Мій любий, як я рада знову бачити очі твої,
тільки чому вони знову такі сумні???
чому сльози рікою, так гірко пливуть???
чому мені нічого не скажеш, коли я хочу щось почуть???
Коханий, я прошу, не мовчи, скажи хоч щось,
щоб серденько моє, так сильно не треслось.
Воно ж....йому ж боляче страждання відчувати,
бо тяжко в твої сумні очі заглядати....
Ти мовчиш? - Мовчи...нічого, ані слова не кажи,
але і тікати від мене не спіши...
Я знаю, здогадалась, що тобі більше не потрібна,
ця версія із ста - найбільше вірогідна...
Ну що ж...іди, іди, щоб не плакала я...
при тобі ніколи плакати не сміла я...
А я ж все прочитала на твоїх губах,
я все побачила у твоїх сумних очах...

Кожен день з тобою - щасливий,
І цей світ з тобою - мрійливий.
І все прекрасним стає з тобою,
і сяю я коли ти поряд зі мною.
З тобою дрібницею все здається,
і навіть якщо весь світ перевернеться,
посміхнешся ти, і я нічого не побачу,
і геть все й усім пробачу.
ну що ж тут мені казати,
невже зуміла так сильно покохати,
але я знаю, ця любов взаємна,
така ніжна, казкова, єдина....приємна....

Сьогодні хочу вовком на місяць вити,
хочу тебе більше так сильно не любити.
Не вірити, що знову ти прийдеш,
не вірити, що мене з собою забереш....
сьогодні хочу, я піти і не повертатись,
жаль,з такими словами я не хочу гратись...
Я хочу. просто відчувати любов,
я хочу, щоб в жилах наших закипала кров.
Сьогодні хочу сонцю вранішньому радіти,
хочу тебе, як сніжинку, на лодоні розтопити,
і зоставити слід сніжинки на своїх губах,
і її частину на своїх ніжних руках...
Сьогодні я про тебе не думати навіть і не сміла,
хоча від думки такої позбавитись я хотіла.
Я хочу, щоб ти мене дуже сильно любив,
щоб в сильні морози мене своїм теплом зігрів...

Зів"яла троянда, і сльози з очей так і пливуть,
невже, вони мої спогади зітруть?
Невже вони, всі болі забирають,
невже через них, всі так щиро кохають???
Зів"яла троянда, червона троянда на снігу лежить,
про життя наше спільне, немає, що нам ворожить...
Невже забув ти мене, невже забув???
І те, як клаптик щастя мені колись повернув???
Зів"ялі троянди, що з часом і з нами стається,
на жаль, час назад більш не повернеться.
Не виправити нам, наших помилок життя,
не вилікувати троянди, і просто забути про майбуття...

Ні, я не буду сонцем, я буду вічністю в руках,
тебе ніжно обіймати, й приходити у снах.
Я знаю, знаю, що невдовзі я тобі набридну,
але без твоєї посмішки жити, я не звикну.
Не буду сонцем я для тебе, а зіркою у небі стану,
на тебе з висоти, з неба ніжно погляну...
...і посміхнусь, і від біди лихої, я застережу,
тебе, немов зіницю ока, я бережу...
не буду котиком для тебе, а буду сновидінням,
найкращим у житті твоєму нічним видінням,
але з настанням ранку, зникну і розтану я,
і зійде яскрава вранішня зоря....
і згадуватимеш ти...отой чудовий сон,
отой нічний, повний захвату, полон...
Але розтав..розтав у повітрі...і мене не стало,
бо те сновидіння мене в собі всю ніч ховало....

Твоє ім’я, як сурми срібний звук,
В борні за день завжди ти перед нами.
Тебе до зір знесли мільйони рук,
Щоб ти сіяв, як прапор, над віками.

Ти нас ведеш, як вів колись давно
До перемог, скоривши час і далі.
Коли серця мільйонів злить в одно —
Твоє це серце буде, рідний Сталін!

Шумлять міста, і сонце знов і знов
Встає для нас за даллю голубою.
Тобі вітчизна шле свою любов,
Як кожне серце, сповнене тобою.

Цвіте мій край, як пісня у боях.
У світлі зір і у гаїв безжурі.
Це ти зробив — це партія твоя,
Це — кожний з нас, народжений для бурі.

Не марно, ні, боями край гримів —
Минули дні і злиднів і негоди.
У гуркоті заводів і ланів
Прийми цей спів щасливого народу.

Прийми його у сонячний цей час,
Щоб він гримів про тебе яснодзвонно.
Ти світиш нам, ведеш в майбутнє нас,
Віків маяк і слава міліонів.

1937 р.

Джерело: Хрестоматія з укр. літератури для X класу сер. школи. Харків, 1950.

Я підійду непомітно, щоб ти подиху мого не відчув,
щоб обличчя мого непобачив і голосу мого не почув.
Лиш дотиком руки ти відчуєш, що я до тебе підійшла,
що серед мільйонів людей, я обрала тебе і тебе знайшла.
Очі твої вогником невідтворним радісно засяють,
і можливо тоді, я зрозумію, що вони дійсно кохають.
За сотні тисяч кілометрів, я ці оченятка знайду,
в них залишилось віддзеркалення мого обличчя, тому я їх знайду.
Слова не сказані, тексти віршів до кінця не дописані,
не всі ще романи про кохання - не всі ще написані.
А наша КАЗКА, казка наша...про кохананя. про життя,
в ній немає кінця, в ній лише чисте майбуття.
Я підійду непомітно, ти не помітиш, як я підійшла,
я тебе обійму, бо не хочу відпускати щастя, що знайшла.
Кохання не хочу втрачати, воно дорожче життя,
але любов - одна дана на все життя, а ті підробки, то є сміття!!!

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

1922

Навіщо я тобі вчора те сказала,
чому ж тоді я не промовчала???
Уже сьогодні ти до мене не прийшов,
мене серед людей незнайомих не знайшов...
І погляд твій холодний, зустріч й та без поцілунку,
любов наша стала ще нижчого гатунку....
Я знаю, знаю, що лиш я в цьому винна,
і виправити цю помилку повинна....
Я втрачати тебе не хочу....і не хотіла,
але нажаль втримати я не зуміла...
і боляче тепер, і холодно в душі,
невже мене не любиш...тепер скажи...
Ти розлюбив, але мені цього не скажеш,
своєї прохолоди мені ти не покажеш,
і як же я тебе любити сміла???
я ж таке щастя теж тримати хотіла...
Хотіла, але невтримала, лишні слова сказала,
чому тоді мене ти не спинив, щоб я мовчала???
щоб все як і тоді добре було....
все своєю течією пливло...

Закінчився зошит...зламалось перо...
але все ж почалося, щойно зацвіло.
Єднаються два береги, міцніють мости,
казка триває, одне одного любимо ми.
Любити..любити все життя готові,
і відкривати риси все нові й нові,
нехай погані, але і за них любити
і все життя пліч-о-пліч разом пройти...
І в старості...юнацькими очима
ти споглядаєш, що навпроти тебе людина
ззовні постаріла, а в середині - дитина,
для якої прожите життя тяжке...з тобою - малина.
І згадується, як щосекунди разом хотіли бути,
хотіли всі переживання разом оминути...
І все-таки вічне юнацьке кохання,
що несе в собі на все життя лише світання.
І поряд тебе є завжди людина,
хоч вже постарівша, але дитина,
що боїться тебе загубити,
що все життя сміла лише тебе любити!!!

...Телефон не дзвонить, і не ти з"являєшся у снах,
смс не приходить, я вже не в твоїх руках,
нічого не повернеш, такої як я більше не знайдеш,
зруйновані мости, і в мої сни ти більше не прийдеш...
А як хочу тебе обійняти,
ніжні руки твої приласкати,
подивитись у очі ніжні твої,
Вибач, але вони вже не мої...
Ти більше не прийдеш, мене не обіймеш,
Забув мене і мене більше не повернеш...
Але ж це самообман, це сон, ми завжди разом будем,
бо ми одне одного дуже сильно ЛЮБИМ....

Люблю...слово це прекрасне,
як сонечко на небі ясне,
як хороше коли чуєш його,
бажаєш кохати, нетримаючи нікого...
Люблю...колись скажу тобі,
для тебе ці слова зовсім не прості.
Але скажу люблю і тебе я поцілую,
своє кохання я навік тобі дарую...
Люблю...це слово повне щастя,
немає там, ні краплини нещастя,
там лиш добро і взаємоповага,
там панує творча наснага.
Люблю тебе, але все ж промовчу,
від тебе я ніколи більше не втечу.
Боя кохаю, якби дивно не було,
але кохання моє ще ніколи так не цвіло...

Тікає годинник і серденько стукає,
про нашу розмову воно все думає.
Все швидше і швидше, та нема вже куди,
Хочеться мені зімкнуть наші мости.
Коли руку твою зігріть я захотіла,
дивно, але душа моя на сьоме небо злетіла,
і так хороше і мило стало мені,
ніби все не на яву, а увісні.
Коли говориш, і я поряд стою,
відчуття ніби впала, і прокинулась в раю...
Там, де зустріла тебе - свою долю,
знайшла я і щастя, і для душі волю...
Серденько все тривожиться, все стукає,
про тебе воно весь час цей думає,
незнає воно чи назавжди, чи на один раз,
побачим ми, коли пройде час...
Серденько болить, серденько страждає,
та не вірю чомусь, що воно кохає...
Кохає тебе....тебе одного,
милого хорошого, але не мого...

Я більше не вірю в кохання,
воно приносить одні розчарування,
болі одні і крики юної душі,
здається ж, не руйнуй кохання...не спіши...
Але зруйнували, не залишилось більше почуття,
спалені мости, а в душі сміття...
Немає вже кохання, більше вже нема,
більше його незнайдемо поки у душі зима...
Ти говорив одне, зробив зовсім протилежне,
ти думаєш, розбити душу - це віддати належне?
А боляче...і серце вже не б"ється,
чекає воно поки хтось інший посміхнеться...
В кохання вічне, більше я не вірю
і більше в житті повірити не посмію,
зрадив ти мене, боляче зробив,
невже ти сам розлучення хотів?
Я більше не вірю ні тобі, ні осені нашій,
хотілось би щось зробити, біти по-старшій,
щоб в це кохання повірити знову,
почути пісню тривожну, але нову...
Зрада - це гріх, кохання - це доля,
це обидвох людей вічна неволя.
невже існує на світі вічне кохання,
якщо приносить воно лиш страждання???

Її ти любиш, її одну,
таку красиву, таку струнку,
Про неї ти весь час мені говориш,
Для неї ти співаєш, а мені і не подзвониш.
Вона для тебе та...єдина,
вона для тебе в полі одинока калина,
А я лиш та росинка, що вранці у полі випадає,
яку ніхто ніколи не любив, і навіть зараз не кохає...
Її на руках ти носиш,
її руки і серця ти просиш,
А я лиш стою десь там у стороні,
як пилинка у пьянкому вині...
Вона для тебе ідеал,
вона- останній для тебе причал.
А я лиш човник, що поряд пропливає,
який тебе завжди любив і як жити без тебе незнає...

Слова, що кинуті на вітер більше значення не мають,
вони десь в голові, десь там блукають...
Навіщо вже їх перекручувати знов і знов,
а може то є пристрасть, а не любов...

Слова ти кинув, а в голові вони місця собі не знаходять,
просто між рядками цими тихо бродять,
Вони навіюють печаль і серце більше не може розриватися,
і плакати не можу, і навіть щиро посміхатися...

Слова, що в собі не мають більше сили,
Вони не оживуть, якби ми не хотіли,
Вони зруйнували все, нічого вже немає
щоб повернути тих хто ще кохає...

Слова, слова, слова...а чого вони вартують,
то їх намагаються позбутись, то без них сумують...
А вірші, поеми, пісні без них вони не живуть,
без них вони пусті, без них вони і не існують...

Я знов одна, а час не зупиняється,
нажаль, назад він не повертається.
Все біжить кудись, куди незнає,
отак і наше життя минає...

Життя кудись далеко все спішить,
і не зупинити нам щастя мить!
А щастя нам зовсім не важко піймати,
варто нам тільки лише побажати...

Воно саме до нас ніколи не прийде,
якщо не ми, то його хтось інший знайде.
Щоб щасливими бути, потрібно щось зробити,
аголовне рідних людей просто любити...

А час іде, він просто незупинний,
він швидкий, як тигр, він просто неспинний.
Я обіцяю, що щасливою буду,
що щастя в бою я здобуду....

Розталися вони...і їх кохання снігом замело,
нічого не залишилось, що було то вже прошло...
Холодно усім, і сніг не розтає,
Кожному із нас ще холодеіш стає....

Розтаватися - це тяжко, а ще тяжче разом бути,
а ще тяжче коли любиш....тебе ж забути...
А сніг все падає й падає на землю холодну,
воно має свої якості, сніг має природну...

Розталися і годі, більше мені не пиши,
як любив...чи любиш мені не кажи...
Я не можу бути лялькою в руках!
і не вмію разом літати у "наших" снах!

Розтаємся й крапка, більше я тобі не треба,
для тебе моя душа була дуже далека...
Ти контролював, мені ні краплі ти не довіряв,
через те й мене незабаром невтримав...

Я невмію бути маріонеткою в руках,
не вмію я бути замкненою, бо я вільний птах!!!!
А отже, розтавання - це правильний крок,
для нас обох цінний урок!!!

Образити можна з пів-слова...гудка,
така наша доля, така ж нетривка.
Але як тяжко морально втрачати людину,
так було навіть в сиву давнину....

Образився і слова не сказав,
на смс, на повідомлення просто промовчав,
а я незнала що тобі сказать,
і як велике почуття приховать.

Ти вже не пишеш і дзвінка не чую,
і вже уваги твоєї я не потребую.
Ти образився, а я незрозуміла,
цим "подвигом" обламав ти мені крила...

Якщо ти так мене не поважаєш,
хоча ти мене краще за маму знаєш,
виходить, що ти обманув мене,
але це відчуття мине...

Ми з тобою дуже різними виявилися,
навіки одне від одного закрилися.
І вже навіть звук смс нічого незмінить,
мене тобі хтось інший, новий замінить...

Тобі я не треба, іграшкою для тебе була,
твій номер видалила й слізьми залила,
Але нічого зробити я незможу,
лише серденько своє я тривожу....

Образити можна, але не розібравшись - не йди,
намагайся вислухати...просте слово "Прости"...
Але ні спроби, ні шансу не дав,
гордий ти, а не образу ти сильну тримав....

Дійсно, краще нам з тобою не спілкуватись,
і за найменший шанс більш нетриматись,
Бо була колись у відносинах потреба,
ДЛЯ ЧОГО Ж ТИ МЕНІ, ЯКЩО Я ТОБІ НЕТРЕБА???

Як тихо просто ніжно остиває чай,
які безмежні ці слова "Привіт" і "Прощай"....
Скільки в них жорстокості й турботи,
як на нотному листі зів"ялі ноти....

"Привіт" - це ласка, це тривога,
це знову в житті нова насторога.
Це тільки здається нам, що привітання,
а можливо вияв підлості, страшне бажання...

Але з іншої сторони, це вияв доброти,
це перший крок до поставленої мети.
це щось постійне і звжди нове,
це те що почнеться і знов мине...

"Прощай" - це для нас не тільки прощання,
це в останній раз тяжкі зітхання.
Це щось нечуване й незнане,
це щось останнє, але рідне і кохане....

Але з іншої сторони, це сварка, бій,
це більш немає криків "Постій"...
Це щось лихе, це не для нас,
але не ми вирішуємо, а час...

Як швидко вже остинув чорний чай,
які незнані слова "Привіт" й "Прощай"
і як не хочеться казати тобі їх,
але я мушу, мушу вимовити їх.....

Іще летить крізь осінь напролом
І небо блискавицями покреше
Моїх бажань шалений, хтивий вершник, —
Аж світяться долоні літеплом.
Невільниця у самозабутті,
У листопаді — хуртовині свята.
А твій цілунок пахне, наче м’ята.
Ну, як без цього бути у житті?
І хоч пожовкли в сутінках зела,
Іще осіння духмяніє квітка.
Ну, хто сказав: троянда одцвіла?
Це просто їм іздалеку не видко.

Збагнути тяжко - ми ж такі однакі!
Та напускні аматори- актори.
Вдаєм із себе, хоч напівпрозорі,
Самі собі влаштовуєм атаки.
Якісь, мовляв, ідейні, чи сімейні,
Розбіжності постійно виникають.
Ведеться в нас: коли когось з`їдають,
Спочатку світять посмішки єлейні.
У плетиві безглуздої вендети,
Нарощуються м`язи й фібріоми.
Вовкам підкину свіжої соломи...
Та не їдять її, навіть
вовки - аскети...
2001р.

Я забуду про все. І ридання, що глибоко сховане
Під покровом мовчань, і тривога, і труби грози
Проростуть із іржавого серця глухого Бетховена.
Але очі сухі. Ні сльози. Тільки так. Ні сльози.

Ніч над серцем музики. І блискавки мідноязикі
Розтинають чорнотою сповнений повені плин.
Березневий приплин. І польоту орлиного крики.
Ніч над серцем музики. Гіркий і ядучий полин.

Якщо слухать мовчання, то звідки народження звуку?
Сонце входить в зіниці. Колишуться зорі в саду.
День і ніч. І крізь вік пронести свою пристрасть і муку.
Я з тобою, Бетховен, дай руку — я поруч піду.

Я з тобою піду... Ось вітри, що задуху зривали,
Коли ти кулаками у люті безсилій гатив,
Наче молотом бив об мовчання холодне ковадло,
У розтруб світової прачорної глухоти.

Світ розпорото чорним крилом. В закривавлений розтин
Вухо став склеротичне і слухай, як голосно б’є.
Крізь перетин часу, крізь мовчань стоголосу коросту
Серце світу — лише? — серце світу твого і твоє.

Що ж ти плачеш, Бетховен? За відстань, за холод, за морок
Непроглядної ночі — летить геніальності крик,
І співає, й згоряє, і вогненні зграї над морем...
Що ж ти плачеш, Бетховен, чи ж гірший ти інших музик?

До безсмертя змагайся з лакованим лагідним звіром.
Ти не чуєш ричання його. Тільки вискал холодних зубів
Нагадає тобі про даремність надій і довіри,
Про печаль завойовань і силу того, що згубив.

Але те, що родилося в серці, що мукою тричі відчуто,—
Проростання небес у вершинах дубів вікових,
І крижин березневе кружляння в потоках розкутих —
Це весна, це чекання і щастя, і болів нових.

А чи прийде воно, чи навіки залишаться болі?
Бийся в мур глухоти, в непрониклі холодні пласти,
Вилітай за шлагбауми тьми — і на волю! на волю! на волю!
Разом з березнем, з водами, з сонцем, з дубами рости!

Ти про все вже забув. І ридання вже глибоко сховане
Під покровом мовчань. Але мідні розтруби грози
Проростають із теплого серця живого Бетховена.
До безсмертя. До смерті. І очі сухі. Ні сльози.

1934

І чом це поруч я така тремтлива?
На скло всім тілом налягає злива,
Мов штурмом хоче взяти мої вікна...
Я б відхрестилась,
Та не скоро зникне.
А ти
так м’яко зазирнув в зіниці,
Що я
не встигла заховати ниці
Свої гріхи
прийдешні і майбутні,
Лиш увібрала у спідницю ступні,
Як равлик ріжки в затишок закручень.
Мої думки
не прагнули озвучень.
Та прагнув ти,
узявши їх на дотик...

Світлій пам`яті К.К.
Він часто спить. І йому байдужі
Вино, політика, кама-сутра.
Він, прокидаючись, довго тужить
За жовтим місячним перламутром.
Він мало їсть, як дитина, – мізер,
Курей у двір випускає рано,
Обходить боком наш телевізор
Новий, з широким пласким екраном.
Йому не треба штанів шовкових,
Йому начхати на моди, стилі.
До ночі він самотинно ловить
Мов голос Бога, радіохвилі.
Плете широку рибальську сітку.
Та знає – на карася не піде.
Онукам носить солодкі плитки,
Котам на вечір – хвоста ставриди...
Час календар відривний доточить,
І шлунок не посягне на кільку.
Ще ходять ноги і бачать очі,
Тримають руки, а втім – на скільки..?
...А вчора – сніг розстелив накидку.
Без попередження, без вагання
Прийшла зима невідомо звідки.
Для когось – перша.
Йому – остання.

Я знову слова
У кишені лишила.
А там – уже місця
Нема ані слову!
Як довго мовчу я!!!
Що слово за словом
Без дозволу
Очі мої віддають Вам.
А Ви – Ви тугі
На обидві зіниці!!!

То – потяг далекий, як вітер, як море,
Як пам`ять нахлинув і зник вдалині.
Пройшов – і немає, а серце говорить,
Що Ти – не далекий, близький Ти мені.

А часу, а часу між потягом кожним!
Півдолі, півсерця, півночі – дарма.
Пройшов – і немає, лиш грудень тривожно
Дерева в холодних обіймах трима.

Ой, чи випадково – мій дім, залізниця, -
Як колії – поряд, немов дві струни?
І я під подушкою, доки не спиться
Тримаю про потяги вірші і сни.

Задимлений тамбур.
Дихнути нічим.
Цей вечір чужий мені,
Ніби вітчим.
У ньому занадто
Багато грудня.
Я випадково
У нім присутня.
Пройти б скоріш
П’ять знайомих станцій,
Аби назавжди
Забути вранці,
Як день почався було –
На славу –
Цілунок,
Дотик,
У постіль – кава!..
Пробач...

Кричать з усіх усюд, неначе з шпарок таракани,
Вилазять на світ Божий "екстрасенси" всіх мастей.
Психологи повторюють: невдачним буть погано!
успішним треба бути - обігнати всіх людей.
А що - успішний довше проживе, чи здоровіший?
Чи ж завжди переможець неосудний і святий?
В житті інакше все: чим шлях твій кривавіший,
Тим більше він ганебний, безрозсудний і пустий.
Навіщо ж, небораче, поле ти переміряєш,
Своєю кроквою кривою, істини не осягнеш.
Вона відміряна для всіх давно, а ти гадаєш,
Ніби от-от собі ще одного шматка урвеш.
Мовби успішний, бо спішиш, але ж куди потрапиш?
До чого виведе та фінішна пряма?
Спинися, озирнись, нащо свій час даремно квапиш?
Такого неповторного не буде вже, нема...
2.02.03р.

У темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягали
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим, —
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила: "Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче".

1925

Тепер, коли Ви так неблизько
(Щоб не забулися бува),
Перекладіть на італійську
Мої промовчані слова.
Зробіть улюбленого чаю,
Пишіть на клаптику жалю.
Я досі Вам не пробачаю,
Що Вашу мову так люблю.
Холодний напій в порцеляні
Долонька блюдця ще трима...
Зізнайтесь, пане italiano,
Чи легко володіть двома?
Де замість місяця є luna,
А на amore – життя і мить...
Прошу, на італійські струни
Мою любов перекладіть.

(З зимових спогадів про літо)

Хвилюється широкий лан зелений,
Волошки, ніби зіроньки, блищать,
На тонких стеблах крапельки студені
Минулого дощу веселчасто горять.

І дівчина, обсипана квітками,
Іде, немов пливе лебедонька в воді,
І грають променистими вогнями,
Неначе квіти, світлі очі молоді.

Вони до мене так привітно сяють,
Що в серці стиха струни золоті дрижать,
І знов пісні мої пливуть, лунають.

В там, в гаю, — пташки дзвенять, дзвенять,
І щастя на душі, і тихий спокій…
Хвилюється і грає лан широкий.

1912

Ни к чему всех побед рубежи,
К черту Канны, пусть зябнет Ницца.
На рулетку – весь мир положить,
Только б с телом Твоим слиться

на столе, у тепла батарей,
в темноте – да не в этом разница,
до утра б лишь по коже Твоей
тушью мазаться…

Капли пота собой промокнуть
на теле слепительно-бронзовом.
Целовать куда? В шею, в грудь?
Ай, да ладно…
пойму по отзывам.

За окном только б город жужжал
высотою огней в поленьях,
лишь бы Ты каждый день провожал -
…щекой на моих коленях…

На краєчку внутрішнього світу павука
Пісок срібний, як волосся німф
Блиск лісових чайників й загроза натяку
Збивають шалені відсотки з курсу цін
На вино чи на любов, з рештою
Коли є мозок в нагрудній кишені
Поряд з кастетом, ближче до серця
Далеко від сенсу, тікаю від неба
Під ковдру порожньо тихо, не вмерти
Від цокоту іржавих зубів,
Годинник змерз й тремтів
Втопити б мрії у чорничному морсі
це не жорстокість, не мурахи у волоссі
Це - дійсність, плаває у жовтому вогнику
Що робить з романтика тонку оболонку
Для щирого циніка й привітного цуцика
З бантом на шиї , фантом зробить
Лише порожня літаюча мить
Миша чи тиша
Зрештою, просто цей світ
04.03(18.03)

Здригнулося проникнено Кастильське джерело,
щоб огорнути піфію в селенині наряди,
почути, як розплюскались розмовами наяди
про те, як Прометеєві на серці відлягло,
коли вогнями дихати почало все довкіл
та у нутро гнізда свого відніс орел печінку,
а Зевс не наказав Гефестові ліпити жінку
та аедонним плачем не заходився Ітіл.

Розмова струменилася про Пана і Ладон,
хвилила очеретами та голосом сиринги
та ядра буревієві висиджувала в рингах,
в монетах роздзвенілася, як віз її Харон.
Ах, так буршитнно вирвалась вона, як Фаетон,
натягнутий на блискавку, упав до Ерідану.
Тавроболійно падала з помосту, наче манна,
та омивала голови, ще теплою на тон.
У Нані непорочною змигдалено росла
та колисала Аттіса, а потім воскрешала.
То небом підгорталася під крилами Дедала,
то в Ею аргонавтам утікала з-під весла.

Омито стан. Тулила тиша до грудей, мов Тал.
Оракул переводив дух, прокурений дурманом.
І піфія зайшла в екстаз – наповнився гекзаметр,
спондейно танула в рядках бездонна сліпота.

18 Березня 2009

Ти запитуєш мене,
коли я закінчу картину,
яка збереже
хоч кілька прикмет
нашого покоління,
розтоптаного підковами
безкінечних парадів.
Більше про це
не питай.
Ти сам добре знаєш,
як ми живем
і чим доводиться
платити
за хліб і молоко,
яка ціна
врятованим словам,
збереженим картинам,
і скільки черепів
уважних
нам дивляться
у збайдужілі
спини.
Ми тільки відгомін
майбутніх партитур,
німих оркестрів
початкові ноти, —
та треба йти,
дорога мусить жити
і після нас...
Відходить день,
і так повільно
навколо чорної тополі
все ходить, ходить
довга тінь...

Зимовий ранок. Темно ще.
У темряві іду до школи.
Порожній кляс,
До першого уроку півгодини.
Заходять діти, тихо привітавшись,
І мовчки ждуть.
Сьогодні я вам розповім
про перший подвиг мужнього Геракла—
(у слові “мужній” живе холодний вуж),
Всесвітній дурень нищить звірів,
Кентавр Хірон поранений кричить…
Дітей обличчя напівсонні,
Ще зберігають тіні сновидінь.
Коли вночі підхоплюються, плачуть
від жаху, в передчутті
майбутнього життя...

Дзвінок. І треба йти.
Останнє, що встигаю — поглянути в вікно
очима хлопчика з “камчатки”:
Хитає вітер чорне дерево,
і, грузнучи в снігу,
до нас бреде немейський лев.

Ой біля кленового ґанку
забули дівочу співанку!

Усі розійшлися,
ні слуху, ні духу —
і ті, що співали,
і той, що їх слухав.

Усі розійшлися...
Ніхто не почує,
як тиха співанка
під ґанком сумує.

Вже вечір надибав
спочинок у мальвах.
Самотня садиба
у зоряних сальвах.

Як тихо на світі!
Знов зірка упала…
Дівоча співанка
до ранку не спала.

Вже літо згоріло.
Відпахло чар-зілля.
Шумлять, дотлівають
осінні весілля.

А той, що їх слухав,
сидить біля ґанку —
ніяк не згадає
забуту співанку...

Для вінницького Хо-рошого хлопця Ігоря

Не сплю уже чотири довгі дні...
І п’яту ніч не хоче тіло ласки...
Все думаю про вінницькі вогні,
Про ГеПеЗе – манливе, ніби казка...

Яке воно? Велике чорне Ге,
Чи біле Пе, чи Зе – воно зелене?
О ГеПеЗе, довіку дороге,
Приляж сьогодні тихо біля мене...

Скажи мені – ти хо? Хав олд а ю?
Спік інгліш може? Ля франсе? Одначе
Мовчиш, і гладиш ніженьку мою
Підшипником...вигадливий юначе)))

А може, ти не хо? Тоді іди,
І забирай підшипник свій до бані,
А я піду у місячні сади -
Там знають справжню ціну Чоріанні...

Ти навчися легко
Йти понад землею,
Так щоб не стоптати
Цвіту і комах.

А до твого серця
Крила я приклею –
Затріпоче в небі,
Наче світлий птах.

Ти не бійся впасти,
Просто твердо віруй –
Поки світять зорі,
Доти сяєш ти.

Полети, як змерзнеш,
Грітися у вирій.
Тільки з ластівками
Знову прилети.

Яка різниця?
Якщо хтось
якоюсь старою пощербленою лопатою
якусь яму копає у мене за спиною...
Яка різниця?
Якось отой хтось сам у ту яму якусь
якимсь дивом для себе несподіваним
ясно подивиться і злякається...
Яка різниця?
Якщо хтось до мене ніколи не повернеться
у якесь інше небо задивиться,
залюбиться,
загубиться –
забудеться
якийсь хтось...
Яка різниця?
Якщо всі різниці розчиняються у баговинні буднів,
які, все одно, ніколи не пробудяться,
хоч і будні,
і трудні...
Яка різниця?
Ковзаючи ледовими, скісними дорогами,
збиваючи коліна і обдряпуючи долоні
до крові,
яскравої,
буйно-червоної,
невгамовної,
йдуть під гору жінки,
трудні,
і несуть...
Яка різниця?

Диво-птиці
засіяли небо зорями,
блискавицями
побудили мерців
там, на місяці,
де, за роги вчепившись,
їхні душі гойдалися,
і до сонця,
приспаного ніччю, підморгували;
а по вулицях
міста, сном мертвим упоєного,
їхні лиця,
зотлілі, голою кістю світилися,
і в криницях,
водою цілющою сповнених,
їхні пальці
танули, в срібло переливалися.
Завтра вранці
дівка з очима бездонними
та по вінця
дощем і туманом засланими,
скаже сонцю,
водиці тієї напившися,
що у серці
вогненна ріка розливається.
У тій річці
мерці виростають у красенів.
У тій річці
на лататті – калинові кетяги.
У тій річці
русалки навік вірно закохуються.
У тій річці
відерця іржаві в срібло-злото
переливаються.

Знаю я, що знайдеш ти мене все одно.
Що знайдеш ти мене і уже не загубиш.
І огорне нас щастя, хмільне як вино –
як полюбиш.

Я вітрам легкокрилим лишаю свій страх
бо я вірю, що мрії діждуться воплочень,
де нестиме любов нас обох на руках –
як захочеш.

Де зустрінемось ми, там розквітнуть сади.
Там, де серце і розум не знають двобою.
Знай, коли засрібляться кохання сліди –
Я з тобою.

*
Вся плоть моя в облозі
усе нових спокус.
Душа скрипить, як брама.

Оттак. Горілки хміль жорстокий,
Корчма, шинкарка, гурт п’яниць.
Там, де доріг життя — розтоки,
Там, де немає таємниць.

Там все просте, як срібна гривня,
Якою платиш за питво.
Там всі перед майбутнім рівні
Скарбами скорби і мертвот.

Ридає скрипка. Тужить бубон.
Не чуть... Горілка заглуша.
В обіймах божевілля й згуби
Тремтить розхристана душа.

Надихане, слизьке повітря
Ковтають спалені уста.
...Горілка все обмиє й витре,
Тяжка, жорстока і проста.

Павлові Тичині

На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазвучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.

І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій,
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
...в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Божевільну Офелію — знов половецьких степів.

Листопад, 1924

Максимові Рильському

Ще молитесь, далекий брате,
Серед Звенигородських піль.
Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вічний біль.

Краси веселий кондотьєре,
Несете хрест свій там, ген-ген,
Серед похмуро-рідних прерій;
Ви — еллін, схимник і Гоген!

Навколо — хащі й печеніги,
А в кельї — тиші ніжний спів,
Реторти, циркуль, колби, книги,
І Ви — алхімік мудрих слів.

По прочитанні «Синьої далечіні»
Січень, 1923

Вітри загасли. Грози вмерли.
Жовтнева закипає ржа.
Моя ж рука стискає берло
Ще не народжених держав.

В простори одревли гармати
Під гук копит і брязк меча,
І замість ран — горять стигмати,
І пурпур крові — опанча.

Рука залізна прорізає
Пророчих літер вічний карб,
Де Захід в загравах мозаїк —
Мов здобичі коштовний скарб.

Він златоустим словом спіє,
Він палить мудрістю уста:
Не єзуїтство Візантії,
Лишень — прекрасна простота.

Вже всі примари розлетілись
При деннім світлі простих мет.
Ось: розуму — уважний стилос
Та серця — вогняний стилет.

Весняний вітер віє листям ржавим.
Снує туман. Земля стопила сніг.
Чому ж Ви там, за брамою Варшави,
Чий брук співа під кроком ніжних ніг?

Чому ж Ви там? І тут хвилясті хмари,
Весну крізь ніч ворожать зорі й тут,
Вартують мій весняний сум примари,
Весняні сни сріблясту млу прядуть.

Вже скоро. Ось — вже вітер пружить крила,
До сонця п’яна попливе земля.
Невже ж отут, де знов життя пригріло,—
Не розцвітем навіки — Ви і я?

1922

Я помру, як Ван Гог у безвісті,
якщо не відріжу вуха своїм віршам
і не розішлю їх, безвухих,
по різних редакціях.
Я побудую вежу з мамонтової кістки
і відгороджу її від світу
стіною з європласту.
Я напишу нове Одкровення
яке мені продиктує Заратустра
і приб’ю його цвяхами
до дверей спаленої Десятинної церкви.
Я поселюсь у готелі Прем’єр Палас,
де один з прем’єрів подасть мені у номер
пізній сніданок.
Я накачаю біцепси, як Мадонна
і буду позувати молодому художникові,
який напише мене Європою
викраденою напівживим биком,
що покалічений стрілами
матадора.
Але ж матадор не знав,
що бик - то насправді Зевес...
А той, хто спалив церкву
не знав, що до її дверей
прибиватимуть тези...
І мамонт не знав,
що з його кісток побудують вежу...
І Ван Гог не знав,
що за його проігноровані
за життя полотна
будуть віддавати півцарства...
То що ж можу знати я?
Я знаю, що я нічого не знаю.
Але й це вже сказано до мене.