Не став мене більше на паузу
І так ми погрались з часом,
Всесвітнього тони пафосу
Торкнулися снів завчасно.

Не грайся мною у ігри,
Я точно не з пластиліну,
Переступаючи зухвало прірви
Ми ледь дійшли – а тут руїни…

Не викарбовуй на мені ноти,
У мене немає слуху…
Ховала я за пазуху клейноди
Тримаючи тебе за руку…

Не даруй мені більше мрії,
Безліч їх – вже нема де діти…
Адже знаєш, що я не умію
Так як ти – крізь сльози радіти…

З жасмином зелений чай,
Ледь тріснуте горнятко
І ллється сум із нього
краплями на стіл,
Я розташую блюдця по порядку,
Окраєць хліба
поділю навпів...
Сум постелю на підвіконні,
Позатуляю спогадами шпарки
І не помічу відбиток на скроні,
Рахую мов зірки - цигарки...
Такі тобі незвичні ритуали,
Для тебе чи для себе зачинаю?
Кохання простелила при порозі
...Облиш...
Дверей не зачиняю...

Я вириваю тебе із себе...
...Викорчовую...
Боляче колять руки
Бур`яни твоїх слів...
...Спогади знов засівають кохання...
Воно приймається...
Я навіть його не доглядаю...
...Проростає...
Я мрію тебе викоренити...
Та марно...
Ти - бур`ян...Моє серце - вдячний грунт...

А місто вдяга потворну
Подвірно-ліхтарну вуаль.
По небу пройшла, як горлом,
Кривава горизонталь.
Зночіло і запеклося,
Прослалося темним димом.
І вулицями ще досі
Тремтіння блукає дивне.

Знов вибори! Цікаві, як туфта.
Система - ідеально пропорційна.
В цілому й суть кампанії проста,
І локшина на вуха традиційна.

Принаймні, запитай про список лиш -
У відповідь почнуть тобі "втірати":
Шановний, любий, ти дарма тремтиш,
У нас самІ достойні кандидати!

І промовчать про те, що знають всі -
Й у пресі можна прочитати нині:
Достоїнство зелене в тих осіб,
Які стоять у прохідній частині.

За ці місця ух розцінки значні -
Там суми семизначні, взагалі-то.
А чом би їх... не вивести з тіні?
Навіщо те достоїнство жаліти?

Раз так, то хай місця у списках вже
Відкрито продають з аукціонів
І сплачують податки у бюджет
З отих горбом зароблених мільйонів.

Це ж як - прикиньте, люди добрі, - враз
Частина в нього виросте дохідна!
Прийми такий закон! - даю наказ
Новій ВР. Громада, бачу, згідна?
Вересень 2007

Як було? Ми з Нею стрілись...
А коли? Тоді! Де? Там!
В хід пішли Амура стріли...
Стоп! А це вже збитий штамп.

Гірше того: стріл вам? Дулі!
Тільки в спорті є вони
Та у фільмах про минулі
Різні справи давнини.

Хоч Амур - божок античний,
Поміняв уже і він
Лук із сагайдаком звичний
На озброєння нові.

Того дня і вміло, й ловко
Він ракету запустив -
Ядерну боєголовку
В моє серце засадив.

Сильне почуття, мов атом,
В мене викликав божок.
Їй же - хоч би з автомата
В серце вистрілив разок!

Нерозділене кохання...
Рік ходив, як ідіот.
Довге лірики писання...
Все спалив я потім, от.

І тепер не говорімо
Про біду... фігню, пардон -
Мого серця Хіросіму,
Котру вчверив Купідон*.

Я сказати вам не проти,
Що за це Амуру втяв:
На окрилену сволоту
Ще й яка чекала „мстя”!

Розповість про її принцип
Добрий анекдот один.
Стоїть п’яний на зупинці,
Поруч - справжній крокодил;

Він вередувати сміє...
Врешті п’яний пригрозив:
„Зараз я протверезію,
І ти щезнеш, паразит!”

Хай же буде вам відомо:
А для мене - щез Амур.
Я не радив би нікому
Поклонятися йому.

...Що ж виходить: я лишаю
Без любові кров і плоть?!
От і ні. Дружину маю.
Просто дав її Господь.
__________
*Купідон і Амур - два імені одного
божка кохання (він же Ерот, він же Ерос).

Стіну обвивши голими руками,
Замерз на грудки дикий виноград –
І ягідки, як чорно-синій град,
Завмерли, і не впали…Так роками
Ми висимо на гілочці одній
Засушеній…І спільний сніговій
Нас обмітає…І отак до скону
Ми творимо одне гіркаве гроно,
Де є закон – останній, як вина:
Що мертве – те не дасть уже вина,
Хоч як не грій – уже не відігріти
Живе осердя…Виноградодіти
Притрушені, притишені снігами
Притулять руки до лозини-мами,
Вростуть у цеглу посинілим тілом,
Орнаментом, де тло смертельно біле,
А в’язь хрестів – чи хрестиків – чи долі –
Спеклась на чорне… І сніжинки кволі
Пливуть, як вірус, через пуповину
У виноградну душу Батьківщини.

сповзти по стіні, лягти на підлогу

покарати себе надхолодом

я сьогодні слабка, і здається не можу

збагнути це тільки розумом

написати листа, зізнатися прИсмерті

неабияко на частини

роздерти щоденник у якому віршики

лікуються соком калини...

крапають з вен вишневі капельки

сьогодні вдягаюсь в червоне

холод пронизливий нового значення

набуває, як погляд солоне...

Була в броні байдужості незборна,
тепер довкола муром рукотворним
твої обійми зведено. Стіна.
За нею я - царівна чарівна?
Ця пара рук, як захисне закляття,
І вже нема потреби виставляти
іронії разючі колючки –
Пораню ще. А ти так близько тулиш,
що знаків запитання рій сутулий
втрачає чи розпростує гачки,
де на сувої наша гра почата.
І лагідні ці жилаві лещата,
тримають міцно, щоби знову я
не розлетілась в міріади «як»,
у незліченні «хто», «чому» і «нáщо», -
Я не повірю, що буває краще,
ніж так.

Квітневий день, –
похмурий, сірий:
дрімають квіти у бруньках;
лелеки сплять
і бачать вирій
в своїх пташиних дивних снах.
Дрімаю я,
дрімає став,
куняє щука у ставку,
карась – і той десь задрімав, -
а ні хвоста у рибнику.
А десь там кіт
чекає риби –
муркоче в теплому кутку…
Лиш джміль старий
бриньчить на дримбі
у нерозквітлому бузку.

Під наглядом ночі
Як завжди не можу заснуть,
За позовом серця
Вірші недолугі римую...
Бродячі думки
Нерозумні надії несуть –
Калічать строфу
І слова по порядку ґвалтують.

П’яниці-дощі
Захмеліли і ллються вином,
А збочинець-місяць
Тихенько з-за хмар підглядає,
Як осінь зібрала
Вітри всього світу разом,
Приспала дерева,
І одіж з них тихо знімає.

Замріяний час
Зупинився на позначці „stop”,
А я не чекав
І, як завжди, не буду чекати:
Я буду робити
Іще не одну сотню спроб
На сірих листах
Недолугі вірші римувати!!!

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Обшарпана душа і рам’я зношене...
Знеможений, чи годен я благань?
Ще вчора ти пішла від мене, осене,
Повірнице розпачливих жадань.

В моєму возі – дивною розворою
Жага невибута, їй право, вигляда.
Ну, хто закрижанілий лан розорює,
Пройдеш на плуг – і жодного сліда...

Дорога болю з карбом незатоптаних,
Загублених у безвісті слідів –
З чиїмись сподіваннями і втомами...
Хіба такої долі я хотів?

Хіба – з колиски – віру в силу сволока
Я всотував у серце надарма,
Хіба рокований я був під волю Молоха,
Якому і жертовника нема?

Мій виднокіл сум’яттям захурделило...
На рунах мрії – ожеледь зневір.
В три нитки чисниця – НАДІЯ. Тільки де вона?
Безкрая путь весь час під косогір.

Він загубився непомітно,
Його шукав я день у день,
А він беріг у собі світло
Та знаки невідомих ймень.

Я щось писав,
колись,
до когось
Та стрічки сплутали слова.
(Коли заглиблювався в логос
На аркуші творив дива!)

Та, що ж тепер? А є лиш згадка!
І клаптик незгорілих слів
Ще й досі в серці бережу відгадку
Хоча вже сам я спопелів.

Перемелеться все і повернеться! Впевнений, Ладо!
Відлютує зима і поступиться вірі досада.
І новітня весна приголубить загонисті первні,
Бо „нема вороття” – то лишень аксиома повернень.
1996.

Непорочна ніч
вже викричала всю свою тишу,
розхлюпалась митями,
котрі просочилися втратами,
так схожими на вічність,
у підсвідомість.
Ми збудували місток Забуття
через струмінь єства -
неприкаяні поцілунки
мостилися пристрасно
та перемінно.
Насолода
оволожила тіла,
обезлюднила розум,
знепритомливо дихала
пучками пальців
та хвилекрилим лоскотом
перебігала по грішній стежині.
Віднині й до віку
камінь завбільшки
стиснення розгубленого серця
відліг -
і потекла кров
не тамуючись,
не холонучи від здогадок.
Так легко було
довіритись звіриному поклику,
розтулитися квіткою любощів,
відчувати настромлення стогонів
на недоліки подихів,
вимальовувати кожен огин
очікуванням на наступний рух.
Від плюскотіння митей
заплющувались очі,
виринали та рвалися до неба,
тамуючи невблаганну спрагу,
напів-птахи і напів-зорекради.
Не така й вже велика
Твоя таємниця, Любове,
коли її навмисне розшепотіли
устами відвертості,
переповнені звабами,
дотики.
Нехай догойдає нас,
вилітається до знемоги
бажання -
огорнувшись тілами,
ми відчуємо,
як розчиняється
у розбурханих ласках
буденність.

18 Листопада 2007

У тебе нема води і світла?
Мабуть тому, що ти не платиш вже близько року
за комунальні послуги.
Тобі світить сонце і не потрібен телевізор.
Тебе не цікавлять новини?
Бо у тебе нема опалення.
У тебе є тепла ковдра, брудна підлога
і велике вікно, в якому зараз світить сонце.
Замість ліжка - великий матрац,
який лежить на брудній, обшарпаній підлозі,
Старий, пошкрябаний дерев"яний стілець
і гірсть попелу біля ліжка.
Ти або спиш, або палиш,
інколи щось нотуєш у зелений радянський зошит.
Ти півроку не виходиш з дому,
бо боїшся розчаруватись
Тремтиш під душем,
в якому давно вже немає води.
В туалеті їржа, ванна покрита грибами.
В горшику на вікні росте ганжа.
Сірників не вистачає.
Грошей давно нема.
А виходити на вулицю стрьомно.
Там закінчується простір
І загораються ліхтарі.
Вони освітлюють тобі шлях,
Так і не дізнавшись,
Що тебе такого давно вже нема.
Тебе взагалі нема і ніколи не було.
Бо це лише мій сон.
Тихий і страшний...

Дивлюсь у мутне вікно:
Поля і дерева,
Трава, сніг, дощ, літо.
Я лечу в безодню.
Я мрію.
Думки ховаються, але не так, як в дитинстві.
Ми не граємо в хованки.
Ми граємо в життя.
Я чула ліс так,
Як не чує його ніхто.
Ліс – це ідея смерті,
Це мета сенсу.
Боротись не означає отримувати.
Отримувати – втрачати.
Світитись можна не лише зіркам.
Губитись не лише в тумані.
Читати – губитись.
Заблукавши – помирати мовчки.
Я не шукаю інший світ,
Бо я знаю, що я вже там.
Залишаюсь і біжу,
Але не за власним бажанням.

Я відкрила браму тоді,
Коли її відкрили за сотні років до мене.
Я дихала зимою
Коли пекуче сонце жарило мої плечі.
Я чула голос короля
І не чула свою душу.
Я знала що мені буде душно
І знала що буду сміятись.
Я плакала і ковтала сніг
Він такий не схожий на землю.
Він такий тихий і теплий.
Я гнучка.
Я сама.
Я тут.
І мене тут нема…

Проміне промінь і вдарить грім.
Хвиля підбиє голову.
Пісок потрапить в легені.
Поцілую і відпущу.
Фізично, а не морально.
Вийде сонце, вийду з лиха.
Втрачу свідомість, втрачу душу.
Втрачу силу.
Як же я хочу втратити любов…
Втратити піднебесся, сльози і думки.
Звідки їх стільки тут? Хто вони?
Нащо?
Чекати і знести хвилею.
Піднятись і вдаритись знов.
Закричати…
Але почути лише тишу….

Місяць і хвиля хапає мене за п’ятку.
Я занурююсь в пісок
І ковтаю сльози з рештками сонця.
Місячне сяйво освічує мою душу
І губить в літньому повітрі.
А зараз майже зима,
Тиша…
Я бігаю голими п’ятками по піску,
Який такий схожий на
День або сніг.
Падаю і встаю.
Я вся мокра від хвиль.
Хвилі тепла і ночі.
Хвилі дихання і запаху солі.
Що таке коли за тобою грає музика?
Як це, коли світло дискотек вже позаду?
Пляж, хвилі, водорості.
Ніч. Тиша і галас.
І мокрі п’ятки.
Я гублю в морі минуле і знаходжу в повітрі майбутнє.
Що таке коли вас троє?
Це теж саме, що й коли я одна.
Але я є вітром, який підіймає хвилі в морі.
Я є піском який забиває рани,
Засмічує мозок і
Розсипається поміж пальців…

Мене легко і затишно
В своєму великому тілі,
В своєму маленькому світі.
Де крім мене є лише моя тінь.
Я не маю тут люстерок,
Я маю тут печінку.
Маю задуху.
Це не театр – це гібрид,
Який ще не визначився з набором хромосом…

Всюди сніг, а ми бігаємо мокрими калюжами.
Шукаємо притулку для замерлих кошенят.
Вони дивляться на нас голодними оченятами.
Вони прозорі як вода, наповненні жалем і страхом.
Вони янголята, які переплутали коридори пекла і раю.

Ми не розуміємо де ми.
Хто ми? Кошенята? Пінгвінята? Каченята?
Ми люди, чи ми дерева?
Які встромляють свої корені у все живе.
Ми так само знищуємо фундамент.

Ми не будівельники - ми мерці майбутнього.
Не доводимо нічого до кінця.
Навіть секс не доводимо до кінця.
Слухаємо і киваємо головою.
Ми запрограмовані дешеві китайські роботи…

Я розбавляю його ацетоном.
Дехто вчиться на хіміка.
Дехто читає Булгакова і досить сильно занурюється.
Дехто само реалізовується, але виходить трохи за слабо,
бо досвід відсутній.
Дехто розрулює приватне, яке без сенсу.
Дехто крім пива не бачить життя. А обличчя вже як качка.
А я розбавляю його ацетоном

Дехто шукає. Невідомо якою мовою.
А я читаю, для тебе незрозумілою.
Ті, хто це писав вільні і незалежні.
А ми ще й досі лишаємось комусь винними.
Я дивлюсь в палітурку Пйонтека і хочу зрозуміти теж саме.
Він абсолютно однаковий цими мовами
і його не варто перекладати.
Бо все лишається без змін,
лише маленькі літери на білому папері….

Осінь, розлука
Коханню вінець
Все пролетіло
Досить, кінець.
Летить павутиння
У вирій небес
Щастя і радість
Буває без меж.
Осінь чарує
В обійми бере
Збудить бажання
Наснагу дає.
Серце твоє
Молоде, як вино
Зріє в льоху
І надію дає.
Осінь похмура
Осінь сумна
Зрада в коханні
Доля така.

Ми творимо культуру своєю грою.
До біса піаніно, театр і повітря.
Насолода брехнею, а може таємністю.

Щирість будемо міряти шафами і виделками.
В холодному і брудному туалеті, де на стінах розбита плітка.
Інколи її замальовують тупими зізнаннями.
А я дивлюсь в люстерко і бачу ручку від унітаза.

Тепер вона вовк, яка з’їдає добичу.
Хана, тобі дівчина. Ховайся.
Він не допоможе, він помре першим.
Все буде тихо і без шуму, ніхто і не дізнається крім мене.

Больно буває не тільки від болю.
Не плач, суко, ти й не помітиш, як зникнеш з моїх горизонтів.
Тримайся за кисень, якщо він захоче щоб ти його торкалась.
Чекаєш на теплоту? Чекай на біль…

Комусь ікона,
комусь робота,
комусь щоденна
фетишна турбота,
без неї можна
пісні співати,
спокійно їсти,
спокійно спати,
і можна гроші
складати в конверти,
і можна жити,
але не вмерти...

- Як зліпити зі сніжку
Нам усім по їжаку? –
Запитали ми у тата.
- Тут уяву треба мати, -
Каже тато. - Покрив – глиця,
Бузя – шишечка згодиться.
Ну, а вічка – то зернята,
Лапки – з гілочки, малята.
От і будуть їжачки,
Їжачки–сніговички.

Как сделать себя одинокой,
Как сделать себя печальной…
В словарном запасе - ноты,
Но грустно от их признаний.

С осколков немой заботы
Соврать о начале веры,
И снова остаться взрослой,
Бросая из сердца серу.

Зачем же любить предлоги?
Мне проще немой остаться,
Я стану, может, Венерой,
Чтоб с Марсом не расставаться.

ніч напекла калачів
сіяла їх по небу
скільки ще їх у печі
скільки впаде без потреби

падають зорі вниз
внизу помирають люди
переходять у пил у слиз
переходять у попіл буднів

там на небі є мій калач
я його обгризаю зроду
ніч підступна як демон-палач
крихту зоряну кида у воду

я скручусь як калачик в траві
цвіркуна поцілую у вухо
ходять мертві і сплять живі
зорі падають в землю глухо

Тебе б спіймати - не спіймаєш,
Мій сум вже вітер розвіває.
Тебе б спитати - не спитаєш,
Слова у горлі застрявають.
Тобі б писати - не напишеш,
Лиш у думках вірші залишиш.
Тебе загубиш, вже не знайдеш,
В твоїм коханні давно я зайва.

Пензлі взяв мороз-маляр
Та малює квіти.
Має він чудовий дар
Інеєм творити.
На зимовому вікні -
Проліски, рум'янок,
Білі айстри осяйні,
Хризантем поранок...
Ще й троянди - цвіт прикрас!
Білосніжні квіти,
Що в мороз зігріють нас
Спомином про літо.

• "Народна"
Осінь. По вінця
налити і випити...
Слушна пропозиція.

• "Високочола"
Пастель осіння...Подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем
Стаєш взірцем, вона - терниною.

• "Класична"
А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою...
О леле, тать... Невже з тобою!?

Спадає світлий дощ на сірий пил.
Дерева в дворику заїзду
Ставатимуть від нього зеленіші.
Ти ж, пане, випий це вино раніше
Твого відходу -
Бо в тебе вже не буде вірних друзів,
коли під'їдеш ти до брами Го.

Ти мені сьогодні снився.
В темряві сухій і млистій
Ти стояв, дивився в небо.
Урочистий, світлий, чистий.

Ти мені сьогодні снився.
Я відчула твої губи.
Ти шепнув мені ледь чути:
«Там, де я – тобі не бути».

Ти мені сьогодні снився.
Погляду холодний чорний шовк.
Ти мені сьогодні снився.
Снилось те, як ти пішов.

Щось схоже із сумом,щось схоже із страхом
Щось біля чого так близько стою,
В свідомості,в паніці з жахом
Повільно висмоктує душу мою...
Повільно вселяє у мене зневіру
Питає-навіщо я прокидаюсь?
Чому я чекаю?Навіщо в щось вірю?
Щось хочу і мати це намагаюсь?
І я опускаю руки...а через мить піднімаю-
Це гасло моє "Не здаватись!"
Навіщо?Я справді не знаю-
Я просто живу,щоб дізнатись.

Плач моє серденько,плач моє любе,
Осінь на дворі і сум на душі.
Він вже з тобою ніколи не буде,
Ви тепер знов незбагненно чужі.

Він промайнув і зникнув як дим
І дарма що ти ніпрощо не шкодуєш-
Він вже ніколи не буде твоїм
Більше нічого ти не відчуєш.

Плач моє серденько ,плач моє любе-
Розірвись на дрібні частини
В твоєму житті вже ніколи не буде
Такої як цей чоловік людини.

Дивіться на нього мої любі очі-
Він в цьому місті як сонце ясне
Плач моє любе серце жіноче-
Це сонце ніколи не буде твоє.

Дивіться на нього,ніби в останнє
Минається все,минеться і це.
Як шкода що це не взаємне кохання,
Як шкода що ти не кохаєш мене.

Плач моє серденько,плач моє рідне-
Він забуває про тебе.
В нього вже є усе необхідне...
Йому від тебе нічого не треба.

Він такий сильний що не зламається,
Він здійснює сам свої побажання.
Навряд чи такий чоловік закохається...
Хібащо він сам шукає кохання.

Гомер не умер, только лишь ослеп
Под зуммер мух в полуденной клоаке.
Звенели гусли, цвёл болиголов
И львиный зев глушил площадный рёв
Давно не существующей Итаки.
Его ловил Асклепий - не поймал.
Куда как хитромудрей Одиссея
Он пыль дорог перетирал и сеял
В неё слова, отмытые от плевел,
Слова, навек избавленные жал.
Восходы за восходами, топча
Дорожной грубой обувью по всходам,
Его слова вминали тьмы землян
В бока земле, но будет Мандельштам
Читать пути у мысов по губам
И будут корабельные глаза
Глядеть в него с экранов эхолотов.
И ветер будет нам протяжно петь:
Входящих список мёртв до середины...
Но слышно, как Гомер идёт на свет
И каждый незначительный предмет
С огромным миром связан воедино.
Арго разбит. Ложится на ребро,
Как охра на прибрежную холстину.
Скрипят уключины, им в такт скрипит перо...
...Так Кто-то наверху даёт добро,
Стихам перерезая пуповины.

Кисломолочні красені
Приваблюють тільки мух.
Мухи виляють стразами –
Блиск не очей, а вух.

Близько тілА до грішного.
Танці у стилі транс.
Що у напій підмішано
З назвою „Kiss from France”?

Коротко-витривалістю
Стомлена вже любов
- Я б залишився із радістю...
- Не треба, все супер... Go!

Снігом глицю притрусило,
На смереці білка сіла,
Біля неї білченята
Почали гуртом гукати:
- Зимо, зимо, сніговице!
Білосніжна чарівнице!
Снігом землю укривай,
Від морозів захищай.
Щоб гриби були улітку,
Щоб земля зростила квітку…
Щоб комахи та звірята
Мали влітку що збирати.
Щоб тебе в пухкій обнові
Стріти знов були готові.

Парує день, як з чайника окріп,
Це так земля зітхає в післягроззі,
І розлилися краплі по дорозі
Калюжами мутними. До воріт

Небесних я постукала, мов грім,
Не відчинили, прилетіла марно,
Чи я іще жива, чи просто хмарно,
Й святі мене не бачили? А втім,

Жива, то добре, а як ні, то ні,
Бо й так все полетіло шкереберть,
А смертні не вирішують за смерть,
Мій Отче, ти за все пробач мені..

Аж раптом повертаюся до тями,
Немає крил, немає як літати...
І все, що бачу в сутінках палати-
Заплакані і добрі очі мами...

Згасає мить, неначе блискавиця,
Що вже перегоріла у грозі...
Стоїть веселка на одній нозі,
І я жива! Це просто мені сниться...

Ти поруч мене наче стіни в домі,
А так хотілось щоб хоч клаптик неба…
Мені уже давно напівлюбові непотрібно,
Ну хоч би напівправду – ось що треба…
Я не ховаю очі – знаю винна,
Сама тебе зробила я стіною
Так боляче що я тепер повинна
Щоранку воювати зі собою!!!

Тебе немає – ти лиш дзеркала малюнок
Чи мрії фото, у альбомі вікон,
І довгожданий так раніше поцілунок,
І це "почесне"... – бути чоловіком…
Усе пусте – коли болить обманом
Любов – яка грозилася довіку…

Проводячи нікому непотрібні паралелі,
Я мріяла про те, що не збулося…
Немає в нас с тобою жодного подібного алеля
І ще дивніше звідки почуття взялося…

Я божеволіла коли тебе не знала,
Пророчила тебе собі
Чекала…
У хаос почуттів я поринала,
Відаючи себе тобі
Я оживала…

Плекаючи нікому не потрібні мрії,
Себе обманом калорійним годувала,
Тебе я для якоїсь істини зустріла?
Тебе я для якоїсь місії чекала...?

Шукаючи нікому не потрібні рими,
Пишу тобі листи, нечутним словом…
І всесвіт наш комусь такий незримий
Із мого ока скапав болем…

маленькими кроками
по зв*язкових дротах
бентежила душі героїв
в книжках
шукала майбутнє
у душах людей
які потопали
у світлі
ідей
не було
не бачили
але хотіли
плювали
топтали
а потім летіли
здавалось що риби
та крила росли
діагноз:
ви мабуть духовно зросли

02.2007

Морквоносий Сніговик
Вранці вийшов за поріг -

Взяв лопату сніг прибрати,
Взяв мітлу, щоб підмітати,

Взяв санчата, щоб піти,
В лісі дрова запасти

Ну, а там спекти пиріг,
Запросити в гості всіх:

Ведмежатко, зайченя,
Їжачка та білченя...

Завітай до нього, друже!
Сніговик чекає дуже.

Я перестала молитись…
Ти віриш у Бога…?
Втомилося диво у мене з під серця
мені шепотіти про вічність…
Лиш пустка…
Так тихо в моєму житті як ніколи…
І ніби здавалося спокій це добре…
Та трішечки страшно, що з смертю межує…
Було - проминуло і спогадом стало,
В долоні залишилась тільки світлина
Коли мала все то було замало…
Я грішна…
Ти – Всесвіт, а я лиш людина…

Брудніють омиті ноги
від зречень і зради,
якої вам ще допомоги,
якої поради,
якого ще болю
він має зазнати,
щоб ви зрозуміли:
любити – не значить
карати,
чи, може, хтось інший
захоче
на гору ту пішки?..
.............................
– Скільки терпіти, Отче?
– Ще трішки...

На пательні льодяній
Та на плитці крижаній
Хуга їжу готувала,
Сніговія пригощала:

- Їж, мій любий Сніговію,
Готувати добре вмію.
Пригощу тебе сніжечком,
Ще з інистеньким краєчком.

На десерт - бурульки свіжі!
Тож берись хутчіш до їжі.
Будеш нею смакувати,
Будеш гарно працювати!

Скомкано осені тьмяний глазет.
Знов гайворонню ім’я – легіони.
Світ паперовим корабликом тоне
В безпомилковості зимніх прикмет.
Мов неприкаяне клоччя газет,
Вітер розносить жалі, заборони...
Тільки тополь переплетені крони
Згадують зелень весняних тенет.
1997.

Відмалювалась осінь -
згубила подих листям,
впіймала погляд божий
на паморозь і цвіль,
по вінця наливала
хорали в серце чисті,
а на очистих вікнах
запричастила біль.

У пролежнях надії
думки осиротілі -
то просять в неба ласки,
то виїдають зір.
Та ні душа, ні серце
не сплять в земному тілі,
хвилюються від вітру
і тягнуться до зір.

На звалищах галактик,
де чорним мітять діри,
Господь ховає світло -
вистоює вино.
І впитися так легко,
ледь пригубивши віру -
приймати пале листя
за золоте руно.

16 Листопада 2007

Я знаю, це боги нас покарали,
за те, що у минулому житті не вірили в любов...
Терпи,мій любий, хоча б і до печалі
Я ж зроблю краще - піду геть, щоби вже не любити далі...