Знаєш, друже, існує хвороба – любов.
Я колись занедужав, шукаючи ліки
Стоптав ущент черевики,
А дістав лише томик Лі Бо.

Знаєш, мудрість – вона часто зла,
А нерідко кошлата і вузлувата.
Продай брата, аби відкупити Сократа.
Не обрящеш тепла, коли радість – зола.
Ветхі мудрощі – зморшки сухого чола –
Зчорнобілюють душу строкату.

А танський поет у компанії Місця й тіні
Вино смакував і себе мудрецем не вважав.
Хоч над ним нависала епоха із тисяччю жал –
Та він у щасливім сп’янінні
Віддавався хворобі любові,
Бо ж був не мудрець, а Лі Бо він!

І що йому з того, що пляшка порожня,
Що на плечах не шовк, а лахи?
Кольорується мудрість його непреложна,
У віках не засипана прахом.

Так, мій друже, від щастя й сльози
Не варто шукати ліків.
Треба просто піти в магазин
І купити нові черевики.

Бізнес кинув я цей, непоганий, скажу я вам, бізнес!
І не взяв відступного, крім того, що мав на собі, -
Не бажання причина тому, - інший час, трохи виріс:
Інших справ мені вітер нагнав із чужої землі.

Багато фактів із книжок берем,
А істини передаються усно:
„Пророків у вітчизні не знайдем, -
Країни інші теж од них не луснуть”.

Рознесли мене вже, я щасливий, що лев'ячу частку
Ті отримали лиш, кому й сам її радо б віддав.
Я слизькою дорогою йду, не вдягаючи маски;
Ось – драбиною сходжу, зійшов на горище і став.

Ти вдень зі свічкою пророків не знайдеш.
Вже зникли Магомет і Заратустра.
Де ж їх у власній хаті набереш?
Країни інші теж од них не луснуть.

Знизу кажуть – чи добре, чи зле це, напевне не знаю:
„Він пішов – непогано – без нього ця справа вірніш”.
З тих ікон, що на покуті, я павутиння здираю,
Та за домом вже коней сідлають, тож треба хутчіш.

Одкрився лик, до нього я лицем
І він мене утаємничив сумно:
„Пророків у вітчизні не знайдем,
Шукать за морем, мабуть, нерозумно”.

На коня я стрибнув, я у нього аж вріс – тіло в тіло.
Кінь паде піді мною – я ротом вуздечку схопив.
Я полишив цей бізнес, я кинув хороше це діло,
Мені вітер нагнав інших справ із чужої землі.

Скачу – хрустить колосся під конем,
Та чую з-поза хрускоту я чітко:
„Пророків у вітчизні не знайдем,
В країнах інших теж їх стрінеш рідко”.

1973 р.

Владимир Высоцкий, "Я из дела ушел"

Я из дела ушел, из такого хорошего дела!
Ничего не унес - отвалился в чем мать родила.
Не затем, что приспичило мне, - просто время приспело,
Из-за синей горы понагнало другие дела.

Мы многое из книжек узнаем,
А истины передают изустно:
"Пророков нет в отечестве своем",-
Да и в других отечествах - не густо.

Растащили меня, но я счастлив, что львиную долю
Получили лишь те, кому я б ее отдал и так.
Я по скользкому полу иду, каблуки канифолю,
Подымаюсь по лестнице и прохожу на чердак.

Пророков нет - не сыщешь днем с огнем,-
Ушли и Магомет, и Заратустра.
Пророков нет в отечестве своем,
Да и в других отечествах не густо...

А внизу говорят - от добра ли, от зла ли, не знаю:
"Хорошо, что ушел, - без него стало дело верней!"
Паутину в углу с образов я ногтями сдираю,
Тороплюсь, потому что за домом седлают коней.

Открылся лик - я стал к нему лицом,
И он поведал мне светло и грустно:
"Пророков нет в отечестве своем,-
Но и в других отечествах - не густо".

Я взлетаю в седло, я врастаю в коня - тело в тело,-
Конь падет подо мной, - но и я закусил удила!
Я из дела ушел, из такого хорошего дела,
Из-за синей горы понагнало другие дела.

Скачу - хрустят колосья под конем,
Но ясно различаю из-за хруста:
"Пророков нет в отечестве своем,-
Но и в других отечествах - не густо".

1973 г.

Душица, и полынь, и ковыли...
Доковыляла? – славь немедля Бога!
Быть может здесь – последняя дорога,
А вдоль неё - деревьев костыли.
Угольями ложатся в воду дни,
Днесь воскресает Слово в каждом слове.
Я возвращаюсь, как рыбарь с уловом:
Что ни скажи теперь – стихи одни.
Ложится мой алтын на твой алтарь,
Земля святая, светлая. Светает.
Долину плотью солнце облекает,
Уходит босоногая Агарь.
Гордячка, пересмешница, девчонка,
Смутившая обители покой,
Куда направишь слабою рукой
На удивленье утлую лодчонку?
Спустившись с гор к серебряной воде,
К закатным цаплям в сполохах тумана,
Уверена: затеплится лампада,
Подобная негаснущей звезде,
Когда, канон читая покаянный,
Молитвенник попросит о тебе.

Я вышел из дома, зашел в магазин, купил сигареты и Лонгер,
Какой-то пацан подошел и спросил, хрипя в простуженном бронхе:
«Куда идешь?», хотя, нет: «Как дела?» - я не запомнил подробно -
Но помню точно, тогда цвела весна самой высшей пробы.
А он мне просто так говорит: «Здорово, братан», и типа
Смеется, точнее, хрипит весенним запущенным гриппом,
И мне вдруг стало от смеха тепло, как будто мы сто лет знакомы,
Но он спокойно ушел сквозь стекло витрины из гастронома…
Когда я его пытался догнать, мгновенно забыв о спирте,
Я вспомнил этого пацана – это был ангел-хранитель…

Іде блондинка у центрі Риму,
підбори, міні-спідниця (до рими).
І поглядом гострим очей зелених
підкошує всіх, не бере полонених.
Несе на собі тимчасову корону
о signorina, о bella donna.
За нею вслід - табун італійців, -
пармезанове сонце випалює лиця.
І кожен хоче спіймати на євро
рибку підвиду „Біляве стерво”.
Іде блондинка у центрі Риму,
з десяток років сховавши за гримом,
сховавши гордість, відкривши груди –
ось ви які, нелегальні будні.
У неї на серці світлина-ікона,
одна любов, не якась порціонна.
І серце так хоче додому... чи хоче?
Зелене море і чорні очі.

Звичайна блондинка, міні, підбори,
самбука, бики і смерть матадора.

- Підеш? - Піду.
Він дав мені сокиру.

І.Франко. "Рубач (Із переказів народних)"

Если судишь других и грехи сосчитать их берешься,
Со своих же начни, до чужих ты едва доберешься...

Аслан Яричев. "Жизни путь лишь один" (виконання - Тимур Муцураєв)

Озирнись навкруги. Бачиш? - Море дитячих сліз.
Ти змінити щось прагнеш? То ну ж бо, бери обріз!
Справедливість шукаєш? Твори її, друже, сам,
Та братерство, свобода, рівність - непевний крам.

Ще шануєш когось? А, вже ні. І не віриш, ні?
Та й кому хто повірить? Нема вже таких дурних.
Мов злодюжка в кватирку, до серця вповзає злість -
Ти прийми її добре, то, знаєш, хороший гість.

Хліб і зброю бери, йди, попереду довгий шлях,
Чи зіб'єшся, чи ні - до мети не дійдеш однак.
Але йди вже, на тебе чекають - і там, і тут.
Лиш рушницю візьми - доведеться ж чинити суд.

Скільки бруду у душах, серцях і очах людських!
Бачиш це? Та зчищати не смій - то великий гріх.
Ліпше з себе почни. Ти ж не кращий. У люстро глянь -
У душі твоїй, бачиш, така ж болóтяна твань.

Не мовчи й не кричи. Не біжи і не стій - іди.
Не питайся дороги ніде - знаєш сам, куди.
Щиро хочеш обтерти сльози з людських облич?
Що ж, товаришу, йди. Не чекай од них дяки лиш.

Не ругайте меня,
Всеравно я смеюсь.
Не корите меня,
Всеравно я молюсь
И за вас, и за ваши несчастья!
Вы убьете меня,
А я буду молчать,
Вы умрете со мной,
А я буду кричать,
Ведь вы дали мне жизнь - это счастье!

Та, мабуть, все-таки, ми є садисти!
Не до дітей, тварин, сім`ї своєї - ні...
Свого ми не дамо, і руки геть брудні!
Хоч власними берем - чи ж завжди вони чисті?
На потяг перші квапимося злізти...
Хай на платформі всі зостануться - плювать!
А мова про тюрму - та боронь Боже сісти!
Хоч всі хай сядуть - аби нам гулять!
Бач, гамселять за рогом бідолаху,
Сам заробив, напевно ж, є за що лупить...
Та, навіть, в думці нам не вільно припустить,
Щоб нас так бито, мов брехливу сваху!
До всього світу ставлення скептичне,
Цинічна недовіра та улесливі слівця.
Не розрізниш, хоч ріж, де - вовк, а де - вівця,
Навіть кохаючись, гартуєм своє кредо політичне.
Та, мабуть, все-таки, ми є - садисти!
Статисти на засадах...Ми - електорат Де Сада!
Казала одна бабця : Якщо б`є тебе досада,
Візьми свою досаду - причепи її до заду!
І вигляд завжди матимеш вдоволено-усміхнений
з фасаду!..
17.12.2007р

І дала ти мені під березою
І я взяв мовчки тебе
Ти були не зовсім тверезою
у легкому простому ХеБе…

Ти стогнала – не просто стогнала…
Називала мене «будячком»
Як роса на траві – піт на салі…
«Я не лежачи хочу, а ’чком…»

Розгинала підкови матюччя:
І казала мені: «ти-ри-риць»
Стисну їх – і тобі буде лучче,
І торкнулася двох полуниць.

Твоя цнота була, як знамення…
Ти, як зірка, а я твій звіздар…
Розтікалось густюще варення,
Наче рисовий білий відвар…

Немає неба після неба…
Немає існування без води…
Лжеангели ховались у вертепах…
Життя, як Бог, а він – один…
Стрибають у гречку не тілом – душею:
прямісінько в пеклобагаття…
Отецьо-сино-духосвяття –
Сила триєдина…
Діва Марія? Людина…
Молитвою, вірою
ідола видали…
Моя відвертість у мовчанні…
Через мовчання
з душею совість розмовляють…
Язик – це ключ від тіла…
Будь богобоязким і нічно, й денно…
Не призивай імення Бога надаремно.
Неділя – від Всевишнього –
не усвідомлене церків’я:
в ній відпочинок Бога первозданний…
Вона цілющосилая глогинька*.
Молитворухаймось навшпиньках.
І змащені, щоб не скрипіли, ворітця.
Оберігаймо сон Творця:
шануймося
і добростверджуймося
відпочинком…

Як літера «Ї» береже свої дві крапки,
так і людина берегти повинна
своїх батьків, бо що без них ми є ?
Лиш незатребуване тріснуте двійє*…
Гадюччя б’є у серце, мов габук*…
Після Едемських яблук
і далі гріх беруть на душу і до рук:
смакують гріховелич – нехтують Творця
і утваринюються…
«Сплетіння рук і язика
на тлі смарагдів, скрині» –
цей герб із давнини й донині
передається з покоління в покоління…
І церква благовіщує бездзвінно:
ні, в дзвони дзвонять – душі сплять,
а може, вмерли?..


 глогинька – ягода глоду.
 двійє – деревина, яку використовують для запрягання двох або трьох пар волів вздовж; ним з’єднуються ярма сусідніх пар.
 габук – звуження русла в річці, де шумує вода.

встигли й себе загубити,
й знайти одне одного.
вдячно цілую у руки,
що не навпаки.
знай: підкидатиму ноти
і до какофонії...
в нас унісон: плюс емоції,
мінус - шибки.
накриво зрізую нігтики
(вдарю ж, роздряпаю!)
накриво зрізую, значить -
ще вірю в "люблю".
навіть пишу - ти читаєш? -
оці віршоляпаси
замість вривати нитки
какофоній у блюз.
встигли знецінити контури
слів на сітчатці.
вдячно цілую у руки,
що контури Є.
ніби в пентхаузі
обживемося в цій пастці.
зрештою:
чом би і нє?

- Мамо, навіщо ти стільки придбала
Сиру, кефіру та ще й молока!..
Краще б уже ковбасу купувала!
- Доню, але ж настає рік Бика!

- Мамо, так хочеться свіжого м'яса...
Шинки хоч трішки купуємо, га?
- Доню, не можна - це ж буде образа
За гороскопом для року Бика!

- Вбила б усіх цих астрологів знаних!
Мамо, купи хоча б курку в цей рік!!!
- З радістю, доню! Вже довгочеканий
Тигр прийшов - не образиться Бик!

Геть, забрало! Йди на Ти!
Не вагайсь нітрохи,
хай горять твої мости –
свідками дороги…
Бачитимуть що кидав,
відривав від серця:
рідну хату, гуси, став,
Галю із відерцем.
Той, ненависний тобі,
здалеку відчує:
серце прагне боротьби,
грізний бій віщує.
Вийде – очі до очей –
у танок смертельний.
Зніме голову з плечей,
або ляже стервом.
А якщо в бою крутім
встоїте обидва,
буде добрий побратим –
не остання битва…

кохання собі імітуючи
плутаю лівих і правих
справжніх і неіснуючих
сильних і без оправи
знайомих і посередників
тихенько собі занотовую
просіюю всіх обережненько
доходжу до списку чергового
змішаю усіх з аквареллю
додам до них трохи олії
на випадок ще й перемелю
а потім під серцем зігрію
зроблю в фотошопі обробку
щоб стали на себе не схожі
ще й у зворотнім порядку
їх споживати я можу
так щоб тебе з пантелику
зовсім з усякого збити
я за рахунком великим
хочу й тебе полюбити

Tи майстер писати півподихом вірш про ніщо,
вдягти манекена, знайти йому місце на неті,
де вірусні бурі, де драйв - хардолобий віщун
та гасла доступні для пітерів, педро, чи петів.

Підсісти на слово, неначе на голку, і кайф -
зливати по-клавішно бітами в нет бормотуху,
зібрати ватагу таких же попсових хай-фай,
хвалитись навзаєм - тягнути ведмедів за вуха.

Лишається серце - куди ж ним на люди без "ах"
і що воно може, коли під одежею пластик?
Для гуру - блукати і спамити по вірт-світах.
Даремно занулив - тобі моє серце не вкрасти.

Хай вірш проколує, за пальцем по мишці збіжить
та виловить око читацьке, на риму примхливе,
і слава чіплятиме, бравами благо-словить,
нагнувши для ракурсу модно рядочки курсивом.

Красиво, мов крашанка, блиском любуються всі,
хто хоче-не-хоче, бо пальцем затикають зразу.
Тут стільки емоцій, сентенцій, що Боже спаси
останнього гнаного струмом на дріт словомаза.

8 Січня 2009

у дитинстві
мама ставила в куток
коли
я пустувала
ламала іграшки
не слухалася

зачиняюся у
власній кімнаті
розставляю
себе по
усіх чотирьох
кутках

простіть
мамо

За лаштунками долі
уламки любові.

За лаштунками дива
скалки болю

За лаштунками ночі
тільки зорі.

За лаштунками завтра
знову я.

За лаштунками
все наше життя.

Сині вени і білий саван,
синя птаха і білий світ.

Синій вітер у білих хмарах,
сині крила солоних віт.

Хтось насипав білої солі
до твоєї крові –

білий саван
і білий мармур у палацах зими.

Світ загорнуто в синій саван
Із білими вікнами.

Люди завжди шукали птаха
з синіми крильми.

Отже, знову –
синій вітер у білих хмарах,
сині вени і білий саван.

дощ
на свічаді площ.
Хижий вітер
гонить хмари
я не знаю, що є справжнє –
світ тепер розбито навпіл.

дощ
на свічаді площ.
Я сьогодні тобі зраджу
і знайду у хмарах сонце –
коли пройде дощ
по бруківці площ …

Осінь грає у літаври
я візьму журбу за жабри.
Хочу я тобі сказати, –
то мій дар, мій давній спадок, –

дощ
на свічаді площ…
У троянди вітер звитий
я шукаю виднокола –
пройде все, та я ніколи

не загублю дощ
на свічаді площ.

За стіною
Шепіт...
Стукіт...
Грюкіт...
Тихо...

Вже пересварилися...

він – сутулий, у сірім пальті-футлярі,
йде вклонитись у ноги зорі полярній,
мінус вісім та іній на окулярах,
порятуй мене, дівчинко, від зими…

світлоока, заплутана в чорний шалик,
рятувати нітрохи не поспішала:
білий вечір-пустун ароматом шалу
лоскотав її ніздрі, та не п’янив…

він сутулився більше й ворон лякався:
тільки біль головний від отих вакацій,
монітор би під очі та чай на таці,
але мучить і вабить його вона

так дитинно: зі скарбу - квиток на потяг,
так далека від програшів і джек-потів,
залишає солодке завжди на потім,
з лабіринту виводить його у снах,

з білостінного, де снігопади-вої
не залишать ні нитки на нім живої,
і загорнутий у крижанім сувої
він потріскає дрібно під чобітком…

і почав затинаючись: «вір – не вір, я…»,
про вогонь у каміні й нові сузір’я,
тільки шалик – за нею, мов чорне пір’я…

тільки спогад -
і зірка
на Nebo.com

Забинтуй мені руки,
аби не шукала серця.
Утопи вже цю тишу
в струменях теплих дощу.
Забинтуй мені очі,
аби сонце у сни не стікало,
теракотовим дахом
котилось в ранковий шум.
Забинтуй мені душу,
аби в безколірні кристали
до безпам’ятних тіней
ішла моя тінь без жалю.

Ти шлях покажи,
Де знайти віскі-бар.
Чом - не питай,
Чом - не питай.

Шлях покажи,
Де знайти віскі-бар
Чом - не питай,
Чом - не питай.

Бо як не знайдéмо
Тепер віскі-бар,
Кажу - ми помремо,
Кажу - ми помремо.
Кажу - ми,
Кажу - ми,
Кажу - ми помремо!

О, місяць Алабами,
Ми кажемо: прощай.
Ми загубили маму,
Тому нам тре' пить віскі, ти це знай.

Ти шлях покажи,
де дівчину знайти.
Чом - не питай,
Чом - не питай.

Шлях покажи,
де дівчину знайти.
Чом - не питай,
Чом - не питай.

Бо як не знайдéмо дівчину тепер -
Кажу - ми помремо,
Кажу - ми помремо,
Кажу - ми,
Кажу - ми,
Кажу - ми помремо!

О, місяць Алабами,
Ми кажемо: прощай.
Ми загубили маму,
Тому нам тре' пить віскі, ти це знай.

Jim Morrison, Alabama Song (Whisky Bar) (1967)

Well, show me the way
To the next whisky bar
Oh, don't ask why
Oh, don't ask why

Show me the way
To the next whisky bar
Oh, don't ask why
Oh, don't ask why

For if we don't find
The next whisky bar
I tell you we must die
I tell you we must die
I tell you, I tell you
I tell you we must die

Oh, moon of Alabama
We now must say goodbye
We've lost our good old mama
And must have whisky, oh, you know why

Oh, moon of Alabama
We now must say goodbye
We've lost our good old mama
And must have whisky, oh, you know why

Well, show me the way
To the next little girl
Oh, don't ask why
Oh, don't ask why

Show me the way
To the next little girl
Oh, don't ask why
Oh, don't ask why

For if we don't find
The next little girl
I tell you we must die
I tell you we must die
I tell you, I tell you
I tell you we must die

Oh, moon of Alabama
We now must say goodbye
We've lost our good old mama
And must have whisky, oh, you know why

мрії навиліт лягають шрамами
як олов’яний солдатик плавишся
жменя вогню
балерина спалена
двоє вчимося у казку бавитись

ти як по сходах ступаєш нотами
пишеш під руку з дочкою Пам’яті
дим і туман у легені всотуєш
благословляєш дощі на паперті

ніби китайкою вкриті воїни
шаблями пестять замерзлі сутінки
римами навіть земля напоєна
навіть на пару словами скуті ми

ми не Антеї бо важко пішими
кроками день причастили тихо так
хочеш я стану до тебе більшою
хочеш навчу перед смертю дихати

Город меняет день, как скарабей, за самкой скользя...
Я все еще здесь - нигде - мне все еще так нельзя...
Снег, этот чистый снег, падает - стало быть, утро,
А в городе злой узбек путает нетто и брутто.
Я выхожу во двор, я заспанный, полупьяный,
Сосед говорит: «Разговор к тебе», неровно, почти что прямо
Стоит: «Дай два рубля», похмел - это мотор прогресса,
Сквозь два матюка есть бля для веса, это для веса...
Даю, он уходит. Что? Дальше-то что? Я опять в нирване.
Если канаву назвать мечтой, то это пускай не с вами...
Будет.

Этот снег с утра мне не дает покоя,
Он какой-то странный, может быть просто ветер
Сдирает со стен заплаканные обои
И нет ничего кроме снега на свете...

Я видел тебя вчера, такую мою,
Я видел тебя, и ты смотрела в мои стихи,
Мне страшно признаться, но я, как обычно, пью,
Но в этот раз боюсь показаться бухим...

В городе снег. Стоп. Шаурма.
Я не могу пройти, я просто хочу есть.
Это такая жизнь, это увы, зима,
Здесь...

Її вважали безглуздою,
Їй просто усі дивувалися.
Вона ксерокопії посмішок
Роздавала у львівських трамваях.
Таких нещирих і млосних,
Скупих, що ледь посміхалися.
І декілька лагідних посмішок.
І кілька сумних і ображених…
І люди вдивлялися в посмішки,
Шукали їм аналогії.
Та, не знайшовши щирості,
Просто-таки … відверталися.
А вона, протерши люстерко,
Пересідала у інший трамвай…

(Подивись на ксерокопію
своєї посмішки
І зрозумій, яким ти є зсередини)

І
Ніч не спитала
Нас зустріла в лісі.
Холодний дощ періщив
По тілам.
І дикий вовк,
І дикий страх,
І стріхи
Дірявих сосен
Тут. І там. Ось там…
В’язке болото,
Колючки ожини,
Десятки стежок
В стоптаних роках.
І темні вежі,
І одежі тіней
На смолистих
Кремезних стовбурах.
Шукаєм світла –
Південь, північ, схід.
Куди бредемо?
До яких воріт?
Усюди темінь…
Увімкніть нам світ!

ІІ
Сліпою душею
Побачити можна
Сліпо.
Як би ж то нам
Фею!
Нам треба
Видовищ і хліба!

ІІІ
Ось моя рука, -
Тримайся міцно.
Будем йти повільно,
Просто так.
Подивись –
Навколо стільки світла,
Скільки сонця
У твоїх очах!

Моя зима тепліша за Петрову,
Бо Пєтька - раб, підніжок, грязь Москви,
А я люблю до жаху рідну мову
І Ющенка-месію - як і ви.

Я свято вірю в президентську ласку,
Її не може в принципі не буть:
Нехай поб'ють, як Королюк Параску,
Та хай в лікарню теплу покладуть!

Ой, що верзе продажна, підла преса -
Мовляв, не винен клятий той "Газпром",
А Коровайно-Газова Принцеса
Розжитись хоче краденим газком?..

Зростуть на комунпослуги хай ціни,
Щоб грошиків на них не стало нам -
За європейський вибір України
І за борги квартиру я віддам!

Гаранте! Задля вас ми вимрем скоро.
Бо ми ж НЕ БИДЛО - біомаса, гній.
Безцінні - пам'ять жертв Голодомору,
Шухевич, Штати, Кетрін, "принц Андрій"...

9 січня 2009 р.

Циганчата-альбіноси
пОтягом ходили,
альбіноси-циганчата
монетку просили.
Та, не задарма просили -
- скиглили-співали...
Деяким на жаль насіли -
- то, щось і давали...
Циганчата-альбіноси -
- а хто ж мама ваша?
Циганонька чорнокоса,
чи "зозуля" наша?
В оченятах срібносльозих
смуток невимовний...
В рученятах замурзаних -
- вузлик невиповний...
...Де-хто чорну свою шкіру
фарбує у біле.
Інший - вигадає віру,
та й будує вілли!
В дитсадок веде бабуня
ситі онучата.
Ось, долонечка манюня,
смика - циганчата!
Та, чого ж вони біляві,
оченята сині?
Дісталися "на халяву"
нені-Україні...
...Бідка тітка:"Заробляти,
гроші нада чесно.
Хто ті кляті, де ті грати,
мені "інтересно"?
Мене мати за провину
- на просо, на гречку!
А воно, бач, з пуповини,
та вже "скаче в гречку"!
...Відгомін лунав довгенько,
та різноголосо.
Мов підспівував гарненько
отим альбіносам...
...Циганчата-альбіноси
пОтягом ходили...
Альбіноси-циганчата
монетку просили...

Може, в цьому — весь цей сенс безсенсовості,
Сипле вітер із небес випадковості,
І лишається на кілька голів
Солодкавих ще невипитих слів.

Буде завтра день новий — нюансовості,
Все тече на вічнім святі попсовості,
І холодних голосінь хриплий дощ
Виривається із рубки цих площ.

Заметіль холодних літ принциповості
Розчинилась у примарах бідовості,
І не важить ні «тепер» ні «колись»,
Тільки очі замакітрила вись.

клеємо дурнів і вчасне у меседжі
(хтось - тільки вікна і "тьолак")
лузери-смертники демо-ди-версії -
алко- і трудо- голік -
з райських угідь би самі себе вигнали
(надто скандальні стерва)
так - розумієш? - судилось, так в и п а л о -
переломити ребра.

"Боляче, люба?!! Ти ж любиш коліки!
...ах, то про кРоліки йшлося..", -
з тебе киплять самовиті доліки,
з мене - домОвки босі.

але мені пережити б осади,
не проміняти б касти...

...просто давай щось суттєве клеїти:
що хочеш, аби не ласти.

По незначительным и белым потолкам
Блуждаю взглядом мраморно-зеленым.
Из кулака не получается капкан
Для моей воли. Чувством обреченным
Наполнен остывающий стакан --
Последний из любовников ладони.
На перекрестке между Тут и Там,
В аварии стремлений и агоний,
Маршрут по звездам в лужах не найдя
Из пунктов назначений в пункты действий,
Я просто жду, что сбудется мечта
По принципу причин и их последствий.

Я безмолвно кричу
Глазами зубастыми
Одиноко в толпе.
Полуспящая, мчу
Кораблями бумажными
На илистом дне
Морей пресноводных,
Перевернутых к небу,
Да не той стороной,
Где гнезда пролетных
Разменяют на веху
НЭП ценой дорогой.
И по жизни люблю
Всех к любви непригодных
Дикой страстью больной,
Я законов не чту
Ряд твоих сумасбродных,
Мой мир -- но не мой.
Твоих ржавых трамваев
Изношенность рваная
На сердце тошнит.
И скошенным краем
Молодая, но старая
Душа отболит.
Согретая памятью
На скользкой реальности
Падаю ниц.
Недовольная малостью
Опечаленной радости
Улетающих птиц.
Раскрывая объятия,
Простираю ладони
По милостынь слов,
Подавляя проклятия
Накопившейся боли
От железных оков.
Все! Больше не буду
Кратких будней наборных
Фонарями сгорать.
Уйдите, зануды.
Отпустите пролетных
Учиться летать.

Обломки слов, пустые фразы,
Душа без голоса поет.
И неграненые алмазы
Бездонный рот все время льет.

Глубокий смысл заумных мыслей,
Чужих, ник месту, ни к лицу,
Заученных из старых книжек,
Простое щегольство несут!

Напыщенность сквозит сквозь зубы,
Тупой и гордый, наглый взгляд.
Накрашенные ярко губы
Чужие мысли говорят.

И в блеске пышных фраз таится
Пустая вовсе голова,
В какой могли соединиться
Столь разношерстные слова!

Сухой асфальт, намоченный дождем,
Как черствая душа, омытая любовью.
Горит она негаснущим огнем,
Как сердце, обогретое мечтою.

И как бы не старался дождь тушить,
И как бы ливень не залил водою,
Душе влюбленной надо, надо жить!
Омытой как асфальт сухой - любовью!

Переживу...
Як все, що є живим,
Переживає ніч, обмани, зливи…
Чи ж слабша я? Та й врешті, поміж тим
Я ще сміюсь!
Мене ще не зломили
Ані вітрів байдужа каламуть,
Ані людей завбачлива цікавість...
...Я бачила, як світом дні ідуть
І кожний ранок їм віщує старість.
І кожний вечір в люльці пелюшки
Для завтрашнього досвітку готує.
Лиш місяць межи ними вже віки
То – повним, то – окрайчиком гостює.
Лиш цвіт так довго трусить із гілок,
Що до землі – вже листям долітає.
Лиш хтось на світі зробить перший крок
Й це диво навіть не запам’ятає...
...А інше все – чи буде, чи збулось.
Й туман, як жито
(шкода – не скосили)
Стояв за день до того як здалось,
Що вже минули ніч, обмани, зливи.

Я відчуваю аромат весни.
То пахнуть квіти на зеленім полі,
То пахне листяна стрункій тополі,
То пахне крапля срібної роси.
Я відчуваю дотики небес
І вогкий подих весняного вітру,
І різнобарвну весняну палітру,
І весняних наближення чудес.
Весна – пора відтворення життя,
Весна пора безмежної любові!
Коли лунають у нічній діброві
Ліричні, ніжні пісні солов’я.
Весна – пора відродження краси.
І почуттів палких та неминучих,
Пора сліпих надій та мрій квітучих.
О весно! Ти – симфонія краси!!!

Ночью глухою ко мне вдохновение
Ворвётся, зевая, и рифму вручит.
Позже – растает, и лишь на мгновение
Влюблённое сердце быстрей застучит.

Старые вина морем пророчества
Разлились в душе, безобразно пустой.
Явственно близок грех одиночества
Рисуя забвение краской густой…

Знов десь жевріє,
Розбрат,розлад,
Ганьба і срамота,
Бо ви, при владі,
Наділи маску сатани.
І кинули народи -
У прірву.
З обох сторін,
То схаменіться -
Бо кара Божа -
Вас настигне.
Вам мало,ще "долярів",
Чи не наїлись ви?
Чого народи каламутите,
Брехнею воду мутите.
Не зрозуміло вам ніяк,
Що кара буде за гріхи,
І не сховаєтесь - ні куди.
І на цім світі, і на тім,
Заступництва не буде.
Горіти вам у пеклі,
За те, що робите,
За зло, бо не добро,
Народ один на одного.
Знущатися,гнітити,
Як в ті старі роки,
Топтати і цькувати,
Братів - слов*ян -
А маски-шоу,
На газовій трубі,
Горіти будуть,
У страшнім вогні,
За справи всі свої.
То схаменіться,
Як що, не бідний,
Свій народ, то -
Рідних ви своїх,
Нащадків -дочок і синів -
Пожалійте.
Бо ті багатства,
Що накрали,
Безсмертя - вам не дали.

Угорі ще останні зірки не розтанули,
і куди зачарованим оком не кинь -
малахітовий степ. І крізь вранішню синь,
наче клапоть хмарини, летить над отавами
легкокрило-щасливий від дикості кінь.

Грива-парус тріпочеться, вітром наповнена,
терном чесана, вмита травневим дощем.
Степові полини з ковилою товче
розкуйовджена воля копитом некованим,
під присвист батога не принижена ще.

Сивий полиск на боках не витерся шлеями,
до свободи розбіг не втинали віжки,
і не зваблював хліб із чужої руки.
Але час надолужить і доля нашле йому
як ознаку прирученості - хомути.

А господарські коні ішли, ніби, крадучись,
поки в полі іржав неприручений біс.
І ховали в очах неподолані заздрощі,
витягаючи долі обридлої віз.

Ім'я просте, його я добре знаю,
Та не скажу тут, зараз і при всіх.
До тебе жодних пристрастей не маю -
Твої слова так часто викликають сміх.
Палке зізнання на заході сонця...
Навіщо? Ти скажи, чому брехав?
А зі словами знов відкрилося віконце
У світ, в якому ти мене від всіх сховав...
Я пам'ятаю перші поцілунки...
А потім біль, як втратила тебе...
Моя любов - весінніх днів дарунки.
Кохаю? Чи обманюю себе?
Твоїх думок ніколи я не взнаю.
Ти не оціниш і не зміниш їх.
Для тебе знову душу замикаю,
А ти пливеш в амбіціях своїх...

Дитя з усмішкою сумною
Ніхто не горне до грудей.
Журба ступає за тобою
Зі світу мороку й тіней.
Смієшся ти в обличчя смерті,
Плюєш на правила життя.
І бачиш сни свої відверті,
У двісті років ти – дитя.
Колись боявся стать дорослим,
Ховався в сутінках примар
Серед сміття, ганьби і злості,
І вічна молодість – кошмар.

Говори, любимый, говори...
Говори, хоть я и не согласна.
Замолчишь - и ленточкой атласной
Оборвется чаянье внутри.

Говори, любимый - подожду,
На себя тянуть канат не буду,
А неперебитую посуду
Cпрячу в угол, оттолкнув беду.

Говори, мой сладкогубый змей,
Семечки от яблока - в землицу.
С берегами позабыв проститься,
я плыву на голос твой во тьме.

Я сьогодні до себе покличу знекровлений січень,
Ту тендітну черешню, що мерзне у мене в саду,
Наїжачений кущик жасмину – тремтяче паліччя,
І доріжку затоптаних трав - сірувато- руду.
Я сьогодні до себе покличу налякане птаство,
Тих сумних голубів, що марнують у пошуках день,
Нагодую- зігрію свою несподівану паству,
Заховаю од вітру, що вовну зі снігу пряде.
Оживе і задихає все запашним білоцвітом,
Заспіває-залюбиться в небо хрумке і хмільне
Це так просто й блаженно, та треба лише поспішити..
...............................................................
Може хтось обігріє у січні колись і мене?

Вигук і ехо, мов камінь, впаде в Черемош.
Верхи уверх, і до сонця дістати рукою.
Згубиться вітер у цій паралельності площ.
Тихо... Так тихо. І ми в несвідомості двоє.

Ми нетутешні. Тут кожна гора, мов Синай.
Щира молитва голубкою в небо до Бога.
Яблука з дерева Змія тепер не зривай,
Хай омине нас пізнання, а отже й тривога.

... Опустилась ніч на Різдвяну землю ...
Тихо сніг рипить ...
Десь у небі зіронька тремтить...
А в душі Святвечір вогником горить...

... Опустилась ніч на Різдвяну землю ...
Тихо сніг рипить ...
Десь у небі зіронька тремтить...
А в душі Святвечір вогником горить...

... Опустилась ніч на Різдвяну землю ...
Тихо сніг рипить ...
Десь у небі зіронька тремтить...
А в душі Святвечір вогником горить...

(українська жартівлива)

Ой, у вишнях горобців,
Як того народу.
Хтось кидає камінці
До мого городу.

Камінець за камінцем –
Як же ж їх багато!
Вже не хочу горобцем –
Побудую хату.

У хатиночці камін –
Посеред змурую!
Викладу: WELCOME – COME IN.
Камінь не змарную.

Свисну брату горобцю:
«Політай швиденько,
Приведи мені, оцю,
Знаєш – не маленький…»

Одягнуся у Kiton,
Начеплю медалі.
Вийду лагідним котом:
Мр-р-ня-я-у… і так далі…

Сонячні промені воском стікають гарячим.
Нас перешито на захід. Кривавиться шов.
Зрада - не втрата, принаймні не завжди. Не стачить
Віскі, щоби пом'янути цю курву-любов.
Знаєш, так кажуть, що гріх самовбивць поминати...
Отже, не будемо. Падає попіл і сніг.
Списані щоки сльозами. І зморшки, мов грати,
Що не пускають у вічі ні радість, ні сміх.
Стільки каміння у серці, що годі збирати...
Хто, недолугий прийде і промовить: Ти є!
Трішечки крові, ледь більше солодкої вати.
Все, що заповнює тіло зболіле моє.

***

Все почалось як годиться: цукерки і квіти.
Далі по плану: портвейн, сигарети і гума.
Я на межі твоїх імпульсів, болю і струму.
Ти на межі мого "Ні" і "І не спробуй зігріти".

Так виціловував скроні, волосся, обличчя.
Ніжно-святі, а сьогодні богемно-щасливі.
Запах... Принади... Кориця і трішечки сливи.
Стрімко течу в межичасся або межиріччя...

Слабкість/кохання. Поламано долі і кості.
Ми не тутешні, бо нас не тавровано сірим.
Я відпускаю, а отже, іди собі з миром.
Бо на війну вже не стачить ненависті й злості.