Якщо вам приснилося, що ви спите
і бачите себе уві сні сплячим,
прокиньтесь скоріше й забудьте про те,
і будьте реальності вдячні.

Якщо ви спите і не в силі проснутись,
розслабтесь!.. спокійно!.. це сон.
Лише в сновидіннях нам можна забутись...
не бійтесь! Туман – лиш фантом.

Якщо в вас безсоння від пересипання,
а совість мордує за те,
ковтнути снодійне – останнє завдання...
Уяви заповнять пусте.

Якщо вам здається, що все – не насправді,
що це – фантастичне кіно...
згадайте про залишки правди у жарті
й допийте кріплене вино.

Для мене музика – наркотик й, відповідно, навпаки.
Солодка гіркота на дотик, та світ тереном терпкий.
Він знущається із фанів, що обожнюють його;
Світ – жорстокий, світ – поганий... Буде битва: хто – кого
Переможе, може й, знищить і забуде назавжди?
Й тим покаже: а) хто є вищий, а хто слабший до нужди;
(б) Хто ще кинеться в криницю, у якій є тільки дно;
(в) Хто сховається в темниці й замурує в тінь вікно.

Для когось Сонце – просто лампа, трохи більша, ніж 100 Ватт,
А ніч – тюремна стіна й дамба... цвіте за нею райський сад.
В ньому арфи і арфеї, ще й Венера на траві,
Яку звуть не то німфея, чи морфея у труні.
Я невпевнений у виді, а, тим більше, це латинь,
Головне, що всі там ситі! Їм набридло твоє б-р-и-н-ь
І твоя стара гітара із фанери з ялівцю,
Що згубився серед хмари і туманних волоцюг.

Психодурманні віртуози разом з тими, які з ним
й тим, яким потрібно дози... (світ здається навіть злим).
Віртуальні Дісней Землі, декорації на склі,
Електрички і підземні всюдиходи /ще малі/.
Хто це: я чи підсвідомість? Несвідомість це чи я?
Я знов зник, але натомість заслужив лиш ніху . . .
Як знайти у темній скрині в темну пору темний слід?
Чи поможе в цьому скринінг? Чи дістати бензин й лід?

Лабораторія у центрі ядра землі й наших думок,
Які попали в чашку Петрі і знов халат їхній намок.
А вони з хвилину тому ледве вибрались із сну...
Лом здолає тільки лома!.. тільки з ломом йдуть по дну;
Тільки з каменем на серці входять люди у запій,
Дехто – просто (ти не сердься); якщо-щось кажи: “Відбій!”
І я піду неслухняно, без бажання і мети,
У туман, де п’яна мама каже кішці: “Підмети!”.

Для мене гіркота на дотик є солодша за щербет,
За халву і за наркотик разом взятих у сонет
В співвідношенні такому, щоб давало тільки кайф,
А не кидало по комах, які підло ставить life.
Життя повне звуків й глюків, що вібрують саме нам...
На проспектах вкрали люки й світлофор, який був сам;
Лиш вночі до нього в гості прилітав рій світлячків,
Та тоді він їм зі злості збільшив ватти в сто разів.

Замикання... іскри... сяйво... із сапфіру тарілки...
Раз поява, раз щезання... страх вирубує кілки...
Для труни, так-так, для гробу... в груди встромить кельтський хрест...
В морзі знімуть якусь пробу... щоб не здох з голоду пес.
Як прокинутись без поту? Як забути страшний сон?
Надоїло все до рвоти! Табуретка – вірний трон.
Лампа-Сонце і мотузка замалюють в тінь вікно...
Й нерозчинна густа пустка – намальоване кіно.

Bad girl

Ти назвала мене сьогодні
вже не вперше, чужим ім’ям.
Все закінчено, з мене годі!
Ох яка ж ти, виходить, змія!
Як могла докотитись до зради?
Ну, кажи! Хоч правда й гірка…
Заспокойся, милий, насправді,
То у любощах гра така…
…………………………….

Bad boy

Ти сьогодні такий ласкавий
Ти приніс мені чашку кави
Прямо в постіль, у тепле ліжко,
Пестиш ручку, цілуєш ніжку…
Запопадливо дивишся в очі,
хоч би часом тебе не зурочить..
ну, кажи вже,нечиста сило
де тебе до ранку носило?!!!
………………………………..

Гримнув дідько із барлога.
Придивились – то Балога.

Досі гримає дверми
від барлога – до тюрми.

11.07.08. Зошит «Дитячі віршики»

(за мотивами НТ)

Ну от і все - нарешті протрезвій.
Ні, це не ангел, це твоя Наталя.
Слова забулькотіли, -Ба-ба-бій!
Ну я ті зара, хлопе, накрохмалю!
В якої хуни шхуну швартував,
мій на три букви кишеньковий мачо,
з котрими плавками вдававсі вплав!?
Ніц не балакай - по помаді бачу.

16 Липня 2008

Велика хата опустіла, -
Сім’я в Канаду полетіла,
Щоб долі кращої шукати,
Лиш дід лишився доживати
В своїм селі, в своїй хатині,
Старий…, став тягарем родині.

Годинник цока. Ні душі.
І так самотньо на душі,
Лише зітхає Самота
І привид спогадів літа.
І тихо скімлить пес у буді…
Йому самотньо теж, приблуді.

І нащо дідові хатина,
Як за кордоном вся родина…
Замовкли, стихли голоси,
Від розпачу хоч голоси…
Отак і дожива літа
Старенький дід і Самота.

Я майже що вбитий, я майже що мертвий,
Лишилась дещиця – до серця мікрон,
Мій мозок порожній, і майже що стертий
Останнє щось бачить. Якийсь віщий сон?

Розхнюпався зовсім, неначе дитятко
Розтер оченята німим мозолем
Скоріше покличте і маму і татка
Щось сталось сьогодні з малим королем.

Якийсь надто чуйний чи надто затятий
Як вперше зіткнувся з людським на Землі
Забув як вже років тому із десяток
Не вірив нікому і навіть собі?

Скакав оптимістом по снах веселкових
Співав про поразки лихих королів
А зараз дивуєшся голосно з того
Що сірим затхнуло із тих кольорів

Відкинь кольоровість, спектральність, прозорість
Зніми окуляри і очі протри -
Навколо реальність, а не ілюзорність
Навколо все справжнє, а не твої сни.
......................
Зітхнувши допив я свій чай запівнічний,
За браком води не прибравши пішов
Цей день був тяжкий, але не трагічний
Якщо він не вбив мене, то не зборов.

Йодид украденої ртуті
В склянці компоту з сухофруктів –
Активний компонент убивства,
Що діє виключно на ціль.
Мішень із хрестиком на плоті
Спіткає смерть на повороті,
Й цей ”цирк на дроті” у театрі
Залишить в спогадах лиш сіль.

Кристали білої холери –
Прокляття перцевої ери –
Збентежать шоком свіжі рани
І ми станцюємо фокстрот.
Пекельний танець без антракту
Символізує святість акту,
А чорний вершник й повний місяць
Затоплять сріблом помсти грот.

Шкатулка загадкових спецій
Допомагає небезпеці,
Останній штрих – кров із ворони
В колисці смороду й сміття.
В ній безліч різних паразитів,
Отрут, Іуд і сперміцидів,
Щоб не розмножувались хворі,
Що ставлять сцени про життя.

Всі ноти – в оркестровій ямі,
Та музиканти сплять без тями
Від сексу з духами морфіну...
Не бачить сни лиш диригент.
Мабуть, тому, що він убитий,
Спожитий часом, життям ситий,
Немов актор німого фільму,
Що поза кадром п’є абсент.

Некрополь балерин й артистів,
Нічних прибульців й трубочистів
Затих й сховався за завісу
Від антипатій і яєць.
Глядач – це критик безсердечний:
”Життя триває безконечно!”
Щось має бути після вступу:
Спочатку титри, втім кінець.

Які у злочину мотиви?
Поганий настрій? Осінь? Зливи?
Важке дитинство чи бажання
Відчути втіху слів судді?
Маніяк-убивця! Чикотило!
Над ким куштуєш свою силу?
Над ким знущаєшся, тварино?
Ця гільйотина – дар тобі!

Декапітація – реклама
Фресок вогню й насильства гами...
Гвоздики, кинуті під ноги,
Щоб непомітна була кров.
Така вистава – кожен будень –
Є незалежною від суджень,
Які обманюють нас грою,
Яку придумує любов.

Ще три коктейлі – й центрифуга, голова обертом і труп.
Тіло впаде у ноги друга, що після бару завів в клуб.
Стриптиз без усмішки, без гриму... анатомічний манекен!
Якось природно це й красиво, тільки в очах – стакан й бармен.
Він ніби дивиться на мене, ніби й не дивиться – він спить,
Немов портрет із плівки ”Свема” гіпнотизера... це болить.
Зліва сидить сонна блондинка, курить ментол і п’є вино,
А я – людина-невидимка... Ну і нехай! Це все одно!
Якби хоч хтось тут ще щось бачив (принаймні – хтось, принаймні – щось).
Серед сліпих немає зрячих! Когось б зустрів, хоча б когось.
Пристрій нічного підглядання за тими, хто вже почорнів
Й почервонів від слів й злягання серед розпусти вечорів.
Посеред сцени дискотеки, посеред п’яних учениць
Ковтають слину завтра-зеки... Губиться сенс серед дрібниць.
Потяг до іграшок і ігор, вистава сміху в дитсадку...
Тепер маніяк, ґвалтівник, кіборг, що вдень ховається в кутку.
Один лимон й пляшка текіли; не треба солі, є сльоза!
Вже зблідла й тьма, і сонце – біле... Хтось, може, й проти, та я – за!
Пів літри антидепресанту знімає втому й злість думок.
Для когось: ”Це є забагато!”... насправді, це лиш перший крок.
Алкоголізм – шкідлива звичка, хвороба розпачі й проблем;
Але яка поважна кличка: Дракон, Що Дихає Вогнем.
Іще ковток – і ізолятор, якщо ще два – кома і морг,
Тобто кінець життя і каторг, й вже не боржник... смерть спише борг.

Я сів, щоб потім не вставати, бо знав: як встану, то помру,
А я не хтів тоді вмирати і покидати цю нору.
В ній, замість неба, сира стеля – цементно-сіра, мов зола.
Звичайно, краще у пустелі... Так, краще там, де нас нема!
Та що поробиш, треба жити, де народився і помреш.
Свій рідний дім треба любити... Вміти вмирати варто теж.
Життя у бункері – кротяче: навколо – ніч, навколо – тьма,
Від неї сліпнуть вчора-зрячі... крім темряви нічо нема.
Я б міг піднятися на ноги, та я б упав... я чув це, знав.
Тому й схиляюсь до підлоги – першооснови вступних глав.
Вона лінолеумно стерта, також, холодна і слизька,
Така ж підлиза й підла стерва, маска їй личить до лиця.
Мабуть, я теж їй до вподоби, поранений завтрашнім днем.
Так, ми – коханці, ми – нероби; в нас трон рифмується із пнем.
На цьому спиляному дубі сиджу я так, мов й не вставав...
Я у в’язниці, в пастці-кубі, який з депресій сам скував,
Й сховав у себе все навколо, втративши ціну всім речам...
Так і живу (живу проколом) й бажаю ясності ночам!
Так-так, ночам, в яких згубився, коли ховався від зірок,
Бо був дурним й сліпо влюбився у їхнє моргання й пісок –
Сипкий, морський, трохи солений; більше скляний, ніж кам’яний.
Він знає все, усе про мене й про мур пустельний цегляний.
Точно, що є це – я не знаю, мабуть, – розділення думок.
Я і ненавиджу, й кохаю... я – геніальний ідіот.
А, хоча, ні. Я – просто смертник, який чекає свою смерть.
Вона пришле пустий конвертик й все полетить у шкереберть.
Там буде битись, мов птах в клітці, буде дуріти, наче біс,
Який танцює балет в сітці, як лікарі кричать: ”На біс!”
На біс, корпускули й флюїди! Ми хочем ще! Прекрасне шоу!
Від нього дах у нас поїде... Добавки! Що? Шоу вже пройшло?
***
Ми знов спізнились на прем’єру, шукаючи вільні крісла,
Нам б епідемія холери промінь надії принесла.
Вона б очистила нам партер, відправивши у морг усіх...
Із вежі лишились б лиш карти, розвіяні, мов вільний сміх.
***
Я б ліг, щоб потім не сідати, бо знав її – блаженну лінь,
А я не хтів лиш споглядати на себе й незворушну тінь.
В ній, замість сонця, тьма підвалу – вугільно-чорна, лиха й зла.
Так, світла й щастя в світі мало! Так, краще там, де нас нема!

Труд материнській
Батьківське горе,
Пісні на папір
Ллються як в море .

Герої з думок
Лягають у риму.
Плекає він вірша,
Як мати дитину

Рядок до рядочка
Хореї і ямби,
Там є незгоди -
Житейські дамби.

Горе людське
З душі виливає
Про красу наземну
У віршах співає.

Не завжди солов’ями
Співають поети,
Трибуною слово
Вміють зробити.

Героям народним
Співають оди.
Словом пробуджують
Усі народи

Кличуть на подвиги
На ратні походи
Слово як лезо
До серця доходи.

Дата виготовлення даного настрою до непрочитки закреслена сажею.
Безповоротно грудьми розриваючи простір лечу до німого обмеження.
Весь понеділок, мов п'яний індастріал... Сутінку злитками себе заощаджую.
Тисне на газ сміло наздоганяючи віра. Мовчу й уникаю обстеження.

Лезо залежності вдягає в наручники: залізні напульсники - пломба реальності.
Дай мені світла свого неяскравого, дозволь мені "видіти" мною омріяне.
Писк обережності! Рука на підручнику. Пізно калічити ромбів формальності.
Байдужість розквітла лівого й правого світу мого, а всіх інших - розстріляно.

В нагрудній кишені життєва інструкція (можна/не можна; варто/не бажано),
Оптимізм натщесерце лічить-калічить. "Врятуй й збережи" на звороті розп'яття.
Не забруднюйте жмені, виконуйте функцію, що із вами тотожна і в снах відображена.
Механізм обірветься, і це лише свідчить про даного настрою вдале зачаття.

Лівою.
Лівою.
Лунко крокує час
У м’ясорубку всіх спогадів і минулого.
Голосом хриплим вигукує совість: „Ату його!”
Справу закрито.
Жовта світлина анфас.
Спогади-листя палають в мені-вогні.
Цій інтервенції вересня бракне осені.
Падає тіло, як яблуко в збіжжя росяне.
Падає тіло...
Ти знаєш, такі смішні
Ці поривання приречених жити.
Ти
Їх напуваєш водою (а кажеш – винами).
Шлях прокладаючи в небо крильми і спинами,
Ти наречеш себе ангелом німоти.
Плакати просто і радість таки проста.
У м’ясорубці від сліз іржавіють деталі і
Ллється вино починається вакханалія.
Лівою.
Лівою.
Сursor festina.
Sta.*


Сursor festina.
Sta.* - з лат. бігом руш, стій.

Вертає молодiсть своє
Моя Наташа щастя п'є,
Колишню грубiсть i гостроти
Цi чоловiковi турботи
Прибили мов волога пил,
Та як не тягся б Юра з жил
В дружини погляд обережний,
Покiрний, деколи бентежний,
Вiдкритий, вiрний як дамаск.
Зарання повниться вiд ласк
Очей зористих свiтлий танець
I сором'язливий рум'янець
Й волосся хвиля дорога,
Вона готова... як слуга
Думки змирити протилежнi,
У неї рухи всi належнi
I навiть серця стук, як смiх
Звучить повiльно чи вiд втiх
Лунає барабанним боєм
Немов загiн парадним строєм
Карбує чiтко кожен крок,
Несучи лавровий вiнок.
Нащо рядки багатослiвнi,
Удари серця завжди рiвнi,
Йому байдужа воля фраз
Шаленний гул спинити враз,
Щоб ще сильнiшим звитись валом
I в мить проткнуте гострим жалом
Затрiпотiть, як прапорець
Воно не хоче, цих фортець
Одним бажанням не здолати.
Тi, хто зламає долi грати
Знайдуть спорiдненiсть душi,
Тих i в простому шалашi
Не скривдять долi перепади,
Немає в свiтi тої влади,
Щоб катом назвала любов,
Нещасний, хто її знайшов,
Щасливий, хто її не знає,
Як Юра плаче i страждає.
Свого майбутнього блакить
Вiд хмар грозових захистить
У нього впертостi з надлишком,
Та все ж не будучи опришком
Вiн мстить криваво не умiв,
Уяву власну скiльки днiв,
Як не напружував, натомiсть
Достойним намiром свiдомiсть
Занурить поступово в тьму
Все не виходило йому.
Нерiдко внутрiшня тривога
Стає молитвою до бога,
Схиляє в час журби до слiв,
Яких уголос не схотiв
Сангвiнiк мовити недавно,
Нiщо не вiчне й незабавно
Дивитись як наш Юра схуд
I ближче культових споруд
Ходити став частiше днями.
Аж тут нагодився з гостями,
Переобтяжений в чинах,
Татусь, колгоспний падишах,
У перших реченнях до цього
Я вже розказував про нього.
У господарствi лад, в сiм'ї,
Що в залiзничнiй колiї
Надiйнiсть, мiцнiсть бачить око,
Та випадково щось глибоко
Кровинка, рiдний син зiтхнув,
Пiзнiше ще раз, знов почув
Грудей недавно твердих стони,
Терпець урвався, вiн закони
Всiх церемонiй знехтував,
Як хитрий єзуїт спитав
Гнiтючих настроїв причину.
I довго-довго батько сину
Вчував, розмитому плачем,
Затим надимленим сичем
Ще довше виразно мовчав,
Нарештi впевнено сказав:
- У кого вдача й нерв залiзнi,
Той хай присвячує Вiтчизнi
Пориви вiрних почуттiв,
Мiж скель i кам'яних полiв,
Де небо й вночi не холоне
До бляклих кольорiв червоне
Там з тiла власного додасть,
Любов свою назве - напасть,
Коли здолають серце муки,
Таємна помста, ось поруки
I захист синовiй сiм'ї,
На цiй землi ми хазяї.

Ну от і все. Ти вже не мій.
Ні, це не ранить. Це вбиває.
Думки німі. Слова німі.
Останні звуки. Вириваю.
Зусиллям. Із душі. Сама.
Без анестетика. Не плачу.
Болить. Жива. Хоч і німа.
Та, Богу дякувати, зряча!

***

я знаю, що ти не повернеш
мою половинку серця
та вона мені і не потрібна
я навчилася жити без неї
виявляється так буває
так що можеш залишити
ту половинку собі
як трофей
і втикати в неї шпильки
чи скористатися як мішенню
знай, мені не буде боляче ніколи.

Поховались зорі в небі
В ночі не палають
Плачуть хмари в висоті
Сльози опускають.

Б’ються їх сльози
У вікно моє.
Свої роси – коси хмара
Землі відає.

Зверху чути гомін
То хмари грають.
Зоряні світила
Від ночі ховають.

Темінь застелила
Наземний килим,
Лиш блискавка променем
Пробіжить над ним.

Чемно віями
Вітер грався
Срібна лінія
твого вальсу

Хибке мариво
Тонких течій.
Плечі звабливо-
Недоречні

Дихай високо
Мрій миттєво
Решта, вислухай,
Несуттєво

Хвилі-контури
Снів прозорих
Ти повторюєш
Сторазово

1.
Мовчати в час, коли застрягне слово.
Щось низькосенсове в чуже стромити вухо
Коли вуста преречено зімкнуться
В дурниці на зразок "Мені тебе вракує"

Можливо, загубитися у прірві
Стрімких іллюзій "Ми разом навіки"
Зронити декілька перлин "Так само, люба"
І, наче мотлох, бути осторонь від правди.

Продовжити "базар" у тому ж дусі
Але надійність мати під рукою -
Чиюсь коханку - наче злодій - зброю
(Користуватися на випадок поразки).

2.
Ми не приходимо на суд, щоб засудити.
Нас не засуджують. Нас зраджують за фактом.
Лишивши місце втіхам на подвір"ї,
І сльози геть (на випадок пожежі).

Ми з міста переліземо в місцевість
Ми грубістю накриємо свободу.
Мовчати в час, коли защемить в горллі
Нам ліпше без зубів, аніж із серцем.

За упокій душі свічки згоріли
Бо хтось подбав про світлом розрахунки
Зі святим Богом крепким та безсмертним
А мо", свої практичність внесла зміни?

Можливо, сходи відбивають світло?
Чи Абелева кров ляка злих духів?
Вердикт: зарано ти торкнувся слова.
Та горе матері твоїй, коли запізно.

Ти повертаєшся
І крок за кроком тане
Образи крижана стіна,
Хоч слів нема і сліз нема,
Відкривши очі ледь, старанно
Ти посміхаєшся.

І двері відчинились
Душі розхристанно-німій
І всесвіт гаряче в мені -
Твоєму келисі - відбився.

Ти не сховаєшся.
Ми знайдемось у цвіті
Сновидь аморфних. Крадькома
Народимось у сонці на
Коли не Цьому - Тому світі.

Ти залишаєшся.
І як би не хотіли
Нас розлучити сніг чи дощ
Посеред мокрих днів та площ
Бракує тіні гарних тіл, а
Ти повертаєшся!
Блищать вологі крила

Біля твого вікна мальви-баскетболістки
Я не чекаю звістки, звикла давно одна
Звикла звечора йти поміж руками колій
Очі темні від болю, теплі ріки вина
Ллються лютим дощем, пауз сонячні сміхи
Звикла жити без втіхи, в неї рамка тісна
І картинно вона шкірить вставлені зуби
Мальви кольору згуби біля твого вікна…

Полуднева спека і листя шепоче:
“Пити!”
Натомився вітер і десь загубив
оазу,
У пустелі міста поволі вмирають
квіти.
На могильних плитах: “ Пробачте, що ми –
не разом”
На асфальтній шкірі лежать авангардні
зебри, -
Пішохідна зона і левам – завжди
червоний.
Мезозойську еру дивують бетонні
ребра,
На дерева схожі, позбавлені тільки
крони.
Птеродактиль ситий укотре летить
на південь,
Проковтнувши разом до біса багато
люду.
Татуаж газети – "існує Париж і
Відень",
То дурниці певно, дурниць вистачає
всюди,
Але точно знаю, існує земля
далека,
Де колись залишив частину живого
серця...
Оглядаюсь вкотре, - лише склобетонна
спека.
Ох, яке ж бажання “послати” уголос
все це!

Утреннего солнца луч
Сквозь окно ласкается.
Подожди, сейчас проснусь,
Сон со мной прощается.
И в прекрасном этом сне,
Перед пробуждением,
В небе пасмурном зажглось
Жизни озарение!
Озарение пришло
После грозовых дождей.
Вновь явилось солнце мне
В свете ласковых лучей!

Про що він думає, старий забутий глечик
В траві некошеній під плотом за садком?
У нього в серці оселилась порожнеча.
Але ж колись там тепло пахло молоком...

І що за сни він бачить в тиші серед ночі?
Через розтріскані старі боки в дірки
Зірки допитливі знайти щось мабуть хочуть,
І потай порпаються в ньому залюбки.

Чи він боїться сам у себе зазирнути,
Щоб не розлити свою темряву в світи,
Щоб не впустити в трави чорної отрути,
Щоб не спалити, щоб не обпекти…

Отак і я тепер, як той старезний глечик...
Здається й досі наче пахну молоком,
А зазирнеш – пекуча чорна порожнеча
Папір забризкуючи стелиться рядком.

Ми запиваємо солодким чаєм
Безсилля власного гіркоту.
Такі собі кухонні патріоти…
Воюємо і печиво ковтаєм.
А спорожніє чайник і горня:
Ідемо з кухні – скінчена борня.

Незраджені Христи, Непрощені Іуди
Фанатики дощу і сонячні сини
Куди ідете ви, з’явились ви з від куди?
І звідки знати вам хто є насправді ви?

Пророки ста ночей, що будуть за ста днями
Поборники гріхів та тільки не своїх
Кричати можна так піввіку, до нестями
Але як ви святі – то як вам знати гріх?

Противники брехні, які не чули правди,
Ні-те-ні-се-борці, з прихованим Ай-Пі
Чи зрадьте чи згрішіть, хоч раз підіть зі стада
І може буде шанс померти на хресті.

Тот запах высыхающих белил,
Которым детство наполняет память,
Всплывает иногда, и временами
Мне не дает спокойно спать. Угли
Растопленной печи почти не греют,
И двор огромен, словно на земле
Заключено в негреющем угле
Значение моей гипербореи.

Тот мир, далекий и почти не мой,
Следы прошедшей первой обороны
Хранят, притихшие навеки, бастионы
Своей гранитной памятью немой.
И крашенные черной краской ядра,
И пушки, по которым пацаном
Я лазил, как в обшарпанном кино,
Всплывают двадцать пятым кадром.

И море - в детство путь через тоннель,
Прорубленный от Ушаковой балки –
Куда лишь память (неуемный сталкер)
Ведет по Корабельной стороне.
Скупой на кадры, но надежный автор,
Она – лишь разума туманная игра –
Дает понять, что в детстве не было "вчера",
В отличие от радостного "завтра".

Ти лиш мій друг, товариш, вартовий
Моєї вірності і безпорадності німої,
Ти та з якою я нестримно молодий,
З якою майже що стаю самим собою.

Ти лиш мій сон, незбутній чистий сон,
Який ніяк я додивитися не можу,
З тобою серце битись хоче в унісон
Та серця твого я не потривожу.

Прости мене за те, чого не зміг,
Прости мене за те, чого не буде,
Собі ж простити цей пречистий гріх
Не зможу і нічого не забуду
..................
Як любиш, то кажи, а не мовчи,
Нехай відмовить чи ти сам відмовиш,
Топтати серця аритмію зможеш ти,
А з серцем безсердечно-вірним жити зможеш?

Казковий, розпорошений світанок
І сонце сходило десь там внизу
Це ніч,- четверта ще не зовсім ранок,
А прийде ранок врешті я засну

Десь з-за Дніпра, із-за Лівобережжя
Через стовпів-будинків частокіл
Світило сонце стиха й обережно
Сховавши поки свій спеко-тротил

Крізь сірий смок чи дихання болота,
Що там було не так уже й давно
Проміння впало і ранкова цнота
Втекла із вічних пагорбів в Дніпро

І всі хто тут – із бронзи хрест і лампи,
Що обліпили хрест немов хрущі,
Андріївська, Вітчизна-Мати й Лавра
Примружились у день цей ідучи

І лиш Поділ сховався у подолі,
Загородившись наче звідусіль,
Іще дрімав, легені його кволі
Спочинок мали, тамували біль

Мов висипка усі його квадрати
Авта покрили дрібно-прищові…
Повз них крокую, зараз буду спати,
А може все наснилося мені…

Піднімімося з колін
Досі жити зігнуто.
Випрямімо плечі
І скажемо всім,
щo пережито,
Ніщо не забуто.
Не забуті тортури,
Що робили звірі.
Досі могили не знайдені
Предків у Сибірі.
Діти України
Скажімо вже ні!
Досі чужоземцям бути
Ґаздами на наші землі!
Росіяни,поляки, німці,
Що народились
На наші землі
Полюбіть Україну
Цю землю і мову народу,
Не хайти, не паплюжте її.
А заблуди всякі, які вирищать,
Що їх ущемляють,
Валізи на плечі і туди
Де рідну державу,
І мову вони мають.
Люди без нації ,
Люди без роду -
Це відщепенці
Зрадники народу.
Діти України,
Що тут народилися
Для яких ця земля -
Рідна мати,
Усяке сміття
не несіть до хати .
Говоріть по Українське,
Мовою нації.
Мова суржиків
веде до деградації.
Деградується мова,
А так же культура,
Деградується так же
Людська натура.
Живете в державі
Що Україною зветься
І мова державна
В державі ведеться
Між собою
На вулиці в дома
Хай буде між вами
Рідна ваша мова
Мову нації і держави
Ви повинні знати,
Вивчайте її,
І поважате!

*
неначе люди у імлі, неначе оперні фантоми,
явились ви у сні мені і я спитав у себе: хто ми?
може, ми – привиди? чорти? може, загублені прибульці? –
не знаю я, а, може, ти підкажеш, хто сидить в бурульці,
хто заховався в дзеркалах і, чи реально знайти тіні
того, хто стелиться у снах, яких ще вчора покрив іній.
**
неначе хробаки в землі, неначе підсвідомі гноми,
зникаєте ви у золі… і я лишаюсь один вдома.
та, хто я є? невже, відлюдник? самітник чистого листка?
чи, просто, помилка й облудник нетрадиційного зразка?
***
неначе кораблі на дні, лежать всі ті, хто колись плавав…
добраніч, Сальвадор Далі, сни малював ти непогано!
****
та текли ночі, ішли дні – й тебе здолала трамонтана

якщо тобі здається,
що всі навколо – психи,
задумайся тоді, ким же є ти!
по-різному ж стається,
тим більше, що від пихи…
я можу і пройтися, сам лети!

не вірю в твоє небо,
бо там одні лиш хмари,
і взагалі дивуюся тобі;
як можна, як не треба,
й навіщо всі ці бари,
коли давно загублений в юрбі?

нема сенсу ховатись,
ніхто навіть не гляне,
куди повзе здихати твій слимак;
логічніше – зірватись
до того, як зів’янеш...
лише зелений вартий чогось мак!

Всю ніч між хмарами хтось рушив стіни
І світло то вмикав, то вимикав:
Когось шукав безтямно і невпинно,
І темряву у відчаї змивав.
І врешті та розтанула під ранок.
А хтось незнайдений лишивсь на самоті...
І тільки липа стомлена на ганок
Розсипала всі крильця золоті.

демонтаж фундаменту
ностальгійних спогадів
є каталізатором
безнадійних снів;
навіть попіл спалених
фотографій поглядів
цілком не розвіється,
як і пам’ять днів.

тож тримай цю усмішку,
лиш тобі даровану,
що так тонко вклинилась
в ланцюг ДНК,
бо така ж і лишиться –
сонцем зацілована,
ніжна, як морозиво,
мов вино, п’янка.

й не забудь, що камені,
ще колись поскладані,
просто так не падають...
все лишає слід!
і не стерти пам’яті,
мозок так обладнаний,
серце теж не викинеш,
як з бокалу лід.

Зробив заяву ліскомстат,
мовляв, поменшало Зайчат
Пустив аналіз швидко в хід,
І бачить: зменшився окіт!
Найголовніший в лісі Вовк,
що часто воду в ступі товк,
Негайно скликав мудре віче,
( - це справа також чоловіча!)
Сиділо віче день і ніч,
Гадало, в чому ж, власне, річ?
Який знайти найліпший вихід,
Щоб подолати грізне лихо?
І віче видало указ:
На роди шість морквин за раз!,
А згодом, видавати й вісім,
Щоб Зайці не перевелися.
Прийшло у сім’ї справжнє свято,
Радів новинам кожен тато,
Ніхто отямитись не встиг,
Чисельність почала рости!
Зайчата швидко підростали,
Та жодне з них смаку не знало
Обіцяних шести морквин!
Кору згризали з деревин.
..........................
Хіба ж Зайчатко винувате,
Що в лісі їжі малувато?

Поїхав Лев у санаторій.
В тісній кімнаті, не просторій,
Маленьке ліжечко, поличка,
Карафка, склянка й попільничка.
У блоці душ на три кімнати,
В їдальні стіл, дієта п’ята.
Приїхав Заєць в санаторій:
З балкона гарний вид на море,
Двоспальне ліжко, холодильник,
І кошик яблук молодильних,
Є відео: стриптиз для друзів,
А поруч – ванна та джакузі.
Дізнавшись про такі умови,
Лев напросився на розмову,
У Зайця, запитавши, прямо:
Якої, як то кажуть, мами?
Косий, піднявши вгору брови,
Сказав: «Ти хто? Звичайний Льова!
А я в конторі «Лісгайгосп»
Відомий профспілковий бос!
Дарма, що м’язи в тебе є,
Це, дурню, пільг не додає!»
…………………………….
Отож, Левко, твоїм фасадом
Є гарні гроші та посада.
Не маєш їх - тоді й курчата
Тобою будуть керувати.

Взiрець кохання, зайву кому
Я ставлю тут не через втому.
Як вiд жаги життя петлю
Я нею твердо вiддiлю
Юркових коливань два краї.
Ледь не здурiлий в чумнiй зграї,
Природньо бридких мiркувань,
Вiн iнший свiт своїх бажань
Вiдкрив для серця поступово,
Тепер щомитi нiжне слово
Наташi шепче залюбки.
Любов прихована роки
Несеться дужою рiкою,
Так пiсля довгого застою
Скресає крига на водi
I не обмежена в трудi
За течiєю зносить всюди
Мов скалки мостовi споруди.

Стрічкою вузькою стелиться дорога
У пшеничнім полі до села.
Охопила серце знов щемка тривога –
Бо давно в батьків вже не була.

У сім’ї у мене підростають діти,
І у них є іншим отчий дім,
А для мене цей зорею світить
Я душею відпочину в нім.

Хилиться додолу золоте колосся
І співає дзвінко жайвір в вишині.
Вже роки вплітають іній у волосся,
Та батьки назустріч вийдуть ще мені.

Тож веди, доріжко, чим скоріш до хати
І біжи пряміше до села.
Хай всміхнеться батько і обійме мати,
Щоби цвітом радість розцвіла

Торкнись моїх долонь
із трепетною ніжністю,
Візьми мене в полон,
що зітканий із Вічності...
І поглядом скажи про те,
що відчуваєш,
бо не потрібно слів,
якщо кохаєш.

Божевільні вогні божевільної нації,
Плачуть діти, вмирають від голоду й холоду,
Й незчисленні життя-результати руйнації,
Почуття співчуття ми втрачаємо з молоду.

Ми знаходим себе у жорстокості й відчаї,
І вбиваєм життя, поламавшись від страху,
Й боїмося, лишаємо цінності вічнії,
Й прокидаємось ранком, поблідлі від жаху.

Ми не знаємо хто ми, утрачені в просторі,
Ну а з часом загублені в плині історії,
А коли нас покличуть залишимось осторонь,
Й заліковуєм рани душі свої хворої.

Почуття замінили байдужістю й зверхністю,
Лиш себе ми до сліз божевільно жаліємо,
Й лицемірство сьогодні назвем ми відвертістю,
Це усе, що ми знаємо, все, що ми вміємо.

Не втішає чужа правота, і своя - мов собі не належить,
Скрута у перебляклих дротах на барвистих розривах мережі.
Зжовк один у піщаній косі, звис сріблястий один з небокраю,
без жалю перекушуй усі, крім бузкового - не дозволяю.

Не займай, бо поезії струм полюбляє заплутану схему:
так осяє довкола пітьму, що від щастя кісток не зберемо.
Ніби вже відболіле у всіх до судоми лоскоче, до скидня,
евкаліптовий падає сніг, зі слобідки шляху вже не видно.

Я вітаю фуфаєчний Крим, зойк імперії, вирване вим'я,
над посинілим тілом твоїм нахилюсь, поцілую у тім'я.
Через вишкір залиже слова липло-клавішна хижа потвора:
Times New Roman, дитина.ua, сірий вовк у вікні монітора.
______________________________________________
Оригінал:

И чужая скучна правота, и своя не тревожит, как прежде,
и внутри у нее провода в разноцветной и старой одежде.
Желтый провод - к песчаной косе, серебристый - к звезде над дорогой,
не жалей, перекусывай все, лишь - сиреневый провод не трогай.

Ты не трогай его потому, что поэзия - странное дело:
все, что надо - рассеяло тьму и на воздух от счастья взлетело.
То, что раньше болело у всех - превратилось в сплошную щекотку,
эвкалиптовый падает снег, заметая навеки слободку.

Здравствуй, рваный, фуфаечный Крым, потерявший империю злую,
над сиреневым телом твоим я склонюсь и в висок поцелую.
Липнут клавиши, стынут слова, вот и музыка просит повтора:
Times New Roman, ребенок ua., серый волк за окном монитора.

Александр Кабанов
(из книги " аблака под землей")

Яскраві обгортки фальшивого щастя
В вітринах бутіків й швидких іномарках
В хрумких пачках грошей зеленої масті
В дешевих, купуючих совість віддарках.

І прагнемо того фальшивого щастя
Й омріявши все, те душою палаемо,
І граемось з долею: дастся – не дастся,
Натомість глибоку тугу відчуваємо.

І в гру компромісів із совістю граемо,
А потім байдуже - і знов переступимо,
Й заплющуєм очі, і ніби не знаємо,
Вважаючи знову, що совість відкупимо.

І дні так минають: покинуті радістю,
Втонулі у винному осаді й осуді,
Закличем знов молодість, в страху від старості,
Й п'ємо біль життя, хоч й у срібному посуді.

Зозулі заздрила Сорока,
Що та ворожить на літа:
«Дала б ти, краще, людям спокій,
Немає на тобі хреста!
Ку-ку, рахуєш нощно й денно,
Лиш удаєш, що знаєш лік,
Бо звідки знаєш достеменно,
який у кого буде вік?
Тож начувайся, пташко, ну ж бо!
Ти всяку перейшла межу,
Піду у податкову службу,
Та все про тебе розкажу!
Зозуля блиснула очима:
«Хто говорив би, лиш не ти!
Бо маєш сотню за плечима
уже обкрадених квартир.
І щоб від тебе, клептоманко,
Не потерпав би чесний люд,
Я прокуророві до ранку
На тебе, Пташко, заявлю!»
Допоки чубились пернаті,
Настала в лісі ніч глуха,
І від безсоння строгий Дятел
На них настукав в ЖКХ.
………………………………
Якщо вже задавила жаба,
Слід пам’ятати над усе,
Що заздрість, то поганий радник,
І дуже кепський режисер!

В світлі холодних вітрин
постаті сірих буденностей,
жертви людських павутин,
лицарі втрачених певностей.

Лічатся дні по віках,
підводячи риску в історії;
все повертається в прах
й сльози „блакитної Глорії.”

У ланцюгах забуття
мучаться бідні запроданці;
Зимно... мій дух без взуття
застряв на розхитаній сходинці.

Прагнем палити мости,
позаду лишаючи згарища;
глянеш назад, а там ти,
по іншому боці пожарища.

Пливуть у воді ліхтарі...
В холоднім повітрі самотності
витають ідеї старі,
минають життєві холодності.

І мчить чіясь ніч по шоссе,
тікаючи в далеч відчудження,
майбутнє минуле несе—
теперешніх цінностей судження.

В світлі холодних вітрин
постаті сірих буденностей,
жертви людських павутин,
лицарі втрачених певностей...

І страшно і гидко за нас і за себе
За те, що живу у країні сліпих,
Ще вчора ви руки скидали до неба
Сьогодні ваш голос принишкло затих.

І боляче й прикро за втрачені душі
За те, що забули до чого ішли,
Чи чуєш, мій брате, так треба, ти мусиш,
Аби у канаві тебе не знайшли.

Аби твої діти не бачили крові,
Аби твоя правда свій шлях віднайшла,
А ти береш участь у ворога змові.
Поглянь!!! хоч і правда занадто страшна.

Устань із колін, мій принижений брате,
Не варто, не треба їм п’яти лизать,
Вже час, треба зброю до рук своїх брати
І гнати скотину, або убивать.

Не вір, йому, брате, він кат окаянний,
Згадай, як палала країна в вогні,
І плакав народ мов скотина загнанний,
Ми були не люди для них, а лиш гній.

Згадай покалічені душі дитячі,
Сплюндровані нагло й безбожно святині,
Мій брате принишклий, німий і незрячий
Віддай свою душу своїй Україні.

Розтанув день... Тепер крізь чорні вії
Будинки продирають жовті очі.
Бреду, ковтаючи парфуми ночі,
А "завтра" вже у голові сивіє…
А онде місяць у гіллі сховався
І дивиться як ніч вмикає зорі…
І ліхтарі… Туман прозорий
У серце стомлене прокрався…

Я бачила старий бабусин двір,
Коли відвідуваати їздила... могилу.
Іще всміхається, як оберемок зір,
Квітник старий замріяно з-під пилу.
У затінку густому за столом
Тепер смакують горобці обідом,
Що натрясли із винограду всі гуртом,
І кожен дякує цвірінь ком ситим.
А в умивальник дощ води налив
І ловить крапельки сусідська гуска.
Розсипав сад по жмені яблук, слив.
Їх позбирає їжачиха-боягузка.
Колись приходила вона за молоком,
Бабуся їй лила його чимало.
Ми їжачат ловили за садком,
Вони малими в руки нам давались.
Ось будка, де рудий кумедний пес
Махав хвостом до нас, вітаючись здалека,
Вхід павутиною заплетений увесь…
І пса шукати відлетів старий лелека…
В старенькій хаті похилився дах.
Під шифером там гороб’яче місто:
Пугач тривожить часом їх у снах,
Їм трохи душно в ньому, трохи тісно…
Старенька хвіртка більше не скрипить –
Схилилась, і кутком на трави сперлась.
В берези на плечах лежить блакить,
А влітку мабуть пахне в полі верес…
І тішаться кудлаті бур’яни:
Ніхто мотикою їх вранці не лякає…
А на стовпі старому боцюни
Пташат до вирію готують і до зграї…
Моє дитинство там блукає крадькома,
Попід горіх, в бузок шмигне, в малину…
Лише бабусі на подвір’ї вже нема,
Вона влилась у зграю журавлину.

Якби ж вернути все назад,
Йшов би вперед, а не по колу
Й першим поставив б життю мат,
Зі словника стерши „ніколи”.
Забув би, що таке нефарт
Й сам перемішував колоду
Мічених кров’ю гральних карт,
Й нізащо не плював би в воду,
Тим більше, в вікна віщих снів,
Що відкривали вид на небо,
Щоби нарешті я прозрів,
Та п’яний біс кричав: „Не треба!”
Й зрослись повіки в руберойд,
Який вже не розчинять й сльози;
Не допоможе вже ні Фройд,
Ні збільшення повітря дози
Тому, що програний мій бій,
За чим й ридають ржаві гільзи;
Останній козир взяв відбій,
І на руках лишився мізер.
Якби ж почати все з нуля,
Не блефував би з підлим чортом,
Та важко вийти за поля,
Легше втопитися за бортом.
Й забути масті стертих днів
І дивні правила гри в дурня,
Тобто, життя, чи то пак – снів,
Мета яких – надто сумбурня.

найглибша ополонка сну – в мелатонінових видіннях;
причина – космогенний слух й меланхолія ця осіння,
в яку пірнувши, не спливеш, навіть, якщо ще бачиш світло,
й так і на дні собі помреш, віддавши шану (й тіло) світу;
бо так простіше, в сто разів, аніж розпутувати схеми
вперто захованих ґудзів, щоби знайти, принаймні, де ми...

ансамбль сомнамбул, мов тінь 3D-диму,

сховавсь в ореолі туману,

розвіявши в прах зашкарублу рутину...

можливо, й колись лід розтане,

що нагло покрив наше тліюче сонце,

коли ми на мить задрімали

й, прокинувшись, вже не могли знати, що це...

й вернулись назад у підвали,

де зайвими стали питання про небо

й, тим більше, про зірку, що зникла,

бо відповідь ясна: вони нам не треба,

і так вже до темряви звикли...

Ми ще не попрощалися з минулим,
Сприймаєм філософськи каламбур,
Щоб, Господи сохрань, мене не вчули,
Як вернуться - не взялись до тортур.
Так мислить кожен і боїться завтра,
А що сьогодні - не чіпай мене,
І ледве тліє, майже гасне, ватра,
Де тільки в іскрах полум’я ясне
Притишилося і чекає вітру.
Отого ,що повіє з наших душ,
Щоб розбудити те яскраве світло,
Яке чомусь сховали за контуш…
Ми ще не попрощалися з минулим…