Промайнула між дерев веснонька зваблива
Та морозу дивний щем в серці залишила:
Закохався дідуган в устонька медові,
Як побачив дивний стан, у шнурочок брови.

Розпашівся не на жарт, тисне, як у січні,
Закликає вітер в лад підвівати звично.
Постаралися удвох: хрумкає водичка,
Примерзають уночі весни черевички.

Як побачило згори сонечко картину,
Що засипана снігами весняна хустина,
Відрядило промінців розігріти землю,
До коріння підійти, розбудити чемно.

…Усміхнулася весна, розцвіла красою,
Відігнала дідугана спати за горою.
Оживає поле й сад гомоном врочистим,
Наступає весна красна, казково - барвиста!

***
Мобільний здох.
А ти ще не сказав
Ні слова суті,
все блукав довкола.
Лишилась я,
і натовп, і вокзал,
І недоречні ритми рок-н-ролу.

Новенький потяг всмоктував народ.
На мокрих пальцях –
ворси кашеміру.
Мобільний здох.
Мобільний здох – і от
Я увійду і стану пасажиром.

Ти б міг мені сказати:
„Зачекай!
Кінець завжди багатий на початок”.
Мій телефон все вирішив:
нехай,
Так буде краще – зараз помовчати.

О збіг обставин,
що за дивний збіг!
Рука стискає пасинка Феміди.
Вже чути потяга глибокий вдих,
І мій сусід напрошується в гіди.

А як же важко втупитись в перон,
У цю залізно-кам`яну алею!
Під простирадлом,
наче телефон,
На півдоби
я зникну із дисплею.

Олександру Б.
присвячується

Тут все на схилах. Інколи крутих.
Все віддано вітрам, бува пожежам.
Лиш на вершинах ніби видно тих,
Хто вийшов на пласке лівобережжя.

І зазираючи в торішні сни,
Щоб відібрати віщі поміж віщих,
Упевнені, що всі – в о н и –
Батьки, сини – ніколи не колишні.

Там все інакше. Та не знаю як.
Напевне так, до чого хто притерся.
Ти родич мій, ти ближній мій, земляк,
Протяте часом, як стрілою, серце.

Ще довго сперечатись, хто осліп.
І в потойсвітті є свої макітри.
О, як непросто бачити углиб
Твого життя, опущенного в титри.

А в наших жилах вічність розлива
Одвічну тугу, мов навари м’яти.
І втішно думати, що в нас ще є слова
Самих себе колись переписати.

При-
св-
я-
та… приятелю

Прийди, приятелю,
прийди і пригорни.
Причина пристрасті –
свобода світських примх.
Прийди, як привид,
як світанок,
як пригода.
Прийди, як свідок,
як примара,
присолода…
Прилинь своїм до пристані
принад моїх –
Прищеп свавільних
На прицілі у святих.
Прилинь,
пригрій,
при…
сві… свідомо,
святотатно,
Притоком свіжості
з приплодом своєчасним.
Приснись, як прикрість,
в присмерку пригрій,
Мій приятелю,
Світлий принце мій!

18.02.2009 р.Б.

З-під вій — блакитна тінь, ознака нестеменна,
Й рожевий слід лишивсь на грудях де-не-де,
А він уже ступив ногою у стремена,
І кінь його баский вже гривою пряде.

Лишилася сама, коханка безіменна,
І дивиться на путь, де курява паде.
Одного вечора, як праця цілоденна
Кінчиться геть, вона дитину приведе.

Та в хаті прокричить недовго немовля,
І лиш в глухім садку, де скопана земля,
Розквітне рути цвіт і проросте любисток.

Вона ж так само вдень сапатиме поля,
Вночі — ридатиме, не знавши, відкіля,
Від кого день і ніч чекає тайних звісток.

1926

1. Собор

У тіні пагорків, процвівши потаймиру,
Звучить колона, як гобоя звук,
Звучить собор камінним Dies irae,
Мов ораторія голодних тіл і рук.
Встає огонь святобливої готики,
Як ватра віри,

як стара яса,

І по-блюзнірському піднеслись в небеса
Стрілчасті вежі —

пальців гострих дотики.

Рукою обійми холодні жили твору
І дай рукам своїм німим
Піднести серце власне вгору
На грановитих списах рим,
Щоб в очі скнарі темних веж
Заглянуло воно,

мов дзвін сухий, забилось.

І тінь впаде із пальців веж, як стилос,
І почекру її на серці не знесеш.
Немов кістляві й люті пута,
На серце ляже слів важкий узор.
Залізом,

полум’ям,

єлеєм,

кров’ю

куто

Зловіщу повість про собор,
Як в захваті стражденних юрм,
У скреготі зубів

і скреготі граніту,

Мов смертний спів,

мов клич одчайних сурм,

Щоб пломеніти і гриміти,
Здіймавсь собор на славу феодалу,
Яскриня віри,

кишло прощ, —

І на лункі тарелі площ
Вже дзвін його упав помалу,
Мов мідний шаг,

офіри мідний шаг.

Так в католицьких висохлих руках
Бряжчать разки з пахучого сандалу.

На дзвін не йшли,

а плазували лігма

Раби та блазні, дуки й королі;
І роззявлявсь собор,

немов солодка стигма

Безвольної й самітної землі.
І падали,

і дерлись під склепіння

Тіла без рук і руки, що без тіл;
Роти, розірвані навпіл,
В камінну бистрину вплітали голосіння.
І, як худа стріла,

злітав над ними вгору,

Як рук голодних гостроверхий сніп,
Натхненний корабель собору
У фанатичнім, виснаженім сні.

Крутилися роки в похмурій веремії,
Та не згасали, щоб ізнов блищать,
Вогні готичних яросних багать
На щерблених мечах і косах Жакерії,
Бо зводився собор — гнобитель і захисник,
Юрби благання і юрби прокльон,
Й готичний розцвітав трилисник,
Мов хрест, мов квіт,

мов псалма і мов сон.


II. БРАМА

У грі нелюдській,

в спразі неприродній,

Потрясши ланцюги прикрас,
Важкою зморшкою напнувся владний м’яз,
Обняв краї

спокійної безодні.

Підніс,

як пожаданний келих,

Широку браму в вишину,
Широку браму,

грішну і земну,

Мов круглий перстень на руках дебелих.
І творчий хист,

що не втомивсь,

не вистиг,

Снопи принадних зел на камені поклав,
Як груди дів,

гарячих і нечистих,

У шпетних ігрищах уяв.
Так щедро кинув семенасту брость,
Як звик на ложе кидати коханку,
Що зна любовний піт,
важких запліднень млость,

І ситий сон,

і спрагу на світанку.

На брості — квіт,

на брості — квіт, мов око

Розпаленого самкою самця
Ще тих століть,

коли в серця

Вливалась пристрасть хтивого барокко,
Що плинула з віків старого лабіринта,
Що поєднала іздаля
Вкраїнських брам рясне гілля
З вільготними акантами Корінта.
І той акант — не лавр

на голові державця,

І брами щедрої ніхто не розчиняв,
Щоб бранців пропустить

з подоланих держав.

Бо шлях звитяг крізь браму не прослався.
То брама пристрасті пригнобленій і лютій
Старих століть.

Одягнені в шарлат,

Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті,
Мов пишні бунчуки,

бундючний гетьманат.

Тоді, немов бучний вінець,
На масне волосся степу
Поклав церкви свої Мазепа,
Поет,

і гетьман,

і купець;

Тоді, програвши гру одчайну,
Навчився бігати назад
Мазепин білий кінь, оцей Пегас без стайні,
Безхвостий Буцефал

прийдешніх гетьманят.

Женіть того коня,

хода його хай втихне!

Мов списа ржавого,

дзвіниць ламайте тінь!

І мовкнуть дзвони,

дзвони з-під склепінь,

Бо серце наше більше, аніж їхнє!


III. БУДИНОК

Мов райдуга, що викута в гамарні,
Уже нагнувсь над домом віадук,
Але ще юрбами навколо ходить гук,
Стає в стовпи громохкі й незугарні.
Стовпи громохкі. Палі риштувань.
Підойми зігнуті. Поламані домкрати.
Кипить могутніх будувань
Гарячий бунтівничий кратер.
В’їдається у степ завзята праця та,
Як смерч, поставлений донизу головою.
Трясе рівниною і двигає горою,
Мов аркуші, шари земні горта.
І вибуха, як постріл, рух,

Розряд міцних натуг.
Тут
Буяє труд.
І пруг

ляга на плуг,

І кут

ляга на кут;

Луна іде навкруг
Споруд.

Ідуть потужні голоси,
Прокочуються в танці,
І відгукаються баси
Тяжких електростанцій,
Де на моторах, з-під щіток,
Між нафтових калюжок,
Повзе, закручуючись, ток,
Немов стальний остружок.
Наллявши сяйва в склянку ламп,
Він в’є свою спіраль
Від паль
До дамб,
Від дамб
До паль,
Кваплячись у даль,
Де хаос ям і хаос куп
Піску й рудої ржі,
Де на твердий, упертий шруб
Нагвинчуються етажі.

Колонки електричних гроз
В дротах прогримотіли,
І лопає тривалий трос.
Як лопаються жили.
І смерчі звуків випряда
Оскаженіла хуга;
То крутиться мерщій труда
Велична центрифуга.
Обертається мерщій,
Луна на гони й гони
По рейках гомінких колій,
Як вагонетки, гонить.
Копають степ, свердлять масив
І закладають тут же
Масиви стін,
І дула димарів,
І кратери споруджень.
Зубами чорними зубил
Рубають ромби брил,
Бетон громадять в кучугури,
І пахне, як озон, їдкий металу пил,
І котяться важкі акорди сил,
Широких спин і мускулястих тіл
З залізної клавіатури.
Залізо б’ють і гнуть прекрасну мідь
І горбатих м’язах руки чоловіка.
Над землею гримить,
Над старою землею гримить,
Як марш нечуваних століть,
Будування висока музика.
І стогне степ,

і стугонить країна,

Стальна запінена турбіна
Електростанцій громових,
І рухається день, як верств одвічний здвиг,
І другий день уже чекає черги,
Бо кожен день — як вибух і як штурм,
Шалений марш напружень і енергій,
Салют,

і виклик сурм,

і натиск,

і алярм.

Від тебе піти я думав учора і позавчора,
Бо ми назбирали разом зневіри високі гори,
Бо ми збудували стіни між нами із скалок болю,
І я відпустити мріяв тебе і себе на волю.
Приспів:
Кохана моя, кохана, єдина моя, єдина,
Я перед тобою винен, і ти мені також винна.
Я винен тобі всю ніжність, яку у душі я маю,
Ти винна мені ту жінку, яку у тобі кохаю.

Від тебе піти я мріяв, можливо, знайти гарнішу,
Та де ж я знайду свавільну, що буде мені вірніша…
Та де ж знайду ріднішу, наосліп мені знайому,
Таку, щоб коли цілую, то думалось – я удома.

Ти прости,
що не пишу тобі я листи,
не читаю
надвечір тобі свої сни,
не дарую
полотна своїх почуттів,
не роблю
усе те, чого ти б так хотів.
Всі листи
не доходять до твоїх очей,
всі слова
розчиняються в димі ночей,
всі картини
зображують наше життя,
але...
Я не знаю - хто ти,
ти не знаєш - хто я.

Греби, весляре, на верхів’я!
Король-весляре, на верхів’я!
   В люстерці гроз
в люстерці снів
в люстерці гроз безмежних,
Король-весляре, гей, блисни
в люстерці гроз безмежних.
Ой, покотись надхмарним рокотом
   що буйний грім.
   Загогочи скаженим рокотом
   що буйний грім.
   Та закувала чуйна хмара
   й заплакали дощі,
   пішли отари —
   попливли,
   а потім сипалась вода.
Невже вгамує шквал
шалений подих-бій вітрів,
коли тендітна пані-тиша
за ними йде?
Греби ж, весляре, вище, вище,
І з тріском бунт! і з тріском стріл!
І знову зорі — в метеори
— Так на землі працюйте вік...

Посьолок на горі, а там — завод сизий.
На серці пелюстки так тепло-тепло: мак.
Вже одцвірінькав птах свої жагучі меси —
За обрієм зима.

За обрієм зима, а лебедині крила...
Не видко на шляхах — жеврів листопад,
Але і промінь-цвіт не намантачить рала:
Захворів у степах.

Добраніч! У вирій ми, гуси, простяглися.
За вами й я туди (вовтузиться сумнів).
І завжди так в житті: до сонця несемося,
Лише затихнуть десь його палкі пісні.

Лосунем поплигав вітрець жовто-осінній.
Росте на думці дуб з голісіньким гіллям.
Гудок. Товариші ідуть, як франкмасони,
І на спочинок теж задумливі поля.

Мовчазно. Шарудить тільки змарніле листя,
Похилий пес пробіг через сумний байрак...
В якій гармонії я дочекаюсь гостя?
За обрієм зима...

Вчора, вчора летіли гуси
Небо сірим на землю стекло
Й місяць-щур не розбризкував мускус
На поснуле хатами село.

Білим впали сьогодні пір’ям
В березневого ранку імлу
І береза сльозою зневір’я
На соснову скидалась смолу

Не натішиться срібло мостами
Кригу неба крило розіб’є
Й молодик на село мов в останнє
Мускус зоряний літа проллє

Та по ночі в негоді цій білій
Ще заховано заспаний світ…
Й припорошені гусоньки сірі
Сороковий завершують літ.

Ти ворогів своїх не раз
В боях перемагав,
І славу з честю здобував,
Князь-воїн, Святослав!

“Іду на ви” – і ворог знав:
Полки вже маршем йдуть,
На сході з сонцем золотим
Хоругви розцвітуть.

І списів сяючі ряди,
І шоломів зоря
Кавказькі гори перейдуть,
Перепливуть моря.

За князя голови свої
В час грізний покладуть
І честь собі в боях лихих
Полки його знайдуть.

Вже краще смерть з мечем в руці,
Ніж втечі гріх важкий –
Так Святослав заповідав
Нащадкам в час лихий!

Прямо у груди постукає грім –
Зустріч так близько.
Викличу дощ і побігаю з ним,
Наче дівчисько.
Легко зроблюсь незнайома собі –
Юна бігунка.
Та не втекти від вологих обій-
Мів...
І – поцілунків.
Пестощі краплям не забороню –
Дуже хотіла
На акварелі накрапати ню –
Вигини тіла.
І розчинити слова молоді –
Наче любисток,
І сполоснути в небесній воді
Душу Пречисту.

Навіть не смію
Просити нічого,
Господи, -
Долі,
Дороги...
Осанно!!!
Все
Починається
З Твого порогу...

Навіть не смію
Казати „Чому Ти?”..
Знаю –
На благо.
Знаю –
З любові.
Кожен собі
Свою долю
Наплутав...

Господи!
Всує,
Грішна,
Намарно
Хлюпала словом,
Впускала зневіру...
Ти ж – як і завше –
Сонцем
Безхмарним...

Господи!
Дав,
І Даєш,
І Примножиш
Кожному –
Тільки
Спромігся б узяти.
Вибач...
Інакше
Молитись не можу...

Я – Твої будні.
Ти – моє свято.

* * *
У листопаді сни завжди глибокі.
Такі ж, як осінь, випита до дна,
Коли м`який і неквапливий спокій
Не потурбує збурена весна.

У листопаді сни завжди пророчі,
Тривкі, як повний місяць на воді.
І так незвично: ліс супроти ночі...
Віддав усе, віджив і відгудів...

У листопаді – мов відкрите тім`я –
Холодне небо високо бринить,
І, прокидаючись, гадаю: чим я
Тебе сьогодні зможу звеселить,

Коли усе – вітрам, дощам, туманам,
Коли слова – і ті такі скупі...
У листопаді сни мої – як рана,
Глибока, і нанесена... собі.

1.
Була і немає.
А стільки всього було!
І болю, і радості,
Свят і тривкої тривоги…
Усе відпалало, -
Крізь серце, -
Усе відгуло,
Була – і не буде
Так близько уже нікого.

А як ти була!
По вінця весь світ, по краї!
А як ти була –
Із сонячним променем злита.
Лишилося все,
Що колись називали своїм,
Лишилося все,
Але на правах реквізиту.

Прожити як є
Ці ночі, ці ранки, ці дні.
Прожити як є
Відпустки, свята і будні.
Ми нашому «завтра»
Учора відрізали: «Ні!».
І більше з тобою
Удвох
Там уже не присутні.

2.
Перегорни мене, як сторінку.
Готуй чорнила для інших вражень.
Я по земному тобі не жінка.
А по небесному? Хто підкаже?

Моя печаль твоїх слів не варта.
На обмін цей ми давно не згодні.
Я – не твоє полум’яне «завтра»,
Ти – не моє крижане «сьогодні».

Перегорни. Так, напевно, треба.
Ти мною п’яний.
Тобою сита.
До тебе…
Разом…
А після тебе?...
Розбите дзеркало.
Я розбита.

Іноді падають зорі
Там, де широке поле.
З них виростають квіти,
Взявши в землі гіркоти.

Стільки гірких історій
Квітами серце коле...
Стане замало світу,
Досі ж була тільки ти.

Іноді падають крила,
Іноді ти зникаєш.
Є ще, крім тебе, небо.
Небо в очах не все.

Квітами шлях закрили,
Вже його не шукаєш.
Іноді так і треба –
Сам нас хай час несе.

З неба вогню пелюстка
Впала на білу хату,
Першим згорів лелека,
Потім кохання з болем.

Всесвіт – велика пустка,
Вихід один – кохати,
З кимось іти так легко
Теплим политим полем.

*
Жінка у танці
Палахкотить, як вогонь,
Що я роздмухав.

Полум'я сукні.
В ритмі звивається і
Манить до себе.

Складки гарячі мигтять,
Схожі на стріли.
Ранить мене наповал
Жіноче тіло.

*
Бурульки
перша радості сльоза
на мить застигла,
ніби ртуті крапля –
вимірює уже тепло весни.

*
Світ очманів
від чекання мого.
Ти вже далеко.

* * *
На чорнобривцях – тонкошкірий сніг.
А я усе відтягувала осінь,
Як тятиву...
Та так і не вдалося
Терпкого часу зупинити біг.

Гірчить в повітрі.
На душі гірчить.
Я знала – все удосвіта минеться.
І ось –
На чорнобривцях сніг лежить,
Як на мені.
Не обмине й мене це...

Мудріше, втім, - не кликати журби,
І не спиняти погляд на долівці.
А я дивлюсь
На сплутані чуби
Під снігом перемерзлих чорнобривців.

ЗА КАВОЮ

Дощ перейшов на пошепки і стих.
А я – ніяк не наберусь відваги
Тобі сказати кілька слів із тих,
Які до ніг лягають, наче стяги.

Які до скону будуть при тобі,
Та не гвоздикою в тугій петлиці.
Їх не пускають, наче голубів,
З майданів привселюдно у столицях.

Вони не відають дубових рам,
Обкладинок замацаних альбомів,
Вони лишаються назавжди там,
Куди немає доступу нікому.

Однак сказати – право не моє,
То ж я лише дивлюсь на тебе хватком
І слухаю, як ложка виграє
На стінках керамічного горнятка.

Який пиріг!
А смак!
А запах!
Я – напекла.
Я – пригощаю.
Беріть!
Не гребуйте!
Скуштуйте!
Сімнадцять курок
Віддали
Свою печінку
В цей пиріг.

Смачного!!!

* * *
Хочу стати сміливою,
Щоби
Бути собою:
Шаленою,
Пустотливою,
Зануреною з головою
В життя,
Що усюди є –
Видиме і невидиме,
Таку –
Ніхто не розплутає,
Таку –
Ніхто не хотітиме…
Хочу бути
Наскрізною,
Щоб крізь мене –
Печалі.
Бути хочу я різною,
І зі скла,
І зі сталі,
Бути
З нитки шовкової,
І -
З колючого дроту,
Запальною,
Бідовою,
Покладеною
На ноти,
Навіяною
Приливами,
Снігом,
Дощем і вітром,
З тобою
Завжди щасливою.
З тобою.
А ще –
Зі світом.

Де починаються слова,
Там починається порожність,
Гріховність мислі,
Дум ворожість
І замість серця - голова.
Де починаються слова,
Вмирає дух,
Зникає вічність,
Польот зникає, навіть птичий,
Мовчи, допоки суть жива.

№1

Того разу
був прекрасний день.
Я - ще дурне хлопчисько,
а вона - чи не найкрасивіша
з усіх дівчат.
З нею було легко
розмовляти;
так - немов
купатися у сонячній воді.
Але той день всього лиш був одним,
безмовно щедрим днем.
При зустрічах,
які траплялися задовго потому,
ми лиш віталися.
Й ніколи більше ми
не гуляли разом.
І я ще довго думав,
що ж це було
і чим воно мало змогу
стати,
якби тоді мені
стачило сили
натиснути дзвінка її дверей.

№2

Кохання.
Так, це було
справжнє кохання,
що трапляється вперше
й захоплює,
наче важкий психоз.
Її звали Настею
і вона все ще училася в школі.
Я не вмів як годиться кохати,
тому першою мене поцілувала вона.
Нам приємно було просто ходити
по місту за руки,
просто обійматися,
просто дивитися в очі.
Тоді була весна
і все було чудовим,
життєвим, як щойно збудований світ.
Та нехай все минуло,
і ми вже давно не разом,
для мене вона назавжди
"мала кльова Наська".

№3

Найнезвичайніше створіння,
що мріє про дивні речі
мене сильно збентежило.
І, якби не
абсурдність початку -
ми б і далі
спілкувались лише про музику.
Або врешті-решт
прийшли до всього повільно.
Так, як хотіла вона.
Так, як не вмію я.
Зрештою,
у нас на все був лише місяць.
Місяць не повний - з перервами.
По закінченні якого
таки прийшли чеки на сплату
за використане щастя.

лютий 2008

Світлофорний розум мегаполісу…
Вихрова акустика віршів…
А за ними огортає проліски
романсеро синіх місяців.

Їх тут вісім. От вони злітаються
на бузковий подив голосів
і зірки неназвані гойдаються
на нитках не винайдених слів.

Першого контакту увертюрою
снить скалярне поле таїни…
Лише я інопланетно думаю:
звідки тут є проліски земні :-о

Човни вмерзають у причали,
Де біла гладь, оцім жиє,
Зітхає, і борти ламає,
Що це?,
......... життя, може й твоє,

Прозорість злив і зорепадів,
І плесіт хвиль, /тфу, ж було гладь/,
Жіття не кожен розуміє,
/І сотворила ж, якась блядь/,

Та тільки стигне в горлі клекот,
І човен твій, уже ось, ось,
Щє й на душі, такая спека,
І ці вірші, не знамо щось,

А біла гладь, немов чекає,
Вперто борти човна ламає,...

До чего же
я устала
за тебя с тобой бороться.
В твоей жизни
очень мало
для меня тепла и солнца.
Я устала
от ненужных
слов, попыток объяснений.
Ты приносишь
слишком много
отрицательных волнений.
Будто я -
пустяк какой – то
и волнения не стою,
от меня
отгородился
ты невидимой стеною.
Одиноко
сердце стонет,
когда я тебя целую.
Плохо так,
но было б лучше,
если б ты нашёл другую?

Жив у лісі Їжачок –
Повна жопка колючок.
Раз у лісі на горісі
Він помітив пташечок,
Що літали, як фанера,
Між дерев і гілочок.
Їжачок на них дивився,
Сильно жабою давився,
Бо літати сам хотів.
Але в нього не виходе:
Їжачки ж такі уроди,
Що без крил і без хвостів.
Зразу сильно обламався,
Довго пухнув і довбався,
Аж насилу догадався –
І, забивши косячок,
Обкурився Їжачок,
Полетів до зірочок,
І забив на пташечок.

Я прокидаюсь від вібрацій
Космічних рим.
Мене лишає рано-вранці
Сон-анонім.
Йому зійти за панібрата
Я не боюсь,
Бо вени звикли відчувати
Вселенський пульс.
Забуду, як душа летіла
В сліпучий блиск,
Щоб знову дарувати тілу
Небесний тиск.
На Ґанок вийду у сорочці
Ще теплих крил,
Прокліпаю в небеснім оці
Зірковий пил.
Фантазія-майстриня тонко
Рядків натче
Із райдужної оболонки
Моїх очей.
У колір дня моя дорога
Вже вируша,
Де тихий шепіт діалогу
Душа – душа.

Домінує щоранку в кімнаті
прокисле вино,
і червоною плямою манить
з розбитої таці.
Вже із люстра он та переконує:
«Баста! Давно
біль притих твій...
загоївся...
…як на собаці!»
І образа від серця спаде
аж до місця внизу,
у якому (спитаєте маму)
у мене шило.
На очах –
ніби хто по тій рані лизнув -
не кровить більше пам’ять.
Зажúло!
Гей, вечірніх новин позивні,
відірвіть мою думку від хаосу!
Так – Арбату!
А вам, сльози, - Ні!
Годі плакати!
Зарубцювалося!

Це, можливо, вам видасться дивним чи
Як мінімум – некультурним:
Мені хочеться грати опівночі
І прелюдії, і ноктюрни.

Стати звуками, клавіатурою,
Пролетіти над ніччю стрімко, і…
Ви мене «божевільною дурою»
Назвете за тонкою стінкою.

Хочу видихнути мазуркою,
Закохатися менуетом.
Сплять сусіди.
Їх не розбурхаю.
За законом
І етикетом.

Стережу їхній сон я Тузиком,
Вириваю із себе звуки.
Ти пробач мені, пані Музико!
Не торкайтеся клавіш, руки,

Йдіть на спокій, у котрий, клятий раз,
А якщо уночі не спиться,
Значить, клавіші обміняти час
На слизькі металеві спиці.

* * *
Донечко!
Як ти на мене чекала!
Згадаю про це –
І на серці важко.
Заснувши на стільчику,
Без покривала,
І –
Без вечірньої казки.
Змерзли ручки твої і ніжки,
Мій промінчику, веселушка,
Під щокою – укотре! – книжка,
Книжка,
А не подушка!
Що тобі, моя радість, сниться?
Чи – як грає із вітром квітка,
Чи про те, як пухнаста киця
Набирається сонця влітку?
Як ромашка угору пнеться,
Поруч – я, і читаю казку.
І у мене - немає лекцій,
І мене не чекає праска,
Посуд, віник, прання, ганчірка,
Інтернет, телефон, візити,
Несподівані вірші, дірка,
Яку треба в будь-що зашити.
А роботи – не тільки хатня…
День за днем, а за іншим – день ще…
Мені б тридцять годин – достатньо,
Та доба має значно менше.
Як змінилися темпи наші!
Як твою зберегти довіру?..
Строки – стислі.
Задачі – важчі.
Часу – двадцять і плюс чотири.

Ох і небо!
Наче крига скресла!
Де не гляну –
Вийшло з берегів.
Як мені
Такі зробити весла,
Щоби твій
Оглянути розлив?
Щоби дна
В тобі не відчувати,
Веслувати –
Все одно куди,
Щоб горіли
Зорі-діаманти
У глибинах
Талої води.

Ярій, душе,
Ярій, а не ридай.
В. Стус

Довкола твого імені – чутки,
Терзають душу чесного поета.
Комусь дорогу перебіг-таки,
Що й мертвого кусає ще підлота.
Комусь мізерному таки не угодив,
(Мабуть, й не вчився ти цього робити.)
То ж скубають понині залюбки,
Бо здачі їм вже не даси, поете.
Мізерія ота завжди була в житті,
Що боляче уміла лиш кусати –
Нема, щоб в скруті чим допомогти,
А й мертвим вигребуть сміття із хати.
Колись і Стуса заживо вгребли
Заздрістю в землю вороги лукаві,
А нині, бач, «Героя» вже дали,
Він з почестю поповнив славні лави.
За Україну, Юрку, за народ і честь
Ти постраждав, попри усі обмови,
Колись й тебе згадають так, як єсть
І був яким ти у житті-любові.
Та земляки ж бо пам’ять бережуть
(Чи ж хто за них тебе ще краще знає?!),
В їх пам’яті й любові – вища суть.
Хай кістка в горло тим, хто тебе лає!
Як міг, так жив, може, й не без гріха,
Не товстосум і не лакуз лукавий.
Борець за правду й честь – доля ж лиха
Сина народу в України вкрала.
Та в пам’яті людей лишився світлим ти,
Як не старається олжа чорнити нині,
Маєтків не здобув, сина не доростив,
Але служив душею Україні.
07.2006 р. м. Житомир

Горіла свіча життя,
Відсвітом сонця горіла –
Щербатая доля митця
Плитою гранітною сіла.
Здрастуй, Юрку, це ми,
Твої літстудійці, друзі,
Летіли до тебе крильми,
Сумуємо по тобі дуже.
Тобі б півстоліття було,
А ти так пішов зарані,
Відняте життя спливло
Сивим туманом раннім.
До ніг твоїх квітів сум
І шелест трави шовковий,
І свічка, запалена знов,
Озвучене мертве слово.
Тече швидкоплинний час,
Звучать твої вірші щирі.
Ти в слові живий для нас,
Тут юні зійшлись й посивілі.
Свіча не згасає, горить —
То душа твоя поруч із нами.
Єднання духовного мить
Шелестом трав ланами.
2.07.2006 р. м. Житомир

Розбухле пухирями сочистими,
гематомами вкрите
зеленавими, жовтими, синіми,
вигниваюче ран печерами,
чорними, криваво-запеченими,
на дні озера,
піщаному, байдужно-чистому –
тіло молодої утопленої –

холодними рибами осміяне,
мудрими крабами розкраяне,
збитошними личинками перенаселене.

А як на дно опускалася,
довге волосся
промінням густим
вгору здіймалося,
лататтям розросталося,
квітами білими сміялося
до дна того –
відразного,
темного.

Весною бувають дні,
коли небо заростає корінням дерев.
Деревцята тягнуться вітами до землі,
ніжно лоскочучи тім’ячка перехожих.

Колись давно
наївна молода верба
поцупила у мене корону
своєю кроною.

Тепер –
заплуталася у вигинах її тіла
старого, плакучого.
Обросла мої груди
тисячним гіллям
і кожним листочком,
пагінчиком,
гіллячкою,
закорючкою,
корінчиком,
липкою брунечкою,
кожною кори зморщечкою
благає повернутися
до ірію...

Стоїть над річкою людина,
А з вуст її злітає дим;
Блакитні мрії і години
Щезають в хвилях. Золотим

І неосяжним водоспадом
Вечірні зорі полились,
А в серці дикому менади
Кружляли танцями колись.

В очах блукали чорні кішки
Таємних знань, тонких думок.
А зараз все, мов чиста книжка
Без назви, слів і сторінок.

Холодна хвиля промайнула,
І стало тихо, як на дні, ─
Людина дихати забула
І загубилась уві сні.

Останній подих розчиняє
Останні зорі у диму,
Мов птах, летить у дивну зграю,
Там легко й байдуже йому…

где нить и маятник пространство составляют
и ночь не потревожит стук шагов
размякшая вода - стекла оазис
не оставляет никаких следов

там лишь одно под левою лопаткой
где слышен шум сменяющихся страж
другое небо видели мы падало
его глаза не замечали нас

там лишь одно за клеткою кириллицы
где сладок мед и первобытен страх
другое небо с грохотом надкрылий
рождалось из-под львиного ребра

не позовет по имени запомни
второго неба почерневший сад
запомни вкус и цвет и горечь
едва ли возвратишься ты назад

Опірена босвелія, кору обходить ладан:
– Коли вас молодитимуть, як батька – Пеліади,
а кров не поступатиме до віт по серцевині,
до вас я повертатимусь Бореєм зі святині,

зі свят мого розладання на берегах Іллісу.
Повівом очищатиму над Геєю завісу,
щоб здалеченька бачила як Геліос мандрує
та розсипає золото, неначе полиск збруї.

Як леда, з Лединих яєць міняють діоскури
палаци небожителів на підземелля мури,
в той час – виходять ламії та каркають сивіли,
а сивина розходиться волоссям Герофіли.

В той час, скорботний я, піладні обійму терени,
як все нутро своє відкриє діжка Діогену,
як Одісею шлях нарешті витче Пенелопа
і змиють гіркоту з лиця скорботного потопи

дощів, що розперіщились, мов Арес за Еріду,
зате, що фобам й деймосам у просторі Евкліда
проставлено замало дат з поміткою "до крові",
зате, що стріли, як летять – то повертають знову.

Не бійтеся – знежилені не відчувають болю,
ані Полему запаху розлитого по полю.
Ах, скільки пір`я по землі мені збирати, рідна,
щоб сріблом перелитися зі золотого в мідний?

16 Березня 2009

Но ты не из тех, кто тоске воспевает осанну.
И также не тот, кто бы мог ну хоть что-нибудь спеть.
И скалятся окна домов отрешенно туманных
И хлещет по листьям дождя почерневшего плеть.

Леса фонарей прорастают верхушками в небо.
Продажный неон вытекает из вырванных вен.
Знаешь, что людям как прежде – лишь зрелищ и хлеба.
Кровью окропленных каменных выцветших стен.

Снова подняться с колен, будто к солнцу подняться.
Прошлое наше – огня догоревшего дым.

Только все чаще покорные тонкие пальцы
Жаждут тепла, словно странник – глотка воды.

(Нелечці)

За вікнами твоїми – пізня осінь...
Уже листопад, а дощі все не моросять.
Все вкрив своєю ковдрою туман –
Сьогодні він тут ватажок і отаман...

В тумані просинається світанок,
В день переносить прохолоду тихий ранок...
Туман розвісить на твої тендітні плечі
Спокійний, тихий, прохолодний, пізній вечір...

А потім в цей туман згорнеться ніч,
Й до ранку згасне теплий вогник твоїх свіч...

...Й від твого ясенового порогу,
Туман постелить з біло-сірих хмар дорогу...
Й розлиє по долині молоко
І огорне тебе своїм пухким вінком...

...І ти по саду побредеш у тім тумані
Й відчуєш дух осінніх днів, живих, останніх...
І свіжістю туману будеш дихати,
Й сама до себе прошепочеш дуже тихо ти:

- Стелись, туман, до ніг моїх, стелись!...
Вишіптуй шурхотом осінніх падолисть...
І в свіжу прохолоду огорни
Мій тихий сон, і коло мене ти засни...

І десь, аж в березні, напровесні, проснись,
Й туманом ярим навкруг мене огорнись!..


Кумпала Вір,
25.11.2006 року, м. Хмельницький

(Батькові і матері)

…А народився я - на Україні,
Де жовте Сонце й Небо синє-синє!..
Де над полями райдуг грона виснуть,
А крізь віки відлунням лине Пісня…
…А народився я - на Україні,
Де жовте Сонце й Небо синє-синє!..
…Тут у Степах сивобородий Батько-Вітер
Куйовдить ниви і скородить трав суцвіття!..
А на Річках гойдає чайки й байдаки,
А в Горах каменям навіює думки!..
…А край мій рідний називається Поділля:
Багатий чорноземом, хлібом, сіллю…
Я виріс в хаті, в мальовничому селі,
В душі моїй – слід Матінки-Землі,
Де по дощеві райдуг грона виснуть,
А серце пробирає тиха пісня…
…Я п`ю холодну воду із криниці,
Я – то в селі, то – в місті, то – в столиці:
Шляхи й стежки, рівнини, доли, гори,
Поля й ліси, річки, садки і море!..
…Де джерело мого патріотизму?...
Чому тече сльоза і серце тисне?..
Та не шукайте логіку – даремно…
Хто вміє бачити – побачить Світло в Темряві…
Бо народився я - на Україні,
Де жовте Сонце і безкрає Небо синє!..

Кумпала Вір,
13.01.2007 року, м. Хмельницький

Чотири сонця
народили воронів
з очима сяючими.

Мале дівчатко
знайшло метелика
у коробці сірниковій.

Барвна мушка
упивається сечовиною,
крильцями променіючи.

Білим криком
пекло кличе
у світло святості.

Це ж зовсім не дивно –
наснитися собі святим,
зі світляним колом довкола голови,
що звільна
ступає
водяною
поверхнею.

Це ж зовсім не складно –
розсіятися на виднокрузі
квіткою лотосу,
гойною,
гармонійною.

Це ж зовсім не страшно –
лезом тонким, блискучим,
щоранку вирізати із грудей серце –
все одно,
відновиться
до вечора.

*
В моєму серці
весна розквітла.
А зимно на душі.

Одні за одними,
я кидаю тобі фрази,
крихти слів.
Немов в безодню
летять ті образи
із похмурих снів.
А оператор,чемно так,
рахує символи.
Я ж хочу в кожен знак
хоч десь-колись
закласти зміст.
Ніхто ж тобі
не розповість,
не забувши хоч про одну деталь,
історію мойого дня...
А ти, слухняно прочитавши,
щось напишеш у відповідь.
Кілька слів, крізь далі промчавши,
промайнуть у моїй голові...

І як, все-таки, приємно
хоча б уривками фраз знову і знову,
навіть коли ти далеко,
вести з тобою розмову...

Сидів на зупинці,
занурений у проміння
весняного щастя,
аж коло мене сів
людина-кульбаба.
Він розправляв
і простягував до Сонця
соковиті пагони,
під якими вже яріло
жовте його серце.
Ще залишалося багато часу,
поки достиглі
його думки і послання
розлетяться геть під гарячим вітром,
аби проростати в інших ґрунтах,
натомість полишаючи
сухі стебла
під холодною росою.