Я любила сидеть на столе --
Меня мама за это ругала.
Я культуре её потакала --
Научилась сидеть на метле.
Мне мужчины дарили цветы --
Я их бережно ставила в вазу,
И колючая эта зараза
В моё сердце вонзала шипы.
Я хотела скорей повзрослеть
И влюблялась в "умнее и старше",
Но устала от собственной фальши --
Мне с бескрылыми не взлететь.
Я любила сидеть на столе --
И сижу, когда мама не видит,
И меня никогда не обидит
Тот, кто сядет со мной на столе...

Ікона плакала
березовими бруньками.
Духмяне, злакове
повітря, з домішками кави…
Чорнозем підперезаний
дощами літовоскресними.
Ось в’їхало в життя комах
лопушшя зеленими колесами –
переполох?
Анітрохи…
За сонцем хочеться і бігти, і рости…
Ось в павутині муха танцює
зі смертю вальс –
немов забуте серце ранкової роси,
яка вже випарувалась,
життя маленьке б’ється-перевертається…
Павоть зриваю, лопушшя – збиваю,
а на ікону гримаю: «Замовкни!»,
бо вії мої мокрі-мокрі.
Так, я зцілюватиму серця:
витер сльози з лиця,
розправив рамена –
відчув із Всесвітом єдність.
«Молись на мене,
Любове без взаємності,
Любове, яку не хочуть цілувати.
Я буду зцілювати.
Всевишнього волю виконую –
я став «Кохання відхиленого» іконою.

Писали хроніки пивної -
на стінах залишали знаки,
всю ніч давали бій запою -
молилися до мушлі раком.

Ходили білі та гарячі,
літали на гелікоптері,
а з нами - ніби світ банячив,
ніяк не міг попасти в двері.

Пропили хату та печінку,
повідбивали зуби й нирку,
на роги поміняли жінку,
на дроті забажали цирку.

Співали оди розпрягалам
коней та півням проклинайла -
щоб ті ся знудили та спали,
запнувши дзьоба під махайлом.

Згадали Галю-водоноску,
Іванка-гада-в`ючо-дівка.
Шукали довго переноску
для радіоли та платівки.

Забацанули Яка Йолу,
прикольно Зикіна хрипіла,
а чукча в чумі ракенролив
та гикав тундрою заїло.

Відреготались до завалу,
коли змінили плавність звуку -
швидкою Настею співали
Едіти, П`єхи - мали ку-ку.

Згадали потім псів заритих
та докопалися до ручки,
давали слово - більш не пити,
а Любу - називати сучков.

Та день новий - старі фасони -
заношені, зайомі тварі.
Пивна збирає алькапонів
та пише хроніки на харі.

14 Січня 2009

Плачеш, що знову не був у відпустці,
Знову в куток свої вудки опустиш,
Снитимуть море в нитках павутини,
Снитимеш ти про доріг серпантини
І тризіркові готелі Алушти.

Навіть рахунок за газ дуже схожий
На профспілкову путівку а може,
В тобі знайдуть спільну мову службовець
І мандрівник, що постійно готовий
Пляжі піщані обрати за ложе.

Скажеш колегам, що все у мажорі,
Продискутуєш проблему офшорів,
Знаєш, що й зранку твій вірний будильник
Дзенькне про тисячі справ непосильних,
І не здивуєшся, зсунувши штори,
Що до кімнати вривається море
І пурпуровий заносить вітрильник

У прямокутнику вікна
Малює сніг діагоналі
Й несеться все десь далі й далі,
Шалений… Спокою не зна.

А в нескінченному хоралі
Вітри сплітають голоси,
Тривожать приспані ліси
Та рвуть калинові коралі.

І скільки вітру не проси:
Облиш потомлені дерева,
Не струшуй іній кришталевий… –
А він чимдужче дме в баси!

Несеться віхола січнева,
Вирує, крутиться, реве!
Рятуйсь, ховайся все живе –
Бо щезла грань землі і неба.

Вже світ – мов дзеркало криве:
Перемішалось хаотично
Іще недавно знане, звичне,
Перемінилося в нове.

Але в цей час тобі затишно:
Перед негодою – стіна
І прямокутничок вікна
Із візерунком дивовижним…

Богине, ви! О усмішко століть!
Я приголомшений, мені щастить,
і серцевбивча кровоносна мить,
як то колись у Дельфах, стугонить!

Чи може знову поклик це в нікуди,
й над нашими чуттями владні люди?
О Ураніє! Чи до мене хіть
хоч інколи займала ваші груди?

Ні, справді, ви і я, хіба не пара?!
Хіба не нами тішиться кіфара?
Не нам належні розсипи угідь,
де й нині - музи і нектару чара?!

І ви, і я – небесні, Ураніє,
чому ж так манить те, що ледь жевріє, -
ці смертні, Прометея квола віть?!
Невже і справді смерть кохання гріє?

Ми стали схожими на них... О, звісно,
життя їх – мить, і з нею нам не тісно.
Та дивно, коли серце не болить
по всіх отих, що нас любили слізно.

Це трохи грішно? Чи таки дрібниця?
Життя - за ніч кохання! Та цариця
наслідувала нам. Хоча мовчіть:
мовчання золото, і ми його скарбниця -
з ладів, нікому не цікавих, кліть.

2009

Ароматом узвару переповнена хата,
І звисають рядками калини охайні пучки.
Посередині піч, розпашіла, пихата,
Але добра і рідна, допіка пиріжки.
Позолочена покуть образами ясніє,
І здається, що янгол святий крила вже розгорта.
І дивуєшся вкотре, як же мама уміє,
Колискову співати - сон умить огорта.
Що тоді було сном, вже збулося з роками,
А теперішні сни навертають в дитинства часи.
Наяву все частіш поринаю думками,
Пригадавши і запахи, і голоси.
...Обважніло пливе хмара сива над ставом,
По слизьких берегах очерет на дощі тріпотить.
А чи вічна вона - нескінченна життєва вистава?
Від дитинства до старості час неминуче
летить...


17-18.11.02р.

......... М.Ф.Опаленик
Той не бачив батечка, ну, а в того батечко
вимагає чуйності до свого синка.
Стоїте, розгублена, у дешевім платтячку,
ще струнка для дзеркала, для села – тонка.
В нас тонкі ламаються. Смерками й смереками
все в минуле вигнано, що було слабе.
Наші очі спинені – то єдине дзеркало
у якому прийдеться бачити себе.
Зашарілись маково? Це красиво – маково.
Говоріть – потерпимо сорок п’ять хвилин.
Ми не проти, вчителько, захопитись Мавкою,
та коли вже свататись – тільки до Килин.
А Килину все-таки звуть у нас Калиною.
А чого це, вчителько, очі повні сліз?
Де Калина з присілка? Нас і вас покинула.
Вже її посватано. Ось і реалізм.
Гори вчать ізмалечку бути реалістами,
то лише здаля вони – мрій апофеоз.
Вам у класі холодно? А надворі лізтиме,
в саму душу лізтиме грубіян-мороз.
У лісах смерекових промені заплутались
і ніяк не зглянуться на крихкі сади.
А смерекам байдуже. В темну думу вкутались.
Звідки ж це калинонька забрела сюди?
І мороз калиноньці кісточки виламує,
щоб нікого ваблячий кетяг не зігрів...
Добре було, вчителько, затулятись мамою
від нахабних поглядів і крутих вітрів.
Потім доля-мачуха наше серце вклинює
в щастя, здавна визнане, але нам – чуже.
А калина все-таки не стає Килиною
і під серцем потайки вогник береже.
Так лишіться, вчителько, як вона, красивою,
скільки б досвід мудрості вам не позичав.
Федорівно, знаєте, вже і сам я сивію,
а калини сивої зроду не стрічав.
Молодіє там вона, де дороги здибились,
за які вхопилися ваші Лукаші.
Де вони спинилися? Всі кудись та вибились:
у митці, начальники, вчені, торгаші.
Он за тою брамою, де собака тявкає,
в неприступнім палаці двієчник Іван.
Та не тим караємось – тужимо за Мавкою,
правда в ній – невидимій. Видиме – обман.
Нас рости щасливими вчили ви однаково:
і синка начальника, і дочку вдови.
А чи хтось подякував? Може, хтось і дякував,
та забув спитатися, чи щасливі ви.
...Ви ж мене питаєте, що було причиною,
коли я трагедії сам собі шукав.
Був тоді великим я. Біля вас хлопчиною
знов стою, ховаючи цигарки в рукав.
Мабуть, часто грубо я, мабуть, часто мілко я
у щоденні борсався... Це для вас – не я,
а мене зустрінете, хлопчика з сопілкою,
в школі під калиною, вчителько моя.
1986

Надія в серці. Палиця в руці.
Суцільний шлях невипраданих зрад.
Любов сліпа, і як усі сліпці,
Беззастережно вірить всім підряд.
Куди й навіщо знову йде вона?
Чи думає вертатися назад?
Дорога обірвалась, як струна.
Любов спинилась над рікою втрат.
Яка різниця, хто вона й чия?
Їй цю безодню не переплисти.
Прощальних слів нестримна течія
Давно знесла потрощені мости.
Стоїть любов. Не робить перший крок.
Немає де позичити снаги...
Хто перекине цій сліпій місток?

У щастя обвалились береги...

ШТИЛЬ

хвилі врізаються в небо
чайки врізаються в хвилі
море закинуло невід
море за сушею
квилить

двісті ударів у літо
прісно римується вечір
хвилям властиво сивіти
тишею
зір попечених


ВІТЕР

неначе мушля проковтнула
солоний шепіт океану
пірнаєш аж на дно намулу
сама ж ніяк тим дном не станеш

тобі так хочеться спіймати
зелену смугу небокраю
поліський ліс
лелеки
хати
і щука золота пірнає


СУША

свічкою марить ночі
тихий циклоп-маяк
і незнайомим почерком
пише листи моряк

кличе лишитись вічною
там де Ведмедиць барліг
вітер
ще той язичник
гальку кладе до ніг

рифи жбурляють скалки
в замок росте пісок
точить німа русалка
свій сухопутний крок

може б моряк і вибрав
прісно-джерельну суть
з піни ж пливуть
верлібри
як на останній суд

Там, де левова частка
моєї надії,
Там, де левова частка
моєї душі,

Там, де музика мрії,
Там, де сонця дощі –

Намальоване небо
із окрайцем землі –

Там є все, окрім щастя
на брунатнім коні.

Ти не ходи дорогами біди,
(Вона тоді прийде, як буде треба)
Живи від коляди - до - коляди,
З надією дивись в різдвяне небо...
І сам побачиш, коли згасне день,
Як в тій пітьмі од-краю -і- до-краю,
Під звуки тихих, радісних пісень,
Над темним світом зірка запалає.

Зелені пожарища −
біла весна.
І очі твої,
мов холодна вода.

А сльози, мов зорі,
освітлюють шлях.
І сніг все не тане
у моїх слідах.

Мій дощ ллється з неба
в зелені гаї,
туди, де співають
твої солов′ї.

Ти ловиш, мов вітер,
тонкі пелюстки,
що падають з неба
в волосся мені …

Навкруг все буяє –
солодка весна.
А очі твої,
мов холодна вода.

Глинобитна печаль.
І безлюддя нестерпна потреба…
Сиві крила зими.
Розмагнічений голос води.
Серцем вивчений світ.
Запах меду, що кличе до неба,
І багато-багато чого,
Що ще кличе туди.

Нерви й жили тугі
У томаті гарячої крові.
Сиві крила зими…
Неприкаяне синє вино.
Слід сльози на вині,
Побажаннячко "бути здоровим"…
І небесних полів
Немолочене срібне зерно.

Горизонту коса,
Що бунтарськи надрізує жили,
І велика космічна,
Задавнена втома душі,
У якій ми нічого нового
Також не відкрили.
Тільки й того, що кожен
До виходу-входу спішив.

На дорозі Туди
То горілка, то слава, то гроші…
То кохання терпке й нетутешнє,
Як білий граніт.

І апостол Петро
Самотинно стоїть на сторожі
Того світу,
Що зрікся він тричі.
Тому і стоїть…

Темно-темно Йому,
Немов у стволі автомата.

Лиш веселий сніжок
На квітчасті торти опада.

Глинобитна печаль.
Розмальована півником хата…

І велика, як тайна,
Мальована слізьми вода.

Крізь пустелі, вітри з фіваїдських печер
Наливайковим шляхом в безсмертя
українську державність у слові простер,
дужість правди сильніша за ретязь…

Він неначе прийшов на голодну кутю:
Малоросіє – крівна наруга!...
На клювання орлів та жаління гадюк
боронився просвітницьким рухом!

…і директор гімназії ледь не зомлів,
як почув про Хмельницького думу…
Бо моральності витоки в рідній землі,
а в Росії – закон босоркуна.

Гонти, Лисенка-Вовчура дух воскресив!
Біля Чорного моря і досі
чути, як оповідки про давні часи
хтось розпитує в діда Хтодося…

Церква Спаса і Корсунь, і Різаний Вал…
У судомах душа, руки, гали…
Він останні у Києві дні доживав,
як героїв пере-поховали

на могилі Аскольдовій йменням Христа!
Кров’ю вмиються ті, хто гиржали…
Українська народна республіка – Так!
Наш Левицький – це совість держави!

Скільки до мрії, крок, два кроки,
Рік, ну а може що два роки,
А може що, усе життя,,

Те що, сплива без вороття...

Що нам очикувати далі,
Адби ліш тільки не стріляли,
Адби цього не допустили,
Бо ми по людські, щє не жили,

Кризи, вони колись минають,
Та тільки от коли стріляють,
Коли стріляють і вбівають,
Завали довго розбирають,

Чого ж, очікуваті далі,
Побачимо,
................. лиш б, не стріляли.

/2.04.07./

Січневий ранок, сонце сяє,
Мороз під ніжками рипить,
В твоїх очах бузком палає
Весни далекої блакить.

Сріблястий сніг зі скронь тополі
Злетів хустинкою до ніг,
В проміннях сонячних поволі
У вальсі кружить білий сніг.

На південь сонце повертає
І огортає нас теплом,
І ніжні щічки витирає
Тобі рум’яним рушником.

В блакиті неба сонце сяє
І хоч ще білий сніг лежить
В твоїх очах весна палає,
Її ходу не зупинить.

Я лялька вуду, щоразу інша.
Самотня постать сирих підвалів.
Я піднімуся і йтиму далі.
На попелищі не пишуть віршів.

Вчорашня кава черствіє швидко.
Холодні очі горять від сорому.
Ти не подивишся в мою сторону.
Твоєму серцю не треба свідків.

Я ж надто вільна, щоб бути твоєю.
Занадто сильна, щоб просто бути.
Я надто скромна і надто рокута.
Ти був лиш психом. А я - Психея...

Кажеш, у тебе, часу брак,
А все одно, не знаєш як,
Сенс у житті свому знайти,
Та в сторону яку піти,

Може кохання пригадати,
Душу в полон йому віддати,

Та от у тебе, часу брак,...

Вірші, веселим словограєм,
Стікають,
.................... а життя, минає,
Роки мої, як та полова
І тількі що, оцеє слово,

Не так багато,
....................... як Бог дав,
Може я в віршах сенс шукав,
Сенс, як кохання, хай же грають,
Людям, веселим словограєм,

Вірші мої,...

На порожній зупинці тебе випадково побачу.
Ти за руку з тіею, що скоро дружиною стане.
Я так щиро заплачу, так щиро і винно заплачу,
Що відкриється небо і бабине літо настане.
Буде радісне місто, руде і кудлате, мов пудель,
Смішно чухати вухо, в яке наловилися вірші.
Ми постелимо листя, розріжем горіховий струдель,
І загуслу любов розіп"ємо з долонь, як раніше.
Ти дістанеш троянду з-за пазухи, звідкись з-під светра.
Голуби поцілуються. Голосно скажеш: "Кохаю"
Тільки все це неправда. Усе це наївно, як ретро...
І ця осінь зникає... Ти чуєш, ця осінь зникає?
І цей спогад зникає, і світло вкінці коридору.
І я більше не плачу. Чи, може, вдаю, що всесильна.
Ти за руку з тією, що скоро дружиною... Скоро...

Розбиваємось погляд об погляд, мов бульбашки мильні...

В океан горілиць впали материки…
мертві води рвуть дамби і греблі…
тихо точиться космос крізь чорні дірки,
що прострілені дюзами в небі…
в рятувальне UFO ритуальних меншин
Маргаритою втягнутий Майстер…
бог закинутих в безум розумних машин
поправляє за спиною бластер,
запускаючи вслід за машинами й їх
в край комп‘ютерних песиголовців…
у космічних двобоях нема нічиїх…
Втім, так само, як і переможців.

На обмороженном пространстве моего
Почти незримого из-за тумана мира,
Где есть пустая съемная квартира,
В которой ты и больше ничего,
Живет какая-то вселенская печаль.
Суровый сталкер путь от кухни к спальне
Укажет знаками – словами в зазеркалье
Не говорят и вголос не кричат.
Алиса, будь со мной, и только так
Мы сможем не терять себя в тумане,
Не меряя пространств и расстояний,
Которым равнозначна пустота.
А просто зная, что в тумане есть
Лицо, и влажность губ, и руки,
Тепло, что откликается на звуки,
Любовью растворяясь в пустоте…
Пусть наши лица поглотит туман
Куда важней тепло, чем наши лица,
Прошу лишь одного, моя Алиса,
Найди меня и не сойди с ума.

Відлунням слів стоять на чатах знаки,
Думок провальних онімілий привид
Мережить шибу промінь одинаком,
Немов шукає потаємний привід.

Сумирна муза, наче на фуршеті,
В зловіснім колі ритуальних танців.
Пошерхлих вуст її порочний шепіт
Нагадує, що розколовся панцир.

Вагон гойдає спагади…
Мелодія коліс
вистукує секундами
на монотонний біс.
Десь кволі мої марення
пускають в очі дим,
вже розум затуманений
тим спогадом п’янким.
Блукають мляво роздуми…
Страшенний лабіринт…
Скінчилась п’єса прозою,
актор зі сцени зник...
Із шовку ніч ця зіткана,
вугільні кольори
навколо скрізь розбризкані
у мареві пітьми.
І тьмяним чорним відблиском
всміхається вікно,
і на шаленій швидкості
мотається кіно.
Галопом змінних роликів
По рельсах мчать роки…
Сумний і зачарований
відбиток на вікні.
О швидко як міняється
калейдоскоп картин,
то хитро ти всміхаєшся,
то робишся сумним.
Все нові й нові відстані
вже розділяють нас,
ти ще стояв на пристані,
як вже відплив наш час…
Лиш кадри із минулого
десь оживуть колись,
і мрії із майбутнього,
що так і не збулись…

04.07.2008

Крізь віконні ґрати
блідо-хворий місяць
залива кімнату
мученицьким світлом.
Бездиханна пустка
на обличчі кволім,
і бездонна мука
в погляді суворім.
І самотність дика
здавлює у грудях,
і страшенним криком
десь голосить туга.
Тиха і прекрасна
синя ніч осіння,
так чому ж невчасно
прошу я спасіння?!
Не дивись на мене
поглядом порожнім,
не суди даремно
того, що не можна!
Бо ж не судять відчай
і душі знемогу,
це ж життєва притча:
«Не суди другого…»
Ти, напевно, мудрий,
бо німий й смиренний,
в тебе вічна туга,
й завжди чорне небо…

19.11.2008

Я кричу німими звуками,
Я сміюся беззвучним сміхом,
Я роблю все незграбними рухами,
В голові моїй безлад дикий.
І тривалим хронічним болем
Озивається стомлений мозок,
Від постійного руху по колу
Працюватиме скоро, мов робот.
Вже чуттєвість моя пригноблена,
І думки ледь снують безсило,
Особистість моя знеособлена…
Індивід я? Чи просто людина...?
Я забула мету своїх пошуків,
Вже не тішусь примарною ціллю,
Я не чую душевних покликів,
Я звела нанівець зусилля.
До абсурду буття все зводиться,
Відтепер зветься просто «non-sens»,
Алгоритм моїх дій не сходиться,
Я обрала програму «регрес»…

Липень, 2008

Я всех их звала шаловливо
И они сходили с ума, только так
Какая ты милая, постоянно твердили
Я красила ногти зимой на ногах

Но он в адресной был записан иначе
По ночам всё учила его телефон
Но так свидание мне не назначил
И я предпочла сексу сон

Недопитые ветром лужи
Прячут в недра карманов слёзы.
Я в очкастые ночи-лузы
Закатила ногами звёзды.
Невлюбленные в окна шторы
Захмелели в объятьях ветра,
Дышат воздухом стеклопоры
Скукоскрёбов по кубометру.
Распродажа земли и солнца,
Со слезами никто не впустит…
Может, купите хоть ведёрце, —
На супы с ароматом грусти.

Усе — лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання — в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати!

Не бійся днів заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице добром і злом!
Хай палять серце найдрібніші ранки!

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —
Лише по спеці гряне жданий грім
І з хмар сковзне — багнетом — блискавиця.

/Біласові й Данилишинові/

Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в'язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п'ять.
І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі —
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.

А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову — спаливши життя.
І мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.

Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

Д.Д.

Наближається спогадів повінь...
В. Сосюра

Незнаний нам початок і кінець,
Не розуміємо таємну міру,
Коли життя сплітає у вінець
В незнаній черзі віру і зневіру.

На світлий день спадає чорна тінь
Зловіщих хмар, мов жалобний серпанок,
А зимну ніч, безсилу від тремтінь,
Бере в обійми полум'яний ранок.

Залізну силу, що не має меж,
Дихання Бога в сльози перетопить
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.
***
Але, буває, крізь вогонь межі
Минулі дні вертаються, як спогад.
Ми завтра знов не будемо чужі,
Цей світлий дар приймаючи від Бога.

Ночью не могу уснуть
Утром не могу проснуться
В 4:30 дворники убирают улицу
Соскребая снег, прочищают путь
Кто они, будущие писатели великие?
Бывшие зеки?
Где моё циничное
В 4:30
Обморок тоже
Случится попозже
Я не уснула
Как он приснился
Я не проснулась
Как же влюбилась?
Но в настоящее время
Надо верить
Эй, на улице, нужно немного
Всего-то
Чистые дороги
Короткие, долгие
Солью посыпьте, чтобы не падать
Слёзы нельзя вытирать
Вечно ты плачешь
Как же иначе?
4:30
Дворники убирают
А кто мы такие, чтобы спать?

Тело просит жрать
Кулёк шоколада
Кулёк любовников или любовниц
Сама природа твердит тебе «надо»
Живот так устроен, что может большим стать
А может и лопнуть

/Василеві Куриленкові/

Зловіщий брязкіт днів, що б'ються на кавалки,
І жах ночей, що затискають плач.
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Розквітли квіти? Зараз, чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім'ята,
Сліпа, безкрила — сунеться на дно.
А ти її лови, тримай, тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним — живи!
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, мов нитка провідна.
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити,
Його пізнавши глибоко, до дна.

З віконця донька спогляда пейзажі,
Виблискують цікавинки в очах.
І, пальцями долонька, шибку маже,
Волога, мов корона, рученята в обручах.

Та, не стрибай, тримайся, щоб не впасти!
Вузьке, бач, підвіконня і слизьке.
Дивись - ворони починають наступ:
На дерево, стовпи й дахи, спрямовують піке.

Я відповіді знаю на питання,
Що непокоять крихітне дівча.
Де сонце спить, і де встає із рання.
І хто у дитсадочку виховательку навча.

Та, ви ж, гуртом, навчаєте дорослих,
Ви - жовтороті академіки для нас.
В цих пагінців, з наших сердець пророслих,
Давно дубам кремезним вчитись час.

Екзамен щирості душевної складати,
Любові залік, іспит доброти.
Ов-ва, ці вчителі, вміють навчати!
Своїх батьків, хоч як ти не крути...

З віконця донька проситься "на руки",
І пригортає личко до лиця.
Немає, мабуть, кращої науки,
Ріднішої у світі, освіти, ніж
ОЦЯ!..


15.11.2007рік

На Місяці хтів Сонце одружить –
я їхня позашлюбная дитина…
Себе і світ старався обдурить –
на частки розламався, як цитрина.

Зарікся ревно: буду, як усі!
Все добре йде, допоки не візьмешся
за ручку і папір: в святій красі
«сміються-плачуть солов’ї» Олеся…

У душу вп’ялись роздуми кліщем.
В поезію перехрестилась віра:
Де сіль життя? Я не знайшов іще –
шукаю з люттю зраненого звіра…

Завмерла мить. Стоїть і не ворушиться.
Чекає, поки істину зловлю.
А в мене риба на тараньку сушиться,
Я віднедавна істин не люблю.

Я радість небуття узрів. Я слухаю,
Як лунко рвуться пута сподівань.
А мить чекає — може, знов заплутаюсь.
Причепа причепилася, ти глянь.

Вже стільки раз метеликом на полум’я —
Душа обвуглилась і більше не горить.
Вона ж стоїть і звабливо підморгує:
А, може, я — ота жадана мить?

Даремно коло мене ти спинилася,
Я не ступлю на цю пропащу путь!
Здивовано хвилинка подивилася
Та й зникла геть. Образилась, мабуть.

Твій світ, твій день і погляд ріже очі.
Яскрава тінь сипнула цукру в чай.
О, не дивись на мене так пророче,
А просто думку серцем прочитай.

Солодкий сніг, а очі в тебе чорні,
Актором народився й помирай.
Сценарії. Життя. І сотні ролей.
А на столі – холодний з цукром чай.

По хиткому мередіану
Йшла земля.
Так спокійно і філігранно,
Чар – зіллям
Малювала порухом обрії
Для світил,
І олімпи з обличчями сонними,
сивий пил
На прочитаних ієрогліфах,
Наче сфінкс,
Не давав подивитися жодному
В дивний зміст.
Йшла земля своїми просторами -
Миру мир,
Почорніли ноги наморені,
Бракло сил.
І німою стала долиною,
Мов свіча.
Над якою читали годинами
Письмена.
Письмена життя нашого –
Зміст старий.
І від свіжості задихається
Світ земний.
І простягнуто руки до космосу,
До зірок.
Бо зробити туди доводиться
Тільки крок.

Надворі глупа ніч,
Хоч око виколи.
Небес могутній клич
Здіймає вихори.
І мов світанку лик
Удалині засвітиться
І чути стук копит
Під чари місяця.
І завиває вовк,
Трава гойдається.
І неспокійний зойк
З озер зривається
І кінь вже поруч, тут,
Мов світу вигнанець.
Він мчить на ночі суд
Коли ж зупиниться?
Вже змучився, ірже
І важко дихає.
І пара з носа йде
Густа, задихана.
Собаки у дворах
Все виють й гавкають
Вселяють в серце страх
Дворища замкові.
Стражденний люд стомивсь,
Що в світі коїться!
На кладовищах свищ
Не заспокоїться.
Із духом сатани
В могили ломляться
О, Боже, спогляни,
Що в світі коїться!
І знову стук копит
Земля здригається.
О, мите, зупинись,
Ти чуєш, кається
Чиясь душа. За що?
За все і всіх...
Вона була ніщо,
Бо мала гріх.

А кінь усе біжить
Трава гойдається
І слід важких копит,
Мов знак лишається.

Сніг ішов цілий вік. Шелестів в лепесі
Тихо йшов. Просто так йшов, для себе.
Ледь крутилась земля, скриплячи на осі –
Все без тебе було, як до тебе.

Сніг ішов все життя. Віншував, налипав,
За далеким селом бравсь в замети.
Тільки, випнувши бік, ліс в туман проростав
Й, по коліна в снігу, плакав: ”...де ти?...”

Сніг ішов і мовчав. Повз розгубленість слів,
Повз безсмертя, зненацька зустріле...
День, як день... І ніяких тобі співчуттів.
Тільки пара слідів – та й крізь біле...

Розплющу очі –
аж дзвенить від тиші.
Холодна кава
у гарячі сни…
Завмерли кроки,
і ключі залишені –
мишами тіні
миготять біля стіни.

Невпинним потоком флірту
Я довершую свій доступний образ.
Ніби скульптор обточує глибу
Виставляючи рештки на показ
Я маскую усю свою грубість.

Безсоромно дивлюся в зіниці
Будь-кому, кому тільки захочу
Десь в пилюці лежить на полиці
Все, що досі було непорочне,
Мов засушена квітка у книзі.

Безчуттєво стискаю долоню,
Що недбало так пестить пальці.
Ну і що, що ми ще незнайомі?
Всеодно розійдемось вранці,
Коли совістю сонце встане.

Та, на щастя, межа є в усьому,
І є грань, за яку я не вийду.
Я пограюся тільки тобою,
Як набриднеш – тебе я кину.
Все залишиться тільки грою.

Не торкайся звабливо волосся,
Все це марно, послухай, дурню.
Я до тебе байдужа й холодна,
Я брехливі вуста не цілую,
На щетину твою геть відраза.

Посміялись і досить. Фліртом
Я наситилась вже донесхочу.
Ти увесь аж пропах вже спиртом
І мені так шкода вже ночі,
Що тобі віддала я задарма.

Забери вже нарешті бридку свою фальш,
Ну руку брудну із мойого плеча…
Спалах мій інтересу до тебе погас,
І згоріла придумана мною іскра,
І багаття азарту вже попелом стало.


05.05.08

Кислотний сморід і темінь,
Напіврозвалені двері,
Скрипучі сходові трелі,
Квітуча зелень на стелі…
І обколупані стіни,
Шпалери – жовті газети,
І старигани-перила,
І фарба часом затерта…
У занавісах пилюки
Витають залишки років,
І занімілі пороки
Відверто мріють про спокій.
Брудні, обдерті міщани
Снують по зламаних сходах,
Гримлять закуті в кайдани,
Буттям замучені долі.
І десь сира прохолода
Плете на стінах ажури,
В безформні сірі полотна
Вбира вапняні білила…
Ця цвіль – це прикраса століття…

25.05.08

Холодним пивом зігріваєш струни,
В сталеві обручі заковуєш слова,
Іржавим поглядом гойдаєш хворі думи,
Тютюн твій геть вже очі застила…

Хрипиш про щось, то солоно, то гірко,
Розбиті фрази виганяєш геть -
В селі, де тридцять два присілки
Ти заплітаєш в коси круговерть.

Змиваєш краплі поту і небесних сліз,
Втираєшся покірності імлою…
Потріскує в багатті хитро хмиз,
А ти все бавишся душевною струною…

Ти сиплеш громом барабанів,
Кричиш свої смішні пісні.
Мов купка довбанутих фанів
Тобі підспівуємо ми.

Шаманське кодло диких вепрів (?)
Гніздечко милих янголят (?)
Метаморфозами даремно
Ти нас чаруєш, чуєш брат?


03.05.08

Чи варто робити вибір,
Коли жити життя штовхає?
Чи варто стрибати у прірву,
Коли дороги назад немає?
Бажання ціною в життя
І подумати все ж таки варто,
Чого варті безмежні поля
І далека гуцульська ватра.
Народитись? Чи вічно жити
У холодній синяві Всесвіту?
До холодних зірок летіти
І не чути діброви шелесту?
Безчуттєвим безформним згустком
Безкінечно літати бездною,
В якій вічна холодна пустка,
В якій вічна життєва істина?
І не знати тих мук народження,
І не зиркати в очі смерті,
Не пізнати від гри захоплення,
Яку потім прийдеться стерти.
То чи треба писати три крапки,
Якщо можна – лиш знак нескінченності?
То чи треба чекати завтра,
Якщо можна – літати у вічності?

06.05.08

Я палю пелюстки трояндові,
І втираю тим попелом сльози…
Ароматом пахучим дихаю,
Що жевріння троянд поширює…
Солодкава млость прокочується
Ейфорійними хвилями радості.
І від імпульсу серце стискається,
І тривога крізь жили просочується.
Істеричним сміхом заходиться
І беззвучно трясеться плачучи
Все єство від незвичних радощів,
Мов наркотиком сильним накачане…
…………………………………………
Так, напевно, лишаються розуму,
Коли ржуть, як потрібно плакати,
Коли палять троянди матові,
Щоби дурість свою приборкати…

05.05.08

Моя суть, ніби табула раса,
Мовби білий паперу листок.
Ненароджені світові фрази
Так й залишились в лоні думок.
Світ ідей занеміг пустотою,
Посіріли фантазій поля,
Суть вступила у фазу застою,
Ну а творчість..? Пішла в небуття…
Тільки вітер гойдає билини,
Що в пустелі ростуть без води…
Он блищать на піску десь перлини!
Плід ілюзій… Прості міражі!
Підгнивають моральні устої,
І не сходять зернята надій,
І не ллється вже сяйво рікою
Від раніше смарагдових мрій.
Зайнялася вогнем порожнеча,
Спалахнув, ніби факел, туман,
Заіскрився вогнями той вечір,
Що мою суть порожню застав…
Все згоріло дотла. Тільки попіл
Десь недбало попав на листок.
Запалив мій душевний неспокій,
І пропік все єство до кісток…

27.06.08