В часи старих князів і воєн люди нехороші
Зібрали в купу власну злість і вигадали гроші.
І з того часу в кожного: в міністра і в прораба
Немає друга ліпшого, ніж волохата лапа.
Не мають люди спокою, бояться навіть цапа,
Бо світ накрила, хмара ніби, волохата лапа
І люди, гарні й правильні мичать немов телята
Коли, мов квітів аромат, відчують запах злата.
Кацап кляне єврея, а хохол кляне кацапа
Радіє і сміється з того волохата лапа...
І доти ще триватиме ця неприємна повість,
Аж поки в кожного жадобу не здолає совість.

Павло Браницький

ПОВЕСТКА (песня)
(Русский)

В январе, - да, в январе,
Утром зимним - да, на заре.
Прохрустели по снегу к дому сани.
Зарыдал я, зарыдал
Волком взвыл и хвост поджал.
Мне повесточку в жизнь дал Йосиф Сталин.

Зазвенят колокола,
И окраина села
В память врежется мою, как наколка.
Выплеснет через края
Зла судьбинушка моя.
И в поле вольном пропадет как иголка.

Восемь бед – один ответ.
Может, было, может, нет.
Правда - каждому своя в людском стаде.
Не вини и не брани,
За измены не казни.
За любовь меня прости и за раны.

Заметелит, закружит,
И лошадка побежит.
В доме только не спеши свечку ставить.
Ворожи, не ворожи
Бог найдет огонь души.
И, наверное, все злое исправит.

Бог простит и отпустит
Все грехи. И воспарит
К небу беглая душа, чтоб не маяться.
А грехи родятся вновь,
Прорастут как та любовь
И останутся с Землей вечно каяться.

13.10.2008

Постукав у шибку вечір - осінній плач.
Жбурляється вітер листям, що «від кутюр»,
та я не сумую, він мій не зачепить плащ,
у вітрі сьогодні для мене звучить ноктюрн.

За хмари зірки сховалися, що ж, нехай!
Окалина місяця дивиться на бордюр.
Та проза життя, проте, не така й лиха,
У вітрі сьогодні для мене звучить ноктюрн.

Сьогодні не пишеться щось, не лежить душа,
Думки неслухняні, не хочуть іти в алюр...
Притисну палець до губ і скажу їм: « ша!»
Помовчте! Сьогодні, я слухаю лиш ноктюрн...

Вечері не буде. Нічого не говори.
Бо я не збираюся слухати твій сумбур...
Ну щось розігрій. Ну чай собі завари.
А хочеш, навчу тебе слухати мій ноктюрн?

За обрій впало сонце й запалало,
Над ставом вдалині багряним світлом,
Травинкою сухою на вогні,
Згоріло в попіл днів коротке літо.

Надвечір я зайду в осінній сад,
Де роси в листі,як намисто,
Та яблуні задумливі стоять,
Під ноги сиплять жовте листя.

Червоних ягід на калині,
Торкнусь теплом своїх долонь,
Посеред листя загубилось,
Волосся біле з моїх скронь.

У вишневій кроні десь вгорі,
Вже не ховається гніздечко,
У вирій ,вранці,на зорі,
Птахи полетіли далеко.

Приспів:
Осінь!Осінь!У небо синє
Вже розлітаються птахи ,
А в серці пісня тихо лине:
"Ви нас чекайте до весни!"

Біль висмоктала з пальця,
заїла бузиною,
уста змастила смальцем -
несися, параноє.

Змінила маску - янгол,
а норов - буцефала,
наслухалася Янга -
і з Нілом переспала.

Лежить Ніл - воду носить
на неї і до моря,
а параноя косо
кладеться у love-story.

В Москві - сказали б "криса",
труїли би всі хором.
В мені вона - актриса,
що грає вічно хворих.

На біс злий біс накапав
і пахне ґазоліна -
і Карло - знову папа,
а попіл - Буратіно.

Історії плетуться,
як поминки за цвинтар -
питають - вдома тут всі? -
гайки, шурупо-гвинти...

Та голова - макітра,
протерлися діоди,
несе думки за вітром
бінар-машинним кодом.

І знову палець - дійка
та бузина, де дядя.
Графа - мов манни лійка,
для поетичних б... (bla-bla-bla).

15 Жовтня 2008

«Смішна…Розумієш, у житті немає правил – і це закон.»
(Г. Осадко)

Поки люди ходять до сповіді, пляцки печуть і рахують гроші,
ти, божевільна, літаєш калюжами, не підгорнувши холоші,
нащо комизитись – адже відомо, де погані, а де хороші.
До неба рачки – так високо, і ти, в’юнка, як зелений горошок,

зелена юнко, пнешся угору, стебло вигинаючи боляче -
оце гутаперчева дівчина! Та ліпше, ніж киснути овочем
у бочці маринаду із буднів, який без жалю вічі випече.
Вибрати червону букву на плаття, чи лілію собі на плече -

а як же усі родичі гарбузові, шумне городище-город?
Кухня-каплиця-крихітки… Видно, бракує, причинна дівко, пригод
на голову твою фарбовану, лиско…Черговий переворот,
ще одна революція – у кольорі твоїх нових колгот -

чергова зміна: луска зміїна обсиплеться, наче у листопад
жовтаве листя. І буде пісня, і повний місяць вийде із серпа,
помадою на дзеркалі пиши: я сама собі господар і пан,
все у твоїх руках, золота; якщо серце бажає – то… pour quoi pas?*


*(фр.) чому б ні?

Немає півня – кури не несуться.
І вже останнє смажимо яйце.
Країна в суїциді. Знову суть ця
у Президенті з хлопцями «ЄЦ»*.
Обридли нам – бандитів пики ситі:
і той, і ті – не варті і гроша.
ТАК! Україна в суїциді,
і злодії вже п’ють на брудершафт.

*«ЄЦ» – партія деребану України «Єдиний центр».

14 жовтня 2008 р., зошит «Дитячі віршики»

я буду складати твій запах
у прогини моїх губ
у лінії на долонях
котрі наплів павук
у сфери моїх меморій
у закутки глибші за тінь
в букет із брехливих історій
в коробочку для хотінь
триматиму там допоки
твій запах мене не з’їсть
і може за кілька років
розіллється серед міст
твій запах в мені як протяг
він вікна нещадно б’є
до тебе лишає потяг
забороняє тебе
я буду плекати твій запах
нав’яжу його усім
рекламу зроблю на плакатах
розвішу на сотні стін
я хочу щоб місто палало
перетворилось на дим
щоб все твоїм запахом стало
за кілька нестерпних хвилин
детальку забула спитати
чи ти дозволяєш мені
твій запах в полон забрати
і з ним від тебе піти

Зведу мости до берега чужого,
Дороги прокладу за небокрай -
О, вічної душі пересторого!
Тривогами нічними не карай

Світанку, дай моїм думкам наснаги,
Торкнися променем очей сліпих -
Я вже не хочу дикої відваги,
Страшної правди, спогадів німих

У воду кидаю листи торішні,
Зриваю квіти зболених шляхів
І не кривлюся від терпкої вишні,
А ти колись відмовитись посмів

Спалю мости до берега чужого,
Не хочу бачити я неба край,
Сьогодні, жаль, залишусь за порогом,
Постукаю - дверей не відчиняй...

Ну кого ты вытянешь - из распада
нить тебя ведущую - в воду ль, в слюду?
Сколько на ладонях твоих - царапин
Руку вверх подняв, скажи ему,
Школьник, осирис, áдам, серапис,
завтра ли услышу гром котурн?

Шапито шута, с эрзац набором -
стол вертящийся, кувшин - фиал!
Жизнь чьих тел ты видишь в каплях атомах
сможешь их нести, карманный вор?

разрядясь в шутовские одежки,
шест в руках - базарный ли потоп?
сколько положил на столик денежек,
столько унесешь во рту - потом

и послушай, - возьми - к своим мечам
пики игл шиповника - в придачу!
знаешь, я так верю - что ты - мечта
маг, адам, алеф – неслышащий, незрячий

моє розуміння з твоїм розумінням, ниточкою
оперізавшися, як альпіністи у зв'язці,
виснуть над прірвою (правда, мені це личить?
мовчки пити й невимушено сміятися,

і попільничку мучити поглядом... ясно,
що я намагаюся щось приховати в кутиках
рота. у забігайлівці пахне м'ясом.
бачиш - це дуже страшно: суміжно бути)

моє "я не можу" з твоїм "я не хочу" рідні.
у них у жилах та сама повільна флегма.
коли язики танцюють під піднебінням,
тоді ненадовго зникає потреба неба,

та є небезпека у комусь впізнати значно
більше, ніж просто себе, упізнати прірву.
вирви цей спільний корінь із наших значень.
вирви.

(бачиш, мені так личить курити, рухати
пальцями рук, губами, предметами... власне,
тоді, коли мені вкотре бракує духу
зізнатись у незнанні, я іще прекрасніша)

смисли мої із твоїми смислами вкупі -
зграйка сліпих. сонце в роті у неба - кляпом.
здряпай мій погляд із себе - як здряпують струпик.
здряпай.

вийми мій голос із рота мого. ти вартий
всіх цих ротів. в забігайлівці пахне смаженим.
все буде просто - просто, як ляже карта.
хлопчик і дівчинка лізуть удвох під парту.
hasta la vista! потім поділитесь враженнями.

хлопчик зі змієм повітряним замість серця.
як тебе, хлопчику, зафіксувати між пальцями?
як прослизнути між крапель, з усіх твоїх версій
вірну обрати, а не найпрекраснішу? dreizehn
довгих minuten пролежавши поруч з тобою,
я починаю плутати звуки і літери.
але рану рота, на щастя, не можна загоїти,
рана рота завжди нестерпно болітиме.

хлопчик-повітряний-змій, бірюза і смальта,
піна і піт, шаліє двигун між ребер.
тінь твоя за тобою біжить асфальтом,
тінь твоя за тобою, а ти – у небі,
наче якийсь божевільний еллін, розбещений
спокусою вдарити тілом у бубон вітру.
халдеї хиблять, але таки знають дещо –
їх через це особливо страшно любити.

хлопчик з повітряним змієм… на небі записано
стільки секретів – тобі їх довіку не вивчити.
хлопчику, ми невагомі – усі ми виснемо
десь у міжчассі, і хто сказав, що ти – вище?
хлопчику, змію, ось і в ікара ікла,
усміх ієрофанта, вітер за пазухою.
не всі летять, але падають всі. твій виклик,
твій відчай це правило зайвий раз увиразнює.

хлопчик зі змієм повітряним замість серця.
як лікувати смертельні твої укуси?
як тебе втримати? втім, якщо линва рветься,
хлопчику, ти ж все одно мене не відпустиш…
але крапає теплий віск, отже вже субтитри,
отже хто, крім сонця, тепер тебе в лоб поцілує?
часом повітряним зміям бракує повітря,
часом і зміям нестерпно повітря бракує.

колами по воді, павутинкою в небі, співом цикад,
низочкою слідів – бачиш: два по два…і впізнати годі…
… і не знати, що справдешнє – той сон чи цей листопад,
заґумінки господні , галицькі культи церков і городів,
ці падіння економіки, моралі, настрою, просто дощу
→ колами по воді ← співом цикад → по губах повторюй:
«Я_тебе_кохаю_я_тебе_ не_знаю_я_тебе_відпущу_»
…гірко – листя горить…то не осінь, а, курва, якийсь крематорій…
Крем? А! – спекти на празники пляцок, навіть Наполеон,
І на кухні, як на острові святої Олени, чекати долі?
……………………………
Смішна… Розумієш, у житті немає правил – і це закон.
Павутинкою в небі – протікаю крізь пальці, крізь час поволі…
…А знаєш, це не страшно – довіритися вітру, воді, тобі –
І отак – на волю неба – на руки Бога – падати як летіти:
Співом цикад, низочкою слідів, колами по воді…
…два по два… узбережжя Любові… господні діти…

Я дружина дощу. Я живу у його гаремі,
Серед інших таких же дівчат і жінок дощу.
І як інші жінки, я на нього чекаю ревно,
І шепочу затято сакральне « не відпущу!»
Я дружина дощу. Він приходить коли захоче.
Він буває грайливим, буває і навпаки,
Та без нього вселенська нудьга мою душу точить,
І без нього чомусь не «народжують» тут жінки.
Я чекаю його. Він приходить, і він минає.
Залишає родзинку на згадку про наш роман..
Я дружина дощу, лиш про це ще ніхто не знає,
І лиш вчора у дощ я дізналась про це сама...

Коловоротом мого і твого зітхання
лілеї і риби до крапки життя пливуть.
Золоченим світлом, дорогою незволікання.
Дорогою вітру, здіймаючи каламуть.

Ті кола – ворота у сяючі потойбіччя.
Лілеї – у золоті, і риби – лише золоті.
Натхненна робота – на пів чи три чверті сторіччя –
ведуть нас, бентежних, за руку на небо святі.

Guardian

1.

Forgive me, lord, I have to wake you now.
Forgive me, lord, you're needed yet again.
The fortress that survived the war unstained
Has almost sunk in Time's most murkiest flow.
Oblivious grass took hold of dried up moats,
Fort batteries are covered thick with dust.
But solid stone of walls has yet to rust,
And Tower, Tower itself has yet to bow.
The core was eat'n by peace, the smokeless fire.
The guards are few. Their look is - hard to bear.
Revenge is long forgotten, skies are clear.
And River Great doesn't bring us Tidings Dire.
No man will turn to look who passes behind.
No sword is ever drawn to prove a word.
Gates opened wide, streets swell with faceless hordes
Though be them friends or foes, none inquires.
Who would believe in songs? Whoever might
have thought of lives thrown selflessly aside?
And those who watched the Boat long expired...
...So if you really were, come back and fight!

Бджілка жу, жу, жу
З квітки на квітку -
Каже біжу.

З листка на листок
Збирає пилинку,
Збирає медок.

У труді для неї
Коротка є днина,
Працю її
Забирає людина.

Мир і злагода
Між ними панує,
Ними в родині
Мати керує.

Де мама керує
Там мир є, і лад
Кожен працювати
В родині є рад.

Щоб нам теж мате,
О таку родину.
Об’єднала б нас матір
У сімю єдину.

В бджолині сімї
Трутні бувають,
Якщо їх багато
Їх викидають.

В нашім суспільстві
Трутні жирують,
Що люди приробляють
вони те грабують.

липами пахне отруйними
дзвонами б'ється над трунами
прагнемо бути розумними
побутом нас розчаровано

бігтимуть бігтимуть жадібно
в очі подивляться лагідно
пилом розсипляться надрібно
вічністю нас загартовано

більшість незримого бачимо
кинемо в пам'ять наврочене
похибки списком зазначено
сонцями нас заштамповано

килим постелимо росяний
вікна заплетемо косами
далі ступатимем босими
барвами нас розмальовано

Неважливо мені як ти видаш
(солов`їною, скрипкою, ідиш)
таємницю правдивого звуку,
пересватавши стріли та луки
під сузір`ям Півдіви-Півриби...

Серце - придане, сяду на посаг -
влию слово, судини - за посуд
та впиватимусь до третіх півнів
від Вівальді у байтах за гривню,
до Сенеки - до дна діатриби.

А думки - загостили сьогодні,
за господаря в місці господнім,
скільки випито в ніч насолоди -
відчувати, як рипають сходи
десь на сьомому небі не ніби...

По смичках розійшлись "Пори року",
що за посаг - дощиться нівроку.
Тут ідея "вселенського граду"
ріже вени Пісоновій зраді
та жадає видовищ та хліба.

За годину - "Весну" пережито,
і так хочеться - слухати "Літа"
та проскакують треки на "Осінь",
де стійкий стан - бездуший, та босий,
а з хиткого - посипались німби.

Неважливо мені - неважливо -
що цвістиме в душі після зливи.
Знаю - там опанований спокій
і чотири вжились пори року
під сузір`ям Півдіви-Півриби.

14 Жовтня 2008

Так тяжко без тебе. І кожного ранку – ця штора.
До того – будильник дзеленькне. По тому – проклига день.
Лиш ранок – миттєва - наївна така - непокора
Життю, що спливає водою, але не дає пісень.
І кожного разу рука завмира – ніби вірю,
Що день не сконає у корчах приблудним голодним псом -
Ось там, за вікном – й прилетить до нас врешті – сам! - вирій,
Кагалом cтрокатим пташиним, і ти проростеш віршем...

У темряві не видно сліз.
Якщо не хлипати,
здається, що лихо
якось та й минеться.

У темряві не видно сліз.
Люстерко мстиве
не покаже почервонілі
очі й ніс.

У темряві не видно сліз.
Що б не підкинуло життя,
є шанс поплакати спокійно,
не викликаючи чужого співчуття.

у такі от бабино-літні, чи просто бабині вечори,
коли знаю, що не напишу більше ані словечка,
коли листя згорає ― і димом летить догори,
коли серце тремтить, як твердолоба овечка,

що забрела грім її зна куди, навіщо і пощо,
а господар плюнув ― і бог з тобою! ― пішов додому,
і волочишся поміж трьох сосен, двох людей тощо,
і вагаєшся ― що ж поставити:
крапку
двокрапку
кому.

і по кому дзвонять дзвони ― по великому круглому тамтаму,
(по барабану, себто) бо там чи не там ― домінує втома,
бо я – (так стверджують свідки) ― добра дружина, турботлива мама,
щаслива власниця Кота, синьої машини і червоного диплома,

кандидатка якихось грьобаних наук, греко-католичка,
танцівниця на площі, причинна дівка, українка врешті,
звьоздочка містечкова ― білоручка і блідоличка,
із покликанням носити слова ― як воду в решеті,

і вода ― H2O ― слів тікає-протікає-струмує-крапле,
а потім ― бац! ― і з’явилися чайки, і синє море…
і знаки ― життєві та розділові.
крапка
…ти не з ним, ідіотка, ти сама із собою говориш…

Що напишеш- те й залишиш...
(про поета)
Що відпишеш, те й залишиш
(про спадок)
Що підпишеш,те й залишиш
(про начальника, від...і аж до...)
Що запишеш, те й залишиш
(про ім»янаречення, або про майора Мельниченка)
Що пропишеш, те й залишиш
(про лікаря, або журналіста)
Що надпишеш, те й залишиш
(про дизайнера або епітафію)
Що припишеш, те й залишиш
(про статистику, або слідчого)
Що впишеш, те й залишиш
(про політичні списки)
Що перепишеш, те й залишиш
(про плагіатора або історію)
Що спишеш, те й залишиш
(про бухгалтера)
Що розпишеш, те й залишиш
(про маляра)
........................................................
Що опишеш, то не залишиш...
(про політика, або прокурора)

Тіло покрите колючками. Здається я - кактус

Усе кровоточить, а ліку на рани нема.

І моє життя - помилковий, надуманий казус

Колія, дощ, і по колу, і знову одна.

Без зупинок біжиш і запехана падаєш дома.

Обіймаєш подушку і проклинаєш весь світ.

От тільки подушка сьогодні до болю солона,

От тільки троянди давно загубили свій цвіт.

Підвіконники мрій, уже запорошені й сиві.

По вікнах ілюзій стікає холодна вода.

А колись в тому домі жили люди... Щасливі.

А тепер по периметру - надто нервова хода.

Вибігаєш...

спішиш...

повернути...

не запізнитись...

Сказати коханому: "милий, єдиний стривай,

Дай мені шанс, дозволь мені просто любити"

Але втікає... втікає останній трамвай.

захриплим голосом сказав мені "Іди"
Сльозам в очах нічого не змінити
як передзвін між слів до німоти
де так втомилось з відчаю боліти
ти голосно сказав мені іти

і голос твій застряг мені в душі
так ніби лезом чиркнуте запястя
де вже нема ні днів ні ночі щастя
де вже нема де сонце вкрасти
застрягло лезо у душі

і гострить струни вперта ніч
і я сміюсь на аватарці
до мозолів стираю пальці
перераховую коханців
паралізую параліч

слова згубляю і болЮ
захриплий голос лине і лине
це як розтоптана колина
я як заплакана дитина
досі говорю, що люблю...

Якби ти був зі мною поруч
То ми б гуляли алеями
Збирали жовті листочки
І з них складали б букети.

Шаруділи б ногами у листі
Й доганяли один одного
У заплутаних лабіринтах
Осінніх, сонячних променів.

А надвечір вили б на місяць
Рахували на ньому кратери
Й перегукувались з селенідами
Усю ніч не даючи їм спати.

Або, може, і в гості заскочили
Прихопивши у подарунок
Кілька жовтих, кленових листочків.
І зібравши із зір пилюку

Наліпили б з неї кераміки
З візерунками неймовірними
І розкидали б по галактиці
(Хай не сплять по ночах дослідники).

А на ранок з туману теплого,
Що закутав заснуле місто
Я би виплела тобі светрика
А на ньому – два наші імена

Вишивала би сонця золотом
Щоб зігріло тебе у холод.
І тебе б не лякали морози
Якби ти був зі мною поруч…

О, діти сонячної зливи,
що відстоялися у гронах,
не вина ще - бо не бродила
полинна правда у законах,

поналиваєтеся щасливо
у грудях матері. Пустими
не станьте втратами у силах
для кроку першого дитини.

Навчіть спочатку плазувати
та співу слухати, як гілля,
що листям за сухоту платить,
неначе плодом породілля.

А потім, як мости зужиті
та спалені для переходів,
де вічністю здаються миті,
відходьте, мов на весну води -

зготовте зруб на побудову
натхнення у майстерні кисню
та набігайте божим словом,
переливаючись у пісню.

А як зимою скрижаніло
застигне плин у річці гласу -
потрісканим від болю тілом
по швам біжіть поперед часу,

щоб розлетітись на чотири...,
а повернутися у точку,
де кожна мить - це шлях у вирій
а пам`ять - вишита сорочка,

позауявний слайд на плівці
та острах - засвітитись марно.
О, скільки вас таких на віці
прожитому пройде безхмарно?

13 Жовтня 2008

Ще приповзуть забрьохані дощі,
Впадуть до ніг струмків брудним потоком.
А ти один в благенькому плащі
Стояти будеш під вікном високим,

Просити долю і молити світ,
Щоби я вийшла, глянула хоч оком,
Як ти шукаєш тут кохання слід,
Простила я, чи ні...
за стільки років...

А доня вже в люстерко загляда,
У неї усміх - як у тебе, й очі...
Зросла без тебе квітка молода.
Чи бачити вона тебе захоче?..

Неначе очка кришталево – сині
Озерця зупинилися в долині.
Купається в них сонечко щоранку,
А нічка вдягне ніжну вишиванку.
Віночками зростають поруч квіти,
Сюди щоразу поспішають діти -
Вода хлюпоче кожен день в долині
В озерцях, що під колір неба, сині.

Поспішає жовтень по лісах з мольбертом,
Заповзято пензлем золотить листки.
Бо взялася осінь літню зелень стерти,
Щоб зимі м’якенькі вистелить стежки.

Поспішає жовтень у садках й між квітів,
Хризантем голубить вітерцем шпарким.
А морозні роси айстрам дивноцвітним
Обпікають крильця холодком щемким.

Заховає сонце хмарка пустотливо,
Приголубить поле дощиком легким.
І в ліси дрімучі сутінки тремтливі
Дниноньку покличуть пити чай терпкий.

Виявляється, що я утаємничено
у буденностях щодня чекаю вечора
і не розгадаю, звідки він спливе щораз
в чорно-білий світ рутинного і звичного.

Поскидає маски, позмиває вдаване,
витре білозубу цвіль нещирих посмішок.
Замість них обличчя розфарбує старанно,
а в очах запалить мерехтливу гру свічок.

Барвами мінливими вогнів неонових
розмальовує ця ніч двозначність поглядів,
і вони, як постріли з театру поля дій,
не вбивають ціль, а лиш туманять голови.

Між парфумами жадань гірчить жіночістю
незборима зваба Євиного яблука.
Так чому розгублено дрижить твоя рука
на краю поміж цнотливістю й порочністю?

переклад Avril Lavigne "With you"

На безлюдному мості,
В тихій темряві пустій
Я чекаю, та тебе нема.
Тільки дощ дрібний шумить,
Ні слідів. Безмежна мить.
Прислухаюсь — тиша, скрізь журба.

Де поділись спроби відшукати?
Заберіть мене у рідний дім.

Приспів:
В цю холодну ніч
Виправляй життя,
Та візьми мене за руку,
В нове проведи,
Хоч не знаю, хто ти,
Та я...
Я — твоя. Я — твоя.

Оглядаюсь навкруги
На безлюдні береги -
Ні облич, нікого скрізь нема.
Це безладдя, бо усе
Правильність не береже
І ніхто не любить самоту.

Де поділись спроби відшукати?
Заберіть мене у рідний дім.

Приспів:

Що за плутанина божевільна?
Я не можу так, я з розуму зійду...

Приспів:

На дві тисячі сотому кроці п`янкого
мовчання.
У саду, не Едему, а світу асфальтно-
земного
Ти зірвеш мені яблуко сорту... хай буде
“Пізнання”
Ну і стиха промовиш лише лаконічне
“Смачного!”

Цього року дерева вродили рясніше, ніж
люди
(Купідон добре цілився, тільки здебільше у
скроню),
Ми ще поки живі, в охоронцях – бетонні
споруди,
Ну а може, прибульці сузір’я “Сріблястих
пеонів”.

Стеариновий вечір, як фатум усіх
передбачень,
Захлинеться в неоні, на жаль, але що тут
такого?
Алгоритми любові не мають доведених
значень,
І на пошті згубили послання від Духа
Святого.

Мегаполіс – в угарі. Відмінено букви
Законів,
Вільнонайманий дощ перекреслює списки
вакансій,
Водостоки затверджені небом на роль
саксофонів –


Всі

бажаючі

слухають

“Джаз

трансформаторних

станцій.”

Замережило світ
Несподіване бабине літо,
Розлякало дощі,
Що сховались в захмарних світах,
Чи дорога у рай
Отаким же безмежжям укрита?
Чи в таких небесах
Білосніжне крило пророста?
Ці осколки роси
Може раю крихкі голограми?
Та й розпяття дерев
Не для чорних воронячих зграй...
Я по осені йду,
Ніби йду по дорозі до храму,
І сріблястими снами
У обличчя летить мені рай!

При союзі у селі
Молитись богу не давали,
Релігія – опіум для народу-
Нам тоді так казали.
Дорогу до церкви зорали,
До храму забули стежину.
Запустів божій храм,
Забороняли христити
Народжену дитину.
Старші люди по хатам
Молилися богу,
Юди хребет не зламали
До бога народу.
Зло розсіялось,
як ранішній туман,
як сніг весною, розтаяв
комуністичний дурман.
Двері відкрилися в храми
Здається ожило село.
Одної позбулось біди
Та другу біду нажило.
Конфесії різні створили
Молитися різним богам
А в селі споконвіку
Єдиний на пагорбі храм.
Бородами трясуть отці
Кожен присвоїть бажає
єдину святиню в селі.
До якої святині тулитись
Селянин і досі не знає.
(А тим часом влада в селі)
Зайняла оборону.
для святих отців:
Каже - не має закону!

Різдвяний Львове - сяйно український!
Горлянки самогонні, щирі снігом,
печальні долі, виснажені збігом
минулого й грядущого ячання,
вицяцькування Дивом Віфлеємським,
і зроговіння після вшанування.

Бубонна забобонна провінційність -
без пам’яті, і шани спадкування,
не вчена, не бентежена питанням
"куди йдемо?" - у гонору полоні,
накульгуючи на сердечну бідність -
помітну тільки поглядам стороннім.

Але настільки, що не зупинились
Волхви і цьогоріч у нас – бо гріти
кого благою Звісткою, гриміти
у гробівці, в яких життя немає?
І Вість Блага укотре запізнилась,
і чи дійшла, хто достеменно знає?

Та й не важливо це для гонорових
володарів осель, де рідні нори,
доки Карпати, голомозі гори,
нетлінну міць прадавнього коріння
вкладають і у наш тілесний продих -
з минулого в прийдешні покоління.

Але бентежать скорбних духів тіні
різноманітністю судомних рухів,
що злитися у форму прагнуть звуків,
бо тіням прагнеться вернути суті -
клубочить марево: "хіба ми винні?",
і тане у німотнім: „позабуті”.

"Камо грядеши?" бідолашний Львове,
у сонмі душ на справжнє зубожілих?
Від підземель до шпилів заржавілих
являючи анатомічний розтин
пухлини - прошу, пані та панове, -
в осягнення новоспоживчих істин.

І вимірів пухлині вже замало.
О далі, й далі прагне течія.
Бо й смерть росте..
                               Та зорана рілля.
І цього року при Надії Діву
у закутку забутому застало
Веління сходу Отчого посіву.

Дитя Різдва - чому Спасенні миті
для нинішніх, і призваних пізніше,
здіймаються з пророцтвами на інше?
За Одкровення Дар Любові глибший,
висвітлює і нам путі відкриті?
Чи з року в рік надії все тьмяніші,
як вежі наші, хмарами повиті.

Коли ми всі залізем в Інтернет,
що, очевидно, вже не за горами,
останній гомінід зачинить браму,
даруйте, сайт, найкращої з планет.

Добраніч, світе, і солодких снів!
В «три дабі крапка», віртуальній хаті –
труди тисячоліть, ума палати,
і вікна, вікна – до глухих кутів…

Тут всі часи говорять про своє –
одномоментно! Поруч – Фройд з Нероном...
Всі яблука спокус, всі заборони,
тут є про смерть, і про безсмертя є.

Плітки, пророцтва (що кому болить)
вигулькують з комп’ютерного лона.
З Печерських гір шмига до Вашингтона
сіренька мишка за коротку мить.

Гасає пройда, відкрива світи:
філософи, гурмани, педофіли…
Усе, чого б душа не восхотіла,
гайда у бравзер і обрящеш, ти:

«а з ъ
б у к и
в є д і. . .
к а к о
л ю д і. . .
ч є р в ь» –
рече, створіння боже чи потвора,
що виповзає з мозкових печер,
і суне електронним коридором.

Вже й панотці, покинувши догмат,
за паствою гайнули у тенета,
церковну мишу ловлять в Інтернеті,
задерши ряси: хто, кому тут брат?

Я й сам, хвалю прогрес! Не ретроград,
не б’ю поклони до свічі із воску.
І я, в чарунку Інтернет-авоськи
споживачем навідуюсь стократ.

Та нам повідав вічності Творець,
через Христа: «В людині – Царство Боже»,
а в Царстві сонм світів для житла гожих.
То хто ти, «дня суботнього» – вінець!?

Ти сам, невіртуальний Інтернет,
якщо ретельно дослідить Писання!
Душа – не для земного копирсання,
задля Божественного «тет-а-Тет».

«Не плачте, дітки, – чується згори –
даю вам іграшку порозуміння,
бо час настав громадити каміння,
скінчився час смертельної ігри!»

…Складає в скрині все «добро» і «зло»
останній витвір пана Інтелекту.
Від «Альфи» до «Омеги» путь далеку
зашморгує вкінці мирським вузлом.

Готово! Далі – палець на вуста:
новий щабель, нове буття планети,
чи всеземна мережа Інтернету
вінець терновий Господа Христа?



1995 - 2008

Політ.
Орбіта.
Мить…

Планета буревіє:
на ній усе кипить,
водночас – крижаніє.

Циклони.
Аміак.
Антени.
Мла.
Хвилини…

І разом з ними я
у сонць потоці лину.

Тривога – в негліже.
В навушниках
щось луска.
І за годину вже –
вогненний ризик спуску.

Років
самотина
боїться гравітацій.

Порожня.
Зла.
Тужна.

Сировина руйнацій.

Де починався час,
дзюркоче досі вічність…

В годинник.
В обрій.
В нас.

…І в двох світів дотичність.

місто сьогодні живе, на відміну від неї
вечір, в якому не втопишся, не попливеш
місяць в калюжі тягучого жовтого клею
дівчинка, що заблукала між кленових веж

тінню від тіні, її відрізнити, авжеж
важко, вона як монашка приховує погляд
може ти поряд із нею давно вже ідеш
не помічаючи, як розмокають дороги

від дощовитих потоків ослаблених сліз
з ними у землю стікає душевна криниця
вечір впрягає небесних коней у віз
тихо, не плач, кохана, тобі це сниться…

Не первый День окутан Болью,
В моих Руках - осколки Сна.
Я не натешилась Тобою
И Свет стирает все до Тла.

Так сильно Боль сжимает плечи,
Толкая в Бездну прошлых Слов,
А я цепляюсь за Надежду -
Последний Смысл моих снов.

Мечты уходят взяв с собою
Твой светлый Образ и Любовь.
Холодный Камень стал Душою
Но где-то в Сердце Ты живешь.

Як боляче іти…
А сніг січе і сіє…
Розвиднилося – ти,
Звичайно ж, не месія.

І шлях – не до мети,
Ключ – не до брами раю.
Обіцяно – вести,
А колами блукаєм.

Пересварити всіх
Вдалось тобі не слабо.
Ми думали – мужик,
А виявилось – баба.

І збився зореліт
Із курсу, капітане.
Вже не зітхають вслід
Ошукані майдани.

І помаранчі сік
Тихцем пішов із моди,
Бо на блошиний скік
Наш поступ до свободи.

Під стягами вже не
Вирує велелюддя…
Ти зрадив не мене,
А віру у майбутнє!

Грудневі снігурі,
Помаранчеві діти…
Тобі в монастирі
Гріха не замолити!

8.10.08

(портрет)

Как в зеркало в дружбу глядят наши души (Х.-Р. Хименес)

Нас двоє – ти та я за столиком навпроти.
І ти це трошки я і я це трошки ти.
А ніч уся твоя, а день – завжди турботи.
Ти Тая, а життя - три простори-світи...

Я так боюсь прощання,
тих сліз холодна лють
Знов прагну до кохання,
хоч рани ще печуть
Вже мрію про весну
і твої теплі очі
Тоді лише засну,
не змірюючи ночі
Та плачу за людьми,
що юрбилися тісно,
Серед яких і ми,
і ти зі мною, звісно..
11.12.2006р.

Серед зірок, що сяяли вночі у синім небі
Лише одна із них, найяскравіша і сумна,
Дивилась зверху вниз на хвиль високих гребінь.
Лише вона одна, вона одна... одна.

Всі інші були зайняті лише собою
Або світили казкою із роздумів та мрій.
Вона ж мрійливо, тихо гралася з водою
І серед всіх одна відображалася у ній.

Ти стрімким метеором гуляєш відтоді в думках.
Ти кометою впевнено врізалась в серце.
Ти промінням своїм освітила смерковий мій шлях,
За що й сонце, навряд чи, при глузді, візьметься.

Ти знайшла в мені пристрасть, яка вже давно невагома.
Ти побачила вогник в скляних і бездонних очах.
Ти всі крапки похмурі змінила на райдужні коми.
Та чогось, що шукала для себе, ти там не знайшла.

Не шукай в мені казку, у неї я більше не вірю...
Не питай в мене втіхи для свОїх нестримних думок.
Не проси в мене крил щоб злетіти зі свого подвір'я
І без краплі сумління пуститись із вітром в танок.

Я не можу без тебе, з тобою я також не можу...
Я не можу нічого, чого би хотілось могти.
Як з тобою я поруч - будую важкі огорожі,
Як без тебе, то тлію в самотності у пустоті.

Ти пробач мені, Зірко, усі через мене страждання.
Ти пробач мені сміх свій і тихий, прихований плач.
Ти пробач мені вибачень зливи і те недолуге мовчання.
За те, що зараз вибачаюся ти, якось, теж пробач...

Рвані дахи розбитих домів,
Морок підвалів, холод від стін…
Знову тікаєш від проклятих снів
В час своїх проклятих сновидінь.

Дивишся в очі сповнені зла,
Сповнені жаху і болю страждань.
Імла полонила й кудись повела,
Залишивши подих зимових зітхань.

Замок в руїнах, розбитий за дні.
Хоч і стояв він т и с я ч о л і т т я.
Ворон кружляє - вісник пітьми.
Ще одна п'єса людського страхіття.

Більше не видно світла й зірок,
Сльози небес на камені впали.
Стоїть непохитний лиш міст із кісток,
Із світу живиш - в світ снів та печалі

( довільна форма)
Колись я був собі звичайним крокодилом,
Без жодного жалю усе живе ковтав,
Але з писак котресь чогось нагородило
І справжній крокодил у них мультяшним став.

А хтось хоча б спитав тоді моєї згоди?
А хтось мої права законні врахував?
Морально – правові моменти хтось узгодив?
І де мій гонорар, та інші де права?

Незграбний капелюх на голову надітий,
В руках пищить стара гармошка чи баян,
Тріщить мій сюртучок, благесенько пошитий,
(Хай цей прикид простить мені Табачник Ян).

І надодачу ще, нав"язаний у друзі-
Якийсь вухастий гном, чи невідомий звір,
Я мушу з Вуханем ходити по окрузі
Й співати з ним пісень на весь громадський двір.

Ще й робить западло якась нудна особа,
Підступна, як змія, худюща як скелет,
оця її тусня мені не до вподоби,
Цей тип жінок не мій, я не люблю галет.

І все ж я крокодил, хоча і звуся Гена,
Спроможний грати ще жорстоке й хиже щось,
І кутні ще сверблять, і щось шепочуть гени,
Якщо візьмеш на роль, не пожалкуєш, Бос!

Чорна птаха на біле рамено
суверена присіла — і в небо,
і за хмари, у білу пустелю,
і за скелі крізь обрійні двері
пронеслась, і, у вись зазирнувши,
повернулась надвечір, забувши
про свободу і волю неситу,
тихо всілась в могилу розриту
на плечі у свого суверена,
позабувши вогненні знамена,
і, безсила, щоб знову злетіти,
птаха всілась. І знітились квіти.

А володар сидів непорушно,
наче вежа, незручно, незрушно;
і, навіки отримавши владу,
він хапавсь за пюпітра усладно,
і у білім плащі, мов алхімік,
споглядав за природою, схимник,
бо самотності випив уволю,
і лишився один, але волю
не віддав, і, забувши про вічність,
він сховав цілий світ і калічність
не показував; очі небесні
лиш його видавали чудесність.

Він — це птаха, яка залетіла
із підніжжі вселенського Ніла,
і засів навіки в білім троні,
сам зробивши із себе ікону;
та немає прислуги і почту,
тільки рани ятрять кровосочні,
там, де руки зростаються з духом,
там, де тіло розчинено рухом;
(що ж ви так зловтішаєтесь рано,
чи Христові не бачили рани? —
він питає; та слово це марне,
бо навколо лиш він і примари).

І сидів він так вічність, і другу,
нерухомий, без світла, без друга,
тільки птаха із чорного неба
прилітала — а інших не треба,
та, як сонце зайшло вже за хмару,
він піднявся і здúмів, мов пара,
залишивши накидку білясту,
і скарби, і князівські прикраси,
і корону, і трон, і пюпітра,
і стару ренесансну палітру,
лиш себе не залúшив на диво
у німóті одвічної зливи.

Молочний суп. Їдальня. Білі стіни.
В піжамах і халатах перехожі.
І кожну ніч їм сняться апельсини.
І кожну ніч величне сниться море:
Велике, тепле, спінене, у хвилях,
Стривожене, охоплене грозою,
В полоні чайок. На безмежних милях,
Мов вибух – бризки.
Молочний суп. І хліб. І чай до нього.
Не вистачає лиш любові й щастя.
А так є все, бо в снах приходить море
І кожен сон – це подорож у казці.

Взяв немічний слід і голод поніс
уп`ястися в горло та подих роздерти.
Несуть мене лапи у лігво до смерті,
тримає й веде на побоїще ніс
холодний.

Путаною - шлях, а чорт - сутенер
у місячнім сяйві заплутує кроки,
видушує з тиші на травлення соки -
зніміє у них під іклами нерв
господній.

Кров з м`ясом - меню - була з молоком
і грала від страху та грілась від бігу.
Пропалено наскрізь - прогалини снігу,
мов кулю вдягли у біле трико
у водне.

Хустина небес, а сльози - кришталь.
В її капіляри, неначе у чаші,
любов наповняють корид отченаші -
на іклах об кість стирають емаль.
Як годні -

як голод притих - байдужим до ніг,
до мерзлої хниці та срібного блиску,
до пошуку голок та місяця-миски -
хлепчіть звідти час - він вас оберіг
сьогодні.

9 Жовтня 2008

Діліться радістю, бо смутку й так багато...
Проблеми крають серце, мов ножі...
І в світі справжнього не буде свята,
Якщо воно не визріє в душі.

Вона ж, така заплутана й самотня,
Весь час шукає щось в самій собі,
А навкруги лиш холод і безодня,
Ну як тут їй не бути у журбі?!

В недосконалостях занедбаного тіла
Душа, мов пташка серцем в груди б*є,
Щоб вирватись у світ, де так хотіла
Роздати людям всім тепло своє...

А людям – що?! У них – свої печалі,
Своя душа… («Своє» - таки болить…)
Невже, ОТАК між нами буде й далі???
І все життя до біса полетить?!

Ні!!! Як би тяжко не було нам, брате,
І скільки б не траплялось нам «лайна» -
Ділімось радістю, бо смутку й так багато…
Життя – коротке, а душа – одна!