Розлився ранок недопитим чаєм:
Ще трохи теплий, і бадьорить свіжо,
А я…занадто, певно, заскучала…
І ти мене жадаєш ніжно-грішно…

Світобудова почуттів мінлива,
"Накручую" себе занадто часто,
Проте щаслива, завдяки…щаслива!
Давай поп*ємо чаю, якось, разом?

Я всихаю
Розумом й душею,
Чи мілію,
Мов старий Ірпінь?..
Не благаю
Зглянутись, не нию
Перед долею
Й несу свій гордий "інь".
Зневажаю
Знахабнілість й пиху,
Не страждаю-
Б`ю об землю лихом
Утомилась,
Тільки кров пульсує.
Не скорилась-
Знову інтригую
Не всихаю,
Змінююсь на іншу.
Відлітаю.
Просто стаю вища...

Маска.
Усміх.
Білосніжні квіти.
Граю.
Знаю,
Боляче терпіти

Бачу.
Плачу.
Йде життя в спідниці.
Коси.
Стрічки.
І вуста-суниці

Сяйво
Щастя
Тільки лиш здаються.
В грудях-
Пруття
Рвуть і з серця пнуться

Розпач
Вроздріб
Продає надію.
Раптом
Птахом
Випурхнули мрії

Сльози
Справжні
На макетах раю.
Скрізь-
Все добре.
Правду я лиш знаю...

Мої рани... ти їх не вартий.
Це не фарс і давно не жарти.
Непристойна любов-війна
Крутить голову без вина

Так втомились очі від сліз,
Від твоїх недосказаних слів,
Від безумства ночей і ранків,
І від диких терзань наостанок

Я тебе проклинаю і кличу,
Відпустити боюсь і позичить,
Не краду, а беру нальоту,
Поглинаю й зриваюсь в сльоту

Я об лід обтинаю руки,
Я горю і кровлю у муках.
Мої рани...А,може, варто?..
Лиш би кров не зійшла замарно!..

Мете , мете і ріже
В обличчя місяць-лютий.
Не складуються вірші,
А липнуть так безглуздо

До хутра і підборів,
До лютої сльоти,
Зухвало, без докорів,
В дорогах з мерзлоти.

Застуди та ангіни,
З шарфів- самі носи,
Якісь нервові рими
Злітають, мов хвости.

Хурделиця лютує,
І настрій крижаний.
Все крутиться й дратує-
Скоріше б до весни!..

У храмі серця поселю я Бога,
Щоб світлою була моя дорога.
Коли у центрі Всесвіту стою,
Моя душа святкує перемогу.

Я у тебе до кави? Ранковим дзвінком чи більше?
Може, раптом, до чаю з лимоном чи до котлет?
Я тобі необхідна, коли зависає тиша,
коли помилка з’єднання виходу в Інтернет?
Сподіваюсь, я більше, ніж фото у списку друзів.
Сподіваюсь, я перша у списку дзвінків за день.
Я готова розрадою стати тобі в напрузі,
Я чекатиму вічність! Я буду! Та тільки де?
На якім перехресті доріг, у якому місті?
Між якими словами? У паузі? У лапках?
У цвітінні тюльпанів, ірисів? Чи падолистом?..
Годі, любий... залишуся у гудках...

навіть як місяць прищем набухне
чолом пробиваючи ока яблуко
я посилатимусь на телепатію
тканинами мозку ловитиму голос твій
хоч лізуть у голову зв’язані букви
липким велетенським блискучим равликом
від крил лицемірства людина горбатіє
без крил людина не має прозорості

всі складники що ввійшли у мене
ти вибирав по списку сотворення
часто душі незручно у просторі
тож в тілі даному вдало маскуюся
ложку характеру триста грам генів
ніяких добавок і без обговорення
вилажу на світ під звуки компостера
як інші щоб жити життям користуюся

інколи речі виходять із ладу
втомлені руки не в силах втримати
мільярди ниток театру лялькового
і все шкереберть і розквіт хаосу
людський поцілунок сприймаєш як зраду
хоча… залежно від кого отримати
чи гріх чи горіх – та заплатимо дорого
нечіткість душі – це не шум по гаусу

є намір потрапити під дощ ісоповий
хоч білішою снігу мені не стати
я маю що дав мені до бульбашки з носа
і навіть тим горджуся бо маю
молекули часу – секунди крокові
встати. піти. прийти. перестати.
я тут ще. я вірю що слухаєш досі.
дай відповідь згодом. пиши. чекаю.

Початок зими,початок землі і заліза,
прокинутий вечір, покинутий дім вдалині,
ми станем з тобою над снігом,хоч буде запізно,
бо вершники пяні полюблять чужу заметіль.
і речники зникнуть, і спалять зайовзані книги,
приблуди, залишивши тіло, підуть.
закутаний птах, що вчора від смерті оклигав,
заплаче на грудях і серцю розкаже війну.
розвязані руки зачнуть зігріватись під светром,
десь вікна затуляться небом своїм,
коли цілий світ зостанеться мерзлим і мертвим,
я ще причащатимусь хлібом твоїх колін.

Двоє в усьому Всесвіті.
Двоє - нікого більше.
Вільні, відважні, вперті і
не помічають інших.
Грішні, а чи безгрішні -
радість знаходять впарі.
Люблять, напевно, більше,
просто не вірять в старість.
Може тому, що сонячні
їхні серця і мрії?
Затишно і неболяче
двоє в любові зріють.

Тяжка ця ноша. Кров і піт від неї.
Та різкою взамах: "Ану, неси!"
Ревла юрба. Вищали фарисеї:
"Якщо ти бог, хоч сам себе спаси!"

За що вони мене так ненавидять?
Бо я відкрив їм, що живуть у злі.
Прости їх, Отче! Що творять – не видять
Незрячі твої діти на землі.

- Я посланий, щоб ви пізнали Бога.
Вручив мені Він Слово осяйне.
Багато добрих діл зробив від нього.
За котре з них караєте мене?

- Бо ти серед народу смуту сіяв.
І віру нашу древню смів хулить.
Казав, що ти Христос, що ти Месія…
Одна лиш смерть тебе угомонить!

Не відповів. Даремно бісер тицять.
А на плечах не хрест – пекучий біль.
Та враз відчув: чийсь жаль, неначе птиця
У серце б'ється. Десь отам, звідтіль!

Він серцем чув печаль ту незречиму,
Він бачив лиця чесні і смутні.
Он дівчинка з брунатними очима
Губами ворухнула: "Боже мій!"

Я все стерплю. Хай збудуться писання.
Вже світить вогник віри пломінкий!
...Палило сонце пагорби піщані.
В безсмертя йшов Син Божий. Син людський.

У неї вулиці одна на одну не подібні,
І вилиці сіріють наче осінь,
І милиці давно вона не носить.
Шукає під ногами слово «Досить».

Вночі снувала синтетичне щастя,
А вдень не існувала, бо боліло.
Душевні рани вкрили хворе тіло,
Всі кликали Анастасія, а вона хотіла – Настя…

В житті у неї якось не велося -
Брудне волосся, сіро-жовта простинь.
Любов щораз робила серцю розтин
І все було якось занадто «просто».
2010р.

Він у мене справжній мачо,
Супер-пупер, таки клас!
Я взяла його на здачу,
Колись купуючи матрас.

Сильний, мужній, ідеальний,
Ну як мрія чоловік!
З нього користь тільки в спальні,
Та і то, лиш раз на рік.

Цілував мене з любов”ю.
Словечка ніжні говорив.
А потім на тобі — весною,
Мене розумну обдурив!

В чиєму ліжку ти блукаєш?
І де ти лазив цілу ніч?
Якщо ти більше не кохаєш,
Зумій сказати : “Fuck you,bitch”


01.04.2010р.

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил—
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ—одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!

23.XII.1962

* * *
Весняний вітер.
Годую тарганів квітами.
Літаю…

* * *
Старий кіт
Теж весну відчув
Цього березня.

* * *
Весна за вікном!
Пишу на папері вірші
Зеленими чорнилами!

* * *
В дзеркалі калюж
Небо собою милується
І я зазирну….

* * *
Весняним вечором
З тінями розмовляє
Самотній дідусь…

2010
(Фото автора віршів)

- Мене давно вже ждуть вокзали,
Немає виходу з біди.

- А ви ж, Учителю, казали
Про те, що вихід є завжди!

- У нас шляхи, дитино, різні
І час прийшов їм розійтись.
Мені вертатися вже пізно,
А ти цвіти і не журись.
У тебе є магічні крила,
Щоб підкорити небеса.

- Учителю, не в крилах сила!
Вони — лиш зовнішня краса.

- Хіба не мріяла про небо,
Щоб облетіти цілий світ?

- Якщо ніхто не вірить в тебе,
Тоді для чого цей політ?

- Життя із казкою не схоже,
Бо казка надто золота.

- А я ж , Учителю, не зможу
Без вас боротись за життя.

- Ти лети життям, як птиця,
Білих крилець не ламай.
І якщо весна насниться,
Ти про Вчителя згадай.

Зміцніли крила- птахом стала.
Пізнала істину свою.

Вони навіки розпрощались,
Колись зустрінуться...
В раю.


01.04.2010р.

Я заблукав, здається у капусті,
Чи то лелека десь мене носив
І вже злякався, що мене не пустять –
На поміч звав на різні голоси.

Сяйнуло світло у кінці тунелю –
І по-пластунськи, як козак, поліз,
А опинився з жінкою в постелі!..
Вона своїх не стримувала сліз.

Здається, ми давно уже знайомі:
Ці груди, запах, дотик теплих рук.
Від щастя ледь не втративши свідомість,
Я слухав пісню – мамин серця стук.
21.03.10р.

Страх -
Довжина километрів
в еквіваленті почуттів.
Не горизонтальних кілометрів,
Привітних і пласких,
А вертикальних.
Прірвних і безжальних.
Страшнаовисоті…

14БЕР2010
14:21:53

На барвистій каруселі
Зайці крутяться веселі,
Не звичайні вухані –
Сонцезайчики ясні.
Золотими промінцями
Закликають дні за днями
На сяйливу круговерть,
Повну радості ущерть.
Тільки тих вона кружляє,
Хто бадьорий настрій має.
Усміхнися радо й ти –
Карусельку закрути!!!
2010

то погляд на переможених:
тамуючи жаль раптово так
у першу хвилину відчаю -
а бою настав кінець...

не скорені, а помножені
у нищенні... і гаптовані
червоним і чорним, квітчані
у тернях - важкий вінець...

хрестами на банях Божими
смиренні, та не покорені...
чужої молитви навчені –
що вродять сади сердець?

ви бачили переможених?!
розлогі дуби без коренів?! -
то тільки малює відчаї
веслом на воді митець...

Ми зустрінемось, люба, з тобою,
Сумно й жалібно сліз не втирай:
За людською земною стіною
Є пречистий і праведний край.
Там ні поспіху, ані роботи -
Лиш з душею душа гомонить.
Але спершу дорогу скорботи
Маєм витерпіти й пережить.
А по тому, в Господньому полі,
Ми навіки зійдемось, повір,
І за те, що дамо серцю волю,
Не осудить людський поговір.

Читай мене...

Читай мене поміж рядків,
Читай мене без знаків розділових.
Читай мене без зайвих слів,
Читай мене на різних мовах.

Читай мене на відстані стандартній,
Аби не зіпсувати собі зір.
Читай мене між зорями і картами,
Всьому прочитаному вір.

Читай мене невміло, по складах,
Згори донизу, знизу догори.
Читай мене по серцю, по очах,
Мов до молитви, губи розтули.

І ззаду наперід, і традиційно,
Помалу таємничість всю знімай.
Ти не тремти, читай спокійно.
Хочеш уголос, хочеш подумки — читай.

Не пропускай, читай мене наскрізно.
В мені багато мудрого й повчального.
Читай мене зухвало й ніжно,
Й оцінюй за системою стобальною...

У всіх є власні життя арени,
Хоча й людині так незбагнені.
Ніхто не знає, що там, за рогом -
Чи зустріч з чортом, чи милість Бога?

Не бачать очі справжньої суті -
Бо зір душевний в панцир закутий.
Не знає серце, кого полюбить -
Чи світлу душу, чи ту, що згубить?...

То шлях до пекла встеляють квіти,
Зло любить маску добра носити,
Слова лукаві щиро лунають -
Чому так в світі? Ніхто не знає...

Що б не чекало нас там, за рогом,
Які б не були з терня дороги,
В ім"я любові, життя заради -
Ходім до світла, жадаймо правди!
31.03.2010р.

Над трепетом – пристёгнута тоска
(и в каждом шве, и в каждой паутине)…
Опознанностью – вектор потолка…
(с разглаженными странностями линий)…

Под капельницей (годом наперед)…
Учусь смывать (болезнетворный голос)…
Над серым умывальником живет…
Проекция навязчивых уколов…

Под антресолью – аппликатор лиц…
Перед кроватью - справочник обрядов…
Похожая (на сливочных девиц)
Метафизичность ощущаю - рядом…

Перестановка (знаков-амплитуд)…
Стираю тушь, засохшую над светом…
Определённо знаю: где-то ждут…
Ждала б сама – да вены перегреты…
2010 год

Солодка мить
Не стала вічністю,
Душа болить
Недовговічністю.

Думи-вужі
Тебе замучили.
Розправ душі
Крила покручені!

Світ не порожній,
Хоч болем встелений.
Людині кожній
Любити велено.

Розлук мости
В житті стрічаються...
До зір лети -
Тобі всміхаються!

Собі прости
За сльози відчаю.
Весна і Ти
Навік повінчані!

Бажання, що примушує тремтіти
Іти до тебе, бігти і хотіти
Щоб тільки ближче було твоє тіло
Щоб я відчула, Те чого хотіла

Щоб ніжні губи сильно цілували
Щоб знову руки твої я тримала
Щоб погляд в очі змушував коритись
Усе… Що хочеш… Тільки не влюбитись..

Віддам тобі я тіло і думки
Не йди, не забирай прошу руки…
Віддамсь тобі уся і без остачі
Лиш серце залиши мені гаряче

Ночами дим
Терпкий ковтаючи,
Пишу листи,
Не надсилаючи.

Кому листи?
Адресу втрачено.
Мій світ пустий,
А ти пробачений.

Ти, ніби сон
Щоночі бажаний.
У твій полон
Летіла вражена.

Для нас зима
Була гарячою.
Поміж всіма
Тебе лиш бачила.

Пробач мені
За сльози ріками.
Приходь вві сні.
Хоча би інколи!

Душа болить
Удвоє скручена.
Всього лиш мить -
І ми розлучені.


31.03.2010р.

Прости мене! Тебе я не кохаю,
хоча назавжди в серці збережу.
Піймав мене, мов пташку в гаю,
та вільно в небо з рук твоїх злечу.
Прости мене! Осипалося листя
і цвіт кохання вже давно опав,
вже манять мене вдаль осіннім блиском
зоряні очі, зоряна печаль.
Прости мене! Не можу зупинитись
і прагну я до неба досягти.
Ти зрозумій: не можу я лишитись!
Прости мене я маю далі йти...

Ніч великодня. Величаві дзвони.
Позаду хресна путь, розп’яття, гріб.
Христос воскрес, над вирок і прокльони,
Здолавши смерть, скропивши кров’ю гріх.


Якої долі сподівався, люде,
Коли Христа заковував на хрест?
Втішалися варавви і іуди,
Здригалось небо, а … Христос воскрес!

Лунайте, дзвони! Чуйся Боже слово!
У мороці буття палай, Зоре!
Вишивано вишнево калиново
Цвіти Вкраїно, бо Христос воскрес!
2010

1

Був я парубок високий,
Чепурний - анфас і збоку,
І дівок усіх кохав –
Видно, вдача вже така:
Чорноброва, хитролиця,
Схильна щиро веселиться.
Жив, тужить не мавши часу,
Та ЇЇ – впізнав одразу:
До медпункту у село
Практикантку занесло.
Перед дівкою міською
Кінь спіткнувся піді мною:
Правди нікуди подіти –
Сам піймався я у сіті.

2

Церква, загс, весілля. Звісно:
Ми гайнули жити в місто.
Років, десь так, через три
Стал по-русски говорить,
А с красавицей-женой
На ночь, как шахтёр в забой...
Наслаждался неустанно
Безупречно-гибким станом,
Формой ягодиц и ног,
Грудью нежной, как пирог...
Россыпь сладостных чудес:
Декольте, крутой разрез –
В ангельском обличье бес
(Как в неё он только влез?).

3

Как людей меняют годы:
Растолстела после родов,
Стала мнительна и зла –
Пилит, как бензопила...
Как-то задержался где-то,
Но домой пришёл – к рассвету:
Смотрит злобно на меня,
Раскричалась – не унять,
И, как водится, опять
Не пускает на кровать.
И бухтеть же ей охота –
Мне же утром на работу.
И ворчать не надоело:
Ну её какое дело
С кем гулял и что я пил:
«Тихо, Маша! Не глупи!
Я к тебе не пристаю!?
Не трави ты жизнь мою!»

4

На диванчике прилёг
И уснул «без задних ног»,
Издавая крик и стон –
Видел я кошмарный сон.
В этом сне жена-лисица,
Пряча хитрость за ресницы,
На колени мне садится,
Как любви свободной жрица.
Чтобы я блудить не мог,
Крепко взяв, что между ног
Было у меня мужского,
Поднимает нож столовый.
Тёща села мне на грудь,
Что ни крикнуть, ни вдохнуть...
Раньше ласки я любил,
Но теперь – что было сил,
Бился, словно рыба в сетке,
Подавая знак соседке.
Напрягаясь ошалело,
Жалобно кровать скрипела,
Ударяясь по стене.
А соседка, в полусне,
Чёрной завистью горела,
Изгибая страстно тело:
Третий год без мужика,
А у них – страстей вулкан!
Я сражался, сколько мог,
Только близился итог:
Смех жены и сердце –«ёк!»...
Спас будильника звонок.

5

Весь в поту, едва живой,
С ошалевшей головой,
Первый раз перекрестился,
Всех святых благодарил,
Обращаясь к звёздной выси,
Плакал из последних сил
И, похоже, был услышан –
Мне раздался голос свыше:
«Ну, не хнычь, ведь ты – мужчина!
Позабудь свою кручину,
Слушай мой тебе совет –
У тебя не будет бед,
Если ты одно поймёшь:
«Что посеешь – то пожнёшь!»

6

Смял меня тяжёлый стрес:
К сексу интерес исчез,
Женщин, тёщи и жены –
Всех боюсь, как сатаны!
Стал примерный семьянин:
Зять, супруг и божий сын –
Ласков, тих...
Лишь иногда
Вспомню прежние года...
(5.03.01 – 30.03.10)г.

питання зайві.
ніби й сам не знаєш,
від чого порожньо і темно на душі.
і хто тут крайній?
ти мені прощаєш
усі проведені так марно дні?
нема потреби
у твоїх зізнаннях.
словам я вірю, тільки не твоїм.
заплаче небо.
і твої зітхання
кінчають бесіду і поглинають дим..

2010

Якби я знав, що так буває,
Коли розпочинав дебют,
Рядки із кров’ю – убивають,
У горло хвилею - і вб’ють!

Від жартів отаких жорстоких
Я б відмовлявся навідріз.
Початок був таким далеким, -
Ще ані крові, ані сліз.

Та старість – це той Рим, що скоро
Турусів замість і коліс
Не гри запрагне від актора,
А смерті справжньої на біс.

Коли рядок душа диктує,
Вона на сцену шле раба,
І тут кінець мистецтва всує,
Лиш доля дихає слабка.


18.01.2010

мовчати.
залишилось тільки мовчати.
опісля брехні і неправди
мовчати.
ковтати.
отруєні сльози ковтати.
і дим нікотину вдихати.
мовчати.
не спати.
ночами в постелі лежати.
в самотній оселі не спати.
мовчати.
вбивати.
священні хвилини вбивати.
нікого нічим не займати.
мовчати..

2010

Прямокутник з круглими кутами
Кольоровим сяйвом мерехтить;
Вечорами, днями чи й роками,
Перед ним хтось згорбившись сидить.
Як цікаво глянути на квіти,
На пташок , що рвуться у політ,
Чи як з гірки на санчатах діти
Залітають весело у сніг.
Затуляють шторами віконце,
Поїдять спокійно і поп'ють,
Не побачать схід і захід сонця,
Як дощинки по листочках б'ють.
А тим часом, близько, за стіною
Ластівки щебечуть на дротах,
Розцвітає дерево весною
І жовтіє тихо в холодах.
Та цього не видно телеманам,
У дворі в них бур'яни й кущі...
Якщо бачиш світ лише з екрану -
Що ж тоді посіється в душі!

Пальці, збиваючись,
гублячи певність і розмір,
ніжно витворюють ритми
на спині Твоїй.
Вабить незвіданим
недорозстебнутий комір –
знову постане одвічне:
чи варто, чи ні?

Музику тіла
підсилює запах волосся.
Інтро закінчено.
Кілька пасажів і джаз
нас заливає…
І час застигає. І простір,
повен емоцій і спалахів,
змінює нас.

Знову затакт.
І малюнок тепер дещо інший:
джаз переходить в латино,
збиваючи пульс.
Звільнено груди від зайвого –
пишуться вірші…
І на ділянці хребта
починається блюз.

Ноги, сідниці, лопатки,
і плечі, і пальці
вторять моїм –
то у терцію, то в унісон.
Хочеться ж сексти (чи сексу?)
у цій ситуації…
Промені сонця, що сходить,
говорять про сон.

Треба й до коди підходити –
вперті закони:
все, що колись починається,
прагне кінця.
Вибух… І тиша.
Обійми. Цілунок у скроні.
Ранок. Прочинені двері.
І сіль на вустах.

На добраніч тобі, мій хлопчику!
День розтанув в обіймах ночі.
Рветься серце моє горобчиком –
невмолиме, до тебе хоче.

На добраніч, солодка музико!
Нічка струшує з неба зорі,
підперізується мотузкою,
відпливає кудись за море…

На добраніч… легеньким дотиком
твоїх щічок торкнусь вустами…
Знов наснилося… Боже, доки так?
Нічка сни, як альбом гортає…

я стала водою
важкою
наповнена киснем
піском
і тобою
ось так і живу
каюся
скута зимою в льодах
по весні - розливаюся
лиш осінь буває нестерпною
благословен будь неділею вербною
тихими вечорами
ніжними
серцем й думками
цілунками тиші
і шепотом вишні

суддя нам з тобою -
всевишній

Чи знавав ти менше насолоди
На Вкраїні, як на Колимі,
Що єси розмінюєш, народе,
Волю на достаток у ярмі?

Як – не – як, а там щоденна пАйка,
Дах над головою, свій куток,
Шапка, роба, валянки, фуфайка,
Догляд і обхід , ну просто – цмок!

Ні тобі журби про день вчорашній,
Ні про клапоть чорного коржа,
Знають про насущні хоті ваші,
Що бажає тіло, що - душа.

А на волі: думай про майбутнє,
Борони себе і рідний край,
Щось твори нове і самобутнє,
Предківщину теж не занехай.

Тим то й манить сита несвобода,
Безтурботна і тупа, як зад, -
Хай ледащо гетьман, і заброда,
Лиш би страва і сталевий лад.

Чи зазнав ти меншої розради
Вільним бувши, аніж в хомуті? -
Люде милий, свого щастя ради,
Скинь з душі кайдани золоті.

Ти теж нагадуєш весну -
Бентежно-ніжну і тендітну,
Любов в душі якої квітне,
Що підіймає світ зі сну.

Ти теж нагадуєш весну,
Що проганяє сніговії.
Змахни сльозу, мов сніг на віях,
Усмішку в світ впусти ясну!

Ти теж весна, хоча й тужливо
Нераз так дивишся у світ.
Та надто мало тобі літ,
Аби не вірити вже в диво!

Ти теж весна, повір мені,
Гори, шаленьствуй та іскрися,
Й дозволь з джерел своїх напиться
Тим, хто відкрив себе весні!
30.03.2010р.

Сходить сніг. Затягнуло рани.
Пахне листям за три версти.
Ти у мене – за океани, -
Вбрід мені тебе не пройти.

Легко-легко, мов спали крила.
Та – умію тепер й без них.
Кожен двір – зі своїм кадилом, -
Проводжає у пам'ять сніг.

Буде медом багате літо,
Снами, бджолами, чимось ще…
Я ж – навчилася бути вітром –
Сонце змішувати з дощем.

Буде слово гудіти в скронях,
Переходити в шепіт крик.
Я для тебе – усе ще сонях,
Що не владний дивитись вбік.
2010.

Оніміло плече,
Бо під серцем - роз"ятрена рана.
Перед моїх очей
Чорних хмар пошматовані плями.

Рука ката
Надто довго чекала на жертву.
Утікати?
Вже пізно! Чую подих холодної смерті.

Знавісніла
Юрба вимагає видовищ кривавих.
Я втомилась,
На спочинок душа має право!

Перед взором
Життя, наче кадри, поволі спливає.
Неозорість
Небес мою душу спокушує раєм.

Так незвично -
Моє серце надривно не б"ється.
Бачу Вічність,
Хтось незримий до мене сміється...

На аренах
Життя усі битви за Правду скінчила.
Магдалена
Пішла... Вільний дух Вам у спадок лишила!...
30.03.2010р.

Я боюся всіх слів. Я боюся цієї отрути.
Світ мене без причин, як найгіршого ворога, злив.
І нічого нема. І нічого вже не повернути –
Ні страшних місяців, ні кислотних наївних злив.

Я боюся всього – і не маю імунітету.
Ощаслив же незримими пальцями душу мою!
Ночі і Дні. І прийняті небом естети
Чують наміри наші отам, в золотому раю.

Я несправжністю вічне тепер не сплямую!
Клешні чорних дерев плюс усе-по-гли-на-ю-ча ніч…
І як той, що сидить від свого отця одесную,
Ми воскреснемо шепотом трав при холодній весні.

Весна. Ми так сильно її тримали.
Обпекли собі руки. Така-от буденна річ.
І все рівно знайшовся мені-ідеальний аналог,
І все рівно весняний день замінила ніч.

Я боюся всіх слів. Я не маю протиотрути.
І сироватка правди не спинить жорстокий час.

Ночі – це найпекучіші в світі пута,
Ночі просто ще досі тримають за горло нас.

І забути не можна. І стирати тебе ж не можна!
І не можна так легко вбивати тебе в собі!
Я боюся всіх слів. Вони надто пустопорожні,
Ще порожніші, ніж перемолотий пам’яттю біль.

Я боюся: що далі?
Що буде? Розбите – не склеїш!
Що посієш на бурю – тими ж вітрами зіжнеш.
А у серці залишаться шрами – глибокі траншеї –
І любов, найбезжальніша з порожнеч.

Вона нагадує весну.
Привітну, сонячну, красиву.
Бува усміхнено-щасливу,
А іноді замріяно-сумну.

Напевно вирвалась зі сну,
Щоб все навколо освітити.
Її не можна не любити.
Вона нагадує весну.

Здається, дівчина земна!
І за спиною крил не має.
Чому ж так впевнено літає?
А може, то і є весна?


2010р.

Крізь сьоме небо, тернове гілля й десяте коло.
Якби до болю, якби ж то стрімко!... А так, сповзала…
Несла у лоні нестерпне сонце – пусте, схололе.
Чому ж так прикро услід мовчали німі хорали?

То спи вже, сонце, то спи вже любе, сніги довкола.
Тут в’януть трави, і сіль на пальцях, і никнуть крила.
Душа, мов вишня – стара, без листя, холодна й гола.
А ніч – у неньки. І чорна хустка її накрила.

Пішла туманом, тонкі зап’ястки скували пута.
Зірвала вроду й роки-намисто скотились долі.
А що лишилось – усім на осуд топити смуток,
Самій тонути по самі вінця у власнім горі.

Іще б краплина, ще крок непевний, і все, пропаща.
А тут – лелеки, і квітка вишні у бруньці зріє…
Весна неюна колише віру в кирпате щастя.
То дай же, Боже, бо ще ж не осінь, ще є надія.

Прокидайся, соньку, ти чуєш,-
жебонить потічок на вухо,
позіхає подерта чуня,
ледь причмелено лізе муха,
сонце взяло тонку гребінку
і вичісує крихти льоду,
у захопленні бистра білка
від нової рудої вроди.
Кине лунко "ку-ку" зозуля,
і раптово, немов уперше,
її пісня проста розчулить -
усміхнешся, сльозину втерши.
Прокидайся, доволі спати,
не проспи і весну і літо,
хто за тебе побуде татом,
для твого, ще дрібного, цвіту.

березень 2010 р.

I

Я вже давно, немов закляк:
Сидів, сумний і незворушний.
Даремно звав мене маяк
І вітер рвав братерську душу.
Тримала хитра мілина,
Підступно зміцнюючи хватку,
А тінь – наложниця сумна, –
Купалась поряд, для порядку.
З полону вирватись давно
Старався, підіймав вітрила,
Та в трюмі скисло вже вино,
Надії опустивши крила.
Котились хвилі, наче дні:
Звичайні, сірі, одинокі –
Здається, краще б на війні
Горіти у бою жорстокім.
Даремно – мрії ці пусті...
Від них лиш розпач і образа,
Бо сонце світить не мені –
Я долі іграшка і блазень.

На щастя був неподалік
Мій друг дитинства – Свіжий Вітер:
Носив новини на крилі,
Щоби мене розвеселити,
Смішні історії, казки
І найсвіжіші анекдоти,
Бо дні ув’язнення тяжкі
Уже набридли до нудоти.

II

Сміялись зайчики ясні,
Неначе щось змінилось в світі
І стало весело мені –
Набридло молодість жаліти.
Грайливі хвилі били в борт,
Плескались, хлюпали, як діти,
Звільнившись від усіх турбот
І насолоджуючись літом.
Немов чабан, неспішний Бриз
Гнав шумну, пінисту отару
І незвичайну пісню ніс:
До бою кликала гітара,
Могутній розливався бас,
Ритмічно били барабани
І я хитався раз у раз,
Немов танцюючи бортами.
Примчав, не знамо звідки, Шквал –
Боєць і шанувальник духу, –
Високі хвилі підіймав,
Щосили у вітрила дмухав.
Немов пластун по мілині
Я повз, бо так хотів на волю!
І щастя випало мені –
Даремно я злословив долю.

III

В обіймах з Вітром, як брати:
Які б нас біди не чекали,
Ми разом будемо плисти,
Аж до останнього причалу.

17.04.09р.

Забув себе, забув я рідних.
Не бачив...
Не міг забути...
Ти була,Україно,
У 1918.ти не розцвітала.
Без нас усі роки
Була змордована
І війнами і геноцидами
...коли ти розцвітала-
Твоя душа співала, Україно.

Серце тебе хай не болить.
Не полишай надії.
Надія дух народу підіймай
І людського серце не лишає.

Ми пишем про любов.
Про думи забуття
І поетичні слова
Тихонової, Кіс, Білінської,
Оцих поетів ми згадали
Словами вдячності.
Поети ви мої.
Пишіть про все,
Мої ви милі на віки.

Світло з'їдає тіні,
знов мене будить нині
кáвовий аромат.

Я доторкнусь рукою
звареної тобою
чашки гірких принад.

Сонно примружу очі -
губи твої лоскочуть
голе моє плече...

Кава і поцілунок,
ласки хмільний дарунок
пристрастю потече.