Обрубали терпінню крила...
Обрубали по самі... лікті.
Яка вічність тебе носила,
У якому ще прастолітті?
На побитім в пісок камінні,
На обгорених схронах болю
Поховаєш своє сумління
І підеш із душею голою
Поміж кулі збирати сльози,
Як гриби у зимовім лісі.
Десь шептатиме вперто Бозя
Над тобою псалтир, мов пісню.
Отченашно здригнуться вії,
Трохи димом запахне в’яло.
Ти не жити таки не вмієш,
А як жити, ти ще й не знала...
І усе стане надто просто:
Похоронені тіні втоми...
Всі ми світові цьому гості
В день смішного його содому.

Сніг товчеться у вікна
І просить для себе світу.
Надто тісно йому у безрам'ї самотніх шиб.
Душі хочеться змерзнути,
Щоби когось
Зігріти,
Коли холодом болю
Цей час так себе прошив.
Виростають ліси
Біло-інейним сном голгофи
Для розпятих пілатів
В епоху нечистих рук.
І питає історія тихо
Її:
Кого ти
Посилаєш відверто
На цю невідверту гру?
Сніг товчеться камінням,
Лягає у фатум слова.
І конає красиво
Під важкістю теплих ніг.
Крок за кроком –
І все...
І крутитись земля готова
Навіть в інший вже бік
По орбіті своїй сумній.
Тільки б душам, на жаль...
Тільки б мерзнути і мовчати.
Благородніє світ
Від безвидної суєти.
Виростають з-під снігу
Нові і нові пілати,
Що месіям своїм
Через себе кують хрести.

Нічого не сталося, просто на дворі осінь.
Сірий холодний дощ, знов твої мочить коси.
Перед спекотним літом дійсно приходять весни.
Серед брехливих слів губиться все що чесне...
Нікуди правди діти
Правдинідітикуди
Кудинідітиправди
Правді іти нікуди?!
2008

Коли дорога відлітає в ірій,
лишається за курявою крил
твоя невіра, і твоя зневіра,
і попіл слів, і безголосся пил.

І ти згадаєш, у якому літі,
в якім столітті, у якім житті
на цьому світі чи на тому світі
до порожнечі осені летів.

І затремтить у сонячнім сплетінні
думок твоїх тонесенька як нерв
мелодія осіннього цвітіння
пожовклих перевтомлених дерев.

Розплющити, отверзнути роздерти
сухі повіки і сухі вуста.
Благати смерти. Спокою і смерти,
коли довкола пустка й самота.

Невже слова мої гріхи замолять?
Чи на словах безглуздости печать?
Що за любов, коли її говорять?
І чи любов, коли її мовчать?

Покуто, не мини. Збагни, Покуто,
чия у тім, чи є у тім вина.
Та дівчинка, забута й незабутня,
невже вона понад усіх одна?

Відкрию очі: Боже милосердний!..
Уста розкрию: Отче наш, єси…
А світ – не світ. А світ – немов підземний:
ні істини, ні смислу, ні краси.

Немає світу. Вилинялий. Стертий.
Її нема. Мене нема. Прости.
На цій землі хрести не тільки мертвим –
живим і ненародженим хрести!

колись
твоє ім’я
перебриніло на моїх вустах
і встигло застигнути
брунькою в серці

а нині
Господи!
весна це чи не весна

крижини світла
тануть в моїх очах
брунавіють вуста
призабутим іменем

…бо все – то ловлення вітру.
Еклезіаст

Не слухай – це тиша, яка не затихне.
Не слухай – усе це лиш спраглі слова.
Питається вітер натомлено: ти хто?
І час пропливає, і вічність сплива…

І вітер спливає, бо ловленням вітру
є спроба порушити тишу душі.
Бо все те, у що неможливо не вірити –
бо й та, у котру неможливо не вірити –
піде у практичність і скаже:
лишіть…

Пішла у практичність. Не слухай. Не кайся.
Не думай про вітер, бо зловиш туман.
А вірші – це казка. А вірші – це калька
стократ пережитих, прожитих оман.

Бо вірші – то мрія. А мрія – лиш вітер.
І ловленням вітру здається життя.
А вітер ловити – це значить горіти.
Це значить – згоріти. Це доля. Затям.

Стихла музика стріх , знову холод на серці ,
Ніби старий рояль , від простуди захрип .
Ще за світла бурульок оплавлені скельця ,
Вгамували снігів переляканий скрип.

Так , на дворі зима , зупинився годинник ,
Мабуть хоче щоб я не дістався весни.
Бо прихована близькість сріблястих сніжинок ,
Неспростовна зухвалість моєї вини…

Холодно. Вода закам’яніла.
Лічимо сніжинки та зірки.
Бабця вишиває рушники.
Тісто на хлібину замісила.
Колядує. Весело і нам -
Лущимо горіхи біля печі
За віконцем – звичайніський вечір.
Що іще потрібно дітлахам?

Холодно. Не гріє, навіть, сміх
Гостей, що зібрались біля столу,
А скажіть, життя – воно прозоре,
Наче лід? Чи біле, наче сніг?
Всі мовчать. Ніхто і не цвірінь.
Подивились, наче на дивачку,
Кажуть, що дощами небо плаче.
Вогко там, де суща вічна тінь.

Є 45 жінок, є 47 пивниць,
Обкладені усі крайнеба козирями,
Що сяють віддаля разками таємниць,
Як дощове гілля вночі під ліхтарями.

Мій Києве-не мій, а дай-но й свій розгін
До наймоїших слів. Дай горніх траєкторій.
А той підземний дзвін із низових сторін,
Він є собі, як був – хіба що гул потроїв.

Сто вулиць є моїх. Є літери й димок,
Наш цигарковий брат. А ми йому – навзаєм.
Ми з України – ні – нікуди не йдемо.
Лишаємось. І все. А як – це ще не знаю.

З усіх чорнóземів і трав,
з усіх пустель асфальтів мерхлих
збирать живих - між краму й справ -
й густих, неначе трави, мертвих.

"Пусти мій..." - в позамежну глиб
шептати в мареві-хотінні,
й брести - самі собі єгипт -
по власній темряві судинній.

Куди летиш ти, і для чого
Коли ти там гнізда не в'єш?
Нащо даремно крила б'єш
Та вирію свого шукаєш?
Чи просто так летиш, пливеш?
Чи долю там свою ти ждеш?
Чи може зиск якийсь там маєш?
А може просто так живеш ?

Видя женский коллектив,
Не думай, что попал в розарий.
Здесь отношенья – детектив,
А чаще – серпентарий.

Це не такий вже й раритет
Коли між нами паритет.
Коли говориш тет-а-тет,
А в душах благість, пїєтет.

Яким би був прекрасним світ,
Якби утвердилася гомонойя.
Та в'яже нас колючий дріт
Ім'я якому – паранойя!

Чи сніг, чи дощ, а чи буяння днини
А час летить і Хтось рахує ті хвилини
Коли ти станеш вже ніхто.
Хоч в принципі ти ж знаєш хто.
І ставши на межі, якщо ти ще й ніщо
Повинен знати,- Він тобі за що.

Мій хлопчику! Як рясно – сивина…
Мій хлопчику! Невже тобі за сорок?..
І я тобі – ні мила, ні жона,
Ні завтра, ні сьогодні, ані вчора.

Мій хлопчику! Ти бачиш – намело
І спогадів, і снігу за порогом,
І ніч, яка надихає на скло
Уже не обіцятиме нічого,

І вечір розповзатиметься вшир,
І від очей не приховаєш суті.
Мій хлопчику, повіриш, – до сих пір
Тебе я намагаюся забути…

Він стояв у задумі
Дивився у сад.
В'ється над Головою
Рясний виноград.
Старечими очима бачить
Крізь туман білий світ
Життя пройшло,проминуло
Як з яблуні цвіт.
Все позаду залишилось
Не догнати ні!
Доживає одиноко
Останні дні.
А було колись весело,
Грали музики,
Перший парубок на селі
Статний, та великий.
Багатим не був,
земельки не мався,
Як почалася війна
В повстанці подався.
Як жилося тій роки
Не нам усе знати
Темний ліс, то був брат,
А гвинтівка мати!
двадцять літ просидів
У тюрмі - неволі
повернувся у село:
ні щастя, ні долі.
у Сибірі загинула
Уся родина.
Давно уже замужем
Кохана дівчина.
Крізь туман дивиться
На білий світ.
Минуле роки,
Як яблуневий цвіт.

Жар журливого жадання...
Тихо згасла зірка рання...
Жебонить журби мотив...
Де ти? Милий мій, де ти?

А Місяць, такий розпутний,
Ллє срібне вино до путні
Із гірчаку й полину, -
Як приправу до мого сну.

Я не вірю в самотність душ.
У вікно залітає хрущ.
Поділюся із ним вином,
Хай мене не п"янить воно!
2006

Чорні янголята світами блукають.
Чорних янголяток в Небо не пускають.
Нехрещені невинні потерчата...
А де ж їм взяти сили, щоб літати?

...Вони благали: "Мамо, не вбивай!
Матусю рідна, не вбивай, не треба!
Ми ще безкрилі, мамо, без Хреста,
А як же нашим душечкам без Неба?!"

Не чули... Як не чують і тепер
Як плачуть їм над головою діти...
Прокинься, жінко, доки світ не вмер,
Молитвою їм поможи злетіти!

Хіба ж цей світ аж так уже змалів,
Заріс гріхом, як цвіллю,
Що не ридає за дітьми Рахіль,
А діти - над Рахіллю?

- - -

Жінки-спокусниці і безтурботні юнки,
Спиніться понад прірвою, прошу.
Бо там, в безодні, ваші плачуть діти:
Не народившись, вмерли у гріху!

- - -

Маленькі страдники -
убиті нехрещені діти,
Простіть своїм безпутнім матерям,
Що, потерпаючи серед утіхи світу,
Жбурнули душу шолудивим псам!

Блудный сын встретил
блудную дочь,
и сказал ей: «Пойдем со мной».
А.Сергеєв
Хто сказав вам, що я – безнадійний?
Хто сказав, що я завжди – один?
Гріх завжди між собою ми ділим.
Ми – сім’я.
Я не ворог, я – син.
Так, у світі багато спокуси
Щоби жити – потрібно іти.
Блудна дочко, подай свою руку.
Я такий же слабкий, як і ти.
Ти спитаєш: «Життя вже немає?» -
нам даровано рідкісний шанс –
там, попереду, люба, я знаю –
йти вперед і вертатись назад –
це одне і те саме
в любові.
Тут немає невдалих доріг.
Блудна дочко, всміхнися, щоб знову
сміх став чистим,
як вранішній сніг.
Хто сказав вам, що гріх –
це самотність?
Це прокляття єднає людей.
Не кажіть, що думки мої чорні
І що місце моє між свиней
Блудна дочко, подай свою руку
Ми ще здатні удвох на політ
Ми зустрілись, щоб знову збагнути:
Нас пробачили.
Йдем.
Скиньмо гріх.

Усе, що проривається в слова –
Втрачає силу. Їм уже не вірять.
Немов живі дерева на дрова
Йдуть від рубців гарячої сокири.

Зникає таїна у таїни,
Коли ім`я дають їй голим словом.
Жени усі слова свої, жени,
Перчені, і медові, і бідові…

Я ж наскладаю їх у глибині,
Ночами розглядатиму, а значить, -
За кожним словом, вигрітим в мені
Я те, що є насправді не побачу.

Ти не з тих, хто вагається,
ні, ти з тих,
які в позі зів'ялого лотоса,
забувши про сон
і забувши про сміх,
сидять на своїй шальці
й безпорадно стежать за тим,
як хтось методично складає на іншу
всіх своїх друзів,
блокнот, запальничку,
жетон на метро,
кавоварку, навушники,
комплекси
тощо
і вирішує, що важливіше.

Ой прости, маленька, прости,
у тебе немає жодних шансів,
ти навіть разом зі стосиком віршів,
набравши повітря повні груди,
не тягнеш, наприклад, на метелика –
так, антенка,
суцільний орган чуття,
зворушлива й відчайдушна.

Пробач, хороша,
пробач, хороша,
ти не входиш в пріоритети,
кому потрібні постійні істерики?
Який же із тебе сенс буття,
якщо тебе досі трошки нудить,
коли пригадуєш,
як же легко,
нестерпно легко
шалька твоя,
наче справний ліфт,
піднеслася над рештою світу…

Де ти тепер, моя зіронько, де ти?
Як воно, серед янголів жити?
Хто тебе там помучить як слід?

2010, січень

Рубаї *******


1
Тривожний пульс у нашої епохи,
Бо звідусюди сходяться мандрьохи.
І кожний з них – політик і діяч,
А совісті не мають анітрохи.

2
За правду вівці борються з вовками,
І дружними ідуть на них рядами.
Вирує вся долина до зорі –
Вовки перелякались до нестями.

3
Політики такі, як баба Настя,
Котра завжди казала, як удасться.
І жоден у кишеню не поліз, –
Там їхнє слово, де народне щастя.

4
О, як радіє серце, бо віднині –
Царює совість в нашій Україні!
Дивлюся навкруги – це був лиш сон,
Густий туман розвіявсь по долині.

5
Мабуть, у того розуму немає,
Хто вік живе і правди не шукає.
А той щасливець, що її знайшов, –
Давно вже манни з неба не чекає.

6
Чи є такий у світі вождь-тиран,
Котрий народ заводить у туман
Солодких обіцянок і хвали, –
Наносячи йому мільйони ран?

7
Ідея сяє на небеснім шовку,
А ми її шукаєм, наче голку.
Побачивши розтерзане ягня, –
Ми довіряємо нахабі-вовку.

Чорний місяць і ти вже не бачиш і власної тіні.
Говори про любов, про розлуку свою. Говори.
Бо життя перейде. І залишуться мури камінні.
Вічний погляд у даль, вічний потяг кудись догори.

Говори про печаль. Навіть пошепки, навіть нікому…
Про найтоншу струну і відлуння далеке крізь ніч.
Коли холод надворі і холод у тобі самому.
Коли ти воз"єднання: доріг, берегів, протиріч.

Говори про життя. Коли навіть із викликом смерті.
Коли степ й чисте небо, і небо з зірками, і степ…
Бо свобода в тобі незнищенна і в цій круговерті
Ти один між думок. Чорний місяць. І світу вертеп.

У вирі свят, буднів, подій
Під шквал аплодисментів
Приймаєш публіку в свій зал
Без жодних аргументів.
Старий дідусю, добрий ЦИРК,
Як люблять тебе діти,
Ідуть в твої обійми щирі,
Сміятись щоб й радіти.
Актори вмілі, милий клоун,
Гімнасти та жанглери,
А ще потішні й симпатичні
Тварини-гастролери,-
Усі вони можуть підняти
Настрій на цілу днину,
Ну а вже спогадів на рік,
Й не на одну хвилину.
Несеш ти в своїх стінах радість,
І хто ж цього не знає,
Хто був у цирку хоча б раз
Про нього пам’ятає!

Як подивлюсь у сірі очі
Там таємничості вогні,
Мені дарують погляд щирий
Глибінь свою, немов у сні.
Люблю цю ніжність у очах,
Люблю цей погляд милий,
Люблю ці очі ніжно-сірі,
Що мене полонили.

І все прибуде!
І буде добре!
Гляди, Маріє.
Хіба не диво - теплінь узимку, і так Зоріє.
А Сяйво лине по небу - гріє із високості,
і не пихате, що те, зі споду, зі злота злості.
Рясною буде ся ніч, Маріє, вам у вертепі.
Чи не для дива – духмяне сіно і ясла теплі.
Вернеться Йосиф, зігне коліна. І в ту хвилину
і Сяйво зрине, тепло віддавши в зіниці Сину.


2009

холодно...
мене цілуєш
боляче...
життя руйнуєш
губиш...
чому не чуєш?

вітер...
приніс страждання
літом...
було кохання
взимку...
чому самотня?
Чому проминули бажання?

Я тут! Я поруч! Я твоя!
Не покидай мене, благаю!
Та жаль, не чуєш ці слова...
І в темноті я засинаю.

Люблю, люблю, кричу я знову!
Та відбирає мені мову!
Нема тепер кого любити
Лиш спогад болісний носити...

гортанний голос
________________ гами гонористі
п’янять
_______ у тихий вечір
______________________ pianіssimo
налий-но
_________ друже
________________ поки ще не вистигла
пательня сонця
________________ у чужому місті
що вузьковійно
________________ мружиться очима
нема в тім ради –
________________ дома не журилися б
вже бузьки
____________ з журавлями
________________________ поріднилися
з тих пір
________ як я злетів
___________________ услід за ними

торкай келішок
______________ пальцями тремтячими
дивися в очі
___________ смутками наповнені
а птах
______ змахне крильми
_____________________ у небі
___________________________ мов мені
в останню мить
______________ промовить «до побачення»



Листопад, 09

збираєшся і все своє береш
три крапки залишаєш - ще й усмішку
положиш із душею в теплу книжку
де епілог не досягає меж

між сторінками серед перших глав
зів'яле листя зустрічей забутих
мовчить бо тут ніхто не хоче чути
цю тишу слів що в серце увібрав

якби тобі судилося іще
вернутись в перші дні того мовчання
не падав би ні першим ні останнім
листком додолу з вітром і дощем

Листопад, 09

Ми до січня засікали час.
Посекундно. Побокально. Пізно.
Било. Чи з екрану, чи по нас.
Пили. Цілувались. В щоки. В різне.

Січень засікав і розсікав
час на гості, олів’є і ранки.
Січень замітав. А ти проспав
сніг глибокий, ковзанки і санки.

Стрілками, цукерками – усе –
добігають місяця хвилини.
Ти на двір ялинку віднесеш…
Добре, що лишились мандарини.
2009

Увійду, як в казку, в тебе,
Як у далечінь незнану.
Твоє тіло – білий лебідь –
Таке ніжне і жадане.

Я знайду на тілі тому
Життєдайності озерце.
Утоплю у ньому втому,
Напою в нім спрагле серце.

Дощиком проллюсь весняним
Я у лоно чарівне,
Запалю в тобі світанок...
Тільки ти впусти мене.

Ніби сон. Ніби сам
Світ незримими хвилить прапóрами.
Навскоси небесам
Вздовж по осені сковзають ворони.
Тонкостанні дими
Над дорогами і над обійстями.
Розчепіреними
Тут багато чого наобіцяно.
Яка тиша довкруг!
Ціпеніють кур’єрські і літерні.
Яка сила до рук,
І в повітрі ходи промислительні.

Замигтять верстові,
Заліпляючи пам'ять відкосами.
Неземні вартові
На ходу пригостять папіросами.
Все єдине, і всі –
Попід хмар нетривкою ліпниною.
Між живих голосів
Мов відлунюють крики: «Розпни його!»

Межи днів кураю, із добою
Стою на перетині.
Наливаю і п’ю. Із собою.
З отим, що всередині.
Що я можу сказать,
Пообметений круками-буквами?
Ну, бува прошептать:
«Я такий же, як ви. Ох, і суки ви…»
Ні, не так… І не час.
Плине вечір, нарізаний скибами.
Світять фари із трас –
Ніби марна хода смолоскипова.

Ты всесилен, это так,
Но часть твоих возможностей дана как раз,
Чтобы другая часть
Их удержала

Потребность нежности и с невозможностью отдать
Неминуемо превратит тебя в обманщика
Поманишь дворняжечку
Возьмёшь её радости
А кушать не дашь

Подумаешь, выиграл
Подумаешь – как я умею. А это она
Умеет быть человеком
Это ты – проиграл
Ты знал,
Будет больно, она –
Что ты – чудо,
Что почему-то
Сделал вразрез своей сути

Как сделать этот мир лучше?
Я брала ложку
Копала норку в банке с вареньем
Руками нежно обхватывала ваши ладошки
Кричала: «Не враньём
Я вас кормила!»
А потом падала на пол
Вымывала пол, засохшие лужи
Кричала уже себе: «Мне тоже не нужно!»

И скрылась в поисках правды..
«Рассудок скорей в холодильник!»
Или скорей – в морозилку, где ягоды
И доставать по вишенке в праздники
Как украшение

Или пойдём со мной в лес,
Вот возьми и поверь
Не обману,
Любовь твою закатаю в варенье
И не отдам никому

Спіймаю у снах аметистову краплю,
Збігаючи сріблом у неї, потраплю
Тобі на долоню.
На скроні солоним пульсаром напруги,
Вбиратиму соло зимової фуги
Крізь ночі безсонні.

Іди, не зважай на сльозу необачну.
Сьогодні, напевно тобі не пробачу,
Уперше, достоту.
На весну забудеш – займуся зорею.
Ти зліпиш для себе нову Галатею.
Із крові і плоті.

2009

Я дякую, любий.
Принаймні, за вірші,
котрі я писала для тебе.
В той час, як з тобою
кохалися інші
під зоряним нашим небом.

Я дякую, любий.
Принаймні, за пісню,
котру я співала для тебе.
В той час, як з тобою
сміялися інші
під зоряним нашим небом.

Я дякую, любий.
Принаймні, за казку,
котру я для нас створила.
В той час, як до тебе
зліталися інші
на вкрадених в мене крилах.

Я дякую, любий.
Принаймні, за смуток,
котрий з мого серця вийшов.
В той час, як руками
хапали у жмуток
шматки твого раю інші.

Я дякую, любий.
За те, що кохати
зуміла і далі кохаю.
За те, що хоч раз ти
приїхав до хати,
в котрій тебе завжди чекають.

Я дякую, любий,
за вірші, за пісню,
за казку і сонячні крила.
Літала б з тобою –
сама лиш над містом.
Та милість на гнів не змінила.

2009

Случайно нашел самое первое стихотворение, которое я написал. Вернее это была песня. Давно это было.


Синим дождем осыпаются слезы Плеяд,
На Млечном Пути свое стадо пасет Волопас.
Глупые строки в камине искрятся, горят.
Кладбище снов - эти сны не про нас, не про нас.

Белыми птицами пепел взлетает, кружит,
Все, что я знал, я давно позабыл, позабыл.
Старая осень в котле из грехов ворожит.
Ветер в замерзших деревьях заныл.

Я не молчу, просто все я слова позабыл.
Я не слепой, просто веки закрыли глаза.
Последний причал.. и корабль...он тихо уплыл.
Сегодня его здесь никто не встречал, не встречал.

Я не устал, просто нет уже сил уставать!
Где-то вдали, где не знаю, но знаю, что там,
Бледная осень, не переставая мешать,
Варит в котле что-то тем кораблям.

Синим дождем осыпаются слезы Плеяд,
На Млечном Пути свое стадо пасет Волопас.
Старая осень свой растеряла наряд,
Никто не подкладывал дров, и костер вдруг погас.

1993 г.

Я - звичайна людина.
Звідкіль мені знати
Чого хоче від мене Бог.
Для чого на світ привела мене мати
І провадить куди мене мій Саваоф?

Чи вийду з пустелі?
Чи розступиться море?
Чи впаде коли-небуть манна з Небес?
І де та прірва, заради якої
Несу я свій хрест?
2008

За Бугом сходить сонечко поволі
І не пита, чи відпочили уночі...
Душа моя волає: "Волі! Волі!"
А ти мені: "Пери сорочку та вари борщі!"

І я встаю з холодної постелі,
Скидаю з себе ночі таїну,
Всміхаюсь сонячному зайчику на стелі,
Цілую діток, будячи від сну.

А далі - як завжди. Життя отрута
Помалу зводить думку нанівець.
Та я колись перегризу рутинні пута
І полечу до сонця навпростець!
2006

Принесу тобі я вічність на долоні,
Тихо-тихо притулю до скроні.
Ти відчуєш прохолоду таїни
В яснім сріблі сивини.

Принесу тобі у серці безконечність:
Хочу поділитись обережно.
Поспішаю. Та уламки днів
Ранять боляче ступні.

Я - не сонце. Я - не вітер. Я - любов!
Я - колечко із твоїх оков.
Я несу тобі себе як нагороду.
Чи як кару...
Що візьмеш за власну несвободу?
2007

Я з літер крижаних твоє складаю ймення.
В калюжі від зими лишилась тільки ніч.
Ти не дивися вслід, не повертай до мене,
Не зігрівай долонь. Хай будуть крижані.

Якби я лиш змогла... Та вже в провулках сонних
Із вицвілих калюж ніч змахує крилом.
Останні я кладу крижинки на долоні,
З яких твоє ім"я стікає джерелом...

Вихор нізвідки,
Розчахнуті вікна,
Мушля-будинок,
затоплений звуками.
Хто ж тебе виловив
з моря просторів?!
Хто розхитав
так сміливо
твій спокій,
мушля-будинок
з рожевими шторами?!
Де тебе викине
люта негода?!
Біла піна –
об каміння
велике!!
Хто наперед
спланував твою долю,
міцно стиснувши
тебе у долонях?
Вихор нізвідки,
Поезія болю.
Раптом – падіння.
Все стихло.
Це – воля...
Лагідне сонце
всміхається кволо
Море пірнає
в свою глибину.

Дерева відходили в грудень.
Нічого з собою не брали.
Хіба що – пам'ять про літо…
Чим довший вечір – тим менше
Їх залишалось на ранок.
Щодня. Нестримно.
І так робилося тихо,
І так робилося голо,
І хмари нічим закрити…
А ми із тобою лишались,
Останнє благословивши
У довгу зиму.

Дерева відходили в грудень.
У корені. Сни. У себе.
В міжчасся. У підсвідомість…
Хльостав їх до болю вітер.
Хльостав, бо жадав вернути,
І вірилося, що зможе…
Дерева ішли поодинці.
Майже так само, як люди
У зиму ідуть. Натомість –
Чекали на них…
Довкола
Життя, як завжди тривало,
На себе, утім, не схоже…

Знов суботній вечір:
На дивані двоє,
Телевізор збоку створює інтим.
Всюди чиїсь речі,
На столі – напої,
Фанти від цукерок десь уже під ним.
- Ти мене кохаєш? –
Дівчина наївно
Визира з-під ковдри янголом з раю.
Хлопець запевняє:
- Пупсику, стабільно –
Раз на тиждень – точно – я тебе люблю!

2010

Котяра – знаний ловелас
На весь котячий двір,
І не одна вже повелась
На муркіт його слів.

Комусь кохання обіцяв,
Кому мишей ловив –
До киць він справно залицявсь,
Тож всіх котів бісив.

Нарешті, погляди косі,
Як блохи, довели:
Котяра за підручник сів,
Але до голови

Не йде йому наука та –
Вимова, словотвір.
Складна для всякого кота
Ворожа мова псів.

Тоді учитися пішов
Собачої брехні
На курси іноземних мов
В сусідньому дворі.

Півроку все старанно вчив:
Граматику, слова,
Допоки не упала в зір
Студенточка нова.

І тут пішло все шкереберть,
Думки про неї лиш,
Утратив сон спокійний геть,
І не полює миш.

В уяві милий силует
Як сургучем застиг,
Щодумки – все її портрет,
Хода, постава, сміх.

Такого на віку своїм
Котяра не знавав
І сам на дивину собі
Назавжди покохав.

2010

нежной ложью
                      несложно
смирить и лицо
                      бульдожье
январь на него
                      похож, но
мешает тут
                      односложье
рутинного бытия
не существуют
                      подкожно
две сущности:
                      быт и я.

2009

Невротичний сміх?
То пусте.
Нескінченність днів?
Промине.
Святість осені б лишити без прикрас,
І проникнутись жагою жовтих мас

Надто швидкий час?
Відпусти.
Вразять очі з фраз?
Просто йди.
Мати крила б і летіти без мети,
Закрутити, завихрити, замести

Не відходить сум?
Не чекай.
Маєш безліч дум?
Відчекань.
Золотаві коси часу і прощань,
Доторкнуться дуже швидко, без вагань

Безпроблемність слів?
Самота.
Безтурботність вій?
Ти не та…
І не думай повертатися назад,
Листопад зміни на ясний зорепад

Непройденний шлях?
Маєш вік.
Безпідставний страх?
Більше втіх.
Тільки б в осені натхнення відновити,
Тільки б пісню стоголосу не згубити!..