за гратами небо і обрій далекий,
за гратами снігом покриті смереки,
за гратими трави, пожовклі і кволі,
за гратами пагорби, з осені голі,
весь світ мимоволі у клітці, в неволі,
лиш я на свободі лишився один
зі скреготом в ліжку іржавих пружин...

2009-10-12

Придовбався чоловік в ранці до дружини,
До округлених сідниць, живота та спини.
Чи з ноги не тої встав,випити кортіло.
Чи її приревнував й чортеня крутило.

- Я не знав, що взяв за жінку величезну льоху.
Зараз ти однаково, що спереду, що збоку.
Вади пудрою та кремом не замаскувати!
Зайвих п’ять кіло набрала, хоч тікай із хати.
А як вийдемо на люди? – Сміху не спинити!
Всі подумають, як може він таку любити.

- Розумію, – каже жінка, – напиши на лобі:
«Я до неї не торкався років сім!». Тай годі!!!
Бо як я про твої вади стану розмовляти,
То ти дійсно піруетом вилетиш із хати!!!

Чоловіка Лідка має,
А сусід її – бой-френд,
То «Мартіні» пригощає,
То запросить на вік-енд.
А вона душею й тілом
Спочиває, п’є вино.
Чоловіку бреше вміло,
Як на мене, вже давно.

Чи я гірша, мамо, Ліди?
Щоб з"явився в тебе зять,
Нарядилась до сусіда,
теж душею спочивать.

Я за сіллю, так, для виду.
Він впустив і пригостив…
Газ-водою та про Ліду
Цілій вечір говорив.
Він від неї шаленіє,
Шансів мало без вина.

Мати донечку втішає:
– Натка, та ти що дурна?!
Пошурупай мізком швидко,
Люба доню в інший бік.
Річ у тім, що наша Лідка –
Прокурор вже майже рік.

– Та ти що?
– То факт, Наташо!
– А сусід, мабуть, дебіл.
Прокурорша, генеральша?
А страшна, мов крокодил!

– Не дебіл, а хлопець вправний.
Тещу цеглою прибив.
Завели на нього справу,
Ось тому і «полюбив»!

Кажуть люди... Доля зла,
закохаєшся в козла.
Щоб в"язниця не світила
Покохаєш крокодила!

*
Журавлі
струшують з крил
перший лапатий пух
на простуджену
землю.

розмовляючи з небом
пам'ятай
що безодня над нами
простягає до світу
необтяжені золотом руки
щоб ти знала
зорі згоряють там
де в небо впадають ріки
в ніч напрямлених молитов

відбитки наших облич
завтра знайдуть
по той бік місяця
скажуть тоді
що ми прилетіли із марень
обернених в попіл зірок

І.
Іду кладовищем
і прислухаюсь,
чи не ходять там
душі моїх пра-,
що давно стали прахом.
Між шарудінням трави
чути шепіт душ.
Сама стаю іншою.
Чуєш? Хтось знає правду про тебе,
хтось хоче розказати тобі
хто ти,
а ти не розумієш -
ти забула себе ще тоді,
коли все почалося зі змія.
ІІ
Похилий хрест,
і літери,
надщерблені руками часу і забуття,
а поруч в бур'янах ридає пам'ять,
чи то сміється так,
немов причинна
та дивиться кудись не в сьогодення.
А ти стоїш, і тиша пускає в душу своє коріння.
І ти мовчиш.
А дуб столітній -
сивий перевізник у водах Стіксу...
ІІІ
У кам'яних надгробках сплять віки.
Хрести - це двері до твого прозріння.
Поміж цього священного каміння
Блукає тінь чиєїсь самоти.

купуєш милосердя у жебраків
донести скарби до Царства
не так вже й просто
особливо
коли губляться ключі від молитов
особливо
коли плутаються таблички на хрестах
і вже не розрізниш
де твій а де ближнього
особливо
коли на твоєму іконостасі
залишається одна єдина
потріскана від молитов ікона
осіннє небо
що мироточить

мене прибило жовте листя
я хочу встати - та дарма
і круглі букви як намисто
тікають з-під мого крила

усе пройняв осінній запах
життя навколо fast & wild
сторонній хтось чомусь подряпав
моє серце об асфальт

усе. нема чому боліти.
врешті це ж не гроші
дуже просто не помітить
людину на підошві...

Наливчасті дівочі груди
Невдовзі приснуть молоком,
А серце плаче від наруги
У холодочку за ставком.

Лоскочуть ніздрі квіти, зілля,
На вишні – вишня, мов рубін.
Ти так чекала на весілля,
Але кудись подівся він.

Зник, не кохає, розгубився
На перехресті двох доріг.
Ти не хвилюйся, а дивися,
Як небо горнеться до ніг.

Радіє сонечко смішливо,
Сплітає промінь у вінок,
У тебе буде все щасливо,
Коли народиться синок.

Коли розбудить криком лоно,
Зціпив любов у кулачках,
Бо світ тримається в долонях.
Всім звісно, не на трьох китах.

Гримить

То Боги кохаються
Ніжно і пристрасно
Так щоб у смертних кров застигла кубиками
Так як смертні ніколи не зможуть

Гримить

Вода в калюжах закипає
Зі своїм шаленим мерехтінням з'являється трамвай
Ним можна перпливсти новоявлений Стікс
В міський човен заходиш
Декілька монет платиш за проїзд
Кондуктору Харону

Гримить

Панельні будинки
Ці важкорухливі Титани
Підмигують
Світлом у вікнах
Проходячи повз
Відчуваєш їхнє тепло
Котрим вони з тобою діляться
І воно осідає пилом в твої легенях

Не хоче бути іграшкою слово,
І лихо, як образиться воно.
Майне з душі, як пташка у вікно,
Й надовго зникне радість веселкова.

Куди ж тоді? Як житимеш без слова?
Навік огорне – і печаль, і сум…
Як серце не окрилить щирих дум,
То не врятує думка випадкова.

Давай вогонь, креши його з душі,
Якщо не можеш – слова не души,
Не муч його, немов чужинець клятий.

Таке стражденне й змучене воно,
Вже інше задихнулося б давно, –
А наше мовчки покидає хату.

До мишки у хатину
Зібрались на гостину
Усміхнені звірята
Млинцями смакувати.

А мишка-господиня
Попоралася нині –
Щоб друзів частувати
Млинців спекла багато,

А в них – і полуниця,
І яблучко-кориця,
Малинка, мак, медочок,
З ізюмом сир-сирочок.

Не страва – просто диво.
Так пахло лоскітливо,
Мені скортіло трішки
І я пішла до мишки.

Там їла не млинці,
А чудо-смакунці!
Гам!
Зайди до неї й сам!

2009

Всем тем, кто в силу каких-либо обстоятельств не может отдаться своим мечтам этой осенью, всем, кто своей силой воли уничтожает свои желания посвящаю этот стих...

Снова горит панк-рок
Громким, багровым чувством,
Как в прокуренных комнатах потолок
Дышит честным искусством.

Как пиздят за спиной поэты,
Как расставляют приоритеты,
Как мы можем все в этом мире.
НО ничего не хотим
Как божественно и как красиво
Солнце стекает с витрин.

Снова терзает панк-рок
Уставшее время года,
Как в пламени этой осени
Плавится наша свобода.

06.10.2009

В поемі згаслої блакиті
Безвинно спалені рядки.
Скарби, облудою повиті, –
В крихкій оздобі мідяки.

Розп'ята пісня на півслові.
Заклята доля в самоту.
Любов позбавлена Любові
Отрутою земних отрут.

А над усим блудяга-спогад
Снує мережива журбі.
А над усим хрестом дорога,
Котра призначена тобі.

2003р.

В долонях твоїх ніжно-теплих
Сховались вчорашні пісні.
Мені так зробилося терпко
Від того, що ми не одні.
Що очі небес заглядають
У душі розтрачених днів...
Дороги до раю немає
В тунелях намріяних снів.
Нехай ми з тобою далеко
І стерлись відбитки слідів,
Та робиться сторожко-легко
Від милого дотику слів.
Дороги у рай не збудуєш
З уламків чужих сподівань.
Тож хай небеса не ревнують
До сили тривожних бажань.

2009

Це вже, як погана звичка,
якої не мала зроду –
дивитись тобі у вічі,
чекати твого приходу,
зривати зірки у жмені…
А знаєш, усе так просто,
коли ти єси у мене
хоч другом,
чи просто - гостем…
І навіть, літати легко
в холодну осінню зливу.
Так близько і так далеко
моє найдивніше диво...

Відкружляли кульбаб парашутики,
Не всміхається сонце привітно нам,
Ронять сльози жоржин білі жмутики
На пелюстки зів'ялі обвітрені.

Осінь ходить садочком засмученим,
Де дерева жовтіють обновками.
Холод листя цидулками скручує,
І скидає до ніг скоромовками.


11.10.09 р.

ми маєм шанс померти тут
у сутінках оцих просторих
яка безмежність, пустота
для нас обох коханням хворих

ми маєм шанс пірнути в ніч
і в ній залишитись навіки
тепер ходім сюди, вперід
тобі закрию я повіки

ми маєм шанс померти вмить
і не зустріти більш світанок
навряд відчуєш як болить
від слів в душі малий підранок

минаючи блиск яскравого світла
ховаюся в тіні густі і легкі
ламаючи стіни цупкі ітендітні
боюсь знов відчути холодні вогні

пірнаючи в темінь, стираючи слід
тікаю у морок власного світла

а от і день
нових химерних мрій зачаття
його ми тут зустрінем
на даху
забувши про часи сумяття
не чуюси холоду й страху

обійнявшись ніжно ми радієм
цій миті
одне одному
теплу
ще жити ми наврядче вмієм
та є кохання
тепер ми вірні лиш йому

-------...Ніщо, nihil, ніц,
----------------------але...
------- С-М
А липень знову залив дощами поля й дороги.
Ми розлучились без довгих сварок і зайвих сліз.
Я не писатиму есемески (вже все в порядку)
Нарешті в хаті все поскладаю і витру пил,
комп’ютер вимкну,одягну сукню (остання мода!),
шибки помию, всміхнусь до фотки, спечу пиріг.
Я не писатиму есемески (тобі це треба?),
слова між нами холонуть мовчки – це дуже страшно,
бо кожне має, ти бачиш, любий, тепло й вагу.
Це наче збіжжя – його провієш на вітрі болю,
Й нема полови, бо в кожнім слові моя любов.
Я не писатиму есемески (це зовсім зайве),
Мені вже й наче давно не двадцять –
то де ж той глузд?
Липневим зливам ще довго лити, і літо лине,

а парасоля твоя у мене. І – телефон…

Так, я погодилась на півгодини разом
Не помічати хворого блиску сліз
Привиди лагідно стеляться білим газом
На твоє моє серце з-під кволих ніг
Я не зворушена, любий, моє обличчя
Так натреноване втратами, що пора
Ніжити катів на темнім вогкім горищі
Твої долоні теплі, а я німа…
2010

Лондонський Луцьк
замітає листям,
Ніби гуаші кладе
на брук,
Пізній туман
заколисує місто,
люльку кудлату
бере до рук.
Попелом паморозь
ляже на вікна
Сиві і мудрі
в своїй німоті,
Осінь, здається,
вростає навіки
В сіро-бетонні
міські хребти.
Осінь дрижить.
У гарячці жовтня
Трусяться кисті
кленових рук
Водами з неба
асфальти повняться
Хвилі січуть
техногенний звук.

Наші підошви холодними рибами
Б’ються об мокрий, вечірній шлях
Ми - заколисані синіми зливами-
Йдемо крізь осінь
в своїх містах.

Я твій дотик шукаю у снах.
Загубившись, як в лісі дитина,
ти десь зникла - на диких верхах,
на прадавніх гірських полонинах.

Між дощами тебе я знайду,
бо прикмети шепочу краплинам.
Крізь діброви тебе проведу,
через прірви в долонях нестиму.

Я тобі поверну тебе знов –
заціловану, ніжно-тремтливу,
неймовірно жадану Любов.
Лиш мою – і тому вже щасливу!…

2009

Якось ніяково мені за те,
що я живу, а інші..
Хтось заглядає у вікно,
немаючи і хліба крихти.
Так хочеться усе змінити,
не сиротіли щоби діти,
ще при живих своїх батьках,
щоб було кому їх зігріти.
Чому життя таке ласкаве одним,
для інших - є жорстоким?
Чому не всі його смакують,
а лиш по смерті мають спокій?
А може ми - і є життям!
Воно є в нас,
тече по нашим жилам..
То може змінимо його?
Хоча б своє -
це кожному по силам.
Хтось руку з хлібом
витягне в вікно,
хтось сироту зігріє,
приголубить.
Усе ми зможемо,
коли разом,
покажемо як ближнього
ми любим!

Ти йдеш, тебе уже нема
За обрієм в тумані ти зникаєш
І я не знаю де ти є
І я не знаю чи ще кохаєш

Я повсюди тебе шукаю,
І не можу ніяк знайти...
Пустота і розлука до краю
Й заплутані наші сліди...

А ти вже бачиш світло в тунелі
І до нього шалено мчиш
Твоє ще серце калатає
І ти здається тільки спиш

А ти бачиш лиш світло в тунелі
І все вже втрачено в житті
Краплинами падають слоьози солені
Останні справжні щирі прості...

Золотими нитками рушник
ткала нам рукодільниця-осінь.
Скверик наш, хоч в туманах вже зник -
гріє вогником-спогадом досі.

Там за руки блукали удвох
в зачарованім ми надвечір'ї...
І дерева теплом через мох
гріли нас, наче птах через пір'я.

Та доріжки вже скоро зима
знов застелить хутром-килимами.
Скверик наче і є - та нема.
А Кохання - у вирій.
Не з нами...

2009

Холодними пальцями вітер
жене сірі хмари на страту,
пелюстки поламаних квітів
вкривають собою фрегати.
І тягнеться сонячний промінь
укутати ковдрою плечі
та вітер на ніжності повінь
накидує ватяний вечір.
Жене сірі хмари між неба
повітряні замки минає,
та тисне той вечір на плечі
і смуток мене огортає.
Загострено-стомлена невидь
кінцева зупинка і постріл
і впали підкошено хмари
на встелену квітами постіль.

Посварились вітри,
Бо усі закохалися в осінь,
Без коштовних прикрас –
Їй однаково все до лиця.
Листопадова мить
Прохолодного дзвінкоголосся
В капелюшках рудих,
То, напевне, початки кінця?

Вже стікають дощі
По долонях пожовклого листя.
Сотворіння чудес –
Ніби сонцем освячений сум.
Світ ще прагне краси
І крайнеба такий ще барвистий,
А данайці-вітри
Вже руйнують звабливу красу...

Вже човни в небесах
Відпливають в далеку Ітаку,
Чи в далеку Колхіду
Шукати новітнє руно,
Золочені щити
Відбивають останню атаку,
І осінню печаль
Молоде утішає вино...

В обіймах холодної ночі
Я повертаюсь до дому одна
Нехай заплакана і розлючена
Але впевнена...

Я впевнена що нас нема
І вже не будую надії
Я впевнена що я дона
І вже не буде другої дії...

Обману мить невблаганно і швидко
кохання нищить золоту перлину.
Збережене роками, наче квітка,
довір'я може вмерти за хвилину.

Пробачення неважко попросити -
опору для сумління. "Вмити" душу...
Але щоб рідне серце знов розкрити
собі назустріч - каятися мусиш.

Та чи каяття пізнє допоможе?
Чи сповідь квітку збереже Кохання?
Не грайтесь почуттями! Це негоже.
Це вже не гра - прелюдія прощання...

2009

Досить гортати щоденник назад, це як плисти проти течії
Зупинися, дощ чи душ зробить з тебе людину
В руках крихти запліснявілого печива
Замочити їх у воді з-під крану
Замочити, як серйозний снайпер грайливу ніч
Краплі ночі течуть до кінця
Їх голоси нагадують одну річ
З твоєю душею, з відблиском борця.
Блищить скляна куля, її несе вода
Якщо це вода. Крізь кулю видно слова
Якщо це слова. Але шкіра відчуває лише скло
Гладке й холодне, як і небо колись було,
Доки світ не став склом.
Тепер немає топорців чи тяжких предметів
Аби світ почувався затишно й безпечно
Ніяка тварюка не пише сраних памфлетів
Аби ти почувався затишно й безпечно
У склі світу, вплавлений у свою кімнату,
Як комаха у бурштин. Лапками пришитий до течії
Скла. Але хтось сидить на піщаному березі, п’є скло
Й не п’яніє. Це сонце, лише йому вдався план втечі.
10.10.2009

Чи зорі світять яскравіше,
Чи світ раптово посвітлів?
Або ж ночей немає більше –
Бог теж їх сонцем освітив?
Серед снігів фіалка квітне,
Нема від'ємного тепла,
Коли кайдани враз розімкне,
Заполонивши серце, самота.
Обмеження усі зникають,
Годинник не вкорочує вже дні:
Сердечне відраховує биття-
На всій планеті ми лише одні.
І очі твої сонця яскравіше
Та неба місце хай займуть мені,
А сльози щастя хай струмків дзвінкіше
Проллються потічками навесні.
Руки твоєї дотик - подих вітру,
Обійми, наче плющ стан обвива.
І на порозі ми нового світу:
Кохання вічного і вічного тепла.

-Ви кажете, світ кращим став?!
Ви справді вірите в ілюзію оцю?
-Раніш він гуманізму не знавав,
Суспільство пережило еволюцію…
-Так…Розвиток: немає рабства вже.
І що ж? Електрика замість зірок;
Годинники на місці Сонця…Ще?
Податок замінив оброк;
Тіло і досі ходовий товар;
Натомість церкви телебачення;
Нема війни – є море політичних чвар.
А словом це все, просто, деградація!

Кохання –божевілля, кажуть,
Але чому усі його жадають?
Чекають доки долі зв’яжуть
Ті, хто з Небес на нас всіх споглядають.
І дивляться, затамувавши подих,
І злякано вслухаються у вічність;
А вигляд в них усіх, неначе в хворих,
А ліки їм лише – кохання й вірність.

Я вже не дивлюся у небо із чеканням,
До зустрічі вже не рахую миті.
Мене Бог обдарував коханням,
Я – божевільна, доки ти живеш на світі.

Оксамитова ніч крадеться у вікна,
Герметичні думки засинають,
До темряви й туги душа вже звикла:
Сонця промені вже не торкають.
А здавалось, що серце розквітне-
Замість літа осінь накрила,
А здавалось, що тягнусь до світла-
Сяйво Суму рука затуманила.
Я повзу в безколірну майбутність,
Шукаючи урвище існування,
Виглядаю в самотності сутність,
Та знаходжу печаль і страждання.

Чомусь
Я викидень суспільства злого,
Його незаплановане дитя,
Чомусь не маю я інстинкта того,
Що змушує брехати всім і вся.
Також, чомусь, не маю змоги
Комусь здаватись кращою, ніж є;
Чомусь не хочу йти до перемоги,
Якщо потрібно, то сама прийде.
Чомусь не терплю лицемірства в людях
Й обурююся через зради бруд.
Чомусь я не знаходжу нудьги в буднях,
Нема нудьги, якщо є рідний серцю труд.
Через оці «чомусь» - я вигнанець безмізкий,
І дивно, може, я пишаюся всім цим.
Не ображає уже осуд різкий,
Я – вигнанець і я залишусь ним!

Боїшся?Так,кохання – страх й страждання…
Та не топи ти серце у ріці Печалі…
Усе життя людське лиш намагання
Сховатися від щастя якомога далі.

* * *
Я до пекла піду непоміченим,
Розчинюсь як у морі сльоза,
Мої думи не будуть увічнені
Між людьми або на небесах.

Задихнусь під важезними стосами,
Заховаюсь як черв у труні,
Між Бодлерами, Гете, Мендосами
В пунктах здачі вторсировини.

У вбрання одягнувшись святкове
Я учасно покину цей світ,
І Пегасу банальні підкови
Підбиватиме новий піїт.

Та, можливо, якийсь непримітний
Сірий вірш, що навіює сум,
Спалахне чарівним самоцвітом,
Вразить серце нащадка як струм.

І розбуджена словом уява
Геніально думками сяйне,
І на шпилях великої слави
Не забудуть згадати мене.

Весна зафарбовує ночі в ласкаво-червоне,
Нічим не спотворить твій смак у мені безперечно
І вміст у крові нерозведеного алкоголю
Нам каже, коханий, що все це так швидко конечно…
Можливо, списавши кінець у безвартісних віршах,
віршами й втиратиму сльози як стане нагода,
я все уявляла собі неймовірно гостріше,
це все моя надто мінлива жіноча погода.
Сказавши, що піду, надію залишу лишитись,
Навіщо рятую нас кожним рядком? – незбагненно!
Хіба все отак от могло б у весні закінчитись,
хіба ж мої очі твої розшукали даремно?

Зовсім мовчки, не кохаючись більше,
Залишаючись лиш у обіймах,
Ти крізь очі мене видивишся,
Як бувало лише у фільмах.
І нічого вже не залишиться,
Бодай натяку на незвичне.
Ми тепер вже занадто рідні,
Ми тепер вже занадто дотичні…

Без нудних передмов запечалена гілка тернова
Перечитує вголос, як солодко пахне рілля.
І не хочеться більше занадто високого слова,
Щоб ловити у небі сумного свого журавля.

І не хочеться більше занадто яскравих узорів,
Щоб, нарешті, повідать про свій неабиякий хист.
І не хочеться більше безбожно ходити по зорях,
Уявляючи нишком, що то шелестить падолист.

Розторочую крила старенькі на зойки пернаті.
Світе, світочку зимний, коли я співала, коли?..
Розбивається голос об терни - приховані ґрати
На дрібнесенькі скалки, на сіро-блакитні "курли".

Кров згортається в дощ, дощ - у перші морозяні згустки.
Линуть парою привидів казка й несправджений міт.
Загортаючи плечі в обійми тернової хустки,
Недоречно пригадую пишний, оманливий квіт...

2009

По мокрому від сліз асфальту
втікало літо в темний ліс.
І то було таки занадто -
неначе всіх поплутав біс.
Ридав каштанчик шоколадом,
палав,мов з сорому,листок,
горіхи в ніч котились градом
і в дуба викликали шок.
А я все слухала сонату,
котру придумав хитрий лис...
А десь по мокрому асфальту
втікало літо в темний ліс...


2004 р

Тиша. Вечір надворі,
Сонечко сховалося.
Цілу днину дітворі
Ніжно посміхалося.

Заснули зайчики,
Заснули білочки,
І ти наш котику,
Засни, засни.
Заснули квіточки,
Заснули діточки.
І ти малесенький,
Засни, засни.

Тиша. Вечір надворі,
Зіроньки з’явилися.
Спать лягайте, всі малі,
Вже за день стомилися.

Заснули зайчики....

Тиша. Вечір надворі
Ходить попід вікнами.
Вийшов місяць угорі,
Наче сріблом витканий.

Заснули зайчики...

Тиша. Вечір надворі
Ледь у вікна стукає.
Час лягати дітворі,
Казку, діти, слухайте.

Заснули зайчики…

Я сьогодні цілий день
Думаю-мудрую,
Тихо всі! Анітелень –
Космодром будую.
Мишка, Щурик, Зайченя
Вже стоять на варті,
З ними полечу і я,
Всі ми – космонавти.
Тож тепер усім кажу –
Гратися не кличте,
До зірок я полечу
Або ще і вище!

2009

Всі листи, то чиясь околиця,
що болить і пече, аж колеться,
і що зрештою – тільки дим.

Ти один –
всі шляхи під місяцем,
і як виїла душу пісня ця,
а без неї і я – не я.

На ім’я
більш не клич – це збочення –
ми не разом, хоч разом хочемо…
І ти віриш мені. Не вір.

На папір
залягають спогади.
Два на два – не чотири погляди,
коли дивляться очі в ніч.

В тому й річ,
що самотність така напружена,
і ми вдвох на словах одружені,
і слова ці такі пусті…

Ми не ті.
Бо кохання дурними віршами
ще не все у житті вирішує,
покладися на мій живіт.

Стільки літ
в ньому простір і ллється музика,
відклади десь убік картузика
і послухай, як темно там.

Гріх словам...
Я і так написала зайвого,
із перону-прощань-вокзального
забери мій бездомний сон.

Дін-н-н-дон-н-н-н!
Ставлю крапку? І до побачення?
Все, що сталось – не має значення,
бо той сон, то ніяк не син.

Я одна…
І ти… один.

Між віршами тишу, неначе канун п’ю …
Зрива жовтень листя, мов справжній каптій.
…і пусто, й самотньо… Телефоную…
На тім кінці дроту: «Що ти хотів?...», –

болюче, мов світло в душі моїй вимкнули;
мов затичка в рот, це питання було…
Розгублено змовк… збитий геть з пантелику…
слова стали наче босоніж на скло –

не знав, що сказати у відповідь… Щемко
відмовив, що трапилось напоготів:
- Яка буде завтра погода?
- Дощитиме…
- Бувай…
- Ну, бувай, але що ти хотів?

мертвий сніг на мокрі пальці
тихий сміх у шалі танцю
бурий день налитий кров"ю
безсилий ти перед любов"ю

коли просякне дим
мою промоклу душу
і світло тихих днів
пробє мене наскрізь

і точно вже тоді
свій страх з очей я струшу
залишаться лиш рани
від пекучих сліз

у намаганні вимовити "ті"
та взмозі мовити лиш "тє"
із вуст химерний звук росте
більш схожий на безглузде "те"