Слова сплітаються в рядки,
І їм уже немає ліку.
Моїх віршів малесенькі струмки
Перетворились в буйні ріки.

Захоплюють, затягують, крадуть,
І я уже від них залежна.
Слова, що лезом душу рвуть,
Слова, як вітер – сильний і безмежний.

Словам віддала всю себе,
І чим закінчиться не знала.
Не знала, що впаде з небес
Ота іскра, отой маленький спалах.

В моїх віршах живе зима,
Вони стають мені чужими.
Вірші, де змісту вже нема,
Вірші, де майже нема рими.

Пишу, вбиваючи себе,
Колись мені було цікаво:
«Поезія – це дар з небес
Чи може просто шлях до слави?»
2006

Дощ сьогодні просто падав,
Просто літніх крапель стук.
Я мовчу і ти не згадуй
Нашу осінь золоту.

Наші радості, тривоги,
Наші перші літні дні.
Перші іскри сміху мого,
Перші мрії з моїх снів.

Повернутись не попрошу,
Вітер в спогади несе.
Пам»ятай усе хороше
І забудь погане все.

Пам»ятай : зима повела
Нас з тобою в море сну.
Пам»ятай мене веселу
І забудь мене сумну.

Пам»ятай про сонце зранку
І забудь про дощ нічний.
Знай, що я кохала палко,
І забудь, що ти нічий.

Час від часу мене згадуй,
Таку ж відкриту і просту.
Дощ сьогодні просто падав,
Це був просто крапель стук.
2006

Дозволь мені світанком бути,
І з неба бачити тебе.
Дозволь до тебе доторкнутись,
Як промінь сонця до небес.

Дозволь про тебе пам»ятати,
В блакить злетіти, наче птах.
Дозволь мені тебе кохати,
Тонути у твоїх очах.

Якщо захочеш, вітром стану,
Розвію спогади і біль.
Я буду поруч, мій коханий,
Я буду завжди при тобі.

Я злечу в осіннє небо,
Але тебе там вже нема.
Я просто думаю про тебе.
Осіннє небо??? Вже зима...




2007

Давній Львів мене покличе
За легендами у сни.
Я тобі любов позичу,
Але завтра поверни.

Я віддам тобі всі мрії,
Сповідання, почуття.
Я віддам тобі надію,
Й інші прояви життя.

Я віддам тобі світанки,
І рожевий цвіт небес.
Ну, а завтра в сьомій ранку
Я віддам тобі себе.

Я віддам тобі свободу,
І всі щирі відчуття.
Я від заходу до сходу
Перейду твоє життя.

Я віддам тобі свій голос,
Все життя буду німа.
Розмкну холодне коло,
Де давно тепла нема.

Я віддам усе, що маю,
І забуду образ твій.
В мене крила є, що сяють.
Не віддам я їх. Не мрій!

2007

Ти надто сірий, як для мене,
Ти надто добрий для людей.
А я закохана в зелене,
Я в пошуку нових ідей!

Твоє життя лише стандарти,
І ти не знаєш чи є Бог.
А моє – це гра у карти,
Моє – це шлях до перемог.

Ти надто тихий, надто скромний!
Ти свято віриш у весну.
А я все бігаю невтомно,
А я шукаю новизну!

Ти всміхаєшся крізь зуби,
Лише тому, що кажу я!
Ти занадто мене любиш.
Пробач. Не доля. Не твоя.

Я лечу, я піднімаюсь.
Я вже звикла до висот.
І щоразу намагаюсь
Не прожити без пригод.

Ти мовчки дивишся на мене,
І очікуєш чогось.
А я закохана в зелене,
І в світі є такий ще хтось.

Він народжений літати,
Він шалений, як ніхто.
Він вночі не любить спати.
У його душі мотор!!!

Я літаю попід небом,
Із жар-птицею в руках.
Прощавай, я йду від тебе!
Ти вже впав в моїх очах.

2008

Вже дощем
заштриховане небо.
Сріблом осені
вкрита печаль.
Усміхатися
більше не треба силоміць -
через сльози і жаль.

Не дзвони,
щоб побачитись завтра.
Голос твій
розіб'є телефон.
Ми - актори
чужого театру.
Наші мрії -
омана і сон!..

Не пиши
на зів'ялому листі
нам співзвучні колись
імена.
Хай листочки
залишаться чисті -
може, вірш
перепише весна.

Не хвилюйся.
І плакать не треба.
Це - Кохання
жорстокий урок.
Ось воно -
в заштрихованім небі,
як останній
осінній листок...

2009

І
коли, Господнім гнівом вщерть налита,
перекипала чаша, яку мав
пролити ангел кари, наказав
Бог Ноєві ковчега спорудити.

Дощі нещадні день і ніч неситий
поїли глиб. Круг сонця пригасав.
Все скрізь було – як рівний, плаский став,
і щезли гори, хвилями розмиті.

А корабель у тріскотні грімниць
спокійно плив, зберігши від негоди
в осмоленім нутрі звірів і птиць,

що мали, стрівши в дні нової вроди
відродження благословенну мить,
життям безсмерним землю запліднить.


ІІ
Так ми над мертвими просторами років
пливем. затоплені міста під нами
із замками, воротами, церквами,
багряний вечір їхній догорів.

А незнищенна спадщина віків
під мертвими шкляними небесами
кудись пливе порожніми морями
в ковчезі, гнанім подувом вітрів,

в якім ми бережем скарби забуті
і крізь добу страшних, великих кар
ми несемо нащадкам вічний дар.
Дар невмирущої краси: всі чуті
і нами бачені дива століть,
щоб людську думку вдруге запліднить.


із поезій поза збірками

*
У хащах моїх снів
Блукає біль
Очей твоїх спокуса, наче місяць,
Що сходить із-за хмар
Перистих вій.

*
Хліба вершину
Сіль притрусила. Зима
Фудзі скрашає.

О невмируща, рідна кобзо,
До тебе серцем припаду,
Бо чорні хмари кличуть грози,
І не сховатися в саду.

Поглянь – свої, мов яничари,
На тебе зиркають здаля.
Та що нам грози, що нам хмари,
Як розцвіте моя земля!

О срібнострунна, люба сестро,
Моя співуча й дорога!
Затихнуть грозові оркестри,
Дзвени й лунай – я твій слуга…

З любов’ю я служити буду
Тобі, о кобзонько моя.
Ми радо підемо повсюди,
Спаде з німих сердець полуда –
І пісня не помре твоя.

Ти мені – сад,
ти мені – суд,
ти мені – осад.
Пам’ять прим’ята схлипує стиха, шморгає носом.
В дивнім польоті яблука падають серцем розбитим.
Осінь розбіглась – не зупинити, не зупинити…

Губи нарізно – як поцілунок на ешафоті.
Просто візьми мене міцно в долоні… просто, а потім…
Нитка крізь голку. Тіло крізь тіло. Вишита доля.
Тільки от чорним – більше ніколи, більше ніколи…

Грай мене, чуєш… Музика тіла, музика крові.
Вежа образи пала без бою. Змій паперовий
бився у грудях, трішки пручався, зрештою віршем
ліг на подушку, де ти дрімаєш, злизує тишу.

Ми довго грали в зневірення,
Зелена кулька твоя,
І дуже впевнено вірили
У синьооке дитя.

Але воно не народиться,
Бо осінь робить аборт,
Тополя мовчки оголиться,
Для купи збочених морд.

На яблунях ледь гойдаються,
Серця перестиглі гнилі,
Моє у пітьмі захлинається,
Плазуючи по столі!.

Напитися кави до болю у грудях

І мовчки чекати до ночі,

Коли так живеш то невільно ти Будда,

Для інших. Себе ти морочиш.


Підвальний султан недороблена зірка,

Химерні уяви про завтра,

Які були вчора сьогодні – безмірно –

В гармидер скуйовджена мантра


Такі лицемірні, триликі, порожні,

Ці фари, ці фрази люблю!

Не вірю у знаки, прикмети набожні,

Бо все ідентичне нулю!

Втома
Вдома
Нема опалення,
Світло
Блідло
І майже ніч.
Літо
Вбите
Несло каналами.
Все
Пробачено
Віч-на-віч.


Осінь
Досі
Сидить з повіями,
Наче
Плаче
І хоче змін
А
Вона
Так
Давно намріяла
Що то буду
Не я
А він.


Хмари
Спали
Земля крутилася,
По
Подушці
Вештався біль,
А вона все просила милості,
З наших ран забирала сіль.

Я ще живу і є за що мені
Змагатися, боротись і страждати.
Хоча для мене, мабуть, вже тісні
Просторі стіни власної кімнати.

От став би я могутнім, як ріка,
Як блискавка, що крає небо ясне;
Як тепла, друга вірного рука,
Як промінь сонця, що не може згаснуть.

Я ще живу і є за що мені
Змагатися, боротись і страждати.
Незвідане зове... А в далині –
Мої чарівні, зжурені Карпати…

16 жовтня 2009 р.

Мов перлини у злото-намисті
Зажурились сади і поля,
Ген ліси рум’яніють у листі
І вітрець гомонить між гілля…
Так приходить нежданно ця осінь
І несе за собою дощі,
Лише я своє літо ще й досі
Бережу, як родзинку, в душі.
І не хочу його відпускати
Я із теплих обіймів своїх,
Але осінь приходить під хату
Й тихо стелиться сумом до ніг…

Починалися гори.
Хотілося бути орлом.
Починалася й осінь.
І рибки кленового листя
Літали – як плавали...
Плакало «Пазика» скло.
Гуцул старенький шукав себе
Біля обійстя.

Змійка дороги
Була вже також золота.
Сонно звивалась вона,
Як від лоскоту мавка.
Хмара над нами
Подібна була на кота,
Рання зоря –
На червону рукописну правку.

Вівці і коні дивилися вниз –
На ріку,
Адже на ній написав хтось
Ім’я нетутешнє.
В гніздах орлиних
Зозульки кричали «ку-ку».
Юна гуцулка хотілась,
Як в травні черешня.

В нас, на Поліссі, озера,
А тут – навпаки:
Світлом тунельним
До Господа піє трембіта.
Адже робилося Ним тут усе навіки.
Далі – легенди...
І Стефаном Довбуш убитий.

Слово тут пахне.
Так пахне в дитинстві пиріг.
Високодонно
Поліському серцю моєму.
Скручую вітер низький
У баранячий ріг,
В пісню – поему.

18 жовт. 09.

Зима мій світ собі забрала,
А грудень сон у мене вкрав.
Не я тебе до болю покохала,
Це ти мене у себе закохав.


Писала вдень, вночі писала,
Та не відправила листи.
Не я тобі життя зламала,
Це ти мене в своє життя впустив.

Усе забула, все спалила.
І вічний спокій вмить настав.
Не я до тебе говорила,
Це ти мене про сніг спитав.

Кричала, плакала, молилась,
Зі страху плутала слова.
А я ж на тебе не дивилась,
Це ти мені свій погляд дарував.

Змирилась,втішилась, заснула.
І просто прокляла любов.
Не я твою дорогу перетнула,
Це ти моєю стежкою пройшов.

А згодом знову я сміялась,
Та хтось натиснув на педаль.
Не я у тебе все забрала,
Ти сам мені усе віддав.

Останній день. І прірва далі.
Не усміхнулась. Не сказав.
Не я тобі усе віддала,
Це ти мене у мене вкрав.

24.12.2008р.

Ти той, кому властиво забувати,
Що осінь не приходить без дощу.
Ти той, кому не варто співчувати,
Четвертий рік тобі я лист пишу.

Долий до крові трохи кави,
І просто вилий крізь вікно.
Монотонно, нецікаво
І рідний Львів вже спить давно.

Змішай в душі тепло і холод,
Від мене голову втрачай.
Крізь сон летить «Самотнє соло» ,
А я все п’ю зелений чай.

Ти той, кому не варто вибачати,
Байдужий погляд і солодкий дим.
Ти той, хто не навчиться помічати,
Що листя може бути золотим.

Ти той, кому не можна довіряти,
А я довірилась сама.
Ти той, хто вчив мене літати.
Ти той, кого у мене вже нема.


2008

Коробом туга, ситом – сміх…
Мов зілля кохАсте, буяє уява…
Під каміння вітру з останніх крихт
штрикає костерЯва…

День крізь день – м’який знак –
як гальмівні колоди в словах на язик…
Наче слово апострофом, плакав
пруг сонцем…
І я…
звик…

Безсонні ночі...
Вірші і тоска.
А я люблю свою душевну тишу,
Немов слова останні на вінках,
Що золотом найближчі люди пишуть.

Моя весна майнула, як... весна
Минати вміє:
Дзвінко й по-англійськи.
У гніздах – цвіт, у келихах – вина...
І совість спить – як сита гуска свійська.

Волосся красивіє – мов туман.
Сльоза – усмішка рибки золотої.
...І знов здається, що мене й нема,
Що мої вірші вже зробились мною.

А я – трава...
Я – хрест.
Я – світлий міф.
Бо міф творив,
Допоки інші – вірші.

І ворожити на віках умів
Волхва не згірше.

А ще ми цілувалися до сліз,
Людей робили і раділи Сонцю,
Допоки Шлях –
Білюча тінь беріз –
Не втопиться –
Мов короп в ополонці.

Не дивись, журлива, чорними очима,
Не кажи: «Іржавим бачу білий світ».
В мене теж багряна осінь за плечима.
Чом же я тримаюсь, як за гілку плід?

В інших - щедре літо: сонячне, родюче,
У моєму ж - вітер крутить віражі...
Коло мого дому плетиво колюче,
Терен та жалива на моїй межі.

Сонце не заходить на моє подвір’я,
У мутній криниці нежива вода.
Птах у яснім небі губить біле пір’я,
Мчить воно до мене - чорне, мов біда.

Буду я триматись за життя, губами
Випросивши в Бога кілька куцих літ.
Лиш коли веселка зійде над полями,
То піду по ній у потойбіччя світ.

Сміється в небі Сонечко,
Тепленько, легіт дме,
Гарненькая дитиночка
Стежиночкою йде.

Веселий луг хвилюється,
Квітковий дух тече,
Високий гай милується,
Зозуленька кує.
Високий гай милується,
Зозуленька кує.

Співає даль прозорая,
Синіє височінь.
Спритненька донька милая,
До серденька прилинь!

Як красне твоє платтячко,
Квітує широчінь,
Хай ллється тобі щастячко,
Як небо, доля линь!
Хай ллється тобі щастячко,
Як небо, доля линь!
Травень 2003

Щаб прослухати пісню,
клацніть мишкою на посиланні:

Щось дивне відбулося
У осені в душі.
Вона стоїть, голосить,
Вітер співа пісні.
Щось осінь загубила,
Щось не змогла знайти.
Вона все голосила,
Боялась далі йти.
А люди розуміли
Боїться – молода!
Сльозинки забриніли,
Та сльози – то вода.
А осінь добродушна
І серденько м’яке.
Вона шанує дружбу.
Дівчатко золоте!
Вона боялась, знала,
Що хтось її не жде.
Тому то і стояла,
Гукала: «Де, де, де?»
Де той, хто не чекає,
Не любить золоте,
Не хоче і не знає
Осіннє небо те.
Вона діждалась, може,
А, може бути, й ні.
Вона кричала, схоже,
Щось у слід мені.
Вона взяла червоне, жовте й золоте
І все пофарбувала.
Дівчатко молоде!
Щось дивне відбулося
У осені в душі.
Вона вплела в волосся
Троянди запашні.
15.10.09

Ховає погляд свій пожовклий,
Осіннє, струшене вбрання,
Немов криниця мрій - глибокий,
Його шукаю навмання.

Ледь чутний теплий поцілунок
Маленьких, сонячних гілок.
Де заховався візерунок -
Рожево-лагідний листок?

Приречені, прокляті, рід людський,
Що вас чекає?Я вже знаю,
О люди, чи не бачите, а жаль, -
Світ помирає і зникає,
Ви вимрете і здійсниться пророцтво,
А я знайду собі інакший світ,
Я пробувала вас не раз спинити
За сотні й тисячі минулих літ.
Є ще мільйони й тисячі світів,
Де не була я ще, де вас уже не буде.
Вам для гармонії усе дано було,
А ви це зруйнували , люде, люди!!!
Обмеженість і жадоба, і тупість
Чи не про це пророки вам казали?
Можливо є такою ваша доля,
можливо, що вони про це не знали...

2009

Дивись – це сніг!
Тоненьке жовте листя,
здригається від подиху мого,
бо, лиш тебе згадаю -
як навмисно,
під снігом
знов спалахує вогонь…
Десь там, пройде
звичайний перехожий
і не помітить,
і не підійде,
а я опам’ятатися не можу,
вертаючись із казки
до людей…
Стою і придивляюся –
незвично,
мов б’ється серце осені в мені
так нескінченно,
райдужно,
велично
і так минуче,
наче перший сніг.

Розумні чемні і відважні,
Сміливі,горді як орли
Й чого 7б не зробить
Не зробить задля досягнення мети
Розумні чемні чи сміливі
Усі тут учні особливі
Немає брехні тут і сварок,
Немає пліток і розборок,
Учитися тут всі бажають
І вчителів всі поважають
Природу люблять і ліси
І друзями тут є усі!!!!!

2007

Aкровірш

Овіяний весняними вітрами,
Литаври грому слухав ще малим.
Елегія душі… Під небесами
Кружляли тихо думи журавлями,
Сьогодні теж вони летять над ним.
А він до них торкається душею,
Натхненно лине до крилатих зграй,
Де вперше милувався він зорею,
Рояль небес лунає над землею,
Сурмлять літа під синій небокрай.
Талант митця розкрилений, мов доля,
Елегія душі – дарунок муз,
Це знають всі дієзи і бемолі, –
Юначий запал переріс тополю,
Коли маестро в часі ще не груз…

*

День
сивіє поволі,
дерева, кущі і травинки
сяють під памороззю
на сонці.


річка Стуга (акварель автора)

Будь-яка дівчина може бути чарівною. Все, що для цього потрібно — стояти спокійно і виглядати дурепою.
Хеді Ламмар

погані новини, Хеді, -
тут як не стій -
на стегні рука
чи не на стегні,
закоти рукав,
а чи ні -
ти у колі, паленому вогні,
очі голі, вистояні в брехні,
ретранслюють вибрану передачу:
забагато бачу.
і окремо, кожному Змію:
я розумію.

і хоч ти насправді дурепа,
та ще яка,
голова твоя стигло репає
від холодного каблука.

від червивих слів, поставлених напоказ,
чергових послів, які тобі не указ,
чергової пози, що єсмь єдиний аз,
чергових прикрас.

дай же яблука, щоб осліпнути, як охоч.
чи прозріти, що блискавки в очі крешуть.
вже би вірила, їй-же-Богу, ну кому-хоч,
але як же бездарно брешуть.

Місяця срібним пилком припорошений,
дощ розсипає прозорі горошини.
Вони проростають у землю краплинами,
а ми почуваємось винно-невинними.

Винно-невинні, бо помилилися,
не закохались, бо не зустрілися,
сліпо з’єднали із іншими долі,
а душі лишились самотні на волі.

Часу потік наш хлюпочеться хвилями
вздовж тих доріг, на яких не зустрілись ми,
а наші домівки з холодними стінами,
і ми почуваємось винно-невинними.

Сонячні хвилі падають зливою,
Я вже ніколи не стану щасливою.
Ти просто мрія моя нездійснена,
я просто вільних вітрів полонена.

Долі, заплутані Мойрами злючими
вкрились від болю шипами колючими.
Мрії у серці застигли крижинами,
ми почуваємось винно-невинними.

Небо безжурне над головою.
Ти вже не мрієш про зустріч зі мною.
Я лиш забута тобою картина,
де ти у простір шепочеш: «Єдина…»

сонце сипле золото солодких
достиглих паприк
вони прийдуть сьогодні
з останньої гривні
я зліпив маленький кораблик

час застане мене
між полиць закинутих фабрик
десь між них загубився і
мій останній кораблик

мабуть щось я прогавив
або не знайшов серед цегли
обіцяю подбати
про усіх зниклих та зарано полеглих

розбуджу усіх сплячих
підштовхну завмерлих
за кожного з вас проростатиму
в молодих травяних стеблах

сховай мерщій
сховай і не показуй
сховай свій страх
сховай як гріх, немов проказу
сховай відразу
сховай мерщій

Де земля, де небо-
Вже не знаю.
На кленові зорі наступаю.
Може, ця стежина в тихім сквері-
Це чумацький шлях...
Чорний бархат
Полум'янять листя,
Багряніють клени золотисті,
Мерехтять сузір'я на гіллях.

Червоні двері
Синя порожнеча
Достатньо крику,
Щоб і кров відчула
Давай, скажи!
…а я готую лечо.
А разом ми не любимо Акуніна
Ти дарував мені свої вірші,
Я ними розтоплював ватру.
Всі почуття, і всі нещирі –
Всі мої.
Ти вимагаєш надто вже
Багато.
Та й ти не художник, а я не поет,
Я просто раб словесного капкану,
А ти йди, вилий свою акварель
На сіру плоть сухого ще
Паркану.
Твої мазунки просто не такі,
Нема в них ілюстрації життя
Ти – раб, так само, як і я.
Але чомусь цього не визнаєш.
А краще б ти зруйнував стіну,
Що ми збудували вдвох тобі.
І вся та «особливість» - не твоє.
Піду.
Візьму лиш кілька аркушів
Брудних.
Пострушую з них рими проржавілі,
Зроблю цигарку з них собі,
Бо то єдина їхня ціль.
Я був, я є, я буду цим –
Лайном землі, недо-поетом,
А іноді актором геть без слів
Аж доки не надумаю померти.
Десь в смітнику, щоб труп вам не смердів
Ви все одно мене не знали.
Ще може стану класиком.

Посмертно.


2009

Зболені очі сльозяться від світла,
Рука на папері виводить каракулі,
День десь так собі скотився,
День, що мав бути моїм знаковим…


2009

*
У перегонах днів,
Марнот щоденних
Моє кохання в куряві згубилось.
Пропало у пилюці
І життя.

Ти бачила, як помирають квіти?
Меланхолійний пелюстковий дощ…
Не пам'ятають вази про букети.
Не пам'ятають клумби їх також.
Чи пам’ятають?
З надземної волі
Усе спливає звідкілясь кудись.


Ти бачила колись, як гаснуть зорі,
Востаннє окропивши сяйвом ніч?
Востаннє…
Опівнічний спалах,
Палахкотіння поминальних свіч.
А у житті все довші й довші ночі
І день –
притулок холоду і хмар.


Ти бачила, як падають поети?
Не заглядала за завісу рим?
Поміж рядків не зустрічала крові
Героїв, не сприйнявших правил гри?
Ти коли-небудь думала про крила
І про рушниці, що стріляють в них?..

1996р.

Короткий взгляд. Всего секунда-три…
Успеть запомнить, как она смеется,
Найти тепло сияющей зари
В ее глазах, найти в ней лучик солнца.
Шутить, смеяться, только бы она
В ответ смеялась…(Боже, как красива!!!)
Чтобы понять: совсем не от вина
Безумно так…безудержно счастливый.
Найти предлог о чем-то говорить,
Искать причины для прикосновенья.
И не забыть бы… только не забыть
Ни одного такого вот мгновенья.
И странно так стеречь знакомых взгляд, -
По миллиметру ближе придвигаясь,
Чтоб, может быть, услышать аромат
Ее волос, - безумству подчиняясь.
И смелым быть, в глаза ее смотря,
Но трусом, лишь поймав хоть на мгновенье
Взаимный взгляд… за то себя коря,
Что дрожью в пальцах видится волненье.
И бережно так, нежно обнимать
По-женски хрупких рук ее запястья
И с удивленьем странным понимать,
Что взглядом обнимать – хмельное счастье.
Мечтать о ней, когда совсем близка,
Скучать по ней, пусть даже рядом будет,
Желать на расстояньи волоска.
Шептать ей что-то в ласковые губы.
Глубокий вдох. Ладони в кулаки…
И долгий взгляд на целых семь мгновений…
…«Как жаль, что наши руки далеки» -
Она подумала без страха и сомнения..

Провокують, що комета
Злетить з неба до землі,
Якщо сняться ангелятка
То погана є прикмета
Завжди кажуть так мені.

Я не вірю, що із неба
Прилиттяь крилаті ангелятка.
Це все відьма нам воркує
Буде богом вона проклята.

Хай крокують по землі
Косарі і сіячі.
Зоря встане вже раненько
Заспівають десь сичі.

Закує зозуля вранці,
Усміхнеться квітка в полі
Киньмо камінь ми із серця
І підемо на зустріч долі

Є у мене гарний друг.
Любить він ганяти мух.
Полюбляє ще й м’яча
Поганяти у квача.
До смаку йому м’ясце,
Ковбаси – хай і кільце!
Як цукерку скуштував,
Дайте ще – не відставав.
“Гав-гав-гав! Гав-гав-гав!”
Що не дали – сам узяв.
А якОсь мені сюрприз –
Зайцю пів хвоста надгриз.
Буде це урок мені –
Іграшки складать свої.
Ще було й таке – пропав
Мій улюблений журнал.
Не знайшла. А друг приніс –
Тиць у ногу мокрий ніс.
Як сідаю вчити вірш –
Він до мене чимскоріш,
На коліна зразу – плиг:
“Чи на казочку я встиг?
Віршик прочитай мені,
Буду чемним аж три дні!”
Це, звичайно, не сказав,
А тихенько проскавчав.
Я приходжу з дитсадка –
Друг мене уже чека
І з усіх радіє сил,
Раз на радощах вкусив.
Ми виходимо у двір,
Песик мій – сердитий звір.
Захищає він мене –
Всіх подалі геть жене:
Кицьки, авта, голуби –
Розбігайтесь хто куди!
Недарма таке ім’я
Дала песикові я,
Щоби знали всі навкруг:
Мій Дружок – найкращий друг!

2009

*Для тих, хто любить песиків :-)

Алеями блукала пізня осінь
І не повірила очам – невже здалося!

На голому трояндовому тілі
Життя маленьким пуп’янком тремтіло.

«Куди ж ти, квіточко, красуне, схаменися!
Уже сніги дзвенять в небесній висі.

Уже вітри женуть сюди північні,
І мріють все скувать в льоди навічно!»

І бабця-осінь на безлисті віти
Теплом дмухнула, щоб красу зігріти.
……………………………………….

Вже в ранках відкружляли падолисти,
Лишились тільки спогади барвисті.

Та раптом! В листопаді?! Справжнє диво!
Цвіла красуня. Горда і смілива!

В тендітних пелюстках несла у зиму
Палку надію, світлу й негасиму.

А трохи далі, на старенькій лавці
Сидів мороз. Не дихав. Милувався.

Коли трапляються речі
неймовірні
і з горла медом гречаним
викочують характерне
зі мною не може такого статись
то хочеться їх підібрати
як рівню
хочеться їх одягти і затерти
щоб називати улюбленими
як сорочки тато


ці речі за те що з тобою було
чи мають аваль на майбутню вартість
або то чирвовим твої сліди
циганка розклала по контурній карті
до них не клеять штрих-кодів і цін
як перший доказ про найвищу їх цінність
бери на віру так легше аніж
теоретичну знайти ймовірність


Бери і носи не гордуй
посміхайся
бо ще надто голодні
червоних земель континенти
бо зморшками ще пропишуться зміни
тримай це маленьке життя
і тримайся
зміниться біле на чорне
чорне на неймовірне

...у мене вчора народився племінник

2009

Тук! Тук! Тук! В садку горіхи
Цілий день у бубна б’ють.
Скільки радощів і сміху –
Жовтня вишуги везуть.

В нас горіхів є багато,
Хто сумує – поспішіть.
У садку осіннє свято,
Не прогавте щасну мить.

Тук! Тук! Тук! В садку горіхи,
Не лінуйся, а збирай.
Жовтень сонячний приїхав –
Золотіє з краю в край.

Не відважився ти й досі?
Чи не любиш рідний край?
По садках прошкує осінь,
Не барися, зустрічай.

Тук! Тук! Тук! В садку горіхи,
Цілий день у бубна б’ють.
Скільки радощів і сміху –
Жовтня вишуги везуть!

Він був не те що птах чи вільний вітер,
Самотньо жив у затишку небес.
Її манили самоцвіти світу,
А Він хотів здійняти Їй зорю.

Легендою по місячній стежині
Пройти удвох. Легендою удвох.
З надією, що за якимось кроком
Відважаться на відчайдушний крок

Й опиняться нарешті за межею
По той бік світу буднів, по той бік,
Де все не так…
...Вона не зрозуміла,
А Він Її залишив у собі...

2002р.

Вміти радіти
Зовсім простим речам:
Сонцю і вітру,
Осені і дощам,
Айстрі останній,
Розгубленій і блідій,
Сонцю на бані,
Ночі тривожній, в якій
Ти повертаєшся втомленим, неговірким,
Не розпускається ніжність з твоєї руки,
Губи твої не цвітуть на п’янкі слова,
Сердиться шлунок і – бубоном голова.

Вміти прийняти
З рук твоїх – плащ, піджак.
Вміти прийняти
Тебе, навіть якщо й не так
Ти подивився і зовсім не те сказав,
Каменем падають «проти» твої і «за».

Камінь відскочить, якщо він летить в любов.
Усмішка буде, як вірять усім нутром.
Ніч розтечеться. Вітер – на манівці.
В радість – і чай, і вечеря, й – рука в руці…
12.10.09.

День – на іншому боці штори:
Відкривай сміливіше!
Всі річки стікають у море,
А слова – у вірші.

Всі дерева тікають в небо,
Ночі – в ранок.
Я – у себе.
І ти – у себе,
Як погано.
12.10.09.

Зоре моя надвечірняя –
чом ти така знов засмучена?
Тисне неспокій на серденько,
довгим чеканням замучене?

Доленько рідна, заквітчана...
В тебе в очах знов сльозиночки?
Вітер невблаганно висушив
радості, щастя краплиночки?

Мрія моя зачарована -
так тебе хочу торкатися!..
В краї чужім щохвилиночки
прагну до тебе вертатися.

Знов пригорну - заціловану,
рідну, від щастя заплакану -
щоби кохання, як полум'я,
квітло червоними маками...

2009

А в Киеве всё чаще бывают туманы
Они запрещают думать о происходящем
Я суть там увидел – в снегу под ногами
Она была белой, до звона хрустящей
Как будто старался на честные чувства
Но так стало жаль, что я говорил:
«Люблю», потому что хотелось влюбиться
Но жаль и тех слов, когда не говорил

Я – этот снег, а снег – это я
Всё чаще со мной бывают туманы
Но был я, есть, и всегда
Буду снова и снова обманут