Березень зігрів і освітив,
Свіжим вітром душу вентилює.
Знову надійшов сезон котів...
Та чи всіх котяр весна хвилює?
Розплавляє сніг і лід вона,
Кров погнала під беріз корою,
Тільки марно крізь діру вікна
Лине в кабінет мого героя.
Як у дощ, у бурю й заметіль,
Так і за найкращої погоди
Докладає він страшних зусиль
Й укладає бартерні угоди.
Трасти-красти, липові МП...
Чималенько інших махінацій...
Бізнес тіньовий... Таке скупе
Змалювання отієї праці.
За труди ці має цілий рік
Віскі, шмотки, дачу, іномарку.
В будь-який сезон, мов чоловік,
Щодоби кохає секретарку.
І на кризі* - затяжній зимі -
Ось уже роками лапи гріє.
Кожен, хто його спинити б міг,
Хабарі одержує й «добріє».
Ну а політичної весни
Нам діждатись важче, ніж пропасти.
За такої ж влади хапуни
Довго ще в народу будуть красти.
Так що за відсутністю підстав
Хвилювання, що клітини гроблять,
Не чекають «жирного кота»:
Нині гроші всю погоду роблять!..

1994
__________
*«На кризі» - від слова «криза», а не «крига»! :))

Не позирай на мене так,
Неначе я у чомусь винна.
В моїй душі твій образ збляк
І посинів, немов ожина.

На мене ти не ображайсь -
Тобі я шкоди не чинила.
Хоча мені тебе і жаль,
Але тебе я розлюбила...

Та не тужи, що все пройшло:
Мабуть, комусь було так треба...
Я зберегла своє тепло,
Але воно вже не для тебе.

Тому бажаю, щоб і ти
Знайшов собі дівчину гожу.
Але тобі допомогти
У цьому я, на жаль, не зможу...

Кленове листя кров"ю з неба капає...
Ми все ще разом. - Ні, ми розійшлися.
Хіба це рана? Крихітна подряпина,
А я не можу більше підвестися.

Заводів дим я поглинаю - літрами!
Немов тягучу, смоляну образу...
Ми любимо. - Ні, хтось уже не витримав,
Мов вичерпались ми - удвох одразу.

Кленова кров... І сірі хмари - марлею.
Ти все ще поруч. - Ні, ти втік ганебно...
Усі зусилля виявились марними.
Я знов сама... Стікає кров"ю небо...

І літо - не літо, і сни наче паморозь в травні:
Такі ж недоречні і пальці холонуть ураз.
Твій погляд сприймаю, неначе беззвучний наказ
Нести свою мрію без тіні жалю на заклання.

І срібно, і сіро, і дощ – діаманти дрібні,
І пальці облизують спритні, голодні вогні.

І вірші - не вірші, а просто кавалки страждання,
Папір не витримує, темне чорнило горить.
І біль спалахнув, попелище сіріє за мить.
Сто років минуло від того холодного травня.

І тепло, і м’яко, і ти тільки спогад у сні..
Вогонь? У каміні, а мрії і вірші в мені.

Ми зупинились раптом на межі
Такі близькі, але такі чужі,
Тримаючи синицю у руках
Ми дивимось, як відлітає птах.
А так хотілось разом, вище неба.
А ти не зміг…
А може і не треба
Так високо літати над землею,
А розпрощавшись з мрією своєю
Від сонця затулити душу й очі…?
Казав, не можеш…
Ні, мабуть не хочеш
Пізнати щастя, радість
І любити.
П’яніти від весни
І вільно жити.
В театрі драми трагіка не грати,
Своє життя комусь не дарувати.
Не шматувати на лахміття крила,
Знайти гармонію душі і тіла.
І жити просто,
І собою бути.
Забути інших,
А себе почути.
Дивитися сміливо долі в очі
І говорити знаю, можу, хочу.
Щоби, життя проживши, не питати,
Як міг його так легко змарнувати?

Ранішня зоря
Над землею сяє.
Багрянець жовтявий
Землю покриває.

Ліс зазолотився
Одівся в узори,
Куди не поглянь
Золоті простори.

Не чути пташиного
співу у лісу.
Птиці не тривожать
Чудову красу.

Кружляють, курличуть
В небі журавлі,
Важко прощатись
Із ними мені.

Поля, сади, ліси
В жовтому багрянці,
Сіяють красою,
Жовтневою вранці.

У дужих дні — немов слухняна глина,
Покірна волі й пальцям різьбаря;
А я схилюсь тихенько на коліна,—
Шумуйте, днів розбурхані моря!

Але не гнів, не заздрість і не втома
(Благословенний шлях, що ним іти!),—
Якась нова, словам ще не відома,
Солодка мука здійснення мети!

Хай іншим дні прозорі і покірні,
Нехай я сам покірний дням моїм!..
...О днів прийдешніх обрії безмірні,
О тишина моїх маленьких рим!

Не забирай руки з руки.
Ножі хірурги нагострили.
А я лице кефіром вмила –
І змила муку, мов роки.

Це буде дуже ніч важка.
Сичать вже крапельниці-кобри.
Та на руці твоя рука.
І майже добре…
Майже добре.

В палаті передсмертних прощ
Ти, знаю, все мені пробачиш.

…І скімлить лиш у шибку дощ,
Немовби нас востаннє бачить.


із "Жіночого аркану"

Долі моєї ціна —
У повітовому місті осінь,
А вона витягла серце,— на!
— Неціловане й досі!

От і упала на неї тінь!
От і знесилів.
Мало, мало хотінь!
— Сили!

А коли ж сила уся —
Шклянка насіння?
Хоч би вже спокій мені засяв,
Весно моя осіння!

І на тому світі не забуду,
Не забуду, як твоя рука,
Розтинала жаром білі груди
І пускала серце сторчака.

І поїла тим відьмацьким трійлом,
Найсолодшим, що на світі є.
І кроїла навпіл груди білі.
І виймала серце, як своє.


із "Жіночого аркану"

Майже рік сиджу, мов кріт, на хуторі.
Вже й листів твоїх не відбираю.
Інколи копаюся у Мутері
Та в пікет з одним знайомим граю.

От книжок коли б хоч з пуд одержати!
Все ж не Мутер цей! Та карт колоду...
Тихий я. Навіть не знаю, де вже ти...
Відчинив я осені господу!

Мертвий я. Це добре, ясно відаю.
Та і як, скажи, себе одуриш!
А проте живу. Журюсь, обідаю...
О,— болить мені, єдина!Чуєш?

Здається, знову буде недорід:
Земля без снігу, а морози добрі.
    Зблід
            Обрій...

Вечеря тягнеться така нудна!
І страв і слів вживаємо потрошку.
А інколи, здається, не одна
Рука до вуст несе порожню ложку...

Старий мовчить.Не досить слів хіба?
Думки — і ті розбіглися геть--чисто!
Зими тієї згинула ряба,
А полову тепер відніме місто!

Ви нас не дзеркалом лякали тут простим,
Тут інквізиції вогонь і чадний дим.
Ми ваше ж дзеркало тихенько вам піднесли
До носа вашого ж. Потіштеся своїм.

Як вперше, як вперше, як вперше,
подихом разом завмерши,
минуле й майбутнє все стерши
на мить ... ,
але і не менше.

Жбурляючи каміння беззупинно,
Шаблі і списи гострячи картинно,
Спитай себе, на хвильку зупинившись:
Чи дзеркало в образі твоїй винне?

Ти роздягаєш поглядом повільно...
Пальтечко, девۥять ґудзиків, пасок,
Панчохи, сукня...Ніжний голосок
Тече по тілу – так тече пісок,
І тіло – ще несміле – божевільно

Здригається. І квіти в животі
Ростуть (бо квітень) – і шалена злива
Зі слів, цілунків, дотиків і дива
Накриє з головою! І зваблива,
І зваблена, впаду у золоті

Обійми Золотого...
Але – як
Я опинилась біля цього мужа?!
Якийсь він бомжуватий і не дуже
Поголений ретельно...Та, байдуже!
Це веееельми сексуальний маніяк...

Розійшовся мужичок,
На весь двір волає,
Це моє та це моє,
Все моє тут бути має.

Тут сусідка із віконця,
На нього поглядає,
Висунулась та киває,
Засміялась і до себе призиває.

"А не хочеш ти моє?
І солодке і смачне,
І ти будеш так, тихесенько кричати,
Та в хмаринках аж літати."

Поперхнувся мужичок,
Наколовся на гачок,
"Ой,сусідонько,кума,
Пусти ж мене,молодця".

Тільки скрипнула пола,
Аж підскочив молодець,
По зубам одержав,
Ой, такого кулака.

Відлетів, аж до стільця.
Будеш тепер знати,
Як чужого брати,
На усіх брехати.

Та закривши рота,
Будеш вже мовчати.
На підлозі,
Зуби рахувати.

Хто ми? Куди йдемо? Що там, за поворотом?
Сухий та рівний шлях? Баюра чи узвіз?
Ті, що попереду, - вони ідуть з народом?
Вони ведуть людей до щастя, чи до сліз?

А, може, й не ведуть? Крокують собі жваво
Окремо від людей, до власної мети,
А наш нелегкий віз із назвою “Держава”
Лиш заважає їм ще веселіше йти?

А ми, в багнюці всі, та тягнем цього воза:
На ньому ж діти, старший люд, нехитрий скарб,
Гетьманська булава і Кобзареві сльози,
Його картини, вірші, скринька фарб…

Ми витримаєм все, аби була надія,
Що правильно йдемо, а ті, що нас ведуть,
Так само тягнуть віз, в якому наші мрії,
Щасливі мрії, по які й рушали в путь!

Не в найми, не в полон – дістанемось додому!
Та перш, ніж увійти, обтрусим порох з ніг.
Ми помудрішаєм і не повіримо нікому,
Хоч як би прославляв “романтику доріг”!

1998

Куди поділись літа
Молоді роки?
Пішов би вечорами
Поміж парубки.

Обняв би дівчину,
Губи притулив,
Завів під калину
До ранку любив.

А ранком би проснулись
Краси – ясени
Хай любов продовжать
Мої уже сини

Не хочу зими,
Не хочу на плечі,
Щоб лягли сніги.

Я завжди у весні,
У квітучім саду,
Сиве волосся,
Я на скроні кладу.

Не буває кінця
І початку нема
Де начало весни
Де зникає зима?

Все кругом іде
Без кінця і краю.
Молодість не згубив,
Старість зустрічаю!

Одинокість вкрадеться зненацька
Міжсезонням вокзальних гудків
У долоні камінчик – на щастя
А у серці обвітрений Львів

У очах невимовні питання
На губах поцілунок терпкий
Це не просто від’їзд - це прощання
На зупинці розбитих надій

Тебе знову дорога чекає
Манить золотом, блиском підков
А мене непомітно вбиває
Затяжна віртуальна любов

День за днем ці складні перегони
Над якими в нас влади нема
За тобою закриє кордони
Наша львівська холодна весна

«У бога за дверми лежала сокира»
Тарас Шевченко

Навала дурнів в Україну,
навала ворогів.
Чи гине Світ, чи я загину,
моя країно?
З берегів
Дніпра зникають сиві кручі,
чуже, неначе, стало все.
І не реве колись ревучий,
і кров ворожу не несе
у синєє море.
Як подолати моє горе,
Тарасе мій, єдиний боже?
Хто із народу в силі зможе
народ повести за собою
до того праведного бою,
коли народ себе спасе?

А, може, ми самі є дурні,
свої не платимо борги?
Шукаємо ту правду в урні
серед заклятих ворогів.
В своїй країні – де ж та правда? –
без України ми, біда.
Безсила й Господа порада:
і Гóспода купили господá.

20.10.06

Не питай, де мене носило
Всі ці весни, роки, літа,
Я вже зовсім не маю сили,
Я змінилася, я не та.

Завари мені, мамо, чаю,
Розкажи мені, нене, все.
Дідо досі іще співає
Як корівку свою пасе?

А сестри ще немає? В полі?
Двоє діток, але сама?
Трохи, кажеш, малі і кволі?
Ну нічого... Тепер весна.

Памятаю розлогу грушу
І вечерю, і пісню, і...
Я віддам свою грішну душу,
Щоб почути оті пісні

Не питай, де мене носило,
Стільки пройдено тих доріг,
Тільки всі вони, моя мила,
Повертають на твій поріг.

На крилах пам’яті й любові
у дні веселі і сумні
лечу туди, де в кожнім слові
без перешкод і метушні
звучать мелодій дивні ноти,
слова стоять не просто в ряд.
Фантазій дух, душі польоти
і чистих дум легкий заряд.
У світ поезії на крилах,
що підіймають до зірок,
де я тону в рожевих хвилях.
Емоцій пік лише за крок.
Лечу туди, де на папері
у крапках, комах і словах
оази рай серед пустелі,
солодкий присмак на вустах.

Божеволіє Осінь, відчувши зимове свавілля,
Місто спить тисячами, мільйонами сірих домів,
На узбіччі дерева лиш свідки німого безсилля,
Я втікаю у ніч – за лаштунки сльозливих дощів.

Небо впало в калюжі і всотує сірі краплини,
Кораблі падолисту мандрують струмками з дощу.
Не жалій мене, Музо, бо я вже давно не дитина,
Тільки знай, моя мила, тебе я вже не відпущу

Не мовчи, магнітоло, заграй мені щось романтичне –
Про щасливе кохання, дорогу, самотнє авто,
Що ця осінь надовго, а може дай Бог і навічно,
І ми будемо разом, і нам не завадить ніхто.

Третя ранку, і втома підступно упала на плечі,
Подушок просять скроні, а тіло дивана і сну,
Відкладаю до завтра свою незакінчену втечу
і незнану ніким персональну безжальну війну.

Опромінення. І крапельниці. Ризик –
та надія все-таки жива.
Батюшка у злото-білих ризах
молитов проказує слова.
Це Неділя Прощена.
Паперу
на прокльони долі не стає.
... В коридорі онкодиспансеру
служба йде. За здравіє. Чиє?..
10.03.2008.

– Привіт. Ні, ні, я не дзвонила.
..............
– Ще місяць тому? Вибачай.
.............
– Як справи? Справи – як? Не знаю...
.............
– Хіба у голосі печаль?
............
– Погода в нас?
.............. Авжеж, весняна.
Можливо, сонце. Ні, сльота.
А ти не бачив, ряст цвіте вже?
...............
– Так, справді, я уже не та.
Ти щось хотів?
..............–Приїдеш? Нині?
.............
– Ні, не зустріну.
............... – Я – тепер?
Тепер... Адреса тимчасова.
..................
Онкологічний диспансер.
8.03. 2008.

translation of a song "Минає день"(Ю.Рибчинський):

The days rolls on, so does the night.
The minutes run, as light blue waves.
That’s not a point, that’s not a point,
That I have said “I love”
Just you and nobody else.
But that’s no reason for my woe
‘Cause the whole universe was in your eyes.
That boundless universe was in your eyes,
But that’s no reason for my woe

Сhorus:
That’s not a point that raging winds are raving,
That January paints the panes with withered flowers.
That’s not a point, my dear, that you don’t love me,
The woe is that I can’t stop loving you, my lover.

The day rolls on, so does the night.
and it’s impossible to turn the course of time.
That’s not a point, that’s not a point,
That separation’s bells ring in my mind
But that’s no reason for my woe
That treason’s fired our last “Farewell!”
That treason’s fired our last “Farewell!”
But that’s no reason for my woe

original:
Минає день, минає ніч.
Хвилини котяться, як хвилі голубі.
Не в тому річ, не в тому річ, що я сказав "Люблю"
Лише одній тобі.
Не в тім печаль, не в тім печаль,
Що цілий всесвіт був тоді в твоїх очах.
Безмежний всесвіт був тоді в твоїх очах,
Але не в тім моя печаль.

Приспів:

Біда не в тім, що свище вітер лютий,
Що січень на вікні малює мертві квіти.
Біда не в тім, що ти мене не любиш.
Біда, що я тебе не можу розлюбити.

Минає день, минає нічь.
Не зупинити нам з тобою часу плин.
Не в тому річ, не в тому річ,
Що після зустрічі розлука б'є у дзвін.
Не в тім печаль, не в тім печаль,
Що, наче постріл, пролунало те "Прощай!"
Як зради постріл пролунало те "Прощай".
Але не в тім моя печаль.

Зняло до сонця небо погорілу шапку.
Неначе чорний кіт, дорогу цвинтар перебіг.
На першому хресті словам поставив крапку,
а за останнім - свіжий насип і сліди від ніг.

Між морем плит життя розхлюпалось в осонні,
прибилося до зору, зачаївши глибину
і силу Божу. Гріх - віддатися мамоні,
щоб небо зупинило на життя кордоні
нелюдське серце та зронило душу кам`яну.

Ану - до сонця піднеси долоні,
розваж сльозу пролиту -
серце вибухне у скронях.

9 Березня 2008

translation:
Якою Довгою й Похмурою є Ніч

Якою довгою, похмурою є ніч,
Коли від милої я так далеко!
Не знаю сну я з вечора до рання,
Хоча і втома не спадає з віч:
Не знаю сну я з вечора до рання,
Хоча і втома не спадає з віч!

Я думаю про ті щасливі дні,
Коли я був з тобою, мила:
Та зараз ти від мене так далеко,
Та дуже сумно є мені!
Та зараз ти від мене так далеко,
Та дуже сумно є мені!

Як довго тягнеться чекання час
Так, наче сум його уже знесилив!
Та, коли був з тобою, мила,
Час, наче утікав від нас!
Та, коли був з тобою, мила,
Час, наче утікав від нас!

original:
How Long And Dreary Is The Night 1788 by Robert Burns

How long and dreary is the night,
When I am frae my dearie!
I sleepless lie frae e'en to morn,
Tho' I were ne'er so weary:
I sleepless lie frae e'en to morn,
Tho' I were ne'er sae weary!

When I think on the happy days
I spent wi' you my dearie:
And now what lands between us lie,
How can I be but eerie!
And now what lands between us lie,
How can I be but eerie!

How slow ye move, ye heavy hours,
As ye were wae and weary!
It wasna sae ye glinted by,
When I was wi' my dearie!
It wasna sae ye glinted by,
When I was wi' my dearie!

Струмок побіг
За небосхилом
І в травах стих,
Змішався з пилом;

Злетів до хмар,
Дзвенів із вітром,
Вдихав дзвонар
Його повітрям.

Солоним днем
Сльозинки сині
Текли дощем
В підземні скрині.

***
Цей дощ – волоцюга, якого розбещує ніч…
Я майже за бортом.
Роздмухую хмари, бо ж, мабуть, страждати зручніш
із певним комфортом.

Ця ніч обертається деревом, вітром, хрестом.
Налий мені чаю.
Я просто надгробна скульптура, що дихає знов
і скніє печаллю.

Той вихор, що вперто засів у моїй голові
розхристує дверці.
Депресію слід вигрівати у ліжку, в теплі,
схопившись за серце.

Прости мені… просто ця мряка розвінчує міт.
Додому, сьогодні!...
Краса облізає і тіні пірнають умить
В озерця безодні.

Він падав із чорного неба,
такий березневий і пізній,
і знав, що його вже не треба,
як ноти заспіваній пісні.

Задумано і прямовисно
він падав на стомлене місто.
Приспів:

І тільки мереживо сніг наснує,
собі нагадає з ним кожен своє:
хто білий обрус на святковім столі,
хто саван на тілі останніх надій.

Цей сніг не святий і не грішний,
як чиста сторінка ця площа,
на ній епітафію пише
слідами байдужість дівоча.

А сніг засипає і студить
майбутнє, якого не буде.
Приспів:

І тільки мереживо сніг наснує,
Собі нагадає з ним кожен своє:
хто білий обрус на святковім столі,
хто саван на тілі останніх надій.

Застава на поділі
Підняла тривогу.
Богдан шляхті в Україну
Перекрив дорогу.
.
Піднялися на боротьбу
Козацькі всі раті,
Утікають від розправи
Шляхтичі прокляті.

Були війни затяжні
Списи скреготали ,
Про славу козацьку
Бандури співали.

В Переяслові на майдані
Затрубили труби.
І не знали козаки,
Що Богдан їх згубить.

Згубить славу козацьку,
Згубить і їх волю.
Січ козацьку назавжди
Здає у неволю

Не свідомий був Богдан
Коли писав циркуляри
Йому було б почекати
Надіть окуляри,

Щоб поглянуть на Росію,
На трони боярські
Може тоді б не підписав
Угоди ті царські.

Наїхали москалі,
Як вовки на стерво
І пророчили тоді –
"Козацтво померло."

… громи, погроми, згарища, гонитви.

Час, Боже: мить сумирної молитви,
і павітри торкатимуться тіл,
і проливні періщитимуть рам’я,
і пошепки: „… ще бачитиму Храм я”
(…вино, хлібина, вечоровий стіл…),
і подумки: „… сяйне з-поза туману”,
час: тихий сніг, позанебесну манну,
занурено в розколину пласку,
час, Боже: онде юрмища захланні,
час: онде біла тиша на закланні,
дарована кривавому піску.


8 – 9 березня 2008 р., Київ

На поле вийшов — зомлів:
Колос від колосу — чверть!
Висохло серце землі,
Кров'ю наповнене вщерть!

Кинув безсиле — агов!
Тільки луна, ні душі!
Вигадки ранку мого
Смуток вечірній здушив!

Поле, і місто, і я —
Море моєї рідні!—
Хто з нас хоч хвильку стояв
Справді над мукою днів?

Пропало сіно! Тільки покосили,
А дощ його й прибрати не дає!
Вже третій день ллє з усієї сили,
А особливо на моє!

В долинці саме. Їжте, коненята!
Журюсь, лежу, й книжок нових нема...
А за вікном темно-зелена м'ята
З-під стріхи краплі перейма.

Не у хмарі сивого мороку,
а в реаліях сьогодення
мого віковічного ворога
явило мені натхнення.

Не визначило керунку,
в якому тікати. Моліться,
бо ми зведемо рахунки
негайно й на цьому ж місці.

Не на пістолетах — шабля
одвічний козацький звичай.
Не скривджу, не зраджу, не зваблю
тримаймося, чоловіче!

Бо не випадковість кулі —
двобій крицевого гарту
розсудить майбутнє й минуле,
побачимо, хто чого вартий.

І зблиснуло лезо гостро.
Навколо — лиш павутиння
і мороку чорний острів,
і не відкидає тіні

суперник мій. Чорна зала,
й немає лиця в свічаді.
Тож з ким я до бою стала?
У чім його міць? У зраді?

Кому він запродавсь? А може,
й собі за отими скарбами?
І все без зусиль спроможешся
хапать обома руками.

Та що ж воно буде з того
життя а чи животіння,
як зійдеш зі світу святого,
не залишаючи й тіні?

Хай краще війна з вітряками
чи з привидами безтілесними,
зате не терпітиму хаму,
і хай не високо — та чесно.

Ти казав, що сонце зрідка
Десь гуляє між степів,
Що у косах його квітка,
Із якої лине спів.

Ти казав, що в нього є
До моїх подібні очі,
І що втоми не взнає,
І не бачить снів щоночі.

Ти казав, що сонце може
Розливатись по руках,
Що воно на мене схоже,
Що живе в твоїх думках.

Ти казав, за ним слідкуєш,
Як воно блукає зранку
І любов йому даруєш,
Щоб вставало на світанку.

З тайстрИнами, бесАгами, торбами
рушали бойки у широкий світ
і тисячу тому, і сотню літ.
... О Срібна Земле! Вже ти за горами!
ВітцІзнина – гіркий дарАбчик в горах, –
плаї, міжгір’я, урвища бескид...
По всіх усюдах це тавро нести –
мізерні статки і незбутнє горе.
Відлуння в горах – хто се так загОйкав?
Чий голос виповідує жалі?
А верховинське горде плем’я бойків
розсіялося по усій землі.
Діаспора – в долішніх пишних селах,
діаспора – по всіх материках.
Лиш рідний край живицею пропах,
лиш рідним словом серце воскресало.
Співучий край дніпровський – зовсім інший,–
він теж насіння бойківське прийняв.
І ЦВІТ ВІД ПАПОРОТІ ЧАРІВНІШИЙ
всю Україну звідси осіяв...

Я дарую тобі, Золотий, небеса голубі!
Голубів в голубих небесах!
Тільки сонце і небо!!!
Ти не радий? Банально? Небес тобі,
кажеш, не треба?
Ну гаразд, то краватку дарую на свято тобі.

Може, квіти? Злітає душа!!!
(надчуттєвий гіпноз)
До небес (ти у першій строфі
їх відмовився брати)
Аромати бузку і конвалій
влітають до хати!!!!
Що? Зів”януть?
Окей, подарую тобі “Hugo Boss”.

Я дарую тобі, Золотавий, себе - навіки!
Виноград і троянди, красиву,
палку і корисну,
Тільки мругни мені, тільки пальцем кивни, тільки свисни -
І від заздрощів луснуть
довкола усі чуваки!

Що ти кажеш, коханий?
Я знову почула відмову?
Навіки забагато? Не хочеш мене навіки?
Не потягнеш так довго?
Хирлявий народ – мужики...
...Я дарую тобі колєжанку.
Блондинку.
Гумову.

Чуєш,
як дзвенять, напружено й гостро
струни-рядки
. на ладах
. віршотворіння,
стукають в пам"ять, як бажані гості,
во ім"я твоє і пісні во ім"я.

Знаю,
стугонять не в такт і не в розмір,
рвуть посторонки,
. в боки
. бризкають строфи.
Лише для того, щоб березня розквіт
спинив на бігу і роки і строки.

Слухай,
як у тебе сила з безсиллям
так гармонійно
. сплелись
. у вічний поклик?
Тільки б одного у Бога просив я -
Що весни в тобі ніколи не змовкли.

Бачиш,
на долоні рОки, як квіти,
як на екрані кіно,
. чітко й виразно.
Хочу одного у Бога просити,
щоб ішли ми усіми світами разом.

Сьогодні день, здається, перший влітку
Полям засмаленим чоло омив;
Крізь дощову густу і рівну сітку
Запаленіли ізмарагди нив...

А скоро неба жар громами вичах,
Вгорі веселкою лишивши слід,—
І у селян на стомлених обличчях
Не так помітно слово — недорід!

І жаб на луках оргія весела
Знялася звечора така жива,
Що крізь всю ніч вигукували села,
Так ніби пошепки, пісень слова...

А снилось так: гарячий з півдня вітер,
Коса гадюкою блищить в росі...
І у газет — нові колонки літер
Про те, що хліба вистарчить для всіх!

Надходить дощ. Шумлять бліді берези...
Рвуть блискавиці сірих хмар рядно...
А дужий грім зустрів такі діези,
Що злякано дзвенить вікно!

Тікає день. Скриплять вози на греблі...
Під чередою стогне оболонь...
І раптом шріт — дрібні перлові краплі...
І знову вітер, гуркіт і огонь.

І вже туман пливе, бреде над полем,
Щоб за хвилину сонцем розцвісти,
Щоб навіть я з надією та болем
Твої старі перечитав листи!

Моє ім"я з п"яти фатальних літер
До губ Твоїх прикотить пізній вітер
І припечатає, а може, припече.

І ти почуєш – в самоті чи в тузі, -
Як безпардонно вписуються в друзі,
Як не відважно в жилах кров тече.

Твоє ім"я з шести забутих літер
До губ моїх притулить пізній вітер,
Мов обіпре на втрачене плече.

Я не заплачу.
Просто губи стисну.
І вся, немов над урвищем зависну,
Бо так відважно в жилах кров тече.

А наші імена з Великих Літер
Котитиме по людях лютий вітер,
Як дві кульбабки-кулі мовчазні.

З кульбабки нагло вродиться розлука,
А куля запечатає ту муку.

…Оце і вся відвага у мені…

А наші імена – з Великих Літер.


із "Жіночого аркану"

Час, коли гори і вівці плідні
Пахнуть молоками зрання…
Час, коли ми – боязкі і рідні –
Виходимо на полювання.

Темрява.
Шепоти.
Дотикання.
Лиш порох пашить із крісів…

Час, коли стогнуть вітри і кані*.

…І стогне луна у лісі…

*Каня (діал.) – шуліка.


із "Жіночого аркану"

Я добра прокинусь.
Рада.
Цвіркун просюрчить – і втече.
Бо дихає ніч на ладан,
А я – тобі на плече.

І соками винограду
Розбуджена плоть стече…
Бо дихає ніч на ладан.
…А я – тобі на плече…


із "Жіночого аркану"

Ранок…
Напевно не варто поцілунком будити тебе,
і життя наше стало лиш жартом,
Невідомо до чого веде
це мовчання моє вечорами,
твоя злість і байдужість моя,
І зім`ялась любов під ногами,
Близькість стала уже нічия.
Я всміхаюсь, щоб сльози не лити
ти тримаєш за руку мене…
Розучились ми, любий, любити,
пригортає самотність…
Мине?
Тихі кроки по колу без цілі,
А молитись у пустку дарма
Розучились любити,
А вміли?
Наздогнала у травні зима…

Мати у хустину
Завила хлібину.

Проводжала сина
У дорогу вперше
І так вже не буде
Як то було перше. із народної пісні

Хлібину синочок
Поділив з друзями.
Береже і досі
Хустину від мами.

Розкладе хустину
Як широке поле.
На ній усе видно
І добро і гори.

у ній всі ласки
Материнських слів.
Дитячі казки
І дитячий спів.

Як дивоптахи на осонні плит,
сидять, леткі вигойдуючи ритми,
жінки, закутані у золотисту,
хвилясто-ніжну храмову тканину.

На головах прозорі чаші з газу -
із жовтих ден у сяєво проміння
стікає запашна ріка парфумів.

Під монотонні завивання флейти
жінки співають, плещуть у долоні,
хвалу богам возносять, у молитві
посланцям просять доброї дороги, -
гойдаються на хвилі кам'яній,
неначе лине в таїні обряду
флотилія царева кораблів.

Молодші в танці зображають поряд,
як те усе повинно далі бути.
Як у протягнуті богам долоні
безцінні падають дари, і повнять
уміло виконані, вбрані цвітом,
убрані у коштовності чани.

Окрім тонкого поясу й намиста
нічого більше на вабливих дівах.
Густе, розпущене, м'яке волосся,
немов нитками чорне полотно
прострочене небесно-голубим
і білим - у золочених віночках.

Тоненькі пальці, човники долонь,
понад покірним нахилом голів.
Гнучкі, в браслетах золотих, зап'ястя.
Яскраво виділені очі й губи.
Спокусливі, у звабному гойданні,
такі доречні промовлянню тіла,
напружені соски на юних грудях.

Підступна м’якість живота у плавнім,
жаданім оку розмиканні стегон,
поміж якими стрічки течія
блакитно покриває таємничу,
таку, щоразу іншу, вищу звабу.

П'янке кружляння досконалих тіл,
що злагодою руху схожі з плином
у чистих водах Річки зграйки рибок...

- Подобається? І богам також.
За день вони танцюють в храмі тричі.
Завчасно, до світанку, будять бога.
А по обіді різно розважають.
А там і спати ложать - із усім,
що знано і богам - як "ніч і жінка"…
...............................
...............................


2001