То скільки часу дихати на ладан,
в питаннях просто в лоб - знаходити себе?
Перекладаю рай, мов хрест, на плечі саду,
де листя згублене останньої балади
і вітер змін його, мов припутнів, гребе.

Як у молитвах розгубив небесне,
то голотеча на оглядини - як тут.
Не розпинатимуть і не воскресну,
та б`ють об Лету, серця повні, весла -
переганяють човен по бедламі в кут.

Вже бачу все, немов напився світу
і він в мені життям невичерпно тече.
І я його теплом аж до кісток прошитий,
перераховую на пальцях миті,
бо рай не перекладено з моїх плечей.

Щасливий той, у кого серце - храмом,
хто відчуває біль - і власний і чужий,
кого чекає не на небі мама -
де жорна - очі, де усе так само.
А як чекає там - то скільки того "жий".

14 Листопада 2008

Крок за кроком то сходиш то підіймаєшся
Буває сходиш у гастроном за пляшкою
і назад швиденько раз-два
А буває сходиш в оперний
і весь вечір змарновано
При чому в обох випадках

Куди не йди - вгору чи вниз
раз-два роз-дав себe
Вже не слід лишаєш а саме ноги
об кожну сходинку стираєш себе
Чи слід триматись за поручень віддаючи ще й руки?
може швидше покотом?

Коли лишилось часу зовсім мало,
Коли до видиху - одна війна,
Ти взяв мій палець і нанизав жало,
Тут все покрили морок і пітьма.

Годинами смакую наше щастя,
Хвилина - це зализане “ніщо”.
Рясним дощем зливаю твоє “трясця”,
І пліснява вкриває твої “що”.

Вже води відійшли від берега, уже
вона відходить теж по ниточці алеї…
Портрет-пейзаж-портрет. Відколупай ножем
її із полотна чи пам’яти своєї…

Чи просто замалюй – і розум-мастихін
Наліплює мазки – олійна фарба ранку:
← Стікає як смола – до золотих колін…
→ Залазить як змія – в потріскану горлянку…

І ні очей, ні губ – які вони були?
Портрет-пейзаж-ніщо… мализна і ніщота…
…не смикнеться рука із пензликом, коли…
…не відвернеться Бог – така його робота…


Вже води відійшли від берега - і мла…
І силует розтав під подихом ваала…
…………
…а як вона б тебе у небо завела…
…а як вона б тебе у небі цілувала…

Як важко на цім світі жити,
Від мене так далеко ти!
До тебе хочеться летіти
І бути разом назавжди!

З тобою бути лиш на віки
Тебе голубити завжди.
До тебе бігти і радіти,
Коли мені шепочеш ти:
"Без тебе жити я не можу,
мені байдужі всі прохожі!
Тебе люблю лиш я одну,
і не збрешу тобі, кажу!"

Від слів цих серце заніміє,
Бо лиш про тебе воно мріє.
До тебе рвуся й я щосили,
Без тебе вже ніщо не миле!

з тобою щастя я знайшла,
про тебе мріяла лиш я.
Забути тебе - не забуду,
кохати вічно тебе буду!..

Войовничим комуністам

Ти не наказував вбивати –
Ти тільки їжу відібрав,
Дітей на сніг прогнав із хати
І теплий одяг нагло зняв.
Замкнув дороги та стежини,
На південь, північ, захід, схід,
Не вбив ні жінки, ні дитини,
Та залишив ганебний слід.
Тому ти з пам’яті стираєш
Голодомору дні страшні,
Не чуєш та недобачаєш,
Та ще й погрожуєш мені!
Ти не наказував вбивати –
Ти жах історії стирав,
Ти міг загиблих вшанувати –
Та з голови й кашкет не зняв!

Я стою перед тобою
І душа моя відкрита,
Напиваюся від болю
І дарую тобі квіти.

Вже сама не знаю хто я,
Жінка? Дівчина? Дитина?
Чиста я неначе янгол,
Уподібнений людині.

Але ж ні, який я янгол,
Очі пристрасно палають,
Демон я, душа гріховна,
Та хіба ж такі кохають?

Віддаю у твої руки
Все що маю, все що знаю,
Бо такі нестерпні муки
Я сама не подолаю.

Хто я? Ну скажи, ну хто я,
І чому тебе кохаю?
Якби була моя воля
Краще б я тебе не знала.

Холодно мені і сумно,
Стану я дощу сльозою,
Випаду у твої очі
Й стану краплею їх моря.

Я стою перед тобою,
Я невинна і відкрита,
І не кривлячи душею,
Перетворююсь у квіти.

У блідо-рожеві квіти,
Знаю я як ти їх любиш,
Та зів'яну дуже швидко,
Бо зірвавши ти погубиш.

Або стану я сльозою,
Обпечу кохані щоки,
В кутиках губ я спочину -
Не завдам тобі мороки.

Я наповнюю долоні
Ясним сонцем, вільним небом,
І кладу тобі у ноги,
Я так хочу, це так треба.

Я напевно не існую,
Бо сама собі наснилась,
Розчияюсь у повітрі,
Або в собі загубилась.

Відшукай мене, я прошу
Я благаю, я чекаю
Та хіба варто чекати?
Я лиш тінь, я не страждаю.

Ну то що, як мені бути?
Вибирай, я почекаю.
Як мені тебе любити?
Я не знаю, я вмираю.

Той пагорб ковилою переріс –
Дивись: правічний мурашиний ліс,
Трава зім’ята випростала плечі.
Вона забула: чи було, чи ні?
Лице тіняве, золоті вогні,
Любов, ущерть із речень або зречень…

Трава забула, бо вона – росте,
І мудрій їй однаково про те,
Що час - тече. Життя перетікання –
Лише оце важливо для трави:
По венах стебел – знизу догори –
Жага води, чи тиші, чи кохання…

Бо кров і плоть – вода і ковила,
Ти не питав, а я відповіла:
Це плин і плинність, плетениця долі…
Полин-прилинь...пісок і спориші,
Як пальці рук, як порухи душі –
Сплітаються – і тихшають поволі.

Дівчинонько мила усміхнись мені
Їду здобувати славу на війні,
Взяв я в діда шаблю, в батька взяв наган,
Буде замість батька в мене атаман!

Дівчинонько люба обніми мене
І розлука наша швидше промайне,
В Гуляйполі батько армію зібрав
Він селянам волю дати обіцяв.

Дівчино кохана поцілуй хоч раз,
Ненька Україна дивиться на нас
Я твої сльозинки витру на очах,
– А тебе хай куля обмине в боях.

Об’єднує доля, єднає – життя,
Повага у вчинках та правда свята,
Усмішки чарівність, та погляд палкий:
– Моя ти навіки, – А ти – тільки мій!
Єднає кохання і душі й серця,
Коханню палкому не буде кінця,
Дивуюсь я тим, хто чоч раз у житті
Пізнати не зміг почуття ці святі.

Не гріє мене сонце - воно на мене злиться,
Бо я сказала вчора, що ти для мене все,
Не треба мені сонця - воно хай світить іншим,
А ти лише для мене, бо я тебе люблю.
Не знаю чи надовго...а може все минеться,
Та зараз, в цю хвилину - віддала б тобі все,
Усмішка твоя щира замінить мені сонце,
Блакить очей коханих - всю неба голубінь,
Мені не треба квітів - нехай цвітуть для інших,
Тебе візьму за руку і весь світ стане наш.

І навіть коли сонце нас зрадить,

Ридати ти не будеш, ластівко,

А просто мовчки складеш крила в польоті.


І ті, що бажають твоїх солоних сліз,

Радіти не зможуть, навіть втративши,

А ти згори,всміхаючись, дивитимешся на смертних.


І навіть коли світ цей стане воістину диким,

Розчулити тебе не вдасться навіть дитячим крикам,

А тільки викликати ледь-ледь помітну посмішку Джоконди.

Трухла стіна із молоху
звисла вниз головою.
Бог помилився поверхом,
неба наніс ізгоям.

В осені - terra-хімія,
біла, мов смерть, перука.
Над лейкемійним інеєм
сніг накладає руки...

Вітер напився відчаю,
чути в кістках, що п`яний.
Я його кроки вичую,
наче залижу рану.

Трухне. Саркомні порухи.
Даль - на blackout подібна.
Бог помилився поверхом
рівно на тридцять срібних.

14 Листопада 2008

Пустынны руины Эллады:
Ящерицы – на солнце,
Пучки травы – через камни.
Обрывки древней баллады…
Никто уже не вернется –
Придавлена память веками.

Изредка – толпы туристов,
Изредка – стайки ученых.
Так часто – тени героев.
И снова – войны без смысла,
И снова – град обреченных,
И снова – поход на Трою.

Герой – это значит – убийца,
Высокой идеей оправдан.
Но призраки – руки за спину.
К прошлому – не возвратиться,
Но мир разрушенной Трои
Им не судилось покинуть.

Мені пощастило: наснився далекий докембрій.
Як ми визрівали на споді земної кори,
Як ми ще не мали релігій, дольменів, тотемів,
Як ми ще не знали ні мови, ні зброї, ні гри.
Ні страху, ні дрожу – віки без лихих дисонансів,
Єдинодолонний, єдиноможливий довкіл,
І ми визрівали в земнім напівсні- напівтрансі,
Без адових кіл, і без раєм воскрешених тіл,
Коли панувала вселенська воздвиженна тиша,
У лоні носила нас юна жіночність земна.
Ми були єдині. Ми були мудріші й добріші.
І мудрість свою залишили у древніх півснах.

Візьми мене під своє крило
Та так, щоб розлучити ніщо не змогло.
Обійми мене міцно, поцілуй мене палко
Щоб в обіймах твоїх було мені жарко!
               Нехай жар палає, жар цей – кохання,
                Я знаю буде зустріч і вона не остання.
                І буде кохання і ночі і дні…
                Та поки що приходиш ти лише у сні…
Та здається не сон, а ніби насправді,
Говориш мені ти про своє кохання.
Обіймаєш, цілуєш, голубиш мене,
І ось воно, щастя моє!

тиняешся містом
шукаеш щось
щось таке, що замінить
вибоїни в твоїх щілинах

ти не знаеш, що порожні вулиці
ще гірші пустих квартир
а незнайомі міста
заповнюють тишу лиш напів...

півслова
півголосу
півдотику
не залишаючи жодних
відбитків пальців
на твоїй ще вчора
такій прозорій шкірі
а сьогодні...

сьогодні ти всміхаешся
дивлячись вперед
та не вгору
а під ноги

шкіра стає все темнішою
а погляд дорослішим
але притулившись
до чужої стіни, розуміеш...

oh, you' re lost little girl...

Коли зачиняються одні двері,
відчиняються інші
і не знаючи, куди йти,
йду...
Вечірні ліхтарі викривлюють справжні лінії
чужі голоси не лякають,
якщо трохи прислухатись
спиняєш ходу біля
незнайомої кнайпи
і вдивляєшся
в танцюючі літери
на кам'яній стіні
Тиха музика джазу
манить пройтися далі
поїзд без номеру минає
тебе, не запрошує...
І пляшка стає вже прозорою
а шкельця пітніють від подиху...
кудись далеко,
де не знаєш що далі...
Куди ти ідеш?
перехожий запитує,
зникаючи в темряві
вже за два кроки
Нічні вистави
невідоми актори
все лише для тебе, якщо...
якщо попросиш,
якщо знайдеш,
якщо не злякаєшся

Не здамся, не впаду, не спинюся!
Я чашу свою осушу до кінця.
На колінах стоячи тільки Богу молюся.
Лаврового, тернового - але вінця.

Усміх твій - солодкий. З гірчинкою.
Твої слова - легкі. Із важкістю.
Очі твої- то сумні,то веселі.З іскринками.
Я до тебе прийду.Чи з печаллю, чи з радістю.
***
В очі поглянути - в зорепад потрапити.
Твій голс почути -і далі- з полегкістю.
Тебе відпустити - як себе втратити.
Частина душі - краща - зникне безвісті.
***
Твій поцілунок - один, скупий
Зігрів мене більше, ніж його - триста
Його монолог - всеодно - німий.
Погляд твій - сповідь чиста.

А знаєш, як тихо в кімнаті
Так світло згасає помалу
Самотності рими кудлаті
З підлоги умить проростають

В пухнасту грейпфрутову ніжність
Закутуюсь я неквапливо
У пам’яті трохи в борг візьму
Хвилин наших спільних сміливо

І літом тобі посміхнувшись
Ще далі загляну мрійливо
Добраніч бажаю на вушко
У тиші знайомій сонливо

город пульсирует под размеренный стук метронома,
дома без фундаментов держатся только на бревнах кондовых,
метро просыпается, рвется по трубам и, мы – словно лава в разломах
коры головного мозга – идем, натыкаясь на хер знает что:
кондомы,
хранящие в латексе демографический кризис,
валяются вместе с дерьмом, шприцами и жизнью,
и мы пробираемся сквозь, ничуть горизонт не приблизив,
в трамваях, автобусах и через пробки – пешком…
приснись мне,
родная, однажды приснись мне в хорошем и светлом,
приснись мне, родная, хоть штампом рифмованным с ветром,
пусть будет хоть сон единственным якорем в гетто,
дающим возможность не падать на землю ничком…

"У Верховній Раді депутати знову скоїли бійку..."
З преси)
* * *
Верховна Рада? - ігри мільйонерів,
Позорище, ганьба на цілий світ!
Колись в людей не витримають нерви
Й "поводирі" за все дадуть отвіт.
Бо до кінця не втямили,як видно,-
В усякого терпіння є межа,
Не можна весь народ вважати бидлом,
Безкарно обкрадати й ображать.
Усі ми на землі під Богом ходим,-
Голодні й нагодовані ущерть,
Та дехто й не замислювався з роду,
Що і на нього теж чекає смерть,
І що існує Вищий Суд,небесний...
................................
Але на краще зміниться життя,
І Україна лиш тоді воскресне,
Коли себе очистить каяттям.
2008

Хай лежать вони недострілені,
а горить душа перевтіленням.
Не в кирилиці - то латинкою
мати-й-мачуху материнкою

називатиму, щоб не гнівалась,
щоби думала - позабув колись
молоко в крові - де подіти то,
що так проситься під епітетом,

що не знає як поділитися,
перекраятись через митниці,
що як виросло - стало крицею,
безсердечною нестолицею.

Тільки роджені - а вже сироти,
ще не сказані - скажуть - іроди.
Що ж - як виросли не в кирилиці
зі словами на куцих милицях.

Що німим-німе - кров`ю виллється -
сором вижене та й на вилиці
і змиватиме з міни почесті,
наділятиме однобокістю.

Думка виросла не в кирилиці
і латинками б`ються крила ці.
А як виб`ються, то триватиме
буриме "ні-ме" - мова матина.

13 Листопада 2008

Сказав Господь Ісус Христос: Я перебуваю в єдності з ними, а Ти — в єдності зі Мною, аби вони досягли досконалої єдності, і завдяки цьому світ зрозумів, що Мене послав Ти і що Ти любиш їх так само, як Мене (від Івана 17:23)
Ліпше добре ім'я за багатство велике, і ліпша милість за срібло та золото (Біблія, Приповісті 22:1)
Оглянувшись довкола, Ісус сказав учням: «Як важко буде тим, хто має гроші, ввійти в Боже Царство!» Проте Його слова здивували учнів. Тож Він повторив: «Діти, як же важко ввійти в Боже Царство! Легше верблюдові пролізти крізь вушко голки, ніж багатому ввійти в Боже Царство». Це їх ще більше здивувало, і вони запитали Його: «Чи може тоді взагалі хтось спастися?» Подивившись на них, Ісус сказав: «Для людей це неможливо, але не для Бога, бо для Бога можливо все» (Марка 10:24-27)

МОЛИТВА ГОСПОДНЯ (від Матвія 6: 9-13)
ЗАПОВІДІ БОЖІ (Біблія, Вихід 20:2-17)
ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ (від Матвія 22:35-40)

Україно, краю рідний,
Богом дана нам земля,
На події ти небідний.
Ти - історії рілля.
Сіячів було багато,
Та не всі вони твої.
Сіяв свій життя зерня тут,
Ворог - плевели руїн.
Небо сходи напувало
Оживляючим дощем,
Підлих недругів навала
Випивала кров ущент.
Де свої, а де чужі є?
Де пшениця? Де бур’ян?
Тож нехай врожай дозріє,
Не ганьбімо Божий план.
Бо Земля у нас єдина,
Бог – єдиний наш Отець.
Україно! Україно!
Будь добром для всіх сердець!


Потрiбно золото? Берiть!

Потрібно золото?
Беріть!
Його ж бо в осені багато!
Червоне золото, не мідь,
У кронах кленів... То завдаток
Нам за збереження краси
Такого ніжного довкілля,
Що, мов та крапелька роси,
Тремтить усе на листі зілля.
Тремтить від стебля коливань,
Всихає від лихої спеки...
Невже є місце для вагань
Щодо збереження безпеки
Життя?..
Потрібно золото?
Беріть!

И не осталось ничего,
И повседневность душу края,
Грызет последнее звено,
А я хожу на осень злая.

И если б нежность не свело,
И пустота не знает края,
Бывает же, не повезло…
Рисую, грустью не внимая.

Подставил гнев свое плече,
Все обязательства снимая,
А рыдаю над огнем
То ли сердясь, то ли страдая.

И осень думаю свою,
С неосторожностью мечтая,
И больно утро разорву,
Хотя считала его раем.

We lived our little drama, we kissed in the field of white,
And stars fell on Alabama that night
“Stars fell on Alabama”, Louis Armstrong & Ella Fitzgerald

Ми плели свої маленькі драми.
Танули у вогнищі поліна.
Я язик тримала за зубами.
Він тримав долоні на колінах.

В голові туманилось від джазу,
Обертом йшло небо від циклонів.
Я його доводила до сказу.
Він лише сильніш стискав долоні.

Било серце молотком по вухах,
Вимагали репліки продовжень,
Та ніхто нікого вже не слухав,
Бо й сказати нічого було вже.

Падали зірки на Алабаму.
Він мені розбещував коліна.
Я язик тримала за зубами –
За його, звичайно, не своїми.

von Gottfried Benn

Бо ти - наповнюєш. Ти кров із свіжих ран
якою струменіє темно глід
і тягнеться із ночі в ніч, а зранку
ти розсипаєшся охрою у повітрі
бо ти – цвітіння неможливе, рана
ти час без жалю. він уб'є тебе
І ти втрачаєш, та й сама ти - втрата
про що ти думаєш? ти - горе, ти –
тепер.

Відчуження ілюзій, ти – дитинство
ти втома ти обмани – все одно ..
твоє шукання того, що єдиним..
його завжди з тобою - не було
у глибині розпаду і надламу
нема нічого, навіть слова без оман
Тому - мовчання, ти - пісок, ти падаєш
ти – сум, троянди синя ніч, ти – пізній сад.

це забуття, прощання. Що з тобою?
це ти, все ти?, це помилка, бо ж і
ти сам вже не впізнаєш голосу оцього
бо голос цей і слово – не твої.
Це слово, голос, логос - тільки звуки
мій голос слово логос пил і прах
це все було з тобою, це - забуто
Години ці – зупинено – у нас.

в останній вечір, в тліючу цю мить
несе цю барку байдуже куди
старі дерева, в них кора тремтить
проміння світло розсипається. це дим.
Що ж він тепер? його плоди – лиш вітру
а що від нього, він у чому зник? –
все, що залишилось у нього тільки світло
без спогадів. Все сказано. Без них.

* * *

Du füllst mich an wie Blut die frische Wunde
und rinnst hernieder seine dunkle Spur,
du dehnst dich aus wie Nacht in jener Stunde,
da sich die Matte färbt zur Schattenflur,
du blühst wie Rosen schwer in Gärten allen,
du Einsamkeit aus Alter und Verlust,
du Überleben, wenn die Träume fallen,
zuviel gelitten und zuviel gewusst.

Entfremdet früh dem Wahn der Wirklichkeiten,
versagend sich der schnell gegebenen Welt,
ermüdet von dem Trug der Einzelheiten,
da keine sich dem tiefen Ich gesellt;
nun aus der Tiefe selbst, durch nichts rühren,
und die kein Wort und Zeichen je verrät,
musst du dein Schweigen nehmen, Abwärtsführen
zu Nacht und Trauer und den Rosen spät.

Manchmal noch denkst du dich —: die eigene Sage —:
das warst du doch —? ach, wie du dich vergasst!
war das dein Bild? war das nicht deine Frage,
dein Wort, dein Himmelslicht, das du besasst?
Mein Wort, mein Himmelslicht, dereinst besessen,
mein Wort, mein Himmelslicht, zerstört, vertan —
wem das geschah, der muss sich wohl vergessen
und rührt nicht mehr die alten Stunden an.

Ein letzter Tag —: spätglühend, weite Räume,
ein Wasser führt dich zu entrücktem Ziel,
ein hohes Licht umströmt die alten Bäume
und schafft im Schatten sich ein Widerspiel,
von Früchten nichts, aus Ähren keine Krone
und auch nach Ernten hat er nicht gefragt –
er spielt sein Spiel, und fühlt sein Licht und ohne
Erinnern nieder — alles ist gesagt.

Всё будет, так как есть,
Ну и ни как иначе.
Она ушла, но это,
Не чего не значит.
Хотя, болит в груди,
Вот только что?
Ты извини, не знаю.

Версия 2

Всё будет, так как есть,
Ну и ни как иначе.
Что ты ушла?
Так это, не чего не значит.
Хотя, болит в груди,
Вот только что?
Ты извини, не знаю.
Мечтаю о другой,
И это не чего не значит.

Версия 3

Всё будет, так как есть,
Ну и ни как иначе.
Что! – ты ушла?
Так это, не чего не значит.
Хотя, болит в груди,
Вот только что?
Ты извини, не знаю.
Сегодня о другой, мечтаю,
Но это не чего не значит.

Вийти - і ясно,
і ні на кого
тінню не впасти,
ставши за Богом.
Дертись до неба
деревом роду.
Словом до себе -
каменем - воду,
піснею - люду,
серцем - дружині
битись у грудях,
совістю - сину.
Гріти надії,
мерзти до тями.
Що заподіяв -
треба часами,
не поза очі,
бо перед ними
впасти не хочу.
Скласти би рими -
долю за море,
гроші на вітер,
бачення хворе,
сенс поміж літер,
полем для зору
стати у битві
за непокору,
щирість молитви.
Випасти думу
на пасовищі -
в місячних рунах,
нотами вище.
Глибою глибше,
крихтою більше
час перекладено
мовою вірша.

12 Листопада 2008

...в падении не видно дна...
и обнажённая душа
бредёт в потёмках острой боли,
и обезумевшие тролли
ей злобно шепчут: ты одна...

а то, чем жизнь полна и дом,
и то, что грезится потом -
не больше, чем попытка в маске
рассказывать всем прочим сказку,
что всё в порядке, в норме всё...

жизнь превратилась невзначай
в давно остывший в кружке чай -
постылый. Морщась от глотка,
ты подливаешь кипятка
на десять тысяч лет вперёд...
...
и снова одурачен свет:
и виртуозный свой балет
ты лучше всех танцуешь в зале...
и в маске белой не узнали
ту, чьей души на свете нет...

Я ТАНЦЮВАТИ ХО
Я ТАНЦЮВАТИ ХО
Я ТАНЦЮВАТИ ХО
ти хо ти ти хо ти хо хо ти
хо
ло
дильник
забув застібнути
ти головою
забився об бублик
я танцювати хотіла з тобою?
з тобою не світить мені ні дієта
ні мінідискета мені не підходить
додому до мене запізно доходить
що негр у вівторок таки переміг
і гамериканським республіканцям
дісталася дуля а не пиріг

я танцювати хо...хо-хо-хо-хо
хо
лодно буде зимою санчатам
хлопці не дайте дрімати дівчатам
бо доведеться їх зігрівати
я танцювати хо
я танцювати!!!!!
хтось танцювати зі мною хо-хо?

В ожидании ветра уснули мои паруса,
В ожидании солнца утих переменчивый ветер...
От бессонницы вечной опять покраснели глаза...
За картонными стенами празднуют что-то соседи.

Переполненный звуками, глохнет мой маленький мир,
В недописанных строчках теряются прошлые даты.
Растекается память - по теплой тарелке пломбир,-
Размываются лица, любимые мною когда-то.

В перепутанном мире еще далеко до утра,
А к концу октября снова осень становится горше...
И по ветру летят, словно списки грядущих утрат,
Из блокнотов моих ярко-желтых листочков пригоршни.

В ожидании дня переменчивый ветер утих,
Обустроились в сердце привычные толпы сомнений.
На последнем листочке ответ на вопрос: сколько их
Мне осталось прожить, вот таких дней рожденья осенних?

Дощ накрапає, хвиль золотих
Море гаряче гойдає.
Тепле повітря марудить всіх тих,
Хто непомітно згасає.

Квітка думок поверта пелюстки
В сторону наших ілюзій.
Серця пісок забиває рядки,
Долі тримає обузу.

Хтось кришталевий із неба впаде.
Літрами питимуть соки.
Більше сховатись не буде і де.
Чую “великого” кроки.

Вутле суденце – кораблик з кори,
в трюмі – олива і цина...
Хвилі – над небо, і Бог догори
дівку підкине, як м’ячик: «Лови!»
А не зловив – не підводь голови…
Я – у воді. До води говори:
Перша.
Остання.
Єдина.


Єдинокровна, яка не одна:
Біле лице, океанна стіна,
Ані кровиночки, ані…
Пальці замерзлі намацують плоть…
– Ти, моє серце?
…Сміється Господь:
– Це все апокрифи, Аню…

Єдиновірна, а віри катма,
Сумнів у серці – як довга зима:
Як перебути останню?
Північ. І грюкіт у двері…
– Заходь.
Ти, моє щастя?
…Сміється Господь:
– Це все поезія, Аню.


Єдиносуща, бо сутність – то кров.
Що я шукала і що ти знайшов?
Безмір води чи намули?
Ніжна долоня – золочена лодь…
– Здрастуй, Любове…
…І мудрий Господь
Душу до Тіла притулить…

Ти замовкаєш, бо звук тут persona non grata.
Ти не шукаєш, а отже, тепер я одна.
Надто свята, серед цього розпусного свята,
Надто висока між нас виростає стіна.
Хочеться вітру, бо протяг – ручний і без тями
Я відкриваю вікно і ступаю кудись…
Небо, мов кров. Бо солоне й гаряче так само.
І так само тече по долонях. Дивись…

Гуашшю розмальовуєш всі грані мого серця,
Пелюстками отруйними розбавлюєш абсент.
Молекули розбіглися – перчинки твого перця,
Усе тепер закінчено, усе тепер the end.

Тобі хотілось солодко, а я могла лиш гірко.
Розбилась в кухні люстра, не вдався твій портрет.
Весна ще не настала і краще перевір, бо
Усе тепер закінчено, усе тепер the end.

Тобі ще мало мого шлунку?
Бери, не бійся, їж його!
У мене він найвищого ґатунку,
І буде гарна пара для твого.

Ще може дати серця під томатом?
Куштуй, воно наповнене людьми,
Тобі буде ситніше, їх багато,
Не будеш відчувати самоти...

Соромишся очей мене доїсти?
Та їх давно уже нема,
Хотіла я змісити твоє тісто,
Тепер ти тут, а я одна.

А мою кров давно вже випив,
Тоді, до піцци. Вже згадав?
Моїми ребрами порипав
І гарно так посмакував.

Моє кохання з ніжним егоїстом
Дає про себе знати привселюдно:
Я почала від стресу більше їсти,
І через це усе ніяк не схудну.

Усі пориви інтелектуальні
Пригнічені голодною журбою.
О, скільки часу нищу я в їдальні,
Надіючись на зустріч із тобою!

Розтягую сніданок до обіду,
У сандвічах шукаючи спасіння.
Мораль: незастосоване лібідо
Призводить врешті-решт до ожиріння.

Чи є поезія в віршах моїх,
Чи правда є в словах віршів журливих?-
У квітах непомітних, польових
Краса зростає для очей вродливих.

Я не змагаюсь із майстрами слів,
Іду в життi стежиною своєю
Та, як поет, натхненний Музи спів
Я розумію серцем та душею.

І в чистоті джерельних слів живих
Дбайливо мові шану я складаю,
Мов діаманти сяючі шукаю
У справах поетихних та земних.

Слова приходять з глибини віків
У оксамиті щирих почуттів.

Заходь і забери усе, що маю:
Усі ті почуття, в яких живу,
Запал вогню в мені, ключі від раю,
І радощів, візьми, моїх журбу.

Усе даю, бери собі що ближче,
Лише душі не треба, не чіпай.
Нащо вона тобі, скажи у вічі?
Вона не є твоя, і ти це знай.

Надії загаси останній промінь,
Лиши по-собі попіл сподівань.
І хай моє життя зазнає повінь,
Коли потоне корабель бажань,

Для мене це не є найгірша втрата,
Бо все, колись, повернеться ще знов.
Усе оце - душі моїй не варто,
Бо це - не на секунду, не любов...

Всі тіні показують мене,
Годиники повернуті стрілково,
Загостреними кутиками б’єш
І дивишся на мене так казково.

Ново
Вагаюся до нових відчуттів,
Залишився один лише світанок.
Поринь в глибинність сутінків моїх
І не лякайся сірості фіранок.

Останок
Останок мого запаху тобі,
Ортодоксальну бачу перспективу:
Чим більше буде сухості в мені,
Тим краще цінуватимеш ти зливу!

Думок сірих драговиння затягло у глибину,
Вперлась лобом підсвідомо у якусь глуху стіну.
Серед різних барвів світу сіру хмару я знайшла
І сама начарувала, щоб зима скоріш прийшла.

Приспів:
А ти, зіронько, лети, це твоя орбіта,
Не завжди відомо нам, чия карта бита.
Сірі думи, хай їм грець, зможу подолати,
Маю я до біса сил, я ж дружина й мати.

Є у світі чорні діри, є пилюка від зірок,
І приховують тенета сірі сутінки думок.
Десь у всесвіті блукає моя зіронька мала,
Аби навіть захотіла, я б її там не знайшла.

Приспів:
А ти, зіронько, світи, що твоєї сили,
Бо з тобою не усі справи ми зробили.
Не лякайся чорних дір, не страшна пилюка –
Сірі хмари від зірок, коли зірка злюка.

Проснулся,
Не дописано письмо,
Но мне, конечно, это всё равно,
На то, что в нём ошибок много.

Мне грустно я люблю её,
А сам приехал я, со свадьбы друга.
Мне плохо, выпел очень, много,
И организм устал за двое суток.

Но я хочу с тобою быть всегда,
Питаюсь написать, хотя бы слова два.
О том, как было хорошо на свадьбе,
И плохо, что она не наша.

11.11.08 14:23

На суміш вітрів вона плаче, як плаче осіннє листя,
по вікнах тектиме жаль і спонтанна дешева проза,
вона вип'є кави, ловитиме квіти із снігу. Й хтóзна,
куди подалась, точніше, куди вони вдвох подалися -
вона і її мовчання - шматок корабля і розбита щогла.

Ця епідемія виру самотності начебто оніміла, наче...
...раптом тиша ключем здійнялась у тепле повітря,
у неї терпіння, як меду солодкого, жовта палітра,
вона розмовляє із морем та пристанню. Бачиш
її білосніжний фільм у сумі зриває останню квітку.

Від того, що наболіло, зриває приталі крила із льоду,
вона - порцеляна сьогодні, а завтра, як річ із вати,
м'яка та білява, обличчя - розмінна монета, карта,
розпач тримає в лялькових холодних руках. І згодом
зорі розсипле у чайну ложку -
хвилину втрати.

Але на суміш вітрів вона плаче, згубивши рядки життя
чи те що ховалось між ними, як вирок душі й метушні,
накладено вето на сльози, хоч як без них біль уві сні
стікатиме краплею смутку. Ніжною стане її щока.
Вона ще раз заплаче й топитиме серце із снігу
у теплій воді...

Не вір, коли всі кажуть: ти слаба,

Не вір, коли всі кажуть: ти богиня.

Бо першим ти потрібна як раба,

А іншим просто сумно без обіймів...


Не вір, коли всміхається туман,

Не вір, коли замріялась безодня.

Бо перше - це прихований обман,

А друге також пройде тижнів зо два...


Не вір, коли дістало все навкруг,

Не вір, коли радієш щиро світу.

Бо перше - це лиш сварка між подруг,

А друге - це лише букетик квітів...

Зів’яне скоро день, розтане вечір тихо
І нічка прокрадеться шкодливим кошеням,
З календаря вкраде листок собі для втіхи
Й, пустивши пастись зорі, намет розкине снам.

У цей безмовний час, розмірно й величаво
Крильми розтявши неба зачорнену блакить,
Утомленим птахом із поглядом лукавим
На філіжанку кави мій ангел прилетить.

Хустинкою зітре пилюку з підвіконня,
Щоби не забруднити сліпуче-білих шат,
Присяде і візьме горнятко у долоні,
Й замружиться, вдихнувши солодкий аромат.

Отак посидимо, вслухаючись у тишу
І в те, як неквапливо годинник час кує.
Вогнями ліхтарів картини місто пише.
Ми ж з ангелом в задумі – і кожен про своє.

Мої думки про все незроблене сьогодні,
Що на добу грядущу ліниво я відклав;
Його ж – як вберегти мене від зла безодні,
Від кроків небезпечних і нерозумних справ.

Та в погляді його – ні скарг, ані зневаги.
Мовляв, живи як вмієш, торуй свій власний шлях.
Мій ангел підморгне мені, доп’є повагом
Остиглу чорну каву й розтане в небесах.

Блукав я сушею і вештався морями,
літав увись і опускався нижче тями,
але не бачив цікавішого за Неї -
щоразу Іншої, достоту Галатеї.

О, Хто творив Її, той знає ціни фарсу,
бо біля Неї навіть роги личать Марсу,
бо задля витонченостей Буанаротті
Її утілює і в чоловічій плоті.

Але, здебільшого, Вона тобі Любаска,
з якою стрінувшись очікуєш на ласку,
береш дружиною, чи так кладеш у ложе,
береш не думаючи, а чи хто поможе.

І кожна перша з Них - завжди цариця ліжка,
де Їх ніколи не злякає жодна мишка.
Бо навіть мишка знає, що займати нірки
у ліжку з кралею, ще ті коштовні мірки.

Тому найважче після взяти – покидати,
сліди інфаркту пройдуть шлунком до простати.
Тож навіть ставши першим кучером конюшні,
сліди за птахами і слухай мову мушлі.

А як часи дарують змогу утікати,
не зволікай, купи для Неї кращі шати.
Бо не зима, то вимагає доля „Сукню!”
А ні – пізнаєш вповні „Цапну!” чи бо „Стукну!”.

Тож не доводь чуття Феміни до нестями,
купи найкраще, чим затягуються "рани".
Купи усе! Вдягни як дерево у листя!
Припни отим усім до вигідного місця.

Та знай і міру, роздобрілий з переляку,
не спокуси Її на зрушену подяку,
бо й не отямишся, як Примадонна сцени
знайде тебе і на задвірках Ойкумени.

Я до уваги, звісно, брав не кожен фактор,
і поправляв мене не раз буття Редактор,
та саме з Паннами пізнав, як пори року,
що після осені життя зима нівроку.

Бо сивини сніги – з вершин отого Духа,
чиї Хори Небесні повнять очі, вуха,
бо все наступне з неспокусливого Друга,
і над усе земне ця білосніжна хуга.

Він ішов навпрошкú – і молились услід:
зацяткований страхом, їм репався світ.
Ніби проща забута – загáдка Європі:
Не на нобеля ніс, не на букера профіль...
Забувати його – поступово, по крихтах
Ласих спогадів, витворів Нóвого Свіфта...
Забувати... бо страшно, забути – бо сором,
ніби кожен із нас був його кредитором,
ніби кров його – фарба на наших рукáвах
і слова поминальні шептав нам лукавий...
А він знову іде, навпрошкú, як тоді ще:
коли сніг, і дерева, і листя, і вірші...

Гарячий день — і враз достигне жито
І доп’яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще непережитий
Єдиний день — мого життя корона.

І що це буде — зустріч, чин, екстаза?
Чи дотик смерти на одну хвилину?
Душа дозріє, сповниться відразу
Подвійним смаком — меду і полину.

А дивне серце — п’яне і завзяте
Відчує певність, мов нехибну шпаду.
Мій день єдиний! Неповторне свято!
Найвищий шпиль — і початок до спаду!