Зливаюсь з пасажирами маршрутки – наче хамелеон…
....Сьогодні знову снідала димом марихуани…
…А де збираються приречені, що чекають на диво?

І важко озиратись назад, а попереду очі осліпли….
Запишу в органайзері - « щаслива»
І поплентаюсь в люди… Радіти…

Ось так воно буває згодом – примерзаєш тілом до буденності -
І на вечерю знову марихуанна…

А приречені ніде не збираються…
Вони на самоті чекають те диво
Чи на небі…?!
…Самообман…

Затягується день, мов зціпить зашморг шию.
У пережитім світлі відстоюється дух,
в листавій голові зефір сто "ша" сповиє
і попадеться сутінь на ока хижий рух.

Відбилася гроза у карбі лапи звіра,
в нім баражує небо над вічком в дикий сад,
на рани ліг язик, а голод на офіру -
ламає слух у вусі лякливий променад.

Крадеться - чути хруст, німіє враз у чаті,
вразливий нюх невпинно сліди веде за ніс.
Кидається життя на сонячне багаття -
здеревеніє миттю бурхливий море-хмиз.

4 Грудння 2007

В душі вже - не полова, -
беріть свою медаль
Не клеїлась розмова
про побратимів жаль
І усмішка фальшиво,
з моїх злітала вуст
Всередині паршиво,
і корчить з їх розпуст
Не вмію я брехати,
не гнівайтесь, прошу
Від спаленої хати
залиште хоч межу
Не зватиму я братом,
хто нищив у вогні
В свідомості лиш катом
ввижаєтесь мені
Вам горя не бажаю -
зоставте тільки спокій
Бо чаша вже - до краю,
а світ таки широкий
04.12.07

(Партія в шахи)

Мої почуття в бандеролях прокурених рим
Давно загубили шляхи до свого адресата.
Зроблюся німою. І серце хай буде німим.
За будь-яку помилку мусить відбутись розплата.
Босоніж по склу... О, прийми цей шалений кан-кан!
Останній бар’єр перед завченим зваженим кроком.
- Хіба він месія?! Та він же не був і пророком!
І права ступня заступила в іржавий капкан…

(Партія в шахи)

Твоя осінь, промерзла до самого мозку кісток,
Затиска моє горло, і вже відчувається подих
Потойбіччя і смерті. І пульс уповільнює крок,
А в очах заклякає останній невпевнений подив.
Твоїм холодом стуляться мушлі тремтячих повік
І зсутуляться плечі, з яких обриватимуть крила.
Східний вітер, мов ляпас, війне по безкровності щік,
Вириваючи з рук парасольки червоне вітрило…
…замри…

Багато хто пішов від багатьох
Мені ж здається – лише ти від мене!
Зі мною смуток і, можливо, Бог,
І самота гірка, але приємна…
А вранці на деревах чистий сніг,
На кухні кава, стиглі мандарини
Як запах щастя…Ти б отак не зміг
Воскреснути на ранок. Ти б загинув…
Моя-Твоя зима (чи сивина?)
Сніжинкою впаде на одяг чорний.
Розтане. А ти скажеш: «Це вона!
Була – єдина – правильної форми…»
Авжеж, була. В якімсь далекім сні
Сніжинкою розтанула в віках,
І літерами на чужій стіні
Ти пізно їй зізнався в почуттях.

В тобі нема й не буде стриму.
Хмільніша від усіх ватаг.
Неначе течія гольфстриму,
Що підмива архіпелаг.

Але коли спливає повінь
Й остання крапля із руки,
Лишаєшся, як пульс на скроні –
Як живчик дикої ріки.

У мене груди, повні молока,
Сосок рожевий щедро стікає білим,
І радості й жалі вбирає усім тілом
Моє мале продовження в віках.

Стіка душа у душу молоком,
Вростають мої мрії в оченята,
І мріється, що я не просто мати,
Я Україна, з вічності соском.

Похмурий день,
Похмурий день весінній.
Дванадцять жмень,
Дванадцять жмень насіння.
Рясні дощі,
Рясні дощі. Пологи.
Гілки кущів,
Гілки кущів розлогі...

Iз поля, з лісу віхола
На ковзанах приїхала.
Вертілася, кружлялася,
У вікна задивлялася:
– Мерщій виходьте з хати,
Беріть свої санчата.
Давайте в сніжки гратися,
Iз гірочки спускатися!

И тогда ты поймешь, задремав в жигулиной арбе,
что я - зверь о тебе, что я - муж о тебе,
что я - мысль о тебе…
Александр Кабанов

Нет ни слов, ни силков,
Чтоб тебя удержать и остаться,
Словно жук в янтаре,
В этом августе, в этом меду…
Душно… Дудочка, слышишь, призывно играет?
Я иду, Крысолов, как всегда, я покорно иду.
Я иду, опуская глаза, как нашкодивший школьник,
К чёрной смерти и к белому свету невиданных врат
И, оставив меня, врач смывает следы в рукомойник.
И теряешь ты слёзы – огромные – в сотни карат.
А в полынных полях разыгрались искристые феи.
Ты ловил их и требовал, мир разломив, как гранат,
Из рассыпанных зёрнышек складывать бывшее время,
Перенизывать луны в гармонию лунных сонат.
Но – играй не играй – рассыпается бисером писем
Тот чудесный мирок и бодрящий коктейль-Коктебель.
Как себе предлагаю: оставим печальные мысли,
Что ты – зверь обо мне,
Что ты – муж обо мне,
Что ты – мысль обо мне.

йняв
мольбу
трав
мабуть

світ
сказав
— смів
без трав
— будь
хосен

бук
спасен
: і
нова
з ніг
трава
з рук
пирій
дрок
посій
ніс
зачах
— зріс
типчак

Ти надумав летіти – надувся і вперся у стелю
І не думай, що високо – кілька щаблів по драбині
В голові гвинтокрили ніяк не вгамуються, хмелю
Забагато, щоб втриматись на підозрілій дощині.

Я скрипучими скронями скрині розбуджу комору,
Розглядатиму довго обличчя старих фотокарток.
У зворотному відліку пиво і пляшка кагору -
За щасливий політ всіх закоханих в себе хлоп’яток.

Горобенята жовтодзьобі,
зимові заспані тюльпани...
Їм ніч лишає у жалобі
крижинки сліз на целофані.

Мені рішучості забракне
тебе в щоку поцілувати...
Тих пелюсток торкнувшись, як нам
зрадливу ніжність приховати?

Зліта словесна шкаралупа,
мов з алебастру позолота,
і десь між нас очима лупа
підранок-доля жовторота.

Я мрію про миті з тобою,
Про дотики ніжні твої.
Моє серце наливається любов'ю,
Коли ти усміхаєшся мені.

І хлюпоче океанським прибоєм
Те кохання п'янке, чарівне,
Що мов скрипка своєю струною
Так мінливо торкає мене.

Я мрію про теплі обійми,
Про небо, що в твоїх очах.
Про тебе, кохана, я мрію,
Ти завжди у моїх думках.

Ти завжди жадана, єдина,
Навіки потрібна мені.
Тебе я кохаю невинно!
Кохаю і наяву, і уві сні.

Ця апріорна тимчасовість,
Недоотриманих утіх,
І приколисувана совість,
І недовиплеканий гріх...

Все інше просто й тривіально,
Як у дешевому кіні:
Мовчу самотньо і печально,
Бо ти дісталась не мені.
04.07.07

1
Там, де верхівки сосен
сходяться разом,
де велике сонце,
нанизане
на молоді ніжні голки,
розпадається
на тисячі сонечок,
кожне з яких
тягнеться до тебе
по тонких рожевих
стовбурах,
лоскоче, смішить,
заглядаючи прямо в очі:
дивись, дивись на мене!

2
є перехід,
по якому можна пройти,
але краще злетіти
(це ж легко),
і тисячі маленьких сонечок,
що живуть у тобі,
на своїх теплих долонях
віднесуть твою безтілесність,
таку легку
таку невагому
таку прозору
Додому

Що ти залишиш по собі
У нетрях сивої доби,
Туманний карб,
Чи дивний скарб,
Що годен впасти на олтар?

Тебе прошу піднятися зі мною
У вись, між хмари. Тільки не тремти.
Торкнусь плеча, упевнено рукою
Зніму твій страх. Не бійся висоти,
Я тут, з тобою, поряд... Ти не бачиш?
Повір, я тут, далеко від землі.
Але скажи, чому так гірко плачеш
І краплі сліз зникають у імлі
Рясним дощем? Поглянь, як ми високо.
Залишилась далеко суєта...
Лише єднання подарує спокій
та усмішку Мадонни на уста.

Віхолі кричав зайчисько:
"Не підходь до мене близько!
Швидко-швидко я стрибаю –
Утечу від тебе гаєм."
Засміялася завія:
"Я ганятися умію!
Ти мене, стару, послухай:
Надеру тобі я вуха!"
Скік і зайчик за хвилину
Заховався під ялину.
А завія все шукає:
Був зайчисько – і немає!
Притомилася, упала,
В кучугурах заблукала,
I зітхає край дороги –
Бо швидкі у зайця ноги.

У дуплі у білочки
Є запас в тарілочці:
Ягоди, горішки,
Грибочки та шишки.
Ковдра є тепленька!
Коли спить руденька
У морозну днину
Їй тепленько в спину.

Коли відпломеніло,
І стихли голуби,
Приплив у слові білім,
А очі – голубі…

Не бачила, світліла –
І відгула гроза,
А він їй біле тіло
Зірками пов'язав.

Бриніли чисті сльози,
І зір був повен зір,
А десь ішли морози
По вранішній росі…

Ще зірочку, ще линву,
Отак, отак – і рай!
– Коханий, я щаслива!
– Кохана, помирай!

Можна? Здрасьтє вам. Спасібо. Рая.
Да, я про роботу, по об'яві.
Резю-шо? Спасібо, краще чая.
Ах, які тут ящічкі цікаві!

Зможу тута класти космєтічку.
Ой, я вас не зачепила бюстом?
Правда, мені йде оця спідничка?
Меблів, бачу, тут у вас не густо.

Ше б діван, ну чи хотя би крісло .
Ну... Якшо ми схочем отдохнути...
Ну а так у вас нічо, не кісло.
Ну, карочє, загортайте... Тьху-ти!

То єсть, я согласна тут робити.
Шо? Ексель? Такого я не знала…
Ще я можу поливати квіти!
Мови? Так, я знаю їх немало:

Українську, русску, ну і даже
Ми англійську вчили в універі.
Універ? Ну той, шестіетажний.
Там такі круті стєклянні двері.

Да, діплом взяла канєшно. Нате.
Вот який красівий і блєстящий!
Ну то шо, коли вже починати?
Як ви кажете? За двері? Нащо?

Ну і ладно! Ну і больно надо!..
Ну й піду... До ваших конкурєнтів.
Там мене зустрінуть дуже радо -
Там таких немає імпотєнтів!

Весна останній день свого кохання
Відсвяткувала.Завтра тепле літо
До нашої господи завітає
І вранішніми росами заграє,
В душі розбудить трепетне чекання.
Та лиш смеркання.

Вже ніч лягає темними стібками
Додолу.Місяць,зорі,тихо...
І десь далеко чути: хтось сміється,
Чи, може, то лише мені здається.
Дрімота ходить між хатами
Стежками.

Скоро вже півні перші заспівають.
Під ранок. Та мені не спиться,
І в душу смуток стиха зазирає,
Та їй уже ніщо не помагає.
Щасливі ті, кого завжди кохають.
Мені не знать цього...
Зітхаю.

…бо вогонь перелічує пальці на білих ногах,
спершу злизує нігті, і вгору повзе - під спідницю.
З журавлями не склалось. Згорає в зіницях синиця
і зникає останнє, що в мене лишалося – страх,
він згортається в кокон, густішає і щемить.
- Як горить!
І здається, що біль розтікається тілом, ніби
вже з’явився місток. Як захочу – умить перескочу.
( А вони ще стоять піді мною – порожні очі!)
Ах, видовище смерті! – ну що ж, заїдайте хлібом!
…………………………………………………………
Але й тепло горіти! І вже не суттєво, що там
скажуть люди: «Відьмачка!», «Невинна!»…
Людей багато.
Перебігти хутенько це піротехнічне свято
І тікати по небу. Тікати по небу доти,
Доки коси не стануть густими, немов отава,
Дим втече із найменшого спогаду – отоді-то
Знов пробігти по колу: вечеря, господар, діти.
І у снах – нетутешня, прийдешня, гінка заграва:
Пальчик, нігтик, згортається шкіра, як вутле шмаття.
- Божевільна!
- Додайте хмизу!
- Яке ж багаття!
Як багато багать! Як згорає в душі багато!
( А вони ще стоять.
Бо у них – насолода свята,
І свята простота, що дзвіночком вертепним дзенька)…
…………………………………………………………
…А синичка-душа відлетіла – така маленька!
…А багаття любові накрило нічною млою…
…І спідниця стікає ногами униз - смолою…

Ходімо, Єво, ми самі сьогодні -
Так слизько, і півкроку до безодні…
Пальтечко застібни і схаменись,
А ще, на Бога, не дивися вниз!..
Підніжки ставить ожеледь підступна,
Впаде бурулька – просто в серце стукне,
Засяде в ньому скалка крижана
І, як магніт, тягнутиме до дна…

Тримайся, Єво, серце ще пульсує!
Не проклинай, не згадуй долю всує -
Бездушно час мішав до снігу бруд,
Але ж дзеркáла брешуть, як і люд…
Чи нас якась погубить голка з криги?!
Дасть Бог - і ми діждемося відлиги,
Не зупиняйся, серденько, не смій!..

…Розтануть снігу крихти, з довгих вій
Тоненька цівка протече сльозою,
ковзне на щоку. Очі сфінкса – зорі
Нам підморгнуть, але промовчать мудро,
Впаде з обличчя сфінкса біла пудра
і дивом причепурить коси , Єво,
Смішна і ніжна – сніжна королево…

Так плод не падает, уже созревший...
Междусезонья черная дыра
Воронкой вьется с ночи до утра
И выстилает дно листвой умершей,

А чаша неба полнится ненастьем,
Хоть дань природе отдана сполна,
И яркая девятая Луна
Больное Солнце гасит в одночасье,

Но тишина в небесном серебре
Спускается на ту аллею, где
Вдали от суеты и чувств пожара

Идет, беспечно листьями шурша,
Святая пара – осень и душа,
Соединенная кольцом бульвара...

На дні мого серця ховаються тіні
І змії спокуси любов розривають
Зловіще втішається темрява зміні
Дорогу до прірви душі відкривають
Думки відривають мене від землі
І в небо велично здіймають
А розум втопає у враннішній мглі
Й жахи болю душу проймають
А сумніви знову те щастя руйнують
І морок весь світ поглинає
Бо люди довкола мене вже не чують
Й кохання давно вже мене не шукає

07.04.05

Загримували совість,
Перевдягли у шати
І на хитляву сцену
Попхали ролі грати.

Вуаллю слів прикрили
Те, що у них на споді,
Надію в серці гріли…
Ніхто не крикнув «Годі!»

В напіврозбитих кріслах
Чекали зміни дії,
Але на сцену лізли
Одні і ті ж злодії…

З партеру чутно: «Браво!»,
«Чудова гра, панове!».
Невдячних за виставу –
За руки і в окови!

Завмерли всі від страху.

Лиш витончено й лунко
Оркестр грає Баха…

І сміх із-за лаштунків…

У ніч святу Христового Різдва
Яселка ти в душі зроби Дитині,
І запроси Дух Божого Єства
Навічно оселитись там віднині.
Ти обігрій Посланника Творця,
В Нім визнавши Месію дорогого,
Хто є Любов’ю Неба без кінця,
Спасителем землі по волі Бога.
Ти в серце запроси Того тепер,
Хто буде найщирішим саме другом,
Хто біль і розпач Своїм Словом стер,
Згасивши Кров’ю окаянну тугу.
Хто шляхом є до Божого буття,
Хто - істина, що знищує неправди!
Життя усіх у правді, каяття,
У вірі - прощення Отця назавжди.

По саму душу рукава закотимо,
Бо наша суть одна - садить і поливать.
І горнеться рілля ось цими жовторотими
Надіями і мріями у тисячі малят.

Минуть-злетять роки - і вродить наша нива,
І тисячі сердець розсіються по світу,
Із гордістю напишемо в своїм останнім звіті:
"О Боже, як життя ми прожили красиво!"

Доказом смерті кружлятимуть чорні грифони
І проростатиме вугільно-чорний барвінок
Післяжиття також матиме вічні закони
Чуєш, як гупає серце через перестінок.

Довгий удар і короткий, як азбука морзе
Після сигналу залишити можна мовчання
Доказом смерті – не бірочка в темному морзі
Наше з тобою взаємне нерозпізнавання...

У святого Миколая
Безліч подарунків.
Він у торбу їх складає,
Барвні ті пакунки.

Є в них брязкальця, машинки,
Лялечки, звірята –
Є ведмеді з хутра, білки,
Мавпи, зайченята...

Стелить шлях ніч-чарівниця
Зорями ясними,
Упряж оленів ген мчиться,
Сон летить за ними.

Тихо хтось іде до хати...
Просто до ялинки!
А на ранок – дивне Cвято
Кожної дитинки!

Образотворчість - дорога смертних,
Образогрішність - відстань до Бога,
Абонемент на право вмерти.
Життям стираєм потроху ноги.
Образовірність - зневір"я в людях,
Образосвітлість - образа ночі.
Лиш пише тиша кінець прелюдій
Світлом вбиваєм потроху очі.
Образостиглість - весна зимою,
Образостильність - кайдани волі,
І крик сум"яття душі німої,
Живем потрохи, вбиваєм долю.

Десь на дні душі оселилась птаха,
Затремтіла крилами на очах моїх.
Покотились сльози,заблистіли сріблом,
Мовчазне прохання не зірвалось з уст.

То було життя,то було кохання,
То була та сила,що в душі щемить.
Квіти розцвітали,волошково-сині,
Ті шматочки неба у очах твоїх.

Сипались слова,наче зорі з неба,
І вуста торкали тільки рук моїх.
Ти був світлом тим в темряві й безодні,
У яку загнали мене злі вовки.

У мене є
бірюзові
шкарпетки,
зв'язані
з чиєїсь
бірюзової
шерсті.
Мені шкода
того,
колись
бірюзового,-
тепер він
ходить
безколірний
й голий.
А надворі-
зима,
і холодно,
і хтось,
колись
бірюзовий,
вкривається
сивими пуп'янками,
розквітає
синім
обмороженням.
То виходить,
що лишивши його
ню,оголеним,
я змінила його
само-
забарвленість?

Зелена трава
фарбується кров'ю:
ти гостриш свій меч
об голівки кульбаб,
мовчки дивлячись в вічі,
питаєшся, хто я.
Ким же можу я бути?-
безсловесний твій раб.

Кров ковтає земля,
наче спрагла до болю,
наче пити їй дощ
сотні літ не давав,
гостриш меч об траву,
здатний стати до бою,
а я поруч стою-
безсловесний твій раб.

Вже плюється земля-
досить випила крові,
вже нагострений меч
проти сонця блищить.
Безсловесний твій раб-
меч навис наді мною-
і від смерті мене
відділяє лиш мить.

Влітку дівчинка Мирося, що жила в Карпатах,
В Крим приїхала – до моря – з мамою і татом.
Все цікаве, все уперше – хвилі, пляж і чайки!
Мама скинула з малої трусики, і майку,
Одягла панамку білу: “Бігай, мила дочко!” –
І Мирося полетіла бавитись в пісочку.
Довго замок будувала, пасочки ліпила,
Аж нарешті біля моря хлопчика зустріла.
Теж маленького. В панамці. І нічого більше.
-Як тя звати? – запитала. Певно, із тубільців
Був малюк. Бо здивувався: “Я не понимаю”...
А Мирося так уважно хлопця розглядає,
Все вивчає, як анатом, скрізь проводить оком,
А тоді до мами з татом підбіга з прискоком:
-Йой! Матусю! Я тааааааакого виділа сьогодні
Бахура голісінького у маґерці модній!
Не по-нашому балакав, ну таке чудило!
І у нього...теє...тоє...біле щось висіло...-
Червоніє, бґає хустку, а тоді несміло:
-Певно, мамо, то москалик, що Ви говорили...
Ви казали, з москалями ми не схожі. Тільки
Я не думала, признаюсь, щоби АЖ НАСТІЛЬКИ....

Пробач, мій герою. Ти не існуєш.
Ти – неможливий. Ти – нереальний.
Порожньому місту – порожні ночі…
Порожньо зірвався акорд фінальний…

Пробач, я знищу твоє повітря.
Вигадки не потребують кисню,
А також води, розуміння, турботи.
І наостанок заберу пісню.

Пробач. Це було дуже жорстоко –
Створити тебе. Безглузде бажання.
Порожнє життя. Я тобі відмовляю
В останньому праві – на існування.

Ти закриваєш очі, світло гасне,
вже темрява окутала усе
Коли проводиш ночі сам, нещасний
і смуток кров до обрію несе
На стелі образи з'явились сині,
холодним потом вкрилося чоло
І спокою не буде вже віднині
Життя тебе ламало, як могло
Ти намагався вірити у краще,
і аркуш чистий пильно готував
Але не буде вороття нізащо,
десь глибоко давно вже відчував
Любов для тебе була лиш луна,
від тебе настраждалася сповна
03.05.06

Як це правильно, любий! Не варто купляти штольню,
Коли треба відерце вугілля, чи два, чи три,
Краще ввечері дівку до серця собі знайти,
Відпочити у клубі, приміром, – і ніч прикольна
Перекотиться в ранок, піде антрацит додому,
Залишивши у ванні на столику свій гребінець,
Це, погодься, палкого кохання не гірший кінець,
Ти спокійно доспиш, і забудеш ім′я по тому.
А проспавшись, насупиш чоло: “Вероніка? Катька?
Може, просто Марія?”. Не парся, Стаханов! Відбій!
Через тиждень знайдеться нехилий новий забій!
Бо на грома тобі ціла шахта проблем Засядька?

***
А я тебе майже забула.
Так, як ти і просив.
Бува лиш: здіймається буря
Знести нетривкі мости.

Розкисне душа від спогадів:
Їй то, що добра чарка.
Без тосту, наче на проводах,
Розіллється дощ у всі шпарки.

Ех, пити – не перепити,
Щоб там не трапилось – Будьмо!
Знов ти не просіявся в сито
Сірих осінніх буднів.

Ангелом смерті вважаю тебе,
і млою твої крила повиті,
на глянцевих плитах обличчя твоє,
а тіло давно в домовині...

У образах ночі вбачаю лиш твій,
ти морока сіра примара.
І цвинтар для тебе замінює дім,
з світанком зникає омана.

По кам'яних плитам...під літнім дощем
тікаю я знову до тебе.
І склеп, де ти є, розтрощую вщент
і криком взиваю до неба.

Прощавай... судомою сковую тіло,
на прокляту землю я падаю ниць,
молюся богам я за тебе невміло,
і біль весь стікає сльозою з зіниць.

Найкращі новини – відсутність важливих новин:
Ще день розміняла, в кишеню відсипавши здачу,
Бо все планомірно і вірно. Це, знаєш, неначе
“Італія-Рома – Динамо” – чотири-один!
Так, наші продули! Ти сам здогадався, чи бачив?

Останні новини – в вазоні розцвів молочай,
В неволі розцвів, уявляєш... Бо тепла неволя.
От сніг за вікном пролітає – ти бачиш, поволі,
А я за вікном калатаю у скляночці чай
Сріблястою ложкою долі. Малі ще у школі –

Знання здобувають про добре і вічне, про те
Що варто робити і те, що не варто робити,
Наприклад, уранці шкідливо під каву курити,
А вчити англійську – корисно. Та сніг замете
І перше, і друге. Тому залишається – жити,

Картоплю варити в мундирах, цідити вино,
Купити весняну суконку (це знаково в грудні),
Звикати до тебе, до снігу, до кашлю, до буднів,
Бо це вже – надовго. Бо це, як в задачі – “дано”,
І сума доданків незмінна. І дні каламутні


Птахами летять до бодай середини Дніпра,
Щоб там, помінявшись з напарником, далі летіти,
Аж поки в Тернопіль не вигребе ящером квітень,
(Признаюся чесно, це місто - страшенна діра),
І думка єдина “Хто винен і що з цим робити”

Уже попустила. Найкращі новини – нудні,
Не дивлюсь ТВ, не читаю нічого із преси,
Горілку марную – на грудях вкладаю компреси,
Забувши про дні – де робочі, а де вихідні?
А все, що згадала, іде паровозом – пеесом.

P.S. Повернулись зі школи донька і син.
Найкращі новини - відсутність важливих новин.

Янгольське пір`я накрило - криком знекрилені й холодом,
грілись у серці провісники волі побожних небес.
Тіло думками палили, тліли в душевному голоді
та промовляли молитвою: як... умирав та воскрес.

В пальцях пригублена віра між сторінками завітними
переписалась покорою, вірністю тільки Йому.
Очі - розгублені, сірі, зір посилали за квітнями -
та повертався самітником, вів за собою "чому"...

Світе в Господній долоні - зерня Добра та Незрілості,
в полі родючого Всесвіту дайним стеблом прорости,
викупай колос в осонні, вигойдай муки у милості
і над Вертепом за правдою янгольське пір`я впусти.

30 Листопада 2007

В колисці неба пробудився ранок,
Умився первозданною росою,
Туманом білим, як отой рум’янок,
Утерся над пшеницею рясною.
Волошками-очима світ оглянув,
Червоним сяйвом маків посміхнувся,
Пробігся вітерцем над стиглим ланом,
Колосся подихом землі торкнувся.
Заграла хлібна золота зернина
У сонячному дивному серпанку,
Спурхнувши в небо, тішиться пташина,
Вітаючи Творця нового ранку.

А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою...
Ти ніби в нормі, ніби й "хвіст трубою",
На поцілунок відрубала "Киш"
Та видалась тремтячою губою.

- І що ж тепер? Напевно, до весни?
- Мабуть. Ти ж хоч не забувай писати.
- Угу. Писатиму... Але ж яка ти...
Та ні, мовчу... Приходь хоча б у сни.
Моя кохана, мій прекрасний кате.

- Ну що, ти знов? Прошу тебе - не ний!
- Пробач. То все вона виною - осінь.
Я більш не буду. Дай, хоч до волосся
Торкнутись. Я вже в нормі, ще сумний,
Але ж не серджусь. Ось уже на носі

Зима. І ні тебе, ні журавлів...
- Ну перестань. Та, врешті, я не проти,
Якщо ти заведеш когось...
               - Ну що ти!...

То я достатньо вже наплів
Для конкурсу? Вертаюсь до роботи.

6 грудня наші пращурі зустрічали
свято Бога Велеса.
це був вечір обдаровування дітей.
згодом церква привласнила
собі прадавній наш звичай.

Грай, моя сопілочко,
Веселіше грай!
Розважай-звеселюй
Рідний край!

Йде чумацьким шляхом,
Дзвонить в зорі,
Розганяє сивий Велес
Біду й горе.

Загула хурделиця –
Завірюха:
Постелила килими,
Як із пуху.

І у полі чистому,
І у гаї
Не побачити кінця їм
Ані краю.

Це ж кому стелилася
Ця дорога?
Це чекає білий світ
Велес -Бога.

По сніжку пухнастому,
На санчатах,
Він везе даруночки
Хлопцям та дівчатам

Срібними підковами
Коні б’ють,
Гривами шовковими
Сніг метуть.

Вітре - вітровію,
Помагай!
Темну хмару з неба
Проганяй!

Вийшов місяць ясний
Між степів,
Срібну диво – стежку
Насвітив.

Дзвоники на кониках
Ой дзвенять,
Поспішає сивий Велес
До малят.

Хто із вас морозу
Не боїться?
В кого теплі валянки
Й рукавиці?

В кого теплий
Кожушок?
Вибігай
На поріжок!

В небі сива борода
Розвівається,
Скоро Велес з нами
Привітається.

А хто воду
Не варив,
Вверх ногами
Не ходив,

Хто на нервах
Не грав,
Зранку мамі
Помагав?

Везу торбу
Подаруночків
І у вузликах,
І в клуночках.



Буду з пазухи
Виймати
У хустки нові
В'язати.

Буду діткам
Малоліткам
Красну долю
Дарувати.

А у лісі темному
Серед хащі
Причаїлася голодна
Вовча паща.

Гострі зуби на місяці
Заблистіли,
Диво-коні налякалися,
Захрипіли.

Тільки Велес в бороду
Посміхається,
Він до сірого вовка
Звертається:

- Не гарчи, Вовче,
Не ричи,
І для тебе є
Калачі.

Чи твої вовченята
Не билися?
Не кусалися?
Не сварилися?

Чи чекали мене
На свято?
Говори хутчіш,
Сіролапий!

.Я для них привіз
Чимало
Ковбаси, котлет,
І сала!

Вовче – сіроманцю,
Поспіши,
Вибирай гостинець
До душі

Ждуть мене малята,
Дожидаються,
У вікно терпляче
Видивляються

Летять бистрі коники,
Розвеселі,
Несуть діткам радість
Ув оселю.

Буде пісня, будуть танці,
Бублики і завиванці.
Пирогів досхочу
Нам бабусі напечуть.

Прилетить комарик –
Вправний сопілкарик,
Буде він грати,
Діток звеселяти.

Грай, моя сопілочко,
Вигравай!
Зустрічає Велеса
Рідний край!

Коли холодний
дощик заморосить
і хмарами
затягне небокрай –
всміхнись тихенько,
бо іще не осінь.
Це ще не осінь,
о мадонно, –
знай...

Накриють душу
втома і самотність –
в моїй молитві
силу ти черпай!
Як темно,
то заходь до мене в гості –
туди,
де не згасає небокрай...

Може, й я колись ще буду морем,
просто морем, вільним і прозорим,
пароплавом вічности моторним,
всіх шаленств мілких амбасадором.
Може. Тільки буде все інакше,
і колись те море буде мною,
і тоді я вже не буду вашим,
я від вас себе сховаю млою,
світ летить, а час іде (ці кроки!),
море буде з Півдня, ви на Сході,
гармонійно вийде із мороки
наше завтра, нинішнє на споді.
Елегійно вечір промовляє
до душі занедбаного серця,
і я чинно знов його приймаю,
все, як є, ті ж децибели й герці,
ті шуми, той стогін, та примара,
все, як є, так і було, і буде,
тільки лиш не пахне тротуаром
ваша тінь, божественна заблуда,
неземна і трішечки святая,
ви не я, а час у міднім крузі,
що його ніколи не спіймає
перебутній у палкім недузі,
буде день, і буде синє море,
наче сніг вчорашній на балконі,

все колись святе з'єднає горе,
і самотній постріл біля скроні.