Як повстала Україна, та й зорала пóля.
І сказали українці: З нами наша доля!
Згине ворог той заклятий на віки віднині,
Запанує своя правда у своїй країні.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу.
Українці ми, і кожен козацького роду.

Станьмо, браття, всі на захист
батьківського дому,
І над нами панувати не дамо нікому.
Захистимо рідну землю, рідну Україну,
Захистимо свою правду, як свою дитину.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу.
Українці ми, і кожен козацького роду.

Повбиваймо супостатів без жалю, завзято.
Буде свято в кожній хаті, перемоги свято.
І розквітне Україна — наша слава й воля,
наша сила, наша віра, наша спільна доля!

Душу й тіло ми положим за нашу свободу.
Українці ми, і кожен козацького роду.

2018–2024 рр.

* Ремейк на вірші Павла Чубинського "Ще не вмерла
Україна"

Збірка "Важкі кроки до істини", 2025 рік.

Почуттів усіх навала,
В серці радості прилив, –
До грудей грудьми припала,
Як обійми їй розкрив.
Уст торкалася вустами,
Вибачаючись щомить
За кохання до нестями,
Що у ній вогнем пашить.
Пасма сивого волосся
Відкидала із чола,
Бо лиха біда задосить
Білизни в косу вплела.
Серцем вивірена вірність
Ясно сяяла в очах,
Попри сутінки вечірні
І війни подальший жах…
25.08.25

Ми йшли до вас з відкритим серцем
культури древньої народом.
Ви не сприймали нас. І все це
війну принесло, згодом.
Повзуть з Росії вбивців лави,
що годували ви за газ дешевий,
і поглядаючи в рожеві
на того гада в окуляри,
гребли хабарницькі доляри
і ви самі і ваші глави.
Ви досі граєтесь в культуру
ворів беушних унітазів,
забули так, чи, може, здуру
гончарство етносів наразі.
Забули, що народ Трипілля,
вже в полі натирав мозолі
тоді як ви Європи біля
в печерах жили, дикі й голі.
Коли Париж ще був не містом –
брудним двором в питві і війнах,
Русь-Україна стала змістом
у європейських змінах.
Двір освятила княжна Анна*
свята від київських пророків…

Крок до ЄеС – не з неба манна,
це до життя один із кроків.
Життя, щоб жити, не страждати,
без слабості душі і болю.
Єес - це спільну долю мати,
людей розумних долю.
Європу об’єднає Україна
у розумі, добробуті і силі.
зросте могутня у Європі зміна,
вона наддасть під дих Росії.

А поки що старого воза
Європа тягне у нікуди.
Ще спить Європи спільний мозок,
ще сплять розумні люди..

*княжна Анна – київська княжна,
донька Ярослава Мудрого
та шведської принцеси Інгігерди,
королева Франції (1051–1060 рр.),
дружина короля Генріха I,
мати короля Філіпа I.
На Реймському Євангеліє,
з приданого княжни Анни,
довгий час присягали
всі наступні королі Франції.

Липень 2025

Як же доля зовсім різно у людей складається.
Хтось накоїть людям лиха, ворогам продасться.
А в потомках за святого він уже вважається.
Хоча б Невського згадати у тій клятій Рашці.
А другий нічого ж, наче не зробить такого.
Інші, бува набагато більше шкоди вчинять,
Та потомки навішають всіх собак на нього.
І висить тавро на ньому те чорне й донині.
Я про князя Святополка, брата Ярослава.
Один «Мудрим» прозивався, другий «Окаянним».
Жили вони одночасно, але різна слава
Залишилася в потомках. Тож, давайте глянем,
В чому вина Святополка, що зробив такого,
За що те тавро отримав на віки на вічні.
Хоч не так багато й знаєм нині ми про нього.
Мало джерел збереглося про те історичних.
Ми ж того не знаєм, навіть, чиїм був він сином.
Одні кажуть, що «грекині», другі – «чешка»- мати.
Як «грекині», тоді інше знати ми повинні –
Хто був батьком? Бо ж літопис не став би брехати,
Кажучи, що та «грекиня» була жона брата
Ярополка. Володимир велів його вбити.
А її взяв за дружину. Адже була знатна
Та, при тому, вже й вагітна – вже могла носити
Святополка. Володимир назвав його сином.
А хто батько був, то, звісно, ніхто і не знає.
Було йому десять років – ще зовсім дитина,
А його вже Володимир в Турів відправляє
Князювати. Хоча дива немає у тому.
І до цього князі часто теж таке робили.
Як правило, воєвода мудрий був при ньому.
А княжич ріс та учився, набирався сили.
Знову ж, як в часи ті було прийнято робити,
Щоби з ляхами проблеми якісь порішати,
Володимир Святополка рішив одружити,
Дочку князя Болеслава за нього узяти.
З нею духівник приїхав, що Рейнберном звався.
Видно, княжичу багато нашептав на вуха,
Що той змову проти батька готувати взявся.
А хтось, видно, про ту змову синову підслухав
Та і доповів у Київ. Князь був страшно лютий.
Велів взяти у кайдани і сина, й невістку
І Рейнберна. Та й у поруб кинути закутих.
Мовляв, нічого у змову проти батька лізти.
За два роки Ярослав теж змовивсь проти батька.
Він у Новгороді правив, відмовивсь платити
Те, що місто те на Київ щорік мало дати.
Велів батько готуватись та мости мостити
Щоб йти, сина покарати. Та помер раптово.
І тут щось незрозуміле в Русі почалося.
Князівської пролилося чималенько крові.
А виявити – хто убивця й досі не вдалося.
Коли помер Володимир, сім синів зосталось.
А лише за рік по тому загинуло троє.
І ніхто не зна докладно, як все воно сталось.
Звинуватили в смертях тих нашого «героя».
Хоча сидів він у порубі з дружиною разом.
І, як дехто каже, зразу ж до Польщі подався.
Хоча інші кажуть, всівся в Києві одразу,
Ледве тільки про смерть батька рідного дізнався.
Чи вбивав братів, як то все в літописах пишуть,
Невідомо. Бо ж пізніше всі вони писались.
А могли потомки, звісно й локшини навішать.
Чи годили князю, чи то, сліди замітались?
В Святополка у одного потомків не було,
Тож нікому ім’я чесне його захистити.
І на нього усі смерті братів і звернули,
Аби справжнього убивцю за тим обілити.
Та й ті смерті якось дивно зовсім виглядали.
Борис був якраз в поході, як про смерть дізнався.
Мав дружину, що його би на стіл посадила.
А він розпустив дружину й чекати зостався,
Щоб прийшли якісь убивці та його і вбили.
Дочекався. Гліб же, наче з Мурома вертався
До Києва. Під Смоленськом люди Ярослава
Сказали, що до Бориса вбивця вже дістався.
Звідки в Новгороді знали, спитати цікаво?
Святослав же, що в древлянських тоді землях правив,
Як про смерть братів дізнався, кинувся тікати
Чи до чехів, чи до угрів свій загін направив,
Та убивці на дорозі встигли наздогнати…
Якось дивно виглядає вся оця картина.
Трьох братів убив, а решта що – не заважали?
Вже би винищив усіх він, зостався єдиний.
Чи то в нього на те часу було зовсім мало?
Але ж грошей, як не дивно, встиг накарбувати,
Доки Ярослав із військом під Любеч з’явився.
Зібрав військо, печенігів також встиг позвати.
Тож отам він під Любечем з Ярославом бився,
Але програв та з Києва мусив утікати…
Ярослав чомусь у Київ не зразу подався.
Чи кияни не пускали, чи ще з кимсь боровся?
А, коли, нарешті в Київ все-таки припхався,
То і церкви погоріли. З чого б то взялося?
Як на мене, то події не так розвивались.
Як помер князь Володимир, Святополк звільнився.
Він найстарший – тож і право в нього на те малось:
Прийшов в Київ й на стіл отчий князювати всівся.
Хоч, можливо, Володимир бачив там Бориса.
Але в того менше права. І то усі знали.
Він до справ державних зразу братись заходився.
Дружинники, що з Борисом були, як узнали,
То вертатись мали в Київ, там, де князь законний.
Адже вони князю служать, а Борис затявся.
Чи боявся, чи розсердивсь – не повернув коней
До столиці, а на Альті, мабуть, що зостався.
Хто убив його – не знати. Може й печеніги.
Може, й слуги Ярослава до нього дістались,
Доки він там понад Альту у розпачі бігав.
А потім те ж саме й Глібу під Смоленськом сталось.
Далі Ярослав із військом прийшов воювати
Стіл батьківський. Під Любечем довгенько стояли,
Кожен Дніпро повноводий долати боявся.
Доки, врешті, новгородці на киян напали
І розбили Святополка. Той кинувсь тікати.
Не до Києва – на захід з залишком дружини.
Навіть, жінку із Києва не устиг забрати.
Боявся, що, як ті двоє, від брата загине.
Ярослав же слідом кинувсь. А вісті тривожні
Долетіли до Волині, де Святослав правив.
Про смерть братів уже знав він, боявся, що, може,
І до нього тепер дійде у убивці справа.
Святополк встиг прошмигнути, до Польщі дістатись.
Святослава з дружиною варяги догнали.
Дружинники потомлені, звісно відбивались,
Але усі разом з князем під мечами впали.
У Києві Ярослава не радісно стріли,
Бо ж чутки про братовбивство вже містом блукали.
Тож до Києва пускати, мабуть не хотіли,
Довелося з боєм. Тому церкви і палали.
Святополк примчав до тестя помочі просити.
Скоро Ярослав із військом теж туди припхався.
Удалося одне місто йому захопити.
Та зима прийшла, тож в Київ, додому подався.
А вже влітку тесть із зятем рушили на Київ.
Десь на Бузі Ярослав їх перестрів з військами.
Але ляхи йому добре намилили шию.
Тож він звідти на Новгород поцурпелив прямо.
Святополк вступив у Київ, де його зустріли
З хлібом-сіллю. Чи б убивцю отак зустрічали?
Ярославу ж аж за море з ляку закортіло.
Новгорордці його ледве встигли – перейняли.
Найняли для нього військо, самі доєднались
Та уже й наступним роком рушили на Київ.
Болеслав подався в Польщу. Ляхи, що зостались,
Вирішили, що вже можуть всістися на шию
Місцевому люду, але в тім прорахувались.
Піднялися люди й ляхів всіх тих перебили.
А тут саме новгородці зі своїм припхались.
А у Святополка саме геть немає сили.
Тесть не прийде помагати, образився, звісно.
Довелося в степ тікати, печенігів звати.
Привів Святополк до Альти печенізьке військо,
З Ярославом тут зустрівся, щоб бій йому дати.
Цілий день тривала битва, доки Ярославу
Удалось зламати, врешті печенізьку силу.
Аж під вечір завершилась розгромом виправа.
Розгромлені печеніги у степ відступили.
А Святополк, що отримав у бою тім рану,
Утікати став на захід, чи до тестя свого?
Але з кожним днем все більше почувавсь погано.
Кажуть, десь між ляхи й чехи і помер небога.
Тоді його Окаянним ще не називали.
Хіба, гудили за те, що привів печенігів.
Братовбивцею, напевно ж, також не вважали.
Бо про те ані рядочка не було у книгах.
Вже пізніше, коли святих узялись шукати.
Бо ж у всіх є святі, бачте, а в Русі немає.
То на роль Бориса й Гліба надумали взяти,
Про їх смерть іще в народі досі пам’ятають.
Та ж на когось треба було тавро почепити
Братовбивці. Ну, не скажеш то на Ярослава,
Що і Мудрим його встигли вже проголосити.
То й «віддали» Святополка тоді на «розправу».
Дітей нема, нема кому за честь постояти.
Та і приклад для потомків, щоб так не робили.
За чужі гріхи прийшлося йому постраждати,
Нехай душі православній, коли вже не тілу.

Відвойована ніч, вир із обстрілів - день…
Ми у плетиві рішень і мареві мрій.
кат закручує Світ у брехню теревень…
Світ продовжує рух за життя і надії….

Із Бориса Заходера

Злетіла сорока висо́ко,
і зверху стрекоче сорока,
що цукор страшенно солений,
що яйця беруть зі смаженей,
що раки зимують на дубі,
що риби гуляють у шубі,
що яблука повністю сині,
що ніч виникає із тіні,
що в морі, як правило, сухо,
що лева подужає муха,
всіх краще літають корови,
всіх ліпше цвірінькають сови,
що лід надзвичайно гарячий,
що холод у пічці собачий,
і що серед птичої зграї
їй рівних у правді немає!..

Торочить сорока, стрекоче,
а слухати жодний не хоче;
бо, що б не тріщала сорока,
це слухати – марна морока!

(2025)

Я на колінах попрошу Святих,
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях сірих й кольорових.

Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
сидить ведмедик під дощем із плюшу...

Проситиму навколішки Святих
очистити від бруду і від блуду,
щоб істини великі і прості
нам нагадали: ми же люди!

Благаю, щоб на нашому віку
для Веделя відкрились вуха,
щоб квіти дарувала Білокур,
і щоб Тарас озброїв вічним духом.

Молю вас я всім серцем: о, Святі,
не дайте розіп‘яти Україну,
щоб після «операції» катів
онукам не дістались лиш руїни!

Я на колінах попрошу Святих,
щоб небо щільно перекрили
молитвою дзвінкої чистоти,
яка летить на білосніжних крилах…

Благаючи про вічні рубежі,
прошу не ліків від глухого болю,
а щоби вистачило до останньої межі -
любові.

2025 рік

А бабине літечко
Несло в руках скрипочку
Із срібними струнами
Осені в даруночок.

Щоби диво-звуками
Чарувала музика
Дощова та сонячна,
Осені симфонія.

2016 р.

Освітлені місяцем хвилі
Пшениці, як шовк, шурхотіли, –
І в сяєві срібнім іскрились
Очам хлібороба на милість.
У руки його працьовиті,
Неначе просилось щомиті,
Колосся тужаве, налите
І потом старанно обмите…
24.08.25

Кістки дерев. Нестерпний, дикий холод
Так пробирає до самих глибин.
Реальність відчувається, як голод,
Як море без коралів і рибин.

Ідеш у парк віддалений, забутий
У цю зимову пору, мов чернець,
Встромивши ніж у нестерпимий будень,
Який виходить, як поважний жрець.

Тут голос розчиняється у ваті
Невизначеності і німоти.
Ідеш у невідомість, як заклятий,
Без жодної вагомої мети.

28 листопада 2023

Друже і брате,
тут все, як завжди -
бруд і вогонь,
сплати без решти,
тижні без дати,
видзвони скронь!

Боже боронь
щось загадати -
тільки й мети :
що першим ворог
подохне,
а нині виживеш ти!

Приспів:
Бо нині виживеш ти!
Далі житимеш ти!

2
Нас небагато
у цих окопах -
межи світів,
сину своєму
схожої долі
я б не хотів.
Хай чорноту
усю у безодню
і не змести,
та зупиню я
її сьогодні -
житимеш ти!

Приспів:
Бо нині виживеш ти!
Далі житимеш ти!

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Муза сміється...

Непереборні обставини, ніші.
Місце вакантне – для лева без холки.
Це одкровення дедалі п'янкіше.
Плине канвою осріблена голка.

Мак і піони. Насмажено м`яса.
Тішуся в дощ морквяним палантином.
Жди, підлітаю, вокзальчик без каси.
Світ без любові, автівку зупиним.

Зайве боятися. Індиферентно –
Звідки приїхав. Не стій здичавіло.
Клич на розвеснені яйли, на Етну.
Пір`я вчорашніх жар-птиць спопеліло.

Ти примостив павуків на вокзалі.
Квас продає Дульцинея Хорольська.
Наобіцяй, що поїдем найдалі!
Двох кобилиць розчесав і укоськав.

Муза сміється, купує еклери,
Їй не до шмиги нудні кавалери.
В'яне букетик: троянди, ромашки.
Переживеш цю невдачу-промашку.

Тичеш мені містечкову газету.
Пересипаються в клатчі дрібниці.
Пересікаються альфа і бета.
Очі зелені... руді блискавиці.

Лев ілюзорний, прощаюся тепло.
Пил витираю пухівкою – з Еппла.
Видалю лист, ілюзорне забуду.
Майя-левиця змітає облуди.

2025
оновлена авторська редакція

Хоч сохне листя й менше цвіту,
І далі більш німіє світ, –
Я ще живу в своєму літі
І звідтіля вам шлю привіт.
Я вам повідаю про свято
Без усілякої журби,
Адже продовжую зростати
І визрівати щодоби.
Про осінь думати зарано,
Коли в очах іще блакить, –
Коли душа ніяк не в’яне,
А серце – силою дзвенить.
І, певно, щастя не уявне
Навколо мене з давніх пір,
Якщо в жорстокім світі славно
Живу рокам наперекір.
23.08.25

У кожній посмішці є посмішка скелета.
У кожному початку є кінець.
Усе потопить невблаганна Лета,
Наблизивши нежданий реченець.

Ця посмішка скелета нам розкриє
На дні надії голі черепки,
Шпилі високі, хижі чорториї,
Куди впадуть незлічені роки.

Ця посмішка - завершення процесу,
Округлість долі, кпини небуття.
Як вияви фатального ексцесу,
Це буде крапка в сяйві каяття.

27 серпня 2022

1.
іде війна, о Господи, іде війна
налито чашу смерті аж по самі вінця
і накопичує себе чужа вина
іде війна до найостаннішого українця

приспів:
мій Друже, нам цей хрест тепер нести
не піддавайся шалу і знемозі
у мене є лише ось ця земля... і ти
і віра непохитна в перемозі...

2.
і світ, собі набравши повний рот води,
в стурбованість складає пустодзвонні оди
хвоста піджавши скавулить один-в-один
як цуценя позбавлене очей та рис породи

приспів.

3
іде війна по кожному із нас живих
і не звертає і не повертає втрати
у ній немає світла але є рови
ущент наповнені кістками і теплом солдата

приспів.

4.
і м'ясорубці цій немає меж... а так
немає більше почуття бодай провини
іде війна, за нею проростає мак
такий червоний, що здається сірим небо синє

приспів.

 
”мав би бути вихід ізвідсіль“
каже блазень крадію
”надто метушливо
ради-от не дають
п’ють ділки моє вино
рвуть плуги мій ґрунт
а ще зневажено давно
словес яку-небудь суть“
 
”нема причини хвилюватись“
крадій у відповіт
”чимало і таких стрічав я
кого життя знай веселить
хоч ми і перебули все
недоля не для нас
чого оцей лжемовити
надходить пізній час“
 
усе на вежі вартовій
принци гледять схід
кудись подалися жінки
босі кріпаки
далеч де холод імлиться
гарчить кугуар
верхами двоє ближчають
вітровій що виє врапт
 
 
 
 
 
 
 
 

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 7 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Лев`ячі алгоритми

Не личить левиці ловити форелі.
Із прихистку вийшла. Міазми, тунелі.
Стрибки триметрові. Ущелини, кручі.
Кігтиська міцнющі, ліани тягучі.

Руде левенятко примружить очиська.
Прибіг із трофеями лев - з бойовиська.
Не варто кусати за гриву чи бока!
Граційна левиця, криваві патьоки.

Лежать кісточки від газелі та зебри.
Виходили прайдом на зоряне дербі.
Стежини колючі, маршрути без мапи.
Лиши найслабкішим замурзану шкапу.

Втекли антилопи, плямисті гієни…
Тягни носорога з імлавої сцени.
У лігві просторо. Облизуйся, кішко,
Пригадуй суперниць ошкіри-усмішки.

Залатуй циганською голкою рану.
Тобі прокидатися, золотце, рано.
Канапку зжуєш, та й відсунеш заслони.
Дими, алгоритми війни-оборони.

Дрібнота збиває слона з пантелику.
А ти непохитна, пишайся, велика.
Твій царствений погляд відлякує, вабить.
Корона - з шипшини, вінець - із кульбаби.

2025
оновлена авторська редакція

В долонях літо гріє і пече,
лиш прохолода в глибині печер.
І що не день - нова сюїта,
у кожного своя орбіта.
Чи налаштується ума підхід,
Бо не сліпий він і не чорний кріт.

Прильоти нечисті щоночі:
рятуйсь, тікай, - благають очі.
Не кожному щастить. Війна сочить...
спадають краплі...і байдужий чин.
Чиєсь існує маскування.
Важка реальність - літо в'яне.

А далі осінь сива без тепла.
і знов тримайтесь рідного кубла.

Упав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів – не зміг.
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
«Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість».

Вам снилися шалені, дикі танці,
усе волали – подавай «безвіз»,
і гризлися, як павуки у банці,
коли пустий паяц угору ліз…

Закрито рота легкодухій фронді,
у розпалі кривава сіножать.
Титанів домордовують на фронті,
а кращі – вже під стягами лежать…

Дурна країна і пуста держава,
тупе усе, що може буть таким.
Розпорошили волю ви і славу,
розвіяли свободу ніби дим…

Хто мислити хоч трішечки уміє,
давно уже усе це зрозумів,
та мовити уголос ще не сміє,
щоб не утратити найбільшого із див…

У житті все буває:
Ми прощаєм образи,
Грубість та неуважність,
Помилки й негаразди.

І байдужості холод
У душі теж розтане,
Добре лагідне слово
Може стати бальзамом.

Все із часом проходить,
Він же лікар найкращий,
Зраду й підлість ніколи
Нам забути не вдасться.

2015 р.

Небо поблідло і стало холодним
Чисте повітря відразу навкруг, –
Певно, вже сонце не буде сьогодні
Золотом крити обкошений луг.
Меркнуть покоси без блисків проміння,
Наче без лінзи оправа пенсне, –
Душу бентежить іще безгоміння,
Що звідусіль оповило мене.
Тільки похлюпують хвильки в озерці
І край води очерет шелестить, –
Тільки вже радість прощається з серцем,
Тільки думки посумнішали вмить.
22.08.25

Сюїти сумовиті і веселі,
Симфонії яскраві, мов яса.
І навіть сонцесяйні акварелі
І пензлями, і нотами писав.

Чарують досі і його балади,
І скерцо нас вражають вогняні.
І трелі віртуозні і рулади...
Але найбільш за все - його пісні.

ПРИСПІВ:
На київській горі ми стоїмо.
І відчуваєм небувалий злет.
Мелодія прекрасна від Шамо --
Цей композитор - Музики Поет.

З Луценка дивовижними словами,
Фіоритур сліпучих срібна нить.
І "Золото осіннє" поміж нами
Цвіте і щемом ніжним нас п'янить.

У фантастичні сплетені сполуки
Ці ноти, що дарують благодать.
Витають у повітрі диво-звуки
"Про щастя" пісню хочеться співать.

ПРИСПІВ:
На київській горі ми стоїмо.
І відчуваєм небувалий злет.
Мелодія прекрасна від Шамо --
Цей композитор - Музики Поет.

21.08.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Були у селі три парубки, страшенно ледачі.
Сидять було попід дубом та уголос мріють,
Що вони робити будуть, як розбагатіють
Та, при тому, щоб нічого не робити, значить.
Якось ввечері вже двоє під тим дубом сіли,
Коли третій прибігає, захекався, навіть.
- Де ти був? - його питають. – Та, ходив у справах…
І дізнався, як ми з вами би розбагатіли.
Ті одразу похопились: - Та ж кажи скоріше!
А той гордо подивився і не поспішає.
Щоб тим дужче закортіло дізнатись, чекає.
І отим довгим мовчанням собі душу тішить.
Врешті мовив: - Кажуть люди, що під старим млином,
Що над річкою, давно вже скарби приховали.
- Та то тобі, чоловіче, мабуть, набрехали?
- Та ні, кажуть, серед ночі там дзвенить щось сильно,
Наче хтось перебирає золоті монети.
- Та хто б міг перебирати? - Чорти, хто ж інакше?!
- А як нам тоді зробити, щоби стали наші
Оті гроші? – Чув я, кажуть люди, як прийдете
І почуєте той брязкіт, то кликнути треба:
«Чорні, чорні, несіть гроші! Несіть гроші, чорні!»
І тоді встигай ті гроші збирати проворно,
Бо так вони й посипляться враз навколо тебе.
- Може спробуємо…завтра? Бо ліньки сьогодні.
- Добре, підем опівночі. Слід лантухи взяти.
А то раптом отих грошей буде так багато.
- А чого ж,- озвались хлопці, - Подамося! Згодні!
А якраз Петро Микитин вертався з роботи.
Роботящий і веселий, вигадник від Бога.
Скільки каверз ці ледарі вже мали від нього.
Прислухався до розмови. А нині ж субота.
Завтра можна відпочити та й щось устругнути,
Щоби оцим трьом гульвісам трохи насолити
Та відбити їм охоту легко збагатіти.
Іде та ідеї різні вже в голові крутить.
А ввечері у неділю Рябка спустив з цепу.
Узяв той цеп, щоб було чим під млином дзвеніти.
Прийшов раніш, під колесом присів посидіти
На травичці. Воно ж літо, тож і земля тепла.
В темряві його не видно. Петру того й треба.
Коли північ наступила й парубки явились.
Над водою біля млина навчіпочки всілись.
Один голосом тремтячим видавив із себе:
- Чорні, чорні, несіть гроші! Та навколо тиша.
Посиділи, почекали. Другий починає:
- Чорні, чорні, несіть гроші! Хвилина минає.
І тут брязкіт доноситься ледве чутний лише.
А ті: - Цить-цить! Брязкіт чути! Уже несуть гроші!
Почекали. Знову тиша. Тоді усі троє:
- Чорні-чорні, несіть гроші! Тягніть гроші свої!
І тут брязкіт ще сильніший, немов тяжка ноша.
А ті троє пораділи: - Слава тобі, Боже!
Несуть! Несуть! Уже близько! – хлопці себе тішать.
А Петро дзвенить тим цепом, скрадається ближче,
Туди, звідки їх дістати отим цепом зможе.
От підкрався, як всмуружить найближчого цепом.
Той схопився та із ляку шубовсть в ріку прямо.
Бовтається, репетує: - Порятуйте! Мамо!
Другі двоє підхопились, як шугнули степом.
Тільки курява знялася. Два дні десь блукали.
Петро мовчав. Парубки ж ті, як прийшли до тями,
Розказували всім, як бились на млині з чортами.
Та відтоді більше скарбів ніде не шукали.

Із Бориса Заходера

Збитошник оселивсь у нас,
й подія це страшна!
Ми потерпаємо весь час
від цього пустуна.

І скарги йдуть навперебій:
і це́ от, і тамто́...
А винуватий – хтось такий,
чиє ім’я – Ніхто!

Скажіть, наприклад: хто знайшов
в буфеті мармелад,
й обгортки, ніби як на схов,
запхав кудись навгад?

Хто з коридору крикнув «гав»?
Хто розірвав пальто?
Хто на шпалерах малював? –
Ніхто, Ніхто, Ніхто!

«Ніхто – прека́посний сусід! –
сказала мати враз. –
Давно його провчити слід,
і ось йому наказ:

Ніхто не піде в двір на гру,
удома хай сидить!»

Вам смішно? А мене й сестру
це зовсім не смішить!

(2025)
ааааааа

З орлами гаранти-країни*
як здобич вже ділять Вкраїну
і навіть прем’єр з Будапешту
бажає отримати решту….

21.08.2025р. UA

* йдеться про Будапештський меморандум по роззброєнню миролюбної України.

Які грузькі дороги,
Які слизькі стежки, –
Утратиш осторогу
І гепнеш навзнаки.
Та і нема охоти
Вмоститись десь на схил, –
Зробилися болотом
Усі земні шляхи.
Калюжі-заковики
Видніються навкіл, –
Розкваслі черевики
Забруднені й важкі.
Утомлюються ноги
І вихряться думки,
Коли грузькі дороги,
Якщо слизькі стежки...
21.08.25

 
як морський штиль узявся до зброї
а похмурі та зрізані течії
наплодять монстрів
вітрильнику смерть!
 
мить на безлад
а тоді перша тварина за бортом
ніг шалене биття
зелений не то галоп
спливають голови
млість
легший рух
пауза
смирення
німа ніздрева агонія
ревно очищена
коркована
 
 
  ✴   ✴   ✴ 
 
 
пливемо на місяць ей-гей
за горбами хвиль
прохромивши вечір онде
звившись місто спить
пливемо у ніч оцю
лише я і ти
паркінг океанський
місяцевий дрифт
 
пливемо на місяць ей-гей
за горбами хвиль
коритися світам що просто
ринуть нам у бік
жодних тобі озорень
немає сумнівів
ми увійшли в потік у
місяцевий дрифт
 
пливемо на місяць
за горбами хвиль
ти тягнешся до мене
хай би я не провідник
легко у коханні
ми просковзуємо крізь
праліси вологі
о цей місяцевий дрифт бейбі
о цей дрифт
 
анумо бейбі трохи погуляємо
о там де поруч океан
де ми так близько
ближче не буває
бейбі утонемо цеї ночі
дедалі долу ей о так
 
 
 
 
 
 
 
 

До побачення, сонячне літо,
Понесуть тебе в вирій вітри.
Хоча все ще буяє і квітне,
Та змінилися вже кольори.

Соковито-зелене й барвисте
Помінялось на жовті тони,
Небо синє високе і чисте
Стало сірим, похмурим, низьким.

Уже виросли малі пташата,
Стали впевнено та й на крило.
Хочуть літо з собою забрати,
Щоб до нас воно знову прийшло.

2015 р.

Я вірю не кожному слову,
Бо сумніви маю, що ти
Сховаєшся в сутінках знову
І зможеш до мене прийти.
А поки збираєшся звідси
Податися в рідні краї, –
Світання блакитного відсвіт
Забарвив зіниці твої.
Обманутий вдосталь жінками,
Не маю довіри уже,
Хоч тішиш неспинно словами
Утомлене серце чуже.
Не вірю в повторення щастя,
Але сподіваюся все ж,
Що завтра в діброві тінястій
В обійми мої упадеш…
20.08.25

Я тебе не зустрів, і не треба красивих метафор,
Це заїжджене "потім" нічого мені не дає.
Незачинені двері, забутий опущений прапор,
Приховають сьогодні і щастя, і горе моє.

Я тебе не зустрів. Не судилося. Що тут казати!
У самотності тихо минають мої вечори.
Не цікаві нікому зворушливі пам'ятні дати,
Я крокую сумною дорогою царства жури.

Я тебе не зустрів. Скілька можна солодких ілюзій?
Я для тебе - лише непомітний простий персонал
Чергової кав'ярні, яка називається "Друзі" -
Для сучасних стандартів це - дуже низький номінал.

Всі рядки - тільки туга, зневіра у кожному слові.
Розчинюся в промінні байдужих нічних ліхтарів.
У минулому я не побачив ясної любові -
Про майбутнє ти теж не бреши. Я тебе не зустрів.

Природа виявила геніальність
У тому, що створила цей шедевр, -
Твою красу, не схожу на банальність,
У миготінні первісних дерев.

Твоя душа, напевно, теж прекрасна,
Як і твоя небачена краса,
Яка мене заглибила у щастя,
Немов у незбагненні небеса.

І твій талант на сцені чи у битві
Покаже незвичайну гостроту.
Коли заходить сонце у молитві,
Світи проходять через німоту.

13 листопада 2023

Не думай люба і кохана,
Я не забув про тебе, ні.
Життям придавлений і гнаний,
Я вірю, вірю в кращі дні.

Я вірю в те, що все печальне,
Облишить нас хоча б на мить.
Хоч горе тисне так навально,
Його все важче зупинить.

Навколо нелюди, мерзота
Наживи тчуть павучу сіть.
І треба дати бій сволоті,
Й не замаститися у гидь.

Дай лиш оговтатися, серце,
І прилечу, немов орел.
Від слабкостей і від інерцій.
Їм гнів мій пащі роздере.

Не сумнівайся ні на хвильку,
Ти сяй душею, як завжди.
Ще буде в нас кохання стільки,
Як в океанові води.

Люби мене і вір у мене,
Так, як у тебе вірю я.
Й натхнення нам від Гіппокрени
Прийде і сонцем засія.

І прийде щастя так неждано,
Як цвіт весни воно прийде.
Запахне враз благоуханно
Живло любові молоде!

17.08.7533 р. (Від Трипілля) (2025

Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.

Ассоль

Мушлі збирала, плинула...
Дім на піщаній косі
пахнув сливово, цитриново.
Муж на Карибах осів.

Клятвами дні обростали,
вибачень - щільний стос,
шлюбні закови - несталі,
шторм лютував усерйоз...

Спокою, тиші хотіла -
вже не пурпурних вітрил,
прала мереживо біле,
каву молола на пил.

Скарб - у мішечках і нішах,
внукам - конструктор, пістоль,
віршами вкрилась півгрішна
мигдалеока Ассоль.

Бляклі світлини і мапи,
висох трикутний басейн,
Грей, не поставивши крапки,
вмер у кирпатої Джейн.

Ряд кипарисів, оливи,
бджоли Ассоль - у труді,
котик сіамський грайливий
смиче пацьорки руді...

Хвилі гойдають волосся,
крила - на стосику дров,
все, що бажала, збулося.
Спурхнути б жінці між сов!

Плинуть повз хату пірати,
мла - коріандровий мед.
Рейвах, омани, відкати...
Жінка - із міфів, легенд -
сукні носила сріблясті,
Грея стрічала з морів,
молиться: "Боже, не впасти б...".
Шовк пурпуровий зопрів.

2025
оновлена авторська редакція

Із Бориса Заходера

Пішов Сергійко в перший клас.
Школяр, як не крути!
Він рахувати вміє в нас
уже до десяти!

Такий учений, загалом,
в сім’ї лише один!
І я́кось батьку за столом
задав питання він:

«Два пиріжка тут, згоден ти?
Та є лічба нова:
я можу зараз довести,
що три їх, а не два!

Рахуємо: оце ОДИН,
це ДВА... Тепер замри:
ОДИН та ДВА, – закінчив син, –
якраз і буде ТРИ!»

Промовив тато: «Ну і ну!
І справді: рівно три!
Гаразд, я два з них проковтну,
а третій – ти бери!»

(2025)

І
Лідери думки... оті, що вгорі –
параноїчні тирани-царі
мають ходулі і мешти...
перевзуваються поводирі,
ну і тому є нові і старі
парадоксальні ефекти.

ІІ
Не рахували тузи-королі,
що прислуговують чорту,
скільки убитих, жофреїв-калік
до молодих ще, своїх, анжелік
не повертають із фронту.

Не вистачає жадобі їди,
шут у сідлі Буцефала
Семірамідині хоче сади,
ну, а великому другу орди
премії шнобеля мало.

Війнам нема і не буде кінця,
поки немає порядку
у голові головного борця,
що покоряє уми і серця
у вояжі на Аляску.

Не розуміє зелена шпана
із шапіто, що кумиру хана,
поки очима еліти
буде та сама рудава мана
і не рятує ніяка війна
шибеника з підворітні.

ІІІ
Не голіафа, а біса в норі
і ненажерливу пащу
викурять воїни наші,
та не отримали богатирі
щит і Давидову пращу...
волі немає, тому на порі,
поки тасується Боже журі,
маємо долю пропащу...
.......................................
люди, обранці яких – упирі,
комедіанти і тайні щурі,
не заслуговують кращу.

08.2025

Стерня навколо їжачи́ться,
над нею хмари білі - не знамена.
Ряхтять перед очима числа,
і поступово тане літня сцена.
А далі як? Вітри на гривах
дерев, що скинули плоди додолу,
сиренний сплін, доба розбита?
Вирішує лише ґаздиня-доля.
Смакують груші жваво оси,
і, може, пропаде у дощ отрута.
Готує що новітня осінь?
Пожежі і дими, щоб оминути.

Жив без жінки у холодних снах,
Радості лишалося на денці.
Ну, а нині на душі весна,
Овид у шафрановій веселці.

Казку вимальовує стилО
І дарує вірш гарячий Єві.
О, дружино! Світла джерело!
Щебетом обарвлюй шлях життєвий.

Ти моє надій і мрій крило!
Роду вогнептахового древо!
О, дружино! Світла джерело!
Щебетом обарвлюй шлях життєвий.

А над нами небо у зірках
Шле привіт мені та вірній жінці.
ОдеснУю пОдруги рука
Зігріває втомлену правицю.

15.08.2025р.

Стрічаються повсюди
Печалі та жалі, –
Бідою вбиті люди
На долю вічно злі.
Коли в минуле кане
Земного щастя блиск, –
Роз’ятрюються рани,
Підвищується тиск.
З’являються видіння
Усміхнених облич,
А морок безгомінний
Порушує чийсь клич.
Лякає умовляння
Наблизитись на крок
До ясного сіяння
Найближчої з зірок.
Лиха судилась доля
Стражденному мені,
Якщо думки від болю
Дедалі більш сумні...
19.08.25

Іду у ліс розбійницький, таємний
Там, де чекає лезо і клинок.
І тільки так досягнеш цілей певних
Без жодних перепонів і морок.

Приймає ліс екзамен доленосний,
І винесе він вирок, як тиран.
А ти ітимеш крізь серпанок млосний
У безгомінності кривавих ран.

Ініціація німого лісу -
Це найжорстокіший шлях у нікуди.
А листя сиплеться у горло бісу
І залишає трепетні сліди.

8 листопада 2023

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина: сприймаю їх майже людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Дональд Трамп і путін вова
для душевної розмови
з миротворчим номіналом
рандеву запланували.

Прилетіли. Тисли руки.
Видавали ротом звуки.
Злігшись в аморальних хащах,
хизувалися цим нащось.

Виглядали нездорово
й Дональд Трамп і путін вова.
Миролюбство обсудивши,
вигляд набули ще гірший.

Спільно їстоньки не стали –
крові в тарілках замало.
Печивком не вдовольнити
їхні мирні апетити.

путін обіцяв люб’язно
зупинить війну відразу,
як домучить Україну –
моментально, в ту ж хвилину,

бо росія прагне миру:
послідовно, завше й щиро.
Не насильство, тільки мир
лізе з всіх російських дір.

Трамп зрадів цьому прориву:
так шляхетно, справжнє диво,
справедливо й благородно –
Україна буде згодна.

Облобизавшись на тому,
повернулися додому
ці величні результати
підданим демонструвати.

**
в Анкориджі, на Алясці
здибалися дві гімняшки,
вгорнуті в людську подобу –
Дональд Трамп і путін вова.

16.08.25

Пустельників- мовчальників катма,
А пустомель-балакунів до біса.
Для перших світ - для розуму тюрма,
Для других - ґвалт, крикнява парадизна.

Немов на пуп галасував і я,
У перехожих зів'ядали вуха.
Але на тирлі випрозорилась яв:
Мене ніколи і ніхто не слухав.

Тече повз мене земляків ріка,
Я вільний. Ґрати виламано в кліті.
Тож доживаю вік без язика
У чорній, аж до п'ят, важкій хламиді.

18.08.2025р.

 
За брамою у Содіз одноріг на два зубці
Дме на флюґельгорні стразові імпровізації
Вінки гвоздикові плетуть нереїди для китів
Нептун танцює хорнпайп, а Саломея ще й стриптиз
 
Фалос Філ запевнює що має срібний гаш
Та Сучій Семі чує лиш як ниє Втик~алкаш
А той ще цмулить м’ятний крем із теракоти ваз
І видиха ментолову свою ~ о, премудрість, раз-у-раз
 
У тупику технічному злі спірити давноснів
А їхні контактери вже на ділі не прості
І Християнські Вчені одчиняють саркофаг
Заварюють якісь байки, але я чекаю факт
Визирюю той факт
 
 
 
 
 
 
 
 

Поспішно йде життя моє
В полон лукавого Амура, –
Дедалі ближчою стає
Пора солодкої зажури.
Утіх любовних круговерть
І шквали пристрастей гарячих, –
Узавтра враз наповнять вщерть
Мене неспокоєм збагачень.
Обіймів радісних тепло
І поцілунків хміль у тілі, –
Невдовзі стануть світлим тлом
Пори, що близиться зраділо…
18.08.25

Я лезом ножа в невідомість іду,
Пірнаю у ризик, немов у безодню.
Жену я наосліп епох череду,
Які зазирнули в спустошену бодню.

У грі випадковостей знак впізнаю,
Простягнутий в полі, як посох прадавній.
В бутті я побачив стрімку течію,
Яка промовляє, як мудре видання.

У ризику є повноцінне життя.
Над прірвою ти пізнаєш найповніше
Ціну існування і сенс небуття,
Які ти вливаєш в розпечені вірші.

8 листопада 2023

Маестро, Вашу музику люблю,
Пливу в її казковім океані.
Круїзи відкриваю кораблю,
В країни чарівливо-несказанні.

Вона мов обіймає нас усіх,
Зворушує душевною красою,
Неначе захищаючи від лих,
Пречистою вмиваючи росою.

Народу нашого це -- кров і плоть,
Глибинний сум і радість неокрая.
Це -- сила духу, котру не збороть,
Краса, що з цілим світом розмовляє.

В ній Україна сонечком цвіте,
Болить і плаче і рида піснями.
Єство її -- проміння золоте,
Повінчане із квітами-словами.

17.08.7533 (Від Трипілля) (2025)

Не спинися, йдучи понад краєм,
Де життя часто сенси втрачає,
Де до болю напружені нерви
І від стогону крок завмирає…

Не спиняйся там попри втому,
Попри ношу тяжку, над вагому,
Попри стерті ущент резерви,
Попри біль тривкий, невгамовний…

Проведи себе в невідоме,
Майбуття і близьке й незнайоме,
Де пророцтва розмиті й непевні,
Тільки сонячний спектр кольоровий…

Проведи себе… Вірю, знаю…
Хай як страшно йти – подолаєш…
Шлях не вийде пройти екстерном.
Крок лиш мить. Мить як шлях, що триває…

Шлях долаючи до виднокраю,
Часом в Пекло життя зазирає.
Ті ландшафти жахливі й нестерпні…
Тим ціннішим є світ свого раю…

Дивлюсь на те, як Трамп себе веде
І, як не жаль, все більше розумію,
Що, коли хтось на нього мав надії,
Що він до миру світ цей приведе,
То все дарма. Бо Трамп зовсім не той
Месія, що світ буде рятувати.
Скоріше буде світом торгувати.
Адже він – бог, а інші всі – ніхто.
Він Україну вже б давно продав
Своєму другу Путіну, одначе,
Як то зробити «гарно» – ще не бачить.
Щоб ще за те і премію він мав.
Якби ж народ наш опір не чинив,
Якби ж Європа мовчки споглядала,
Вже б нам Росії гамузом продали,
Пішли б на всі умови москалів.
І, навіть не про Трампа я тепер,
А про оту Америку, що здатна
Таких, як Путін, легко зупиняти.
Він би супроти неї не попер.
Америка – хвалений лідер світу
«На стражі демократії стоїть».
Не здатна президента зупинить,
Що розтоптав століттями нажите.
Америці отій не первина
Союзників і друзів продавати.
Афганістан хоча би пригадати.
Вже півстоліття там іде війна,
Яку ще запалили москалі.
Коли Америку війна та зачепила,
В повітря башти-близнюки злетіли,
Америка взялась на цій землі
Довгостраждальній ворогів шукати.
Війська ввела, взялась навести лад,
Уклала грошей не один мільярд.
Взялася демократії навчати.
Та Трамп прийшов уперше, все зламав,
Заколотив так у цілому світі,
Що довелося забиратись звідти.
Та то не він, вже Байден розгрібав.
Так поспішали – кинули усе.
А головне – людей, що мали віру
В Америку й зосталися допіру
Беззахисні, бо знали, що знесе
Талібська буря всіх зі світу їх.
Американці їх не рятували,
Бо ні бажання, ні часу не мали.
Взяли на душу (вже не вперше) гріх,
На смерть страшну лишаючи людей.
Про гуманізм, про людяність забули,
Заледве тільки смалене зачули.
Вже не до демократій та ідей…
Чому не вперше? Бо ж уже давно
Стоїть на них страшне тавро В‘єтнаму.
Бо там колись також було так само.
Тут тільки повторилося воно.
Хто мого віку, добре пам‘ята,
Бо кожен день звучало у новинах,
Як бідні люди у В‘єтнамі гинуть,
Американська давить їх п‘ята.
І Сонгмі, і карателі, й напалм…
Але все те в‘єтнамців не зломило.
Вони в повітрі і у джунглях били
Тих, хто на них «підступно» так напав…
Насправді ж, звісно, все було не так.
Колись отам французи панували,
Індокитай – ті землі називали.
Війна у світі скінчилась, однак
Радянські і китайські комуняки
Поклали око на багатий край.
Комуністичний тут створити «рай»
Їм забажалось за ціну за всяку.
Знайшлися ті, хто втілював в життя
Дурні ідеї – кров лилась струмками.
Робилось все в‘єтнамськими руками.
Та в комуняк немає каяття.
Хай всі в‘єтнамці згинуть у борні,
Але розширить «світ соціалізму».
Йшла без кінця в країну зброя різна,
Горіло все в пекельному вогні.
Французи були змушені піти,
Боротись за ці землі не схотіли.
На четверо частин все поділили:
Лаос, Камбоджа стали, поряд з тим
Аж два В’єтнами. Землі під Китай
В‘єтнам Північний взяв, комуністичний.
На Півдні уряд був демократичний.
Здавалося б, війні прийшов вже край.
Ось вибори повсюдно проведуть
І вже тоді країну об’єднають.
Та комуняки ж совісті не мають,
Нікому обирати не дадуть.
На Півночі вождь їхній Хо Ши Мін
Усіх незгодних винищив безжально,
Бо в комуняк то правило нагальне,
Щоб міг спокійно верховодить він.
Та готуватись взявся до війни,
Щоби під себе й Південь підім‘яти.
Чого б їм жити вільно дозволяти?
До «раю» хай долучаться вони.
Як не земного, то на небеса
Одразу відправляються, до Бога.
Хоч комуняки і не вірять в Нього.
Над Півднем вже загроза нависа.
Народ там Нго Дін Д‘єма обира.
Загрозу він прекрасно розуміє,
Тож в нього на Америку надія,
Тож з нею домовлятися пора.
Америці то, звісно, ласий шмат,
Вважай, задарма. Тож пообіцяли
І поміч, й захист. Зброю надіслали,
Інструкторів теж чималенький штат.
Та й Нго Дін Д‘єм, звичайно не дрімав.
Дав людям землю, армію узявся
Творити, на народ свій сподівався,
Хоча проблем, звичайно купу мав.
Бо ж казнокрадів було, глитаїв,
Що крали і безбожно продавали
Та хабарі за оборудки брали.
Державні гроші мали за свої.
Це нам близьке… І в них таке було.
Тим часом Хо вже воювати взявся.
З договорами він не рахувався,
Робив усе, що в голову прийшло.
В’єтконгівці полізли звідусіль:
І через лінію, що землі роз‘єднала,
Через Камбоджу і Лаоса пхали.
Їм не важливо – як, важлива ціль.
Тож дуже скоро Південь запалав.
Американці ( бо ж пообіцяли)
Сюди війська все більше й більше слали.
В’ְєтнам американцям в горлі став.
Бо ж професійна армія у них
Лише тепер. Раніше – по призову
Служили всі – тож проливати крові
У чужі землі посилали всіх.
Не дивно, що і бунти там були,
Бо ж люди воювати не бажали.
Але тоді в них згоди не питали.
Тож домовини і везли й везли.
Хто винен в тому? Президент рішив,
Що Нго Дін Д’єм. Його слід замінити.
Дали команду, аби його вбити.
Їх ставленик переворот здійснив.
Але від того іще гірше стало.
Народ тому хоч трохи довіряв.
Тепер бардак у уряді настав,
Його ледь не щомісяця міняли.
В’єтконгівці ж, неначе таргани
З усіх щілин на Південь проникали.
Всіх «зрадників» нещадно убивали
І нищили все на шляху вони.
Американці і труїли їх,
І джунглі всі напалмом поливали,
І «килимово» все бомбардували.
Ніщо, як тарганів, не брало їх.
Їм би шляхи з Камбоджі перекрить,
Через Лаос на південь не пускати.
Але ж договори, кордони – свято.
Та й воювати треба також вміть.
От проти регулярних військ – то так,
А тут – удень йде в поле працювати,
А уночі хапає автомата.
І ти ж його не виявиш ніяк.
Народ сидів заляканий, мовчав.
Ще прийдуть уночі і вже не жити.
Бо ж комуняки – ті самі бандити.
Як президентом уже Ніксон став,
То хоч дозволив бити по шляхах
В Лаосі і Камбоджі. Та вже пізно.
Занадто сила піднімалась грізна
І доля Півдня бачилась лиха.
За Північ був комуністичний світ.
Не лише зброю безкінечно слали,
Але й народи світу «обробляли».
Америка, мовляв багато літ
Кров у В‘єтнамі щедро пролива.
Не хоче, щоб країна возз‘єдналась.
А люди по всім світі дослухались.
В Америці лунали теж слова,
Що із війною покінчити слід.
«Чого б десь наші хлопці помирали?»
Про те газети, радіо кричали.
До рішення «дозрів», нарешті світ.
Те комуняцьке на весь світ брехло,
Яке, на жаль, і нині не змовкає,
Людей наївних так переконає,
Що, навіть чорне білим в них було.
Про те, що там на Півночі, ніхто
Не знав нічого. А про Південь, звісно
Про все по світу розлітались вісті.
І кожна смерть вже виростала в сто.
В‘єтконгівцям люд всюди співчував,
Американців всяко обзивали.
Їх просто окупантами вважали…
І от, нарешті, той момент настав.
Щоб вибори наступні не програти
Із-за тієї клятої війни,
Американські узялись чини
Політику нашвидкуруч міняти.
Рішили, щоб самі в’єтнамці там
Із комуняками отими воювали.
Із Хо Ши Міном домовлятись стали,
Щоби, нарешті мирним став В’єтнам.
Домовились. Війська всі відвели,
Як в договорі те і прописали.
Та комуняки на те все начхали.
Війну вони і далі повели.
З Китаю і Союзу зброя йшла
Потоком наскінченим. Йшли військові
На Південь, щоби проливати крові.
До дупи їм домовленість була.
Америка ж, хоч обіцяла та
Покинула людей напризволяще.
Зі сторони ж бо споглядати краще,
Як «червоніють» села і міста.
Америка на те закрила очі,
Конгрес війська послать заборонив,
А через рік і поміч припинив.
Рятуйтеся, мовляв, хто вже як хоче.
Через два роки і Сайгон упав.
Американці, звісно ж «помагали»
Кількох «своїх» та сім’ї врятували.
А для країни смертний час настав.
Мільйони опинились в таборах.
Десь півмільйона море потопило –
Тікали, жити в «раї» не хотіли.
Запанував по всім В’єтнаму страх.
Америка ж забулася про них.
Що там в’єтнамці – вибори на носі!..
Такі вони зосталися і досі
І вже, мабуть, не переробиш їх.

Мрій рожевих світ далекий,
Недосяжний і ясний, –
Звіддаля звучить, мов клекіт
Невідомої весни.
Незглибимий і безпечний
Світ моїх найкращих мрій, –
Світлом ділиться звершечка
І думки лаштує в стрій.
Світ бажаний мрій рожевих
Вічно тане, ніби дим, –
Постає в очах, як мрево,
Й віддаляється завжди.
17.08.25