*
Хотів хоч раз русалку пострічати
В житті своєму і не довелось.
Он водорості течія голубить
На коси схожі…
Може то її?!

 
Чорнява Жінка

під магію музичних інкарнацій
зустріну ніч - найкращу із вакацій,
допоки Місяць ще не повністю змарнів
від гаспида галюціозубів


Сонце Місяць

в скажених протягах жіночих інтуїцій
миттєво ліпиться те щастя листове
у вірність Місяця посвячений куплет
непрямо_глючно переходить в приспів


Чорнява Жінка

непрямо_глючно переходить в приспів,
а потім - у рефрен, і знову за
фіранкою вже дражнить запах слив,
і виноградника струнка лоза. . .


Сонце Місяць

і виноградника струнка лоза
долонями належить долі
вже скоро час підбігти коді
на різко пригальмованих газах


Чорнява Жінка

на різко пригальмованих газах
тихенько кіт стрибає у віконце,
дивись - у морі топиться вже Сонце,
і відбивається в твоїх очах


Сонце Місяць

і відбивається в твоїх очах
і викликає захват, захва. . .
заліз долонями під пахви
розбив очима білий кадділак


Чорнява Жінка

розбив очима білий кадділак,
навіщо це старе, задріпане авто?
ліловий негр хай подає манто,
допоки вечір цідить чорний лак


Сонце Місяць

допоки вечір цідить чорний лак
так само надурити пам’ять
яка втікає провулками
наповненими фулюганами. . .


Чорнява Жінка

наповненими фулюганами і емо,
як кока-колою в підступному еМСі,
і тихо дощ сповзає по руці,
і ніч магнітом тягне в оберемок. . .


Сонце Місяць

і ніч магнітом тягне в оберемок
кота не буде, кадділак розбито
проп’ю шопена, він мене проїде
під магію музичних інкарнацій



✴




 

Я не поет
і з мене досить
метати бісер перед вами
Вже темний силует
голосить
якимись мертвими словами
Я не тиран,
але терпіти
не маю звички,вибачайте
Це мій Коран
пропащі діти
надії зайві поховайте
Я не пророк,
але не стану
відводить очі перед часом
Наступний крок
в густу оману
ви ступите із басом
Я не шаман,
не гуру,
імам, халіф чи кат
Не наркоман,
хоч, здуру,
своєї долі сват...
160907

Сонет, немов стріла в обіймах лука,
а тятива натягнута уперто.
Як вістря вогняне улучить звуком –
на ґноті слова сонця вже не стерти.

Цей спалах крику, родженого в муках,
заплетений вузлами кіпу* мертво.
Я прикладаю, де плететься, руку,
а ти відчуй, неначе ню*, відвертість.

Бо кожен вузол – то тепе* і кода,
тепер і потім, та оліфа хвилі.
І ми одні з тобою, апріорі

знаходимо до серця Бога коди.
Він, як у Матрицю, заходить в тіло
аби розсіяти душею зорі.

6 Серпня 2009

*кіпу - вузликове письмо
*ню - оголена натура
*тепе - горб зі залишків давніх будівель

Трамвай застряв у «пробці»
Завмер. Ані туди, ані сюди.
І люди в нім сидять як у коробці
Без настрою, без їжі, без води.

Бедлам автомобільний
Чекаючи побоїща – затих.
«У кращий світ прорветься самий сильний,
А виживе терплячіший за всіх!»

Знервовані автівки
Вбивають мовчки довгоплинний час
Міняє хтось колеса на кросівки???
Свободу на бензин, або на газ???

Та тиша не жаліє,
І хтось уже не витримав - побіг
Ховатись в помилковій безнадії
Від навісного плетива доріг.

Бо ж раптом засигналять,
Завиють, заголосять, закричать,
Дадуть в табло, або на попіл спалять,
Проігнорують вік, заслуги, стать.

Трамвай стоїть у «пробці» –
Останній непокірний бастіон.
Всередині знайомі незнайомці
Плюють і нарікають на закон.

Неначе легіони –
Тих воїнів, що сплять і бачать сни,
І їхня зброя – лайки та прокльони
Загострені й готові до війни.

Та крикнув хтось: «Дивіться!
Дорога вільна від залізних пут!»
І втомлений трамвай рушає з місця,
Щоб радісно завершити маршрут.

Сім’я в нас - дружна валочка
І кожен – молодець
Матуся, як сівалочка,
Татусь як тракторець
В городі все стараються –
Шукають щось в землі…
Отак і просуваються
Реформи на селі.
2000

Вона ні дівка ні вдова - отак, дівчатка!
Бо все ж два роки ним жила, хай без печатки
Ох і чесали язики баби - сороки!
Вже мала щастя і біди - все в двадцять років.
Та ні не з ним жила, а ним - заради нього
А він - для неї, а тепер - нема нічого
Привезли в ящику його дядьки в погонах
А їй? А хто вона йому, як по закону?
Їй - тільки сльози, але й ті вона ховає
Війни нема, а часом бачте, що буває
Іде тихенько, мов пливе, не чути кроків
Іде - ще дівка, вже вдова... Все в двадцять років.
1995 р.

Люблю автобус неквапливий
/Е.Зозуляк. "Ідилія"/

Люблю автобус неквапливий,
Його моторчик буркітливий,
Сидінь обдертих дерматин,
І скрипи завжди лисих шин.
Його, як можна зрозуміти,
Дірявили ще "месершміти"
І фарба, що борти вкриває
Іржу і дзюри затуляє.
Люблю постійних пасажирів:
Сільських бабусь і бригадірів,
Студенточок і інженерів,
І п'ятдесят пенсіонерів.
Люблю їх клунки з пирогами
І те, як допчуться ногами
По мозолях і чамайданах.
Люблю дорогу, всеньку в ямах -
На ній дізнаєшся й без книжки
Яка і де у тебе кишка.
Люблю автобус неквапливий!
І в світі певно неможливо,
Щоб було щось, таке ж веселе,
Як наш автобус через села.

1998 р.

Коли тебе бачу осяйну і милу,
То завше на думку спадає мені:
Невже би то з мавпи природа зуміла
Створити це чудо? Я знаю, що ні!

І вірую я, що ти створена Богом,
Що є в тобі справді щось позаземне.
Не смійся - це так. А інакше від чого
Ти кожної миті чаруєш мене?
1991

***
Хтось з клаптика газетного окрайця
Урвав. щоб записати нашвидку:
“Сураж, Стіжок, Антонівці, Загайці” –
Чотири слова в рваному рядку.

Робоча одноразова проблема
Звела до купи звичні назви сіл.
Зійшлись – і зазвучали як поема.
Звучанням слів і сліз і славних діл.

Політ душі, прихований в кухвайці.
Свіча на злих історії вітрах.
Сураж, Стіжок, Антонівці, Загайці –
Скарби Волині, сховані в лісах.

2006

Як човен торговий з урожаєм новим,
Що по Божій ласці щедро нам зростав,
На вітрилах листу жовто-золотистих
Припливла до Шумська осінь золота.

Скоро перший іній сріблом крони зросить.
Діамантом в травах зблискує роса…
Дякуємо, Боже ми Тобі за осінь.
Диво – осінь в Шумську – щедрість і краса.

Моя любов пекучо - невгасима -
Оця земля лісів й озерних плес,
Зневажена сусідами черствими,
Та милувана Господом з небес.

Віки пронісши на своїх раменах,
Достойний в непихатості своїй -
Цей край тихенько світиться для мене
Нехай не дуже пишний, але мій.

І хоч скрекочуть ворони старанні,
Звіщаючи то бідність, то біду -
Та Шумщина - це той окоп останній
З якого я нікуди не піду.

Бо вірю, що преобразиться зримо,
Постане в сяйві тисячі чудес.
Знехаяна чужими…та й своїми,
Та милувана Господом з небес.
2005

Кипіння круч, озер ласкава синь.
І сонце, що крізь крони в душу ллється.
Відважні й мудрі люди. Це - волинь,
Що в чулім серці піснею озветься.

Задовгі сотні літ не раз не два
Митці ту пісню бралися співати,
Та бідні виявлялися слова,
Щоб всю красу і велич передати.

Все вабили митців кількох колін
Почаєва незгасне світло тихе,
Острозька монолітність древніх стін
І Кременця шпилі, хрести і стріхи.

В Вишнівця велично-світлий сум,
І невагасима пісня Берестечка,
І Шумських берегів зелений шум,
Шляхетні села. Гамірні містечка.

Так поєднались в висях осяйних,
Сплелися нерозривно й позачасно,
Господній дар - і праця рук людських,
Небесний геній - і земля прекрасна.
2003

Між смертельних бід, якими зараз повен білий світ
Між воєн світових і хатніх свар це - найбільший дар
Зразу не збагнеш... здається неможливим, але все ж
На цій Землі, де ллються сльози й кров
Досі є любов...
В цей жорстокий час самим Всевишнім послана до нас
Її ходи не стримає зима, розлук тривалих тьма
І навіть смерть сама
Гарна ніби в сні, любов хай буде з нами по всі дні
І поки є вона межи людьми доти живі вони
Поміж тих проблем в яких сьогодні ти і я живем
Розтопить страх неначе лід весна
Лиш вона одна
Не бажає зла свята любов що із небес прийшла
Усьому вірить й терпить сотні літ
І - рятує світ...
2008

Пластик. Асфальт. Бетон.
Нудить від рівних стін.
Нудить від правильних форм.
Від передбачених змін.

Скло. Дороги. Шассі.
Звикле до болю нам.
Квіти в штучній росі.
Квіти і целофан.

Влада. Сила. Протест.
Верне від цих амбіцій.
Простий на людяність тест
Пройдуть лише одиниці.

Машини. Роботи. Лінь...
Прогресу ніщо не завадить.
Про те, що є ще живі,
Нагадують жовті кульбаби.
2008

Чому не можна перевернути світ?
Щоб поставити все догори ногами?
Це було б краще. По-своєму перетворити
а то тільки ходиш, розводячи руками.
Але хто мені заперечить перевернути світ?
Місяця стягнуть і дати березової каші
зорі віддати дітям – хай граються,
барви, що кричать весняно – служниці
Маші
Хай би одягла на себе всі оті розкоші!
Тоді б, певно, Петька покохав її, скільки б
було сили.
А то ходиш цим балаганом що звуть –
природа,
й молиш: о, хоч би вже тебе чорти вхопили!
1914. Київ.

І я, і Ви – почули голос Мая.
Щось затремтіло – там, біля серця.
Мчимо в хвилях мототрамваю.
Почнемо інтермеццо.

Ми в Дарниці. Так гарно. Мило.
Пахучососни. Гуляємо. Десь плеще.
Груди затопило…
…Ви: – «Що се ще?»

Ми поверталися. Ні слова. Кепсько.
Безмовно йшли. Прощались біля ліфта.
І зникли Ви. І зник кудись Семенко.
…Дома я взявсь за Свіфта.
1914. Київ.

Знаєш, це наче взяти великий аркуш паперу,
Ручку і ґумку. Для початку - намалювати сферу.
Поділити її – ну там, на атмо-, на гео- (такими собі шарами),
Наче торт, розумієш? – «Наполеон» - як випікала мама.
Та олівці кольорові. Та щоб отих кольорів – багато…
…………
Намалювати по центру – гори і море. І на горі – хату.
Не надто велику. З білого каменю. І кармінову черепицю.
Вікна – щоби на сонце. Квіти високі. Лавку. І кицю.
Пасіку з медом. Сливи. Черешні. Лози і вина.
Сир і оливи. Запах полину. Дочку і сина.
Жменю овечок. Тронки відлуння. Кошик з грибами.
Стиглі суниці. Мох під ногами. Тата і маму.
Стежку донизу – просто до моря – бігти до тебе.
Руки спіймали, ніжно обняли, кинули в небо –
В розсип волошок – пошепки луки, леготом – трави.
Квітів навала (як цілувала!), зоряний травень.
- Швидше, загадуй - зірка упала! З моря нам світить…
- Будь мені правдою, світе мальований, світечку-світе…

Як багато не вдалось сказати!
Скільки слів лишилось на вустах!
І хотілося чимдуж кричати,
Плакать по несказаних словах.

Ніч, і темрява, і жовті фари
Кинулись на тебе, мов порив.
І зібралися над головою хмари.
Янгол твій за тебе Господа просив.

Фари все росли й шумів двигун.
Удалекому краю хтось вирвав квітку
Й обірвалося чомусь життя.
Ну навіщо Бог послав цю мітку?

Хтось кричав, хтось кликав допомогу,
Хтось благав, а місяць все світив.
Він яскраво освітив дорогу
І ворота в рай тобі відкрив.

На землі тоді лежали квіти,
Зірвані в далекому краю.
Десь близенько щось кричали діти.
Падали сльозинки на траву.

"Що було тоді тієї ночі?
Що було тоді, скажи?
Чом тепер ридають мої очі?"-
Хтось питав у місяця тоді.
03.08.09

Ніколи не кажи: "Ніколи",
забудь це слово назавжди.
Лиш вір, лиш вір без перестану
і віру в серці ти держи.

Хоч і ніхто не розуміє,
що в тебе робиться в душі,
тримай свою незламну віру,
тримай її і бережи.

Ти волю виховай у себе,
щоб не зламали вороги.
Стерпи всі муки і образи,
та тільки свого досягни.

Хай свічка тьмяної надії
не згасне у твоїх очах.
Та все ж не говори: "Не зможу".
Не говори, бо це не так.

«Полюбляла вона, зачинивши в клітку
винного, віддаватися на його очах
любощам зі своїми коханцями, одним
з яких був король…»
З давнього рукопису

Цей хтивий жар! Це полум`я одвічне!
Цей мармур тіл завитих, як ланцюг.
У ніч середньовічну хвойд і волоцюг
Ніхто не скаже правди тобі ввічі.
Вони завиють, як пекельний хор
Під замковими стінами хвалебно,
Коли коханець твій, король таємно
і ганебно
Сповзе набік захеканий, як хорт.
Розіб`єш гонор, честь свою на друзки,
Стомивши спрагою Сенявських
і Собєських,
У клітку замкнених сталеву пеську
Як очорнила ти славетний рід Жевуських!

аптечка,
перша медична допомога,
пігулка швидкої дії...
і все це - я,
бо рятую одного чоловіка
від самотності,
відчаю,
провалля (або бетонних стін)
обставин.
а може то він рятує мене
від провалля (або бетонних стін)
обставин,
відчаю,
самотності.
і саме він для мене -
пігулка швидкої дії,
перша медична допомога,
аптечка...

колись ми це називали
любов
а тепер навіть язик не повертається
так сказати
усе стерлося
самотністю
відчаєм
проваллям( і бетонними стінами)
обставин

колись кожен мав здоров"я
і щирий сміх
а тепер має лише
медичні засоби
для боротьби із хворобою:
аптечку
першу медичну допомогу
пігулку швидкої дії....

Ти назвала місяць «шматком лимона»,
І він отримав свій кислий присмак.
Вдихаю в себе цю ніч. Так чудово
І ейфорійно холоне в жилах…
Ти закохалась в кістляві руки
Отих дерев, що самотні й чорні.
В їх монотонно-скрипучі рухи,
Такі граційні…Та надто скуті.
Я буду поряд… Зі мною – небо,
І нектарином залиті гори,
Я буду поряд, як буде треба,
Як будуть завжди оці простори…
І сизим димом повита річка,
І десь десятки далеких вогнищ,
І вишивана тоненька стрічка…
Всього лиш пам'ять. Та що вже зробиш…
Той дерев'яний і кволий мостик,
Ми називаємо тільки «нашим».
І через кілька (десятків?!) років
Він постаріє. (Чи стане старшим)…
І ми також… Та про це не варто…
Бо зараз є лиш самотня ватра,
Затуманена річка, силуети горбів,
І десь тихий в траві шум нічних цвіркунів…

04.08.2009

Зранку прилину до тебе о шостій...
О шостій ніхто не приходить у гості.

Срібними крихтами сну на повіки...
Невже по дорозі розбив, недоріко?

Мов зачарований князь на погості...
Цікава вершина кар’єрного росту.

Буду тебе пильнувати до віку...
Палкі намагання не варті і сміху!



Навіть краплина печалі не зможе...
Надмірна увага на збочення схожа.

Серця твого оповити туманом...
Ти знову будуєш повітряні плани?

Я водоспадом пахучої рожі...
І знову сусідську зламав огорожу?

Ймення твоє возвеличу, кохана...
Допоки мені терпеливості стане.

Знаєш, любов—як щелепи капкану-
Вправно здирає і шкуру, і хутра.
Замість постійно співати осанну
Мовчки почитуй вночі Камасутру.

Розлучалися так, наче мали зустрітись завтра.
Дивувалися, їли калину, ридма ридали.
Розстріляй мене поглядом. Бачиш небесні карти?
Це ж бо ними ангелики грають на наші душі.
І скидають додолу їх, наче червиві груші.
І вони розбиваючись соком стікають. Мало.

Мені слів твоїх, зим твоїх. Спека така нестерпна.
Ти торкаєшся шкіри, неначе сталевим лезом.
Це така обережна байдужість. Свідомість терпне
Від вина і зізнань. Я благаю – живи і слідуй.
Або просто живи. І у серці плекай Феміду.
Я ж пробачу усе! Але інші іще тверезі.

І тому не пробачать. Окей. Забуваю: хто ти.
І ця радість справдешня, мов мед у духмяних сотах.
І цей смуток справдешній. Скривився кривавим ротом.
Нам недовго лишилось. Хвилина. Померти всоте.

Заплющу очі – полечу до тебе
Торкнусь губами сильних рук.
Блаженства час взиває нас до неба
Звільнитися від мИрських пут.
У поцілунках щирих – втрата часу
В обіймах – пристрасть почуттів
Осушу до краплини хмільну чашу
І втілю те, що в мріях ти хотів.
Цілуй, не стримуй свої губи
Кохай – не бійся забуття
Нехай летить, веде до згуби –
У нас одне на двох життя.

В тебе під крилами тепло, мій янголе, сизий.
Ніч одягнула святкові золочені ризи.
Перепочинь на краєчку моєї долі.
Я вже навчилась мовчати з тобою поволі,
Душу підвівши до Неба, а очі донизу.

Хмизу набрала сухого для вогнища в полі,
Я б відпустила тебе, та боюся волі.
Біля багаття посидимо разом, як друзі -
Поруч калина ще журиться в темному лузі,
На осені грудях, схрестивши гілля голе.

*
Не бачив
зроду солов’я живого,
Але щоранку будить він мене.
Як жаль, кохана,
що його не чуєш.

Я заплела хмаринку у волосся
І, мов намисто, райдугу вдягла...
За небокраєм світло розлилося -
Нічого кращого за казку цю нема!!!

Росою омивала собі ноги,
Сполохала метелика в квітках!
Я тут живу!!!Тут згинули тривоги!
У травах заблукав дитячий страх!

Легенький вітер пестив мою шкіру...
І ягід сік розтанув на губах...
Щоночі повертаюсь в цю країну.
Щоночі я щаслива в своїх снах...!

Ситець неба продертий наживо
слинить дощ суховіття дерев
заридає знервоване радіо
про скалічені душі жертв.

Важко йти по дорозі невтоптаній
і ускладнений слухати біль
задихатися від захоплення:
«10 гривень за кури -гриль».

Відфільтровуєш інформацію
і випльовуєш біль через рот
у легенях запах акації:
в лівій кисень, а в правій азот.

Кожен день як тунель до світла
як п’яниця хитається тінь
в роті слина від жалю згіркла
кожен день, мов хронічний біль.

І навіщо? Пронизливий вітер
сушить голу пустелю небес
в склянці чаю вовтузиться літо
я спізнився. Христос вже воскрес…
2009

Мої невідомі друзі,
Не залишайте мене у тузі.
Ми просто ще не знайомі,
Та манить завжди невідоме.
А може, днями нелегкими
Станемо просто лелеками
І попри усі заборони
Злетимо. А куди? Невідомо.
Ми разом у тій невідомості
Політаємо у невагомості.
Невідомість не є безкрая...
Невідомі мої, політаєм?
04.08.09

Відчуєш і зникнеш...
розчинишся в тиші...
Отримаєш дозвіл
На обшук у серці.
Ще трохи - і звикнеш,
Прикинешся хижим.
До біса твій ордер!!!!!!!!
Сама собі Цербер.

Розчавлений спокій;
Один лише погляд...
Стратегії дивні,
Напевно, даремні.
Розважені кроки,
На чоботях - попіл.
Думки депресивні,
прохання нечемні.

У ліжку зі звіром.
Заплющені очі.
Хвилина по тому...
...і зникнуть бажання.
Смакує зневіра
прогірклою жовччю.
у болю страшному померло кохання...

Знайома кав'ярня за рогом,
Ще сонна і млява.
Крім нас у цей час тут – нікого.
Лиш вранішня кава.

Гаряча...Смакуєш помалу,
Не маючи права
Дивитись відверто зухвало,
Всміхатись лукаво.

І мружиться сонце грайливо
Крізь шибку віконну.
І сіється ранок, як мливо,
У тишу бездонну.

І в кутику нашого світу -
Чуття золотаве:
Знайома кав'ярня, і літо,
Як вранішня кава.



3.08.2009

Ночной фонарь врезается во тьму
Застывшей комнаты сквозь дымку шторы,
А за окном ночные разговоры
Плетут из нереальности тесьму.
Мне снится, будто я в Крыму,
Мне снится, будто я на море…

Мой сон, небрежно сшитый без лекал,
Стекает и пропитывает простынь,
Мне снится, будто я вишу на тросе
В кабинке под Ай-Петри между скал.
Восторженно стучит в висках,
И я гляжу на скалы, чтоб не трусить…

Там, на скале, среди больших камней
Сидит и смотрит на кабинку сокол,
Я вижу, как полет его высокий
Срезает воздух в жаркой вышине,
И сокол приближается ко мне,
Но исчезает точкой на востоке…

И горизонт звучит натянутой струной,
Очерчен точно – как всегда далекий –
Он каждый голос превращает в клекот
Прибоя. В кровь течет вино…
И ночь, и сон, и свет в мое окно…

1.
Ти вже знаєш, що ця дорога тривала не ніч – завжди,
І несло мій плацкарт, і кидало аж до неба,
Та потреба ба-чи-Ти нагорнула хвилею: Ти, зажди!
Не відводь очей_не забирай руки_не буди,
Бо іду по снах –
камінцях непевних –
кудись
до тебе:
на примарний голос,
чи сивий волос,
на цяточку маяка…
..і звивається залізниця, мов Змія Едемська, ота, яка….

2.

Спочатку – дорога (потяг обшарпаний «Львів-Херсон»),
Смажені кури, варені яйця, відкрита пляшка,
Сусіди – пластами, приблизно сорок пластів-персон,
Що кричать, як сороки. Поміж них – провідник Ясон
Симпатичний (Сергій або Саша – згадати важко).


Ці хропіння північні, полиці замацані, плач дітей,
– Козир – дзвінка, давай в підкидного, – Ясон говоре. –
Ну ж бо, дівко, знайди своє Серце між цих мастей,
Де крім піки і черви червивої – тільки глей,
Що заліплює очі…
А потім заснула.
І снилось море:

:щось химерне таке: зимні води і чайки білі,
Аргонавти смагляві, сердечний – козирний – туз,
Ти смієшся, і зовсім не страшно, і сіль на тілі,
І пливу, розгрібаючи душі слизьких медуз,
І ропа, а не кров, і замішано все на густо,
Навіть ложка стоїть, як питання довічне – чи
Долетять через море останні осінні гуси,
Як закінчиться літо солодке?
Мовчиш?
Мовчи.
Замочи у мовчанні, як в мідному чані, вину…
Плачуть води…
І чайки регочуть…
Рятуй!
Тону!

3.
…і рука ухопила із вирви.
І все – прозоре.
– Дякую тобі щиро, Моє Море…

…від асфіксії – у вухах надсадний дзвін:
- От ми і зустрілися, Море-Він.

4.
Він – упевнений у своїй певності. Нахабна врода,
На накачаному плечі приліг спочити дракон (тату),
Море-Він, позашлюбний син Одіссея-заброди,
Змінює щодня дівку – то цю, то ту.
- Що ти маєш, Серце моє, для Ганни-панни?
- Покупай, красавица! Мидии, креветки, рапаны!
- Любове моя, надто солі в тобі багато…
- Не вопрос! Пахлава медовая! Сладкая вата!
Да кончай ломаться! Нашлась тут…принцесса Анька….
І пішов:
- Холодное пиво! Шашлык, таранька!
…
Підвелася…пісок струсила з плечей, з колін…
…засміявся у спину
білі зуби у вищирі
Море-Він.

5.
А потім – сказано ж бо – дурепа! – креслила знов
Прутиком на вологому березі – amor (любов),
Жо тем, ай лав, інших дурниць немало,
А хвиля – фіть! – і нічого немає – усе стирала
З чорної дошки досвіду.
І – табула раса.
Терла надсадно, неначе чергова по класу
(Тітка огрядна.
Середньовічна.
Така сумна)
– Вуаля, пане і панове!
Вашій увазі –
Море-Вона.

Перші і другі зморшки виорали опухле лице,
Її голосу – "Обалденные пончики!» – прокурені обертони.
… І ніхто не мріє про груди смагляві, і про те, чи це
… і ніхто у полоні лона її не тоне
… не сплітає байку про метелика крила – вії…
…уже не любов валютна – так, привокзальна повія…
…ну, хіба…абстрагуйся, абощо…і не розплющуй очі…
- Хочеш на шару?
- На шару? Звичайно, хочу….
… Чи пригадуй ( краще – без дотиків) – як колись, тоді…
Колами по воді
Колами по воді
Колами по воді.
Посміхається макоцвітно…
Як цукерка солодкій Дарусі – оте «на…»
…хоче
любові
чи просто
Море-Вона.

…щоранку у неї заходять – скопом, усі на раз,
Кола несуть, матраци, іншу спасенну ґуму,
Бо – божевілля плоті,
Бо – груповий екстаз,
Злизує з тіла ніжність, наче налиплий гумус,
Добра_дурна_велика…
Фоном – квиління чайок…
Лізуть у неї ґвалтом,
Пісяють і кінчають.
Їй не болить, нічийній. Нічка на груди ляже.
Гасять бички коханці в спалені плечі пляжу.
Потім – мине відпустка.
Спустять свої кондоми,
Пам'ять складуть в наплічник.
Потяг.
Вокзал.
Додому.
…………
… мовчки дивиться.
І сльозами давиться
І гикавка від вина…
… у чоло цілую…
Спи, сестричко…
Вони повернуться….
Море-Вона.


6.
…прокидаєшся серед ночі, виходиш боса на дивний звук.
Ніхто не чує (не хоче чути), але ти – мусиш:
Як плете волосінь сріблясту місячний ткач – павук,
Як Час нанизує зорі та мушлі в дівчачі буси,
Як зітхає – глибоко, аж тріскає по швах – небо хворе –
Це – Воно.
Довічне, святе, безсмертне.
Моє Море.
Тягне місячною доріжкою – тільки – іди одна.
Бо вода – то симфонія духу.
А шлях – єдина струна,
Це – Господь, загорнутий у вічності кімоно –
Посміхається поглядом лазуровим
Море-Воно.
…І кожна найменша мушелька – як ікона.
Серце моє солодке.
Мудрість моя солона.

Хто мене від мене порятує?
Пане мій, у Вас питаю, пане.
Служба Божа. Тричі «Алілуя»
І Різдвяні дзвони біля храмів.
Сніг скрипить під чоботом зимовим,
Із небес снігами сипле, сипле…
І циганка з згортками любові
На порозі, мов платівка схлипує:
«Ой, подайте, гріш мені на бубличок,
Ой, голодні діточки мої»…
Я ізнов є сам на сам із думкою,
Пане мій, скажіте щось мені.
Не втішайте, ні! А словом істини
Киньте в душу злидарну монетою.
(А зима така святково-сніжна!)
Вам сказати нічого. Ви п’єте
Чай гарячий з медом і корицею,
У задумі голову схилили.
Все добро повернеться сторицею…
Чи багато ми його зробили?

Я – не поет. А ти – негідник.
Не гідний пафосу й понтів нікчемних.
Прибери з обличча віник,
Квітів пустих й даремних.

Я – не поет, не вірю в зорі,
Я не благаю й не вродлива,
А ти – нікчема, параноїк,
Якому їжа замість пива.

Не в тему, в радість, в гіркі сльози,
Сподівання жити краще.
Це почуття пішло на користь?
Чи залишилось в тобі... Нащо?

Темно... темно... Це – майбутнє...
Аудиторія – в тенетах...
Всюду люди, діти, люди,
Людяність замре в дискетах.

І прокрадеться до крові.
Я – не поет. А ти – не гідний,
Пафосу й понтів знайомих,
Та прибери з обличча віник.

Прибери ним свою стелю...
Життя в футболці й на паркеті,
Поцілуй від мене землю,
Де спочивають тільки ті...

Хто віддався свому Богу.
Замри ця мить, як став годинник.
Понти та пафос невід’ємні.
Я – не поет. А ти – негідник.

2009

По-лу-ни-ці... По-лу-ни-ці...
Вночі та вдень... Та цілий місяць
Старі обличча кажуть – „лица”
Старий колодязь та криниці,
Вулиці та люди в віці...
Ліси та річка... Трохи степу,
Броварня та сільськи левиці,
Еротично гладять стегна.
По-лу-ни-ці... По-лу-ни-ці...
Той чувак набив по пиці,
Мудаку. Той таємницю...
Злив...
Побриті вилиці та крильця...
Кава зі смаком кориці,
А на десерт – що вже не дивно,
ПО-ЛУ-НИ-ЦІ... ПО-ЛУ-НИ-ЦІ.

2009

Розібрати пазл...
Перевести
шалене тихе тіло
в розгорнуті обійми
своїх бажань.
Плести хрести,
щоб давив сміх
від
сподівань
марних.
Така вже роль
випала
на вдачу мертвих...
Загуло...
Та
тільки час
лікує від оргазмів
невід’ємних
душі та мізків.
Я
була
з тобою
в ту хвилину
коли шалене тихе тіло
думало про нас
та пазл
розібраний
мріяв
жити
буди
поруч
з ним.

2009

Ти, твоя горілка з медом,
Твій храп вночі неособливий,
Твої подерті, м*яті кеди
Та зняті з гопніка вітрила.

Ти - заморочений музика,
Ти - недотепний та залежний...
З тобою завжди небезпека,
Без тебе зранку краще вмерти.

Тобі до мудака десь місяць,
У тебе дівчина - лезбійка.
Ти сам собі даєш по пиці,
Коли розстібнута ширинка.

Коли не можеш вже напитись,
А поруч на столі - горілка.
Коли не можеш попалитись
На сексі. Може й не музика

Ти? Та і не маєш слуху,
Бо ти не чуєш, що ти винний,
Бо я кричу тобі на вухо:
ВІДВАЛИ!
Хоча й не треба. Бо без тебе
Я загину.

2009

Коли місто сумує, полоскочи вулиці
Мобільний оператор тобі допоможе...
Я так думаю... Відкинь Кустурицю!
Я знаю - ти зможеш, ти знаєш - я зможу.

Коли місто сумує, зніми з ніг шкарпетки.
Пальцями ніг відчуй тільки колір...
Місто все зрозуміє, воно наших предків,
Бачило зазвичай оголених.

Коли місто сумує, помолися за землю.
Відкрив в собі небо, ти побачиш майбутнє.
Зітри з долонь нерви, зітри з очей стелю,
Полинь в відчуття, що мають всі люди.

Коли місто сумує, полоскочи вулиці,
Я здамся та посміхнуся від серця,
Мобільний оператор запише Кустурицю...
І все буде легше, мені так здається.

Ми буде їсти фрукти без хліба,
Ми будемо бігти туди, де веселка...
Полоскочи мене зранку... мені це потрібно
Місту потрібно... щоб стати веселим.

Колискова мого міста - спів пташок нам невідомий.
Гітара тане під акордом - акорди немагнітофонні,
Акорди, що вгамують втому.

Кеди від Гальяно в серці - кеди, що звучать без ноти...
Хочу баннер з очей здерти! Він, мабуть, не буде проти...
Відходи... так, він ходе.

До мене, до волосся зранку доторкається навмисно.
Ми зустрічаємось на ганку...
Колискова мого міста. Колискова, що зависла...
Так. Зависла.

Пластилінові руки пишуть пластиліновий вірш
Полум’я гасне з кожним свистом легенів...
В очах ілюстрації в вухах – голосна тиш,
Квітневі танці – вірші в мене не квітневі.

Думки відшліфовані та відшліфований рух.
Боже, як сумно від того, що все йде по плану,
А в мізках у тебе застрягли (як дивно) ті штуки,
Що кажуть тобі не треба, не слухай „Нірвану”.

А твоє пластилінове серце рветься і рветься кохати.
Твоє пластилінове серце бажає налитись кров’ю...
І коли я повірю, я, мабуть, зможу літати
Та відлетіти з дому, туди, на волю...

На білбордах у місті написано – люди всі різні,
На шпальтах газет надруковано – люди всі вільні.
Може і так, а може – це наслідки кризи,
Кризи душі, що каже нам не хворіти.

Збочення чи забаганка – естетика кисня.
Дозвіл розумних людей, що сумні в прозі –
Це резинові знаки, хвилясті перетини ліній,
Камери, пастки, ганчирки (‘я), що в нас на дорозі.

В нас мокрий асфальт та „Пуск”, як команда,
Іграшки з вати, синці від браслетів...
Я буваю відкритою і безпорадною.
Я – вільна і різна водночас, без кризи.

2009

Мої поцілунки кращі ніж моя їжа,
Мої обійми сильніші ніж мої очі.
Кава зранку... на облаці тиша... тиша...
Ночі довгі... високі ночі...

Я плюс ти дорівнює невгамовність,
Ти плюс я дорівнює тихе світло,
Пішли сьогдні гуляти по полю...
Пішли сьогодні... за вікном літо...

І в скринці де є кохання,
Ти в скринці де я керую...
Хочешь їсти? – замре питання
Я поцілунками нагодую.

2009

Небо, вишите зорями,
Накрило вечірню Землю
І вустами своїми прозорими
Цілувало її таємно.
Цілувало її нестямно
В округлості голих пліч
І від дикого того кохання
Народилася літня ніч.
15.07.2009

Розкреслює небо літак
Вперто на дві половини.
Я заздрю – високо так.
Так близько... І так невловимо.
Розчерк далекого диму –
Автограф на п’ять хвилин.
Я заздрю – так невловимо.
Так легко... Такий швидкоплин.
02.08.09

А знаєш, коханий, знову
Тобою запахне ранок,
Роса усміхнеться сонцю:
- Смакуй мене на сніданок!

В гнізді ластів'ята будуть
Чекати своєї мами.
Хай знають у цілім світі:
Любов відтепер між нами!

А сонце росу цілує,
І ніжиться, і радіє,
А ластівочка в промінні
Для діток крильця гріє.

За хмарою темною -
Біла, як лебідь, -
Весняна емблема
В зимовому небі.
Висока та горда -
Усміхнено сяє...
Здригається холод
І крига скресає.

2007

Перистий ведмедик розпливчаті форми,
прикривши від сонця і берег і ліс.
Пливе десь на захід, плювати на норми,
всі паспортні служби й наявності віз.
Пливуть за ведмедем хмариночки вільні,
і білі і сірі легенькі як пух.
Уяву турбують бродяги постійні,
і мій до мандрівок пробуджують дух.

Небесні бродяги за формою різні,
я їх споглядаю стою на траві,
то щось еротичне то лапи залізні,
із нігтями гострими аж до землі.
Пливе ніби тіло , є груди і руки,
фантазій безмежних раптовий каприз.
Впізнав я амурів за спинами луки,
стрілятимуть в серце прицілившись вниз.

Тяжіння тримає я з ним в довгій битві,
безкрилий, а хочу летіти до них,
і руки піднявши неначе в молитві,
стою на землі весь у мріях пустих.
Дивитись в багаття, дивитись на воду,
в цей список добавлю парад білих хмар.
Дивитись без втоми та ще й насолоду,
від дії простої отримаю в дар.
02.08.2009р.