(Присвячено зимовим музам – тим, котрі прилітають до поетів, що творять лише взимку).

Зима колючими вітрами
штовхає в захололі спини
і насміхається над нами:
“А це вам за гріхи-провини!”
Та ненависниця пробуджень,
що все спішить у передніччя,
що свято обертає в будень,
весни наївної... боїться.

“Чого ти бідкаєшся, зимо?
Ти ж повернешся!” Ну а ми?
Як завше - тихо і незримо...
з небес... наступної зими...

(2010)

Діаманти вилискують згорда при витоках пальців твоїх,
Мерехтять розкаратно.
Хоч і сяйво у них - коли світло забрати - мертве.
Я виточував грані, терпів, але гідність тесати не міг -
Не титановий бо.
Але й ти у наближенні мало подібна на жертву.

Тепле хутро міняй, добираючи настрій під колір і чин,
Все наївно гадай,
що зігрітися може у норковій мантії серце.
А сезони минають в тобі. І тебе. Мов сліпий пілігрим.
І мандрівки твої
передбачувані так само, як сила інерції.

Та хіба я суддя? То, хіба, тільки в грудях ще молотом б'є,
Просить тиші у залі
і Час викликає на праві єдиного свідка.
Він замовчує більше і плутає, радше, як ловкий круп'є.
І Феміда на нервах присуджує:
відстань - обом. І наснитися - зрідка.

2010

Чому у кімнаті так пахне тобою?
Надворі зима, а в душі заметіль.
І стала байдужою, глухо-німою
Дівча, що любило твої конфеті.

Твоя незворушність позбавлює змісту.
Смішне белькотіння, як шелест листків.
І знову сьогодні не стане їй хисту
Сказати все те, що ти не схотів.

Яка я є? Весела чи не дуже?
Дитяча чи наївна, чи зухвала?
А може, відчайдушна я, мій друже?
Ти кажеш, що цікавою я стала?

Я - дзеркало думок і мрій твоїх:
То загадкова, то відверта, то смілива.
Ну а коли у тебе в серці буревій,
Тоді я трішки вредна і завждИ грайлива...

Ти - ураган, тайфун, цунамі,
Стихійний вихор у моїй душі!
Раптовий і такий недосконалий...
Рушійним вітром свищеш на межі.

Моя ти повінь, снігова лавина.
Періщиш словом, наче градом, без вагань.
І розійшовсь, мов люта хуртовина,
Бо стала я вогнем твоїх бажань!

Нотним станом заграй у душі
Так криштально, так легко, так чисто...
Я й не знала, що вчую в собі
Стільки звуків у серці барвистих.

Мелодійно мені підспівай.
Струни грають у кожному слові.
Це акорди всіх мрій та бажань,
Що дають мені наші розмови.

Ночами чую, як бринять канати,
Як стогне щогла і рипить стерно,
Гудуть вітрила, споєні пасатом,
І руки пахнуть молодим вином.

Летить душа в безмежних синіх долах,
Вимірює вузли невтомний лаг.
І ріже вись дзвінкий чаїний сполох –
Моєї волі золотавий стяг.

І знову на губах солоний присмак,
Коли з потужним ревом ураган
Стає супроти, й непосильним тиском
Здіймає гнівно сивий океан.

Здригнеться кіль, і гул піде кормою,
Хитнеться палуба, гайне штурвал,
Згори, немов табун коней, стіною
Із піною впаде шалений вал!

А потім вщухне. І засяє простір,
Відновить курс і румби корабель.
Поманить вдаль ще невідкритий острів,
Тонкий туман незвіданих земель…

Ночами чую…
Колихає гавань,
Трима швартóвий на мілкій воді.
Міцні мотузки бережуть від плавань.
А як не втримають? То що ж тоді!?


…Пошерхлі губи обпікає сіллю,
Горить засмага на моїх плечах…

І трояндова мить, і бузкова,
і тюльпанова - адже весна,
урочиста і обов'язкова:
нам останній наш дзвоник луна.

Приспів:
Прощавай, гімназія!:
золота пора.
Хай тепер навчається
інша дітвора.
Від чуттєвих споминів
на душі тепло.
Пам'ятати будемо -
що між нас було.

Ця лінійка - на інші не схожа.
Ми - такі як завжди й не такі...
Розійдемось, куди - воля божа,
у мінливі світи гомінкі.

Приспів.

І троянди для нас, і тюльпани,
і весняного сонця привіт...
Паничі ми щасливі і панні -
аж на нас задивляється світ.

Приспів.

Січень 2010

Очередная ночь.
И, как всегда, без сна.
Уйди скорее прочь,
Налей себе вина.

А, захмелев, вернись.
Ведь знаешь, буду ждать.
Со мной ты помолись,
Мы посидим опять.

Подумаем, как жить,
Зачем и для кого.
Попробуем забыть
Вдвоем с тобой его.

Ты даришь звезды мне,
И небо, и луну.
Наверное, не все,
Но чуточку возьму.

Но время вновь ушло,
Прощаемся опять,
Да, ночь, твое крыло
Не повернуть мне вспять.

Ты завтра приходи.
Ведь знаешь, буду ждать…
Ну, что же ты? Иди.
Тебе ведь надо спать.
1999

Наче теплий вітер- то твій подих,
А блакить бездонна -твої очі .
Я б усе на світі стер на порох.
Щоб з тобою проводити дні і ночі.

Перетворився б в пташку ,я крилату
Щоб міг чим швидше я до тебе полетіти
І хочу щоб слова такі як: мамо й тату
Сказали нам майбутні наші діти.

Я все віддам за твій чарівний погляд,
За ту чарівну ,сонячну усмішку,
За розум і обширний твій світогляд,
І за волосся наче в "Білосніжки".

Поганого у тобі я не бачу.
Я бачу тільки риси позитивні.
І час з тобою марно я не трачу.
І почуття до тебе , в мене вірні.

Якшо будеш зі мною , обіцяю
В очах твоїх не згасне та блакить.
Уста кохані радісно засяють.
І від кохання серце защемит
2008 Прокопів Іван

Між нами так мало слів,
Ще стільки треба роказати...
Та і листів
Ще досить треба написати,
І як душі порив
Словами не можливо змалювати..
Замри на мить,
Чаруй вустами.
Як серце тихо спить
Воно розділене між нами

Летіти до неба
Крізь зорі ранкові.
Тікати від себе
У мрії чудові,
Тікати де зір
І простір злилися,
Безмежних прірв,
І в них ти склонися
До ніг.
Відійди у світанок,
Де теплий сніг
Сипе на ганок.
Безмірна відвертість
У тебе в руках,
І зламана впертість
В дитячих думках.
Лети...Лети до неба.
Умій прщати,
Цього вже не треба.
Тікати...Чекати...
Дивитись картини,
Відвертий пейзаж.
Знімай цю рутину
І фарби намаж.

Випити долю свою – отруїтись
Піною розмислів... Втратити суть
Віщих словес... В небутті притаїтись,
Доки куранти „час оний” проб’ють.

Визріти житом на зоряних нивах,
Ангельським хлібом наситити дух.
Бути собою в сердечних надривах,
Зливою йти у пустелі задух.

В лона буття не стікати сльозами,
Щирими прощами всіяти край,
Світ, що із темінню зрісся пазами,
Намертво злився у сплавлений спай,

Трутними кігтями вп’явся у шкіру
Осиротілої духом юрби...
Доки ще вірити їй бузувіру ?
Скільки тинятись у руб'ях раби ?..

В грубці епох тріскотять лихоліття,
Плавляться руди сумбурних часів.
Земле ! – коли досягнеш повноліття ?
Щоб тебе нарід блаженний посів...

Холоне час в агонії морозній,
У крижаному ступорі серця.
Любов злягла в пучині коматозній,
Без неї світ став схожим на мерця.

За млою мла, за ненавистю злоба,
Як мало нині справжності в добрі...
Їдкою жовчю повниться утроба,
Омани дух ячить в людській гурбі.

Звіряча хіть пускає зле коріння,
Порочністю затруює уми...
Бездушна твар, чи мудре сотворіння ?
То ж ким насправді є сьогодні ми ?

Ми від життя тікаємо у згубу,
Не відаючи чого відреклись !
Людське єство віддавши душогубу,
Як Істину пізнаємо колись ?

Та все ж колись прийде пора розплати,
Страшний час помсти... Віримо чи ні –
Нас власна совість буде розпинати,
На Суд привівши пристрасті земні.

Явивши все заховане, потайне,
В ясному Світлі Вічності... В цю мить
Як рине дух у Царство Святосяйне,
Коли крізь нього темрява струмить ?

(римований анекдот)

В сонячній країні Чад
Ставили Шекспіра,
І кошторис акурат
Виклали допіру.
На затвердження несли
Шефу-фінансисту.
«Що ви, хлопці!», - дуже злий
Вигукнув зі свистом.
«Пів-кошторису – на грим?!!
Ну і насмішили,
Їм забаглося , ади,
Два кіло білила!»
І йому відповіли:
«Слухай-но, брателло,
Як порадиш без білил
Ставити Отелло?»

2010 р.

Мороз повісив на вікні
Тигрову шкірку.
Вже вкотре ця смугаста ніч
Втрачає зірку.

Жаринки-сльози крижані -
На щоки шибки.
Щось обривається в мені
Струною скрипки.

Ще мить солону в напівснах
Проб"є гортанно.
І тигр із жовтого вікна
В імлі розтане.


21 січня 2010 року

Котилася монета я підняла
Монета срібна наче чарівна
До моїг ніг вона припала
І тут підбіг юнак і крикнув
Ти моя
Я думала він крикнув про монету
А потім підійшовши ближче
Він мене обняв
Обняв так страсно і душевно
Як у житті ніхто не обнімав
У голові моїй була картина моря
Тихий пейзаж і ніжність незимна
Довкола мене мокре місто
І серед нього я стою одна
Чи може це насправді було
Чи може в світі десь такий існує
Що може у мить мене до моря віднести
Можливо є та прагну я не цього
Я хочу бід, страждань але від нього
Я хочу від єдиного коханого мого
На томість у руках моїх монета
Холодний дощ і хмарність в небесах
Старе містечко і пуста оселя
І як завжди замріяність в очах
Та в ту секунду була і надія
І в мить монета полетіла
І зникла під колесами машин

Збиваєшся на кожній ноті "фа",
Холоне кров у вирізьблених венах.
І гасне день між аркушів зелених,
І гасить біль непрохана строфа.

Немає місця. Ночі лиш стіна
Сховає все, відкинуте нещадно.
Хотіли збожеволіти від щастя,
Та щастя збожеволіло до нас...



2009

Гіркою правдою лиш тече сльоза,
Переконання у думках що я твоя.
А за вікном оманливі сніги,
На карнавал ідуть дари зими.
Там дивні маски, сховані обличчя,
Там маскарад очей поринулих у біль,
Там діаманти но не справжні лиця,
Які показують для всіх не справжній сміх ,
Лиш жаль що у середині сумні думки -
Вернутись в русло й спати полягти.
І показати повсякденність без мети,
І з тугою чекать прихід весни.
Бо кожен знає з чим іде весна
І що сніги щороку тануть не з проста,
Бо за снігами справжність і краса.
Без масок, стразів, сміху й карнавалів.
І Найгіркіша у вікні сльоза
На вік постане найсолодша
І гори біди і не співчуття – Потануть
Як й потанули морози.

коли
у кишені на чай акурат
ачей
та увидиш де пшик а де брат
вином
і виною наставивши плям
втече
або стопче - страшко він чи хан
вкраде
невід'ємне а зайве додасть
де крев -
непритомно де тріщина - шасть
шукай
хто у полі не вітер - орач
знайдеш
не губися образить - пробач
дрібне -
на посіви а зріле - до жнив
люби
неминуче бо згаєш - не жив


2010

Ваґон без вікон
подорож прикра
експресить гінко
розбита скрипка

і стиха стежить
хтось із кутка
огидливий нежит
хриплість гудка

Гей ти найвищим визнаний
стій
виходь з найсумнішим і вигнаним
на бій!

За далеку царівну в мріях оба́гнуту –
за любов!
Нас може примирити віками пра́гнута
кров.

На вулиці знову падає дощ ,
Думки мої, линуть до тебе.
І скільки б не знав я з тобою тривог
Кохання твоє, мені треба.

Кохана, я люблю, кохана я знаю.
Що любиш ,що любиш мене.
Що все буде добре тобі обіцяю
Кохання моє чарівне!

І щоб не прийшлося в житті пережити,
І щоб не прийшлося пройти,
Тебе я буду так сильно любити
Я небо кохають зірки.

Тобі подарую я щастя безодню
І поле весняних квіток.
Простелю дорогу до твого серденька
з трояндових пелюсток.

Я буду про тебе завжди піклуватись,
Бо так я цього захотів.
Ти будеш найкраща, найкраща для мене
Кохана, на віки віків.

На вулиці знову падає дощ ,
Думки мої, линуть до тебе.
І скільки б не знав я з тобою тривог
Кохання твоє, мені треба.

Кохана, я люблю, кохана я знаю.
Що любиш ,що любиш мене.
Що все буде добре тобі обіцяю
Кохання моє чарівне!

І щоб не прийшлося в житті пережити,
І щоб не прийшлося пройти,
Тебе я буду так сильно любити
Я небо кохають зірки.

Тобі подарую я щастя безодню
І поле весняних квіток.
Простелю дорогу до твого серденька
з трояндових пелюсток.

Я буду про тебе завжди піклуватись,
Бо так я цього захотів.
Ти будеш найкраща, найкраща для мене
Кохана, на віки віків.

Двоэ людей двы однаковы мрії
Місяць і зорі лише для них двох
Все це в тумані усе це надії
Любов це великий переполох

Здавалось ще вчора кохання блистіло
Як капля роси на червоній троянді
Від ніжного дотику тіло тремтіло
милувались зірками вони на веранді

Сьогодні це все навпаки обернулось
Любові немає розбиті серця
напевно кохання від них відвернулось
Напевно не разом їм йти до кінця

Немає вже неба лиш тільки для них
Ту лебедів пару вони розєднали
Тепер поділились вони на чужих
Такого сюжету вони не чекали

Вже сонце сідає не так як колись
І Сніг не такий випадає лапатий
Та ти не спіши ти постій озирнись
І добре подумай чи варто кохати

нервові клітини ніхто не відновить
І шрами на серці швидко не заживуть
Як що навіть хтось кохана промовить
то вибере в другу сторону путь

Це зовсім не значить що не треба любити
Та треба спокійно й ти до мети
Ти будеш щаслива тієї лиш миті
Коли слово коханий казатимеш ти

Важкий свій хрест несе невтомно Правда,
Хворіла ейфорією громада.
Ще влада за туманами ідей,
А в душах зріють – мухомори зради…

Мого життя ґазельну срібність
і випадковість
складаю в картки вузьку безмірність
і загадковість

Моїх гріхів легку безкарність
і слів блискучість
знов наповняє безпорадність
і днів сліпучість

Я загубилася в нашому літі.
Сонцем заквітчана, небом умита,
Радістю босою бігла полями,
Серцем розхристана перед вітрами.
Ти доганяв непокірну кохану,
Вітром ловив свóю ніжну нестяму.
Сміхом розсипана, падала в річку –
Променем ти обціловував щічки.
Барвами хитрими я – у веселку,
Ти обіймав, аж робилося терпко.
Квітами сонця мережила трави –
Дощиком теплим пелюстоньки бавив.
Зіркою я заховалась між хмари –
Їх розігнав замовлянням мольфара.
Майже знайшов, хоч зірок – міріади...
Літо скінчилось... на жаль, зорепадом.

2010

Я. Ч.

Мабуть, забув прекрасні він мелодії,
Бо пише він тепер лише пародії.
Його життя найвищий має зміст –
Він пародист!

Про сон забули геть усі поетки,
Бо він щодня стріляє дуже метко…
І занедбавши рідкісний свій дар,
Пародії клепає наш кобзар.

На нього сумно поглядають музи,
На диво позлітались чорногузи:
Це хто – поет чи бандурист?
Найкращий пародист!
2010

Не ведуть забуті стежки
до моєї домівки. сьогодні.
стерли плями чорнильних рядків
дощові сумні мелодії.
розкрутилась планета Три
надто швидко і необережно,
ти прости мені, прости,
мою душу безмежно бентежну.
ти прости зайвість рухів і слів,
і цікавість нестриману, часом,
ти прости швидкоплинність днів
за бажання дихати разом.

2008

Шубі-ду- валеріана, харківські коти,
не ховайсі, моя Кицю, я «іду на ти»,
не забруднюй, прошу, Help!-ом
сторінки ЖеЖе,
я ж три ночі не питущий і два ранки вже…

я ж три ночі не питущий і два ранки вже…

А сьогодні поголивсі за півроку раз
і такий бо став ґлямурний прохвіль та анфас,
ще якогось дідька вивчив «парле ву франсе?»
Йой, напевно я захворів, але ж то не все…

Йой, напевно я захворів, але ж то не все…

Геть не знаю, як сказати, може звіддаля –
припинив через два слови я казати «бля»,
вже не сякаюсь в під’їзді (в хусточку лише),
навіть соромно казати, але слухай ще.

навіть соромно казати, але слухай ще.

Прочитав сьогодні зранку, хоч і по складах,
малюнкований буклетик з назвою «Плутарх»,
і відтоді на районі полякав усіх –
«Як знайти у дуалізмі еклектичний гріх?»

«Як знайти у дуалізмі еклектичний гріх?»

Це нав’язливе питання – вже моє «прев’ю»,
через нього три години я не їм, не сплю…
Аж, раптове просвітління, блискавка у лоб -
мої прагнення-блукання - "у раю гоп-стоп"...

мої прагнення-блукання - "у раю гоп-стоп"...

Хоч нехай мене кантузить серед січня грім,
я знайду собі дівчину в платтячку простім,
даруватиму їй квіти і вірші еС.Т.е,
і нехай хтось на районі скаже : «Це не те..!»

і нехай хтось на районі скаже : «Це не те..!»

Я йому «заїду в диню», адже це не сміх –
«Як знайти у дуалізмі еклектичний гріх?»
Ну а щодо тебе, Кицю, скàжу, як в кіні:
«Ти, ґлямурна-некультурна, нахвіга мені?!»

«Ти, ґлямурна-некультурна, нахвіга мені?!»

Открыты жалюзи. Лучи,
глотая тени налету,
воспламеняют пустоту.
Прими глазами, промолчи –

их слишком много для свечи,
но слишком мало тронуть мир,
где вырезан прямой эфир.
Губами титры приручи –

пускай внимают между строк
как шелушится глухота
невольным шепотом со рта.
Под пальцем нежится курок,

готов прижаться, дать урок
с отдачей полной. Он один
знаток простанства, властелин –
последней мысли уголок.

Теряя девственность и дом
летит решимость по стволу
сдувая бремени листву.
В дыму забвение и гром.

В дыму наброски черных птиц,
осколки смеха и тепла.
Открыты жалюзи. Зола
с глотнувших пустоты ресниц.

27 Января 2010

(реверс)

Глотнувших пустоты ресниц
открыты жалюзи. Зола,
осколки смеха и тепла.
В дыму наброски черных птиц,

в дыму забвение и гром.
Сдувая бремени листву
летит решимость по стволу,
теряя девственность и дом,

последней мысли уголок.
Знаток пространства, властелин –
с отдачей полной, он один
готов прижаться, дать урок –

под пальцем нежится курок.
Невольным шепотом со рта
вновь шелушится глухота,
пускай внимают между строк –

губами титры приручи.
Где вырезан прямой эфир,
где слишком мало тронуть мир,
но слишком много для свечи –

прими глазами, промолчи.
Воспламеняют пустоту,
глотая тени налету
открытых жалюзей лучи.

28 Января 2010

Туманом сизим покрились поля
Над туманом мигає ранкова зоря
У тумані шуліка гордо літає
Голодний, та жадний здобич шукає.
То злітає до небесної зорі
То купається в туманнім морі.
Між небом і землею в тумані шестить
В невідомі простори шуліка летить.
Крила, як пласти, пробивають туман
Не чує утоми, не знаючи ран.
У лісі заєнько під кустом тримтить
Чує, як в тумані шуліка шестить.
З висока добичу бачить в пітьмі.
Звірі мовчать,звірі німі.
Для них шуліка це - страшний птах
Із боягузтва не захищають дах.
Хто сміло з висока злітає у низ
Підступної зради, друже стирижись!
Коршуне - шуліки – це безкарні хами,
Шуліки стерв'ятники бувають між нами.
Люди не вміють дати їм ради!
Підкупом обманом рвуться до влади.
Хіба, що розумом, люди каліки,
Що довіряють кровопивці- шуліки

Божевільний стоїть
Між могил
І вдивляється в тишу
(для нас) –
доглядає могили:
просто хризантеми
упали навзнак,
і так само нестримно
вдивлялись в Людину.
Божевільний пішов...
І несе оцю тишу
З собою
...
Божевільний всміхався,
А довкола похмуро
Молилися люди.

(заримований анекдот)

Стільниковий «затрубів»:
-Слухаю, Марусю...
Де? Полюю кабанів,
Зраночку, клянуся.
-Ну, і що уполював?
Цвенькає дружині :
-Та нічого ще, овва,
Не фортунить нині.
-Хто ж там біля тебе, Віть,
Дихає розлого?
-Хто, хто..дуже злий ведмідь
Виліз із барлогу.

колись ти боровся за іншу свободу
маленький худий як дівчисько
приходив додому – боявся дому
звикав наодинці вчитися
батьків не любив
а любив малювати
людей із великими крилами
зі справжніми крилами як у пернатих
і білими ніби вітрила
жив точно як всі бо усі удавали
що їм і без всіх комфортно
облизував вулиці свого кварталу
мінявся журналами порно
не страшно було утікати зі школи
кохати дівчат і курити вчитись
робити багато чого «поприколу»
і на випускному напитись
ти впевнений був що тебе не любили
ні друзі ні мама ні тато
любили ті люди з великими крилами
яких ти навчив літати
на білому аркуші чорні створіння
виводив своєю рукою
ритмічно так ніби жував насіння
і спльовував перед собою
і все би нічого пристойні малюнки
та тільки для чого ці крила
бувало таке - розривали стосунки
бо думали хлопця накрило
ти завжди казав це звичайні люди
на ангелів зовсім не схожі
хай може були і Христос і Будда
хай може і правда є в тому ..може
та це тільки люди!
звичайні люди!
такі ж пацани з районів
що курять траву і живуть в нікуди
сміються з батьків і мормонів
та їм пощастило крилатими бути
і грітись у ніжних пір’їнах
горнутися часом у власну забутість
у цій цегляній країні

Предовгі ночі посивіли враз
І айстри тихо попрощались з вітром
Припали квіти до землі, щоб нас
Зима не снігом кликала, а - цвітом

(цикл)

1. ТУТ
Тут було літо.
І ти був тут.
Іскри багаття нашого
Злітали високо,
Ставали зорями…
І ніхто
Не може нас
Позбавити того дня.
Єдиного літнього.

2. НАЙТЕПЛІШЕ
Ти мовчки
Усміхаєшся у слухавку.
Ясно. Тихо. І лагідно.
І посмішка твоя
Лишається зі мною,
Як останній листок
Жовтогарячої осені
У переддень зими.

3. ДАВНО
Третім снігом
Цієї зими
Усе замело:
І хати – по вікна,
І – лави,
І – стежки, на яких -
Наші з тобою сліди
Перші – по першому снігу.
Давно ми не бачились…

4. ПРОГНОЗ
У березні -
Обіцяють –
Мороз і сніг.
Як у січні.
Так само.
Лише небо над головою
І повітря
Будуть іншими.
І ми також.
27.01.10.

Рум'яна така, ніби кров на снігу,
тендітно покроєна часом фризерка
стинала мені чи то дні, чи нудьгу.
Була при надії.
Була у дзеркалі.

І далі був день, чи то сонячний дим,
хотілося гіркле розбавити світлом.
Кружляв неспокійно не мій херувим,
мого вже віднині,
мабуть, що убито.

Було так вечірньо, аж цикала ніч
і міцно за горло мене колисала.
На вухо шептала: “Паничу...панич...
Твого панування
доба зосталася... “

2010

1.
У віршів моїх –
Очі твої,
Голос твій,
Серце твоє.
Тільки доля
У кожного
Різна,
Як у всіх дітей
На землі.

2.
За скільки часу
Вигорить вогонь,
Що в кожному із них?
Немає важчого, -
Аніж самому
Народжене ховати…

3.
Щодня у вечірній молитві:
«Якщо хоч один із малих сих
Служитиме Тобі, Господи,
І у славу Твою –
Недаремно, значить…»

Нік Кейв нам співає про Генрі Лі,
так щемно і так тужливо.
О Генрі, кумиром ти був її мрій,
дарма, що ти був юродивий.

А та, що в зеленій країні живе
із гномом зелено-фартовим,
навряд чи пізнає кохання живе
із блискавкою і громом.

І пташка, і серце, любов і сталь
поєднані в тобі блудливо.
І вирок, мов куля у груди, на жаль.
Невчасно її зупинили.

Про кого ти думав на самотині?
Про маму, котру вбив жорстоко?
Чи кралечку Беккі звав ночі і дні?
Не спиться недремному оку.

О Генрі, чи доля була б не чумна,
якби ти почув колискову?
Про тебе співають. А пам"ять страшна.
Довічно. До раю. До скону.

2010

Анаграма
А ні грама
Апології
Аполон
(у полоні)
А коні
конАють
зАконно
вмирАють
Аскетами
А ми…
А priori
(прозорі)
А наша
Азбестова
шкАралупка
(zze best)
2010

- Скажи, віщунко сивоока,
чому сумна душа мольфара?
Чому його чоло високе
сповила туги сіра хмара?
Чому його не вабить коло
істот, ним скликаних гостинно?
- Танок у вихорі Еола
він сам створив, моя дитино.
І сам поставив стовп тотемний,
щоб центром створеного світу
той слугував і нощно й денно,
казок дивами оповитий.
Ось казкарі і чарівниці,
валькірій рій і мавок співи,
ось чорні ангели й черниці…
А жорна труть життя у мливо.
І виникають з того млива
нові казки й події дивні:
чужі з’являються мотиви
й голосять дико вранці півні,
що знищить світ овець отара,
де чабанами злі лисиці,
що білі крила у мольфара
насправді кольору чорниці.
Цей світ – утопія, дитино.
Утопія - завжди зникома.
Платня за неї триєдина –
розчарування, біль і втома.

Малюєш на склі картину бажань,
А за вікном псевдореальність
Забарвлює псевдобуденність
У золото ліхтарів,
Гаптує вечір принадними вивісками
Вулиці міста і твого й чужого,
Ти бачиш сон про щирість у словах
Усіх прийдешніх поколінь,
Та більш немає поклонінь
Любові,
Все намарне
У цьому світі з псевдопочуттів,
Де навіть кава вже давно не кава,
А просто так,
Холодна філіжанка,
Що знала смак твого цілунку,
Шукаєш всюди вищого ґатунку
І проби,
Щоби вище, ніж в сусіди!
...Вповзає псевдо крізь вікно –
Твої бажання замальовує набіло
І ти уже не сниш тим що колись боліло,
Ти влився в натовп,
Піддавсь омані…
…Розбите скло твоїх бажань,
Вже проросло в псевдоморфози…

Вузьке підвіконня… Ще вчора – веселі діти.
І лузали щастя своє, як великий сонях…
Вона – божевільна. Їй треба впіймати вітер.
І кришить, мов птаху, окраєць тепла в долонях.

Так мучить буденність. Цей розпач не має жити…
А вітер у косах – хвилююче і незвично.
І їй, ненормальній, так треба його вловити.
Собі.
У волосся.
Красиво.
Собі.
Навічно.

Так вузько і страшно.
Ця зірка мозолить око.
Її б рукавами з холодного неба збити…
Міняє світи…
І ніхто не почує кроків.
А з серця її витікає поволі літо…

мов лід, лакований у чорне,
п’яні зіниці твоїх ран
скоро розтануть в синьці порно…
таким принаймні є їх план.

тобі ж до лампочки те завтра,
навіть забула вже про грим,
живеш всліпу, як впаде карта…
наступний крок – суцільний дим.

а в тебе навіть ще хтось вірить,
часами й кличуть на вино,
проте й це – сон, смолисті діри…
ти впевнено ідеш на дно!

я теж не бог, навіть не ангел,
й дурниць немало наробив,
але ж живем ми не для рангу
й що толку жити тим «любив»?

все ще попереду, і світло
в кінці тунелю близько вже,
не уникай же цього світу!
все ще попереду, все ще…

в твоїх очах – скляних і чорних –
я перевернутий вверх дном,
мов у прикрасах ялинкових
спить кажаном розмитий гном.

а по ночах (в пастках плафонів)
я – лиш засліплений комар,
що так і здохне в ацетоні
на жаль чужих, як осад, хмар.

й кожен забуде тоді бути
тим, ким божився, ставши сном,
а сну властиво промайнути
без шансу появитись знов…

Вийшов нарешті мій перший
том –
«Арії трьох п’єро»
Минули секунди
Декласованих
втом,
колишнього «чесного інтеліґента»
кров.

Не ламайте
більшовицьких
пер.
Не витрачайте
Запал
в повітря.
Подивіться краще, куди мій самопер
попер
тепер,
і куди мої вістря.

Я знаю, куди свою енергію діти.
Шлях мій відомий,
не вами реґульований.
У боротьбі з міщанством
не червоніли мої «ланіти»,
для вас і був
і буду –
безсоромний і схвильований
Одеса. 1930

Нічого не змінилося, Тарасе.
Заморський пан толочить мужика.
І кривда далі в золоті і в рясі,
а правда йде на плаху голяка.
Хоч був Майдан, літали жовті стріли.
Здавалося, ще мить – і ти б воскрес.
Мов сірники, усе перегоріло…
І знову люд скавчить, як битий пес.
Твої слова ми вивчили навіки.
Нові слова – полова з гірчака.
Хоч не текли багряні крові ріки.
Мабуть, тому й історія така.

2010

І струн торкнувся вітерець
Так тонко, ніжно, ледве-ледве,
Неначе з ангельських крилець
Прозорість впала в небо з медом.
Злилися фарби всі на мить,
Струна струну звива в обійми,
І вспіти б музику вловить
У зливі струнних переливів.
Швидкими рухами струна
Відкрила вікна в вічний простір.
Відлуння струн, луна… луна…
Луна мелодія самотня.

2009