Знов буде дощ, і сум, і тиша,
хтось знову музику напише.
Хтось пробіжить без парасольки,
під тином вигулькне квасолька.
Я ж за віконцем одиноким
плекатиму свій спокій.
І знов чекатиму тебе.
Скло, від краплиночок рябе,
дощу розмову розкодує.
Потім свій светр старий знайду я.
Під дахом втомленим постою
поруч з дощем, а не з тобою.
Знов пройде дощ, і сум, і тиша.
І ніч. Та ти не прийдеш лише.

1995

Поговори зі мною. Вечір.
Сонце згасає, не пашить.
Поговорім про неважливі речі
і чи без них прожить?
Пахучий горошок повився тином.
Он глечик почепився на кілку.
Що неважливе? Що за часу плином
лишається на власнім острівку?
Мою потримай руку — захолола.
Ця тиша і студена, і п'янка.
До рук твоїх вібруючого кола
моя любов серденько приторка.
Цю яблуню, ці трави, матіоли
від тебе вже ніяк не відділю.
Що ж неважливе? Не скажу ніколи,
бо все, як часточку тебе, люблю.
Поговори зі мною. Місяць
за нами оком водить з висоти.
Усе важливе, бо усе на місці, —
птахи, дерева, я і ти.

1996

Тривожно, як перед смерканням,
безпечно, як у снах дитячих,
і ясно, як під сонцем раннім,
і легко, перед смертю наче.
То образ твій мене тривожить,
то твої очі обіймають,
на сонце твоє серце схоже.
Жива чи вмерла? І не знаю.
Перлини чорної ожини
даруй цілунком необачним.
З початку світу я — дружина
твоя усім чуттям гарячим.
І ліс, що нас так пригортає,
без слів допомагає бути.
Ще звуки зріють у гортані,
а з вишини вже пісню чути.
Барвінком стежки перевиті,
полон бентежить і тримає.
Одні в цілісінькому світі.
Адам і Єва в Новім Раї.
Прости, що яблуко таємне
я піднесу тобі так само.
Мені простиш усе, напевно,
єдиний крізь віки, Адаме.

1996

Я — вторгнення у твій сердечний спокій,
я — вітер, що ламає сухостій,
я — пісня на останній і високій,
високій ноті піднебесних мрій.
Не проганяй, не зраджуй — подивися
туди, куди мій погляд полетів.
Далекі лише тут. У синіх висях
удвох ми. Ти ж завжди цього хотів!
Чи ми птахи у небі, чи хмарини,
чи промені? Слів для цього нема.
Твоя єдина. Ти мені — єдиний.
Не бійся, що обох уб'є зима.
В одному погляді, цілункові, хвилині
любов встигає народитись і згоріти.
Не закривай душі глибокосині
кохані очі, що не розлюбити,
не погасити ні буденністю, ні страхом,
не розчинити сірим небуттям.
Ми — двоє голубів під чистим дахом
поза людським заземленим життям.


1998

Стікає з парасольки дощ,
і пахне сумом плащ.
Ось двері проскрипіли "до"...
Ось кожен звук, як плач.
Хтось не боїться ні дощу,
ні сліз, ні "Прощавай!"
А я боюсь, але прощу
оте "Не забувай!"
І скільки вистоять іще
даровані квітки,
то стільки йтиме за дощем
по тобі сум легкий.
Так само легко пропаде,
веселкою майне.
І тільки, може, де-не-де
як сон, торкне мене.
Вікно прочиниться — то "сі"
підніметься увись.
Почую, як в рясній росі
всі ноти розлились.
Який би сум не перебіг
стежинами судин,
він би не смів, він би не зміг
там панувать один.
Але прощу... Бо дим, бо зник —
"Бач, не судилось нам..."
Туман в усі кутки проник
із східного вікна.

2000

Усе сказала. Йди — не озирайся.
Мережиться зоря у сутінках думок.
Зника кислинка на вустах
від яблук райських.
Мовчиш і тчеш цигаркою димок
у довгій-довгій тиші. А розлука —
таки розлука, хоч не віриш ти.
І кров у тихий світ по скроні стука.
Комусь же треба першому піти?..

1999

Ромашки: жовте, біле і зелене —
гаряче, чисте і живе.
Вітрильником тобі від мене
веселе полечко пливе.
Ти ж маяком на волошковім
чатуєш березі стрічань.
Той синій шал, та біла повінь
двох непоєднаних кохань!
Та не зіллємось воєдино,
щоб нові фарби віднайти.
Гіркопечальним терпким димом
пливе хмаринка самоти.
Отак своє насіння впустить
мій білий смуток, твій синій жаль.
І закує осіння пустка
блакитне й біле в сіру даль
дощів. Поверне вітер біле
вітрильце — марево легке.
Ще твій маяк пошле несміло
мені проміннячко м'яке —
прощальну синь волошок. Любий!
Ми ще зустрінемось в полях!
І мій вітрильник не забуде
до маяка щасливий шлях.
І знов розлука біле й синє
у різні долі роз'єдна.
Пора оплакана осіння,
де ти один, де я одна.
Це й так багато: бути поруч,
торкатись берега твого.
А в дощову розпуки пору
від маяка святий вогонь
мені надію подарує,
щоб пережити безліч зим.
Як повінь біла завирує
наперекір законам злим!

1998

Опадає листя.
Випадає сніг.
Розірвеш намисто —
упаде до ніг.
Для кохання — мрія.
Для розлуки — вік.
Скронями сивіє
Чужий чоловік.
Не торкнуся скроні,
вуст не притулю.
Не в мої долоні
пошепки — "Люблю!"
За чужі пороги —
долі слід.
Осені дороги
замітає сніг.
Виблякло намисто,
нитка — трісь.
Заблищали чисто
намистинки скрізь.
Боляче питати:
"Доленько, чому
не дала ти стати
близькою йому!
Доленько-мовчунко,
як він міг?"
Падає так лунко
сніг...

1999

Хіба ти знав мене, хіба любити вмів,
коханцю мій далекий, відлетілий?
Замкнули світ полотна тих дощів,
крізь сум яких пройти ми не хотіли.
Ми не хотіли жалю пустоти.
Я боронилась, ти не вмів і цього.
Була любов, а в тій любові — ти,
невмілий, але рідний до малого.
Приспів: Соломоне мій одинокий
із зламаними крильми.
Пісня суму — затихлі кроки
кроки... кроки... із пітьми.
Супроти бід не мав в душі броні.
Кохання відцвіло і розвітрилось
у спогаді, у мареві, у сні...
Ти був, це так, та щастя лиш приснилось.
Чи не болять поламані крила?
Чи круки не радіють над тобою?
Яка любов дарована була,
а ми її не вберегли обоє.

1996

Не займай долин квітучих пам'яті далекої,
не буди духмяних літ... Чистою лелекою
із своїм коханням росним відлетіла мрія.
Порожнеча, безнадія димним вітром віє...
Ти і сам десь там на денці випитих зіниць,
вилюблений вже дощенту. Тільки горілиць
я у травах незів'ялих у обіймах сну.
Ти мене іще цілуєш... А тепер одну
вимальовує осінній пензлик із дощу...
Для утіх себе в спогади впущу.
Але ти не смієш цього. Не займай.
То для мене поцілунковий розмай,
жадоба долонь твоїх на безмежжі тіла.
Й чорна, чорна, чорна ніч
від зірок аж біла.

1995

Чуєш, кличу тебе — відлітаймо удвох!
Поки люди сліпі, не розгнівався Бог!
Ти півсерця украв, то усе відбери!
Відлітаймо, допоки попутні вітри.
У зворотні шляхи дощ веселку кладе...
Ніж отам, затишніше не буде ніде, —
ніж отам — у прозорому леготі сфер.
Поки кличу тебе! Поки клич не помер.

2000

Я малюю тебе пензлем втрачених весен,
бо знебарвлена даль вимиває дощами кров.
Я малюю тебе в рамі райдужних перевесел
і роблю за ту раму зворотній крок.
В перші хвилі мальованого потойбіччя
вщент тону, але ти для рятунку є.
І хапаюсь очима за контурів скреслих обличчя,
і в обличчі життя потихеньку витинькує.
Я не знаю вже назви фарб утрачених марень,
на екзотику схожа пам'ять власних бажань.
Важчі нинішніх втрат легкі минулого хмари,
в тому світлі себе теперішню ще більше жаль.
Упірну-повернусь у вечірню зажуру — в сьогодні,
і укину до рами пензля марних спокус.
Про минуле мріяти, мабуть-таки, природньо,
але я і природності тої, таки, боюсь.

1998

А знаєте, узимку теж
цвітуть троянди: в спогадах і мріях.
І ти між них окрилено ідеш,
і серце у тебе неначе зріє
трояндовим бутоном. Трошки ще
і — квіткою на світ весь озориться.
Та перед цвітом жах його впече,
бо зацвіте і — перестане биться.

2001

(балада)
Коли ми діда виряджали в світ,
з якого він не вернеться додому,
родині довелось строїть обід,
бо куховарка теж в селі другому
варила похоронний борщ...
І обряджальниці, на лихо, похворіли...
Тож поки йшов селом байдужий дощ,
рідня сама рядила рідне тіло.
Ніхто тоді не смів заголосить,
бабуся наче приросла до тиші.
Пішла у вічне небо тяжка мить
крізь сволок, дах й над дахом —
голі вишні.
Коли я дідові на лікоть одягла,
осінчака, що він любив, рукавчик,
то раптом серце паморозь взяла
від того, що у пам'яті побачила.
Це я аж ниньки дожила нужди
узяти діда руку в свою руку!
Проте живій і мертвому куди
не йти — не обійти розлуку!
Я ж сотні стежечок за ним ішла!
Ще кирзяки його мені у пояс
були, — "Агов! Яриночко мала!
Ходім бичечка припинать у поле!"
А потім діти вже мої такі
по стежці лопотіли за прадідом.
Він їм зроняв веселі і м'які
слова. Вони ж тому раділи
і довіряли дідовим слідам,
старому лісапетові і... скибці
із медом. Може, тому, діду, вам
тепер спокійно й безтурботно спиться.
Ось тільки не прощу своїм рокам,
що діда рук живих не потримала.
Якби не цього піджачка рукав,
то і тепер руки б його не мала.
А в ній заснув великий дідів труд.
Лише торкнулась і збагнула силу
того дідівства... Й видихнули груди,
і вдячні сльози рученьку зросили.
А потім після всього ув обід
прощальне коливо ходило між столами.
Мені ж, неначе, у куточку дід
підсьорбував борщем разом із нами.
Та, жаль, я не помітила, коли
він повз мене пішов отак навмисне,
щоб не помітили. А правнуки малі
попростягали — "Хочем каші!" — миски.


1992

Христе моя, моя тиха прабабцю,
як ти далеко! Іздалеку сниш.
Можна спитаю, чи внучці пробачиш,
що не торкнулась колись
ручок твоїх, що на костур спирались,
сивеньких кісок твоїх,
спечених вуст, що так чисто співали
пісень, молитов святих.
Вітер тебе, бадилинку віджилу
гнув, знову гнув — аж ламав.
А ти всміхалася — волю двожилу
Бог тобі з долею дав.
Житка така!.. Чи хтось інший би вижив?
Сліз!.. Та ти їх берегла.
Мабуть, то ти усміхаєшся з висі
синяво — цим берегам
ніжної Унави, правнукам-квітам —
притулку гріхів не клянеш...
Може, хоч чистою слізкою звідти
до мене на щоку капнеш?

1991

Уклякнув час, хоч і всесильний він,
уклякнув в чорно-білім простім фото;
попід верандою серед жоржин
дідусь з бабусею стоять — навпроти
життя. Уже не бачачи мене?
Та я їх погляд часто зустрічаю:
в нім і дитяче, і збентежене, й сумне
серед квіток осіннього розмаю.
Мої старенькі несміливо обнялись,
запрошені для знімку, щоб онуки
дивилися на карточку колись
і не боялись вічної розлуки
із рідними, що вже пішли за час,
де чорно-біла пам'ять знає точно,
хто нас любив і жив заради нас,
хто звідти дивиться то ніжно, то пророчо.
І знов підкажуть щось мені тепер
мої невтомні життєохоронці:
— Хай Бог і доля бережуть тебе,
і щоб собі себе знайшла під сонцем.

1997

Я його не бачила у смерті.
Бачила по смерті — неживим.
Сиві крила муки розпростерті,
батьку мій, над обійстям твоїм!
Став маленьким, висох і здитинів.
В пелюшках соснових спати ліг.
Покидати не хотів, але покинув,
бо життя вже витримать не міг.
Попрощатися я мушу. Ти ж — не можеш.
Все завмерло: кроки, стогін, пульс.
Диханням безсилим не стривожиш.
А твоєї смерті ще боюсь,
ніби ще вона тебе чатує,
хоче визбирати по краплині все твоє,
ніби в моїм серці тебе чує...
Вже зозуленька тобі не закує...
Поросте весною молодило.
Павучок стежок не заплете.
Я ходитиму до тебе на могилу:
я прийду, любов моя прийде.
Вже сороковини наступили,
і наступить рік — без тебе весь.
Батьку! Хоч в землі ти, у могилі,
болем серця ти в мені воскрес!

1997

І посадили хрест на батьковій могилі,
слізьми полляли і пішли додому.
Життя вляглося в серці відболілім —
його не чути ні мені, нікому.
Засклили квіти від морозу душу.
Вже груддя трохи осіда на груди.
Повторюю — він вмер. Я вірить мушу,
що він пішов, що вже його не буде.
Все думала: біль пройде, не заплачу.
І буду згадувать про батька легко.
Тим думам не до вирію одначе.
Вони в мені зимують — не лелеки.
Вони ж бо! На крилах тримають смуток
і на хресті в'ють гнізда в завірюху...
Але хіба для болю є закуток?
Біль — ніби батько сам. Чи стане духу
його прогнати в сутінки спокою?..
Я молода, жива, але з тобою,
мій батьку! Жаль у серці не втихає.
Мені весь світ болить. Бо де ж тебе немає?..

1997

Мій батьку, друже мій далекий,
в незвіданих світах...
Чи бачиш зблизька лет лелеки?
Чи вже пройшов крізь жах?
Чи маєш спокій і блаженство?
Чи добре там тобі?
Чи вже оплакав світ скажений?
Чи ще тут у юрбі
блукаєш — не знаходиш тиші
утомленій душі?..
Із-за плеча мого читаєш
мої вірші?..

1997

В димах густих, убраная монашкою,
до тебе осінь на могилу забреде,
останньою іще провіда пташкою,
а потім далі простором піде,
залишивши на спомин темні трави
своїх слідів.
Лине іржавої отрави
на хрестики покинутих дідів.
І заплете у свої коси спокій
до суму, тиші, безпробудних снів.
А сосни, виструнчені часом, сонцеокі,
торкнуться крил і пісень журавлів.
Ця осінь кладовищенська затишна
поверх вбрання монашки одягне
вінок останній: вишукано-пишний...
Чи кожен серцем цю красу збагне?


1997

Розкрита книго скошеного поля,
пошерхлі сторінки і забуття!
Як над тобою розчахнулась доля,
і в зернах згублених зіщулилось життя!
Повигорала, посіріла нишком.
Де сила травнем сіяних рядків?
Злив, бур'янів, знічевленого — з лишком
серед стерні покошених років.
Не наступи на колосок згасання —
в нім жевріє любов і божество...
Просіється й воно квітневим ранням —
оптимістичне і живе єство.
А зараз сторінок не перегорнеш,
трима стерня колюча фоліант.
І тиша-пустка туманцем огорне
набряклий осінню сердечний діамант.
Ходи! Шукай написане і тлінне.
До болю ноги впертістю втоми.
Адже надія все одно полине
у весну нову крізь стужінь зими.
Розкрита книго! Виживи, проростай!
Не бійся бурі, сніговиць і злив.
Читаю і читати все не доста, —
тут Вічний Бог свої рядки лишив.



1992

Вдихає літо на повну силу
Духмяні квіти, цілющі роси...
Та сумом серце знов оповило,
Час заплітає журбу у коси.

Вдихає літо на повні груди
Безодню неба в зірках печальних.
Від сну важкого мене розбудить
Відлуння дзвонів у мить прощальну.

Вдихає літо мої тривоги
На повну силу, на повні груди.
Такі невтішні мої дороги,
Бо шлях без Тебе веде в нікуди.

Вдихає літо мою зневіру
І почування непроминущі.
Моя печаль не знає міри,
Бо… я люблю Тебе ще дужче !

Ось вересень притишився, присів
край двору на старенькому ослоні.
Зажмурився від власної краси,
позначив ясно листя на осонні.
І задивився у рясний квітник —
там айстри теплі бджілок колисали.
Сам у собі сховавсь, принишк...
Бриля його криси пообвисали.
Шовково срібляться і солодко тремтять
тонкі і лоскотливі нитки.
Вітрам, дощам — іще не час, ще сплять,
легенькі ще хмаринок свитки.
Тепло у золото вгорта
рясний плодами сад. Солодкі
дзвончасті груші оберта
вібрація земних мелодій,
що дотікають — скоро вже
лише вустам залишать спогад
незгубних сонячних пожеж...
У падалиці десь на споді
чаїться зимовість ночей.
Роса блакитно-сонно-терпка.
Чіпляє вересень знічев'я
"бабине літечко" на терен.
Прозориться, себе віддавши
сердечний вересень для всіх.
Замріявся б отак назавжди,
аби ж то зміг.

1999

Симфонія сумного дива.
Утомлені пюпітри крон.
Багато днів шовкова злива
хоронить поцілунки грон
ще молодого винограду.
Аж сонце заховала виш
від серпня дощової влади.
Ти, серцю, плакати облиш!
Коли б ти ще натхнення знало,
якби не задощило світ?
Так порожньо в душі і мало
віршів у місяці ясні.
Веселі візерунки родять
веселий настрій. А думки
ідуть із дощових мелодій
до скрипки одинокої руки.

1997

Вже осінь об'їжджа для себе
золотогривого коня,
а вітер запинає небо
крикливим чорним воронням.
Десь плине музика і гасить
туман "за здравіє" свічки.
Ідуть розлуки передчасні
в мої роки.
Стежки траву на себе горнуть.
Гілки навітрено гудуть.
На чорні крони круки чорні,
як кара Божа, упадуть.
Ще мальви квіточка остання
Прощально дивиться у сад.
Але й вона ось-ось розтане.
Іде зимовий сонцекрад.

2001

Я увійду згори у сизий степ,
притлумлю трави, крилами обдавши.
І рушу перед себе, як вертеп,
своє життя, здогадуване завше.
Там, у степу, вкладу початок-слід
вертепникам нового спотикання.
І там, де впаде відчаю болід,
посаджу перше деревце-вітання
до втрачених небес. Просторе сну!
Незвідана матеріє сумніву!
До істини ходою розітну
тебе вже вкотре, як оралом — ниву.
І поки звикну до земних трудів,
боюсь забуду, з чим на степ прадавній
зійшла в початку світу... Лише спів
опалих зір той задум нагадає.

1999

Музика із тиші йде, із небуття,
із сплетіння душ, із їх злиття,
з невимовного, з невидимих широт
в ієрогліфіку загадкову нот.
І від звуку починається живе.
Світ, як марево, крізь музику пливе.
І запліднюються квіти і сади,
де лишає музика сліди.

2001

Хто пасинкує твій пречистий сад,
співаче синьоокого Полісся?
Хто доглядає яблуневих чад,
бо ти втомився — з вирієм вознісся...
Хто косить бур'яни, що увійшли
у сад і п'ють дорогоцінні соки?
Повторить хто зарайдужне "курли"?
Не кожен візьме ноту, бо висока.
Покличу всіх лелек, усіх птахів,
щоб оживили простір серцеспівом,
щоб кожен з них прещиро захотів
збудити сад — і плодовитий, і красивий.


1996

"Гей, вересню, дорога не близька!.." —
гукають вересня сини жаркого літа.
Колесами легенького візка
торкнулось літо до стежок нагрітих,
а потім вище — кронами — до хмар —
і ковзь промінням — в схованку світила,
де яблук і вишень тримає жар
старезне сонце, аж йому несила!
Тримає до наступного тепла.
А вересень зиркнув з-під капелюха —
така блакить в той погляд потекла,
не втримавшись вгорі...
"Гей, літо, слухай,
усьому черга! Я ще забарюсь,
мої останні дні іще далеко!.."
Каштани і горіхи "лусь" та "лусь"
об землю — наче обпеклись об деко.
Цеберко ранок тонким склом прикрив,
а день те скло злизав, як кіт вершечка.
Лиш сум лелечий десь заговорив
під самим Богом довгими вервечками.

1999

У осінньої музи повен грушок-падалиць,
терпким медом скликає вона ельфів тихих околиць.
Десь підспівує тиші корба старої криниці.
Пунш медовий між ельфами ходить по колу.
Зазвучить із прочинених душ лісова таємниця,
перекотиться чаша багаттям, вогню не спужавши.
І заляже відтінком медовим і
вибляклим блиском жар-птиці
нова риса старої печалі. З древньої чаші
пригублю вічну казку сумну без кінця і без краю.
Помандрую, як муза, під грушею-дичкою сяду.
І побачу, як ельф сік із грушки надбитої краде.
Краєм ока я казку свою дочитаю до нової крапки.
...бо дві ноші людині тяжкі. Але знову так раптом —
ледь замружусь — он крильця прозорі і скраєчку сині
мерехтливо лоскочуть мій погляд —
аж сльози вихдять...
Повертатися час із осінньої казки. В дорогу!
Зняти з себе й душі музи-осені одяг,
почепивши у сінях на лося убитого роги.
Позбирати останніх квіток дань сердечну медову,
аби сила була дочекатися музу весняну.
Перезимую якось. Прийдуть весни і осені.Знову
пустим чашу по колу із древніми-древніми снами.

2002

Щодня бачим стільки облуди –
Серця мізерніють, мабуть...
Лукавством заражені люди
Без честі й сумління живуть.

Ще вчора чесноти великі -
Сьогодні струхнявіли вщент:
Ось знову моральний каліка
Продав рідну матір за цент.

Ось друг тяжко б’ється у груди,
Клянеться про вірність свою.
Він завтра ці клятви забуде
І зрадить найпершим в бою.

А ось той, хто влади заради
По трупах іде до мети,
Забувши батьківські поради,
Довіри спаливши мости...

Ніколи великим не стане
Той, в кого мізерна душа –
Ціною лукавства й омани
Ще слави ніхто не досяг.

Ніколи дорога облуди
До Правди вершин не веде.
Чоло лицемірного юди
Вінець переможця не жде!

Запахло яблуками. Хто і скільки раз
складав передосінній тузі вірші?
Із слів простих, знайомих, без прикрас.
Не скажеш, ніж сама природа, більше.
А у душі легенько в унісон
ця сама пісня в кожному співає.
Запахло яблуками. Яблуко, як сон —
це... Сонце яблучне звисає.

2001

На ситець осені лягли настурції личка,
і сонцем пройнялася низина.
І повкладались серед квітів звично
надбиті яблука із запахом вина.
Вино із ран сочиться — оси п'яні
повзуть промінням крізь гілля увись.
Тим часом айстри відгорають, в'януть.
А джміль у чорнобривця утопивсь.
Окріп зеленькою над капустами віє —
устиг посіятись із того, що пройшов...
Де вишнє сонце на мить яскравіє,
там яскравіє все, що віднайшов
останній чи передостанній промінь,
та й він весь "літом бабиним" пойнявсь.
І в небі вересневім синьо-громнім
останніх лебедів прощальний спів урвавсь.

2001

Пахне осінь нагідками,
пахне квітка дощами.
Не врятується квітка —
обернеться в печаль.
Перейде у тумани,
білі сни і сніги.
Стане словом нежданим,
що ховали боги.

2001

Бузок метеликів мільйони
зловив за ніжний повідок:
вони накрили свіжі крони,
заметелили весь садок.
І тішать небо тихим сяйвом,
і зорі напувають вщент.
Людське отут — несправжньо-зайве,
тому легкий у серці щем
від неможливості ділити
з природою натхнення те...
І може лиш рядком пролитись
любов. Бо щиро одцвіте.

2000

Біжить, біжить дорога униз,
неначе за зіркою падає долу...
Кроплячи росами вранішніх сліз,
випрямить крила вірная доля.
Вербам не стримати суму вітрів,
не погасити траві зорепаду...
Хтось ту дорогу для мене відкрив;
от на узбіччі на хвилечку сяду,
щоб втамувати тремтіння душі,
щоб призвичаїтись до напівлету...
І на схід сонця, що вже запашів,
кину себе, навсібіч розпростерту,
для подолань, для ударів, падінь.
Ось і лечу — ніби я, ніби тінь...


2000

Ще соло. Мабуть, завжди соло.
І соло — звук. І соло — слух.
І окрай серця — чисте поле,
за полем — всесвіти розлук.
А поміж зорі не літає
птах, бранець сонця і землі.
Ні, далеч птаха не лякає,
ляка безлуння у імлі.
Тож буде соло над землею
про неперейдену блакить
із всесвітом розлук за нею,
де Божа мрія завжди спить.

2000

На крок іще врости у рідний простір,
на камені перепочивши сміху.
Свої зліпи докупи кості,
затоптані манкуртові на втіху.
Забийся серцем і порань вуста
отими скалками, що не зберем докупи.
Усе не час! То сліпота-сльота,
то градом заздрість по судинах лупить.
Міцнієм тупістю.
А ти, а ти, а ти
вертайся, Стусе, вороном лети!
Не матимеш сльози, то кров'ю рани вмиєш,
не матимеш сльози, Славутичем сповнієш.
Зламай стрілу, що в пастку горла встрягла,
а до землі торкни долоні спраглі.
На крок по кроку — у життя. Крізь смерть.
На звук, на зойк, іще на чверть.
Ось кручі київські — ось материнські груди,
он у облуді ще маленькі люди.
Спада проміння чорна кровотеча.
Свободи духу, повернись, предтечо!

2000

Останнє яблуко висіло
навпроти крайнього вікна.
Його маленьке кругле тіло
гойдала музика сумна
осіннього прощання з світом,
з галузкою, з єдиним літом.
З одним куцесеньким життям
заради з вічністю злиття.

1989

Кожен день — поезії епоха.
Кожен вірш — епоха диких мрій.
В кожнім дні володарюю трохи
на планеті зболеній своїй.
І перо від гострих поцілунків
у знемозі зронить крапки три.
В них ще зазвучать прозоро-лунко
дзвони позазоряних вітрів.
Час розплавлений
вздовж свічки розтечеться,
подолавши миті ста смертей.
Кожен день з поезії почнеться
й помиратиме в мені, як Прометей.

1997

Якщо і є десь теплий сніг,
то це — у ваших віршах.
Він на моєму серці ліг —
на серці стало тихше.
Яким великим може бути
маленький простір щастя,
якщо його отак здобути,
як вдих повітря, вдасться.
Примарного шкідлива хіть
обікрадає крила,
і вже тоді найменшу мить
затамувать несила.
А ви пускаєте у сад
своїх дерев коханих.
Хто побував там, думкам лад
на довгий час дістане.
Я знаю щирості ціну —
вона неоціненна.
Тоненьку срібную струну
кров омива натхненно.
Чи хтось почує ваш рядок,
як я його почула?
Іду під яблунь холодок,
де розтуля розчулено
рожева квітка душу всю
до бджіл, до зір зарошених!
Багата я на ту красу...
У вашій чистій осені
ще травень, ще мрійлива синь,
ще журавлі не квапляться.
Така прозора синь (не тінь!)
небес у кожній крапельці.

1996

Голосів павутина і поглядів мла —
не прорвеш їх зорею, що пада.
Виповзають мільйони гадюк із кубла,
переймаючи обрії чадом.
Очманіти самі не бояться отак.
І чавити їх — марне зусилля.
Що у темряві розуму дрібний світляк?
Що свіча проти чаду свавілля?
Все заткали, усе перетнули давно.
Ще, паскуди, на душ вертикалі
своїх лозунгів диких чіпляють лайно.
Як збороти снобів і вандалів?
Сум вітрів і дерев стоголосо реве,
ще серця чиїсь дзвонами сходять.
Ще сумління одчаю у глумі живе,
та втекли в землю чистії води!
Скоро серце добра розірветься з жалю,
згурдить кров перестиглу ядисько.
Вже і я переплутаним слідом стелю,
а далека гроза раптом близько.
Як сичання зміїне ласкавить нутро!
Як німієш усупереч силі!
Тільки й чуєш — твоє розм'якає ядро,
розчиняється в ядові хвилі.
І чолом твоїм повзає смрадна й важка,
вигинається-пнеться (ач! лебідь!)
.................................
В далечінь-височінь утікає ріка
сліз, вертаючи душу на небо...
...а внизу —
голосів павутина і поглядів мла...

2002

Зерниною згубитись у ріллі
і колоском зрадіти на світанку!
Зламатись промінцем на склі,
підзолотивши даль серпанком.
Всипати в душу всіх щедрот,
радіти — не перерадіти,
життів увібравши кількасот,
одним життям людським прожити.
І перейти не в смерть навік,
а в шелест, в гроно, в спів пташиний.
Буття до... Незліченний лік
і незбагненний дар людини.

1995

Жбурнула жменю калинових сліз
остання пісня лебедина.
Я хочу в ній знайомих слів.
Не лебідь я — лише людина.
Вже закривавлена душа.
Тьмяніє в томику пір'їна.
Поети перекласти не спішать
для людства пісню лебедину.
У неї музика своїх глибин,
що в небесах не має дна спокою.
Хоч доживеш до холоду сивин,
писатимеш пером, але рукою.


1993

Це воля? Та неволя відчутніша.
Прозорі грати, непрозора тиша.
Повітря, як смола, вдихнути важко.
А судді хто? Ганьки й Палажки.
Куди не йдеш — натикнешся на кордони
нещирих посмішок і "як живеш?"
За кожен крок — по камінцю прокльонів —
за кожен звук. Хіба не упадеш?
Чи, може, інші власники пегасів
не зізнаються, що навколішки "ідуть"?
Я не брешу собі, такій невдасі, —
навпомацки коліньми моя путь.
Упоперек хребта — рука сильніша,
на шиї — зашморг: "Отуто пасись!"
Прозорі грати — непрозора тиша.
Де ж воля? У майбутньому. Колись.

1995

Долоня піврозгорнута тремтить —
тремтять терпкого полину листочки.
Котрусь там понадсоту мить
ловлю у просторі «себе подоби» точку.
Чомусь відчутніша від мене і трава,
що міниться од вітерцю русально,
і гілки тонкозвучна тятива,
обтяжена, як ліхтарями карнавальними,
хрумкими сливами, і біг
стурбованих комах твердими стеблами...
Якби ж цей світ мене сподобить міг,
як я — його, моїми взятись тембрами.
Первісний гріх дзеркала відвернув,
щоб світ мого не всотав ані зблиску!
Обламуючи нігті об дерну,
тягнуся до вершини... Ніби близько
наповнена світанками бджола,
й западинка між стебельцем і листям,
і насінина, що у яблуці жила,
й кавун,
що від торкання враз розхристався.
Усе красою і довершеністю вже
відкрите окові. Для розуму — закрите!
Одвічні тайни у малому береже
високий світ близького і тендітного.

1992

Змикає сум повіки обважнілі,
проходить сном в свідомість навпростець.
Здається, що душі немає в тілі.
І тільки з вишини, як промінець,
життя жевріє. Тихо, невагомо
пливу кордонами своїх думок, бажань.
Перепливаю їх позасвідомо,
без пристрасті, борні і намагань.
Усе — моє, та не болить, не кличе.
Дивлюсь мільйонооко з вишини.
Сприймаю сон природно, звично
і неприродно — що руйнує сни.
Мій геній живиться із сну всього живого,
та не принижує, не нищить, не ганьбить.
Коли мовчить моє сердечне слово,
то й світ ще теж глибоко спить.
Пробудження — спасіння? Катастрофа!
Бо силу сну я не збагнула ще.
Кометами яскраво плачуть строфи
перед небесним огняним дощем.

1994

Сохла душа. У приречених пензлів
сила згоріла. Дні в прірву зливались.
Погляд гостріший, ніж промінь на лезі.
Лебеді-музи на сповідь злітались.
Матінко! Отче! Чи дихати треба?
Бо ж попіл на скроні, на очі лягає.
Чи, може, сюди нахилилось небо?
Чи, може, мене вже віддавна немає?
Мав волю неволю собі обирати.
Мав право із серця точити живицю.
Чи то вже на груди попадали грати?
А пітьми украли перо із правиці?
Що мить — то любов —
безпорадна, жертовна.
У митях розірвано серце згасає.
Маленька сльоза лиш теплом моїм повна...
Помру, а вона мить останню осяє.
ТАМ знову в'язниця чи воля жадана?
Рятуй мою душу, Вкраїно кохана!
Рятуй, бережи, Піднебесся Окрасо!
Молись за стражденного сина Тараса!

1999

Багрянця мить і сяйво жовтизни
розсипались з осінньої казни
на білий світ, на очі і серця:
тепло і радість річкотоком без кінця.
О світла осінь у вінку квіток!
Між берегами почуттів місток.
Між радістю й печаллю, як вуаль,
де гаптувало золото і посмішку, і жаль.
Ти — вечір року, тихий падолист,
глибокий дзвін дзеркальності небес.
Акомпанує витончений органіст,
щоб оспівати, осене, тебе...
Коли ж утомлений твій пензлик
стане вмить,
у кожного на серці защемить.
Та спогади повернуться в тепло,
яке знов буде, як уже було.

1993

Як щільно тисне безголосся ночі!
Мовчання — мова скраплених світил,
що погляд мій розшифрувати хоче,
відчути пульси всіх небесних тіл.
Легке, летке, вловимо-невловиме
проміння-голос, голос-іскромет.
Ще сотні тисяч років думка йтиме
до схованих заплющених планет —
Ітиме розбризками відстаней космічних,
знов тонучи у чорноротих пастках.
Чим виміряти глибину, де Вічне?
Чи можна в нескінченності упасти?
Де точка відліку, звідкіль спіраль втікає
відлунням стоголосих тиш?
Спаливши крила жертовних Ікарів,
ще голосніше, Всесвіте, мовчиш.

1995