Порізана лезом душа
Ранкова зоря зійшла
Світали на грудях сни
Але де вони?
Чекала акордів
А струни п’яні
І ми у дурмані
Без пам’яті
І без суті –
Сміття викидаю в люті
І як молитва звучить
Іконно…
Любов –
Перерізана вена
Акорду
2008р

Ти з тих чудових хлопчиків, любий,
яких одвіку знаходять у лісі
кожного листопада мисливці,
не вполювавши, як завше, лисицю,
і приводять за руку, а босих -
приносять на власних спинах на згубу
гарненьким дочкам свого тихого міста.
Тебе, коханий, плекали осені й оси,
печалі тим-то в тобі так багато,
і втричі більше в тобі отрути;
тим-то шепіт твій - шелест листя,
і дзижчання у сміхові чути.
Та невтямки ніколи дівчатам,
що тепло твоє - бабине літо,
що чорна смужка ширша за жовту,
і скільки першого снігу в тобі...
Звідки їм знати, неповнолітнім,
що скінчився, а не пішов ти
з їхнього Богом забутого міста,
і що за рік все почнеться спочатку?
Вони й не впізнають тебе, далебі,
а я не скажу їм - звичайно ж, зумисне.

2009, осінь

& 2 &

& 2 &

В мою небесну душу – аж по вінця
Налив любові щирої Творець,
І я щасливий, ніби мандрівець,
Із благородним серцем доброчинця.

Привітності навчивсь у верховинця,
І звів свою байдужість нанівець,
Щоб виріс у моїм роду мудрець, –
І не продав свободи українця.

Щоб мисль горіла в нього на чолі,
Щоб не вклонявсь ворожій похвалі,
Щоб не скарала праведна десниця.

Нащадку, будь відважний ти завжди,
І за печаллю слідом не ходи,
Не вартий сум щербатого червінця.

 
Ніка Новікова

а сфінкс горів
а сфінкс палав
у бронетанку
третій день



Сонце Місяць

а чародій в землі лежав
& Гулівера гриз мігрєнь
лише поет відкрив блокнот
і всі устої пошатнулись



Ніка Новікова

здоровий ґлузд почав бойкот
всі психи ринулись на вулиць
асфальт і той піджав хвоста
старенький вулиць афігєть



Сонце Місяць

міста зруйновані ущерть
в метро засіли круть і верть
жахіття, смерть.. за что. Гєрасім!
я хочу пенсію, книжки
о принце Гамлете! Моржі
ревуть....



Ніка Новікова

аж тут встряє нервовий Гулівер:
ми ахтунґ ми абздольц да ми живе-
-м-и палимось ми палимо!!...
і натовп
ущухне наче хвилі на еFеМ
поет поцілував нарешті кулю
поезія повстала наче мрець
і всім прийшов

понеділок
/здається/



Сонце Місяць

убіг гарячий піонер
прив’язувать на хвіст бляшанку
і джин береться за шашлик
іронію поклали в банку
і наче розійшлись...

хе-
 хе



Ніка Новікова

а уже я-а-ак розійшлись
пройшов олесь
усім казав
знімать штани ставати
раком
файне пиво
/біле або темне. нефільтроване/
чародій джин піонер
бронетанк сфінкс гулівер
три блакитні танцівниці
едуард хіль



Сонце Місяць

О!
бачив пана Едуара
знімає він у раз мігрєнь
це золотий ага запас
& Парацельс лягає спати
над понівеченим невчасно
о так, вилазить Mісяць
всі кричать ура ура ура
і джин береться за шашлик
у революціях - нема початку



Ніка Новікова

для хіля немає
нічого
неможливого

а хіль горів
а хіль палав
у бронетанку
третій день



Сонце Місяць

поет почухав за пробором
ішла імла пурга ймовірна
у смітниках лежав щербет
чи непробачена закуска
здавався нескінченним туу-
нель ще дві приблизні рими
і усе...

*

і звідси хіба вверх ногами




:-)




 

Сходить сонце в моєму світі.
Вже могутнє його крило
повертає до мене літо,
огортає своїм теплом.

Сходить сонце.
Минають зими.
Веселка встає з-за хмар.
Чи колись ми були чужими?
Чи це просто уяви гра?

Сходить сонце в моєму серці.
Світла радість у дзвони б’є.
І здається, десь було все це…
Споконвіку було і є.

Сходить сонце –
Любов Всевишня.
Ця свобода усіх свобод
розквітає в мені так пишно,
щоб багатшав плодами сад.

Сходить сонце.
Міліють води.
Пульсує по венах сміх.
Правди правд з джерела свободи
cходять зерна в мені.
Амінь.

Цвітіння мого день
В утробі твого сну
Цілування вишневих дерев
Дарую я
Не твоя вже
Веселкова моя душа
Не тобі на жаль
Жал любові твоєї їй
Не своїй чужій
Цикл цвітіння мого живий
А твій – розірвало дощенту
Прости не мсти
Цвіль
Зів’яло суцвіття
Все
У мене нове життя!
2009р

         Світ мені ліг – мов гніздо із колючого дроту…   
            І. Павлюк         


мій світ не ліг – летить собі і квилить
гніздá не доторочує дроттям
аби осісти – поза планом виліт
але й посадки – зась! – то не життя

світ не лягав мені – ще не втомився
і ніжність сильних (ні не анекдот)
не до кінця всотáв – а вже вломив ся
бо так хотів – як діти (не пілот!)

жіноча спрага і криваве вовче
виття – крізь зорі що затихли в нас
запаленням підсвіченням – пророчим
злоспалювальним! темрява вляглась…

із присмаком зими мені ця осінь
а може ще минеться – льдовик
розмéрзнеться в душі й обезголосить
ту білу рану… не зірвé на крик

і все мені – пейзажиком осіннім
повéрнеться – жовтогарячим тлом
настоянкою Покровú – весіллям
чистісіньким – по білому – шитвом

тим річищем – свободи – апріорі
ожиновим листочком на воді і...
пливи! пливи! – безшéрешневим морем
молочним сновидінням породілі

Хай мерехтить тонка моя печаль
Над селищем, що куриться димами.
Дими синіють. Колії блищать.
Холоне світ до бісової мами.

Вдивляюсь в очі стомлених кобіт,
Грудьми налігши на руків'я мосту.
Пускаю кільці, мружачись собі
В білястий, наче крізь гардину, простір.

В посьолок цей, що був мені дружком
Із молодістю втеклою на пару.
І, звісно, смуток золотим пушком
Діткнеться серця – тут нема «базару».

Та хай собі. Щасливий буду й тим,
Що є ця мить, коли прозоро й просто.
Блискучі рейки і блакитний дим...
І я стою. І все не сходжу з мосту.

Долі судилося бути саме такою.
Саме звідси дивлюсь я на не мною придуманий світ.
Я люблю цю ріку. І люблю горби за рікою.
І маслини в посадках, де фінкою б’ють у живіт.

Я люблю, коли дим струмує над передмістями,
І таке, наче юність проступає тоді з імли.
Друзі – ті, що не мав, ті вже стали міністрами,
По могилах і тюрмах – оті, що були.

І якщо подивитися вбік від головного проспекту,
Там, у мареві, що схоже теж на ріку,
Де нудьга поверхів затікає в приватний сектор,
Хтось іде по шорсткому вулиці язику,

Років двадцять тому іде у вечір і в спомин,
Наче давнє татуювання – зображення розпливлось.
До циганів за анашею? До когось за самогоном?
Він іде, той до болю невпізнаний хтось,

І зникає поволі у димній балці,
Все років загортає дим.
І десь та, від якої тремтіли пальці
Зубом блискає золотим...

Саме у цьому місті чомусь судилося бути,
В цьому часі і сонці, посеред цих людей.
Тут ковтати повітря і повні груди отрути,
Тії, що не знали зроду ні еллін, ні іудей.

Любити ці горизонти абрикосово-акацієві,
Траву в щілинах між плитами, обвітрені поїзди,
Три акорди околиць, і власне долі всієї.
Тільки навіщо все це, якщо це – не назавжди?

Твій поїзд мчить. І все переплелось –
Торби і звуки, запахи і лиця.
– ...а ми із бубни...
– ...будемо стелиться...
– ...дочка не пише...
– ...огірочки ось...

– ...беріть, бо пропаде – не поїмо...
– ...а зять оце додому прийде, значить...-
Смеркається. І тітонька тлумачить
Неголосно з кутка Святе Письмо.

Слова масні, як після сала пальці,
Й неквапні, бо куди його спішить.
Надворі ніч, та ще вогні-блукальці,
А тут – таке, що вічно будем жить.

І вже не крижане і не залізне
Оце життя. Така зігріта мить.
Вагон заснув. А за вікном Вітчизна
Вогнями блимає, мостами стугонить...

Вже зима,
Так важко звикнути до цього.
Тебе нема,
Я вже й не згадую нічого.
Пусті слова,
Від них була така щаслива.
Ледь жива,
І не чекаю більше дива.
Вже зима,
Білим снігом все покрите.
Я сама,
Хотіла лиш для тебе жити.
Знову біль,
Серце плаче знов ночами.
Все тобі,
Що померло поміж нами.
Знову йдеш,
Але я не піду слідом.
Щастя теж
Назавжди від мене піде.
Ти не сам,
Але ти давно без мене.
Ти сказав,
Що тебе вже не поверну.
Що ж, бувай,
Пам»ятай усе, що було.
Прощавай,
Усі спогади поснули.
Винна я,
Йди дорогою своєю.
Не твоя.
І не буду вже твоєю.

2005

Падав сніг, падав сніг, падав сніг.
Від тепла утікав, як від сорому,
На розхристані груди приліг,
Щоб насмішливо крикнуть: "До скорого!"

Обережно згасав, мов свіча,
Завуалена мокрими крилами,
Із*явивши у світ чудеса,
Подаровані вищими силами.

Він просився іще заіскрити
Чорні скроні й обвуглені крила,
Хоч на мить, хоч на мить, хоч на мить,
Щоби стали насправді щасливими.

Я иду за водой
и о дно моего ведра
головами бьются ромашки

В угол локтя
вписана окружность головы

Не надо
ничего
доказывать

Есть надо вместе

Как раздражает пережевывание пищи
когда ты голоден

Ненависть голодного

Как раздражает пережевывание пищи
когда ты сыт

Ненависть сытого

Есть надо вместе

Солнце сменяет Луну
Солнце сменяет Луна
Одно Солнце
Одна Луна
Чистая случайность
только задержавшая развитие
человеческого воображения

Будні. Натовп. Дорога. Сіре…
Линуть думки у глибінь.
І в когось в душі вже чорне, не біле
І смуток іде наобгін.

Хтось очі підніме, та сонце засліпить
Опустить і далі іде
І з поглядом тим, що тікає від світла
Остання надія помре.

А може хтось сіро жити не вміє?
Щасливу клепа собі долю.
І просто сміється, кохає і мріє,
Живе і вдихає наповну.

Співає в душі і плекає надію:
Хай радість довкола розквітне,
І мабуть лише про одне завжди мріє
Про щастя життя, про добро і про світло.

І кожен свій день, годину і мить
Уміє недарма прожити
І прагне на світі свій слід залишить.
За зроблене сльози не лити.

Та більшість із поглядом в землю ідуть,
Хоронять надію і віру.
І вперто у чорній душі бережуть:
Будні. Натовп. Дорогу. Сіре…

Рік написання 2008

Осенью, когда гроза
Так приятно смотреть на огонь
Не отводя глаза
И пить счастье с твоих ладонь.

Вместе ждать рассвет
У камина совсем без слов,
Смотря на мерцающий свет
Тлеющих угольков.

Слышен их легкий треск
В этой безмолвной тиши.
А в глазах твоих виден блеск
То ли огня, то ли души…

Вінок сонетів
& 1 &


“І з’явилась на небі велика ознака:
Жінка, зодягнена в сонце,
а під ногами її вінець,
а на голові її вінок із дванадцяти зір”.

Об’явлення св.Івана Богослова


& 1 &

Н. М.

Прошу, оливи радості налий,
Торкни в моїй душі найтонші струни,
Нехай по серцю розіллються луни,
Бо я люблю Тебе, о Всеблагий.

Премудрий Батьку, я не чародій,
Ти з душ людських здмухни, благаю, дюни,
Щоб кожний був у старості, мов юний,
І щоб ніхто повік не став лихий.

Ми нині відбудовуєм собори,
І кожне серце радісно іскриться,
Бо воскресив Ти з попелу народ.

Ми рушимо зневіру – чорні гори,
І ллється радість крізь вогні турбот –
В мою небесну душу аж по вінця.

Скучая над фолиантом,
Она оправляет наряд.
Ее платье с вульгарным бантом
И твой приковало взгляд.
Жемчужную сережку
Она теребит слегка.
Ее маленькая ножка
Изящна и тонка.
После пятого бокала
Полусладкого вина
Боже, как она плясала,
Благо призналась, что пьяна.
Она уснет через пять минут
На руках твоих.
И такие на свете живут,
Заберая чужих.
И на открытом фолианте,
Когда станет совсем темно,
Это платье с вульгарным бантом
Ты снимешь с нее.

… наче Павло і Петро тягнуть волока –
літера «еН» піймала п’ять літер:
стогін і біль споконвічні, згорнуті мушлею в «е»;
брилу камінну від Гробу Господнього, яка відкололася «Де»;
проміжок тиші між вустами і звуком, що виходить з грудей,
поєднаний крапкою й рискою в літеру «і»;
цвіркуна переведення подиху, від якого крапля роси
розбивається, тріскає, гусне зіркою мертвою на листу «еЛ»;
крик немовляти «А», що запікся на підмурі літери «Ю»;
наче ВорОна горіх об асфальт, кинув Знак оклику
крапку об настрій вимОви речення…

По-філософськи, просто так, по-мудрому,
Діалектично-правильно довершена,
Стою собі серед юрби опудалом -
До мінімуму суть моя применшена.

Зліпила собі казочку, як прихисток,
Уявний світ малюю в підсвідомості.
Тавром на серце ліг печальний відбиток,
Душа шукає стану невагомості.

У час п’янкий, суцільновічносмертний
Не хочу з чистого листа все починати,
Бо кінчився давно папір офсетний, –
Його щодня не стало вистачати.

Залежність від незручності достатку
Мене вже більше не гризе,
Ця група крові: резус фактор
В чотири мінуси призер.

Омана злих карикатур
Вже очі пізні не потішить,
Натхненням вуличних придур –
Нащадків Вінчі й Мони Лізи.

Із часом вногу вже не йду,
Не маю впевненості в кроці,
Її зламав я на біду
Давно в двохтисячному році.

За розвитком мені не вгнатись,
Такий незвичний сателіт,
У погляд сорок шостої палати,
Де друзі - капельниця й костилі.

Бушуй, душе, як море,
Зливайся у зорі,
Розторгуй останнє горе
У темному бору.
Лети у палати,
Де скоро світати
Буде вічна ера нова...
Хай батько і мати
Простять сина,
І дівчина,
Змирившись у серці,
Зітре пам’ять про минуле
На крихітній тертці.
Милі друзі
В соннім лузі
Посадять осоку,
І відпустять мрію схриплу
У даль сумнооку.
Ранок новий подарує
Ще днів пребагато
Землі древній,
Тузі новій,
Що вирушить з хати
За світ - очі...
Аж до ночі
Гулятиме в полі,
Вип’є роси –
Не втамує
Назбирані болі.
Стара вишня вродить рясно,
Молода – засохне,
Зійде місяць в небо синє,
Подивиться – охне.
Що із того, що із того,
Що змочують зливи
Сади вбогі,
Напоюють
Не плодючі ниви.
Лети, душе, без оглядки,
За зорями зорі,
За далечами далечі
Дзвінкі, неозорі.
Лети стрімко, не вертайся
У те румовище,
Над яким одна зневіра
Як той вітер свище.

2005

У глибоке небо поринаю
Духом спраглим, і у час нічний
З нив космічних зорі пожинаю
Аж до рання, доки дзвін гучний
Не розбудить сонце життєдайне
І окреслить обрії земні…
В пору цю все скрите і потайне
Явою зоріє у мені.
Я дивлюся істині у вічі,
Чистим серцем слухаю її
І гадаю – в котрому сторіччі
В ній прозріють бачення мої ?
Чи зустріну друга-однодумця,
Чи в самотніх роздумах згорю,
Вкривши злою славою безумця
Всю свою земну, марнотну прю ?
У священне небо виллю тугу,
Хай у душу падає дощем
Незнайомий ворогу, ні другу
Поетично вистражданий щем.
Хай безплідне слово косять роки,
Ним насичусь, мов ковтком води,
І згадаю свої перші кроки,
Що сумні залишили сліди.
Доле, доле – випалене поле,
Зоре згасла, горісна струна !
Вирок твій журою серце коле
І чужа, не прощена вина
Безталанням падає на мене,
Милі очі бачити не хтять
Як з’їдає листячко зелене
Демонічне полчище проклять.
Небо ! Небо ! Скільки ще про світу
Мені нести цей тяженний хрест
В темноті, без жадного просвіту,
Співчуття і права на протест ?
У тобі я хочу розчинитись,
Розлетітись, мов по вітру пил,
І за себе грішного молитись
Ревно Богу між нічних світил…

2006

Моя епоха ? Ані трохи !
Сучасний вік окупували жохи…
Кипляча магма – зболена душа,
Їй все чуже, вона усім чужа.
Над нею меч, під нею – мла провалля,
З обох боків – химерні віддзеркалля.
Позаду – ніч, попереду – пітьма,
Минуле – сон, майбутнього нема ?
Що я таке, чому і задля чого ?
Чи буде щось із явного нічого ?
Чи в румовищі суджено лежать
Єству, що не тотожне з вічним строком,
Нести на собі горісну печать,
Воюючи з безчестям та пороком…

Сумний вигнанець з царства муз,
Заблудний мандрівник-захожа
В суєтних роздумах загруз.
Якщо на те є воля Божа –
Змирюсь. Не стану докучать
Творцю за дану мені ношу.
Зітерти вщерть земну печать
Небес високих не попрошу.
Я маю те, що заслужив.
За те подякую в молитві.
Мені здавалося: я жив,
Коли ходив по гострій бритві
У небезпеках. У вогні
В’юнка душа перетопилась…
А може бути, що мені
Вона так виразно наснилась…
А може бути... Та хтозна,
Що було, є, що далі буде ?
У світі кожна новизна –
На мить, і світ її забуде.
Усе – примарність і обман
І правди іншої немає,
Окрім ось цих сердечних ран,
З яких розпука википає…

2005

Заблукало серце в сутінку журіння,
Не співає більше радісних пісень.
В пошуках розради на межі жевріння
Дивиться скептично на грядущий день.

Дивиться з невір’ям на прийдешні роки,
А вони, мов листя, гаснути летять
З високості неба на земні пороки,
Які страдну душу розпачем ятрять.

Коли світ казиться, роззявляє рота
На святі чесноти, роздуває жар
Ненависті, злоби, де в ціні підлота,
Совість і сумління – не легкий тягар.

Незавидна доля в того, хто лихварству
І гидким сквернотам в жертву не приніс
Свою страдну душу...
Сказав «Ні !» лукавству,
Світло Вічних Істин крізь пітьму поніс.

Доки зло зухвало маширує світом
І торгує честю марзана мужва,
У зимовій стужі квітне теплим літом
Незіпсута сутність, чиста і жива.

Не замулить облуд сі Джерельні Води,
Які поять вірні, віддані серця.
Не уб’є бажання нести у народи
Благодатне Слово і Снагу Борця.

2003

Давно не брав у руки я перо.
Мовчало серце. Відголос пісень
На душу клав задуму, мов тавро.
А за вікном у тишу канув день…

Я заблукав у млосній суєті,
У круговерті збурених світів.
Усе що чув, що бачив у житті –
Хотів забути, стерти, та не смів.

Дощила осінь, сипала зима
Скрипуче срібло на тернистий шлях.
На волю серце кликала сурма
З вітрами мчати по нічних полях.

Летіти стрімко до яскравих зір,
Нести у вись шалений крик душі.
Та раптом тихий, лагідний зефір
Мені навіяв роздуми-вірші.

Я спів почув, мелодія нова
Мене несе до зоряних орбіт,
Гаряче серце щедро напува
Тим Вічним Словом, що будує світ.

2005

Не треба слів - лиш музика і дотик...
Бринить душа тоненькою струною.
Свої думки я поскладаю в ноти -
Хай заспіває потім хтось зі мною.

Хай хтось зі мною думає і мріє,
Радіє дням нанизаним на вічність.
І яблуками небо хай засіє,
Бо все що є в нас - це лиш часу плинність.

Хай хтось зуміє так, як я сміятись
З чиєїсь фрази, зроненої в тишу.
Не хочу сліз, я вчуся не боятись,
Невпевненість в минулому залишу.

Розквітне мить, окриляться бажання,
Мелодію гітара прошепоче...
І знаєш... я втомилась від змагання...
Я просто так... Твоєю бути хочу..

В горнятку спить зелений чай з мелісою,
У кошичку зефір лежить неторканий.
Щось сховане за радості кулісою,
Вогонь в серцях палає неприборканий.

Мереживом зітхання вечір витканий,
Хтось стукає у стіни, наче з розпачу.
І місяць-князь, здивовано-розхристаний,
Вдивляється в зіниці аж до несхочу.

У сни приходять з"яви - я милуюся
Уяви власної творіннями прозорими.
Що сніг у жовтні - зовсім не дивуюся:
Розв"язую рівняння з невідомими.

Просят у Неба
Навара, приплода, налива.
Жаль, интеллекта не просят.
Но речь не о том.
Видно, Господь наделил нас
Умом справедливо –
Так, что никто
Не считает себя дураком.

Щоб звільнити від тебе мрію
І очистити репутацію,
Залишилась одна надія -
Ампутація.

Ампутую тебе у себе,
Забинтую болючі рани.
А протезу іще не треба:
Рано.

І душа моя шкутильгатиме,
Оперована, нездорова.
Буде падати і вставатиме
Знову.

Чому осінні дні минули?
Наказ природи?Чи таке життя?
Стогнало листя...ви не чули...
У вас немає співчуття...

Чомусь все дороге втрачаєш.
Нестача часу ...чи бажань.
Чому прекрасного не помічаєш?
А лиш потворним сповнена, на жаль.

Чому ти нехтуєш коханням?
Занадто сильна? Чи слабка...
Ти написала вірш останній,
А там лиш назва й жодного рядка...

Чому закохані літають?
І все шукають новизну.
Чому поети рано помирають?
Від браку слави?Чи від браку сну?

Чомусь тобі так мало тиші.
Чомусь ти чуєш кожен крок.
Чомусь НОЧАМИ вірші пишеш.
Удень нема натхнення?Чи зірок?

Я – калюжа,
я – платівка
під голками Ваших підборів.
За цілий тиждень жодної зливи –
я нездужаю
і тільки
зрідка програю уривки моря:
бризки, сплески,
краплі, кола – псевдохвилі.
Я – платівка. Я – калюжа.
Я чекаю на Ваші кроки.
Чесно.
Дуже.
Я існую доти, доки
наступають мені на душу.

2009, осінь

... Розтануть, як у часі давнина,
в теплі любові діалекти й мови,
і витвориться з них одна земна –
велика мова Всесвіту.
Умови
в країні нашій визріли уже,
а прийде час – і визріють повсюдно.
Що ж українського та мова збереже?
Про це ніхто не каже.
Та підспудно
наука вже на смерть нас прирекла,
на мову есперанто переклавши
з Шевченка трохи, менше із Франка,
ще менше з Українки.
Слово наше,
як і народ, не йшло на лови душ
ні до сусідів, ні до бусурманів.
І от його розчинюють чимдуж,
щоб ми зникали перші.
Одурманив
не одного словами про любов
і про велику світову родину
той, хто собі півсвіту наборов
Іінезнищенним чується.
Не згину,
нехай стає хоч головою сторч
пророк, котрий лишає з України
майбутньому вареники та борщ,
та ще Тараса Бульбу.
Ми – не тіні,
ми плоть жива, і ми душа жива –
ординців стріли і гадюк укуси, –
а ми, неначе скошена трава,
буяли знову.
Хай у слові «русин»,
хай «малорос», «хохол» або «рутен» –
це все одно.
Ні, не трава ми – віття,
яке було порубане, проте
одну співало пісню.
Крізь століття
у древа роду від вогню і зрад
ми берегли не віття, а коріння,
тому й живі.
І к бісу реферат!
Ввірвалась рідна пісня вакурат:
«Камінь росте без коріння,
Сонце сходить без насіння,
Скрипка грає – голос має,
Серце плаче…»

Й не вмирає»

1962

Із тетраптиху

A на моїх вустах – твоє ім’я,
Цвіте у серці, як волошка, слово.
Є часу невмолима течія,
Ріка чуття глибока й світанкова.

Є музика бентежної душі,
Є голос той, що всіх до себе кличе.
Це я стою, мов явір, на межі,
А ти така ж далека й таємнича.

Щодня шукаю випадкових стріч,
Ключі від щастя власного згубивши.
Весняне море вуличних облич
Несе мене від спогадів і тиші.

Бо на моїх вустах – твоє ім’я,
Цвіте у серці сокровенне слово.
Звучить воно в руладах солов’я,
Де нас чекають ночі калинові.

Це наших літ нестримна течія,
На берегах дві долі, наче птиці.
А на моїх вустах – твоє ім’я,
Воно любов’ю щирою святиться.

Зі зб."Серце невмирущої кобзи"(1997)

 
1


храмовий змій, хтивий голуб
  хто би тебе спокусив
на злотисто-сріблистих ланах
    у галактиці хмарно~чумацькій

приязно огортаючи
  тьмяним коштовним покоєм
під каприччіо хвиль снігових
    під цикламеновим небом

ейфорійні вічі бажань
  чи забуття водоверть
лагідний лід, тихий голод
    аби спокусити тебе



2


у дні солдатів живодерської снаги
на дні сталевої хисткої пастки
гірка зухвалість ~ грішний сміх
продертої гротескової суті

як ллється смерть і сніг летить
на тротуари у скривавлених річках
залізом загнана парує ніч
зубами креше плоті божевілля

як в океані змиє бруд жорстокість
із болю заіскриться мертвий космос
над звалищами залишків людських

чи підеш ти, зі мною


Аміклея



 -}{-




 

ти як плід закручена в сувій
довгої мов рух по колу миті
я чекаю на небес відкритість
ніби слуг своїх у храмі Вій

розродився вітер в голові
наноси води для повитухи
грій та прикладай думки до вуха
не торкайся уст як сам не свій

породіллям викликаний трем
переломи світла мов просфори
час прийде до себе та не скоро
недоказаний між слів та лем

просихай дослівно а як ще
просихай від вин і до відпусти
у віршеві холодно бо пустка
сонячим розбав її дощем

схочу ще тебе ковтну цей дим
і на паперті встою хоч сором
поведу думки на серця хори
алілуя всім твоїм святим

5 Листопада 2009

ссыхаются карты на столе;
подоконник вплотную бел под пустой бутылкой.
зыбче солнца, броккольной изморозью цветной
на фанере шкафов выпотевает лампа.
в известке - мел
дрожит раковинными пылинками.

за окном, выпадающим в температурные скидки,
но вовеки зеркал возвращающимся ночами,
ледниковый период - непреходящим штампом,
очной ставкой с вымарыванием,
бессрочной ссылкой
из дома, в котором раковинные свитки
размазаны в белый шум.
которому, когда песочные передергивают плечами,
электронные жмут.
в доме-окнариуме,
с карточными полушагами спирали,
рассыхающимися на столе.

Живу в дивнім світі твоїх ясно-щирих очей,
Купаюсь у їх океанах глибоких.
П’ю чари, мов мед, із живої душі,
Теплом твого серця себе зігріваю.

Радію усмішці твоїй, мов ранковій зорі,
Сумую, як смуток тебе доторкнеться.
Тепло віддаю, щоби не відчула зими,
Торкаючись рук – ніжних крил твоїх білих.

Злітаю закоханий у небеса,
Дарую всі квіти, що є на землі.
Торкаючись уст твоїх – диво-вогню,
Живу в дивнім світі твоїх ясно-щирих очей.

Коли непереможне почуття
прийде до нас - і серце затріпоче,
коли вже сподіватись вороття
ні ти, ні я, тим більше – не захочем,

коли світів байдужих зникне дим,
а нам слова вже стануть непотрібні,
коли забуте стане знов новим,
а ми з тобою будемо, як рідні,

коли у споконвічному огні
ми згоримо дощенту від любові,
коли в твоєму і моєму сні
сюжет один - про роси світанкові,

тоді у книгах древніх мудреців,
даруючи надію нам востаннє,
загадка Долі в плетиві рядків
розквітне знов віршами про Кохання...

2009

У осені свої закони:
Дощем наповнює флакони
Чужого міста.
Руйнує стіни і пороги,
Кидає жменями під ноги
Банкноти листя.

Міняє, ніби, все на краще,
Птахів вистрілює із пращі
Крізь неба сито.
Сліди лишає на серветках
В старих поетах, і поетках
Незнаменитих.

Недофарбовані паркани,
В книжки закохані ботани,
Ти – Я – мовчання…
Дні на розп’ятті чи розпутті -
Роки студентські незабутні,
Та, вже останні.

Смак алкоголю, нікотину,
Цирозом вражено печінку –
Куди вже більше?
Сніг з листопадом у долонях,
Відтінок золотий на скронях…
І трошки віршів…

радіємо рейтингам вигукам «браво» як діти
свою популярність плекаємо вдень і вночі
на стільчика влазимо – віршика пробубоніти
вершини долаємо… не висоту – височінь

а хтось помирає (чи вже) безневинно і тихо
і позначка «нуль» застрягає між тамтим і цим –
світáми чи свíтлами – не від стихійного лиха
природною смертю без участі чум і вакцин

а ми переходимо – понад 6,0 – ніби в сні
у темряві посмішка не дотяглася до бронзи
нічо – підрихтують! засвітять софітно «мерсі!» –
й навіки змаліють примари житейської прози

За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з’явишся ти, -
я тебе передчую.

1993

Зима обступила місто,
для тих, хто тягається від самого ранку
без жодних справ
не найкраща пора.
Біси і пияки розбіглися по вокзалах,
гріються в кабінках для фотографування,
не виходять назовні.
Ці небеса в розширених алкоголем
зіницях підлітків, їхній голос, що завмирає,
коли вони говорять про жінок -
як вони п'ють червоне вино,
як вони роздягаються, як вони знічено плачуть,
розмазуючи гарячу помаду по одягу і серветках.

Життя тобі дістанеться рівно стільки,
скільки ти зумієш зігріти
власним подихом і долонями -
сніг над рікою
і рештки тютюну й цукру в помешканні
і я зможу завжди сказати:
бувай, дівчинко,
країна, в якій я живу,
можливо саме тому і не розвалилась,
що в ній іще кілька людей
люблять одне одного - без істерики
і презервативів, просто
перемовляються якимись словами,
зустрічаються десь на вулиці,
навіть не знаючи до пуття
де ці жінки п'ють своє червоне вино,
де вони прокидаються, а потому знічено плачуть,
розмазуючи гарячу помаду по шкірі і по серветках.

Ти дивитимешся на світ за своїми вікнами,
на світ, з усіма небесами, що пливуть його поверхнею,
і думатимеш,
що навіть якщо вони зможуть перезимувати і цього разу,
що вони робитимуть зі своєю морокою? -
адже так чи інакше від нас залежить так мало,
життя знай собі триває без кінця і початку
і по кожній великій любові
залишаються порожні
зали очікування.

Вітрові Ночі присвячую

Вітер тут мене зачарував -
Грав журливу музику Вівальді,
Золоте намисто дарував
Пурхітливій пташці Есмеральді.

Так він щось довірливо шептав
Берегові - другові своєму,
На озернім аркуші писав
Про кохання - брижами - поему.

Наслухала вірші ті сосна,
Вп"явшися за урвище корінням...
Есмеральді заздрила вона,
Та була - поеми героїня.

Вітрових наслухавшись поем,
Я бреду по золотому насту,
І вертаю знову на "ПееМ",
Наче заєць - білий і пухнастий.

6.11.7517 р. (2009)

Блукає темрява крізь день,
Собою тіні прикриває.
Де було дерево – вже пень:
Журба під ним змію ховає.

Пожовкле листя замело
І тільки осінь затремтіла.
Тепло і радісно було,
А зараз – вулиця зумліла.

Втішають доторки проміння,
Пульсує прагнення до зірки.
Я посаджу нове коріння
І задеруся знов на гірки!

*
Ми чимось схожі
Із столітнім дубом.
Він тінь дарує й жолуді поживні.
Я ж – усмішку
Й утішливі слова.

Нас бавлять секс і гроші як ляльки.
Що буде через еру з нами,
Коли вже люди стануть як вовки
І витимуть безсонними ночами
Втрачаючи цнотливості смаки.

Коли в моральний з аморальним час
Провалля і земного існування
Дістались як футбольний пас
Для когось слава, а комусь кохання -
Є неминучість в кожному із нас.

Трава зім'ята від низьких утіх,
Земля просякла смертними гріхами,
І плач давно вже істеричний сміх…
І сплутані думки зі снами,
З початками кінців усіх.