Не світять зорі.
Затьмарили хмари
Бродять по гаю
закохані пари.

ніхто їх не бачить,
ніхто і не чує.
Іванко до ранку
Марічку цілує.

швидко проминула
закоханим нічка.
За погубленим дівоцтво
І плаче Марічка.

В обіймах Іванко
З радощів сміється,
Обіцяє завтра
В церкві оженитися.

Шукайте і знайдете.(Святе Письмо)

Стою — як мати народила:
Без трусикiв, без панталон.
Точнiсенько, як Аполлон,
Безличний. А сержант без мила

Полiз у рот, у афедрон.
Пильнує, стерво, щоб бацила
Антирежимності не звила
Гнiзда крамоли. Шмон є шмон.

Сержант шмонає по порядку
I кожну латку, кожну складку,
I кожен рубчик, кожен шов,

Штани, труси, матню, холошi,
Немов — пардон — шукає вошi,
Та чорта пухлого знайшов.

Я – випадок. Я із закону випав
І впав у винятковість, як у сон.
Але не любить винятків закон.
Хоча – хіба це вибрик? виклик? випад?

І все ж я, випаденець, під замком
Сиджу собі, некондиційний виплід,
Складаю іспит на циганський випіт
(Колись би вже….. корова язиком).

Бо що як всі захочуть випадати?
Хто зможе випадущім раду дати?
Ніхто. Ніде. Ніколи. Далебі!

Невесело величині зникомій
У світі строгих регул і законів.
І все ж я – випадок. Сам по собі.

Ви, певне, не повірите мені
Та розкажу вам, друзі, все достоту...
Зробив колись я кроки руйнівні,
Щоб велетенську знищити істоту.
Господар мій, тоді бідняцький син,
Отримав і палац, і повну владу,
Хоч оженився на принцесі він,
Та не навів у королівстві ладу.
Мене спочатку шанували всі
І вірили, як магу - ескулапу,
Пісні співали: «Коте, гей, єси!»
Складали оди й цілували лапу.
А потім все змінилося. Чому?
Маркіз мій правив як останній дурень,
Бо культу захотілося йому,
То влаштував у царстві диктатуру.
Народ повстав за втрачені права,
і, гнаних ошалілою юрбою,
нас заховала в хащах кропива,
Де хвіст мій не здіймається трубою.
Геройські чобітки діряві вже,
та й капелюх зносився теж на пляцок,
Та доля відчайдухів береже,
Я може знову втраплю до палацу…

Опалений ненавистю — любити буду.
Проситиму прощень крізь біль для вас.
Не треба так дивитись на Іуду.
Він — ваш міраж Христа, що йде крізь час.

Закопаний у землю — жити буду.
Хай моторошно, хай мене знобить.
Не переймайтесь — здужаю застуду,
Бо мертвим легше видужати й жить.

З очима чорних хмар — літати буду.
І деревом з корінням до небес
Я все стоятиму у передвісті чуда,
Допоки світ пітьми і сонць не щез.

З руками у крови — просити буду,
Щоб квітку посадили там, де я
Лежатиму, забутий, в халабуді
З нічних троянд.
Хай прийме вас земля…

Мені наснився сон. Злітаються крукИ.
Чорніють між дерев чиїсь зловісні тіні.
І сморід жебонить отруйний та гіркий:
Це сіє кожен крук отруєне насіння.
Це кожен чорний крук лишає свій фантом,
З насіння сходить вмить мутована цикута,
І кожен хижий крук не кігтем, а перстом,
Намотує на світ свої отруйні пута.
Поезіє, тримай брудний курчачий стьоб,
у блекоті крукИ вже майже захлинулись,
А з черрі хробаки їм забивають дзьоб,
І ніздрями повзуть в розітнуте минуле
Розкладений пасьянс, та все нема вінця,
Бо сонце не зійде, воно у пащі хижій.
І вийшовши за мить із іншого кінця,
Воно вже тхне лайном, немов зогнила їжа.
Яка жахлива ніч. Богині гиготять.
А замість язиків у них зміїна зона,
Поезія скавчить, мов скривджене дитя
Чекаючи на суд, запевне Соломона.
Яка жахлива ніч привиділась мені,
Розбуджені круки й отруєна палітра,
На щастя, це було лиш у страшному сні,
Де я ішла вночі до сонця проти вітру.

Знаєш, зараз нічим не гірше ніж колись
Воно відноситься з ним майже так само
Як швидкий потяг до весняних снів
Що прагне їх дізнатись обганяючи
На вузькій колії, що оминає гору
Мов хоче у майбутнє так проскочити.

Як світло місяця до тих календарів,
Які у древніх каменях і знаках
Про місяця майбутнє й зір читали
Коли ніхто іще читать не вмів.

Як подих вітру до нових вітрил
Червоних, синіх, білих, золотих
Які радіють своїм волі й силі
І ловлять разом з вітром смак надій.

Та зараз все ніяк не настає
І потяг завжди прибуває вчасно
Стандартними хвилинами прощання
Вплітається у такт людських сердець.
Лишаючи лише весняні сни
У памяті про щастя дні й хвилини...

Ховає місяць іншу свою сторону
Завжди двозначний попри всі стандарти
Сьогодні трошки інший, аніж завтра
Припливами керуючий на морі.

Вже вітер полонили вітряки
І він не може вирватися з кола
Вітрила замінили вже мотори
Однакових машин, без кольорів.

І може все ще зміниться колись
У кольорових фарах світлофорів
Лунатимуть, мов класика, мотори
Для місяця співаючи сонату
Що вітер стуком рельсів підказав
Підслухавши її в весняних снах...
Тоді...
Чому б цьому всьому не статись зараз?

В найдовшому слові
Сховала свій сором.
Як іспит на вірність,
Ця збуджена мить.
Оздоблене серце
Розкішним декором,
Тверде, наче камінь,
Уже не болить.

Звивається тіло
Від муки, від злуки.
Лягає на груди
М’який оксамит.
П’яніє повітря.
А руки розлуки
Уже обіймають
Наш зраджений світ…
7.09.08

«У телепередачі «З Савіком Шустриком»
пан Шустер дозволив пану Олегу Скрипці
знущатися з Гімну України»

Шустрий Шустер
від лакеїв
шустрить шустрих
не від них.

Тих – в лайно,
цього – в єлеї,
України Гімн –
під дих.

6.09.08, Зошит «Дитячі віршики»

Байдужий до подій диспетчер – Осінь,
Дає «добро» на зліт…
Останній клин
Злітає в небо…
Тільки я, ще й досі,
Стою біля дороги…
Я – полин.

Всім полинам – гірка одвічна доля:
Стояти з краю
примарних доріг,
Які ведуть до
примарної волі
Усіх, хто мав її,
та не беріг.

Мабуть такі закони у дороги…
Такий життя
неписаний "устав",
Щоб той, хто стомиться
об неї «бити ноги»,
Звернувши з шляху,
полином ставав…

Щоб хтось, із безтурботних подорожніх,
Отримавши усе,
чого хотів,
Посеред днів своїх,
солодко – не тривожних,
Згадав про смак
гіркий чужих життів.

Я на машине умной высчитал,
учтя все тонкости и сложности,
что ты — мой шанс. Один из тысячи
невероятных невозможностей.

Понять итога суть ли, форму ли
всё не могу никак осмелиться.
И в то, что уравнялись формулы,
мне до сих пор еще не верится.

Пришла и места не оставила
для логики. Ты — исключение
из всех и всяческого правила.
Моя любовь. Моё мучение.

Прости меня...Просто прости...
Ты зажги свечу, зажги надежду
И былое с легкою душою отпусти,
И пускай с Тобою будет нежность...

Прости меня...Просто прости...
На ночное небо посмотри, загадай желанье,
Ты сегодня ночью не грусти -
Отпусти с душою легкою молчанье...

Прости меня...Просто прости...
Для Тебя всегда открыты двери
И на крыльях в небо Ты лети
Знай всегда: в Тебя я верю...

Люблю.
Готова покохати, лиш промов...

Наївна!

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Хтось в темній кухні північ зустрічає...
Поодиноке світло, стрілка, мій напій...
Ти хочеш більше, зупиняю: "стій"!

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Торкнутись серця, я Тебе незнаю
Колючий дріт, слова по ньому струмом,
Твоє терпіння...Може ти придумав?

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Отруєний потік, хтось напрям визначає
З гарячим подихом вдихнути почуття,
Кидатись в крайнощі, боротись за життя...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
І, може, там ніхто не зустрічає.
Іти за руку - і розбити скло
Мабуть, інакше бути не могло.

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Безжально ми з"єднання розриваєм
Наполовину крок, наполовину вдих,
Та я не просто, не така, не з тих...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Стучить серденько - двері відчиняєм.
Це - гра offline, тікаємо від них,
Та Ти не просто, не такий, не з тих...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
Тут темно - і коннекту вже немає
на старт! На фініш! На червоний їду
Сьогодні, стоп, тут доступи, ліміти...

Холодного кефіру, м'яти з чаєм,
П"яніємо одне від одного, літаєм,
Сірник, іскра, вогонь, момент.
Я ставлю крапку. І пишу: "the end".

Зорі беру у долоні
У нічні імлі.
Ой як хочеться між ними
блукати мені.
Нічка цілує в обличчя,
оповився нею,
омиваюся росою,
лечу над землею.

Лечу над горами
Гори сумом оповиті
Лежать зрубані дерева,
Мов трупи побиті.
Полонини бур’янами
Геть позаростали.
І куди чабани
З трембітою пропали?
Минаю гори,
І ліси дрімучі
В низу лани широкі
І ріки гримучі.
Бачу вдалині
Освітлені села.
Там музика гучно лине,
Там пісня весела.
Лечу над містом.
Місто купається в вогні
між вогнями танці, пісні
туди захотілося мені.
Біля дому опустився,
На лавочку сів.
То ж це мара,
Я нікуди не летів.

кастрюльно-триперний
неагрегатний стан
зніми і випери
відкинь хвоста
безхвОста ящірко -
я заплачУ
плачем і нЕплачем
старих світлин
ти - майже викидень
моїх думок
пліснявий супровід
німих хвилин

я - манекен, я...
...просто манекен
в неагрегатній
кількості
один

Зустріч не розлука
Розлука не злука
Все зливається в єдино.

Зустріч радість і сльози
На пероні ромашки дарують
Матері радо синів цілують.

Мила з радощів плаче,
Троянди червоні тримає.
Слово сказати милому,
із радощів слова немає.

Ромашки всміхаються сонцю
Трави радіють ранку.
Зустріч, це радість, це сміх,
Це сонце на світанку.

О.Д


горизонт,простори безкраї,
гори,степи,річки і
озера

тварини і рослини
дерева

квіти,пахощі квітів
шматок неба
там мене не треба,а хочеться....
зірватись і полетіти до хмар
до сонця...
але доля Ікара...

думки і мрії мої крила
листок паперу небо моє,
а сонце...

У світі страшно жити,
Коли нема тепла,-
І світла- тільки тінь,
Бо, поглинає все вона.
І темно,гірко на душі,-
Чого та доля не бунтує?
Ні крихти щастя - все сумує,
Ні подиху весни,
Краплинки весняної, буйної води,
А тільки та сувора,-
Страшна зима,
Що серце в кризі,
Подих - сніг...
В житті нічого ти не зміг,
Ні розбудити, а ні народити.
Спасенну свічку - ти не запалив.
Бо відблиск в темряві,
Відкрив тобі всю ширину світів.
- Я щастя, так хотів!
І пташкою летів,
В небесну вись, я піднімався -
Назустріч всім вітрам.
Життя на землю опускало,
І било боляче, не жартувало.
Моя душа так плакала,кричала.
Надіялась на щастя,звала...
-А ти держись, на чисте небо подивись!
Там сонце ясне,так горить!
Зігріє душу промінь сонця вмить.
Струна в душі так ніжно забринить.
У серці пісня зазвучить.
І кольорами навкруги Земля,
У сяйві сонячному засіяє.
Життя сенс має!

Держал пари я с совестью не часто:
Залог душа причиною порок.
Но вместо радости, что выигрыш достался
Всегда подкатывал под горло узелок.

И снова прав и логика над чувством
И справедливость вместо милосердья…
Да только, Господи, зачем мне то искусство –
Обманывать себя с невиданным усердьем?

Золотавий наліт... і нікому вже не відсахнутись.
Гавкотіння собаче - далеке, сумне, аж до сліз.
Нам не те, що до серпня не можна вернутись,
Ми до вчора ніде вже не знайдемо віз.

Я сиджу на вікні і малюю заплакані очі.
Ось на склі залишився мій подих й відбиток руки.
Білий день так раптово став сірим й коротким.
Темні сутінки блюзом вливаються в мої думки.

Чай давно вже схолов, і мені стало лінь його пити,
Я позбулася засобів різного виду зв'язку.
Мені лінь посміхнутись, мені лінь навіть рота відкрити.
Мені добре сидіти із Вереснем в темнім кутку.

Нам НАчхАТИ на всіх: ми спілкуємось телепатично.
Я отримала тишу, самотність і спокій душі.
Рідний Вересень в цій атмосфері готичній
Світ за очі під руку веде мене в ніч по дощі.

Попрощалися з літом поети,
Уклонились йому до землі,
І з висот журавлиного лету
Всі у осінь – Великі й Малі…

Не зустріти ж її неможливо,
Не помітити – просто абсурд,
Невгамовну, примхливу, зрадливу,
На уквітчаних ношах у - гурт,

І допоки ще тепло й не сніжно,
Золотаву, звабливу, руду,
Навпрошки, по полям і обніжкам,
Ніби жрицю несуть молоду

Їй убрАння цілують шовкове,
І шепочуть: ТАКА ти одна…
А вона лиш надломлює брови,
Випиваючи келих до дна!
.
Найвідвертішу має сукенку,
А волосся – духмяний шафран!
Хто ще так затанцює фламенко?
Стільки па у суцільному гран!

На жертовному вогнищі злато
Переплавлять на попіл і дим.
Не загадуй…Не згадуй Пілата…
Утішайся вином молодим.

прибіг до сонечка –
обернувся в попіл я,
місяць форму виліпив –
утворивши ідола;
шлях на землю скоротив –
і прибув на місце я –
навкруги істоти бігали
підіймали руки вгору
і співали пісні тому –
хто створив мене як ідола ,
хто створив мене як ідола –
для уславлення Могутнього,
для того – хто зорі виліпив,
утворивши простір всесвіту.

спочатку з’явилась тонка світла смужка в мені,
котра розрізала мене на дві частини,
і я йшов по цій стежці-смужці у Небо, виходячи з тіла.
навколо було темно.
здавалося, що ліворуч та праворуч мене – темні стіни,
і лише вузька стежка тягнулася вперед.
приблизно через пів хвилини стіни зникають
і я потрапляю на відкритий простір:
навколо тиша та спокій, ніжний туман – сила срібляста,
відсутність тіла та кордонів.
я зливаюся із силою, я скрізь.
здається, я колись тут уже був.
раптом з'являється апостол Петро.
його обличчя розпливчасте.
помічаю лише, що він має білий-білий одяг.
він каже, що мені ще зарано входите до раю.
позаду апостола – щось схоже на будинок,
захований від мого погляду напівтемрявою.

я відкриваю очі.
мені здалося, що відколи я злився із силою
і до появи апостола Петра,
я пробув у такому стаю декілька років (років 6 – 8).

я стою у плиты и готовлю чар-зелье,
чтобы влить его в тело,
которое ломит и злится,
«отойти», и отправиться в путь:
где встречаются люди с шестью головами,
бродят духи забытые кем-то навек,
ну а в небе, где найдёшь все цветы и цвета,
высоко-высоко над землёю, расправивши крылья –
великий и огненный Феникс парит.
когда зелье сварилось, набрав свою силу, –
я в руки свои взял «баян» долгожданный.
хвалу отдавши Богу и помолившись за дорогу –
которой должен был отправиться уж вскоре –
я принялся за ритуал,
за действие, которое с великим нетерпением так ждал:
наполнив дурью инструмент отменный –
поднёс его к руке – с любовью, нежно,
и отыскав побольше вену –
вонзил его я в вену смело,
глаза закрылись, всё вдруг стихло,
и дух опять вселился в тело, –
чтоб завершить всё это дело,
введя меня в свой странный мир.
и вот и снова на земле стою,
и зная, что я жив, не мёртвый –
стою и жду –
когда же наконец исчезнет дух, который был сейчас со мною.
вдруг что-то вспыхнуло, рвануло.
ну а дух?
а дух исчез, как будто джин ушел в бутылку.
когда ж всё стихло и настала тишина –
картина жуткая предстала взору:
вокруг, с зубами острыми как жала.
которые похожи были на кинжалы,
летали, ускоряя ход – огромные и злые помидоры.
поднявшись на ноги отправился я в горы,
чтоб от греха подальше удалиться
и с удовольствием напиться – воды,
которая текла как будто ленно меж ног двух исполинских дев,
сидящих на земле прожжённой,
подставив нежные тела полуденному зною
воспламенённой огненной звезды.
шагая по дороге пыльной,
навстречу камням великанам,
мне повстречался на пути подвыпивший н злой Иуда:
кричал он матом, проклиная Бога,
но это было до тех пор –
пока его не расчленил надвое летящий вниз стальной топор.
когда я поднимался вверх нешумно –
вдруг выбежал из-за кустов полураздетый бес:
он стал кричать, ругаться шумно,
сказал, что я не доживу до утра,
поскольку сам того не зная,
любовный видите ль прервал процесс.
мне стало страшно, даже жутко,
и испугавшись не на шутку –
я вытащил с кармана медный крест.
тут бес приблизился –
смеясь своей улыбкой жуткой.
вдруг крест исчез и бес исчез,
как будто это было злою шуткой.
я вытер пот со лба,
и развернулся чтоб идти дорогой горной,
когда увидел на своем пути –
фигуру пахаря в одежде чёрной:
в одной руке он нёс косу,
другой – обнял меня за плечи, –
теперь ты мой – сказал он мне, –
теперь ты мой – навеки.
я сделал шаг, затем другой –
и рухнул словно колос сбитый.
вы скажете – что пьян я, –
но это всё обман,
я просто сплю, ведь я – убитый.

як човен, пливучи по водній поверхні,
думками вгризаюся в пам’ять безмежну.
і здерши завісу –
ніч темну відсутністю тіла –
стріча чагарник на сходинках скелі,
без форми й тому непостійний.
думки тут відсутні і час тут небіжчик.
відíйде назавжди колись, що є в тілі.
хтось скаже «звільнився».

мы в вас находимся сейчас и смотрим не на вас
мы смотрим сцены – в фильмах вы, мы в них.
бегут дома, тупик, стада.
лежит улыбка на полу цветная
кусает голову петух
собака лает на луну пустую
в нору забилась от охотников лиса
сдирает кожу в крик маньяк
поёт убитый коршун
снаряды рвутся под ногами
лицо испачкано в коньяк
моргун забил гвоздями тело
сидит на бомбе труп
глядит в окно старуха
летают сотни мух вокруг
жужжит увёртливый пропеллер
ласкает тело огненный пастух
уносит вдаль мешок костей прожорливый конвейер
смеётся восковая маска
хрустит испуганный кукушки взгляд
свеча плывёт рекой сознанья
кричит рожая в муках дева
внутри зажатый эмбрион кометою несётся в выпуклое небо
танцующий прожектор как прицел на пышность лиц нацелен
стучит каблук по мостовой
течёт блевота из харчевен
стоит великомученик с протянутой рукой
раздвинув ноги языком ласкает обожжённый трон
льстец женских губ
наперсток полон дури
звенит в ушах на землю падающий пепел
червяк раздавленный на мостовой лежит в могилке вырытой ногой
скребет когтями кошка пулемет
зовет часовщика народ
вернуть назад обмолотый ветрами засыпающий песок
краб вышедший из моря весел
вагоны в мрак бегут по рельсам разнося молитвы
священник с Библией в руке стоит в безмолвной тишине
план мир а этот
все равны
дописан будет к новоселью
ползет смышлёный крысолов внутри туннеля
хлеб ища
пищит замученная пыль
в сон клонит жажда вспомнить все
скрипит безвременья ладья неся по глади времени туда
где заколочен вход словам
Леш только образы везде
не хуже чем в раю быть там
немножко жалко ангелов и дам
проснись и позабудь весь этот сон
ведь все мы в абсолютном коматозе
уже живём продрогши до костей
не нажимая кнопку рядом на стене
чтоб не встревожить лишний раз ковчег идущий по волне
хранящий девственность вещей
кому-то жалко быть ни с чем
кому-то дайте поважней
заприте в соковыжималку путь
сверните покороче вред
под голову засунь кирпич
ступай дорогой
радом минные поля
плывёт раскинувшись ручей
война сжигает города
насилие ведёт к тоске
мутит от безысходности людей
великий Искуситель—сын Отца
живите вечно—два брата-близнеца
астрал нельзя забыть никак
звено связующее нить
пустите землю изменить
вдали идущий вурдалак
крадётся дух по кладбищу в ночи
садится кот на зимний крест
гремят колеса по костям
бульвар закатом выжжен дня
любовь струится из ноздрей
идёт охотник
бьет земля
ключём летят на юг стада
надувшись Смерть хватает лед
закрыв глаза увидишь мир
покинешь сказку не смотря
святой играет в преферанс
танцор откручивает знак
ползет по трубам едкий газ
окно завешено—антракт
скрипит кровать
тоскует суть
кумар наводит голос сев от крика боли в голове
иглу целует наркоман
отравлен ядом мёртвый лев
отдайте точку на стекле
ещё глоток
путь вновь открыт
дух исчезает—голову кружит
извозчик не спешит сменить прикид
ползёт удав прикрывшись мглой
ждет гул шагов отточенный в скале
с покрытой головой всегда голодный лабиринт
играют стены в тишине извечную игру шута
толпою пёстрой знаменит кровавых дел искомый людоед
нир вана—кирпич рассказывает быль
законопачено гнездо
в окно стучит незримый мир
свинцом щекотным в бой звенит пехота
костями завывает шевелящийся ковыль
перед глазами все плывет
и только—
ракета в космос отправляет мысль
на публику играет изнурённый гладиатор
поёт изнеженная нота гимн
цикуту пробует с кувшина дегустатор
буравит землю птичий клюв
шумит непорченых турбин оркестр
крушит на щепки грудь топор
спешит на помощь эскалатор
бежит на кухню ветхий дед
на табурет садится мясорубка
кусок идёт в рот за куском
меню любимых блюд готовых из сырья соседки;
проходит день...

вы нехотители стать колёсами вагонов
и рель сами путей сообщения
корытом,
ракетой
да и просто букетом своих спаленных грёз,
исцелевших стёкол
листва опадает
ветер бьёт сапогом по земле
слушает он из недр вылетающий ропот
как на весне замечательны дети
как велики города без бомбёжек
атомных рудий великих сношений
снопы закопанных великих мыслей
скопление великих множеств зёрен
замешанное тесто время
огнём мечтает песня духа
венера пламенем согрета
и держит связь с землёю
как звёзды все в одной лишь точке
пейзаж истерзанных мгновений,
берите в плен что вам не жалко
тащите в дом мешками мусор
сомнений веник вам не нужен
не нужен вам хлопок сомнений
закон оружий вам не нужен
вы сами не нужны себе –
мечтатель,
сколько сотен душ
встречал ты взглядом на заре
идущей вдаль рекой –
паромщик,
как можешь стать ты нежным ветром
не ставши парусом в себе?
истерзанный и никому не нужный
я ощущаю улицы
ряды зажжённых фонарей
дома без окон
ночь с разорванной луной
входите гости
в доме стужа
в сердцах обглоданный сухарь
вы не подскажете?
не подскажете;
большая лужа
и звёзд отражение в ней.

жінка проходячи повз
шурхотіла своїм червоним платтям –
я ж сидів у човні,
а навколо були лише хвилі та вітер.

що є там де нас нема?
там є ми
і все там в нас
той світ є наш
і ми є світ
у вічному житті
без простору
без часу
і без тіл
із мовою –
але без слів
із небом –
в кожного своє
з початком –
в кожного є свій
з любов'ю –
вже без губ
із дотиком –
без шкір
із поглядом –
але очей нема –
ми все, що там...

стою на порозі дверей,
які ведуть у інший світ.
світло
притягує.
стою на порозі...

жизнь – это лодка
плывущая по водной глади
идёт за волною волна унося лодку безвозвратно вдаль.
и вот, достигнув берега—
она выбрасывается волнами на песок
встречая лучи восходящего солнца,
в спокойствии ветра сокрыта судьба.
жаждущий огня
ломает доски
бросает их в пламя
сжигая прошедшие дни.

и всё то, что прошло—
будет всегда находиться там—
откуда вышли лучи
пронзая во все стороны бесконечную тьму…

я їду – вільний –
завдяки Духу Святому –
я – вільний, безмежний, неосяжний,
ну – любов безмежна, яка скрізь і завжди,
і істина,
і святість –
скрізь і ніде я існую –
але те, що я називаю – я – не я…

я – не я – існую…
я – не я – не існую…

ніхто не знає точно де саме й як
з'явилось зерно найдавнішої і найкрасивішої в світі квітки.
але колись один мудрець казав, що нібито воно зародилось всередині золотисто-сріблястого світла, завдяки безмежно сильній
любові як була розчинена в ньому.
після цього, це зерно було підхоплене сонячними променями
і віднесене на блакитну планету.
Земля дала йому життя.
паросток прорізав шлях собі нагору.
промінь, що вийшов був із нього,
ту темряву яка була навколо, своєю силою розігнав.
йшов час, і з кожною хвилиною
енергія життя, енергія любові – текли всередині зерна,
щоб з нього диво-квітка врешті-решт себе явила цьому світу.
для чого?
щоб людям шлях вказать від смерті до навіки-вічного життя.
минали дні.
квітка виросла
і своєю красою перевершила всі інші створіння природи.
листя її має синьо-блакитний колір неба – звідти вона прийшла, стеблина – зелений колір лісів, біля яких вона росте,
пелюстки – червоний колір людського серця,
а сама голівка – золотисто-сріблястий,
оскільки була створена в ньому.






є в сонячній квітці і те, що не можна побачити очима,
але лише серцем – це колір її пелюстків,
які своєю будовою нагадують серце людини.
також, лише тільки серце може побачити те приємно-тепле світло, яке випромінює голівка цієї диво-квітки –
воно торкається спочатку серця,
а потім розходиться ніжно по всьому тілу
своїм сонячним промінням.
якщо людина хвора,
то в присутності сонячної квітки будь-яка хвороба зникає,
не залишаючи після себе навіть і наслідків.

біля неї не можуть рости ніякі інші рослини
які можуть завдати їй шкоди,
оскільки саме небо захищає її від її ворогів своєю могутністю.
сонячна квітка має зріст людини,
тому, аби відчути її запах – людині не треба нахилятись до землі,
достатньо лише підійти до неї ближче.

і ще одне диво, яке приховує в собі ця чарівна квітка, – це її запах.
кожну хвилину в ньому постійно з'являється щось нове,
не схоже на те, що було колись,
тому його хочеться пити й пити все життя.

ось таку чудову сонячну квітку
дарувало людству небо, сонце, зорі й всесвіт.

срібний сокіл з алмазними крилами в небі кружляє
і зором своїм всі світи оглядає,
і все що є в них,
і все що є в тих, хто між ними існує;
водночас він є світлом-орлом
і скрізь він існує,
і завжди все знає, –
оскільки він вічний,
оскільки він зáвжди,
Любов ним керує,
оскільки він скрізь –
але його ніхто не знає,
ніхто його не бачить,
його ніхто не чує,
тому що його взагалі не існує.........................................

Я – Господь Бог – Отець ваш небесний.
завдяки тілу Я видимий та зацікавлений
книгу знань на олтар кладу Я
в домі прихованому від очей сторонніх
з багатьма сторінками що ніколи не жовкнуть
бо часі Я не існую
знання даю Я
нічого взамін не потребуючи
шлях вказуючи Я не наполягаю
космос підтримуючи сутністю своєю
в кожну точку на склі дзеркальному Я проникаю
данину не збираю,
повсякчас тихий, завжди спокійний
що декому здається, що й взагалі не існую
настільки орієнтир відкинув
що є багатоликим та безсловесним
знаю Я те про що інші і не підозрюють
настільки неосяжний, наскільки можливо
і в атом згорнувшись весь там Я існую.
частково відкритий для розуму в полі
як зерна з’їдаючи –
Я розум живлю
могутністю сили Своєї руйную
підземні води удалині залишаю
все те, що своє віджило – відкидаю
і в вічність, в Свій дім, лише тих Я приймаю,
хто дурницю відкине
про те що як звір Я
Я розум з’їдаю
любов віднімаючи –
адже Я безподібний.

славим Тебя –
Господь Бог –
Отец наш небесный!
повсюду Себя проявляя –
Ты свет из Себя испускаешь –
даруя его безвозмездно всем тем, –
кто во мраке на ощупь идёт по дороге
ведущей из тьмы –
в свет вечной Любви безграничной в Тебе.
Слава твоя –
ярче тысячи солнц,
Вера в Тебя –
укрепляет всех нас,
Слово Твоё –
всё пронзающий меч,
Слово Твоё –
путь в Твой вечно сияющий дом.
устами Тебя прославляя –
солнца славы Твоей всё ярче н ярче в сердцах наших сияет –
от скверны и зла наш дух навсегда очищая.
славим Тебя –
наш небесный Отец –
Ты защита всех нас и опора вовек!
славьте народы Создателя жизни!
хвалите все люди Дающего даром!
прощает Господь нас –
всепрощением нас –
из пепла и тьмы,
из горя и бед всевозможных –
Господь наш Христос –
рукой всемогущей –
всех нас поднимает!
аллилуйя!!!

где-то кто-то нам не нужен,
день прекрасный,
ночь ясна,
в небе месяц,
месяц странный,
треугольный
как волна.

1

кубическая пирамида,
кубически миры,
кубики глаза и лица, и земля,
кубическое небо – купол церкви,
кубики – цвета,
без дна колодец
с кристаллическими кубиками света,
без дна глаза в которых скрыта бездна
без дна все кубики племен без цвета,
вся весна,
всё лето,
бревенчато-брезенчатые клети,
известно всё,
без граней все кубические стены,
расплывчато-бесцветны тени,
война бесчувственно-бесцветна,
бесследны все повешенные цепи,
бесцепны заколоченные стёкла,
завешаны песками дети,
убийственно-надёжно-крепко цепляется на кладбище рука—
за сломанный руками засекреченный эгрегор,
стекающий крахмал из уст в уста
китайский пасечник стучит копытом в двери,
японская болезнь,
Советская страна,
завязаны глаза,
известны помыслы благие
и выходя на магистрали снов—
кричать!
меняя кадры фильма,
меняя тело на тела,
сменив казармы на тела без рифмы;
всех в леса!—
голодны волки где,
а овцы сыты.

2

кубичны города прошедших поколений,
кубичны вены вниз смотрящих пальцев,
гробы закрыты без различий.
снега испещрены,
записаны все те, кто слово дал Ему
во что б ни стало выжить.
куда бы ни ступил солдат ногой—
в земле его ступню желает видеть мина,
его желает видеть дома сын,
живая мать его обнять желает,
и целовать в уста мечтает та—
которая родит ему младенца—
который вырастит и в бой уйдет,
целуя страждущую землю.
мечтает о полётах птица бет крыла,
мечтает однорукий о полётах лётчик,
внимательно следит за ангелами Бог,
внимательно следит за Богом мётвый,
сидит в молчании сова,
гудит труба под шелест трав,
струится с неба ночью свет—
волна смывает душу в вечность,
светлеет утреннее небо,
темнеет кровь скопившись в венах,
тускнеет взгляд принявший пулю,
а ветер мучается в поле,
звеня надеждами забвений.
пленяя женщину вне тела,
внимая солнцу и теплу—
идёт за плугом Малахит бросая в землю семена.
растут и умирают страны,
живут и размножают люди,
и только Месяц без вины,
и только пьяный у колодца,
кругом лишь солнце, солнце,
да игла—
в стране безвременья Уродца.

вітер несе дрібне каміння до води.
в печері – де захована таємниця –
чýтно стукіт молота.
з-за пагорба доносяться переривчасті звуки
голосу чаклуна.
відсутність мертвих та живих.

банзай!
банзай!
заєць!
заєць!
заєць!
заєць!
дай!
дай!
дай!

а дни проходят словно пролетают птицы
а ночи тянутся как черви
до темя вырезаны веки
и солнца –
раскалённый диск –
сжигается лишь тело;
крупицы падают на точки
зарницы днём ложатся тенью
сквозь щели глаз спокойно смотрит
гриб-гробовик,
Земля – свеча цветенья.

душа –
присоска,
котра тримається
за тіло Бога
тіло Бога
тіло Бога
морг
життя

мій дух був
равлик-одинак.
самотність дзьобнула –
став дух, неначе птах.
самотній птах
залишив власний дім –
до подиху вітру став дух його подібний.
створив Буття – Великий Птах –
єдину стежку залишив
до Себе в вічність.
вузький той шлях,
який веде в пташиний Дім.
а сутність вітру –
безмежний простір і самотність.
безмежний простір, але втім –
відсутність скрізь – Його одвічний Дім.

в білім небі, летить птах –
світ несе на чорну землю,
він несе вогонь, що нищить усю злість,
що накопили у своїх серцях істоти які мають змогу мислить,
мають змогу крізь століття самі нести світло щастя –
немов птах який у небі світ несе на чорну землю –
аби всі хто є під небом,
всі хто біль несуть всім іншим –
стали б світлом над землею,
стали б простором безмежним.

что такое жизнь и смерть?
что такое доброта и злоба?
тьма и свет, любовь и гнев,
преступленье, наказание, расплата?
кто ты – человек?
а кто ты – зверь?
всё слова, слова всего лишь,
это всё – абстрактно.

вот он зверь –
посмотри, как он безжалостно терзает жертву:
слышен хруст костей и льётся кровь,
жертва рвётся на свободу – всё напрасно:
сжаты зубы, как тиски,
глаза злобою полны,
ещё миг, за ним другой –
и тварь празднует победу.

ну а люди?
в чём же их могущество и сила?
выше ли они стоят всех этих тварей?
могут одолеть табу,
те запреты, что им трупы навязали?

безусловно, человек венец живой природы,
во всём мире больше не найдёшь такой породы,
из которой сделан человек.
люди плачут и смеются,
любят, злятся, веселятся, пьют, поют, играют, врут.
словом, весело живут.

видишь – это человек,
у него в руках перо жар-птицы.
хотя нет, постой, ведь это зуб,
ну, конечно, острый злой железный зуб искрится.
он вонзает в тело нож –
жертва корчится, кричит,
молит о пощаде и боится,
что-то липкое течёт, наземь кровь струится.
ну а зверь, то есть человек, убийца?
он вонзает в тело нож,
а на лице улыбка злится.

кто-то скажет – это псих,
другой скажет – ненормальный,
ну а тот, кто бьёт детей,
кто ломает жизни людям,
думая, что он спасает чьи-то судьбы –
это кто, не псих?
воспитание – через наказанье,
ну, конечно, тут уж всё нормально.
ну а те, кто шлют людей на смерть,
отдавая блядские приказы,
кто же это – психи или нет?
что-то тут не катит.
ну, довольно.
хватит.

Доля зав’язує шлях у химерний вузол.
Потяг – намисто з веселих й сумних історій.
Скоро зійду, або з рейок, або вже з глузду.
Світ перетято нитками байдужих колій.

Важкість прощань і плацкартні легкі розмови,
Тамбурна тиша, в тремтячих руках блокнотик,
Списаний віршами, болем. Згадаєш знову:
Як це відчути востаннє тепло на дотик.

Вільно спливають вокзали, міста, години
Десь за вікном і усе це таке мізерне...
Постіль таврована прагне торкнутись спини.
Тільки тобі не заснути тепер напевне.

Море злизало пісок і снодійну втому.
Небо чорніє, ось ось і униз зірветься.
Літо пісне, а от осінь таки із перцем.
Вітер у герці забутих фальшивих терцій...
Радість і сум як туман, або дим – зникомі.

Ми так хотіли іти по воді. Тонули.
Вірили в рай, а у Бога чомусь не сміли.
Так опадали, мов листя пожовкле – крила
Янголів Осені. Стачить твоєї сили,
Щоб відпустити і стерти моє минуле?

Сутінь солона тулилась до рук. Мовчали.
Про неминуче, про вічність до болю знану.
Ніч цю приймали, неначе небесну манну.
Димом просотану й дивом. Німою стану.
Щоб не сказати... Бо слів для любові мало.

Атмосферність,
зіткана із небесної легкості,
сонячних променів
нанизана на крони прискіпливих сосен
ридма накочується на мене.
Захлинаюсь,
оповита пахощами лісових і польових квітів,
мов павутиною...
Гублюся
серед високої трави,
а душа ще вище-
десь між хмарами ховається
і гойдається на повітряній каруселі,
лишивши тіло на полонині,
Зітканій із атмосферності...

а на моем орешнике большая птица свила гнездо
ещё вчера здесь шла война –
стреляли, падали, курили
меня никто не ждал
но вот –
я здесь –
война…
и где-то, совсем рядом, упал в траву летящий кукурузник
лётчик залез на тучу –
не видно ему свыше откуда берутся пули
нули в сумке обнулили завтрашний день
проститутки-сгустки
жизнь – это война
где каждый – не я
кому заплатить
где взяться
ну и нафиг такая матрица? –
ничто –
что она есть, что ее нет –
всё равно, что стоишь ты, а что спишь
хотя для других она –
да:
весна, цветы, абстракционный…
от осознания всего
от понимания того, что ты – ничто,
а все равно пить хочется
а все равно и холод и жара тебя засушат до утра
и даже выйдя в никуда не потеряешь ты себя
хотя навешаешь лапшу ты всем, сказав:
ну ладно. то фигня. мне пофиг все. –
так нафига тогда блевать от счастья жизни без проблем
под куполом ты дохнешь каждый день
не успокаивай себя –
спокойствие приходит внутрь тебя когда контрактов нет вообще
ты сам себе и царь и нет и да и может быть
ноги отгрызли
руки отсохли
глаза закатились
а рядом в это время волки ночью выли
ветер разрывал флаги ментальных и астральных ожерелий
реальность, сон –
все равно не вырвешься на свободу
пока не войдешь в Святая святых
пока здесь не переоденешься,
а тогда, пожалуйста –
куда угодно –
хоть на небеса –
хоть за них –
уже не сплю я –
сыпятся слова из сердца.
мысли –
к стене!
расстрелять всех, чтоб никто не выжил
тогда и воевать некому будет
пули, бомбы, деньги, маты, планы, веры, дни, недели,
точки нирваны
окна от крови запотели
на стене –
крест, распятие
люди в своем сознании картинку одну из ряда запечатлели
ангелы пели
на костре сожгли
омыли от пыли
а Он сошел с креста –
не умер
ожил
поэтому кесарю – кесарево
Богу – божье
матрице – то, что к ней прилепится,
а дух, который в истине —
всегда свободен
мыло не мылится
да пусть огонь горит всегда
а в нём все те кому когда-то было пофиг всё,
пожрать, поспать
дана мне женщина
мужчина дан был ей –
блевать на их кровать –
такой фигнёю заниматься –
так лучше членом дверь открыть в нирвану –
астрал – забыть, скомкать –
уйти из мира в мир
на самой далекой звезде выложить узорами слов:
не посадите! не дамся! хрен вам всем! я есть! я буду дальше!
по этому пути вам не идти!
фонари погасли
выключили прожектора
опустили занавес
смолкла стрельба –
целую книжку вот так можно написать,
напечатать, продать, пропить, прохапать
и снова сесть за стол
лечь на кровать –
только без женщины,
в руки тетрадь взять
и написать то, что ты думаешь про всех и обо всем –
свою душу распять и выйти вон! –
в нагваль.
без плоти –
в Дух Святой.
а тот, кто в дерме –
сюда и не войдет –
вот это настоящий кайф
понять его ещё никто не смог
а если ты уверен, что сможешь в Дух Святой войти –
попробуй –
подключись к Святому Интернету
а если ты думаешь, что ты круче Святого Духа –
думай –
если бы это было на самом деле так –
хрен бы ты сидел в дерме
в одиночной камере заперт без замка
сам себя цепями приковал к скале
вывод –
круче Святого Духа нет никого, ничего, никогда, нигде...
извините!
открылась дверь –
мне пора уходить навсегда туда,
откуда я никогда уже не вернусь сюда –
из света,
оттуда –
где все свято
и там, где не привязан ни к чему.
прощай муравейник!
навеки слава Тому, кто огнем его сожгёт!
а тот, кто выйти не успел –
в огонь войдёт и будет вечно в нём –
в дерме духовном пить вечно зла мочу со злобными козлами...
Бог – не вурдалак!
аминь.