я стою у плиты и готовлю чар-зелье,
чтобы влить его в тело,
которое ломит и злится,
«отойти», и отправиться в путь:
где встречаются люди с шестью головами,
бродят духи забытые кем-то навек,
ну а в небе, где найдёшь все цветы и цвета,
высоко-высоко над землёю, расправивши крылья –
великий и огненный Феникс парит.
когда зелье сварилось, набрав свою силу, –
я в руки свои взял «баян» долгожданный.
хвалу отдавши Богу и помолившись за дорогу –
которой должен был отправиться уж вскоре –
я принялся за ритуал,
за действие, которое с великим нетерпением так ждал:
наполнив дурью инструмент отменный –
поднёс его к руке – с любовью, нежно,
и отыскав побольше вену –
вонзил его я в вену смело,
глаза закрылись, всё вдруг стихло,
и дух опять вселился в тело, –
чтоб завершить всё это дело,
введя меня в свой странный мир.
и вот и снова на земле стою,
и зная, что я жив, не мёртвый –
стою и жду –
когда же наконец исчезнет дух, который был сейчас со мною.
вдруг что-то вспыхнуло, рвануло.
ну а дух?
а дух исчез, как будто джин ушел в бутылку.
когда ж всё стихло и настала тишина –
картина жуткая предстала взору:
вокруг, с зубами острыми как жала.
которые похожи были на кинжалы,
летали, ускоряя ход – огромные и злые помидоры.
поднявшись на ноги отправился я в горы,
чтоб от греха подальше удалиться
и с удовольствием напиться – воды,
которая текла как будто ленно меж ног двух исполинских дев,
сидящих на земле прожжённой,
подставив нежные тела полуденному зною
воспламенённой огненной звезды.
шагая по дороге пыльной,
навстречу камням великанам,
мне повстречался на пути подвыпивший н злой Иуда:
кричал он матом, проклиная Бога,
но это было до тех пор –
пока его не расчленил надвое летящий вниз стальной топор.
когда я поднимался вверх нешумно –
вдруг выбежал из-за кустов полураздетый бес:
он стал кричать, ругаться шумно,
сказал, что я не доживу до утра,
поскольку сам того не зная,
любовный видите ль прервал процесс.
мне стало страшно, даже жутко,
и испугавшись не на шутку –
я вытащил с кармана медный крест.
тут бес приблизился –
смеясь своей улыбкой жуткой.
вдруг крест исчез и бес исчез,
как будто это было злою шуткой.
я вытер пот со лба,
и развернулся чтоб идти дорогой горной,
когда увидел на своем пути –
фигуру пахаря в одежде чёрной:
в одной руке он нёс косу,
другой – обнял меня за плечи, –
теперь ты мой – сказал он мне, –
теперь ты мой – навеки.
я сделал шаг, затем другой –
и рухнул словно колос сбитый.
вы скажете – что пьян я, –
но это всё обман,
я просто сплю, ведь я – убитый.

як човен, пливучи по водній поверхні,
думками вгризаюся в пам’ять безмежну.
і здерши завісу –
ніч темну відсутністю тіла –
стріча чагарник на сходинках скелі,
без форми й тому непостійний.
думки тут відсутні і час тут небіжчик.
відíйде назавжди колись, що є в тілі.
хтось скаже «звільнився».

мы в вас находимся сейчас и смотрим не на вас
мы смотрим сцены – в фильмах вы, мы в них.
бегут дома, тупик, стада.
лежит улыбка на полу цветная
кусает голову петух
собака лает на луну пустую
в нору забилась от охотников лиса
сдирает кожу в крик маньяк
поёт убитый коршун
снаряды рвутся под ногами
лицо испачкано в коньяк
моргун забил гвоздями тело
сидит на бомбе труп
глядит в окно старуха
летают сотни мух вокруг
жужжит увёртливый пропеллер
ласкает тело огненный пастух
уносит вдаль мешок костей прожорливый конвейер
смеётся восковая маска
хрустит испуганный кукушки взгляд
свеча плывёт рекой сознанья
кричит рожая в муках дева
внутри зажатый эмбрион кометою несётся в выпуклое небо
танцующий прожектор как прицел на пышность лиц нацелен
стучит каблук по мостовой
течёт блевота из харчевен
стоит великомученик с протянутой рукой
раздвинув ноги языком ласкает обожжённый трон
льстец женских губ
наперсток полон дури
звенит в ушах на землю падающий пепел
червяк раздавленный на мостовой лежит в могилке вырытой ногой
скребет когтями кошка пулемет
зовет часовщика народ
вернуть назад обмолотый ветрами засыпающий песок
краб вышедший из моря весел
вагоны в мрак бегут по рельсам разнося молитвы
священник с Библией в руке стоит в безмолвной тишине
план мир а этот
все равны
дописан будет к новоселью
ползет смышлёный крысолов внутри туннеля
хлеб ища
пищит замученная пыль
в сон клонит жажда вспомнить все
скрипит безвременья ладья неся по глади времени туда
где заколочен вход словам
Леш только образы везде
не хуже чем в раю быть там
немножко жалко ангелов и дам
проснись и позабудь весь этот сон
ведь все мы в абсолютном коматозе
уже живём продрогши до костей
не нажимая кнопку рядом на стене
чтоб не встревожить лишний раз ковчег идущий по волне
хранящий девственность вещей
кому-то жалко быть ни с чем
кому-то дайте поважней
заприте в соковыжималку путь
сверните покороче вред
под голову засунь кирпич
ступай дорогой
радом минные поля
плывёт раскинувшись ручей
война сжигает города
насилие ведёт к тоске
мутит от безысходности людей
великий Искуситель—сын Отца
живите вечно—два брата-близнеца
астрал нельзя забыть никак
звено связующее нить
пустите землю изменить
вдали идущий вурдалак
крадётся дух по кладбищу в ночи
садится кот на зимний крест
гремят колеса по костям
бульвар закатом выжжен дня
любовь струится из ноздрей
идёт охотник
бьет земля
ключём летят на юг стада
надувшись Смерть хватает лед
закрыв глаза увидишь мир
покинешь сказку не смотря
святой играет в преферанс
танцор откручивает знак
ползет по трубам едкий газ
окно завешено—антракт
скрипит кровать
тоскует суть
кумар наводит голос сев от крика боли в голове
иглу целует наркоман
отравлен ядом мёртвый лев
отдайте точку на стекле
ещё глоток
путь вновь открыт
дух исчезает—голову кружит
извозчик не спешит сменить прикид
ползёт удав прикрывшись мглой
ждет гул шагов отточенный в скале
с покрытой головой всегда голодный лабиринт
играют стены в тишине извечную игру шута
толпою пёстрой знаменит кровавых дел искомый людоед
нир вана—кирпич рассказывает быль
законопачено гнездо
в окно стучит незримый мир
свинцом щекотным в бой звенит пехота
костями завывает шевелящийся ковыль
перед глазами все плывет
и только—
ракета в космос отправляет мысль
на публику играет изнурённый гладиатор
поёт изнеженная нота гимн
цикуту пробует с кувшина дегустатор
буравит землю птичий клюв
шумит непорченых турбин оркестр
крушит на щепки грудь топор
спешит на помощь эскалатор
бежит на кухню ветхий дед
на табурет садится мясорубка
кусок идёт в рот за куском
меню любимых блюд готовых из сырья соседки;
проходит день...

вы нехотители стать колёсами вагонов
и рель сами путей сообщения
корытом,
ракетой
да и просто букетом своих спаленных грёз,
исцелевших стёкол
листва опадает
ветер бьёт сапогом по земле
слушает он из недр вылетающий ропот
как на весне замечательны дети
как велики города без бомбёжек
атомных рудий великих сношений
снопы закопанных великих мыслей
скопление великих множеств зёрен
замешанное тесто время
огнём мечтает песня духа
венера пламенем согрета
и держит связь с землёю
как звёзды все в одной лишь точке
пейзаж истерзанных мгновений,
берите в плен что вам не жалко
тащите в дом мешками мусор
сомнений веник вам не нужен
не нужен вам хлопок сомнений
закон оружий вам не нужен
вы сами не нужны себе –
мечтатель,
сколько сотен душ
встречал ты взглядом на заре
идущей вдаль рекой –
паромщик,
как можешь стать ты нежным ветром
не ставши парусом в себе?
истерзанный и никому не нужный
я ощущаю улицы
ряды зажжённых фонарей
дома без окон
ночь с разорванной луной
входите гости
в доме стужа
в сердцах обглоданный сухарь
вы не подскажете?
не подскажете;
большая лужа
и звёзд отражение в ней.

жінка проходячи повз
шурхотіла своїм червоним платтям –
я ж сидів у човні,
а навколо були лише хвилі та вітер.

що є там де нас нема?
там є ми
і все там в нас
той світ є наш
і ми є світ
у вічному житті
без простору
без часу
і без тіл
із мовою –
але без слів
із небом –
в кожного своє
з початком –
в кожного є свій
з любов'ю –
вже без губ
із дотиком –
без шкір
із поглядом –
але очей нема –
ми все, що там...

стою на порозі дверей,
які ведуть у інший світ.
світло
притягує.
стою на порозі...

жизнь – это лодка
плывущая по водной глади
идёт за волною волна унося лодку безвозвратно вдаль.
и вот, достигнув берега—
она выбрасывается волнами на песок
встречая лучи восходящего солнца,
в спокойствии ветра сокрыта судьба.
жаждущий огня
ломает доски
бросает их в пламя
сжигая прошедшие дни.

и всё то, что прошло—
будет всегда находиться там—
откуда вышли лучи
пронзая во все стороны бесконечную тьму…

я їду – вільний –
завдяки Духу Святому –
я – вільний, безмежний, неосяжний,
ну – любов безмежна, яка скрізь і завжди,
і істина,
і святість –
скрізь і ніде я існую –
але те, що я називаю – я – не я…

я – не я – існую…
я – не я – не існую…

ніхто не знає точно де саме й як
з'явилось зерно найдавнішої і найкрасивішої в світі квітки.
але колись один мудрець казав, що нібито воно зародилось всередині золотисто-сріблястого світла, завдяки безмежно сильній
любові як була розчинена в ньому.
після цього, це зерно було підхоплене сонячними променями
і віднесене на блакитну планету.
Земля дала йому життя.
паросток прорізав шлях собі нагору.
промінь, що вийшов був із нього,
ту темряву яка була навколо, своєю силою розігнав.
йшов час, і з кожною хвилиною
енергія життя, енергія любові – текли всередині зерна,
щоб з нього диво-квітка врешті-решт себе явила цьому світу.
для чого?
щоб людям шлях вказать від смерті до навіки-вічного життя.
минали дні.
квітка виросла
і своєю красою перевершила всі інші створіння природи.
листя її має синьо-блакитний колір неба – звідти вона прийшла, стеблина – зелений колір лісів, біля яких вона росте,
пелюстки – червоний колір людського серця,
а сама голівка – золотисто-сріблястий,
оскільки була створена в ньому.






є в сонячній квітці і те, що не можна побачити очима,
але лише серцем – це колір її пелюстків,
які своєю будовою нагадують серце людини.
також, лише тільки серце може побачити те приємно-тепле світло, яке випромінює голівка цієї диво-квітки –
воно торкається спочатку серця,
а потім розходиться ніжно по всьому тілу
своїм сонячним промінням.
якщо людина хвора,
то в присутності сонячної квітки будь-яка хвороба зникає,
не залишаючи після себе навіть і наслідків.

біля неї не можуть рости ніякі інші рослини
які можуть завдати їй шкоди,
оскільки саме небо захищає її від її ворогів своєю могутністю.
сонячна квітка має зріст людини,
тому, аби відчути її запах – людині не треба нахилятись до землі,
достатньо лише підійти до неї ближче.

і ще одне диво, яке приховує в собі ця чарівна квітка, – це її запах.
кожну хвилину в ньому постійно з'являється щось нове,
не схоже на те, що було колись,
тому його хочеться пити й пити все життя.

ось таку чудову сонячну квітку
дарувало людству небо, сонце, зорі й всесвіт.

срібний сокіл з алмазними крилами в небі кружляє
і зором своїм всі світи оглядає,
і все що є в них,
і все що є в тих, хто між ними існує;
водночас він є світлом-орлом
і скрізь він існує,
і завжди все знає, –
оскільки він вічний,
оскільки він зáвжди,
Любов ним керує,
оскільки він скрізь –
але його ніхто не знає,
ніхто його не бачить,
його ніхто не чує,
тому що його взагалі не існує.........................................

Я – Господь Бог – Отець ваш небесний.
завдяки тілу Я видимий та зацікавлений
книгу знань на олтар кладу Я
в домі прихованому від очей сторонніх
з багатьма сторінками що ніколи не жовкнуть
бо часі Я не існую
знання даю Я
нічого взамін не потребуючи
шлях вказуючи Я не наполягаю
космос підтримуючи сутністю своєю
в кожну точку на склі дзеркальному Я проникаю
данину не збираю,
повсякчас тихий, завжди спокійний
що декому здається, що й взагалі не існую
настільки орієнтир відкинув
що є багатоликим та безсловесним
знаю Я те про що інші і не підозрюють
настільки неосяжний, наскільки можливо
і в атом згорнувшись весь там Я існую.
частково відкритий для розуму в полі
як зерна з’їдаючи –
Я розум живлю
могутністю сили Своєї руйную
підземні води удалині залишаю
все те, що своє віджило – відкидаю
і в вічність, в Свій дім, лише тих Я приймаю,
хто дурницю відкине
про те що як звір Я
Я розум з’їдаю
любов віднімаючи –
адже Я безподібний.

славим Тебя –
Господь Бог –
Отец наш небесный!
повсюду Себя проявляя –
Ты свет из Себя испускаешь –
даруя его безвозмездно всем тем, –
кто во мраке на ощупь идёт по дороге
ведущей из тьмы –
в свет вечной Любви безграничной в Тебе.
Слава твоя –
ярче тысячи солнц,
Вера в Тебя –
укрепляет всех нас,
Слово Твоё –
всё пронзающий меч,
Слово Твоё –
путь в Твой вечно сияющий дом.
устами Тебя прославляя –
солнца славы Твоей всё ярче н ярче в сердцах наших сияет –
от скверны и зла наш дух навсегда очищая.
славим Тебя –
наш небесный Отец –
Ты защита всех нас и опора вовек!
славьте народы Создателя жизни!
хвалите все люди Дающего даром!
прощает Господь нас –
всепрощением нас –
из пепла и тьмы,
из горя и бед всевозможных –
Господь наш Христос –
рукой всемогущей –
всех нас поднимает!
аллилуйя!!!

где-то кто-то нам не нужен,
день прекрасный,
ночь ясна,
в небе месяц,
месяц странный,
треугольный
как волна.

1

кубическая пирамида,
кубически миры,
кубики глаза и лица, и земля,
кубическое небо – купол церкви,
кубики – цвета,
без дна колодец
с кристаллическими кубиками света,
без дна глаза в которых скрыта бездна
без дна все кубики племен без цвета,
вся весна,
всё лето,
бревенчато-брезенчатые клети,
известно всё,
без граней все кубические стены,
расплывчато-бесцветны тени,
война бесчувственно-бесцветна,
бесследны все повешенные цепи,
бесцепны заколоченные стёкла,
завешаны песками дети,
убийственно-надёжно-крепко цепляется на кладбище рука—
за сломанный руками засекреченный эгрегор,
стекающий крахмал из уст в уста
китайский пасечник стучит копытом в двери,
японская болезнь,
Советская страна,
завязаны глаза,
известны помыслы благие
и выходя на магистрали снов—
кричать!
меняя кадры фильма,
меняя тело на тела,
сменив казармы на тела без рифмы;
всех в леса!—
голодны волки где,
а овцы сыты.

2

кубичны города прошедших поколений,
кубичны вены вниз смотрящих пальцев,
гробы закрыты без различий.
снега испещрены,
записаны все те, кто слово дал Ему
во что б ни стало выжить.
куда бы ни ступил солдат ногой—
в земле его ступню желает видеть мина,
его желает видеть дома сын,
живая мать его обнять желает,
и целовать в уста мечтает та—
которая родит ему младенца—
который вырастит и в бой уйдет,
целуя страждущую землю.
мечтает о полётах птица бет крыла,
мечтает однорукий о полётах лётчик,
внимательно следит за ангелами Бог,
внимательно следит за Богом мётвый,
сидит в молчании сова,
гудит труба под шелест трав,
струится с неба ночью свет—
волна смывает душу в вечность,
светлеет утреннее небо,
темнеет кровь скопившись в венах,
тускнеет взгляд принявший пулю,
а ветер мучается в поле,
звеня надеждами забвений.
пленяя женщину вне тела,
внимая солнцу и теплу—
идёт за плугом Малахит бросая в землю семена.
растут и умирают страны,
живут и размножают люди,
и только Месяц без вины,
и только пьяный у колодца,
кругом лишь солнце, солнце,
да игла—
в стране безвременья Уродца.

вітер несе дрібне каміння до води.
в печері – де захована таємниця –
чýтно стукіт молота.
з-за пагорба доносяться переривчасті звуки
голосу чаклуна.
відсутність мертвих та живих.

банзай!
банзай!
заєць!
заєць!
заєць!
заєць!
дай!
дай!
дай!

а дни проходят словно пролетают птицы
а ночи тянутся как черви
до темя вырезаны веки
и солнца –
раскалённый диск –
сжигается лишь тело;
крупицы падают на точки
зарницы днём ложатся тенью
сквозь щели глаз спокойно смотрит
гриб-гробовик,
Земля – свеча цветенья.

душа –
присоска,
котра тримається
за тіло Бога
тіло Бога
тіло Бога
морг
життя

мій дух був
равлик-одинак.
самотність дзьобнула –
став дух, неначе птах.
самотній птах
залишив власний дім –
до подиху вітру став дух його подібний.
створив Буття – Великий Птах –
єдину стежку залишив
до Себе в вічність.
вузький той шлях,
який веде в пташиний Дім.
а сутність вітру –
безмежний простір і самотність.
безмежний простір, але втім –
відсутність скрізь – Його одвічний Дім.

в білім небі, летить птах –
світ несе на чорну землю,
він несе вогонь, що нищить усю злість,
що накопили у своїх серцях істоти які мають змогу мислить,
мають змогу крізь століття самі нести світло щастя –
немов птах який у небі світ несе на чорну землю –
аби всі хто є під небом,
всі хто біль несуть всім іншим –
стали б світлом над землею,
стали б простором безмежним.

что такое жизнь и смерть?
что такое доброта и злоба?
тьма и свет, любовь и гнев,
преступленье, наказание, расплата?
кто ты – человек?
а кто ты – зверь?
всё слова, слова всего лишь,
это всё – абстрактно.

вот он зверь –
посмотри, как он безжалостно терзает жертву:
слышен хруст костей и льётся кровь,
жертва рвётся на свободу – всё напрасно:
сжаты зубы, как тиски,
глаза злобою полны,
ещё миг, за ним другой –
и тварь празднует победу.

ну а люди?
в чём же их могущество и сила?
выше ли они стоят всех этих тварей?
могут одолеть табу,
те запреты, что им трупы навязали?

безусловно, человек венец живой природы,
во всём мире больше не найдёшь такой породы,
из которой сделан человек.
люди плачут и смеются,
любят, злятся, веселятся, пьют, поют, играют, врут.
словом, весело живут.

видишь – это человек,
у него в руках перо жар-птицы.
хотя нет, постой, ведь это зуб,
ну, конечно, острый злой железный зуб искрится.
он вонзает в тело нож –
жертва корчится, кричит,
молит о пощаде и боится,
что-то липкое течёт, наземь кровь струится.
ну а зверь, то есть человек, убийца?
он вонзает в тело нож,
а на лице улыбка злится.

кто-то скажет – это псих,
другой скажет – ненормальный,
ну а тот, кто бьёт детей,
кто ломает жизни людям,
думая, что он спасает чьи-то судьбы –
это кто, не псих?
воспитание – через наказанье,
ну, конечно, тут уж всё нормально.
ну а те, кто шлют людей на смерть,
отдавая блядские приказы,
кто же это – психи или нет?
что-то тут не катит.
ну, довольно.
хватит.

Доля зав’язує шлях у химерний вузол.
Потяг – намисто з веселих й сумних історій.
Скоро зійду, або з рейок, або вже з глузду.
Світ перетято нитками байдужих колій.

Важкість прощань і плацкартні легкі розмови,
Тамбурна тиша, в тремтячих руках блокнотик,
Списаний віршами, болем. Згадаєш знову:
Як це відчути востаннє тепло на дотик.

Вільно спливають вокзали, міста, години
Десь за вікном і усе це таке мізерне...
Постіль таврована прагне торкнутись спини.
Тільки тобі не заснути тепер напевне.

Море злизало пісок і снодійну втому.
Небо чорніє, ось ось і униз зірветься.
Літо пісне, а от осінь таки із перцем.
Вітер у герці забутих фальшивих терцій...
Радість і сум як туман, або дим – зникомі.

Ми так хотіли іти по воді. Тонули.
Вірили в рай, а у Бога чомусь не сміли.
Так опадали, мов листя пожовкле – крила
Янголів Осені. Стачить твоєї сили,
Щоб відпустити і стерти моє минуле?

Сутінь солона тулилась до рук. Мовчали.
Про неминуче, про вічність до болю знану.
Ніч цю приймали, неначе небесну манну.
Димом просотану й дивом. Німою стану.
Щоб не сказати... Бо слів для любові мало.

Атмосферність,
зіткана із небесної легкості,
сонячних променів
нанизана на крони прискіпливих сосен
ридма накочується на мене.
Захлинаюсь,
оповита пахощами лісових і польових квітів,
мов павутиною...
Гублюся
серед високої трави,
а душа ще вище-
десь між хмарами ховається
і гойдається на повітряній каруселі,
лишивши тіло на полонині,
Зітканій із атмосферності...

а на моем орешнике большая птица свила гнездо
ещё вчера здесь шла война –
стреляли, падали, курили
меня никто не ждал
но вот –
я здесь –
война…
и где-то, совсем рядом, упал в траву летящий кукурузник
лётчик залез на тучу –
не видно ему свыше откуда берутся пули
нули в сумке обнулили завтрашний день
проститутки-сгустки
жизнь – это война
где каждый – не я
кому заплатить
где взяться
ну и нафиг такая матрица? –
ничто –
что она есть, что ее нет –
всё равно, что стоишь ты, а что спишь
хотя для других она –
да:
весна, цветы, абстракционный…
от осознания всего
от понимания того, что ты – ничто,
а все равно пить хочется
а все равно и холод и жара тебя засушат до утра
и даже выйдя в никуда не потеряешь ты себя
хотя навешаешь лапшу ты всем, сказав:
ну ладно. то фигня. мне пофиг все. –
так нафига тогда блевать от счастья жизни без проблем
под куполом ты дохнешь каждый день
не успокаивай себя –
спокойствие приходит внутрь тебя когда контрактов нет вообще
ты сам себе и царь и нет и да и может быть
ноги отгрызли
руки отсохли
глаза закатились
а рядом в это время волки ночью выли
ветер разрывал флаги ментальных и астральных ожерелий
реальность, сон –
все равно не вырвешься на свободу
пока не войдешь в Святая святых
пока здесь не переоденешься,
а тогда, пожалуйста –
куда угодно –
хоть на небеса –
хоть за них –
уже не сплю я –
сыпятся слова из сердца.
мысли –
к стене!
расстрелять всех, чтоб никто не выжил
тогда и воевать некому будет
пули, бомбы, деньги, маты, планы, веры, дни, недели,
точки нирваны
окна от крови запотели
на стене –
крест, распятие
люди в своем сознании картинку одну из ряда запечатлели
ангелы пели
на костре сожгли
омыли от пыли
а Он сошел с креста –
не умер
ожил
поэтому кесарю – кесарево
Богу – божье
матрице – то, что к ней прилепится,
а дух, который в истине —
всегда свободен
мыло не мылится
да пусть огонь горит всегда
а в нём все те кому когда-то было пофиг всё,
пожрать, поспать
дана мне женщина
мужчина дан был ей –
блевать на их кровать –
такой фигнёю заниматься –
так лучше членом дверь открыть в нирвану –
астрал – забыть, скомкать –
уйти из мира в мир
на самой далекой звезде выложить узорами слов:
не посадите! не дамся! хрен вам всем! я есть! я буду дальше!
по этому пути вам не идти!
фонари погасли
выключили прожектора
опустили занавес
смолкла стрельба –
целую книжку вот так можно написать,
напечатать, продать, пропить, прохапать
и снова сесть за стол
лечь на кровать –
только без женщины,
в руки тетрадь взять
и написать то, что ты думаешь про всех и обо всем –
свою душу распять и выйти вон! –
в нагваль.
без плоти –
в Дух Святой.
а тот, кто в дерме –
сюда и не войдет –
вот это настоящий кайф
понять его ещё никто не смог
а если ты уверен, что сможешь в Дух Святой войти –
попробуй –
подключись к Святому Интернету
а если ты думаешь, что ты круче Святого Духа –
думай –
если бы это было на самом деле так –
хрен бы ты сидел в дерме
в одиночной камере заперт без замка
сам себя цепями приковал к скале
вывод –
круче Святого Духа нет никого, ничего, никогда, нигде...
извините!
открылась дверь –
мне пора уходить навсегда туда,
откуда я никогда уже не вернусь сюда –
из света,
оттуда –
где все свято
и там, где не привязан ни к чему.
прощай муравейник!
навеки слава Тому, кто огнем его сожгёт!
а тот, кто выйти не успел –
в огонь войдёт и будет вечно в нём –
в дерме духовном пить вечно зла мочу со злобными козлами...
Бог – не вурдалак!
аминь.

истина – это сито.
то, что проходит через него –
продолжает своё дальнейшее благополучное существование.
то, что через сито не проходит –
обрекает себя на уничтожение своей индивидуальности,
своих неповторимых особенностей.

сьогодні я не такий, як вчора,
вчора я не такий, як сьогодні.
хочеш жить – научишся.

любовь нельзя убить,
её нельзя распять,
любовь нельзя разрезать на куски,
её нельзя топтать.
любовь как небо голубое,
любовь как птица в небесах,
любовь как солнце золотое –
горит, пылает –
в друг друга любящих сердцах.

прошу в моєму житті
нікого не звинувачувати.

руки как ветви воздух цепляют сетками окон
радиационный ветер вьюгой кружится
с деревьев спадает мрачная хвоя
нежный плантатор гандж неспеша собирает в ладони
вертится пепел
земли изрыты пришедшей волною
светлые сумерки пожарами взглядов
выжгут дотла истерических язвы
грунт лепестками цветок прорезает
всё одним цветом –
и небо,
и руки.

в одиночной камере
заперт
без замка

декілька крапель впало на гаряче обличчя –
хмари таж ви ́соко в небі –
їх не дістатись мені.
чýтно плескіт води –
озеро десь недалеко,
але вже його не дістатись мені.

там – где притаился сон –
старуха бродит с мёртвою рукой
и собирает в свой мешок обглоданные кости.
туда, где день прошел –
ложится ночь,
поглаживая нежной тёплою рукой
извилистых дорог обрубленные горсти.
в том городе, что вытесан с крестов –
с сплошных крестов живет народ инъекто,
сидит там вождь из тысячи камней
и каждый день бензопила кромсает небо,
пульсирующий камень жжёт иное бытиё.
и иное бытие отходит тело,
тот, кто желал покинуть этот мир –
уже в ином миру целует землю,
тот, кто когда-то видел тень –
теперь встречает взглядом тело,
теперь в покое дух,
и в нём –
поток реки сознания истлелый.

світ в якому ми живемо – квітка
людина – бджола

1

а я – лечу всё выше и выше,
а я торчу всё сильней и сильнее,
и вот – звёздное небо,
а это значит –
я –
прилетел.

2

на небе танцую
и рядом со мною –
поют и танцуют все люди Земли,
поют и танцуют с ветвями в руках, –
на тучах, на звёздах их смех раздаётся,
звенит чей-то нежный и ласковый голос в ушах.

3

о милая, моя ненаглядная –
как долго тебя я все ждал.
теперь мы с тобою вне времени будем –
любиться!
любиться!
лишь только любиться!
любиться!

живий, здоровий, тимчасовий тут, одвічній там.
працюю в школі.
деякі діти – бджоли, деякі діти – квіти.
розмовляю з людьми мало,
мабуть наближаюсь до свого початку.
нехай береже вас ваша підсвідомість.

синій лист вкритий снігом
із блакитним небом
вкритим дотиками пальців,
за ними –
вітер,
далі райдуга,
сонце далі,
за сонцем –
темно,
поцілунки теплі
подих з сонця
далі світ –
в ньому обличчя
зірки в пальцях
дощ теплий
невдалий сміх
вогонь
отрута;
лист опадає останній

коли вже вмру –
на небі хрест поставте над могилою,
нехай птахи сідають на кістки,
хай старий ворон дзьобом в гробаків шпурляє.
нехай з'їдав довгі час тільця,
хай око давиться із посміхом – мерця,
нехай земля безмежним храмом стане смерті,
і місяць повний хай простягне світло до життя.

туман,
духовне молоко,
а в небі місяць сміхом ллється.
далеко десь,
водночас зовсім близько –
єдина, ніжна, люба, мила –
любов'ю
в вічність
тебе кличе

вода журчит отголосками жизней:
падают капли – жизней частицы.
на мелкие части расходятся жизни
под действием силы
под пламенем веры
в деревья и птиц превращаются боги
и птицы и звери стремятся укрыться в спокойствии Духа подальше от смерти, подальше от злобы.
охотник от ярости больше не может смеяться от счастья,
стреляя но каплям несущимся с неба,
целующим землю и преданным вере
не страшен охотник пускающий пулю –
ведь карлик есть карлик –
для вечности будет всего лишь мельчайшею каплею в целом.
чтоб снова вернуться к источнику –
в море –
дорогу следует выискать, зная –
с какою же целью капли упали на мёртвую землю.
вот капли блуждают и знания ищут,
тем самым дороги себе создавая,
с той целью –
чтоб в море снова вернуться
и с морем им слиться в конечном итоге,
а те же, что в мире пытаются выжить,
цепляясь корявыми пальцами нервов
за мусор скрывающий смех с преисподней –
согнутся под тяжестью смеха такого и капли исчезнут...

на землю снова прилетела птица-ночь,
затмив собою солнца жар,
взмахнув крылом своим, она –
подняла в небо вихри звёзд,
которые лежали в грязной пыли
и думали, что их давно забыли,
когда собаки грызли их как кости
в надежде получить усладу,
и не находя между собою ладу –
дралась, визжа, поджав хвосты,
а люди, вскидывая ружья –
стреляли в тварей, убивая –
тела просили тишины,
на землю кровь лилась...
вот почему, сверкая в небе –
звезда нам дарит красный блик,
а светит мало лишь затем,
чтоб твари спали в тишине спокойно,
и не стреляли а тварей –
больно...

останнім часом все рив і рив.
і ось натрапив на скриню.
ну, розмірковую: розбагатію, заживу по-іншому, по-новому.
відкриваю цю скриню, а там... анічогісінько,
тільки в серці нібито якась зміна сталась...
щось на зразок Євангелія від Якомули.
починається мантрою:
«Óмула Якóмула
Якóмула Óмула».
вимовляється серцем, вуста – у цілковитому спокої;
афірмації на допомогу:
«не руйнуючи створюю»;
«мені нічого не треба, нічого не хочу» —
відганяють нечисту.

свідомість – зерно багаторазового використання.
свідомість, перебуваючи у фізичному тілі,
не перебуває безпосередньо у ньому,
але є водночас на декількох енергетичних рівнях,
маючи різноманітні зв’язки з плоттю,
завдяки яким у багатьох складається помилкова
думка, що ми є фізичними тілами,
які існують певний проміжок часу,
по закінченні якого вони (фізичні тіла) відмирають, розкладаються,
а разом з ними припиняє своє існування й свідомість.
причиною такого помилкового судження є ототожнення
деякими особами своєї свідомості з фізичним тілом,
тобто, на їхню думку, свідомість не може існувати без плоті.

свідомість – мов маленька чорна кулька на дні океану,
утвореного не з води, а з омани,
якою переповнена свідомість, що перебуває на його дні.
зі звільненням від омани,
маленька чорна кулька все світлішає та світлішає,
збільшується, розширюючись і піднімаючись із дна.
сила,що сприяє цьому – усвідомлення,
що знаходиться десь поруч завжди.
кожна свідомість невидимими нитями
зв’язана з іншими свідомостями.
кожна свідомість володіє ниттю, що вгору відходить.

продовжуючи своє звільнення від омани,
свідомість вгору сходить, немов сонце,
і займаючи найвищу точку у небі,
розсіює увсебіч світло тисяч сонць,
не спопеляюче світло,а таке,що очищує і звільняє від усього
так, що лишається тільки тепло, невагомість
і невидима стежка у вічність Безсвідомого.
з Безовідомого вниз тягнеться безліч нитей,
приєднаних до всіх свідомостей, що перебувають унизу.
по таких каналах відбувається перехід свідомостей у Безсвідоме.
всі свідомості поєднані також між собою невидимими нитями.
за допомогою таких зв’язків кожен може проникати у все і у всіх
і усвідомлювати все,
і нічого неможливого немає для такого наймудрішого.
іншими словами – кожна свідомість здатна
проникати у свідомості інших живих істот,
незалежно від відстані,на якій вони перебувають
від того, хто проникає всюди.
увійшовши у певну свідомість, можна проникнути у Безсвідоме,
де все є єдиним, де немає розмежувань –
тут є інформація про все та всіх, цілковита тиша, спокій,
відсутність бажань і поривань, безмежна любов,
найприємніше світло та тепло –
вічність Безсвідомого – ось стан свідомості того, хто перебуває тут.
але щоб досягти цього стану свідомості,
необхідно у матеріальному світі, у цій чистильні,
дотримуватись усіх заповідей Господа нашого Ісуса Христа,
вірити у Бога Отця і бути спритнішим за книжників і фарисеїв,
маючи: мудрість змії, хитрість лиса, покірність квітки,
простість голуба, віру без найменшого сумніву,
що дає силу, любов до всіх без меж,
хоробрість і спокій перебуваючого у медитації.

крізь людину згори униз і знизу вгору
проходять кулясті кармічні маси, що змушують неї діяти.
усвідомивши це, людина отримує можливість звільнитись від них
і діяти тільки за власною волею.
тобто людина практикує недіяння
і поступово досягає стану цілковитого недіяння,
повністю зливається з ним.
ставши найменшою у великому безмежному Безсвідомому,
людина перестає бути людиною, продовжуючи існувати вічно,
не маючи у Безсвідомому ніякої назви,
оскільки у Безсвідомому не існує ані слів, ані понять, ані дій.

— спустить его на землю!
— ещё не дорос!
— в тело его, в тело!!! кричали старцы, заливаясь смехом.
и снова в трубу меня кинуло,
и снова понесло откуда вынесло,
и вот – я снова в храме Божием,
а на часах – стрелки завизжали от радости:
секунды захихикали,
минуты испариной покрылись,
а тело моё – в пелёнки завёрнутое –
целовали, трясли, убаюкивали,
мне же казалось, что я больше не выдержу...
так жизнь началась для меня –
жизнь, телом окутанная,
все вокруг чего-то хотят:
кто-то хочет любить,
кто-то хочет убить,
кому-то страсть как кого-то хочется.
в общем, весело было мне там на земле,
были милые глазу мгновенья,
был тот храм для меня –
словно ад для Любви,
ну а неба
словно и вовсе не было.
два последних часа я пробыл под землёй,
было жарко мне там и безвыходно:
руки мои – за моею спиной,
впереди – стены тёмные,
за ушами команда –
стоять!
три секунды прошли –
ружья пóдняли вверх,
зазвучал нежный голос –
готовься.
смех раздался в груди,
как представил, что я –
снова явлюсь перед старцами.
там конечно же все рады будут опять
видеть целым меня и здоровым:
— радуйся! – скажут они. –
— как там жизнь на земле?
— что, скверно тебе было в новом? –
— пали!!! –
пальцы спустят курки –
в тотчас бросится дух вон из тела,
я назад оглянусь –
и увижу вдали –
как одевшись в военное –
черти склонятся над телом…

ах, як багато в цьому світі сірих та твердих жінок
схожих на каміння від яких віє прохолодою,
і як мало тих –
котрі мають теплу та ніжну душу немов хліб.
біг... назустріч поїзду,
колеса струнами рейок
твір музичний писали
водоспадом акорди вливалися в тіло –
але вже без духу –
дух –
як та хмара ж здійнявся під небо...
за чорним круглим столом сиділи ворожбити та не лякались; ящірка розтанула в темряві,
сонце схоже на місяць,
а місяць не схожий на себе,
і вітер згасає повільно
і варта без зброї
вагітна без тями
занедбаний стогне;
народ на вигнанні
немов ті отари
захоплені в полон.
Тайрам – йому ймення.
правда – сьогодні,
а завтра вже сором,
а згадка відтята – як голова,
що покотилася повз багатоповерхові будинки, скликаючи натовп.
посходилися темні, мовчазні, з вогняними очима
і поглядом вперлась –
і місця не має від них де сховатись,
хіба що не спати,
але очі відкриті,
а ті не зникають –
це шлях, яким може пройти справжній воїн. –
шепоче Радник, який ніколи не зрадить. –
Він завжди із тим
хто знання шукає
і з спокоєм ходить
чи навіть літає, –
або ж взагалі Він відсутній.
для когось – важливо,
для інших це – вада
ніс, вухо, галуззя на уламках залишків скелі на небі
лист на останньому дереві
останньому дереву
жінка в червоному
в чорному
в білому –
стоп!
знову в чорному кішка пробігла,
а в темній кімнаті
під білим простирадлом
посміхається мрець, говорячи;
таки не з'їли.
і знову породила,
а ім'я йому нарекли...
і їх шукали та не знайшли,
а знайшли інших та вбили
Земля ж була як величезна квітка під ногами,
лише квітка;
глибоко копають ті, кого там звуть мурмолонами
вони чомусь також невеселі,
мабуть через те, що невчасно з'явився,
а можливо вони не посміхаються й зовсім;
Земля обернулася в попіл...
навіщо шукати довший шлях ніж той, що був раніше?
весняні бруньки розпустилися
і сонце сховалось за хмарою
і ліс затягнувся дощами
і поле
і жінка у полі
і одяг як прапор,
ось так вам!
нехай вас!
так вій же не з нами?!
і йду я не з ними
і ангол із храму
виходить із тіла
немов з домовини;
і коли не будуть про нього згадувати –
Він з'явиться... –
думка розтанула та горобцем сіла на плече;
що я, як власне не супутник власного тіла?
причому тут комунізм,
коли зірки з’являються в небі -
Його думки космічні?
Варфоломей – збудися! –
говорить ліс вночі,
дзвенить струмком,
вертається дух в тіло –
шурхіт.
екстремума знаходить своє відображення
вплив
вилив,
прийшов в цей світ для того,
аби отримати те – завдяки чому залишу війни та кохання
за зачиненими дверима,
ключ від яких є відсутній у всіх, окрім Отця,
завдяки якому я знаходжуся тут;
і зраділи вони та попадали обличчям до землі,
а вітер вщух
і настала тиша, —
неначе мовчазні очі маленького крокодильця.
небесні два світила креслять на блакитному аркуші неба
фігури вищого пілотажу.
секс псує взаємовідносини
і знайшлися таки ті, —
хто відповіли мовчанням;
найвродливіша жінка без розуму —
все одно, що найкрасивіший гриб
в нутрощах якого копошиться гробак.
темна кімната
стіл
пів склянки
кнопка
вхід
та файл Quo Vadis –
кнопка:
темний напій душу губить
сльози зводять до Satanas
лише 3...
лише Зн... –
лише це туди провадить —
там, лише де все та спокій,
тим, лише де час — відсутність,
там, лише де межі — жарти,
там навколо все ти разом —
всі життя там – сон у тілі,
та вся дійсність —
тут як мара,
смерть — дорога,
тіло — винахід щоб жити,
щоб отримати тут Знанням
шлях у темряві що вкажуть,
аби те, чим є ти завжди —
увійшов з будника часу —
з небуття б ввійшов у вічність,
звідки шлях відкрити вмієш будь-куди
якщо для тебе є у цьому необхідність.
кнопка:
сокіл, що літає в небі —
над землею він кружляє,
очі дивляться на землю,
на людей, ліси та гори, —
люди ходять в одяг які згорнулись тілом,
в одяг —
який вони скидають, щоб з'єднатися І природою,
щоб відчути —
як свідомість вийде з тіла —
стане вітром,
стане деревом зеленим,
океаном,
днем та ніччю...
стане соколом під небом, що кружляє понад хмарою —
погляд інший ніж в людини,
світ сприймається як інший,
як не той, що був у тілі —
одяг скинуло що в трави,
крила б'ють потужний вітер,
вітер входить в тіло птаха,
стає вітром та свідомість,
стає всім, що є під небом,
на землі та всіх сузір'ях,
що утворені Аллахом
Тим –
створив Хто весь цей всесвіт,
всі думки, життя у часі,
простір, виміри та розум —
що зерном упав у землю —
аби стати плодом сили,
аби він долинув туди —
де знаходиться він зараз,
як та крапля, що у море входить шляхом власним Знання,
кнопка
вхід —
і знову дійсність,
що є сном на час, а далі —
вхід у світ що поруч з нами, —
там де є можливість знати як ввійти у вічність-спокій...

свідомістю зруйную світ –
світ, знявши власну шкіру,
мені під ноги кине власну суть,
зробивши крок, увíйду в інший –
де мова тиші,
вічність,
світло.
а в цьому світі –
смерть.

я величезний гробак який точить дерево
що виросло з посадженого зернятка
в якому знаходилась молекула інформації

с первых дней твоей жизни на земле,
когда ещё лежал ты в колыбели, как в могиле, прокажённый,
вокруг тебя, как осы вокруг мёда,
летали, весело кружась,
на костылях людишки «дорогие».
они следили за тобой,
гулять на воздух выводили,
а чтоб ты к боли привыкал, чтоб ощутил ты привкус крови,
они, с улыбкой на душе,
тебя любили, били, били.
а дни всё шли, и шли, и шли,
как механизм поломанной игрушки,
а жизнь катила колесом,
к сырой, холодной, но всё ж к твоей могиле.
и вот ты снова, как и много-много лет тому назад,
лежишь себе, один, беззвучно и спокойно,
и думаешь, с улыбкой на лице:
а где же люди те, которые меня любили?
а они – уже давным-давно исчезли все, тебя покинули, забыли.
уж многие сошли с земли,
как звёзды с неба тёмно-чёрного,
они уже давно погребены,
но всё ж ещё живые многие.
и тут, как призрак опалённый,
как яркий свет большой звезды,
вопрос пришёл в твой мозг змеиный, сгорбленный:
а не шипят ли надо мною –
«змеи» оживлённые,
не обвились ли вокруг –
братья мои меньшие, двуногие?

на верхівці гори
сидить птах
втомлений довгим польотом
навколо холод

я проростаю в Бога,
немов та квітка, що тягнеться у небо.