Ти є безтілий,
Ти є дводухий,
Ти – невловима легка формація.
Я так хотіла
До тебе в руки,
Але бажання – лиш провокація.
Безплідне сім’я
У грудях множить
Попри закони природи й логіки
Хвилясту лінію –
Мотив тривожний
Крізь нескінченний роман-трилогію.
Ти є той бій,
В серцях закований,
Яким секунди в життя посвячені.
Ти є той біль,
В очах прихований,
Моє земне й неземне призначення.
Ти швидкоплинна
Тремка облуда,
Прикрита чарами й нездійсненністю.
Ти – триєдиний,
Ти завжди будеш
Життям, ідеєю, нескінченністю.

21.05.07.

А я незаконно тебе покохала
І десь там зсередини пахло похміллям
Але я хотіла…
Сама блузку зняла
За цим незаконним кохання застіллям
Наїдки для іншої жадно хапала
Не жуючи, ковтала все зразу
І блузка на землю м’яко так впала
І ти стер вустами з моїх вуст помаду
Демон шепнув «скоріше, палкіше»
І ми на підлозі з тобою кохались
От тільки я знаю…. У тебе є інша
Яка тебе чемно і вірно чекає
А руки вростали в паркет і у стіни
Сплітались тіла, як грішним їм личить
І в акті шаленства цього навіть тіні
Ховали свої безсоромні обличчя
І ти цілував ненаситно й жагуче
Збуджене тіло, волосся і руки
А потім світанок до рами припнутий
Приніс нам у голови розум й розлуку
А я незаконно… а я до знемоги
Не зворожила …лише покохала
Диявол розвів ласки прагнучі ноги
І блузка…. а блузка десь скромно лежала.

...У тебе в хаті пахнуть абрикоси -
Рожева шкірка терпне, як бурштин...
Весела жінка миє чорні коси
І тупцяє до неї перший син.
І теплий дощ по-змовницьки моргає
Крізь біле сито вимитих вікон.
А ти сидиш.
Ти куриш і чекаєш,
Коли тривожно скрикне телефон...

- Це ти?
- Це я.
- Кохана…
- Мій жаданий…
- У тебе? Завтра?…Так, люблю і снилась...
Дружина з кухні: «Хто дзвонив, Степане?»
- Ніхто. Якась дурепа помилилась…

Нещасні голодні неприбрані будинки...
для них завжди ношу торбу пліток,
щоб не гавкали.
Здалеку мене помічають
і так відверто лащаться,
аж навіть не віриться,
що вони мене полюбили.
Такі старі та беззахисні
цеглина за цеглиною
відходять у кращий світ...
Якщо вам не байдуже,
наступного разу,
проходячи повз будинок,
не поцурайтесь погладити
його мокру морду,
він не вкусить,
якщо відчує
тепло хронічного співчуття...

Ах, проснуться бы в лесу!
Под звенящий птичьий голос
Ощутить в траве росу
Что запутывает волос

Вдруг открыть свои глаза
Протереть от сна ладошкой
Голубые небеса
Вдруг увидеть, как в окошке

Солнца яркие лучи
Чтоб играли сквозь деревья
Дятлы, ласточки, дрозды
Щебетали свои пенья

Оторваться от людей
Жизни той невыносимой
И хоть раз в судьбе своей
Ощутить себя СЧАСТЛИВОЙ

Перший весняний цвіт
Впав на моє вікно
І пробудився світ
Вперше, а може знов?..

Лину думками в даль,
Зором шукаю мить,
Ночі ясна вуаль
Серце мені п’янить.

Вітер весняний б’є
В груди, неначе дзвін,
Душу мою снує
Із дощових краплин.

Знов пробудився я,
Щирий розлився сміх.
Де ж ти, печаль моя?
Я тебе переміг!

Може, сьогодні десь,
В білім, як сніг, саду
Серед дерев і трав
Долю свою знайду?..

Спустошена, безглузда і нещасна
Стою посеред світу так самотньо
І плечі опустилися скорботні
І сіре сонце все ніяк не згасне

В очах – туман, у серці – забобони
В душі на дощ збирається поволі
І відчуття, розгублені і кволі,
Закам'яніли в погляді Горгони

Одна лиш думка, наче блискавиця,
Вистрілює і рве мене на дрантя
І в'яне серце зчавленим лататтям... –
Невже для тебе я тепер блудниця?!

Коли я згадую
Те світле дівчисько –
На небі спалахують зорі,
Сад затихає
В солодкому зачудуванні,
А розквітла акація
Вибухає хвилею аромату…

Коли я згадую вуста -
Ніч відступає,
А безсоромні солов’ї
Вихваляють її пристрасть -
Не дають мені спати.

Коли я згадую її очі, –
Перші промінчики сонця
Бавляться цвітом
І мені так нестримно хочеться
Обняти весь світ
І закричати:
– Господи!
Покарай мене зустріччю з нею!

Темниця моя без ґрат. Сторожа моя пуста.
Холодний і темний світ.
Холодний і темний ти.
Гранатовим соком мені – на твоїх устах.
Гранатовий плід –
Заборонений плід:
Пусти!

Кричати, молити, клясти
Немає сили.
Це руки твої лозою мене обвили.

Хотіла вінок сплести
А вийшли могили,

Снігами печаль укрили -
Жалóби печать нести.

Мамо, прости!

Він говорив мені – як він мені говорив!
Як він у очі мені напустив туману!
Мамо, матусенько – як він мене обдурив!
Мамо, ріднесенька – як я хотіла обману!

Втекти? Піти?
Стій, зачекай –
Хай!
Хай зледеніють світи!
Не відпускай…

Я твій, я повністю відвертий
для тебе, лише тобі я довіряюсь,
не залишу тебе – я впертий,
не маю сил забути, я повертаюсь.
Я знову відкриваюся перед тобою,
я заново кохання відкоркую.
Не в силі я боротися з собою.
Я так люблю, я так сумую,
я вірю так безмежно,
я так обожнюю, я так переступив
через свою любов необережно.
Пробач, я завинив.
Я грішник, ти дорогоцінна.
Тебе кохаю, себе згубив.
Пробач, моя провина,
що я не вмію відкривати,
не пориваюсь.
Жорстоко залишати.
Я повертаюсь.
Люблю. Ти оскаженіла.
Мене до болі закохала
і залишила
і чкурнула,
мене забула,
мене не помічаєш.
Можливо ти кохаєш
і теж шукаєш погляд мій,
змальовуєш на полотнищі мрій.

Назавжди твій.

Чого шукаєш у житті?
Мій вірний учень, залюбки
Я дам тобі таку пораду,
Щоб подолати всяку ваду
Та страх у сердці і в душі
Ти смерть пізнай, на самоті
Тоді здобудеш ти відвагу
І справжнього життя наснагу
Відчути зможеш ось цю мить
Немов гірський орел летить
У височінь свою крилату
Так ти думками полетиш

І кожен день, якби останій
Ти проживатимеш сповна
Та піднімати дух свій давній
Із пекла страху і гріха.

Заметіль

Чути крики й стогін заметілі,
Щось шепочуть стомлено уста.
На стіні – картини застарілі,
В закутку ховається душа.

Догорає свічка одинока,
Знову темно, страшно і тремтить…
Заметілі постать синьоока;
Темпераментом душа горить.

Смуток знов поріг переступає,
Падає на землю і у мить –
Десь на дворі вітер завіває,
Свічка догорає і тремтить…

8.03.2005 р.

Без надії нема надії

Без надії нема надії,
І не має без віри добра.
Розбиваються чиїсь мрії
І у прірву спадає життя.

Присягається день, що веселий;
Місяць в Сонця поцупити янтар,
Щоб вночі у вікно засвітити
І розлити яскравості жар.

Рік за роком іде, день за днем,
Пароплави пливуть по морях,
А ми кожного дня лиш клянем
Той неправильно-вибраний шлях.

А Життя-це гармонія вічна
І притулок самотніх думок,
Ну а Доля - бурхливая річка
І життєвого щастя урок.

Хтось піде і не повернеться,
Хтось залишить придуманий світ,
А хто Богові в вічі клянеться -
Покровитель існуючих бід.

Рік за роком іде, день за днем,
Розбиваються чиїсь мрії,
Й покоління забутих імен,
Спонукають ще нас до НАДІЇ.

Як дощ…

Як дощ осінній капає печаль,
Така сумна й така водночас мила…
Я йшла до тебе тихо та на жаль -
Дорогу в твоє серце загубила.

А осінь ще нас пробує єднати,
Щоб хтось із нас дорогу відшукав,
Щоб хтось іще продовжував кохати,
І безвісти у тузі не зникав.

Тремтить моя душа над чистим полем,
І осінь повертається до нас.
Поділюсь я із нею своїм горем,
Для каяття прийде жаданий час.

І сум згорить, розтопиться печаль
В палких обіймах осені сумної.
Я йшла до тебе тихо та на жаль -
Мене ти не прийняв в обійми свої.

Снігом опуститься сон неприкаяний.
Буду зітхати, у ковдру закутана.
Я задихатимусь в мріях нездійснених -
Зшитих із відчаю, білих, заплутаних

Холод зачепить нервові закінчення,
Спрага вдереться у мозок запінений,
Голод проріже мене із-середини,
Випустить муки, у серці зачинені.

Я прокидатимусь вічно із острахом,
В вікнах шукатиму щастя тривожнеє.
Все промайне, як лелека у сірому
Небі, з яким я тебе ототожнюю...

Як я люблю оці години праці,
Коли усе навколо затиха
Під владою чаруючої ночі,
А тільки я одна, неподоланна,
Врочистую одправу починаю
Перед моїм незримим олтарем.
Летять хвилини - я не прислухаюсь.
Ось північ вдарила - найкращий праці час, -
Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша
І швидше у руках забігало перо.
Години йдуть - куди вони спішаться?
Мені осіння ніч короткою здається,
Безсоння довге не страшне мені,
Воно мені не грозить, як бувало,
Непевною і чорною рукою,
А вабить лагідно, як мрія молода.
І любо так, і серце щастям б'ється,
Думки цвітуть, мов золоті квітки.
І хтось немов схиляється до мене,
І промовляє чарівні слова,
І полум'ям займається від слів тих,
І блискавицею освічує думки.
Передсвітом чорніє ніч надворі,
І час гасити світло, щоб його
Не засоромив день своїм сіянням.
Погасне світло; та палають очі,
Аж поки досвітки в вікно тихенько
Заглянуть сивими очима і всі речі
Почнуть із темряви помалу виступати,
Тоді мене перемагає сон.
А ранком бачу я в своїм свічаді
Бліде обличчя і блискучі очі,
А в думці, мов тривога, промайнуть
В дитячих літах чутії легенди
Про перелесника. Розказує, бувало,
Стара бабуся нам, маленьким дітям:
"Була собі колись дівчина необачна..."
Про необачну дівчину, що дорго
За кужелем сиділа проти свята,
І не молилася, й на дзвони не вважала,
І спати не лягала, от за те
До неї уночі з'являвся перелесник;
Не дьяволом з'являвся, не марою,
Спадав летючою зорею в хату,
А в хаті гарним парубком ставав,
Облесливим - речами і очами.
Він їй приносив дорогі дарунки,
Стрічки коштовні й золоті квітки.
Він дівчину квітчав, і молодою
Своєю називав, і коси розплітав їй,
Речами любими затроював їй серце
І поцілунками виймав із неї душу.
На ранок, як співали треті півні,
Зникав той перелесник, а дівчина,
Уквітчана, убрана,засипала
Камінним сном. А потім цілий день
Бліда ходила, мов яка сновида,
І тільки ждала, щоб настала ніч,
Щоб з перелесником стояти на розмові,
А тим розмовам був лихий кінець...
"А хто ж був перелесник той, бабусю?" -
Питала я в старої, та вона
Хрестилась тільки завжди і казала:
"Та не при хаті і не при малих дітях,
Не при святому хлібові казати.
Не згадуй проти ночі, бо присниться!"
Так, я тебе послухала, бабусю,
Не згадую ніколи проти ночі
Про перелесника, моє свічадо тільки
Нагадує мені про нього вдень.

19/Х 1899

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,
Я тебе видобуть з піхви готова,
Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,
Вражого ж серця клинком не проб'єш...

Вигострю, виточу зброю іскристу,
Скільки достане снаги мені й хисту,
Потім її почеплю при стіні
Іншим на втіху, на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем на катів.

Брязне клинок об залізо кайданів,
Піде луна по твердинях тиранів,
Стрінеться з брязкотом інших мечей,
З гуком нових, не тюремних речей.

Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою...
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

25/ХІ 1896

Скрізь плач, і стогін, і ридання,
Несмілі поклики, слабі,
На долю марні нарікання
І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години,
Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани,
Загоїтись їм не дадуть.
Заржавіють від сліз кайдани,
Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам вороття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!

[1890]

Сто сімдесят на годину
Життєвої швидкості
Дихаєш так,
Ніби кожна хвилина – остання
Бажаєш сліпого кохання
За межами звичності
За межами правил
Дихаєш до завмирання
Квіти – запізно,
Бо це не твоє зізнання...

Помовчали трохи для вічності

.................................

Небо стікає кольором крізь повіки
Характерний для тебе рух,
А для мене – ліки
Врівноважені до взаємності –
Бути разом...
Від одної шальки до іншої – перелазом...

Ти залишив кільця від кави
Переповнені димом хмари
Кілька срібних ниток у волоссі
І ночей безпритульно-босих
Кілька сліз під дощем пролитих
Таємниць, дотепер не відкритих
І багато-багато часу,
Щоб забути любов-образу...

А ти казкова, а ти прекрасна,
Неначе пісня в затінку гаїв.
Твої слова неначе казка,
Із щебетання, тьохку солов’їв.

Як бачу – плачу, а чи сміюся,
Усе змішалось, вже й не розбереш.
Та як не бачу, сто крат томлюся –
Сильніше туги світом не знайдеш.

А ти казкова... І колискова,
Що ллється тихо, шепотом роси,
Зметнеться в небо. Зоряна підкова
Позичить щастя, тільки попроси.

По лівому боці - косу точить камінь,
По правому - ллється вода.
Виважую слово - по линві ступаю -
Хода.

Розбилися кроки на літерні гами,
І ті затремтіли в устах.
А ниточка тягнеться - край утікає
І страх.

Що шляху вже пройдено - сказано мало,
До коми дійшов - замовчав.
Пройшов інтонацію, наче штовхали -
Встояв.

Вже чути, як серце на п`ятах повстало,
По колу пішла голова.
Рядком із вірша, наче листя опале -
Слова.

18 Травня 2007

– До зустрічі в ефірі, – ти сказала...
Я відповів:
- Па-па!
Поцілував...
Червоне сонце в небі догорало,
Але у серці -
Я його сховав...

Уже ніколи
Сонечко не згасне.
Хоч ти пішла,
Але живеш
В мені,
Розбуджуючи
світле і прекрасне,
Котре тобі сплітаю у пісні...

І що слова…. Беззубі фрази
Тобою кинуті собаці
Вже не зігріється нічого
Ніхто на зустріч не заплаче
Не побіжить і не пригорне
Діряве трумно … хробачливе
А я ж могла для тебе хлопче…
Не бійсь мене… Сьогодні злива
Схилився хрест. Ростуть ромашки
На лавці пиво з зубах – чіпси
А я ж могла для тебе щастям…
Закуталася в тухле листя
Сльоза безйменна з потойбіччя
Впаде на хрест… вже не на долю
А я б могла до тебе бігти…
Крізь ніч, крізь вітер… над весною
А що слова? Що? Покаяння?
Тобі не шкода і не прикро
Душа розбуджена світанням
Тихенько плакала над містом

Ти сказав, що я - не ідеальна жінка
З не тими фізичними, інтелектуальними та іншими даними
Що я не танцюю танго, не граційна наче пір’їнка
Що мені ніколи не поставлять постаменту… навіть з каменю
Якого ж біса ти кладеш мене у свою нашпарену постелю
Накручуєш моє відьомське, посічене і попатлане волосся
На стрілки годинника, на люстру, на стелю
Це ритуал втрати ночі, чи сперми…. Мо’ досить?
Я ж бо - істинна не ідеальна жінка
Мені личить цигарка в зубах і стакан горілки
А не фотогенічні знімки
На колготках пустились стрілки…

Божевільня -
притулок для Наполеонів, Людовиків і Генріхів,
Маргарит, Альфонсин і Касандр,
притулок для стомлених душ,
яким набридло
розумно відповідати
на дурні запитання
і думати так,
як думають інші,
і навіть у дзеркалі
бачити риси того я,
яким бачать їх інші.
Божевільні
рідко бувають у відчаї,
вони не жалкують
за розбитою пляшкою вина,
їх не цікавлять економічні кризи,
не зачіпають чужі проблеми.
Божевільним
все одно навіть як їх звати,
головне, щоб у місячні ночі
медсестра дозволяла літати.
Божевільні,
усі люди, мабуть, божевільні,
просто вони не знають
усіх симптомів
втрачання здорового глузду.

Гірка кава на губах
зновути в моїх думках
разом з згубним нікотином
проникаєш всередину

Чашка з фарфору в руках
знову ти в моїх очах
наче сизий, гіркий дим
ти не хочеш буть самим

Сонце світить в небесах
знову ти неначе птах
вверх і вниз назустріч світлу
ти летиш як вільний вітер

Тріщинка у почуттях
знову я лише твоя
п*ю самотня свою каву
я назавжди постраждала

Дідові і братику

Побіля старої грушки пробилося
Ламким пагоном,
Квітливим початком,
Загнуздане в тінь смерті
Гагітливе співуче життя.
Що спершу росли удвох
Не довгий проміжок,
Займали відрізок землі
Та сонця,
То цієї весни
Жовтоплесих плодів
Матір понурила гілля
Чорним пруттям,
А грушеве серце
Проросло свіжим
Листям і цвітом
У синові чи то доні.

Життя – не скінченне.

Ти бачиш? Я стою у тебе за порогом,
Шепочу за вікном дрібним сліпим дощем,
Принишкла у кутку під брамою за рогом
І тінню пелюсток спадаю на плече.

Ти бачиш уві сні розмиту синю постать,
І блиск моїх очей у погляді чужім
Лишає по собі гіркий тривалий посмак,
Як кава й шоколад, як лайка навздогін.

Я зупиняюсь тут – завмерла у чеканні,
На відстані думок, у колі протиріч,
Застигла у тобі, мов у янтарнім камені.
...Лиш очі підійми і поглядом поклич.

18.05.07.

Сон кульбаби кульбабово
в’ється жовто
Довкола кучерявої голівки,
Потривожений пасмом дощу
І розбуджений косою блискавкою,
Ховається під зелений листок,
Допоки кульбаба кульбабово
приймає душ
На людський манер.

Руко-пагін відгортає
пелюстя-волосся
з людського обличчя,
що по-квітковому
відлічує час,
бо життя для них довге,
бо їм ніхто не сказав,
що вони не вічно животіють.

Квіти – по-людськи,
А люди – по-квітськи.

Якщо ми спалимо всі мости ,
То підемо берегами однієї ріки ,
З одного я , а з іншого ти ,
А між нами ріка і згорілі мости …

Ти зовсім поруч –ось твоя рука ,
Попереду дорога і все ширша ріка ,
Ми впенені в собі , я і ти .
А між нами сльози і димляться мости .

Я ще хочу побачити погляд твій ,
З під рідних, близьких і лагідних вій ,
Я ще хочу відчути ,як цілуєш ти ,
Та між нами вода і згорілі мости .

Я можу відчути ще твоє тепло ,
Ще можна вернутись де джерело ,
Доторкнутись легенько до твоєї руки ,
Ще можна зустрітись на початку ріки.

Та зустрілись з тобою ми посеред ріки ,
Де повінчали нас ангели рука до руки ,
І в дорогу назад нам нема вороття ,
Дорога назад довша за життя !

Романс співає вітер десь далеко,
Фальшиві струни та зірвав слова,
На серці стало чомусь сумно й легко,
Злетів би в небо та нема крила.

Залишиться лиш стукотом у скронях,
Шум поїзда ,який тебе повіз,
Перекидає вітер на долоні ,
Пусті сніжинки-забутий твій каприз.

Сніжинкою розтане на долоні,
Іскорка надії на любов,
Та серце- у твоїм полоні,
Стукоче все сильніше знов і знов...

Приспів:
Любов!Любов!Гаряче серце б'ється!
Любов!Любов!Хтось плаче,хтось сміється!
Любов!Любов-сніжинка на долоні!
Любов!Любов-в твоєму я полоні знов і знов!

Скільки можна себе тримати,
посинівши в зап`ястях рук?..
Не моя це Вина, мій Брате,
що невдалим був Долі Трюк.

Не роздати в просфорах Серця,
коли Серце у п`ятках б`є...
Не болить, коли Кривда в герці,
як Чуже Горе - не Своє.

Бо Чуже Горе гори згорне,
а Своє вкаже пальця згин...
Бо Своє Горе завжди Чорне,
а Чуже п`є у пляшці джин.

Повелося... за все платити,
я віддам Доброту відтак...
щоби мить у Тобі прожити,
щоби вмерти... не просто так.

17 Травня 2007

Я тобі заспіваю тихо
Щось сумне про печалі сині,
Про життя незбагненний вихор
І про те, що ми жити винні…
Я не буду мовчать лукаво,
Розіпну на мотиві слово,
А коли підоспіє кава –
Вип`ємо за Різдво Христове…
А тоді пересуди кляті
До сусідів відправим спати
І в прокуреній наскрізь хаті
Будем ранок новий стрічати…
…А на ранок усе зітреться
І залишиться тільки привид
На твоєму сліпому серці
Від пісень моїх хворобливих…

По запльованих тротуарах – лівою, правою.
Крізь густі краплини туману – шух, шах.
Душі, надушені фармофіалками,
Вуха, завішені стереобрамами
Дружно крокують в майбутнє.

По затоптаних дорогах історії – лівою, правою,
Крізь темні хащі ідеологій – шух, шах.
Люди з льоду, люди з криці,
Народи-купці і народи п`яниці
Дружно крокують в майбутнє.

По старенькому паласі, тримаючись за мамину руку –
Лівою, правою,
Крізь невідомість років, людей, марновчинків –
Шух, шах.
Моя донька в квітковому платтячку
Нехтуючи законами простору і часу
З майбутнього вертається до мене…

Від вітру долоні жовкнуть,
Стають неслухняними пальці.
І знову холодний жовтень
Зриває картон декорацій.
Стежки засипає листом,
Ганяє в саду дерева.
Свистить розбійницьким свистом
На вулиці день жовтневий.

«Ой свистом, свистом,
Мій кониченьку, свистом…
Та щоб не запала
Та доріженька листом…»

Печаль моя, сива мати,
Чого так здавило груди…
Я вийшов з твоєї хати
І в душу війнуло груднем.
І біло зробилось в полі
Та кінь мій все біжком-біжком….
А щоб він не брів поволі
Не западь доріженька сніжком…

«Ой біжком, біжком,
Мій кониченьку, біжком…
Та щоб не запала
Та доріженька сніжком…
Ой свистом, свистом….
Ой біжком, біжком…»

Вам знов ностальгії? Ну що ж…
Серед прілого лісу
Тіні охлялих думок сновигають у тиші…
Думати тісно… Сміятися, згадувать тісно…
Вітер колиску душі над проваллям колише…
Тихо й сонливо…

У світі віршована повінь.
П`яна мораль гріє губи у чашечці кави.
Двоє закоханих слухають вицвілу сповідь
Хворого місяця з ніжно-блідими руками.
Тихо й сонливо…

Бредуть мовчазні покоління
В пошуках істини, хліба й господньої кари..
Скривджений час зупинився зібрати каміння,
А замість дзвонів лиш дзенькіт порожньої тари.
Тихо й сонливо…

Шматує останні новини
Осатаніле від тиші й сонливості кодло.
Я тут сторонній. Я вішаю очі на спину.
Вечір. Розпуття. Слова...
І клубок біля горла…

Чи потрібні дурні кумири,
Філософські думки про світ,
Коли в серці сміється щиро
Тепла радість юнацьких літ?

Коли сльози – лише від щастя,
А від лиха думки біжать...
Може, й справді мені ще вдасться
Сонце потай поцілувать?

Може, й справді усе погане –
То лиш тінь від веселих хмар...
Крига посмішки не розтане,
І не згасне любові жар.

І ніколи, почуй, ніколи
Не забуду шалені дні,
Коли ніжно-тремтячі зорі
Посміхалися лиш мені!

Троянди плакали...
Рясним дощем пелюсток
Палахкотіли сльози золоті.
Їх серце зрадило.
У серці тихо й пусто -
Думки і почуття уже не ті.
Сльозини “дзень” та “дзень”
По кризі підвіконня –
То спогади тікали за вікно...
Мереживо пісень розкраяло долоню...
І кров тече з пелюсток – не вино.

Мій дід посивів на будові комунізму…
Він стільки цегли виклав на віку.
«Будова буде світла та залізна!», -
А виявилась з мокрого піску.
Мій дід утомлено киває на причини,
Мовляв, не ті часи, не ті вожді…
Він залишає після себе сина
І світлий слід на Вічності воді…

Мій батько постарів в десяту п`ятирічку
Залатуючи стіни від дощів,
Коли країна трамбувала гичку,
До брам майбутнього шукаючи ключі…
Мій батько зло вигадує причини,
Мовляв, сьогодні знову, як тоді…
Він залишає після себе сина
І світлий слід на Вічності воді…

Я виріс в час мерзотників й пророків,
Блювала від трибунних слів душа…
Мене навчали крокувати боком
І шматувати кожного вірша…
Можливо, є на те свої причини
Та мед життя тече по бороді…
Мені зосталось залишити сина
І світлий слід на Вічності воді…

У дитячій кімнаті
За дорослими іграми
Нас застала совість.
Грюкотить суворо.

Але двері незламні,
На замок зачинені.
Загубити ключ
Ти мені дозволиш?

Травень. 1990.
«Я сижу у окна, вспоминаю юность.
Иногда улыбнусь, иногда отплюнусь.»
Й. Бродський

Ні, не помилилися історики –
Час усе змітає невблаганно
І тепер вже «Волги», а не «бобики»
Глушать під райкомівським парканом.
І на гаслі свіжодофарбованім
Горобці цвірінькають про травень,
І повітря у квітковій повені,
І з-під тину лізуть перші трави.
І всім серцем хочеться патетики!
Десь далеко залишились зими.
Символом районної естетики
В прапорах червоних магазини.
Моє місто врешті пробудилося,
Порішило – біди всі від ката
Та від дурнів на яких молилося,
Від п`яниці пролетаріату,
Від колгоспів, що ледь-ледь цугикають
Та від недозбираного жита,
Та від планів перекритих гичкою,
Тільки ж треба жити ще та й жити…
Досить! Годі! Грім оркестрів чується
«Хай живе великий і невтомний!»
І трибуна вже вітає вулицю,
І «ура» кричать стрункі колони.
Я – як всі. Я з містом відсвятковую.
Транспарант намулює долоні
Та я йду щасливий і розкований
У червоній, радісній колоні.
Йду, димлю глибокими затяжками,
Я – звичайний провінційний геній
У звичайнім провінційнім Жашкові
Йду димлю, псую собі легені.
…А роки пливуть блідими хмарами
Десь у бік нової диво-ери
Над продмагами і культтоварами,
Над війною втиснутою в сквери.
Над моїм містечком линуть птицею,
Гул землі за хмари не сягає…
А на площі вічною правицею
Ленін сльози тихо витирає…

Чому - не знаю, а трапляється усюди:
що більше різного майна у тебе - менше
тоді таланту, мудрості, терпіння.
Ховати від самого сeбе статки? -
здається вирішенням хибним, неприйнятним…
І кожен крок поглиблює безвихідь,
яку сприймаєш за нову нестачу - статків...


2007

* * *
Кажуть, мертві сорому не ймуть.
Тільки ми так хочемо ще жити!
Дарував Господь нам хресний путь –
Доспівати б треба, долюбити.

Запрограмували на добро
Мудрі предки всю людську родину.
Не пасує їй рабів тавро –
Всі ми кровні діти України.

Час вже уладнати цей бедлам,
Визначитись з лідером толковим.
Поспішімо, люди, в Божий храм,
Поки кінь надій не збив підкови.

Forlorn, my Love, no comfort near,
Far, far from thee, I wander here;
Far, far from thee, the fate severe,
At which I most repine, Love.

Chorus-O wert thou, Love, but near me!
But near, near, near me,
How kindly thou wouldst cheer me,
And mingle sighs with mine, Love.

Around me scowls a wintry sky,
Blasting each bud of hope and joy;
And shelter, shade, nor home have I;
Save in these arms of thine, Love.
O wert thou, &c.

Cold, alter'd friendship's cruel part,
To poison Fortune's ruthless dart-
Let me not break thy faithful heart,
And say that fate is mine, Love.
O wert thou, &c.

But, dreary tho' the moments fleet,
O let me think we yet shall meet;
That only ray of solace sweet,
Can on thy Chloris shine, Love!
O wert thou, &c.

Попід тином осінь ходить
У брезентовім береті
Одинокі перехожі п’ють туману каламуть.
Пахне вітром і землею на моїй сільській планеті,
На моїй слизькій планеті,
Яка мчить крізь дощ і тьму.

Попід тином осінь ходить,
Нудить, загляда у шибку.
І білизною звисає тихих звуків тепла мідь
Мій сусід сьогодні знову
Дістає стареньку скрипку
І вишаркує на струнах щось із бахівських століть.

Попід тином осінь ходить,
Попід школою і клубом.
Своє вицвіле намисто розсипає у саду...
Я крихку сусідську скрипку слухаю безсилим слухом
Скоро їй обридне плакать -
Вляжеться і я піду.

Попід тином осінь ходить
У брезентовім береті.
Одинокі перехожі спльовують туманну муть,
А облуплені герої на гранітнім постаменті
Щось у цьому злому світі намагаються збагнуть...

Коктейль з кісток і кованих деталей
Важкими люстрами замішують вокзали
Де у кожному залі
Висить потенційний убивця,
А старий з бородою
Відтінку згорілого листя
Сидить віддалік пасажирами зайнятих лавок
На власному троні, що вміщується у пакет
Си
Лу
Ет
На пригаслому фоні
Без рамок ...

Тільки тобі вдається:
Ловити мій подих
І пропускати його поміж пальців
Вбирати губами їх екстатичне тремтіння
Змінювати тембр мого голосу
Єдиним доторком...

Іноді мені здається,
Що навіть тонучи
Можна до безпам’яті цілувати хвилі
Можна помирати зі сльозами любові
Наповнюючи солонуватим присмаком
Запріснілий від слів океан...

- Ну не обманюй, чуєш? Ні, не плачу...
(Коханий, помовчи мені услід!)
Ти мідяками слів насиплеш здачу
Жбурнеш, як рукавичку, той "Привіт!"...

Так, я уже іду. Звичайно, мушу.
І не дзвони, будь ласка, без потреби...
(...Дитина не малює очі тушшю,
Бо дуже часто плаче.
Не про тебе...)