Я знову зраджую тебе,
Не каюсь,
І знову в літеплі очей
Купаюсь.
Тулюся до щоки - яка
Гаряча!
Нуртує-стогне кров палка
Юнача.
Волосся льон ясний пере-
бираю
Що буде – знати не дано,
Я ж – знаю!
Тому і зраджую тебе
З тобою.
Якого стріла я колись
Весною.
Байдужий час забрав любов –
Всесильний!
І я цілую наш портрет
Весільний...

Сивина притрусила волосся,
Наче попелом від сигарети,
А мені ще здається і досі:
Я – молодший за власні портрети.
Ще наснага пульсує у жилах
І бажання потроює сили,
По весні прокидається тіло:
Біс в ребро – і літаю на крилах!

Лиш одна дошкуляє проблема:
Молодіють з роками дівчата,
Їхні ковзають очі повз мене –
Я для них застарий, наче тато.
А жінки підходящого віку
Мають цілий причеп на додачу:
Кілька шлюбів, романів – без ліку,
Чи дітей і знервовану вдачу.

Доки розум міркує завзято,
Серце знову потрапило в сіті
І бурхливе, хвилююче свято
Не дає безпідставно сидіти.
Ніби в юності – знову лечу я
На побачення, втративши спокій,
А ночами для Неї віршую
І кохаю, забувши про роки.

А ти мені посміхалася,
Промінчиками бавилася,
І в очі зазирала,
Бо щось казати мала.

Про те, як зорі граються,
Хмариноньки вітаються,
І на серпанку місяця
Казкові сни гойдаються.

Як ніч бреде стежинками,
У чорній сукні бархатній,
І в брошечці з бурштинками
Сяють сузір‘я знакові.

Тополя як задумливо
На небо поглядає,
Рахує білі зіроньки
І в самоті зітхає...

якось сонце завітало
в край печалі і пітьми,
в край, де світла бракувало,
де між сірими людьми

жив художник і ночами
натюрморти малював
тільки сірими тонами,
адже інших він не знав...

сонце швидко розігнало
всю пітьму і всі печалі...
сірих фарб тепер замало
він творитиме надалі

повні барвами картини.
ти йому відкрило очі,
він ридає мов дитина –
він тепер не в’язень ночі.

Сміється дівчинка. Промінчики в волоссі,
В кучериках сховалася весна.
Дитя радіє й ноженятком босим
В калюжі теплій сонце розганя.

Усе для неї: і тепло, і квіти,
Й крилатий піднебесний змій.
Летить між хмари, заграє із вітром...
А поруч татко, теж радіє їй.

І змій летить, дитинством розфарбований,
На райдугу приліг собі, спочив.
А дівчинка щаслива і схвильована, -
Їй тато керувати доручив.

Так зосереджено, серйозно і упевнено
Мотузочку тримає у руках.
І сині очі в світ чимдуж відчинені –
Ій підкорився дивовижний птах!

В житті не все так легко підкоряється,
Й буває важко стримать буревій,
Та він підтримає – і крила не зламаються,
Він буде завжди поруч – батько твій.

Тож усміхайся, світле, ясне сонечко!
Весна щаслива теж, на твій манер.
Тримай міцніш кермо, маленька донечко,
Ти учишся літати відтепер.

Безмежні володіння сюзерена*
Я оглядала верхи на киті.
Свій синій голос втратила сирена,
Щоб не змогла я збитися з путі.

Легенько хвилі підкидали чайок,
І знов ловили доторки крила.
Мій китоплав до берега причалив,
Щоб я із нього зістрибнуть могла.

В обіймах сну було волого й жарко.
Немов папір поштовий – небеса.
Щось намагалась видовжена хмарка,
Немов перо гусине, дописать.

*Сюзерен – великий феодал-сеньйор, що був господарем над васалами.

Сум золотавого листя
Відіб‘ється в дзеркалі літа.
В сонне ввірветься місто
Звіром голодним, вітер.

Надовго приб‘ється приблуда,
Зостанеться зимувати.
І стануть холодними люди,
І як тебе розпізнати?

Вже місто в густих туманах
Ховає своє обличчя.
І ночі терпка омана,
А сни у них наче пророчі.

За вікнами осінь судомить,
Дні, як листи гортає.
І стежки до мого дому
Від тебе сніги замітають.

“Чи ти любив мене колись ?” –
Тебе спитала. О, я знала, знала:
Чуттів наповнених валіз
Моїй душі однаково замало.
Я – спраглий келих без вина,
Безтямна і нестримана, мов злива,
Чекаю нерозбавленого дива,
Хмільного до самісінького дна.
І знов дивлюсь в твоє лице:
“Чи любиш ти? Чи я твоя єдина ?” –
Смієшся ти: “Яка тому причина?
Бо я ж у тебе, а не в когось є”.
Завмерла. Не злякати б мить.
Яка смішна! Ну, може, й справді досить!
“Ти чуєш! – голос мій тремтить , –
Вже скоро осінь, милий, скоро осінь”.

У світі вічному всього буває ...
На зміну таненню Холодної війни,
настане Ера Спілої Порічки!
Червоної, та не від сорому, ховає,
налиті грона в листях запашних ...
А в сонці вистига квітуча Вічність,
що пил доріг до неба не здійма.
Танк страхітливий не повзе по ньому,
Смугастий колорад - та й то панічно,
Бо довела картопляна тюрма ...
... Вона вже, навіть, в наших снах забута.
А грати - стебла стиглих колосків,
під синім небом - прапором живим ...
Недоля вплутана в бур`ян, закута,
На літо все, та на віки віків ...
15.02.03р.

Ти поїхав далеко-далеко,
Не побачить тебе більш мені,
Не тужи, не згинайся, смереко,
Вітри віють на тій чужині.

Витри сльози, розправ своє гілля,
В землю міцне коріння пусти,
І тоді проросте те чар-зілля,
Що дивує не наші світи.

Проросте, вкриє землю травою,
Не ступати твоїй тут нозі,
Не згадати про нас із тобою,
Не зустрітися знов навесні.

***
Я відпускаю тебе, лети, відлітай,
Серце замучене болем мені лиш віддай.

Знову зрікаюсь і знову навіки прощай,
Щирість цілунків моїх цій весні передай.

Стрінеш її, зупинися, ту ніч пригадай,
Подумки, милий, коханій тепла побажай.

Гірко мені, десь далеко-далеко той край,
Може і правда, як кажуть, він схожий на рай.

Землю свою українську ти все ж пам`ятай,
Я ж не надіюсь, прости і навіки прощай.

*
Метелика цілунок упіймав.
А чи твого, чи то весни?
Не знаю.
Одначе світ навколо
Закрутивсь.

*
Здається, так банально
І кумедно:
Кують зозулі
Пісеньку одну.
Але слова в ній кожен чує різні.

Плесо спить, в очерет
Тікають перелякані брижжі…
(Майк Йогансен)

Анархістський чорний прапор ген під небом майорить -
Натовп кличе: "Владу геть!"
Перемога - ось, лиш мить!
…Смерть…

Переможець смокче люльку, вгризся зубом у мундштук -
"Справедливість, воля, лад!"
А у небі кряче крук.
…Шах і мат…

Десь гримить, пахтить озоном… Що, зібралось на грозу?
- Трохи страшно. - Так, ледь-ледь.
- Недалеко? - Довезу!
…Геть…

Ти приходиш нечутно, тоді, коли вже вечоріє,
Коли сонце призахідне золотом вабить блакить.
Коли очі примружені… звідкись з’являються мрії,
А у мріях – тендітна самотня й зажурена ти.

Ти – у відблисках світу: на площах, бульварах і скверах,
В перехожих раптових… у тінях і запахах… снах…
Але все ж не заходиш у настіж відчинені двері –
Оминаєш маршрути, що нині складають мій шлях.

Це не Дао, звичайно, і Дао отут ні до чого…
Але хочеться стрітись, зіткнутись чолом до чола,
І промовити стиха: «Немає речей випадкових»,
І втопитись в обіймах, цілунках, очах і тілах…

А натомість смеркає… І душу огорне буденність,
І пастельні тони переконують в постіль іти.
Я – на кухню… за чаєм… (насправді ж, за спогадом денним…)
І так само за чаєм скучаєш у Всесвіті ти.

Мур-мур, бонжур, моншер і монамур –
А більше по-французьки я ні слова...
…та вже тактильно точиться розмова,
Мій маломовний хлопче-трубадур,
Рожева мрія малолітніх дур…
(«дур» – то русизм, «дуреп» на укрмові!
Філологічні студії любові).

Шерше ля фам! Мене шерше чимдуш
у шарудливих шепотах покоїв…
Ой Матка Боска! Що це ти накоїв?
Ми так не домовлялись! Ані руш!
Тепер мерщій неси мене у душ -
(душа моя в розпачливій борні
Не скаже заперечну частку «ні») –


Чи краще в ванну… Качечка! – гляди!
Гумова, жовта - із дитинства плине…
Ой ціпу-ціпу…. Починай зі спини,
Тааак, дуже добре, не шкодуй води…
І ще отут потри…і ще сюди…
(сполучники єднальні – «і», «й», «та» -
І аж муркоче панна Золота....

Ой! Протиставні – «а», «проте», «однак»...
А ви, моншер, вигадливий юнак...


По тому розділові – «то», «чи», « хоч»...
Звичайно хочу. І при тому часто
Вивчати спонукальні («нумо»!) частки,
Підсилювальні («адже», « навіть», « аж»),
Чи видільні («хоча», « лише»)...Приляж...
...запала тиша у лекційній залі...
Міцних обіймів непрозорий скотч
Прозоро натякає: Буде далі...

Стоять стовпи, напнувши струни.
Навколо простір - даль і вись,
І б’є життя потужній струмінь,
Падіння й злети в нім сплелись.

Дроти - часу сріблясті нерви,
Пульсує в них напруга днів,
І думки зблиск і стогін ревний,
І жаль за днем, що відгорів.

Стоять стовпи, стоять німотно,
Ногами вгрузнувши у степ,
Німотність їх безповоротна!
І кожен в розпачі отерп.

Бо він себе таким не бачить,
А бачить юним сосненям,
Суху сльозу, смолу гарячу
Втирає зрубаним гіллям.

Над душею не стій
дай повітря…
ков ток
ковток
ковточок
холодного
модного
прілого
талого
снігу
роз-та-ло-го
в роті
як буль-башки
іскорки
ниточки
рисочки…
плачемо
в мисочку
малюємо…
писочки
маленькі
мармиз очки
б’ємо об сніг…
над душею не стій
дай повітря…
2009

Сонце хмаркою милувалося,
А вона засоромилася:
Під рожевою накидкою заховалася.

Вітер хмари випасає,
Розбрелися білі вівці,
Вітер в мріях обіймає
Стан берези на обійсті.

А берізка гілки хилить,
Щоб дістатися додолу.
Там в травинках заблукало
Сонечко, що прагне в гору.

Все буяє і щебече
З різноцвіття покривало-
Місяць червень верховодить
В полуничному забрало…

Я – лиска-гітаристка. Знаю лад.
На кожного я маю компромат.
Ось вовк-п’яниця цілу ніч бухав,
А потім сосни в лісі підливав.

Мажор, мінор – мені по барабану.
Зіграю все. Лиш став мені поляну.
Вар’ята скорчу, відіжмусь разочок,
Талант ти зацінив? Скажи, браточок?

Але, крім того, я така красава –
Руда, тендітна, трохи кучерява.
Цариця над всіма! Ведмідь з барлоги
Швиденько виліз і вклонився в ноги,
А стрибунець, заляканий братвою,
За лапу нині привітавсь зі мною,
Сорока сир принесла до сніданку,
Корова – молоко, густу сметанку…
Усе мені – найкращій, рудолицій.
Мені, коханій, супер-стар-лисиці.

А я ходжу по лісу, у короні.
А заманеться, то сиджу на троні,
І на дрібних звірят наводжу чари,
Коли кігтями граю на гітарі.

Я лиска-гітаристка – суперміс
В страху тримаю весь великий ліс.

«Вона рухається і не рухається, вона далеко – вона ж і близько.
Вона усередині усього – вона ж поза усім…»
(Ішавасья Упанішада, мантра 5)

…Вона рухається? І так… І ні…
Вона – ява… Вона – уві сні…
Усередині нас… Поза всім… Перш за все… Понад нами…
Вона – янтра Сонця, вона – мантра Господа в храмі…
Вона – швидше думки, вона – на чужині і вдома…
Вібрація душ, суть Світло від Світла,
СВІДОМІСТЬ…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 24.04.09р.

Несе мене на тебе, як на рифи…
Поезіє, візьми цей щем на себе!
Як обійти тебе спокійно, тихо,
Коли усюди – ти, неначе небо.

Коли іду куди – твої зіниці,
А в них – усе, що б мало бути поза.
Об очі ці так важко не розбитись.
Об очі, де ні болю, ні загрози,

Де – острови схід сонця зустрічають,
Де тиша, що солодша карамелі,
Де угорі аж ряботить від чайок,
А унизу – високі гострі скелі…

Поезіє – візьми цей щем на себе!
27.04.09.

На перетині тому самому
Наче схрещенні двох ножів
Я для тебе була незваною
І – ніколи в твоїй душі.

Всі дороги ходили навколо,
Всі дороги і всі стежки.
Ти, напевне, вже добре знав, кого
Запросити в свої роки,

Приголубити, розтривожити,
Роз`ятрити до глибини…
Хай ідеться вам легко.
Боже, Ти
Їх любов`ю не омини.

Хай долоні твої розпечені
Гріють руки її в мороз…
Я не буду у жоднім реченні,
Навіть в тому, де є «здалось».

Не пригадуй ніколи, лікарю,
Що, і як, і за ким, і де…
Я у пам`яті тихо вигорю
Наче фото чиєсь бліде.
27.04.09.

Час по колу летить.
У годинника
Закрутилася голова.
Догори перевернутим віником
Не пускаю твої слова.

Вимітаю думки і страчую,
Так що клич мене чи не клич…
Не лишаю й одну гарячу.
Я
Розтоплю ж нею мерзлу ніч,

Розтривожу річки відлигою,
Розкришу білизну доріг…
Стережуть мене зорі – дихають
Десь на яблунях тут старих,

Все нагадують – недозволено:
Відкидай, відмітай, мети!..
Ой, навіщо ж бо серце оголене
І такий мені рідний ти?
27.04.09.

Квітень пахне густими вишнями
(Не кажи: «Що ти в цьому тямиш?»)
Може, вродою я не вийшла і
Не вийду за тебе заміж,

Може, справді, - бракує спритності,
І таланту, що в Амадеста,
І мої розумові здібності
Не проходять чиїсь Кью-тести,

Тільки все це не має значення:
Бач – гарячої крові, вдачі…
Поспішаючи на побачення,
Які ти мені не призначив

Я беру із собою ласку і
Приправляю її терпінням.
Боже, все іде до розв`язки –
Серця, вирваного з корінням…

Після денних блукань,
карамельних посмішок,
шоколадного присмаку
шампанського,
якого завжди вистачає на всіх,
Приходить усвідомлення,
що з усіх твоїх місій
тобі залишилось дві.
Ввійти до воріт.
ти вороття не шукаєш,
каєшся, лижеш бруківку солону,
лоно землі відчуєш,
магмі дозволиш наблизитись і
ти синім стаєш від
відчуття в собі неба,
бажання довершених рухів,
бруківка зникає,
і на денці історій,
Перебравши усі назви вулиці,
цілим серцем прикипаєш до кола
лагідних перехожих,
крізь голови яких
Можна бачити
чіткі обриси сонця.
Ця дорога вчить робити висновки.
Кинути камінчик навскоси,
а потім іти по воді,
бо тебе цього вчили.
Блискітка сонця – раптовим здогадом:
вдома чекають твоїх повернень,
і це те єдине, що варто
зробити до того,
як небо стане жовтим.

*
А щастя – щось невидиме,
Таке,
Що навіть не відчуєш його часом.
Та перш ніж втратиш щастячко своє,
Його відчуєш – ніжно доторкнеться.

Неба блакитна корогва,
Клен в кармазинах стоїть
А під колеса дорога,
Скільки вже тисячоліть?

Котиться степ кураями,
Йдуть, ремигають воли,
-Гей, ви куди, оріяни?
-З Гангу напитись води.

Тамтешній люд запліднити,
(гарна робота, як мед!)
В голови лою улити,
В вигляді гімнів і вед.

-Соб та гаття, круторогі!
Вам ще вертати домів.
Громом Дніпрових порогів
Стріне країна синів.

Хоч на лице не впізнати-
Простір і час їх змінив,
І вже не орії - анти
Коси мантачать до жнив

Заблукала в лабіринті буденних проблем,
І душа заридала гірко.
Її кличе до себе в пейзаж Пуссен,
Там де Флора виблискує зіркою.

Я б на хвилях Лоррена гойдалася,
Рахувала б хмаринки на небі,
Я б в Рембрандта, мабуть, закохалася
І портрет написала б про себе.

Я би яблуню доглядала,
Що чекає свого Ньютона,
Я би жовті тюльпани зірвала,
І сплела би Ван Гогу корону.

Ще би голубів Пікассо
Годувала би із долоні,
Та писала б коментарі
Загадкових полотен Далі.

І схиливши смиренно коліна,
З Рафаелем шедевр споглядала:
Божа Матір несе свого Сина,
Я би більшого щастя не знала!

До яблунь цвіту -
Скільки років не живи!-
Ніяк не звикну...
Щодня весни чекаю.
Невже сам сніг віднині?!

Весна вже медоносить першим цвітом,
Збирає сад настої для сулій,
Конвалії надзвонюють про літо,
І первоцвітом пахне від землі.
У чашах днів і солодко, і винно,
Травнево- терпко в амфорах ночей,
Рік не прожив ще навіть половини,
Йому б любові й сонця ще і ще...
Усе бринить спокусою надії
На рясність китиць і на щільність грон,
Що врешті, вузол скориться Гордіїв,
Жар- птиця зронить золоте перо...
На ріг достатку і на дружність сходів,
На трубку миру й рятівний ковчег...
................................................................
Аж доки осінь шурхотливим «годі»
Спокусу на зневіру перетче...

Я вже майже одне з твоїх збочень, один з твоїх шрамів.
Я зашита в твої підсвідомі бажання і тонкощі.
Я уже не повз тебе, а більше в тобі. Тільки поночі.
Не вдаюся до термінів – це вже достоту те ж саме.

Засинаю. Вкладаюсь стібками між ребер і м’язів.
Тобі млосно. Та ти не попросиш ні вголос, ні подумки.
Виціловую вилиці, скроні, волосся і родимки.
Тобі млосно і парко. Та ти не попросиш. Наразі.

Це не рабство. Це просто відсутність наказів і рішень.
Це ліниві і глянцеві витівки скурвлених пристрастей.
Це дерева, що вище їх крон нам тепер і не вирости,
І мабуть не злетіти. Неволя терпкіша за вишні.

І якщо я піду, то аби повернутися. З Раю.
Це не буде навмисне, мов яблуко зірване поспіхом.
Я торкнуся не легко, а думкою, чи може посміхом.
Ти не бійся. Розлуки немає. І смерті немає.

В янголів вечеря -
дзвонять дзвони.
Крила шурхотять на небесах...
Білі хмари,
тут же - чорні болі
і густий неспокій перечах.
Хор співає-
ніжне поголосся
сиплеться промінням
золотим...

Ти лежиш
Мені чомусь здалися
музикою
кожен видих - вдих.
Ліки перекрапують у вени,
сонце загаса за небокрай.

В янголів вечеря.
Дзвонять дзвони.
Твій сидить. Ось тут.
Не в небесах.
Думає про те,
що з вами буде.
Чи діждете зимності від зим...

Бог врятує.
Бог одвічний мудрий.

Ми лише на
цій землі,
як дим...

Коли не буде влади,
насильства і покори,
не доживем...
То нині хоч
не будьте холуями,
у сильних світу —
хоч день один,
одну годину...
З отих врятованих
хвилин
сплетіть колиску
для дитини.

Київ, травень 1986

Після немилосердної спеки,
безкінечної вбивчої спеки,
коли розжарені хвилини
кліщами впиваються в скроні
і розбухають,
набравшись затруєної крові,
прокинутись в затхлій кімнатці,
де заплутався час,
і в якій за останнім наказом Командора
заборонили відкривати вікна,
прокинутись в безжалісній кімнаті,
де стіни — обеліски самоти,
прокинутись від шуму зливи,
від шелесту дощу,
і більше вже не спати —
дерева темні покидають сад.

Залиште мене у спокої,
Отут, де не вижухлі трави,
Де дна у ріки глибокої
Не видно.
Я маю право
На вечір цей, здобрений зорями,
Намащений медом диким,
Насичений диво-історіями
І запахом базиліку,
Навіяний болем-спомином,
Відливами і припливами…
Як хочеться впасти втомлено
Під яблунями
Чи під сливами,
Здичавіти грушею-дичкою
(Звичайно ж, лише на вечір),
Для берега стати річкою,
Де стрімкість і гнучкість течій;
Летіти за сонцем,
Зрештою –
Збирати слова-коралі;
Вертатись тонкою стежкою
І жить на землі цій далі.
19.04.09. Херсон.

Помню, когда впервые
Тебя (вот такого) увидела,
осознав, что обманута миром,
Я мир этот возненавидела.
За то, что не искрясь, и не маня
жила, как давно отсыревшая спичка,
за то, что на уроках не меня
Ты вдохновенно дергал за косички.
И так кляну я это мир и ненавижу
вплоть до Адама и мезозойской эры,
за то, что отрывали по весне от книжек
меня совсем другие кавалеры.
До времени Батыя проклинаю я,
да так, что гнев мой слышат скифы и арийцы,
за то, что создал мир такую клептоманию
Тебе дав долгих тридцать лет, чтобы укрыться
от имени моего, разрешив уйти
за черту времени, и уже казалось - даром
искать твой след, сколько метелям не мети,
пока не засекли тебя радары
души,
как память генетического кода,
что пыль истории должны
разворошить,
и чудо, что в тебе, явить народу!
Разное что-то
на этих тропах прогресса
в твоем фото.
Гляжу,
вглядываюсь,
вижу
в лице твоем, в глазах твоих
весь мир, который ненавижу.
Так огорошить! Так ударить, дав понять
что годы все: и двадцать пять, и двадцать
не так мной прожиты, остались горевать
в листах, когда-то важной диссертации.
За то, что намертво цеплялась в рубежи,
которые теперь кляну с досады.
Но как люблю я мир за то,
что дал мне жить
в том веке, в коем
родился Ты!

то не квітками вкриті всі дерева,
то в паморозь заковані гілки.
весна весела не прийшла до мене,
то ж змушена я до сумної йти.....

Квітень з ликом жерця відправля біле таїнство
Ранок дихає синню. На орбіті струни
Серце з глини обпаленої обертається
Під помножений росами ритм світляний.

На орбіті,
Перевитій,
Наче шийна гривня.
А у серця орбіти такі несподівані –
Тривожно і дивно.

Настоочилось місто.
Його очі – білі букети.
О, яке ти, дерево, срібно-іскристе,
Яке струнке ти!

Я б на коліна, якби не брук!
Але всує.
Квітень висвятить мене, його величавий рух
Темні плями навіки скасує.

9.06.08.

Доісторичність. Мушлі. Хвилі.
Холодний промінь заламавсь.
А море у тюрбані білім
Мовчало, творячи намаз.

Думки посивіли від солі,
Лягли на дно, втяглися в мул.
У світло бив плечем до болю,
Зісковзуючи у пітьму,

Де чорні сяяли перлини
(Безцінність і бездушшя в них).
Я на хребті прибою злинув,
Упав на берег і затих.

Вляглась двосічна непокора,
Згубивши еллінський шолом.
Мовчав туман. Молилось море.
І в мене світло увійшло…

2.02.09.

спи, Моє серденько, спи,
снами впивайся у стіну,
час мені вийти, прости,
ось - тільки сукню одіну...

У кожній хаті сварка є
Яка сама до Вас не йде
Вона веде Сюди скандал
Який також не ходить сам

Він різний бруд сюди несе
І помаленьку Вас гризе
Привівши ненависть свою
Загрозу Вашому життю

Яка його переверне
Забравши спокій розведе
Щоб цього в хаті не було
Та завжди велося добро

Та не зловив тяжкий Вас гріх
Спасе Всіх, добрий, щирий сміх
Любов, кохання, доброта
Та поцілуночок щодня
А щоб в душі було тепло
І не підкралось збоку зло
Аби вже сварки не було
Цілуйте й носик за одно.

Триста років у неволі
У вогні жива була,
Встала із колін, на ноги
Незалежна, молода

Вже герб, і прапор, синьо-жовтий
І всі клейноди, в тебе є
Столиця Київ-батько рідний
Душа і серце в нього є

А над Дніпром-Тарас Шевченко
Стоїть на Каневській горі
Росте калина біля нього
Цвіт української землі!

О, моя ти зіронько
Всіх зірок зоря
Притуливши з ніжністю
До грудей дитя

Мовить тихим голосом
Серденько щемить
Гірко ллються сльози їй
А дитятко спить

Сон Господній бачить вже
Про життя земне
Та дорогу Хресною
По якій іде…

Ти моя перинонько
Господа дитя
Спи Ісусик, сину мій
Мати я твоя.

Вишеньки, черешеньки
Деревця мої
Добрі і гарнесенькі
Перла чарівні

Ви так швидко виросли
І пройшли роки
Добре в школі вчилися
В інститут пішли

Скоро заміж вийшли ви
І дали плоди
Будьте ви щасливії
Внуками-дітьми

Всі ви розлетілися
Ластівки мої
І тепер у кожного
Щастя є в сім'ї

Як пригріє сонечко
І прийде весна
Зацвіте кругом у нас
В радості земля

Прилітайте ластівки
До свого гнізда
Там, де хата, батьківська
Сонце і вода

Там де ваша молодість
І дитинства дні
Пролетіли хвилею
Діти ви мої.

Нема щастя
Ані долі
Сирота від роду
Тільки злидні
Кругом мене
Каламутять воду

День і ніч
Я сльози мию
За чиюсь провину
Чому Боже
Так караєш
Бідну сиротину

Нема брата
Сестри-неньки
Бери й чоловіка
Чим я долю
Завинила
Все життя каліка

Нехай горе поцілує
Серденько зав'яне
Та обніме
Біль розлуку
Як мене не стане

Може тут
В сирій могилі
Легше буде з вами
Біля церкви
На горбочку
Разом із думками.

Мне светит нежностью зоря
И я встречаю
Зачем так манишь ты меня
Ведь я страдаю

Мне жить в любви не суждено
Она обманет
А Свет-любви твой с высоты
Всё ближе тянет

Весной влюбилась я в Тебя
Из дальней дали
И жизнь моя, любимый мой
В слезах печали

В любви стою на берегу
Одна с Тобою
Ну что мне делать хоть скажи
С моей судьбой

Прошу Тебя, не уходи,
Ты свет мой дальний
Я буду ждать хоть сотню лет
Твоих свиданий

В твоих объятьях милый мой
Я умираю
Ну что мне делать жизнь моя
Ведь я не знаю

Ты снишься мне порой ночной
Когда глаза я закрываю
В постели Ты, всегда со мной
Я чувствую и знаю

Прошу Тебя не уходи
Ты где-то рядом
Ну хоть чуть-чуть побудь со мной
Ведь так не надо.

Иди камне любимый мой
Ведь сердце тянет
И обними своей рукой
Душа страдает
Согрей меня в своей любви
Я замерзаю
Ну что мне делать жизнь моя
Сама не знаю.

Ты моя разлука
Сердца боль большая
Горькими слезами
Душу разрывая

Пусть Тебя ласкает
Клен своей листвою
И полюбит сердцем
С чистою душою

Без любви рябина
Счастья не бывает
Хочешь быть любимой
Поцелуй, узнаешь

Прикоснувшись нежно
Сладкими губами
Боль твоя утихнет
Все пройдёт с годами.

Ну, зачем Ты плачешь
Красная рябина
Встретишь свое счастье
Будешь век любима

Глазки грусть укроет
Слёзы ручейками
Горький вкус разлуки
Мы с тобой узнали

Нет любви без боли
И без ветра бури
Мне судьба сказала
Время, Вас, рассудит.

Что же мы наделали
Солнышко моё
Счастья наше зорюшка
Ветром унесло

Стало в небе облачко
Слишком Высоко
На сердечке пятнышко
Горюшко легло

Обнимая волосы
С нежностью Твои
Глазки мои милые
Вы сума сошли

Капельками слёзками
Ручейки прошли
Горькою прохладою
На моем пути.