Ти закриваєш вуха, щоб не бачити цей світ,
Ти кожен ранок розмовляєш сам зі стінами,
Не молишся до бога, до зірок, чи ноші літ,
НЕ слухаєш порад чужих годинами.

Вимірюєш життя не кроками, а результатами,
В одне зліпивши мрії та реальність,
Не мариш фото в кольорі й передовими шпальтами,
І простота твоя мов геніальність.

Без лишніх слів, без сірих днів, без філософських пауз,
Подія кожна спалах наднової в небесах,
У поглядах твоїх знайшла притулок щира правда,
І кожен рух свідомий того, що він є краса.

Відвага не така, яку ви бачили в кіно,
І пастки не такі смішні як у житті екраннім,
Не завжди потаємні є чи двері чи вікно,
Та завжди є надія, що ця думка не остання.

Коли тебе запрошують на звані вечори,
Коли гріхи в бокали наливають і сміються,
Ти кольором обличчя нагадаєш, що вони
З лиця землі як клони непорочності зітруться.

Ти закриваєш очі, щоб не чути як кричить
Мільйонами басів розбита в друзки тиша,
Любов не врятувала світ, його врятуєш ти,
Ти той, останній, хто його конати не залишить...

... Я украв цілий Всесвіт, і його вертикаль,
Сам поставив як стовп для людей,
Різав фрази чудні і як масло ложив,
Радіола ж кричала про день,
Коли богом постане прораб неживий,
Не герой і не вікінг патлатий,
Кашалоти з китами прибудуть сюди,
Вони здатні ж бо ще відчувати
Ту брехню, що в тривоги росте і змина
Все навколо, як хвиля нестримна,
Не сховають верблюди живої води,
Не знайдуть, що для ока незриме...

Гра занадто жорстока, мов регбі дурне,
І з ажуром лежатимуть наші могили,
Це майбутнє нагадує хворого сни,
Переплутавши лажу і силу.
А можливо знайдеться новенький Спартак,
Що абетку спрямує на дію,
Що „шансон” заборонить на довгі віки,
І змалює нову планомрію?..
Як втомили життя водевілі смішні,
На обличчя поклали шар вакси,
Ми убогі не тим, що смішні і дурні,
Але тим, що злякалися часу.
Прокурори судитимуть правду і трон
В охороні триматимуть міцно,
Хоч веселки зійдуть, та кому вони тре?..
Всім потрібно здаватись безгрішними...
Ми танцюєм собі та під скрипки чужі,
І на нас покладуть всіх акцизи,
Заступитись я міг за ідеї нові,
Та набридли ці товсті мармизи.

Де реальність межує зі сном, там нема
Варіантів для правди й порядку,
Вибирати не вмію, та доля сама,
Перетворить нас в геніїв падких!..

Спинюсь, задумаюсь над сенсом існування,
Реклама нагадає про поточності життя,
Можливо, смерть і спалить всі мої бажання,
Без попереджень перервавши течію життя.
Я обережний тим, наскільки небо дозволяє,
Це сьогодення силою окрилює мене,
Десь проти течії ще хтось когось чекає,
Мабуть майбутнє. Невідоме й тим страшне.

Я тішусь, що зумів життя пізнати,
Відмінне від того, що між людьми живе,
Хто особистість, той зуміє розпізнати,
Поза поняттями - ... куди життя пливе!..
І абсолютного нічого не існує,
Тотожні лише лінії у стін,
В ім*я моє мені ти подаруєш,
Вінок з квіток і довгожданих змін!..

Мені належить власна територія,
І сума ваших бід сягає дна моїх бажань,
Без подвигів в житті не обійтися вже ніяк нам,
Без звершень_перемог, поразок і зітхань!..
І головне не те, ким був і ким лишився,
Чи коротко казав чи розтікався у словах,
Аби твій дух системі не скорився,
Ти – БОГ – на цій землі і чистих небесах!!!!!!!!!!

Добридень вам, шановні гості,
Що населяють білий світ,
Спалили всі мости і досить,
Ловити всім єдину мить.
Ти келих наливаєш повний,
Ти знову граєшся вогнем,
Пора б вернутися додому,
Й намалювати світ з пісень.
Добридень місто, ти втомилось,
Ловити стріли ворогів,
Хоч талим снігом і напилося,
Але вмираєш від дощів.
Десь літаки в твоєму небі,
Метро, вагони і асфальт,
Все, що здавалося даремним,
Прерогативою малят.
Зимові ночі, або літні,
Дзвенить метал, гудуть дроти,
Коли говориш, чуєш вічність,
Коли лишаєш, можеш йти...
Добридень сонце, ти палаєш,
Даруєш світло і тепло,
Малюєш втіху та хоч знаєш –
Чи потрапляєш ти на дно?..
А я художник, я словами,
Люблю цей світ, його красу,
І між деревами, лісами,
Його вогонь я пронесу.
Добридень, рух мій невмирущий,
Розмови з часом і життям,
Легкий як я і всюдисущий,
Не рівня всім вашим богам....

Хай запахом твоїм живе цей світ,
І жоден промінь не забуде, хто тут вірить,
З небес на землю, з зір і до боліт,
Твій пафос мою душу знову тішить.
Сказати можна все, чого ти прагнеш,
Майбутнє зупинити порухом руки,
Любити, вірити і знати, що не зрадиш,
Від болю падати, вставати й далі йти.
Мільйон мішків ці плечі вже зносили,
А скільки нив лягло і проросло?!!
На найкоротші фрази вже немає сили,
Пробите дно в човна, поламане весло...
А ти хотів садок свій доглядати,
Слова садити, щоби паростки нові
Могли цю темінь сітлом проривати,
Щоб мову твою дивну розуміли і чужі!
Старі паркани, вулиці з розбитого асфальту,
Розхристані книжки під ноги як лайно,
Ти можеш більше не розповідати,
Як воду перетворював в п’янке вино.
Якщо це сон був, то тримай мене за руку!
Не загубися серед відчаю сліпих!
Та ницість не для твого непокореного духу!
Твої висоти не для смертних, а живих!
Тобі потрібні всі ці подарунки?
Поклони, гімни, побажання і пісні?..
Це їм потрібно дати нитку для рятунку!..
Для них твої слова високі і страшні!..
Як завжди старші стануть і розкажуть,
Про те, як йти, коритися богам...
Облудою солодкою весь світ в очах намажуть,
Повіривши собі й своїм словам.

Вся критика летить й лягає поруч,
Всі луки й стріли повмирали назавжди,
Прозріли від життя такого очі,
І я кажу собі – „Душа! Не підведи!..”

Зелені стіни тиснуть в очі,
Червона стеля в спину б*є,
Підлога ртутного відтінку,
А скло у вікнах все гниє...
Усе ламається навколо,
Хаос_мозаїка життя,
Старе й нове, потужне й кволе,
В пилу руїн змішалося.

Я сам стою, лишився час,
На все, що не зробити,
Торкаюся руками неба,
Бажаючи зловити
Єдину мить – вікно туди,
Де є усе й немає,
Тут є кінець. Нові світи
Мене тепер чекають.

Немає правди в тих словах,
Які словами й лишаться,
Немає світла в ясних днях,
Що вечором не кінчаться...
Є тільки сон, жорстокий сон,
Із правом на реальність,
Жахіть яскравих вільний світ,
Зруйнована спонтанність...

Червневих днів, дощів багато,
І чорно-білих диких снів,
Я заховався в рідну хату,
Я став таким, яким хотів...
І ці тварини точно знають,
Що фотографії з життя,
Мене одного присипають,
Не сплю. Живу, тримаюсь я!..

І черга з дивних вечорів,
Закриється неначе книга,
Я вовком бути не хотів,
Та якось раптом скресла крига.
Мене нема в чужих жінок,
І я маленький та великий,
Свій ніс за вітром, вільний крок,
Життя ти смокчеш, я не звикну...

І кожен вечір як останній,
І кожен рік новий старий,
І хай пісні ці ще незграбні,
Та в них мій світ, я в нім живий!..

Я в літаках не краяв неба,
Я був німим як світ кричав,
Я віддалив цей біль від себе,
Перемагав його й втрачав...

Я в польоті загубив цей світ,
Лише розуміти – це замало,
Хто відчув душею свій політ,
Той польотом став. Його не стало.
Ти не льотчик. Ти лише людина,
Але авіація твоя –
То розрада в смутку для дитини,
То надія в присмерку життя.
Ти поет, ти лет свій здобуваєш,
Для життя, для сонця й висоти,
Свій політ у небо відкриваєш,
Ти улюбленець квітучої весни.
Захопив собою ціле небо,
Справа – вічність, зліва – далечінь,
Сповнений безмежжя і не треба
Воскрешати бруд людський і тлінь.

Ти відкрив себе, тебе відкрили,
Символом нескореності став.
Звісно, тобі заздрили й любили,
Взяв своє, чужого ти не крав.

Крізь місто потяги, крізь мене тонни бруду.
Ще після тебе я мов втрачений живу,
І світлі образи мого нічного блуду,
І тільки ми, і я між нас пливу...
І стільки ностальгій в одній хвилині,
І стільки року в необдуманих словах,
В старому парку на подертій скатертині,
Ми утопатимем в своїх гірких сльозах.
Підхопить наші душі важкі вітер,
І я втомлюсь від шляху й колії,
Ми з листям можем разом полетіти,
Або лишитися в одній страшній зимі...
Портрети наші хай слугують для підказки,
І хай диявол не шукає тут снаги,
І наша плоть, і дух, і диво з казки,
І на обличчя краплі животворної води.
На всі питання ваші відповіді лишні,
Хай п’яний місяць вам розкаже що і як,
Я на порозі опинився, двері тиші,
Життя нам подало свій віщий знак.
Такі світанки тільки тут, на цій планеті,
Шукай десь інде, ти віднайдеш пустоту,
Мій рідний дім відкритий, ваші жертви,
Мені не треба, я життя люблю.
Коли впаду у зоряну водойму,
І запалаю серед зір мов наднова,
Всі незнайомі прийдуть і спокою
Нема й не буде, як мене нема...

Дуже самотньо, хоч поруч стільки людей,
Голос коханий, ще пам'ять його не забула,
Не вистачає мені твого сонця й тебе,
Я вже відчув все сповна, ти ще глибше відчула…

Списано сотні листів, есемесок смішних,
Я не навчився ще плавити в щастя самотність,
Доля готує для нас стільки фокусів злих,
Тим випробовує нашу життєву готовність.

Я ще не винайшов формули вічного руху,
Знаю лише, що в тобі я знайшов сенс буття,
Не існування для тіла, а прагнення духу,
Стати єдинопрекрасним поривом де ти є і я!..

Просто торкнутись, відчути всю велич поверхонь божественних,
Око своє милувати і бачити сонце в тобі,
Тисячі іскорок нами невидимих,
Від поцілунків злітають у космос з землі!

Дуже самотньо, хоч небо сміється привітно,
Ти лише знаєш як добре нам вдвох,
Я все приймаю на себе, проте все не згідний,
З тим, що все тут і не можна торкнутись зірок!

Дай мені руку і довго не думай,
Посмішку милу свою подаруй,
Дві непомітні божественні тіні,
В світлі зірок! Ти люби! Не сумуй!..

Коли востаннє приходила муза,
І стукалась тихо в твоє вікно,
Ти знову проспав усе, що було,
Вона прийшла, а тебе не було…
Ці ноти нагадують лінії смерті,
Акорди застрягли в волоссі бруднім,
Ти любиш писати пісні відверті,
Лиши від них хоч щось собі…

Ти тільки тінь,
Кольорова тінь!
З блиском погасло твоє мистецтво!
Немає слів!
Правдивих слів,
Для твоїх відчуттів…
Дитя гротеску.

Коли востаннє приходили люди,
Щоб зазирнути у вікно твоє,
Ти не злякався, проспавши свій вихід,
Не забажавши ділитись чим є…
Ти думав можеш сам зробити,
Все те, що іншим не дано,
І ненавидіти й любити,
Життя творив немов кіно.

Руки митця торкаються серця,
Його слова залишають сліди
Рубцями на тілі нової людини,
Гротеск помирає від світла пітьми…

Перебігають пальці струнами,
одухотворяючи соло душі.
Інші - затискають серце.
Крила мелодії
обвисли під тягарем бажання
проникнутись глибиною
короткочасної затримки.
Коли тиша кричить -
слух майструє місток
через зачеплений нерв
у наповнені спрагою,
чистотою сумління,
диханням пристрасті,
акорди.
Уява
увиразнює постать
звабливої жінки-танцівниці.
Танець у вогні.
Язики полум`я
охоплюють ритм,
вилизують
примарну талію і перса,
вводять підсвідомо
у транс.
Темпо зростає,
губить рівновагу між
розгнузданою звабою
та наближенням
нетривкого онебеснення.
Відпустіть серце,
відтамуйте подих -
то не струни рвуться,
то душа стає звуком.

9 Грудня 2007

1.
Голос перший
Якби дав мені Бог смирення
і надії, що знову буду,
я би випросив всі прощення
пред Тобою, святий Іудо,
ми з тобою ходили б разом
у садах не мойого світу,
я готовий зустрітись з Плазом,
і полишити цю орбіту.

Другий голос
Відійдіть і мені дайте простір,
зупиніть цю ходу безупинну,
подолавши біблійні форпости
я у ніч демонічну полину,
я готовий просити прощення...
але той, хто пробачити може,
вже не тут, він пішов у свяченні,
він не вільний, як Ти, о мій Боже,
все волає про слово знічев'я,
тільки голосу того не чутно,
заклинаючи духів межев'я,
я у очі вдивляюсь Іуди.

Перший голос
Ти не він, ти ще маєш провини
й демонічне смирення гієни,
ці святенно-безбожницькі кпини
лиш жорстокі оманливі трени,
голос Дому з верхів'їв химерних
вже не кличе мене на верхів'я,
захлинаючись чадом печерним,
я іду у світи безголів'я,
і вогонь мої лиже зап'ястки,
і чадить голова, наче громом
її били, дробили на чáстки,
заливаючи виразки бромом,
в підземелля іду я бадьоро,
не нагору, пробач, Люципере,
він тебе розідрав, о Лауро,
а з Тобою загине й ця ера...

2.
Другий і Перший голоси
І якщо я колись буду вільний,
то впаду до землі, до ручаю,
і нап'юся води, стану сильний,
хоч вода та із Річки Відчаю,
але то вже мені ні до чого,
я знання заховаю у рясті,
і піду знову в пошуках Бога,
хоч давно він продав моє щастя.

The morning mist came into my house
I was lonely there & I felt sorry –
Felt sorry for the girl I’ve lost,
For many wrong done things in past
& dreamt of love – this endless story.

The moment seems to be so strange
As now I’m left with only killing sorrow,
With no ideas what to do & what to say
‘coz realize that all my words are hollow.

Spirits of the future, spirits of the past,
Gimme strength to build tomorrow!
But if I fail, I’ll beg the God
To let me enter the Heaven’s doorway.

But what I feel! Someone lingers beside me!
Is he good or is he bad? I’m not sure, dear friend.
Has no shadow, has no eyes,
With white cloak all him around

“Oh, my dear,- He said to me, -
Don’t lose hope, you have to live.
I say so, because I know
souls like yours don’t fly low.
You will find much love & friends.
I read this in the Book of Fate”.

Was he right or was he wrong?
I don’t know, but time will show.

От кінчиться зима, і певно буде осінь.
А до весни лишається не менше року.
Ви, горобці, ще надто рано вийшли босі,
Тобі, Природо, ця відлига вийде боком.

Чогось і місяць повернув назустріч сонцю,
Зірки вже, мабуть, з тиждень не зникають з неба.
Згорнутися б в клубок на синовій долонці,
І на найближчих років сто - чого ще треба?


От кінчиться зима, і точно буде осінь.
І до тепла лишається не менше року.
Ще ж тільки лютий, Земле, все тобі здалося,
Ти рано ще березовим спітніла соком.

30.01.03

Скорботно, впевнено і емоційно

Писатиму, бо є та мить.

Не знаю, чи тепер доцільно

Сказати вам, що ще болить.



Іти від вас, та якнайдалі.

Тому, що хочеться знайти

Жагу, невтоплену в печалі

І так, не впавши, не дійти.

Сказав хтось: "Засумні вірші,

Тож треба про веселе написати"

Але ж ідуть їх витоки з душі,

А звідки в ній ті радощі черпати?



Я можу на лице щодня

Щасливу маску надягати.

Інакша є поезія моя.

Вона, на жаль, не навчена брехати.

Усе пройшло, нічого не лишилось,

Лиш пам'ять в серці і пекучий біль.

Усе пройшло, у бездні загубилось.

І старі фото вже поїла міль.



Але навіщо ж треба пам’ятати

Все те, що завдає страждань?

Болючі рани зачіпати

І потім кожну ніч не спати,

І задихатись від ридань?



Я спробую про все забути.

Лишилося ще трохи – лиш життя.

І слід його прожити чи хоча б пробути…

А ти – це доля, жаль лиш – не моя

Мені не треба у руках синиці,

Я створена для іншої мети.

Я обрію свого відсунула границю,

Та так далеко, що і не дійти.



Я не чекаю милості від долі.

Я звикла все в житті робить сама.

Нехай неспішно і нехай поволі,

А я дійду до переможного кінця.



Можливо аж на фінішній прямій,

Коли залишиться вже зовсім мало,

Дивитсь буду в небо - там же мій

Такий далекий і омріяний журавлик.

Його знайшла, коли і не шукала,

Коли був інший знайдений давно.

Побачила, повірила, впізнала.

В ті дні ще осінь стукала в вікно.



Казав мій розум: «Зачекай, зажди!

Можливо пройде. Може перестане».

А серце закричало: «Ні, прошу, впусти!

Я так втомилось бути не коханим!»



І іншим кольором забарвилися вірші.

І вже інакшими всі строфи стали.

А значить це, що в серці уже інший.

А значить, я про нього написала.

Так ніжно осінь дихає сумнівністю...

І свіжі краплі на вікні ваблять прозорою чарівністю.

Але чому ж мої думки мене вражають примітивністю?

А хмарне небо день у день так очі сліпить безнадійністю?



От знову ніч я вип*ю в тихій одинокості.

Чом не скінчається вона, коли я вже у надприродності?

На дні лишається ще крапля давно прогірклої солодкості.

І знову вкрию я себе, обпікшись ковдрою холодності...

Притиснуся обличчям до вікна...

Холодне скло мене не пустить далі.

Прозорість його, мов незрима стіна,

Непохитність його, наче грати зі сталі.



Думками я знаходжусь в невагомості.

Ось на папір лягають строки нові.

Ще один вірш - потік свідомий несвідомості.

Ще один атом від молекули любові.

Серед нічних тонів мене ніхто не бачить...

Але й не треба. Я цього й хотіла.

Моя присутність тут нічого вже не значить.

Втікаючи від всіх далеко я забігла.



Є я. Є світ. Мене нема у ньому.

А я в душі замкнулася у себе.

Хотіла з неї я вернутися додому,

Та вдома світ, а він мені не треба.



І я також вже не потрібна світу.

А ми ж із ним колись були на "ти".

Але за "ти" багато треба заплатити,

А він того не вміє берегти.



Отак тепер: є світ, є я. Тепер ми з ним нарізно.

Може характерами не зійшлись.

Я не шкодую - шкодувати пізно.

Занадто ми назавжди розійшлись...

Я готовий до співпраці!
Де ви, демони удачі?
Де ви, демони суття?
Я готовий до співпраці,
Де ж ви, демони пуття?

Зеленоока, русокоса
Русалко з росяних долин!
Тобою марив не один,
Та чи ж один зітхає й досі?..
А ти... Обітявши русі коси,
У світанкових миті росах,
Купальський скінчивши танок,
Між лілій кинула вінок.
До ритмів нових прилучилась,
Убралась в джинси й чобітки...
Скажи ж, чи сняться ще вінки?
Чи лиш мені така наснилась?
Зеленоока... русокоса...
Русалко з Смотрича-ріки.

Я пробачаю собі Тебе,
Вростаю в одинокість...
Ховаю імена твої в записниках,
Стираю smsски…

Я пробачаю нам любов,
Вштовхуюсь у рельність...
Забуваю Тебе з фотографій
Вписую Тебе у вірші…

Я так давно не "вживала" твоєї брехні,
Що у мене почалась ломка…

Катастрофічно бракує повітря
в мегаполісі моєї кімнати...
Без Тебе…
…Нас…

В екранах твоїх очей
Себе перемикаю на канали інших,
Навколо купа зношених речей,
А я в валізу напихаю біль торішній.

Терплю твій дотик...
Боже …скільки сили
Отак терпіти і вдавати рай,
Ніколи, ні про що тебе я не просила -
Прошу сьогодні – просто не питай.

Нехай тобі здається, що це втома,
Робота, друзі вимотало все…
А правда в тому,
що не хочеться вертатися додому
Банально... ще чесніше? – остогидло все!!!

І на руці оцей кайданок тисне,
І з серця у валізу біль…
Пробач перемикаюсь не навмисно,
Просто на стінах мого раю – цвіль…

І це лиш початок...Сніги і відлиги...
Синиці на кленах...
Пуста годівничка… Запалена свічка...
Карафка зелена...
Вино наче віно… Вікно і пилюка…
Обрус… Голуб’ята...
Між ними – німими,
Між нами – живими:
- Не спати, не спати.
Бо сніг заметелить, Уб’є - і постелить
останню постелю.
Бо душі, обнявшись, як Каїн та Авель, зметнуться під стелю,
Бо тіло змаліле проштрикнуть
і вила, і трави, і жито,
Це буде пізніше.
Напевно, не з нами.
І треба прожити
Усе від початку. Усе до дрібнички.
До хеппі та енду.
Зварити пшениці, додати горіхів,
присмачити медом,
Дрібненько розтерти мачинки прозорі –
і все замішати,
Відмовити тости, закликати гостя
до білої хати,
До бідного серця синицю тулити –
і гріти у пальцях
Це сонечко-груди, цей вишитий
грудень, розп’ятий на п’яльцях -
І тканим обрусом простелеться доля,
як біла дорога.
І ти у дорозі.
І ти на порозі.
І більше нікого.

Вдачею із чоловіком
Леська не зійшлась.
Танька - "Зі жмотом довіку
Мучитися? Зась!"

В Лєнки в чарку заглядати
"Той козел" любив.
А в Лариски - залягати
На чужих бабів.

Іра вже з двома мужами
Розійшлась (овва!):
Перший був синочок мамин,
Ледар - номер два.

Тільки Ти, ворона біла -
Вибач, сміх не гріх -
Все живеш з одним дебілом
Аж дев'ятий рік.

Нащо я себе цим словом?
А хіба Ти не
Величала знов і знову
В мислях так мене?

А за що так поважаєш?
Бо життя своє
Кепським дуже Ти вважаєш...
Певно, так і є.

Що така собі зарплата -
То ще півбіди.
А нема своєї хати -
Хоч би з лободи!..

Та й претензій інших масу
Маєш - і не крий!
Нащо ж - поясни, миласю! -
Я Тобі такий?

Щось незнане розумієш?
Може, тайн адепт?
Чи прощати просто вмієш -
Всім навчитись де б?

Та не видно чаші денця
У любові в нас.
Разом ми. А розведенці
Парі - не указ...
Грудень 2007

Навколо дівчата, як цвіт,
Багата дивами природа -
Мені ж заступила весь світ
Одна лиш божественна врода.
В полоні прекрасних очей
Загину без щастя і долі.
У мороці спраглих ночей,
Здається, навік збожеволів.
Лиш з нею хотів би весь вік
Кохатися ніжно і п’янко!
Це - дівчина, я - чоловік...
Та тільки вона - лесбіянка!..
1995

Вогню надії не зупинить
Буря брехні і вітрів злочин.
Камінь, якого Сизиф точить
Не здушить овочів калини.
Піднята, народ поєднає.
Збагнена правда стане квітом.
Нам соромитись перед світом
Причин ніяких вже немає.
З часом і віра в нас дозріє.
І добро брата, нашім стане.
Бог, який скинув з нас кайдани
Добро в усіх серцях засіє.
Лиш сестро, брате - будьмо разом!
Промиймо руки наші й очі,
Бо бруд і темрява торочить
Серця і край, наче зараза.
В бруді блоха й воша щаслива
Ми люди а не паразити
Попробуймо як люди жити
Просімо в Бога справедливість.
05.12.2007р.

Добрий ранок!
Чути жайвора у лузі:
"Добрий ранок, всім вам, друзі!"
Iз гнізда свого лелека
Відгукнувся недалеко:
"Добрий ранок! Добрий ранок!
Зустрічаємо світанок!"
I шпаки завжди веселі
Визирають із оселі:
"Добрий ранок! Чи здорові?"
Дякую на добрім слові!
Ластів'ята на балконі
Дружно плещуть у долоні.
Привітались недаремно!
Добрий ранок! Як приємно!

Добре душі неполоханій,
Доки не рветься назад.
Світе мій, світе непроханий,
Ти – як на вії сльоза.

Стану-пристою на хвилечку,
В щастя на самій межі…–
Боже, за пам’ять аж винесе,
Навіть за берег душі…

Діти гасають галасвіта,
Їхня пора – від і до…
Двері лишають, і ластівка
В сінцях зліпила гніздо.

Стільки тут зав’язі зв’яжеться…
Вічних питань прошумить…
Вітер і той не наважиться
В хату дверей причинить…

Ходять дорослі – щасливляться,
Бабця – навшпиньках стара,
В вічі їм ластівка дивиться, –
Аж у грудях завмира…

Здрастуй, душа моя, ластонько…
Як же хатам без дверей?
Чом ти, не навчена пастками,
Вічно летиш до людей?

Що ти намислила все-таки?
Що провіщаєш, скажи?
Тісно в дворі і у Всесвіті,
Хочеш у грудях пожить…

Ластонько, літа принцесонько,
Сонячний зайчик душі…
Слід твій записують весноньки
У золоті віражі…

Спіла босенька черешенька,
Хміль оно грушку трясе,
Воду у божому решеті
Хмарка од річки несе.

Старості юність не застує,
Віє Той Світ полином.
Човником вічності ластівка
Тче те усе в полотно.

Заполоч срібною ниткою,
Донечок білі банти,
Півень червоною квіткою,
Ось на порозі й свати…

Як тобі ніколи, ластонько,
Жде жовторотий букет.
Тільки б не впасти, не впастоньки,
Тільки продовжити лет…

Стільки тих літ одкружлялася
У клопітливім танку!
Всім наша хата всміхалася,
Наче стояла в вінку…

Звісно, тому і пускали ми
Дні – мов рікою вінки…
Доки в дворі щебетала ти,
Вічні були ми таки…

Впала грозою обпалена,
Звідки – впізнать не вдалось…
Небо в дворі прихиляла нам,
Стільки в нас неба було!

Крилечка-ручки і ніжечки…
Все – розказать не берусь…
Ткала, як бабця доріжечки,
Пісню життя у обрус…

Сядь же, присядь, моя ластонько, –
Ось і долоня й плече…
Чому нестерпно і часто так
Світу в сльозі гаряче?

Хай що було – не до осуду…
Як же я жив – не тужив? –
Навіть довіри у Господа
Ластівки не заслужив…

Мало в житті неспалимого
Істини мить запита…
З дерева віку незримого
Щебет, як цвіт, обліта…

Я вже заплутавсь прояснювать
Наші родинні зв’язки.
Маю дружиноньку – ластоньку,
Доньки мої – ластівки…

Де іще стільки я знатиму
Ласки, пісень нічиїх…
Може, ти й справді не мати нам,
Ми ж усі – діти твої…

8 березня 2007р.

Кого ж я зраджую із вас?
Коли сліди мої правдиві?
Змішала цноту й сором злива –
Не розберешся водночас
В чиїй розтала я долоні,
Хто отруївся хто сп`янів?
Черкнувся, наче кремінь, гнів,
Спіткнувшись об поріг іронії.
Лиш ніжність ця не на показ,
Ще повні пригорщі у лиха.
І я сміюсь, чи плачу сміхом:
Кого ж я зраджую із нас?

...І таки дочекалися, чуєш? Кохання, весна,
Горобці верещали, дружина несла ахінею.
І сусідська руденька дивилась зі свого вікна,
І я нявкав до неї – неначе молився на неї,

Я ступав підвіконням, так буцім ішов до шлюбу!
Я не бачив межі, я не вірив, що все – зникоме!
…Прибігала учора поетова ніжна згуба,
Цілувались, допоки дружини не було вдома.


Потім він бурмотів через сон: «Я щасливий, Мачо»,
Я дивився у шибку – її не було, не буде…
Це – довічна в’язниця…Я плачу? Коти не плачуть!
Плачуть люди, поете, маленькі, як Всесвіт, люди…

Потім я звар’ював. Як шуліка, злітав до стелі,
Я карнизи зривав, я зривався, я падав долу,
Я цей світ руйнував, наче Бог. І почав з постелі –
Жовті плями на ковдрі. І пір’я спадало кволо,

Осипалось, кружляло, у рот набивалось, билось
Щось у серці. Він потім сказав – каструвати треба.
…Операція. Світло у світі. Та щось змінилось
Може, колір гардини, а може, і колір неба.

Щось таке…Порожнеча побільшала. Все простіше.
Я лежу в завіконні, її ірреальну бачу…
В неї п’ять кошенят. Мій господар поему пише.
Час від часу торкнеться рукою: «Тримайся, Мачо».

Я вже знаю, що світ – трикімнатний, що те кохання –
Це марничка минуща. І що за вікном - байдуже.
Я щасливий. Бо я – досконалий. Лише прохання:
- Називай мене краще Платоном, двоногий друже…

Він сидить за столом. Він у капцях. Бо він – удома.
Він тут вірші складає від ранку. А вже обід.
Він – поет український, собакам усім відомий.
Я лежу біля нього. Бо я – його чорний кіт.

Він годує мене і зове претензійно – Мачо.
Але – будьмо відверті! – ця кличка – одні понти,
Бо усе, що я бачив – а я так негусто бачив! –
Тільки танці пташині з віконної висоти….

Тільки танці пташині… Тоді я ступив – і… випав!
І життя прокрутилось, як стрічка німого кіно:
П’ятий поверх, горобчик, пір’їнка, крислата липа,
Латка неба. Бур’ян. Матіола. Життя – лайно.

Потім довго лежав. У траві. А тоді на ліжку.
Він приносив ковбаску – і клав до покоцаних ніг…
Час минав. Мені снилась руденька сусідська кішка -
А йому – карооке кохання. І перший сніг

Закрутив-забілив, і зиму замутив нехилу,
Дні були однотонні, були кольорові сни,
Так ми жили тоді. Але й файно тоді ми жили!
І чекали любові – як перших слідів весни.

Коли зі скривленого рота VIP-лиця
Летять «перлини» політичного маразму,
Не зрозуміло: чи то задум був Творця,
Чи наслідки невдалого оргазму…

:))

Чому це сталося, я ж ще сама дитина?
Навіщо Боже дав мені цей дар?
Для когось став б він радістю незримою,
А ось мені все це лише тягар...

Я стану матір’ю, ... якою в біса матір'ю?
Я стану посміховиськом лише...
А це дитятко, крім жалю і розпачу,
Нічого більше в світ не принесе...

І що скажу, коли спитаєш:
“ Мамо, де татко мій, чого він не прийде?”
Що відповісти маю, моя рано,
Коли сама не знаю з ким він й де.

Сказав так холодно, немов крізь зуби:
“Люблю тебе",- і зник у небуття.
Якби ж я знала, ще тоді я знала -
Назавжди він піде з мого життя.

Моє дитятко, сонечко прекрасне,
Ще вчора я не знала – ти в мені.
Та твоя зірка засвітилась й гасне,
Немов кохання, що прийшло у сні.

Тебе не буде, скоро ти помреш,
Нікому не потрібна ти, дитино,
І на руках у мене не заснеш,
Не народившись, сину, ти загинеш.

Я вже стояла там, перед дверима,
Які розділять нас на все життя,
І розуміла ясно як ніколи,
Назад уже не буде вороття.

Не знаю чи почулось, чи насправді,
Десь гірко так заплакало дитя,
Та що ж я роблю – раптом думка спала,
Хіба то я дала тобі життя.

Це ж воля Господа, що ти під моїм серцем,
І лиш Господь нас в силі розлучить.
А лікар із байдужими очима
Не має права волю цю чинить.

............................

З того страшного дня пройшло вже більше року,
Який став найщасливішим в житті!
Тепер я вже чекаю твого кроку,
Моє дитятко, скарбе золотий!

У мене син, я гордо звуся “МАТИ”,
І що би не судила доля нам,
Нікому не під силу вже відняти,
Мою кровиночку нікому не віддам!!!

Так несподівано скінчилося усе,
Мені нема в що вірити і мріяти,
Моя молитва жаль в собі несе –
Як ти могла таке з собою вдіяти?

Ще кілька місяців і мав я стати татом,
Гуляти з донькою малою, круглолицею
Не вірю в дійсність, важко визнавати –
Моя дружина виявилась вбивцею.

А навкруги усе цвіте весна...
Мені так хочеться забути і простити,
Закрию очі і з’являється вона -
Маленька доня, так безжально вбита.

Мені у вічі заглядають оченята,
Маленькі ніжки тихо тупотять,
Знов чую голос ніжний: “Татку, тату!”
Невже колись нам небеса простять?

Як ти могла із нами так вчинити?
Не хочу чути виправдань пустих,
Невже це вихід, взяти тай убити,
Нащо на душу взяла ти цей гріх?

Кар’єра, гроші, стан тонкий, посада,
Усе це проміняла на життя
Моєї крихітки. Ти гірша за Пилата.
Тож не проси у Бога каяття.

“Аборт”- звучить мов грім мені в вухах,
Смертельний вирок безневинним дітям.
Як жити далі, бачачи цей жах,
І знаючи про них, безкарно вбитих.

Як не крути – минуле вже позаду,
І я нічого вдіяти не зміг,
Не розпізнав я твій жахливий задум,
Свою кровинку від ножа я не вберіг.

Сьогодні знов приснилася мені,
І мовила: “Я дуже вас любила,
Чом в тебе очі таточку сумні,
Я ж нашу маму вже давно простила!”

І наснилося мені,
І здивувалося,
В чистім озері зими
Купалося,
Від холодної води
Захлиналося
Моє щастя, у журбі
Зізнавалося,
Що коса руда
Розтріпалася,
Шепотінням думок
Умивалася,
Для чужих очей
Прикрашалася,
Врешті серцю твоєму
Віддалася.

Шановний злодію, ходімо в дім.
Негоже з гостем на порозі
(Та ще й у лютії морози)
Гримасувать немов люб’язний мім.

Проходьте любчику. Своє взуття,
Начищене багном поживи,
(Ті горлорізи страх примхливі)
Залиште при своїх брудних ступнях.

Не знайте сорому своїх очей
В моїх розхристаних пенатах,
(Ох, ти пристойносте триклята )
Не знайте темряви глухих ночей...

Прости мені, великий Дант, зухвалі спроби
занотувати плин думок високим стилем
твоїх карбованих терцин - важкий той стилос,
що сховано в Равенні, як в утробі.
Але намарно - вірю я, що дух піїта
безсмертний, бо цілований зірками,
у легкім леті над поснулими віками
шукає вибраних і ставить тайні міти.
Сумлінно вчусь, гортаю сиві фоліанти.
Горять у присмерку століть вогні причальні.
Сотають Парки нить з лахміття й діамантів.
Вузлами - вірші - кораблі мої печальні.

Дорогі співвітчизники, милі,
чом дрімають знов ваші серця,
немов голуби ті, сизокрилі,
що злетіли з чужого вінця?
Не прогавте ви долю, благаю,
адже шанс - лиш один на мільйон!
Так байдужі до власного краю,
вже дефолту звели павільйон
На сусідів молитися марно:
в своїй хаті - будь пан і слуга
Навіть мова - відверто базарна
і навчатись пропала снага
Сни рожеві, за тим океаном,
ви щоночі стрічаєте радо
Щоб труїтись дешевим дурманом,
на зелених полях Колорадо
Вже давно спакували валізи -
і до дідька її, ту країну!
Нетерпляче чекаєте візи,
наче зробить з вас...іншу людину
04.12.07

ТИМКО

"Худенький" кіт ppрудий
"пишається" – лежить
у Сфінкса гордій позі.
Коли там ті морppози?!
Життя прекрасну мить
зловив у вус м’який

й маленький рppотик свій
немов чешірppський кіт
усмі́шкою лоскоче.
Свої замрppужив очі.
А порppуч стишив літ
там промінець ppрудий.

21/10-1995

ПРОСТО "ГРА РОЗУМУ"
або ж Дев’ять синонімів до слова "завірюха"

Глянув у вікно – пурга́,
а чи, може, завірюха,
а чи, може, просто ху́га
сніг із себе видиха.

Придививсь – ні, сніговій,
а точніше – хуртовина;
й холод мов із домовини,
чи ще більший. Хуговій –

о́сь, найкраща назва – ця́.
Втім, все’дно вони всі білі:
це́ й заві́я, й заметіль, і
ві́хола, й хурде́лиця.

21-07-1998

Покарала донечку...там на жменьку лиха
Киці не наплакати...розридалась тихо.

Жде кровинка посмішки, прощення, як свята.
Вірить в те, що мама на ніжність багата.

Стоїть чаєнятко від горя прозоре,
Все готове стерпіть, все простити готове.

Лясне сором, аж виляски - по душі бурунами,
Лихо моє лишенько, що ти робиш з нами.

Невдячна робота, маленька зарплата,
Давно аліментів не видно від тата.

І ніжки ростуть, дай бог вам здоров’я
А в дзеркалі очі ще тужать любов’ю.

А під серцем туги – возити возами,
Гірко плаче донечка моїми сльозами.

Злизують з ніг твоїх шкіру,
Шумлять у волоссі твоїм язикато,
Як гримучі грифони, дихають дзвінко,
Кардамонними випарами,
М’ясними зашкварками, хлібними крихтами,
Неціловані юнки ними пашать
З долин міжніжжя-міжгір”я,
Язикато, язикато, язикато…
І жовта троянда теракотовими загравами
Палахкоче мілко крапками летальними
На пелюстках і листі.

Ввиділося, спасибоже…
Під собором вночі, на порозі стою
В тривозі, за хвилину гроза – горітиме,
Краплями мороку зимними,
Розгортатиме тіло доторками.

Ввиділося, спасибоже, ввиділося…
Опадає крупинками кава в горнятку,
І ти, і ти…
Ввиділося, спасибоже, ввиділося…
Вечір позолочує цятками,
І ти, і ти…
Ввиділося, спасибоже, ввиділося…
Чи був останнім вогнем?...

Я- в тобі. Про вогняні язики я –
Безпристрасно.

Я не бачив зроду маму
І не знаю тата.
Як у Бога – в них повірив… –
Світ не звинуватив.

Гірше голоду і глуму,
І жалінь ворожих.
Сиротіший – на всі думи –
Тільки ти, мій Боже!

Цвіте терен, терен цвіте
Щедро в Україні…
Як волосся посивіле
На малій дитині…

Ту зозулю, що кувала,
В ланцюг закували.
Тих синочків – як листочків –
Голови на палях!

Ой, колиско моя, земле,
Ти мені і мати!
Дай душею пригорнутись,
Душу обійняти.

Дай загоїть голос туги,
Що луна і досі.
По балках і по яругах
України сльози…

Цвіте терен, терен цвіте,
Стежку замітає.
Мов сльозами, білий світе,
Тебе застилає…

Де б не був і де б не жив я –
До небес – рукою…
І по цей бік, і по той бік –
Терен за рікою…

Вже збирається на пісню,
Вже душа – як хмара…
За сльозами – тільки блисне –
Прийде Божа кара!

На пыльной полке пыл поэта
приляг на том, молча об этом,
глядя с приветом между строк,
качая смерть за волосок.

Волнует мир, как ночь подругу,
он в мыслях жмет полярным кругом,
он на любовь мою похож,
в преддвери счастья - страсть и ложь.

Стихи строчат, как пулеметчик.
До болевых касаясь точек
летят слова, как моль на свет.
Но свет - не Бог, а просто бред:

От многоточия, в три очи
комар свой хобот пеньем точит,
а рак свистит - ни в бровь, ни в глаз.
Луна - лишь в профиль, жизнь - в анфас.

От одноточий толку мало,
в полку на убыль - мы, да сало.
Но перевод богатырей
могуч, как волны батарей.

Какой язык Ты изувечил
и чей напиток сердце лечит -
мне все равно, как дважды два,
как вместо дров колоть слова.

Страны не вылепить из теста,
не переспав, назвать невестой.
И в отчужденьи красоты
томится взгляд, она ведь - Ты.

6 Декабря 2007

Що не кажіть, а в кожній музі - жінка
(По-перше жінка, муза - вже по-друге).
З одною одружився, у декреті - друга,
До третьої ще й не топтав стежинку,

А вже вона не поцуралась зради,
До грошей більше, ніж до рими ласа,
Ще й хвицьнула не гірше за Пегаса.
І де мені тепер шукать розради?

І на чиїх би розридатись грудях?
В чию спідницю висякати носа?
...лежить без діла ліра безголоса
І зовсім я зневірився у людях...

Ото й спроможний тільки на халтуру -
Плоджу віршовану макулатуру.
30-31.03.03