У місті перевертень, будьте пильні!
Досі ще не закохане серце,
яке вдає із себе людину,
полює на Вас - більш немає версій.

Це може бути хтось із сусідів,
поштарка, Ваш стоматолог чи Бог...
Жоден із них не схильний жаліти.
Не залишайтесь ні з ким удвох.

Загрожують Вам не ікла – відвертість:
знімають годинник, а потім шкіру...
Не сподівайтесь миттєвої смерті –
найповільніше вбиває довіра.

2008, осінь

Ти хіба повітрям дишеш?
Морфеус

Наче в космосі спробував дихати
Без балона з повітрям
Стисненим.
Дуже легко у пошуках істини
Переплутати вхід
Із виходом,

Переплутати видихи з вдихами.
Озирнувся навколо…
Порожньо,
Між могилами вічності пролежні
Неприємно відлунюють
Лихами.

Чи ж не досить наїлися лиха ми,
Чи біда вже коня
Стриножила?
«Час рушати», - когось потривожила
Жінка в білому кроками
Тихими.

Роздоріжжя. Ще трохи, і віхола
Приховає все те,
Що відає
Битий шлях. «То оце se a vida e?» -
Серця скрикнула флейта
Пікколо.

«C'est la vie» – то їй вторить французькою
Ніжний голос душі
Віоловий:
«Відливаємо в міді та олові
Все, що маємо справжнього,
ЛЮдського».

……………………………….

Коли серце з душею захоплено
Перетнуться
У інтерференції,
Ніч-провайдер цю веб-конференцію
Перерве дисконектом
Стомленим.

(вечірньо-нічний експромт)

Вечір пахне молоком,
Медом, пряником і маслом.
Місяць ходить з черпаком –
В хмарах ловить диво-казку.
Мов пухнастим рушником,
Огортає нічку ласка.
Бродить сонько під вікном –
Відчини йому, будь ласка.
03.11.09

Північний місяць,
сон навкруг,
мені не спиться,
Я твій друг
враз проказав примарний шепіт,
солодкий голос, вир емоцій
враз оповив - не стало моці
його струсити, геть підти
у ті незвідані сади,
де лиш блукають інші люди,
такі ж незнані і зіпсуті,
як суть моя, що бродить стиха
не знаючи якого лиха чекати знову і звідкіль.
Північний місяць, промінь світла
немає сну, душа спочила,
але все мучить відчуття
коли ж було моє життя,
тоді вві сні чи зараз наяву ?

В этом мире все так странно,
розы пахнут черт-те чем.
Думал, стану наркоманом,
но не смог понять, зачем?

В мире этом все едино,
впрочем, как и в мире том.
Сверху, снизу, в шею, в спину
тычут все - такой дурдом!

В этом мире все отлично,
полный фарш, при всех делах.
Незнакомы только лично
Будда, Кришна и Аллах.

В этом мире все едино,
как ни плюнь, все сам в себя.
Нимб на ухо лихо сдвинув,
ус священный теребя,
думай: ты или тебя?

Поезія - дотик,
мелодія сну.
Ти хочеш сказати,
та що – не збагну.

Я – хочу торкатись.
А ти – почуттів.
Щоденно вагатись
у плетиві слів.

Романтики хочеш -
а я - лиш тебе,
щоб наче Ікари,
упасти з небес...

Ти – Жінка. І пахнеш
стихією зваб.
А я - лиш стихії
впокорений раб…

Я - просто Мужчина.
А ти - лиш Весна.
А може, ти - Повінь
чи Доля - хтозна...

2009

Чи вмієш бути ти щасливим?
Теж мені наука,- скажеш ти.
Можливо , та ти живеш життям своїм бурхливим
І не помічаєш кривди і біди...
І не задумуючись кривдиш душу свою,
Для тебе щастя - пиво й цигарки...
А від проблем , розчарувань і болю
Ховаєшся під дозою трави...
Невже не можеш просто жити,
Радіти кожним світлим днем?
Близьких людей своїх любити
І ненавантажуватись непотрібним тягарем...

Безсонні ночі...
Попереду ніщо...
Де твої очі?
Невже і не було?
Невже це був обман,
Ілюзія , міраж?
Ніч... Тяжкий туман,
Поселився серед нас...
Тмяне світло ліхтарів,
Пуста дорога в нікуди,
Та ці уривки спогадів
Терзають душу... як завжди
Настане ранок...
І сонце розіб'є туман
Який б прекрасний був світанок,
Якби не в серці цей обман...

Старію вже... Старію, бо пора.
Повітря й час настояні на глиці.
Слова до тебе линуть з-під пера
Сосни - вічнозеленої жарптиці,

У мерехтінні місячних річок,
В огнях беріз, погашених зарання.
Старію вже. Тому скажи: за що
Твоє мені явилося кохання?

...Кружляють над узліссями сумні,
Сухі прокльони осені-лоліти;
Мов камені, летять услід мені.
А ти їх перетворюєш на квіти...

2009

Вже виплекали план селянські руки, бо
зерниною упав – зійшла в мені любов.

Усім корінням – в мул, питво з дощу – глевке.
Мов крейда – сакура і пробирав саке,

кордони сподівання – сонця хіросім.
Напередодні тьми, як на колінах всі,

а самурайський меч доткливий зазвичай,
як в Йоко Оно – Джон. Мов церемонний чай,

я набирав життя. Мій дух – за небокрай,
в піснях для камікадзе римував "бонсай!"

Заклинював мотор – я смерть безглузду вів
де вільним, ніби птах, ставав політ і спів.

Літак благословен, він – сито шите з куль,
обійми диму – з дір, червлені – скло і пульт.

Тут жадобу сягав з легенів, шаленів –
так ніби мандрував у край дитячих снів.

А що на потім – тремоло, пального вир –
на кусні димослід, "Зеро" – до голови.

В металоплавці, випаровуючи дим,
машина, наче торба з кошеням сліпим.

Уламками вдихала слава, а на дні –
дешева видимість і мало-рибні дні.

Наразі гладкі складки – море молоде.
Допоки зябра втрачу – море літ пройде...

І той, хто воскрешає Фудзіями сніг,
із милосердя дасть за плугом йди мені.

2 Листопада 2009

можливо рай колись нам
покаже свої потаємні коллатералі
щоб не зостатись на місці
(без місця)
щоб рухатись вічно
все далі і далі
брести самому
знаходити без мети подорожніх
спати між яблунь
або вагонів порожніх
триматися зачужу правицю
відчувати яка вона тепла
шукати між міста можливо
останню крамницю
лікувати брудом шрами
- згадку від минувшого пекла
слухати як голос води
поночі стихає
як риби тривожно шепочуть поради
де вітер з долоні так прудко втікає
на той бік життя автостради

Я ловлю твої радіохвилі –
Серця стукіт, перестук коліс…
Прилетять голубки білокрилі
Із твоїх країв на мій карниз.


Я прийму думок кардіограми,
І печаль твою, і радість-біль.
Все, що буде й що було між нами –
Сота доля тих радіохвиль.

Будь собою - ми усі бідові.
Обережно: не переброди!
Не пошли мені лише любові,
Від якої плавляться дроти.

Я її прийняти не готова.
Я її триматиму під склом.
Вже і так твоє ласкаве слово
У мені потужно проросло.
2.11.09.

я не знайшов зерна...
були лише легкі пагони вітру
стебла, котрі лоскотали мені п`яти
і проростали квітами

наступного ранку
(десь років через двіста)
хтось сказав, що чув
як під землею
билися малі, зовсім крихітні серця
так тихо, що птахи
не зуміли навесні повернутися
вони обсідали міста не даючи
людям рухатися і дихати
запили вулиці і хідники пір`ям
так густо, що діти
виходили з будинків тримаючи
в руках сани та вовняні рукавички

Вечір в тіло пірнає крізь вуха,
Ріже спину твій манікюр,
Я ходив до Святого духа,
Через склад воскових фігур.

Не доходив, кричав, молився,
Але марно бо я не Бог,
Головою об стіни бився,
І тепер ми нарешті вдвох.

Ми застуджені і щасливі,
Навіть осінь підкашлює нам,
З дня у день ми це все ліпили
Називали своїм ім’ям.

Підкрадається тихо вечір –
вибудовує лабіринти.

Опускається шаль на плечі
із роси і чекання зшита.

Засріблилася в ніч стежина
від твого до мого порогу.

Глянь, вже котиться, як ожина
нічка темна через дорогу.

В небо зірка пірнає глибше,
де любов береже всі тайни…

Вітерець щось шепоче тихше,
мов освідчується... і тане…

Позіхає в долоні вечір,
сріблом місяця оповитий.

Я чекала тебе, до речі…
Хіба можна це повторити?

Помиї у шлунку, в кишках - гидота,
залишки пишних бенкетів у роті.
Забиті мізки чужими адресами,
старими журналами, жовтою пресою.
Легені з попелу й пилу;
серця, що їх не любили.

Усі ми - смітники,
урни-самітники,
непотребу повні,
гармидеру повені.

На смітнику
щось вартісне і цінне -
це випадковість.
Це смітник не змінить.

“Зроби так, щоби я почав вірити”
Я. Ґадзінський

Зроби так, аби я почав вірити
в опуклість твоїх сідниць
у малахіти твоїх зіниць
кола раю тобі відміряти
зроби так, аби я почав вірити…

зроби так, щоб я жив без портвейну
без імли на світанку
без цигарки на ґанку
не втікав щосили хайвеями
зроби так, щоб я жив без портвейну…

зроби так, аби я почав вірити
в крихкість мого сумління
у прихід твого потепління
у крихти правди тобою розсіяні
зроби так, аби я почав вірити…

зроби так і я…
почну вірити.
2009

Я на тебе чекатиму в січні,
коли сонце замерзне у небі,
як тремтітимуть зорі величні,
Я чекатиму, милий, на тебе.

Я на тебе чекатиму в січні,
коли хмари і сніг будуть в змові,
коли скажуть слова такі звичні:
"З Новим роком! Здоров'я, любові!"

Я на тебе чекатиму в січні,
коли льодом покриється серце,
як думки прилетять протирічні,
я чекатиму біля озерця.

Як молитиму Бога про долю,
як із криги складатиму "Вічність",
як душа заніміє від болю,
ти прийдеш, мій коханий, у січні.

…Дівчина,
довгошия, мов сарна,
несла яйця
в червоному фартушку,
і, заворожені
збентеженою
цнотливістю,
світліли люди,
даючи їй
дорогу…

Василь Стус

…Чомусь не там шукає спокою душа -
Не у кар’єрах, не в теплах і не у статках…
Вписати б у пергамент, на остатку,
Останню Пісню чи останнього Вірша…

…Перевіває
Квочка-осінь
Листя жовте…
Уже й листопад, а на серці – листопАд…
Бо ніби майже все у нас на лад,
А я все білю біллю Сонце в колір шовку…

…Вже й перша паморозь і перший срібний іній,
В моїй руці
Тремтить,
Як лист,
Рука твоя…
Бо з нами предків наших всіх, забутих, тіні…
І ми – всі разом: тіні предків, ти і я…

…І я, надіючись докупи листя змести,
Напевно знаючи, що долю не минеш –
Усе ж надіюсь, що простиш, не проклянеш,
Дозволивши мені яйце пронести,
Вплітаю весни у осінні палімпсести…

Кумпала Вір,
02.11.2009 року, м. Хмельницький

Розкажи мені, що ти любиш?
Може, дощ? Чи сніг уночі?
Зігрівати в волоссі губи?
І різдвяні м'які калачі?

Любиш весну? І перші квіти?
Чи морозно-скрипучий сніг?
Може, мить, коли тепле літо
Осипається листям до ніг?

Шоколад? Чи солодку вату?
Любиш запах гірської зливи?
Розкажи... Я повинна знати,
Щоб зробити тебе щасливим!

Ми не потрапимо в золотий мільярд, ми навіть не зможемо це побачити.
Нам скажуть, як завжди останнім, а ми їм всеодно пробачимо.
Ми будемо тихо дивитися, і нарікати, як завжди, як вміємо,
Що з іншими буде краще житися, що почекати ще воліємо.
Все потроху буде розкладатися, на прості, маленькі атоми,
А країна буде вмирати, бо жоден з нас не хоче плакати.
Нас точно не занесуть в ЮНЕСКО, можливо нас навіть не буде в історії,
І наші нащадки будуть нежити тут, вже на несвоїй території.
Все починається з лінощів, коли не вважаєш себе особистістю.
Коли не вважаєш себе людиною, здатною жити дійсністю.
Коли думаєш, що без тебе, обійдутся світові режисери,
В цей самий час ти вже на сцені, готуєшся до прем*єри.
В цей самий час твоя країна, робить крок до прірви,
Коли така маленька людина не цінує своєї міри.
Коли б кожен з нас схаменувся, коли б відкрив врешті очі,
Хіба зробила б щось влада проти цілого народу, який хоче
Підтримати свою землю, пітримати її фізично руками,
А язики закинуть за зуби, і лише мізками, лише руками.
Спочатку зробити, а потім прости, зібрати Свій врожай,
А не чекати, і не ганьбити кожен свій рідний край.


Ми не потрапимо в золотий мільярд, ми навіть не зможемо це побачити.
Але врятувати країну сьогодні, лише це має для мене значення.

2009.Київ

Назбираю в букет давні болі і смуток,
Засушу у гербарій суцвіття прощань.
Дивні пензлі нічних охололих маршруток
Ледь окреслять картину самотніх бажань.

І коли в мої двері постукає осінь,
У самотність уже не поверне імла,
Бо зігріє мене світлих спогадів просинь:
Я любила, щаслива з тобою була.

Тож коли за вікном батогами засвищуть
Зимні пасма дощу, - не тривожусь дарма,
Я лишилася в літі! То що мені – хвища?!
Усміхаюсь, коли на порозі – зима.

*
Чекаю,
Поки ніч одежу змінить
На сукню серпанкового вогню.
Згорю в твоєму полум’ї,
Кохана.

Нам небо дарує щоночі неспокій,
Нам зорі указують шлях до свободи.
Я чую нестримні приглушені кроки
З якими ще можна втекти від негоди.
Та сонце встає і показує втрати,
І ми розумієм – ніщо не змінити.
Щось завжди за руки нас буде тримати,
А ми безпорадні, як крихітні діти.
Та знову неспокій наступної ночі,
І тихо приходить просте розуміння:
Що ми молитви не кричим, а шепочем...
І списуєм все на земне притяжіння.
Нам всесвіт показує миті безмежність,
Нам серце підказує напрями руху,
Та в нас - до невдач наркотична залежність,
І код в голові - на війну і розруху.
Та прийде момент каяття і прозріння,
Ми станем одним нероз'єднаним цілим,
Забудем про те, що було притяжіння.
Й своїми руками розправимо крила...
2009 рік

Білі білі як коралі
білі зуби зуби Галі
тіло біле все у неї
тіло білої лілеї
вона вся така пестлива
повна чарів повна дива
біла вся душа її
в ній жартують солов’ї
я коханням ясномилим
розстилаю білий килим
і до ніг її кладу
і схилюся й упаду
у бажанні буйносмілім
у єднанні чистобілім
в білосерденько загляну
жити далі ні не стану
тіло біле все у неї
тіло білої лілеї
серце в неї із кришталю
Галю! Галю!

Дощик, дощик по калюжах
Кап! Кап!
Потанцюймо разом, друже,
Чап! Чап!
Все по купках із листочків
Стриб! Стриб!
Осінь тихо у куточку
Хлип! Хлип!
Дощик зловимо за поли
Хап! Хап!
Осінь вíзьмемо у коло.
Так! Так!
Дощик змерз, намокла осінь -
Гай! Гай!
Їх запросимо у гості –
Чай! Чай!

2009

*
Напевне знаю,
що дідівську скриню,
в якій жила надія повсякчас,
поїла шашіль.
Певно, і надію.

Горит душа,
Внутри пожар,
Пылает все вокруг,
От чувств, все тело,
Пронимает дрожь,
И ты, соленую слезу,
Роняешь, алмазы с глаз -
Ты рыдаешь...
О, женщина!
Ты одинока, одинока,
Любви не знаешь?
Понятие - любовь,
Тебе "далеко"...
Душа все ноет,
Плачет и страдает? Тебе,
Так одиноко, а счастье,
Призрачно - туман,
И ты не понимаешь - оно какое?
Все обман?
- Нет, оно большое!
Как волна - цунами,
Что накрывает душу,
Бросает в жар,
Горит душа -
Кружится голова...
Летишь ты в небо.
Стук сердца,
Песню выбивает, мелодию -
Любви, а тело все,
Негой теплой накрывает...
Ты таешь, таешь - ты "сахар",
"Белые снега",
"Горячая вода",
И согревая, счастье излучаешь.
ДА, это все любовь!
Ты это все узнаешь...

Люблю тебе, незаймана природо,
Де не ступав потворний черевик
Сучаних монстрів, за справдешню вроду,
За - без косметики - прекрасний лик.

Люблю тебе, вкраїнськая природо,
За цю безмежну просторінь полів,
Невловний непоборний дух свободи
Витає в ній, як велетенський гнів.

О земле рідна! Що ж, нехай останній
Я твого племені абориген,
Живе прекрасний, мов Шевченко ранній,
В мені твій гордий нескорений ген.

Козацький дух акумулюй у серці
Усіх вкраїнців справжніх,що були,
Щоб став я із Чорнобилем до герцю,
Щоб всіх космополітів ми змели.

Щоб серця радіація мойого
Робила владарів із батраків,
Щоб нам засяяв знову лик Дажбога,
Щоб смерті страх на попіл погорів.

Щоб стала справді вільною Вкраїна -
Країна хліборобів, козаків,
І щоб родила кожная родина
Нових Шевченків, Симоненків, Богунів!

7501 р. (від Трипілля) (1995)

На душі дуже сумно мені
І шугають думки безупину,
Нам залишились лічені дні
Жити разом, ростити дитину.

На обличчі вже ямок нема,
Але зморшки з’явились лукаві,
Мабуть, я сподіваюсь дарма
Що хоч раз одізвешся ласкаво.

Наші діти три дні як мовчать,
Я про хаті ходжу як сновида,
В їх очах тільки туги печать,
А від сміху не лишилось сліду.

Тут померли любові вогні,
Лиш доводиться гірко зітхати,
Любі діти, пробачте мені,
Тато йде. Залишається мати.

 
за вікнами міста снів
ночі розчинна кава
біла магічна вистава
лапатий повільний сніг


лункі небуття світів
крізь електричний водень
у кришталях безодень
позбавлені тіні чуттів


кислотні досвітні кола
дзеркальний дзвін дзиґарів
виття безпритульних псів
в холодне зіркове ніколи



 -}-




 

РУБАЇ ***

1
“Ти мусиш жить, щоб не згасало слово!” –
Як заповіт, звучить у серці знову
Цей батьківський наказ Каменяра, –
І я живу, і житиму, панове.

2
Тримаймо дужо проти ворожнеч
Це слово рідне, як двосічний меч.
Якщо його ми в душах збережемо –
Воно зупинить смертоносний смерч.

3
Створіння я не мавп’яче, а Боже,
І забувати це мені негоже.
Лише нескорений, безсмертний дух –
Усяку гидь і нечисть переможе.

В гай піду на полонину,
Простирадло кину,
Під очима небосхилу
Народжу дитину.

Зав’яжу пупок поволі,
Слізно спеленаю.
Понесу дитя в подолі,
Наче квітку з гаю.

Очі у Сірка позичу,
Здибавши сусідку.
– Добрий вечір я вам зичу.
Що придбали? – Квітку…

Принесу її додому,
Там сердита мати.
Насвариться, а потому
Стане заглядати.

– Подивись, у немовляти
Сині оченята.
Візьме ненька колисати,
І розквітне хата.

Будемо дитя в маруні,
Череді купати,
очі ті небесно-сині
Ніжно милувати.

Донька виросте з пелені
Скаже: – Хто мій тато?
– Де шумлять гаї зелені,
Квіточок багато.

Я зірвала щастя в гаї,
А журу згубила.
Зараз я не пам’ятаю,
Чи його любила.

Повний місяць, певно, знає
Й оксамитна зірка…
Хто на долю нарікає,
Буде жити гірко.

Два сирники, морозиво і кава...
А стіни інші: тих уже нема.
І музика, і бесіда цікава,
лиш я чогось задумливо-німа.

Лунали вірші — пристрасні й пророчі,
і теж була на двох — одна свіча...
А вранці Бог, уперше в цьому році,
овець небесних стригти розпочав.

Налийся у думку мою
Освітленим сміхом. Востаннє.
Сльозини борги віддають
Дощем у душі прощальним.
Усмíшок твоїх джерело
Сховалося в хащах сум’яття.
Зцілити воно не змогло.
Таке уже наше закляття.

2009

Про що долоні зводиш, Текле?
Катма таких вже молитов,
Аби відвести більше пекло,
Ніж те, що рвало твій покров.

Яких святих, в яких оправах,
Ти звала ані криком з вуст,
Як меч півмісяцем багрявив,
З півсонцем звівши татарву?

Руки якого чоловіка
Шукала прихистком на грудь,
Коли ключем із неї цвиркав
На молоці кревлений згруд?

Кого згадала - неньку, Йсуса,
Коли в'їдавсь у тім'я цвях,
Як в'язло: "Йгумене, матусе!"
В сестринській греблі в болотах?..

Мені сказали, чуєш, Текле,-
В той день, лиш через океан,
З останніх стріл жона ацтека
Іспанських клала християн.

Аж погляд в тих конкістадорів
Розкосим позіром іскрив.
То не-Христос світив їм зорі,
То не-Аллах тягнув ясир.

То, Текле, вітер вовком ходить
Під твій впокоєний курган.
То тільки дощ ордує води.
То - молодик, не ятаган...

2009


*Каплиця святої Теклі - пам'ятка-меморіал (XVII ст.) у м. Берестечку. Згідно переказів, зведена на кургані, де поховано українських дівчат і польських монахинь, які відмовились йти у татарський полон. Татари відрізали непокірним груди, а в голови забивали гвіздки. Наставницю польських черниць звали Теклею.

Сплять діточки малі
Закохані посміхаються у сні
Тільки Мати-Земля не спить,
Бо щось її дуже болить.

Від болю здригнулася вона
Сколихнулися села і міста
І там, де рана пекуча булà
Міста практично бже нема.

Яка жахлива картина:
Мати обняла дочку і сина,
Але спастися вони не змогли
І вічним сном спати пішли.

Не відлітай від мене осінь,
моїх стежок не замітай,
Спини, коли вже буде досить,
Уважно вислухай, спитай.

А я тим часом прихилюся,
до твого ніжного чола.
І почерпну або нап’юся
від музи доброго вина.


2.11.2009 р.

Душа болить, а сліз нема.
Не ллються, кляті, хоч застрелься.
А навкруги - весна, весна,
літають бузьки-менестрелі.
А я в журбі чекаю дня -
нового, чистого, п"янкого.
А навкруги - весна, весна,
дощами ллється на дорогу.
З-за рогу вигулькне таксі
і відвезе мене до тебе.
Душа поплаче і без сліз.
І зникне сум, як хмарка в небі...


2008 р

Марево-видиво дощ - не нова візитівка,
Наче від часу пошкрябаний фон-кіноплівка.
Сплять переходи в пасмистих тінейджерських гетрах..
Мчать-поспішають додому намоклі автівки:
Злизують шини лискучий льодяник бруківки –
Згодом лічитимуть прісно асфальт-кілометри…

Місто під вечір пірне у ліхтарні алеї.
Спритний ліхтарник обличчя світилам доклеїть:
Очі і брови, і вуха, і ніс, і уста.
Парами будуть гуляти, прозрілі, ночами.
Шепотом ніжним зайдуться стежки у безтямі
Доки не щезне імла таємничо-густа.

Часто і сон твій отими світами блукає…
Зранку розбудить дзвінок ошалілий трамваю –
Встигнеш заскочити дню на підніжку, чи ні?
Сплесне в долоні ліхтарник, прощаючись, хитро,
Свіжим білилом обличчя закохані витре…
Плавно погасить за склом ледь помітні вогні.


31.10.09 р.

Відвези, таксі, мене від всього світу,
Лету й швидкості, в’язкої чорної води.
Розпороши мене над мозком вітру,
Забери до Всесвіту з квартирної нори.

Хай вогні зустрічних вишкірених фар
З’їдять очі, щоб вони не відчували
Справедливості зітлілий попіл— жар,
Щоби мрії картинами враз стали.

Розв’яжи засохлі руки, я благаю,
Відпусти, я в небо ангелом злечу,
Мури душ людських добром зламаю,
Я валькірії бездушним нутром закричу.

Ти забудь про гальма, мій водію,
Я повинна встигнути на бал,
Жити вічно у брехні, я не умію
Час змінити світ уже настав.
1.02 2009.

Убогість духу, біди і жалі
Не приховає маска оптимізму.
Хоч раз погляньмо через власну призму
На те, що ми створили на землі.

То хто ж ми є? Великі чи малі?
Ще бродить краєм привид комунізму,
В руках чужинців наша чиста схизма,
Про душі ми забули взагалі.

А предки берегли вогонь духовний,
Він дав життя, ця істина проста,
І тим, що хочуть лиш наскубти вовни, –

Духовність не освячує вуста.
Хоч їхня чаша – і по вінця повна,
Та хто відчинить вічности врата?

Гострий сонця промінь бігає по стінах,
Хоче доторкнутись шиї і руки.
Клята та щілина на моїх гардинах
Все таки розбудить... Спи кохана, спи...

Ти така красива, ледь відкриті губи,
Посмішка легенька, ніжна і ясна.
Із-під ковдри видно твої білі груди,
Контури овальні, вигини стегна.

Мідна турка кави хай бурлить на кухні -
Я залюбувався - піною стече.
Сяду тихо в крісло, не пом’явши сукні,
Ковдрою укрию руку і плече.

Хай розбудить кава у цей світлий ранок.
Чари хай відпустять, бо взяли в полон.
Довго милувався ніби наостанок,
Поки ти дивилась свій солодкий сон...
16.10.09

Я загубився у діброві,
Застряг в гнучких папоротях,
Там линуть пахощі чудові,
Мов повні медами бортя.

Я загубився в шепотінні,
Солодшому за смертний гріх,
Що голосом із сновидіння
Жада диявольських утіх.

Я загубився в поцілунку,
Припав до диво-джерела,
А в грудях серце б’ється лунко
Й пече амурова стріла.

Я загубився між горами –
Необережний мандрівник!
І нетерплячими вустами
Цілую вогненосний пік.

Я загубився на узліссі,
Трикутнику мого життя.
О мить блаженства, зупинися!
Це ж світ предтеч і його дах!

Я загубився між литками
Немов п’яниця в чагарях,
Пасусь, жирую до нестями,
Топчусь по травах і квітках.

Я загубився у "печері",
Туди усі ведуть стежки,
Там відчиняються всі двері
В найпотаємніші кутки...

Осінній вечір, що пропах
димами сірими,
гойдає на своїх руках
листочки зірвані.
Воркочуть білі голуби
не колискової:
любов мою не розгуби
в листку кленовому…
Де саме зупинився час –
немає значення.
Важливо, що життя у нас.
Ніщо не втрачено,
бо час спливе, перемине,
а ми зостанемось.
В повітрі квітами війне,
водою талою…
І знов відродиться життя
в новій історії…
А, може, просто ти і я
удвох повторимось.

Тільки цього щасливого літа,
а більше – шматочки неба ніколи
вже не будуть такі бузкові,
як синці
у янголів на колінах,
бо восени їм видають штанці,
а замість велосипедів – крила.

Сьогодні, сього щасливого дня
шматочки такі акварельно-сині,
а інші –
такі акварельно-блакитні,
наче від найчистіших тонів
зеленого, бавлячись, хтось відняв
жовто-най-гарячіші.
Так змішують фарби закохані, діти
і циркові слони.

Лише цієї щасливої хвилі
ти забуваєш, що ти,
як і мох,
повинен рости
на північному схилі
пагорба. Я росту
за двох,
особливо – за тебе,
це тішить душу
понад усе.
Я знаю, що подумки ти не тут, а
над нами шматочки перламутру,
і надходить ніч, і скоро посуте
ніє, й закриються сту
лки мушель
у небі.
І все.

2009, осінь

сині вершники в житі
з прожилками білих вен
розпашілі хвилини
простежити їх – ген-ген…

ті намахані коні
одне викликали – гнів
я любила тебе
рівно стільки як ти мене ні
і любила за те лиш
що ти мене не-любив
вистачало на каву
на віршика й піну днів
а за решту – не знаю
мовчати би – не вдалося
розлюбила і годі
залиш мені звив волосся

годі вершникам скніти
в болотянім полі-сні
…перепуджені коні
та лицар не на коні…

Я хочу...
Станцювати
з тобою румбу
в божевільно-
повільному
темпі бажання...
Я хочу...
Намалювати
поглядом
на твоєму тілі
карту любові...
Я хочу...
Розчинитися
у сміливому
дотику
впевнених рук...
Я хочу...
Обійнятися
душами
у тілесному
блаженстві
танцю...
Я хочу...
Просто
помріяти...

2009

Вкриває сніг дорогу на Вкраїну.
Вогні столиці серцю не близькі.
Йому б туди - в садочок, у хатину...
Несила далі жить на чужині.
Йому б весни діждатись чарівної -
повеселіли б серце і душа.
І може, вирвався б з кімнатчини тісної
на рідну землю в мальвах й споришах.
Йому б відчути ніжний подув вітру,
що спав між лип в далекому садку.
Свої думки комусь близькому звірить,
свої жалі, надії... Та кому?
Нема нікого... Очі мовчки плачуть...
Вже сил нема із ліжка підвестись.
Вогонь життя поволі гасне, гасне...
З обіймів вічності нікому не спастись...


2004 р

Ви дивились колись на світ
крізь розчепірені пальці?

У неї на обох руках
нема мізинків –
по чотири пальці.

Якщо розчепірити їх,
то між ними –
тільки три
відтинки
простору,
менше
на один,
ніж у всіх.

Коли на вас впадуть
чотири промені,
її торкнуться
тільки три.

Та коли між ваших пальців
оселяться
чотири пустоти,
у неї буде
на одну порожнечу
менше,
ніж у всіх.

2008, весна