Перелякані люди давно не чекають Месію,
довіряють данайцям, котрі їм дарунки приносять,
від жорстокої правди впадають у стан амнезії,
відчайдушно фарбують ледь-ледь посивіле волосся.
Перелякані люди не звикли дивитися вгору,
і читати уголос вірші, продиктовані серцем.
І ніхто з них не гляне, що ж сховано в скриньці Пандори,
не промовить ні слова супроти знущань Громовержця.
Перелякані люди ховають "заначку" в матраці,
а образи і сльози - в коробці з-під синього плаття.
Перелякані люди не люблять яскравих паяців,
і не вірять, що можна у снах кольорових літати.


10. 05. 2010 р.

Імперські задуми вождів,
Неначе шило з мішковини,
За неспокійних наших днів
Вилазять духом сатанини.

І зріє деспот у серцях,
Що пив, як воду, кров мільйонів,
І знов його на кумачах
Несуть очільники червоні.

Безглуздю відданий народ
Укотре вірує в оману,
І радо йде на ешафот,
Хвалу співаючи тирану.
05.05.2010р.

Я утікаю ніччю у сади.
Мені не треба теплої одежі.
Віддайте струни, дримби і дощі.
Візьміть пороги, береги і межі.
Рятуйте листя, мокре від очей.
Ночей багато - слів не вистачає.
Це кругообіг. Це шалений біг.
Це Білобог. І значить, він чекає.
А зорі, зорі - вервиця небес.
Душа жасмину котиться у поле.
О доле-доле, доли - як хорти,
дугою спини, лащаться із болем.
А трави, трави - зойки поколінь.
Біліє строго хусточка кульбаби.
Учора вишня Либіддю була -
і груші ще дзвеніли, як дараби.
Учора все пригадувало сад:
я не змогла у спогаді стояти.
Я утікаю. Ніч мені - ріка.
Стає на небо місяць, як на чати.

2010

.глибокі сині небеса
.торкаються твоїх долонь
.сиди під столом сиди
.сліди минулого сліди
.рви папір рви

.ти незахищена душа
.і сліпить очі той вогонь
.веди за руку веди
.біди уникнути біди
.спи сліпа спи

.світанок променів іша
.у серці терпкістю полонь
.лети подалі лети
.знайди ти істину знайди
.сни згадай сни

.

Як вперше виїжджав із дому
Покидаючи батьківський поріг.
Вирушав у даль не знайому
Матері вклонився до ніг.

Попрощався з батьківською хатою
І покину рідне село,
Натхненний мрію багатою -
Мріям збутись було не дано.

Дороги- дороги стелились
По чужих невідомих краях
До рідного краю стелився
Позаду залишений шлях.

Тепер я свідомий в пригодах,
Прийшлось би повторити, те що було
Не покинув би батьківську хоту
Не покину би рідне сел

21 травня 2010 Слободський.

Я ничего не жду,
Просто любила-
Теперь не люблю.
Своей жизню живу,
Рисую, стихи пишу,
По ночам молюсь Богу
И верю в судьбу.
Считаю дни вместе
И месяци отдельно.
Скажу слова,хоть и солгу.
Тепло в сердце зберегу.
Так легко разтоптать
Ракушку на берегу.

21.05.10

Зачем судьба
Тебя мне подарила.
Это тепло и свет,
Что ты и луна дарила.
Зачем судьба
Тебя у меня украла.
Быть без тебя одна
Поверь очень устала.
Мгновений радости
Порой как лета ожидала.
Но ты дулеко
И жизнь моя пуста.
Тот мир, что в нем существуем
Без тебя не мил.
И з каждим днем
Все сильнее ты любим.
Дорога к счастю знаю трудна!
Но чего би не уготовила судьба
Вера во мне живет всегда.

6.05.10

Ми народжені
Бути вільними.
Обирати самі
В чому є сильними.
Працювати чи віддихати,
Танцювати чи курити,
Ненавмдіти чи любити.
Марнувати час
Чи насправді жити.
Розкрити на зустріч долоні,
Звільнити в собі людину.
Віддати данність долі,
Що невтомно
Посилає знаки.
Та серцю бракує
Деколи відваги.
Зустрітись з тобою віч-на-віч.
І не потрібні відзнаки,
Коли нагородять найдорожчим-
Благословенням Господнім.

Крокує повінь в потойбіччя днів,
Міська багнюка засипає тишу.
Солодку казку в купі твоїх слів -
Холодним попелом в руках колишу.

Блукає місяць в лісі почуттів:
Виводить очі з мокрого страждання.
Голодний вовк мене в сарай завів,
Готовий з'їсти без перевдягання.

Брутальний вітер вирвав з корнем хлів,
Звільнивши душу з пащі вовкулаки.
Спасибі, що за мене попітнів -
Хто ж знав, про підлість хитрої собаки?!

Я вплету у віночок печалі,
Квіти радості теж вплету.
Я тебе серед інших впізнала
І тебе серед інших вкраду.

Заквітчаю віночком долю,
Застелю пелюстками шлях,
Заведу тебе в макове поле
І присплю у червоних краях.

Я вкраду тебе легко, звабливо,
До безтями, вкраду назавжди,
Бо люблю тебе, мій сизокрилий,
Й хочу, щоб полюбив і ти.

2010

Ідуть дощі - холодні, з гіркотою,
Неначе в саму душу проника,
Аж пам'ять серце боляче стиска,
Повінчана я наче з самотою...

І кожна ніч - мов вирок у лице,
Мені навідмаш кинутий від долі.
Навіки я повінчана з цим болем,
Мабуть, за щось покарана Творцем...

Ідуть дощі, у серці йдуть дощі,
Змиваючи солоний присмак туги.
Чи дасть мені ця доля шанс удруге
Знайти розраду зраненій душі?...

Минуть дощі, а з ними вщухне й біль мій,
На серці рани час запорошить.
Тамую за любов'ю ненасить
У своїх мріях, трохи божевільних...
21.05.2010р.

Останній дзвоник в юних школярів.
Останній дзвоник — повістка в життя.
Востаннє — усмішки вже рідних вчителів,
В волоссі бантики і бантиком уста.

Останній дзвоник. Спомин поминальний.
Він дзеленчить у серці моїм досі.
Такий похмурий і такий печальний!
Згадалося дитинство ніжно-босе.

Останній дзвоник. Сльози на очах.
Сорочку — праскою і праскою — по серці.
Як я живу без тебе? Як?
Моя любове, моя перша.

Останній дзвоник. Голкою у душу.
Останній дзвоник. Ти десь там, десь там.
Я ледве вибрела із сліз на сушу.
І ці рядки присвячую я Вам.

...

Улыбаются цветочки на груди и талии,
Соблазнительно и томно опуская взгляд.
Утончённый аромат – с берегов Италии, –
Будоражит резвых мыслей радостный отряд.

В этом ситцевом наряде ты цветёшь, как лилия.
Я смотрю и наслаждаюсь – и к чему слова,
Ты стоишь со мною рядом – вот она идиллия...
Только жаль: у нас в подземке не растёт трава.

Ведь цветам нужны листочки, солнышко и ласточки.
Без тепла им очень грустно и без ветерка...
Я хочу тебя коснуться в этом летнем платьишке,
И сметая все запреты,
Тянется рука.
18.05.10г.

Маленький демон в моих волосах
Он злой и коварный, но милый
Он знает все о блеске в глазах
И владеет не дюжей силой

Мой маленький демон, мой добрый шептун
Сидит он над правым ухом
Он знает тайны молоденьких лун
И вяжет слова мягким пухом

Мой маленький демон – смешной и жестокий
Мне выковал обруч из стали
Из камня вытесал песенки строки
Но нот не нашли, хоть искали

Мой глупенький демон, влюбленный ревнивец
Плетет мне на утро косы
Не бог хоть колдун и немного провидец
Не любит пустые вопросы

Мой маленький демон, когда я уйду…
(На кухню за чашкой кофе)
Возьмет и утонет в зеленом пруду
Из тоски. Мой нежный пройдоха…

Хто це там, на паркані,
Спати не дає мені?
Та це ж півень-задерика
Так горлає “ Ку-ку-рі-ку!”,
Що аж ген з-за небокраю
Сонне сонце визирає.

От би півні всі мовчали –
Ми б із сонечком ще спали!
2010

Давай забудемо про час
У час, коли ми тільки двоє,
Понавигадувані ролі,
Хоча б на мить. Хоча б на мить…

Полиньмо у безмежний вир
Хай безнадійної надії.
Хай попри віяла навіїв,
Нас не лякатимуть вітри.

Твоє крило – моє крило.
І тільки лет, і тільки простір,
І так невимушено просто
У тільки наших небесах.

Та постріл дня розвіє сон.
Одягне дійсність отрезвіння.
Чужі безликі сотворіння
Мене повернуть з небуття

В життя, де мрію і життя
Перетинає нездійснення –
Стіна без вигляду і ймення,
Котру дивак, долаю я...
2010

Пригадуєш той берег ночі
І човник наш на хвилях мрій?
А як слова “Помилуй, Отче!”
Тривожно шепотів прибій?

Помилуй прагнення любити,
В хиткому човнику пливти,
Дарма – без весел...
Ех, якби-то...
Помилувані я і ти...
2010

Не соромлюсь тепер винуватців запліднень і пилу -
На запилених вулицях струшую острах в траву…
Випробовую велич. І дякую, що запросили
У волошковий день, у якому, здається, живу…

На наперстку тривог – виокремлюю (з даху до столу)…
Чітко відданий рід. Над покликанням – гамір лелек…
Таємниця життя не розгадана буде ніколи,
Як балада про матір - записаний святістю трек…

Тихий зговір страждань. Не залишить осмислених рішень…
Правдолюбні ромашки усі віддадуть пелюстки…
Але серце чомусь за потребою стане палкішим
Чи, можливо, як погляд, уперше занадто різким…

Закохається відчай. І втратить останню довіру…
Теж зіллється із цвітом старого бузку й черемхи…
Не соромлюсь людей. Я їм вірю. По-справжньому й щиро…
Все, що буде і є, - це сумирність й одвічні гріхи…

Все, чим світиться день, - тривіальні стискання кульбаби…
Розмежовує травень. Й розкаже зворушено про
Те, чого не було. І про те, чим схвильовані граби,
Що в найближчому гаї омріюють вічне добро…
2010 рік

***
Вимикаю бур’ян.
Перекопую ґрунт.
А на яблунях цвіт –
Ніжні пуп’янки болю.
Сонце рветься в зеніт.
Сім позичених струн
Розділяють мій світ
Вже на дві різні долі…

19 травня 2010 р.

Блукаю в погляді чужому,
Неначе рідні очі ті.
Не хочу рухів, слів, нічого!
Шукаю щастя у житті...

Дивлюсь на колії, трамваї.
Вони ж як люди - все біжать.
Усе життя когось шукають,
Усе життя - вперед,назад...

Дощем весняним напоїти
Потрібно кожного із них.
В трамваїв також будуть діти,
На львівських вулицях пустих.

Трамваї всі летять до когось,
У них же клопоти свої.
Та десь на світі є дорога,
Де мій зустрінеться з твоїм...


20.05.2010р.

Надеваю наушники слепо

втягиваю грудью фимиам

Я выгляжу всецело нелепо

Будто бы здесь я не своя



Не для этого мира, не в этой вселенной

Заблудала судьба и назад нет пути

И во всей этой жизни приторно-бренной

Мне бы дожить всего до тридцати



Мы не знаем как сюда попали

И вполне неизвестно когда уйдём

После долгих часов печали

Находим выход и думаем, что переживём



Перестроим мосты ранним утром

И тогда откроются наши глаза

Ведь мы так отчаянно и необдуманно

Разбиваем чьи-то сердца



Забываю…открываю глаза с улыбкой

Ставлю свечку и поднимаюсь с пола

Знаете, ничего не бывает вечно

Так запомните вашу жизнь надолго



Не жалейте о сделанном

И не плачьте об утраченном

Если было ваше – вернёться

Если нет – то значит так и надо



Но не теряйте того, что дорого

Даже если кажется, что не время

И если к вам со всей душою

Не обламайте крылья вере



Выходя из храма я оборачиваюсь

Что бы попрощаться с ним на много лет

Ты только назад возвращайся

Я буду ждать, любимый мой человек

(2010)

Коли собі ти не належиш,
Так, іноді, стискає в грудях,
На мізки тиснуть псевдо-межі,
Яких тримаєшся на людях.

Немає «хочу», є «повинен»,
Мигають кадри на екрані.
А, може, сам у тому винен?-
Не дав боліти першій рані.

Укотре позабувши втому,
За рухом думки пильно стежиш.
А, може, щастя саме в тому,
Що ти собі вже не належиш…

2010

В моєму серці ти - репатріант.
Здолавши всі земні й небесні сили,
ти повернувся - втомлений Атлант,
котрому з пліч зняли важезну брилу.
Ти був не мій. Ти геть не тих кохав.
Не в тих обіймах ти шукав притулку.
А я ридала трепетом октав,
блукала в, зритих шрамами, провулках.
Ти повернувся - гордий, як Синдбад,
як Одісей - розсудливий і щирий.
В моєму серці ти - репатріант
із необмеженим лімітом на довіру.


14. 04. 2010 р.

Перемеленим попелом
стежку до тебе встелятиму,
божевіллям розтопленим
ватру журби підживлятиму,
запиватиму кавою
черстві надії сплюндровані,
лікуватиму травами
душу навскіс препаровану,
у шпаринах шукатиму
сліду твого прохололого,
не віддам тому катові
запаху твОго ранкового,
розливатиму спомини,
наче бензин, між кімнатами,
рухом впевнено-стомленим
іскри з коробки вийматиму...
Ти не згадуй поганого
в день, коли дзвони кричатимуть.
Просто смійся з оргАнами,
й плач, коли землю кидатимуть...


13. 04. 2010 р.

Натомлене місто вляглося до сну горілиць,
суворий архангел стоїть непорушно на чатах...
В моєму архіві нема вже порожніх полиць,
я навіть забула в котрій з цих коробок твій запах.
Придумаю завтра, куди б "копірнути" тебе.
А може, простіше натиснути клавішу "вихід"?
Ти став раритетом, як сингли від групи "Любе"...
Архангел, як завжди, нас грішних боронить від лиха.


05. 04. 2010 р.

блідавість тіла розсипана розлита
посеред полинового плетива літа
росяний вермут на втомленість квітів
зоряний хлопчик на червоній кобилі
стікає водою з долоні
у пошуках краю світу
по-над прірвою
по-над вирвою

***
Гуляє вітер полем, як лоша.
А у думках зринають нові мрії.
Краплина сонця – то моя душа.
Ковток повітря – то моя надія.

Знов забілило сніжним цвітом сад,
І квіти умиваються росою.
Та я шукаю в світі цім принад…
Хоч не знаходжу в них я супокою.

І знову думка в далечінь руша,
Лише в дорозі серденько радіє.
Промінчик сонця – то моя душа.
А подих вітру – то моя надія.

18 травня 2010 р.

Я давно вже мрію про волю,
Про будиночок у селі,
Необуздану дику природу,
І більш нічого не треба мені.
Я такого дикого нраву –
Дух гір бурлить в душі,
Хочу несамовиту забаву,
Адреналіну кортить мені.
Забратися високо в гори
Й вітром злетіти вниз,
Оглянути з неба доли
Й залетіти на чийсь карниз.
І вгору знову мене тягне,
Щоб різко зриватися вниз,
Така доля вже в мене,
Вічно боротись за жизнь.
Я хочу в село на природу,
Віддихнути від цього буття,
Такого священного спокою
Більше ніде нема.
02,2010-03-19

Нема села, нема в силі народу –
Все здохло, вмерло, виїхало
Світ за очі - лиш би далі від городу,
Кому треба – тягти ото ярмо.
Будуємо Чехію, Польщу, Італію,
А дома демократія повний капець,
Поповнюємо всюди нашу діаспору,
А Україну просрали вкінець.
Нікому не потрібні і всіма забуті,
Знайшли свій притулок в світах,
Гастарбайтери – гроші кров’ю і потом добуті,
Щастя і доля на материнських сльозах.
Діти безбатченки, Жінки не жінки
Всіх потягнуло в далекі світи,
Україну віддали – звільнили престол,
Руський наш брат загріб нас в подол.
Українці є всюди, лиш на Вкраїні нема,
Тому "руський язик нам надо",
Так Вам і треба, як мозгів нема-
"Будем кормить соседа".



02,2010

Аби видались гості хоробрі ,
До читання та мислення гожі:
- Пригощайтеся, людоньки добрі!
Маю слово за хрін не солодше!

Ось вам квашений час, мов капуста!
Ось з городу свіженька ідея,
Мов редиска, повнісенька хрусту!
Ще й сметанка-облуда до неї!

Передвиборне сало жовтеньке –
Дух важкий, але з перцем – то смачно!
Ось прогресу горіх – тут обценьки
Треба брати до рук – однозначно!

Ось вам смажена качка газетна
І законом наварений борщик –
Їжа добра, не індеферентна!
Пригощайтеся, гості хороші!

15 грудня 2006

про тебе думаю
і проростаю
квітами ливанськими
в мовчанні знищуючи серце
і вдаючи
що весело шумить
ріка гіркого сумніву
я посміхаюся

а думка
рветься диким вепром
до плоду твого слова
із ароматом
солодкавого
горішка
кедра

Мій ненароджений малюк –
Ми досі з ним єдине ціле,
Та він уже збирає сили,
Сердечка зміцнюючи стук,
Аби з’явитися на світ:
Почувши спів пташок у сквері,
Шукає заповітні двері,
Штовхає ніжками живіт.

– Вже скоро,
Сину,
Кілька днів,
І зможеш криком привітати
Себе, мене і, звісно, тата:
„Я
Переміг
У цій „війні”!”
19.05.2010р.

Олівець я. Графіт і дерево.
Плоть, заповнена вщент душею.
Олівець я. З хребта і нервів,
Все малюю тонкі лілеї,

Все кришусь на голкасті літери
І до купи слова збираю.
Та моєї, на жаль, палітри,
На веселку не вистачає.

За собою лишаю лінії,
Наче борозни, як дороги,
Тільки всі вони в мене сині і
По них не ступають ноги.

І на лінії кожній – вузлики,
Наче долі переплелися.
Я, на жаль, не малюю музики,
Лиш дощі, небеса, каплиці,

Зорі над розписними храмами,
І вершини, снігами вкриті.
Олівець я.
Буваю зламаним.
І надкушеним, і надбитим.

Час підточить. І сточить, оголену
Мою душу. Йому ж бо можна.
Що мені?
Тільки б задоволеним
Залишився старий художник.

Навпомацки, тривожно, ледь піти…
Лишити на подушці сни і завтра.
І доки догорить мовчання ватра,
розвіятися в лоні самоти.

Розрізати долоню навпростець,
звільнити і звільнитися від болю.
Ти не один, це небо над тобою
загоїться і сонцем проросте.

Поніжся теплим ранком, не спіши,
сніданок на плиті – як звик, як завше.
Та будеш гріти, відігрій від фальші,
бо там, на денці, крихітка душі.

Якби ми опинилися вдвох
У кімнаті з надійним замком,
На шпалерах з квітучим бузком
Наші тіні б до ранку тремтіли.

Ми б пірнули в оранжевий смог
Через сітку двозначних розмов.
Крізь кватирку – у тишу дібров
Разом з леготом ми б полетіли.

Знявши одяг, як вату із хмар,
Ми б кружляли в танку відверто.
І писали дзвінкі лібрето
Наші змучені в сальсі тіла.

Якби ми опинились удвох…
19.05.2010

очі. зажди, тільки день закочу
знаю. цей травень такий доречний
врешті. відкинемо тон пророчий
зайвий, і буде бузковий вечір

ноти. розкидай, збирай помалу
можеш, сьогодні настало справжнє
просто. не згадуй безглуздь віддалень
вилий дешеве, смакуй вінтажним

потім - без нього не обійтися
правда, що правда буває різна
кривда - кульгава стара і лиса
вечір. бузковий і надто пізно...

травень 2010 р.

У Львові дощ, постійно-тимчасово,
Торкнувся спраглої душі.
Прогноз погоди я вмикаю знову:
"Чекайте опадів вночі".

У Львові дощ, у Львові вітер,
Зриває гілля і печаль.
Весняний дощик бродить світом,
Шукає вірності в очах.

У Львові дощ омиє рани,
Брудних доріг і почуттів.
А потім білим птахом стане,
Щоб політати у житті.

У Львові дощ і сірі хмари,
Немає сонця в тім дощі.
"Пам-пАрам-пАм-пам-парам-парам",-
Співаю в дУші і в душІ.


19.05.2010р.

Я тримаюсь за епоху,
За краї тонких одеж...
Сміхом сипле, мов горохом:
“Іншу маму ти знайдеш!”

Я б давно розтратив силу,
Освистав її дари, –
Ті, які триматись вчили,
Смутно дивляться згори.

...Внук поганий, син лукавий;
Слабкість духу, блуд руки;
Перепроданої слави
Засмальцьовані шовки...

Я тримаюсь за епоху,
Душу сміх її січе...
Та чи вистачить гороху,
Ми побачимо іще!

Народився Бог на санях,
Народився в оборогах…
Перед подихом останнім
Заховати свого Бога.

Народився між бидляти,
Але скинії – не скніти.
Від «стинати» і «розп’яти»
Свого Бога затаїти…

Поміж віри й безнадії,
Між «воскреснути» і «жити»…
Від свинцевої завії
Свого Бога затулити.

Без любові, без маслини,
Несповитий, необ’ятий…
Якщо іншого несила,
То хоч свого врятувати!

Я з Рахова іду, впізнаєш ти мене
По чорних сердаках посіченого війська...
Червоних кантарях... по ликах візантійських...
По золоті крисань... І слава не мине!

Я з Рахова іду, впізнаєш ти мене
По космосах говерл... по ґреґотах скрижалей...
По містиках ночей. І по очах печалей.
По схлипах сивих звізд... І вічність не мине!

Я з Рахова іду, впізнаєш ти мене
По цнотах божих руж і по вустах шафранів.
По трунках знад і зрад. По прапорах ґерданів.
По капищах розпук... Кохання не мине!

Я з Рахова іду по лезу темних вод...
По межах віщих снів. По нитці небокраю...
Впізнаєш ти мене... І я тебе впізнаю:
З розпечених цямрин прошепочу: “Народ...”

Чорні сотає соки
Грізна грози імпреза.
Місяць у ста потоках
Миє червоні леза.
Гостра пригорне хвиля
Маки нічних конвульсій...

Стогне у срібних тиґлях
Серце твоє ґуцульське.

Бачить крізь темінь хижу,
Двері, дроти і стражу...
Місяць лукавий лиже
Срібну каблучку княжу.

Ось марширує сотня,
Добра гостина буде!..
Місяць вужем голодним
Княжі спиває груди.

Буде в раю завізно...
Ніч кулемети скосять...
Місяць, ягня залізне,
Княжої ласки просить.

– Можеш мій перстень вкрасти,
Ночі дитя лукаве,
Але тобі не спасти
Княжої честі й слави!

Подорожній вірш

Іванові Жеґуцу

– Бодай оцим перемудруєм Прагу! –
Прорік гуцул, ціфруючи боклагу.
І втямивши, що я в торгах не дужий,
Ціну подвійну заломив байдуже.

Чекай мене, слов’янське Вічне місто, –
Лежиш ти на скількох, забув, горбах?
Мої дари безцінні, благовісні
В бездонних декларовані торбах.

Стрічай мене, забутого, у гості
На Карловім... на калиновім мості.
Ох, тьохнули в ціфрованій боклазі
Три солов’ї, пробуджені у Празі.

Твої шпилі купаються у Влтаві,
Твоїх предтеч сіяє пантеон:
Карл, Вацлав, Їржі... Нині сущий Ґавел...
Корони непобляклої фантом!

Я не жадаю почестей богемних –
Торби важкі розв’язую смиренно.
Та суперкоролівські в них дари:
Бери, столице втрачена... Бери!

...Вже солов’ї зухвалі тнуть колінця,
А рушники принишкли в квітниках.
Вже чешки пишнотілі (не з провінцій!)
У вишитих фасонять сорочках!

А я все далі дістаю зі споду –
Собі чи іншим у винагороду?
Рука блукає на самому дні:
Та тільки сумно... прикро щось мені!


У ситім маґдебурзькім супокої
Дрімотний спомин здмухуєш з чола:
Для українських лицарів-ізгоїв
Ти матір’ю ласкавою була.

У Подєбрадах, Ржевниці, Модржанах
Чужій свободі гоїла ти рани.
І слово вільне, вирване із мук,
Леліяли тут Ольжич, Маланюк...

О Праго, все давно постало тліном,
В ковчег вмістилось з чотирьох дощок...
У храм твого безсмертя – Климентинум –
Зайду я причаститись до книжок.

Їм молиться поетка там Маруся:
Серед модерну чеше коси русі.
І не збагнути (час, мов той курай),
Чому вона Няхай, а не Чурай.

...Жаль, нині тут не ми аристократи.
Салони поміняли на бедлам...
Ти українцям, п’яним і горбатим,
Даєш скажену працю – як волам.

Та їхню все ж не погамуєш спрагу
Й мету одвічну: “В Прагу... Прагу... Прагу...”
На сотню літ відміряно талант:
Слуга, чужинець, злидар, еміґрант!

...І на шляху всесвітнім у хозари
Тобі ще й днесь не складено ціни...
Для тебе неба прихилив Масарик,
Якого татом звали русини.

Слов’янських одцуравшись міжусобиць.
Історії тяжких й сумних подробиць,
Ти й досі чуєш погуки Дніпра...
О Києве, мовчить твоя сестра!

Несе мости, мов лоді, ніжна Влтава.
Шука світами прихистки нові...
Тобі діставсь дарунок Бога – Ґавел,
Ми ж маєм те, що маєм... Се ля ві!

...Тримаю у руках дзвінку боклагу –
Ковток свободи вип’ю, вічна Праго.
До хмари дістає твій колізей...
Не здай про мене спомин у музей!

У голосі твоєму дзвонить криця,
В очах читаю істину німу:
Свою спочатку захисти столицю,
А потім вибирайсь у чужину.

1.
Сплеск доленосних ліній
Виміри сонні будить:
– Подих зів’ялих лілій
Рану твою остудить...

– Пізно, кохана. Досить...
Не з-під семи печатей...
На таліянськім мості
З ґвером стою на чатах.

В ревній покорі щирій
Чорні пильную пави.
А на моїм мундирі
Лілій рантух кривавий...

2.

Свічки магічна сальва
Товщу років розітне:
– П’яний рум’янець мальви
В жилах твоїх розквітне!

– Пізно, кохана... Пізно.
Пуп’янки губ розпуклі...
Грізне зерно залізне
Сіють канони* в Дуклі.

В ревній покорі щирій
Гострі зриваю ґрона...
А на моїм мундирі
Мальви рукав червоний!

3.

Мовкнуть громів тимпани
(Хвища віків лютує):
– Із голубих тюльпанів
Краплі тобі зготую...

– З ким ти, кохана, в парі?..
Наші частоти глушать
Зойки з-під Кандаґара,
Стогін з-під Гіндукуша.

В ревній покорі щирій
З криці пасу тарпанів.
А на моїм мундирі
Віск голубих тюльпанів...
_________________________________
* Гармати (діалект.).

Вітання весни

Вітання весни – теплота,
Радісний щебет пташини
І сонця проміння – рука,
Перші веснянки дитини.

З під снігу зелена трава
І пролісків ніжний букет,
Пухом білим вкрита лоза
І талого снігу сонет.

Забіг до ріки всіх струмків,
Руки ласкаві матусі,
Народжених – сміх малюків,
В полі щасливі бабусі.

Сіяна мудра пшениця,
Із першого грому гроза,
В небі веселка іскриться
І чиста небес бірюза.

Вітання весни – почуття,
Закоханих райдужні лиця,
Цілунків смачні відчуття,
Любові пущена птиця.

07.05.2010р.

Я прислухаюсь до вітру—
вітер мене прослуховує.
вітер, що пахне змовою—
зливою—літеплим шифром.
Шкода, що нас тільки двоє
Без тлумача на цім просторі.
може, сезонне загострення
наших відносин
війною ще не назвеш,
але знаки:
зміна фронтів і суперників
нас доведуть до істерики—
зливи кольору хакі.
Я не відчиню кватирки,
вітер не буде проситися.
Тільки полинові китиці
нам шепотітимуть: „гірко!”

Ти мене розбуди рано
Ще тремтять ліхтарі сонні
Казка міста мого в каштанах
Гама всіх кольорів весни

Білий цвіт на твоїх скронях
Ніби сніг із долонь травня
Пальці вітру такі солоні
Тембр вулиці – голосний

Ти мене розбуди рано
У містичну росу будня
Місто спалахів ще безлюдне
Гавань спілих надій весни.
19.05.2010

Кожен раз відкладаю життя на згодом,
Мрії ховаю у скриню на завтра...
Іще один день відлунає останнім акордом -
Я ж залишаюсь зі страхом у собі.

Равликом в мушлю тихенько вповзатиму,
Снитиму мріями, синіми далями,
Душу від болю до болю ховатиму
В мушлі старенькій, що стиха дзвенить…

Збірку поезій романтиків втрачених
Зачитаю колись до дірок,
Полічу своїх днів, так намарно потрачених...
Що сягнути могла зірок!

2010, квітень

В житті короткому своєму
Як, на жаль,
Такі великі відстані долаю...
Достукаюсь
До серденька твого?