З ПЕРШИМ КВІТНЯ!

«Дитина, ну що тут сказати»-
зітхала від доньки мати.
«Доросліша стане з віком»-
надії мались чоловіком.
Та постáріла – от свинство -
зразу впала у дитинство.
*****
Твоя натура горяча,
словами рубишь ты с плеча.
Не спеши с плеча рубить,
может щепочкой прибить.
*****
Я в театрі тебе угледів -
королева, прекрасна леді.
І тепер все життя вистава:
у постіль вимагаєш каву.
*****
Мой любимый, я с тобой –
как за каменной стеной.
Да стена , видать, глухая,
докричаться как – не знаю.
*****
Танцювали вогонь з водою.
Глянь, коханий, – це ж ми з тобою.
Якщо станеш мені ти ближче –
я зроблю тебе попелищем.
*****
Как мила мне душа твоя девичья,
красоте она вся предоставлена.
Но поэтому разною мелочью
все поверхности в доме заставлены.
*****
Заховати тебе від вітру?
Стань за мною, бо я – скеля.
Хочеш – сльози тобі витру?
Хочеш затишку – я оселя.
Хочеш звабити? Я – довіра.
Ти великий – я мишка сіра.
*****
Думав – ангел, впіймав за крильця.
І обручку надів – моє!
А розгледівся – ти чортиця…
Та кохаю уже, що є.
*****
Люблю тебя, моя загадка,
но мне с тобою так несладко,
ведь разгадка так проста –
ты сплошная пустота.
Не поймаешь пустоту,
но спасибо за мечту.
*****
Ты чистюля моя работящая,
чистота – это вся твоя суть.
Только жизнь моя вовсе пропащая –
ты мне в доме не дашь и вздохнуть.
*****
Ти у мене дотепна, розумна,
ось кепкуєш над іншими знову.
Та зачепиш тебе – ти бездумно
очі вирвати зразу готова.
*****
Ты словно гость из грёз,
глаза твои – гипноз,
а речи как вино,
и кругом голова,
но знаю я давно:
пусты твои слова.
*****
Многогранный ты мой, драгоценный,
уживаться с тобой – труд безмерный.
Твои грани манят и искрятся,
только больно о них ударяться.
*****
На переправі коней не міняють,
і під час бою друзів не шукають.
Мене цікавить думка лиш єдина:
хто із нас кінь, а хто людина?...

Поцілунки стають найсолодшими
саме вкінці.
Навіть звичайне тепло руки
намагаюсь упіймати,
поки ще дивлюся
у ці безмежно-безхмарні
блакитні очі.
Навіть подих її
запам'ятовую.
Адже стоячи на пероні
в очікуванні східного потяга,
що забере з собою кохання,
нестерпно
знати про відстань у
кілометрах
і місяцях.
І лиш на шляху
до розлуки
так легко й приємно
казати:
"...люблю..."

Чому не поважають депутатів?!
А я – люблю обранців від народу
За їх порядність, за слова крилаті,
За специфічну депутатську вроду!

Пардон, злукавив. Так, не всі порядні,
Натомість стовідсотково вродливі!
Є атлетичні, худорляві і огрядні
В верховнорадівському супер-колективі!

Хоча на депутатах не сутани,
Їх за цнотливість носять на руках:
Бо юридично недоторканих путани
Торкатися не сміють і в думках!

Ну, добре, добре, я злукавив знову,
Вважайте, це – першоквітневий жарт,
Натрапити на депутата-казанову
Серед дівчат вважається за фарт.

Найкращі в світі люди – депутати,
Так вказує пасьянс з колоди карт.
Ой, не кривіться, можете вважати,
Що це також першоквітневий жарт.

Це нетривке полегшення варте змін,
А віртуальні збочення прагнуть простору.
Сповідь була. І була небувало гострою
Серед німих перманентно-безгрішних стін.

Ти сповідав мене зливою до сухот.
До тридцять дев’ять і дев’ять. Загроза розуму.
Я не пізнала за вік ані сну, ні сорому.
Тільки любов, наче мед із серпневих сот.

Ти не підеш. Чи це мінус чи може плюс?
Вечір сухий, наче квітка у книзі схована.
Я не пізнала за вік ані сну, ні сорому…
Решта було то любов, то осінній блюз.

Лети разом зі мною уперед,
Намотуй ниткою на пальці простір:
Ми - НЛО - інопланетні гості,
У пошуках незвіданих планет.

Наплюй на незашпилені ремні,
На чайник, що давно кипить в квартирі -
Сьогодні ми з тобою дезертири
На третій, чи якій вже там війні.

Пусти вперед усіх, хто мчить на «прю».
Візьми портвейн і рокові касети…
Остання догорає сигарета:
Лиши на пару тяг – я докурю.

Пробач усім, хто підійняв стволи…
Залиш вірші, які читати варто,
І пару чорно-білих фотокарток,
Про те, що ми колись-таки були.

І можеш дужче натискать на «газ»,
Бо ж наші крила не згорять в польоті...
Пропущені дзвінки і дні - на потім.
Сьогодні ми живемо тільки раз!

Вагаюсь будити кохану
у сні якої
проснувся

Жовті руки холодного вітру.
І не бачу уже, як іду.
Віра. Хрест. Сонцелика палітра.
Чорний берег Катманду.

Сині пагорби. Землі блакиті.
Океан без кінця і людей.
Хтось посмикує нас за всі ниті.
Може, дядько Адигей.

Каравани. Бульдозери. Почет.
Все було, та не всім перебуть.
Я зроблю ще два кроки наосліп.
Я зроблю на незабудь.

а весна
налетіла як вихор
заповнила повінню
справ
кожен день
від світанку до вечора пізнього
не встигаю нічого
й гіркущо-тремтливими
краплями
безпорадно
недбалість
газдині
оплакує
запізніло
обрізана
скривджена мною
лоза

Що то
   безмір
       збагнути
   і як то
        без меж
Наслухати нечутне
       почути себе
Розірвати тенета
       відваги нема
Серце
   дивна планета
   що звикла до хмар
Незахищене небо
Забуті зірки
Десь
   у вимір четвертий
   повернеш ніким?
1998

День все ближче до чорної жінки крадеться,
зашарівшись, узрівши її декольтований місяц.

...і ховає приреченість круглого серця
На самотній політ до колючих антен передмістя

Прокинуться гуси
І гучно попросять зерна,
І ти підведешся
І вийдеш на ґанок, Мар’яно,

Пшениці посиплеш
І будеш стояти сумна,
І знов тобі стане, як вчора,
Шалено погано.

Хтось тихо покличе,
Й за вербами стихне луна,
І вітер долине
З грудей річкового туману.

Ти вийдеш за хвіртку,
Нечесана, змерзла й сумна,
І слухати будеш,
І будеш чекати, Мар’яно.

Розвидниться трохи,
І хтось помахає з вікна,
І стомлена осінь
Повільно зійде з електрички.

І ти вже, Мар’яно,
Нарешті не будеш сумна,
І ти полетиш
І покинеш гусей біля річки.

все коггда-то было по-другому,
не дышали газами цветы
и деревья устремляли кроны
до небес прозрачной высоты

корабли не мазали мазутом
иссине-печальный взгляд морей,
гул машин не раздавался всюду,
только топот резвых лошадей

и лесам не строили границы
трассы, помещая их в квадрат,
и намного громче пели птицы
два столетия тому назад

А теперь заводы и парковки,
супермаркет-лучший огород,
все когда-то было по-другому,
но и все когда-нибудь пройдет

*
Тремтить в обіймах
Дівки срібний стан,
Мов гладь на озері нічному – вітер
Розхвилював,
Бо місяць нас застав.

*
Свисткові водяному я радів
В дитинстві.
Так гірський струмок щебече.
Хоч би вода
Не пересохла в нім.

Чому росою вкриті квіти?
Чому зажурені стоять?
Злякались, як маленькі діти,
Під зорями всю ніч стоять.

Ось сонця промінь золотавий,
Ось вітерець ласкавий вам,
І ранок теплий і яскравий
Всім ніжним квітам і садам.

Пташки співають урочисто,
Всміхнулись сонечку гаї,
Щоб квітів сяюче намисто
Сльозинки витерло свої.

Все з країни продаємо –
Землю, воду, камінь, ліс
І за продане живемо,
Бруд розкидуючи скрізь.

Ранок встав – а серцю нудно,
Зорі сяють – ми вже спим,
Почуття не рвуть прилюдно
Груди подихом своїм.

І з байдужістю тупою
Поглядаєм навкруги...
Продадуть так й нас з тобою
За чиїсь чужі борги.

Поведи мене, братіку вовче,
У ліси до своєї зграї!
Там ніхто мене не зурочить,
Там ніхто у мар’яж не грає.

Я навчусь у зграї мовчати,
Чи по-вашому сумно вити.
Не розтрощать там коліщата,
Там нема безсоромно ситих.

Геть однаково всі голодні,
І усі однаково сірі,
Не тасуються у колоді,
Не різняться по клану й вірі.

Не одну прочитала казку-
дещо знаю про вовчу вдачу.
Познайом з вожаком, будь ласка,
Я за це тобі віршем віддячу...

життя нас кидає в сумну круговерть
і хоче до глини зітерти
а я? я шукаю як збоченець смерть
щоб з нею разом не померти

і хочеться випить і плюснути ще
і хочеться поглядом вивчить
твій відданий розум печальних очей
не зможу забрати у відчай

ти хто? ти для мене прийшла у життя?
родити для мене дитину
не варто так думати я вже до нестям
в собі відчуваю щербину

холодних хвороб і бездумних ночей
і зраджених друзів і літо
ти хочеш пробачити все? а зачєм?
мені все одно вже не жити

бо віри немає в твої умняки
і що нас врятують на світі
по світлому полі ростуть будяки
лишається швидко сивіти

і пити ще склянку і ще не одну
і вірить в спасенність тілами
я ще відзвонюсь я ще маякну
котами на нашім татамі

і я розкажу наостанок що нах
нам треба в останню догору
бо уманська тане у сірих вогнях
як пам’ятник роберту коху

заплющити очі у талій воді
з’єднатись з цією землею
зізнатись в усьому лише беренді
і вічно залишить з нею

26.03.2009
В машині, Паркова Алея, Київ

без мети сніги метуть – і хай метуть
у війні із календарними листками,
надійде весна - найде коса на камінь -
і розбурхає живе і там, і тут

познімає свіжі лиця з вішаків
і пісні повитягає із пуделок*,
понеділок затанцює тарантелу
і змахне сльозину втіхи зі щоки

навіть сонце зацвіркоче до_ре_мі
і від радості дістане в боці кольки,
мері поппінс осідлають парасольки
і гайнуть собі за вітром перемін



*(діал.) коробка або футляр

Це не страта моїх ідеалів, це світ похитнувся.
І не ласки лягають на плечі, а тільки хрести.
Відмовляються руки знеболені жести плести,
Відмовляються атоми бути у вічному русі.

Ця вода каламутна завчасно і ми недолугі
Закидаємо сіті у пошуку пари бажань,
Але риби не містить ця чорна безжалісна твань…
І від спраги на ніжні вуста налипає осуга.

Я любил и женщин и проказы:
Что ни день, то новая была, -
И ходили устные рассказы
Про мои любовные дела.

И однажды как-то на дороге
Рядом с морем - с этим не шути -
Встретил я одну из очень многих
На моем на жизненном пути.

А у ней - широкая натура,
А у ней - открытая душа,
А у ней - отличная фигура, -
А у меня в кармане - ни гроша.

Ну а ей - в подарок нужно кольца;
Кабаки, духи из первых рук, -
А взамен - немного удовольствий
От ее сомнительных услуг.

"Я тебе, - она сказала, - Вася,
Дорогое самое отдам!.."
Я сказал: "За сто рублей согласен, -
Если больше - с другом пополам!"

Женщины - как очень злые кони:
Захрипит, закусит удила!..
Может, я чего-нибудь не понял,
Но она обиделась - ушла.

...Через месяц улеглись волненья -
Через месяц вновь пришла она, -
У меня такое ощущенье,
Что ее устроила цена!

1964

Подіям Великої Вітчизняної

Уся сім`я
За обіднім столом.
Усі живі ми,
Здорові, значить.
Між нами – мир,
І у кожного –
Борщ гарячий,
І кухлик
Із
Парним молоком.

Домашній хліб
У господині – нівроку.
Рум`яний –
З якого
На нього не глянеш боку.
І на душі –
Як ніколи – медово.
Усе доречно:
Мовчання,
Слово.

Сім`я обідає.
Говорити
Про те, що ходить
Війна по світу,
І що стількох уже
Смерть – на вила...
Нема
Сьогодні
На це нам сили.

Сім`я обідає.
Не здалося:
В синів – і справді, –
Біліше волосся,
Думки – уперше –
На всіх єдині:
Аби - зібратись -
Колись,
Як нині,

Аби добро –
Та й сильніше злого,
Аби додому –
Була дорога,
Аби у небо –
Та й наші стяги,
Аби, що буде –
Усе – на благо.

Ночью время медленно текло, на такт
Отставало сердце, оставляло след
В небе цвета кофе, крошки на столе
Убеждали в том, что это неспроста.

Под окном гудело вечное шоссе,
Сутки циферблатом отсекали шесть,
А шоссе часами пело о душе
Тихо и печально, словно Джо Дассен.

От тоски спасали Бродский и Жадан,
От тоски спасали кофе и коньяк,
Если кто-то в мире был такой, как я,
Он наверно тоже ничего не ждал.

Я прожил так долго, что пришла весна,
Стало ярче ночью, день длиннее стал,
Чтоб поспать немного я считал до ста,
Что, однако, мне не приносило сна.

И почти угадывался млечный путь,
А вода в затоке стала чуть теплей,
Рыбьему потомству вылил водолей
В эту реку небо, жидкое, как ртуть.

Вітер затих у смереках,
Сяє з небес Чумацький шлях,
Зорі всміхаються з вишини,
Спи, мій синочку, рідний спи.

Он під листочком нірочка є,
Жук зелененький там живе,
Сняться тепер йому дивні сни,
Спи, мій синочку милий, спи.

Зайчики в лісі в хатці своїй,
Казку зайчиха розказує їм,
Щоб їм приснилися добрі сни,
Спи, мій синочку гарний, спи.

Я пригортаю тебе до грудей,
Щоб захистити від злих людей,
Щоб тобі снились лиш гарні сни,
Спи, моє сонечко рідне, спи.

Вітер затих у смереках,
Сяє з небес Чумацький шлях,
Зорі всміхаються з вишини,
Спи, моя зіронько ясна, спи.

Мне станет вдруг тебя не жаль,
Задорный смех вновь сменит зимнюю печаль.
И я пойму - ты только проводник.
Мой новый мир восстал в единий миг.

И солнца свет, и тьма, и дождь, и ветер -
Мое родное, ведь все это - я!
Я изменилась - а ты даже не заметил.
Но все теряет смысл. Ведь рядом нет тебя...

Коли захочеш спокою в буремному житті,
І не знайдеш розради ні в натовпі, ні в самоті
До мене ти приходь, довірся ти мені
І все мине, як у поганім сні.

Коли раптом на душі стане важко
І серце заб'ться, як поранена пташка
До мене ти приходь, довірся ти мені
І все мине, як у поганім сні.

Коли роєм загули тяжкі думки
Й нетішить навіть настання весни -
До мене ти приходь, довірся ти мені
І все мине, як у поганім сні.

Коли забудеш хто ти і куди ідеш,
Коли в кінці тунелю світло не знайдеш -
До мене ти приходь, довірся ти мені
І стануть легшими всі тягарі земні.

Коли ж в твоїй душі цвіте весна,
Коли щасливий ти, і в тебе - все окей, то - усміхнися,
До мене ти прийди й хоч трішки поділися.
За тебе щиро порадію я.

І навіть цей біль – не причина для відчаю.
Завжди так було, і, напевне, ще буде.
І вечір мене огортає за звичаєм
В холодний, терпкий і заморений грудень...

Лише не печалі пульсують під шкірою,
І як би бетоном не тиснуло місто –
Йдучи, я провулками радість визбирую, –
Живучу,
гарячу,
ікристу...

Міжсезоння. Зима – в жебраках, -
Ні снігів, ні морозів.
Навіть нікому їй
Заметілі до свята подати.
І поштарка банальності
З ранку по скриньках розносить,
Наріка на собак
І свою несолідну зарплату.

А ялинка заплуталась,
Наче в сітях, в серпантині,
Не у змозі нудьгу
Заховати в строкатій гірлянді;
І доросла Снігуронька
О двадцять третій годині,
Відробляючи плату,
Обвітрює стомлені гланди.

Провінційні святки.
Їм не треба благої столиці.
Всюди є дискотека,
Горілка, і жінка, і ситість...
Рік Новий чи Різдво –
Все так само чудово згодиться
Як вагома причина
До чортиків знову напитись...

Просто Наповнив любов`ю, як глечик медом.
Стати б тепер густим, запашним і справжнім!
Просто не вмію, не вмію я жити без Тебе,
І огортаюсь – даремно! – днем учорашнім.
Просто не вірю собі тоді, як відсутній
Ти у мені.
І нічого із цим не вдієш.
Ти – моє Завтра й далеке моє Майбутнє.
Ти – моя Стежка, і – вкотре – моя Надія.
Що я сама?
Куди і за ким, і навіщо?
Хто я без Тебе?
Сліпа, і німа, і убога...
Скільки в цім щастя – нести оберемки віршів,
Й біля Твого на світанні лишати порогу...

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти важко дихав. Знав, що буде вибір.
Тому відтягував кожнісіньку хвилину.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Чому раніше ти ще не загинув.

Ти опинився посеред Едему.
В своїх руках тримав ти заборону.
І скуштував. І раптом чорний демон.
Тобі віддав із терена корону.

До тебе йшов усміхнений Іуда.
Поцілував. Узяв тебе за руки.
І за добро карали тебе люди.
А ти, розп’ятий, витерпів всі муки.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти легше дихав. Знав, що буде вибір.
Тому чекав на підлість і тортури.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Твій погляд став глибокий і похмурий.

Піднявся вітер. Листя тріпотіло.
Три демони сміялись тобі в очі.
Ти відчував судома зводить тіло.
Та не боявсь цієї злої ночі.

І вітер вщух. І демони замовкли.
Три ангели судому вгамували.
І ти почув незнаний досі поклик.
І затишно раптово тобі стало.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І я стояла. Й крик мій був до тебе.
І ти почув. І сонце знов померкло.

Ти легко дихав. Знав, що зробиш вибір.
І ми удвох стояли до світання.
І був цей світ. І був цей клятий вимір.
І темрява. І світло. І кохання.

Світлі клейноди від слави
Такі вже унас візерунки
Від зради до нової зради
Лиш Юдені поцілунки
Стемнілі клейноди від суму
І як тобі чорний народе?
Вишиті червоним і чорним
Заплутані з давна дороги
Ховай свою душу в сорочку
Тікай до халупи зкраю
Щасливий і гірко жалію,
Шо я тебе всеж таки знаю...

пагіння зрізаю,
шипами сколола геть руки
і жалем колючим
роз’ятрюю серце
троянди – аж дивно –
цілісіньку зиму зелені
до січня ще й пуп’янки
щиро
розкритися прагли
тепер почорнілі
неначе й морози не били
та все ж почорніли
мов грізним вогнем опалило
ні брунечки
ні пелюстини
і гірко
бо знаю:
могла їх завчасно
від холоду я вберегти –
могла
та повірила
в лагідність зимню
можливо з коріння
хіба що з коріння
ще брості
живущі
проб’ються
зрізаю пагіння
при самій землі

Вийшла із людських берегів
нікого не хоче знати
любов

За кілька хвилин – мій вихід.
Зала набилася авторитетами мого життя найбільшими.
Я – всі слова забула.
Поважного віку актор
вхопився за серце...
Хитаючись, пішов додому
зі спектаклю мого.
Дівчинка молодесенька не знає,
як зветься пісня,
яку вона співати буде,
і заводить її дзвінкоголосо
тут же – у темряві закулісній.
Старша колега –
жінка з лицем вродливим
та очима,
що зблякло сяють екзальтацією,
радить:
„А Ви почніть словом „час”...
я так завжди роблю,
а ми – увімкнемо музику.”
Я йду...

*
Сховалось сонечко
За горизонт.
І спалахи розжареного диску
Ковалик-вітер
В річці остудив.

*
На кладовищі,
Де рід оселився
Серед хрестів і горбатих могил,
Живе ностальгія –
Вбоге дитинство…

Картинно вимазав собі свідомість –
вагу втрачає хутко нерухомість,
її саркомно доїдає криза...
Скидайте, наші любі друзі, ризи,
яка правдива та насправді б`юті,
йой, скільки в рідній хаті баламуті –
отої у-ті-тю-ті. Так, по суті,
не хоче горло схнути з кальвадосу,
а лається в мені і крутить в носі.
Народище, ота чавуча маса,
не зчувся – як нема середніх класів,
хрести
угору тягне, як хвости,
на них всю навіслючену еліту.
Ну як мені його переболіти,
своїх синів записуючи в янкі,
зело життя тримаючи у банку,
(а батьківщину – втаєно в коханках).
Дивлюсь і думаю – як далі жити
і вреші блюз у серці розторбити,
історію переписати власну,
де все для мене до нестями ясно,
де я, ще незабутий невіджилий,
батьківську кров вимотую по жилах.
Та тільки там добро, де щирі сльози,
де за словами в душу ходить розум.
Ось і прийшов до себе я зігрітись,
переписатися, переболіти
(той час, коли самотньо чи так само)
у слові "мама".

30 Березня 2009

на схилі річковому
на осонні
проклюнулися пітятка підбілу
посеред хмизу
і сухого листя
з-поміж гумок шприців
старих листів
проклюнулись жовтаво-осяйні
пухнасті квіти
що на дотик теплі
і Латориця стишила свій плин
аби не змила хвиля каламутна
не вирвала з корінням
цю красу

втішаймося
допоки
ще весна

Назву ім’я твоє ледь чутно
Як сутінки огорнуть небо
Скажу строфами з пісні
Як тяжко тут без тебе

Щодня гортаю сторінки
Життя, що могло бути
Щодня не в змозі
Ілюзорність цю
Забути

Та ти не відчуваєш…
Та й не знаєш…

Руками в брюки
на стільці,
із репнутою головою.
Конфеті вже слід прибирати,
маски - спалювати.
Фарби потріскалися,
механізми слід змащувати.
Клубком у горлі
сипле зима.
Назавтра - знову сніг.
Знову підіймати руки
й опускати.
А твоя жінка
спить у потязі
за сотні кілометрів,
і їй сниться море.
І вона
не прийде
до тебе сьогодні,
бо потяг їде в протилежний бік.
Знову вірити в краще.

Чи перестану
бути
      для тебе найкращою
Чи перестану
      для тебе бути

Не буде вогнища, бо дощ —
Ну що ж...
Вода потоками тече —
Та й вже.
Диви: з черемхи цвіт опав —
Па-па!
Біжу, бо ще втече трамвай —
Бувай!

Ми втрачаємо свідомість,
щось таке, що на зразок
совісті. Натомість
честі не втрачаємо візок.
Тягнемо і тягнемось підвести
до вершини прагнення богів
два кінця, які ніяк не звести:
перший – друзів, другий – ворогів.
Чи з колін, чи з черева чужого:
з’їдені – то ми самі –
печією від чужого Бога.
Українець, вихворій, зумій!
Ти ж і розум, і краса народу
в протосвятості Богів-Людей.
Годі дути на холодну воду.
Глянь у небо – де ж той іудей?
Тільки простір йде Чумацьким шляхом,
тільки простір – Бога Божий Світ.
Не крови долоні чужим цвяхом –
Бог один, і не чужий, а свій.

2008-11-07

І так пахло пеніциліном і оцтовою есенцією,
І так чорно в очах і пекельно-холодні руки.
Ти щось знаєш про світло чи може про трансценденції?
Ти щось знаєш про морок, прогулянки мокрим бруком?

Ти щось знаєш. Я бачу. Перкусії зливи зводили…
І доводили до німого (ну майже) сказу.
Затерпали мальовані ноти на дні мелодії.
Це один із випадків: не можна усе й відразу.

Ця свідомість межує із болем і трохи з вірою.
І не голуби в небі, а ворони тільки й сови.
Це одне із життів – де стаєш невимовно сірою.
Це одне із проклять. Ностальгія іде на лови.

Я оттолкнусь от звука
Яростного утра
Это Весны наука
Рвётся стихом из нутра

В зимних пределах спячки
Кончилась маета
Песни капельной горячки
Солнце поёт с листа

Мартом поставлена точка
Жизнь начала отсчёт
Замер я - словно почка,
Что поцелуев ждёт

Як пахне дощ?! Він пахне мною,
він пахне молоком і медом,
він за вікном моїм стіною
ділитиме мене від тебе.

І він цілує мої очі
й шепоче : Не віддам нікому!
Сумні дощі мої дівочі -
то мого серця горда втома.

Самотні ранки й пусті ночі,
між ними - неважливі дні,
чи хтось красу мою зурочив?
чи просто я кажу їй "ні"!

Так насичено пахнуть дощі,

Чи то сумом осіннього неба,

Чи то радістю світла весни,

Я дощі викликаю для тебе,

Я дощі викликаю для тебе,

І збираю їх також для тебе.



По краплині тобі виливаю

Кожен порух бентежного неба,

І обличчя твоє омиваю,

Я збираю дощі всі для тебе,

Я збираю дощі всі для тебе,

По краплині збираю для тебе.

Дощі і війни, війни і дощі,
постійне, повсякденне поле бою,
наші життя і просто ми з тобою
таємні полігони для для баталій.
Востаннє зізнаєшся у коханні,
востаннє поцілуєш мої очі,
і, ніби-то, востаннє просиш ночі,
у наших перманентних днях змаганнях.
І, ніби-то, востаннє йдеш від мене,
і ніби-то востаннє я прощаю,
ти знаєш, ми вже вбиті, нас немає,
ми кожен день один у однім гинем.
Від тебе кожен день стаю залежна,
ненавиджу цю слабкість, ці кайдани,
сьогодні я дурна, бо трохи п яна,
і ні собі, ні світу не належу...

... запилені шляхи вчорашніх снів...
... і ніби-то нема туди вертання ,
... і звідтіля ніяк не знайду вихід,
ще вчора я клялась, що це востаннє,
й у мареннях по тобі мала втіху,
ще вчора я збиралась забувати,
хоч дивно, що роки тебе не стерли,
чи варті твого погляду всі втрати,
чи варто, взагалі, скажи відверто?...
Сьогодні я здаюсь собі смішною,
та в очі навертають чомусь сльози,
від того, що смішна і не зімною
ти зустрічаєш райдуги і грози...
Від того, що наівно сподіваюсь,
коли сніги твій образ давно вкрали,
від того, що я знов туди вертаюсь,
де ми колись цю пєсу не дограли...
Та іноді, існують такі твори,
яким просто не личять хепі-енди,
і ні моє свавілля, ні покора
не перетворять вірш цей на легенду..

Безудержной свободою пленима
в погоне за улыбкой синей птицы,
собой побеждена и так ранима,
что, снежная весна, тебе вновь сниться?

Не песни ли зовущих океанов,
что разбивают боль всю о причалы,
не сказочно ль пленительные страны,
где ты концам всем ищешь все начала?

Не шёпот ли ветров зовущих в бездну,
что буйствуют, с вершинами играя,
не мертвая ль трава, что вновь воскреснет,
и обретает вечность умирая?

Зачем себя так яростно терзаешь,
рабыня необузданных желаний,
скитаясь где-то там, здесь исчезаешь,
без очага и веры вечный странник.

Куда ты не придешь, там нет уж места,
согревшись, вновь зовешь к себе дорогу,
сбежавшая несмелая невеста,
что снова упадет к чьим-то порогам.

Нет сил тебя держать, нет сил проститься,
ты будто на цепи, мой нрав нескромный,
что, милая тебе, теперь присниться,
я спрятала себя в себе укромно...