Занадто довго жінка вибирає,
Занадто цих занадто на усіх:
Іде дорогою і в тих, кого стрічає,
Знайдеться тисяча занадто, як на гріх,

А особливо, коли жіночка самотня,
І в неї тільки кішка та книжки,
(Хай хоч вона на вигляд дуже модна)
для неї всі огидні та смішні:
- Оцей занадто діловитий!
А цей – занадто сім’янин,
Якийсь занадто вже забитий!
Он той – хай зовсім сам-один –
Занадто він дивакуватий...
Чи може цей? – занадто злий!
А он – якийся лисуватий,
На зріст занадто він малий!
Отой зачуханий занадто,
Занадто друг його худий!
Належне маю я віддати,
Он той занадто не простий!
О Боже! Всі вони – занадто!
Та може не вони, а – я?
Відкіль мені про них все знати,
Щоб їх „занадто” аж здаля!

А що занадто – то ж не здраво,
І це, по-перше, в голові –
Здаля усе очам цікаво,
А зблизька губляться вони.

Всегда он спал на коридоре
В коляске сломанной, в углу,
Под писк мышиный в полутоне,
Весь подотканный под полу.

Коляски скрежет заунылый
И на едином колесе -
Полоски скучной серой пыли
Да позабытое пенсне...

Лицо вдруг сразу побледнело,
Глаза ушли под шторы век.
Дугою изогнулось тело -
Произошло… тут свет померк...

А завтра утром, в дождь и стужу,
Подъезд услышит топот ног.
Коляску вынесут наружу
И увезут за дальний рог...

Осиротели в коридоре
Мышиный писк, цветок в углу.
Пенсне на верхней антресоле
Теперь не надо никому...

Колядобаття односинне,
кожухопоколінне,
щедро-добро-вечір’я ластівчане –
не вихрум-скри-питься
гарячечайне.
Ноомі-Рут*…
ЩИ-серце-РЕ:
прочани йдуть!

____________________________________________________

 Ноомі-Рут – зі Старого Заповіту з Книги Рут. Ноомі була свекрухою Рут і нянькою її сина Оведа, який у майбутньому став дідом Давида, Царя Ізраїлю, що володарював 40 років.

Все ходять по колу слони
А ми ж не такі?
Замало арени нам,
Цирку самого замало?
У нас кольорові
на шибинецях дроти
Ми прагнемо в горі
Знайти елемент карнавалу…
Ми прагнемо волі від всього
А на плечах
Укладено норку,
На шиї – блищать діаманти.
Ні, ми не такі!
Ми можем спочатку почать
І душу свою
Не продати за виграшні фанти.
Куди біжимо?
Чому зневажаєм усіх?
І хліб так байдуже
Згрібаєм рукою зі столу?
О, Господи, зглянься,
Скажи, чий спокутуєм гріх?
Чому так затято
Премося до слави, угору?

Обрізані вервиці дум
Під небес ореол
Злітають надвечір,
Коли огортається місто
Бентежним, солодким,
Подекуди, навіть не сном,
А прагненням просто
Цю довгу ніч переплисти.

І ранок, мов сповідь,
Приходить у душі людей,
І топиться віск
Під сонця промінням гарячим.
І знову (як завжди)
Чекаєм хороших вістей,
А в Бога не віримо,
Віримо просто в удачу.

Все ходять по колу слони…
А ми ж не такі?..

Цей сюжет – це лиш тільки трагедія,
Цей рядок – то всього лиш покликання.
Ми боролись, щоб стати ВЕЛИКИМИ,
Мов загальна енциклопедія.

А тепер ми три крапки у реченнях,
Нас прирівнюють до нескінченності.
Два заручники слова “нікчемності”,
Нам навіки тут бути приречення...

Хотіла дивувати,
Хотіла дивом стати.
Давала диву вати,
Щоб легше їм сприймати
Мої щоденні втрати.

Не тревожь меня
Сладко мне сейчас
Ты открыл секрет…
И та пара фраз
Унесла мой сон…
Победила боль…
Видишь как …любовь
Слышишь, дорогой.
Неужели «ДА»?
Счастье жмет виски…
Я спешу к тебе!
Вою от тоски,
Когда ты - вдали.
Когда ты - во тьме,
Мне не нужен день,
Мне не мил бел свет.
Да, отмучал ты,
Душеньку мою,
Я тобой дышу,
Я тобой горю,
И больна тобой
Снова и опять,
Потеряла сон,
И боюсь дышать…

У давні часи на вершину гори,
Де літо і осінь міняють лиш весни,
Зернятка дерев занесли вітри,
З далеких країв занесли.
І десь через тижнів, мабуть, зо три,
Осяяні теплим промінням,
Маленькі зернятка уже проросли
Й пустили у землю коріння.
І йшли життєдайні дощі в тім краю,
Три славних деревця зростало,
І кожне з них мало мрію свою,
Мету у житті свою мало.

У першого дерева мрії прості,
Щоб міст з нього побудували,
Воно й намагалось рівненьким рости,
І вирости дужим і ставним.
А друге хотіло морським кораблем
У синіх просторах ширяти,
Високе, високе і дуже міцне,
Воно намагалось зростати.
У третього мрія найвища була:
Щоб люди, прийшовши до нього,
Забули в тіні земні всі діла
І думали тільки про Бога.

Дерева міцніли, дерева росли,
Роки непомітно збігали
І ось до них люди на гору прийшли,
І дерево перше зрубали.
Його розпиляли на дошки тонкі,
І ясла в хліві змайстрували.
Заплакало дерево й сльози гіркі
На землю смолою спадали.

Минуло літ тридцять і знову прийшли
З сокирами люди на гору,
І дерево друге зрубали вони,
Тай дружно понесли додому.
А там розпиляли на дошки тонкі
І човен простий змайстрували.
І знову із дерева сльози гіркі
На землю смолою спадали.

І третьому випала доля така,
Якої воно не бажало:
Із нього зробили простого хреста
Й на складі якомусь сховали.
Лежало воно і ставало йому
Чим далі, то все більше страшно:
А що як на ньому когось розіпнуть?
А мрії ж були найкращі!
Сумні та безрадісні дні потекли,
Дерева від горя страждали,
Їх мрії прекрасні розбиті були,
Надії усі розтоптали…

Чудового вечора в ясла старі
Поклав чоловік трохи сіна,
А жінка прекрасна поклала тоді
Своє немовляточко-сина.
Засяяли стіни в убогім хліві,
Засяяли золотом ясла.
У небі нічному десь там в вишині
Засяяла зіронька ясна.
Вона сповістила усім новину,
Що тут Божий син народився,
А ясла колискою стали йому,
І весь білий світ оновився.
І дерево перше безмежно зраділо,
І плакати більше не стало,
Воно ж бо відразу собі зрозуміло,
Яке йому щастя припало…

Багато води збігло в синєє море,
Син Божий в Йордані хрестився,
Йому поклонились і сонце, і зорі,
Він духом святим осінився.
Ходив по землі, як багато простих,
І вчив як людей любити.
Як треба прощати й страждати за них,
І міг чудеса творити.
От раз подорожні у човен новий,
Потомлені дуже, сіли.
Один з них відразу заснув у човні,
А другий гріб веслами вміло.
Тут небо стемніло і вітер здійнявсь,
Їх буря у морі застала,
Легенькою тріскою човен задававсь,
Надії спастись було мало.
Але тут прокинуся той, що спав,
Він встав і підняв вгору руки,
Поглянув на море: «Спинися!» - сказав.
І буря відразу вщухла.
Тоді й друге дерево щастя пізнало,
Відразу воно зрозуміло,
Що Божого сина воно гойдало
На синіх безмежних хвилях.

На складі старому весною знайшли
Хреста й принесли на подвір’я,
Де люди когось судити прийшли
В похмуре, сумне надвечір’я.
Засуджений мовчки усе переніс,
Хоч били його і сміялись,
А потім хреста він на гору поніс,
І там вже його розіп’яли.
Як дерево страшно тремтіло тоді,
Коли в нього цвяхи вбивали,
Коли краплі крові текли по хресті,
Й на землю стражденну спадали.
Терновий вінок на прекраснім чолі,
Тяжкою є з світом розлука…
З хреста його рідні та друзі зняли,
Коли він помер там у муках.
Здригнулися гори, здригнулась земля,
І темрява в світі настала,
І капали сльози з хреста, як роса,
Й на землю смолою спадали.
А вранці в неділю навколо хреста
«Осанна!» - усе заспівало.
«Воскрес! Він воскрес!» - і ця пісня свята
Від краю до краю лунала.
Сіяла земля і святі небеса,
І дерево-хрест засіяло,
Йому подарована вічна краса,
Що Божого сина приймало.
Так в третього дерева мрія збулась,
Бо люди, прийшовши до нього,
Усі забувають мирськії діла
І думають тільки про Бога.

Скажу "Привіт" тобі услід,
А "До побачення" у вічі.
Ми лише раз втрачаєм світ,
А я втрачаю тебе двічі.

Прийшла і стала на межі
Поміж утраченим і сутнім.
Де ти раніш була, скажи,
Що так пройшли роки – безпутні…

Прийшла і розгорнула даль
Із цього світу в потойбіччя…
Нащо мені ота печаль,
Вона й сама вже лізе в вічі.

Проходь, не зачіпай своїм
Із рукавів – магічним світом.
Я марив ним, я вів бої…
Десь того мрійника убито.

Лишилось недобите «я»,
І дійсність вперта – курва люта.
Ми обнялися, ми сім’я.
Кружляємо її цикуту.

І тільки істина свята
Шле промінцем останню втіху:
Не те, що входить у вуста
Розставить всі крапки і віхи…

Прийшла…проходь…не йди…

,чуроп ощ, огот од юакивз Я
,юакивз іловоп
,иличв ен і “кат ьсо” иличв енеМ
,“ешкані ихорт ьсо”
,онвепан, хинбідопібос икьліТ
,їаргз од ьтюамйирп
... їаргз од учох ен Я
.ещ анив он-йилан, йахулсоП
!ьтушерБ . анитсі ж умоьн В
,ьсалунилхаз онвад ежв аноВ
аня`п – мумінім кя иЧ
,іцчяраг йіліб у ьтирам і
ясьтєажавв іцнялкс у йЇ
,алука андолог ихорт
,івереч у уклабир алавохс оЩ
.іцчаназ в ечан
,авяу яЦ .ьнічяам – янчяаМ
,мохорог унітс в ощ
оменгЯтаз ещарК !.. анов ьтирог йаХ
“... юарк йім юарК”
,“кат ьсо” иличв енеМ
,ихорт ясолубаз ежв ачох і
,чуроп ощ, огот од юакивз Я
...юакивз іловоП

P.S. (коли сон-вечеря – вже майже сніданок)
...
- Л. да Вінчі: “Слухай, йолопе, вкотре повторюю,
Поезія – мистецтво для сліпих...”
- Ну і яке ж тоді сприйняття “сліпими”
подібного вичвору, а, Льоню?”
...

Коли заводи не працюють,
Земля неорана стоїть,
Безкарно націю грабують,
А влада бачить і мовчить,
Коли закон не служить справі,
А вимагає хабаря,
Коли немає у держави
Для бідних вже й поводиря,
Коли вмирають хворі діти
Через байдужість лікарів
І сили вже нема терпіти
У найхоробріших з синів,
Коли немає допомоги
Ані старим, ні молодим,
Коли в податках грузнуть ноги,
(Віддати все знов треба їм),
Коли анархія при владі
Країну кидає на дно,
Коли одні біді цій раді,
А іншим – майже все одно,
Тоді, пробачте вже, панове,
Попросимо зректися вас,
Дамо життя Вкраїні нóве –
Майдан чекає, браття, нас!

Не вір, коли кажу: журба
десь причаїлась за дзиґариком,
як миша з тріснутим сухариком,
трясе згасаючим ліхтариком
на віражах крутих гарба...

не вір, коли дивлюсь на скло
так довго, тупо-зацікавлено,
що тишею, здається, зваблено
і світлофорами скривавлено
у каві тепле молоко...

не вір, коли мовчу про те,
що снами все уже оплачено,
і нами світ наївний втрачено,
і Птаха чарівного страчено –
не вір мені, не вір... Проте...

Стільки світла у світі!
Взяти б дзбанком долоні
Зачерпнути та й вмити
Розпашіле лице...
Будуть весни вагітні,
Будуть зими ще в стійлі.
Все минуще, прокажеш?
Все. Та тільки не це.

Доторкаються руки
До прозорої сині –
Зацвітає світанок.
Буде квіт на гільце.
На стернові малюнки
Постирається нині.
Все забудеться, згодна,
Але вір, що не все.

Якби утікати, то певно втікала б з півнОчі
В словах і мовчаннях іще від древлянських жінок.
Й хапали б за ноги цепні вартові поторочі
Мене, нелякливу, стоблуд насилаючи в крок.

Якби народитись удруге, то тільки собою.
Забувши усе і згадавши усе. День за днем.
За всі відкриття десятину сплативши сльозою. –
Мені, не плаксивій, як долі, війти б в Віфлеєм.

Якби залишитись (лишається ж день у лучині),
Ніщо не просити дозволити розкіш собі
У теплої осені в жовтому храмі гордині
Самій, гордовитій, смирення почути в мольбі.

Якби повернутись... А зрештою нащо вертатись?
Ростуть камінці рубежами на власнім віку.
...Розплетені коси і боса. Й над болем – сміятись...
А в посаг – душа. Тільки й того. Приймаєш таку?

Гукають півні ранок з потусвіту
з зими до літа,
Горлають вперті півні до Білбога
без остороги.
На клаптику душі, немов санскрити,
слова молитви,
А далі – тільки ніч, свічок чесноти
й шлях за ворота...

У дзеркало небес із трав у росах
душа йшла боса,
Крок в мілину зірок із виднокола –
і кола, кола...
У льолі зі снігів, яким ще – в повінь
сама, – як сповідь,
Питати у волхвів нічного неба
ішла про тебе.

Ішла, як до причастя, як на плаху.
Не вір. Без страху.
Боялась лиш прокинутись до строку
з небес глибоких.
А місяць жовтим колесом, як проза,
скрипів у воза
І доля обізвалась, мов до рівні.
...Кричали півні...

Біла лошиця в тумані із білої думи
В центрі Усесвіту, десь поміж гуків зірок
Скуба траву і вухами пряде, вчувши сурми
З далечі, з праху, із днів, що минув вже їм строк.

Звуки притишені, звуки самі собі лячні.
Хтось на планеті простивсь, десь розквітнув шафран...
В білому коконі – доки віки ще не зрячі –
Скуба лошиця траву, а згризає туман.

Напередодні поля,
Напередодні слова,
Де сонця переправа
Над часом, що тече,
Впав сніг у світ, як доля,
Й душа безхитра й гола
Стояла і мовчала
Як їй той сніг пече...

Клинопис слів на глинянім череп’ї –
Сонця і духи, вроджені із ліній –
Й хлібина сходить Богом на черені
В трипільській хаті за тьму літ до нині.

Гончарне коло, а в нім – світ чи Всесвіт,
Гарячі руки, б’ється пульс в аорті...
...Там і мого ім’я ніхто не стер слід
На тлі вселенськім глиняної плоті.

Десь там моя душа ще не надвоє –
На черепки ще сонця не розбито –
Тумани табуном і сосни строєм
Десь там, де не забута я.

Якби ж то

З води й землі, та – на гончарне коло
І у вогні, як вперше, освятитись.
І ні в думках ні в серці ще – нікого,
А всім словам – ще тільки народитись.

І хтось клинопис чинить обережно –
Мойого щастя формулу складає:
Червоне, чорне, злато... Мчи, мережко!
Нехай допише майстер, хай пізнає.

І я пізнала б, тільки ж – безталанна,
Від того, чому буть, не відкупилась:
На почереп’ї душу написала,
А половинка з того – загубилась.

Відлітали ластівки до сонця сходу
З віку-роду,
Залишалась резеда по згині літа,
Як сирітка.
Відлітали ластівки і замикали
Світ ключами.
Буде важко. Ворожеї прийдуть скнити,
Схочуть жити.
Відлетіли ластівки в сльотавий ранок.
Тиша ранить.
Посповзалась до порога з попідтиння
Мла осіння.
Я би крикнула, нагнала поторочі
Світ за очі,
Та птахи – як відлітали –
Голос вкрали.

Нанизане сонце у разки в коралях на шиї.
Гукають брати мої гучно до прадіда-вітру.
В їх кронах літують світанки і зграї пташині.
А я із травою спинаюсь до величі світу.

Підмішане сонце солодке у німб паляниці,
Ламаються скибки гарячі на зими та літа.
Дітей моїх лики вростають в дощі срібнолиці.
Їх діти – веселками сходять, що в пісню одіта.

Розділена доля на ймення і тихі кургани.
Прописана доля у бібліях, ведах і торах.
Зарубки на стовбурі пам’яті – навіть не рани,
А ми, ті ж безпам’ятні, роджені вже у повторах.

Все вросле у все. Навіть поділ між нас – символічний.
Навчивсь хтось літати, а хтось – бути небом навчився.
Лиш вірить, як в сонце, в камінчик той дуб віковічний,
Який сто літ тому за нього корінням вчепився.

Евтаназію для порядності!
Щоб не мучилась, живучи…
Щоб не корчилась від безпорадності,
В оглупіле буття йдучи.

Щоб не глухла в словах збазарених,
Не продавши себе на глум.
І в чуттях не почутих, ранених
Не картала любов за ум.

Евтаназію – як жест милості!
Щоб не всує уже ім`я.
Щоби яві вже тільки снилася
Світла пам'ять брудного дня.

Жовто у світі, жовто!..
Дай, я залишусь, жовтне,
Пам'ять зітру в минувше,
Листя біду відчувши.
Жовто у світі, тихо –
Небо без птиць не диха.
Небо під ноги впало –
Вдосвіт землею стало.
Кублиться днем негожим,
Морщиться перехожим…
Небо старе, як спомин,
Хоче з землі додому.
Жовто у світі, жовто!..
Дай, я залишусь, жовтне.
Листя – в кострах осінніх,
А я для нього – рівня…

Одвічна мелодіє, я у тобі лиш молекула.
Пливу безупинно по руслу артерій і вен.
Заблудла біда над гніздом повесні відлелекала
І сперлась на подих, де рухнули стіни імен.

Мій добрий Хароне з вустами усміхнено-тихими,
На березі весла. На березі у самоти.
Ми вже не були. Ми за звичкою просто ще дихали
І міряли душу: від прірви і до висоти.

Склепіннями небо у старість свою піднімалося,
Вдягала обручку на палець зелена трава.
Ти чув, Одісею, як море життям називалося?
Ти вірив йому так, як вигадка вірить словам?

Крутились тобі водовертю розбурхані спогади?
Боялось тобі зайве голос впустити у світ?
Шекспіре і Нансен, Гомере й Копернік, хоч здогадом
Прийшлося відчуть, що й з каміння стирається слід?..

…Одвічна мелодіє, скрипом коліс перевіяна,
Розбита до істини, стверджена до забуття,
Ти згадуєш Єву постарілу… Ти їй повірила.
Молекули збились в звучання. І було Ім`я…

Я йшла в життя, а думала, що в сад,
Де пахнуть медом руки деревцят,
Де спілих яблук вощені боки
Потріскують й не гупають в роки.

Я йшла в життя з телесикових крил,
В оте, де ранок в ночі день купив,
Де портитури райдуг в небесах
Дощам рефрени пишуть по словах.

Де гуркотом коліс від станцій вдаль
Хтось на долоньці креслить пектораль
І сніжниці заплакане лице
Цілує жовтий котик вітерцем.

А говорили: „Стрінеться хурділь
І постіль забуття з нічних весіль,
І крик ворін на мертвих древесах,
І тиша, що в відлигу воскреса...

Куди ти йдеш?”
...Сама обрала путь...
Шипшин колючі очі проведуть,
Жалем жалючим зціпляться рови,
Змахнуть крильми під небо корогви...

...Життя, в дорогу втоптане стократ,
Де можна уперед лиш. А назад
Втікають тіні, провесні, громи
Ті, що до нас. А, може, то і ми?..

Життя, де на стрічання – сто розлук,
Де борошно просіюється з мук,
Де, мов людськії, очі у садах
І запах, запах яблук на руках...

Я народила б для тебе сина…
Ти б садовив його на скакуна…
Натомість – ніч безпробудно-синя,
Сухими квітами повна скриня
І у колисці з долонь – тишина…

Я сотворила б для тебе пісню…
Вістю ту пісню. На всі віки.
Але мовчанню у грудях тісно,
Місять слова день прийдешній тістом
Й пішли музики за три мости…

Була корінням я і корою…
В сокири пристрасть – до каяття.
А я наткала б для тебе долю.
Твоєю кращою стала б роллю…

…Як пахли квіти ті за життя…

Відцвітає кульбабка
Туманцем білих сфер,
Розжбурлялась у літо
Знов десантом щорічним.
Три рядочки і – крапка,
Далі дощ усе стер.

Треба бігти на світло.

- Де побачимось?
- В січні...

September, October, November
They are beautiful months of my life.
Forgiven my heart and remember
I'll never forgotten your smile.

The rains all the day, gusty wind
Thought winter has come in the street
And there are no songs, not the birds
And evening in my mind is as a beat.

You told me that you don’t have doubt
But something has crushed our dreams.
And now you’re shorting cry out
I don’t know what does it mean.

September, October, November.
You‘re sorry by me. I remember.

Розверзлося небо - зима не шкодує сили.
Нуртує тигрицею ху́га - шаліє в хащах,
Нехай собі віє, нехай зітхає і квилить.
Для нас і віхола втіха, й зима - найкраща.
Розкутаю серце й зігрію твої долоні,
А потім розтану повільно - у ритмі блюзу,
І нас понесе кавалькада зірчастих коней,
Пелюсткодощами троянд заголублять музи.
Розквітне медами п’янлива наша оаза,
Арома –свіча розтопить небо з торосів.
А віхола стукає в шибку – то просто заздрість,
У неї хоч комір із ху́тра, а ноги ж босі…
Їй хочеться за́тишку в світі, я знаю точно -
Про ніжність і затишок мріється кожній жінці...
Нехай стугонить до ранку, нехай туркоче,
А ми їй наллємо кохання свого по вінця…

тінь птахи врізалась у вирій
згустки металу
колихались на вітрі
солоно кричали гітари
небо кашляло фейєрверками

зустрілись
на відстані протягнутого слова
на зламі блискавок

знаєш
а зараз зима
і промені твоїх усмішок
затерлись у пам"яті

мабуть
ти просто був
фестивальним привидом
із очима
позиченими львівських каштанів
не пам"ятаю...

крихти туману
повісились на траві
і облузували холодом ступні
зима підкрадалася ще тоді

Я так чекала теплих ранків,
Гучного співу літніх днів,
А ти сказав,що я лиш лялька,
Без жодних мрій і почуттів...

А ти сказав,що не для мене
Всі кольори і барви всі,
Що ляльці серце без потреби-
Їй завжди холодно в душі.

І що в скляних очах зелених
Не розпізнати жодних сліз,
І що таких як я для тебе
У цьому світі досить скрізь.

Ти так жорстоко усміхався,
Казав,що все це просто гра
І в мене ти б не закохався,
Бо люблять не таких як я.

Ти все сказав.Я зрозуміла.
Застигла,наче й нежива.
Але тебе я так любила,
Як інша б просто не змогла...

а я не кажу тобі що кохаю
бо ти - вода повітря і вірші
ти той хто повів за собою зграю
поетів у тур небесно-піший
бо знаєш для нас таки цікавіше
зривати зі шкури міста афіші

можемо впасти в калюжу по плечі
й гребти навздогін байдаркам осіннім
бо в нас одні на двох речі
і очі одні на двох сині
а тільки у місто завалиться вечір
ти на мені мов собака на сіні

а я не кажу тобі що кохаю
бо я - вода повітря і вірші
щоранку з твого життя вислизаю
на інші планети в площини інші
а потім знову вертаюсь у зграю
і йду за тобою в похід піший

туди де є майстер і первісна глина
туди де дають почуття і розум
немов за рецептом укол інсуліну
і хоч я давно вже не можу без дози
ти кішку мені не клади на коліна

бо я не домашня
я вільна

Якщо колись настане холод
І в душу ввірветься зима,
Якщо не буде сонця знову-
Це значить, що тебе нема.

Якщо погаснуть в небі зорі
Й вітри кричатимуть сумні-
То ти пішов, лишив лиш спогад
І всю печаль одній мені.

Якщо раптово зникнуть мрії
І охолонуть мої сни-
То значить вже нема надії
Й від мене так далеко ти.

Якщо колись тебе я втрачу,
Якщо колись ти не прийдеш-
То я ніколи не заплачу...
Сльозою стану. Й зникну теж.

Заснули равлики надворі
І всі маленькі рибки в морі,
Всі зайченятка й кошенятка
Також давно лягли вже спатки.
Заснуло сонечко і хмари
І ніч несе на землю чари
Спи солодко,моє маля.
Гарненьких снів.Твоя зоря.

Холод спустився на землю з небес,
Жаль, що есерка Каплан – не Дантес,
Ти мені робиш знічев'я мінет,
У пічці горить-догорає паркет.

Завтра надворі знов буде мороз,
Нові прививки придумає МОЗ,
Ти мені шиєш пальто із газет,
А в пічці горить-догорає паркет.

Знов на вечерю печений буряк,
А пам'ятаєш – ми жерли форшмак,
Салат „олів’є”, „адмірал”, вінегрет?
А в пічці горить-догорає паркет…

На завтра мене викликає майор,
Країною шириться кредитомор,
Продав я вже все, навіть твій старий плед,
А в пічці згорає останній паркет...

Розпечений вогонь палючих сонць,
Затихли хори у небес зіницях.
Душа, мов іскра, просить в Бога прощ,
Та спокій їй не буде довго снитись.

Поговори із нею, не мовчи!
Не смій злукавити, не смій збрехати.
І друзям не віддай комплект ключів
Від тих замків, що замикають ґрати.

О ні! Не скуй її. Душа, мов птах.
Їй треба воля, - щоб не задихнутись.
Живи! Твори! Шукай у всесвітах
свою незвичність, неповторність - сутність.

Нехай потворний звір жадоби й зла
не прогризе на серці дикі рани.
Не будь рабом! А будь творцем добра.
Співай во вишніх Богові осанну.

Та не кричи про те, що ти такий,
Бо світ не любить хвалькувато - підлих.
А просто будь! А просто так світи!
(Щоб за борги не вимикали світло).

Заспокоєна твоїми словами,
Ти головне не мовчи,
Я прошепочу тобі зізнання,
А ти?..

Розбігаюся з новими силами,
Та не слухаються вуста,
Хоч говориш ти звично і стримано
Слова.

Засинаю в обіймах і затишку
У кохання свого на руках,
Не вкривай мене Любий хмаркою
Я ж не птах.

Я віддячу тобі усмішкою
І сховаю своїм теплом,
І в мовчанні тепер буду ніжною,
Як сон.

Ты думал я сердце, израненной стрелами лани,
Но ты не охотник, и я не сбегаю лесами,
И мне не дается бежать за лучами рассвета,
И в травах лежать, щекотящих порывами ветра.

Ты думал я ветер, бросающий птицам прегради,
Но я не смогу даже пасть на подобии града,
И я не согреюсь под вздохами летнего света,
И не позову для кого-то случайное эхо.

Ты думал я крылья… Но снова тебя ждет досада,
Ведь я не умею летать , и мне даже не надо,
И пух разлетается только снежинками с неба,
А я ведь с тобой. Это разве чья-то победа?

Ты думал я осень, манящая в дивные сады,
Но осень прошла, я по-прежнему также рядом,
И я не считаю ни листьев, ни аргументов,
Лишь то что мы вместе важнее любых моментов.

Растворяюсь в тепле,
Капли дня изгоняя,
Издевается дождь,
За окном ускользая,
Непривычная тень
Обнимает привычки,
Обещая спасти
От улыбки в кавычках.
Разрешаю убить
Плод бумажного сада,
И тогда поливать
Его грязью не надо.
Разрешаю прийти
И дождя не услышать,
И со мной танцевать
Вместо капель на крыше.

Каже мені пісня: «Я притихну…»,
замигтіли зорі: «Напиши…»,
Золотило сонце срібні крихти
росяні, натхнення аж юшить…

Сонце і чорнозем присяглися
на біблійно-житньому дощі,
що і далі соковитим листям
шумуватимуть дерева і кущі…

Море било в скелю – захлиналось,
піну розстелило в крепдешин*;
і завмерла – не спадала – навись*:
«Як це, буть поетом? Напиши…»
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І троянди небосхил шипами
в кров роздерли – в мене жоден м’яз
не здригнувся, голими руками
їх узяв й сказав: «Любовоспас*…»

Я тебя нашла на «стихире»,
Мало, видно, слов в этом мире,
Видно так судьба пошутила:
В тёзки мне тебя предложила.
Видно мы с тобой очень схожи,
Если ты – Роса, и я тоже.
Влюблены в стихи две Татьяны.
Огорчишься ты? Я – не стану.

Зорі знайшли себе у глибокому погляді вечірнього снігу.
Цілу ніч з далеких галактик хвостатими кометами
Зліталися промені їхнього світла на забілене поле.
Під сторонній журкіт голого потічка
Відбувалася найзагадковіша космічна алхімія поєднання
Зимового полотна з небесною палітрою.
…А тим часом прокидався світанок.

Для П.Н.

"Гіркоти солодкавої дим наколисує спогад
світлоокої жінки у закутку темного бару.
На столі філіжанки висвічуються жовтобарвно,
на трояндах прозорить слізьми вечорова волога."
Пасічник Наталя.

Це було вже - і розчин густий диму, дива і звуків
разом з кавою б'є хвилепульсом по скронях і венах,
і розносить по залі пелюстки фантазій Шопена
блідочолий маестро, розкинувши крилами руки.

За вікном - довгогривий Адам і розкрилений ангел
сотню літ не зійдуться ціною за бронзову ліру.
Засинаючий день посилає останню офіру -
усміхається їм, поки день поміж зір не розтане.

...А рука неуважно клопочеться над пелюстками,
стигне кава. Для погляду сутінки стін - не завада.
Недалеко на схід - і вже друга зоря понад ставом,
руки сонного лісу в обіймах палких листопаду.

Місто - самозакоханий красень на полі терновім,
п'є кохання-вино, наче спраглий спекотного літа.
Тут навчилось дівча і його і любов розуміти,
і гармонію музики слів на віршованій мові.

За прощаннями - зустрічі - калейдоскопом на сцені,
що було - те було, вже не зміниш і не заперечиш.
Пригадалось колишнє, можливо, тепер недоречне:
"Залишилaсь барокова сутність лише на Музейній".

я не стільки кохаю тебе,
як вважаю своїм
дивознайденим світлом
у сутінку
вічноворожім,

і не стільки тримаюсь тебе,
як стою на сторожі,
аби нас оминули
блудливі гріхи-подорожні,
аби тільки
безкровно скінчилися денні
бої

я не знаю напевне,
та небо шепоче:
се він...

загортаюсь в обійми
і млію в оцій несвободі -
у залізного лицаря
золото чисте на споді:

ти зумів дочекатися,
поки жалі
перебродять,
і зумів одшукати мене
ще до перших сивин.

Очі їх калинового полиску,
А сліди хрестаті, корінні.
В них по ночах березневих проліски
Щось танцюють, п’яні і сумні.

Шерсть трави іскриться попід зорями,
Як весілля вовче, гонить сум.
І пульсує венами прозорими
Вовчий світ – невидимий, мов струм.

Тільки що вони убили оленя,
Тільки-но учили вовченят
Рани як зализувать оголені,
Як на Місяць вити чорним голосом
І жаліть крилатого коня.

Вітер і ріку любити ребрами
І минати, як чортів, людей.
Золотіти восени із дебрями
І біліти там, де сніг іде.

Кланялись дуби на захід сонячний,
Як перед іконою ченці.
Димкою, різким крилом воронячим –
Крові калинові прапорці.

Вовчий бог стояв над лісом праведним
І мисливські кулі відвертав
Тих, плитких, що хочуть світом правити
Для забав.

Мов намисто з вовчих ікол шабельних,
Клавіші комп’ютерні блистять.

А вовків – нема…
Лиш очі жаб’ячі…

І Париж…

І – сита благодать.

о, боль! о, страх! о, наслажденье!
безумно падая в забвенье,
теряя взора остроту,
я предаю себя огню
бесплотной страсти, ночи, дню,
всей жизни павшей в пустоту.

зачем я здесь, никто не знает.
зачем мой ум во мгле блуждает?
неужто ищет свой приют?
о, блеск очей твоих прекрасных!
о, миг пугающий, ужасный!
твои глаза меня убьют.

да будет проклята мечта,
и то, про что твердят уста,
и всё, что я во сне узрел.
никто не ждёт в конце пути,
ведь в одиночестве уйти –
моё призванье, мой удел.

бред, безумство и маразм
заразили человека.
под прикрытьем умных фраз
мне твердили и не раз,
будто я слепой калека.

им не нужно ничего,
лишь сломать меня как ветку,
сделать частью зла сего
и безумства своего
прицепить во лбу мне метку.

им меня не оболгать,
я не так уж глуп и прост,
буду до конца стоять,
и не стану убегать,
от стыда прижав свой хвост.

нет, не я, а мир больной,
ведь не я со злости рушу
дом свой, стену за стеной,
это ТВОЙ предсмертный вой,
это ТЫ ведь продал душу.

втекти назад, втекти у місто
в останню мить зірвати плани
у серці страх, в валізах - пусто
години рейсу на екрані
і тільки б швидше вже скінчились
ці переслідувані втечі
я вже втомилась, так втомилась!
скидати "долю" поза плечі
я не піду з тобою кроком
на все життя "у щасті й горі"
моїм валізам дай хоч спокій
нехай спочинуть в коридорі

25-26 грудня 2008р.Б.

Цикламенами пахнуть надвечір осінні хмари.
Шурхотять по землі небеса і підбурюють вітер.
Чорнокнижно молюся думкам і зорі, що згори
Ім’я Бога мого виплітає з задимлених літер.

Чорнокнижно молюся туманам, що входять у дні.
Забуваю себе, запустіло забувши про тебе.
І пливуть каравели листів вже на самому дні
Там, де вчора було іще серце, а нині – вже небо.

Бачиш, осене, рать твоя чорно вростає між літ.
Йде за спиною військо. Те військо – з лляними мечами.
Я розп’ята мовчаннями… Листям вкривається слід,
Й мого Бога ім’я сповивається всує речами.

Злива стріл прошугнула між золотим тихих гілляч…
Тіні давніх трипільців гугукають на полюванні…
Голосіння весільні, а чи Ярославни то плач
Підпирають хмари з цикламеновим присмаком раннім?

Я розп’ята мовчаннями… Вітер проходить наскрізь.
Шурхотять небеса. Ймення світу душа забуває…
Й під бруківкою міста земну не намацати вісь,
І не гріє сорочка лляна, як і меч – не рубає…

На великім торговищі звізд, плащаниць і плащів,
Де незайманість й доля уцінення ждуть без огріху,
Херувимів не чуть. Попід стінами – світ на потіху…
Тільки ж має за тою стіною вселенських плачів
Буть, нехай не стіна, а хоча б перестінок для сміху.

На великім зглядовищі палями били тіла.
Обмолочене зерня чіплялось за спечену землю.
І ступнями невбутими Син ішов Божий по терню.
І вершились діла. І судьба попід стіну вела.
Й закатовані ті стали кровію новому зерню.

На великім зчовповищі натовп не диха у такт.
Хоч всі рівня: потворні і ті, в кого крила на спині.
Прапорець той – що фінішний – ставлять вже на середині.
І збуваються так. І – хоч помилка – пишуть цей тракт.
Й лиш з засвічених плівок душа проступає людині…