Коли вирушаю в дорогу,
Розтинаючи тілом простір,
Уявляю собі на мить
Наче я обертаю Землю:
Ногами штовхаю планету
Навколо її осі,
І мчу в каруселі екватора
Навколо щасливого Сонця.
Починають скрипіти у Небі
Невидимі шестерні Всесвіту,
Приводячи в рух планети
Й мовчазний Чумацький Шлях.
Та чую раптом: “Повільніше!”
Засоромлено помічаю
Роздратовану пику Місяця-
І, сполоханий, схаменусь...

Все ж, приємно було відчути
Себе на хвилину Богом,
Що смикає за мотузки
Маріонетку на ім’я Світ...

Швидше від вітру,
Крізь райдуг палітру
У снах божевільних полину.
Безглуздо хоробрий
Розіб’юсь об обрій
І марно для світу загину...

А, може, спинюся
Над клаптем землі
Невкритої брудним ганчір’ям,
Прокляттям волячої німоти,
Стервом мрій і воронячим пір’ям?

Де незаймані груди,
Незламані шиї,
До Всесвіту пуповина,
Де палаци – не стайні,
Де вціліли останні
Молекули України.

Я виколю очі
Всім хтивоохочим
Упавши із неба круком,
І, після бою,
Гарячою кров’ю
Розтечуся холодним бруком.

Не змитий дощами,
Не вбитий сльозами
Бродитиму грізним духом.
Як стане не треба –
Повернусь до неба:
Милуватись Галактики рухом...

гумореска.


Послала матуся дочку
Гріхи сповідати.
Батюшки у церкві
Усе розказати.

Пішла у церкву
В неділю святу,
Благослови отче
мене молоду...


Перший гріх я маю,
Що милого люблю,
Як не женеться зі мною
То я душу згублю.

Другий гріх пане отче
То матуся знає,
як приходжу у ночі
в хату не впускає.

Втихомирся душа моя
Усе добре буде
Ти люби небого -
Гладить її груди.

Треба мені знати,
Що тобі прощати?
Чи вмієш любити ,
Чи вмієш кохати?

Пошукаю оте місце,
Що грішити люби.
Притулися ти до мене
Та вистави губи.

Я сьогодні донью
У губи цілую
А щоб дальше продовжити
Завтра помандрую...

Завтра гріх буду знімати
Щоб ти полюбила,
Щоби кожної неділі
На сповідь ходила.

Вивів піп її за двері
- приходь завтра оповідати
Про твою сповідь,
Щоб не взнала мати!

Йой - "Нива" промайнула, мов "Ніссан",
І я кидаю "Ниві" у дорогу вила.
Комбайн крутий, крутий Петро пацан,
та "Нива" паркани всі чисто покосила.

Від буди залишивсі тіко дах -
і баба Віра матюками тлусто слає,
а чути лиш пронизливий "бабах" -
елєктрослуп ту був - то вже його немає.

Сільради голова, мов щур, біжить,
немов хвоста, стиснув руками кухель пива.
Хулєра ясна - певні хоче жить,
бо так перебирає в ратицях красиво.

Зникає хлів - і глушится мотор,
Петро, мов ранений, сповзає з керівниці,
і валить дим і б`є бійця в упор,
солодким сном хмільне вигулює по пиці.

27 Березня 2008

Де знайти таку вакцину,
Щоб привити вранці,
Щоб кульками не грались
Народні обранці?

Щоб вранці трибуну
Вони не блокували,
А закони життєздатні
Там би і приймали.

Може їх клітини
У формі змінились.
І злодійські бацили
В організм вселились.

Де знайти таку вакцину,
Щоб підняти імунітет,
Підняти резистентність,
Щоби мали авторитет?

Пройшла може мутація,
Змінився метаболізм,
Хвора не лише голова
Але цілий організм.

То лікувати трудно
( прививка лиш одна)
Організму потрібна
Друга вже голова.

У цьому світі сонця і пітьми,
Де кров – меридіанами, а полюс
Обмерз брехнею, наче й досі ми
Благаєм айсберг, аби відкололась
Хоч крихта благодаті.
В крижанім
Шукаєм теплого і нарікаєм гріх
Чеснотою, а чорне – білим.
Німб
Горить усім, але не для усіх.

Із темряви крізь терни – не рука,
А тільки голос, голос – йди за мною…

Я – паралель, я – інь, пливу водою,
Не можу вгору, і не клич – стіка
Ключем неправди замкнений у слові
Той світлий птах всесвітньої любові,
Що названий ненавистю…
Тіка…

Стікає кров’ю серце диво-птаха,
Він знає біль, але не знає страху,
Бо страху гріх і страх гріха йому
Облямували чорним білі крила.
А може, то ненависть обпалила
Чи айсберг обморозив.
Геть пітьму!
Тепла і світла!
Я вас так любила…

ти знаєш
смуток він такий

він приходить
сідає на крісло поряд з тобою
не запитавши закурює
бере твою чашку і допиває ковток кави
що залишився на потім

попіл з його сигарети падає на килим
і від цього його присутність стає ще нестерпнішою

ти намагаєшся вигнати його
б'єш майже безсилими руками цьго нахабу
а він тільки сумно посміхається
і продовжує душити тебе своєю присутністю

знаєш
смуток як крихти
ось ти ворочаєшся всю ніч
відчуваєш
що щось заважає спати
а встати і струсити простирадло лінь
хоча ці чортові крихти абсолютно не дають спати

так і смуток
тільки крихти ці в серці
і лінь витрусити
і ходити важко

вирви з мене
протяги
скрипи
сніг біля ліхтарів
лабіринти і лабіринтики
кілометри
кілограми
кілобайти
міста
вірші
все
все

забери мій головний біль
зацілуй мене в чоло там де пульсують звуки набата

я ні в чому не винна
але готова випасти з кожного розкритого вікна в цьому місті
у весну
у повітря
вниз

ми
ті що підсіли на кайф від чужої ніжності "ніби_люди"
що закрили очі на світ
вимикаємо звук у всього стороннього
є хвилини
коли окрім тебе нікого більше не немає
натовп неіснуючою миттю розпливається
і все що чутно
це твоє дихання
і все що відчувається
це твій скажений пульс
небо джинсового кольору
що вводить голкою у вени принципи
звикай малюк
це такий наркотик
дотики побіжно
безглуздість фраз
і ми підсіли

у нашому випадку ломка
це те що буде після "я_йду"

ось така нісенітниця кошеня

Стукає гілочка вишні в вікно,
Вітер листочки гойдає,
Милий поїхав від мене давно,
Як він там зараз? – хто знає.

Дні пролітають журливо–сумні,
Вже й соловей не співає,
Як же без нього прожити мені?
Серденько знову питає.

На чужині все не так, як у нас,
Вітер не той та хмаринки,
Як то поволі чекання йде час,
Швидко як ллються сльозинки.

Стукає гілочка вишні в вікно,
Вітер сердешну гойдає,
Милий поїхав від мене давно,
Як він там зараз? – хто знає.

– Де ти, де ти, дорогенький,
Та й блукав всю нічку?
– На місточку, на вузенькім,
Я зустрів Марічку.

А вона така весела,
Щедра на цілунки,
Пригорну її до себе –
Маю подарунки.

Пригорну її до себе
Подивлюся в очі,
І чому такі короткі
Влітку, мамо, ночі?

І чому такі короткі
Ніченьки на світі,
Як мені тепер, матусю,
Без Марічки жити?

Ворожи, ворожко, стиха
Щоб біда зникала й лихо,
Доля ніжно щоб всміхнулась
І до серця пригорнулась.
Дай здоров’ячка та ладу
В нашу стомлену громаду,
Дай наснаги ще до діла,
Тільки в єдності ми – сила!
Кажуть: бідні – то не вада,
Краще бідність, та не зрада,
Є в нас руки працьовиті
І сусіди несердиті.
Ворожи, ворожко, стиха
Щоб біда зникала й лихо,
Доля ніжно щоб всміхнулась
І до серця пригорнулась.

Відлітають птахи в теплий край, в теплий край,
З ними пісня злітає журлива,
Золотаво-червоний задумався гай,
Похилилась калина вродлива.

Зажурилась вона у осінній красі,
Жовте листя тремтить, опадає,
З неба линуть до нас журавлів голоси
Так, що серце на мить завмирає.

Завмирає серденько, сумує й болить,
В тиші сонячній верби зітхають,
Спів сумний небесами на крилах летить –
Рідний край журавлі залишають.

Вже радість промайнула, мов весна,
І насолода серце залишила,
Краплиночка солодкого вина
Зажурою на сонці забриніла.

Від радощів лишилася біда –
Без віри серце вже не покохає,
Зникає в спеку сяюча вода,
Струмок дзвінкий від спраги помирає.

Минуле ще горить вогнем, болить,
У пам’яті згасає поступово,
Як сказане розтане в тиші слово,
Як ніч зникає вранішню блакить.

Зникає біль – як чорна, дика ніч
У мареві засмучених облич.

у мене
нове ліжко
старе безсоння
відсутність снів

повинно стати легше

у мене
нові парфуми
старі спогади
відсутність відчуттів

повинно стати спокійніше

у мене
нова музика
старі проблеми
відсутність надій

-а ще говорять, що надія вмирає останньою
-брешуть
безсовісно брешуть
останньою вмирає любов
-а якщо її немає?
-тоді віра, що вона є

Пісня

Келих по колу, по колу пускайте,
Друзів червоним вином пригощайте,
Смуток з журбою за двері женіть,
Свято, панове, у душі впустіть!

Келихи повні – так будьмо здорові!
Ще не палають вогні світанкові,
Хміль ще підступний нас з ніг не звалив,
Будьмо, панове! щоб вік я так жив!

Пісня весела злітає між нами
Будьмо у щасті та горі братами,
Радість розділим, як хліб та вино,
Сіймо, панове, поваги зерно!

Щастя сидить десь ось тут, поміж нами,
Міцно тримає свій келих руками
І солоденьке по крапельці п’є,
Вип’єм, панове, за щастя своє!

Душу як хочеш свою звеселити –
Треба і друзям по повній налити,
Треба налити, що там не кажіть,
Років по сто ще, панове, живіть!

Любо гуляти – сьогодні субота,
Хай відпочине ще трошки робота,
Свято веселе і радісна мить,
Будьмо, панове, сто років живіть!

Не коханка і не кохана...
Дві дороги і два хрести...
І, як думи, тяжкі тумани,
І, як люди, хисткі мости.

І ступити непевним кроком –
Провалитися крізь юрбу...
Ох, любове... Моя мороко!
Як не можеш не бути - будь!

Заплітайтеся віти-коси,
Не сльозися очей блакить,
Вишням – вишні та й росам – роси,
А коханий... не мною снить.

а сонце заходить сходом
а сонце котиться колом
у сонця великі очі
розплющені по-жіночому

дорога розірвана навпіл
зіниці повернуті Богу
я знаю таким не платять
не повертають боргу

такі приходять пізно
несуть у кишенях втому
нам часто буває по-різному
але не трапляється вдома

такі не вмирають вчасно
чекають дзвінка із неба
їх не любити можна
але торкатись треба

а сонце зійде на заході
покотиться десь на північ
згорнеться тихо калачиком
й засне по-чоловічому

Серпантином дорога стелиться.
Божевільно-швидке авто.
Та ж яка я тобі суперниця?
Я й для нього уже ніхто...

Я - на втіху, на ніч любасочка.
Ти - на діти, на все життя...
Надто швидко скінчилась казочка,
Не доведена до пуття.

Чи знесилена ти
Жанна д'Арк?
Чи спис не піднімеш,
Чи меч – із картону?
Чи є ще той дар –
твій божественний дар:
втягти короля
на напірники трону.
Король вже розумний
і ходить в жиди,
і перст його там
помужнів для погрози.
Тобі він готує
одну із жердин –
багаття.
І дрова
підкинуть «морози».
О д'Арк-полонянка,
життя – ешафот.
І кат на плацу –
це якраз для сокири.
Порожньо над вогнищем,
плаче фагот,
іржуть
інквізитори віри.
То стисни на біль
бойовий кулачок,
і меч – вже до праці,
і серце – в долоні.
Народ – дурачок,
і король – дурачок,
невіглас-прем’єр
у патроні.
Ти чуєш? –
Крокує шляхами норд-вест
той самий народ,
і в строю – кожен п’ятий.
Тобі – так! – тобі
донести той хрест
і, може, не бути
на ньому розп’ятій.

3 серпня 2006 року

З французької історії 1430-1431 ріку:

30 травня 1431 року. Руан.
Площа старого ринку.
Королівський суддя подає знак сержантам.
Вони піднімаються на ешафот,
стягують Жанну і підводять до судді.
Він повинен оголосити свій вирок.
Але англійці так гучно виявляють
своє невдоволення затягуванням процедури,
що суддя нехтує цією формальністю
і одразу ж передає дівчину кату:
«Виконуйте свій обов’язок»…
О четвертій годині пополудні
вогнище догоріло.
Попіл і кістки кинули у Сену.
Говорили, що серця Жанни
вогонь не торкнувся.
Їй було 19 років.

Через 25 років (7 червня 1456 р.)
справу Жанни д'Арк було переглянуто:
карний вирок оголосили судовою помилкою,
саму Жанну визнано невинною.

(Переклад твору Варвари Черезової)

И лето - не лето, и сны – словно изморозь в травах,
Не к месту совсем, и от холода пальцы болят,
Как будто беззвучный приказ, принимаю твой взгляд:
Нести на закланье мечту – вот единое право

Серебрянно, сыро и дождь – бриллиантов поток,
А пальцы все лижет голодный живой огонек

Стихи – не стихи, а страданий руина немая,
Не стерпит бумага, и вспыхнет чернил темный лик,
И боль загорелась – пожарище серое вмиг …
Сто лет пролетело со времени этого мая

Тепло мне и мягко, и ты – только образ во сне.
Огонь? Лишь в камине, стихи и мечтанья – во мне.

Душа дитя - криниця чистої води,
Словами віддаєш ти капельки її,
Любов та ніжність.
І сміх, як передзвони кришталю.
Співаєш звуками кохання,
Що ллються прямо з глибини.
Охоплюють, тремтіти заставляють,
Аж на очах, роса алмазна виступає.
О, мила ти моя,
Наївна, зачарована,
Душа дитя.
Живи в чудовій казці,
У мріях,
У солодких снах.
Літай в хмаринках,
Білосніжних, в небесах.
Купайся в материнській ласці,
Обіймах та любові.
І переливом сміху,
Охоплюй, наставляй на втіху.
На море ласки,
Материнської опіки,
Бо ти життя і світ її навіки!

Зачем мы любим тех, кто нас не любит,
Зачем не любим тех, кто любит нас,
И ждём, когда же время образумит,
Раскинув одиночества пасьянс.

Зачем играем в эти безделушки
И платим половиною себя,
А ночью объясняем всё подушке,
Мол, жертву приносили мы не зря.

Раскиданы по точкам параллелей,
По разным измереньям бытия,
Зачем мы ищем новых вдохновений,
Хоть знаем точно - верить им нельзя.

Лишь в зеркале, каноны все нарушив,
Спит истина, прозрачная до дна,
Там ангелы скупают наши души,
А демоны - хранители Добра...

Лякали пащами
гріхів непрощених
святі отці,
Коли б не бачили,
як ходить площами
на манівці
Благенька істина
у білім савані,
в тернах образ,
Ніким не пізнана,
на трон не ставлена,
в розстріл - не раз.
А гнів, незбороний
ані хвилиною
чужих забав
Ізнову гореньку
вклонить голівоньку
погордував...

Світ ліхтаря в перегарі міста
Над головою змикає простір,
Гамірний вечір у вухах тістом,
Ми в цьому місті – непрохані гості.

Серпень розсипав зірок намисто
Дрібних, як вечірня роса на ружах,
З них найдурніші впадуть на місто
Й розтануть до ранку в масних калюжах.

Десь угорі Його Святість Місяць
Тихо конаючий день сповідає.
Втікаймо, в цім місті не знайдемо місця!
Та… В розкладі нашого рейсу немає...

Смеркає,
Сонце падає
за гори.
А я,
лиш тільки вечір
на поріг -
Ввірвусь в вікно,
ледь сколихнувши
штори,
І тінню сяду
коло твоїх
ніг.
А зранку з губ
моє ти злижеш
ім’я
І, може,
пригадаєш
дивний сон, -
Як, вкравши
поцілунок,
полетів я
До інших
незачинених
вікон…

В сорочку чоловіка
я витираю ноги,
Курю я сигарети
сп’янілого коханця,
Чого ти ще чекала
від бога-самозванця,
Що завітав на нічку
з Великої Дороги?

Прийшов до тебе тінню –
і зникну серед ночі,
Сама себе спитаєш:
чи наяву, чи снилось?
Чи це твоє минуле
в розріз вікна дивилось,
Чи це майбутнє шепче
тобі слова пророчі?

Не прілий дух оселі,
де темні коридори,
Не свіжий вітру подих,
що у вікно ввірвався.
Я – лиш слабенький протяг,
що рухав твої штори,
Приречений на сльози –
в лице тобі сміявся...

Вранці сонце промінцями
Поспішає всіх будити.
Буде у промінчиках
Пісенька бриніти:
- Добрий ранок, добрий ранок!
Прокидайся, вже світанок.
Посміхнись усім навколо –
Піде усмішка по колу.
Добрий настрій розійдеться,
Наче кола по воді,
Хтось тоді тобі всміхнеться,
Буде добрим день тоді.
Доброго дня вам, доброго дня вам!
Доброго часу вашим справам.
Якщо радість дарувати,
Людям настрій не псувати,
То добро піде по колу -
Буде добре все навколо.
Якщо гарно день пройде –
Вечір добрий надійде.
Вечір добрий, вечір добрий!
Сонце сіло вже за обрій.
Закриваються вже очі,
Доброї ночі, доброї ночі...

Як тільки смутку птах торкнеться,
Твого чола крилом своїм.
Із півночі зима вернеться,
Впаде на листя білий сніг.

Загубиться десь в твоїх мріях,
У дивних та химерних снах,
В хмарах білих,сніжно-білих,
Замерзла дівчина-весна.

Сніжинки у твоїх долонях,
Поволі тануть на вустах,
Гулко стукають у скронях,
Слова, прочитані в очах.

Як тільки сонце засміється,
У небесах веселим світлом,
Зима струмками розіллється
Водою,ще недавно білим снігом.

Я не стану лелекою -
хоч на серці клекоче...
Світ за очі не йтиму -
хоч у них бачу дно.
Чорна птаха накрякає,
на розлуку наврочить
і впаде погляд зримий
на зночіле рядно.

І він блудний та жалісний
стане зорями мліти,
відбиватися сяйвом
і стікати з-під брів
там, де дихає радісно
розтуманене літо,
щебіт ллється і крає,
теплий дощ не добрів.

Раптом зірка спадатиме -
чи бажанням, чи смертю...
Загадаю зустріти... -
що би там не було.
І на себе вбиратиму
висоту розпростерту,
насідаючи вітром
на підбите крило.

День підноситься з променем
та розвиднює простір,
набирає повітря,
мов ковтки з джерела.
І в розпалених пломенях
час пірне з високості
залишаючи вітру
попіл -
слід від крила.

26 Березня 2008

знімай
стоденну блокаду
зношений одяг
документальне кіно
роздираючий біль

спалюй
сірі міста
ненадійні мости
лякаючі калорії
своїм поглядом

прощай
назавжди
і так як прощала тебе завжди я

Вже місяць, як пишу листа
тобі, мій місяцю...І дорога молитва,
коли кленовий лист прикрив вуста,
й моє дзвінке світило знову зникне.
Вже ключ летить у вирій з журавлів,
а я усе топчу свою дорогу...
Скажи, навіщо ти мені звелів
пройти її, бо я вже не стонога?..
У мене навіть вже одна душа,
один лиш ключ, одна лише застібка...
І погляд мій, хоча б на півкоша,
хоча б на мить, та, мабуть, посвітлішав...
І я пройду свій шлях крізь свій туман,
і я скажу все Богу прямо в вічі!
Скажи мені, навіщо наказав
листа тобі писати цілу вічність?..

Хто я? Хто ти? Навіщо ця брехня?
Невже так важко глянути у вічі?
Мовчи...Не руш...Бо це моє життя...
А ти його і так уже скалічив...

Чому мені зустрівся на шляху?
Мене тепер ніщо вже не врятує...
Мовчи...Мовчи...Ховай свою пиху...
Здавайся кращим, ніж насправді ти є...

Як же ж я мріяв любити...
Кохання і пристрасть - краса!
Літати від щастя із вітром,
Тримати в руках небеса.

Лічити зірки на небі,
лежачи десь у траві.
Більше нічого й не треба
на цій прогнившій Землі.

Просити у серця притулку,
зимою, як літом цвісти,
ножем нацарапати букви,
й сердечком їх обвести.

Та все вже не так, як завжди.
Давно вже не так, як колись.
Розказують зорі правду
про те, як з тобою клялись,

що будемо завжди разом,
На перекір всім судам.
Як шепотіли фразу:
"Нікому тебе не віддам".

Як вірили в наше майбутнє,
у світле майбутнє, без сліз,
де смуток і горе відсутні.
У вічній любові клялись.

А зараз під зоряним небом,
під повнею ми стоїмо.
Нам справді нічого не треба.
Ми просто собі мовчимо.

Останній твій погляд дівочий.
Останні доторки губ.
Прощання, не дивлячись в очі.
Всі нитки між нами порвуть.

Не зможу я більше літати,
залишусь тепер на землі.
І будуть про нас пам’ятати
лиш букви на всохлій корі.

Не хочу я більше любити.
Кохання і пристрасть - блюз.
А час розвіяв по вітру
Наш "вічний священний союз".

А навколо чужа країна...
Помолися за мене, нене,
щоб не впала я на коліна,
і собі не потяла вени,
бо в життя тут ваги не більше
за цигарку, за кусень хліба,
бо за кожним правдивим віршем -
тільки осуд, а потім диба,
й поховають не як людину:
Хрест - бляшанка.
Смітник, що яма.
Вік не бачила б цю картину...
Помолися за мене, мамо...

Одне дитя чекою гралося,
Уламком - іншого поранило.
Що комедійно починалося -
Бува, закінчується драмою.

З урахуванням жінко-фактору,
По фазі зсуву невеликого,
Хвороб спадкового характеру -
Це винні місце, час і випадок.

А може, просто, винні кактуси -
Текіли випарів надихались...
Ховаймо зброю, досить пафосу,
Сушімо весла, все, приїхали.

Десь
Щось -
Хрусь!
Ось
Там!
Сніг,
Сам,
Ніч...

Зирк -
Ніц.
Вир
Снів?
Бррр!
Страх:
Звір?
Птах?

Дух?
Враз -
Шурх!!!
Зась!
Вікном
Хрясь!

Жодної паніки – евакуація снігу:
Небо свої вимітає сьогодні комори;
Вітер розкручує срібно-фарбовану дзигу
І насипає химерно збудовані гори.

Сніг із приставкою нітро уже не смакує:
Хтось покуштує і виплюне – страшно сказати;
Хтось називатиме безліч імен, але всує,
Інший стискатиме сніг у округлі формати

Наосліп блукати кривими засніжених вулиць,
Коли за спиною лише одинока завія,
Коли усього непотрібного ми вже позбулись,
І тільки сніжинки гойдаються легко на віях...

Конвульсивність стежок світових епох.
Здригнулась мускатним спалахом.
Потому настали сутінки, сніг, самовизначення.

Комп'ютерні геніталії, цифри грошей.
Нам обрахувати все і принести в жертву.
Заповнити сторінки і строчки. Заснути.

Власні історії, назви, оточення.
І кожен із нас – привласнений власним чином
І вся ця епоха маразму – суцільне збочення.

Свобода. Вибір. Пробірки. Рабство.
Нам помирати у різних обставинах.
І стрічатися спорадично споріднено.

І суничний твій смак за стіною кабелів.

...А не найдя иного выхода
Вы пожалеете о том,
Что Вы - не выходец, а выходка
И что по жизни - за бортом.
Но не испытывать сочувствия
Привыкший издавна народ
На Вашей казни поприсутствовав,
Без сожаления уйдет.
И ни динамика, ни оптика
Уже не вовремя - увы...
Подозреваю - Вы утопнете
В бездонном омуте молвы.

2001

Сегодня вечер целый день,
И дождь возвышенно целует,
Быть может, просто он танцует,
А я глупышка ни причем.

Я слышу исповедь признанья
О том как он ушел в изгнание,
Увидел слезы мироздание,
Но он тут тоже не при чем.

И пахнет сыростью земного,
Друзья болтают слишком много,
И дождь болтается за мною,
Собой облизывая тень.

Я знаю вечер очень долго.
Он слишком вечный. Он дорога.
Как будто дождь ему за бога,
А мы все в общем не при чем.

- Ну як, мальована пастушка,
Уже вдягнула капелюшка,
Наташi мовила сестра
- Додому нам вертать пора,
Бо скоро нiчка в нашi хати
Прийде, щоб нас заколисати.
Оленка звали так її
Молодша дочка у сiм'ї,
Розумна і лицем пригожа
З Наташою не в всьому схожа,
По iншому сприймала свiт,
Бо в вiсiмнадцять юних лiт
На бiлу, на прекрасну ручку
Не одягнула ще обручку.
- Ти йди, я тебе дожену
Через хвилиночку одну.
Хоч сонце вже торкнулось краю
Прозорих вод перлини краю,
Там де розгладив воду штиль
Знялося хлюпом кiлька хвиль.
Струнка i пишна одночасно
Наташа вiльним рухом класно
Так плавно в озеро ввiйшла.
Немов з русалками росла.
Взмахнула раз, другий руками,
Мажорно всплеснула ногами,
Вперед, назад, i ще вiраж
I вийшла на порожнiй пляж.
Струснула косами зi спини
Вологи цяточки-краплини.
За день напечений пiсок
Наташин бiльш прискорив крок,
Затим стрибнула в листя м'яти
Й сестру побiгла доганяти.

Dominicana, Punta Cana.
Кінець дороги. Життя стоїть...
Тремтить мішок у пелікана,
лоскоче п`яти божа манна.
На пальмах, понад тінню слана,
дрімає їдь.

La vida en el paraiso -
змивай утому та піт з чола,
сплети з кокосового лісу
косу, де вітрові гульвісі
пристане висипати бісер
з піску й корал.

Este cielo es hermoso.
Вмирає сонце - та не біда.
Дощ пересохле перекосить,
він добре знає мірку - досить.
Щоб перейтися морем косо,
біжить вода.

Dios, bendiga este mundo.
Збідніли рими від рому й річ...
Від ритму - серце на секундах
розвісило чекання чуда,
мов прапор білий. Мов застуда,
tequila-ніч.

Hola amigos, Аleluya!
Ступаю з раю на саме дно -
там, де за долар сабантуї,
де Бог все бачить, та не чує -
як хлюпає та ллється всує
святе вино.

Мerengue, salsa y bachata.
Гарячі танці, голодні пси.
Бажання - чайкою кричати,
при зорях песос рахувати,
у ромі з пивом розбавляти
Ти же єси...
єси ж...
єси ...

25 Березня 2008

Dominicana, Punta Cana. - місто в Домініканській Республіці
La vida en el paraiso (ісп.)- Життя в раю
Este cielo es hermoso (ісп.)- Це небо чудове
Dios bendiga este mundo (ісп.)- Боже, освяти цей світ
Hola amigos, Аleluya (ісп.)- Вітаю, друзі, Алілуя
Мerengue, salsa y bachata (ісп.)- латино-американські танці

Хто я?
Бог, що від божих прав
І від божих обов’язків вільний.
Тому світ цей до мене взивав,
А у спину шипів: “Божевільний!”

Звідкіля ця нелюдська сила
У людей, що тримають небо,
Звідкіля ця нелюдська відвага,
Що прискорює зір круговерть?
Всьому відповідь –
Вічна спрага
Знати те, чого знати не треба,
І занадто великі крила,
Обрубає котрі лиш смерть!

У небі нічному
на цвяхах зірок
сную павутиння мрії,
Між карликів білих
і чорних дірок
Галактика в амнезії.
Per astra ad aspera –
це не для нас,
дай руку – тікаємо з терня!
Хай Лета поглине
той простір і час,
де душ недолугих майстерня.
Шматуючи крила,
на зустріч з Богами,
ламаючи перспективу,
Приборкаєм вітер,
вчепившись зубами
в цнотливо-нечесану гриву.
Якщо не боїшся –
вже треба летіти, -
на звалищі Всесвіту ранок,
І сну божевільного
в’янучі квіти
жне безжальним серпом світанок.

і мого світу стане замало
і затісний мій застиглий всесвіт
і розіллється, по швах пролізе

і мого світу ... для твого світла


і мого серця вже забагато
навіть для двох воно занадто...
воно на всіх навіть занадто

і мого серця вже забагато - коханням повне

і мої очі знову осліпнуть
зайдуться зелом чудо прекрасним
і мої вуха забудуть звуки

і мої очі знову осліпнуть - чуття примари

а мого дому покине розум
забуде спокій душа блужденна
сни затанцюють в танку шаленім

і мого дому покине спокій - я вже спасенна!!!

(з книги "Ось опудало влади...")

Чи добудуєш ти хатину,
чи добудуєш дім, чи ні?
Скоріше втратиш Україну
на Україні в чужині,
якщо своє лише будуєш
і дбаєш тільки про своє…
Не твій народ, як ти не чуєш
і Бог не твій, як дзвін не б’є,
за волю в бій тебе не кличе.
У ворога
твоє обличчя,
бо кров твою, твій розум п’є
і сам себе не визнає.

1.12.06.

Ми міряли цей брід
старались перейти
по камінцях
не замочивши ноги
на беріг інший,
де п’янить бузок
і конюшина ліловіє
край дороги,
де бусол чорний
все склада гніздо
і махаони
в самбі передсмертній
такі смішні і мудрі,
де вино
і хліб до нього
от і все до столу,
де оболоні
свіжий малахіт
приймає ніжно
відболіле тіло
і лови де скінчаються
і світ
знесилений їх розпочати
знову…
Ми мріяли
пройтися по воді,
як посуху,
та раяна дорога
лежала в глибині.
А ми були малі…

Я дарую тобі кожну ниточку нашого щастя,
Шепітливі слова крадькома серед люду зненацька
І заквітчаний сон перевершений хвилями світла,
Я за тебе віддам навіть всі світанкові суцвіття.

Я розплаканим вітром блукатиму посеред поля,
Якщо ми не зумієм і щастям для нас стане воля,
Розстелюся вогнем на весняній небесній блакиті,
Навіть стану тобою, якщо ти не вмієш любити.