Тягнеться предвічне полювання,
Все нові й нові ідуть стрільці,
Хитрий звір од вечора до рання
Водить їх, жене на манівці.

Йдуть стрільці. Завіяло дороги.
Біле сонце деренчить, мов жерсть.
Їм ввижаються блакитні роги
І лискуча оксамитна шерсть

Не один даремно вдарив постріл.
Не один зламався вірний лук.
Тут потрібно мати око гостре,
Тут потрібно мати гострий слух!

...В засідці сторожко наслухаю,
Од роси холодної тремчу,
Витягаю стріли, накладаю
Тихо, щоб і вітер не почув.

І, бува, ночами голубими,
В серце заглядаючи своє,
Бачу: звір жаданий, невловимий
Поруч - із джерельця воду п'є.

Постріл! Гей, стріло, не промахнися,
Подруго моя, не підведи!
Та летить під ноги збите листя,
В хащах загубилися сліди...

Не здаюся. Знов стою у тиші,
Вперто жду у сні і наяву
І, на вістря серце настромивши,
Туго натягаю тятиву...

Ти десь там… Де ти, де?
Де твій погляд, твій подих?
Небо висвятить день,
Невагомий на дотик.

Небо – німб, небо – гніт,
Кілометри повітря.
Ми тримаємо світ.
Коли світ – проти вітру.

Де ти? Де я? Руці
Надзусиллям тремтіти.
За обидва кінці
Ми тримаємо вітер.

Люди скажуть – талант,
Людям не зрозуміти…
Та хіба ж ти – атлант?
Чи я – каріатида?

Де я? Де ти? Оці
Кілометри угору…
Люди наприкінці
Скажуть – браво, актори!

Неба німб, неба гніт
На чолі твоїм сяє.
Ми тримаємо світ.
А нас – слово тримає.

Дівчина-скрипаль душу виливала,
Всю журбу, печаль у музику ховала.
Скрипка сльози л’є у руках дитини.
Дівчина-скрипаль, чия в тому провина?

Чому лунає біль, чому душа ридає?
Дівчина-скрипаль своє життя ховає,
Ховає весь свій світ в плакучу, щиру скрипку.
Душа її болить з народження й довіку.

Рука в руці
І слів не треба зайвих.
Мовчання скаже все
І очі теж.
В мовчанні тому –
нерозкрита тайна
І недосяжність
старовинних веж.
В мовчанні - ти
Така як є, безмежна.
Лице в веснянках
І очей політ.
В мовчанні ти –
веселий, незалежний.
І за вікном
вишневий білий цвіт.

Недопалок цигарки тримаю у руці.
З очей блакитно-сірих стікають живі сльози.
Підпалюю сірник, - це полум’я вночі,
Жбурляю у смітник скрізь спогади морозні.

Чи варто далі жити, не вірячи в кохання,
Не вірячи у те, що час лікує все?
Чи варто пам’ятати про зраду, біль, страждання,
Та вічне “я люблю”, що вітер з уст несе?

Чи варто сподіватись на лагідне майбутнє,
Коли сльоза в душі розпалює вогонь,
Коли любов і біль кайданами прикуті,
Коли не відчуваю тепло твоїх долонь?

Тиша. Місто все спить давно,
А мені, як ніколи, сумно.
Телебачення вже не покаже кіно.
Поринаю я знов в свої думи.

Розумію, що знову лишився один,
Що нікому я вже не потрібний,
Що розвіє життя мої думи, як дим,
Що насправді духовно я бідний.

Як хотілось сховатись від своїх проблем,
Аби хтось їх за мене розглянув,
Закохатися в когось назавжди, але
Сталось так, що ніхто й не погляне.

Невже справді я людству настільки набрид,
Що від мене ховають всі очі?
Я жалію себе та ридаю навзрид
І таке майже кожної ночі.

Бог дал законы жизни и рождения,
Направил в русло нужное течение,
Чтобы частица смысл жизни обрела,
А высшая субстанция человека родила.

Процесс,развитие,
Веками шли,
Мелькали кадрами истории,
И эволюцией Земли.

Вот появились мы,
Возьми и сам себе скажи,
Во имя жизни и любви,
Что сделал ты?

Учился и любил,
Детей родил,
И дерево я посадил,
Но храма, я не создал.

Все мучился страдал,
И в мыслях, в облаках летал,
Поэтом стал,
Поэмы и стихи писал.

Духовные, монументальные,
Труды я создавал,
И вдруг я осознал:
"Все это суета, если в ДУШЕ - нет ХРАМА".

У серці затаїлася печаль.
Гадюка-смуток перегаром душить,
Зимові сутінки закралися у душу,
А радість перетворюється в жаль.

Відкриті вікна випускають дим
Шкідливий і прокурений віршами,
Народжений холодними ночами
Від браку слів і недостачі рим.

І серце гріє лиш одна любов -
Надія, що завжди була і буде...
Хтось б"є у дзвін: йдуть на вокзали люди,
А я не йду - мій потяг вже пішов.

Коли весна в твоїх очах
Запалить сонцем небосхили,
Коли те серце повне сили –
Кохайся з волею, як птах.

Не залишай ні краплі смутку,
Ні долі болю не лишай.
Хай сонце скотиться за край –
В душі розквітнуть незабудки.
(LO)

Прийхав в гості
Студент до села.
Одів сорочку жовту,
Що в скрині була.
Жовта сорочка,
блакитний комірець.
Український хлопиць
Чи не є взірець?
Він не міг знати,
Що буде таке.
Зустріли кагибісти.
В груди увіткнули
Йому два штики.
- Откуда Бандера
Здесь появілса?
В бандеровську форму,
Он как нараділса!
Примчалася мати
-Ой! за що синочку
Вбили тебе кати?
Бодай ваша мати,
До старості не дожила,
Що таких катів
на світ породила!
-Ето кто? бандеровская мать?
Увезті! Убрать!
нещасливу матір
у Сибір забрали.
Убитого сина
люди поховали.
Піп не читав молитву,
Не грали і труби.
Посадили на могилі
Два маленькі дуби.

На Вашій Арктиці росте, мабуть,трава,
А тут вже чути осені останній скрип.
За талію день вечір обійма
Як перший чи останній чоловік.
Він мріє віршами і хоче чути «так»
У відповідь регоче небо «ні».
На Вашій Арктиці закінчаться дощі,
А в Луцьку забухикає зима.
День вечір притискає у тролейбусі,
Скрегоче іскрами замучена пітьма.
На вашій Арктиці, напевно, десять вже,
А на моїй вже досить молока.
Вже досить запланованих побачень,
Спізнілих днів і п’яних вечорів,
Так хочеться закутатись в «пробач мені»
І розігріти у бокалі лід.
На нашій Арктиці, мабуть, вода
Й багато мокрих-мокрих днів.
Забуду що була я не одна,
А Ви побудьте першим і одним

жінки чомусь приходять мов дощі
без стуку
підборами проколюючи кульки тиші
святі напівсвяті й тим паче грішні
пускають навздогін їм рій цілунків

трухлявіють міста й надщерблені
горнятка
в собі ховають цілий пласт культури
про яйця Фаберже у кублах мріють кури
й лежать жінки мов нерозгадані загадки

о скільки зваби в них і скільки
грації
і кожна спита родимка смертельна пастка
на бильці ліжка забуто вогку казку
жінки втікають мов дощі крізь пальці

Блазень виходець з гущі кави
у якого годинник замість ока одягнуто
Він повідає долю
не про вас
висиджує жарти у позі лотоса
не плаче слізьми
Його не лоскоче
кінчиками вуст
тінь усмішки
Він завжди готовий
Бути цвяхом
без амплуа
на вашому святі
бо сам щоразу забуває
грим не на своєму обличчі

кажеш черпаємо сонце криницями
кажеш ідемо слідами звіриними
пульс починає свою репетицію
стукати в такт із непарними крилами

ангелу важко не стати Люцифером
Єва торгує з прилавку бананами
грішнику манну небесну підсипали
якось рожеве не так уявляли ми

вже понад поглядом небо у паніці
closed на райських воротах написано
ангел кульгавий стрибає на палиці
ангел планету прощеннями висіє

Як думаєш, а часу не болить
Старіти і вмирати кожну вічність?..
І хто зупинить цю війну в циклічність
На три століття чи коротку мить?..

Мов риба, б’єшся крилами об лід.
Якщо не так, тоді хоча б за гроші.
Твій імплантант думок – найважча ноша.
Розбовтуй сонце і молись на схід.

У вікнах темно, тільки ніч не спить,
П’є каву, курить і малює вірші...
Погано? Не зважай. Бо буде й гірше.
Як думаєш, а часу не болить?!

=========== Вировець Лариса ======

НЕРВИ АБО СИНІЙ ДРАКОН
(екзотичним дарункам присвячується)



"...Можеш розбити усі телефони —
я озиваюсь із кожної скалки.
Сині маленькі затяті дракони
до олівців призвичаєні змалку.

Бачиш, і цей увіп’явся щосили —
синього птаха потворне качатко!
Десь по світах його довго носило —
він перепише цю казку спочатку.

Хвилі здолає сандаловий човник,
дивна тваринка свій хвостик підтягне,
небо не змінить свій колір на чорний:
білі тюльпани там квітнуть безтямно.

Прямо з-під снігу у лютому й січні
квітне барокко будинків химерних...
Наші розмови триватимуть вічність,
решта — то нерви.



================== Cooper_D =====

З ЧОГО Ж СЬОГОДНІ ЛЮБА БІМБЕР ГНАЛА?


Мені із приятелькою поталанИло!
Дивись! Милуйся! Заздрісна еротика!
І все так тонко, стильно, ніжно, мило...
Не жінка, а суцільная екзотика!

Та тільки но я взявся цілувати,
Аж гульк, вона неначе курка в просі!
І вже драконів синіх повна хата!
Один, падлюка, почепивсь на... носі!

Чим далі - гірше. Еротичні стони!
Облиште, хлопці вишкіряти зуби,
Яке там ліжко чи софа? Дракони!
Мов навіжені лізуть звідусюди!

І де такеє лихо узялося?
ОДИН ГРАНЧАК, а скільки див химерних,
А втім, до ранку якось розійшлося:
Один був - справжній, ну, а решта - нерви !!!

"... весна на дворі вже... а ми ще й досі...
кави не пили...(?)" (з розмови на вулиці)



============= Лариса Вировець ===

"...У проваллях часу твої ілюзії
із моїми поруч пасуться мирно,
і, на перший погляд, з тобою — друзі ми,
та життя — як поле...
А поле — мінне..."



================ Сooper_D =====

Знову міни у чистім полі
Де-не-де навмання розкидала?
Я ж казав тобі: - Серце! Доволі!
Досить зводити нам арсенали!

- А натомість гранат півсотні
Та отої старої базуки,
Ми б на кави пішли сьогодні...
Що ти в відповідь? Ані звука!

- А навіщо морські гармати?
Триста гаубиць було мало?
Краще було б три поросяти
За півроку - свіжесеньке сало!!!

На городі звела капоніри.
Заплела все "колючкою".Грати.
Кум Петро до тебе в жовніри
Поривається йти за контрактом?

Вчора, бачив у супермаркеті,
Кулемета купляв, для годиться?
За такі мілітарні закиди,
Мабуть, вріжу йому по пиці!

На ставку весь фарватер мінований...
Щось бабахнуло проти ночі...
Прочитаєш цей зойк римований
І - кажи мені все, що хочеш!

Я фізику славлю − найкращу з наук,
Бо звуки − це хвилі. А голос твій − звук.
Відтак розумію без зайвих вагань:
Залежить усе від його коливань.

Коли ти смієшся, ця хвиля летить
І боляче б’є мене в груди умить.
Коли ти говориш, ця хвиля легка
Голубить і гріє, як ніжна рука.

Коли промовляєш сердиті слова,
Ця хвиля убивча, немов булава.
Коли ти мовчиш…
Коли просто без слів
Тривожиш мене амплітудою брів

І поглядом скоса пробуджуєш шал −
Тоді-то дев’ятий накочує вал.
У хвилях магічних одразу тону
І їхню природу ніяк не збагну!

Більше не буде знущань наді мною,
П'ять років життя (і все марно) з тобою.
Ти закохався, на мене начхав.
Я довго страждала, бо ти поспішав!

У тебе весілля, а я посміхаюсь.
Ще два дні потому життя помінялось.
Два дні я не спала і сльози збирала,
Тебе розлюбила! Тобі цього мало?

Тобі обіцяю, прилізеш до мене
І будеш благати, щоб знов були сцени,
Щоб знов ми кохались, сварились, страждали,
Але я забуду про тебе, коханий...

Учора були танці в клубі,
Дівки страшні там танцювали,
А хлопці десь пісні співали,
про те, що дівчинами любі.

Вважав, що буде все інакше,
Що будуть в воду всіх кидать,
Івани будуть наливать,
Що буде набагато краще.

Гадав, що в їх серцях тепло,
Але були усі похмурі,
Дівки давали хлопцям дулі...
Село воно і є село!

Що змушує людей у світі
Життя творити споконвіку
Таким, як бачать уві сні,
Чудовим, світлим, голосним,

Таким, як сонце, що палає,
Таким, як вітер, що літає,
Таким, як небо, що безкрає,
Таким, як зорі, що згасають?

Не можу відповідь знайти я
На це питання непросте.
Не розумію, не збагну я!
Чому ми всі такі? Проте

Ми творимо його віками,
Бо боїмося того дня,
Коли натішиться Бог нами,
Коли закінчиться життя.

Зіграй мені, скрипалю, як колись
Так трепетно, так світло і незвично.
Пробач, не дам тобі я мідний гріш,
Бо твій талан вартує значно більше.

Хоч копійок ти вдосталь назбирав -
Хто скільки може тягне із кишені,
А ти все граєш і музичний шал
Тобі монетами наповнив жмені.

Що з тих монет? Смачним твій буде хліб?
Чи маєш дім де затишно і тепло?
Чи може дім твій - темний перехід,
Де ввечері і страшно, і нестерпно?

Чому мовчиш? А тиша - теж слова...
Втомився грати? - Зупинись на хвильку.
Навколо люди - публіка нова.
(хтось просить, щоб змінив свою "платівку").

Овації. Ось маєш і театр.
Тебе ж колись приваблювала сцена?
Та знай! Насправді більшого ти варт.
І ще зустрінеш справжню Мельпомену.

Зіграй мені, скрипалю. Ні, не грай!
У мене у кишені лиш монети.
Я йду. До завтра. Нині прощавай.
Вже кличе дім в свої міцні тенета.

Сцена 1.

А як, буває, дихається важко…
Не солодко, не глибоко,
бо мертво.
Та наче і ім'я моє затерто
у книзі не перевертнів, а Долі.
І ніби так поволі і поволі
Все сходжу до землі,
(або у глину?)

І ось вони - посніжені магнолії,
але чомусь химерно неозорі…
Нещасна, незахищена Марія!
(чи просто стогін
вилився в мінорі?)
А за вину іще шизофренія
буває (але більше нігілістам…).
А я вкриваюсь соромом, як листям.
Таким пожовклим, наче променистим…
На горе.

Поглянь - уже і руки посірілі,
Поглянь - уже і роки посивілі,
А скільки їх?
У жмені два по десять…
Та все!
Нехай рятують, перехрестять!
І знову, як маленьку,
чисто пестять…
…але прозоре також знає тіні.
(не я старію, то думки злочинні –
за день по сивій-сивій волосині…)

Такі спокійно-ніжні, бо настінні,
години тихо моляться провині.
А я усе дивлюсь свої новини,
і проклинаю ці такі осінні,
холодні зливи,
що розводять вина
моєї крові…

і течуть картини
(і чорно-білі,
біло-кольорові)
солодкими струмками акварелі…
А може і вони в таємній змові
із подихом?
(іде моє говіння.
лишилося засіяти насіння…)

Я винна, винна, я безмежно винна.

…а пам'ятаєш виблиски форелі,
коли на неї падало проміння,
і розтікалось маслом до тремтіння
(і розливалось сонцем повесні);
і заливало райдуги любові
крізь води в лоно
маренням творіння?
Я – ні.

Сцена 2.

Невинна-винно-мертва і нетлінна,
Та винно-винна рутою і тмином.
Я на колінах?
На твоїх колінах
Осанна-змінна-танна і степенна.
Мабуть, іще невпинна,
Бо аренна я наречена,
Матір і дружина…

Я винна, винна, я безмежно винна…

Нерушена-порушена константа,
Щаслива…
Бо атланта, я атланта
Голубила, любила,
відпустила…
Він був прекрасним, наче звуки альта,
І був цілющим, як гаряча мантра.
…бувало, одягала я пуанти,
І говорила, довго говорила,
бо танцювати не ставало сили
і подиху,
і поруху...

А завтра:
я знову винна, нескінченно винна.
(але кому і що -
розсудить глина.)

А як, буває, дихається важко…
(бо завинила; чи іще повинна?)
Так важко, ніби цілий рід на груди
набрав мені гріхів, чуми-полуди...
А згодом каяттям, списом Лонгіна,
набрав життям.

Бо винна, дуже винна.

А як буває дихається, знаєш?
Що зовсім не живеться в ті хвилини:
На вдих – лиш біль, що груди розриває;
На видих – морок тужий і суцільний…
І мимовільні сльози сині-сині
(так-так, я плачу гірко і невпинно)
щоками…
Ну не вічно ж бути сильною?!
…і коли гірко, я буваю дивною,
І б'ю ногами землю, мов дитина.
Бо вільна (ну а може - божевільна).
Провина - на прокльони.
Просто винна.

Я винна, винна, я безмежно винна…

Так давно не писала. Здавалося –
замулилося джерело.
Та збулося, розвиднілось, сталося –
морем, річкою потекло.
Не кажи мені, що ми різні,
різні долі й дороги.
Хто дарує поетові пісню –
від Бога.

Два різні береги, дві різні долі,
і перехрестя доль коротка мить.
І погляд твій закохано-невтолений
мені так довго спогадом болить.
І не перепливти. Але так гаряче
тамує спрагу несміливий дотик.
І буде так. Хай буде так аж доти,
допоки не збереться чорна хмара чи
не зійде сонце. Не дивись так ніжно.
Не мов очима вічного. Ніколи...
Нас розведе недоля чи неволя.
Ми – різні береги у моря радості.

Така у серці туга незборима,
Що хоч упийсь, а хочеш — утопись.
Всміхнеться враз непроханая рима
І понесе не вгору, а увись.
І відкрива неложними вустами
Таку високу і глибинну суть...
Ікону із сплюндрованого храму
За крила взявшись, янголи несуть.

...Минає все лихе...і досить дивно,
крізь певний час побачити й відчути
усю мізерність та безглуздість лиха,
що так колись жорстоко нас гнітило...

Ми часом не володарі собі...
Так - часто-густо в роки молодії
Рвемо з корінням власнії надії
А Доля лиш всміхнеться далебі...

Я проклята ангелом смерти -
Не судилося мені сьогодні вмерти,
Не судилося заснути й залишитись
В моїх снах. За що ця кара - жити?
Чи не тебе, Життя, я так любила?
Та, забудь, ти вже мені не миле.
Мені Завтра задарма не треба,
Щоб прожити день, немов амеба.
Як усі - нажертись і напитись,
Накохатись і всім цим вдавитись.
Бо я їм лише пусту ненависть,
П'ю огиду і кохаю заздрість.
За власну душу я купую смерть,
Щоб вивести з ладу цю круговерть.
Та мовить Смерть до мене голосом людським:
"Життя не купиш, та заплатиш ним..."

Василь Шляхтич. Є як є

Серце б’є
Моє
Твоє
Я є
Ти є
Життя триває
День минає
Ніч минає
Світ кохає
Те що раєм
Називає
Не під нагаєм
Доріг шукає
Знає
Що вони заростають
Той знайде
Хто віру має
Він не пропаде
Світ триває
А є
Як є.

_____________________

Серце б’є
Моє
Твоє
Її
Його
Йо-йо...
Життя триває
День минає
Вечір минає
Ніч минає
Ранок минає
Про що це я
Забуваю
Буває
Такий вже я
Як є...

Прямую, спотикаюсь, лечу,
Не плачу, не жаліюсь, не крехчу.
Сміятись , радіти, жаліти умію.
життям насолоджуюсь і ним я радію.

Хтось то може із мене сміється,
комусь то в світі , так не здається,
хтось то хоче робити зле.
Вовки у житті бувають на те,
Щоб завжди на когось полювати
І комусь в обличчя плювати

Вечірній фонтан
Плюється водою.
Я стою любуюсь
Гарною красою.

Вона стоїть в білі сукні,
Як фея серед статуй.
хочу сказати:
- підійди, поцілуй

Місяць сміється з неба,
Нічка надає снаги,
Підійти би до неї
То й нема відваги.

Над парком ракети
засіяли в висоті.
Хтось то кинув недокурок
Прямо під ноги її.

Я поглянув, то парубійко.
Він за руку взяв,
Пригорнув її до себе
І поцілував.

Я стояв і дивився,
Постать віддалилась,
Мені здалось, що то фея
В морі утопилась.

Учора січень, а сьогодні лютий,
В обід – сніги, під вечір – течія.
Учора я могла б твоєю бути,
Не склалось так і я вже не твоя.

Вчорашній день, сьогодні вже забутий,
А ти встигав зробити стільки справ.
Хоч бігла стежка вгору круто–круто,
Ти подолав, бо ти її обрав.

І ні подагри, ні болячки в спині
Тоді у тебе й бути не могло.
І ти творив, мов граючись, а нині
Отут вкололо, там от запекло.

І міг тоді ти ким завгодно стати,
Лиш забажай і не забракне сил.
Найкращу жінку йти й завоювати
Й літати з нею, маючи сто крил.

Учора ще ти міг дістати зорі –
Одяг скафандр, навчився і злетів
У всесвіт, де такі як ти в просторі
Живуть у вирі сонячних вітрів.

Усе було доступне ніби вчора,
Бо в юності усе летить вперед.
Здоров’я нині – то вже не опора,
Гіркі п’єш ліки, а в уяві – мед.

Що принесе тепер тобі майбутнє,
Залежить все від тебе – вибирай.
Хоч безрозсудство юності відсутнє,
Та все ж нікому мрій не віддавай!

04.02.08 Волосянка, Захар Беркут

Лежать на снігу
Заморожені квіти,
Волають нечутно
Крізь холод і сніг.
Я поряд стою
На розпеченім вітрі
І вечір лягає
Вкрадливо до ніг.

– Немає його! –
Свищуть сто сорок віхол.
– Не прийде, не жди! –
Ще й мороз пропіка.
І сльози на віях
Зрадливо і тихо
Льодинками стали –
Замерзла ріка.

Одна серед світу
У всесвіті синім,
З чужими трояндами,
Вмерзлими в сніг.
У горі чиємусь
Троянди не винні,
І їх не оживить
Любов навесні.

02.02.08 Волосянка

Собака гавкає. І чавить абрикоси
Автобус, що зірвався з ланцюга.
Ветеринари й гицлі всіх барбосів
Упхали до одного лантуха.

І хтось там гавка – люди розберіться –
Так жалібно, так тихо і так гірко,
То, може, пес. А може, навіть псиця.
І є ще час, щоб виправить помилку.

Так чи ні.
Сліпа
Чи бачиш ти.
А я писала в думках листи.

Не відаю причини і не знаю,
Та уві сні я більше не літаю,
Не бачу кольорових снів
У чергуванні чорно-білих днів…
Ці дні без тебе справді чорно-білі,
Немов птахи - безмовні і безкрилі,
Немов сади - без цвіту навесні!
Всі дні без тебе - чорно-білі дні!

Я кольорів життя не забуваю:
Рожевим ранок звично називаю,
І білим називаю світлий день,
Хоча без тебе сірий він лишень!
А при тобі яскравий був, іскристий,
Немов бусинки на твоїм намисті,
Бузковий цвіт вечірньої пори… -
Повір, я не забув ці кольори!

Життя без барв - кохання без любові…
Мене втомили сни некольорові,
І виснажили сірі дні...
Якби достало сил мені
Щоб зняти темні окуляри –
З обох. І сірість втратить чари,
Вернеться кольоровий час!
Але... Напевно не до нас.

А в Тернополі - дощ. Ані променя. Темно й туманно.
І лиш Всесвіту крапля між краплями буднів стіка.
У Тернополі дощ. Транскордонно і трансокеанно
Простяга дощовик чиясь добра і мужня рука.

Біль не чорний уже. Він сухий і солодкий, як море.
І ростуть мої крила, і заповідається день.
І цілує краплина чоло твоє. Небо прозоріє.
У Тернополі дощ. А над світом - веселка пісень!

Ламаються долі, і лід на ріці, і підбори.
Весна, як чума, увірвалася в місто-руїну.
І кров розмиває артерій крихкі коридори.
Сліпа революція мертву народить дитину.

Життя розбавляю вином і солодким дурманом,
І кожного ранку безглузду даю настанову –
Прожити ще день, а увечері в гості до мами -
На каву без цукру, якісь непотрібні розмови...

Мовчіть, підлабузники! Лестощів повні кишені!
Підбори? До біса. І так доберусь до вершини.
По головах? Звісно. Якісь талісмани у жмені.
Сліпа революція. Я її грішна дитина...

Розійдися, розхмарся, печале, видніше...
А як треба очима цей світ обійти -
я його підійму та на серце повішу,
як старий дощовик, що вже звик до води.

Та нехай просихає, вивітрює сирість,
набирається сил, мов нектару бджола -
цим віршем залатаю усі його діри,
а любов`ю надихаю краплю тепла.

І він буде легким, та тривалим від вітру,
а у сухості біль стане білим з пісень...
Дощовик - до лиця... і лиш небо, як митру,
одягне небокрай на розгублений день.

23 Лютого 2008

"Воспоминание - это единственный рай, из которого мы не можем быть изгнаны". Жан Поль Рихтер

Порой нечаянно ко мне приходит грусть
Что происходит, я не ведаю сама
На муки адские, видать, обречена,
Ведь в моё прошлое я больше не вернусь.
Там позабытый нежный взгляд, как в зеркалах,
Сквозь мою память, мои мысли он проплыл
И голос нежный твой со мной заговорил,
Но вдруг затих он и развеялся, как прах.
Порой, мне хочется, чтоб ты не забывал.
Не каждый стерпит это испытание,
Ведь вечно помнить – это наказание,
Которого ты лучше б никогда не знал…

Порожні
думки заповнені кавою
темрява,
стікається,
,
до мозку
і думається
мені
ніччю
, в якій крізь Тишу
пробиваються зірки;*,*
шумлять вокзали & мовчання,
Зливаються;
в порожню,
думку,
І
Поклик
Ночі
.

Далекий Місяце, чом сховавсь за хмари чорні?
Ранок настає і повтікали зорі.
А ти мовчав всю ніч, хоча був поруч...
Та чом так рано знісся сонця обруч?
Чому світив очима ти під землю?
Не там шукав собі нову оселю.
Чи, може, ти хотів з небес спуститись
Та назавжди в мене в серці оселитись?
Твоїм є небо та безмежжя тихе.
Моя ж земля та божевілля дике.
Чому зустрілись ми і вмить завмерли,
Неначе ми є камені померлі?
Та доля не розсудить, як нам бути.
Гукаєм в далечінь, та нас не чути.
Коханням та розлукою закуті.
Із неба вигнані, а на землі – забуті.

І не спати, і ревіти. У душі гуляє вітер.
Лютий – бачиш, знову лютий? – чорно-білий – шах і мат.
Так програти неуміло. І кричить німотно тіло,
Бо зі снів – смертельно-білих – не вернутися назад.

Там засніжено, неблизько... Знову ковзаюся, слизько.
Не упасти-не пропасти... В цьому світі – ні душі!
Там весна і ти - весняний... І чужа – та рідна панна.
І трава, густа, як коси. І туман. І спориші.

І не спати, і ревіти. І летить над світом вітер –
Не від тебе не до мене...На якийсь німий поріг...
Ти вже знаєш – так буває. Знову падаю, втрачаю
Твою руку. І ні звуку. Просто боляче. І сніг.

Я розучився спати уночі,
Бо кожен раз ,коли я засинаю,
Я бачу дивний напис,це ім"я Софі,
Чому софі? А я і сам незнаю,

Можливо спогади відновлюю старі,
А меоже це моя дурна й нестримна юність,
А може дурень я,але ж закохані-вони дурні,
Виходить,це моя сердечна дурість,

Але якщо я дурень,то виходить,
Що я закоханий,НЕ МОЖЕ БУТИ!!!!
Виходить не засну я більш ніколи,,,
Засну,але для цього треба все забути.

І гасне ніч. Коли б знаття,
Звідкіль взялось, куди поділось,
Як переходять почуття
Від знаку плюс до знаку мінус.

У інший світ, до інших верст,
Нулем не стримавшись в запалі,
І зяє криком рот отверст
У трагедійному фіналі.

І дотліває смолоскип.
І хижо тішить запах крові.
Ненависті терпкий окріп
П'янить не гірше від любові.

Важіль вічності - право любити
та проникнення слова у дію.
Виливаю журбу недопиту,
наливаю надію і грію...

Серце навчене вибити щастя,
наче скульптор, із світла та тіні.
Є бажання - летіти та впасти,
та чекання - тягар у коліні.

Мрій краплини виношують радість,
бо запалом в душі задощило.
Та не щедрі уста на поради -
розродитися їм понад силу.

Душепадом благання проллюся,
Райський Сад орошу молитвами,
щоби важіль в миттєвому русі
кожну дію розважив словами,

щоб ділилися співом години
у дорозі до Правди і чуда,
а, в наповнених щастям, краплинах
божих янголів бачили люди.

Опаде в тихім порусі тіло,
наче лист на осіннім параді.
І до тіла не буде вже діла
ні душі, ні словам, ні розраді.

Як озорене небо зостару
розлетиться - то стане журбою
недопитого Божого Дару,
що Господь засвітив над Тобою.

22 Лютого 2008

Как хорошо, как будто так и надо,
Скользить по грани яви и зеркал,
Меж дверью рая и порогом ада
Во снах искать магический кристалл,

Как хорошо, приблизясь к изголовью,
В себя вобрав осенних листьев дрожь,
В разрыве между дружбой и любовью
С закрытыми глазами слушать дождь...

Останній спалах понад силу.
Ким стану я для тебе, милий?
Впаду, зігрію, обпечу,
І, не заплакавши, сплачу
Усе, що небо присудило...
Невисповіданим гріхом,
Що, навпіл перетявши долю,
Дасть мірою блаженства болю
Нам, нерозкаяним, обом.

…Забувати поденно – спочатку зникає лице,
Потім дотик, і запах, і безум вокзалів, і тиша,
Що приходить по всьому отому. І поспіхом пишеш
Щось безглузде і щире твердим, наче гріх, олівцем.

На покреслених аркушах знову «Навіщо і як?»
Тільки потяг, і протяг, і шпилька у палець вколола:
Ти вже нахильцем пила це слово гіркаве «Ніколи»,
Як на кухні ранковій початий надвечір коньяк.

Вже мовчалось тобі, і боліло, і біло було,
І мело у душі, і замети вкривали поволі,
І курила у тамбурі білу цигарочку долі,
І текло поза вікна якесь безіменне село…

оці метелики
неначе з неоліту
неначе випали
з розмальованих печер

вони сьогодні
з легким присмаком
зеленого чаю
й вершкового неба
в якому я вже
стою по коліна

бо в тих лоліт
що малими пальчиками
лоскочуть джмелику
живіт
так мало приводів
вирости
і так багато
щоб випасти
із того кола
що об’єднує інь і янь
що заглядає у вікно
того
що щоранку
смажиться на сніданок

а й досі не можу
вибратися з неба
в горошок
з ванільними вершками