Зустрілись закохані очі –
Слова всі замовкли у мить.
Пітьму найтемнішої ночі
Спроможна любов освітить.

Закохане серце зуміє
Без слів промовляти пустих.
Хто любить – усе зрозуміє:
Кохання – дарунок святих.

Як стрінуться губи коханих –
Нектару п’янкіше нема.
Ідуть по дорогах незнаних,
Їм навіть зима – не зима.

Як стрінем свою половину –
Мов ближчі до Бога стаєм.
Що маєм найкраще – до згину
Коханим своїм віддаєм!

те, що відчуєш між ребер – ковзке і кулясте

рухи його – то такий ритуальний танок

вгору, і вниз, і по колу, де повнять щокрок

спазми терпкі ще нічим не прикритого щастя



кажуть, то серце між ребер, і кажуть, воно живе

тільки ж не серцю угору по стравоходу

рухати перші кавалки вугілля й льоду

вислід того, що свідомість на клоччя рве



те, що відчуєш, єднає сильніше за кров

голос урветься, та тільки на мить осягання

в оці тріпоче рибина, бо спіймана запитанням

поміж двома розростається сад із чутливих мов

2010

міні міни 8

п’ять годин різниці
час сирий мов суші
там – мороз на лицях
тут – мороз у душах

білий світ повисне
закарбує віхи
тут - у колір рису
там - у колір снігу

і чому так завжди
світ на двоє ділиш?
бо душею там вже
але тут ще тілом
(46)

Затуманились в очах відбитки мрій,
золота печаль лягла на плечі.
закричати в слід хотілось стій...
не змогла...попереду лиш вечір...

Присмак сигаретної імли,
у душі розписані століття...
в молодої, теплої весни
все крихке, і все таке тендітне.

не описані, на зрошені слова,
недовершені твої прості початки,
не твоя журлива ця земля,
не для тебе сонячні світанки...

зараз вечір, стерто кольори
у пастельну тишу тільки подих
ти іди...та тільки назавжди
до кінця віків, та років сотих...

затуманились в очах відбитки мрій,
не здійснилось те, що так хотілось...
все пройшло, а далі новий бій!
не важливо що було й не збулось...

М'яка задушливість твоїх різких парфум,
така далекість розриває душу...
замріяний тобою цей жасмин,
а я мабуть не та, я так не мушу...

твої тонкі вуста і синь очей,
і світанкові кучері в тон житу
не зрівняться зі спокоєм ночей,
не зрівняться із запахом полину...

твоя краса закінчується там,
де починають розквітати квіти.
мене не вабить більш тонкий твій стан,
за нього є гнучкіші в світі ріки.

прости мене за те, що я не та
хто б зміг тебе навіки полюбити...
у мене не розспіване життя
не можу я по-іншому судити...

повірити хотілося без слів
віддатись на поруки хибній долі
зібрати зміст не виписаних слів,
додати в кров солоної ще солі.

повірити хотілося, а жаль...
я не люблю іти за плином часу
бо не гартується сама собою сталь,
нема хоробрості без помилок і страху.

Повірити б хотілося, і що ?
я не довірюся твоїм гранітним жестам...
не розсудити нам добро чи зло,
підкреслене хрипким мінливим басом...

Терпкі твої слова, неначе кава...
гіркі, та все ж правдиві, мов життя...
тобі набридла ця пуста забава,
тобі набридло грати в почуття...

Ніяких заперечень я не маю,
усе так мало бути, як завжди...
за вигадки свої я не страждаю,
не вмію я кохати так як ти...

В моїй душі ти, сліду не залишиш,
у ній й без тебе повно чорноти...
твої терпкі слова...і ця трагічність,
це все написане від моєї руки...

я підіграю слову твому знову,
скажу про те, як шкода і прощай...
піду шукати далі ту дорогу,
що приведе мене, можливо, в рай...

Стрічками втікає вітер в вікна,
розфарбовує пожовклі рушники.
Майже по-весняному тендітна
його лагідність, та присмак глибини...

Небо знову змінює картини,
Панорами обирають кольори...
Так їм хочеться розливистої зливи,
на всі землі, та на різні полюси...

Скоро розцвіте уся далекість,
і розтане холод у струмках...
у повітрі стримана полегкість,
трохи сонця знайдено в очах...

Ти погодилась бути янголом,
якось легко, мабуть, жартома...
Запаливши в очах теплим спалахом
може зірку, а може й життя.

Стрілки часу обходили вічність,
догорали вже бачені сни,
в рамках щастя і зайва трагічність,
трохи кави і спільні думки...

Ти погодилася бути світлом
на годину, хвилину, на мить?
розуміння, прикрасивши сріблом,
і приспавши на спокій...хай спить...

Тонкі сплетіння мідних кольорів,
мережива світання в жовтих квітах.
Нескошена трава моїх світів,
невипалена спека спить у вітах.

Лягає на ланіти блиск вогнів,
блакитна сукня під небесну смугу...
твоє волосся кольору степів,
навіює якусь знайому тугу...

Шумить весна у зливах голосінь,
перемовляється трава із вітром теплим,
Ось ця чарівність, тиха провесінь,
Така ж як ти, близька усім далеким...

сріблиться похололим сяйвом вечір,
обводить кожне слово чорна мить...
і щось у грудях б'ється недоречно,
у ноту снігопаду що бринить...
як хочеться втекти у ці морози,
як хочеться, без шляху, навмання
переплітати дні й міські дороги.
і мріяти про щось, та про життя..
ще вірити у те, що ти існуєш...
далеко там, де мабуть вже весна
що горизонти зоряні пильнуєш,
чекаючи мене біля вікна...
як хочеться втекти у твою клітку,
свобода й одинокість-це одне...
тебе нема...а темінь теж є світлом,
і в грудях б'ється серце ще живе...

не знаю чому, мій світ перетворено в сірість...
не варто шукати спасіння у власній брехні...
словами дощу змито ту недосвідчену вірність,
розписано всі, ще не пройдені кроками дні.

я вірю у те, що ще вірити в щось маю змогу,
і мрію про те, що ще мрії не зникли усі...
життя Україні, для себе, напевне, нічого
і так воно буде, допоки земля у крові.

це мабуть є вихід із кола, із владного кола...
не буде спокою для серця під брязкіт кайдан.
моя Україна, для мене встає з видноколів,
встає із колін, розквітає у блисках світань ...

мій ворог-мій брат, що пішов проти мене, забувши,
ту пісню могутню, що жила із нами в віках!
ту пісню народну про колос і про м'яту і руту,
вони ж не зів'яли в бандерівських братських серцях.

Давай помовчимо, так якось легше...
немає зайвих слів, нема образ.
в руках згорає ніч, її все менше
і тонуть зорі в відблисках покрас.

давай помовчимо синхронно з небом,
прислухайся до шепоту вітрів...
у диханні трави так пахне медом,
закочується місяць в тінь світів...

давай помовчимо взявшись за руки,
підемо горизонтом по зірки...
у тиші є також чарівні звуки,
такі, як голос вітру, й шум трави.=)

схилися у поклоні перед ранком,
бо пережив ти ще одну з ночей!
і сонце палить першу мить світанку
у відблисках спечалених очей...

ніщо не важить більше цього сяйва,
легкої ниточки обпалених беріз...
завершена ця мить , немає страху...
немає вічності, немає більше сліз

поглянь, немає більше смерті,
і люди ці мабуть, ще тільки сплять...
і Україна наша ще не мертва!
бо душі наші покищо горять

ми будемо ще жити, шлях не меркне!
не падає у прірву ще наш дух!
поглянь! це наша осінь...ми ж не мертві!
і наші мрії ще таки живуть...

ми будемо стояти в чаді жаху,
ми будемо стояти до кінця!
за Україну, за народ , за правду!
за мрію, за надію, за життя!

схилися у поклоні перед ранком!
можливо це останній з наших днів...
та ми з тобою жили, і не марно!
сьогодні зранку, під покровом снів..

Кінець догорілого міста
Кінець не здобутих вершин
У смутку розспівана пісня
Під битим єднанням стежин
Спасибі за цвіт на калині
Спасибі за дихання мрій
В маленькій моїй Україні
Під прапором вічних надій
У небі біліють лелеки
В очах відбивається шлях
Тьмяніють на вітрі смереки
Заманюють в душу печаль
В маленькому світі ще ранок
В маленькому світі блакить
Торкнувся країни світанок
І тиша про щось гомонить

Очі стомилися бачити тишу
Смутком прикрасивши мить
Очі глибокі з відтінками бризу
В них океан ще бринить…

Музика хвиль переходить у ноти
І на роялі спить шторм
Лижуть пісок божевільні потоки
В темінь зануривши фон

І заколисує сон корабельний
Біль й вечірню печаль
Танець у тінях під шепіт мінорний
Вічна самотність, і даль

З Парижу привезені фарби
І запах Французького вітру
Печаль у очах, трохи правди
І смуток змальованй вірно

Горять ,спалахнувши так літньо
Довкола вас соняхи жовтим
Нехай мерехтять фарби світлом
У снах блиском слів випадковим

Можливо життя і без змісту,
Моливо ви щось і не встигли
Та знайте-усе це навмисне,
Щоб мрії ви більше любили

Усе, що навколо-прекрасне!
Змалюйте це небо у зорях,
Дерева-мов свічі у казці
У відблисках мідно-червоних…

Ніякого зайвого тону
І колір лягає мазками
В очах ваших втоне й безодня
І стане в руках кольорами…)

я милуюсь тінню на стіні,
що стікає чорними тонами.
на кривавім фоні сни мої
вимальовують щось мертвими руками.

попід дахом вється срібний дим,
в переливах зоряного сяйва
тоне на колінах перед ним
моя мрія опересана прощанням
.
ти мій янгол? може демон мій?
ні...мовчи! це ролі вже не грає!
буду злом, якщо так скажеш ти,
крила і собі я обламаю...

хай срібляться зорями дахи
і пливуть холодними вітрами...
будь зімною, тільки назавжди
я без тебе більше мрій не маю..

Ти знову вийти хочеш з гри,
Що називається життя,
Мовляв не встиг не зрозумів,
Його поспішного буття.

Скажи мені а хто вспіває,
З ним разом бігти в такт душі,
Бо більшість з нас таки й не взнає,
Звідки прийшли куди іти.

Проміння холоду я загашу весною,
І відігрію душу в вранішній пітьмі,
Світанок й захід завжди схожі,
Не схожими залишимось лиш ми.

Слова що важчі за метал,
Потік їх вмить збиває долю,
Ламає постать гонорову,
Переоцінку цінностей несе…

Ось так завжди збираєшся в дорогу,
Наважившись у далечінь ступити крок,
Перед дверима відчуваєш втому,
Душа так проситься ще трішечки побудь.

Мовляв куди біжиш юначе,
Навіщо покидаєш ти свій дім,
Чого шукаєш в світі цім не вдячнім,
Невже тобі так мало тут чутів.

Та зманений невідомим майбутнім,
Кидаєшся в стрімкий потік життя,
Ще поки маєш утопічні мрії
І рух в перед до пізнання…
Лютий 2010

Беріг в душі частинку літа,
І сіяв промені на сніг.
Гарячим поглядом зігріта,
Я захлиналась уві сні.

Тобі, як Богові молилась,
Тебе-Диявола кляла.
В тобі блукала і губилась,
Тебе хотіла, й не могла...

Залежна,вірна, одержима.
Обмежена тобою вкрай.
Я до літа не дожила.
Серед Осені шукай....


04.03.2010р.

Ти натрудила очі, спину,
Втомились руки. Спочивай!
Хрестом ти вишила картину,
Пройшлася голка з краю в край.
Прикраси блузки і сорочки,
Орнамент казки, ніби сон.
Нитки червоні у рядочки
і чорні нитки в білий льон.
Національні колорити.
На білім фоні квітне сад.
У візерунках ніжно вшиті
Фантазій буйних довгий ряд.
04.03.10

Жорстокі люди,
що допускають
жорстокі миті...

Кохання чисте,
його шукають
усі на світі.

Кохання вабить,
кохання гріє,
серця голубить.

Сліпа жорстокість
з брехнею вкупі
кохання губить.

Жорстоке серце
жорстоко прагне
святе убити.

Брехлива черствість
не може в парі
з коханням жити...

* Виникло, як реакція на популярну думку про жорстокість кохання.

В очах сльоза
Як знак біди
Всі руки за
Та проти ти

В руці весь світ -
Пуста рука
В волоссі сніг –
Весна

Із вітром в такт
З сльозою в крок
У небі знак
Горить для двох

Та ти один
Нема її
Усе спалив
У цій весні

А ця весна,
Це не обман,
Щось додала
До твоїх ран

Чи це сльоза?
Чи талий сніг?
Ти не сказав
Усе, що міг

Ти промовчав
Бо йшов вперед
Все відчував
Бо був поет

В тобі сльоза -
Не знак біди
Хоч всі і за
Та проти ти…

06.04.1997

Навіщо кохати, навіщо страждати,
Щоб душу ятрити, вночі сумувати?
Чи плакать в подушку від болю розлуки,
Навіщо кохати? Навіщо ті муки?

Навіщо чуття ці, які не взаємні,
Навіщо надії плекати даремні?
Кохання - омана, що манить у сіті,
Потрапить в які можна кожної миті.

Як в світі без нього прожити - не знаю,
За те, що кохаю - себе я картаю.
Коханню підвладні жорстокість і ватра,
Кохання не гра, безумовно, й не жарти.
Воно обпече і остудить нам груди,
Та все ж почуття це обожнюють люди.

Мов холод пронизливий,-думка:
Не гріє кохання мене...
Як букви зникають від гумки,
Так це почуття промине.

Забуду безглузде страждання,
Що ніби звалилось згори.
І згасне чуття незрівнянне,
Що в серці моєму горить.

Погаснуть й іскринки останні,
Які ще зоріють в душі...
Коханнячко перше і раннє,
Невже ти, мов студінь, скажи?



березень, 2008.

Забуті могили, забуті могили,
Чому ледь видніють вони?
А серце, мов чаєчка, жалісно квилить,
Та хто ж з них, скажіть, завинив?

В кривавих боях наші прадіди бились,
Життя щоб кипіло зеленокриле.
Невже їм, полеглим, подяка така?
І ятриться біль у душі й не змовка.

І подвиги їхні славетні забуті,
А пам'ять про них мов в кайдани закута.
І там, де могила відважній людині,
Колючий бур'ян розростається нині.

Чому ж ці могили отак занедбали,
Чому тих забули, які воювали?
Невже їм, полеглим, подяка така?
І ятриться біль у душі й не змовка.

На прогулянку по лісу
Вийшли пані гонорові,
Начіпляли перли, бісер –
Тонконогі парасолі.

Елегантні капелюшки
Їх від сонця затуляють,
Сяють кульчики на вушках —
Не гриби, а справжні кралі!


2010

Зібрала докупи
Зі спогадів хмари,
Почорніло небо,
Запахло дощем,
Минулого в гості
зійшлися примари...
Збудився в душі
і у серденьку щем...

Не гнатиму вас,
Мої дивнії гості,
Хай вже догорить,
Спопеліє мій сум.
Я вийду під дощ,
І нехай з високості
Святая вода
Змиє залишки дум.

19.02.10

Віршами, сповіддю, прозою,
Дощиком, снігом і грозами,
Серцем, душею і розумом,
Знов проливається сум.

Рвучкими фразами, холодом,
Спрагою, втомою, голодом,
Тихим сумлінням нездоланий,
Знов озивається сум.

Ніжністю, вірністю, вдачею,
Радістю, щиро дитячою,
Вірою в себе, несхитною,
Так розганяється сум.

Слухай, ти знаєш, а як зажевріла та мить? –
Мить воскресіння любові у шатах весняних.
Спершу здавалось, - то вогник далекий мигтить
В небі, маленький, огорнутий білим туманом.

Потім все ближче – в дивній спіралі століть.
(Можна заплакати… Ось вона - перемога).
Серце калатає і в голоси верховіть
Тихо, спокійно голос вплітається Бога.

Слухаєм разом. Чуєш? – Я чую також:
Скрапує сонячне світло у наші долоні,
Та із усіх найкращих у світі сторож
Я обираю одну, із найменням Любові.

Світлій пам’яті Володимира Івасюка

Тридцять друга весна забуяє без тебе,
І Черемош заграє на хвилях без мір.
А мелодія та доторкнеться до неба,
Щоб тобі було чути мелодію гір.

Бо й від них ти черпав творчі сили і віру,
І у росах купав новий день, мов дитя.
І за все ти віддячував працею щиро,
За любов в одну мить розплатився життям.

Знов заплаче дощем над Личаковом небо,
І на руті безсмертній розпуститься цвіт.
…Тридцять друга весна забуяє без тебе,
Не на мить , а на вічність прийшов ти на світ.

4 березня 2010 р.

На камені, торованім углиб,
Бог притулив тендітну квітку незбагненну.
І жуючи терпіння черствий хліб,
Всесильний сторожив її щоденно.
«Я вклав на неї вже чимало ер!
Таки тепер, панове, далі рушу,
Але, щоб Божий задум не помер,
На квітці надламаю болем душу.
І уперед на міріади літ
Світ втримає незрима рівновага.
Оце і є мій Новий Заповіт,
А не в конторі писана бумага.
Тож я — у даль, а квіточка — отут,
На камені. Дві речі протилежні.
Це — рівноваги життєносна суть,
Це — мій Закон (не ваше дишло!) — стержень.
Що каменю? Він глибоко в землі.
А квітку необачно можна вбити.
Тепер чатуйте, людоньки малі,
Натомість мене, якщо воля жити.
Велику глибину вінчає цвіт.
О, цвіте, бійся втратити твердиню.
Бо нащо ж людям дано Заповіт?
І нащо камінь? Нащо цвіт людині?
Багато тверді начебто ускрізь.
А скільки ж треба квіточці маленькій?
Та скільки втрачено твердині й скільки сліз
Заплачено за людські витребеньки!
Отож, чатуй! — гукає Бог здаля. —
Як хоч — почуй. По-божому подумай.
А я вже стільки довго не гуляв,
Бо через людство був у вічнім сумі.
Тепер на людство вічність переклав.
Нехай саме себе урівноважить.
А я подивлюсь з висоти вистав.
Не тільки хліба прагну, а ще й вражень».

2008

Ранній місяць - рудохвостий кіт
Зустрічав Тебе коло воріт...

Хвіртка тьохнула тривожним солов"єм
Привітавши щастячко моє...

Вечір блід..палахкотів..сіяв..
Як ішла по стежці Ти...Моя...

Розпустився б до решти поривчатим вітром,
В епіцентри тебе затягнув ураганно —
Хай би мчали за нами минулого титри,
Хай би дихання друге відкрилось востаннє.

Розпростерся би морем, щоб хвилі вдаряли
І наскельні про нас вибивали малюнки —
Ти — печерна, зодягнута в низку коралів,
І у світі ще так незаповнено й лунко.

Зачинали б ліси ще неходжені тропи,
Біля вогнища гріли тепло обереги.
Ми писали б любов, як найбільшу з утопій,
І гортав би рукописи споминів легіт.


2010

І сняться сни...
Твоя рука,
Твоє волосся грає водоспадом,
Твоя присутність лагідна, м’яка,
Твої вуста, що пахнуть шоколадом.

Твоє тепло вплітається у сни
І змушує спросоння посміхнутись.
Твоє кохання, як вино весни, –
П’янить і не дає проснутись.

//////Не жалею, не зову, не плачу,
//////Все пройдет, как с белых яблонь дым.
//////Увяданья золотом охваченный,
/////Я не буду больше молодым.
Сергей Есенин

"Все пройдет, как с белых яблонь дым"****,
Все пройдет – и боль разлуки сгинет.
Скоро станешь для меня чужим…
Все пройдет – и радость вновь обнимет…

Все пройдет – иссушит слезы ветер,
Дождь умоет и растает грим.
Все пройдет… На этом белом свете
Много разных чувств – он стал цветным…

Все пройдет – оттает сердце в марте,
Я открою новую тетрадь:
Первой строчкой снова в авангарде
Выстрою проснувшуюся рать!
27.02.2010

Ох, як я довго спала...
Леся Українка

Козаче соколю,
Візьми мене із собою...
(З народної пісні)

Не пробуджуйте жінку зимою,
Коли світ у полоні снігів,
Навіть овид за білою млою...
Не пробуджуйте жінку зимою.

Не пробуджуйте жінку весною,
Хай поспить у квітневому сні...
Як не можете взяти з собою,
Не пробуджуйте жінку весною.

Не пробуджуйте – чуєте? – влітку –
В ніч, ясну від купальських вогнів,
Бо нема ні рятунку, ні ліку
Од вогню,
Що пробуджує жінку.

Не пробуджуйте жінку під осінь,
Коли пристрасті втишаться всі –
Досить муки тієї, ой досить...
Не пробуджуйте жінку під осінь.

03.03. 2010

Ранок...Сонце за вікном
пензлик в фарби устромило
і яскравим кольором
день весняний цей зробило.

Я з усмішкою встаю,
потрапляю ніби в казку.
Чи це може я в раю
вподобала Божу ласку?

Ні не сон це, а весна
радістю зігріла душу,
пробудила нас від сна;
їй подякувати мушу.

Хай же грають кольори,
роблячи усе барвистим!
Час для нової пори
приберіг нам аркуш чистий...

Моє дитинство пахне молоком,
солодким й теплим наче мами груди.
Прислухаюсь, і спомин в серці будить
Мелодію, що чула перед сном

Моє дитинство пахне чебрецем.
І ранком, під бабусиною грушею,
Невміло так плоди медові струшує
- Не падають! - І плаче через це...

Хто хоче мати владу на землі,
Народові слугою має бути.
Бажають це дорослі і малі,
Щоб справу видно, не лиш слово чути.

Для нас звучало вже багато слів...
І ціле море обіцянок дано.
Та ні один «оратор» не зумів
Довести ділом, а не лиш «сопрано»…

Політики, немов на перебій,
Себе хвалять і хвáлять свою справу.
Та жоден з них за вас не піде в бій
І не здобуде в нім достойну славу.

Хто хоче на землі владарювать,
Народові слугою має стати,
І завжди мусить бути, як солдат,
Біля домівки вашої на чатах…

3 березня 2010 р.

видноколом вічне коло
вились вихором вітри
вальсувало у світи
світло... солодко відколи...
сяйвом сонячним по синім
воском свічки плаче тінь
пилом понадпоколінь
падали піском у піну...
сяйво... сім’я сіяв – син мо’? –
синь космічна з-під брови?
буде бог де бились ви
за буття у будень зимній...
син мо’?..
синє...
надосіннє....
тссссс...
а-а-а-а-а...

Загостювалася зима
І загострилася недуга...
Бліда, самотня й недолуга
Я жду тебе у сінема.
І вже нема того розмаю,
Я п"ю без тебе каркаде
І все чекаю. І не знаю,
Коли зустрінемось і де.
Іде в гріхи і перелюбство
І зараховується в стаж
Повільне людства самогубство,
Зневіра, злидні, епатаж...
Та навесні і не згадаю -
Дивилась чай? Пила кіно?
І плакала... Оце б розмаю!
А звідки - майже всеодно.
Пальто куценьке, в шафу - шапку
І в радість - праця задарма...
Усе циклічно. Все спочатку.
Загостювалася зима...

Як часто Небо ми картаєм,
За всі невдачі, долю злу,
Любов у душах спопеляєм,
Ковтаючи гірку золу...
За що? – шлемо Творцю питання
Чому? – а відповідь - німа...
І гинуть наші сподівання,
І застилає світ пітьма…
І хрест стає тяжким без міри,
І в серці закипа злобА,
І не стає у ньому віри,
І не стає у нім тепла…

Хіба ж не дав достатньо сили?
Чи розуму, чи почуття,
Щоби хреста свого носили,
Котрий майструєм за життя?
Думки, слова, ба, навіть вчинки
собі обрали ми самі,
А що гіркими є пожинки...
Лелієм докори сумні.

05.02.10

Якось з другом ми пішли в ліс гриби шукати,
та у хащі забрели – довелось блукати.
Швидко стало сутеніти, появились зорі,
це небесні ліхтарі заблищали в горі.
Вже не тішать нас гриби, ну його до бісу,
тільки нам би по скоріш вибратись із лісу.
Розв’язався тут шнурок, до туфлі нагнувся,
ззаду хтось як садонув – я й перевернувся.
Біг не знаючи куди, куди ноги несли,
„Душу грішну спаси!”, - Господи воскреслий.
Я стрибав через кущі, гнув берези тонкі,
все казалося мене доганяють вовки.
Щось хватало за рукав, ногу не пускало,
ударяло в лоб дрючком, по хребту попало.
Натикався на пеньки, за траву хапався,
хочте вірте, хочте ні – до смерті злякався.
Подолавши марафон, олімпійську здав би норму,
позавидував собі за спортивну форму.
У стрибку згубив туфля і носок порвався,
„Слава Богу, що живий!”, - дома я дістався.
„Що це трапилось зі мною?” – ставив запитання,
то сікач не зрозумів моє привітання.

Устав гоцул біля річки, на трембіті грає,
Раптом чує - хтось до нього з розпачем гукає:
"Ой, спасітє, памагітє, тану, утапаю!"
На те гоцул - нуль уваги, зовсім не зважає,
Повернувся на схід сонця та й си трембітає.
Знову крики, знову лемент: "Плавать нє умєю!" -
Долітає аж до штреки... Гоцул - трембітає...
Довго ще луна гуляла понад гори й плаєм,
Врешті, стихла - мо', втомилась, хто ж її там знає...
Кинув гоцул трембітати, усміхнувся й мовив:  
"Ну, здавалося б, дрібниця... А настрій - чудовий!"


01.03.2010

Там де церква висока й зелений лужок,
за городами в’ється тиха річка Бужок.
Де землі горбисті, а схилами ліс,
там я народився, там колись і ріс.
Вже давно в столиці та летять думки,
де джерела чисті і журчать струмки.
Де ставки рядочком та верба похила
і гуси ґелґочуть, здійнявшись на крила.
Гомін чути всюди, щебечуть пернаті,
бусол гніздо звів у сусіда на хаті.
А попід лісом вузенька стежина,
рясно стелиться яром ожина.
Шелестять задумливо молоді дуби,
в листях заховались їстівні гриби.
Серед лісу лунають заворожливі трелі,
це поле співоче, пташині дуелі.
Серенади заводять, жаби в болоті,
тенору позаздрить сам Паваротті
По берегу людські пасуться корови,
босоніж я іду, молодий і здоровий.
Така ось в уяві, постала картина,
місця то дитинства, душі тут частина.

Небо хмара затягла, у горі гуркоче,
у ложбинці, край села, „москвичок” деркоче.
Бач лишилося чуток, а тут дощ підмочив,
підштовхни прошу браток може б я проскочив.
Руки в бампер обіпер, обійшовши з тилу,
„ну, рушай” - сказав тепер, піднатужив силу.
Жалібно мотор завив, та ввімкнувши передачу,
мию гряззю обліпив – що ніц не бачу.
Очі, вуха, голова, писок весь в болоті
на зубах скрипить пісок його повно в роті.
Поки лінзи обітер, витряс зліпок з вуха
З виду скрився мій шофер і не чути звука.
Повернувся до своїх, наче чорний привид,
пояснити я не зміг, що то задній привід.
У одежі в чому був, плюхнувся у ванну,
треба було - допоміг, у біді дружбану.
Річ іде лише про то, де свиня зарита,
задній міст у нашого авто, що в коня копита.

Їду я у село, позабутий куточок Поділля,
я к на свято сюди, їду, як на весілля.
Вдалині від шуму й доріг, загубилася рідна місцина,
тут серед лісу і трав, мешкає близька родина.
Навпростець через луки, поля і долину,
тут знайоме усе - і думками у юність порину.
Видно купол і хрест, що виблискують ще із далека,
там в голубій вишині, кружляє у парі лелека.
Бачу схил, бугорок, а за ним і хатина,
нижче річка Бужок, де пасеться скотина.
Буйство трав, квіти, що рясно розкидала весна,
тут нап’юся води з джерела, що дала нам Цариця небесна.
Я приїду в село, де зустріне похила матуся,
я приїду на день, а можливо зовсім повернуся.
На стежину, садочок на гай, навкруги на усе подивлюся,
хай квітує мій край, перед ликом Отця помолюся.
В ритмі шаленім, у метушні, блукаємо в вихрі без змісту,
ваблять нас фарби, вогні нас заколихує музика міста,
всі ми діти землі, це повірте не слід забувати,
там де коріння твоє, легко себе почувати.
2009

Присутствую на краешке крыла
И провисаю в сторону паденья.
А подо мною — море и скала.
А надо мною — небо воскресенья.

Но стоит птице яростней взмахнуть,
Моё прервав паренье, вверх взлетая,
Определиться мой нептичий путь
И в строчку превратится птичья стая.

Падение струною зазвучит,
Металлом затвердеет осознанье.
Так близко море подо мной блестит,
Но так черна скала необитанья…

2008