Колись давно я відчувала в серці тугу,
В душі пекло невдячне почуття,
Ти у житті міг стати вірним другом,
На жаль нема в минуле вороття.
Ми вороги – і серце замерзає,
Воно, як птах, скалічений життям,
Воно, як птах, що в небі не літає,
А тільки мучиться своїм буттям.
Воно, як криця, твердістю вражає,
І, як вогонь, не гасне від сльози,
Та іноді неначе помирає,
Як сонця жар після холодної грози.

- Говорив – я не вірю в кохання…
- І мені він так теж говорив...
- Запевняв, що є тільки бажання,
а я вірити в це не хотів.
Я так мріяв зустріти єдину,
і шукав я її, і чекав.
А самотність штовхала у спину –
я життя на ніщо розміняв.
В сорок років я став уже сивий
і на близькій нозі з журбою…
А от друг мій, здається, щасливий,
бо зустрівся тоді з тобою.
Знаєш, як він тебе кохає…
- Так, я знаю… Звичайно, знаю.

"Что ж, начинай собирать чемодан, Улисс,
Пой свои песни перемещённых лиц..."
Г.Каневский


Мальчик, прощаться с прохладцей в подстрочнике – дудочки…
Вот акварель января потекла...и не видно ни глаз, ни лиц.
Плачу, как деревенская горькая полная дурочка,
Ты улыбаешься, словно потомственный маленький принц.
Ты улыбаешься, ты растворяешься в узенькой улочке,
Голубь воркочет, рокочет авто и заветный блиц
Мой остаётся несыгранным …хряцай с кунжутом булочки,
Жди посреди вселенной, тоскуй как потерянный лис.
Кризис минует, сминая листы и ломая лопасти
Пальцы сжимая судорогой дорогой и больной вдвойне:
Если случилась боль в подреберной (заветной) области,
Если лучится за полночь светом в далёком твоём окне,
Значит, скорее жив пациент, курилка, скорее умер чем,
И эта возня мышиная, реплики скептиков из-за кулис
Не помешают верёвочке ниточке тоненькой умничке,
Не помешают виться к тебе и к тебе одному, улисс.

Тихо крапають сльози дощу
На барвисту хустиночку літа,
Я із серця тебе не пущу,
Вперто, мріючи, знову зустріти.
І, якщо між несправджених снів,
Хоч шпаринку залишиш у дверях,
Я пройду босоніж по стерні,
Та знайду наш омріяний берег.

"Лети. Тебе ж не втримаєш, мій вітре,
А я люблю..." - "Облиш. Банально. Це мине.
Ну не руками! Ось хустинка. Витри.
Тримай себе в руках. І годі про сумне.

Розказуй-но про плани, про роботу.
І як там син? Здоровий вже? Привіт йому.
А я... Я поряд. В асьці. Я ж не проти...
Не треба, не дзвони. І не питай, чому.

То як ти далі?" - "Далі?.. Якось буде.
Занурюсь у роботу, грошей нагребу.
Бо гроші треба. Ну хоча б для блуду.
Та ні. Не питиму. Бо син. Тому - табу.

Чи навпаки - подамся в депутати
Але брешу: всеж не настільки допекло...
Ще може вірші спробую писати.
А що? І я борщі хлебчу не постолом!

От напишу: "люблю... - Облиш, банально"
І надішлю кудись. Напевно, в Самвидав.
Хоч вийде щось, напевно, п'ятибальне
Чи "п'ять і п'ять". А що, Майстерні, я вгадав?

І натякну, що вільний, що самотній
Так ненав'язливо... Можливо, у "P.S."
Е-мейл лишу... Тож певно біля сотні
Листів прийде від молоденьких поетес"

Один амбітний Олівець,
Загострений завжди, як жало,
Казав: «Я світлий острівець
У морі Олівців недбалих!
Бо в органайзері, поміть,
Усі Тупі і ще Тупіші,
Тож, лише мною кожну мить
Бос користується та пише…»
І кожен день тиради ці
Він проголошував амбітно,
Аж доки серед Олівців
Не став опецьком непомітним.
А потім Олівця не стало.
Його до краю вже списали.
..............................
Не в дивину робота на кумира
Але й жертовність вимагає міри…

Людина – темная тварина:
не кінь, не кіт
і не собака.
Людина
всім тваринам винна.
І не собака,
та все ж гавка.
Слабка, розумна
і жорстока,
страшна тим розумом
і Богу,
який вже й не дотягне
строку,
бо він обрав
не ту дорогу.
Собака – очі не сховає,
тихенько гавкне
і не збреше.
І котик
добру душу має.
А коник –
то і кінь, і вершник.
То є питання до Живого:
«Убогий світ – і є – той божий?
Чи то Ти Сам творив убого,
чи то Диявол перехожий?»
Людину Ти родив від мавпи
(Тобі вже попелу не стало,
як рай варганив
з пеклом навпіл
і лив за шкіру
наше сало)…
Тоді вже пекло затопили,
було де грітися Святому.
І коник там (бо від кобили),
і котик
(став святим потому).
Та хто ж з святих
попрати схоче
Покрову ту –
чим люди вкриті…
Ти заміси людину,
Отче,
із попелу
в своїм кориті.
Хай знову йде до Тебе Каїн
і Авель
з жертво-хабарами.
Тоді і Ти
свій кинеш камінь
у тих повій,
що таборами,
чи то колінами йдуть –
Амен!

13.06.08

І.О.

Луна хоралів…Каберне…
не відверне, не охолонить…
не нами знаки на долонях
написані,
не нам сльозить
їх шлях незнаний і зникомий,
шукати в крапках
привид ком…
безсоння мідним п’ятаком
перекотилось через луки,
за обрій, де гонець розлуки
готує чарівне вино
кленове,
де не спить давно
і марить серед гір і звуків,
і креслить кола по журбі,
хоч точно знає,
що не ті,
не з тими, не тоді…
та й годі
годити світові цьому
під щем нечуваних
мелодій…

Oh, would you fold thy powdered wings
To shun the fire?
Or will you walk me overhead
To drain my mire?
Or would you preach a decent lie to earthly beggars
And fly thy promised forty knots
Upon thy cradle?
And if the lusty grin of Fate
Once shines to dig me,
Would you, my angel, be so kind
To pull the trigger?
And if that happens, would you bet
To bring me over?
To nurse me there, scratch my back
And feed on clover?
Or will you take thy Holy Bat
Now to console me
And lay me gently on my bed,
My darling, won’t you?

Крихітка сонця у попелі Сходу,
крапелька віри в напої богів
очі вологою вкриє –
хвороба
зветься тобою – я вже захворів.

Сни і бажання сплітаються в тебе,
сміх і безжурність – у твої слова.
Ти, тільки ти, мені більше не треба,
був би щасливий… А так… самота.

Крик від нестачі живиці-любові…
Я прокидаюсь із змерклого сну.
Чую тепер тільки святість у слові,
мовленім стиха тобою, …люблю.

березень 2000 р.

Замріяно дивився в очі цієї жінки –
шукав спокою і вдоволення.
Зводив храми і рушив їх,
вкотре і вкотре розбивався на скалах її рішучості..,
але все ж чекав…
сонця на Сході,
вістки в поштовій скриньці,
свого щастя, спокою і вдоволення;
бо вірив, що її сміх – то сонце,
її щирість – весна,
а вірність – життя
ще не пройдене,
не сплюндроване,
не зганьблене,
а чисте й святе, як небуття –
буття казкове й нереальне,
як мрія…

Він був мрійником.

травень 2000 р.

Виведіть мене з соціуму,
життя розмалюйте фарбами.
Хай вийде на шпальтах газет
моє розкуйовджене фото.

Я довго шукатиму щастя
в обіймах зірок і планет,
я вічно триматиму зброю
своїми солоними пальцями.

Кохай мене, мила. Я вже…
Кохай мене. Хочеш? Не хочеш?
Як знаєш; поверну своє,
а далі д’горі та до сонця.

Тікатиму в світло чи тьму,
кохатимусь в вічності митях.
Я все розкладу по полицях,
коли відшукаю свою
просякнуту волею совість.

березень 2001 р.

Заспокоїтися і віддати вітрам
свою тиху і добру, збезчещену душу.
Відшукати бухельце, налити сто грам,
перекинути в себе і стати на сушу

з корабля своїх мрій до жінок, до повій,
до закурених, наскрізь пропитих кав’ярень.
Плазом йти між лайна і, воскреснувши, твій
недоторканий образ побачить між марень.

Вийти ницим, як є, і до твоїх колін
ненароком упасти, …припасти устами,
сотворити прекрасне, зібрати полин
в серце своє, і потім віддати віршами.

Якщо зможу – зроблю, а як ні – то пробач.
Прокляни, якщо зможеш, нічого не бійся.
Лише прошу, ніколи-ніколи не плач.
Лише прошу, ніколи із цього не смійся.

червень 2001 р.

Не воруши. Що було, те було.
Не ворожи на гущі і по зорях,
Півнячім волі, бичім міхурові,
Забудь про чародіїв і таро.

Кричать дурні, мовчать дурні – усі,
Хто був десь поруч вічних круговертей,
Волають і благають: „Смерти! Смерти!”
А інші йдуть по шляху на руці.

Несхитна доля. Фатум. Вічний щем.
Не буде більше віри в одкровенне.
Лише лице чомусь таке скажене.
Лише мій меч упав. Лише... Лише...

2001 р.

Спочатку було слово, потім – справа,
спочатку було добре, далі – зле.
А потім розуміння: все пропало,
я зруйнував, я знищив геть усе.

І крикнув день розпатланим фальцетом,
і сон зачах в моїх сліпих очах –
я можу бути дурнем чи поетом,
я мушу бути іншим: так чи так.

Впаде востаннє на Господні длані
твоя сльоза. І стомиться душа.
Пробач мені, я все зроблю, кохана,
щоб бути поруч. Дай мені ножа:

я заточу три палі напровсяк.
На них посаджу гонор, хіть і страх.

2002 р.

Перехрестя доріг,
і хрести навкруги.
переламано дні
на хребти і мозолі.
Дайте трохи святої
чужої води,
трохи дайте мені,
я не прошу усього.

Ти був зламаний сонцем,
у твоїх очах
я побачив усе,
що лишилось від вітру.
Так, це мало, це крихти...
прокладено шлях:
не тобі й не мені
тут порядки творити.

Ти був хрещений в крові,
а не у воді,
мій проклятий, святий
і безтямний народе.
Я хотів бути болем,
але не мені
так судилось. Хтось інший
обрав таку долю.

Був листопад...
і сон мене раптом зломив.
Я побачив зненацька стовпи
і колоди,
хоругви понад броди,
процесія днів
все шукала для себе
доладного ходу...

Але я не впускав
його руки і дух.
Я тримав скільки міг,
та усе ж не дотримав –
пропустив – і заскімлив,
як в небо псяюх,
було важко і гірко,
і сумно, і сиро.

Будь здоровий, народе,
май силу і щось,
трохи краще, міцніше,
добріше і певне,
Бо, на дідька щоденно
нам треба було,
мати хліба кавалок
і сало буджене?

Ти не знаєш? І я
вже не певен у тім,
що хоч трохи іще
розуміюсь на світі.
Знаю тільки, що діти
у ньому святі,
знаю тільки, що хочеться
бути, як діти... .

грудень 2001 р.

…і щастя – це хвилини півтори.
Мойсей Фішбейн

І щастя – це хвилини півтори,
Чи, може, дві, ну, хай і три, від сили,
А далі, як усе – до крові жили.
Точи з них сік до часу, до пори.

А потім знов латай свої штани,
Заштопай капці, сполочи шкарпетки,
В кишеню – пачку жуйки, три монетки
(на щастя) – це частина гри.

Бо буде вечір і сумне дівча,
І ти самий собі незрозумілий
Шукатимеш у ті короткі хвилі
Краплини щастя, вічності буття.

По всьому буде сумно, як завжди,
Бо щастя – це хвилини півтори.

жовтень 2001 р.

Вже пізно, ти вже не повернеш
ні почуття, ні дотики мої.
Все те, що було, вже померло,
Лиш осад спогадів в душі.

Який, як книжку, я гортаю
В самотні дні меланхолійні,
Коли жалію за тим, чого немаю,
Й плекаю нездійсненні мрії.

Можливо, ми б були разОм
Рік чи місяць, не знаю.
Та нащо думать назад,
Якщо й так цього немає.

Доля нас, звичайно, не спитала,
Зробила все, як завжди, по-своєму
Та, значить, так і бути мало,
що ти і я навік окремо.

Вже завтра мене не впізнаєш,
Підеш своїм шляхом, а я - своїм.
Я книжку потріпану сховаю
І відкладу у довгу скриню снів.

Так неймовірно порожньо в житті,
Таке усе штамповане й безбарвне,
Що зникнути з лиця землі,
Не бачити нічого, мрію марно.

Безглузий кожен божий день
І кожне слово сказане- без змісту.
Туди- сюди снують маси людей,
Вони лиш вміють пити й їсти.

Немає моралі, зникли ідеали.
Віру, Любов І Милосердя
Давно повісили і розіп'яли
І залишилось лиш гниле осердяя.

1.

Від маленької Марічки
Повтікали Черевички.

- Повтікали?!
- Повтікали!
- Ну, а що вони казали?

А казали вони ось що:
- Нам набридли плями, тощо.

Нам набридли бруд і пил.
От, хоча б нас хто помив!

Та про нас тут забувають,
Погулявши, розкидають

По віддалених кутах,
Де вночі проймає страх.

Треба звідси нам тікати,
Та про себе гідно дбати!

- Так казали?!
- Так казали!
- І куди попрямували?

А пішли вони до річки.
- Може, там біля водички

Ми господаря знайдемо,
Й у ладУ з ним заживемо.

Будемо завжди ми чисті,
Зірочки мов ті іскристі, -

Гомоніли Черевички,
Поспішаючи до річки.


2.

Першого, кого спіткали,
Був Єнот, відомий праля.

Як побачив Черевички,
Заволав: Мерщій у річку!

Буду, друзі, я вас прати,
Та весь бруд той відтирати.

- Ні, - сказали Черевички, -
Ми не шарф, не рукавички!

Нас не можна отак прати!
Мити треба й витирати.

- Якщо так, то вибачайте, –
Праля каже. - Прощавайте!


3.

Ідуть далі. Бачать, Жабка
Плигає “на босу лапку”.

Привітались Черевички,
Кажуть Жабці: Невеличкі

Ми за розміром й легенькі.
Буде в нас тобі добренько!

- Може, й так, - їм каже Жабка. -
Та перетинки на лапках

Важливіші за взуття,
Бо полегшують життя.

Завдяки їм у воді
Впевнена завжди. Утім,

Це підтвердять й жабенята.
Чапля поруч! Прощавайте!


4.

- Може, Чаплі ми потрібні?
В неї лапи довгі, сильні.

Не завадять край водички
Їй гарненькі Черевички, -

Друзі наші так міркують,
Та до Чаплі вже прямують.

Чапля радо їх зустріла,
Та, однак, не захотіла

Узувати Черевички,
Щоб ходити біля річки.

Друзям так відповіла:
- Я не дівчинка мала!

Треба в лапах чіпкість мати.
Це їм буде заважати!


5.

- От і Чапля не схотіла
Бути з нами. Полетіла! -

Зажурились Черевички,
Посідавши біля річки.

Сонечко у небі сяє,
Річка сріблом відбиває.

Рибка хвостиком плеснула,
Їх увагу привернула.

- Рибко, Рибко невеличка!
Може, треба Черевички? -

Друзі Рибку запитали.
Та вона лише здійняла

Стовп із крапельок водички,
Та й пірнула углиб річки.


6.

- Але ж треба лапи мати,
Черевички узувати? -

Раптом чують Черевички
Десь з-під гілочки вербички. -

На образи не зважайте,
Та додому повертайте.

Бо хоча ви, друзі, видні,
Та нікому непотрібні,

Окрім дівчинки Марічки,
Бо її ви, Черевички.

Дивляться, так то – Горобчик,
Отакий сіренький “хлопчик”,

До пониклих промовляє,
Їх додому відправляє.

- Що ж, - міркують Черевички, -
Воно так. Біля водички

Добре нам, як сонце сяє,
А, як задощить... Немає

Навіть даху, щоб сховатись,
Можемо втім зіпсуватись...


7.

Повертають Черевички
Знов до дівчинки Марічки.

А вона їх зустрічає,
Та до блиску начищає.

Ще й говорить: Черевички,
Не тікайте більш до річки!

Обіцяю про вас дбати,
По кутах не розкидати.

Будете у мене чисті,
Зірочки мов ті іскристі!

Черевички пораділи,
Та дівчаті все простили.

Почали у дружбі жити,
Миром й ладом дорожити...
..................................................
От і все про Черевички,
Що тікали від Марічки.

Ворона прагнула кар’єри.
Долала звукові бар’єри,
Вокал сумлінно тренувала,
Навчалась вперто і тривало.
І дочекалася. Насилу
ЇЇ сумлінність оцінили.
Настав для істини момент
І вже Ворона - диригент.
У Гай призначили її
Керівником до Солов’їв.
Тож, одягнувши чорний фрак,
Ворона всім сказала: «Так!
З цієї самої хвилини
Я вимагаю дисципліни.
Ніяких фьють, ніяких тьох,
Чи айяя, чи ох-ох-ох!
Це витребеньки для нездар,
Бо мусить бути тільки КАРРР!»
Навчальний марафон тривав,
В Гаю не місяць, і не два…
Засумували Солов’ї,
І восени в чужі краї
Гуртом відправились вони,
Де глум ніхто їм не чинив.
Ще й досі в тих чужих краях
Лунає пісня Солов’я.
А що ж Ворона – диригент?
Вона як справжній «шоу – мент»
Тримає щастя в кулаку,
Вчить Горобців у тім Гайку.
…………………………..
Ті хоч і галаслива рать,
Та за кордони не летять!

Знов небо строкатий плете візерунок, коли починаєш любити як вперше
І тихий в божественній млі обладунок зі шрамів сердечних не видасть, не збреше.
Солодкою ніжністю, моквою тіла полинем туди, де Заграви магічні,
Безумну злу ніч цю розріже Ярило, для Наві сяйливий противник одвічний.

Утонуть бы в небе,
В облаке парящем,
Жить не странным прошлым,
Только настоящим.

Раствориться в ветре,
В серебристых струях,
Расцвести ромашкой
В солнца поцелуях.

Шелестеть листвою,
Засверкать зарницей,
Пролететь над морем
Легкой белой птицей.

Разливаться в венах
Теплым шоколадом,
И в тебя влюбляться,
Засыпая рядом.

Танцюй з вовками, ставай кривавим

Хворій на волю, втрачай моралю,

Згрібай коштовності, шукай коралі

Ставай як привид або як сталь!



Не май ні серця, ні духу в тілі!

Лише одне тримай на цілі:

Сягнути зорі – аби із злата!

Натягуй залізні на плечі лати!



Чекає на тебе твоя сваволя

Аби рабом собі підчинити,

Танцюй з вовками, така твоя доля

Вбивати чи бути вбитим!

Я тепер повільна, мов черепашка.

Повзаю так повільно, як колись
               ширяла важкими крилами -
               то вони стали панцирем -
               рідною хатиною з єдиним вікном,
               точніше дверима.

Іду собі...
Пересуваю ніжками...
Хтось щось кине в мене,
а я шусть - до себе сховаюсь.
Кличуть мене, кличуть -
               не виходжу (навіщо мені їхнє вибачте?)

Що я там роблю?
Живу!
Повільно - часу немає.

Живу і згадую про крила,
               про перетворення.

Живу, знаючи, що можу і не жити черепашкою,
можу знову стати лебедем.

Тільки навіщо?

Краще мати хатину:
               тверду,
                   побудовану на міцній основі
                   закам"янілих
                   завосковілих
                   відкраяних від себе крил,
               ніж літати вніде,
               ніж летіти до сонця,
               ніж без нього шубовснути вниз,
               ніж постати під жертовний ніж,
               ніж вискубувати з тіла перо,
               щоб написати про лебедя,
                   щоб намалювати озеро,
                   щоб потім знову летіти
                   і не знати, де зупинитись,
                   чим поживитись,
                   як "пережити",
                   куди долетіти,
                   щоб відпочити...
Тепер я повільна,
               мов пташка,

                   ОЙ!
                       вибачте!

                           ч е р е п а ш к а

Я - іграшка.
Дитина зі мною бавиться -
і я стаю нею.
А коли мене беруть у тролейбус -
Швидкоплинно помічаю,
що кондуктори дуже схожі на свої тролейбуси...
Так само,
як книги на своїх письменників.
Все схоже між собою,
особливо це видно,
коли людина молиться образу...
Тоді вона теж образ.
Але коли цілує розп'яття,
- я ДИВУЮСЬ її байдужості!

Зі мною такого ніколи не буває,
особливо якщо я в руках у дитини!

Вглядываясь в лица детей,
Вслушиваясь в звуки шагов…
Кто-то всполошил лебедей
Метким выстрелом… в воздух.
Так легко сорваться, и – вниз,
Расквитаться с прошлым навек.
Крошится картонный карниз –
Мы одни с тобой, воздух…
За спиной ворота-мосты,
Там нас, верно, ждут до сих пор.
Но за нами след уж простыл,
А вернуться не дает гордость.
Это не моя колыбель.
Я б ушла, да день за окном.
Ты присядь ко мне на постель,
Раздели со мной ложе.
Пятнами забрезжит закат
На едва лишь сомкнутых веках.
Говорят, ты, воздух, мне брат…
И прекрасно! Брат! Ну и что же?

Під голубою водою
Живу я, живу...
Золотоокий рибак надо мною
Закидає сіть огневу.

Крізь принадливі очка – знаю
Не раз, не два я промкнусь,
В баговінню садів погуляю,
А колись таки попадусь.

Спопеліє, застигне смутно
Жовтава зоря в імлі,
Ніч надійде нечутно.
І не знайде мене на землі.


З книги "Вересень" (1927)

Баговіння – тонкі густі водорості

Пізні поля Єлисейські.
Світло зелене-зелене.
Коли?

Гілки гомонять водою.
Вода гомонить гілками.
Хто?

Тільки із ночі – сонце.
Тільки зі світу – вечір.
Як?

Зерно в пітьмі проростає.

І чисті сльози нізвідки.
І я раптово живий!

Коханий мій, до тебе в мріях я лечу,
За щастя наше я сповна плачу,
Кохаю до нестями, та мовчу
І серце моє рветься від плачу.

Ніхто того не бачить і не знає,
Як туга чорна серце крає,
Лише владарка ніч спостерігає,
Як мрія тихо умирає.

Віддати згодна все, що маю,
Забути навіть як страждаю,
Щоб тільки ти щасливим був
І про кохання не забув.

Щоб доленка тебе любила
І заздрість чорна не згубила,
І щоб любов у серці жила,
А поруч була твоя мила!

«Уряд Януковича у 2006-2007 роках
крав зі швидкістю 60 доларів на секунду».
(З радіо, телебачення та газет)

Усі крадуть
у цій країні.
Хто більше,
а хто менше.
Від тих часів крадуть.
І нині –
теж не востаннє,
як не вперше.
Один вкраде добра
в півгривні,
а інший
на мільярд вкраде.
Обидва перед Богом винні.
Та де ж той Бог?
Та віра де?
А, може, нам
свою країну
продати богу-москалю.
Хай покарає і дитину
за ту провину,
без жалю.
О Боже!
Дай же нам не красти,
не руйнувати
спільний дім,
себе звільнити
від напасти
і об’єднатися…
А втім…
Який святий
вкрав нашу віру,
ті наші будні
і свята,
ту рідну віру –
моці міру?
Яка ота
душі сльота?
І де ж та людськість,
дУші чисті,
діла і помисли братів?
Нема душі –
немає честі,
немає нації…
А втім…
Невірний брате українцю!
Невірний нації й землі,
ти – уподібнився гостинцю
чужим богам
в чужий імлі.
Якої ж ще чекати кари! –
від не своїх -
чужих богів.
Самі себе
ми обікрали.
Своя біда.
Свої борги.

16.06.08

Багато раз потоки зла
Вкруг сонця замкнутим дозором
Земля ганебно пронесла,
Багато раз трубили хором
Знавцi земного почуття
На кшалт чи бути чи не бути.
Хоч взад немає вороття
Касян усе ж не змiг забути
За дев'яносто дев'ять лiт
Любовi першi поцiлунки
I їх ростки i дивний цвiт.
Не раз вони душевнi струнки
Уберегли вiд всяких бiд,
Коли у нерчинськiй копальнi
Окремi iстини в загальнi
Вузли сплелися, їхнiй плiд
Грiв серце й душу в мерзлiй глинi.
Вiн повернувсь через роки,
Нiщо не вручив Українi,
Та довгими були ковтки
Води з колодязя. А Оля?
Змiнивсь, змiнився милий край,
Де був колись зелений гай
Уже шматки сухого поля.

Блукали пам'яттю вчорашнi
Надiї, сповненi добра,
Змiняли їх подiї страшнi,
Години згаянi. Стара
Несправедлива випадковiсть
I непорушнi сили зла
Хилити стали юну совiсть
До їх грiховного кубла.
Тваринний жах прийнять нагально
Життєвих радощiв потiк,
Як всiх нещасть зворотнiй бiк
Волав настирливо, благально.
Та в резонанс того крику,
У мить незримого пiзнання
Струснув Касян те налипання,
Побачив стежечку вузьку
До нездiйсненого бажання
I Олю в бiлому вiнку,
Живцем вiддату на заклання.
Сказав юнак: "Моя вина,
Я випив чадного вина,
Не розiрвавши пут неволi,
Та знаю твердо, милiй Олi
Вже в радiсть радощi мої
Були б, хоча й позбутi смiху.
Та за одну сльозу її
Не залишу їй жодну втiху".
За покалiчену любов,
За неблаганну мить розлуки
Касян, знетямлений вiд муки
Доротi серце проколов.
Пожбурив канделябр на килим,
З порогу скочив у сiдло
Вiд гнiву рухом оп'янiлим
Направив коника в село.
Примчав в хвилини диким чвалом
I ще не вiрячи очам,
Горбату карлу пополам,
Правдивим пройнятий запалом,
Ледь не зрубив залiзняком -
Цьому завадили гайдуки,
За ним пiдкралися тайком
I заломили грубо руки.

Однаково - хоч в Африку, хоч в Антарктиду,
Летітимеш куди завгодно - лиш би звідси...
Емоції і шал любовної кориди
Колись забудуться і серце звеселиться.
Самотність не довічну має владу,
А усмішка - вона ж тобі страшенно личить!
Неправда, що кінець, ти будеш світу рада,
Донька тобі поможе, глянь лиш їй у вічі -
Розтане лід на серці, смуток стане світлим,
I ти ж дивись, як маки під вікном розквітли!

Між снігами білими
Там живуть моржі
Не їдять бананів,
Не варять борщі.

В океані сніжнім
Криги ледяні,
Над ними сіють
Північні вогні.

Переною служить
Біло сніжний лід,.
Не хворіють серцем,
Не п*ють настою -глід.

Морж моржихі
[При небесному сіяні]
Признається її
У вірному кохані.

В ледяному океані
Там живуть моржі,
Поїдоють рибу,
Не пічуть коржі.

Бачиш зірку? Її немає –
згасла, зникла
давно колись.
Її світлом діру латає
до усього вже звикла
вись.
Тато й мама не завжди з нами –
їх забирають
зникаючі зорі,
А діти спогадів нитками
зашивають
дірки від горя.

Сум та іронія Ієроніма Босха.
Деградація духу, патологія мозку.
Мабуть діагноз у генах записано.
Шизофренія. Як і було обіцяно.

Ловлять вітри, в небо тикають пальцем
Юрби людей, засліплених глянцем.
Роблячи ставки на курсі валюти,
Воланд чекає,- чи зміняться люди?

Прах до праху – кохання вмерло…
Не тривож прокляттями серце.
В знак жалоби завісь туманом
минулих кривд своє люстерце.
Як кохання, вмираючи, терло
сіллю образ відкриті рани
і труїло гірким дурманом,
додаючи в напій омани,
ти не згадуй – його немає.
Про мерців не можна погано
щось казати і думати - теж.
Аби серце загоїло рану,
нехай пам'ять твоя згадає
найпрекрасніші світлі миті,
коли щастя не мало меж…
Ти відмий їх, бо брудом вкриті.
А іще відшукай під бинтами
за втраченим суму липкого
свою здатність усе прощати –
і не треба вже більш нічого.
Вона буде єдиним крамом,
що візьмеш ти собі на далі -
це завадить камінням стати
болю в серці у час печалі.

Банальність співчуття чи додатковий набір банальних фраз.

Кохання вмерло – а людина жива -
У долі відкрилась сторінка нова.
Банальна фраза – почуття
чомусь коротші за життя.
Минуле для майбутнього урок –
запам’ятай і зробиш новий крок.
Яку банальність ще мені сказати?
Життя – це наші здобутки і втрати.
Корінням угору не можна рости,
не тримай минуле - відпусти.

Бо ніхто не летить. Бо порожня, як серце, хата.
Бо не падають вже – і нема кого пере-вертати,
Бо стоять я-вони, та у Бога – інакші плани,
Бо летять – не сюди, а на південь аеро-плани,
Наче зграя гусей – темна вервичка без початку,
І, похукавши в руку, поставить життя печатку,
І останній вердикт – стенограма зі смайлів-речень:
«Іншим разом, мала. Як погода? P.S. – До речі,
Я читав – потепління насуне, тримайся, мила».
…І фігурки пінгвінів із дошки водою змило…
………………………………….
Ніж чекання недремне – то краще під горло ніж:
Срібнокульково в тім’я кап-капає кат- капіж…
…………………………………
…І до шаху півкроку. Ще ближче, либонь, до мату.
З головою накрила перина снігів зім’ята,
І крижина метляє у вирві, і вир – як віра,
(а на згадку про гусочку дробом дрібоче шкіра,
Дрібно цокають зуби). Пінгвіни малі, як діти…
Полетіти? Без них я не можу туди летіти…
Бо до ніг притулились, бо гріють, бо вірять досі,
Бо спливають над нами глобально – віки та осінь,
Бо любов напливає, бо айсберг чека-чекає,
Як гранати чека – ще півмиті – і капці раю,
Ще півкроку – і горло, і світ, що водою повен,
Захлинуться, захли… та біленький, як чайка, човен
Випливає, випли… І Мазай молодий у ньому,
Розгрібаючи тишу, веслує до мого дому:
- Ой, ґаздине, приймайте. Як мокро у вашій хаті…
І розп’яття обіймів зітнеться, і ми розп’яті,
На порозі. Обнімеш. Піднімеш – над світ, над воду:
- От, ґаздине, й приплив на човні Одіссей-заброда…
…………………………………………

…і пінгвіни притихли, і небо – як чорні вишні,
І у човнику рук нас гойдає, несе Всевишній…

Божевілля – пусте, але пахне німою іржею,
Що, отак, безпросвітно вкриває солоні слова.
Полинові дощі поміж нас проростають межею
І ріка полохливого вітру в повітрі сплива.

Бур’яном поростають стежки, де ми двоє ходили.
І немає кому верболозам співати пісень,
І теплом наших тіл не зігріті базальтові брили
Біля Озера Мрій. Вже не ми зустрічаємо день

На мостах із вином... Розучилися жити сьогодні,
А натомість навчилися жити минулим гірким.
Простирадла незім’яті... Боже! До болю холодні...
Все пішло, як за вітром вогню догорілого дим.

Ще пахолк мчав тобi наказ,
А грубих хлопiв сповiстили:
"Хто в працi в полi не ув'яз,
Не надривав у лiсi жили,
Хай поспiшає на майдан,
Порозважатись на весiллi,
Яким великодушний пан
Серця вiнчує скороспiлi
Красунi першої навкруг
I найщасливiшого з слуг,
Чиї поступки завжди вiрнi
I безсумнiвнi i помiрнi".
З пiснями дiву одягли
У плаття перлами розшите,
В каретi в церкву повезли.
Похмiлля споглянувши сите
Двiрська команда вся гуртом
Поспiшно рушила за нею,
Щоб за годину вже свинею
Їству вiддатись за столом.
Ти вже був тут, а наречену
Щасливу всю (гадаю так)
За ручку лагiдну крiпак,
Топiру вийшовший на сцену,
До вiвтаря жадливо вiв.
Схизматський пiп ваш до вiнчання
Уже зготовився зарання,
Без зайвих клопотiв i слiв
Звершив, надiюсь, механiчно
Цей втаємничений обряд.
Пред богом i людьми навiчно
Вона дружина, та навряд
У цю хвилину та й довiку
На її зблiдлому чолi
Пройдуться щастя патрулi...
Вона вiддана за калiку.
Без краплi сорому, без знань,
Огидний дотику i зору,
Зiгнутий хворiстю горбань
Їй чоловiк, пiд цю потвору
Невдячну дiвку кинуть варт,
Щоб пам'ятала аж до скону
Про панську ласку i про жарт,
Зiгратий з нею по закону.
Сопуть їй певно колисанку
Вологi нiздрi - два свищi,
Та вже розбудять цього ранку
Безкровнi губи - два хрящi,
До кровi рватимуть осанку
Кошлатi пальцi, як хрущi,
Ще роз'ятрять на шиї ранку
Зчорнiлi зуби мов клiщi,
Й бацильним гноєм наостанку
Протруять слизистi прищi.
З доби в добу такiй тортурi,
Лиш в небi спалахне зоря
Пiддата хiттю злидаря,
Хай вiдповiсть на власнiй шкурi,
Чи вкрита срiбним сяйвом нiч
Так славна, щоб змiнить покої
На бридких дотикiв сувої
I мрiй дiвочих паралiч?
Та я вже звiдси чую, долi
Вона своїй прокляття шле
Хоча стерпiть тiлеснi болi
У неї серце не мале,
Та певно бiльш за форми голi,
Якi створiння ковчить зле
Нещасний розум й душу Олi
Стражданням щастя розiтле,
Которе ти в її уявi
Спiзнаєш сам за свiй обман.
Солодкий був в тебе роман
Ось тiльки наслiдки трухлявi.
Все ж ти розумний, не рiвня
Тобi крiпачка неписьменна,
Безмовно гарний, за чверть дня
Тебе кохає жiнка вчена.
Рятую я тебе, повiр,
Так будь же вдячним за мiй вчинок
Звiльнися серцем, мiй кумир!
...I в почуттях не знай зупинок.
Розкрию я для спiльних втiх
Багатства щедрого намету,
Удвох, не таючись вiд всiх,
Ми сядем в золоту карету,
Європи свiтлої красу
До твого зору донесу.
Музичний Вiдень i Варшаву
Старого Рима древню славу,
Парижа вiчного церкви
Чи в Петербурзi бал недiльний,
Що хочеш бачити? Назви,
Не бiйся помсти, ти вже вiльний.
Твiй пан продав тебе менi
По ним встановленiй цiнi".

В калюжах чужого міста
Я бачила дивне “вчора”.
Я чула сопрано “завтра”
В калюжах нерідних міст.

Лещата “сьогодні” тисли
Мою ейфоричну волю.
Блискуче-пекучу ватру
Мій спогад сьогодні ніс.

Шуміло калюжне море,
Було до нестями тісно.
Уперто стояв на варті,
Як страж, дерев’яний міст.

На скронях чужого міста
Я бачила сиве “вчора”.
Я чула прощання “завтра”
Із вуст ефемерних міст.
25.06.08

Ти дзвониш
Старому другу.
Без приводу.
Просто так.
Питаєш чомусь
Про спеку.
І сміх,
Як дзвіночок…
Дзвониш,
Щоб завтра
Зустріти осінь.
25.06.08

Мов гусінь-космонавт у люльці,
В печері брат аскет заліг,
Запер себе за сім печаток,
Оф-лайн сховався у барліг.

Лякає мантрами він тишу —
Про послугу благає смерть свою:
Метеликом його зробить хутчіше,
Щоб жив на квітці, чувся як в Раю...

Та все боїться молі до нестями,
Бо у неї з метеликом різна карма:
молі – шафа, метелику – свічка
(Певно, через відмінність у формі крила).

Тим часом шле свій заповіт мирянам
Через рядки ментальних СМС.
Останній крок його на зустріч людям
Стартує із печери до небес.

А разом з ним післав всі мрії на три букви.
Щоб вдало закосить під суперстар,
Прикрасив зачіску вінком колючим з тернів,
Готує дух і тіло смерті під удар.

Хребет асанами рівняє, рахує чакри,
Раз по раз прану жадібно ковта…
Шукає чорну кішку в закутках печери,
Та темно так, що не знайти і власного хвоста.

Ми були чоловіко-жінки,
так би мовити, жінко-мужчини,
припасовані спина до спини,
ніг – дві пари,
чотири руки.
Неділимі на дві половини.

Нерозлучними вдень і вночі,
у єстві залишатись подвійнім -
що за благо!
Стихія чи війни -
не вбачати халепи ні в чім
на безжальній землі-скотобійні…
Бо кінцівки - сплетіння ліан,
тіло - гілка, удвоє міцніша;
бо любов’ю заповнено нішу
поміж ребер – двохвимірний жбан.

І ніхто не чекав, що вперіщить
блискавицею заздрісний бог -
мов аптекар, розтявши несхибно
посередині.
От, халамидник!
Поділив повноцінне на двох
безпорадних істот.
І не видно
ні промінчика в цей буревій –
другий дар ошалілого бога.

Тільки темним тунелем дорога.
А вірніше - дороги є дві…
І на плечі насіла незмога,
і утрата – на горлі кільцем,
і стікає від розрізу рана
ярим соком.
Ти – пан, я же – панна
і віднині, і прісно. А сенс?
Чи ми справді пани собі?

Марно
продираючи нетрі густі,
виглядати єства половину.
Вдвічі менше зосталося звивин,
вдвічі важче самому іти.

(Та коли віднайду - не покину,
міцно пальці затисну тонкі,
як пізнаєш. Ні небу, ні бісу
відібрати не дам...
Серцю тісно.
Я - це ти,
ти – це я.
Нині й прісно,
поза часом - вовіки віків.)

На брамі храму мармуровий хрест.
Страсна відправа із трибун рейхстагу
Хреста гострить, щоб , мов багор, в хребет
Ввігнати ворогу, заходячи іззаду.
Захриплий страх – гірка горобина,
Страх страйку, страти, струсу чи стриптизу.
Старі сатрапи настягають хмизу,
До ранку ватра грітиме тіла.

На варті ватри вірник і весталка,
Вогнетривкі і вогненебезпечні.
Бери таріль, іди й припрошуй палко
Ставати в коло й танцювати вєчність.
Бо ти – ніхто, мій хитрий, хтивий брате,
Ти взятий на поруки й на приціл,
Непевний крок – і я лишуся прати
Ганчір'я з ваших вже ледь теплих тіл.

Радій, мій любий, доки час радіти,
Тупцюй у колі, мов зірки й планети.
Шукай, мій любий, слухай і дивись,
Що є, що буде й що було колись.

На брамі храму мармуровий хрест,
Тут жнуть хрестами, орють і карають,
Ллють піт і кров, не відправляють мес -
Нема коли, бо й коло не чекає.
Тут палять ватри і єретиків
(бо що ж вони не йдуть, як всі, до танцю?),
Ковтають страх, захриплий і гіркий,
І ночі глупої глибокі риють шанці.

Як втілити тебе, моє духмяне літо
В плетіння слів мереживо тонке
Хай щастя, молоком пролите,
Крилами пісні в небо проросте

Як аритмія перших крапель
Зливається в потік дощу, -
Натхнення тимчасове божевілля
Прорветься піснею, - і з нею я злечу

Я повен щастям, наче соти медом
Ромашка, липа, присмак чабрецю...
Напоєна роса купальським зіллям,
А небом я напився досхочу.

Я -
дивна квітка,
що розквітла небаченим квітом
Твоїм поглядом

Я -
дивна квітка,
що повниться незвіданим ароматом
Твоїм поцілунком

Я -
дивна квітка,
що зійшла повесні тільки для Тебе
і як тільки впаде перший сніг -
я зав’яну...

Я -
дивна квітка
ніжна, тендітна
росту серед скель...

пильно мене гляди...

Дивувалась черепаха:
"Грала з тигром я у шахи,
Що за диво-дивина-
Тигр проковтнув слона?"

На рушнику, як на полі,
Вистиляє людські долі
Хрестиком розкладає -
Трикутником прикладає.
Все виходить,
До кожньої події
Місце знаходить.
Козак по полі біжить
Он ліс від чорноболя горить.
Полумя багрянцем пилає-
Все на рушник, як на простір,
Долю людську викладає.
А над усім блакить неба
більше горя, більше лиха
Вишивати вже не треба.
хай на рушниках стеляться
золоті поля,
неви неозорі,
Білі тополя.
Хай на них розквітне
Голуба блакить,
Рани хай загояться,
Серце не болить