Поглянь у лЮстерко, ти замастилась медом.
Нектар на грудях, на пухких губах.
Лежиш п’янючая під шовковистим пледом
В прообразі страждань й потали Андромеди.

Хіба ж тебе я не голубив ,
Хіба ж тебе я не любив,
Хіба ж пиху я не почубив,
Відколи враз заволодів

Твоєю вродою під шовковистим пледом,
Нектаром млосним на пухких губах,
Отим люстеречком, в якому ґречним медом
Вимазувала слід від тіні Андромеди...

останнє мито
цей лист кленовий
на склі запітнілім
долоневий спогад....
осіннє барокко
кантат Йогана
глітвейном
спливає
у срібний келих
меланхолії
спина до спини
сидимо з нею
перебираючи
пелюстки надії
прозорі...

Холодне лезо - вимкнусь в мережу,
Мереживо на теплому зап"ясті
Собі ножем поворожу,
Як у старій примарній казці...

Одне зусилля, лиш ривок,
І все життя як на долоні,
По пальцям, по краплям кров
Щось ніби тисне на скроні...

Тихо шепоче в даль
Суєта...суєта...суєта...
Вже не здолає мене печаль,
я перемогла...

Стає так холодно та страшно,
Куди подівалось повітря?
Згадались проблеми вчорашні,
Зів"яла рука мов квітка...

Стікають пелюстки мов краплі
І застигає обличчя,
світло примарне манить
Стирається все колишнє...

Біль свій зведу на нівець
То й що, що тіло кам"яне,
Незграбний життя вінець
Мить, і печаль мине...

І я ніколи не побачу вже твою тінь,
І вітер запахом вже твоїм не розквітне
Та й небо за тобою не заплаче
Бо сльози всі в моїй долоні...
І лише тиша буде поруч,
тільки тиша...
А ще напевне ти печаль мені залишив
І сум забув у мене на полиці...
Такі сухі - сухі зіниці...
Долоні сльзи всі сховали...

Якби МИ були, вірш би був для нас,
а так - лише потуги на папері
Напевно, одягну я протигаз,
і намертво задраю в душу двері
Сховаю руки в шкіру рукавиць,
і камуфляж ретельно підготую
Діставши зброю із пустих полиць,
я заживо думки перебинтую
Зібравши сили, повторю завдання -
важлива місія покладена в основу:
хімічний захист від атак кохання,
які летять зі сходу знов і знову...
12.19.07

Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.

Бо химери успіху і слави
Тьмарять видноколо, нечестиві.
Поверни мій всесвіт нелукавий,
Дні мої прості й неметушливі.

Не мені ці заздрощі і кпини,
Здатні почуття закам’янити...
На душі рубці і шкарубини
Довго будуть ще мені ятритись.

Найчистіша чистота чесноти –
Вистраждане мною покаяння:
Якомога далі від пишноти,
Од фальшивих слів і величання.

Любострастя віри і покори,
Пронижи мене палким промінням,
Душу занехаяну і хвору
Вбережи од мли гріхопадіння.

Упала крапля на капот авта.
Червона, мов сльоза. Так плачуть вишні.
Лиш музика почулася з авта.
А з неба поглядав на все Всевишній.
Дві вишні, дві душі, два кольори.
Обi немов одна. Одна — мов пара.
Два серця, два могутніх кольори.
Дві тіні, дві душі — одна примара.
Росли вони, коли цвіла весна,
коли буянням світ пашів і ніжив.
Була весна! Оце була весна!
Не час, а просто повна дивовижа!
А потім літо — вік смиренних благ,
коли усе несеться, мов під струмом,
розкішний час неперебутніх благ,
який ріка часу вдягає сумом.
От осінь вже, холодна і свята.
І раптом вдень, не знаю, може, вчора,
упала вишня, чиста і свята,
упала вишня з лагідним докором.
А та лишилась, друга, нагорі.
Навіщо це? Лишитися без друга?
Їй так було самотньо нагорі,
аж сонце сіло за червону смугу.
Вона ридала ридма, вдень, вночі,
вона просила друга повернути,
і тільки тиша. Тиша, уночі,
не чутно друга, час не перемкнути.
І вишня впала з силою униз,
сама взяла себе і обронила,
вона упала з легкістю униз,
і в смерті руку друга ухопила.

Ходи-ходи
Ходи сюди
Вертай до талої води
Перевертай літа на сон
Не тільки холод –
Твій полон
Не тільки танути –
Пливти
Коли на спині – прапор мрій
Коли за спиною –
Коти
Кричать настирно
Sine kura*
А небо клаптями на крій
Дроти стирчать
З його каптура…



* лат. - Без турботи

Ти кохав лиш її - свою Музу: найкращу, єдину.
Ти білявий юнак… Повен сили, натхнення і мрій.
Вірним був тільки їй, хоча ліжко не знало спочину
від твоїх шанувальниць, гламурних панянок, повій…

Стільки років пройшло… Кучеряве волосся сивіє.
Тільки ти – все ще ти! І у серці вирує вогонь!
Поряд Муза – це значить, що все ще збуваються мрії.
І ти грієш гітару теплом постарілих долонь.

І порветься струна… Біс із нею, нехай собі рветься.
Ти стоїш серед сцени… У сяйві увесь, мов святий.
Зрозуміє лиш той, хто пропустить цю пісню крізь серце,
а засудить лиш той, хто до музики серцем глухий.

Відстугоніло,
виїлось краплинами дощу
та випилось чеканням...
і по останній
соломині пальці
зсувались та німіли неустанно.
Рвав на собі цнотливі береги
потік життя у долехвилім вирі,
і тяготіла глибиною віра,
обличчя замочилося у щирість -
не стало як
приховувати гру
та натягати усміх зубоскалий,
мить зачепилася та не впускала
спливати мимохідь,
де спів хоралу
перекликався з храму передзвоном,
а ворони
каркали на згубу,
вітали очі гостродзьобим скубом.
Гора з кісток -
на ній трон Душелюба.
Достойний Ангел Німоти,
послушник бездоганний Бога
там тризнує,
там переблискує небесна збруя,
благання надриваються...
та всує.
У гирлі, як у роті кляп, спокута
в гріх окута.
Стань но!
Вічність далі...
... мить відпускала душу підупалу
і номер карбувався на скрижалі.

21 Грудня 2007

Розродилось левадою літо -
відійшли води небом на захід,
при пологах під криками птахи
притискалось у діл повноцвітом,

набирало у зелень проміння,
вибирало куди голці впасти,
через пори, відчинені навстіж,
від потуг випускало коріння.

Біля неї стара повитуха
в чорній рясі, де діри навиліт,
розстеляла росу на бадиллі
і приймала дитя земледухе.

20 Грудня 2007

Попливемо до незнаних берегів,
Перед тим звільнивши долю від боргів
І замкнувши в скриню суєтні думки,
А ключа закинувши на дно ріки.

Завітаймо на зелені острови,
Де блукають яко привиди волхви,
Де Колумба грають в покер моряки
І горять непогасимі маяки.

Помандруймо в невідомість, за безкрай.
Там бажань жагучих жевріє іскра
І на варті занебесна божа рать...
Чи ж можлива за життя ця благодать?!

Поки ти міцно спатимеш – перерахую пальці
Ніжно зрізатиму пам’ять твою зроговілу
Тихо лежатиму, доки по білому тілу
Білі мурахи танцюють повільні танці

а вранці...

Запанірувалися у крихти
Смажились повільно на вогні
Вийшли і рум’яні, і смачні
Вистигаєм... чимось би накрити

Розумієш, можна щось змінити
Поки ти ще добрий спілий фрукт,
Але не тоді, коли гниють
Вишні у бокалі маргарити...

:::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::
Даремно ти вибрав цей колір і час, коли темно,
Хоча тобі й личить така нерозгадана радість;
Така чортівничість, удавана безпорадність;
Розкута покора, з якою цілуєш рамено.
Шарами скидатиму ширми, ховатиму шрами,
Очима твоїми вкриватимусь сіро-зелено.
Даремно ти нехтуєш всіми земними дарами,
І серце своє відкриваєш лише коли темно...

Моё небо сегодня с ладошку
и по щиколотки глубиной.
Кот Чеширский, а может быть Кошка
зубоскалится юной луной.

Королевское рубище в стразах,
вверх по лестнице, вверх, босиком...
но на бал не попав так ни разу,
покидаю глупейший мой сон.

окунаюсь в неглупые будни
утром добрым-недобрым :"Привет!"
"Будь попроще - потянутся люди, " -
отраженья дают мне совет.

наступая на серое эхо,
распластавшихся в лужах небес,
силюсь зонтом заштопать прореху -
результатно с приставкою "без".

В цій майстерні спотворений час
Чуйні пальці лікують і бавлять.
Я приношу скалічену память
Про якихось закоханих «нас».
Зупинилися стрілки тоді,
Коли ти відсахнулась лякливо
І така за вікном була злива,
Ніби світ розчинивсь у воді.
Так нестримно дощило у місті:
бігли геть стрімголов від дощів
Парасолі, собаки і... листя
З почорнілих і голих кущів.
Тільки я притискаю міцніше
Зволожнілі долоні до скронь
Дощ змиває вітрини, афіші
Та не в змозі залити вогонь.
Що випалює серце і мозок, -
Той твій погляд, останній, німий.
У квітковій крамниці на розі
Най чекають троянди зими.
Бо вони не дістануться жодній
З чорнобрових місцевих красунь
А спотворену відчаєм пам’ять
Я до часу в майстерню несу.

Пастель осіння...Подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем
розсотаного бабиного літа
лелеки в синь впинаються ключем.
І щербиться тонкий кришталь склепіння,
небесні скалки ранять божий світ,
і всупереч усім законам тління
платан з останніх сил убрався в цвіт.
Рожеві пелюстки спадають долу,
спікаються, торкнувшись наших тіл...
Приймає осінь нас з свого подолу,
кладе між яблука на сонячну таріль.

Прощання червня – ластів'ячим скриком –
На сиві пасма стомлених садів.
І вже – не боляче, не зле й не гірко
Ступати у його ясні сліди.

Ще сонце німбом на очах коханих,
Та щось із нас іде у просторінь,
І в світлі тоне і у тінях тане
І нами й липнем стане на зорі.

Синіє тиша краю дорогого.
Прозорішають смуток і слова –
Горить по нас жасминова дорога
І тепла пісня в травах визріва…

Kличe далeкo нoвe cпoдiвaння,
Ta нe знaйти мeнi щacтя нiдe:
Koжнa дopoгa вeдe до кохання,
Koжнa дopoгa дo тебе вeдe.

Бypeмнe мope б'є мoгyтнi cкeлi,
Ta xтo-ж бaйдyжий кaмiнь cкoлиxнe?
I, мaбyть, мpiя - мapeвo пycтeлi,
I пoчyття, як cпaлax, пpoмaйнe?

He збepeгти в дoлoняx нiжнi квiти,
Poзвiє пeлюcтки бeзмeжний чac.
Ta знoвy й зновy бyдyть xвилi бити
Дoвiчнoю нaдiєю для нac.

Poжeвими крилами нiжнoї мpiї
Miстepiю нoчi свiтання poзвiє
В обіймах безмежного неба.
I битиме cepцe в coлoдкiм пoлoнi...
Я знoву збиpaтимy зopi в дoлoню,
На згадку щасливу про тебе.

Там - cяючих cнiв дiaмaнтoвi квіти,
Там будуть у тиші до мене летіти
Птахи бiлoснiжнi небесні.
Poжeвими крилами ніжної мpiї
Miстepiю нoчi свiтання poзвiє,
І щастя вipшaми вoскpecнe.

Прощальна тиха симфонія снігу,
Танець вже майже мертвих сніжинок.
Вальс Штрауса десь у душі лунає,
Ми довє парком від долі тікаєм...

Російська рулетка і нас 2 гравця,
2 порухи пальців - і уже не жива,
Курок біля скроні,буду першою я,
І жах мовчазний завмер у очах.

Ти впав на коліна,просив зупинитись,
Не міг спокійно в ту мить лиш дивитись,
Я хочу на волю,а не в клітці жити,
Мені важко дихати,мені важко любити...

Давай станцюємо вальс на прощання,
То буде реквієм за нашим коханням,
Не хочу й не буду з юрбою зливатись,
На снігу будемо востаннє кохатись...

Під джазові акорди я умру,
Останнє,що скажу - тебе люблю...
Душа,як паперовий птах на нитці,
Зірвалась й полетіла в небуття...

Кручу барабан,курок біля скроні...
Віддаю життя у руки своїй долі...
Зірвався крик із вуст,калюжа крові,
Мене нема,не буде більше болю...

Присвячено С. Шишкіну

Ти той самий молодий одинак, але вже сивієш.
Про життя знаєш все, та не розумієш.
Але якщо читаєш газети,
То розкажи, що діється на планеті.
Чи правда це, що є місця, де душа твоя ще не була?
І острів не відкритий космонавтами.

Десь поряд з нами живе жінка,
яку ти любив.
Весь твій п’яний джаз написаний для неї.
Де та пляшка віскі, яку ти не допив?
Де твій вірний друг, якого ти не знаєш?
Мовчиш. Рояль відкритий. Ти знов граєш.

Я не знаю нічого, бо є речі, які в серці вічні.
І є люди, які не пишуть в нікуди.
Ось як ти і він, які так нас любили,
Але не почули тих жаданих слів.

Бо це речі, які ні на що не подібні –
Ваша вічна любов, наші несказані слова.

Ти розхристана, ніби віхола,
що наскочила раптом ніччю.
і не хочеш ти бути стріхою,
і не хочеш ти бути піччю.
ані ложкою, ані мискою,
ані чашкою, ані чаркою.
ох, не заздрю я тому пискові,
що захоче любов’ю чавкати.

Навіщо голосом своїм
мені нашіптуєш на вухо?
Мене чекає херувим.
А тут душі самотньо й глухо.

Ти не дививсь, що я сумний,
я скоро лишу і полину...
А ви радійте запашним
медам із запахом жасмину.

Той корабель мене схова
в Одеськім морі в шквал і бурю,
і тільки зболені слова
тепло любові марно збурять...

На морі сніг мов і не йде...
Чому ж так холодно в каюті?
Той, хто шукає, той знайде,
всміхаючись тяжкій минуті.

Наздоганяти резонанс
Вдаряти словом в ритмі серця
Ніхто не просить грішних нас.

І не заплатять нам сестерцій
За літри крові, що сплила
Зі сторінок чорнилом марним,
Яке поглинула імла.

Своїм екстазом незугарним
Злякаєм ангельські хорú
Й побіжимо алюром славним
Подалі, поки нас тхори
Не засмерділи.

Фіміамом Знесуться в небо молитви
І затанцюють в колі рими.

Наш вірш піде комусь «на ви»,
Комусь постане третім Римом,
Комусь привидиться Содом.

А хтось слідом за пілігримом
За хмари побіжить притьмом.

Хтось, не ховаючись за гримом,
Закине торбу на плече
І, в світ пішовши геть розкислий,
Від світу назавжди втече.

А що ж поет?
Сидить у кріслі, Наздоганяє резонанс
Вдаряє словом в ритмі серця,
У нього з Вічністю альянс
І звуки піднебесних терцій
Йому замінять хліб і сіль,
А радість тисяч породіль
Душевний затамує біль.

Та радість розлилась довкіль –

Вродилось слово!

Тягнулись з-під фіранки на паркет лискучі вуха -
це вітер припадав і ними нишком слухав
пружинно-співану, скрипучу колискову ліжка,
де янгол крила скуб, а ерос муркотів, мов кішка.

Годинник перетакував короткий вивих тіків.
"Дев`ятий вал" тримався стінки, хвилями повіки.
В куток забилася, побожно дихала лампада,
до світла Бог припав, святим чолом на думку падав.

Із борошна небесного, з жади, що струменіла -
одвічне тісто замісили - в нім душа і тіло
росли, мов розпускалися пелюстки та листочки...
мостилось щастя материнське під сузір`ям квочки.

20 Грудня 2007

Так сиво дивилась мені в очі,
Так сиво-сіро-сніжно:
А я бачила пляцок із вишнями,
Золотаві пироги, заливанці,
Узвари пахучі, вареники…
Дорогу до Замку, Високого Замку,
І дім на Підзамчі, вікно – трамвай.
Дві кімнати, кухня маленька,
Лазничка, зліва, вузьким коридором.
І..і… Чудна зелена ялинка –
Вбрана в іграшки давні, трохи померклі
І злі, бо забуті на рік перед тим.
На кухонці пахне так,
Танцює відблисками синюватий огень,
Кава запарена, святкове нАчиння –
Помите від пороху буднів,
Чекання гостей, бо Різдвяна пора.

То в церкві ми мали мить,
Коли ти сиво дивилась мені в очі.
Подивися ще раз, щоб я пам’ятала
Тебе –
Робітницю заводу, вчительку,
Домогосподарку, бабусю,
Бездітну, бібліотекарку, лікарку,
Хвору, повну сил, самотню,
Добру і злу.
Ким ти була?

Зайду у спокій, з вулиці під сніжним небом.
Розбиті в порох нелегкі тривоги:
Різдво за хвіст, за зоряний кометний хвіст –
Летить до звізд, спішить у світ!

Заглянемо
у світло
ліхтарів,
що затаїли
в собі?

Звучить пісенно млинка кавовий свист,
Парують теплі пряники з помадкою,
Свята різдвяна метушня –
Лиш за вікном, в каварні тихо і неспішно.

Заслухаємо
лет
сніжкових
клаптів,
чи щось
ховають
у собі?

Отрутою в серце вливаються спогади
Солодкі й гіркі
Тебе дожидаю. Та марно: не поряд ти

Які

Треба докази, щоби розрушити
Минуле внівець?
Навіщо відкрила мені свою душу ти?

Кінець

Поцілункам на лавці під місяцем
Обіймам міцним.
Усе це забудеться, все це розсіється

Мов дим

У легені зайшла несподівано
Зробила курцем
Чужа сигарета, в прохожого стріляна

Лице

Посміхається, очі у погляді
Холонуть мов ртуть
Бодай небеса понад нами розколоті

Клянуть…

Мій найсолодший сон ...
Він так рідко мене турбує.
Ми говоримо без перепон,
Моя пам"ять твій голос карбує.

Те єдине питання,що в серці живе
Ти шепочеш на вухо мені-
Чи я досі чекаю тебе?
...Я не можу сказати "ні".

Я живу без тебе і житиму далі-
Я без тебе щодня і щоночі.
В моїм серці тільки питання-
Воно відповідей не хоче.

Я плачУ дорогою ціною
І мабуть ще довго платитиму-
Бо ніколи не буду з тобою...
Так як ти ніхто не любитиме.

Я плачу дуже-дуже дорого...
І якщо тобі легше від того-
Я обрала не ту дорогу...
Я без тебе і вже без нього.

Я зробила велику помилку-
Ту одну що усе міняє.
А життя летить без зупинку
І у мене дозволу не питає.

І відтоді важливі питання
Раптом стали якісь неважливі.
Залишилось єдине бажання-
Те єдине ... яке не можливе.

Я так хочу туди-до тебе
Як стукає серце твоє відчувати.
І більше нічого не треба-
Я більше нічого не хочу мати.

Кожній кажеш, що любиш.
Та чи це любов? Ангел, що насправді у твоїй душі? Покажи її.
Чому мені так добре з тобою?
Смертельно добре.
Ти мені довіряєш?
Тоді покажи мені свої вени.
А що всередині? Їх легко відкрити?
Невже це двері у вічне життя?

Не виривайся, не тікай.
Пізно. Ти ж сказав, що мені довіряєш.
Відкрито.

Мене покинув ти і знову
З собою я веду розмову:
- Тобі, напевно, добре там.
А як же було тоді нам?

Стрясаю з голови корону.
Піснями розважа ворона…
Всю ніч не спала – ревнувала
І через вікна виглядала.

Та я тебе, мій принце, так
Ні за що не пущý, ніяк!
Суперників я не потéрплю!
(Стискаю кулачки, аж терпнуть.)

Без жалю вирву хвіст і гриву.
Нехай же знає¸ я – ревнива!!!
Відіб"ю роги і копита!
Жаль ємність до кінця допита..

Та що за гомін, чия тінь?
Це ти і мій суперник – КІНЬ :)

Любов самотності – любов з розгону,
З коня, з копит, без філіжанки кави,
Як постріл через лінію кордону,
А це ляка і підійма застави
Всіх родаків, ще дужих і недужих
На голову, на цноту, ледь зачатих.
О доле всемогутня, дай їй мужа,
Ну, скільки бідакам стирчать на чатах,
Коли з розгону, з чаєм і без чаю,
На гак, у сітку, закидом блешнею
Вона комусь шепоче: «Я кохаю», -
І він сьогодні не зірветься в неї.

Я відчуваю, як має ЩОСЬ статися –
Вулиці знов вибухають петардами;
Серце на щупальцях, мов каракатиця;
Подарункові кишать бодігардами.

Я пропливаю – крамниці дивуються,
Що не ведуся на ілюмінацію;
Щоб не рипів під ногами – роззуюся;
Ніч назріває-зриває овацію.

Я придивляюся – високо-високо
В небі одна загорілась неонівка:
„Скоро народиться...”, ще щось написано...
Ніч дозріває – зимова антонівка.

Кохання кволі крила опустило
і, мов дитя, лягло під серце тихо -
так легко засинає тільки лихо,
а хто приспав його - то й світ немилий.

Як світ нелюбий - там, де очі, плитко,
там день блукає в сорочині сірій,
а віра розплітає коси. В ірій
летять без слів думки та пережитки.

Хід неба сходиться у лойній крапці,
а там, немов сільце, діра чекає -
до неї мчать, мов праведні до раю,
всі хиби, похибки ключем фрустрацій.

А десь поза уявним зріє явне,
величне, вічне та наскрізь прозоре,
стозоресвітле та весною хворе,
там стіни - вікна, там відсутні ставні.

А на порозі спокій п`є наснагу
і насолода тулиться до нього...
Уста твої гріховні та розлогі,
на лінії застигла рівновага.

Я - той мисливець, хто стріляв навмисне,
о, влучний мій, на щастя, вогнестріле...
Із високості криком облетіла,
мов білим пір`ям, лебедина пісня.

19 Грудня 2007

Палахкотіли вогники яскраві,
і раз за разом схлипував вогонь
І тихе щастя, в мускусній оправі,
торкалось ніжно, пошепки, долонь
Сиділи мовчки, просто ткали тишу,
лиш малібу в клітинах вже текло
Я так боялась, як тебе облишу,
від тих думок - всередині пекло
Ти вже сказав, що від’їжджаєш вранці,
мені ж лишалось – кілька днів в раю
Навіщо так мені, кохання бранці,
напоспіх вилив істину свою
І намагалась сліз не скуштувати,
принаймні зараз, у останні миті
Чому ми час не кинемо за грати,
якщо від розпачу давно вже ситі?
Далеко ти: повітрям – дві години,
а суходолом – годі й рахувать
Та досі всі стискаються судини,
морозить душу від гірких заклять.
16.12.07

Коли за вікном люди ломають ноги,
Підслизуючись на власних соплях -
Я вмикаю радіо і чую дурнуватий голос Гудімова.
Мій сечовий міхур заважає уважно слухати препода.
А одногрупниця вкручує руде волосся в бігуді-фалоімітатори.
Це допомогає їй сконцентруватися на аналі -
Вона займається дослідженнями аналітичної логіки.
Я ж в свою чергу вивчаю глибину текстів радіо "Зорька".
Нам замилюють очі чи намилюють вуха дешевим гелем для душу,
В той час як народні депутати
спалюють систему голосування "Рада".
Одногрупниця розлучившись з бігудями
закриває порожні місця на аркуші
Гострими закорлючками, буквами і каляками-маляками.
Їй не подобаються казочки, пісеньки, віршики -
Бо її більше збуджують бігуді-фалоіметатори.

Як приємно казати "люблю"
І почути це слово у відповідь-
Я так близько до тебе стою,
А ще ближче між нами стіна стоїть.
Як стіна- твоє некохання,
Як стіна- мій самообман...
Навіть найбільше бажання
Розвіюється як туман.
І не лишається сонця...
І не має більше тепла-
Я для тебе як на долонці
Весь цей час відкрита була.
Я для тебе ні друг ,ні кохана
Не коханка і не знайома-
Просто жінка,просто жадана,
Таємниця тобі відома.
Я для тебе не перешкода,
Ні проблема і не хвороба.
Просто звичка яка не шкодить-
Не постійна і не до "гроба".
Я для тебе...та навіть не звичка-
Я щось легке і щось приємне,
Я щось звичне і щось не звичне,
Щось взаємне і не взаємне.
Тебе просто до мене тягне,
Мене просто тягне дотебе-
Бо для мене ти бездоганне,
Саме те що мені треба.
І для тебе -я таке саме,
Просто ми неймовірно схожі...
Ці стосунки не лишать рани-
Як сліди на піщаній дорозі.
Які зникнуть-коли не важливо.
Я ж у серці залишу згадку-
Бо для мене уже не можливо -
Починати усе спочатку.

З паперу вирізав пальці,
відбиті дитячим вітанням,
фарбою кольору світлої глини.
Увеселкував пташиний чотирихвіст,
зробив у голові дірку
і пришив, замість розуму, ґудзика.
Одзьобив великого,
вкоротив вказівного,
перевів вагу погляду на мізинець,
оватнюючи пучок.
На безногому, безкрилому тільці
розтеклись ріки.
Повздовж берега "Серце"
витаврував червоним чорнилом
"Люблю".
Це "Люблю" зачіпало місцями Серце,
але швидко сохнуло, як і сама ріка.
Вирішив оздобити "Життя"
кольоровими шкельцями,
нажаль шкелець забракло -
довелось збагачувати гирло піщинами.
Трішки піщинок, трішки шкелець
і соломинки поміж них туляться.
Ріки Долі та Розуму перехрестились -
на місці зустрічі розіпнув
виразну, сірого кольору літеру "я",
у ній він зауважив
більше "білого", і подумав, що "чорне"
лиш увиразнить бачення "сірого" збоку,
але не став підправляти -
нехай буде вже, як є.
Де ж увіковічити "Бога"?
На хвості - не випадає,
під "я" - мало місця,
після "люблю" - потічків стільки,
що й річку згубити можна.
Вишкріб майже до прозорості,
від дзьоба шиєю долу
до Серця.
Замість крил засріблився
декоративний дощик.
Пропхав поміж ребрами нитку,
заґудзував коло -
можна вішати,
на самому чубі зірка -
поближче би до неї...

18 Грудня 2007

мій любий, ця вода така жива...

вона - мінлива молоденька жінка:

удень бринить дзвіночком срібно-дзвінко,

вночі - руками ніжно обвива…

І хвилями - припливи - через край! –

і вже тече у тіло водограй…

…і ти водою золотою повен!

… І нас несе у ранок Білий Човен.

…і чайки, ніби ангели світання,

несуть на крилах це святе кохання...

Ледь солоний на смак і шалено приємний на дотик.
Наша пристрасть – ріка, і ми втішені тонемо в ній.
І лоскочуть чуттєво метелики ніжний животик,
Нігті в спину і хрипле, приглушено-втомлене: «Мій!»

Уява поглядом на білій стелі
Витворює картину наших днів
І, наче спраглий посеред пустелі,
Мій розум загубився і зомлів.

Минуле поспіхом тікає за бархани,
Я втримати його на мить хотів,
Та я не всилі втримати, Кохана.
Мій розум загубився і зомлів.

Дві наші долі, наче паралелі
На роздоріжжі тисячі вітрів.
Пісок і сонце. Посеред пустелі
Мій розум загубився і зомлів.

Під спекою моя свідомість тане.
І може це один із моїх снів?
Не хочу я майбутнього, Кохана.
Мій розум загубився і зомлів.

За шибкою вечірня пісня цвіркуна,
І шум машин, і запах матіоли,
І дітлахи гасають біля школи,
Звук потяга вже аж під лісом десь луна -

Там хтось у товаристві друзів і вина
Долає шлях з нікуди у ніколи...
А десь ген-ген, за лісом і за полем,
За сотні кілометів - там живе Вона -

На котрійсь вулиці в якомусь місті,
Та, котру я не бачив років двісті
Без котрої ні друзі, ні вино,

ні матіоли в купі з цвіркунами
Не радують, не тішать... Все воно
Не "ПОРЯД з нами", все це "ПОМІЖ нами".

      25.07.07

Білосніжна хуртовина
замела доріжки,
По сніжку мала Дитина
йде на Зустріч пішки,
Йде до нас Дитятко Боже
та й несе Новину,
Що Господь спасти в Нім може
Кожну вже людину.

***
У ніч святу Христового Різдва
Ти ясла у душі зроби Дитині,
І запроси Дух Божого Єства
Навічно оселитись там віднині

Різдвяна ялинка

Різдвяна ялинка!
Яка висота!
Різдвяна ялинка!
Яка то краса!

Розвішані там кульки,
ліхтарики, бурульки,
срібляста мішура..

А десь на тій ялинці,
серед прикрас тендітних,
є хатка розписна.
Та хатка непроста!
Вгорі горить ліхтарик...
І кулька золотава,
мов повний місяць, там.
Сніжинок рій кружляє,
на дах шаром лягає.
А з комина тихенько
сивенький дим злітає.
Загляньмо у віконце,
прищулившись. І хто це?!
Там поблизу каміна
знайомий нам Дідок.
Перед старим – мішок!
А в ньому є мотрійки,
ляльки, м'ячі, машинки,
ведмедики, зайці...
Їх той Дідок складає -
даруночки збирає,
співає пісню ще.

Над столиком, при лампі,
схилився Сніговик.
Він гарний листоноша,
до праці тої звик.
Листи він доставляє,
уголос їх читає...
Ну, а Дідок малятам
на них відповідає.
Кипить отож робота -
Приємні всі турботи.
На ранок бо Різдво!
В каміні жар іскриться,
мов та чарівна птиця.
За північ вже давно...

А вранці, тільки видко,
прибігши до ялин,
знайдуть дарунки діти,
сплеснувши від дивин.


Рiздвянi та новорiчнi чотиривiршi для малят

Тільки-но упав сніжок,
зшив наш заєць кожушок.
Білосніжний, як годиться,
щоб ховатись від лисиці.

***
Без ялинки, що за свято?
Тож без зайвих балачок
Допоможе вам, малята,
наш колючий їжачок!

***
Білка-пострибуха,
що з рудого пуху,
По ялиночці стрибає,
зелененьку прикрашає.

***
Синьо-жовта то є птиця,
і тому вона синиця.
Пташка ця хоча й маленька,
а втім дуже вже прудкенька.

***
Клишоноге ведмежатко
миє носик, вушка й лапки,
Рік Новий іде стрічати
це маля сьогодні з татом.

***
Хитрюща лисиця
впевнює синицю:
- Рік Новий стрічати буду -
про пташок, зайчат... забуду.

***
Легенька пушинка,
крихітка-сніжинка,
Метеликом кружляє,
білизною сяє.

Я б із задоволенням -
Та й у паранджу
Серцем обезболеним
Струми проводжу

Поглядом зневодненим
Всотую дощі
День збігає сходами –
Дзеленчать ключі...

Бринить струна, натягнута між нами.
На ній метелик – сонячний обман.
Вона і так доводить до нестями,
А тут підсів капустяний білан.

Він водночас легкий і наче брила:
В нім тонна звуку, сам же – міліграм.
Його собі струна приворожила –
Найвищу ноту, яку знає гра.

Наш капустяненький, свіженький з грядки!
В тобі зійшлись луна і білизна.
До тебе придивляються здогадки:
Хлоп’як чи дівчинка у нас?

Позатуляти вуха – тиша...
Вуста давно залиті воском
Твоєї неправди…
Я наче сіра бездомна миша,
Сама ніяк неможу дати раду
цілому світу у своїй шухляді…
Живу в норі …
На зиму запасаю крихти
І миші невміють курити,
Ім навіть неможна здуріти…
Поснідати відчаєм зранку
І ненавидіти людей у маршрутці
Начухати на серці ранку
І правду пошукати в самокрутці…
І зле самій і з ним недобре,
І самогубство вже не в моді,
І вихід де,
де клятий вихід???
Можливо він у насолоді…
І скільки було тих оргазмів
І з тим та іншим
Лиця…Пики…
І зранку знов з ітузіазмом
об стіни головою бити…
Можливо вихід у прощенні
Кого простити, хот б мене пробачив…
Я знаю краще не любити
Щоб ляпас не отримати на сдачу…
Я знаю…Я така розумна…
Я сіра миша , хто б вгадав породу…
І ще, напевно я занадто вільна
У тій норі без виходу і входу…

ЛІРИЧНА
В.Висоцький
(переклад з російської)

У вітті ялин тут гуляє луна,
щебечуть птахи полохливо.
Живеш в зачарованім лісі одна,
і звідси втекти неможливо.
Опаде́ цвіт бузку хай на землю сиру́
й листя все́ зникне з кожної гі́лки –
все-одно звідсіля я тебе заберу
до палацу, де грає сопілка.

Твій сві́т чаклуни на мільйони рокі́́́в
сховали від мене й від світу.
Й гада́єш ти, кращих немає світів,
ніж лі́с цей, що чарами вкритий.
Хай не спить лісовик у смеріччі, в бору,
в хмарах хай щезне Місяць від горя –
все-одно звідсіля я тебе заберу
в терем світлий з балконом на море.

Діжду́, скільки б не́ знадоби́лось часу́,
що вийдеш до мене – тремтлива.
Й тоді́ я тебе на руках віднесу
туди, де знайти неможливо.
Тебе ви́краду, хочеш? Довірся мені.
Захищатиму, я́к буде скрутно.
Дай лиш згоду зі мною на рай в курені,
якщо те́рем з палацом відсутні.
6/12-2006
ОРИГІНАЛ:

ЛИРИЧЕСКАЯ

Марине

Здесь лапы у елей дрожат на весу,
Здесь птицы щебечут тревожно.
Живешь в заколдованном диком лесу,
Откуда уйти невозможно.

Пусть черемухи сохнут бельем на ветру,
Пусть дождем опадают сирени -
Все равно я отсюда тебя заберу
Во дворец, где играют свирели.

Твой мир колдунами на тысячи лет
Укрыт от меня и от света.
И думаешь ты, что прекраснее нет,
Чем лес заколдованный этот.

Пусть на листьях не будет росы поутру,
Пусть луна с небом пасмурным в ссоре,-
Все равно я отсюда тебя заберу
В светлый терем с балконом на море.

В какой день недели, в котором часу
Ты выйдешь ко мне осторожно?
Когда я тебя на руках унесу
Туда, где найти невозможно?

Украду, если кража тебе по душе,-
Зря ли я столько сил разбазарил?
Соглашайся хотя бы на рай в шалаше,
Если терем с дворцом кто-то занял!


1969


________________________________________
Примечание:
Из спектакля театра Современник "Свой остров".

Музика вітру - осені фуги,
низькі октави, видуті ноти.
Струни дощу тремтять недолуго,
тремом вдихають сни та дрімоти.

Взяті акорди стуком розбито -
серцю питоме стомлене соло,
груди зігріті трунком налитим,
точиться слух мелодії колом.

З п`яно у форте, з форте у п`яно -
хвилями хвилі, з лисками ляскіт
котиться, мліє небо осанно,
очі чекають Божої Ласки.

Руки маестро - гілля натуги,
в кожному русі подих та подив.
Музика вітру - осені фуги,
гра нескінченна згуби та згоди.

17 Грудня 2007

На високих вітрах розчинилося слово „прощай”,

Задзеркалля небес потьмяніло на вічну розлуку,

Зневиразнивши віру – забуту дорогу у рай,

А натомість на відпуст лишивши знетямлену муку.

Цілу ніч гамував я ридання, читавши псалтир.

Перемітка в вікні – наче драми остання заслона,

А за нею – пустир, нескінченний холодний пустир,

І свіча скрижаніла, і тьмава подоба ікони.

За незнані поля, де схрестились останні путі, –

Завірюхи, дощі й буревії скликатиме тризна...

Ти ніколи вже більше не стрінешся в цьому житті.

Та й хіба то життя? Затамована сміхом трутизна.

На високих вітрах розчинилося слово „прощай”,

Задзеркалля небес потьмяніло на вічну розлуку,

Зневиразнивши віру – забуту дорогу у рай,

А натомість на відпуст лишивши знетямлену муку.