Набігають як хвиля за хвилею
Не сумісні з моїм життям,
Ті що роблять мене безсилою
Заборонені почуття.

Неочікувані,недозволені
Зі сторінки уже перегорнутої,
Волі силою заборонені,
Залишені жінкою гордою.

Я нічого не можу збагнути,
Відкидаю таємні бажання-
Повернути,пізнати,відчути
Уже втрачене мною кохання.

Те що вигнала з серця-назавжди,
Наказавши не повертатись...
Зазирає у нього і важко-
Не хотіти,не пам"ятати.

Не згадати,не сумувати,
Відпустити і не боліти.
Ніпрощо більше не запитати...
Ні про кого не знати і не любити.

Чернівці - маленький Нюрнберг
Місто славного співця
Це будинок де задурно
Розбиваються серця

…ще пам’ятаю – дихання спинила,
бо ніч жагуча… похапцем, стрімливо
ти пазуху роздер – і потекла
червоних намистин густа ріка.
Порвалась шворка – і важкі коралі
спливали тілом далі, далі, далі,
щоб, подолавши звивисту дорогу,
із дзенькотом упасти на підлогу –
і розлетітись по паркету шпарко,
шукаючи, як мишка, чорну шпарку.
…А біла шия – як тендітна ваза,
Прозоро засвітилася одразу,
А передпліччя, переплівшись в руки,
Чекали порятунку або муки,
Чи того й того – мірою одною…
…Ще пам’ятаю – це було зимою –
І сніг байдужно сипав, наче просо
Ґаздиня курям… І простоволоса
І просто боса, у чужих покоях
Я в ніч пливла, і ніч була тобою…

Шахтарі сміються рідко
Шахтарі працюють чесно
В нікуди ідуть нізвідки
Вірять, що з могил воскреснуть
Шахтарі відводять очі
Після місячної ночі
Закопали в землю щастя
Відкопати його хочуть
А жінки самі у хаті
Вугля трохи зосталося
Лише іноді зимою
Рвуть на голові волосся

Із зорею у чолі
сходять в лаву шахтарі...

Я тебе відпускаю! І з вітром розвіюю чари...
Хай засудять і стратять ці заздрісні очі людські!
За кохання твоє і цілунки гарячі й палкі
Не страшуся, коханий, я жодної злісної кари

Я тебе відпускаю! Не заздрю, повір, не кляну…
Випий з перцем горілки і любою стане нелюба.
Хто тобі я, мій милий? Не більше ні менше ніж згуба.
Ми згрішили й сама я сповна заплачу за вину.

Так згрішити… О Боже! За вік не відмитись од бруду.
Не дивись мені в вічі… Я вже божевільна… Іди!
Що лишилось мені? Крижаної напитись води.
Може так я скоріше тебе розкохаю й забуду.

Я по снігу піду, нехай боса, розхристана… Хай!
Може так я втамую вогонь у зболілому тілі…
І присплю своє серце у вічного смутку могилі.
А в цей час твоя жінка весільний роздасть коровай.

Лихоманить мене, чи це ти, чи не ти, чи примара?
Якщо ти, то міцніше за руки тримай - не пусти!
Бо вже бачу я поле й старі дерев’яні хрести…
...Не пущу вже ніколи, кохана, єдина Варваро!

Я бачу її щодня коли вранці
Виходить свої поливати клематиси:
І губи-ожини і лагідні пальці,
Весь світ поряд з нею, мов зроблений з латексу.
Стежиною сада проходить і яблука
Здаються плодами ін'єкції ботоксу.
До неї виходять смарагдові равлики
І вітер вщухає від теплого голосу.
Я кожного дня за-за паркану вслухаюся
В ім'я, що вона вимовляє-наспівує.
Я знаю її таємницю і каюся,
І знову прихожу і подих затримую.
Чужа Королівно, який він щасливий,
Що так ти його окликаєш по імені!!!
До мене звернулась лиш раз дратівливо,
Тож жодного шансу уже не лиши мені
І вижени геть навіть з тихої вулички,
Якою надвечір додому вертаєшся.
Дівчинонько, леленько, ладонько, Юлечко,
Відбитком на серці моєму лишаєшся.

Подобаюсь собі, себе створив я сам.
І цей вердикт на осуд нікому не віддам.
Мені вдалося Сенс в нічому відшукати,
а добре то чи ні, не Вам про теє дбати.
Якщо зумів прожити у щасті аж до нині,
винагорода це, чи привід для гордині?
Здається, цілий світ я щастям ображаю!
Нехай страждає він. Я не страждаю.

Epistle to O.B. Fragment.
Born to myself, I like myself alone;
And must conclude my Judgment good, or none:
For could my Sense be nought, how should I know
Whether another Man's were good or no.
If then I'm happy, what does it advance
Whether to Merit due, or Arrogance?
Oh, but the World will take Offence thereby!
Why then the World shall suffer for it, not I.

Босоніж по плитах,

Ступаю непевно

У літньому платті, серед снігів.

І подив в долонях,

І гордості зевно

Аби розпізнати мене не зумів.


Не бити на сполох,

Не йти за тобою

У літньому платті серед снігів.

Носити мінори

І клаптик спокою,

Питати поради у сивих дідів.


Тримаюсь міцніше,

Шукаючи погляд

У натовпі тисяч байдужих голів.

Я змерзла,

Ховаюсь під пильний недогляд

У літньому платті серед снігів.

Ілюзія свята
Втомилась від танцю
Примарою тихо
Ступила в безсоння
Безсило розкинула
Крила-долоні
Безпечним метеликом
Думала стати.

У центрі кімнати
Як спалах пожежі
Блискуче свічадо
Відкрило пороки
Вологими стали
Напудрені щоки
До ранку лишилось
Так болісно мало…

Ілюзія свята
В задимленій залі
З приреченим захватом
Сіла за карти
В найгіршому світі найкращого варта
Вона незворушно і вкотре програла.
10.11.07

Ти хочеш сексу,
Ти ж коханець…
Ніяк не вдовольнишся тілом,
А я ховаю у обручці палець
Чи справді я цього хотіла?



А вдома на столі холодна кава
Очей відбитки на підлозі,
Чужа, усміхнена й лукава
Жду чоловіка на порозі….

У полум'ї вечірньої зорі,
Котра крізь стіни наростаючого шторму
Трояндою розквітла у горі,
Горіло море і приймало форму
Дракона, що звільнився віді сну,
І вибирається тепер на сушу.
Страшними кігтями шкребе по дну
Так, що з землі виймає душу,
Огненні крила підійма у вись,
Й щосили опуска на берег...
Іще в прадавнії часи колись
Він витяг нещасливий жереб,
І в володіння богу Посейдону,
Мов пес, посаджений на цеп,
Став сторожем кораловому трону.
Та він до волі духом креп,
І, врешті решт, розбив кайдани,
Розвіяв кабали мару,
І не зважаючи на рани,
У цю вечірнюю пору,
Протяжним ревом наповняв простори,
Та спалював піски в огні,
Але... це було лише море,
Змальоване на полотні.

Дрібно-дрібно ступати, як гейша. Слизька дорога
Не посипана сіллю. Так солодко їй нівроку!
Від зупинки до дому ще довго, немов до Бога:
Крок, півкроку, упала, піднялася, ще півкроку.

Тілопади, слизота, синець на коліні синій,
(Але й гепнулась, крале! Ще б розуму додалося!)
Розлетілись із сумки роки, сподівання, тіні,
Цигарки, телефон і шампунь для сухого волосся.

Ну ж, підводься, кобітко. Не личить отак лежати
На перині снігів – і метелиця хай постелить!
Ти метеликом сірим хутенько летиш до хати,
Загарована, гей би повія на двох постелях.

Ще дітей із садочка, іще в магазин, і друга
Світить зміна. І зірка різдвяна горить – не гріє,
Білий місяць звисає – така паляниця кругла,
І тече макіяж – божевільна така завія.

Дрібно-дрібно… І дрібочка серця іще тріпоче…
Ще обвітрені губи ворушаться – та – ні звуку…
Що ж ти плачеш, дурненька? Молитву яку шепочеш?
- Руку, любий. Подай мені зараз холодну руку…

Твою друзі подумали, що я божевільна,
Чи накурена…
Чи може п`яна..
А я просто ще досі не вільна,
від свого комплексу – безмежного мов океани…

Я для тебе давно уже гола,
скоро стану і не цікава
І піду собі зламана й квола,
…Ти хотів щоб ще і зухвала… !?

Так складав мене - наче пазли,
Перед друзями вихвалявся
та напевно не зауважив,
Що фатально в мені помилявся…

Я божевільна, накурена і п`яна
Ну навіщо тобі здалася…?

P.S.
Твоїм друзям скажу, з`їм тебе - всі шматки
А за пафосом глянуть нехай в смітники...

Від понеділка до суботи
Повзуть секунди
Чути спротив…
Таке нудне над нами небо,
Скропило снігом,
Нікотин - потреба!
Контрольний постріл,
Фрази биті…
Не бути…бути…
Чи забити?
Кохаюся у тому телефоні -
Там пів життя
А інша де частина?
Колишня я...
В екрані моргнУла світлина…
Від понеділка…
Губляться неділі
Питання, відповідь, зусилля…
Початок тижня – фраза з некролога…
…Замислилась…що я проситиму у Бога…

Лускається спокій -
полиски полощуть
при розлогих плавнях
блискавиць рядно.
Огорнули громи
дня протлілі мощі
тай уклали стліле
на небесне дно.

Протинятись вітром -
протинати шкіру,
пробирати ледом,
обирати бік,
пружнитись гіллясто,
порожнити міру
і краплині плинно
вкоротити вік.

Серце ломить - спомин
променіє стуком,
проминає мляво
лоскіт на устах -
розтеклись провини
на розлуки луки,
небокрай лягає
на небитий шлях.

19 Листопада 2007

Не став мене більше на паузу
І так ми погрались з часом,
Всесвітнього тони пафосу
Торкнулися снів завчасно.

Не грайся мною у ігри,
Я точно не з пластиліну,
Переступаючи зухвало прірви
Ми ледь дійшли – а тут руїни…

Не викарбовуй на мені ноти,
У мене немає слуху…
Ховала я за пазуху клейноди
Тримаючи тебе за руку…

Не даруй мені більше мрії,
Безліч їх – вже нема де діти…
Адже знаєш, що я не умію
Так як ти – крізь сльози радіти…

З жасмином зелений чай,
Ледь тріснуте горнятко
І ллється сум із нього
краплями на стіл,
Я розташую блюдця по порядку,
Окраєць хліба
поділю навпів...
Сум постелю на підвіконні,
Позатуляю спогадами шпарки
І не помічу відбиток на скроні,
Рахую мов зірки - цигарки...
Такі тобі незвичні ритуали,
Для тебе чи для себе зачинаю?
Кохання простелила при порозі
...Облиш...
Дверей не зачиняю...

Я вириваю тебе із себе...
...Викорчовую...
Боляче колять руки
Бур`яни твоїх слів...
...Спогади знов засівають кохання...
Воно приймається...
Я навіть його не доглядаю...
...Проростає...
Я мрію тебе викоренити...
Та марно...
Ти - бур`ян...Моє серце - вдячний грунт...

А місто вдяга потворну
Подвірно-ліхтарну вуаль.
По небу пройшла, як горлом,
Кривава горизонталь.
Зночіло і запеклося,
Прослалося темним димом.
І вулицями ще досі
Тремтіння блукає дивне.

Знов вибори! Цікаві, як туфта.
Система - ідеально пропорційна.
В цілому й суть кампанії проста,
І локшина на вуха традиційна.

Принаймні, запитай про список лиш -
У відповідь почнуть тобі "втірати":
Шановний, любий, ти дарма тремтиш,
У нас самІ достойні кандидати!

І промовчать про те, що знають всі -
Й у пресі можна прочитати нині:
Достоїнство зелене в тих осіб,
Які стоять у прохідній частині.

За ці місця ух розцінки значні -
Там суми семизначні, взагалі-то.
А чом би їх... не вивести з тіні?
Навіщо те достоїнство жаліти?

Раз так, то хай місця у списках вже
Відкрито продають з аукціонів
І сплачують податки у бюджет
З отих горбом зароблених мільйонів.

Це ж як - прикиньте, люди добрі, - враз
Частина в нього виросте дохідна!
Прийми такий закон! - даю наказ
Новій ВР. Громада, бачу, згідна?
Вересень 2007

Як було? Ми з Нею стрілись...
А коли? Тоді! Де? Там!
В хід пішли Амура стріли...
Стоп! А це вже збитий штамп.

Гірше того: стріл вам? Дулі!
Тільки в спорті є вони
Та у фільмах про минулі
Різні справи давнини.

Хоч Амур - божок античний,
Поміняв уже і він
Лук із сагайдаком звичний
На озброєння нові.

Того дня і вміло, й ловко
Він ракету запустив -
Ядерну боєголовку
В моє серце засадив.

Сильне почуття, мов атом,
В мене викликав божок.
Їй же - хоч би з автомата
В серце вистрілив разок!

Нерозділене кохання...
Рік ходив, як ідіот.
Довге лірики писання...
Все спалив я потім, от.

І тепер не говорімо
Про біду... фігню, пардон -
Мого серця Хіросіму,
Котру вчверив Купідон*.

Я сказати вам не проти,
Що за це Амуру втяв:
На окрилену сволоту
Ще й яка чекала „мстя”!

Розповість про її принцип
Добрий анекдот один.
Стоїть п’яний на зупинці,
Поруч - справжній крокодил;

Він вередувати сміє...
Врешті п’яний пригрозив:
„Зараз я протверезію,
І ти щезнеш, паразит!”

Хай же буде вам відомо:
А для мене - щез Амур.
Я не радив би нікому
Поклонятися йому.

...Що ж виходить: я лишаю
Без любові кров і плоть?!
От і ні. Дружину маю.
Просто дав її Господь.
__________
*Купідон і Амур - два імені одного
божка кохання (він же Ерот, він же Ерос).

Стіну обвивши голими руками,
Замерз на грудки дикий виноград –
І ягідки, як чорно-синій град,
Завмерли, і не впали…Так роками
Ми висимо на гілочці одній
Засушеній…І спільний сніговій
Нас обмітає…І отак до скону
Ми творимо одне гіркаве гроно,
Де є закон – останній, як вина:
Що мертве – те не дасть уже вина,
Хоч як не грій – уже не відігріти
Живе осердя…Виноградодіти
Притрушені, притишені снігами
Притулять руки до лозини-мами,
Вростуть у цеглу посинілим тілом,
Орнаментом, де тло смертельно біле,
А в’язь хрестів – чи хрестиків – чи долі –
Спеклась на чорне… І сніжинки кволі
Пливуть, як вірус, через пуповину
У виноградну душу Батьківщини.

сповзти по стіні, лягти на підлогу

покарати себе надхолодом

я сьогодні слабка, і здається не можу

збагнути це тільки розумом

написати листа, зізнатися прИсмерті

неабияко на частини

роздерти щоденник у якому віршики

лікуються соком калини...

крапають з вен вишневі капельки

сьогодні вдягаюсь в червоне

холод пронизливий нового значення

набуває, як погляд солоне...

Була в броні байдужості незборна,
тепер довкола муром рукотворним
твої обійми зведено. Стіна.
За нею я - царівна чарівна?
Ця пара рук, як захисне закляття,
І вже нема потреби виставляти
іронії разючі колючки –
Пораню ще. А ти так близько тулиш,
що знаків запитання рій сутулий
втрачає чи розпростує гачки,
де на сувої наша гра почата.
І лагідні ці жилаві лещата,
тримають міцно, щоби знову я
не розлетілась в міріади «як»,
у незліченні «хто», «чому» і «нáщо», -
Я не повірю, що буває краще,
ніж так.

Квітневий день, –
похмурий, сірий:
дрімають квіти у бруньках;
лелеки сплять
і бачать вирій
в своїх пташиних дивних снах.
Дрімаю я,
дрімає став,
куняє щука у ставку,
карась – і той десь задрімав, -
а ні хвоста у рибнику.
А десь там кіт
чекає риби –
муркоче в теплому кутку…
Лиш джміль старий
бриньчить на дримбі
у нерозквітлому бузку.

Під наглядом ночі
Як завжди не можу заснуть,
За позовом серця
Вірші недолугі римую...
Бродячі думки
Нерозумні надії несуть –
Калічать строфу
І слова по порядку ґвалтують.

П’яниці-дощі
Захмеліли і ллються вином,
А збочинець-місяць
Тихенько з-за хмар підглядає,
Як осінь зібрала
Вітри всього світу разом,
Приспала дерева,
І одіж з них тихо знімає.

Замріяний час
Зупинився на позначці „stop”,
А я не чекав
І, як завжди, не буду чекати:
Я буду робити
Іще не одну сотню спроб
На сірих листах
Недолугі вірші римувати!!!

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Обшарпана душа і рам’я зношене...
Знеможений, чи годен я благань?
Ще вчора ти пішла від мене, осене,
Повірнице розпачливих жадань.

В моєму возі – дивною розворою
Жага невибута, їй право, вигляда.
Ну, хто закрижанілий лан розорює,
Пройдеш на плуг – і жодного сліда...

Дорога болю з карбом незатоптаних,
Загублених у безвісті слідів –
З чиїмись сподіваннями і втомами...
Хіба такої долі я хотів?

Хіба – з колиски – віру в силу сволока
Я всотував у серце надарма,
Хіба рокований я був під волю Молоха,
Якому і жертовника нема?

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Він загубився непомітно,
Його шукав я день у день,
А він беріг у собі світло
Та знаки невідомих ймень.

Я щось писав,
колись,
до когось
Та стрічки сплутали слова.
(Коли заглиблювався в логос
На аркуші творив дива!)

Та, що ж тепер? А є лиш згадка!
І клаптик незгорілих слів
Ще й досі в серці бережу відгадку
Хоча вже сам я спопелів.

Перемелеться все і повернеться! Впевнений, Ладо!
Відлютує зима і поступиться вірі досада.
І новітня весна приголубить загонисті первні,
Бо „нема вороття” – то лишень аксиома повернень.
1996.

Непорочна ніч
вже викричала всю свою тишу,
розхлюпалась митями,
котрі просочилися втратами,
так схожими на вічність,
у підсвідомість.
Ми збудували місток Забуття
через струмінь єства -
неприкаяні поцілунки
мостилися пристрасно
та перемінно.
Насолода
оволожила тіла,
обезлюднила розум,
знепритомливо дихала
пучками пальців
та хвилекрилим лоскотом
перебігала по грішній стежині.
Віднині й до віку
камінь завбільшки
стиснення розгубленого серця
відліг -
і потекла кров
не тамуючись,
не холонучи від здогадок.
Так легко було
довіритись звіриному поклику,
розтулитися квіткою любощів,
відчувати настромлення стогонів
на недоліки подихів,
вимальовувати кожен огин
очікуванням на наступний рух.
Від плюскотіння митей
заплющувались очі,
виринали та рвалися до неба,
тамуючи невблаганну спрагу,
напів-птахи і напів-зорекради.
Не така й вже велика
Твоя таємниця, Любове,
коли її навмисне розшепотіли
устами відвертості,
переповнені звабами,
дотики.
Нехай догойдає нас,
вилітається до знемоги
бажання -
огорнувшись тілами,
ми відчуємо,
як розчиняється
у розбурханих ласках
буденність.

18 Листопада 2007

У тебе нема води і світла?
Мабуть тому, що ти не платиш вже близько року
за комунальні послуги.
Тобі світить сонце і не потрібен телевізор.
Тебе не цікавлять новини?
Бо у тебе нема опалення.
У тебе є тепла ковдра, брудна підлога
і велике вікно, в якому зараз світить сонце.
Замість ліжка - великий матрац,
який лежить на брудній, обшарпаній підлозі,
Старий, пошкрябаний дерев"яний стілець
і гірсть попелу біля ліжка.
Ти або спиш, або палиш,
інколи щось нотуєш у зелений радянський зошит.
Ти півроку не виходиш з дому,
бо боїшся розчаруватись
Тремтиш під душем,
в якому давно вже немає води.
В туалеті їржа, ванна покрита грибами.
В горшику на вікні росте ганжа.
Сірників не вистачає.
Грошей давно нема.
А виходити на вулицю стрьомно.
Там закінчується простір
І загораються ліхтарі.
Вони освітлюють тобі шлях,
Так і не дізнавшись,
Що тебе такого давно вже нема.
Тебе взагалі нема і ніколи не було.
Бо це лише мій сон.
Тихий і страшний...

Дивлюсь у мутне вікно:
Поля і дерева,
Трава, сніг, дощ, літо.
Я лечу в безодню.
Я мрію.
Думки ховаються, але не так, як в дитинстві.
Ми не граємо в хованки.
Ми граємо в життя.
Я чула ліс так,
Як не чує його ніхто.
Ліс – це ідея смерті,
Це мета сенсу.
Боротись не означає отримувати.
Отримувати – втрачати.
Світитись можна не лише зіркам.
Губитись не лише в тумані.
Читати – губитись.
Заблукавши – помирати мовчки.
Я не шукаю інший світ,
Бо я знаю, що я вже там.
Залишаюсь і біжу,
Але не за власним бажанням.

Я відкрила браму тоді,
Коли її відкрили за сотні років до мене.
Я дихала зимою
Коли пекуче сонце жарило мої плечі.
Я чула голос короля
І не чула свою душу.
Я знала що мені буде душно
І знала що буду сміятись.
Я плакала і ковтала сніг
Він такий не схожий на землю.
Він такий тихий і теплий.
Я гнучка.
Я сама.
Я тут.
І мене тут нема…

Проміне промінь і вдарить грім.
Хвиля підбиє голову.
Пісок потрапить в легені.
Поцілую і відпущу.
Фізично, а не морально.
Вийде сонце, вийду з лиха.
Втрачу свідомість, втрачу душу.
Втрачу силу.
Як же я хочу втратити любов…
Втратити піднебесся, сльози і думки.
Звідки їх стільки тут? Хто вони?
Нащо?
Чекати і знести хвилею.
Піднятись і вдаритись знов.
Закричати…
Але почути лише тишу….

Місяць і хвиля хапає мене за п’ятку.
Я занурююсь в пісок
І ковтаю сльози з рештками сонця.
Місячне сяйво освічує мою душу
І губить в літньому повітрі.
А зараз майже зима,
Тиша…
Я бігаю голими п’ятками по піску,
Який такий схожий на
День або сніг.
Падаю і встаю.
Я вся мокра від хвиль.
Хвилі тепла і ночі.
Хвилі дихання і запаху солі.
Що таке коли за тобою грає музика?
Як це, коли світло дискотек вже позаду?
Пляж, хвилі, водорості.
Ніч. Тиша і галас.
І мокрі п’ятки.
Я гублю в морі минуле і знаходжу в повітрі майбутнє.
Що таке коли вас троє?
Це теж саме, що й коли я одна.
Але я є вітром, який підіймає хвилі в морі.
Я є піском який забиває рани,
Засмічує мозок і
Розсипається поміж пальців…

Мене легко і затишно
В своєму великому тілі,
В своєму маленькому світі.
Де крім мене є лише моя тінь.
Я не маю тут люстерок,
Я маю тут печінку.
Маю задуху.
Це не театр – це гібрид,
Який ще не визначився з набором хромосом…

Всюди сніг, а ми бігаємо мокрими калюжами.
Шукаємо притулку для замерлих кошенят.
Вони дивляться на нас голодними оченятами.
Вони прозорі як вода, наповненні жалем і страхом.
Вони янголята, які переплутали коридори пекла і раю.

Ми не розуміємо де ми.
Хто ми? Кошенята? Пінгвінята? Каченята?
Ми люди, чи ми дерева?
Які встромляють свої корені у все живе.
Ми так само знищуємо фундамент.

Ми не будівельники - ми мерці майбутнього.
Не доводимо нічого до кінця.
Навіть секс не доводимо до кінця.
Слухаємо і киваємо головою.
Ми запрограмовані дешеві китайські роботи…

Я розбавляю його ацетоном.
Дехто вчиться на хіміка.
Дехто читає Булгакова і досить сильно занурюється.
Дехто само реалізовується, але виходить трохи за слабо,
бо досвід відсутній.
Дехто розрулює приватне, яке без сенсу.
Дехто крім пива не бачить життя. А обличчя вже як качка.
А я розбавляю його ацетоном

Дехто шукає. Невідомо якою мовою.
А я читаю, для тебе незрозумілою.
Ті, хто це писав вільні і незалежні.
А ми ще й досі лишаємось комусь винними.
Я дивлюсь в палітурку Пйонтека і хочу зрозуміти теж саме.
Він абсолютно однаковий цими мовами
і його не варто перекладати.
Бо все лишається без змін,
лише маленькі літери на білому папері….

Осінь, розлука
Коханню вінець
Все пролетіло
Досить, кінець.
Летить павутиння
У вирій небес
Щастя і радість
Буває без меж.
Осінь чарує
В обійми бере
Збудить бажання
Наснагу дає.
Серце твоє
Молоде, як вино
Зріє в льоху
І надію дає.
Осінь похмура
Осінь сумна
Зрада в коханні
Доля така.

Ми творимо культуру своєю грою.
До біса піаніно, театр і повітря.
Насолода брехнею, а може таємністю.

Щирість будемо міряти шафами і виделками.
В холодному і брудному туалеті, де на стінах розбита плітка.
Інколи її замальовують тупими зізнаннями.
А я дивлюсь в люстерко і бачу ручку від унітаза.

Тепер вона вовк, яка з’їдає добичу.
Хана, тобі дівчина. Ховайся.
Він не допоможе, він помре першим.
Все буде тихо і без шуму, ніхто і не дізнається крім мене.

Больно буває не тільки від болю.
Не плач, суко, ти й не помітиш, як зникнеш з моїх горизонтів.
Тримайся за кисень, якщо він захоче щоб ти його торкалась.
Чекаєш на теплоту? Чекай на біль…

Комусь ікона,
комусь робота,
комусь щоденна
фетишна турбота,
без неї можна
пісні співати,
спокійно їсти,
спокійно спати,
і можна гроші
складати в конверти,
і можна жити,
але не вмерти...

- Як зліпити зі сніжку
Нам усім по їжаку? –
Запитали ми у тата.
- Тут уяву треба мати, -
Каже тато. - Покрив – глиця,
Бузя – шишечка згодиться.
Ну, а вічка – то зернята,
Лапки – з гілочки, малята.
От і будуть їжачки,
Їжачки–сніговички.

Как сделать себя одинокой,
Как сделать себя печальной…
В словарном запасе - ноты,
Но грустно от их признаний.

С осколков немой заботы
Соврать о начале веры,
И снова остаться взрослой,
Бросая из сердца серу.

Зачем же любить предлоги?
Мне проще немой остаться,
Я стану, может, Венерой,
Чтоб с Марсом не расставаться.

ніч напекла калачів
сіяла їх по небу
скільки ще їх у печі
скільки впаде без потреби

падають зорі вниз
внизу помирають люди
переходять у пил у слиз
переходять у попіл буднів

там на небі є мій калач
я його обгризаю зроду
ніч підступна як демон-палач
крихту зоряну кида у воду

я скручусь як калачик в траві
цвіркуна поцілую у вухо
ходять мертві і сплять живі
зорі падають в землю глухо

Тебе б спіймати - не спіймаєш,
Мій сум вже вітер розвіває.
Тебе б спитати - не спитаєш,
Слова у горлі застрявають.
Тобі б писати - не напишеш,
Лиш у думках вірші залишиш.
Тебе загубиш, вже не знайдеш,
В твоїм коханні давно я зайва.

Пензлі взяв мороз-маляр
Та малює квіти.
Має він чудовий дар
Інеєм творити.
На зимовому вікні -
Проліски, рум'янок,
Білі айстри осяйні,
Хризантем поранок...
Ще й троянди - цвіт прикрас!
Білосніжні квіти,
Що в мороз зігріють нас
Спомином про літо.

• "Народна"
Осінь. По вінця
налити і випити...
Слушна пропозиція.

• "Високочола"
Пастель осіння...Подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем
Стаєш взірцем, вона - терниною.

• "Класична"
А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою...
О леле, тать... Невже з тобою!?

Спадає світлий дощ на сірий пил.
Дерева в дворику заїзду
Ставатимуть від нього зеленіші.
Ти ж, пане, випий це вино раніше
Твого відходу -
Бо в тебе вже не буде вірних друзів,
коли під'їдеш ти до брами Го.

Ти мені сьогодні снився.
В темряві сухій і млистій
Ти стояв, дивився в небо.
Урочистий, світлий, чистий.

Ти мені сьогодні снився.
Я відчула твої губи.
Ти шепнув мені ледь чути:
«Там, де я – тобі не бути».

Ти мені сьогодні снився.
Погляду холодний чорний шовк.
Ти мені сьогодні снився.
Снилось те, як ти пішов.

Щось схоже із сумом,щось схоже із страхом
Щось біля чого так близько стою,
В свідомості,в паніці з жахом
Повільно висмоктує душу мою...
Повільно вселяє у мене зневіру
Питає-навіщо я прокидаюсь?
Чому я чекаю?Навіщо в щось вірю?
Щось хочу і мати це намагаюсь?
І я опускаю руки...а через мить піднімаю-
Це гасло моє "Не здаватись!"
Навіщо?Я справді не знаю-
Я просто живу,щоб дізнатись.