Я – ґудзик в спориші. Я – без душі,
Немов камінчик. Божевільна воля.
Вже миють очі весняні дощі,
І даль небес розчахнута, мов доля.
У небуденнім розквіті весни
Я на шорсткій довірливій долоні
Лежу в траві, в зеленому осонні,
Забутий тим, хто в світ мене носив.
Бриніли вальси. Квіти звідусіль.
І колисала ароматів повінь
У мій найбільший, найсолодший біль,
У пізнавання першої любові.
І голосу Його знайомий тембр...
На одязі – ні брязкалець, ні ґриму,
Лиш я один: була ж тому причина,
Прошитий світлом, як мала мачина,
Серед якихось пишномовних тем –
Потенціальний квіт, що гріє зиму.
Я горизонти мрій перепливав,
Але думки мої кружляли всує.
Тепер лежу. Знайдіть мене! Овва!..
Лиш мимо промінь сонячний веслує.

Хрести, хрести, кругом хрести,
А поруч дзвони відбивають…
Цим душам хрест вже не нести,
Вони на показ виставляють
свої хрести!

Крилаті ворони літають,
Збирають дань за упокой.
Нехай останюю співають.
Для цього взяв в ковчег їх Ной.

Хрести, хрести, кругом хрести...
І дерев’яні й кам’яні,
І квіти мертві поросли
пластмасою в живій землі
на вічну пам'ять!

Хтось прийде,
Посидить, сумом обійме
Засіяне тугою поле,
Приборкає сердечне горе
І повернеться у життя,
Чекаючи свого кінця.

Хрести, хрести, кругом хрести…
Ох, Отче Наш, Ти нас прости
І мертвих нас, і ще живих.
Лиш знаєш Ти скільки нести
нам ці хрести!

Анастасія Антіпова
Травень 2008р.

Де знайти від Евересту ліки?
Ви скажете я нісенітниці пишу?
Та ні, я просто затулю повіки
і ще раз істину на плечах донесу!

Чи бачив хтось як сокіл летить вгору?
Як альпініст знов покоряє пік?
Не в цьому лежить тінь мого докору
і рухатися треба в інший бік!

Чи ви кохали, чи раділи другу,
чи лили сльози в води світові?
Все відбувається по замкнутому кругу:
досяг вершини — треба вниз іти!

То де ж знайти від Евересту ліки,
коли той пік — це щастя у серцях?
Чи лити, чи сушити свої ріки
в напівприречених осяяних думках?
Анастасія Антіпова
05.07.2008р.

Під дзвін кинджалів кров лилася,
із леза капала додолу,
зернятко бою несло смерті,
мене в руках тримає воля.
Монарх ішов із поля битви
і тінь йому тягнула ноги,
душа розбилась об каміння,
із неї потяглись дороги,
імперії зводили башти,
камінням падали руїни,
на тому місці поселились
давно забуті нами тіні.

Бої — в книжках лише легенди,
тільки в музеях чути зброю.
Старі споруди пам'ятають часи
ще лицарського крою.

Під дзвін кинджалів кров лилася,
будила предків сплячі душі.
Відлунням неслися століття
з давно утопленої суші.
Під сяйвом ліхтарів ведуться
на древніх стінах кам'яних
ще не закінчені двобої
незнаних предків не живих.
І кожен вечір до півночі,
доки не зникла ще луна,
виходять тіні бити очі -
архітектура знов жива!

Лиш випадковий перехожий,
Не знавши ці шляхетні мури,
помилиться беззаперечно -
це згадка лиш архітектури!
Анастасія Антіпова
квітень 2008р.

Ті, що народилися згори,
Свої стежки ведуть низами.
Від горизонту і туди,
де ми завжди чекаєм з вами.

Хто міг би впевнено назвать
Той час, коли на перехресті
Наші дороги зможуть стать,
Щоб Богові віддати честі!

А ми давно уже ідем
по цих омріяних стежках,
лиш тільки очі підведем
і знов опустим в молитвах!

А може ми самі згори
Народжені якоїсь днини?
І тільки крила… Ось, бери!
Дарунок Божої Дитини!

Чіпляй собі на свої плечі,
Й за руки в сірому тумані
веди народ, і сам, до речі,
не сумнівайся в свому стані!

Дав Бог ім’я і душу й віру,
Лиш скористайся даром цим,
У серці враз відчуєш силу,
І Господа в житті своїм!

травень 2008р.

Як не крути, а чорне залишиться чорним,
лиш біле сірим стає у тіні...

Вчорашній сніг, укритий дрібними слідами
не признається в своїй чорноті...

Як не крути, а вчора залишиться вчора,
лиш завтра ще не відомо мені...

Сліпуче сонце крізь заспані хмари
не посміхається на самоті...

Як не крути, а правду фарбують у колір
або маскують якось у брехні...

Метаморфози народжені в Римі
досі зростають у своїй ціні...
27 грудня 2008р.

На гук Богів Прадавніх я спішу,
запізнююсь,
боюсь,
та все ж іду,
бо тільки но проснувсь,
від сну тяжкого,
що скував давно,
мою країну.
Знаю, все одно,
полуда не спаде вся вмить,
потрібна боротьба
Ну що ж...
Куди Богам спішить ?

Вільна! Сміється день,
дуб горне свої віти
і чути вітер,
і шурхіт хвиль до теплих берегів.
Шумить прибій,
шепоче до русалок нові чутки.

Дійсно! Сміється день.
Раптовий перехожий.
І чути схожі
на шум доріг швидкі думки.
Шалений біг.
Спішить у вирій заклопотаних людей.

Щастя! Сміється день
прикутий ланцюгами,
як дзвін ногами,
як шуркіт хвиль до теплих берегів.
Шалений біг
шепоче про свободу нових ідей.
18 січня 2009 року

Ніж бери,
ріж, кажу,
мої груди,
орендуй
вільне місце,
виймаючи,
моє серце...

Вчи мене,
жди, прошу
відповідності,
залишай
мені право
непевності
в свому виборі...

Будь завжди
близь мене
у присутності,
відчувай
мою здатність
незримості
цього світу...
20 грудня 2008р.

Світало.
Його так й не застав зрадливий сон.
Здавалося,
дотлілі цигарки; туманом у полон -
рясні слова.
Рясні слова,
яких не вистачало.
Світало.

Світало.
Нестерпна кава; крах натягнутій струні.
Здавалось,
що силует її лишився на стіні,
пішла вмиватися,
пішла б холодною
не стало.
Світало.

Світало.
Хотіла б чуда — він курив рясні слова.
Здавалося,
чекала вічно! Розчарувалася,пішла
шукати щастя
шукати десь де-ін-де
і її не стало...
Світало.
18 грудня 2008р.

ваш поет заблукав
у буденності справ,
наче зігнутий цвях,
він намертво застряг.
не зберіг, загубив
свій душевний порив
і шукає дарма
між вогнями двома,
адже муза тепер
не виходить в етер,
не підказує рим
своїм співом м’яким,
обірвалась струна –
стихла навіть луна.
загубився поет
поміж дзвону монет,
потонув у вині,
в наркотичному сні,
у диму сигарет
тихо бродить поет.
він у пошуку знов
і біжить стрімголов
крізь папір на столі
аж до краю землі,
щоб вернути свою
найсвітлішу зорю,
свою музу, іскру,
щоби вірним перу
залишитись. вернись,
хай буде як колись,
бо здолати пітьму
не вдається йому
без своєї свічі,
що не гасне вночі.
повернись хоч на мить,
хай струна забринить.

Там, де живе моя душа - в горах - спів чудернацьких птахів;
спить біла заздрість. До зір яснооких їй не дістати
ні пальцем, ні кроком.

Там, за межею зефірових хмар — місце своє посідає Селена,
йде небосхилом. Веде злотокосих своїх дітей
ніч зустрічати.

Там би і вчилась літати душа - в скелях могучих, та їй не дано
плата за заздрість, що спить у тіні
своїх навіки приречених мрій.

7 листопада 2008 року
Антіпова Анастасія

Сьогодні п’ятниця…
Та де ж моя мітла?
Та ще й тринадцяте…
Я точно пам’ятаю, що була!

Злечу до місяця…
А хмари геть закрили зорі.
Погода біситься –
Літати неприємно, апріорі.

Погані жарти це,
Бо дощ періщить наче із цебра.
О, вибач, п’ятнице,
Цій відьмі уже спатоньки пора.

Хай хтось скаже мені, що держави у мене – нема...
Хай сміється в лице, як почує, що предок мій – арій...
Хай глузує, мовляв, у історії нашій – пітьма...
Нас віками товкли – москалі, німчура, чи татари...

Але я не боюсь, я впрягаюся в упряж ярма...
І зі мною, мій Бог, ми навік з ним обоє у парі...
Ця Земля нам дана саме тут, на хресті, не дарма...
Саме тут те коріння, з якого зросте жито яре...

І тоді я візьму й відділю жовті зерна від плевелів...
І тоді я роздую вогонь, що в печі ледве жевріє...
Свіже вимішу тісто й на черені випечу хліб...

І тоді, на обжинках, за стіл сяде дружна родина...
Від святої Аратти, Трипілля, Русі – до Вкраїни...
Й перевтілене тіло моє знов впізнає душа...

Кумпала Вір, 19.08.2007 року,
м. Хмельницький – с. Іванківці

Прийде час і отой знаний красень із дому навпроти
Дорозкаже черговій коханці останніх казок
І мене попри силу тяжіння й народний супротив
Покохає і в тіло уприсне живильний ковток.

Я окрилена сяду писати пророчії вІрші,
Що відбившись від хвилі Азова сягнуть і Карпат,
той долаючи шлях, що здається до Києва пішки,
Головне – аби вчасно, без болю і присмаку втрат.

День черговий настане і карти складуться швидко,
Нагадавши ту стежку, що вперто веде догори,
Сонце променем радо постука у вимиту шибку:
«Прокидайся, он щастя прийшло…
…бери!»

Блаженні острови – волошки, Арни сльози.
Тут небо поселилося гойдати давнину.
Несе життя Еол і Кронос пише прозу,
а Ксант повзе вужем до першого морозу,
звиваючись при сутінках в Селени пелену.

А в нас – крадуть єлен у владних менелаїв,
вогню за троями кричать опальні когути.
– Немає афродіт на всіх парісів, знаєш?
– Та знаю, Зевсе, але ти вражаєш. Лаєм
нагородити піфій встиг, немов ериній ти.

І як Ураном не крути – дарма, не дбає.
Чого б собі не накрутив – то забере Аїд.
Япетно сто химер під Геєю дрімає,
бо десь у Тартарі утримується зграя
титанів і щоранку Ніксин вимирає рід.

Зима спочатку Дню укоротила віку,
а прометейний смолоскип Танатосу погас,
Ерида йшла до Старості і з пантелику
збивала яблука розбрату для Федіти,
Гіпнос подався дертися з Ефіром на Парнас.

А грішних нас – не омивали Стіксу плеса,
та часто серце в п`яти заганяли нам боги,
щоби світилися за військом ахіллесів
вони, лишаючи на пам`ять епіклесам
в слідах історії забутої одні борги.

Непричепурене те Єлісейське поле,
що плуга зачекалося та крові від меча.
Весною вічною Еол тут щастя поле,
воно ж, підкошене, паде до стіп Еолу,
єхиднами всихається на Кроносу очах.

13 Березня 2009

У склi вiтрин моя потворна суть,
Що генетично втратила мовчання.
Не перейти... Вже досить зазiхання
На тих овець, що iншi десь пасуть.
Найбiльший злочин – душу руйнувать.
Дивлюсь у вiддзеркалення: “От стерво!”
Напнулася... Всю говiрливу рать
Перехрестить кортить залiзним нервом.
Було б хоч сил i довгих батогiв.
Регоче доля в очi: “Начувайся!
Ти краще вже додому повертайся
I борщ звари, i дiтям – пирогiв”.
А я своє у вiдповiдь веду:
“Та ж листя ще летить на капелюха,
Iще я можу...”. Затуляю вуха.
Останнiй зирк у скло. I далi йду.

Грiхи не вчать, а вчать образи.
Дратуючи безсонням тишi,
Вночi, прокручуючи фрази,
Гризуть сумлiння сiрi мишi.
Як ми живем?
А як умiєм.
Чи нас навчили вже запiзно?
Розплатою вiдвертостi повисне,
Як стигле яблуко на свято Маковiя,
Моя осіння незрадлива пiсня,
I у жертовне упаде багаття,
Грiховна, полум’ям пронизана наскрiзно.
Зiщулюся вiд болю i вiдрази,
А серце затрiпоче навблаганно,
Задухою шалiючи без кисню.

Грiхи не вчать, а вчать образи...

А на мене скаржилась самотність.
Що хворіє мною вже хронічно.
Гостро - у травневе повноводдя,
Тупо в грудні, найтупіше- в січні.
Не впускаю ні блакить, ні сутінь,
Проганяю райдугу од вікон.
Вже мене самотність хоче збути,
Щось мені шепоче, щодо віку.
Натякає, ніби юна й гарна,
Тільки марно. Все таке примарне...

*
Чайки у небі
чигають на душу мою.
Я в море не вийшов.

…тринадцяте число, аж смішно, п’ятниця…
І каркання пірнає в тишину.
Ось дзвони задзвонили – в церкві правиться…
Душа стоїть у Бога на кону…

Байдужість –
їсть…
Не страшно і не соромно…
На мить з’явився образ твій і зник…
Я знову перетворююсь на ворона,
щоб з іншими летіти на смітник…

як мало місця на планеті
для тих що вчора ще кохали
та проспівали півні треті
на клапті почуття роздерті
а їх не стало

і губи в кров від слів колючих
дитина ридма у партері
блукає небом горе-ключник
на в’язці журавлі беззвучні
у вирій щоб відкрити двері

ах скільки місця на планеті
для тих які згубили пару
жінки – заручниці корсетів
прямі нащадки Капулетті
та незабаром
прогнози скажуть лиху бути
що розрослося мов поліпи
і хоч зима смачна з кунжутом
деруть зубами навпіл юрту
й дитину наче скибку хліба

стікають сльози у межиріч
ой гулі-гулі Купідони
куди втекли на фронт чи вирій?
всі стріли залишивши в тирі
сховались у дірках озону

дощі кислотні
йдуть кентаври
води напитися з калюжі
людьми їм все одно не стати

на небо дерлися без блату
та слизько на гіпотенузі

До Терещенка Петра, десь після обіду
На мобільній телефон - дзвінок від сусіда.
- Ой біда! Скоріш! Сюди! - чути в трубці галас,
- Тільки що у мій басейн ваша теща впала!
- Ну той що? Нехай вилазить. В неї хватить
сили.
- Як то що?! Так там же в мене живуть крокодили!
Тож летіть сюди скоріш і часу не гайте!
- Дзуськи!! Ваші крокодили, ви їх і спасайте!

Я бився ввечері з шаленим диким вітром,
Впіймать його за гриву я хотів!
Він реготав і сік мене, як бритва:
«Ну, що? Злякався? Клич своїх Богів!»...

Він мчав мене Віками і Світами!..
Жбурляв за комір сніг, гасив вогонь!..
Закопував в пісок, кидав до ями!..
Висмикував мотузку з-під долонь!..

Проносилися з гуркотом епохи,
Вмирали люди, змінювався світ…
А вітер у вікно гатив горохом
І гнав мене вперед, в нічний політ!

«Ти зрозумів, Для Чого, Хто Ти, й Де Ти?!», -
Він вив мені під вухом, так як вовк!
І раптом – ніби некролог з газети –
Я пригадав свій Шлях, і Вітер – вмовк…

… Дорога, як змія, вела в долину.
Світило сонечко, гойдався тихий день.
А через житнє поле йшла дитина
І їла з жмені ягоди вишень…

(02-03.04.2006 р., м. Трускавець

(Кармен-Альфонсі-Фернанді-Естрелії-Наталені Королеві,
не українці за походженням, та справжній українці по духу, присвячую.
Написано за мотивами легенди Наталени Королеви “Опойний дим”
з циклу “Легенди старокиївські”)

...Горіло вогнище, лизав пітьму ватран,
Щербатий місяць кидав тіні з-попід гілля...
Волхв бачив лик його, в рубцях і шрамах ран,
А скит сидів і важко дихав димом зілля...
...“Волхове-старче! Чари висвітли мої...
Чому закутує мене хвороба-нуда?..
Чом душу ятрять баї-стріли, як рої,
А серце жаба тисне, ніби чорна груда?”..

...А старець мовив: “Просто дихай і вдивляйсь!..
Дим одягне твій дух у плаття нових духів...
Це ті, хто будуть після тебе, не лякайсь...
Відкрий же серце своє, синку, й просто слухай!..”
...І він вдихнув оте зело, і враз вогонь
Немовби кінь, помчав галопом, крізь століття!..
Дим закрутив у люту вихолу його,
І він побачив війни, сльози й лихоліття...

...От ява перша: ти – ще немовля,
І руки матері вкруг тебе, ніби Сонце...
З тобою міць її молитви й примовлянь,
І в спіле гроно виростає юне гронце...
...І ти вві сні ростеш, і мовби птах, летиш,
І через річку на той бік шукаєш кладку...
І сам не відаєш: це сон, чи ти не спиш?..
Бо бачиш шлях, яким підуть твої нащадки...

...От ява друга: в тебе шолом, а не шлик,
І в крицю крита рать, і степ, і січа!..
І ріки крові, й меч горить, як вовчий клик,
І Борисфен тече червоний через вічність...
...А ти, від крові п`яний, правиш межи хвиль,
А смерть сплітає ворогів в плетво й обійми...
Ця помста й ненависть – розряд твоїх зусиль,
І ти глитаєш перемогу й спиш спокійно...

...От ява третя: знову річка Борисфен...
Встає волосся! Поміж хвиль заходять люди!..
Та що ж за дим опойний в воду їх зове?!..
Що бачать очі їхні – Сонце чи полуду?!..
...Нові волхви вчать про покірність і любов,
Одначе хрест їх – наче меч твій коло паса...
Що ж принесе на Землю правнуків сей Бог?..
Чи ж буде Дух твій з ними під іконостасом?..

...Четверта ява: Нестор каже – вір, не вір:
“Хрестились люде, а князі з них глузували...”
А імена у них чудні – Аскольд і Дір...
Чиєю ж волею ті браття князювали?..
...І знову брязкіт, зойки смерті і біда,
Палання мурів, тупіт воїв, кінське ржання!..
І воля Божа – Бату-ханова орда?!..
І воля Божа – Боголюбського гуляння?!..

...Наступна ява: люди всі – такі, як він,
Спішать до бою знову – піші, і комонні!..
А понад Руссю калата набатний дзвін,
І Сонце з Місяцем горять за склом віконним...
...А дим угору йде, палахкотить вогонь,
І нові скити з кров`ю змішують руїни...
А дух колопняний розморює його,
А Борисфен крізь сон несе до України...

Кумпала Вір,
02-03.04.2007 року, м. Хмельницький

Моє ім’я вам ні про що не скаже:
Я – син Іванів, Віктор Цимбалюк…
Латинське ім’я: «переможець», ну, а як же!..
І рідне прізвище, з закінченням на –юк…

В корінні моїх предків і батьків,
Перемішалась українська й польська кров…
І дух Трипілля, з глибини-глибин віків…
І ненависть до брязкоту оков!..

Для чого оглядаюсь я назад?..
Для чого мені предків голосіння?...
Куди я лізу крізь невичищений сад?..
Якого прагну зілля чи насіння?!..

Мені потрібно ярих свіжих рим!..
Бракує справжніх, екстремальних задоволень…
Нестерпних спек чи люті клятих зим…
А ще, як сокіл, прагну я до волі…

Скажу вам так: у мене є мета!
Я прагну відшукати справжнє слово…
Задача ця проста чи не проста,
Ідея – не здорова чи здорова?!..

…Я знаю, як шепочеться трава,
Як сходить хліб і як збігає молоко…
Мені здається, щоб збагнути ці слова –
Вам не потрібен ні стакан, ані укол…

…А ще, мелодії шукаю на гітарі,
І мрію про таких гармоній звук,
Які, немов узвар, живе ошпарять,
І долетять до самих темних вух!..

…Я говоритиму лише на рідній мові!..
Я замахнусь на блюз, на реггей й рок-н-рол…
Пісні і вірші напишу я рідним словом –
Можливо, в цьому моя доля, шлях і роль?!..

…А ще я хочу достеменно зрозуміти
Велику душу загадкового народу!..
Навколо мене люди – Божі квіти –
Я хочу осягнуть речей природу…

…Недавно вичитав один цікавий факт:
Цимбали в предків називалися «кумпала»,
А переможець звався словом «вір»…
…Ось тут на мене ніби Небо впало!..
Я на пергаменті, затертому до дір,
Знайшов свій псевдонім –
Кумпала Вір…

27.10.2006 р., м. Хмельницький
Кумпала Вір

Домініканський храм… Душа органу
Нанизує на серце почуття.
То – форте, то – алегро, то – піано,
Адажіо прощення й каяття…

А на Вірменській я зустріну парижанку,
Їй Д`артаньян кричав: - Мерсі боку!
На розі вип’ю кави філіжанку,
Вклонюся до землі Івасюку…

А в Стирийськім парку знов ся стріли двоє –
Новий виток життя, нова любов!
А я до Оперного йду понад Полквою,
З «Свободою» вітаюсь знов і знов…

Бароко й готика! Середньовічна драма!
І леви служать на семи горбках.
Тут дихають віки, говорить мрамор!
Король Данило зрить в Європу шлях…

… Не стане музики, паперу, фарб і часу!
Замало рим, натхнення, духу й слів!
Щоб змалювати полотно прекрасне,
Перлину України – диво Львів!

5.04.2006 року,
м. Трускавець

(До 15-річчя П.Т.,
після концерту в м. Хмельницький)

...Вийшли на сцену шість хлопців, вклонилися низько,
А коли заспівали – просто порвали Хмельницький!...

...Голосом – музику,
Голосом – вірші і соло:
Сонячне коло, світло,
Срібло і золото...

...Аплодисменти емоцій, відлуння інерція –
Хлопці зі Львова, гурт “Піккардійська терція”...
...Голосом – грають,
Різноголоссям – співають,
Силу любові і віри в піснях своїх мають...

...Ввись, а-капело, у світ голоси їхні линуть,
Мовою серця...
Люди, любіть Україну!...

...Які імена в них: Шавала, Капраль і Турянин,
Нудик і Богач, і їх аватар, Якимець...
Я – подолянин, гукаю вам “Браво!”, львів’яни...
Спів ваш най слухають люди, вас знає Творець...

... А коли настає тиха вечірня година,
Я вмикаю комп’ютер, і ставлю в системник ваш диск,
І – “знаю, що я – людина,
Хочу того, чи ні...
Усмішка моя – єдина...
Мука моя – єдина...
Очі мої – одні...”

Кумпала Вір,
20.10.2007 року, м. Хмельницький

(Дітям України, котрі
не забули про Афганістан)

В Афганістані я не воював...
Я не загинув, як вони, у вісімнадцять...
Я про війну цю лише чув і щось читав...
Але мені по-людськи шкода вас, афганці...

Мені було сімнадцять, в рік, коли,
Війська, нарешті, вивели з Афгану...
Але чому ж душа моя болить,
Так, ніби я в тих горах бив ті каравани?..

Так, ніби я садив підбитий вертоліт,
Але не встиг, і всі живцем згоріли...
Так, ніби я через десятки довгих літ,
Ніс квіти другу на неприбрану могилу...

...Так, ніби я через десятки довгих літ,
На перехрестях, між автомобілів –
Безногий, зубожілий інвалід –
Жду милостиню: грішми, хлібом, сіллю...

...Так, ніби я через десятки довгих літ,
Лечу додому, в цинку, в “чорному тюльпані”...
Або, закручений в колючий ржавий дріт,
Гнию і сліпну у полоні, в Пакистані...

...Так, ніби я через десятки довгих літ,
Горілку глушу, щоб згасити біль у скронях...
Або дивлюсь, як пролітають журавлі
У вирій, в небі в клітку, понад зоною...

...Так, ніби я через десятки довгих літ,
Стою у чергах, за порогами інстанцій...
А мамі сняться літаки і кораблі,
Автобуси і потяги на станціях...

Кому ж ваш героїзм потрібен був?..
Кремлівським старцям, що об`їлись параної?..
Хто вас послав в Джелалабад, в Кабул?..
Хто матерям загиблих душі перегоїть?...

...Часи пройшли, та не змінилося нічого...
Хто їв – той їсть, хто гриз – тому кістки...
Хто кров пролив – забутий нами й Богом...
Один раз в рік – якісь слова, якісь шматки...

Можливо, так воно в людей і має бути...
Життя летить вперед, мов ураган...
Чому ж тоді не можу я забути,
Про душі тих, кого зламав Афган?..

Можливо, через те, що не було,
Мене там з ними, молодого юнака?..
То що ж в мені ще до сих пір не зажило?..
Чому жже душу сірий пам`ятник в вінках?..

...Стою і бачу, як похила літня жінка,
З печаллю й сумом дивиться на стелу...
Ховає сльози в чорну траурну хустинку,
Читає прізвища, фарбовані пастеллю...

А поруч з нею – підліток, дитина...
Стоїть, мовчить, тримається за руку...
Вони прийшли до батька, брата, сина?...
...Вже й це внуча проходить пам`яті науку...

Кумпала Вір,
14-15.02.2007 року, м. Хмельницький

Мені не боляче,
Коли перерізаю ножицями вени,
Як символічну стрічку під час відкриття
На давнім капищі тривимірної сцени.
Я не вдаю, і не чекаю співчуття
Рабів густонаселеної ойкумени.

Мені не боляче,
Коли безрадними дротами виснуть вени,
Обірвані у лиховісний буревій.
Момент вагання: у червоне чи зелене
З’єднати їх докупи. Обережно! Стій!
Напруга—брама до огненної геєни.

Мені не боляче,
Нехай у венах паводкова небезпека,
Нехай у скронях моторошно вдарить дзвін.
Марат-пряма реінкарнація Сенеки.
І я пожертвую себе заради змін,
І перероджусь...очеретом для лелеки,
В ім"я природи й Господа... Амінь.

*
Грецька цикада
Вдвічі співає краще.
Своя рідніша.

Критська цикада (фото автора)

Коли любов доросла й самостійна,
і розумієш: щастя – не в грошах,
коли стає сумління на коліна,
від думки, що помреш, тваринний страх –

влучають справи і слова купчасто,
крізь призму слабкості збагнувши міць;
на те, яке не помічав так часто,
захоплено дивлюся горілиць,

простую до зірок душею босий:
не сам – з Поезією – та кричить: «Скоріш!»
А я вже чую, як Петро-апостол
Христу читає мій спасенний вірш…

Ты ангел, красоты небесной,
И облака узор прелестный,
Ты мимолётное мгновенье,
Экстаза, страсти баз удовлетворенья.

Николай Блоха 12.03.09 г. 6:17

*
Зевсову гордість
Гера відтяла серпом
за його зраду.

В синіє море
бризнула богова кров –
спінились хвилі.

В піні хрусткій простирадл
лежить Кіпріда.
Тільки уранці впізнав:
- Ти, моя рідна!?

Серед пісків холодної пустелі
Стою одна. Зникають міражі.
Лише зірки розписують, мов стелю
Безбарвне небо на крихкій межі.
Мене сканують галактично-строго,
Дивуються тому, що я лівша...
Вже знають все, про вдачу Козерога,
Та дивно їм, що на землі убогій
Уперто не сканується ... душа.

Знову весна, як дівча у старій хустині,
Попід церквою просить
Безхрестно лише себе.
Заасфальтнене місто у напівсолодких винах
Розмивається слізьми
І снігом...
І до небес
Долітають лиш зорі,
Що вчора стогнали в ріках
Чи то від перевтоми,
Чи мо’ від оргазмних снів.
Тільки світ цей тиняється поміж людьми калікою.
Ніби невиліковно на душу перехворів.

На фортечних склепіннях
Історія вітру- часу.
В 21-ше століття летять тільки журавлі,
І ще трохи людей,
Що стають беззмістовно масою,
І, по-вовчому ніби, втікають від бою в ліс.
І шукають тепла, і чекають свого месію,
Щоб йому розказати про те,
Чого ще й нема.
Тільки злітнілий дід на півнеба журбу засіє,
І піде на Дністер будувати собі човна
В потойбіччя сумне,
Де не треба шукати битви,
За усе, що святе,
За усіх, що не продались...
Залишається тільки отруєність і молитва,
І ота журавлина, фортечно-незламна вись.

(Для нашого Іваночка)

Крутивус, Вернинора і Вернидуб
Подвиг лицарський здійснити захотіли.
Якось ввечері зібралися в корчмі
І відтяти чуба порішили
Дідугану Чахнику – чумі,
Що у лісі темному ховався,
Був підступний й Невмирущим чомусь звався.
Крав худобу у людей, гусей, курчат,
А найгірше – зваблював дівчат!
Хтива і бридка потвора – гад!
А учора понад вечір, біля тину
Вкрав дід доньку ковалеву – Катерину!
І поніс її на чорній колісниці
На Залізну Гору, у темницю…
«Зовсім втратив страх, бридка тварюка!
Чуба одітнем – буде наука!»
…На світанку хлопці зладились в дорогу:
Взяли хліба, сала, часнику,
Осідлали трьох конячок прудконогих.
Обереги повдягали на підмогу
І поїхали вперед, на битий шлях,
Вслід за Сонцем, що ховалося в полях…
Коні прудконогі швидко скачуть,
Хлопці вірять у козацьку добру вдачу!
Розвіває вітер шаровари –
Катерина у темниці світлом марить…
Раптом – раз! Попереду – вода!
«Що робити?» - закрадається тривога…
Крутивус же: «Хлопці – не біда!
Мої вуса стануть на підмогу!»
Лівим вусом Крутивус у мить крутнув,
Правим оком хвацько й хитро підморгнув –
І у боки розступилася вода!
Вернидуб роззявив рота: «От так да!
Хлопці, під ногами – битий шлях!
Уперед! До Сонця! Крізь поля!»...
…Але, на тобі! А це що за мара?! -
«Козаки! Попереду – гора!
Нам її й в три роки не об’їхати…
Скелі – стіни! Хай тобі не дихати!»…
Виступає тут вперед Вернигора,
Каже: «Козаки – моя пора!» -
І плече своє під гору підставляє –
Й на три метри тую гору відсуває!...
Каже Крутивус: «Оце дива!
Чого тільки в Світі не бува!»…
А на Небі Зорі – ніби маки!
Знають хлопці – то є добрі знаки.
Тут, попереду, нова преграда – ліс,
Враз стіною із дубів та грабів зріс!...
Вернидуб тут каже: «Любі браття!
А давайте-но, розпалимо багаття!»
І неквапно так з коня свого злізає,
І сорочку в шаровари заправляє.
Раптом – ух! Усі й не пойняли, коли –
Тридцять три дуби він завалив!
І багаття з тих дубів враз розіклав –
В`гонь такий, що аж до Неба запалав!
…Освітив вогонь в ту мить Залізну Гору,
А круг неї – Чахникові нори…
А на шпилі посеред Гори – темниця –
Катерина там неволею томиться…
Чахник стогне: «Тута людським духом пахне!
Козаки ці, певно, битися прийшли…»
Булаву вхопив – та як бабахне!
Аж долини й гори загули…
…Вернидуб, Вернигора і Крутивус
Не злякались, а тихенько підійшли –
Булаву залізну в діда відібрали,
Й чуба тесаками відтяли!...
Відімкнули двері у темницю,
Вивели на світло світ-дівицю…
Чахник Невмирущий з страху здимів!
Десь подівся і пропав – нема й донині…
…Катерина-світ на радостях ридає –
Козаки в пошані дому ся вертають…
…Довго лилися горілка, мед і пиво!
Люди простії гукали: «Чудо!» «Диво!»
«Славимо, козацтво, Вернидуба!
З нами йому в товаристві любо!»
«Славимо, брати, Вернигору!
Виріс він сред нас не на жиру!»
«Славимо, козацтво, Крутивуса!
Подивіться! Він же справжній русич!»
…Ну, а що коваль? Він дуже радий!
Він перекував ту булаву –
Викував найкращий плуг до ладу:
«Катерино, на! Бери й жнивуй!»…
…Товариство любе, й я там був,
Забавлявся медом й салом з диму…
Казку цю – від баби Гапки чув,
Видів все своїми я очима…

13.08.2006 року, м. Хмельницький.

(Всім матерям нашим присвячую...)

А в мами в діжці сходить житній хліб,
Росте, як гриб, зітхає, як окріп...
А руки мамині се тісто місять..., місять...,
А за вікном горить серпанком місяць –
Чи то вже ранок, а чи то ще ніч?...
Тріщать поліна, жаром дише піч!
А в мами в діжці сходить житній хліб,
Росте, як гриб, зітхає, як окріп...
Ой, як же важко розігнути спину –
Тріщать поліна, і тріщать її коліна!
А мати місять зерен житніх сніп,
Бо їхній дух розбудить вранці сина!
А в мами в діжці сходить житній хліб...

23.06.2006 року, м. Хмельницький

Кував він зброю
і кував прикраси.
От тільки
пояс вірності не встиг
для Афродіти викувати вчасно.

*
Тінь від дошок паркану,
немов стежок багато.
Яка ж веде до тебе?

*
Шторми терзають часто
скелястий берег голий.
Хай почуття нахлинуть!

1 ночь-ество
1:0 в твою...
вы-стрелы в упор.
вы - в двоем и врозь.
1:0. черствО.
убаюкаю
мысль. острит топор,
(лома нет) насквозь
одиночество
и 1:1
мы-сли ты навек
мы - судьбой одной
стали множеством.
множеством причин.
так же, как вразбег
так же, как домой...

- Від чого старіють люди? – я в сивого діда спитав.
Дідуньо був схожий на Будду,
Мабуть, все на світі він знав.

Сидів дід, як крук, скраю призьби,
Й смішну самокрутку смоктав.
Закашлявся… Встав: - Ех, колись-би!...
Я б поперек свій розпростав…

Сідай коло мене, мій сину, і ось що тобі я скажу:
Є старість – знайдеться й причина…
Ти ж бачиш, який я сиджу…

Старіють люди від праці, від заздрощів, ліні, вина!
Від слави, хвороб та овацій…
Однаково – він чи вона…

Причини для кожного всякі, але є причина одна:
Всі люди старіють однаково,
Тоді – як приходить ВІЙНА!..

Враз хлопець стає чоловіком,
А дівчина – жінкою – враз!
Рахує війна своїм ліком,
Роки і людей,
Їх та Нас…

- Такі от, дитино, причини, - сказав і закашлявся дід, -
Не буде війни й горя, сину -
Не буде у тебе і літ…

15.05.2006 року,
м. Хмельницький

...З-під ніг зірвалась різнобарвна дика зграя...
Залопотіла пір`ям сильних крил,
За мить майнула в вись, до небокраю,
Впіймала дух повітряних вітрил,
І десь розтанула – за самим горизонтом –
І залишила недокльоване зерно...
А з-за гори поволі випросталось Сонце,
Зануривши між хмар своє стерно...

...Вона вдивляється у синю голубинь,
Й з маленьких жмень на ґрунт кидає крихти...
А над дахами хороводять голуби –
Сьогодні на роботу знов не встиг ти...

Кумпала Вір,
24.11.2006 року, м. Хмельницький

…За нашим вікном танцює красуня-берізка…
В листочках її грають краплі води, ніби іскри…
Кожного ранку таїнство тут відбувається –
Вологою з неба берізка неквапно вмивається…
А потім її вірний друг, внук Стрибога, Ласкавець,
Приводить з-за обрію Сонце, златаво-ласкаве…
І, разом вони, вдаючись до магії й чарів,
Фарбують у різні відтінки її довге сарі…

…Одначе, майстри ці, на межі Сварожого року,
Спочатку нап’ються прозорого, чистого соку…
Це наша красуня-берізка весну зустрічає,
І соком солодким своїм всіх гостей пригощає…
А плаття її, тобто, сарі, спочатку зелене…
Трикутні листочки – спочатку бруньки незчисленні…
Вони, ніби пасма, звисають й грайливо гойдаються –
Шепочуться з вітром, чи з нами щоранку вітаються?...

…А літо мине – і сарі своє золотисте,
Розстелить, як килим, під ноги нам наша берізка…
І гілля її перший сніг огорне, припорошить,
Й під Сонцем заграє, як квіти на маминих пошивках…

…А нині, повірте, я бачив картину з вікна,
Як в небо безмежне вдивлялася пильно вона…
Ні поруху вітру, а гілка одна – коливається,
Й малесенький Янгол на гілці неквапно гойдається!...

…Аж раптом з небес ніби дощик, полилася музика,
Й малесенька дівчинка, в жовтій, повітряній блузочці,
Крутилась в повільному танці, між віттям берізки,
А в косах її, в теплих променях, гралися іскри…

Кумпала Вір,
20-23.06.2007 року, м. Хмельницький

Не хочу нічого – коня подаруй мені, Боже!...
Такого коня, щоби мав в крупі теплому крила...
Такого коня, що на Небо здійнятися зможе,
Й Карпати покаже мені, мов малесеньку брилу...

Не хочу нічого – коня подаруй мені, Боже!...
Такого коня, щоби мав межи жил своїх силу...
Такого коня, що в галопі спинитися не зможе,
І на Синю гору донесе, там живе моя мила...

А на шпилі гори, коло ґражди, той кінь дибки стане,
І підковами срібними гребеня Сонця дістане...
І зарже, ніби грім, новину сповіщаючи їй...

Обернеться Земля, над Карпатами спуститься вечір...
Рипнуть двері твої, я тебе приголублю за плечі...
Тріпне радісно гривою в лузі стриножений кінь...

Кумпала Вір,
17.10.2007 року, м. Хмельницький

Ти виходиш вранці за поріг,
Навкруг тебе – тисячі доріг...
Як вгадати? Що ти обереш?
Чорний шлях чи проторовану дорогу?
Як ти через Білий Світ підеш?
Де у кров зіб”ються твої ноги?..
...Ти побачиш снігом встелений Тібет...
...Перетнеш Непал, Бангкок, та Індію...
...По стіні через Китай тебе
Перевезе рікша Сан, з народу хінді...
...Після цього спокушатиме Гонконг...
...Острови далекої Японії...
...Далі – Африка: Алжир, Єгипет, Конго...
...Але й там ти не знайдеш в душі гармонію...
...Потім буде мексиканська дика прерія...
...Водоспад у гирлі Амазонки...
...Сяйво заполярної містерії...
...Небезпечних океанів горизонти...
...Свист вітрів, жага й жара пустель...
...Вимпели підкорених вершин...
Але виявиться, що все те – пусте!
Виїдений, зламаний аршин...
Спробуй краще, розкажи своєму Богу –
Як? Чому? З яких таких причин?
Ти забув про Зоряну дорогу!
Ту, яку вві сні ти толочив...
Й серед тисячі розвіданих доріг,
Серед сотень тисяч довгих миль –
Збракло в тебе часу, духу й сил –
Повернутися на мощену дорогу!...
...Ту, що постелилась, як рушник,
Від твоєї першої весни!..
Й в люди вивела від отчого порогу...

01.12.2006 р., м. Хмельницький,
Кумпала Вір

...Чи судилося нашим човнам до порогів дійти?...
Чи судилось заритись у шторм нашим білим вітрилам?...
Чи судилося нам диво-птаха у нетрях знайти?...
Чи судилося нам не спалити його білі крила?...
Чи судилося нам знати міць нерозімкнених рук?...
Чи судилося нам розірвати неволі вудила?...
Чи судилося нам стати з ворогом в полі на пру?...
Чи судилося нам?... Хто повідає нам, що нам судилось?...

...Він до тебе кричить – ти не чуєш його через скло!...
То не грім з-під небес, то не вершників-блискавок стріли...
Він до тебе мовчить, він ковтає, як дим, твоє зло...
Але ти у омані своїй палиш крил його тіло...

...Чи судилося нашим човнам до порогів дійти?...
Чи судилось йому, як герою, на сцені померти?...
Хто з нас першим до краю дійде? До межі – я чи ти?!...
Хто навспак розверне скакунів, що летять навстріч смерті?...
Чи судилося нам перейти перевали вершин?...
Чи судилось нам випекти хліб, той, що нива вродила?...
Чи судилося нам переміряти долі аршин?...
Чи судилося нам?... Хто повідає нам, що нам судилось?...

...Він до тебе кричить через час, він стає у вогонь!...
Він приносить офіру – він кидає в жар свої крила...
Але води відносять тебе, ти не чуєш його...
Ти дрейфуєш, як тінь, стяг спустивши і склавши вітрила...

...Чи судилося нам пережити зневіру зими?...
Чи судилося нам у любові і мирі прожити?...
Хто нам скаже про те, як востаннє побачимо ми
Сонця схід і як зранку у полі колоситься жито?...
Чи судилось дійти до кінця нашим чайкам-човнам?...
Чи написано нам загасити запалені крила?...
Чи подивляться ще, навзаєм, в очі він та вона?...
Чи пристануть човни, чи впізнає Він наші вітрила?...

...Він до тебе кричить – ти не чуєш його через млу!...
То не грім з-під небес, то не вершників-блискавок стріли...
Догорає вогонь, він згортає докупи золу...
Свої крила він спалить ще раз, щоб човни наші стрілись...

Кумпала Вір,
08-09.02.2008 року, м. Хмельницький

...Я прийду до тебе, моя мила,
Проліском напровесні весни...
В час, коли
Любові й Світла пружна сила,
Збудить Сонце й перетопить білий сніг...
Й раптом зробиться повітря тепле й вільне!..
Потечуть ярами ручаї...
І захочеться любити – сильно-сильно!..
Розцвітуть поля, садки, гаї...

...Березень напоїть квіти й трави
Соком, набраним з джерел підземних надр...
...Квітень на полях ріллю розправить
Коренями жовтих зерен–ядр...

...А у травні вся природа стане раєм!..
А під вечір, у вишневому саду,
Де хрущі, немовби солов`ї гудуть,
Чуєш: скрипка чи то плаче, чи то грає?..
Се до тебе я вві сні іду!..

...Я прийду до тебе, моя мила,
На світанку, в перший ранок літа...
В час, коли
Юга розгорне сиві крила,
Й заворожить на долині сині квіти...
Зійде Сонце й вип`є свіжі роси,
Розфарбує грона й кетяхи ягід...
Висушить покошені покоси,
Заворожить золота угідь...

...Червень квіти в зав`язі зав`яже,
Злаки в твердь зерна обернуть молоко...
...Липень бджолам мантру степу скаже
І по річці попливе з твоїм вінком...

...А у серпні розговіються простори!..
І десь там, де хлібороби в поле йдуть,
Де комбайни у фарватері гудуть,
Чуєш: шелестить колосся море?...
Се до тебе я вві сні іду!..

...Я прийду до тебе, моя мила,
Прохолодним першим ранком осені...
В час, коли
Кров стрепенеться в твоїх жилах,
Від торкання до роси ногами босими...
А під вечір по селу потягне димом...
Ніч наскрізь промокне під дощем...
І Покрова килимами золотими
Розтривожить в серці в тебе щем...

...Вересень: птахи летять у вирій...
Залишають свої гнізда до тепла...
...Жовтень: тимчасове перемир`я...
Осінь золота домів прийшла...

...А в листопаді затягнуть Небо хмари
І в горі нових поривів вітру ждуть,
Й каравани кораблів у даль ведуть...
Чуєш: в храмі дзвони, ніби чари?...
Се до тебе я вві сні іду!..

...Я прийду до тебе, моя мила,
Першим снігом в перший день зими...
В час, коли
Лапаті, білі-білі брили,
Встелить Бог тобі під ворітьми...
А старий Дідусь Мороз художник
В казку вималює скло твоїх вікон...
Іскри снігу на ялинках придорожніх,
Нагадають тобі сріблення ікон...

...Грудень Землю зачарує й заспокоїть...
Закує озера й ріки в товстий лід...
...Січень вмиється хрещенською водою
І полозками саней накреслить слід...

... А у лютому – відлиги та морози!..
А під вечір, у зимовому саду,
Там, де вишні на хрущів травневих ждуть,
Чуєш: рипнуло щось тихо на дорозі?..
Се до тебе я вві сні іду!..

Кумпала Вір,
23.01.2007 року,
м. Хмельницький