нишкне чорна країна гибельна смертна волость
тіні свої поклавши з двох берегів Дніпра
марні вогні і крóві і даленіє голос
тільки б сяйнула тільки тільки б єдиний раз

голос зника а вітер срíберно-синій вітер
ще наліта з далеких сріберно-синіх піль
плине торка знічев”я золотоверхий витвір
сотень мільйонів марних всіх хутірських зусиль

збились дахи і хмари всохли птахи й поети
тоншає м”якоть серця тонша земна кора
друзки уривки вітер вітер жене пакети
сонце встає протúночі з того боку Дніпра

2002

Тихий шепіт твоїх слів
і ніжні звуки флейти.
Яскраве полум’я думок.
Старі пластинки і касети.
Потертих мрій дзвінке відлуння
Й тривожний серця стукіт
Душа у пошуках прозріння,
І вітру тихі звуки.
І краплі суму за вікном
Безшумно ллються з неба.
І щось кричить, неначе в сні:
СПІЙМАЙ ЦЮ МИТЬ ,ВОНА ДЛЯ ТЕБЕ

Цнотливі губи сповнені довіри,
не переймайся — я духом поряд.
Чому на чорне кажуть біле?
Кому даруєш знівечений погляд?

Цнотливі руки сповнені любові —
останньої дитячої весни.
Спеленала зап«ястя долі,
та й порушила скалічені сни.

Цнотливі очі сповнені образи —
безмежної бурхливої ріки.
Трикляті рухи зроджують відразу,
своїм же дихом зупинятиму віки.

Цнотливе тіло домагається святого,
і твоя усмішка так збуджує уяву.
Твої координати для мене — облога.
Твої орієнтири — безодня. яма.


2008р.

Я тобі, подружко, все розповім,
Тільки спитай!
Як відлітають хмарки грозові
За небокрай.

Як піднімається сонце щоранку
З ясних небес,
Як колосяться в промінні світанку
Жито й овес.

Я розкажу, що нашіптують зорі
Тихо вночі,
Що тебе ангел боронить від горя,
Твій, на плечі.

Про блискавиці скажу і про грім.
Навіть про рай!
Я тобі, подружко, все розповім,
Тільки спитай!

* * *
Не понимаю!- І прискорив крок.
Пішов земляк. Не вийшло в нас розмови.
Я розумію: “русский говорок”
Приємніший йому за рідне слово.

Ох, цей «русскоязычный контингент»!
Такого в світі не було ще зроду:
Що українці - видає акцент,
А ще - зневага до свого народу.

Хоч сумно це, судить я не берусь.
То епілог трьохвікової драми.
З тих пір, коли була Вкраїна-Русь
Приєднана московськими царями.

І наша мова їм була “невпрок”.
Щоб ми її скоріше забували,
У душі наші “русский говорок”
Як у розп’яття гвозді забивали.

Слова молитви в серці воскрешу:
Великий Боже, ти нам дав свободу.
Так поверни ж, молю тебе, прошу,
Забуту гідність нашому народу.

2001

Вона приходила
вимучена, порожня і холодна,
кинувши мокру парасолюу куток
вона прилипала до його спини,
тепло від нього вливалося
крізь її пальці.
ЇЇ ніс і зледенілі кінцівки
відтавали.
Він наповняв її енергією,
світлом і жаром,
духовним і матеріальним,
живим і над живим.
Тільки тоді вона починала дихати
і відчувати серце.
Воно билося не так як завжди,
воно билося рівномірно-боляче,
аж в горлі відбивався його ритм.
І сльози щастя
лилися по талому обличчі.

Мати б крила як у птаха –
Полетів би в небо!
Але маю тільки руки,-
Нащо вони треба?

Мати б зябра як у риби,
До глибин дістався б,
Але маю тільки носа,
Де він тільки взявся?

Хвіст би мати як у мавпи,
Щоб гойдатись вволю,
Але маю тільки пальці
Безпорадні й кволі.

Мати б мені такі вуха,
Наче у слоняти,
Але маю тільки в ньому
Слухоапаратик.

Мати б мені такі ікла,
Як у хижих звірів,
Я б забув про свої пломби
І пеньки зогнилі.

Мати б мені такі очі,
Як в орла гірського,
Я б набридлі окуляри
Брязнув об підлогу.

Мати ще щось дуже хочу,
Що - і сам не знаю,
Та, на жаль, як каже класик:
Маю те, що маю.

чорніша за вороняче крило сьогодні ніч
вже пальці болю клавіш доторкнулись
у міжсезонні знову перетнулись
холодні спогади далеких стріч

біліша за іщеневипалі сніги
безлика посмішка твоя мені боліла
і поза межами розлук тепер біліла
так чорно тиша смутку навкруги

*
Я сохну від кохання.
Мене кружляє вітер,
немов листком осіннім.

Танці вогневі
осінь зчинила в саду –
в полум’ї сальвій.

Вітер роздмухав, –
наче плащі палахтять
у матадорів.

Справжній тобі пасадобль –
я загорівся, –
мила до мене прийшла
в сукні рожевій.

 
досвітній штиль відсуне минуле на потім
сиві круки принесуть осяяний спокій
оксамитні шовки лаштувань затемнених
невагомий грим таємничих личин твоїх

місячний лід в іржавім чорнилі безсоння
сумно виразні очі любові безодні
стиха зникають молочно лілові тигри
снів листопадні сади вітри опівнічні



 -{-




 

Похмурий день, як свічадо моєї душі.
Не знаю чому, але сьогодні навіть квіти
зі мною розмовляють.
У їхніх очах немає зіниць,
але є щось неймовірно жагуче, тривке.
Вони дають життя і забирають,
а повітря перетворюється на попіл.

В дальній Африці без стрАху
Оселилась Черепаха,
В дужім панцирі ходила.

Не боялась крокодила?
Ну, звичайно, що боялась!

Тільки з хижим не стрічалась.
Бо наразі не бажала!
Та й була ще в неї справа...

Черепаха в ПОНЕДІЛОК
ПолотнА купила.
У ВІВТОРОК та кравчиня
Краяла-кроїла.
Тож у СЕРЕДУ зметала.
У ЧЕТВЕР бо шила!
А вже в П'ЯТНИЦЮ узЯла
Й гарно все розшила.
У СУБОТУ прасувала,
Підхопившись зранку.
У НЕДІЛЮ приміряла…
Диво вишиванку!

я я я я я я я я я я я я
я я я я я я я я я я я я
я я                         я я
я я                          я я
я я          Я²            я я
я я                           я я
я я я я я я я я я я я я
я я я я я я я я я я я я

2009

РУБАЇ

1
Лиш той духовним стане шукачем,
Хто володіє словом – не мечем.
Хто є володарем дзвінкої тиші, –
До істини не ходить манівцем.

2
Тебе я відчуваю всім єством,
І кожну крапку, і пір’їни ком.
Квітуй в душі моїй, о рідна мово, –
В грозу тебе сховаю під крилом.

3
Мабуть, є в кожного своя мета,
І дум, і мрій, і серця висота.
Лише чомусь не в кожну душу ллється,
Мов дивне світло – Слова чистота.

Сонне місто,
Мертві душі,
Сірий дим
Нам горло душить
І снують страшні думки,
І серце рветься із грудей.
Жаль мертвих душ
Живих людей...

Моя богине,
тобі за сина
цілую очі,
сказати хочу
тобі спасибі.
Нехай спасе Бог,
нехай рятує
вас щогодини:
тебе і сина
і нашу дочку,
мов чудо-квітку,
що у садочку.
Моя богине,
моя любове,
простих три слова
знову шепочу
вдень й серед ночі,
бо я кохаю,
земний мій раю,
тебе кохаю!

Кажеш, талант – працює, а геній творить?
Чим же тоді займається ТОЙ ЩО НАД НАМИ?
Ось позникає трохи людей і стане менше заторів,
а потому підуть сніги розмотаними бинтами.

Ми такі геніальні, ми вміємо жити дзвінко і лунко,
тільки агатове небо хронічно стискає м’язи.
Хлопчику Карантіно лиши свій марлевий поцілунок
лиши лимонну надію на біг-бордах моїх повязок.

У цього світу є свої санітари і чорнороби
тінями невідмитими вічно висять на стінах.
А також є той хто точно знає якої ти проби,
коли починається страх і кінчаються вітаміни.

Катайся, тусуйся, носи свій галімий шарфик,
плодися і множся чи просто цілуйся з ким хочеш.
…Одначе я знаю: вночі відчиниться шафа,
і звідти до мене вийде Лимонний Хлопчик.

У комірках моєї душі
Не шукай насолоди
Я писала тобі вірші
Для свободи.
Гіркі сльози в твоїх словах
Відмовляюся розуміти!
Зради слід на твоїх руках
І водою його не змити!

У ночі,як зійде зоря
Подарую тобі прощення,
Поцілую тебе в уста,
Як незаймана наречена.
Моїм болем озветься луна,
Серце моє як крига трісне
Я для тебе буду ВОНА-
Жінка-ніч у чужім намисті.

Як розвіється сивий туман
Ти побачеш криваві рани,
Кровоточитиме екран
Після болісної реклами.
Подивімося разом анонс,
Що житття для нас написало,
Давай візьмемо за аванс
Усе те,що ще не настало!

А на зміну осені – знову… літо.
Все водночас – просто
і надто складно.
Увірвався в місто гарячий вітер
І каштани витрусив шоколадні.

Налетів, згрібаючи листя мертве,
Налетів, зриваючи квіти сонні.
Це було по-третє. А по-четверте –
Приміряв білизну з чужих балконів.

Я за вітром бігла, тримала змія,
Застрягало сонце в моїм волоссі.
Я забула, як безпорадно ниє
Моє серце на передчасну осінь.

А вона чекала отам, за рогом,
На припоні – дощ і північний вітер.
І на цілім світі уже – нікого,
Хто би міг до нас її не пустити.
9.11.09.

Показ моделей влаштувати на селі,
Зібрались кум, кума, та кумів куми,
Зробили сцену величезну з чагарів,
Журі почало зводить думи.

Принесли шинку, ковбасу та сало,
Горілочки, винця, та хрону,
І вибирать кого уже не стало,
Усе село дістало свою нагороду.

Так ось мораль моя така,
Як хочеш вроду бачити у всьому,
Ти випий чарку первачка,
Вже літ зі сто прийому цьому.

Прийшов кум до кума думу гадати,
Щоб оце дружині любій дарувати.
- День народження у неї лише раз у році,
Мушу таке дарувати, що й собі захочу.

Може вудку гарну на рибу ходити,
Або ящик горілки, щоб було що пити.
- Куме а ви їй мопеда купіть тай не мучтесь,
Буде по базарах їздити вам зручно.

-Ні, мабуть сокиру подарую любій,
Буде худнути й рубати, от що треба їй.
-Та ні куме це теж не практично,
Думать потрібно тут економічно.

Подаруйте ви їй цвяхи, молоток, кусачки,
Буде хату майструвати, а не шукать заначки.
Або макитру й баняка великого з гаком,
Будуть вам вареники й палянички з маком.

От так у нас всюди думу тримають,
Тільки про себе й шлунок свій дбають,
А якщо жити хочем по правді,
Думать про ближнього треба насправді.

Ступнею босою до річки я заходжу,
Вода мов пух лоскочить тіло,
Навколо сонце, вітерець весняний,
Дивлюсь, не намилуюсь дивом.

Гори, красою обливають очі,
Вогонь потріскує недалеченько,
І в серці посмішки дівочі,
А сонечко сідає помаленьку.

І ось в обіймах лежимо ми разом,
Легенько думкою, словами ніжними кохаймось
На небі вогникі привітно сяють,
А ми серцями назавжди тримаймось.

Так я кохаю, ти мені говориш,
А гори на віки все пам'ятають,
І все в майбутньому в нас буде добре,
Ви не повірите, я впевнений, я знаю.

Світлий

Світло завжди перемагає тінь,
І той хто в тому сумнівався,
Він просто брів сліпий, мов кінь,
Вперед... назад не оглядався.

Та раз-у-раз уявою між днями ,
Ти переконуєшся часто,
Що щира віра в світле диво,
Завжди здолає всі нещастя.


Темний

Гріхом обтесана, мов камінь,
Породжена при місяці вночі,
Твої схоронить всі бажання,
Тьма не залишить тіней в темноті.

Вона прекрасно поховає всі напасті,
Розставить на місця твої думки,
У ній сховатись можна від нещастя,
Поставивши над і усі крапки.

Роздоріжжя

Дійшовши думкою до роздоріжжя,
Запитуєш себе, куди піти?
І тут з обох боків до тебе,
Підходять люди неймовірної краси.

Одні у світлому, усміхнені та горді,
А другі в чорному задумані, сумні,
Одні наспівують – Все буде добре!
А інші переконують, що ні.

Вирішувати все одно прийдеться,
І сторону чиюсь обрати,
От так між темрявою й світлом,
Ти мусиш все життя балансувати.

Забули знову подзвонити мамі.
Заплуталися в лабіринті мушлі.
Три дні робили з листя орігамі
І їли суші.

А потім ми три дні писали хоку
Й на стінах малювали хризантеми.
Минуло вже три довжелезні роки.
І де ми?

У темряві немов сліпці блукаєм,
Мов загнані і полохливі звірі.
Ми два самотні божевільні самураї.
І що нам залишилось?
Харакірі.

Коли чорніє доля твоя,
Візьми палітру фарб забутих,
Та намалюй любов червону,
Рожевим розфарбуй майбутнє.

Нехай же білим щастя буде,
А голубим ти мрію поливай,
І кожен день для друзів своїх,
Побільше жовтого ти здобувай.

А золотим сім‘ю та Батьківщину,
Ти виведи пером душевним.
Підправ здоров‘я синюватим,
І настрій підніми зеленим.

Тоді подалі відійди,
Та подивися на творіння,
Пропала чорнота твоя,
Знов розцвіло гниле коріння.

Як просто помахом пера
Разом із друзями, сім‘єю та коханням
Прогнать лихе минуле зла,
Повірити у себе та в свої бажання.

Коли чорніє доля твоя,
Візьми палітру фарб забутих,
Та намалюй любов червону,
Рожевим розфарбуй майбутнє.

Нехай же білим щастя буде,
А голубим ти мрію поливай,
І кожен день для друзів своїх,
Побільше жовтого ти здобувай.

А золотим сім‘ю та Батьківщину,
Ти виведи пером душевним.
Підправ здоров‘я синюватим,
І настрій підніми зеленим.

Тоді подалі відійди,
Та подивися на творіння,
Пропала чорнота твоя,
Знов розцвіло гниле коріння.

Як просто помахом пера
Разом із друзями, сім‘єю та коханням
Прогнать лихе минуле зла,
Повірити у себе та в свої бажання.

Крапля вина на ніж упала,
Прекрасним діамантом,
На гострому, металі стала,
Холод з теплом та ніжністю,
Створив шедевр, неймовірний,
Між багатством та бідністю,
Між війною та миром,
Красою й бідою,
Між чорним та білим,
Крапля вина на ножі,
Між живим, та мертвим
Між світлом та тьмою,
Один діамант, на гострому лоні,
Створив цілий світ у моїй долоні.

Я гордий з того, що живу у цій країні,
Тут люди добрі, щирі і талановиті
Душею вірні рідній Батьківщині,
Сяйвом добра й любові оповиті.
Земля ж родюча та багата,
Прекрасні ріки, гори та лани,
Ми пам‘ятаємо про траур та про свято,
Ми наче, всі тут сестри та брати.
Бувають звісно люди і не дуже,
Винити, боронити чи жаліти їх не буду я,
Але повір, їм тільки гірше, друже,
У них життя кусюче та отруйне, мов змія.
Пригадуючи діяння прадідів, надієшся,
Що правнуки та внуки їх не підведуть,
Над прикрощами, щиро та відверто ти смієшся,
Продовжуючи, вірний, гордий та правдивий путь.
І бачу, що таких як я все більше,
Таких, хто вишиванку на серця вдягнув.
І знаю жити вже не буде гірше,
Про біди та нещастя я давно забув.
Зупинюся на дорозі, озирнусь навколо
Побачу рідний дім у злагоді і мирі,
Розправлю плечі, наберу повітря,
Та Вільно крикну Слава Україні!!!

Символіка гірського руху, поспішно викарбовується враз,
Монументального кохання серцем, на жаль, немає поміж нас.
Неспинні дні, на конях темряви, ворожать келихом порядку,
Тисячу іскор під промінням ночі, миттєво засівають кладку.
Памфлети вірування гордо, посмертно одяглись землею,
Мить дарування, час фантазій, змішались від поразки в панацею.
О дар!!! Тебе мільйони руками обдерли, увірвав риторики шматок,
Прокинься, та залий з душею, холодний льодяний каток.

Миротворець, що тримає хмари,
Строкато, в піднебесній темноті,
Живе гармонійно та сердечно,
Підкорюючись вірно тишині.

Проблеми позитивні, пролітають,
Вклоняючись Богоподібному натхненню,
Тим часом крадучи почуті фрази,
Спис серцем згинаю повільно й таємно.

Танцюючи вальс, з метою фіксації
Нервового зриву в поетичні рядки,
Свідомо й давно чатую на операцію,
Бо давно вже не ймуть божевільні думки.

Коли до неба залишається пів кроку,
А до зірок ще день пливти,
Тоді то тебе я прийду кохана,
Будемо разом крокувати до мети.

Без болю в серці, в день натхнення,
І думки теж літають в самоті.
Для мене сонце в день ясний на небі,
Приносить стільки ж щастя скільки й ти.

Із року-в-рік нам посміхається свобода,
Та підніматись й далі йти,
Мені допомагає твоя врода.
Любов до тебе в серці та в душі.

Коли зранку ти відчиняєш очі,
Весь світ вливається до голови,
Він заколисаний під гуркіт ночі,
Збудити його можемо лиш ми.

І знову день новий проноситься повз тебе,
Науку, долю і майбутнє він несе.
Від нього вчитися літати треба,
Інакше впадеш втративши усе.

Ні не журися, це лиш подих часу,
Добро закладене в людині назавжди,
Воно розчинить однорідну масу,
І я надіюсь, добрим будеш й ти.

Письменник – слово це придумане з любов’ю
Але слова доходять до душі,
І лиш коли серця залиті кров’ю,
Стараєшся вклонитись доброті.

Цей каламбур проблем лякає безперервно,
І з кожним днем та з року-в-рік,
Але дорослими ставати треба,
Щоб мати славних пращурів навік.

Ні, не дивуйтесь, просто виринає,
Душевний крик, він стіни пробиває враз,
Він топить глибоко проблеми,
Він рятівник, він порятує нас.

Так, не судилось Богом стати,
Не ті проблеми у житті,
Та можу думкою над дахом політати,
І сам-на-сам вклонитися тобі.

За те, що разом подолали ми нещастя,
Гуртом звели ми стіни з слів,
І ми приборкали напасті,
Котрі павук лінивець нам наплів.

Я дякую за те, що разом з Вами
Ми йдем вперід і день-у-день,
Несем маленьку крихту правди,
У світ шалених, неприборканих ідей.

Що заважає жити вільно?
Статус? Гроші? Королі?
Чому коритись божевіллю?
Бо віддаємося не тим ?

У нас все просто – встав, помився,
Поїв, вдягнувся, поголився,
Узяв газету, от халепа,
На мене нова вже дурепа,
Очами дзиркає, правдиво,
І обіцяє нове диво...
Газету в нервах ти помнув,
Подумав, гаркнув і...забув.

Настане час коли не зможеш,
Ні встати, ні вдягтись, ні прокормитись,
І от тоді згадаєш пику,
Яка кричала - треба битись!!!
За віру, правду і любов,
За дітвору, за мир, за кров,
За Батьківщину.....
Тобі все важче це сприймати,
І сил нема прогодувати,
Сім’ю, батьків старих, що дали
Тобі життя, на зламі літ...
Але не можеш, хочеш правди,
Ти віриш що дадуть той пліт,
Що понесе тебе далеко,
І допоможе у житті,
Що згасить теє вічне пекло,
Що дасть майбутнє і тобі...
І мрія твоя наче свічка,
Жевріє, крапає теплом,
Але згасає помаленьку,
І виметеш ти помелом,
Віск брудний, що залишився
Від вражень, сподівань, надії,
Він правдою у груди бився,
В ту ж мить розплавив вічні мрії.
І от коли ти розумієш,
Та намагаєшся кричати,
Тебе не чують, бо давно
Весь світ роздерли ті – мордаті.

Та свічка моя ще жевріє,
Теплом ділюсь я з усіма,
І поки я живу та мрію,
Поки об’єдную слова,
В потік надії й сподівань,
Що вірою несе майбутнє
Він розірве кайдани знань,
Що сковують життя розкуте.

Цибулька, часничку зубочок,
Трішки горілочки й сала шматочок
Маслом та медом перемазаний хліб,
Заварний, солодкий, запашний окріп.
Загонять в кут глухий, хвороби,
Хутенько оздоровлять організм,
Знову відчуєтє життєву вроду,
Впевненість, енергію та оптимізм.

*
Осінній ранній вітер
Припадав
До вуст розгарячілої дружини:
Синіли пелюстки-вуста
Жоржин.

У нашому місті
є вантажівка.
Щоранку вона
починає мандрівку.
Розвозить однак
не каміння й пісок –
У кузові в неї
повнісько квіток,
Веселих, усміхнених,
просто барвистих –
По вулицях їде
вантажка врочисто.
І їй не потрібно
ні краплі бензину –
На сонячнім світлі
працює машина.
Як сонце сховається
трохи спочити,
То досить автівці
водички налити.
Кому нині сумно,
кому нині гірко –
Усіх порятує
оця вантажівка.
Коли раптом настрій
невдало-похмурий –
Ромашечку-сонце
вона подарує.
Чи хтось ненароком
чомусь вас образив –
Троянду візьміть
і поставте у вазу.
Комусь так самотньо,
ще й саме сьогодні –
Конвалій букетик
лягає в долоні.
А трохи заплакало
дощиком небо,
То айстри веселі –
якраз те, що треба.
Чи холодно стало,
мов серед зими –
Беріть чорнобривці,
зігріють вони.
А настрій чудовий –
також завітає,
Колись незабудка
цей день нагадає.
Радіють усі –
і дорослі, і дітки.
До вечора в кузові –
жодної квітки.
І втоми не знає
ця диво-машина,
Добро всім даруючи
кожної днини.

2009

& 3 &

& 3 &

Не вартий сум щербатого червінця,
Я б з радістю його комусь віддав,
Щоб не душив ночами, як удав,
Щоб туга не з’являлась, як блудниця;

Щоб не колола думка, ніби глиця,
Щоб я у снах радів, а не ридав,
І на чуття, немовби кригоплав,
Не сунула ранкова громовиця.

Ти пам’ятаєш? Навіть навесні
Повзуть у душу сумніви, як змії,
Повзуть кругом, як тіні по стіні.

Мій сум, як друг, на згадку він швидкий,
Від нього я втікаю в ліс чи в Київ,
Бо він завжди набридливий такий.

— Знімай пальто.
Тримай —
ось чай гарячий.
Не обпечи уста...
Спочинь з дороги.
---------------------
— Ось я малий,
то тато-мама...
Ти пий, ти пий...
Я просто гляну,
Чи ти не сон,
а чи не
приверзлося.
--------------------
— Твоя рука...
Які тендітні пальці...
Замерзли любі?
Дай-но поцілую...
Ось я, торкнись,
Ще зранку брився...
Я так люблю...
Пробач, що я
колючий...
-----------------------
А хочеш я
до зір дістану?
А може ковдру?
Мила, ти зігрілась?..
НЕ метушусь —
Я місця не знаходжу....
Дозволь торкнусь —
Чи, часом,
не наснилась.
©ммв

Сніг відбілює чорні плями.
День хмеліє, як від вина.
Кожна мить, як новий екзамен,
що пронизує аж до дна.
Аж до дна,
до самого денця
проникає життя,
як струм.
І крізь призму живого серця
відчуваю життя і гру...
Що крім мене, ніхто не спинить
тої музики…
Білий сніг
я ловлю, як мала дитина.
І вальсує життя в мені.
Ох, які ці хвилини щирі!
О, який милосердний час!…
Це життя у своєму вирі,
що одвічно пульсує в нас.

підніми свій погляд
поглянь увічі
адже час не точний
адже ти не вічний

підкори цей простір
за горіх не більший
адже час пророчий
адже ти сильніший

зазирни в цей морок
у світи горішні
адже час порожній
адже ти безгрішний

прокляни самотність
ти вже не тодішній
адже час минувший
адже ти вже інший

ще темно було
а мені вже довелося піти геть
йти і не оглядатися
навіть не тому
що це погана прикмета
ти попросила...

вже ніби й стемніло
ти йшов поволі
даючи ліхтарям право не гаснути
не ховати тебе такого
щоб я змогла запам*ятати
ти не оглянувся
як я і просила...на жаль

Дощ мережить озера поверхню,
а весна по перса у воді,
сірі хмари від ознобу шерхнуть,
ну, а ми, немовби молоді
стоїмо на перехресті світу
між застиглим смутком і цвітінням,
де крізь наші душі - білі квіти,
де щаслива мить – до потрясіння.

протиріччя
нудьгою окреслено
написане колись
сьогодні закреслено

вчора випале
майже розтоплено
збагнуте сьогодні
завтра буде розтоптано

Бо до тої біди небагато: всього два кроки
Крок до себе самої, а другий... Ну, власне до.
Ти іще пам’ятаєш тлумачення слова „Спокій”?
Це щось спільне із осінь-трава-кордон?
Ні то й ні... Бо не дуже й хотілося того щастя.
Мотузки розірвуться й шукай, лови!
Ти що міряв кайдани моїм зап’ястям,
Не подужав і мовчки зійшов на „Ви”.

Де би взяти таку конячку й таку дорогу,
Щоби „Вйо” і до неба, чи ген туди...
Щоб гіркої попити із мудрим Богом,
Ще два кроки... До себе і до біди.

Ах, яка була нам Бона* ця,
І новини – ті, і ті…
Витіка життя з Японця:
П’ять дірóк у животі.

Тіні викреслені птахами,
Сонце в небовій руці.
Президенти з патріархами…
Злодій-вор всія Русі…

Я – з Іванами й Миколами,
І вони зі мною теж.
Їх не знать за видноколами,
Та й не треба їм безмеж.

Але все, бува, окременцем
Заслухаюся в світи.
Час прописує над Кременцем,
Мов за ядрами, сліди.

Спільний час. Усім. Доконче так.
Всім єдино – простір-час…
Витіка життя з Япончика
І ніхто не поміча…




* Бона – гора в Кременці на Тернопіллі

2009, 9 серпня

Час іде. Тужáвіє потрошку
чар цих невигадливих споруд.
Місто все в меморіальних дошках
віршів, що примарились отут,

де здавен прокляття й силу Сходу
всотував у кров і все беріг,
душу, ніби череду у шкоду
потайки пускаючи у гріх.

І шматки себе в жіночі вічі
клав і крав жагу та кольори.
Потьмяніле те десятиріччя
покотилось пляшкою з гори –

повз нові шляхи й законодавства,
але й на межі тисячоліть,
має платтям дівчина грудаста,
має... Бо куди ж її подіть.

І, п’янкá, тремтить у кожнім нерві,
і, не розбираючи шляхів,
плине щем у повітовім небі,
над чаклунством верхніх поверхів...



1998

как Алигьери
адовы ступени,
как древней мушке
тело янтаря,
как рыбам тина,
как кулисы сцене,
как букварю
слова от «а» до «я»,
как контрабасу
только голос низкий,
как пальцев пять,
чтоб сжать их в кулаке,
ты нужен мне,
как Риму Папа Римский,
как рваный ритм
верлибровой строке.

ноябрь 2009

Шосейка щось крізь рідний вітер свисне
і кане в осінь, тиху і глибоку.
А навкруги - шорстка моя дідизна.
Махновщина на всі чотири боки.

Приземиста. Притихла. Спорожніла.
Лиш сонях он, чорніє, ніби циган.
І замашні шаблí ростуть із тіла,
і щемної брови нестерпний вигин

розвіявся, як теплі пасма кави,
як мокрий брук. Я в них уже не вірю.
І борозну кладуть у небі гави
грудками чорними - на сірім.

Змарнілі предки підуть борозною,
легенько наступаючи на груддя.
Над соняхом, над полем, наді мною...
І тугу переорять мені в грудях.


1996