Веди мене дорогою стрімкою,
туди, де подорожники й полин...
Півроку тому я була з тобою...
Сьогодні я одна і ти один...

Веди мене у пам"ять опівнічну,
де вже не чути сивої сови...
Минуть роки, так само прийде січень,
а поки говори лиш... Говори...

"Революция без танцев ничего не стоит" © "V for Vendetta".

Ю.С.



Грязный,
Хромой,
Небритый,
Прошлого с вечным помесь,
Спит горизонт,
Укрытый
Сизой грозой по пояс.

Но только миг -
И слышно,
Снова ревёт от злости,
Чьи-то врата
Во вышних
Бьёт
Золочёной тростью.

Солнце плывёт,
Что рыба
В море, где рифы молний.
Прыгну туда
С обрыва -
Станет тогда
Тепло мне.

Только не плачь,
Родная,
Только не жди
Напрасно.
Сердце, гори,
Роняя
Капельки краски красной -

В море, где души
Танго,
Томно дыша,
Танцуют...
Сладко,
Так сладко
Там, где
Слёзы дожди тасуют...

Карта не в масть.
Не к месту
Крестиком вышит запад.
День,
Отслуживший мессу,
Выпьет
Закат мой
Залпом.

Солнце палит,
Что крейсер.
Шепчет:
Пора брать Зимний.
Грейся теперь,
Не грейся -
Свет упустил,
Разиня.

Но получил награду -
Выжал из сердца,
Выжил -
И среди сотни радуг
Вижу твою.
Я вижу.


2009

***
Ці сходи у небо або на горище.
Будинок знесуть – то живи.
Бляшанка багаттям горить і чадить ще.
Під стіну з картону й трави
зробив собі ліжко. Пожитки нехитрі,
з якими прийшов у весну.
А літом ти спатимеш інколи в скирті –
думками – в сузір’ях до сну.
По сходах іржавих крокуєш по зорі –
визбируй – для тебе усі!
Захмарилось небо. Пробач. I’m sorry.
Самі лише сльози в руці...

Шлях до зірок лежить крізь терни
Ілюзій власних і химер.
Чому цей шлях обрали древні?
Тому, що був сліпий Гомер?
Пройшли віки, епохи, ери —
Та путь, яким пройшов пророк,
Відтворюють нові гомери
За кроком крок.
Оракули сліпої долі:
Співці, поети, кобзарі —
Тернистим шляхом йдуть до волі,
Держав своїх поводирі.
А шлях, який обрали зрячі:
Асфальт, бруківку і бетон —
Відтворюють раби ледачі,
Що будували Вавілон.

В народній пісні — наша горда суть.
Із неї наші корені ростуть.
Із неї б'ють джерела ключові,
Із котрих п'ють і мертві, і живі.

Та лиш від старших
Пісню рідну чуть,
А юні — РЕПом голови товчуть.

О юносте — життя солодкий гріх —
Не переймайся мудрістю старих,
Очима спраглими
Строкатий світ вбирай,
Та в зрілості — у себе споглядай.

В культурі РЕПовій
Не знайдеш глибини,
У душах репаних
Воюють бур'яни.

І в ріднім небі поростуть кущі
Без пісні — української душі.

Як копав козак криницю —
Любу земленьку копав,
Наче стіни під дзвіницю
Під козацьку мурував.

Не просту знайшов він воду —
Били тут живі ключі.
Тут святились до походу
Грізні шаблі та мечі.

А опівночі — нелюбий,
Як на раду йшов сюди.
І відчай козацьким чубом
Нахилявся до води...

Де тепер оті криниці?
Нам вода тече із труб.
Нам, нащадкам, тільки сниться
Дзвін криниць та сивий зруб.

Перед дзвоном благовію.
Не скорблю про ті часи.
Чую іноді: мілію
Без криничної роси.

Хоч на хвильку б прикипіти
До святого джерела,
Щоб у дітях розбудити
Пам'ять серця і чола.

цмокає спирт язиком ожиновим
серце так само розмірено еЛ
гроші, націлені на поживу,
падають, мов орел

стрінемось, ангеле, вечоріше,
як за пароль віддаси перо
гріш, від якого залежить рішення,
падає на ребро
2010

мстива ожина вплітається в ноги до жил
гори і гори і тільки один і нікого
встигнеш нажитися доки докличешся бога
крізь жебоніння струмків і бряжчання ножів

бартки іржавіють їх не тривожить луна
славні династії диких котів у руїнах
запах живиці і біль у забитих колінах
тільки ожина ожина ожина одна
2007

Снег, но ты ему не рада.
Вечер – жгучая тоска.
Было – не было. Так надо, -
"Без тебя моя рука".

И до слёз, до боли вязкой
Тянет за душу: «Не тронь».
Бьётся в окна зимней сказкой
По стеклу твоя ладонь.

Снег, как диво сновиденья, -
Обмануться и забыть.
Что же ждёшь прикосновенья?
- Больше некого любить.

На вибори! На вибори! На вибори!
Ми для нащадків – кращу долю
в и б о р е м !

На щастя!
На здоров’я!
На добро!
Щоб квітла Україна,
І співав Дніпро!
3.02.10

Так сталося, що після ряду літ
О Львів, ти передав мені привіт,
Яскравим поглядом і щирою усмішкою
Львів*яночки,- щоправда вже заміжньої

Й відновлюються в пам*яті як сон
Вузенькі вулички твої, аккордеон,
І вуйко Шура граючи на нім,
Запрошував в гостинний теплий дім...

Згадалися студентські шумні роки
І по бруківці вулиць тихі кроки,
Коли вже засвітились ліхтарі,
І в цілім місті лише ми одні...

Щемить душа і млість наповнює мене,
І очі стали ніби трохи мокрі..
Не думалось тоді, що все мине
Що Львів і я - ми станем одинокі...

Так хочеться покинути усе,
Квиток на поїзд - і в твої обійми..!
Моє кохане місто золоте,
Благаю я, візьми мене у прийми..!

Вона не знає, що одна у світі,
Дадаїстична, символічна, сита,
Пелюстка зубожілої культури,
Заперта силою Його мускулатури.
Сліпа, бездумна, трохи на підпитку,
Зарита у холодну чорну нірку,
Тріпоче язиком, зливає жовту сечу,
Пливе в епістолярну порожнечу.
Вона не знає і не хоче знати –
Їй краще світ за себе покарати.
Товкти холодне тіло до півсмерті,
А там – воскреснути, віддати серце.
Шкода, але світогляд не для неї,
Блукають у блокноті «злі есеї»,
У заморозках інію блідого
В той день, коли стояла біля Нього…

Губи сю ніч, як зоряне намисто.
Губи, мов сміх, чи на долоні сніг.
Губись в мені, у слова палім листі.
В таких устах губитися не гріх.

Займись вогнем – тобі не позичати
Свою незайманість, моїх сивин.
Заграй у пляшці щастя непочатій
і засмакуй терпкішою із вин.

У дзвонах серця розцвіте наш вирій,
розпустяться у ласки пелюстки.
Губити ніч – як пригубити щирість,
Переплітати лінії руки.

І в любощах, розчинені і злиті,
Жагу втамуємо до дна, а там
У самоті, у непорочній миті
Два янголи збудують храм не нам.

3 Лютого 2010

Ти завжди повертатимеш…
І коли ти дивитимешся
в очі часу,
вони здаватимуться
зеленими.
Тебе збентежить цей спокій.

Ти завжди повертатимеш…
І коли ти захочеш
дізнатись про Сфінксове
серце,
Воно здасться знайомим.
Ти втечеш від видіння.

Ти завжди повертатимеш…
І коли ти ховатимешся
в розпеченому піску,
він нагадає про сніг,
і ти зрозумієш:
це знову початок.

Пиши мені, сонце, зимою.
Квітками по білому тлі!
Словами своєї любові,
збуди знову радість в мені!

Хіба ревуть воли, як ясла повні?
Вже й не ревуть, як сіна їм не дать…
Обманно-незалежна благодать –
мов місяць для вовків-злодюг уповні.

І знов чуму-холеру вибирать
нас кличуть посмішки медово-ядо-ртутні.
Обіцянок святих небесна рать –
бальзам на рани вільних душ розпутних.

Допоки сало й мед, і спів сирен
топтатимуть у серці голос роду,
не зійде сонце нам нових імен.
Воли мовчатимуть. Не буде і народу.

2010

«…янголи-paparazzi підглядають за душею»
Стронговський

Янголи-папарацці підглядають за душею
готують сюжет – чергову сенсацію
одного дня, одного вечора
очікують на Предтечу
їдять ванільне печиво
з муки небесного ґатунку
кидають монету:
чи попросить душа рятунку
скаже правду чи збреше
орел чи решка???
2010

Збережу на пам'ять дотиками губ
Смак на них тривкого карамелю.
Божевіллям ведений чергових згуб
Від кохання з домішками хмелю.

Сховає обрій атрибути дня,
Лишивши місце мріям перспективи
Як питимемо з спільного горня
В стосунки вносячи щоразу корективи.

Я обіллю тебе покровом і теплом,
Немов росою на досвітні квіти,
Віддавшися взаємно загалом
Як у надійні руки батьку діти.

03.02.10

Гіпертрофований мозок
Мабуть, найтяжчим процесом...
Втома...неВИмовна втома
Від емоційного пресу.
Знову судоми-судоми...
НенавісНЕ розбирання
Роздумів, образів,тону,
Потім, мов ліки, КОХАННЯ.
Самокопання сприяє
Розладам нервосистеми...
Я усе далі втікаю,
Та повертаюсь на сцену...
Я усе далі знаходжу
У світі всесвіт реалій...
І повертаюсь у кожну
Мить, балансую на грані...
Розум втомився шукати
Логіку дій самогризства...
Трохи іще поблукаю,
Потім – ЗЛЕЧУ
Із карнизу...

“Ей, душе, ти чиста?”
“Ей, душе, ти скрізь?”
“Ти світла, іскриста
і зіткана з ніжності,
радості й...?”
...
“Я зіткана з болю і сліз”.

(2010)

Багато слів, а почуттів катма,
Освідчується кожній жартома,
Покине доля десь на перехресті, –
І захурделить у душі зима…

Февраль. Тепло и слякоть.
А крыши – сразу плакать.
Наверно, так, капелью,
Прощаются с метелью.

Зима твердит им: «Рано.
Мечтать о красках рьяно.
Весне еще не время
Мороза скинуть бремя».

Но солнце, улыбаясь,
От скуки долго маясь,
Тихонько прошептало:
«Зиме осталось мало!»
2010

Я дощ люблю. Торкаються легенько
краплинки-мандрівниці до чола.
Шепочуть стиха, де котра була,
що бачила чи чула, як жила.
Як в піднебессі шарпають вітри.
Морозно. Зимно. Чубляться громи.
Як мати-хмара долу не пускає,
А зайчик сонячний так весело моргає,
І щось шепоче там про зелен-гай...
Це — гомін Всесвіту.
Пізнай.
2002

Сипся, сніже, на те і зима,
хай іще порадіє малеча.
Вкрий деревам оголені плечі,
зазирни у вікно крадькома.

Що мудріше є в світі, ніж це
ворожіння холодного неба,
що відбілює навіть ганебне
і ховає, мов голку в яйце.

Ще учора темніло в очах,
мерехтіло, мов на шахівниці —
скільки чорного в душах і лицях —
а уранці цей сніг розпочавсь!

Білий-білий — по чорних ночах,
по брудних закапелках і трасах,
чистий-чистий, мов tabula rasa,
як дитя в материнських очах.

Трохи-таки незвично, бо
Смугами руху зустрічного
Нас розкидало…
Тигр із биком зустрілися:
В місті, яке судилося –
Похолодало.

Закрижанілі вулиці
Попід ногами крутяться
Кожної миті.
В місті, де ще прописаний –
Кращі вірші написані,
І пережиті

Спроби втекти від вічності
Ген за географічності
Не за маршрутом…
Місто гіпнотизуюче
Я популяризую, ще
Десь мають бути

Декілька слів несказаних,
Фальші дилем розв’язаних
Всі – алогічні…
Гостем іду непроханим
Містом, в яке закоханий
Навіки-вічні

Ти читала натхненно, переплівши живицею душу,
І наосліп махали в зіницях загострені жала мечів,
Коли дядько мороз горловину повітрям задушить,
Помовчиш вже тоді.
Час прийшов, то не гордуй – кричи!
Випускай з ярих уст білі спалахи гойної ружі.

І ридай тонкослізно дощами по бровах студентів,
Щоб мурашки по шкірі, щоб знали, яка ж ти різка!
Миші – коні гривасті, з гарбуза - королівська карета,
І слова зорепадять із уст, та чекають ножі різника,
У твоєму нутрі перерощена в жито, Джульєто!

Білосніжне волосся розпутає сонячний спалах довіри,
Та ні миті спочинку!
Без рими гарцює епоха твоя.
Злизуй кожну усмішку, що мліє солодким пломбіром.
Гідно оплески глушать, шокуючи ритмом вбрання,
Що прилипло до вен твоїх вишитим орієнтиром.

А тоді принесеться рядами пригнічений сорому гул,
А троянди зів’яли...
Тому й розквітають гранітні гербери,
І гербарій із віршів ловили грудневі вітри нальоту -
Голограмами рими ювелірно нанизані в ниточки перлів.
Завтра випита вся пригадаєш, як вечір кричав :
Іt is cool!

неначе і правда що ти не приходиш даремно
і руки твої не порізані вени ховають
ти дівчинко хлопчику друже чи вороже кревний
коли то стається із рейок зіходять трамваї

ти плачеш за предками що відійшли за всі межі
звичайного світу із виду загублені наче
ти рідко смієшся у хвилях безмежних мережив
ховаючи віру від поглядів звуків означень

коли тобі боляче очі блищать навіть більше
а надто твій голос звучить гвердцителевим співом
твоя легковажність шокує як вирок старійшин
ніколи не вийти на берег пухнастим припливом

Навіщо ти вдягнув мені навушники
Щоб я не чула стогін твого тіла
Щоб в децибели занурена,
втоплена в динаміках...зомліла?

Щоб я не рахувала твого руху грози
твоїх рук занурення під кофтинку
І твої пальці з жаром - паро-вози
катаються по моїх станціях...
Шукають на губах зупинку

І ти вдягнув мені навушники,
бо ти і так мовчав
Зате трильйоном мікрофонів
кричали твої порушники
Порушники моїх законів,
присяжні моїх спокус бетонних лав

І ми сиділи тихо, напівшепотом.
Шукали тільки луни у динаміках,
а інколи simкартки своїм спамськи лепотом
нагадували модерновість у двохтисячних роках

І я не рахувала твого руху грози
І твоїх рук занурення під кофтинку
І твої пальці з жаром - паро-вози
На кнопці "Стоп" - знайшли зупинку.

Прийди до мене, моє щастя
З"явись мені неначе в снах
Буденних днів сумне ненастя
Розвій і змий дощем прекрасним
Дощем із наших почуттів...

В його краплинах - наше щастя,
Його потоки - почуття,
Дають нам радості причастя,
Несуть в любові каяття...

Й стоятимем, за руки взявшись,
Вслухаючись у серця спів,
І підставлятимемо душі
Під ці потоки почуттів...

Ти ліпиш із мене мрію,
Втрачаю себе слухняно,
І проти іти не смію.

Я дихати перестану,
Якщо ти цього бажаєш.
Твоєю частиною стану…

Ти знаєш, чудово знаєш:
Від тебе залежна надто.
По краплі мене вбиваєш…

За мрією йдучи свято,
Ти ліпиш із мене іншу.
О, мій ти коханий кате….

Мене не існує більше –
Я втілення диво-мрії.
Неначе написані вірші…

Зірветься сльоза із вії –
Думки я твої читаю.
Нічого вже я не вдію.

Втрачаю тебе. Втрачаю…

Відпливають віки, відлітають літа.
Тільки пам'ять стодавню тримають могили,
Там, де Ольга княгиня — майбутня свята —
Мирне військо древлянське
із помсти втопила.

Тіні мертвих встають із Козиних болот*.
Крізь бруківку,
немов крізь барвінок хрещатий,
Піднімає рамена древлянський народ,
Обступивши Хрещатик.

Там, де юні живі розхитали Майдан,
І у такт галасливій розбещеній плоті
Чи то Ельзи, чи Ольги гримить Океан
На Козинім болоті.

І за тисячу років настояна мста
Заповзає болотом в незрілі їх душі.
Що ж ховаєшся, Ольго?
Якщо ти свята —
Проведи їм місточок спасенної суші.


* Козині болота — місце знаходження сучасного Хрещатика.

На кручі зелен-дуб шумів,
Пив сонячність прозору.
Напився сонця і злетів
Хмаринкою угору.

Як пан, поївши, ліс зітхає.
Легкий, мов подих, дуб літає,
Осіннім золотом тремтить,
Промінням слави мерехтить.

I ось тоді, до сонця-дуба
Кульгає заздрість товстогуба,
I підповзає тлуста лінь,
I розкладає клунки тінь,
I крук сіда, мов чорне зло
На світле дубове чоло...

Отак і в нас — чуже добро
Штовхає чортом під ребро,
I кряче невсипуща злість,
I товстогуба заздрість їсть,
I підлість — прілістю несе,
I вуж підозри глузд сосе...

Та сонцем віри серед згуб
Горить на кручі красень-дуб.

Світ – занепад поколінь,
Втрата звичаїв і миру.
Світ – це влада без зусиль,
Політичне володіння.
Всі Шути б ють короля,
Трон завоювати хочуть,
Та корона лиш одна,
Ну а претендентів море.
Всі Шути – це лиш актори,
А акторство то – брехня!
Гра у чесних воїводів,
Гра у чесність короля.
Смерть на смерті,
Біль на горі,
Втрати, невід і журба.
Політичне незлагоддя –
Ці дарує почуття.
Спільного у них є мало,
А в основі лиш одне –
Гроші, влада, безталанне,
Беззусильстро до мети.
А мені це все далеко.
Я пишу і сміх в очах .
Всі вони – маріонетки,
В наших доблісних руках.
Саме ми будуєм владу,
Вибір робим також ми.
Ми демократична влада!
Ми повстання без війни!
Ми повстанем, та не вдарим,
Ми словами доб ємось!
Вища влада ще почує,
Як ми їм закриєм рот.

Від барв осінніх нема і сліду.
В снігу димар.
Із білих хат туманно... блідо...
димок до хмар.

Тепло і казка в клубочках ватних,
і тріскіт дров.
Один переклад - чекаєм свята -
на сотні мов.

Грудень, 2009

В матіолову ніч – паперовий літак
Це тендітний рубіж між нами
Це малиновий час переможних атак
Як сміливий ривок цунамі

Із абзацу – життя. У смарагдовий край
Всі пароми пливуть на південь
Всі сполохані сни – крізь опаловий плай
В неозорий, як щастя, ливень

В серпантинову ніч – соловейковий спів.
Як пропущений крок між нами
Як прозора стіна, діалог між рядків
З паперовими літаками.
2.02.2010

1.

“…Лишь нежностью и держат

Божие персты

Вселенную, которой тяжело.”

Р. М. Рільке.

Господи, ХТО ТИ?
…Може,
…дитя?..
Немовля з очима старця,
що ще мріє літати?
Дитя,
що страждає,
бо хоче ожити
у нас?..
Господи, нащо?..
Невже Ти ще хочеш
ЛЮБИТИ?..
Як боляче, мабуть,
любити і знати,
що ти не помреш!..


2.
“…Я больше сна во сне…»

Р. М. Рільке.
Лише Любов
може сміятись самотністю…
О, Господи!
Невже Ти ще поруч?
Так страшно,
коли осінь
сирістю випробовує
душі…
(і кожну окремо!…)



3.
Занадто багато снів
пробіглось моєю спиною –
Здається,
я трохи постарілась.
…Мій час знову сниться;
І нічого не встигнути,
бо й крихти не знайдеш
в землі ти від неба –
Вони на різних долонях
у Бога…

Спогад...
Пустеля...
Міраж...
Літо висохло в спокої,
Море тиші в мені
Відступає –
...осінь іде...
Лиш скелет корабля
Сумно плаче за раєм –
Море легкості поступається
Дорогою маленькому слову.

Так важко бути жінкою, так важко
мовчати, коли слово горлом б"є,
і небо кличе, і душа, мов пташка,
у грудях завмирає і піє...

Так важко бути жінкою, так легко
пророчити про правду і любов...
Люби мене сьогодні і не нехтуй,
коли у венах застигає кров!

Залиште все, залиште все, як є.
Я й так люблю теперішній мій статус.
Я й так люблю все те, чому не статись.
Зоріє лиш ім’я мені твоє.

Мені одне: я знаю, що ти є.
І хай нас потім грішниками спалять.
Твій голос серце вивчило напам’ять
І кожен звук натхненно й спрагло п’є.

Залиште все, залиште все, як є.
Хай сонце сіє квітом зелень стебел,
Хай висне місяць стомлений на небі,
Котрий себе в воді не впізнає.

Залиште все, залиште все, як є…

Наші долі записані
зовсім на різних пергаментах,
Що надійно лежать
на полиці під пилом думок.
А душа ще мовчить,
наче й досі не вивчила грамоти,
І не прагне словес.
І годинник нещадно замовк.
Неприборкані вії
розверзнуте небо проколюють.
Розмальовано ніч
не для нас, не для нас, не для нас…
І недбалі слова,
непрочитані сталою долею,
Не сприймає душа
і знайомі значки проклина.
Я так хочу лишитись
у цій замаскованій схованці,
Хоч втікатиму вічність
у всі поцейбічні світи,
Вириваючи душу
з долонь твоїх болісно й похапцем,
Як невдячний нащадок
зрікається рідних святинь.
А зіниці ножами
пожовклий пергамент розпорюють.
Він жадає вогню.
Зародився в душі Герострат.
Перекреслюю світ
сірником. Почуттів бутафорія
Навпіл душу розітне,
нове збудувавши із втрат.

Куйовдилось волосся автостради
Картуз маркетів сповз на тротуар

Дерева насаджені уздовж узбіччя рідко наче зуби старого алкоголіка
Наче яскраві моменти у житті домогосподарки

Для мене все замовкло
І тупі птахи котрі не залишають свої домівок
І чхання автівок

Мороз розчинився у нашому мовчанні
Таке воно було тепле і ніжне
Наче місяць посеред покинутого поля

Бракувало якоїсь атмосферної мелодії
Нашій прогулянці

Але це на щастя не довго тривало
Музика твоїх обіймів симфонічним оркестром
Плавно впилася в моє тіло

Мы давно уже забыли
Страхи детские и сказки,
Мы забыли, кем мы были,
Потускнели наши глазки.

Не боимся мы Кощея,
Нас Яга не испугает,
И теперь нас, будто фея,
Лишь Минздрав предупреждает…

Новый Год. Ура! Свершилось!
Воскрешенный шанс из детства.
Чтобы все «не то» забылось,
В ход идут любые средства.

Кто оденется снежинкой
(Тети весом в девяносто),
Кто прикидывается свинкой
(Под столом уснуть не просто).

Кто-то рыбу заливную
Заедает сладким тоффи.
Кто-то кошку, как родную,
Угощает черным кофе.

Звон бокалов, запах елки.
Мы чуть-чуть добрее стали.
Взгляд Снегурки из-под челки:
«Может, Вы бы, все же, спали?»

Из последних сил станцуем
Танец бешенных улиток.
Видно долго мы балуем,
Тел сплетенье - словно ниток.

Наконец устали глазки,
Обо всем мы позабыли.
Позабыты детства сказки,
Но вчера мы удивили…)))
2009

Нічка спадає,
Сонечко сходить,
Місто розкішне тихо ще спить
Тільки душа, моя Україно, до тебе, до тебе летить!
І не спить, і шукає покою,
І знайти собі спокій, що дано тобою,
Не може, не знає, не вміє…
Вона правди шукати не в силах…
Правду оговорено, топтано, бито
І у темній в'язниці закрито…
Грішній кривді, в палатах, поклони
Б'ють всі люди, що без охорони…
Обмануті горем, побиті брехнею,
Не вірять ні в що , хочуть жити із нею.
Як боляче це спостерігати мені,
Хочеться крикнути - НІ!
Хочеться встати, порвати кайдани
І показати усім, що ж з нами стало!
Але…--ні, я не можу… -- не чують,
Лише шкури свої всі рятують!
Не знають, не бачать, не чують…
Кари Божі на них вже чатують!..

По-святковому урочисто
Сніг ляга на осіннє місто,
На дороги, і на паркани,
Безупинно, безперестанно…

У своїм невловимім ритмі,
Присипляючи непомітно
Трав довершені ікебано…
Сніг іде…
І уже не тане.

Нате, всі, ті, хто снігу жебрав!
Він летить із пухкого неба,
Сам себе (ач який!) перевершив:
Серед жовтня. Лапатий. Перший.

Наша осінь уже не в силі
Не довіритись заметілі,
Не пустити її на стріху,
Не заснути листком під снігом.

Наша осінь – із листя й диму –
В себе тихо вбирає зиму,
І я вчуся з тобою в парі
Теж так мудро
Приймати старість.

Присвячую усьому, що люблю: пісням Івасюка, місту Лева, рідним Карпатам і нерозгаданим таємницям Гуцульщини.




Він – отам, де щемить, і де серденько тьохкає пташкою,
І від рідної пісні так мало бракує до сліз,
Там в легендах живуть рута-м'ята й смерЕковий ліс.
ЧИ Ти чув про цей край? Він батькІвською зветься колискою!

Знаєш, з давніх-давен вишивАнка – літопис історії.
Найдорожчий з скарбів – то свобода і віра в добро.
А як раптом біда – ґонорово піднімуть чоло
Молоді над Дністром і під сонцем Карпат, сивочолїі.

Озирнись! В тім краю надихнуть Тебе гори туманами.
Я черпаю слова із закутих у камінь криниць.
Гомінке джерело знає безліч казок й таємниць,
А дзвінкий водограй зачаровує срібними гамами.

ЛИше в наших містах наречуть Тебе "пане добродію"
ЧИ -то "світлою панною", як повелося здавна.
Нам із сотень осель – наймилішою буде одна,
А з кохань лише те, де на двійко єдина мелодія.

14.08.2009

Не зманіжено-гортанна,
А барвиста словом,
Мов сорочка домотканна,
Прадідівська мова.

Одягнусь я в домоткану
Льолечку пречисту —
Дум народних вишиванку —
Мовоньку речисту.

Не пристане жодна лайка,
А як сум наляже —
То ніяка балалайка
Так про те не скаже,

Як ота журлива пісня
Понад темним гаєм,
Ніби сум на душу тисне,
А душа співає.

Хтось несе у дім підкову,
Інший грошей тягне міх —
Я ж візьму на щастя мову —
Мову прадідів моїх.

Рік 2009

Птаха пізнаю по траєкторії,
Чи високий має він політ.
А народ — по писаній історії —
Борознами на його чолі.
Пізнаю забуте і забите,
Труєне, замовчане в віках:
Вишивану хрестиком молитву
На сорочках і на рушниках,
Писане на Великодніх писанках,
На Купалу плетене в вінках —
Все, що стало долею і піснею
У моєму серці й на вустах.

рік 2009

Обдурена, заставлена, украдена,
Довірлива, неначе немовля;
Була козацька — ще за діда-прадіда,
Була колгоспна — батьківська земля,

А потім узяли й розпаювали,
Неначе розірвали на шматки
І віддали отим, що панували,
Що з України кров пили віки.

...Росте бур'ян. Земля кона без плуга.
Коли ж терпіти сил не стане вже —
Неорана, занедбана наруга
Голодним степом дико заірже,

І, стежок обриваючи вуздечки,
Втече туди — де бідні і прості,
У вусі звивши жайвора гніздечко,
Заплівши чорний вітер у хвості.

Рік 2009

Народе мій, ти все-таки народ,
А не бридке збіговисько васалів,
Щоб в чергах консульств, метушні вокзалів
Шукати подолання перешкод.
Парламент обира:
Куди?
Коли?
Панове, спікер, президент і уряд,
Хто ж впрягся в роль
напівсліпого дурня?
А дурню роль кого заповіли?
Та то одвічний запит:
хто є хто?
Час відповість,
аби лиш не запізно.
То все брехня, що в нас нема Вітчизни,
Як і безглуздя те, що ми – ніхто.
Допоки хвилі гойдає Дніпро
І в небо опираються Карпати,
Чи ж можемо за просто так проспати
Такий жаданий вистражданий крок?
Народе мій, ти все-таки народ!
Проснися, відродися і воскресни!
Даруй Землі своїй квітучі весни!
Звелич Її до зоряних висот!
1992 (майже 2010)

Нитка тягнеться невиразними строфами,
Відчуваю сивий біль і в серці щем:
Плаче вітер над страждальною Голгофою
Гострим і косим дощем.
На хрестах безжалісно розіпнуті
Три злочинці, серед них один,
Що помер заради вічності,
Той, хто звався божий син.
І гроза вривала відчай слізно,
Мов кричала до сліпців земних –
Тільки пізно, тільки надто пізно,
Хоч і зраду Він простив.
І пішов на зустріч дня і світла,
Перейшовши в тридцять три дорогу,
Що назвалася гріховним світом,
Що веде прозрілих ще до Бога.
Там стояв глухий байдужий натовп,
Той, що зрадив, той, що засудив,
Чи ж невже я дійсно їх нащадок,
Їхня кров, земля через віки?..
Терен в’ївся в душу, мов розплата,
Нитка тягнеться поволі серед мли,
Намагатимусь її не розірвати,
Лиш за гріх мій, Господи, прости.