Їй 28 років,
вона неакуратна і незібрана.
Розтерзана зачіска лютим вітром,
почуття неотесані докупи зібгані -
залишені в спокої -

що ті невдахи…
Собі не зізнається – соромно -
допоки млосним сповиті мороком
і цигарковим притрушені попелом
замерзлі дахи.

Зляться перехожі на ожеледиці,
кавової гущі у місті вдосталь,
небо - її невипрана постіль…

Весно, схаменися, бо
ти вже стаєш схожа на осінь!

Анастасии Сухановой

Я плыл течением, ни сделав, ни одного шага.
И даже, не старался к берегу грести.
Лишь речку я просил быстрей нести,
Чтоб мне скорей увиделись ворота ада.

Я не завидовал, не плакал, не жалел
Хоть и хотел, вот этих, чувств простых, познать я
Но, раскрывались мне единственны объятья
И зажимали так, что жить я не хотел.

Тут, правда, если толком разобраться,
То и не жил я, просто обитал!
Лишь информацию всю дурно собирал,
Чтоб враз, вот так - спокойно сну отдаться.

И там во сне - пускай хоть разорвутся,
Мои стыдливые, наивные мечты
Сбывались что, и каждый раз «почти»
Но кто-то дал мне на прозрение наткнуться….

Вернее как!? Тут поворотов сразу много!
Сначала, «Верой», меня прямо по лицу
Потом к «Надежды» меня подвели дворцу
Та освятила меня прямо из порога.

И шелестя своими платьями по полу
Не вижу, только слышу в коридоре звук
Я чувствую своих дрожанье рук
Что тянуться поближе к валидолу.

Но нет лекарства от тебя «Любови»
Да и лечиться от тебя я не хочу,
Пусть лучше даром заплачу врачу
Строение пусть не ломает моей крови.

Которая, вскипает без огня и без накала,
Увидев глаз и родинку под ним,
Пришлось мне стать совсем другим.
Моей ты, жизни, новое дала начало….

Дудка В.Р.
Киев 23.10.09

Прохолодними пальцями
Ти закрила мені очі.
Я стрепенувся.
Не чекав такої радості від Тебе
в сірих буднях - сьогодні.

Ніжний дотик з повік
потроху сповз на щоки.
І, повернувшись
до Тебе, я вустами
вже пив його смак.

Я справді бачив
теплі промені очей Твоїх.
Вони струменіли
мені назустріч ніжно
і говорили так багато...

Розчинитися в Тобі -
це торкнутися раю,
як дозволеного востаннє щастя,
що колись дарувалося Богом
нікчемним людям.

Ти - всепоглинаюча мелодія,
яку наспівує моє тіло
і душа, вмита Твоєю річкою -
витоком якої став
Твій прохолодний
дотик пальців...

...якими Ти закрила мої очі....

2009

Ранок почався
свіжими сирними булками
щойно з пекарні.
Так як і завжди малі циганчата
бігли назустріч фургону:
нате, ловіть ваше щастя
або замурзану карму,
вам все одно не пізнати
потреби стабільності
і водогону.

Навіть коли їм придбати
по два-три балончика
аерозольної фарби,
аби побачити
чорні кибитки їх брів
у легкім здивуванні,
аби графіті їх душ кочових
розсипалися дрібномонетним скарбом,
їм не уникнути того,
що власне дитинство
пройде як повстання.
Безрезультатне.
Супроти начищених мештів
і провінційних базарів.
Вічно однаково: ранок,
місяць
і рік,
і водій із фургону,
вічно такі недосяжні
бонусні крихти
від МТС-Київстару.
Тільки дворняги,
маленькі дворняги
із реп”яхами за вухом як стягом
будуть ділити із ними
булку сирітську
і сирість вагонну.

Соль засыпаю в глазницы,
о метал разбиваю ноги.
Неосознанно стала блудницей,
развращённой, но одинокой.
Тусклый свет попадает на руки,
отражаясь мертвенно-бледным.
Затерялась в тоске да скуке,
становясь для общества вредной.
Два хирурга сделали пирсинг,
зубно-пасту на счастье купить.
Говорят, что я из пробирки,
от вердиктов охота запить.
Разломала последние кости,
и оделась в пламенно-красный.
Искажаюсь в порыве злости,
отношусь ведь к особо-опасным...

*
Я на галявині лежу
і хвоя
заколисала в пахощах своїх.
Лежу в колисці
на вервечках сосон.

Прокинулося море, вже летять
Зелених хвиль далекі голоси -
То коні піногриві гуркотять
І вітрові там сваряться баси.

Біжу, щоб не прогавити цей схід -
Він колесом над обрієм пала.
А на краю землі свій дикий зліт
Як подих зупиню, як змах крила.

І нікуди вже бігти - хмари все,
І пусткою гуляє вітер снів.
І обрію нема, і страх несе
Холодний вал завіявшихся грив.

Щось дивне все притягує туди,
Під спів копит і зойки камінців,
У вир - до непокірної води,
У суміш всіх можливих кольорів.

Перекрасили наряды
Вслед за липами берёзы.
Перед зимнею прохладой
Разгулялась в красках осень,
Закружила, словно вьюга:
Жёлтый, красный и зелёный.
В гости к осени-подруге
Я иду опять из дома.

Светит солнце... Тихо – тихо...
Даже ветер замечтался...
И в душе родился стих
В ритме медленного вальса.
Листик, мягко опускаясь,
Обнимается с травою:
Вот у них любовь какая!..
Он укрыл её – собою.

Старый клён, качает веткой,
Охраняя «наше место».
Зацелованные летом
Мы под ним мечтали вместе:
И в морозы, и в ненастье
Будет нам тепло и ясно
Просто жить –
Уже ль не счастье?
Просто жить,
А как прекрасно!
(7.11.07 – 22.10.09.)г

А юнці-осені наснився Notre Dame…
Повільним кроком, загадковим шлейфом…
І пошепки, звабливо так, вітрам:
«Зустрінемося на полях… На Єлисейських….»

Я не сплю.
Я дивлюся на зворотоній бік повік.
Два вологі екрани та безліч каналів.
Насправді ніч - це в і н:
Напівголий неголений чоловік,
Що метає метеорити зі стогоном сталі.

Я не сплю.
Я горизонтально чекаю на vip-четвер.
Він, холера, як завжди приходить вчасно,
А з ним - мігрень й безсоння,
Пара сліпих сестер
З татуюваннями на спині: "життя прекрасне".

Я не сплю.
Я прикидаюся пристреленою собакою.
Заасфальтоване ліжко та постіль з трави.
І перший промінь,
Темряви розсікаючи вакуум,
Фату зриває із моєї голови.

Заснув уже місяць і зорі-ліхтарики,
заснули вже мишки, мушки, комарики,
і сонячний зайчик заснув аж до ранку -
вві сні він співає тобі колисанку.

(2009)

Я свою сестричку
Смикнув за косичку.
А сестричка люба –
Хап мене за чуба.
Я – у крик,
Вона – у сльози.
Мама зразу
На порозі...
Тут закінчується
казка.
Не хвилюйтеся,
будь ласка.
Ми з сестрою
дуже мирні.
Просто в нас
розмови дивні.
2009

Йди шляхом, та нікуди не звертай
Чи дядько ти, а чи цибатий хлопчик.
Чатує в хащах павучачий рай,
Реп`ях підстерігає – автостопщик.
Дорогою прямісінько іди,
яку обрав собі одного разу.
А зійдеш – начіпляєш череди,
та оббиратимеш – ледь не до сказу.
Отож, прошкуй, вагання позостав,
до фінішу сховай добрячий козир.
Що, кажеш, бачив ти, як хтось звертав?
Я бачив теж. Та ж в нього кум – бульдозер.

21.10.09

І часто сниться батькові могила…
Могила його сина, його плоті.
І часто сниться сина смерть раптова.
Смерть його крові, смерть його Володі…

І часто батько плаче уві сні,
І часто він кричить несамовито,
Коли насняться очі ті ясні
І погляд сина гострий, гордовитий.

Він, ніби, каже:
– Тату, заспокойся,
Мені тут добре. Горя тут немає.
Не бійсь за мене, таточку, не бійся
Й не плач за мною, я тебе благаю.

І батько усміхається крізь сльози.
Він вже спокійний, він уже не плаче.
Він розуміє, що життя не вічне,
І, що він сина не востаннє бачить.

Почую кожного, як стану Президентом,
І хочу радісно сказати ще й про те,
Що я люблю найбільше ті моменти,
Коли ви дружно й довго мовчите.

Почую кожного! І що тут говорити,
Як мислячий збагне усе без слів…
Я щиро шлю московські ці привіти,
Щоб кожний “на радном” заговорив.

Почую кожного на вулиці і в хаті,
Почую кожного, але ні пари з вуст...
Мовчання – золото, ви будете багаті,
Лиш не лінуйтеся й мотайте це на вус.

Впав листочок – життя обірвалося.
«Що з тобою?», – краса запитала?
Але я не змогла обізватися –
На теплій землі лежала.
Здавалося, сили втратила
Не те що б сказати – жити…
Та, в кого вірила – зрадила.
Немає більш чим дорожити.
Рвана рана найдовше гоїться.
Особливо, коли на серці.
Так болить, що в очах аж двоїться.
Стоп-сигнал: душа в небезпеці.

Впав листочок – життя обрізали.
«Як же так?», – краса запитала.
Сонце в небі немов повісили.
А я тихо собі стогнала.
І проходили повз, наступаючи,
Роздиравши найглибші рани.
На якому вже світі не знаючи,
Ще ридало моє сопрано.
Найболючіший біль не від болю.
І вина тут не має значення.
Щоб не йшло все в житті війною –
Треба вміти просити пробачення.

Ти ніжно цілуєш
говориш що любиш
ласкаєш обнімаєш...
Кінчиками пальців
водиш по тілу
щось малюєш...
Запах тіла одурманює ще більше...
збуджує...
кидає то в жар то в холод
чути ритми серця твого
бажання ще гостріші...
ти був мій я твоя
ми стали одним цілим.......

Туман накриває повіки -
я лечу на неонових крилах.
Щоправда, руки трохи побиті,
на біле тло хтось кинув вугілля.
Зима манить теплою кавою.
Психоз. За рушницю - і розстріляла б.
Колись я була і німфою, і мавкою -
тепер же - маніяк твого ідеалу.

Ніж шкребе частинку серця,
ніби налите фарбою стигле яблуко.
Цвяхами забив всі вікенця,
заманивши спочатку пряником.
Зруйнувала мур власного замку,
та й сховалась в піщаних дюнах.
Перед тобою - майже не займана -
гріхи причаїлись в трунах.
Ні подерта душа тебе не гребе,
ні - тим паче - біль мій.
Щоб мої очі не бентежили більше тебе -
в и й м и .......

Навіть думати неможна.
Ні згадать тебе - не треба.
Жити так, як ранок кожен
Я колись жила до тебе.

Де занадто – там і рветься.
Думи – в душі.
Душі – нетрі.
Там, де серце – прямо в серце –
Не існує кілометрів.

Там, де очі - через простір,
Не сховатись – поруч завжди.
Не запрошені, а – в гості,
Не хотів ти, не чекав ти,

А вони – перед тобою,
Ними ти уже по вінця,
Будять, вперті, непокоять,
Не лишають наодинці,

Стало простору замало:
Ні повітря, ні свободи.
Я сама себе благала:
«Не пригадуй!» Не виходить…

Скільки болю, скільки суму –
Не зізнатися нікому.
Ой ви, думи мої, думи, -
Повертайтеся додому…
22.10.09.

На тебе я чекала все життя
Хотілось так тебе зустріти,
Орган душі моєї заспівав
І зацвіли у серці квіти.
У храм кохання ти повів мене,
Просили ласки в Долі і любові.
Все було в райдужному сні
І ніжні руки й очі волошкові.
А я все спала і не в змозі
Від тебе погляд відвести
Всім серцем наче чарувалась,
Так гарно грав орган душі.
І лиш прокинулась –завмерло
Маленьке серденько у грудях.
Я вірю скоро наяву, а не у сні
Разом ми будем.

(2009р.)

Хай тобі солодко в усмішці сниться
Ранок, що теплий, дерева - що сад.
Стиглий до рук яблуневий смарагд,
Коштовна Ти в оксамитові листя.

Сниш, наче вперше приспалася жінка.
Локони лащаться в біливо пліч.
Ледь на вустах амазониться клич,
Розкрилося ледь балеринне колінко.

Вітер колише впівголоса вії,
Дихаєш млосно між "так" і між "ні".
Бачиш - і я ради тебе змужнів,
Вкриваю твої оголені мрії…

2008

Печаль та смуток огортають,
А серце так щемить від болю
І рветься наче птах до світла,
Чи поневолений на волю.
До тебе, серцем лину ,спокій!
Душа ж єспрагнена любові,
Потрапивши в тенета страху
Несила зняти вже окови.
А день чи тиждень, може місяць,
Життя минає день за днем,
А груди біль так обпікає,
І огорта таким вогнем,
Що сили покидають тіло
І пісня вже стає немила,
Життя ж втрачає сенс на мить,
І знову серце гомонить.
І знов там ожива надія,
Але чи здатне прорости
Зерно добра, зерно любові
У серці, де померла мрія.
Не залиши Ти, Боже мій,
Свого дарунку без підмоги,
Бо лише в Тобі правда є
Й до Тебе всі ведуть дороги!

В кленослові надпитих думок
Ніч іде, як четверта Пречиста.
Нашу віру прибрали в намиста
Й одягли неба білий вінок.
А волхви нам у відрах несуть
Срібні сутінки в жовті світанки,
Щоб в руках у Святої Оранти
Танцювали ми синій танок.




2009

Де в ріках струменіє молоко,
Земля у папороті і ліани низько,
На пальмі по цей день під холодком
Висить цивілізації колиска.

Хочу бути Президентом,
Щоб було всім жарко,
Бо я маю нагороду –
“Краща куховарка!”

Всі в державі хочуть їсти,
Зварить той, що вміє.
І мене, як повний шлунок,
Всякий зрозуміє.

Скоро всіх я нагодую,
Почекайте трошки.
Голосуйте всі за мене,
Й не забудьте ложки!

Свідок людської жорстокості,
Свідок кривавих драм.
Ще й досі у снах здригається
Сумний італійський храм.

Руїни величі, відбитки слави,
Затерті сходи прямо в піднебесне…
Все у кленовій вогняній заграві
Воскресло.

Нахапалася повітря – ротом, ротом,
За життям – як за останнім трамваєм.
Я – любов твоя, відкладена на потім,
До якогось там рум`яного раю.

Ти прийми мене як є: хай (між нами) -
Поле бою я, а значить, - і дим був.
Поле болю я з двома полюсами.
І собі не малюватиму німбу,

Я себе не прикрашатиму пір`ям –
Головне – ти не дивися в зіниці.
Вгледиш відчай у них – не вір, я, -
Мабуть, просто боюся спізнитись.

До кінцевої, ніби до Бога:
Самотужки не дійти, не добігти.
Я люблю тебе.
Люблю - як нікого.
І очей де - не знаю - подіти…
22.10.09.

Він говорить в мікрофони,
Аж послухать любо:
“Наша рідна Україна,
Україна люба!

Україна – наша мати!”
Хоч пиши на дошці.
А хотів же Україну
Потопити в ложці…

В нашої мами нема вихідних.
Чом це ніхто не подумав про них?
Будень чи свято, вівторок, субота –
Зáвжди знайдеться в матусі робота.
Тож ми надумали разом із татом
Зрештою їй вихідний влаштувати.
Рано тихесенько встали з постелі –
Поприбирали охайно в оселі.
Тато і ми! Наші сили могутні
Спритно взялися за справи у кухні.
Мамине раптом здійснилось бажання –
Сіла вона за своє вишивання.
(Нині ніхто поспішати не буде,
Разом сім’я! Ви це чуєте, люди?)
Потім усі мандрували до річки:
Сонця набрали повнісінькі личка.
Швидко-швиденько години минули.
Вечір настав. А коли – й не збагнули.
Радісно-шумно вернулись додому.
Навіть немає і згадки про втому.
Ми зрозуміли тоді так багато.
Цей вихідний – не лиш мамине свято!
2009

Осінні яблука висять
на безлистих дерева. Зорі
на безхмарному небі. Електричні сонця
на незавішених вікнах. Ти і я
в голій кімнаті. Чисті, прозорі.
Ми роздягли серця.

До твого
притулив своє
І грію.

Поцілуй мене, осене, ще,
Я чекаю на бабине літо.
Після нього холодним дощем
Сиві гори знов буде полито.

Хай цілунок твій буде терпким,
Ще на Спаса* меди освятили.
Журавлиним шнурочком тонким
Смутком душу мою оповила.

Поцілуй мене, осене, ще…
Ще і ще доторкнися устами.
І , десь там, хай залишиться щем,
В ірій хай полетить журавлями.

Без законів і без теорем
Все ж до віри надію додала.
Осінь теплим рясненьким дощем,
Мов коханка мене цілувала.

Жовтень 2009 р.


* Релігійне свято.

**Я видела радугу в начале января...
Утреннее небо было розовым, с лохмотьями седыx туч.
Такая радуга стоит сейчас между нами...

**Моей нежностью
можно плавить лед.
А ты спрашиваешь,
Хочу ли я тебе неприятностей...

**Вишня расцвела между нами в снегах.
Должны ли мы обламывать ей ветки.
Сердце щемит от морозного свиста времени

Тихо і сонячно, тепло і в затінку.
Пшінка жовтаво цвіте,
Котиться річечка, хвилями плещеться,
Літо сія золоте.

Мирно буває і затишно серденьку
Тільки на рідній землі.
Річка удаль несе зламані гілочки,
Наче дрібні кораблі...


6 червня 2001
("Із тернами в серці", 2003)

Між гіллячками саду заплутався,
обличчя ніжне подряпав
і одіж тоненьку порвав-продірявив
уповні Місяць.

Мій маленький, отож відпустили
без догляду, а воно собі котиться, -
світоньку милий! - а Яблуні сядуть та
руки розвісять...

А Хмари-забудьки
полощуть собі сорочки прозорі,
Вітри щось пелехають -
здалеку чути - та
язики чешуть,
а як до одвіту, то
– Ми ж так гляділи! –
брешуть!..


(“Тече Раставиця", 1992, "Із тернами в серці", 2003)

Або Повість Про Вічну Любов

За кримсько-татарською легендою, Ведмідь палко покохав полонянку ведмежого сімейства. Та дівчина втекла з юнаком у море. Коли Ведмідь став наздоганяти їх по мілководдю, юнка у розпачі заспівала свої прекрасні пісні. І Ведмідь пожалів дівчину, відпустив її, а сам застиг каменем од печалі.


Сумний бескид, аж сивий, свою печаль повість нам,
Давно закам"яніла сльоза Ведмідь-аги.
А море б"є у груди живим відлунням пісні,
тієї, що у небо зривала береги.

Який жагучий голос! Невпинно спомин блудить
У розсипах мелодій - гірського кришталю...
Щодень старіє тіло... Бо гори теж, як люди...
- Чи ж В І Н її так любить,
ЯК Я ЇЇ ЛЮБЛЮ?

Ведмідь ступає в хвилю, даремно відгук ловить
(Усе ж на світі знають, але мовчать моря...)
Ведмідь вікам шепоче напівзабуте слово
І слухає, як чайка те слово повторя...

(80-ті роки. Збірка "Із тернами в серці", 2003)

Як добре просто жити в цьому світі,
Але без тебе - то одна біда
Омріяла весну, й небесні квіти
А замість них зав'южила зима.

Подивишся - а трави ще буяють,
Здавалося б іще цвітуть сади
А глянеш в очі - там вітри гуляють,
А де цвіло, вже виросли плоди.

А ти напевно вже не любиш квітів,
І мабуть десь також сидиш один,
Та велич часу так не зупинити,
Як не забути згаянних годин.

11.04.09.

Завтра ко мне придут добрые дяди
Возьмут меня за руки и подведут к петле,
всё это потому, что я не верю в Бога,
Такого, которым пугают детей.

Я сошел на первой станции - не хотел наживать проблем...
На свою задницу.
На самой первой станции

Метро ассоциируется у меня с Мураками, почему - не знаю...
как и камни, что тоже ассоциируются у меня с Мураками...

Не знаю, как ещё обьяснить ещё то, что я сошел на первой станции...
Может так хотели боги, может так хотел я...
Но факт остаётся фактом -
так и не встретил тебя...

Ведь я сошел на первой станции...
а ты....



вообще не ездишь на метро.

Брехливі пастирі ідейного стадá,
Нахабні спритники, багаті на поради,
Повсюди ваша чується хода,
Де чути гроші, пільги та посади.

Ви як коти, чи хитрі пацюки,
Тихцем йдете на запахи жадані,
Та як діткнетесь щедрої руки,
Немов п’явки присмокчетесь до длані.

Політики - суспільні упирі,
Почвари із партійного болота,
За них завжди грубезні мозолі
Натруть прості і чесні патріоти.

Ви ж творите ілюзію борні,
Яку ведете з “підлим” опонентом,
Та будете служити сатані,
Якщо заплатить немалим процентом.

Та прийде час, захопить вас юга
Очищення від скверни та полови,
Не ступить більше Каїна нога
У храм добра, поваги та любови.

Як повенева зійде каламуть
І чиста хвиля весело заскаче,
Забудуть вас, а може й проклянуть.
Мені до того байдуже, одначе.

Я.
Вибачаюсь.
Я.
Чекаю на тебе вже третю вічність підряд.
Я.
Симпатизую тобі, а коли злишся – навіть кохаю.
Я.
Я Егоїст, інколи для нас обох кат.


Ти.
Ніяк не зрозумієш за що мені пробачати.
Ти.
Здається шукаєш, але все не мене знаходиш.
Ти.
Нічого про мене не знаєш.
Ти.
Ти Егоїстка. Ми схожі.

Самотня особистість. Особиста самотність.
Засніжене небо. як повітря в легенях.
Просиджене в клубах. Заховане в парках,
у теплому гольфі, у теплих думках...

Котом я замявкаю, Собакою гавкати
Кричати про ніжність, а знати про бруд...
Кричати у пітьму провулків. Загублений
Геній.
Гігант.
Ліліпут.
 

Мой последний крик о помощи...
даже я его не услышал.
Страшный облик моей немощи...
Странный вид моей души...

В центре города, задрав голову...
Крикнуть в небо, что я боюсь...
И уйти под землю змеей-огоньком
от свечи....
Асфальт раскрошив.

Плачет кто-то в моей памяти,
Плачет, дрожит и взывает к богу,
а потом курит и молчит...
курит и молчит.
завтра снова возвращаться,
ведь третьего не дано...
Ненавижу эти игры,
мой козырный туз опять бит.
Опять бит.

Независимо от исхода,
от того, как выглядит страх,
от моды,
убежать далеко-далеко...

Сесть где-то там. В угол
Мира. И тихонько
ждать победы
того, кто высоко-высоко...

Встать и внезапно подняв голову
Сказать:
"Я был уверен в твоей победе.
Ты же знаешь."

И ничего не услышать...
Бог берет отпуск в мае.
тогда, мне кажется, грехи не отпускают...


Бежать за горизонт было бы долго?
Но что поделать? Правда?
полдень... Обед у царя ада.



и опять не с кем посоветоваться.
когда так надо.

Осінь малює зливою на шибці похмурий пейзаж.
Б’ється у шкельце крилами мокро-сирий шантаж.
Вороном чорним каркає злющий осінній грім.
Літо, напевно, згадує й проситься в теплий дім.

А на мольберті художниці фарби усі злились.
І дерев’яній дощечці важко з ними зростись.
Де почуття, де емоції – не розрізниш ніяк.
Аплодисменти й овації сиплються наче град.

Осінь малює зливою на шибці сумні пісні.
Собі я наснилась дивною у неглибокім сні.
Вже вириває з корінням дерева й серця буревій.
Осінь чека поклоніння… А ідол у кожного свій.

Синє небо, немов океан,
Або сірі зливи і ураган.
Сонячні дні і холодні ночі -
Все це нам жовтень всюди шепоче.

Тихо говорить жовта береза,
Тепло голубить сонечко з неба.
То вийшла хмарка сіро-синенька,
І хлинув дощик на землю швиденько.

Повідкривали свої парасольки,
Понакидали свої ми плащі,
Люди на вулиці біжать до оселі,
А залишаються всі дітлахи.

"Годі вам грати! Ідіть-но до хати!",
Всюди кричать їх матері.
Ллє сірий дощик, пісню співає -
З ним всі співають, усі на землі...
(21.10.2009)

Як вірші йдуть в чужий, незнаний світ,
Болить душа, мов порвано десь книжку.
Людська байдужість їй невдивовижку,
Тому вона й чекає на відвіт.

Відчує хтось любові дефіцит,
І встеле оксамитом їм доріжку.
Нехай цвітуть у лагіднім затишку,
Де юності упав метеорит.

І небайдуже серце зроду знає,
Що слово добре – камінь оживляє,
Коли він загороджує нам шлях.

Некликаний, іду я на гостини
До рідної, найкращої родини, –
Зі щиросердним словом на вустах.

Я почуваюся прибульцем,-
не на своїй планеті.
Співає вітер-волоцюга,
а я пишу сонети.
Я завжди не в своїй тарілці,-
на не своїм банкеті.
Співає ластівка не в клітці,
а я пишу сонети.
Я просто голуба ворона
в пречорному прасвіті.
Співай під хрип акордеону
мої сумні сонети...


2009 р

"Кахи-кахи", - цоцокає годинничок.
Стою і тихо дихаю у такт.
Як важко буть дорослою дитиною:
Знати Що хочеш, та не знати Як.

А ти стоїш так близько, поза спиною,
І тінь від свічки подихом тремтить.
Як важко буть дорослою дитиною:
Не можна плакати, навіть якщо болить.

"Кахи-кахи", - цоцокає годинничок,
Співаючи для нас чужі пісні.
Як важко буть дорослою дитиною:
Хочеш сказати Так, а кажеш Ні.

Стоїш за крок до щастя... Зовсім близько.
В душі несказані слова тремтять.
Ти тягнешся очима до іриски!..
Але ж дорослі шоколад їдять?..

Іду по кладовищі мрій
І все сприймаю так як є
І забуваю , що життя це сон
І забуваю , що життя це не моє

Рахую кроки загнані у землю
І втрачені у сновидіннях дні
Я не надіюсь на світло десь в кінці тунелю
І не співаб радісні пісні

Я не читаю книжок про кохання
Не кажу , що цей світ тісний
Я не тікаб, не тікаю від світанку
Чекаю поки сонце спалить сни

Ну не люблю я сердечка і квіти
Зате я люблю тіні і хрести
Не вірю в сонце і не вірю в себе
Я йду! ЗАБУДЬ ! ПРОБАЧ!ПРОСТИ..
2009