Ніхто так не любив, як ти
Мене, недосконалого такого,
Який поспалював мости
І серцем не чекав нікого...

Ніхто так не любив, як я
Твоїх очей усміхнену тривогу...
Ніч зорями встелила ту дорогу,
Якою йшла, любове ти моя...

Ніхто так не любив, як ми,
Весну відчувши в переддень зими,
Коли тепло природа забуває...

Я знаю: дива не буває на Землі,
А подивлюся в очі люблячі твої –
І думаю: мабуть, таки буває!

11.02.2006.

(Переклад з Н.Виноградської)
Когда тихий вечер
Ко мне просочится
Сквозь сонные окна -
Исчезнет печаль,
Появишся ТЫ
И тоска растворится
И нам ее будет
Нисколько не жаль.

Очима вдарився об очі
Й відчув шалений біль в душі.
Хитнувся – і надія в клоччя,
А щастя – шасть у комиші.

– Скажи, ти з ним чому? – Мовчання...
А серце – птахом із грудей...
І погляд , як німе прохання
У біль самотності впаде.

– Ти ж так кохала, мила, люба,
І раптом – сонцем об траву...
Я навіть погляд твій голубив
І річки росяну канву,

Бо в ній твої купались руки,
Й від них ішов п’янкий той хміль.
І раптом – погляд до розлуки,
Удар очей, нестерпний біль...

Пройшла, минула, і далеко
Несла так витончено гріх.
А він стояв, немов смерека,
З коханням, кинутим до ніг.

***
Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.

Ми ходимо – наче зачумлені віком,
Смішні у манерах і правилах гри,
Над нами базіки й нудні недоріки –
Ще й закамуфльовані під прапори.

Де думка – не думка, – сама мертвечина,
Де миршавець влади ладнає копил,
Собі доведи, що ти, врешті, – людина,
Не збавлена глузду, завзяття і сил.

Нехай над тобою клубочуться хмари,
В яких неможливо свінути зіркам,
Світи-озоряйся крізь тьму і почвари,
Адже непотьмарений промінь – ти сам.

Поділений світ і на стани, й на касти,
Як важко на гідність проходити тест:
В єлеї пошани у чванство не впасти,
У твані зневаги не втратити честь.

Ти десь там… Де ти, де?
( Леся Романчук)

Мов божевільний виє, хрипне вітер,
Викручує, лама деревам віти.

Думки в мені сплелися, як вужі,
Тривожні всі, холодні і чужі.

Ти де?
Мій телефон мовчить давно.
Сичить змією зрада у вікно.

Ти з ким?
Стогну, кричу в усі світи.
Як біль оцей до тебе донести?

Невже ти з ним, розлучнице моя?
Мою любов взяла підступно, як?

Не вірю я!
Цього не може бути!
Не зможе він уже мене забути.

Мій крик, мій біль душа його відчує
І він повернеться до мене! Чуєш?!

Понеділок, мов понеділок
Нічого нового не приніс
Ми намагаємося перетнутися
Але шляхи прокладав «метробуд»
А його лінії — ніколи не перетинаються

А інакше і не може бути
Якщо б маршрути підземки перетиналися
Могло б статися чимало аварій
А нам цього не потрібно
І так цей світ не надто усміхнений
Особливо у мусульманських країнах
Останнім часом…

Але річ не у понеділках
І шляхах метрополітену
Справа в нашому ставленні
До нашого ставлення
Один до одного

Ми як ті котики,
Качаємося по підлозі
Не вникаючи, де межі кімнати
Їм байдуже що вона має стіни
Адже вони про це не думають
І качаються, граються і нявкотять

Ми теж не помічаємо меж
І це найправильніший з усіх
існуючих
варіантів.
Адже стіни — це страх
Це недовіра і осторога

Ми самі створюємо цей світ
І шліфуємо наші стосунки
Не знаючи меж, правил і заборон
Я виголошую: «Я тебе кохаю!»

- Наташа! Не знала ти нiколи:
Тобою я марю ще з школи,
Вiзьму без зайвого виття
Своє у свiдки все життя.
Багато раз в короткi ночi
Вуста всмiхалися дiвочi
Перед лицем моїм сумним,
Iскрились виразом ясним.
I вуха нiжнi й очей зорi,
Як парус вiтер в синiм морi
Впiймавши кiлька палких слiв,
Хотiли, щоб я захотiв.
Iз ними зустрiчать свiтанки,
I зiгрiвать в росистi ранки.
Без сумнiву, нiхто не знав,
Як часто й довго я шукав,
Серед жiночих силуетiв
I риси й контури з портретiв
Твоїх ще з школи, та дарма,
Подiбних профiлiв нема.
Слова без хмурого докору
Такi лунали в пiзню пору,
Щоб фраз Наташиних кiнець
Звести рiшуче нанiвець
I сумнiвiв найменших тiнi
Розвiяти в нiчнiй пустинi.
А промовляв їх чоловiк
Чия упертiсть й юний вiк
Наташi був якраз пiд пару
I погляд, не позбутий жару,
I руки, що впiймали стан,
Казали щиро, про обман,
Про намiр злого розрахунку,
Присутнiсть лихих думок клунку,
Не свiдчив жоден його рух
I вся навкруга в гострий слух
Запала вiд такої сцени,
Смiялись лиш цукровi клени.

V
Свiтало. Сполохи зорi
Злилися з небом угорi,
I ось Наташа i Микола
Глядять як темноту довкола
Карає променiв крило
Пропав морок, все ожило.
- Прощай, кохана! В вечiр знову
Прийду почути твою мову,
Твоїм диханням щоб дихнуть,

Менi без цього не заснуть.
Наташа скромно промовчала,
Щоки торкнулася й помчала.
Пiшов Микола сам не свiй,
Враз довгий розпачу сувiй
Й недобре щось заполонило
Йому i душу i все тiло.
Непевним здався шлях життя
I страшним нинiшнє буття.
- Навiщо це, наскiльки долю
Змiнити можна, скiльки болю,
Незгоди буде кожен рiк?
А я почав свiй тiльки лiк.
Вона замiжня i багата
Машина є, є власна хата
I всякому потiшить зiр
Достатку повний, гарний двiр.
Вона сказала, правда, в шлюбi
До неї почуття не любi.
Не знаю можна на яку
Коханку помiнять, таку
Наташу милу i чарiвну,
Не згоджусь ввiки й на царiвну.
Ах, зрада, молодiсть моя
Тобi признаюсь зараз я
Лиш закликають цi незгоди
Скорiш здолати перешкоди.
Прийду додому i засну
Забуду й цю красу одну.

VI

Затихли кроки в перевулку,
Повiз фургон свiженьку булку,
Цистерна повна молока
Промчала гулко, знать така
На фермi праця i в пекарнi
Нiчнi години там не марнi.
I аж тодi з зелених вiт
З'явився двадцяти двох лiт
Веселий парубок й високий.
Паркан проскочив й рiв широкий,
Неясно мовив кiлька слiв,
I думку вслух таку провiв:
- Це ж треба так, Оленку милу
Я лиш облишив через силу
I щоб було все як в кiно
Заглянув з дерева в вiкно.
Обняв з темряви її очi
I вже збиравсь сховатись в ночi,
Та тут озвався хвiртки скрип

Ну я до стовбура прилип.
Дивлюся, горда, величава
Її сестра йде наче пава
Iскряться очi недарма,
Пiд кленом стала не сама,
Наталчин бувший однокласник
Тримає стан її як власник.

Менi б озватись з висоти
Поки не пiзно, щоб пiти.
Прогавив я слушну нагоду,
Знайшов на голову пригоду.
Якщо не сон це, не обман,
То бачив я шкiльний роман,
Який колись не закiнчився,
Чи надто пiзно народився.
А як тепер вчинить менi?
Сказать Оленцi? Мабуть нi.
Чи натякнути чоловiку?
Щоб совiсть мучила довiку?
Залишу все як нинi є
Йому - його, менi - моє.
Найкращий вихiд, то мовчати,
Щоб не прийшлося жалкувати,
Пройде короткий вiрю строк
Вони забудуть про свiй крок,
Все промине саме собою
Вже восени, або зимою.
Хоча слова були - краса,
Беру у свiдки небеса,
Та пiзно вже, я хочу спати
I повертаюся до хати.

VII

Як осiнь, золота пора,
Так променiв ранкових гра
Вселяється у серце й душу,
Появi їх радiти мушу.
Прогнавши легкi, лiтнi сни,
Миколу пiдняли вони,
Зiгнав усю вчорашню втому
Зарядкою вiн вранцi, з дому
Пiд струмiнь чистої води
Вiн поспiшає, вже лади
У нього з настроєм, скорботу
Як наш Гагарiн до польоту
Самим натхненням розiгнав
Чого i нам усiм бажав.

VIII

Був понедiлок день наступний,
Пiдбити результат сукупний
За два квартали владний люд
В райцентр з'їжджав з усiх-усюд.
Голiв колгоспiв близ УАЗу
Не змiг би розрiзнити зразу
Хiба чужинець чи слiпий.
На покарання не скупий
Йде секретар, це вiн на збори
Зiбрав начальства дружнi хори.
Ступають чуйно, хто портфель
Хто папку держить, з чистих стель
Звисає привид дисциплiни
Вiн хмурить навiть бiлi стiни.
Тодi послабив важкий гнiт
Того, хто прочитав свiй звiт.
Дiсталась кожному вiд пана
Подяка скромна чи догана.

Мій рейтинг впав…А ще стояв учора
Твердий, могутній, як ота дубина,
Незламний, як та скеля, де прикутий
Був той чувак… як там його…забув…

Він був моєю гордістю і суттю,
Метою справжньою у цій царині віршів,
Й дівки усі разом ставали в позу,
Та що дівки – усі чоловіки!

Його я доглядав, щоденно пестив,
Ганчіркою стирав з нього пилюку,
І цяточки на ньому не бувало,
Блищав, як очі навесні в котів…

А потім налетіла дика зграя
Вовків па-а-азорних і брудних чужинців,
Розпочали хапатись за мій рейтинг
І хаяти його перед народом…

Перед моїм народом, для якого
Я вірші ці треклятії пишу
І виставляю їх разів по десять,
Щоб кожен зазубрив, як Отче наш…

Є на Майстернях тут порядок чи нема?
Чому адміністрація мовчить
І рота не заткне отим гидотам,
Що честь мою із рейтингом зрівняли,

Коли упав він, кволий, на коліна,
І звідти ледве чутно шепотів:
«Здійми мене, здійми, о, милий тато…»!
Як серце крається і як душа болить….

Білопілля моє, синьоокий мій край
Із лісами, сокирками в житі.
Босоноге дитинство, над Виром розмай
Спілих вишень у теплому літі.

Білопілля моє, там солодка вода,
Білі хати, привітні садиби.
Давнина через товщі років прогляда
Із подвір’я Олеся Кандиби.

Ясноокий поет. В українській сім’ї
Вже ніколи його не забудуть.
І співають у віршах його солов’ї,
І піснями лоскочуть нам груди.

Тут квітує земля, вітерець повіва.
Сонце, літо, промите піснями.
Білопілля моє, в нім Олеся слова,
Що навіки залишаться з нами.

Я питиму ніч,
Цей коктейль із любові і льоду.
Що твоє, що моє
Розгадає світанок, а втім
Я піду крізь дощі,
Заховавши примарну свободу
За палким і пекучим
Божевіллям нестримним своїм.
У фотелі років
Задрімало холодне безсоння.
На долонях печаль
Нам розкреслює лінію змін.
Спіле листя з дерев
Ще влаштує нові перегони,
Покидаючи сад
З поцілунком холодних вітрів.
Літо тане, шкода,
Що впіймати його не зуміла,
Не впізнала в тарілці
Гіркоту романтичних приправ.
Розміняла на дні
Такі звичні, такі традиційні
Фантастичні пригоди.
Які серпень мені обіцяв.
Та нітрохи не жаль,
Не розплачусь дощем за тобою.
Не розсиплюсь до ніг
Пелюстками гірких хризантем.
Пригорнуся плющем
До грудей твоїх рідно-зболілих,
І попрошу у неба
Крихту долі
Розбитої вщерть.

зліпи мене з тієї глини
з якої ти ліпив
вже тисячі жінок

зліпи й зостанся
і вмремо отут

отак лежатимемо
я майже кам"яна
ти майже мертвий
я вся в твоїх цілунках
що залишав на тілі
тих чужих жінок
і жодного з присвятою мені

та я к би не було
тобі це страшно
до Бога ми підемо
разом пішки
із мого ліжка

Sometimes I'm overwhelmed with woe
I don't know why I feel this suffocation,
Eternal hell. No visible salvation
As I'll return to my past days no more.
Your image that has vanished from my sight
Is wandering still in my imagination.
You spoke to me with true infatuation
But echoes of your voice were deemed to die.
Sometimes I wish that you remembered still.
Not everyone can bear this visitation.
What torture is perpetual retention
I hope you've never known and never will...

***
Порой нечаянно ко мне приходит грусть
Что происходит, я не ведаю сама
На муки адские, видать, обречена,
Ведь в моё прошлое я больше не вернусь.
Там позабытый нежный взгляд, как в зеркалах,
Сквозь мою память, мои мысли он проплыл
И голос нежный твой со мной заговорил,
Но вдруг затих он и развеялся, как прах.
Порой, мне хочется, чтоб ты не забывал.
Не каждый стерпит это испытание,
Ведь вечно помнить – это наказание,
Которого ты лучше б никогда не знал…

Міняю сонце на твої обійми,
А зорі всі - на усмішку твою.
Залишу місяць, щоб світив опівдні.
Я божевільна... вільна... я люблю.

Повертаюсь до весни
До радості до юності,
До пахощів, до мудрості.
Повертаюсь туди:
Де цвітучі сади,
Де пахучі ночі
І пісні дівочі
Кличуть на гулянку
З вечора до ранку.
А жінки полями
Ідуть із сапами
Вечором додому.
Від пахощів і радості
Не чують утому.
повертаюсь в літо
де косять діброви,
де ще не злиняли
кучері і брови.
Пломеніють щоками
червоні суниці,
у поле з піснями
ідуть молодиці.
Повертаюсь до осені,
Хліба вже покошені.
Де листя жовтіє
Від сонця і стерні
Поле пломеніє.
Сіно у стодолі,
Пшениця в хліві,
Яблука в півниці
Лиш сумно мені.
Що літо минуло
І осин менає
Стежки – доріжки
Зима замітає.
Повертаюсь в юність
В молоді роки.
Виросли вже другі
В селі парубки.

Не образою зобов'язання,
Не облудою злої мови,
Ми з тобою навіки зв'язані
Павутинням тонким любові.

Спокусило оте «навіки»,
Та неправда воно, я знаю.
Забуття зловорожі ріки
Пере-пере-перепливаю.

А до берега не дістати.
Димом здиміє димом дане.
Дочекалася Донна Анна
Довгожданого Дон Жуана.

А троянди злого не бажали:
В запашній красі стопелюстковій
Заховалось непомітно жало,
Й непомітно вжалило до крові.

Крапелька рубінового літа,
Перший дотик вуст твоїх гарячих.
Подаруй мені іще, коханий, квіти,
Щоб було чим знов вколоти пальчик.

Мовчить телефон у пошуках рішень,
Зв*язок загубився у тіні думок.
Хочеться літа й солодких вишень,
Й зробити перший сміливий крок!

Дощ сьогодні знову стіною,
Вода віддзеркалення ясності дум,
Я знаю - хочу бути з тобою -
Ділити радість, надію і сум.

Кодований виклик закоханих пальців -
Німа передача важливих слів.
Вустами для вуст малювати зайців
Й аби ти малюнки мої розумів.

Бажання мої зумовлюють дії
і світ стає схожим на нас.
Час реалізує нереальні мрії
Мільярди, мільйони, тисячі раз.

Ти – Жінка, а не клаптик вати,
Яким я хочу рану затуляти
Щоб не знесилитись від втрати крові
І не піти з життя у нелюбові.

Твоя душа – це цінність самостійна,
А не палата реанімаційна,
В якій реанімують почуття
І знову повертають сенс буття...

Не хочу я завдати тобі болю,
На гірше повернути твою долю,
І це – не прояв доброти,
А знак, що не чужа для мене ти.

27.10.2003

Коли впадеш до моїх ніг,
Облитий кров’ю з тисяч ран,
Коли ти скажеш, що не зміг
Забути ту, що скривдив сам,
Коли сльозами оросиш
Ти землю, чорну і страшну,
Коли із вуст твоїх злетить
Благання стримати стрілу,
Коли, принижений,
Впадеш
Ти на коліна,
Прокричиш,
Що я єдина -
Не знайдеш
Ти співчуття в очах моїх.

Тримайся
вітру
віро
стримна...

Це не вітер - це туга обпалює скроні.
Жданий янгол сідає і тане в руці.
У повіках зліпається сонне осоння
і викупує Бог небеса в молоці.

А до нього - бажання, незаймані крила,
що вросли у свідомість і склалися там.
Нечепурена думка на слові застигла -
залишаюся з нею в цю мить сам-на-сам.

А на віях утома вколишує радість -
ще півкроку до щастя - і я упаду...
Ще півмиті меті перейтись при параді
і вести поміж втрат перемог череду.

У незримій руці біль земний стане краєм,
а кістки помервіють і бути весні...
Ця любов переллється в безмежне "чекаю",
де немає життя - тільки вічність і сни.

І мене забуватимуть з швидкістю звуку,
що схвилює цей простір... Хвилинами вниз
наступає на ноти прощання розлука
і в сльозі набігає останній каприз.

Кигичу...
Пригорни,
пригорнись,
догори -
догори
горн
кличе...

4 Березня 2008

Моя любов до тебе була абстрактною
Намальована фарбами з канцелярії
На дешевому полотні ватману
Ти цілував мене вище талії
Відсутність чіткості, граней, лінії
Твердіють дотики, м’якнуть відстані
Назвемо краплі рожево-спілими
В передпокої святої вічності
За тими краплями, за циферблатами
За тими буквами і за буденністю
Моя любов була абстрактною
Моя любов була безмежністю…

Кусок паперу винесли в смітник
Дощі цілують і змивають фарби
Із двох колись усміхнених облич
Видніються зелені страшні жаби
Розмокло все, розхлюпалось душа
Поплив годинник і рожеві краплі
Й до болю заціловані вуста
все загубилось там поміж абстракцій

Цей вітер не вічний, ці хмари на нині
У твому житті буде світла весна
А у мене все добре на цій гільйотині
Я дуже щаслива, що досі жива…
Я можу за тебе потішитись друже
Я можу тебе підбадьорити брат
У мене все добре. Всі сльози в калюжі
Скотились давно як чужий плагіат…
І сни відшмагали і ночі відбавились
Минуле минулому треба віддати
Як данину того, що не сталося
Між нами в ту ніч у холодній кімнаті

Різко, пристрасно і відчайдушно
В місто ввірвався азартний травень.
Кинув запаху свіжого в душу,
Аж обірвалась струна гітари.
Б’ється травень у двері і вікна…
Сміх для обличчя, для скронь парфуми.
Легко дихати, квапити вік наш.
Здрастуй, це – ніжна, граційна пума.
Здраствуй, красеню, я поспішала,
В модних салонах за щастям черги.
Дещо випало втіхи і шалу,
Ніби цей травень суцільні нерви.

Доведи, адвокате, мене до оргазму зізнання;
До води у клітинах гарячого влий молока –
Проросте через пори численими спорами рання
Недитяча любов, нерозтрачена, вільна, легка

Перенесено слухання, я підписала невиїзд –
Захищатимеш інших, тепер я вже можу сама.
Непотрібна мені ця суддівська підкуплена милість,
Гірше вироку – ще одна провокаційна зима...

:::

Усі так звані контраргументи
Зависли згустками масними у повітрі
Слова-набої зі старої ленти
Вистрілюють повз спійману мішень
І серцю вже не хочеться горіти
Розпаленому іскрами пісень

Коли б не думка, не було би слова
Взаємо-виключення
Визначення снів
Порубано усі пісні на дрова
Щоби хоч дух наш не закам’янів...

Переплутались вулички, наче волосся,
Пахнуть кава і булочки . Так повелося,
Що торкається ранок струни стоголосся,
І годинник на башті вистукує час,

І бруківка щебече від кожного кроку,
І злітає краплина дощу з водостоку…
Павутину майстерну, невидиму оку,
Позолочений град виплітає із чар

Виривається з горла четверта октава,
І по венах, мов кров, розливається Влтава*,
Білі чайки - уверх, як завіса. Вистава
вечорових вогнів приворожує зір,

І молитва лунає до Яна святого;
Ніби серце уже не бажає нічого…
Тільки леви змигнули очима волого,
І по Ринку** підборів звучить перебір…


*Ріка, на якій розташована Прага
**Площа Ринок у Львові

Чи кохаю тебе?
Ні, не кохаю.
Тільки душа,
скручена у благання,
валяється у тебе в ногах.
Чи можу жити без тебе?
Так, можу.
Тільки тоді життя
стає суцільним спогадом
про тебе.
Чи сумую за тобою?
Ні, не сумую.
Бо кожною
думкою чіпляюся
за твої кроки
і гублюся
у твоїх надто глибоких
слідах.

Все почалося з тебе -
Зима і першоцвіт,
І синь грайлива неба
І наш легкий політ.

Все з тебе почалося -
І радість, і печаль,
Твоє, як ніч, волосся,
І зелень ув очах.

Все почалося з тебе -
І мить, і день,і рік.
Тож іншого не треба
Мені тепер навік.

"У полі квіти долом і горов,
Та тьма й неволя п'є народну кров..."
Я згадую Франкову цю веснянку,
Бо вгору лізуть ціни знов і знов.

***
Навкруг - буяння дивної краси,
Чудові аромати й голоси.
Та біди я людські забуть не можу...
І, звісно, ту з віночком із коси.

***
Яка мені потрібна ще весна,
Щоб не була душа моя сумна?
Для цього нашій нинішній еліті
Із влади варто десь подітись на...

***
А у верхах - всевесняні бої.
За інтереси не людські - свої.
Навіщо ті бійці??? - питання руба!!!
А як же ще - на те і рубаї.

Березень 2008

Слова народжені журбою.
Мої слова, що з неба дістаю.
На мить твоя та знову не з тобою.
Твоя образа - не моя біда.
Слова у тиші мов скрипаль в задумі.
Зробила боляче розірвана струна.
Слова зчорніють,бо згорять поволі
І я без них залишуся одна.
Розвію попіл й напишу я знову,
Розлиту чашку витру тим рядком,
Що мучив довго, не давав спокою.
І все почну із чистого листа.
Закреслений абзац нічого вже не значить
Не маю значення і я...
...Написані слова - по клаптях на підлогу.
Та не розірвеш ті слова,
Що сказані тобою.

ЕВРИДИКА
з беззвучности мене зове
голос ліри —
дужий потік

я лину мрякою
над дзеркалом терновим
Стикса

благословиться
уже на день
я рину в голосі кохання

чому киреї кипарисів
і крони чорнокленів
у жалобі
і майви вітру
як хустки прощальні ?

чому заголосила ліра ?


ПЕНЕЛОПА
таємно я тчу і порю
завжди той самий візерунок
неначе хвилі моря що гуляють
на однім місці

а ґільдія лукавих юнаків
на вигру ласих
облягла мій терем
перевіряти дію !

я лукавих перехитрила
і відчуваю серцем :
король мій близько —
це їх останній трунок

за недопорений
за недотканий візерунок


КАССАНДРА
беру своє звітріле обличчя
й занурюю в дзеркало

там світиться біла скеля
і горять два холодні колодязі
над мовчазною брамою пісні

тяжко карає бог

хай другі не вірять —
собі пророчу


ПЕНТЕЗІЛЕЯ
та королева
що майже зрослася з конем
озброєна мов твердиня
що вітром гасає по бойовищі
розкидаючи кучері з-під шолома
в сяйві звитяг
шле блискавиці
з арбалета при вирваній груді

ватага — меткі амазонки
безмужнє плем’я

не перегнути її
а зламати так легко

пам’ятай Ахілле !


ЄВА
під деревом добра і зла
мені так банно
наче на ньому я розп’ята
а я ж розп’ята
на Оріона кагачах

буде мій довгий вік
вигнання віком
м’якуш гірко-солодкий
наповнитъ рот —
не святий артос

і безугавний похід хмар
затьмарить небо
а журавлиний ключ замкне
незвідані раї
моїм нащадкам


РАХИЛЬ
саван туману на твоїх стигмах, Чорнобилю !
прикидається мревом диск осмеркнений сонця
де мої дітки невинні
Іроде юродивий ?

в ізворах серця — судома відчаю
святий сан матері волочать стернею
в таврі материнськім палає розп’ята душа

Ясна весна - у щедре літо міст.
Проснулась флора, все пішло у ріст.
Бажанням пахне скрізь одним - кохати...
Та зась дурним думкам: почався піст.

(Антистрофа:
Горілку, сало й секс забрати в мас -
І цілорічним буде піст у нас.
Бо м'яса не знайти під мікроскопом
Всередині і шинок, і ковбас.)

Природи чар серденько полонив,
І ллються вірші про красу весни.
Якби гнув спину шостий день у полі, -
Не знаю, чи лилися б так вони.

(Антистрофа:
А мій народ-ратай із давнини
Радів приходу красної весни.
Веснянок тільки діточки співали,
Та хтось же ті пісні складав для них!..)

5.
Я йшла за тобою дорогами світу,
гребла океани, спиналася на вершини
в червону колиску сонця,
у човник місяця.
Я перечитала тисячу книжóк,
гортала сторінки тисяч сердець,
відшифровувала клинопис
на долонях і на обличчях.
А тебе я напам’ять вивчила,
мов рідну мову :
ти говориш до мене дзвоном утрені
і дзвоном вечірні,
і вже моя душа йде назустріч тобі
хоругвою в розмаю маївки.


12.
Стоїш у водоспаді шат
під хрестом,
чорна колоно болю.

А Син твій
скорчений, як в утробі,
скапує кров’ю.

Останній крик,
і тяжко впало на груди
чоло в тернині.

Не бачиш неба в крепі,
не чуєш землетрусу,
що вивертає могили,

не відаєш
про завісу святині,
роздерту навпіл,

не знаєш,
що ластівка звила гніздо
у складках твоїх шат,

що висиділа
з писанок
пташат.

фрагменти
(1995, 2000)

Уста – для крику й мовчання,
А очі – для щастя та сліз…
І постіль – німе клечання,
І руки – тугий верболіз,
І небо чекає грому,
Як тіло – твого вогню…
І губи зі смаком рому
Чекають двох тіл борню…
А слово неначе дотик
М’ягкого твого єства
Зривається легко в опір
Цілунку мого крила…

…Кохана – синонім щаслива.
Хтось проти? Я, звісно, що ні…

Сів розхлябано-щасливий,
Бізнесмен,
В 600 мерседес,
Вуса хвацьки підкрутив,
Борідку знизу він підбив,
Щоб торцем стояла,
Підморгнув собі в дзеркальце,
Потягнувся,губи облизав,
Дав на газ,зірвався
Мов шалений вітер гнався.
Радість неймовірна,
Бо його прокрутка,
Принесла прибутки.
Вже його ласкаво обнімало,
Тепле море азіатське,
Та банани і кокоси,
Сипались з гори,
І стрункі дівчата-амазонки,
Танцювали навкруги.
Ноги гладив їм,
Шийки цілував,
А найвродливішу,
На коліна посадив,
А вона махнула рукавом,
Щось заскреготало,
Підкинуло вверх,
В голову дало,
Аж чоло на склі,
Печатку поставило,
Носом підписало,
Зубами зажало.
Відривали всім ПОСТом,
І збирати будуть,
Всім медперсоналом.
Мерседеса на металолом.
А мораль така:
"Не лови за пір*я півня,
Бо синиця вилетить із рукава!"

Не топлю печалі у вині,
Вечір синій, очі твої – сині.
Силуети тануть в далині,
Скло не крига, не розтане, ні.
Я вже не чекатиму. Віднині

Не люблю, не спрагну. На стіні
Завмирають срібно-сиві тіні.
Аріадни нитка уві сні
Допоможе віднайти мені
Шлях додому, очі твої сині...

Ці очі вже старі. Я їм не вірю.
Мої сини католики? Ніколи!
Зреклись? Мої сини - Іуди? Звірі?
Пустіть мене. Я сяду. Серце коле...
Так важко дихати, в очах темніє...
Нехай... Не хочу я води. Так краще -
Я так не бачу цих Іуд, цих зміїв
За що ж це, Боже? Бідний я, пропащий...
Та ж за які гріхи, які провини?
Не зрадив ні батьків, ні побратимів,
Ні Бога, ні меча, ні України.
То що ж за гріх такий вже непростимий?
І що тепер, сидіти склавши руки?
Та ж ні, ще не пора в могилу,
Це не за мною ще так крячуть круки,
Я ще живий, я все ще маю сили.
Я випрошу, я вимолю, я змушу!
Сини мої, якщо цього вам мало,
Я все продам - Вітчизну, віру, душу,
Аби лиш ви своїх не продавали.

вином кленовим
сповнено келих згуби
і насолоди

Трішки часу, декілька краплин бажання
Інколи вітру, сонячних променів потоку
Погляду секунди – мовчазного зізнання
Подиху тихого, серця стукоту одного…

А тим часом вбивало
Он лайн помірне спілкування
Читання ЖЖ твого вже не спасало
І час розвіював холодним вітром
Думки мої та крихітки надії
Потоки світла із закритих вікон
На фото спалювали кольори

Насолодитись тобою поруч
Заглянути ще раз у вічі
Послухати твій милий голос
З жагою дивлячись в твої вуста

І знову ти втекла в безлику далечінь
В поза реальний світ, нулів та одиниць
Стираючи із вуст краплини погляду мого
Продовжуєш цвісти поза життям моїм.

Тремтить рука, тремтить струна...
П’янкий я трунок п’ю.
Для тебе - хочеш? - я - війна,
Я всіх умить спалю.

Тремтить рука, тремтить струна,
Я вся горю, до дна твоя.
Для тебе - хочеш? - я - гроза,
У небі - бачиш? - блискавка-змія.

Тремтить рука, тремтить струна.
Дзвіночок лісовий - це я, це я...
А хочеш?.. Чуєш - тиші глибина,
У ній - я вся. Тремчу. Твоя.

Каменем упав у душу біль:
- Ти не бійся, я не зраджу, я весь твій.
Я з тобою зранку і вночі,
Хочеш - смійся, плач;
Говориш чи мовчиш.
І нікуди я від тебе не піду,
Кращої за тебе не знайду.

І полегшало душі моїй,
Бо тепер у неї є свій біль.

Коли у вікна сонце зазирне,
Коли запустить світло у кімнату,
Коли вода крізь пальці протече…
Прийде весна – ти будеш знати.

Розтане лід, і серце запалає,
Коли вона відкриє очі.
І знову радість пролунає,
І знов не спатимеш щоночі…

Став безлюдним словесний базар,
рештки світла погасли в очах,
на п`янкого цілунку вівтар
ми поклали гарячі вуста.

І в`юнами звивалася гра
та ковтала бажання живцем,
мов гусина - тілесна кора,
та розгублене в щасті лице.

Забігали на небо по млість,
розбивали на стогони жар -
це кохання непрошений гість,
що приніс мерехтіння стожар.

А довкола лиш кола весни,
та у грудях повітря на "ах"...
і не знали, де яв, а де сни
і чи в сьомого неба був дах.

Виривалось на видих "візьми..."
і відлунням трималося в такт...
"ти" і "я" у симфонії "ми" -
ноти втілення грішного "так".

3 Березня 2008

Захлинається
Кров.
Серце
Дні свої
Пише
Із тривоги,
Печалі,
Любові
Й жалю.
Я ніколи,
Коханий,
Тебе
Не залишу
І нізащо
У світі
Не розлюблю.

Політ – рух, пересування в повітрі.
Падіння – моральний розпад,
занепад, забуття всіх моральних підвалин.
(Із тлумачного словника)
1
Політ відчути можна і в падінні,
При цьому уявляючи собі,
Що, наче птах, із крилами на спині,
Ти підкорив висоти голубі.
Такий політ тривалим не буває:
Яким гіпнозом ти не володій,
Земля завжди суворо покарає
За самовпевненість і легковажність дій.
2
За самовпевненість і легковажність дій
Платити треба за окремим рахунком.
Розплата – не в монеті золотій
Й не у валюті вищого гатунку,
Ціна помилки – доля і життя…
І добре, якщо тих, хто справді винні!
За їх ілюзії, за їхнє забуття
Платити не повинні покоління!
3
Платити не повинні покоління
За помилки отих “псевдоптахів”,
Що з невластивим для птахів сумлінням
Лиш до барила тягнуть, в теплий хлів!
Та поки що, тут правди ніде діти,
Конкретно і не скажеш, хто крадій.
Доводиться усім за все платити,
При цьому позбавляючись надій.
4
При цьому, позбавляючись надій,
Ми не втрачаємо надії головної:
Є Україна, і знайдуться в ній,
Як в Біблії, достойні власні Ної!
І наш ковчег здолає цю негоду,
Достане працелюбства та освіти,
Терпіння, сили й мудрості в народу,
Щоби підвестися і в висоту злетіти!
5
Щоби підвестися і в висоту злетіти
Ми маємо достатньо вже порад:
Чужі і наші рідні неофіти
Щодня влаштовують ідей парад.
Та не з моделей виростають крила!
Щоб бачити в “населенні” людей –
Це ж люди, а не лиш “робоча сила” –
Не треба модних і гучних ідей!
6
Не треба модних і гучних ідей,
Щоб у людині бачити Людину.
Ні наш, ні закордонний Прометей
Вогонь з Олімпу не несуть на Україну.
А принесуть – напевно згасне без олив,
А як не згасне – що із ним робити?
Щоби вогонь землі не обпалив,
Потрібно просто землю цю любити!
7
Потрібно просто землю цю – любити
Такою, як була, як є, як буде!
На цілий світ цю землю не ганьбити,
Волаючи “Я – патріот!” на повні груди,
А через день, напозичавшись за кордоном,
Ногою човгати: “Все зробимо, о’кей!”
Важливо жити за своїм законом,
Потрібно просто дбати про людей!
8
Потрібно просто дбати про людей?
Читачу, маєш право здивуватись:
“Де логіка вірша? Падіння, Прометей…
Поет, мабуть, хотів похизуватись?
Або незграбно в ерудити пнувся?”
Не гарячкуй, читачу, в нетерпінні.
Є логіка! Вінок думок зімкнувся!
Політ відчути можна і в падінні!

9
Політ відчути можна і в падінні…
За самовпевненість і легковажність дій
Платити не повинні покоління,
При цьому позбавляючись надій.
Щоби підвестися і в висоту злетіти,
Не треба модних і гучних ідей.
Потрібно просто землю цю – любити,
Потрібно просто дбати про Людей!

Листопад 1996

Заглибитись в себе
І вудку кинути в душу.
На зеленостеблах
Знайти нерозкриту мушлю.
Що далі? Що там?
Перлина чи крик безодні?
З завішаних рам
Зрядь люди – бідні і модні.
В кімнаті душі
По-рідному пахне м’ята.
І пишуться вірші…
Та осінь холодна й проклята
Не стишує ходу.
Визбирує з озера листя
І лиє небесну воду
На створене власне місто.
Закинути вудку у душу
Гачком розгадати сутність.
Пробачте. Я йду. Я мушу!
Шукати у світі мудрість.

Кінчається літо
і осінь влітає, немов навіжена
на крилах депресій, запоїв і втом
Витаєш у мріях, здіймаєш знамена
Чекаєш коли у тобі запалає любов

Кохати, брехати, немов навіжений
Улюблену жінку і в тілі вино
Вбиваєш у собі спокій шалений
Коли помічаєш зусилля того

хто принесе тобі карти і усе розкаже
Зіграєш востаннє, немов це Таро
Зігрієш, осіннє, химерне кохання
Яке вже наклало на душу тавро.

І карти вин, для тебе як мапи
Ти їх капітан, між берегами місток
Під ранок, лягаєш стомлений спати
Від пестощів ночі і пастки думок

Лягаєш холодний —душею і тілом
Жіноча рука тобі не Спас
У пам’яті зостанеться лиш погляд хтивий
І на подушці — волосся пасма

Біль відкриває шляхи для пізнання
Порозуміння дається не легко
Ти є людина, що зайшла далеко
І вихід не знайдеш, не прийде світання

Не прийде прозріння, без віри у Бога
Лукавість усмішки — формується звичка
На дворі веснянки, на дворі капличка
Але без молитви ти рушиш в дорогу

Йдеш, наче злодій, потупивши очі
Ступаючи тихо, відчуваєш провину
І друзів голоси позаду линуть
Ти згадуєш ніжні повіки дівочі

І згадуєш, як ти малим захищав
себе, свою правду і батьківську почесть
Ті бійки давно вже скінчились як пошесть
Все збУлось й забУлось. Себе ти шукав

…І все-таки знайшов..
Розбитим край далекої дороги
Попереду себе ти впевнено йшов
Забувши про рідні батьківські пороги

Забув про її очі і її журбу
Відвертість поцілунків, легкість фраз
Утім, ти прагнув вище за екстаз —
Почути спів пташок в трояндовім саду

Співали всі: від соловейка до заморського колібрі
Троянди квітли мовчки, не порушуючи час
Минеться шелест тиші — вже не буде нас
Ми наче кулі — були різного калібру…

Найважче зруйнувати стіну.
Особливо, коли ця стіна між тобою і твоїм Богом
Хоча, що я кажу — Господь один для всіх
Про це знають усі, навіть Жадан
Який по молодості фарбував Ісуса
у колір комуністичного стягу…

Внутрішню стіну,
яка відмежовує тебе від самого себе
Іноді важче зруйнувати
Ніж бетонну перешкоду
на шляху до земного раю

Інша стіна, яка назовні
Віддаляє суспільство від твого власного «я»
Може впасти, як тоді, у Берліні, у 89-му,
Якщо звичайно постараєшся
І тобі це, справді, потрібно.

Істина каже: «Стукайте і вам відчинять».
Малося на увазі двері
(щонайліпше серця пастви)
Але там нічого не йшлося про стіну,
за якою — інший бік;
про непробивну стіну
людських комплексів і страхів.
Стукайте і вас почують
за стіною. Але пробивати її
доведеться тільки вам

(неневисникам слова "ВІТЧИЗНА")

На Кульпарківську до Львова всіх пошлю -
пальцем викажу вітчизні співчуття.
Я курвлю - тому що не люблю,
бо таке моє розкурвлене життя.

На історію, на віру наплюю,
місто ноги роздвигає на путях.
Я курвлю - тому що не люблю,
бо таке моє розкурвлене життя.

Напишу фігню - ше трохи поблюю,
оголю свої правдиві почуття.
Я курвлю - тому що не люблю,
бо таке моє розкурвлене життя.

А на носі курву-землю зарублю,
"курви син" звучить блатніше за "бадя".
Я курвлю - тому що не люблю,
бо таке моє розкурвлене життя.

Kurva-LOLльчика до язя притулю
хай не тхне моя поезія. Затям:
Я курвлю - тому що не люблю,
бо таке моє розкурвлене життя.

3 Березня 2008

Дівчина красива та струнка,
Найшла молодика,
Ніжно усміхалась,
До нього притискалась,
В танці еротично,
Так відхилялась,
Очі вверх так піднімала,
Губки надувала,
Як лебідка крильцями,
Шийку обнімала,
Ой горить всередині,
Опікає груди,
Почуття так рвуться,
Два сердечка в такт б*ються,
"Та скоріш візьми мене,
Мій Атлантик, щастя буде"
Привела його в квартиру,
Стіл накрила,постіль постелила,
Вийшла на хвилину,
А Атлантика трясе,
Колотуном б*є,
Піт градом ллє,
Хильнув коньяку чарчину,
Поперхнувся, гикнув і заткнувся,
З горя молодик присів,
Носиком тихенько засвистів,
З усієї сили захропів.