Ми з Параскою на площі,
Розбирали інтерес,як проходить виборчий процес?
Хто куди і як попав,тай ще скільки дав?
Та в яку ту партію попав?

Вона каже:"Треба дати тс-тс,мілліона два чи три,
Щоб пролізти тільки в список,тепле місце знайти,
Щоб усе було у мажорі,в шоколаді було.
Тай ще скільки треба дати,щоб до президії дібратись

А якщо на тебе пихнуть з-заду?
То ти розвернешся,та зверху вниз призирливо подивишся,
Та розкриеш рота,засвистиш,
І своїми пазурами у волосся запустиш.

Почешиш ти голову так, щоб слід лишився,
Та пучок волосся у кулаці скрутився,
А тоді назад подайся і його до себе потягни.
Та з усієї сили до свого коліна яяк нагни.

Як побачать,що ти можеш постояти за позицію свою,
Так одразу ж заберуть і тебе в призидію.
І ти будеш керувати,на засіданнях кричати,
І для себе,і для них гроші заробляти.

А як,що ти ас, в партійній роботі,
То возитимуть тебе в мерседесі чи тойоті,
І пайки до дому видавати,
Тай ще два амбала,щоб ти не пропала,будуть охороняти.

От такий-то, тобі виборчий процес,
Коли хочеш мати великий інтерес,
Влади та грошей,то нічого не цурайся,
Нападай і відбивайся і тільки свого добивайся.

Жизнь упала, как зарница,
Как в стакан воды - ресница.
Изолгавшись на корню,
Никого я не виню.

Хочешь яблока ночного,
Сбитню свежего, крутого,
Хочешь, валенки сниму,
Как пушинку подниму.

Ангел в светлой паутине
В золотой стоит овчине,
Свет фонарного луча -
До высокого плеча.

Разве кошка, встрепенувшись,
Черным зайцем обернувшись,
Вдруг простегивает путь,
Исчезая где-нибудь.

Как дрожала губ малина,
Как поила чаем сына,
Говорила наугад,
Ни к чему и невпопад.

Как нечаянно запнулась,
Изолгалась, улыбнулась -
Так, что вспыхнули черты
Неуклюжей красоты.

Есть за куколем дворцовым
И за кипенем садовым
Заресничная страна,-
Там ты будешь мне жена.

Bыбрав валенки сухие
И тулупы золотые,
Взявшись за руки, вдвоем,
Той же улицей пойдем,

Без оглядки, без помехи
На сияющие вехи -
От зари и до зари
Налитые фонари.

Хоч горять край шляху явори,
Небеса і світ такі сумирні…
Я хотів би тільки восени
Відлетіти у Господній вирій.

Так, як відлітають журавлі
Крізь тумани й дощові накрапи.
Залишивши денник на столі
І в останнім реченні три крапки…

ми зустрічались на Йордан,
коньяк і кава - час обмежений,
не хочу йти та щось мене жене,
де хлюпа із хрестів вода
в калюж очиці... губим слід
серед будинків, що вернулися
по древніх та забутих вулицях
у мокрий сніг
від сліз
та слів...
пробач, що нині я мовчу,
бо час для сповіді не знайдений...
ти світло бачиш в млі? то знай де я
розпалюю тобі свічу...

© Vasyl R, 01-02-2008

Твої вірші — думок великих злиток:
У них епоха і життя нове —
Від екскаваторів до шоколадних плиток —
Яскравими картинами пливе.

І трактори, що заповзли в аули,
І літаки над хмарами шугають —
То не біда, що те сто раз ми чули,
То не біда, що те і діти знають.

І хоч про все те знаємо з газети,
Любов до тебе все-таки лелієм,
Бо нам приємно знать, поете,
Що ми й самі писати так умієм.

14.10.1961

Леоніди вимінялись
Ми біди боялись
Питали чи жовто-синій
Буде в Україні
Хто зна які то прапори
Принесуть Віктори
Та чи жити краще буде
Роздумують люди
Якщо підемо на Захід
Загрозою ляхи
А, як будем, осполі -
Знову візьмуть москалі.
Підскажи нам Всемогучій
Де до правди ключі
Щоб „брати” не поділили
Нас знова на Збручі.
11.11.2004р

І знову сам воюю проти себе —
Два чорти схарапудились в мені.
Один волає: «Зупинись! Не треба!»
Штовхає інший: «Не впиняйся, ні!»
І я іду, і падаю, і знову
Спішу вперед або плетусь назад.
Мені дарма, що брехні і обмови
Об мене торохтять,
Як об гостинець град.
Мені дарма, плюю на остороги,
Топчу улесливості мох.
Мої чорти беруть мене на роги,
І щоб мені не збитися з дороги,
То треба дослухатися обох.

10.09.1960

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

24.12.1962

Він ніде - і він усюди,
так у світі повелось,
що живе між нами, люди,
таємничий дивний Хтось.

Хтось чогось у когось просить,
Хтось паплюжить, хтось доносить,
стережіться того Хтося,
поки ще не сталось щось.

Хтось ображений когосем,
жартівник і баламут,
ми ганяємось за Хтосем,
він ніде - і знову тут.
Хтось комусь свиню підсунув,
хтось комусь у душу плюнув,
стережіться того Хтося,
поки ще не сталось щось.

Дикими, незнаними речами
Марить брама у тривожнім сні,
Де сторожа брязкає ключами
І скриплять ворота затісні.

Привиди з кривавими мечами
У накидках чорних, ніби ніч,
Граються безформними м’ячами —
Головами, знесеними з пліч.

Кров стіка під флегматичні мури,
Зойки захололі на губах —
Сотні літ наруга і тортури
Мертвих повертають у гробах.

І не бачить місто в ніч похмуру,
Як сторожа (вже не при мечах)
Нову жертву кидає під мури
З тряпкою брудною на очах.

16.02.1956

"Ты совсем, ты совсем снеговая,
Как ты странно и страшно бледна!
Почему ты дрожишь, подавая
Мне стакан золотого вина?"

Отвернулась печальной и гибкой...
Что я знаю, то знаю давно,
Но я выпью, и выпью с улыбкой,
Все налитое ею вино.

А потом, когда свечи потушат
И кошмары придут на постель,
Те кошмары, что медленно душат,
Я смертельный почувствую хмель...

И приду к ней, скажу: "Дорогая,
Видел я удивительный сон,
Ах, мне снилась равнина без края
И совсем золотой небосклон.

Знай, я больше не буду жестоким,
Будь счастливой, с кем хочешь, хоть с ним,
Я уеду, далеким, далеким,
Я не буду печальным и злым.

Мне из рая, прохладного рая,
Видны белые отсветы дня...
И мне сладко - не плачь, дорогая,
Знать, что ты отравила меня".

Рвусь из сил и из всех сухожилий,
Но сегодня - опять, как вчера -
Обложили меня, обложили!
Гонят весело на номера!
Из-за елей хлопочут двустволки -
Там охотники прячутся в тень
На снегу кувыркаются волки,
Превратившись в живую мишень.

Идет охота волков, идет охота!
На серых хищников - матерых и щенков!
Кричат загонщики, и лают псы до рвоты.
Кровь на снегу и пятна красные Флажков.

Не на равных играют с волками
Егеря, но не дрогнет рука!
Оградив нам свободу Флажками,
Бьют уверенно, наверняка.
Волк не может нарушить традиций;
Видно, в детстве - слепые щенки -
Мы, волчата, сосали волчицу
И всосали: нельзя за Флажки!

Идет охота волков, идет охота!
На серых хищников - матерых и щенков!
Кричат загонщики, и лают псы до рвоты.
Кровь на снегу и пятна красные Флажков.

Наши ноги и челюсти быстры.
Почему же - вожак, дай ответ -
Мы затравленно мчимся на выстрел
И не пробуем через запрет?
Волк не может, не должен иначе.
Вот кончается время мое:
Тот, которому я предназначен,
Улыбнулся - и поднял ружье.

Идет охота волков, идет охота!
На серых хищников - матерых и щенков!
Кричат загонщики, и лают псы до рвоты.
Кровь на снегу и пятна красные Флажков.


Я из повиновения вышел:
За Флажки - жажда жизни сильней!
Только сзади я радостно слышал
Удивленные крики людей.
Рвусь из сил и из всех сухожилий,
Но сегодня - не так, как вчера!
Обложили меня, обложили -
Но остались ни с чем егеря!

Идет охота волков, идет охота!
На серых хищников - матерых и щенков!
Кричат загонщики, и лают псы до рвоты.
Кровь на снегу и пятна красные Флажков.

Ступає ніч ногами бурими
На почорнілий сніготал.
Під віями, як абажурами,
Блищить очей твоїх овал.

А я стою з думками хмурими,
Досада смутку додає:
Чому від мене абажурами
Прикрила сяєво своє?

12.01.1962

Через душі, мов через вокзали,
Гуркотять состави почуттів...
Може, сподіватися зухвало,
Вірити і ждати — поготів.

Та не вірить я не маю змоги,
Обіймає сумніви огонь,
І червоним ліхтарем тривоги
Зупиняю потяга твого.

І стою на березі чекання:
Що ти мені з гуркоту кричиш?
Станеш ти біля мого благання
Чи до інших станцій просвистиш?

27.10.1962

Флегматично зима тротуаром поскрипує,
Фантастичні плете казки,
Позіхне десь під білою липою,
На шибки покладе мазки.

Вкриє землю габою сріблястою,
І в напруженій тиші нічній
Світ здається чарівною казкою,
Нерозгаданим плетивом мрій.

02-20.01.1957

Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою...
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я...
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.

24.09.1962

Ніби краплі жовті, в темну воду
Стиглі зорі падають вночі.
Ти ідеш крізь синю прохолоду,
Підійнявши місяць на плечі.

Ти ідеш... Іди собі щаслива,
Мрій і смійся, думай і мовчи,
Посміхайся вітрові грайливо,
Травам ім’я милого шепчи.

Ти ідеш… Звичайно, не до мене,
Не мені замріяність несеш.
Ніжна й добра, щедра і шалена,
Іншому в обійми упадеш.

Іншому у душу зрониш слово,
Сумнів розпанахавши навпіл.
Вечір перли вам до ніг казкові
Буде сипать росами на діл.

І від вас між сонних незабудок,
Без злоби, досади і обмов,
По росі брестиме босий смуток
І моя нерадісна любов.

Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа невразлива,
Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.

Люди часто живуть після смерті:
Вріже дуба, а ходить і їсть,
Перепродує мислі підтерті
У завулках тісних передмість.

Гилить зуби, дає поради,
Носить лантухи настанов,
Підмічає серйозні вади
У діяльності установ.

Не втомляється спати і жерти,
На милицях за часом біжить.
Їй-право, не страшно вмерти,
А страшно мертвому жить.

Дядька затримали чи впіймали —
Дядька в сільраду ескортували.
Дядька повчали і докоряли:
«Як вам, дядьку, не ай-ай-ай
Красти на полі свій урожай!
У кого ви крали?
Ви крали в себе.
Це ж просто сором красти свій труд».
Дядько понуро тім'я теребив
І смакував махру.
Дядько кліпав товстими віями,
Важко дивитись в очі ганьби,
Важко йому із домашніми мріями
Враз осягнуть парадокси доби.
«Так воно, так,— у кулак кахикав,—
Красти пагано, куди вже гірш».
Рвися з горлянки свавільним криком,
Мій неслухняний вірш.
— Чому він злодій?
З якої речі?
Чому він красти пішов своє?
Давить той клунок мені на плечі,
Сором у серце мені плює.
Дядька я вбити зневагою мушу,
Тільки у грудях клекоче гроза:
Хто обікрав, обскуб його душу,
Хто його совісті руки зв'язав?
Де вони, ті відгодовані й сірі,
Недорікуваті демагоги й брехуни,
Що в'язи скрутили дядьковій вірі,
Пробираючись у крісла й чини.
Їх би за грати! Їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало??? Доказом будуть
Лантухи вкрадених вір і надій.

Виносить пазур інстинктивно
із-під подушки
вирок
та подається гострим
(без жодної приправи)
цноті,
біль у фатальнім поцілунку
роздіне тіло.
Щиро
порозділяє сутність
і ситістю втамує
"потім".

А кров історію розмаже
необережним
хляпом,
а дощ залиже втрату
цілющими устами
миру.
Тут серце билось часто
у ритмі дикім
переляку,
коли виносив пазур
із-під подушки
божий
вирок.

1 Лютого 2008

Іде кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Коли чує він: зима
Його біла підзива.

— Ти чого йдеш через лід
І лишаєш чорний слід?

— Бо я чорний, — каже кіт, —
Я лишаю чорний слід.

Коли ж біла ти сама,
То білій тут дотемна.

І пішов кіт через лід
Чорнолапо на обід.

Стала зимонька сумна:
За котом ішла весна!

1969

Пригорни до серця мене -
Ніжно, стиха..
Мовчи -
Про зболене,
І переболене...
Нехай у спогади відлине
Гіркий кужіль лиха...
Плачем -
Гірким
Мигдальним присмаком.

Задощила душа
сльозами,
Вітер смутку постукав знов...
Це розлука згубна
між нами -
Ти вже іншу собі знайшов.

Відцвіли восени
жоржини,
Що приніс ти мені торік,
А тепер не знайдеш
стежини
І не ступиш на мій поріг.

Червоніє в саду
калина
Як вогнем пече сум в душі -
Вірю, знаю - погожу
днину
Принесуть мені сліз дощі.

Тремти, Туреччино! Він вирушив до тебе.
Свою труну розбивши опівночі,
Навпомацки в зеленім темновинні
Він вирушив до тебе, бо поети
І в смерті кличуть землю батьківщини.

Він вирушив до тебе під дубами,
Під корневищами страждань своїх планетних,
Під корневищами політик і країн,
Під корневищем людства — до вітчизни.

Попід Дніпром, біля чола Тараса,
До моря Чорного, а потім і під морем
На ліктях, на колінах твій поет
Повзе до тебе, чуєш, батьківщино?!

…Прости мене, що я твою ганьбу
Підняв наголос, що не спала ти.
Що не оспівував тебе, ридавши ридма,
А бив тебе у зуби за покірність,
За сліпоту, за гумовий хребет
Перед фашистськими ногами і штиблетами.
Прости мене за тюрмища твої,
Що дух в мені гноїли й ґвалтували,
Прости мене за мене, батьківщино.
Прощаєш, так?
Будь проклята тоді!

Тоді я сам — Туреччина. Я — ти!
Я та Туреччина, ім'я якій Свобода.
Тремтіть, Туреччини! Поети — не кроти.
Поета очі — це вітчизни очі.

1965

Капітане Грею, як вам спиться?
Як вам історична ваша роль?
Сивіють в очікуванні принца
Тихі неприкаяні Ассоль.

Сивіють звичайні їхні Джони —
Їм не стало шовку для вітрил.
І уперто не цвіте червоним
Сірий непривітний небосхил.

І мина життя. Не у палаці —
У тісному безладі квартир.
Тільки мрії — сукні, квіти, танці.
Лиш роман, зачитаний до дір.

Еполети, ордени, мундири...
Скільки ви понівечили доль!
Грей, повірте, усього лиш “сірий”!
Решту ти домислила, Ассоль!

Вивільнись із сірого полону!
Скільки того щастя на віку?
Тихий, непомітний, вірний Джоне,
Поцілуй поморщену щоку!

До слави тореадора
Грізний суперник не звик.
Його називають торо,
По-нашому — просто бик.

Арена кличе актора
До бою всього лиш раз.
Для того, хто зветься торо,
Існує єдиний шанс.

І несамовитий натовп
В очікуванні. Пробач,
Пробач, о торо, за надто,
За надто червоний плащ.

І люттю налиті очі
Не в тебе. В тореро. Ось
Уже бандерилья тріпоче.
Убивство розпочалось.

Захоплива гра — корида,
Та не переходьмо меж:
Він має право убити,
Та ти його маєш теж.

І він у сріблястім камзолі
Танцює на лезі смерті.
У вас — однакова доля,
І ви однаково вперті.

Його завзяття юначе
І слава минуться скоро.
От тільки за ним заплачуть,
А не за тобою, торо.

Тореро і матадори.
І передсмертний крик.
Його називали — торо.
По-нашому — просто бик.

До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші.
І так сидів лелека,
І думав те, що знав:

Пропало десь далеко
Все, що косити мав,
Пропало десь далеко.
Не видно вдень-вночі…
І плакав наш лелека
З косою на плечі.

1963

Спи, моя дитино золота,
Спи, моя тривого кароока.
В теплих снах ідуть в поля жита,
І зоря над ними йде висока.

Спи, моя гіллячко голуба,
Тихо в моїм серці і щасливо.
За вікном хлюпочеться плавба
Твоїх літ і долі гомінливої.

Спи, моя дитинко, на порі.
Тіні сплять і сонна яворина…
Та як небо в нашому Дніпрі,
Так в тобі не спить хай Україна.

Хай вона не спить в тобі повік,
Бо вона — для тебе і для світу…
Люлі, мій маленький чоловік,
Капле сон сріблястий з верховіту…

1963

Тринадцять руж під вікнами цвіло.
Тринадцять руж — чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум — чотирнадцята збігла.

Тринадцять руж під вікнами рида,
Тринадцять дум навилися на ружі…
Руда орда копиць у виднокружжі,
І сонця кров солом'яно-руда.

Тринадцять руж-тринадцять кружелянь:
Червоне жовтим, жовте сірим душиться.
Ця гіркота пригашених страждань,
Ці білі квіти суму на подушці…

Цей білий образ — чорний по ночах,
І зігнутих дерев неандертальці…
Ці білі руки з голубими пальцями
Горять у мене й досі на очах…

Я плачу. Все біло навколо.
Я плачу сліпими сльозами,
І мова моя пересохла…

1963

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас,
Але осінь зійшла по плечі,
Осінь, ви і осінній час,
Коли стало любити важче,
І солодше любити знов…
Сеньйорито, колюче щастя,
Хто воно за таке любов?
Вже б, здавалося, відболіло,
Прогоріло у тім вогні,
Ступцювало і душу й тіло,
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху та вологу
Відходились усі мости
І сказав я — вже слава богу,
І, нарешті, перехрестивсь —
Коли ж — здрастуйте, добрий вечір.
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі —
Осінь, ви і осінній я…

1956

Вірш Ніни Виноградської:

І знов весна дощами бубонить
У світлі вікна, у мою оселю.
Повітря чисте, як струна бринить,
Вдихнеш його - неначе вип'єш хмелю.

Й від цього знов душа моя зліта
У білий сад і у блакитне небо.
Літа мої? Які мої літа,
Коли в любові є іще потреба!

АНТИвірш:

Це вперше осінь сонечком дзвенить
У темні вікна, у чужу оселю.
Брудне повітря в мовчазну цю мить
Не видихай – відразу вийдеш з хмелю!

І не від цього падає душа
У чорне поле з чорного же ж неба.
Літа чужі? Що метрика чужа,
Як ненависті вже мені не треба!?

Сьогодні ти будеш відданим
Як друг у хвилини відчаю
На таці гарячих спогадів
Мені принесеш не чай

А ніжну любов засвідчену
Тоненьку свічу запалену
Відвертість душі на сповіді
За втраченим щастям жаль

Як друг у хвилини відчаю
Сьогодні ти будеш відданим
В криницях відвертих поглядів
Утопиш мою печаль.
1.02.08

Ти не навмисно, знаю,
просто зійшлося так,
просто ступити маю
на зледенілий дах,
просто дзвонар кульгає
крізь кольорові сни,
просто відлік триває
до чергової весни...

Написала жінка скаргу
У сільську раду
Попросила помогти
І дати пораду.

Цілий день вона бігає,
Аж чоло у поті.
Ганяє курей сусіда,
Що сидять на плоті.

А сусідка вибігає
Над нею сміється.
- Вам не можна - каже бігати
- сила пригодиться.

Та я її окаянну
Огріла б вилами,
Якби мене не послала
До чортової мами

Куди іти старі мені
Скажіть мені люди
Все життя з богом жила
Тепер іти до юди?

Голова скаргу читав
Усміхнувсь навмисно,
Не бажайте іти до юди
Живіть з людьми чесно.

вітрує квітень
втяв півмісяця
квітує вітер
місяць тішиться

сумує барви
неба розсип
а хмари брали
й овид просить

торує обрій
блискавицю
і світ прозорий
для годиться

і сонце сонне
вабить вдало
а краплі сонце
всі злизало

цвіла овалом
вроди чічка
поцілувала
сонце в щічку

а ти урвала
пісню любу
поцілувала
сонце в губи

Від золотої лихоманки п’яна,
Упала юна осінь на стерню,
Та вже зима, як орди Чингісхана,
Шикується на лінії вогню.
Настренчена, так важко й хижо дише,
Аж полотніє злякана трава.
Ще мить – і трісне каламутна тиша,
Як тріскає напнута тятива.
І здибляться скажені коні-змії,
Замиготять і схрестяться шаблі,
І в білій схарапудженій стихії
Закрутиться все суще на землі.
Але і все зінакшиться невдовзі
І будуть навіть милувати зір
Високі перемети на дорозі
І білизна, чистіша за папір.
І цей навальний, невідпорний натиск
Так зворохобить душі та уми,
Що буде навіть легко визнавати
Імперію тотальної зими.
І навіть стане терпко до нестями
Здаватися в її цупкий полон,
Хоч нас, як сіроманців, прапорцями
Обложить частоколом заборон.

Дими зими – це не дими осінні,
Це тіні веж,
Це діти хмар у першім поколінні
І в другім теж.

Вони усе – ідилія і смута,
Вторішній мох,
Ненатлий крик і пам’ять незабута
Важких епох.

Вони – як душі і вони – як діти
Прудкіш води,
Але вони не з тих, кому летіти
Абикуди.

Це вільний дух, що вирвався з-під гніту
Земних почвар.
Вони тербичать біль і пізьму світу
До Божих хмар.

Розтоптані надії
Лишився тільки жаль,
Я йшов, я біг, я мріяв,
Хотів полинуть в даль.
У небо хтів злетіти,
Мав крила молоді,
Та доля їх підтяла,
Аби не міг втекти.
Щоб як усі карався,
Щоб кращим я не був,
І як загальна маса,
Ціль у житті забув.
Розходяться дороги,
Рождаються світи,
А я стою на місці,
Куди мені іти?
Куди втікать – не знаю
Облуда, страх навкруг,
Забувся я, що значить,
Далеке слово друг.
Його не мав й не маю,
Вже певне не прийде,
А як прийде, не знаю,
Чи серце вже прийме.
Римоване сплетіння,
Де був я, там нема,
Куди іду – не знаю,
Назад ступать дарма.

Розходяться світи,
І губляться дороги,
Ілюзія життя,
Без жодної тривоги.
Усе відходить в даль,
У попіл час стирає
Хвилини тік і так,
Та й сонце вже сідає.
І чорне – сиве вже,
І коси доля з’їла,
Життя надалі йде,
Спинить його не сила.
А вісімка життя
Чудовна й таємнича,
Єднає два кінця,
У вічність йдуть обличчя.
Розгублені думки,
Розтрачені хвилини,
І жив не зовсім так,
В чудовну юність лину.
Та не вернуть назад,
Світанок не зустріти,
Лиш краще пам’ятать,
Надію в серці гріти.

* * *
Задуває печаль вітер далі,
Залишається лиш самота.
Там де темрява – очі лукаві,
Там де сонце тебе нема…

* * *
Глянц обкладинки вабить зір,
Сонце очі свої ховає.
І кохання не має мір,
І тебе поруч теж немає…

* * *
І дзвінок будить знову зненацька,
Я читаю, дрижу в самоті.
Тільки серце моє не цяцька,
І слова вже холодні такі…

* * *
Мов екслібрис у книзі відкритий,
Я читаю душу твою
Завмираю, мов громом прибитий,
І услід за тобою іду…

* * *
Літер мало і слів вже не скажеш,
Аби злодій лихий не почув,
Але серце кричить, пам’ятає,
Як з тобою тоді я був…

* * *
Світ ховає соромнії очі,
Він вже знає про тебе й про нас.
Тільки дайте цю мить повернути,
Зупинить заклопотаний час…

* * *
Я лежу в самоті: тік і так,
Відраховує мій годинник,
В самоті і життя мені брак,
Я до тебе лечу на крилах…


* * *
Це все ти, я би сам не сказав,
Це все ти, голові моїй страшно.
Я без тебе себе не знав,
А з тобою пропав за нізащо…

* * *
Боже, очі не дай вже закрить,
Бо закрию не можу вже спати.
Із тобою життя не прожить,
Тільки марево це цілувати…

* * *
„…” Три крапки кажуть про усе
Чи спека, чи морози.
І вітер хмари рознесе,
А може вдарять грози…

* * *
Відлітає печаль.
Я біжу, наздогнати я мушу,
У житті вже нічого не жаль,
То навіщо так ранити душу…

* * *
І день приходить, знову я вмираю,
І оживаю, хай би лиш повік,
Торкнувся тихий сон,
О душу крає – любові крик…

* * *
Не кажи, що зима палить сонцем,
Не кажи, що весна холодить,
Лиш живи, не біжи, бо розтопчеш,
Те, що мав ти чудово прожить…

* * *
Не вмирай зарання, ще настане,
Та хвилина муки і жага
Підійме тебе до бою і покаже,
Що життя прекрасна річ така…

* * *
Закрий же очі, ніч покриє,
Усії смутки і журбу
Нехай хвилина ця зомліє,
Щоб душу врятувать твою…

* * *
І як би ві́три не носили,
І як би Бог не скаженів,
Та все ж любов дода́є сили,
Аби надалі мужньо жив…

* * *
Хай краще ду́рні ми сліпії
Аби не бачить і не знать,
Аби більмо на свому оці
Бридке повіки не скидать…

* * *
Альбом у пам’яті,
А сон цей на яву
І мрії ще живі,
І я для них живу…

* * *
Я мрію, бо мені, зостались лиш вони,
Оті чудові, пензлем в пам’яті живі,
Що мов морозом намальовані на склі,
Твоїм морозом, о чудові сни…

* * *
Нехай я відлітаю,
Та все ж в душі тримаю,
Оту печаль і муку,
Мою в житті розлуку…

* * *
Я ладний сам себе дурити,
Аби з тобою в мріях жити,
Я ладним, мов сліпий ходить,
Щоб серце сво́є не розбить…

* * *
Стривай же, залиши,
Той палець, що на пульсі,
Не дає жить мені,
Й тримає все в напрузі…

* * *
Іди вже, утікай,
Щоб очі біль не знали,
Себе не залишай,
Щоб душу не зламали…

* * *
А маскарад мине,
І грим вже треба змити,
Та бережи лице,
Тобі з ним далі жити.

Римованих рядків п’янке похмілля
Що хочуть вирватись на волю, хочуть жити,
Туманять погляд, мов євшана зілля
А розум їх не може зупинити.
Фонтан словесний, що з душі пробився,
Із тих найдальших, потайних глибин,
І час навкруг неначе зупинився,
В передчутті негоди, згас і він.
І буква букву спішно поганяє,
Щоб не лишитись у глибинах назавжди,
Рядок тихенько на папір лягає,
Рождаючись, в світ фальшу і брехні.
З’являється, щоб жити, й людські душі,
Вести у незбагненній долі млі,
Щоб їх навчати, як добру служити,
Приходячи тихенько уві сні.
То хай же більше не картає серце
Полину безустанна гіркота,
Нехай же слово на папір лягає,
І у широке далі йде життя.

Печаль і попіл, тиша і дорога,
Очей прозріння, і душі тривога,
Приходять і відходять в небуття,
Лиш слід лишають в плинові буття.
Той слід щемлячий душу обпікає,
А дні ідуть і біль той не стихає,
Не гоїть рани швидкоплинний час,
А всіх зганяє у могили нас.
Не хоче Бог пустити нам гріхи,
Щоб вік каратись й душу проклясти,
Аби зреклися світла і життя,
І розум віддали у небуття.
Та не віддам, нехай і проклинаю,
Я смак і запах світла пам’ятаю,
Я не зречуся того, що було,
Щоб серце б’ючись мрію берегло.

Сонце котиться тихо на схід,
Ти ідеш не підводячи погляд,
Я на тебе проллюся дощем,
Будеш мокрий до нитки, я поряд.
Я ні слова тобі не скажу,
Ворогів в нас багато, не мало,
Я у всесвіті тихо живу,
Мов огненне і вічне свічадо.
І засипле глибокі сліди,
Вітер дальній, із теплого півдня,
Із доріг буду ждати тебе,
Хоч до другого і третього півня.
Розіллється пронизливий звук,
І розітне ілюзій примари,
На шматки розірве всі стежки,
І відлунням полине у хмари.
Тиша темна покриє навкруг,
Ті сліди, що занесені вітром,
Я не знаю куди далі йти
Я томлюсь, я блукаю по світу.

Згубило небо слід амеби в краплі
і дурняка мікроби ловлять за язик.
По кінескопі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.

Льодівку відчинив - а там спить нулик,
очима чавкаю, згостив свій нюх на "фу".
У кумів треба трутнювати вулик -
там сала шмат давно чекає на лафу.

Посидимо, сивуху копне качка,
"Гуцулку Ксеню" заведемо під столом,
культурно проведемо вечір рачки
та облизавши брудершафтом пачки,
підемо матюками кидатись в село.

31 Січня 2008

Вірш Володимира Гнєушева:
1.
Час змінює людські обличчя,
Вкриває зморшками лице…
Прийшовши на чиєсь N-річчя,
Ми вголос не говоримо про це…

Час змінює й людські стосунки.
Нерідко безкорисну доброту
Виштовхує зі сцени за лаштунки -
У забуття, в духовну пустоту…

Чергуються в житті шипи і рози,
Кохання і байдужість, день і ніч…
Не від поезії, а від сумної прози
Ці зморшки наших стомлених облич…

Антивірш
2.
Час не міняє рис обличчя,
Не ріже зморшками лице…
Прийшовши на чиєсь N-річчя,
Йому говоримо про це…

Час не впливає й на стосунки.
І безкорисну доброту
Він не штовхає за лаштунки -
У забуття і в пустоту…

В житті або шипи, або лиш рози,
Кохання чи байдужість, день чи ніч…
То ж від поезії, а не з сумної прози
Зникають змошки стомлених облич.

В полум'ї віків, в тисячолітнім згарищі
“Ілюзії світла” танцюють, розриваючи
Темноту, виявляючи абсурд та пустоту –
It's whole reality – no hope, no aim, futility...
Глянь! Ланцюгами часу заковано можливості –
Звільнитися не сила, лінь – клітка така мила...
Золота пилюка застеляє очі – all is clear –
Зрозуміло – future is near and it will disappear...
За межі “простору” полинути... Бажання...
Дістало, замучує, пригнічує чекання
Невідомого, таємного та незбагненного.
Чому? Навіщо? Як? Stop! Go on! Куди?
To the Stars... Leave ashes, fly into infinity,
Where are no ties, no limits – divine tranquility.
Переливи космосу, викривлення часу –
Це не порятунок – це лише дарунок
Спробувати сили, досвіду здобути,
Почерпнути мудрість, зайве все забути,
І відчути пульсування “трансових” вібрацій
Давніх, втрачених цивілізацій
Поміж стародавніх прокламацій –
Тисячі націй, руйнацій, утопій, деградацій...

08.01.08

- А річ у тім,
таки у тім,
що мав я гарний карабін,
усе б нічого, крім, бігме! -
(Усі разом:)
- ду́ло було не одне!

- І добре міг із двох сторін
у здобич поціляти він!
Усе б нічого би, та, ох! –
(Усі разом:)
- за́вше тягнуло на двох!

- Хоча завжди могла сповна
на двох служить мішень й одна,
усе б нічого, та одній
(Усі разом:)
- не залишитись цілій! (

- І так воно
не зле було -
життя за дулами вело,
усе б нічого, та взяли
(Усі разом:)
- ду́ла оті і злягли!

* * *

- Тепер мій рок -
лиш люлька й грог,
і згадки про палких жінок -
все як у всіх, лиш два ремні
(Усі разом:)
- дуже тугі на мені! :(


2008

"Стара" їй отпадний блузончик купила,
Шикарний відак притащив їй "папан"...
А дівчинці жодна приємність не мила:
Сумніша, сердешна, за сто Несміян.

В подушку солоно викрапує туга.
У клітці грудній, мов на полюсі, лід.
Нестерпно недобре без вірного друга
В 13 джульєтно-тинейджерських літ.

Спокійно, красуне! Не плач, синьоока!
Радій дискотекам, всміхайся весні.
Той хлопець - бо ж доля твоя не жорстока! -
Тебе не забув у чужій стороні.

Ти краща за всіх - тільки так він вважає.
Повір: прийде знову щаслива доба!
Все марно: втішань цих дівча не сприймає,
І в неї безкрая, як море, журба.

І крається болем нещасне серденько,
І фіфонька цідить "Капєц!" та "Ой, блін!":
Улюблений... любар тепер далеченько,
А інші - не вміють кохати, як він...
1999

Далеко - та ще й як! - від твого дому -
На міста протилежному кінці -
Тебе два дні тому о пів на сьому
Уздріли сексуальні молодці.

Схопили, затягли враз до підвалу,
Там роздягли в нерівній боротьбі
І довго та безжально ґвалтували.
О восьмій аж попались... на тобі.

Зазнала ти наруги й переляку!
Мене ж ця звістка вбила наповал.
Скажи ж мені, молю: які чортяки
Тебе тоді попхали в той квартал?

Ти мала бути ТАМ о пів на сьому?!
Я з шостої тебе у центрі ждав!
Стирчав з букетом поблизу «бімбому»,
Як дурень, нервувався і страждав!

Так смерть коханню разом із квітками!
Ну, потерпіла, ти й... людина! Ну й...
Любись же відтепер з ґвалтівниками!
Мені вже більше не телефонуй!
1995