Добре в цьому полі, де блакить загусла,
Де тримають небо білі крила бусла,

У стихії вітру – нашої прамови –
Гарне товариство – ластівки й корови.

Накупаюcь в небі і у травах ляжу,
Душу невгамовну, як лоша, прив’яжу,

Хай на павутинці бабиного літа
Поживе в цім світі, доки сонця-світа.

Ліси і рівнини. Озера, незамкнуті в плити.
Піки тополь і нескошені трави руді.
Ніколи не думав, що можна цю землю любити
Дужче, як жінку, терпкіше, як душу в собі.
Що можна так п’яно й надсадно тулитись до теплого лона,
І, мудре життя занедбавши, прожити, як справжній мудрець.
–Хто ти? – питає мене тихий янгол у шибці вагона.
–Паломник, бродяга, земних краєвидів ловець.
Дороги на серце намотую, гори і доли,
Де вітер спиває росу, а людина ясу.
Кажуть, душа відлітає в засвіття голісінька-гола,
А я найбагатшу колекцію в горні світи принесу.

* * *
У коханої сотні прохань,
У розлюбленої – вже немає...
Рада я, що в сьогоднішню рань
Лід тонкий на воді завмирає.

І я стану – Христос поможи –
На цей лід, ще хрумкий, слабосилий…
А ти вірші мої збережи,
Для нащадків, щоб нас розсудили.

Хай роздивляться в гущі подій,
Що сміливим ти був, наймудрішим.
В біографії славній твоїй
Білу пляму не можна залишить.

Засолодка вже чаша сія,
Вже затісно коханню горіти.
Хай моє невідоме ім’я
Прочитають в підручниках діти.

Хто цю повість сумну прочитав –
Той нехай посміхнеться лукаво…
Коли щастя й кохання не дав,
Цю гірку подаруй мені славу.

***
А я навчилась просто, мудро жити,
Дивитись в небо і молитись Богу,
І довго пішки вечором ходити,
Щоб непотрібну притомить тривогу.

Коли бур’ян в яру почне буяти
І горобини грона звиснуть рясно,
Веселі вірші буду я писати
Про це життя, що тлінне і прекрасне.

Я повертаюсь. Лиже у долоню
Пухнастий кіт, мурликає барвисто.
Яскравий розгоряється вогонь
Над озером. Веселий, променистий.

І зрідка долинає з темноти
Лелеки крик, що у гнізді ночує...
Якщо постукаєш до мене в двері ти,
Мені здається, я і не почую.

БОРГ УКРАЇНІ

Ми знаємо,
......курить,
............чи що п’є Чаплін.
Ми знаємо
.........Риму безрукі руїни.
Ми знаємо
.......Дуласа
............галстук в крапку...
А що ми знаємо
............про Україну?
Від знань росіянин
............чоло не морщить –
Тим, хто поруч –
................ поваги мало.
Знають про
............український борщ,
Знають про
............українське сало.
І з культури
............зняли лиш пінку:
Окрім двох
............прославлених Тарасів –
Бульби
......та Шевченка
.................три сторінки,
Більше з нас не вижмеш, -
.................скільки не старайся.
А якщо притиснуть –
................червоніє рожею.
Застарілий доказ
................висуває знову:
Візьме та й розкаже
................декілька розхожих
курйозів
.........про цю
................українську мову.
Кажу
....собі:
.........товаришу москаль,
На Україну
.........зуби не скаль.
Вивчіть
........мову,
.............що на стягах-лексиконах стала,
Бо вона
........велична і проста:
“– Чуєш,
........ сурми заграли,
час розплати
........ настав...”
Що може бути більш
..................обтріпаним
............................й тихішим
Ніж це слово
............затрапезне:
......................„слишішь”!?
Я
..чимало слів
............придумав вам,
Зважуючи їх
...........одне мудрую,
Хочу, щоб були
..............моїх віршів
..........................слова
ясноважними,
.............як слово „чуєш”.
Народи
......не змелеш –
.................ось в чому річ.
Не дуже
........себе
............ величаймо.
Чи знаємо ми
.............українську ніч?
Ми
......української ночі
.......................не знаємо.
1926р.

Коли вечори довгі,
Неначе віолончельний акорд
Тягнуться пронизливо.

Коли вечори довгі,
І з-під повік ще без надмірних зморшок
Ллються сльози.

Коли вечори довгі,
А ти вже навчилась читати кроки
І із книги тікає текст.

Коли вечори довгі,
І ти зрісся кабелями з стіною
Замкнувши кільця.

Коли вечори довгі
І ви недобачаєте, двоє сліпців
А янголи літають зовні

Коли вечори довгі
І морфій думок розтікається
Стелею

Коли вечори довгі
Капає на потилицю, пальці
Стікає тілом.

І
Ліс горить край нашої оселі,
Розливає сяйво золоте.
Скоро Бог осінні акварелі
Домалює – й снігом замете.
Скоро... але хочеться якмога
Задержати часу сивий біг,
Доки сонце – тепле серце Бога –
Ще цілує і жаліє всіх.

ІІ

Дні стоять засніжені й свірчисті,
Вітер сам себе наздоганя,
Білий місяць по маленькій крихті
Тихо хтось надламує щодня.
Скоро-скоро гостроокий серпик
Рік старий безжалісно зітне,
А в мені все щулиться і терпне,
Ніби хтось надламує й мене.

кімната з білою стелею
тільки діри пропалені чорними очима
у псевдонебі
стеля
облизана диким поглядом
що болотом тхне солодко
наче парфуми моєї музи

вибиваю думки з голови
різким рухом правиці
звідки стільки люті
у кволій кінцівці
питаю в тебе
і забуваю
що ми не розмовляємо
відколи стали дорослими
щоб не збочувати
сусідську свідомість
намріяними лесбійськими поцілунками
на сніданок-обід-вечерю
(і вночі
щоб ніхто не бачив
при світлі холодильника)

юна цнотлива стеле
хиткої однокімнатки
а пам'ятаєш мої очі
в мить першого дорослішання?

а пам'ятаєш мій погляд
що вилизував по черзі
твої чотири куточки
і чиєсь холене тіло
що п'яно давило на груди...
що стомлено курило харвест
на занедбаному балконі
і лаялось
заблукавши в тюлі
топчучи французьке мереживо
скидаючи неполиті квіти
з дореволюційного підвіконника

я сміялася
натягуючи на себе ковдру
вкупі з чиїмись джинсами
і моїми конспектами
щедро залитими глінтвейном

юна цнотлива стеле
прокурена моррісонськими текстами
чому ти мовчала
коли я бездумно дерла шпалери
наманікюреними
у мить фіаско?

чому ти мовчала
коли я здійснювала
просту геометрію
власних зап'ясть?

юна цнотлива стеле
хиткої однокімнатки
я вірю
що над тобою небо
а не ідентична житлова площа

Cуцільні навкруг томати,
на віях томатний сік
так вдало навчився згусати,
стікаючи мляво з повік-
Томатом у чашці ранок.
З томатом в тарілці омлет,
Томатний червоний сніданок-
Із кетчупом й хлібом паштет
І...Йой!
Томатом заляпана майка,
Томатний в вазонках цвіт,
В округлостях стиглих томатів
Марудить томатний світ.

Ти виграєш мене
або програєш
дощем гулким
по жерсті сірих ринв,
розчулившись,
собою насотаєш
глибоку вертикаль
без-з-неба-вод-
нених грунтів
і згинеш
білопаро,
доторкнувшись
медів густих
схололих магм,
і знову перетворишся
на щось.
Напевно
в дощ.
напевно,
знову.

І знову йтимеш, розсипаючись на скалки,
Цілуючи півкола голих діафрагм,
Фарбуючи вельветами на доторки фіалки,
не скаржучись на скупість блідих фарб,
Повіривши в земний мультяшний рай,
Б"ючи об денця пластикових цебер...
Я егоїстка,
Хтивий триголовий Цербер,
Та, все ж, схиливши голови, прошу:
"Програй!"

Листя вижовкле кольору йоду
Накладає на землю грим,
І пливе не з одного городу
Найсолодший на світі дим.

Рветься «бабине літо» сумно
На незримих тремких вітрах.
І легесеньким срібним струмом
Ніжно б’є мене по губах.

Завтра див цих уже не буде,
Буде холод і мокрий сніг.
І таке щось стискає груди,
Що, здається, умерти б міг.

І не виповіш того стану
Ані в слові, ані в сльозі…
І таким ніби сонях станеш,
Що стоїть на тонкій нозі.

Ніби гуркіт далеких коліс
Відкотився за Десну –
Це розрізав літак, як склоріз,
Далечінь піднебесну.

І таке щось навальне, як прес,
Давить серце і тисне.
І здається, що шиба небес,
Зараз зойкне – і трісне.

І холодний ламкий небосхил
Упаде в межиріччя,
І відкриється тайна світил,
І світів, й потойбіччя.

І постане на вічні часи
Щось величне й чудесне…
Та не буде земної краси,
Ні Дніпра, ані Десни,

Від яких моє серце щемить
Аж хапає знемога.
І чи я не заплачу в ту мить,
Не розгніваю Бога?

Колише вітер жовтий день
І спіють в теплому осонні
Поміж осінніх снів-пісень
Калини кетяги червоні.

Із золотавих давніх літ
Знов листя в осінь відліта.
Я п'ю тепло. Цілую світ -
Твої калинові вуста.

Гірка калина на мосту
Чомусь нагадує розлуку...
Та цю жадану гіркоту
Я п'ю, як найсолодшу муку

Золото й міх
Всі полководці
Клинки танцюриці
Тала вода
Древній поріг
Вітрило на лодці
Ключі та ключиці
Живи, як жила

Тьмяний чорний жук
Тьмяний чорний жук
Повзе в кармани брюк
Повзе в кармани брюк
Погляд у перед!
Кулястий чорний жук
Похмурий чорний жук
Вповзає під берет
Встрягає під каблук
Останній чорний жук
Мертвий ще живий . А!

В ошурках із металу
В схемах під забралом
На гранях колінвалу
Ворочається робо-друг

А наш останній жук
А наш останній жук
Стертий хибний глюк

ЛЮ

Дай мені свою руку -
Велику, міцну, мужичу.
Дай мені свою руку —
По-справжньому чоловічу.

Ці руки знають роботу
Усяку, нехай найважчу,
А наші земні турботи
Для них нічого не важать.

І пахнуть одеколоном
Найвишуканішим дзвінко.
О, як у твоїх долонях
Хороше бути жінкою!

Можна бути примхливою,
Пташкою, лялею, мишкою,
Бо знаю — зорю тремтливу
Ти з неба знімеш з усмішкою.

Ці руки вміють кохати,
Ці руки вміють робити.
Такі були в мого тата.
Такі були в мого діда.

Дай мені твою руку —
Дужу, неупокорену.
Лінії, наче плугом,
Долею й часом зорані.

Знали гірку науку,
Доля їх важко вчила.
Дай мені свої руки.
Хай вони відпочинуть.

Ти квітка пристрасті й любові,
любити – сенс твого життя.
Пливеш життям, як човен повен
любові двох до забуття.
В тобі – те дане є від Бога –
з усіх світів, і ти – то все:
твій розум, красота, епоха –
що пристрасть і любов несе.
Усе до ніг – тобі – любимій
за розум твій, твій божий стан,
твої безмежнії обійми,
твої гріховнії вуста.

4.08.07

Від людського тепла на душі відкриваються пори,
з них виходять жалі і вдихається щастя озон...
Допиваю любов і спокусу п`янкого кагору,
а по думці проходить спустошений серця кордон.

А в усмішці без сліз поховалося страчене слово
і замало землі, щоб у прощі небавом прийти.
Це не мертвий сезон, ні - живий... саме так випадково
доживатиму вік на теренах чужих теплоти.

Запались і згори, із гори амбасадоре волі,
ще одним непорочним зачаттям цей світ охрести -
він знайомий мені до краплини останньої болю,
перекрай рани серця та душу мою відпусти.

25 Січня 2008

Якщо я наллю мамі горілки,
Вона буде цілий день п"яна.
Якщо не наллю мамі горілки -
Вона нап"ється десь в іншому місці.
А ви що порадите?

Ти все блукаєш світом навмання,

Не визнаєш божественної влади.

Немов сліпе, незграбне кошеня,

Ти горнешся до того, хто погладив.



Такі, як я, в столицях осяйних

Тебе вітають, як одвічну мрію...

А я... хоча й люблю сильніш від них -

Пробач мені... я гладити не вмію...

Рік тому я в двері не постукала,
Несучи пиріг своєму генію,
І його, сердешного, застукала
На дивані з голою німкенею.

І пиріг, гарячий, щойно спечений,
Полетів німкені просто в голову...
Я, дівчата, після того вечора
Цілий рік не ночувала голою.

Цілий рік блукала неприкаяна,
Цілий рік не їлося й не спалося:
Я ж тоді такий пиріг спекла йому -
А самій ні крихти не дісталося!

Колись моя мама мене годувала
З великої ложки.
Мені вже не лізло, а мама благала:
"Ну, доню, ще трошки!

Якщо не їси ти того, що корисно -
Насядуть хвороби.
Тебе, моя доню, подужають з'їсти
Голодні мікроби."

Тепер я велика, і вже не боюся
Мікроб і хвороби.
Зате я у двері маршрутки запхнуся
З десятої спроби...

Твій білий хрест на сірім простирадлі

Розп’яттям вниз лежав вже дев’ять днів.

Його торкались пальці безпорадні,

Дівочі пальці... і над ним бринів



Дівочий голос... Як вона хотіла

Усе вернути... ну на мить бодай!

Тоді твій хрест, неначе квітка біла,

Зацвів би в ній – і розцвітив би рай.



Твій білий хрест... і серце їй стискалось,

І розпинало спогади її...

Вже дев’ять днів! Немов нитками в палець,

Врізались в тіло пестощі твої.



Вже дев’ять днів! І пальці безпорадні,

Дівочі пальці... і витки, витки...

Твій білий хрест на сірім простирадлі –

Юнача смерть від білої руки...

Мов комет роздмухані хвости,
Пломеніють клени над шляхами.
І мишей несуть з полів коти,
Як у Вінграновського, мішками.

Завтра буде дути і мести,
Розчахнуться неба білі брами,
І коти від туги й самоти
Захлинуться чорними сльозами.

А сьогодні тиша й благодать
І багряні клени, як комети.
І мишачі душі відлетять
Без печалі на нові планети.

Це азбука. Така життєва школа,
Де є закон – нічого і ніколи
Не буде поміж нами – бо не буде.
А буде січень, ожеледь і люди,
Ще кілька віршів – та й уже по всьому.
Січнева нежить і хронічна втома.
Аз, буки, веді…О, порожній світе,
Не дай безсоння…Місяць кругло світить,
Окресливши пунктиром млосну муку…
Аз, буки, веді. Тисну твою руку.

Штучне світло.
Коробка штучного світла, в якій я
ні про що не думаю. Ріже в очі.
За стінами люди. Човгають ногами.
По коридору. Туди-сюди.
В мене вже кілька днів поспіль день.
Смердючий штучний день, запханий
у цю коробку разом зі мною.
Він в мені. Я в ньому.
Наче в розведеному водою молоці...
Б’юся головою
об скляні стіни банки. Відчай.
Я – муха у бабиній каші-затірці.
Заплуталась крильми у білій
рідині.
Я – жуйка, приліплена до кришки
парти. На потім, зажовувати біль
в животі у голодну студентську
п’ятницю.
Штучне світло по судинах
кип’яченим молоком... піниться на губах...
Солодка слина із правого кутика
губ по підборіддю на комір
гамівної сорочки.

Сільські Донжуани у пляшці горілки тонучи
Стають красномовними, наспіх словами озброєні
Торкаються жару чийогось нерідко й боляче,
А вранці уже й не згадають слабкі та зморені;

Палкі Казанови сідлають авто на пошуки
Прикрас до салону, міняючи їх за графіком,
Тоді ж, коли писанки вже не влізають у кошики
Себе виправдовують швидкісним надто трафіком;

І вже не ковтають отрути Ромео-хлопчики,
Вдягаючи маски та каски слабкої вірності,
Коли розглядають глянцевих краль навпочіпки
Очиці блищать усіма відтінками сірості...

Я крихтами гідності ліжко засію звечора –
Нехай мені муляє і заважає спатоньки...
Не буду будити на тому кінці диспетчера –
Відштовхую знову тебе за законами статики.

Літа ніби й не було,
Пролетіло, від’ячало,
Відсіяло – і упало
Синім громом за село.
А так щедро обіцяло
Щось високе і тривке,
Та лиш золотом обдало
І за обрієм пропало.
Що ж це, Господи, таке?!
Що ж це, Боже мій, за світ,
Де не можна зупинити
Найвабливішої миті,
Не кажу вже, кращих літ?!
Відмовляюсь розуміти
Ці життя шалені ритми
І приймати.
Боже мій!
Я лишень збирався жити
А вже старість біля вій.
І життя як не було,
Пролетіло, від’ячало,
Відсіяло – і упало
Тінню зморшок на чоло.

Коли безсоння соняхом нависне,
Коли вітрисько зірветься із пут,
Душа буде моя, повір, не близько,
Бо моторошно стане, слизько,
Бо небом стане серця каламуть…

І вельми неприємно доторкнеться
До рук моїх метал вердикт-коси,
і в оці щось таки зімнеться,
Напроситься сльоза. І все минеться,
І пам’ять стане вітром, що єси…

Люблю тебе. Єдиного такого.
Ласкавого. І ніжного. Мого…
Такого – в ласках – грішного й святого.
Такого: і чужого, і свого…

Все довкола здавалось сірим,
Все похмурим чомусь здавалось.
Тож з колєгами ми присіли
І закрить це питання зібрались.
Аргументів розглянуто море,
І чергова спорожнена пляшка…
На рожеві змінились кольóри,
Але контури визначить важко:)

Все довкола – лиш блюзнірство,
Трохи правди у іконах.
Дихає плюгаве місто
За життя і після скону.
Зорі впасти не встигають,
Душі в чергах по віки.
А між пеклом та між раєм
Дотик милої руки.
– Пропустіть мене без черги! –
Просять душі вперебій. –
Скоро наступає червень,
А в нас очі голубі.

Все довкола лиш блюзнірство:
Сміх і сльози, радість, біль,
Відчай і жага до дійства…
Тільки очі голубі.

Кто, оглянувшись, уходя,
Не твердил себе: "Я вернусь..."
Никто не знает, как я,
Что цена этой лжи лишь грусть,
Мимолётная тень "Прости..."
И - за дверь, где змеёй туман
Обвивает дома и путь -
Покорной волной к ногам...

Коли безсоння соняхом нависне,
Підводячи під днем останню риску,
А ніч, солодка, ніби «Барбариска»,
У роті тане, і ягнят катма –
(Стрибати натомились – і заснули),
Тоді пірнаю рибкою в минуле,
Тікаю поміж рифи і акули
До рук твоїх – без остраху, сама…

До біса сітки, вудки, динаміти!
(Я вивернусь, коли мене ловити),
Бо серце – ртуть і божевільний вітер,
Що вивітрить «to be or not to be»,
І вивірить, і звіриться по тому
Незнаному, незваному, одному,
Що їде зараз до чужого дому –
Тобі.

"Карменсита, Карменсита!"
А в глазах - печаль...
На плече моем ютится
Маленькая даль.
Не подброшу кроху в небо,
Просто не успеть.
Слишком просто: оступиться,
Чтоб потом жалеть!
На серебряной цепочке -
Частокол крестов,
Словно кладбище забытых
Клятв, обьятий, снов...
Шаль клубится по дороге...
Только бы не в плачь!
"Успокойся, Карменсита,
Я не твой палач."

я розучилася писати листи
до тебе і взагалі
довго думаю і перекидаю слова як покоси
які треба висушити
а вони не сохнуть впиваються в землю
(або деінде)
і проростають не-листами до тебе
потім залажу в телефонну трубку
і шукаю там тебе
а вона репетує на мене гудками
довгими як потяги
якими я ніколи не доїду до тебе
а твій голос як кінцева зупинка

ти розучив мене писати листи
і відучив їх отримувати
моя поштова скринька і та
депресивно скавучить

усе що я пишу
це
не мої
не листи
не до тебе

калюжа в яку вступила
розповіла що була
позаторік снігом на
моєму підвіконні

і пам’ятає як друзі
приносили на мій стіл
таємну вечерю кожен
свою

а коли починали дитячу
лічилку жоден не хотів
Іудою виявитись
коли ж усі вивернули

кишені

на столі
33 срібних
лишилося

Окрайця щастя
вистачить мені.
А цілим буде -
то вже забагато...
Не випало
розквітнуть навесні,
Авже під осінь...
неймовірне свято.

Коли надворі січень сивий
Не снігом, а дощем стрічає,
А в хаті - холодно і сиро,
І виразних бажань немає...
Собі рецепт один затям :
Ковтни міцненького напою,
Залізь під ковдру з головою
І насолоджуйся життям!

Коли ти скандалиш на кухні
І згадуєш вголос усіх,
Хто, нібито, є винуватцем розрухи, –
Береш ти на душеньку гріх.
"…Ну, може, щось вкрали, кудись там продали.
Ну, десь помилились, чогось не вгадали.
Але ж – як боролись! Пітніли! Страждали!.."
А ти – несвідомий – на кухні скандалиш.

1
Згоріло все...І догоря душа,
Від вітру ледь спалахують жарини.
Туманом білим затягло Ковша,
На небі, де не глянь, одні хмарини.

Все, що збирала і багата чим,
Розсипалось, розбилось в мить єдину.
І викинуті в річку ті ключі,
Що нас єднали у одну родину.

Були й нема... один єдиний день,
Який вмістив оцю навічну зраду!
І не розквітли пуп'янки пісень,
І без плодів залишитися саду.

2
Згоріло все...Та не згоря душа,
Від вітру ледь спалахують жарини.
Туманом білим затягло Ковша,
На небі не побачиш ні хмарини.

Все, що збирала і багата чим,
З'єдналося, злилося в мить єдину.
І вийняті із річки ті ключі,
Що нас з'єднали у одну родину.

Були і є... Один єдиний день,
Який вмістив оцю навічну раду!
І вже розквітли пуп'янки пісень,
І без плодів не залишитись саду.

Є щось прадавнє у сімейних фото
продукції районних ательє:
старі розсілись на стільцях з комфортом,
жінки з дітьми. У кожної - своє.

Завмерли руки у незручній позі.
Краватка давить. Комірець зім'явсь.
На фоні башти, що схилась в Пізі,
знімається з Донеччини сім'я.

Я бережу давно пожовклий знімок.
На нього глянув - як води напивсь:
всі родичі мої. Разом із ними
колись мій батько в просторінь дививсь...

Погляну лиш на занімілі руки
малих дядьків, ще молодих бабусь,
і відчуваю світу непорушність,
і, як ганеби, одного боюсь:

лишитись в хліборобськім чеснім роді
байдужим зайдою, лукавим байстрюком...
Я відчуваю рівний пульс народу,
стаю, як всі на фото, селюком...

Минуть роки. І я гукну домашніх -
синів, дочок, внучат - увесь мій рід
зніматися на тлі старої башти:
онук був, син, а стали батько й дід.

Хай іронічно дивляться нащадки
на неминуче старомодних нас.
Джерельце роду б'є десь на початку -
отам ріка, до речі, почалась.

Перебудь малі й великі біди,
трохи щастя зачерпни у ківш,
бити вчись, навчись лишатись битим,
викопай криницю між пісків,

кинь сім'ю, навік утрать кохану,
сина відпусти в незнану путь,
будь тверезим, безнадійно п'яним,
спробуй таїну життя збагнуть,

дружбі вірним будь, неначе лицар,
друзів призабудь у суєті,
благородним будь, байдужим,
ницим, все спізнай у грішному житті,

а тоді вже, на вечірнім прузі,
підбери самотнє кошеня
і скажи тоді коханій, друзям,
синові: «Глядіть: воно - це я...»

Час відвіяв слів легких полову,
лиш добірне зерно на токах.
Вірші Леоніда Кисельова,
пригорщ зерен золота, важка.

«Завтра буде світ такий, як завше...»
живемо, і справді він такий.
І твоя кохана вийшла заміж,
хлібом не годує їжаків.

«Заспівайте, сестро, заспівайте;..»
Йде Шевченко, Катерина йде.
На Подолі жде трамвая Байда,
од біди собаку одведе.

«В зорянім серпневім павутинні..»
Ця потужність в сотні мегават!
Не міраж - оаза у пустині,
проростає жито, не трава.

Вірші Леоніда Кисельова...
Не забуде їх моя земля.
Коником в траві туркоче слово.
Чується: «Не бийте журавля...»

Я - купка праху. З погреба століть
від мене ані знаку, ані звуку.
...Мені з братами випало спинить
нашестя печенігів і сельджуків.

Я - геть ніщо. Доісторичний пил.
Хвіст мамута коштовніший од мене.
...Нащадок мій Василька осліпив -
князь Святополк підступний і скажений.

Я - тіні тінь. Історії міраж.
Сон привида реальніший, їй-богу.
...Богданів лицемірний макіяж
не клав я на лице Вітчизни строге.

Я - шелест вітру, вічна ковила
на залишках розораного степу.
...Сковородою з міста до села
мандрую під анафему Мазепі.

Скажи, нащадку, чи твоя земля
оця, що я давненько є вже нею?
Чи й досі тінь мордовського кромля
не скинув з неї, наче з пліч кирею?

Я - праху прах, я геть ніщо,
я тінь, але затямте, земляки лукаві:
ми в битвах мерли, щоб не животіть
історії своєї байстрюками.

Я - лиш фантом. Хоча й ви всі - то я:
герої, мучні, президенти, блазні...
Аби лиш не міраж - земля своя,
аби завжди і доля, й мова - власні.

Несходима українська твердь
приросла до підошов і серця.
З Канева тоді постане Тверь,
як мадяр забуде своє "сервус",

як японець ступить на поріг
дому,
не позбувшися взувачки,
як замбійський чорний носоріг
од шротини білої заплаче.

Є межа, яку не перейти,
хоч би як товклося все віками.
У Козлові мамі кажуть "ти",
в нас на "ви" звертаються до мами.

Я весело живу. Купую хліб.
Роблю що треба. З ворогом лукавлю.
З нещирим другом п'ю на розі каву,
а друга на нещирості ловлю.

Так - день у день. Та станеться колись:
піду по хліб - замало буде грошей.
І недруг щиро скаже: «Найдорожче -
то мати друзів. Де ж вони, твої?»

І прийде друг. І купить хліб мені.
Додому проведе. Розкаже правду
мені про мене (правди, бач, запрагну!)
і піде геть... Я весело живу...

На розкопі зотлілих печалей

Освіжаємо душі розрадою:

Світ минулий – тривкий і тривалий,

Коли досі про нього ми згадуєм.



Копирсаємо в праху спочилих,

Навіть в черепа згляді містичному,

А чи в поруху кістки з могили

Не вбачаючи злого й незвичного.



Загубились віки і народи...

Запіщанились снами тривожними.

Стліли прахом чини й нагороди.

Ми їм суддями стали безбожними.



За віками віки, за віками...

З буревіями світ і з завіями

Археологом стане над нами –

Над розкопом із нашими мріями.

Заблукало мале віршеня
поміж трав, поміж квітів у полі.
Хлопченя ти моє, зайченя,
погуляй, коли хочеш, на волі.

Відпущу я тебе, віршеня,
будь собою, рости помаленьку.
Хай з тобою росте бусленя,
що лишилось без неньки одненьке.

Будьте друзі, маленькі мої,
хай ростуть вам до осені крила.
Як покличуть вас теплі краї -
буде крилам і розмах, і сила.

...Вітровій літаки зупиня,
холодінь - людям нікуди дітись.
На порозі стоїть віршеня.
Привело бусленя — відігрітись.

Вечоріє тихо і поволі,
ще не сплять муарові джмелі,
на обрусі неба крихти солі
хтось розсипав, ніби на столі.

Ластівки приспали ластів'яток,
солов'ї пильнують солов'ят.
Будень дня, терпкої ночі свято,
що дарує світу немовлят.

Спить кохана. Намистинку поту
у міжбрів'ї місяць відшукав.
Ноче-ворожбитко, що в нас потім
чи легка дорога, чи важка?

Ворожи на тиші і на зорях,
на воді імлавій, спориші.
Ворожи на щасті і на горі,
на своїй всезнаючій душі...

Ніч мені до ранку ворожила,
сипала із жмені світляків,
все минуле переворушила.
Танучи, таке сказала: «Кинь

марні спроби зазирнуть в майбутнє.
Жодна ніч тобі не відповість,
безпечально буде а чи скрутно,
полетиш у прірву чи увись...
Краще подивись, чи спиться милій...»

Жебонить світанку течія.
Тінь рум'янцю біля круглих вилиць.
Загадкова жінка. Нічия.