Обираючи шлях і банальність подій
Не тримай ти синицю у тихих руках,
Крізь задушливий шепіт надію розвій
Журавлиним ключем на свій сором і страх.

У хиткий небезпечний суміжний політ
Дай відчути ковток неземної свободи,
Залишивши далеко натруджений слід,
Що у пам’ять життя переродить.

День-крізь-день відчуває своє майбуття,
З ними тягнеться в вирій судомності нить,
Обірви те знайоме й сумне співчуття,
Що у відстань лишитись велить.

І прив’язаність цю розділи на роки,
Що полинуть у спокій невтомленних снів,
В чистім полі багаття розлук розведи –
Цим ти вічність часів відігрів.

Те що було, полине кудись в догоди
І потоне у відчаї стомлених фраз,
Це згадали про них лиш з тобою вже ми,
Але завтра вже згадувать будуть і нас.

Для пісні – вірш найперший друзь
й вона йому належить…
Світанням Божим контентуйсь,
під сонцем скресне кежінь.

Бо коли істина – байде,
молитва наче бахур,
після Предтечі покладеш
свою главу на плаху...

Під зорями вечірніми
Вона тихенько мріяла.
І мрія та незаймана
Лишалася незнаною
ніким...

А зорі, наче зрадники,
В безодню стрімко падали.
Згорали, наче полум’я
І танули, потомлені,
мов дим...

А вона так хотіла одну,
Хай найменшу, але свою
У долоню спіймати.
Бо до них не дістати.
Так далеко зорі....
Чому?!

Самотня, наче вишня,
У синє поле вийшла,
До вітру прислухалась,
У нічки запитала,
де він?

А нічка сумувала,
Нічого не сказала.
Лиш вітер буйногривий
Назустріч літнім зливам
летів...

А вона так хотіла йому
Прокричати слово "Люблю"
І за руку узяти,
Щоб вже більш не чекати.
Так далеко милий...
Чому?
2007

Світ електронних звуків.
Штучних квітів і зайвих слів.
Щось Живе просилося в руки –
Я взяти його не посмів.


Вкотре: ”Хліб наш насущний...”
Розуміння приходить нараз:
В Природи були ми учні
Та неуки виросли з нас...

ти лежала трішки заміжньою
потяг протягом стукотів
що є сили як лиш ніжно
ананасовий в губи сік

кола маршрути їздили
поєднувалися дзвінки
світло гасили під’їзди
ти сміялася наддзвінким

бігли листами почерки
вірні пристрасні навісні
цілих шістнадцять поверхів
шматувалися папірці

пахла молочно кавою
я наказував пити чай
сльози цілунки лавами
не поквапилась не чекав

перебільшив грудень зі сніжністю
ти лишилась надто заміжньою

2009

1
А дитинство шле мені листи,
Припікає рани білим громом.
Розставляю всі крапки і коми,
Що у серці встигли підрости.

А зі стін зіходять уночі
Рудокосі янголи фрескові,
Ловлять на несказаному слові
І днювать сідають на плечі.

Де слова залежані зрослись,
Ярий біль за душу нову править.
…По казках порозлітались ґави,
Що були наловлені колись…

2
Загляда у син Великоокий.
Світлом вірш усотується в тіло.
Розтає туманом посивіла
Сорочина скинутих зуроків.

І життя – немов вечеря звана
Добрих сил і душ із «до» і «після».
…Глевко ночі у моєму кріслі –
В крижмо світла вкутується РАНОК.
03.08.2009

На вітрові ярім,
На вітрові дикім
Малесенький явір
під небом великим.
Малесенький явір,
Зростаючи в небо
Приміряти марив
Все небо на себе.

На вітрові ярім,
На вітрові дикім
З’єднав мене явір
Із небом великим.
Малесенький явір
віддав мені гілку.
Тесалися ярма,
А він – на сопілку.

На вітрові ярім,
на вітрові дикім,
Гей, вигнався явір
У небі великім.
Гей, вигнався явір
І виріс найвищим.
О батьку флояри,
Ти сам себе знищив.


На вітрові ярім,
на вітрові дикім
помірявся явір
із небом великим.
І вдарила в явір
Нічна блискавиця.
Не збудеш ударів,
Якщо не схилився.

На вітрові ярім,
на вітрові дикім
лишив мене явір
у небі великім.
Посіявся явір
У чорную хмару,
Аби я і в хмарі
Не втратив флояру.
1971
«Розп’яття»

Безконечна вода розправляє прим'ятий пісок,
Поглинає сліди, нам завчасно провини прощаючи.
І задмухує лагідно сонце сумний голосок
Заблукалої чаєчки - чаєччин (...чаєччин... чаєччин...)

Стільки солі і сили, і правди у звичних речах!
Що то буде із нами, як мушлями Доля награється?
Тільки ніжне відлуння ( і хвилі, і хвилі - в очах):
...знаю це... знаю це... знаю це... знаю це... знаю це...

2009

Кафе навпроти моря. У вікна
вмостився одноногий столик. Заварна
на дні осіла кава. Не сама
сижу вже другий день. Твоя вина
і безкоштовна кава. То ж брехня:
ті лестощі і компліменти. Середа
і запах іншої. По небі череда
зірок пробігла, ніжностей жага,
яку я втамувала. Запальна
була у тебе вдача. Я прийшла
зірвати з тебе цноту. Та дарма-
цілунки нижче можна і твоя
замешкалась душа. За це ціна
не входить в прейскурант. Що ж заварна
лишилась в мене кава. І вона
по проституцькому доступна. У вікна
сижу вже другий день, та не сама!

В тумані зникла кладка.
Лиш вода
Нагадувала, є тут переправа .
Мабуть на тому боці і вона
Вдивляється в обірваний місточок.

На сніданок замовила мрію,
А отримала біль і розлуку.
На обід попросила надію,
А дали мені розпач і муку.

На вечерю б любові й кохання,
Та замовлю, мабуть,для забави.
Бо у цій ненадійній їдальні
Подають вже зіпсовані страви.

Відпливають останні кораблики літа,
і хмаринки дощі повели в білий вальс.
Десь далеко у полі колоситься жито,
волошкові сопрано
заливаються з маком в дует.

Теплим золотом ніжиться радісне сонце,
ще усміхнене людям маленьке дитя.
Розпускають пташки у танку свої крильця -
вже не довго літати
рідним небом у рідних краях.

Тихим вечором вітер прошепче баладу,
світлом місяця вкриється спляче село.
Хтось заплаче за літом, що скоро позаду
нам залишить сонати
знов нездійснених мрій…
і любов.

Ми алкоголіки, ми п"єм останню кров
прощаєм Бога, дивлячись у воду
по сходах вниз скалічену любов
в німий асфальт непрохану свободу

Дитя сміялось, дивлячись на гріх
і янгол знов тягнув старезні крила
це правда, так. ми справжні не для всіх.
ніхто із них не знав як ми любили

Останній гріх - народження зими
кажи слова, бо так не має бути
невже цей світ придумали не ми?.
прощай богів, бо нас судили люди

Прощай усіх. і вип"ємо до дна
останню кров. блакитну і солодку.
це шлях назад. попереду стіна.
ходімо в рай. (купи Бутылку водки)..

суїцидникам ніколи не зрозуміти
як це вершково-сонячно ніжитись на зім'ятих простирадлах
в ліжку о 12:36 a.m.
смакуючи на устах тендітну усмішку
від кайфу
що в моїх хмарах скачуть маленькі сині кульки
їх хочеться піймати руками
стискати у жменях
перелитися в них теплом
і дзенькнувши розлетітися блискучими намистинками
які б розсипалися стомленою травою сірого вбогого міста
і підпалені сонцем, промінцями указували шляхи
серцям, що калатають, літають, пурхають, шурхають
точно ніби блакитні метелики
у мене в животі
який ритмічно і приємно підтанцьовує легеням

я обіймаю подушку руками
притискаючи її до метеликів
аби їм було тепло і затишно
але обіймати когось було б значно дієвіше

Ведь заслужили мы,
Поверьте, заслужили,
Счастливой, радостной судьбы -
За горе, голод, беды...

Страдали деды,
Матери, отцы,
За счастье и тепло,
Чтоб детям сыто и светло...

Мечтали, думали они -
О счастье и добре,
На этой грешной,
Матушке Земле...

Вы депутаты - наши господа,
Когда вы долг нам отдадите...
Забрали наши голоса,
Нам обещанья возвратите.

Хто я тобі
У цьому світі спроб і помилок,
Де кожен коник видатний маестро,
Де тишу перекрикують оркестри
Із ложок, і каструль, і тарілок?

Хто я тобі
В порожнім світі хриплих голосів,
Троянд, з їдучим запахом парфумів,
Де вечори – то п’яні, то – безумні,
Де пісня часто норовить – в надрив?

Хто я тобі
У круговерті всіх меридіан?..
Від точки зустрічі – за колом – коло…
Із нас хтось душу в радості оголив,
А хтось подумав, що оголив стан…

В розшаруваннях буднів, як слюди,
Коли світанки розпускають вії
Я – хто? Коли ми поруч, а не смію
По імені до тебе і на «ти»?
15.08.09.

Для щастя міра – це “трохи”.
Якщо брати міру “багато”,
Невідчутним стає його дотик –
Він ПЕРЕстає існувати!

Холодні зорі у вікні,
а на стіні тріпочуть тіні.
Вальсують спогади сумні,
і ми з тобою в тому винні.

На землю падаю дощем,
але не думай, що я плачу.
Я не помічу навзаєм
твою скупу сльозу гарячу.

Бо то не я і то не ти
в слова вплітали гострі стріли.
То бились два чужі світи,
бо поступатись не хотіли.

Торкнуться тіні на стіні,
і краплі спогадів солоні
із щік твоїх зітруть мої,
а із моїх – твої долоні.

Відколи з тобою перейшов на ти,
Я поважав тебе, любив, радів тобі.
З тобою мав я те, що не знайти
Ні літом, ні зимою, ні удень, ні уночі.

Ти приходила, як сонце з неба,
І залишалася зі мною скільки я хотів,
Тоді я розумів, шо я без тебе
Більше б жити не зумів.

Коли ти йшла, мене боліло,
Я був ображений, убитий,
А іноді бувало так кортіло
Тебе спинити, залишити

Й літав з тобою скільки я хотів,
Хоча ти лиш одна для всіх,
Й тебе я з усіма ділив,
Я був з тобою наче сам, без них.

І поки я живу на цьому світі,
Тебе одну я не покину,
Бо як не як, а кожної миті,
Ти здатна все змінити.
03,06,2008

Двері навстіж...
Душа утекла.
Якось наздогнати...
Та не змогла.
Відчай і біль
Перетнули межу.
Повірю собі.
Далі біжу.
Пустка і щем.
Пісок – хвилини.
Далі! Ще!
Захочу – встигну.
Ще крок.
Ледь жива.
Сила німіє...
Знайшла...
Знайшла...
Знайшла.
Ейфорія!
15.08.09

Хочу бути дельфіном,
щоб з хвилею битися….
Мовчання – через коліно:
і золото стало крицею.

В церкві службу відстій,
Свічки горять, як затіва,
за здоров’я і упокій
справа і зліва….

В кишені три гривні є –
дай жебракові, чуєш?
Хай на здоров’я проп’є –
хоч одного врятуєш…

З двору неба в двері ночі
Тиша утекла.
Репетують твої очі
Про міста зі скла,
Де прозорі, тьмяні душі,
Вийшовши із хат,
П’ють саке, ковтають суші
І співають в лад.
Місять тісто із туману,
Печучи торти
У місцях, де ти старанно
Рвеш мої листи.
Грають в карти на бажання
В глибині небес
У момент ігнорування
Твого SMS.
А коли нічліг для мене
За вікном чужим –
Тьмяні душі ріжуть вени
Скальпелем старим.
Адже в час, коли між нами
Поросте бур’ян,
Зазвучать сумні тамтами,
Забулькоче кран,
Забринить містичний гомін,
Випадуть дощі,
Утіче останній спомин
В сірому плащі.
Ми умиємось під душем
З болем в голові,
І назустріч тьмяним душам
Підуть наші дві.

Галантний Маньєрист і Наталія Дитиняк

Він:
Пливе над вежами фортеці віщий знак.
Під ним розтягує невидимий Мастак
невидиму для ока зваби сіть, -
і ти вже впіймана, хоча й не знаєш як.

Вона:
Просила Рибка в Долі віщий знак,
щоб саме тут розставив сіть Мастак.
І таємниче Рибка посміхалась,
коли Мастак помітив, що впіймалась.

Він:
- Чудово, - Мастаку сказала сіть, -
Ви тільки ніжно звабу відпустіть...
Так ніжно... й не повірила Вона,
Що стільки літ тривала бистра мить.

Вона:
Похмілля болісно впливає на думки.
П’янкої зваби випивши з руки,
Чекала ще і ще… Та раптом… мить –
п’янило щастя, а тепер болить…

Він:
Болить собі, невідомо чому,
хоча і має іншого, Йому
з тим жити теж: крім Добру Новину,
виношує вона й себе саму.

Вона:
Сидить сумна, задивлена в вікно…
Якщо вже так змоталося кіно,
то годі сліз і болю. Біль минеться,
коли дитя у ній поворухнеться.

Він:
Коли дитя у ній поворухнеться
передчуття сердець сумних торкнеться,
і злине дзвінко в чисті небеса,
і на веселку Отчу обернеться...

Пливе над вежами фортеці віщий знак.
Під ним розтягує невидимий Мастак
невидиму завчасно Долі сіть, -
І ти вже обрана, хоча й не знаєш як.

2009

*
Довго стирала забуті ескізи.
Все олівцем: чорно-білі примари.
В душу твою закінчилася віза.
Якось раніше мене пропускали...

Паспорт, печатки, контроль на кордоні.
Ще й неймовірно високі затрати.
А пам’ятаєш: холодні долоні
ти обіцяв у своїх зігрівати?..

Довго стирала... До дір на папері,
де були очі. Старалася гідно.
Дивно, а в цій екзотичній манері
ти навіть більше на себе подібний.

Перебуваю у паралельному світі:
Ніби тут і в той же час –десь інде.
Сильний запах весняних квітів…
Чекаю натхнення, знаю: воно ще прийде!
В чеканні минають години,хвилини…
Час не чекає, він собі лине.
Годинник не терпляче відбиває такт.
Палахкотіла свічка, та вогник раптово згас.
Так минає життя: день за днем!
Не оглядаємось назад, а тільки уперед ідем!
Куди ідем? Яка, вкінці кінців, різниця?
Й не знаєм, що на нас чекає там:
Розчарування, смерть, розлука чи в’язниця…
Люди, схаменіться! Часу мало!
Нема його для помилок!
Ви скажете: «Мене попса дістала!»
Ну що ж, давайте заграємо рок!
Львів
листопад, 2008

В ночі не спиться і міркую
Про те, що по радіо чую,
Знову хочуть москалі
Диктувати свою волю,
Щоб запрягти у ярмо
У московську неволю.

Довго будемо мовчать
Виплюймо із рота кляпа.
Чи охочим знову бути хохлами
І прислугою у руського цапа.

4
В том краю белым-бело
белый вечер намело
белый сон и белый сад
девять раз цветёт подряд
белый шелест белых птиц
перевёрнутых страниц
неформатны и тихи
бродят белые стихи
белых крыльев белый вальс
белый кролик помнит вас
привкус мятных леденцов
белый шум живых творцов
_______________________
только в чёрной рамке год
знает: всё наоборот.

5
…на весь белый свет –
не завет, не привет,
а губами ответ:
«Меня больше нет».

Гаснут звезды мечтой-спасателем,
Просто некого обвинять!
И была бы одна писателем,
Если б ручку могла держать.
Небо, солнце! С чего бы хмуриться?
Оправдания не найти.
И ходил бы один по улице,
Если б ведал, куда пойти.
Свет зажегся в прозрачной лампочке
Душу малую осветить.
Та, одна, не носила б тапочки,
Если б туфли могла купить.
Дождь на улице, люди мокрые,
Но сухая щека бела.
Тот, один, разве пил бы горькую,
Если б дома любовь ждала?
Отчего же ему, коварному,
Все сходило с нечистых рук?
И одна б непременно повесилась,
Если б был подходящий сук.
Лень густая, немая, хмурая
Отступай от всех нас скорей.
Ведь один бы одну почувствовал,
Если б люди росли умней.
24.09.08

На розпродажі вільних сердець
ти побачив її,
порцелянову ляльку.
Голубі оченятка,
та і губки в сам раз –
дорога, мабуть, була та мавка.

«Нагелюєм волосся
і одягнем костюм…»
Ну, звичайно, які ж тут проблеми?
Покохала тебе…
«…і безплатно, заміть!»
Вірний розв’язок шляху-дилеми.

Все гаразд.
Але стрілки летять.
Ти ж і далі стоїш на своєму.
Потоптав і погрався…
«…я куплю щось нове!»
То ж давай, попрямуй до гарему.

Порцелянова лялька,
порцелянові мрії…
«Та замовкни! Я сам собі пан!»
Краще барбі,
а чи радше повія?
Розламала пластмасову грань.

Повернись!
Ну навіщо вбивати?
Подивись, як розквітло дитя!
Порцеляною вкриється
і застигне, як мати…
Повернися, не йди до кінця!

Ти не дивуйся, що вночі літаю,
Як бачиш образ мій на тлі нічних зірок,
Ти не ревнуй до місячного раю,
До дій розпусних і низьких думок.

Я в день такий немов від себе вільна,
Єство гріховне лине від вікна
Кудись увись: то стрімко, то повільно.
І я одна у всесвіті, одна!

Тікає кіт, ховається собака.
Ти дивишся й лякаєшся очей.
А я сміюсь. Читаю дивні знаки.
І знову йду у темряву ночей.

Тріпоче вітер довгі мідні коси.
А я сміюсь. Скажений в мене сміх.
Не холодно мені, хоч пізня осінь.
Я знов грішу. Пекельний маю гріх.

А вранці повертаюся додому.
Мовчиш ти, мов нічого не було.
Лиш притискаєш міцно, як в судомах,
Й по тілу розливається тепло.

Сьогодні я літала десь у Відні
І стукала у вікна королю.
Ти здогадався, милий, що я – відьма,
Але тебе всім серцем я люблю.

Говоримо.
І черствіє наш хліб.
І вечір множить зорі у галактиці.
Ще має сили
Час тривожних Риб
Теоретично і, на жаль, на практиці.

Холодний чай із тогорічних трав.
Стікає мед, натрушений з акації.
Говоримо…
А краще б – помовчав
Тут кожен, бо слова не мають рації.

У кожного – ікони і ножі
І пряники - свої (Із чого зліплені?)
І, вечір, не торкаючись душі,
Іде повз нас у місячнім освітленні.

Говоримо:
Хто в небо, хто – в ріллю, -
Життя складне, із невідомим модулем.
Дитя на вушко просить: намалюй
Такого дядю, щоб на землю воду лив…
14.08.09.

О… комплімент… Це так приємно…
Їх хтось придумав не даремно.
Законна форма лестощів. Відтак,
Від компліментів навіть чорний грак
Враз почувається неначе пава – яскраво.
За компліментами ховаються… Цікаво,
Яку мету ти маєш за словами,
Як стелиш лестощі на відстані між нами?
О… комплімент! Це так приємно…
Якщо мета потрібна нам взаємно.

 
Чінгачґук летить в пирозі
Згадує від сейфа цифри
Взяв сопілку та дзвіночок
Без русалки хліб не милий
Чінгачґук летить в пирозі

Як спецназ пробив базуку
Веселилися щосили
Потяги пішли між рейок
Ліхтарі задимаріли
Як спецназ пробив базуку

Все збувається банально
Арлекіна буде вбито
За мільйон дівчачих литок
Джуді Ґарленд стане пивом
Все збувається банально

На проспекті грає секта
Жовтий Змій збирає посуд
Сіль завезли, будуть черги
Все як є запустять в космос
На проспекті грає секта:

Літо, літо непропите
Черевики, йдіть із миром
Чайний попіл на дорогу
Бутерброди з білим сиром
Літо, літо непропите

 [ ... ]



Епілог


Раз корабель не знать, чи був
Весь блеф іде кормити риб
Чекайте діти, до зими
Знайдіть собі нові Понти
Раз корабель не знать, чи був

У день, коли закрився люк
Чесноти сплять, із ними сни
І ближній знову гонить блюз
На пасторалях марноти
У день, коли закрився люк


У день, коли згубився ти






ENDE




 

Пригадала хлібець, що покійна бабуся пекли -
Зацілований жаром, пахучий, засмаглий зісподу.
...Зачиналася осінь. На крила сліпої бджоли
Осипалась перга, і безмежно було її шкода.

У далекі світи подались ми, як ті ластівки.
Хто поможе бабусі в городі, в господі, у хаті?..
Не вдаються хліби на чужині. Черствіють роки.
Віршенята глевкі та й на присмак немов гіркуваті.

Їдьмо в гості додому!.. На цвинтарі, наче у сні.
Червоніють суниці під хрестиком (перший від краю).
Подають запашного окрайця бабуся мені
І питають очима: "То як воно, доню, у рàю?.."

2009

Бруньки срібляться. Занизько хмари, -
Вже й полилося...
Голодні вівці бредуть в кошари.
Весна чи осінь?

Ще мерзнуть ноги в гумових чунях,
Ліс - у заметах.
Несе хлібину комусь бабуня
Єлисавета.

У шумовинні струмки-хорали,
Гілки калинки.
Каміння біле - холодні кали
Для Магдалинки.

До перехрестя (автозупинки)
Біжить Христосик -
Маріїн хлопчик, сільська дитинка
Світловолоса.

Хворіє поле, та Йосип сіє.
Сміються люди...
І лиш надія зелена тліє
В очах Іуди.

2009

Була вона мідна
іржавоволоса
курила лиш slimзи –
легкі папіроси…
її так любили матроси!

натужливим поглядом
поїла та їла…
ламала формати
душі і тіла

і Феніксом з попелу
вставала щорання
її так хотіли…
всім треба кохання

лиш сотня зелених
за гріхопадіння…
ще сотня додасться
за збочені вміння

а може…
талант в неї був
до поетики?
зворотів риторики?
канонів естетики?

до чого ж нудярська
й злиденна риторика
цього соціального ролика!
розкрити недоліки...?

вона була мідна
іржавоволоса
курила легкі папіроси
і тіло її
на смак абрикоси…
її так любили матроси!
2009

І переконують красуні: "Щоби з нами
було вам легко, тепло - мало ж бо без ліку
перебирати-грати-ніжити словами!
Серця втішаються, урешті-решт, ділами!"
Діла ж їм видимі у кожнім чоловіку!..
І як лише лиха їм доля випадає
у мужі власному надибувать каліку?

чотири стіни, і глухо неначе в танку,
і це фіолетове плаття старе, як світ,
воно пам’ятає перші наші світанки,
де липи, немов обурені пуританки,
до нас простягали кістляві долоні віт

чотири стіни, і фото заплющить очі,
бо парко, бо тисне у скроні йому картон
і я забуваюся… просто забути хочу
неголені щоки, зовсім дитячий почерк
на шиї родимку, погляд, зухвалий тон

чотири стіни - коробка з-під черевиків,
з місцевої флори й фауни - цвіль та міль
і пилом осядуть спогади на повіки…
нечувана річ - довіритись чоловіку
і Шляхом Чумацьким
пустити його
по сіль

Тут на світанні небеса руді
Й такі далекі залізничні станції…
Тут вітер грає прямо на воді
Вигадливі нічні імпровізації.

Тут зорі ніби лупляться з яйця
І зранку висихають разом з росами.
Тут морю – ні початку, ні кінця
За гострими пшеничними покосами.

Тут вечір береже найтонший сон
І місяць – наче тітонька–пророчиця…
Ще вчора розрядився телефон
І заряджать його чомусь не хочеться.

– Друже, я дійшов до риски,
Так життя дістало,
Навкруги – противні писки.
Вже й не тішить сало...

То «менти», то податківці,
То якась ангіна,
А оце на рівнім місці
Роздовбав машину.

Наросла душевна рана
В оцій круговерті.
Все! Піду до ресторану
І нап’юсь до смерті!

–Друже мій, скажу одразу,
В цю лиху годину
Я тебе в біді не кину,
Помиратимемо разом!

Дихай спекою, що між горами
замолена.
Сипся мрякою. На розвидненні
душі видані.
Зводься велетом над мізерії,
вирви стелі.
Кидай погляди бумерангами
в очі Ванги.

2009

***
Перепливти. А як перепливти
ріку мені, коли забракло сили?
Без броду. Широчінь. Стою на схилі
і виглядаю берег. Той, де ти.

Попалено мости, а я іще
в надії, що любов буває вічна.
Чи доживу до криги і до січня?
А як зима прийде лише з дощем?

А що, коли і не згадаєш ти
ім’я мого, і слів, що поміж нами
лягли закляттям? Чи лише рядками
і римою у віршах? Прагну йти!

Летіти! Обернутися умить
голубкою. І щоб на підвіконні
збирати крихти з рук твоїх холодних...
Чому так серце ниє і щемить?

Чи не тому, що інша у вікні?
Усміхнена, годує сиве птаство...
Тобою коронована на царство
у серці. Боже, як болить мені!

Чому ж не розірве? Живе чому?
І серце, і любов у хворім серці?
Закляття слів ачи закон інерцій?
Переживу... себе... себе саму...

Біла голівонька до сонечка
так ніжно повертає,
пелюсточки тремтять на вітрі
і бджілоньку вітають,
стебельце лагідно гойднулось,
роси напилась вранці
маленька квіточка - ромашка,
що виросла на грядці.
(для найменьших читачів)

Гроза-черниця –
Наречена небесна.
В очах зірниця –
Надія воскресла.
Дихати можна,
Можна летіти.
Думка тривожна –
А як же діти?
В неба відпущення
Іноді просить –
Сльози розкаяння
Ллє на покоси.
Земля напоєна –
Дихати легше.
Сльози подяки –
Роси найперші.
“Роси – як діти!” –
Усміх іскриться.
Може летіти
Гроза-черниця.
14.08.09

...ходят утаптывая круги в снегу
хлопают рукавицами по бокам
в небе над ними зреет луна-чека
/дернем/ а сам-то можешь/ и сам могу/
первый из них встает во всю тень растет
были бы крыши он был бы выше их
тянет-потянет вытянуть не могет
/тысячу отжиманий тебе рашид*/
старший смеясь поднимается во весь свет
где-то фонарный столб положив плашмя
спичку дотла встревожив срубив комет
/лучше закрой глаза чем потом менять
солнце/ роняет луну на орбиту-след.

* = смелый

 
як м’який правдиво лінивий кіт
я вивчаю мистецтво терпіння
я кохаю пухкий стиль голубів
я волію примхливого пір’я


мої вічі оздоблено сяйвом
блискавцями в електриці ночі
сріблозмієм в крученій пружині
мої пазурі гостряться в блюзі


я пульсую за струнами струму
я полюю терпкий на язик ритм
я поцілюю звихнуті звуки
як повільне ліниве полум’я




 

А-ха-ха-ха! Ух-ух-ух!
Лізе в тіло чорний дух,
Спопеляє все навкруг,
А-ха-ха-ха! Ух-ух-ух!

Негóдиться… небо завісили хмари.
Природа затихла в чеканні грози,
Мов вимерла… згодна отримати кару,
Не проронивши слабкої сльози.

Між нами дощі. Блискавиця і злива.
Вітер холодний пронизує аж до кісток.
Визначтесь, поряд Ви справді щаслива?
Чи Вам байдуже, бути одній чи удвох.

Чи утрьох?.. Світ мовчить – відчуває.
Я на полі. Чекаю розправи, дощу.
Хмари гуснуть. І за небокраєм
Бачу зливу. Мовчу. Не кричу…

Може, злива між нами триватиме вічно.
Тільки вигниють радість, любов і тепло.
Я молю Вас: забудьмо усі протиріччя
І незгоди, і розпач, образи і зло...

А-ха-ха-ха! Ух-ух-ух!
Лізе з тіла чорний дух,
Спопеливши все навкруг,
Що і друг тепер не друг.
А-ха-ха-ха! Ух-ух-ух!

Ось і літо втекло,
Наче і не бувало.
Ще жаріє тепло,
Тільки цього замало.

Все, що збутись могло,
Як листок п’ятипалий,
Просто в руки лягло,
Тільки цього замало.

Задарма ані зло,
Ні добро не пропало,
Все вогнями цвіло,
Тільки цього замало.

І життя під крилом
Берегло й рятувало,
І щастило було,
Тільки цього замало.

Листя не обпекло,
Віття не обламало,
День – як вимите скло,
Тільки цього замало.

ОРИГІНАЛ

Арсеній Тарковський

***
Вот и лето прошло,
Словно и не бывало.
На пригреве тепло.
Только этого мало.

Всё, что сбыться могло,
Мне, как лист пятипалый,
Прямо в руки легло.
Только этого мало.

Понапрасну ни зло,
Ни добро не пропало,
Всё горело светло.
Только этого мало.

Жизнь брала под крыло,
Берегла и спасала.
Мне и вправду везло.
Только этого мало.

Листьев не обожгло,
Веток не обломало...
День промыт, как стекло.
Только этого мало.

1967

Земля цвіте людьми і пахне сонцем.
Під небом сяє, наче діамант,
і зігріває ВСЕСВІТ твоє серце.
І хто сказав, що десь була зима…
І хто сказав, що замело снігами
такий квітучий і родючий сад,
де мрії виливаються у гами,
де в небі не згасає зорепад.
І хто сказав, що одцвітає літо,
коли єдина мрія догора…
Ти просто не дозволь їй догоріти
і згаснути поміж осінніх трав.

Надвечір у нашій кімнаті ховалося літо,
Збирало весь червень, і грало із нами у «тисчу».
Я бачив, як хтивість твоя починала сміліти,
Як погляд гострився, мов стогін в оголеній тиші.

На грудях засмага, під танго, чи, може, румбу,
Червонею сукнею грала - шалена іспанка.
Могли б ще сидіти, та ляжемо краще о другій,
Візьмемо всю черву і гратимемо до ранку.

Бо часу лишилось на щастя, лиш,
піт і розмови,
а свічка, як в’язень уже захлинається ніччю.
Горнуся у тебе, у літню розпечену повінь...
А далі світанок і день шоколадно-коричневий.