Рубаї

1
Читаю Слово, щоб окриливсь дух,
Щоб цей порив у серці не потух.
Коли торкаюсь до Вогню живого,
Щось у душі згорає, наче пух.

2
Закохуються юні щовесни,
Любити легко юним восени.
Та лиш один ціну любові знає –
Той, хто іде у німбі сивини.

3
Ця іскорка палкого поцілунку
Розпалює чуття і палить думку,
І я, мабуть, ніколи не нап’юсь –
Цього солодкого, п'янкого трунку.

Я вицвіту колись, пожовкну, як шпалери
на стелі. Не дивись. Заплющ повіки дню.
Ще кавовий туман не цідиться у двері.
Ще до лиця й снаги вбрання у стилі «ню».
Ми надто молоді жалітися на долю.
Нам личать помилки, емоції і гнів.
У нас ще «завтра» є і поділи на ролі.
І світло почуттів не спалено на гніт...
Я вицвіту колись. Уперше зрадить промінь
у нитках павутинь в кутках очей і вуст...
Зависне сивий пил. Прилипне сіра втома
до вицвілих шпалер і пожовтілих люстр...

Твоїй брехні складаю оду!
Немає більше щирості, як в брехуна!
Та ні образи на твою породу,
Ні жалю, ні зневаги вже нема.

Яка різниця, чим вбивати душу?
Яка різниця, чим ранити на смерть?
І після смерті далі жити мушу,
Не відпускає клята круговерть!

А ти - ні тіні на обличчі!
Як пам'ятник - такий вічноживий!
Все нові душі за собою кличеш
У світ свій - фантастичний і такий крихкий...

А я, розбита вдрузки, усміхаюся!
То плисти намагаюся, то йти.
Не впасти, не втонути намагаюся.
Із попелу відновлюю мости!

І хочеться так з розпачу...завити!
Каралась певно Єва так за раєм...
З останніх сил стараюся я жити.
І на світанку свічкою згоряю...
2010

Коли злітає вертоліт,
То дує сильний вітер!
Загине поетичний світ
Без половини літер!

Що за дурня! Хто написав
Про бузину і дядька?!
Це я. Зате яка краса,
Коли цілує Надька!

Перевертається весь світ,
Вона ж так пригортає!
А вас дратує вертоліт!
Нехай собі злітає!
2010

Це страшно, коли рветься міна!
У небеса летить земля!
Але як вибухне дружина,
Лякаюся сильніше я!

...О чому, о чому і мене, і тебе, о чому нас проклято ?
Богдан-Ігор Антонич

Які короткі ночі разом! Свічки на
темному вікні іскряться в місячній
імліграйливо знадливим топазом.

І все навколо: Я і Ти — пекельна
плоть в колисці раю зорею падає й
згорає у сон земної висоти.

За нами — спалені мости, і
нам, утішеним в безодні, попри
причастя великодні навіки
проклятими йти.
Які короткі ночі разом... В
жертовник сонцесяйних днів
кладемо казку дивних снів — на
лик дешевим богомазам.
2009 р.

Апостолове… вічні туманú
велосипед пливе у темновидді
дві постаті ні – більше хто вони
і скло немите і вони невмиті
так і спливли – невзнані – в темінь-шовк
і потяг зрушив (знехотя спроквола)
щось усередині - й душа без пелюшок
назустріч вибігла – замкнулось коло…

і потяг рушив… постоли коліс
дотоптувати і стирати образ
містечка що на «а» де тиші свист
заглушує думки і гасить обриси

Скільки коштують Ваші очі,
Ваша посмішка і вогонь?
Скільки коштують сни пророчі
І духмяний запах долонь?

Скільки з мене за щирість слова,
За сльозу, за "прощай" і "згинь"?
Як оціниш, на що готова?
Грішне й праведне в натовп – кинь!

Срібла, золота повні жмені –
Кожен сіпає, приміря.
В мене – й шеляга у кишені,
Скільки ж коштує ця Змія?!

Засліпила зеленим в серці,
Вітром кинулась до щоки.
І купила мене за безцінь –
За таємний дотик руки.

Щоб мужа мати, казала колись мені мати,
я піч колупати повинна була при сватах.
Лишилась пічка з обдертим старим припічком,
а муж подався за щастям по інших світах.

Так денно й нічно я длубаю рідну пічку,
чи сонце-вітер, чи сніг, а чи впертий дощ.
А зовсім близько Сізіф катуляє камінчик.
Давно забув він на смак український борщ.

Зварю я борщик, наліплю вареників з сиром,
і той камінчик притримаю на горі.
А потім дружно ми разом на пічку націлим,
хай шлях титанів пройдеться по марній журі.

Розвалим пічку, потужимо над припічком.
В сусідів мУка голодна корівка ряба.
Осушим по чарці і гімн заспіваєм праці,
котра з людини ніколи не зробить раба.

О мій Сізіфе, тебе я кохатиму вірно,
як ту каменюку котив ти сотні віків.
Сорочки прати, пилинки здувати покірно
готова вічність, лиш ти б, любий, поруч хропів.

З собою візьмем по скибці хліба й лілею.
Не треба ложок, ні вилок, тарілок, ножів.
Зустрінем, може, ми десь у пустелі Мойсея,
хай шлях нам вкаже з Долини святих міражів.

Богів гнівити – то вища, Сізіфе, негречність.
Навіщо, друже, шукать нам нових ворогів.
Ми камінь лишим вкраїнцям на незалежність.
Хай далі котять, допоки в Карпатах снігів.

08.02.2010

Киев, Львов, Хотын, Карпаты,
Припять, Днепр, и белы хаты,
Храмы, замки, Крым, Десна,
В сердце здесь всегда весна.

Лорак, Кароль, Лобода,
Не одна зажглась звезда.
Два Кличко, прыгучий Бубка,
А с экрана смотрит Ступка.

Черны брови, очи кари,
Казаки всегда в ударе.
Соловьи, гопак, бандура,
Колоритная фактура.

Чернозем, пшеница, маки,
В водоемах - рыба, раки.
Вышиванки, рушныки,
Ленты, бусы и венки.

Борщ, вареники, галушки,
Сало, мед, чеснок, пампушки.
Рожь, калина, полотно,
Закарпатское вино.

Чем богаты, тем и рады,
В общем, это видеть надо.
Забываем Кипр. Отныне
Отпуск только в Украине!!!)))
2010

Не вір на слово тим білим снігам
ще мить і згасне їхня снага
а ти, о весно, босоніж сама
по лезу сльози.

шовками мокрими вистели ніч
звари поранній терпкий терлич
терпіння, зціпивши зуби, приклич
помилуй-спаси!

а там, по стежечці та й до ріки
нехай пекучим і три- гірким
засіюють долю плачем зірки-
німі голоси.

Ти загубилась папоротецвітно
В ночах ожин, в траві на босий біг,
Де бережений зачаївся Біг,
Де світляки, осяйністю вагітні,
Мені знакують посвітом і зником.
І вже не йму - де ігрища, де ти...
А назирці, як стріляні хорти,
Ідуть недолі, визвірившись дико.

2010

– Ну, що ж, мій брате, проміняли
свою країну за півлітра:
і ми в прибутку
і міняйли,
що проштовхнули лідера.

– Чужого лідера,
чужинця.

– То ж наливаймо джбан по вінця,
і закусити буде чим! –
і заспіваймо на почин,
про нашу долю українця…
…чого ж сумуєш ти,
країну
знов одвоюєм – продамо,
за так країну Україну
ми москалеві не дамо.

– Сумую, брате,
і не п’ється,
та вже й не дихати мені,
не чую в грудях
стукіт серця:
ми зрадники у цій війні.

2010-02-08

Ярина Тимош

Бездумно кліпають машини
Скляними мертвими очима,
У стадо збились і ревуть,
Немов до бойні їх ведуть…
А заметіль бере й жбурляє
Їм в морди сніг, сама ж співає,
Щось запозичене в вовків…
Несе неспокій її спів.

До щему, до болю, до крику душі
За нас, українці, так гидко…
Вкраїну ґвалтують чванливі людці,
А краю свавіллю не видко.

Судомить сердешну від мацання рук
Засалених, пухлих, нахабних…
В повітрі розноситься глизявий дух
Й дурманить людей безпорадних.

І ноги в багнюці, і в небі дурман,
І душу деруть лихі злидні…
Народ України об`ївся оман
Порожніх, зрадливих, огидних!

1994

У мене повні жмені зірок,
А у кишенях вітер.
В вухах сьогодні хард-рок,
А для думок нема літер
У мене є олівці
Щоб сонце намалювати
У мене в смужечку шарф
У мене сніг теплий з вати...
У мене стільки тепла
Заховано у долонях
Емоції через край
Втома ховається в скронях.
У мене купа думок,
А ще-бажання любові
В дощах мій голос намок,
Мій егоїзм нездоровий
Шкарпетки татка ношу,
Люблю я каву гарячу,
Іграшки дуже люблю,
А іноді навіть плачу....

Душу осумлює неясність по́статів
свідків невідомість.
Приходьте, приходьте небажані гості
в хору свідомість.

Сідайте, сідайте без жодних погроз
до чорного столу –
я не боюсь захололих поз
я Савонарола.

Науковці довели,що зниження температури тіла-
Викликане не чим іншим як самотністю...
Саме від неї стають щоки білі,
Такий термін,він ще співзвучний з "істотнісю"...
Мені вже давно почало здаватись,
Що всі мої думки уже кимось були сказані
Мене від цього нудить і болить живіт,
А проблеми так і лишились нерозв'язаними
Я не можу позбутися враження,
Що всі відчуття і думки-
Лише тупорила,вкрай важлива статистика,
Яку архіви мають берегти.
Так,саме та "цікава"статистика,
Якій відводять рубрики в глянцевих журналах
Типу якого кольору у тебе стрінги
І скільки нервлвих закінчень в аналах...
Безперечно,дуже важлива інформація,
Навіть не знаю,як я жила без таких спостережень
Але,перепрошую,хто вам демонстрував свої стрінги?
У нас,здається,мораль-для різних обмежень.
Мабуть,мене має радувати робота соціологів-
Вони з усіх-з бидла,еліти створили єдину систему
І кожен така собі деталька,значит не самотній
І зцієї однорідної суміші статистика створить тему.
Бо й справді,невже вам не цікаво знати
Скільки шансів вийти заміж після 30-ти
Чи з яким чоловіком краще спати?
Статистика взагалі багато чого може розповісти...

Ну як же так?
Невже назад, в минуле?
Ліхтар Надії вирвався із рук
І коней Доля круто розвернула,
Аби глумився ненаситний крук?

Я ще не вірю. Ми ж бо – сподівались
І шепотіли щиро до небес,
Але одних бажань, як бачу – мало,
Щоб дух свободи прадідів воскрес.

Знов – на граблі... Не вміємо інакше,
Лиш через біль, гарячих вен надріз.
Ще не готові ми і душі наші
Гуртом тягнути Батьківщини віз.

Бо так і є – це нам усім наука:
Повторний курс на п’ятирічний строк.
Але поразка – не опустить руки
І ми таки засвоїмо урок!

Терпи козак: зубами стисни волю,
Відчуй гарненько – що ти наробив,
А по весні, немов озима в полі,
Зросте народ із сірої юрби.

10.02.10р.

Я сплю і знову я бачу ці сни,
З'являється в серці тривога-
Мої сновидіння занадто сумні,
Мені знову наснилась дорога.
Дорога до пекла і я там крокую,
Та я не сама-поруч ти...
Я серця твого лиш стукіт чую
І знаю:щастя з тобою нам не знайти.
Знову дикі ці сни мою мучать уяву,
Вкотре я підкоряюся їм...
Знову в снах від реальності я утікаю,
Віддаюся фантазіям злим...
Уночі,як заснеш,прилечу я до тебе,
Сяду поряд з тобой-на твоєму вікні.
Я беззвучно кричатиму:"Хочу до тебе!"
Чи відчиниш вікно мені?Звісно,що ні...
Розіб'ю всі шибки і поріжу я руки,
Ти прокинешся,вгледиш мене.
Ти не знатимеш що то,ти побачиш лиш трупа,
Зрозумієш:життя-то дурне...
Ти не знатимеш хто я-пізно буде питати
І ти глянеш спокійно в скляні очі мої...
Може,навіть здивуєшся,а після підеш спати...
Милий,хай тобі сняться мої крила в крові...

Загинув у безглузді спорошенім
будинок білий цяцькований.
У чорнім куті огнем спустошенім
мій звір зацькований

І розумієте? У млі застиглій
Виник клубок калік.
Я ледве чув як в бурі стосилій
Хтось мене поволік.

(Перефразовуючи на новий лад:
- А ти вже купив собі словник фєні?!)

…Порозростались баклажани на городі,
А у садку пересихає помаранча…
Бувають катаклізми у природі –
Перемагають не ковбої, а команчі…

…В нору сховалась посоромлена лисичка…
Єхидно шкіриться вгодований «шакал…»
«По фєні ботати» тихенько входить в звичку,
А до душі прилипло щось, бридке, як кал…

…Дніпро нас знову розділив, а як же жити?
Угору – «людям», а «лохам» - униз, на дно?...
А баклажани на городі глушать жито,
Що «геноцид», що «генофонд» - усе їдно…

…Порозростались на городі баклажани,
А у садку пересихає помаранча…
Все, як завжди: всі відвернулися від Жанни –
І «любі друзі» і «ковбої, і «команчі»…

Деякі терміни з «фєні»:

«шакал» - засуджений, жебрак;
«по фєні ботати» - розмовляти, використовуючи «воровской» жаргон;
«люди» - вори;
«лохи» - роззяви, потерпілі;

Щодо інших термінів, цитат, метафор і алегорій: автор надіється, що «той, хто вміє читати - прочитає..»

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 10.02.2010 року

Край дороги притулилась стара рідна хата,
В ній навчалося ходити поколінь багато.
Біля хати стоїть липа старезна й висока,
Мов прекрасна чарівниця світло-синьоока.
Очі ясні то є небо, руки сильні – віти.
Треба липі-берегині встояти зуміти.
Перед сильними вітрами, сонцем, снігом… лихом,
Щоб було завжди тут мирно, радісно і тихо.
1994

Завжди я буду пам’ятати
Отой садочок біля хати.
Любисток той і хризантеми,
Ялинку ту завжди зелену.
І кущ калини невеличкий,
І молоденькі яблуні-сестрички.
Як я була зовсім маленька,
Завжди стояла тут гарненька
З пухкого снігу баба снігова.
І колії від санок тут виднілись,
Ще не засохлі трави грілись,
Сховавши стебла в сніг,
Та ще виднілись
сліди маленьких ніг.
1992

Рубаї

1
Мабуть, є в кожного своя мета,
Своя стежина й серця висота.
І є у цьому всесвіті гучному –
Лише одна дорога до Христа.

2
Коли зоря засяє світанкова,
Я серцем лину до вершини слова.
Що зроду серцю любе й дороге, –
Воно дзвенить, як золота підкова.

3
Не дай же, доле, збитися з путі,
Хай сяють в душах зорі золоті.
Хто сміло входить у собор надії,
Того не спинять пагорби круті.

4
З нуждою б’ємось і годуєм злидні,
Як мідяки, дзвенять слова єхидні.
І мимоволі думав я не раз:
“Весь вік працюєм, а чого ж ми бідні?”

5
Я вірю, що наступить злу кінець,
Коли на землю прийде наш Творець.
Тоді ніхто сховатися не зможе,
Бо всіх освітить – німбовий вінець.

Он-она
– Ты в темном царстве как луч света!
– Не предлагай мне утопиться!
– Как Дездемона ты воспета!
– Сама тебя я задушу!
– Ты волшебство как Галатея!
– Неужто холодна как мрица?!
– Как пред Лаурой я бледнею!
– Все, от тебя я ухожу!
Она-он
– О мой любимый, ты прекрасен!
– Неужто я дурак влюбляться?
– Как солнце светел, как месяц ясен!
– С тобой не стоит мне встречаться!
– Пылаю страстью как к Тарзану!
– Гоните прочь вы эту даму!
– Ты как Геракл и Соломон!
– Тебя полюбит кто, смешон.

Бедный мужчина… Несчастная женщина…
Горька кончина надежды не вечной.
Долго по жизни бредут, как в тумане,
не замечая в любимых изъяны.
Счастье, как птицу, ловят устало,
остановиться им не пристало.
Жизнь проживают в мечтах и в разлуке.
Ведь «умывают любимые руки».
Хоть понимают, что грешны мы все-то,
вновь надевают любви эполеты.
Вот бы им встретиться, вот бы им свидеться.
Чтоб не обидеть, и чтоб не обидеться.
Как половинки, друг к другу прижаться,
Сказке о счастье чтоб не кончаться.

2009

1
вечір_зуб стирчить сторчма.
загусає морок.
плаче дівчинка_зима.
їй на вигляд сорок.

срібло солі на очах,
в животі судоми.
я без тебе в грудні чах,
не виходив з дому.

нудьгував, боявся скла –
де ти_з ким ти_хто ти? –
доки тіло вірша склав –
в голові – на дотик.

і носився, як дурний,
з віршем цілий січень:
це означення вини
суто чоловіче.

а тому не в мене вір,
а у добрі_люде,
вір у двір, де холод_звір
мерзне цілий лютий.

вір безбоязно у те,
що слова – не гамір,
що без тебе не цвіте
серце_орігамі.

вір не просто у слова,
а у вірш між нами:
я тебе приримував –
в бога_душу_маму!



2
густо забита космічним тату
синього неба шагренева шкіра.
я – надто болісно! – вірую в ту,
що не зневірить.

це переборений страх висоти
кільцями безуму пахне і квітне.
я присягаюся в тебе врости
опійним квітнем!

мозок_кульбаба на ніжці хребта,
тільки дмухни – і одразу не стане.
ти і не та, й запопадливо та –
марево тане.

Осінній вечір. У кімнаті пусто.
Думки заплутались…
Не пишуться вірші…
Субота. Все як завжди:
Я і стіни( Що ж, не густо)
І твоє фото в моніторі…
Чи вже, може, у душі???

Цей світ краде тебе у мене щохвилини, -
Стирає образ твій і спогад мій про нас.
Борюсь…та чи спинити зможу ту лавину,
Ім’я якій - наш кращий друг і лютий ворог – Час?

Знов лютий лютує люто -
думки, мов у кригу закуто,
і холод забрався до слів.

Хоч як...

цей лютий береться круто,
та парус весни вже напнуто -
для теплих південних вітрів.

(лютий, 2010)

це місто Господи… а далі вже було
тумани падають завіси тануть
над звеснянілими містами
одне крило

на весну тиші вуличок зрости
крилом затамувати біль образи
а ми би ніч сиділи разом
от тільки ти

страшенно хрипко дихає земля
готуй всю ніч пігулки проти болю
а ми змогли би без любові
от тільки я

Коли вже ти не знаєш, хто ти -
Йди далі по старій тропі
І зупинися біля хати
Що сил дає тобі в житті.
* * * * * * * * * * * * * * *
В віконце чисте подивися
І ти впізнаєш там себе
Назад в минуле озирнися
І слід розкаже про усе
* * * * * * * * * * * * * * *
На стежці, що пройшов за вчора
Поставлять новий чорний слід
І зірка запитає в моря
Коли воно очистить світ

Осінь надворі,
Сумно на душі
Падає листя
Та у серці ти
* * * * * * * * *
Запал погаснув –
Сонце вже не те,
Грім десь там ляснув
Річка не тече
* * * * * * * * *
Лист такий теплий
В сонця з’їв любов,
Може я мертвий -
Щось не чути кров.
* * * * * * * * *
Капає дощик,
Гасить той листок
Згадую дотик
Ніжних пелюсток.
* * * * * * * * *
Листик кружляє
Спогади живі,
Серце вмовляє
Далі відпусти.

Все-таки – по спіралі!
Все-таки – не замкнеться!
Тільки б звучати й далі
Словом на повне серце.

Жити – не пережити,
ВИносити крізь відчай.
Буде душа відкрита
Кожного – як обличчя.

Буде єдина правда,
А - не мільйони «істин».
Те, що піде у завтра –
Стане до болю чистим.

Буде? Коли і де це?
Ближче – життя підвалів…
Як зайнялося серце –
Значить – виток спіралі.

Кохати, кохати –
Мудрості вчитися,
Від себе тікати –
В тобі опинитися.
****************
Блукати в тім світі
Нема там кордонів,
Відчути ті миті
Відносних покоїв.
****************
Шукати на осліп
Твій запах звабливий,
Відчути на помац
Твій стан полохливий.
****************
Кохати, кохатись
До восьмого поту,
Без втоми любитись,
Й забути турботу.

Плакав дощ у пустій темноті,
Всі зірки засипали в калюжах,
Знову сам залишився у сні,
Я любов твою не подужав.
***********************
Дощ не змиє нудьги з голови,
Не задушить у серці печалі,
Принесе лише запах весни,
Та не скаже куди іти далі.
************************
Не очистить гріховних думок,
Не зведе мене з розуму тиша,
Не згасити водою свічок,
Не згорить під словами ця ніша.
***************************
П’яний дощ розтікався по склі,
Забирав мої спогади й сили,
Засинав на своєму вікні,
Так хотів, щоб душу помили.

http://makrus-studio.com/node/576

Святі місця на світі є –
Прозорі, чисті, мов озерця,
Лиш там загоїться твоє
Ошукане, тривожне серце.

Дитячих ласощів земля
Цвіте жасмином коло хати.
Всміхається, як немовля,
Ні з чим її не порівняти.

На світі є такі гаї,
Що подорослішали з нами,
І я за покликом землі
Лечу услід за журавлями.

За ніжністю у дивину,
В казкове марево бабусі.
В росі купаю сивину,
Щоб знову мати коси русі.

Щоб знову в тополину даль
Підвести осяйне обличчя.
Я прислухаюсь, та, на жаль,
Окрім землі, ніхто не кличе.

2006 р.

Пів грама
Попелу з
Попелюшки
Посипляться
Позує вона
Позерка ще та
Показує всім
Пазли. ховає за
Пазуху
Потвору в собі
Проказу проказує
Прокажена
сПопеліла
сПаплюжена
о, Pater!
o, Patria!
Пантруйте за нею
По-людськи
По-батьківськи
Постійно
Посмертно.
2010

Подати за здоров'я враже
на водосвятні молитви —
душа впокоїться і ляже
до тіла, мов єпитрахиль.

Три церкви, три хрести розп'яті
пройде в заручницях біда
по колу. І порветься ятір,
і розіллється благодать.

Згорить свіча по струнці, рівно,
і кіптю вивітриться глум.
І хмара аспідна по ринвах
стече покаяно в імлу.


2010

Час, безсилля, турбота,
Про невідоме й несвідоме,
Я мов маніяк, чекаю лота,
Швидкий інтерес холоне.

Всесвітня черга за життям,
Повернулась у зворотній бік,
Так швидко вбиваємо час,
Й забуваєм Бога систему мір.

Час, безсилля, турбота,
Про невідоме й несвідоме,
Я мов маніяк, чекаю лота,
Швидкий інтерес холоне.

Всесвітня черга за життям,
Повернулась у зворотній бік,
Так швидко вбиваємо час,
Й забуваєм Бога систему мір.

Краплини - з неба.
Парасоля - в руці.
Любові треба
Заховати рубці.

Краплини – з річки,
Думки – в самоті.
Надії - стрічки
Заплести у бутті.

З очей краплини -
То ліки такі.
А віра плине,
Бо плинуть роки.
2010

Рубаї

Хто сіно склав, той не боїться вітру,
Нехай безгрішний одягає митру,
А грішник, що покається, повік –
Хай не плекає в серці думку хитру.

2
Пошити в дурні ти мене хотів.
Та свічку істини я запалив,
І в темних закутках душі твоєї –
Побачив сіть, яку ти не доплів…

3
Не має він і гривні за душею,
Зате щодня милується зорею,
А той, хто має грошей до нових, –
Шукає скрізь по світу панацею.

4
Всихають сливи, яблуні, і груші,
Бо в ціх дерев давно померли душі.
Загубляться навік твої сліди, –
До краю отчого – ти вік байдужий.

5
Собачу вірність не збагнуть нікому,
Бо пес байдужий до чужих хоромів.
Його не втримав – і міцний ланцюг, –
З чужих країв добрався він додому.

Як рівно й тихо ти гориш,
і лиш у кутиках очей – тривога.
Забуті привиди старих горищ
мабуть, тебе прийняли би за свого.

Як світло й солодко спливає час,
де одиниця поділу – твій подих.
У дні веселощів, і в дні нещасть
являйсь, мов ангел, зі садів господніх.

Одним-єдиним словом захисти,
бо маєш голос легкий, білосніжний.
Мені над містом тихо мерехтить
твоя таємна незбагненна ніжність.

Наталі Трикаш
буде пісня і світло і голос дзвінкий
не хвилюйся чи досить
трьох воскових свічок на чотири вінки
і чи стане в них воску

так упевнено легко і швидко плести
із відрізаних стебел
три сліпучі вінки для родини з картин
і червоний – для себе

буде спів завмирати і промінь хисткий
на обітнутих косах
начервоно блищатиме як пелюстки
запечатані воском

Як білий парус над Акрополем в Афінах,
Летить за вітром з мармуру хітон,
Піднявся в небо з попелу й руїни
Величний і незламний Парфенон!

Над пірамідами лягають візерунками,
Піском між пальцями – віки нечутно,
І міражем за згаслими лаштунками –
Минуле,
сьогодення,
і майбутнє.

Невпинно на вітрі стукає
Самотнє гілляччя зламане,
А я дивлюся на слухавку,
Тобою, мов Богом, скарана.

Дверима навстіж відкритими
Тебе до весни чекатиму,
А літом воскресне вбите "ми"
Рядками злетить крилатими.

Та осінь, зимою скорена
Заллє мої вірші зливами...
Під снігом любов схоронена...
Я справа,
ти в центрі,
а зліва - МИ...

Байдуже, що так неправильно
Гілляччя на вітрі стукає!!!
Тобою, мов Богом, скарана,
Не зводжу очей зі слухавки...

Роби зі мною все, що хочеш...
Цілуй мене у кожну букву,
Запалюй, пий, в’яжи законом –
Я стану плахою і троном.
Цілуй мене у кожну букву.

Твори молитву на струнах плоті,
Веди в найперші двері світу
І розірви мою орбіту.
Твори молитву на струнах плоті.

Роби зі мною все , що хочеш,
Лише коли розплющу очі –
Не виходи з цієї ночі.
Не виходи з цієї ночі...

Роби зі мною все, що хочеш.

Смотри, моя печаль: останки вечера
Стервятник-месяц пробует на зуб.
Ты рыбка, а не пташка, - только певчая.
Аквариум - весь мир. Как жаль: он куб.

А значит, все ожоги - третьей степени,
От солнца ли, от пламени, от слёз...
Четыре стенки - наглухо залеплены
Толпой, листвою, дымом, сотней вёрст.

Всё в никуда... Из ниоткуда... Милая!
Что физика? К чертям! Здесь только есть
Надежды - им и вечность... Ну и лилии...
(Какой-то бог назвал их в Вашу честь.)

За счастье, невесомое во времени,
Так просто усмирившее весы;
За кесарево на глазах, беременных
Коктейлем боли, соли и росы;

За глупенькое радостное сборище
Воспоминаний, снов, надежд и проч.;
За всё, что не пускает до сих пор еще
Меня в пустую, истинную ночь;

За душу, покатившуюся кубарем
В мечту, как в пропасть, - выпить и пропасть;
За всё, что говорили очи, губы ли,
За каждый миг, который смог украсть, -

Благодарю тебя! - и наш аквариум...
Немыслима, отчаянно светла...
Плыви! Забудь о сердце, пережаренном
На вертеле у солнца...

Твой дотла.

З коханням, щастям і думками
Прощаюсь. Вільний ти тепер.
Не штурмуй мене листами.
Сьогодні адресат помер.
- Чому ти йдеш?, - мене питаєш.
- Бо я втомилась від життя.
- Тебе кохаю, ти це знаєш!
- А я не вірю в почуття.
- А ти щоранку усміхалась.
- А ти цього не розумів.
- А ти казала, що кохала!
- А ти не вірив, не хотів.
- А ми удвох зустріли осінь.
- А ти закоханий в весну.
- А ти мене любила досі!
- А ти під іншою заснув.
- А ти мені писала вірші.
- І спалила їх до тла.
- Ти зробила мене іншим.
- Я інакше не могла...
- А ти казала, що назавжди!
- А ти не вірив в ті слова.
- Я не зміг сказати правди.
- То була правда. Лиш крива.
- Я любив тебе без тями!
- Ти лиш образ полюбив.
- Ти стали мріями, думками.
- Ти мрію в клітку посадив.
- Ти ж сама туди влетіла!
- А ти лиш дверку зачинив.
- Я віддав тобі світ білий.
- І всі барви погубив.
- Я почав любити осінь!
- А через день прийшла зима.
- Я ж тебе кохаю досі...
- Прийшла весна. Мене нема.

2009