А я сама собі наворожила,
Що так невчасно я тебе зустріну –
Як фінський ніж у мокру голу спину,
Коли на ній ще візерунки з мила.

І вже тоді мені було відомо,
Що ти від мене не захочеш плати,
Що ти прийшов, аби усе сказати,
І щоб забрати з батьківського дому.

Розшифрувала всі можливі коди,
Та ще й донині голову ламаю:
Якщо я й справді все так добре знаю,
Чому ж у нас нічого не виходить?...

не варто було
в очі дивитись тобі
але запізно...
що ти казав про рази?
збились з рахунку давно...

читай по губах
розмотуй клубочки думок
як не можеш вже чути
дзвінків телефонних
на розі уяви і яви…
за місячним світлом
рушають у вирій беззірний
блідою юрбою
твої тимчасові герої…
в цих натяках зимних
застигли всі сльози безглузді
і знаки пророчі
підкажуть дорогу крізь дюни
де грають на дзвонах,
вібрують смарагдом цілющим
у мантрі священного Сонця
на струнах прийдешніх містерій……

Ну, припустимо, хочу:)
Ну щось там колись там хочу…
Та не твоїх кальсонів, канцон і дурних менад…
Ніч стікає губами – гарячий, як гріх, шоколад,
Коломбіно-цукерка, я знову тобі морочу

Мізки, серце і все, що лишилося в тебе, любий…
Кошенятком ласкавим приляж і скажи «Мур-мур»,
Мій смішний Казанова, мій ласий до втіх трубадур,
Що за ніч перемацав жіночу частину клюбу,

Хойті-хойті сюди, в тебе, певно, болить голівка,
Я тебе погойдаю на руцях, наллю розсіл,
Мій Жуане-Іване, надія найближчих сіл,
Твоє кредо довічне: «Менади, любов, горілка».


Ти втомився, я знаю. Та хочеш чайок з лимоном,
Бо похмілля – гребуче. Бо тіло болить і ниє…
Роздягайся, коханий. Я коцом тебе накрию.
Спи спокійно до ранку – і ніч золотим полоном

Заколише-задурить, і ти переспиш до ранку,
І пригоди покличуть, і сурма в штанах заграє…
Залишитися хочеш? Ні, любий, дурних немає.
Забирайся, тебе вже чекає нова коханка.

Не проси мене: «Люби!»
Я любити не навчилась…
У моєї доброти
Вверх бере наївна щирість.
Не кажи мені: «Пора» -
Це звучить, немов покора…
Не примушуй – не раба,
Не шуканням грошей хвора.
Не печаль бурхливу кров.
Бережи останнє слово,
В нього доказ – без основ –
Час поняття тимчасове.
Я – і радість, і печаль,
Ти ж, напевно, з цим змирися.
Не шкодуй, коли не жаль,
І як жаль, то не журися…
Як підеш – звичайно йди.
І назад не оглядайся,
Щоб не було більш біди –
Полюбить не обіцяйся.
Мрій, надійся – все ж мовчи,
Будь і тихим, і шаленим.
Тільки вірити навчись
і чекати ще на мене…
Будь відвертим, як дитя.
Зрозуміти й пояснити
треба вміти це життя.
Треба вміти і любити,
І прощати, й берегти
Кожен дотик, кожне слово…
Треба вміти віднайти
Щастя твоє кольорове…

Люблю тебе в твої сімнадцять,
коли весь світ тобі малий,
коли думок враз кільканадцять,
вже не малий а молодий.

Люблю тебе в твої сімнадцять.
Довіри повен чистий взір,
коли тобі лишень зібраться
і без турбот дістатись зір.

Коли слова твої рішучі,
про почуття і світолад,
коли думки такі жагучі,
від вражень, віршів і балад.

Люблю тебе в твої сімнадцять,
мій ангел щирого пера...

20,01,08

Одірвались від днів слова,
В'януть собі по книжках, а у днях —
      мов у темному лісі!
Радість у мене нова:
Дощ осінній по стрісі.

Брешете ви, кому ясно усе!
Перед мрією всі ми ниць!

Дні! який це музей
   Дрібниць!

1926

Розминувся зі мною сон.
Дні повій, галіфе й героїв...
   Хто у сквері під цей газон
   Грунт угноїв?

Певне, мріяв:ось прийде час...
Рости, травко зелена!
   Що ж! Шинелька його якраз
   І на інші рамена.

Тільки ґудзик приший новий,—
Та і мрій собі серед буднів...
   Ви!
   Майбутні!

1926

Можна писати
Про себе
Пальцями по руках
Можна писати
Як небо
Зливою злизує дах

Можна писати
На стелі
Очима водити танки
Також про те,
Як в пустелі
Захлинулись водою піски

Можна за вітром писати
А можна,
щоб вітер в лице
Цим можна займатись
А можна писати про це

Можна писати
Для нього
Звісно, якщо він захоче
Не можна писати такого:
У спину і поза очі.

1.
Про тебе й про мене говорять…

На парту сусідню я ледве дивлюся,
Долонею очі собі прикриваю –
А раптом хто-небудь побачить, вгадає,
Що я і дихнути на тебе боюся?
Та все видає мене. Як це стерпіти!
Мовчу, наче раб, занімілий в кайданах.
Про тебе й про мене говорять в романах.
Про тебе й про мене – всі формули світу.

2.
Лицар
Дражни мене, смійся. Штовхни мене в груди.
І я подражню тебе – злегка, довільно.
За коси посмикаю трохи, не сильно, –
Нехай не подумають лишнього люди.
Якби тобі хтось заподіяв лихого,
Я так покарав би − ніхто б і не пискнув.
Тебе ж би на руки узяв і притиснув,
І ніс би, і ніс би − далеко і довго…

3.
Якщо почуття моє зветься коханням…

Нема тебе. Пустка заходить у душу,
І щось відбувається в мертвому класі:
Немов попливли і розтанули в часі
Учителька, друзі, портрети байдужі.
Я бачу, як дошка пливе із завданням,
І парти пливуть, загубили причали…
Якщо почуття моє зветься коханням,
Скажіть же, чому в ньому стільки печалі?

4.
Твій голос у телефоні
Хоч скільки дивися – пуста твоя парта,
І я байдужію, тупію, сумую.
Твій профіль на кожній сторінці малюю,
А ти ні сьогодні не прийдеш, ні завтра.
А ти захворіла. Мені ж всемогутній
Чаклун віднедавна наклав заборони
На пошту твою і твої телефони.
«Алло?» – ось і все, що я можу почути.

5.
Невже так буває?
Це мука. Немає ні жартів, ні злості.
Я робот. А живлення – тільки на рухи.
Та хтось підмикає мене до напруги:
– Ходімо, зібрались до подруги в гості…
До тебе? Додому? Невже так буває?
Тебе, і твій дім, і батьків я побачу?!
Від думки такої я мало не плачу.
Так просто – не можу. Я просто тікаю...

6.
Ти - сонце
Сиджу я і вірші про тебе «шифрую»,
І тоскно дивлюся на парту четверту.
Аж ось обпекло і звеліло завмерти
Те сяйво, що я навіть спиною чую.
Ти входиш, як сонце. Просте порівняння.
Так сяє веселка у свіжім озоні,
Так промінь пробуджує котики сонні.
Ти – сонце, та й все. Моє сонечко раннє!

Невідомий із твого класу

Ти голодний? - налий собі чаю,
Не займай, будь ласка, фіранки.
Ти такий незграбний, мій Каю.
Скільки льоду? Всього півсклянки?

Ти прийшов - і вікна розквітли,
Тільки стало холодно спати;
Попсувала в домі всі мітли,
Щоби вимести сніг із хати.

Пригорнула - губи холонуть:
Поцілую очі сніжинки...
Ти підеш - нестимеш в долонях
Теплі сльoзи слабкої жінки...

Купити подушку, щоб спати в маршрутках
Плавати в дугах світла
Пити вино та заїдати його цибулею
Не поспішати
Водити волоссям по брудній траншеї
Душити бісер на бідних проститутках
Жити завжди у слині бітла
Прокинутись давно. Зостатись у вулику
Без неї
Ходити у тогах сумирним плебеєм
І швидко копати для нього яму
Допоки не втік
Перебігати дорогу перед бабулею
Лікувати сміхом свою діарею
Існувати наступним в черзі
Під мовчанням проходів і протягів
Без відбитку чорнила на тлі пальців
Без головної болі
Без підгузників
На теплій землі
Зостатися зараз тими хто підморгує
І випити смачної риб`ячої юшки
І торкнутися лагідним густим вечором дерев і вороння
Підірвати виробництво йодованої солі
Підірвати сто мілліонів нужників
На теплі землі
Потрошку зігрітись, зігрітись до тепла
Залишитись на зиму

Це не справжнє все! Не стійко зчеплено.
Допоки волоссям на спині залишатися на цьому місці
Та купити подушку, щоб спати в маршрутках
Вкрасти колиску, накрапати в неї своєю кров`ю
Подивитись на печальні, ласкаві небеса
І з любов`ю
Забути своє дзеркало,
А потім на теплій, твердій землі залишитись голубами

Джим, твій дим, твій сон,
одеколон, містичний дім
я згадую
шмаль, рояль, таку чомусь жіночну шаль
І шал в якому ти тримав свій зал.
Пропав. Одного дня,
коли світилася від щастя Арізона,
пустельний дух смоктала височінь,
ти подумки із вежі Вавилону
летів, гадаючи, що Бог, то все ж глибінь.
Взяла журба, лилася й розросталась,
ти бачив ясність поміж струн кількох,
ти заливав і сипав, бо любив, коли здавалось..
що гнівиться на тебе наш всесильний Бог
І ти ж один негідник знав,
що вмреш від сну, від передозу,
від вічності, від божих чар,
останнім буде серце..а не мозок.
Джим..а може ти того святий,
як сонце, що не згасло, а зайшло,
що ти не лисий і беззубий - молодий,
не кусень м'яса, - ціле тло.

Моррісон, тонни солі тобі на рани,
ніж у шрами, якесь божевілля в вуста,
пробач, уявляю як ти тоді в ванні..
великим, ще більшим став.

О божевілля в глибині житейській,
колаж засліплення, задумання, заслання
у темний дім, де лиш кураж поезій
тривожить душу, хвору, безнастанну,
несповнену, невтішену, забуту,
затоптану у бруд і мох слизький,
злилась ти з тілом, в болі окунуте,
твій епатаж лиш зайвий і низький.
Ти кажеж "ні" вже черговій любові,
яка стукоче в двері кам'яні.
Чому мені, а не тому хто в змові
із сатаною у п'янкій труні.
Або тому, хто встоїть на пружині
дурного світу форми ДНК
і дасть йому найкращу половину
свого руйнуючого всього "Я".
Чому любов, мов у залізній клітці,
у грудях б'ється і розносить в друзки
усе збудоване за правилами міці,
терплячості..покірності..Мотузки!!!
Вся філософія в її палких обіймах,
що стиснуть душу і розчавлять біль,
реальність впаде на підтятих крилах,
цей струм пройде крізь тіло, наче дриль.

Немає тут звуків.
І тиші немає.
Це місце зоп`яну,
Душа відчуває.

Немає роздорів.
І плачу, і болю.
Немає нікого
Клятущого долю.

Чудове то місце.
Душевна нірвана.
Нічого не чуєш.
Так гоїться рана.

Душевная рана,
Зопалой любові.
Що житиме вічно
У мене у крові.

Колись Ти відчуєш!
Колись і пізнаєш.
Те місце де я є.
І ти, заблукаєш.

Табуретка

Табуретка

Табуретка

Вона здається жовтою

Але це не так

Вона здається дерев’яною

Але це не так

Вона здається новою

Але це не так

Адже насправді…

Насправді вона просто

Пофарбована

Ледь тримаєш в руках залишки
сьогоднішнього дня
Вислизає із пальців сьогодні
втративши останній шанс встояти
падаєш
у завтра
у вчора
в назавжди
кілька секунд вічності минули
останні хвилини зараз
промайнули

майбутнє стукає у двері

Коли неможливо виміряти відстань
Вже ні словами,
ні кроками,
ні залишками порожніх розмов
стає неймовірно холодно…

Не маючи права та змоги
зізнатись
боятись,
мовчати,
сидіти,
ховатись…
Краще тоді не дивуватись,
Що твій останній крок - самотність

Мов неприкаяний той Каїн,
Очей твоїх я уникаю, -
Бо що скажу? Які слова?
Твій погляд душу обпікає
І серце терном обвива.

Я не скажу тобі нічого:
Хай буду грішник перед Богом, -
Стерплю, вгамую серця біль…
Я не скажу тобі нічого…
Та погляд твій – на рани сіль.

І ворони легкі і ворони з воску і торфу
Ворони - вісники снів. Ворони – шепіт старих
З мула безкрайого дивишся вниз, шепіт ложиш на воду
Там плаче безодня на відстані ліктя
Коротким замахом змінює різкість
Місяць прекрасний падає прахом
І падає попелом місяць
Тоді розсвітає і плечі всі в сіром
В лусці засинаєш і кров твоя біла
І тріщини в небі де воронів хмиз
І воронів наче
Немає

Труби сорок раз зігнулись
Вийшов чоловічок. Жопа
Копнув м`яч і понеслась сорока вперше
На підстилку із приправи
Проститути простудились
Поки ми лежали в зоопарку
Сонце сходило і знало тропи
За тим хто ззаду нас вмостився

Блищали чорні миші в трупах
Я йшов болтом в жд машині
І там не стало нас

Мазки забулись Леонардо
Улюблена із черепашок
Принцеса тут ночує в трубах
Жорстокий час
Так як і завжди
Ми сонні нерозбиті зайди
Скляні пігулки
Втулки і міхурі
Я не забуду її губи
Тої хто нас п`є

Як щезне то не буде радості
Перед сном розкажеш сон
Смарагдові між ніг проблеми
Віддай борги гріхам
Водостік забився
Отрута на обличчі вночі
Я тікаю подалі

А ми полежимо у зоопарку
Сонце буде гріти тіло
Духи рятунком з ВІЛУ
Духи рятунком з ВІЛУ
З`єднаються в спіраль часів
Невміло
але впевнено
Обіймем тисячі і сотні різних
марно
Обгорнуті цнотою
З наголосом на ою
Справжні імена

Вістрям із диму опали птахи на стріхи землянок
Руйнація голоду, бо руйнація тіл наступила на очі
Стали сни розплетені та грибні ,мов хвости атмосфери
Кислотні дощі на пам`ятні знаки дівочі
Обрушили силу , а хіпі впивались пуером
Лежали за руки схопившись, кохались на кресленнях,
Рисах плантацій ділянок етажок смердючих.
Намиливши небо в червоному блиску
Стирчали заводи з землі непорушно
Їхала стріха у мене
Пружний, вибухнув голос
Чув, як змили волосся юного серця
Плакали стіни. Кров`ю стали шпалери
Апогеї квартирного сховку.
На герц частота мого світла.
Відчайдушно в руки зомліла
Тоді стало тихо.
Прокинулись ми.
Стеля упала і поховала в могили
На яких і кульбаби прокинулись
Встромивши морду у миску з йодом пекучим
Продовживши діло руйнації тіл із бетону й цементу
Стираючи слід на льоду інформації вщент. ВЩЕНТ. вщент

“Горе, краю, тобі, коли цар твій –
хлопчина,а владики твої спозаранку їдять!”
Книга 10

Ми знову вагітні революцією
і знову виродимо мертве дитя.

вересень 1990 рік

Гостріший леза тільки холод,
І туга в серці, як востаннє.
на вулиці - пістрявий морок,
А ти стоїш в житті на грані.

Вода кипить, а вдома млосно,
Щоночі сняться тільки жахи.
Для тебе все занадто просто,
Для мене ж тут немає даху.

Останній подих ностальгії,
І більше вже його не буде.
Ти залишив назавжди в мріях
Те, що до завтра я забуду.

Світліше неба тільки небо,
Гостріший леза тільки холод.
Мені прийти до тебе треба,
Щоб подолати сірий морок.

Перечепитись через слово,
впасти…
шукати сили встати,
принаймні на коліна,
і мрії у шухляду скласти,
писати у щоденнику, що винна…
ВинA… Вино… забудеться турбота,
зболять коліна і обридлий сніг...
І усмішку, щоранку на роботу,
чіпляти з думкою:
...Дай Боже, не скотитися тобі до ніг…

Він

Я переможений.
О, небо! Моя надіє і тривого!
Я важив — другим після Бога,
А вийшло — другим після тебе.
Я у гріхах не сповідався,
Та з твані помилок і хиб
Бери мене, яким удався,
Гіркий мені без тебе хліб.

Вона

До рук моїх іди.
Іди таким, як є.
Таких, як ти, у світі небагато.
А що поволі серце відтає —
Даруй, я гірко вчена вашим братом.
Іди мені до рук. Не дуже молодим,
Вже трохи сивим, не украй заможним,
Не гарним і на вроду. То лиш дим,
Я вже погралась у ясновельможність.
О, як воно буває і мина!
До того ненаситного млина
Летять літа і обриває лет
Зрадливе слово — найлютіший ворог
Тих почуттів, невиліковно хворих...
У тріо перетворений дует...
І непрощення супереч неждана...
Удар навідліг і наскрізна рана —
І витекло до решти, до остана,
А може, ще залишилося десь...
А хто його шукатиме? І днесь,
І повсякчас, і віку вік віків
Зміни на ласку праведний мій гнів,
Хай я повірю. Хай лише повірю!
І нашому тендітному довір’ю
Ми виплетемо ніжністю дорогу.
Ти вже не другий —
Перший після Бога.

Холодний сніг колючими голками
Впивається в обличчя, аж шипить.
Біжиш кудись, не чуючи землі попід ногами
А може… може це остання мить?..

Байдужа ніч морозом не скувала
Тих демонів, яких зліпила ти.
Вони тобі свідомість зґвалтували.
Втікати хочеш, а нема куди.

У шпарки між чуттів, що ти розбила
Сотається густий липкий туман.
А може ти шукаєш тих, кого любила?..
Засапалась і заблукала між оман.

А завтра вдень ти підеш поміж люди
Одягнеш маску радості, сховавши сум.
І заздритимуть перехожі всюди,
Та демонам із того тільки глум.

Ніч...не казка, ніч ця така ж як усі,
рідна, прозора, щира, це з іншими, може, тварюка,
не знаю, я просто читаю твої листи
і вже неначе тримаю за руку.
А будучи поряд...дивлячись в очі встократ
я прагну тебе якось дивно, навічно поглинути.
І насититись хоч раз. Випити весь шоколад.
Я згодна. Я буду чекати...Лише б встигнути.
І може це егоїстично - любити, щоб ніжно писати,
і різать металом вузькі вени, щоб щось довести лишень собі,
Бути поетом по вінця. Просто тому, що природно кохати.
Пити отруту не показово. А просто. Як лік...

Ти - бліда...ти не дружиш
із сонцем у свОїй висотці,
тобі ранок приносять голодні птахи підвіконня,
і ти любиш - це єдина твоя біда,
останній недолік за священним буддійським законом.

Ти живеш в мережі, на краєчку безликого міста.
Носиш чорне. Та жовті сонячні смайли даруєш.
Живеш - не існуєш, а радше навмисно.
Лишень любиш. З надією в серці зимуєш.

Твої друзі розбіглись, в мовчанні й самотності
ви - найближче удома разом з кішкою
кожному хочеться просто істотності
дивлячись в стелю, обіймаючись з книжкою.

Тала зима. Ти вийдеш із дому в потоки.
Ржаве сонце осяє. Розбудить погожий вітер.
І хто зна, що дівчинка в чорному робить кроки
тільки для того, щоб просто абсурдно любити.

Ви знов мені про ті сонети з мадригалами
І про якусь Ромеу з тридев'ятих далей.
Невже невтямки, графе, як уже дістали Ви
Своїми віршами. Якби ж Ви тільки знали
Що всі Овідії і Публії з Назонами
Вже остогидли, що уже й температура
Підскочила від тих кантат з кальсо... з канцонами.
Чи ви гадаєте, я повна трубадура?
Та знаю добре я, до чого все насправді-то,
Чого торочите лиш про красу дівочу,
Чого Ви, графе, хочете, чого Ви прагнете,
Бо я ж насправді теж лиш цього й хочу.

Дишеш...чорною пастою
пишеш
стіни
цілунком - плечі.
Глибше...вечір. Війни
скінчились. Чуєш?
Всі побрели додому.
Бідний і ти мусиш
коритися цьому всьому.
Тепер..
Темний безкрилий ангел,
бляклі повіки, губи...
роздуми лиш засмаглі,
подумки душогуби.
Руки магічні знаки
тілом моїм розкроють
дикі рисунки з браком
вічності щирості болю.
Все заховаєш собі
мені - лиш тепло і радість
на телеекрані - бій
спокійна безпристрастна старість.
Але віднайду твою сутність
розтрощу серце шматочки зцілую,
і гарно все заримую.
Я більше на граю у поруч-присутність...

І чого воно варте,
Те змагання невпинне?
Я програла на старті,
І попереду спини.

Хтось чогось не одержав,
З молодих, але ранніх,
І іще я не перша,
Та уже не остання.

Сорок два за плечима,
І кружляю, мов в танці я,
І накручую кола
В марафонській дистанції.

Кілометри і сцени,
Міра духу і плотського.
Так було Джо Дассену,
Так бувало Висоцькому.

Бо запалено свічку,
Бо розбігся, не спиниш,
А попереду стрічка
З білим написом «Фініш».

Може, нам про це рано,
Може, сонце у хмарі,
Але тільки з екрану
Нам співає Назарій.

Тіні предків забутих,
Незагоєна рана.
Чорним знаком окуті
Білі крила Івана.

Квітне рута у гаї
В незбагненному вимірі,
Звідки нам водограєм
Усміхнувсь Володимир.

Недоспівані гами,
Недописані рими.
Ви не плачте за нами,
Ви любіть нас живими.

Ви любіть нас живими,
Що нам сльози по смерті,
Що словеснії зливи,
Телеграми й конверти.

І літають світами
Наші душі стражденні...
За життя — батогами,
А по смерті ти геній.

А іще залишилось
Ні багато, ні мало —
Сорок два за плечима,
Зовсім трохи зосталось —
195...

На чорній книзі
Біліє череп;
На ньому сіра
Сидить сова,
Що заглядає
У книгу долі,
А в ній закладка -
Моє ребро.

Мабуть, дуже йому боліло:
Все облизував губи. Потім затих.
Невеличке на розі тіло
Не спитають більш,— за яких!

Дуже просто.Гостренька куля
Заступила йому далечінь.
— Серце днями собі намуляв,—
Спочинь!

Подивіться,кому кортіло
Подивитись за межі дат,—
Непотрібне на бруці тіло,
А над тілом — плакат.

1926

Набігає туман, при затяжці, в легені,
опадає на діл, там, де кров кисень п`є.
Вибух кашлю проноситься горлом шалено,
дотліває "маше" у тонкому "пап`є".

Я - не є. Є - не я, запозичене слово,
перепадами тиску земного пливу.
Нагодована думка до праці готова -
ріжу "ж", клею "и" при протяжному "вууу".

З мене вибити важко розвагу та звуки
і я дякую сну за прогавлений час,
коли серце німе піддавалося стуку
і вдихнути давав гіпоксичний колапс.

Надивитися мало, наслухати - клопіт,
як висушує смерть недолугі вуста
і міняє на вітер розтрушений попіл,
та чекає на те, щоби я перестав...

18 Січня 2008

Лишилося мені не так багато
Пройти в житті стежинок і доріг.
А я не зміг свій дім побудувати
І сина доростити ще не встиг.
Дерев, щоправда, посадив чимало,
Та з них плодів, на жаль, не куштував –
Від цього самолюбство не страждало
І заздрощів в душі не відчував.
Лантух грошей не зможу залишити –
У надлишку ніколи їх не мав,
А фразу “ти не вмієш жити!”
Завжди як похвалу собі сприймав.
Що означає вислів “вміти жити”?
Комусь віддати менше, ніж узяв?
Бундючно у президії сидіти
І в людях бачити тупих роззяв?
А, може, “вміння жити” полягає
У здатності “виходити сухим”
Із ситуацій, коли кожен знає
Хто ти насправді і злигався з ким?
Якщо це так, то я “не вмію жити” –
Не та ментальність і не те сумління…
Син, сподіваюся, не схоче засудити
В майбутньому оце моє “невміння”…

Неспокій на душі, неспокій...
Пливе душа в ріці широкій,
Яка не має берегів...
Не плин води, а плин років
Бентежить втомлену вже душу...
І знову я не спати мушу,
А по ночах думки які? –
Болючі, довгі і тяжкі...
Тяжкі, як камінь на могилі,
Повільні і якісь безсилі...
Такі вони, нічні думки...
Я б їх позбувся залюбки,
Та не виходить, не вдається...
Душа давно на берег рветься,
А де той берег? Я не бачу...
Вже відчуваю сил нестачу,
Та не вертаю я туди,
Де їв отруєні плоди...
Де ж інший берег, де він, де?
І чи душа його знайде?
Дотерпить? Встигне допливcти?
Якісь причали чи мости
В бурхливому житті бувають?
Чи душі спокою не знають
Допоки живі і пливуть?
Не хочу вірити, що суть
І сенс життя – у метушні!
Ви цього хочете? Я – ні!
Я хочу берега дістатись,
Що мріється, те має статись!
Хіба ж то є амбітна мрія,
Що хтось теплом мене зігріє
І я тим самим відповім,
Ще й не позиченим – своїм...
Свого тепла я не шкодую,
Хтось неправий? Не вередую,
Сам помилявся, і не раз...
Розвиднює... Вставати час.
Вже день новий мене чекає,
Неспокій меншає, зникає...
Від всіх проблем я майже вільний,
І зовні вигляд задовільний,
Лиш ледь почервонілі очі
Засвідчують безсонність ночі...

Минуть токсикозів напади,
Ти будеш животик лапати,
Вірніш, животи менадові –
А що вже до грома їх!
У жовтні вони розродяться,
Минеться тоді пригода ця,
І памперси листопадові
Забілить, як Асом, сніг.

Тоді повзунки і брязкальця
Дістануть тебе. Та трясця їм!
Ти знову чкурнеш до Музочки,
Смішний ловелас-Амур,
І знову задуриш голову,
І піде роман по-новому,
І ніжно розстебнеш блузочку,
Любитель струнких фігур…

Тумани сполохані сонцем,
а люди закохані в сумнів.
Біда? А лиш може здалося.
І будні проходять. І будні
у серці такі непомітні.
У віршах закопані в попіл.
Возносимо лиш несусвітнє,
де тихо, по-справжньому добре.
Далеко, реальність - за грати,
душею мостити рядки,
маленьку трагічність плекати
і символи ніжно-гіркі.
Хай поруч ховаються ближні
і тінь не кидають на вірш,
"диявол маленький" - всевишній,
а я егоїстка, не більш?

Так, факт,
я не ікона-
мене бабам не цілувати
в восковий лоб,
масною шмінкою
уста в уста,
носовиком
клітчастим
не стирати
наліт слинний
із захисного скла.
Не плакати мені,
бо, факт:я
не ікона,
і не повірить Хтось
й Ніхто
в гемоглобін
чиїхось сліз,
і з покривал
блакитного хітона
архіпелаг
олійний
блиском зліз
та не тому,
що плакала
ікона,
а лиш тому,
що плачу я,
а фарба
й сіль-
то нонсенс,
а я й ікона-
асонанс.

Осанна!
Прощай провінція –
марусіада - гриція!
Амур ваш, така традиція,
з останнім клієнтом йде
на вражений зойкіт панночок,
тремтіння ланітних ямочок,
у вир комедійних драмочок, -
на свіже і молоде!

Прощай восковий паноптикум
квасних баронес у котику.
Не буде вам більше дотику
до пристрастей і спокус,
втішайте себе промовами,
та гордо ходіть з коровами
між цвинтарем і дворовими
промоціями рейтуз.

Віднині делімітація,
і точна апроксимація, -
Маестро полюбить Грація
без явних чуттєвих вад!
А далі, як готи готику,
верну я у світ еротику -
гарячих мужів й мелодику
вагітнозорих менад!


2008

Чутливі пальці – смужки рук –
Затамувавши нерухомо
Важку елеґію утоми,
Спинили в просторі свій рух.

За тим і світ немов ущух,
Пустивши стисненого кома
З лещат небавого закону
Поперемінностей напруг.

І так здається, ти одна,
Ще й зачаїла дивина –
Сплели цю мить у русі пальців.

Затим непрохано летить
Ця доконечна й мірна мить
У пластику ґрафічних танців.

Давайте дивуватись ясним зорям
І тихим водам – літо чи зима...
В.Малишко

Дивуюсь зорям і пречистим водам,
Срібного місяця ясному янтарю,
Сніжинок білих легким хороводам,
Що колисають в мареві зорю.

Дивуюсь яблуні, що в заморозок квітне,
Дивуюсь житу, що гойда волошки синь,
Тонким стебелечком киває всім привітно,
Дивуюсь, як росте у когось син.

Дивуюсь квітці, що не мокне в росах,
Не ронить сльози зливі всупереч.
Дивуюсь жінці з сивиною в косах,
Що не скидає тягару з тендітних плеч.

Дивуюсь птахам, що в небеснім хорі
Свою мелодію незмінно бережуть,
Вклоняюсь людям, що в найбільшім горі
Шукають вихід, а не плачуть чи клянуть.

Хвала життю, яке дано від Бога,
Його ціна найвища над усе.
Дивуюсь людствові, що попри осторогу
Не доброти, а більше зла несе.

Салют, Поезіє, я вічний твій боржник –
Свої найкращі вірші ще не склала.
Ти мій найкращий світлий чарівник,
Гарячих слів признання буде мало.

Салют, Поезіє! Я голову схилю
Перед твоєю величчю і шармом!
За тебе Бога я довік молю
І вірю в щастячко своє примарне.

Салют, Поезіє! Дай силу до життя,
Щоб перед буднями я низько не схилялась –
Несла велике свято в майбуття,
Прости мені, якщо десь помилялась.

Дві Лесі в своїм серці зберігаю,
Дві пам’яті, як чисте джерело.
Одну – «духовна матір» називаю,
А друга – лютий біль мій і тепло.
Одна у світ поезії іскринку
Вкресала змалечку – то Леся Українка –
Мені на щастя й доленьку дала,
А друга – донька в її честь мала.
Як зринула в веселках весна люба,
Доніна шістнадцята весна –
У сиру землю заховала згуба,
Щоби вербичкою до мене знов прийшла.
Чи мавкою в зеленому уборі,
Русалкою у повені травневих трав,
Чи пташкою, що так співа надворі,
Гніздечко в’є серед кущів, отав.
Чорнява, у вінку із деревію,
Босоніж по барвінках, споришах
Прийде у снах і я її зігрію
Любов’ю серця у своїх віршах.
Від долі ще нікуди не втікав
Ні повелитель гордий, ані простолюдин.
І не втекли дві Лесі поміж трав
Від непогідних днів чи від свого Іуди.

Я забуду обидві дати:
День знайомства і день прощання.
Просто житиму далі й далі,
У режимі незустрічання,
У неспівпадінні з тобою.
Я, можливо, до цього звикну.
Ти ж здав наше місто без бою...
Пил і попіл, що скоро зникнуть...
Гаснуть зорі в очах безсонних,
Обіймає за плечі втома.
Лише іноді, в міжсезоння,
Стисне серце від слова "вдома"...

Все! Дістала твоя надмірність!
Знову збираю речі
Щодня доводити вірність
Й тримати валізу за плечі!

Віриш-не віриш - байдуже!
Сьогодні мене не вартий!
Чого посміхаєшся, друже?
Зіграєм на посмішку в карти?

Вночі я стирала пам*ять!
Про мене - нічого не знаєш!
Й історія наша - давня!
Єдина біда, що кохаєш...

Завмерла осінь в руках гарячих,
Сталевий погляд її обпік.
Це справжнє диво для всіх незрячих,
Відчути профіль чужих повік.

І знов померти від спраги ночі,
Роздіти душу до почуттів.
Знайди у зорях єдині очі,
Які б з собою забрать хотів.

Щоб завтра не думав про те, що учора,
Про те, що назавтра вже інше життя.
На очі повіки, як зірвані штори
Впадуть у задуму вчорашнього дня.

“Я вже не я. Мене вже улелекали.
Уже рука не вдержать булави".
(Л. Костенко)

Мене вже улелекали.
Дай Бог
В житті більш не любить
на попіл.
Не хочу я, бо досить “від і до”,
Бо досить того болю.
Це вже клопіт.
Скресатися на пил,
на порох слів,
І знов любить, і знову недолюбити…
Потрібно ж так, аби покожен вмів
покільканадцять раз любивши,
жити…
Дришпанять слідом
каверзні думки,
Серденько віддалік
устовпніміло…
Он і любов. Погорблена з біди
стоїть…
Шукає сонце мліло.
Його шукає.
Впочіпки сльоза.
моя… Перехрестила долю.
Нема ж його.
Поволеньки пішла.
В тривоги,
до сильнішоболю…
О, шолудива істино, не пра'
твоя,
Що люблять тричі,
а то і більше…
Може, це вже гра? –
Поскільки раз любити личить?
І то чи більше-менше…
Бузувір
отой, що вірить у любов
таку: помножену,
потяту,
ваговинну…
…Він вже не вдержить
в серці булаву.
Оту могучу.
Справжню.
Ту єдину.
Йому заслали весь справдешній світ.
А що ж то гра?
То глузування з тої
любові, що одним одна була.
Й цвіт
Її єдиний. Цвіт любові.
Ота, що ходить пішки по душах,
Вичовгує і болі, і тривоги;
Ота, що може мучити у снах,
Й благословлять нешлюбних з півдороги…
Куди не ткніться –
Править всім вона.
(Одна при чому, а не п’ять любовей!).
Хоч вміє віщувати –
все ж свята.
І сі слова не є людські послови.
А серця зір.
Мене вже улелекали.
Пора додому.
До зітхань пора.
Я, може, прилечу іще з лелеками,
Коли замолю сон
рядком вірша...

Українця розлютити важко –
Знай собі земельку колупає.
А навіщо марно "лізти в пляшку",
Коли й так десь незабаром має
Згинути ця купа “вороженьків”,
І всміхнеться доля нам щербато...
А якщо змін хочеш ти швиденько, –
То гайдá:
Рим, Барселона, Штати.