1.
променя́тко-зайченя́
по віко́нній ра́мі
ска́че й ка́же відчиня́й
ни́ні Свя́то Ма́ми

Приспів:
ма́ма-ма́ма
золоті́ слова́
я́блуні у цві́ті
ма́мо-ма́мо
ми́ла дорога́
найрідні́ша
ти у цьо́му сві́ті

2.
в обере́мку весняні́м
як весе́лка кві́ти
то несу́ть любо́в у нім
з поцілу́нком ді́ти

Приспів...

3.
усміхне́ться. обійме́
розцвіте́ нена́че
і до се́рденька прийме́
привіта́ння на́ші

Приспів...

...
найрідні́ша
найрідні́ша
ти у цьо́му сві́ті

 
їдемо до техасу, знайомі ледве-ледь
їдемo до її сім’ї, у новім корветі
 
їдемо до техасу просто так ~ буває, вір
зупинимся у денвері оглянемо, що там і
певно, їй зі мною безпечніш а в моє серце лине мир
 
їдемо до техасу, я і діксі роуз (личить їй!)
шукати, чого бракує нам у нинішньому житті
спитаєм у місцевого десь неподалік
де узяти грудок техаськіх щоби чавити пальцями ніг
 
 
 
 
 
 
 
 

А під вікном розквітли мальви,
Дитинства квіти осяйні,
Вони нагадують про маму
Йому і їй, тобі й мені.

Вона ж бо їх тут посадила,
Плекала й берегла як слід
І на світанку нас будила,
Щоб зустрічали сонця схід.

Привчала змалечку до праці,
Любить людей, красу творить,
Щоби літа не змарнувати,
А їх із гідністю прожить.

Вже ті літа канули в лету,
У нас вже внуки підростають,
А квіти мамині щоліта
Голівки сонцю повертають.

2015 р.

Стало темно безвідрадно
У розчиненім вікні, –
Краєвиди неоглядні
Споглядати не мені.
Видно тільки двір порожній
І розквітлий пишно сад,
У якому вишня кожна
Має власний аромат.
Резедою пахне шпанка,
А в лутовки – запах трав,
Що, як скатерть-самобранку,
Час за тином розпростав.
Цілу ніч на повні груди
Буду вдихувати чар
Блискотливої облуди,
А не сизий дим сигар.
Малюватиму в уяві
Те, що бачилося вдень, –
І радітиму появі
Слів для віршів та пісень.
10.05.25

Не про мене свята –
ні світські, ні релігійні,
коли кацапня за горло Вкраїну хвата
чи стріляє їй просто в спину.
І хоч знаю, що з часів петрових
возведено силу в закон,
не була ще руйнація такою,
коли все живе дощенту пожер вогонь

Гай приховує всі таємниці,
Гай таїть всі початки й кінці.
І всі пристрасті болісні й ниці
Проростають в його лиці.

Я іду в цьому вічному лісі,
Ніби полем одвічних пасток.
Заблукав у кущах на узвишші,
У чагарниках диких думок.

Я усе непотрібне лишаю
У його безконечних кущах.
Тут я вічність за нитку тримаю,
Що заплуталась в сивих дощах.

20 липня 2022

В мистецьких колах не існує друзів.
Це - правда, неприємна і жорстока.
До чорта пліткарів та боягузів
І заздрість - ззаду, спереду та збоку.

Немає щирості в мистецьких колах,
Лише бажання втертися в довіру.
А власний досвід - це найкраща школа...
Я сам зі спини витягну рапіру,

Що виглядала, як порада цінна.
Чужа біда - бальзам на душу! Раді!
Відкриєш серце - плюнуть неодмінно!
Відкриєш душу - і туди нагадять!

Давай розійдемось, давай
розставимо крапки і... капці...
І може вип'ємо по склянці,
як давні друзі... Чи давай
розіб'ємо усі чашки
і той сервіз з надбитим носом.
І може стане раптом досить
сварок на тиждень чи роки...
Або давай утнемо щось
шалене і надміру дике,
зі сміхом, танцями і криком...
І навіть, якщо раптом хтось
покличе копів, то на краще,
бо у житті сімейнім нашім
пригод замало відбулось...
хоч те було... і це ...і ось...
але ж мені того не дос'...

- Учив і вивчив – то є різні речі! –
На фізиці учитель каже всім.
Як приклад протилежностей, до речі.
Не можна ж бути мудрим і дурним.

В житті це неможливо зовсім, діти.
Це суперечить логіці хоча б.
Як ніж чи лезо ну не може бути
Тупим і гострим справді водночас.

- Чому ж не може? – в класі хтось питає.
Встає малий хлопчина - жартівник:
- От ми одну особу в класі маєм.
Тупа в науці, гостра на язик.

09.05.2025

І
Далеко павіану до людини,
язичнику-кацапу – до богів,
а куцому до зайця – поготів...
і як ви не олюднюйте скотину,
а морда залишається звірина
з обіймами ведмежих пазурів.
І рижих на арені є до біса,
і що не самозванець, то тиран,
і що не ідол – чучело, бовван...
якщо не повилазило, дивіться –
на авансцені Божої десниці
то вовкулака, то його баран.

ІІ
Є категорії людей... і націй...
одні – творці ідей, поводирі,
а інші, особливо, угорі –
це зайві атрибути декорацій.
Навіщо ці паяци, путі, трампи,
яким ніяке горе не біда?
Нуворишу усе одно до лампи,
кого перекуповує орда.
Вироджуються носії культури,
над нею підіймають ятаган:
злодії, параноїки, убивці,
соціопати, шулери, п’яниці –
і кожен удає, що отаман...
(їх із натури списують поети
і ось вам і солісти, і дуети
дев’ятої колони росіян...
та то таке). Нікого не лікують
ні Біблія, ні Тора, ні Коран,
ні благодать вогню, ні алілуя,
комедію валяє Ватикан,
освячуючи клани диктатури,
престоли позаймали самодури
і дублями виходять на екран
по волі світової режисури
героями із кінема Капура
дебілуваті Чита і Тарзан.

ІІІ
Про що це я? А-а-а... думайте-гадайте,
хто вирок наш і що є вибір ваш.
У вирі воєн, доларів і нафти
не тонуть мародери і пірати.
Їх вирізняє дикий епатаж
та очевидні і таємні вади...
..............................................
лайно спливає патьоками влади,
яке бере її на абордаж.

05/25

Суспільство закульгавило душею,
пожива притлумила інтелект,
порядність опинилась за межею
оманливих для етносу оферт…

Комфорт перемагає розрахунок,
ховається у тінь здоровий глузд,
ковтаємо із ахінеї трунок,
плете байдужість усе більше узд…

Віддаємо копалини і мову,
усупереч нащадків майбуття…
Буття всього ми зрадили основи –
в петлю премось в погоні за життям!

Попри хибні кроки та невдачі
На ногами пройдених шляхах, –
Поглядаю в дзеркало і бачу
Сміхотливі бісики в очах.
Значить не усе ще так погано,
Щоби удаватися в журбу, –
Просто досі я за Божим планом
Право мати щастя не набув…
09.05.25

Половина літа - так печально,
Що це літо скоро промине.
Відлітає літо, ніби чайка,
Поселивши у печаль мене.

Половина літа - так наївно
Вірити у краще майбуття.
Проступає молодість нетлінно
В старості, як вірне опертя.

Половина літа... Шлях урвався
В ранню смерть чи вічну каламуть.
І зів'ялий лист крізь думку мчався,
Щоби ока істини сягнуть.

15 липня 2022

Не руш мене! Я вловлюю цю тишу.
Вона, мов пісня, чиста - без кінця,
Як хресний хід, ясний вогонь лиця
Та поклик світла, що здолає нішу.

У ній живу, пірнаючи все глибше.
Вона, як суть безмовного вінця,
Де серцем доторкаюся Творця,
А сум в мені зникає, наче злишок.

О, не торкай! У цю єдину мить
Усе минуще опадає з мене.
Бо тиша не порожнє, а натхненне,

В якій гірка тривога відболить,
Там рідне слово проросте, як зерна,
І світ порине в сонячну блакить.

Сидять діди, розмовляють, згадують минуле,
Хоч багато вже із нього на цей час забули.
Але така людська пам’ять: хтось щось нагадає
І, здавалося, забуте зненацька спливає.
Так воно і зі Свиридом сталося, гадаю.
Щось Микола таке довге їм розповідає,
Вже разів з десяток чуте. Діди лиш кивають,
Що казатиме він далі, усі добре знають.
А він чогось відволікся, задумавсь на хвилю.
Забув, видно, про що мова, про що говорили
Та і каже: - Оце чув я, що, наче литвини
Усі страшні чародії і можуть людині
Чого хочеш сотворити, шкоди наробити.
При великому бажанні і зо світу зжити?!
Щось мов клацнуло в Свирида в голові одразу,
Давній спогад геть забутий йому пам’ять вразив.
Він аж з лавки підхопився: - А ти правду маєш!
Я історію вже давню досі пам’ятаю. –
Збрехав трохи. Не хотілось в тому зізнаватись,
Що минуле уже стало трохи забуватись.
- Колись, був я малим іще, ще мав десь п’ять років.
Зібрались всі коло хати. Ще не темно поки,
Тільки стало сутеніти. Мій батько із дідом
(Ще живий був на ту пору) та прийшли сусіди.
Повсідалися на призьбі та і розмовляють.
А я сиджу собі збоку, вуха підставляю.
А було то все весною. Гарно так сидіти.
Коли батько підхопився, став в небо глядіти.
А тоді й питає: - Що це таке пролетіло?
Усі стали придивлятись, справді угляділи.
Та й я бачу – летить птаха по небу велика.
Наче, журавель чи інша якась птаха дика.
А тут дід мій як схопиться, колесо хапає.
Воно старе й поламане лежить, підпирає
Давно уже попід хату. Поклав серед двору
Та ломакою круг нього зробив коло скоро.
Тая птаха спускається на колесо низько
І, здається: «Пити!Пити!» вчувається зблизька.
Коли дивимось, а то вже зовсім і не птаха,
А москаль, як земля чорний, дрижить бідолаха.
Я бігом метнувся в сіни, приніс води глечик.
Він напився, подякував, аж розправив плечі.
А тоді вже став казати. Люди обступили,
Бо ж такого не бачили, скільки в світі жили.
А він діду перше в ноги низько поклонився:
- Коли б не ви, я б, напевно, уже десь розбився.
Вже б пропав, якби ви, діду, не порятували.
Чи в дерево головою, чи річка б прийняла.
Вже не думав, що врятуюсь, лиш Богу молився,
Як із тої височини на землю дивився.
- Хто ж це так зробив з тобою? – дід його питає.
Він на усіх подивився та й відповідає:
- Прийшов я оце у шинок, п’ю собі горілку.
Закусюю – шинкар м’яса поклав на тарілку.
Коли тут литвин заходить та й до столу пхає:
- Почастуй мене, - говорить, - бо грошей не маю!
Я до нього повернувся та й став жартувати:
- Оце ще заброд усяких буду частувати?!
І не дав йому ні грошей, не налив горілки.
Той литвин на мене зиркнув і промовив тільки:
- Будеш же ти мене знати! – та й пішов із шинку.
Я посидів за столом тим іще з півгодинки.
Тільки вийшов за порога – мене вгору тягне,
Якась сила від земельки відірвати прагне.
Я давай махать руками. Чую – підлітаю.
І уже з висоти землю внизу споглядаю.
Летів, летів, вже й Чернігів позаду зостався,
Уже скоро, як та птаха, до Дніпра дістався.
І зробилось мені страшно: сил уже немає,
В горлі зовсім пересохло. Чую – помираю.
Упаду і розіб’юся. Став Бога прохати,
Щоб не дав наглою смертю мені помирати…
І Бог зжалівся, напевно та діду дав знати,
Як мене з рахуби тої йому врятувати.
Та як тепер мені, - каже, - додому дістатись?
Обступили люди, стали грошима скидатись.
Хто копійку, а хто дві дав. Та й зміг назбирати.
Дали йому у нас в хаті переночувати.
А вранці устав раненько, не сказав нікому
Та й подався на схід сонця, напевно, додому.

Терпеливо вклонявся іконам,
У Всевишнього ласки просив,
Щоб полегшить життя перегони
І набутися віри та сил.
Бо утома вчувається в тілі
І в душі супокою нема, -
Нащо мати мене народила,
Якщо жити не стала сама?
Більше бігати скоком не можу,
Як і бути в ярмі сподівань, -
Бюрократи гнітять, а вельможі
Роздратовують нерви, мов твань.
Не приховував дуже старанно
Сум і відчай в померклих очах, -
Я виходив завжди на Майдани
І рубав владі правду з плеча.
Тільки згасли тривалі надії
На незвідане щастя чуже, -
Доля крутить такі веремії,
Що не хочеться жити уже...
08.05.25

А сонце так пекло немилосердно,
Хоча надворі лиш травневі дні,
Дощу чекало листячко і стебла,
Городина та трави запашні.

Просили пити квітоньки на грядці,
Ще - вишні молоденькі у саду,
Бо без води всьому живому важко,
Без життєдайної вологи пропадем.

І він послухав та пустився з неба
Рясний і теплий, землю поливав.
Такого дощику, ой як сьогодні треба,
Від нього все навколо ожива.

2018 р.

 
Якби сонце не зійшло
Ну і шо, ну і шо
Якби гори впали в моря
Хай собі, то не я
Маю я свій власний світ аби
Не копіювати твій
 
Якби і шість стало дев’ять враз
Се гаразд, усе гаразд
Якби всі гіпі свій остригли хайр
І нехай, і нехай . . .
В’їдь!
Бо я маю свій власний світ аби
Не копіювати твій
 
Тут ~ там на вулиці, білі комірці
Тицяють пластиком пальця в мій бік, ха!
Марять, що таким, як ми, ось-же гаплик, та
Знамено фріків майорить, о так!
Вау!
Розмай, розмай . . . .
 
Ха-ха
Гори все, аби би не мій дім
Ану, містере бізнесмене, вберися, як ми
Хіба важко збагнути що я кажу
Я живу собі життя
А помру тоді, як помирати прийде час
Я буду жити, як я бажаю
Ей, співай брате, гуляй, драмере!
 
 
 
 
 
 
 
 

Шепоче, чуєш, дощ? У шибку б'ється,
І краплі розтікаються на знаки.
Ні, не таємні. Пишуть: Леся Леся,
До купи тулять половинки серця,
Малюють ще приємності усякі.
А ніч за мокрим склом - немов люстерце,
Де лик, з якого слід років зітерся.

Шепоче, чуєш, дощ? Так мама тихо
Колись давно шептала на ніч казку.
Ти заколихуй, мамо, заколихуй
У теплий сон, і заступай від лиха.
А тихий дощ у землю - Божа ласка!
...
У землю, де війна скаженим риком...
На склі за мить мої малюнки зникли.

Скоро зійдуть глибокі сніги
І весна тепла вийде на чати, –
І розвіють вітри навкруги
Прибережних рослин аромати.
Будуть птнутися з-попід землі
У гаях фіолетові квіти,
А в ранковій прозорій імлі
Стануть гуси додому летіти.
Як почне потопати в цвіту
Далечінь заозерна, то, мабуть,
Я коханій віночок сплету
Із квіток лугової кульбаби.
І осмілюсь зізнатися їй
У великій та сильній любові,
Бо весна – перевтілення мрій
У ґрунтовну й конкретну розмову…
07.05.25

Комп'ютер, викинутий із вагона
У неозору й трепетну траву,
Таїть в собі романи, й віршів гору,
І пам'ять вже розбиту, та живу.

У заростях і травах Гідропарку
Він як літак, що збило небуття.
Небачені думки пройшли крізь арку,
З якої вже немає вороття.

Комп'ютер - птах, поранений в польоті,
Скривавлений і змучений, лежить
В нікчемному і сірому осоті,
Як Всесвіт, що поцілили в цю мить.

9 липня 2022

у гіллі ялини чи туї
сполохано мостяться сови
і небо флюорисціює
і ночі засві(д)чує слово

на місце де царствене сонце
планету удень обертало
в ілюзію світу – у сон цей –
викочує місяць кружало

на психоделічній картині
що ніч у повітрі зіткала
зміїться по плесу стежина
скидаючи луску з опалів

якби хтось так випадком вийшов
в цю пору на берег безсоння
й підставив би втомленій тиші
м’яку прохолодну долоню

і гладив би тишу по гриві
мугикав би їй колискову –
ілюзія світу красиво
у світ обернулася б знову

та в гіллі ялини чи туї
скінчили мостится сови –
нічого ніщо не віщує
дрімає вколисане слово

за метеоданими Раю –
триватиме ніч аж до ранку
і місяць в кишеню сховає
і сонцю відслонить фіранку

земним копошінням як треба
рулюють у вишніх етерах…
з якого дивацтва враз небу
забаглось вдивлятись у берег?

03.05.25

Гойдала гойдалка легка весною
в саду пахучому з пелюсток,
і вітру стрімко віяло торкало,
мов уві сні душевною струною.
Бриніла сонця світла люстра,
і нам тих зустрічей було замало.

Купались у любисткових цілунках,
нас пестили весняні руки.
Здавалось, квіти шепотіли вірші,
художник неба створював малюнки.
Пташині розливались звуки.
Ті дні для нас були такі розкішні.

Гойдала гойдалка життя завзято,
то ж весен відцвіло чимало,
а щебет споминів звучав сердечно,
як убиралися дерева в шати,
бо весь цей час нас щось єднало,
як сонце із небесного вершечка.

Відкрию серце тільки Вам
У цьому щирому квартоні.
Крізь відстані та перепони
Я накажу дзвінким пташкам

Вам донести мою присвяту!
Відкрию серце тільки Вам!
В красі бузкових панорам
З весною буду я співати.

Мені буває так самотньо
У галасі дешевих драм!
Відкрию серце тільки Вам...
Можливо, завтра... Ні! Сьогодні!

Здивуєтесь палким словам...
Дарую щиро землю й небо...
Хоч знаю: Вам цього й не треба, -
Відкрию серце тільки Вам!

По відчуттю - мені зв’язали руки й ноги,
Мене кинули в прірву перед цим,
Навчивши дихати під водою.
Мене не залоскоче русалка,
В мене не проріжуться зябра.
Не потрібно було мені бути такою зухвалою.

По відчуттях я у підвалі,
Ззовні все руйнується, гримить,
Наче знову двадцять друге,
Наче я і є минуле.

По відчуттю краще мене б поховали,
А я ховаю свої думки й далі.

12.03.2025 03:17

Заздрість. Жалість. Страх.
Три тіні, що дихають в спину.
Жага. Спокій. Жах.
Місяць змінює шкіру.

Надія. Війна. Дорослість.
Три шрами на картах років.
Пізнання. Зізнання. Жорсткість.
Дух перехоплює спокій.

Дружба. Любов. Віра. Натхнення.
Світло, що рветься з пітьми.
Помилки. Біль. Ніж у спинах.
Біг від себе крізь сни.

02.04.2025 23:12

Вишиванкою доля стелилась,
На ній колір червоний і чорний,
Світла радість й журба оселились
У моїй і твоїй, друже долі.

І сміялась, і плакала часто,
Наче скрипка чи диво-сопілка
Про недолю чиюсь та про щастя,
Про розлуку й кохання довіку.

Хай же стелиться доля барвінком,
Рушником вишиваним крилатим.
Жити всім щоб під небом блакитним,
Сонечку й мирним дням усміхатись.

2025 р.

Все зеленіє, квітне, пахне,
Співає, гріє і п’янить, –
Опісля гроз дерева чахлі
Переінакшились умить.
Травневим сонечком прогріті,
Дзюрчать квапливі ручаї, –
І не дають заснуть до світу
Веселі співи солов’їв.
Туманні луки заозерні
Очам дарують безліч див, –
Видіння в одязі химернім
Стоїть уранці край води.
Шугає вітер понад гаєм
І серце рветься у політ,
Коли красою повиває
Весна оцей стражденний світ.
06.05.25

Падає дощ міріадами крапель,
Наче журу у вигнання жене.
Ніби піснями благає Неаполь --
Не залишай, моя мила, мене.

Будемо слухати музику чуйну
Пестощі лагідні сіє нам вись.
І почуття розквітає так буйно,
Ніби травневий бузок, подивись.

ПРИСПІВ:
Музика щастя чарує бентежно,
Дощ витанцьовує з хмарою вальс.
І в океані кохання безмежнім
Легко на хвилі здіймаючи нас.

Не залишай, моя доле кохана,
Разом, давай же, змахнемо крильми.
Кличуть у мандри моря, океани,
Аж понад хмари піднімемось ми.


Свято дарує вона для поетів,
Світлом омите і ніжним дощем.
Бо найсолодше кохання у леті --
Щастя високе і трепетний щем.

Ген заясніли веселки чудесні,
Ніби окреслили шлях на Парнас.
Наче кохання воскреслого весни
Запахом, цвітом війнули на нас!

ПРИСПІВ:
Музика щастя чарує бентежно,
Дощ витанцьовує з хмарою вальс
І в океані кохання безмежнім
Легко на хвилі здіймаючи нас.

Не залишай, моя доле кохана,
Разом, давай же, змахнемо крильми.
Кличуть у мандри моря, океани,
Аж понад хмари піднімемось ми.

5 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Після довгої праці нема заробітку.
Таргани перемерли від голоду в кухні.
Тільки літра вина в кришталевому кухлі,
у який хтось поставив розтріпану квітку.

Є кохана, в якої нема заробітку.
Скоро нас ознайомлять сусіди веселі
з прейскурантами цін на центральній панелі.
Я її не пущу! Сам піду напідпитку.

Є бабуся, в якої нема заробітку.
Тільки пенсія, здута до декількох пенсів.
Уникає всього, мов чудовисько Ненсі,
до якого всі їдуть на озеро влітку.

Мама й тато чекали свого заробітку,
аж набридло старим чорні дні рахувати,
десь поїхали в рай кабана годувати –
їх ту ж ніч обікрали крізь замкнену хвіртку.

Сестри й брат ще й не мали свого заробітку.
Ходять, носять подрані портфелі до школи.
Толку, мабуть що, з того не буде ніколи,
і держава зазна́є страшенного збитку.

Ось країна, в якої нема заробітку,
де працюють усі – та ледь-ледь животіють.
Зовні здається, що власті не менше потіють?
Бо зсередини ми вже потрапили в клітку.

26 грудня 1996 р., Київ

Аву́н д-уашма́я
Шву́к лан хобе́йн. Ами́н*

Молитва з «Новий ОР**»

Боже мой, Заступник мой,
нині будь со мной,
нині будь со мной.
Тя зову, Спаситель мой,
даждь Ю, Кров мі Твой,
яко Бог живой.


* Арамейською:
Аву́н д-уашма́я / Отче наш, що на небесах!
Шву́к лан хобе́йн / Пробач нам гріхи наші.
Ами́н. / Амінь
** ОР – звернення, зов, споконвіків притаманне народові наших країв. На відміну від крику, промовлені в молитві-Орі (гр. ἀρή «молитва», атт. ἀρᾱʹ) звуки звернення зі сподіванням, що будуть почуті.

05.05.2025р. UA

P.S.
У кра́ї на Руси молили так київським ізводом. Київський ізвод – українська вимова церковнослов’янських текстів, що збереглася в неперервній традиції з часів Київської Руси

Роздивляюсь без охоти
Знаки зіграні стократ, -
Ми з тобою різні ноти
Неоднакових сонат.
Ми такі фальшиві звуки
Двох украй чутливих струн,
Що кінця немає мукам,
Що впадають душі в сум...
05.05.25

А я помер. Я вже давно помер,
Тоді, наприкінці сумного грудня,
Що перекреслив віру та майбутнє,
Безжально кинув душу в світ химер.

Я промовляв незграбне каяття,
Приречено крокуючи до плахи.
Польотом жалюгідної комахи
Було насправді все моє життя.

А поряд - незрадливий оберіг -
Глибокі очі, сонячні софіти.
Забув. Не роздивився. Не помітив.
Жахливу ціну має кожний гріх.

Мені цей світ - не друг і не партнер.
Тут радощі - для обраної касти.
Моя безбарвна путь - життя без назви,
Бо я помер. Я вже давно помер.

Напевне, віщі сни
збуваються... для мене
наступної весни
не буде вже війни
як мовиться, напевне.
Та поки у вікні
щезають тіні темні,
являються мені
видіння навісні –
у цю лиху годину
вся косоока рать
на поле Кия рине.
Зигзицями ячать
крилата діва Сирин
і птиця Гамаюн:
іде скажений гун –
утілення Аттіли...
і рукописи рун,
і ворон Говорун
у далечі віків
цей час наворожили:
на капищі богів
язичницьке кадило
і поміж ворогів
своя нечиста сила,
єгипетська мара
сучасної Ізіди...
і вигорять моря,
та із пітьми аїду
Ярилова зоря
над океаном зійде.
І вернуться сини,
і неодмінно щезне
поріддя сатани
лихе, лукаве, темне,
яке кудись веде...
і, може бути, потім
не устоять ніде
дияволи во плоті,
опудало руде
і шапіто на дроті.

05.2025

 
Злабай нам, як ти хотів окремий шлях
О не тікай провулком, ні, цей день почати би інак
Чув я люди кажуть, що роки ти за хмарами провів
Ані до чого ясновидці
Майбуття твоє урочий спів
 
Тінями крокуючи за вилиски вітрин осяяних
У свою пітьму, мов та принцеса до нуарових пивниць
Далечінь тебе пойма, ізівідти зве, що мріялось усе
Бо у світові скорботи
Є звитяги, хай не віриться у це
 
 
 
 
 
 
 
 

Вона торкається моїх пліч,
Грає на сокирі скрипаль.
Вона говорить: “Зв’язок — то біль”,
У грудях б’ється хришталь.

Він дивиться в мої зелені очі,
Сміються діти за вікном.
Брехливі зірки, оманливі ночі —
Він потайки йде через сон.

04.05.2025. 01:36

Холодний вітер оббиває крони,
Завчасно вбрані квітнем беручким.
Лахміття біле трусить на стежки.
І цідиться ранковий срібний промінь
На крижаного шереху стіжки -
Морозу слід, що товкся безборонно.

Безсердно і безжально цілувати
Рожевий цвіт йому було у кайф.
Так замерзав колись у казці Кай.
А злу б скалок ув очі насипАти.
Тікай, наївний хлопчику, тікай.
Я Герда у сльозах посеред саду.

Очі піском вимили,
Поміж грудьми яму вирили.
Слова — поглядом вимовив:
“Що я собі видумав?..”

Кохання в прірву кинули,
Наврочили злими силами.
Долю з-під лавки видали,
Повідомлення моє — видали!

Шепотом церковним вимоли:
“Індульгенцію купи з вірою”.
Спали на кострі відьму, ти —
Та віддасться за гріхи твої…

Очисти простір білою шавлією —
Не буде спокою твоєму крокові.
Буде проклято кожне дзеркало:
На перекладені вчора вмерла я.

03.05.2025. 02:55

Спохмурніла неба блакить,
Зашуміла травнева злива,
Ще учора я міг любить,
Ще учора я був щасливим.

Ще учора душа цвіла
І горнула щастя до себе.
А сьогодні чорна імла
Затягла сполотніле небо.

Ще учора каштанів цвіт
Пестив очі мої красою...
А сьогодні веде пристріт
До воріт, де ота з косою.

Ще учора пахучий сад
Нас манив запахущим раєм.
А сьогодні сонце згаса
І розпукою серце крає.

Ми порізнені знов, ізнов,
Хтось уже потирає руки --
Розпанахує десь вікно,
І втішається із розлуки.

Наготові уже стоїть -
Підбивати під тебе клинці.
І свою вдовольнити хіть,
Доки тужиш десь наодинці.

А мені у думках - лиш ти,
Ні красуні, ані моделі.
О пробач, кохана, прости!
Світ без тебе - немов пустеля!

4.05.7533 (Від Трипілля) (2025)

Козак Степан Галабура на Січ повертався.
Ходив разом із Хмельницьким ляхів воювати.
Братчики, коли дізнались, вибігли стрічати.
Він із ними по-козацьки чемно привітався.
Обійнявся, з ким роками ділив саламаху,
Ходив разом у походи – то ж брати по крові.
Юрма ж навкруг нетерпляча чекала на слово.
Самі ж в похід не ходили, мабуть, дали маху.
- Розкажи, як було діло! – звідусіль лунало, -
Чи здолали клятих ляхів? Дійшли до Варшави?
Степан лише посміхнувся та одяг поправив,
Бо ж братчики ще уваги на те не звертали,
Що козак мав бравий вигляд і одіж багату.
Дорога домаха збоку камінням блищала.
На Січі і старші, мабуть такої не мали.
Певно, вдало козакові прийшлось воювати.
- Чого будемо стояти? В тім правди немає! –
Із юрми хтось обізвався. - Ходімо та сядем!
Пропозицію козацтво ту зустріло радо.
І от уже на колодах вони розсідають.
Степан на почеснім місці, щоб всім було чути.
Як усі уже розсілись, почав говорити:
- Як вдалось минулим роком ляхів нам побити,
Аж до самого Замостя клятих завернути,
Заключили перемир’я у Переяславі.
Мусили ті кляті ляхи трохи поступитись,
Бо не мали уже сили, щоб із нами битись.
Та й у війську у Богдана важкі були справи.
Тож мусили замиритись, але не надовго,
Бо і нам хотілось ляхів звідусіль прогнати,
І їм дуже не хотілось Вкраїну втрачати.
Тож бажали повернутись, ледве буде змога.
Ледве зима проминула, вісті долетіли:
Знову ляхи узялися в край козацький пхатись.
Велів король в Костянтинів охочим збиратись,
Там і будуть формуватись усі ляські сили
На чолі із каштеляном із Белза Фірлеєм.
Хоч той Фірлей поміж ляхів не був популяним.
Всі вважали: король йому довірився марно,
Але мусили змиритись з думкою тією.
Сам король збирав охочих піти воювати,
Щоби потім до Фірлея з військом доєднатись.
Бо ж не знав, що від Богдана можна сподіватись,
Не знав, де його удару прийдеться чекати.
Що король? Про то не відав ніхто із старшини
Козацької. Богдан тримав все у таємниці.
Цілу зиму готувався у своїй столиці,
А своїх людей до Польщі самої закинув.
Від короля на відміну, Богдан добре знався,
Що планують кляті ляхи, де сили збирають.
Куди саме із весною вони вирушають.
Отож, до нової битви добре готувався.
Послав послів по округах помочі просити:
До москалів та до Криму. З москалів, одначе,
Помочі він ніякої не чув і не бачив.
Ті у болотах поки що рішили сидіти.
Чи злякалися, що пастку козаки готують?
Не раз козаки і ляхи їх добряче били.
Ляхи зовсім нещодавно у Москві сиділи.
Ну, а, може, помагати козакам гордують.
Кримський хан, хоч крутив носом та набивав ціну,
Все ж погодився, бо здобич чимала світила.
За минулий рік татари добра захопили,
Гнали ляхів із Богданом крізь всю Україну.
І полону нахапали, і добра чимало.
Тож, чому і цього року так не погуляти?
Довелось Тимоша, правда дати в аманати,
Бо ж татари теж козацьку руку пам’ятали.
Отож, в квітні Богдан кинув клич по Україні,
Щоб збирались всі охочі ляхів воювати.
Велів для війни припаси всякі готувати.
Ледь не кожен українець село своє кинув.
Залишились вдома тільки-но жінки та діти.
Та ще ті, що відриватись землі не бажали.
А всі інші під знамена Богданові стали.
Хоч і зброєю не кожен з них міг володіти.
Тож були в полках козаки, а були й дейнеки,
Ті киї в руках лиш мали, що «дейнеки» звуться.
Але всі тих клятих ляхів воювати рвуться.
Не відають: хліб козацький дається нелегко.
Поки сили гуртувались, Богдан відправляє
Полки в землі білорусів, щоб північ прикрити,
Радзивілла і литовців у тил не пустити.
А, як вдало, на Варшаву нехай вирушають.
Поки козаки збирались та татар чекали,
Ляхи уже заповзялись міста воювати,
Які, згідно перемир’я, не мали чіпати.
Там сторожові загони козацькі стояли.
Ляхи узяли із боєм Звягель та Олику.
Кривоносенку Остропіль довелось лишати.
Гриців, Любар і Полонне прийшлося віддати.
Бо ж ми мали на кордоні сили невеликі.
Фірлей дістав вже під Галич, а Ярема клятий
Зайняв Вишнівець. Повсюди повстанців карали,
Села спалені і трупи по собі лишали.
Тож Богдану довелося-таки поспішати.
Прийшли полки лівобічні у великій силі.
Аж три тижні довелося Дніпро їм долати
Під Києвом. З Чигирина й гетьман став рушати.
Біля Маслового Ставу військо його стріло.
Козаки тут досить часто з силами збирались.
На широкім полі можна військо оглядати
Перед тим, як остаточно у похід рушати.
Тут ще на московську поміч дарма сподівались.
Врешті рушили на Хмільник, дійшли до Синяви.
Туди й хан прийшов з ордою. З почестями стріли.
Орди було, наче море, всі хитро гляділи.
Хоч обдерті та голодні, готові до справи.
Ви ж знаєте, що татари зброї мало мають.
Ну, ще ханські, знатних беїв при шаблях і луках.
А прості лише і взяли «маслаки» у руки.
Але разом орда, звісно, страшно виглядає.
Кожен двоє-троє коней привів із собою.
Отож, кількість того війська важко зрахувати.
Хан казав, що сотню тисяч зумів він зібрати.
Прийшла орда з диким гиком, готова до бою.
Поєднались ми з ордою та й рушили далі.
Щоб за військом за ворожим дарма не ганяти,
Узявсь гетьман полки свої вперед посилати,
А із ними і татарські беї поскакали.
Ляхи ще не сподівались на полки козацькі,
А, тим більше, на ординців. Стали відступати.
Удалось назад козакам знов Острог узяти.
Заслав, Меджибіж лишили воєводи ляські.
Ляхи, що під Костянтинів зусібіч збирались,
Щоби табір утворити й звідти виступати,
Коли тільки дійшла вістка про ті їхні втрати,
В оточенні опинитись нашому злякались.
Кинулися серед ночі з табору втікати.
Ледве-ледве їх Фірлею вгамувать вдалося.
Посивіло не в одного ляха там волосся.
Але Костянтинів ляхам довелось лишати.
Відступили до Збаража –фортеці міцної.
Тут, нарешті віддихались і табір заклали.
Для стотисячного війська його готували.
Хоча мав десь тридцять тисяч Фірлей під собою.
Це із тим, що доєднались іще й воєводи –
Вишневецький, Калиновський, Остророг, Корецький.
Сподівались: сюди скоро і король припреться.
Тоді завдадуть козакам вони разом шкоди.
Взялись ляхи під Збаражем табір будувати,
Поки туди Богдан з військом ще не нагодився.
Звісно, з шляхти на ту справу мало хто годився.
Пахолків і слуг прийшлося на те споряджати.
А ще збіглося до міста селян тисяч кілька.
Їх усіх прилаштували також до роботи:
Вали вони насипали, будували фо́рти
І редути нагортали земляні. Не тільки,
Щоби табір боронити. Фірлей намагався
Так укріплення зробити, щоб ставки прикрити.
Бо без води як лишаться, то що будуть пити?
Фуражем та провіантом спішно запасався.
Ми ж тим часом першим липня пройшли Базалію.
Попереду Нечай ішов, а Гладкий позаду.
Усе військо поміж ними рухалося ладом,
В сподіванні, що татари із боків прикриють.
На Чолганський Камінь військо наше простувало,
Начебто, про Збараж зовсім не знали нічого.
Але раптом на збаразьку ступили дорогу.
Йшли таємно, щоби ляхи про те не прознали.
Ляхи, аби щось дізнатись, роз’їзди послали,
Але ми загони їхні всі перехопили.
Врешті, на десяте липня під Збараж ступили
І тоді татари перші на татар напали,
Що тоді служили ляхам. Орду ту розбили
Й Вишневецького напали, що стояв із краю.
Знали добре, що той здрайця гарне військо має,
Бо в тім війську українські козаки служили,
Що лишились князю вірні. Тож билися вперто.
Другі полки на підмогу ляхам підтяглися.
Тож татари під їх тиском трохи подалися.
Поміж ними поле вкрили перші бою жертви.
Врешті, мусив Вишневецький назад відступити.
Йому ж гордість не давала з Фірлеєм єднатись.
Але гонором прийшлося йому поступатись,
Щоби часом не прийшлося зовсім буть розбитим.
Бо ж надвечір хан із військом усім нагодився.
А у полудень назавтра і Богдан з полками.
Оточили ляхів в місті усіма військами,
Що б і жоден з них назовні, мабуть, не пробився.
Взялись табори навколо швидко будувати,
Щоб зненацька якісь ляхи часом не напали,
Що полками на Варшаву шляхи пантрували,
Залишились, щоби військо короля чекати.
Пополудні між військами герці почалися.
Козаки завзяті ляхів на бій викликали.
Ляхи теж гоноровиті той виклик приймали.
А і наш, і ляський табір на то все дивився.
Герці швидко закінчились, бо штурм розпочався,
То ж Хмельницький необачно пообіцяв хану,
Що у Збаражі сьогодні ж вечеряти стане.
Сам же Богдан отим штурмом керувати взявся.
Враз озвалися гармати, кулі полетіли,
Узялись татари в ляхів стріли випускати.
Ляхам ніде було, навіть, голови сховати.
А вже далі і козаки на них напосіли.
Аж до вечора змагались, хто на вали стане.
Ляхи люто боронились, а ми насідали,
Поки темрява, нарешті, війська роз’єднала.
Мусили ми повертатись до власного стану.
Другий день лише гармати весь час говорили.
А війська всі готувались до штурму нового.
А тринадцятого вранці і почали його.
Богдан кинув проти ляхів усі свої сили.
З чотирьох боків напали, «як мухи» обсіли.
Найсильніше на Фірлея взялись насідати,
Аби його оборону над ставом прорвати,
Бо ж там вали невисокі ляхи поробили.
Потіснили наші ляхів, за вали прорвались.
Але надійшла підмога, прийшлось відступити.
Аж сімнадцять раз в атаку довелось ходити.
І ординці помагати в штурмах намагались.
Хоча користі від того й не багато бу́ло.
Не уміла орда просто міста штурмувати.
Галалайкати уміла і з луків стріляти.
Тому козаки весь опір на собі відчули.
Сонце вже сідать зібралось, як вдалось Бурляю
Знову вали захопити, прапори підняти.
Уже радили Фірлею до замку втікати,
Бо відбити ті вали в нас вже шансу немає.
Уже в ляхів опустились до вечора руки.
Один в одного питались: «Де ж ми, пане-брате,
На цім чи на тому світі будем ночувати!»
Та знаєте добре : доля – то хитрая штука.
Марк Собеський нагодився, з Конєцпольським разом.
Відтіснили наших хлопців, із валів прогнали.
Ажно до своїх окопів наші відступали,
Але звідти вже прогнали тих ляхів одразу.
Втрати були величезні з того й того боку.
Під стінами гори трупів в людський зріст лежали.
У тих «горах» наших хлопців теж було чимало.
Але за ніч, полки наші спочивали поки,
Ляхи трохи відступились, бо сили не мали
Такий табір боронити. Хлопці скористались
І уже на валах ляських швидко окопались.
Тож до Збаразького замку уже ближче стали.
А татарам вже набридло під містом сидіти,
Гинути від куль і ядер та голодувати.
Їм бажалося скоріше ясир здобувати.
Тож із ляхами таємно взялись говорити.
Не домовилися, правда. Ляхи вимагали,
Щоб татарам із гетьманом союз розірвати.
Жадібні не спромоглися грошей більше дати.
Тож татари на їх думку поки не пристали.
Гетьман, як про те дізнався, став листа писати
До Фірлея, до отого давнього шалвіра,
До тії квашні старої, що сидить допіру
Гетьманом у війську ляхів. Велів не чекати,
«Бо прийшов я не по тебе, не до пса старого,
Який скоро сам подохне, а прийшов по військо,
Оте все, що під тобою стоїть королівське…
Це вам, пани, не Пилявці. Не спасе нікого…»
Далі ще раз штурмували і знову даремно.
Узялися до облоги. Вали насипали,
Що вони вже скоро вище, аніж ляські стали.
Ліс рубали та драбини майстрували ревно.
Гуляйгороди робили, під стіни копали.
Навіть, греблю планували якось зруйнувати,
Щоби ляхам було ніде і води дістати.
Хоча в таборі ті ляхи колодязі мали.
Хтось, щоб ляхів налякати, чалми начепили
З рушників, аби, здавалось, прийшли яничари.
Щоб між ляхів почалися з переляку чвари…
А гармати з обох боків безперервно били.
Сімнадцятого на світанку новий штурм почався.
Козаки й орда напали тепер із двох боків.
Врахували попередні невдалі уроки.
Полк козацький пополудні на вали забрався.
«Уперед! - лунали крики, - місто наше буде!»
Та на німців напоролись, що вогнем зустріли.
Проте, наші не злякались і не відступили.
З німцями взялися битись вони груди в груди.
Але тут линуло з неба, як із відра, наче.
Дертись на вали слизькії стало понад силу.
Стали замовкать гармати – порох відсирілий.
Хан послав своїх в атаку, як таке побачив.
Та німецькії драгуни з засідки напали
І татари відступили. Ляхи ж надихнулись.
І не тільки на слизькії вали повернулись,
До гуляйгородів наших в атаці дістали.
Чотирнадцять запалили ще й поряд засіли.
Коли спробували наші вцілілі відбити,
Багатьох вдалося ляхам тоді положити.
Вже у темряві ті ляхи, врешті, відступили.
Та невдача на стан війська вплинула погано.
Почались розмови: з ляхом треба замиритись,
Щоб між ляськими військами нам не опинитись,
Бо ж король із військом скоро тут вже бути прагне.
Все ж Богданові вдалося лад трохи навести.
Знов до штурму готувались, вали насипали,
Що козаки з них до ляхів камінь докидали,
Лаялись звідтіль дошкульно на ляську адресу.
Айтимир-мурза до хана прибув із ордою.
І від того бойовий дух татарський піднявся.
А Фірлей, напевно, того всього налякався,
Велів з валів відступати швидкою ходою.
Бо ж людей не вистачало, щоб все боронити.
Дев’ятнадцятого знову озвались гармати.
Далі кинулося військо вали штурмувати
Аби, врешті, ляський табір увесь захопити.
Разів десять, мабуть, військо на штурми ходило.
Наші й ляхи не встигали ранених збирати.
Вже, здавалось, подолаєм ми, нарешті, клятих,
Але знову страшна злива звідкись налетіла.
Чи Господь не хотів того, щоб ми Збараж взяли?!
На валах не удалося нашим закріпитись,
Довелося до табору свого відкотитись.
А тут Фірлей з Вишневецьким зненацька напали.
Хоч татари помогли нам атаку відбити,
Але Збараж недосяжним так і залишився.
Хіба що Фірлей ще далі з валів відступився,
Аби можна було табір менший боронити.
День наступний спочивали та знов готувались,
Щоби знову на світанку новий штурм почати.
На той час вдалось ще вищі вали насипати,
Звідки ляські всі порядки добре проглядались.
Накопали ми там шанців, з мушкетами сіли.
Годі було тоді ляхам, навіть, показатись.
Від суцільного скрізь диму важко розібратись
Було ляхам, де стояли та що там робили.
Один другого заледве вони розглядали.
Ховалися в мертвій зоні та ще нір нарили,
Як кроти і у тих норах тихенько сиділи.
Як тільки-но в рукопашну, тоді вилізали.
Бились вони відчайдушно, не згірше, ніж наші.
В бій ішли киї, каміння, що з пращі кидали.
Ми то сильно натискали, а то відступали.
День цілісінький у смерті повнилася чаша.
Та надвечір відступились від Збаража того.
Втрати були величезні в той день з обох боків.
Тож вирішив гетьман штурми припинити поки
І облогою, нарешті добитися свого.
Знову вали насипали, підкопи робили,
Міни у них підривали, щоб збитків завдати.
Примушені були ляхи вже голодувати,
Бо ж достатньо провіанту дістать не зуміли.
Стали з міста утікати челяді і слуги.
В основному – українці. Між них затесався
І Скшетуський, що небавом короля дістався,
Що неспішно з усім військом простував з-за Бугу.
Ляхи в Збаражі старались якось замиритись,
Щоб, при тому їм у силі у місті зостатись.
Але гетьман не став зовсім на те піддаватись,
Тож мусили ті розмови нічим закінчитись.
Але голод же не тітка. Щось треба робити.
Знов до хана підкотились його умовляти
Із Хмельницьким всі союзи назавжди порвати
І від Збаража ордою у Крим відступити.
Але хан сказав, що ляхів в пригорщі тримає.
І, що досі були ляхам тільки одні жарти,
А не війна. Завтра стане ляхів витягати
Зі Збаража за чуприну. Тож шансів немає.
Хоч погодився Хмельницький ляхів пропустити
Із гарматами й обозом, коли ті готові.
Але ляхам, мабуть мало видалося крові.
Чи злякались, що козаки не схочуть пустити
І переб’ють по дорозі? Ішли перемови.
Що не усім до вподоби. Мали зуб на ляхів.
Тож хотіли усіх ляхів пустити на плаху.
І стріляти узялися по Збаражу знову.
Щоби їх погамувати, старшина примчала.
Поміж ними Морозенко – наш полковник славний.
На жаль, в ляхів віднайшовся стрілець дуже вправний,
Куля ляська Морозенку у груди попала.
Поховали Морозенка, аж Богдан заплакав.
То була для війська, звісно, дуже важка втрата.
Знову тоді узялися Збараж штурмувати.
Що аж ляхи відступати узялися з ляку.
Старі вали залишили, за нові попхали.
А козаки тоді слідом. Знов бій зав’язався.
Три години козак з ляхом за той вал змагався.
Ледве-ледве тоді ляхи нашим раду дали.
На старому валу наші швидко окопались.
Уже ляський табір зовсім маленьким зробився.
Табір той голодним людом, як лантух, набився.
Бо ж харчів все менше й менше у них зоставалось.
І в нас також було мало, а у них – тим паче.
Німці всіх собак поїли. Фуражу не стало.
А конину тоді ляхи зовсім не вживали.
Тож козацький табір скоро зненацька побачив,
Як зі Збаража прогнали ляхи коней сво́їх.
Щоб ворогу не дістались, ноги відрубали,
Отож коні на трьох ногах по полю стрибали.
А татари накинулись на табун юрбою.
Бо ж вони оту конину здавна споживали…
Їм ті коні ляські були, як дарунок з неба.
Мабуть, з тиждень їм про їжу думати не треба.
Такий гарний подарунок від ворога мали.
Татар, правда, під Збаражем було небагато.
Розбрелись аж під Тернопіль, Золочів і Броди.
Пантрували, щоб не дати королю проходу.
Та заодно заходились села грабувати.
Що король збирає військо під Збараж рушати,
То всі знали. Але де він? Чи скоро припхає?
Про то вістки в нашім війську жодної немає.
Залишалося про те нам одно лиш гадати.
З Білорусі гіркі вісті прийшли в Україну.
Радзивілл полки козацькі зумів подолати.
Понесли вони великі під Лоєвом втрати.
Гетьман наказний Кричевський у бою загинув.
А то значить: шлях на Київ литвинам відкритий.
Стривожила військо доля і близьких, і рідних.
А от ляхів ота вістка потішила, видно.
Треба було якось дух їх войовничий збити.
На тридцяте в ніч поляки вилазку зробили.
Але наші їх чекали, вогнем стріли знатно.
Кинулися тоді ляхи назад утікати,
А козаки на їх плечах на вал залетіли.
Тут впритул гармати ляські вдарили у груди.
Довелося відступитись. Не солодко й ляхам.
Прийшлось клятим відступати за вал свій останній.
Козаки ж за ними слідом кинулися справно.
Проте ляхи не рвонули втікати від страху.
Одні вали досипали, другі прикривали.
Із мушкетів годин кілька стріляли невпинно.
Не здолало наше військо ту свинцеву стіну.
Спинилися і вал власний поряд насипали.
Із-за валу аж до ночі ляхів обзивали.
Ті у відповідь теж слова злого не жаліли.
Зранку знову штурмували, пройти не зуміли.
А вночі той вал козацький знову надсипали.
Став він вищий, аніж ляський, підтягли гармати,
Щоб впритул звідтіль стріляти, ляхів клятих бити.
Вранці думали одразу і вогонь відкрити,
Хоча в ляхів якраз було католицьке свято.
Почалася знову злива, всі плани зламала.
Воювати стали мляво, зрідка лиш стріляли.
Що чекать від Радзивілла й короля - не знали.
А ляхи на того й того лиш надію мали.
Четвертого серпня гетьман зненацька зібрався,
Узяв собі полків кілька, Чорноту залишив
Замість себе. Кудись пішов – ніхто не знав більше.
Лиш гадали, що назустріч королю подався.
Ляхи теж про те прознали, зрання підібрались
Аж до наших шанців, кляті, вдарили зненацька.
Довелося напівсонним нашим відбиваться.
Кілька прапорів козацьких ворогам дістались.
Наших полягло багато та й ляхів немало.
Прагли, певно, харчів всяких у нас захопити.
Ледве-ледве удалося нам клятих відбити.
Багатьох поклали, як їх уже назад гнали.
А на другий день ми ляхам штурмом відпові́ли.
Спершу вдарили гармати по ляхам і замку.
Знайти ляхам не вдавалось схованку ніяку,
Навіть, нори, що собі ті, як кроти нарили.
А, як стих гарматний гуркіт, кинулись в атаку.
Гуляйгороди узяли від вогню прикритись.
Удалося аж до валу козакам пробитись.
Там потрібно закріпитись за ціну усяку.
Але вдарили гармати ляські, що змітали
Все живе із того валу. Як на нім триматись?
Довелося нашим з валу того відступатись.
Тож, на жаль і тої днини Збараж ми не взяли.
Далі вже не насідали, лиш ляхів дражнили.
То підкопи, то смолу їм гарячу кидали,
То залізними гаками вози видирали,
Що за своїм валом ляхи впритул встановили.
То опудала садили по-турецьки вбрані,
Щоб більш ляхів налякати… Найбільша ж надія:
Що їх голод доконати все-таки зуміє.
Знали, як із тим сутужно у ляському стані.
Всіх собак, котів поїли, пацюків ловили.
Від голоду вже не тільки одна чернь вмирала.
Від голоду уже в ляхів геть сили не стало.
Із надією на захід тільки і гляділи.
Ми ж не надто турбували – нехай помирають.
Як здаватися не хочуть, нехай всі погинуть.
Стане вільною від того кодла Україна…
А з неба усе частіше зливи поливають.
Якось в ляхах промайнули проблиски надії.
Бо дізнались, що король їх уже близько, наче.
Як козаки із заходу риють вали, бачать.
Та надія їм голодним дуже душу гріє.
Ще не знали, що Хмельницький під Зборів подався.
Там з ордою королівське військо перестріли.
Майже дощенту те військо вони погромили.
Сам король в козацькі руки ледве не попався.
Коли б хан не відступився, не зажадав миру,
Бо його таємно ляхи золотом купили,
То на другий день би військо усе перебили.
Тож війна, усі говорять, скінчилась допіру.
А ляхи усе чекають. В шістнадцяте, наче
Вчули постріли: гармати, мушкети палили.
Ляхи думали, що військо в поміч підступило.
А то звістка долетіла про Зборів, одначе.
Козаки й салютували. На другий день злива
Не дала нам штурмувати, щоб ляхів добити,
Перемогою щоб також гетьмана зустріти.
Та й на завтра і позавтра не сталося дива.
Ляхи, хоч і помирали з голоду, тримались.
А селяни, що ховались в Збаражі донині,
Проситися у Фірлея взялись на колінах,
Щоб їх випустили з міста. Ляхи не вагались.
Менше ротів – більше їжі для них залишиться.
Випустили тих нещасних. Татари напали,
Кого вбили, кого собі у ясир забрали.
Не багатьом у наш табір удалось добиться.
Двадцять першого, нарешті, повернувся гетьман.
Ми салютом його стріли. А ляхам кричали,
Щоб виходили, бо мир вже вожді підписали.
Думали, що ляхи вийдуть з-за валів. Та де там!
Не повірили. Надвечір дипломат прибився.
Привіз листа Фірлеєві від короля, значить,
Про мир. Йому ляхи не вірять, одначе.
З недовірою Фірлей той на усе дивився.
Гадав, певно, що то пастка. Отож і не вірив.
А Хмельницький зажадав ще сто тисяч віддати
Ханові – то за поразку королівську плата.
Фірлей все не довірявся досі тому миру.
Аж прибули комісари польські й заходились
Ляхів в Збаражі віддати гроші умовляти.
Фірлей мусив аж сто двадцять тисяч віддавати.
Бо інакше би татари з ним не замирились.
Домовлялись про умови, як Збараж здавати.
Ляхи все ще за валами у страху стирчали,
Все від козаків якогось «фортеля» чекали.
Скоро все ж найсміливіші стали виповзати.
Козаки їх частували, як знайомі старі,
В незнайомих брали одяг і шапки зривали.
Хто мав гроші, в наших їжу, коней купували.
Та часом необережних хапали татари.
Потім цілий день мирились, харчем торгували.
Двадцять п’ятого, здається почали збиратись
Полки, щоб по містах-селах своїх повертатись.
А ляхи все за валами при зброї стирчали.
Коли усі полки наші табір полишили,
Тоді й вони потихеньку стали вибиратись,
Всі охлялі, як скелети в Польщу повертатись.
Від голоду іти пішки ледве мали сили.
Бо ж коней майже не мали. Зголоднілі їли
Все, що бачили, бо ж важко хліб було дістати.
Тож багатьом по дорозі довелось вмирати.
Не усі тоді вернулись з тих, що уціліли.
А я, як про мир дізнався, то не став чекати.
Узяв, що вдалось здобути та й на Січ подався.
Віддам дар святій Покрові, що живим дістався
Та і буду собі далі тут козакувати.

Ніч вила перекличкою сирен.
Ніч плакала вогненними сльозами.
Із списку в вічності вкарбованих імен
хтось поясність, чому це здійснюється з нами.

Хтось розкажіть, для чого цей кошмар.
Окрім біди, у нім нема нічого.
Для купки нелюдей «величчя і навар».
Скороминучі, ниці, дріб’язкові.

Тоді навіщо? В чому сенс і суть?
Який урок ми маємо спізнати?
Мільйони кроків з нерозумності ведуть,
а люди все іще примати.

24.04.25

4 травня народилася одна з найчарівніших актрис світового кінематографа.
А може, не «одна з», а просто «одна»…


Краса, мов сніжинка, тане -
була і, на жаль, нема…
Сьогодні - весняний світанок,
а завтра - уже зима…

Шопенівський сум акордів:
моя чарівна леді,
моя чарівна Одрі -
на вічному небі…

2025 рік

Ми кров чужу дарма не проливали,
Не їли хліба із чужих полів,
Свій край від азіатської навали,
Від цісарів, царів і королів
Ми боронили.

Вчімося ж любити
Незганьблену історію свою,
Яку в нас підло вкрали московити,
Не здатні нас осилити в бою.

Пожовклі та нетлінні наші кості
Розкидала недоля по світах,
А в нашому краю
Незвані гості,
Зложивши кості, перетліли в прах.

Все прахом стане, що на нас повстане
Оружно – наш чорнозем збагатить.
Наш гордий злет,
Відродження останнє
Не зупинити й кров'ю не залить!

В душі плекаю Слово, як маля,
Думки в рядочок сію, наче жито.
Нехай же комусь серце звеселя,
А я із того теж буду радіти.

Як до вподоби те, що я пишу,
Когось торкнеться поетичне Слово,
На світі недарма значить живу,
Добром згадає хось обов"язково.

2019 р.

Коли навскач пустились рими
І слово тиснеться в рядок, -
Не грай заманливо очима
На ліжку з білих пелюсток.
Якщо порив піднявсь на градус
І звична справа не суха, -
Не клич до себе жестом знади
І ніжним запахом гріха.
Нема ні настрою, ні часу
Вести розмови про любов, -
Роблю огидливу гримасу
У бік, де схований альков.
04.05.25

В руках тримав трояндовий букет.
Шукав єдиний погляд крізь мільйони.
Заграли ні про що гучні тромбони,
Тендітний заглушаючи кларнет.

Весна легкий крутила пірует,
Дрібницями здавались перепони.
Та молодості перетнув кордони
Самотній темно-сірий силует.

Повітря стогне від речитативу.
Коли замовкнеш, юрбо галаслива?
Хіба тут хтось плекав святу любов?

Надіє! Ти народишся й загинеш.
Шматок граніту чорного - мій фініш.
На ньому тільки напис: "Не знайшов..."

Об кісточку вишні розколеться дуб,
Розколеться Всесвіт об кісточку Бога.
Не зможе приборкати світ душогуб.
В'язниця для духу тісна і убога.

Ця кісточка кине усе в катаклізм,
У ті потрясіння, які неминучі.
І погляд цей буде не злий песимізм,
А вічне оновлення, явлене в муках.

Малий посланець здатен світ розколоть.
А ми не споможні його зупинити.
У кісточці з'єднані думка і плоть,
Немов дві галактики, вічні у миті.

28 червня 2022

1.
Так му́сить бу́ти аж до бі́лих скронь і да́лі...
В тобі́ — моя́ любо́в, в мені́ — твої́ печа́лі.
Та хо́четься весни́, тако́ї, щоб — нави́літ,
і ко́тяться в сльозі́ на бе́рег ча́су хви́лі.

Приспів:
то спо́кій настає́
хвили́ну до кінця́ доп`є́
так ма́є бу́ти
і так нара́зі є
не зупиня́йся - сту́кай
се́рденько моє́

2.
Я ста́ну безваго́мо себе́ в тобі́ чека́ти
у відголо́сках сту́ку, в куто́чку се́рця-ха́ти.
Ти до́бра господи́ня — тому́ й осе́ля вбра́на,
тут лю́дно — як ніко́ли, і ти́хо — до нестя́ми.

Приспів...

3.
Тут біль затамува́вся, а ві́тер з крил напи́вся
і всі́ слова́ зросли́ся від кле́коту на стрі́сі.
А бра́ми у мої́м розхри́стані від сту́ку,
за ни́ми — сім небе́с і сто на ко́жне — кру́ків.

Приспів...

4
За ни́ми — до зорі́ збира́ються доро́ги
і кров чимду́ж біжи́ть до ща́стя від знемо́ги.
Так му́сить бу́ти аж до бі́лих скронь і да́лі...
В тобі́ — моя́ любо́в , в мені́ — твої́ печа́лі.

Приспів...

Хвалиться діду внук – малюк.
Щасливий він без міри:
- Мені купили ноутбук
Такий чудовий, сірий.

Малий вмикає ноутбук.
Дідусь лише зітхає.
- Скажи, комп’ютер в тебе був? –
Хлопчак його питає.

Сміється щиро так дідусь:
- Який комп’ютер, милий?
Лиш телевізор був колись
У мене чорно – білий.

Онук задумався собі.
Питає враз несмілий:
- З якого боку чорний він?
А із якого білий?

03.05.2025

Говорила, що любиш,
Обіцяла чекати,
А доводиш до згуби
Через відчай утрати.
Пробудила недолю,
Відвернувшись од мене, –
Серце, вражене болем,
Калатає шалено.
Душу туга морочить,
Жаль гнітить невблаганно, –
Зажуривсь проти ночі
Та й не сплю до світання...
03.05.25