Жовто у світі, жовто!..
Дай, я залишусь, жовтне,
Пам'ять зітру в минувше,
Листя біду відчувши.
Жовто у світі, тихо –
Небо без птиць не диха.
Небо під ноги впало –
Вдосвіт землею стало.
Кублиться днем негожим,
Морщиться перехожим…
Небо старе, як спомин,
Хоче з землі додому.
Жовто у світі, жовто!..
Дай, я залишусь, жовтне.
Листя – в кострах осінніх,
А я для нього – рівня…

Одвічна мелодіє, я у тобі лиш молекула.
Пливу безупинно по руслу артерій і вен.
Заблудла біда над гніздом повесні відлелекала
І сперлась на подих, де рухнули стіни імен.

Мій добрий Хароне з вустами усміхнено-тихими,
На березі весла. На березі у самоти.
Ми вже не були. Ми за звичкою просто ще дихали
І міряли душу: від прірви і до висоти.

Склепіннями небо у старість свою піднімалося,
Вдягала обручку на палець зелена трава.
Ти чув, Одісею, як море життям називалося?
Ти вірив йому так, як вигадка вірить словам?

Крутились тобі водовертю розбурхані спогади?
Боялось тобі зайве голос впустити у світ?
Шекспіре і Нансен, Гомере й Копернік, хоч здогадом
Прийшлося відчуть, що й з каміння стирається слід?..

…Одвічна мелодіє, скрипом коліс перевіяна,
Розбита до істини, стверджена до забуття,
Ти згадуєш Єву постарілу… Ти їй повірила.
Молекули збились в звучання. І було Ім`я…

Я йшла в життя, а думала, що в сад,
Де пахнуть медом руки деревцят,
Де спілих яблук вощені боки
Потріскують й не гупають в роки.

Я йшла в життя з телесикових крил,
В оте, де ранок в ночі день купив,
Де портитури райдуг в небесах
Дощам рефрени пишуть по словах.

Де гуркотом коліс від станцій вдаль
Хтось на долоньці креслить пектораль
І сніжниці заплакане лице
Цілує жовтий котик вітерцем.

А говорили: „Стрінеться хурділь
І постіль забуття з нічних весіль,
І крик ворін на мертвих древесах,
І тиша, що в відлигу воскреса...

Куди ти йдеш?”
...Сама обрала путь...
Шипшин колючі очі проведуть,
Жалем жалючим зціпляться рови,
Змахнуть крильми під небо корогви...

...Життя, в дорогу втоптане стократ,
Де можна уперед лиш. А назад
Втікають тіні, провесні, громи
Ті, що до нас. А, може, то і ми?..

Життя, де на стрічання – сто розлук,
Де борошно просіюється з мук,
Де, мов людськії, очі у садах
І запах, запах яблук на руках...

Я народила б для тебе сина…
Ти б садовив його на скакуна…
Натомість – ніч безпробудно-синя,
Сухими квітами повна скриня
І у колисці з долонь – тишина…

Я сотворила б для тебе пісню…
Вістю ту пісню. На всі віки.
Але мовчанню у грудях тісно,
Місять слова день прийдешній тістом
Й пішли музики за три мости…

Була корінням я і корою…
В сокири пристрасть – до каяття.
А я наткала б для тебе долю.
Твоєю кращою стала б роллю…

…Як пахли квіти ті за життя…

Відцвітає кульбабка
Туманцем білих сфер,
Розжбурлялась у літо
Знов десантом щорічним.
Три рядочки і – крапка,
Далі дощ усе стер.

Треба бігти на світло.

- Де побачимось?
- В січні...

September, October, November
They are beautiful months of my life.
Forgiven my heart and remember
I'll never forgotten your smile.

The rains all the day, gusty wind
Thought winter has come in the street
And there are no songs, not the birds
And evening in my mind is as a beat.

You told me that you don’t have doubt
But something has crushed our dreams.
And now you’re shorting cry out
I don’t know what does it mean.

September, October, November.
You‘re sorry by me. I remember.

Розверзлося небо - зима не шкодує сили.
Нуртує тигрицею ху́га - шаліє в хащах,
Нехай собі віє, нехай зітхає і квилить.
Для нас і віхола втіха, й зима - найкраща.
Розкутаю серце й зігрію твої долоні,
А потім розтану повільно - у ритмі блюзу,
І нас понесе кавалькада зірчастих коней,
Пелюсткодощами троянд заголублять музи.
Розквітне медами п’янлива наша оаза,
Арома –свіча розтопить небо з торосів.
А віхола стукає в шибку – то просто заздрість,
У неї хоч комір із ху́тра, а ноги ж босі…
Їй хочеться за́тишку в світі, я знаю точно -
Про ніжність і затишок мріється кожній жінці...
Нехай стугонить до ранку, нехай туркоче,
А ми їй наллємо кохання свого по вінця…

тінь птахи врізалась у вирій
згустки металу
колихались на вітрі
солоно кричали гітари
небо кашляло фейєрверками

зустрілись
на відстані протягнутого слова
на зламі блискавок

знаєш
а зараз зима
і промені твоїх усмішок
затерлись у пам"яті

мабуть
ти просто був
фестивальним привидом
із очима
позиченими львівських каштанів
не пам"ятаю...

крихти туману
повісились на траві
і облузували холодом ступні
зима підкрадалася ще тоді

Я так чекала теплих ранків,
Гучного співу літніх днів,
А ти сказав,що я лиш лялька,
Без жодних мрій і почуттів...

А ти сказав,що не для мене
Всі кольори і барви всі,
Що ляльці серце без потреби-
Їй завжди холодно в душі.

І що в скляних очах зелених
Не розпізнати жодних сліз,
І що таких як я для тебе
У цьому світі досить скрізь.

Ти так жорстоко усміхався,
Казав,що все це просто гра
І в мене ти б не закохався,
Бо люблять не таких як я.

Ти все сказав.Я зрозуміла.
Застигла,наче й нежива.
Але тебе я так любила,
Як інша б просто не змогла...

а я не кажу тобі що кохаю
бо ти - вода повітря і вірші
ти той хто повів за собою зграю
поетів у тур небесно-піший
бо знаєш для нас таки цікавіше
зривати зі шкури міста афіші

можемо впасти в калюжу по плечі
й гребти навздогін байдаркам осіннім
бо в нас одні на двох речі
і очі одні на двох сині
а тільки у місто завалиться вечір
ти на мені мов собака на сіні

а я не кажу тобі що кохаю
бо я - вода повітря і вірші
щоранку з твого життя вислизаю
на інші планети в площини інші
а потім знову вертаюсь у зграю
і йду за тобою в похід піший

туди де є майстер і первісна глина
туди де дають почуття і розум
немов за рецептом укол інсуліну
і хоч я давно вже не можу без дози
ти кішку мені не клади на коліна

бо я не домашня
я вільна

Якщо колись настане холод
І в душу ввірветься зима,
Якщо не буде сонця знову-
Це значить, що тебе нема.

Якщо погаснуть в небі зорі
Й вітри кричатимуть сумні-
То ти пішов, лишив лиш спогад
І всю печаль одній мені.

Якщо раптово зникнуть мрії
І охолонуть мої сни-
То значить вже нема надії
Й від мене так далеко ти.

Якщо колись тебе я втрачу,
Якщо колись ти не прийдеш-
То я ніколи не заплачу...
Сльозою стану. Й зникну теж.

Заснули равлики надворі
І всі маленькі рибки в морі,
Всі зайченятка й кошенятка
Також давно лягли вже спатки.
Заснуло сонечко і хмари
І ніч несе на землю чари
Спи солодко,моє маля.
Гарненьких снів.Твоя зоря.

Холод спустився на землю з небес,
Жаль, що есерка Каплан – не Дантес,
Ти мені робиш знічев'я мінет,
У пічці горить-догорає паркет.

Завтра надворі знов буде мороз,
Нові прививки придумає МОЗ,
Ти мені шиєш пальто із газет,
А в пічці горить-догорає паркет.

Знов на вечерю печений буряк,
А пам'ятаєш – ми жерли форшмак,
Салат „олів’є”, „адмірал”, вінегрет?
А в пічці горить-догорає паркет…

На завтра мене викликає майор,
Країною шириться кредитомор,
Продав я вже все, навіть твій старий плед,
А в пічці згорає останній паркет...

Розпечений вогонь палючих сонць,
Затихли хори у небес зіницях.
Душа, мов іскра, просить в Бога прощ,
Та спокій їй не буде довго снитись.

Поговори із нею, не мовчи!
Не смій злукавити, не смій збрехати.
І друзям не віддай комплект ключів
Від тих замків, що замикають ґрати.

О ні! Не скуй її. Душа, мов птах.
Їй треба воля, - щоб не задихнутись.
Живи! Твори! Шукай у всесвітах
свою незвичність, неповторність - сутність.

Нехай потворний звір жадоби й зла
не прогризе на серці дикі рани.
Не будь рабом! А будь творцем добра.
Співай во вишніх Богові осанну.

Та не кричи про те, що ти такий,
Бо світ не любить хвалькувато - підлих.
А просто будь! А просто так світи!
(Щоб за борги не вимикали світло).

Заспокоєна твоїми словами,
Ти головне не мовчи,
Я прошепочу тобі зізнання,
А ти?..

Розбігаюся з новими силами,
Та не слухаються вуста,
Хоч говориш ти звично і стримано
Слова.

Засинаю в обіймах і затишку
У кохання свого на руках,
Не вкривай мене Любий хмаркою
Я ж не птах.

Я віддячу тобі усмішкою
І сховаю своїм теплом,
І в мовчанні тепер буду ніжною,
Як сон.

Ты думал я сердце, израненной стрелами лани,
Но ты не охотник, и я не сбегаю лесами,
И мне не дается бежать за лучами рассвета,
И в травах лежать, щекотящих порывами ветра.

Ты думал я ветер, бросающий птицам прегради,
Но я не смогу даже пасть на подобии града,
И я не согреюсь под вздохами летнего света,
И не позову для кого-то случайное эхо.

Ты думал я крылья… Но снова тебя ждет досада,
Ведь я не умею летать , и мне даже не надо,
И пух разлетается только снежинками с неба,
А я ведь с тобой. Это разве чья-то победа?

Ты думал я осень, манящая в дивные сады,
Но осень прошла, я по-прежнему также рядом,
И я не считаю ни листьев, ни аргументов,
Лишь то что мы вместе важнее любых моментов.

Растворяюсь в тепле,
Капли дня изгоняя,
Издевается дождь,
За окном ускользая,
Непривычная тень
Обнимает привычки,
Обещая спасти
От улыбки в кавычках.
Разрешаю убить
Плод бумажного сада,
И тогда поливать
Его грязью не надо.
Разрешаю прийти
И дождя не услышать,
И со мной танцевать
Вместо капель на крыше.

Каже мені пісня: «Я притихну…»,
замигтіли зорі: «Напиши…»,
Золотило сонце срібні крихти
росяні, натхнення аж юшить…

Сонце і чорнозем присяглися
на біблійно-житньому дощі,
що і далі соковитим листям
шумуватимуть дерева і кущі…

Море било в скелю – захлиналось,
піну розстелило в крепдешин*;
і завмерла – не спадала – навись*:
«Як це, буть поетом? Напиши…»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І троянди небосхил шипами
в кров роздерли – в мене жоден м’яз
не здригнувся, голими руками
їх узяв й сказав: «Любовоспас*…»

Я тебя нашла на «стихире»,
Мало, видно, слов в этом мире,
Видно так судьба пошутила:
В тёзки мне тебя предложила.
Видно мы с тобой очень схожи,
Если ты – Роса, и я тоже.
Влюблены в стихи две Татьяны.
Огорчишься ты? Я – не стану.

Зорі знайшли себе у глибокому погляді вечірнього снігу.
Цілу ніч з далеких галактик хвостатими кометами
Зліталися промені їхнього світла на забілене поле.
Під сторонній журкіт голого потічка
Відбувалася найзагадковіша космічна алхімія поєднання
Зимового полотна з небесною палітрою.
…А тим часом прокидався світанок.

Для П.Н.

"Гіркоти солодкавої дим наколисує спогад
світлоокої жінки у закутку темного бару.
На столі філіжанки висвічуються жовтобарвно,
на трояндах прозорить слізьми вечорова волога."
Пасічник Наталя.

Це було вже - і розчин густий диму, дива і звуків
разом з кавою б'є хвилепульсом по скронях і венах,
і розносить по залі пелюстки фантазій Шопена
блідочолий маестро, розкинувши крилами руки.

За вікном - довгогривий Адам і розкрилений ангел
сотню літ не зійдуться ціною за бронзову ліру.
Засинаючий день посилає останню офіру -
усміхається їм, поки день поміж зір не розтане.

...А рука неуважно клопочеться над пелюстками,
стигне кава. Для погляду сутінки стін - не завада.
Недалеко на схід - і вже друга зоря понад ставом,
руки сонного лісу в обіймах палких листопаду.

Місто - самозакоханий красень на полі терновім,
п'є кохання-вино, наче спраглий спекотного літа.
Тут навчилось дівча і його і любов розуміти,
і гармонію музики слів на віршованій мові.

За прощаннями - зустрічі - калейдоскопом на сцені,
що було - те було, вже не зміниш і не заперечиш.
Пригадалось колишнє, можливо, тепер недоречне:
"Залишилaсь барокова сутність лише на Музейній".

я не стільки кохаю тебе,
як вважаю своїм
дивознайденим світлом
у сутінку
вічноворожім,

і не стільки тримаюсь тебе,
як стою на сторожі,
аби нас оминули
блудливі гріхи-подорожні,
аби тільки
безкровно скінчилися денні
бої

я не знаю напевне,
та небо шепоче:
се він...

загортаюсь в обійми
і млію в оцій несвободі -
у залізного лицаря
золото чисте на споді:

ти зумів дочекатися,
поки жалі
перебродять,
і зумів одшукати мене
ще до перших сивин.

Очі їх калинового полиску,
А сліди хрестаті, корінні.
В них по ночах березневих проліски
Щось танцюють, п’яні і сумні.

Шерсть трави іскриться попід зорями,
Як весілля вовче, гонить сум.
І пульсує венами прозорими
Вовчий світ – невидимий, мов струм.

Тільки що вони убили оленя,
Тільки-но учили вовченят
Рани як зализувать оголені,
Як на Місяць вити чорним голосом
І жаліть крилатого коня.

Вітер і ріку любити ребрами
І минати, як чортів, людей.
Золотіти восени із дебрями
І біліти там, де сніг іде.

Кланялись дуби на захід сонячний,
Як перед іконою ченці.
Димкою, різким крилом воронячим –
Крові калинові прапорці.

Вовчий бог стояв над лісом праведним
І мисливські кулі відвертав
Тих, плитких, що хочуть світом правити
Для забав.

Мов намисто з вовчих ікол шабельних,
Клавіші комп’ютерні блистять.

А вовків – нема…
Лиш очі жаб’ячі…

І Париж…

І – сита благодать.

о, боль! о, страх! о, наслажденье!
безумно падая в забвенье,
теряя взора остроту,
я предаю себя огню
бесплотной страсти, ночи, дню,
всей жизни павшей в пустоту.

зачем я здесь, никто не знает.
зачем мой ум во мгле блуждает?
неужто ищет свой приют?
о, блеск очей твоих прекрасных!
о, миг пугающий, ужасный!
твои глаза меня убьют.

да будет проклята мечта,
и то, про что твердят уста,
и всё, что я во сне узрел.
никто не ждёт в конце пути,
ведь в одиночестве уйти –
моё призванье, мой удел.

бред, безумство и маразм
заразили человека.
под прикрытьем умных фраз
мне твердили и не раз,
будто я слепой калека.

им не нужно ничего,
лишь сломать меня как ветку,
сделать частью зла сего
и безумства своего
прицепить во лбу мне метку.

им меня не оболгать,
я не так уж глуп и прост,
буду до конца стоять,
и не стану убегать,
от стыда прижав свой хвост.

нет, не я, а мир больной,
ведь не я со злости рушу
дом свой, стену за стеной,
это ТВОЙ предсмертный вой,
это ТЫ ведь продал душу.

втекти назад, втекти у місто
в останню мить зірвати плани
у серці страх, в валізах - пусто
години рейсу на екрані
і тільки б швидше вже скінчились
ці переслідувані втечі
я вже втомилась, так втомилась!
скидати "долю" поза плечі
я не піду з тобою кроком
на все життя "у щасті й горі"
моїм валізам дай хоч спокій
нехай спочинуть в коридорі

25-26 грудня 2008р.Б.

Цикламенами пахнуть надвечір осінні хмари.
Шурхотять по землі небеса і підбурюють вітер.
Чорнокнижно молюся думкам і зорі, що згори
Ім’я Бога мого виплітає з задимлених літер.

Чорнокнижно молюся туманам, що входять у дні.
Забуваю себе, запустіло забувши про тебе.
І пливуть каравели листів вже на самому дні
Там, де вчора було іще серце, а нині – вже небо.

Бачиш, осене, рать твоя чорно вростає між літ.
Йде за спиною військо. Те військо – з лляними мечами.
Я розп’ята мовчаннями… Листям вкривається слід,
Й мого Бога ім’я сповивається всує речами.

Злива стріл прошугнула між золотим тихих гілляч…
Тіні давніх трипільців гугукають на полюванні…
Голосіння весільні, а чи Ярославни то плач
Підпирають хмари з цикламеновим присмаком раннім?

Я розп’ята мовчаннями… Вітер проходить наскрізь.
Шурхотять небеса. Ймення світу душа забуває…
Й під бруківкою міста земну не намацати вісь,
І не гріє сорочка лляна, як і меч – не рубає…

На великім торговищі звізд, плащаниць і плащів,
Де незайманість й доля уцінення ждуть без огріху,
Херувимів не чуть. Попід стінами – світ на потіху…
Тільки ж має за тою стіною вселенських плачів
Буть, нехай не стіна, а хоча б перестінок для сміху.

На великім зглядовищі палями били тіла.
Обмолочене зерня чіплялось за спечену землю.
І ступнями невбутими Син ішов Божий по терню.
І вершились діла. І судьба попід стіну вела.
Й закатовані ті стали кровію новому зерню.

На великім зчовповищі натовп не диха у такт.
Хоч всі рівня: потворні і ті, в кого крила на спині.
Прапорець той – що фінішний – ставлять вже на середині.
І збуваються так. І – хоч помилка – пишуть цей тракт.
Й лиш з засвічених плівок душа проступає людині…

Коли ти лиш глина: без духу, імення, душі,
Коли тебе місить у глей мозоляста долоня –
І ти будеш чимось, ціною в три мідних гроші
Й хтозна, чи зростеш до склепіння під назвою Доля?..

Коли ти вже амфора з терпким, солодким вином,
Коли у вогні в тебе пам`ять безсмертну вселили –
В яких погребах, не прокиснувши, ждатимеш знов
Щоби захотіли надпити й по кубках розлили?..

Коли ти божок з розмальованим глиняним тлом,
Якиму з дарами й поклонами ходять молитись –
Хай буде, як є. Зі святими сідай за столом.
Та знай, що і з божниці можна упасти й розбитись.

Коли ти людина й вже злущилась глина з душі
(Вогонь – лиш у венах, а плоть – все із того ж замісу)
І ти будеш чимось ціною в три мідних гроші,
А, може, безцінним, а, може, знеціненим, звісно…

…Коли ти лиш глина…

Тихо так… Тихо, й одні.
Спати пішли ліхтарі.
Ніч нам опустить місток,
Й тихо підем до зірок…

Вічність… твоя і моя.
Стільки хай вділить земля,
Стільки я хочу з тобою
Щастя ділити і горе…

Пручатимуться, битимуться – знаю!
А ти в мішок їх і тягни до раю!
Коли Архангел мовить: Знову роги?!
Даси йому пречесну діву Раю.

[Роз'яснення ]
І надихнули тим контрабандиста -
аби привів у кущі райські триста
душею-тілом лагідних мадам,
що мали всі чесноти, крім "не дам".

І для архангела знайшли дівицю,
що доглядала би його світлицю,
і щоб не марились старому ріжки,
коли він запрацьовується трішки.

Бо то ж таке недремне – відчиняй,
а потім стережи ворота в рай.
А як не носять пенсії до сіл,
то котрій вистачить терпіти сил?!

Тож як архангел мовив „Знову роги?!”,
ховаючи ключі за отвір тоги,
йому й дали діваху, бабу Раю -
аби в собі здолав пиху безкраю.

[ до роз'яснення ]
І в раю - не найвища досконалість.
Усюдисуща погрішима малість -
коли ж вона на щастя, то й на святість,
бо що таке життя, коли не радість?

2008

Навіщо, о Розкішна Кішко,
Лише минуле в бюсті гріти?
І там, і тут те саме ліжко,
і на вікні ті самі квіти.

Нове в новому, кажуть люди,
і я дивлюсь на ваші груди,
такі спокусливі до лиха,
усміхнена моя Барсиха!

2008

дарована прекрасній дамі одного жовтого мрячного
дощового осіннього дня, незабутньо проведеного
в мисливській хатині на околиці панського міста
Луцька (... року від Р.Х)

Ти не вагайся, діво,
поки не все одно,
поки живеш - грайливо,
доки усе - вино!

Доля до жінки мстива.
Роки - неначе сни.
Там, де була красива,
добре душі цвісти
буде у нагороду -
за ці, осінні, дні,
що дарувала вроду
страченому мені.


2008

А зорям снилось сонце,
Сонцю-зорі.
Такий закон. Ось так чомусь завжди.
Вінки із лавру
Так! Для переможців!
Для переможців вкопують хрести.
І йшло життя
За правилом й без правил,
Мочило зранку ноги у росі.
І голову схиляло під хрестами,
Купалося в казковім молоці,
Щоб повернути молодість минущу,
Щоб на стежині залишити слід.
І повз доріг садило дикий кущик…
Що буде далі? –
Лід чи самоцвіт.
А хто наступний?
Хто наступний, Боже,
Народиться? (не дай щодня вмирать).
Ось сад і луг. І дні такі погожі,
І річки синь й така розкішна гладь.
А зорям, як і завжди, сниться сонце.
А сонцю – зорі
Так із дня у ніч.
Із ночі – в день.
Лише життєве море
На дно ховає з натовпу людей.

Я – весь ОКей!
Хокей?
Я не такий,
як всі,
але й не навпаки.
О, Я дурний
як світ,
та в ньому
мудрість літ.
Коротше,
Я – ОКей!
У творчості – мартен.
А поміж вас
Я – Кей
морожений…
Хокей?

1
І ти почнеш голитися. Це точно.
Натхненно так, по-справжньому - до крові.
А леза затупіли остаточно,
І буде нам уже не до любові!
А січень за вікном таки студений.
Ти змерзнеш, так банально, безволосо.
Гаразд, ходи погрієшся до мене,
Завию я тебе собі у коси.
:) :)) :))
2
І я почну голитися! - до стану,
в якому суті голій у сутану,
а чи в обійми, та обов'язково! -
але почну, і далі гонорово
чекатиму, що випаде мені -
вогні, в яких твої зникають "ні",
чи на колінах нарости сурові.

А змерзну, крикну Ближнього по крові.

І Ближній скаже – краля гріє краще
за молитви промовлені ледаще?

Тому допоки сонце тут і роси,
зір застимуть мені дівочі коси...
:((
1
:)) :))


2
Рубайчик
Ви кажете - до скла її торкався,
і хмелю з нею спив, брав і набрався...
Та не розбив - о дівчино хрупка,
пізнав тебе, а правди не дізнався.


Хмільна епіграмка
Не пив нічого, окрім чари слова,
та захмелів на імені - П'янкова.

Мы - крохи межзвёздного пепла,
Который с Его сигарет...
Мы - сила, которая крепла
От вылета в тёмный просвет...

Такая уж прихоть Вселенной -
К земле чуть поднявшихся гнуть.
Ты слышишь, в реке тонковенной
Колеблется волнами ртуть?..

И мы, громогласно и маршем,
Под звуки охрипшей струны,
Уходим за ангелом падшим,
Да падшим с высокой скалы.

Да, сдвинуты точки опоры,
И смыты границы небес.
Лишь тот неподвижен, в котором
Резвится танцующий бес...

Пристрастия тела сильнее,
Чем духа парящий полёт.
И в этом моё отреченье,
И в этом - нетанущий лёд!..

У закутку сутінків годинникар
Підносить рукав, і зітерши гризоти,
Заводить серця на черговий удар,
Чергові списання гріхів за банкноти.

А сам вдовольняється сплатою двох
Квитків до театру, що вчора покинув
Своїх глядачів та відбув у Острог
Старанно вивчати основи латини.

А сам вдовольняється медівником—
На нього удома чекають майстрята,
І ніжно згортає у хусточку злом,
Побожно цілує старі коліщата.

Та сниться ночами йому трубадур,
Що множить петлясті дороги на свята,
І ніжки як стрілки жіночих фігур
Завжди виставляє „о пів на десяту”.

А втім, все вдалося, і часу лассо
В потребі до нього прихилить і небо,
Клепсидра насипле у жмені пісок:
Живи, скільки хочеш, майструй, скільки треба.

Десь за обрієм вже починається шторм,
блискавиць ще не видно і грому не чути
та в повітря хтось капнув півкраплі цикути
і шорсткої тривоги дірявим відром.

Не шелесне листок, а ліниві хмарки
ще не швидшать свій біг під бичем вітрогону,
та душа вже бажає ковтнути озону
до шаленства стихії, а не навпаки.

На урвИщі. Над морем. Край світа. Стою.
І чекаю як сонце топитися буде.
В жалюгідних хатинках сховалися люде,
загорнувшись у цноту і ницість свою.

Їм здається, що в тиші не буде вінця,
мати диво за звичай, лишатись стороннім
можна довго,
допоки не впаде на скроні
гільйотиною тінь осяйного лиця.

А за обрієм вже прочинили грозу,
і впускають мов звіра між стиглих душею…
Нерозірвана плинність крихкою межею
воскресає на шрамах обличчя сльозу.

А коли темно – вона шелестіла,
Билась об шибку, кидалась по льоді.
Пульс завмирав, чув лиш шелест тіла.
Серце горнула, трималась в польоті.

А коли небо ламалось мов крила,
І біле знову здавалось чорним -
Листям, щоб зсохло, землю покрила.
Він намагався здаватись гордим.

А коли день промайнув, як справжній
І до буденного є лиш півсонця -
Пухом зігрів, не давав більше справ їй,
Щоб молоком смакувала сон, ця...

Дружня пародія на дружню пародію Тетяни П"янкової на дружню пародію Сергія Руденка на прекрасні вірші Поета Мандрівного

О, Музи ці – завжди напоготові
балакати з поетами на мові,
їм зрозумілій,
будь то натяк, жести…
і пестити їх, хтивих, до фієсти,
забувши про Олімп і про Пегаса
при виді будуара чи матраца…

тримайтеся за рейтинги, поети,
а Музи проспівають вам куплети

…неначе хворий чоловік,
який відчув наближення кончини –
і з ліжка на підлогу переліг
(жаріє в грудях, нутрощі горять),
спекотний День росою впав на землю…

Переходжу на Ви. Переходжу межу. Кордон.
Наша зона відчуження — наша кара.
У твоє запаролене серце який резон
увірватися потім чи навіть зараз?

У твою залогінену душу, на диску C
Не помістиш любові — бо місця мало.
Забуваю рамена, волосся, а ще... лице.
Ми загралися, любий і ми програли.

Ми так грали... І навіть роз'їхались жартома.
Повлягалися в койки, напились тиші.
Схаменулися в грудні, дивися, — уже зима.
Де ти? Хто ти? І які в тебе нині вірші?

Або проза... До біса. З всіх ідолів — телефон.
Пригадай і подумай, то ж файна пара!
Переходжу на Ви. Переходжу межу. Кордон.
Наша зона відчуження — наша кара.

Третю ніч в місті падає дощ
Відбиваючи вікна в калюжах
І в асфальті обличчя також
Відбиваються сонно-блайдужі.

Третю ніч ця небесна вода
Заливає ущерть спраглу землю
Наче море без краю і дна
Стало всім нам за нову оселю.

І на небі зірки третю ніч
Вже не бачили світла у вікнах
Сльози падають з-під їхніх віч
З теплим шелестом в воду блакитну.

Під ногами вода і над нами вода
І внизу десь взялось друге небо
Так незвично по ньому ступає нога
Над зірками проходячи легко.

Все змішалось під теплим дощем
Задзеркаллям під куполом світу
Обернулось, сховавши лице
Під вуаль із дощу рідне місто.

А в Австралії зараз літо
І, між іншим, найдовший день
І засмаглі, як ніч, австралійці
Там горлають веселих пісень.

Об’їжджають підводні рифи
На приручених, добрих дельфінах
І читають увечері книжки
Про країни, засипані снігом.

І дивуються – як то можливо
Білий пух – але зовсім не гріє
Трохи схожий на морську піну
Що вкриває прозорі хвилі.

Засмагають під сонцем дочорна
Пють газовану з бульками воду
Не потрібен їм теплий одяг
І щоденні прогнози погоди.

І здається їм неймовірним
Що у сонячний день цей теплий
Є найдовша у світі ніч
Десь на іншому боці планети.

Певне там люди теж не вірять
Що у іншій частині світу
Цілий день тепле сонечко гріє
І буяє яскраве літо.

Їм здається, що ще так довго
До весни і до сонця чекати
А воно майже зовсім поруч
Лише кілька листків календарних.

Вітер
Шумить у дерев верховітті
Тополя
Співає нам пісню про долю
Каштани
Так радісно діляться снами
А явір
На струнах гілок пісню грає.

Берези
За щастям закоханих стежать
Волошки
Дарують кохання у кожнім листочку
Любисток
Вбирає у синє намисто
А клени
У сотні кофтинок зелених.

Модрини
Килимом встелили стежину
Суниці
Ледь-ледь проглядають з-під глиці.
Дубочки
Навіюють їм холодочок
А вишні
Співають сонети їм ніжні.

I

Як добре – є куди проснутись...
…Уже на тебе йдуть з ножем,
ні вивернутись, ні спорснути –
під серцем вістря. Жах. Невже
кінець…За що? Не треба! Боже!
І ти у поті крижанім
себе знаходиш вже на ложі.
В кімнаті тихо, на стіні
годинник: цок, цок, цок… Десь близько
у білосніжних подушках
спить половина, наче кицька
щось муркотить крізь сон. Не жах
дістався видно половинці,
коли на трон зійшов Морфей,
і розіслав свої гостинці:
кому – my love, кому – мишей…
Та, слава Богу, жах розтікся,
уже ні сліду від біди…
Як добре, світку мій, не Стіксе,
що є прокинутись – куди.


II

На кухні, імені Верьовки
співає хор, а за вікном
дві прачки на одну вірьовку,
що аж Гоморра і Содом!
За прачками, так, трохи збоку,
«на трьох» під липкою – мужі.
Мов ті філософи, нівроку,
місцевих студій, не чужі…
Коли у прачок передишка,
у рідкісний такий момент,
з-під липки можна чути: «Кришка,
в усьому винен президент!»
За пияками, далі – траса.
Реве та стогне Окружна.
Бігборд з насупленим Тарасом:
мовляв, якого ще – рожна?
А з того боку магістралі,
йому у відповідь: «Не зрадь!..»
І їдуть зраджені, страждальні,
і бубонять під ніс: «Нас – рать!»
У місті Кия, місті Лева,
в Одесі-мамі, чи в Криму –
гуляє Зрада королева
з Обманом прихвоснем – в диму…
За димом рідної Отчизни –
Європи, Азії дими…
Планету оповив нечистий,
обняв сморідними крильми.
І строчить чисту правду в пресі:
«Кохана Земле, підожди
з десяток літ, отих процесів
безповоротних – аж тоді:
кохання жар, і Стікс, і Лета,
не те, що в дохлому Криму…»

Такий от сниться сон Поету.
Куди прокинутись йому?..

Господи, не любити Твоїх людей – то страшенний гріх,
А любити...
І коли усередині пусто, окрім кори, Ти
Береш моє тіло – старезний голем-горіх –
І на лобі Твоє ім’я шелестить івритом.


Я посиджу, Господи, очі не затулю
Ані тінню повік, ні сну золотою млою,
Доки вітер волосся вичеше до гілляк.
Не любити Твоїх людей – як ото малою
Обривати крила білому мотилю.
А любити, Господи, Ти ж бо вже знаєш як.

Мої рубаї (не Хайям)

***
Кажуть, я мовчазний, відсторонений тип.
Дорікають оті, хто від крику охрип.
Кажуть, був би базіка й молов без розбору,
То мене вже давно в депутати взяли б.

***
Слово мовлю – і чую зневажливе: «Цить!»
Обступив частокіл кожен крок мій і мить.
То найбільш безпардонний брехун і падлюка
Все повчає мене, як по совісті жить.

***
Я, можливо, простак, та не дегенерат.
Це не я лиходію довірив мандат.
То чому ж він, подавши улесливо руку,
У гноярку мене зіштовхнув, супостат?

***
Я у поті чола свій виорюю лан,
Не безрідний ховрах, не іван-покиван…
Не повинен, їй-богу, я падати в ноги
Будь-кому: президент він, прем’єр чи “пахан».

Ти - тiльки випадковий подорожнiй
На запашнiм, заквiтчанiм шляху.
Л.Могилянська

I

Вiдпочинеш, i пiдеш знову.
Що ж, заходь до мойого дому,
Щоб вином моїм рубiновим
Затопити дорожню втому.

Гостре щастя раптовним блиском
Мою душу до дна пропалить:
Не чужий ти, а свiй i близький,
Це ж на тебе я так чекала.

В день звичайний розквiтне свято,
Мов бузок запашний у сiчнi,
I кохання, легке й крилате,
Я запрагну змiнить у вiчнiсть.

Ти вiдходиш вже? Що ж, не плачу.
Не сумуй i ти, подорожнiй.
Хтось незнаний нам шлях призначив
I покинуть його не можна.

Бiль зламаю, а сльози витру.
В зимну нiч, на твої дороги
Тiльки смiх мiй весняним вiтром
Буде бiгти - тобi навздогiн.

II

Догоряє, попелiє дивне щастя...
Зажурився день - замрiяний i млистий,
А думки мої, надхненнi та квiтчастi,
Опадають вересневим, жовтим листям...

Ось пiшов собi звичайний подорожнiй.
Бiльш нiчого. Новiть плакати не смiю.
Тiльки в душу, безборонну i порожню,
Сум летить непереможним, чорним змiєм.

Прийдуть люди - не чужi, не випадковi, -
Буду жити i смiятися, як досi,
Хоч життя мого весняну, свiтлу повiнь
Надпила, у перший раз, - холодна осiнь.

III

Ох, чому ж це серце б'ється молотом,
А уста мої - розквiтла китиця?
I чому це полум'ям i золотом
Кожна рiч в моiй кiмнатi свiтиться?

Повернувся, хоч тебе й не кликала.
А слiдом весна моя заблукана.
I згоряють у вогнi великому
Всi закони, що були розлукою.

Знову осiнь утiкає злякано
Пiд травневою рясною зливою:
Перший раз сьогоднi я заплакала,
Не смiюся, бо така щаслива я.

Залишайся. Щастя вип'ю келехом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене.
Буде шлях тобi без мене скелистим,
А життя моє без тебе - зрадою.