…доживу до весни і проп`ю
капелюха
там вже буде сонячно
і сухо
там не буде ні дощів ні
завірюхи
та ще мороз як та лиха
свекруха
і капелюх
ховає вуха…

Дерева з Богом
розмовляють через дощ...
Мільярди крапель
падають на листя,
І кожна крапля –
своєрідний лист,
В якому інформація про Всесвіт
Передається
людям із небес!

Дощитиме далі. І дні на холодних колесах
Кружляють по колу… Калюжі розбризкує ніч.
Сумні парасолі причалять на вранішню месу,
Де звуки органні розвіють приземлений кіч.
І перші акорди послухають вікна і вітер,
Зашторені мрії лишають сліди для живих.
Душа упокоєна, вільна від нас і від світу,
Спиняє хвилини для інших краплин дощових.
По той бік порогу – нема клопотнечі й гонитви,
Німа порожнеча за бабине літо хапа…
Душа упокоєна просить тепла і молитви,
І світ заспокоїть листок, що на клавішу впав.

Ти мене розумієш. І не помічаєш,
Як тепер захлинається дощ за вікном.
Оцинкований стукіт на нерви діє -
Тарабанить по відрах домашній гном.
Ти мене відчуваєш і знову віщуєш
Пречудову погоду, хоч віють вітри.
Ти мені піддаєшся. І більше не чуєш,
Як обстукує мури каштановий крик…
У кімнаті в нас тихо. А блискавки крають
Дощі, що затоплюють місто цілком.
Ти мене потребуєш. І, певне, не знаєш –
Гріє душу обручка золотим пояском…

…Там свічки вже горять в свічниках. І старенький слуга
нам готує постелю. Там стелі високі, як небо.
…Перейду це мовчання - по пояс у мертвих снігах,
щоб дістатися врешті до тебе- живого - до тебе.

Сивий хлопчику бідний - цілую зів’яле чоло,
перестояний спокій снодійно вколисує вени.
Ми розпалим камін - як тоді, у підвалі, давно -
і від того вогню оживуть золоті гобелени.

Запилюжена вічність, і гості - чи тіні гостей -
пропливуть по покоях - сувоєм - до білої зали…
Срібна тиша колише відсутністю слів і смертей,
ми такої бажали, згадай-но, такої чекали…

Чорна амфора трісне - вино потече по руках,
срібнодзвінна тареля, як місяць, впаде на підлогу…
Чуєш голос, коханий? - Глухий і гортанний, як страх? -
Це розкаяний Вершник говорить з усміхненим Богом.

ти повернешся вкотре побачиш руїни і зайдеш
цей храм розвалився на сотні маленьких цеглинок
позолоти забрали... дощі... закохались в пейзажі
і замість молитв сльози-біль... конкуренція... ринок...

Я знову на піску будую
Палац із вітру і роси...
Свій спокій мріями руйную
І в тиші чую голоси.
Ті голоси мене все звуть,
Я опиратись їм невзмозі,
Та як мені про біль забуть -
У нього я давно в облозі.
І круг палацу виростають
Кущі тернові і полин,
А в небі ворони кружляють,
Та сповільнився часу плин.
І я не знаю як зарадить
Протистоянню почуттів -
Кохання своїм світлом надить,
Та на шляху біль стіну звів.
Ту стіну я розбить невсилі
І сльози у очах бринять,
Й лиш мрії мої сизокрилі
В чарівний той палац летять...

Україно-нене, біла лебедиця...
Висиха при старій хаті
Дідова криниця...
Онучата ж подалися
До міста шумного,
Де чекають їх розваги
Життя дорогого,
Їх чекають ресторани, клуби,
Різні "party"...
Не побачиш рушника
Ти у "стильній" хаті,
Не потрібна нині франту
Вишита сорочка,
Й про своє коріння в батька
Не спитає дочка.
Загубилися в минулому
Звичаї й обряди,
Та й тому, що залишилось,
Ми не дамо ради.
Навіть мову прадідівську
Забули нащадки,
Й про своє страшне убозтво
Не мають і гадки.
Що з тобою буде далі,
Нене - я не знаю,
Та щоб схаменулись діти твої
В Бога я благаю.
Щоб побачили, незрячі,
Яка ти багата,
Як прекрасна земля твоя,
Як мова строката,
Як історія звитяжна
Славою покрита,
Предків кровію полита,
Сльзами умита.
Щоб не сміли, юродиві,
Тебе розпинати,
Бо не знайде щастя той,
Хто глумиться з мати.

Дивишся страху в очі бездонні
Правди шукаєш у забобоні,
Камінь надії точиш сльозами,
Віриш, бо любиш її до нестями.

Сумно вдивляєшся в очі веселі,
Бачиш байдужість в душевній оселі.
В Бога питаєш:
– Як жить мені, Боже?
– Знай, що життя за любов завжди довше!..
08.02.07 :)

Зав`язати у вузлик нікчемне нажите добро:
Кілька усмішок, кілька удач і розваги словами.
Ще найперший Адам не хотів віддавати ребро.
І минають віки. А ніщо не змінилось, Адаме.

Я свій клуночок-вузлик-надію зібрала сама.
Вимагати у Бога побільше тепла? Терпіння?
…І кидала монету. І випала - Колима.
Врешті-решт, чи не байдуже, де починати спасіння?

Що ти хочеш, Адаме? Зі мною – мої гріхи?
Вже не шкода тобі для мене одне реберце?
…Та гординя – мій гріх – все роздмухує темні міхи…
Мало. Мало, Адаме. Тепер мені треба серце.

Я візьму тільки вузлик – в руки.
На плечі – душу.
Будуть довгі дороги у поросі і смолі.
Не на прощу, не на спокуту, а просто – мушу.
В цю найдовшу дорогу крізь кожне із кіл Землі.

Я просто пила чорну каву,
Думками гріла аромат.
Душа вела розмову жваву
Із серцем… Серце – автомат…

Не квітне нещасливо-ніжне,
А гине у пустій журбі.
Хоч добре знає, що не пізно –
Ще можна все сказать тобі.

Але ж те Серце гордовите…
Воно страждає, та мовчить.
Із пам'яті твій гріх не злити –
Воно ніколи не простить.

Я чекаю на тебе, чекаю,
Час навмисно, підступно стоїть,
На годинник весь час поглядаю,
Як у двері минулих століть.

Час стоїть… так нестерпно чекати
І секунди й хвилини стоять,
А години чеканням роз’пяті,
Так відверто, так гучно мовчать.

Знов розминулись руки,
Мряка німа й пуста.
Тонко прославшись бруком
Сніг учорашній тане.

Мряка, немов розлука.

Сонно дуби чорніють,
Вітер збиває з ніг.
Вірити вже не смієш –
Хто я і що в мені?

Двері тобі відкрию...

Та поміж нами знову
Прірва на двох одна.
Вичерпано розмови –
Так буде легше нам.

Я не сказала слова.

3 лют’ 06р.

Я пью за разоренный дом,
За злую жизнь мою,
За одиночество вдвоем,
И за тебя я пью,—
За ложь меня предавших губ,
За мертвый холод глаз,
За то, что мир жесток и груб,
За то, что Бог не спас.

27 июня 1934, Шереметьевский Дом

Он любил три вещи на свете:
За вечерней пенье, белых павлинов
И стертые карты Америки.
Не любил, когда плачут дети,
Не любил чая с малиной
И женской истерики
...А я была его женой.

9 ноября 1910, Киев

Розлогі шляхи
нас манливо зовуть,
звабливі і гарні.
Та гірше трухи
і зміїних отрут
є правда вульгарна.

Не знають прості,
що в своїй простоті
грабують не себе.
Що плачуть святі:
завдяки глупоті
мілішає небо.

Ти ж легке відкинь,
і живи в боротьбі,
бо ти є - людина.
бо ти є - один,
бо - сам по собі,
бо ти є - не з ними.

Іди через біль,
через холод і град,
та ночі безсонні.
Попереду - ціль,
тож ні кроку назад,
тамуй в собі стогін!

Ти бачиш сліди
тих великих мужів,
обранців високих,
що шлях свій пройшли,
не схиливши голів,
карбуючи кроки.

Льодисті вітри
збивають із ніг,
засліплюють очі.
Та треба іти,
через дощ, через сніг,
і вічне "не хочу",

іти до кінця,
поки сила в ногах.
Іти, бо так треба.
Дорога оця
є до Істини шлях,
є шлях твій - до себе.

Спокій життя вбиває,
Ґвалтує мозок і я вже не я
Для мене гірше немає,
Тримати в полоні свої почуття.

Ти дивишся в подиві,
Як я зміг те зробити?
А мені так по кайфу,
Ти не зможеш мене зупинити.

Я не дам себе взяти ,
На життя привілеї.
Засмію твої твердження
Та слизькі ідеали.

Ти не розумієш в чому фішка,
А мені все одно.
Пробач. Та така в мене вдача.
Спокій життя то моє самогубство.

Сердце к сердцу не приковано,
Если хочешь - уходи.
Много счастья уготовано
Тем, кто волен на пути.

Я не плачу, я не жалуюсь,
Мне счастливой не бывать.
Не целуй меня, усталую,-
Смерть придется целовать.

Дни томлений острых прожиты
Вместе с белою зимой.
Отчего же, отчего же ты
Лучше, чем избранник мой?

1911

Нет, и не под чуждым небосводом,
И не под защитой чуждых крыл,-
Я была тогда с моим народом,
Там, где мой народ, к несчастью, был.
1961

Вместо предисловия

В страшные годы ежовщины я провела семнадцать месяцев в тюремных очередях в Ленинграде. Как-то раз кто-то "опознал" меня. Тогда стоящая за мной женщина, которая, конечно, никогда не слыхала моего имени, очнулась от свойственного нам всем оцепенения и спросила меня на ухо (там все говорили шепотом):
- А это вы можете описать?
И я сказала:
- Могу.
Тогда что-то вроде улыбки скользнуло по тому, что некогда было ее лицом.

1 апреля 1957, Ленинград

Посвящение

Перед этим горем гнутся горы,
Не течет великая река,
Но крепки тюремные затворы,
А за ними "каторжные норы"
И смертельная тоска.
Для кого-то веет ветер свежий,
Для кого-то нежится закат -
Мы не знаем, мы повсюду те же,
Слышим лишь ключей постылый скрежет
Да шаги тяжелые солдат.
Подымались как к обедне ранней,
По столице одичалой шли,
Там встречались, мертвых бездыханней,
Солнце ниже, и Нева туманней,
А надежда все поет вдали.
Приговор... И сразу слезы хлынут,
Ото всех уже отделена,
Словно с болью жизнь из сердца вынут,
Словно грубо навзничь опрокинут,
Но идет... Шатается... Одна...
Где теперь невольные подруги
Двух моих осатанелых лет?
Что им чудится в сибирской вьюге,
Что мерещится им в лунном круге?
Им я шлю прощальный свой привет.

Март 1940

ВСТУПЛЕНИЕ

Это было, когда улыбался
Только мертвый, спокойствию рад.
И ненужным привеском качался
Возле тюрем своих Ленинград.
И когда, обезумев от муки,
Шли уже осужденных полки,
И короткую песню разлуки
Паровозные пели гудки,
Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.

1

Уводили тебя на рассвете,
За тобой, как на выносе, шла,
В темной горнице плакали дети,
У божницы свеча оплыла.
На губах твоих холод иконки,
Смертный пот на челе... Не забыть!
Буду я, как стрелецкие женки,
Под кремлевскими башнями выть.

[Ноябрь] 1935, Москва


2

Тихо льется тихий Дон,
Желтый месяц входит в дом.

Входит в шапке набекрень,
Видит желтый месяц тень.

Эта женщина больна,
Эта женщина одна.

Муж в могиле, сын в тюрьме,
Помолитесь обо мне.

1938

3

Нет, это не я, это кто-то другой страдает.
Я бы так не могла, а то, что случилось,
Пусть черные сукна покроют,
И пусть унесут фонари...
Ночь.

1939

4

Показать бы тебе, насмешнице
И любимице всех друзей,
Царскосельской веселой грешнице,
Что случится с жизнью твоей -
Как трехсотая, с передачею,
Под Крестами будешь стоять
И своею слезою горячею
Новогодний лед прожигать.
Там тюремный тополь качается,
И ни звука - а сколько там
Неповинных жизней кончается...

1938

5

Семнадцать месяцев кричу,
Зову тебя домой,
Кидалась в ноги палачу,
Ты сын и ужас мой.
Все перепуталось навек,
И мне не разобрать
Теперь, кто зверь, кто человек,
И долго ль казни ждать.
И только пыльные цветы,
И звон кадильный, и следы
Куда-то в никуда.
И прямо мне в глаза глядит
И скорой гибелью грозит
Огромная звезда.

1939

6

Легкие летят недели,
Что случилось, не пойму.
Как тебе, сынок, в тюрьму
Ночи белые глядели,
Как они опять глядят
Ястребиным жарким оком,
О твоем кресте высоком
И о смерти говорят.

Весна 1939

7
ПРИГОВОР

И упало каменное слово
На мою еще живую грудь.
Ничего, ведь я была готова,
Справлюсь с этим как-нибудь.

У меня сегодня много дела:
Надо память до конца убить,
Надо, чтоб душа окаменела,
Надо снова научиться жить.

А не то... Горячий шелест лета,
Словно праздник за моим окном.
Я давно предчувствовала этот
Светлый день и опустелый дом.

[22 июня] 1939, Фонтанный Дом

8
К СМЕРТИ

Ты все равно придешь - зачем же не теперь?
Я жду тебя - мне очень трудно.
Я потушила свет и отворила дверь
Тебе, такой простой и чудной.
Прими для этого какой угодно вид,
Ворвись отравленным снарядом
Иль с гирькой подкрадись, как опытный бандит,
Иль отрави тифозным чадом.
Иль сказочкой, придуманной тобой
И всем до тошноты знакомой,-
Чтоб я увидела верх шапки голубой
И бледного от страха управдома.
Мне все равно теперь. Клубится Енисей,
Звезда Полярная сияет.
И синий блеск возлюбленных очей
Последний ужас застилает.

19 августа 1939, Фонтанный Дом

9

Уже безумие крылом
Души накрыло половину,
И поит огненным вином
И манит в черную долину.

И поняла я, что ему
Должна я уступить победу,
Прислушиваясь к своему
Уже как бы чужому бреду.

И не позволит ничего
Оно мне унести с собою
(Как ни упрашивай его
И как ни докучай мольбою):

Ни сына страшные глаза -
Окаменелое страданье,
Ни день, когда пришла гроза,
Ни час тюремного свиданья,

Ни милую прохладу рук,
Ни лип взволнованные тени,
Ни отдаленный легкий звук -
Слова последних утешений.

4 мая 1940, Фонтанный Дом


10
РАСПЯТИЕ

Не рыдай Мене, Мати,
во гробе зрящия.
___

Хор ангелов великий час восславил,
И небеса расплавились в огне.
Отцу сказал: "Почто Меня оставил!"
А матери: "О, не рыдай Мене..."

1938
___

Магдалина билась и рыдала,
Ученик любимый каменел,
А туда, где молча Мать стояла,
Так никто взглянуть и не посмел.

1940, Фонтанный Дом

ЭПИЛОГ

I

Узнала я, как опадают лица,
Как из-под век выглядывает страх,
Как клинописи жесткие страницы
Страдание выводит на щеках,
Как локоны из пепельных и черных
Серебряными делаются вдруг,
Улыбка вянет на губах покорных,
И в сухоньком смешке дрожит испуг.
И я молюсь не о себе одной,
А обо всех, кто там стоял со мною,
И в лютый холод, и в июльский зной
Под красною ослепшею стеною.

II

Опять поминальный приблизился час.
Я вижу, я слышу, я чувствую вас:

И ту, что едва до окна довели,
И ту, что родимой не топчет земли,

И ту, что красивой тряхнув головой,
Сказала: "Сюда прихожу, как домой".

Хотелось бы всех поименно назвать,
Да отняли список, и негде узнать.

Для них соткала я широкий покров
Из бедных, у них же подслушанных слов.

О них вспоминаю всегда и везде,
О них не забуду и в новой беде,

И если зажмут мой измученный рот,
Которым кричит стомильонный народ,

Пусть так же они поминают меня
В канун моего поминального дня.

А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне,

Согласье на это даю торжество,
Но только с условьем - не ставить его

Ни около моря, где я родилась:
Последняя с морем разорвана связь,

Ни в царском саду у заветного пня,
Где тень безутешная ищет меня,

А здесь, где стояла я триста часов
И где для меня не открыли засов.

Затем, что и в смерти блаженной боюсь
Забыть громыхание черных марусь,

Забыть, как постылая хлопала дверь
И выла старуха, как раненый зверь.

И пусть с неподвижных и бронзовых век
Как слезы, струится подтаявший снег,

И голубь тюремный пусть гулит вдали,
И тихо идут по Неве корабли.

Около 10 марта 1940, Фонтанный Дом
1935-1940

Ти відходив зранку,
Від мене.
І від того чогось
Так гірко
В мене в серці було...
І щемно
Блискотіли зірки
На небі...

Ти казав, повернешся
Знову.
Я казала, що буду
Ждати...
Але завтра лише
Тумани,
Але завтра лише
Вітер...

Ти відходив від мене
Зранку.
Говорив, що вернешся
Знову.
Я чекала, й ти
Повертався,
Повертався і був
Щасливий...

***
В день коли нові ти черевики одягнеш
Мудрості й думи твоєї не стерти з лиця…

***
Краще важко без боргів, ніж легко з боргами.

***
Тупий меч більше б’є, аніж ріже.

***
Хто вам сказав що я ідеальний
Ні! Я потвора така ж як усі!
Інколи навіть гасаю по спальні,
Так як і ви, - без трусів!!!

***
Не плач і будеш великим. Терпіння і праця – найвища сила.

***
Ти схожий на героя, але не герой.

***
Жіноча логіка: «Секс – тільки через почуття. Але… за гроші».

***
Об вершину яка здавалась далекою
мені я збивав ноги, а на верху вони
заживали і лишались рубці – благість
і спокій не дають досвіду.

Двори весною цвітом пишні.
Густа ховає їх листва.
Я до кринички біля вишні
прийду напитись із відра.
Старим дістану із криниці
прозорість вічної води.
Трудами вітру бджіл та птиці
пливуть пелюстки - дар весни.
Пелюстки білі, ніби сукня,
в якій пішла ти на рушник...
Все потемніло - вітром грудня
тепло розвіяло, цвіт зник...
Чи невгамовна моя спрага,
чи долі виклик - знову ти.
Юначий пил, моя наснага,
мій перший дотик до краси.
Ти і в самотності красива,
хоча несеш життя тягар,
сама виховуєш ти сина.
І він для тебе - божий дар.
Вино червоне, запах кави,
чудовий ранок із вікна,
за довгу ніч ми все згадали.
Покірна, ніжна ти моя...
І кожен крок нестерпні муки.
Мій шлях весною - дикий мед.
Я знову йду у світ розлуки -
в кишені є на це білет...

Закохайся у жовтень...

Триватиме опір зимі –
Неминучій, небажаній, що наступає з-за обрію.
І шипіння-пророцтва подібних до зміїв ЗМІ,
Й божевільне метання між храмами й пунктами обміну.

Це – давно. Це – з дитинства: вагання, розмитість мети.
Все б одразу: і мати доляри, і бути спасенним.
І продовжити ніч
натщесерце пригубленим сексом,
І загублений Всесвіт
очима в очах віднайти...

Та, здобувши нарешті жадане
земне і небесне
І уже не лякаючись гріхо-
та гривнепадіння,
Ти промовиш слова,
що в душі твоїй винищать безлад:
“Я люблю тебе, осене. Всю –
від різдва до успіння...”

У Львові дощ? О, це не диво...
Він тут володар і слуга -
Почне указ з речетативу
і бухне ляпсусом з відра.

У Львові дощ? До нього звикли.
Тут менше левів, більше сльот.
Ті перші - зранку беруть мітли,
а другі - у сезоні мод...

У Львові дощ? Це ще не Лондон.
Тут розмах брали на Париж.
Він знався з Рюриковим родом,
а зараз плачеться за гріш.

У Львові дощ? Це не подія.
Тут обезводнений Нептун,
немов новітній Гамалія,
рятує душу громом лун.

Скоріше, скоріше б вже сніг!
Все стане, немов на Початку.
І навіть високий поріг
завіє містерія гладко...

Скоріше, скоріше б вже сніг!
Мій попіл відбілиться в ньому.
І слід з плащениці доріг
поверне до себе, додому.

Скоріше, скоріше б вже сніг!
Щось вічне із запахом хвої
проникне флоярою в сміх,
зрікаючись пустки глухої.

Цілющі трави з майською росою
я докладу у в'язанку суцвіть.
І під покуття разом із вербою
запахне світом, що в росі стоїть.

Спориш і рута, м'ята незім'ята,
ромашка біла, золотий буркун!
Краплина зілля, зовсім небагато,
а час попустить наднапругу струн.

Мені б упасти в купелі розмаю!
Мені пропасти б хмаркою пилку!
Якщо я справді потім воскресаю,
то звідкіля в клепсидрі схлип піску?

за добу наскільки життя знищую
рахувати хвилини відкуплюся годинами
собі здаюся живою мішенню
між сном та божевіллям полює людина
свідомість забавка заможний уявою
під заставу відпустять гріхи
вдивляюсь у дзеркало спотворений славою
я на прицілі
сон у шприці

На очах твоїх березнем п’яним
позбуваюся розсуду горя,
я люблю тебе вітром весняним,
я люблю тебе хвилею моря.

Збожеволів під латами криги,
витік розумом до потепління.
Полюбив тебе небом відлиги,
полюбив тебе сяйвом проміння.

Посвіжів, запалав-загорівся
найбезглуздішими речами.
Закохався, чи то залюбився -
не вернути минулої тями.

А куди повертати? у зиму?
у пору, що на тяму і ловить?
Я люблю в тобі погляду риму.
Я люблю в тобі подиху сповідь.

Це надовго? – надовго, напевно -
доки сила в обіймах тримати.
Я люблю. Так люблю, що не сумно
по краплині тебе відпускати.

2005

Котру добу, невтомні та нахабні,
Дебеле скло довбли до болю краплі –
І нікому було сказати „Стоп!”

Земля уже була зразково чиста,
А дощ усе ніяк не міг скінчитись,
Перетворившись майже на Потоп...

Сусіди п’яні грюкали дверима...
На інший потяг – що іде до Рима –
Я проміняв би потяг свій до рим.
А краще так: читаючи молитву,
Ковчег до Арарату притулити,
Забувши про солодкий отчий дим –
І там, у горах, де до Бога ближче
І де слова доречні лиш окличні,
Втопити у меду недавній сум,
І влитись у якусь місцеву паству,
І просто впасти ув обійми Спасу,
Заглибившись обличчям у росу...

Це тільки мрія, майже божевільна:
Усе життя – Прощенною Неділею.
Примирення, життя моє подовж!..

А з хмари, як з роззявленої пащі,
На сиві храми на руїнах капищ
Стікає остогидлий сірий дощ...

Що ти скажеш мені
після цього ковтка “Амаретто”?
Будеш голосно лаятись,
може, мовчатимеш глухо?
Мокрий сніг прилипа
до всієї, здається, планети,
А можливо, й до інших планет –
я прогнозу не слухав.

Ця відсутність наснаги
твоїми зумовлена снами.
І така перевтома
при тому, що зроблено мало...
Ну гаразд, я не буду –
я пляшку сховаю у “Снайґе”,
Заспіваю про маки.
Але...Чи почуєш ти, Мавко?

О, малинові губи,
о, довгі Мальвінині вії!
І задумливі очі,
що дивляться в напрямку щастя...
На мої алегорії
в тебе уже алергія,
Але Ґія
заходить до тебе занадто вже часто.

В тебе серце роздерте на дроби,
мій втомлений ангеле,
Ти одна – у числівниках.
Ми – унизу, під п’ятою.
І якщо я колись
завітаю до тебе з Євангелієм –
Ти запросиш і тих,
що приходять з Кораном чи Торою.

Тільки спільний знаменник
для мене задушно тісний.
Хай воюють...
Чекатиму на протилежному березі.
Хочу бути єдиним.
У іншої жінки – весни.
І, сполохавши ніч,
загублюсь у холодному березні.

…жалібно плаче
на душі
самотня скрипка
моїх віршів…
…сохне скрипка
віршів моїх.
Боляче їй,
боляче струнам,
бо не беру скрипку до рук,
не граю нових,
не вигадую чудернацьких
мелодій.

У твого забутого імені присмак іржі.
Ковтай – не ковтай, а воно залишається в роті.
Як перші – ще білі – сніги пообсядуть на дроті,
Покинь своє ймення. Візьми те, що дали чужі.

Ти й так не озвешся на тиху мелодію звуків,
Ти й так не згадаєш, як слово плететься із літер.
Забуте імення ковзне понад вухом, як вітер.
Забуте імення, покинуте тільки на круків.

А все-таки, в крові ще ллється півзгадка іржі.
Покинуті, зраджені ймена зависли над нами.
Залізна броня ярликів – що нам зроблять ножі?
Та будем катовані пам`ятю. Не іменами.

Теплий вечір наступає,
Червоніє неба край,
Сонце втомлене ховає
Золочений коровай.

У садочку білим цвітом
Вишня пишно розцвіла.
Ти мене приворожила,
За собою повела.

Повела туди де хвилі
У високий берег бють
І хмаринки білі-білі
Білим лебедем пливуть.

Луг зелений розстелився
Аж за небо небокрай
І за луг той закотився
Золочений коровай.

Веду подвійне життя
Вимагаю подвійної плати
Навіть в їдальні
замовляю дві порції салату.
Маю два ока
Бо веду подвійне життя
Дві жінки маю, одна невисока
Друга також, маю два ім’я.
Пам'ять подвоюється
Забуваю ким бував вчора
Живу серед пекельного літа
Почуваю себе вдвічі хворим
Коли Бог сподобить захворіти.
Пам’ятаю простір
Що жорстоко був розділений надвоє
Отже творю дві молитви Богу і його гостю
Прошу дай пережити цей липень.
Вустами торкаюсь гарячого тіла
Втрачаю розум від твого волосся .
Господи, я не боюсь смерті
Але нехай швидше буде серпень

Січень, лютий минає
На жовтому стільці верхи
Я - Салават Юлаєв
З шаблею проти смерті...

зима
я облизую сухі губи
скронею до скла
твої вицвілі очі мене згублять

Л. Захер-Мазох

Пам’ятаєш ми удвох читали книжку
Я купив її на розпродажу в Рівному
Ім’я автора звучало досить дивно
Що зумовило мабуть різдвяну знижку

Кілька вирваних з контексту речень
Як торнадо зруйнували ліжко
Я кладу хутро тобі на плечі
В той далекий незабутній вечір.

Вологі душі миються у душі.
Їх тіні тьмяно сяють у темряві.
Передчуття маніакальних зрушень
Ввижаються розбурханій уяві.

Тривога відчувається у трубах.
І проникає в потайні місця.
У білому тумані, караван верблюдів
Везе наповнені отрутою серця.

Тяжкі хвилини у житті –
Випробування долі,
Якщо вже випало нести,
Неси тягар поволі.

Хоч буде цей тягар важкий,
Та cкинути негоже,
У ті хвилини нелегкі
Хтось з друзів допоможе.

Дарує друзів нам життя,
Які в важкі хвилини
З обійм холодних небуття
Нас вирвуть, вирвуть нині.

Врятують наші душі нам,
Всміхнуться – будем жити!
Дай Боже, друзі, долі вам
Найкращої у світі!

Ще чути протяжні плачі
покиданих на землю хуртовин.
Ще хочеться до вуст печі,
та тулиш ноги на малий камін.

Ще мрії рвуть під кригами траву,
живуть на хмарочосі стріх.
Зліпити бабу снігову?
Та я доросла… То спокуса - сніг.

Ти мій
В тенетах любові блукаю,
Чогось неземного шукаю,
На щось таки сподіваюсь,
Можливо, тебе я кохаю?
Ти мій
Душа у пориві кричала,
Від цього бажання згоряла.
Очима у даль проводжала,
А устами мовчала, мовчала…
Ти мій
Так хочу тебе я відчути,
А може і так позабути?
А може в обіймах проснутись…
А краще усе це замкнути.
Ти мій
В усмішку я сльози сховаю,
Від радості цієї страждаю.
З тобою й про тебе уже забуваю.
Та чи відкритись – не знаю, не знаю…

Після смерті буде все…
І Плутарх, і Гай Светоній,
Навіть сонце на долоні,
Благородний лавр на скроні
Нам одягне гордий Рим.

Після смерті буде все -
Будуть почесті і квіти,
Буде слава на півсвіту...
Тріумфаторів заритих
Найсильніше любить Рим!!!

Це місто давнє, наче світ.
Це місто дивиться у Вічність.
Воно притягує мене,
воно лякає водночáс.

Неначе сльози, з чорних віт
на землю скрапує магічність.
Повітря біле, аж скляне,
переливається у час.

Ніхто ніколи не питав,
про що мовчать високі стіни
і чи збережені ключі
від тих старих похмурих брам?

...А вітер небом калатав,
де так високо і нетлінно
горіли зорі-втікачі
і світло сипали на храм.

2 січ.“03

Що лишається королеві? Крихта гордості – скалка льоду.
І спокійні – як смерть – покої. І крихка – як крижина – тиша.
Заблукалі вітри обіцяють назавтра погоду.
Ні, напевне, обдурять, як та, що людського роду,
Та, що вкрала у мене єдине - і наймиліше.

Ну, хіба би не був він щасливий моєю зимою?
Я хіба не біліша від снігу щонайбілішого?
Мій він, чуєш? Він – мій. Він найперше украдений мною.
Він же сам захотів, він же сам!.. Не тебе – більшого.

Він же сам вибирав свою вічність, він вибрав сам!
Що ти знаєш про вічність чи вибір, дитино Єви?
Не розказуй мені – я не вірю людським казкам.
Ти йому розкажи і правдивим своїм небесам,
Як судила обох - на догоду своїм зразкам.
І як вкрала кохання у Білої Королеви.

Я вірю в янголів.
Комусь це так незвично!
Я вірю в янголів,
А в моді все "готичне" -
Червоно-чорне під похмурим небом...
Я вірю в янголів
І в тебе, і у тебе!

Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво
при досвітньому вікні.

Що це діється зі мною?
Хоч немає вороття, -
бачу: стежкою земною
тато йде із небуття.

Тато йде сорокалітній,
і гойдаються поля.
Линуть гуси перелітні,
обертається земля.

Ронять гуси з високості
сизе пір’я на луги.
Видно мамі сивокосій
недосяжні береги.

Пам’ятає небагато
ця стежина з давнини...
Тату, осьде наша хата!
Ти її не промини.

Розвидняється між нами.
Ходять кола по воді.
І в задумі каже мама:
«Ви обидва молоді...»

Мама карточку торкає
і на мене позира.
І чоло моє черкає
тінь гусиного пера.

Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво:
тато йде в далечині...

Там, за рівниною голою,
кров’ю світанок набряк.
Бачу: охоплений полум'ям
крутиться в полі вітряк.

Вітром високим роздмухане,
полум’я крила жере.
Над світовими розрухами
гасне видіння старе.

Інші сповідує виміри
час молодий і прудкий.
Перевелися і вимерли
в наших степах вітряки.

Літо смагляве полинуло.
Де його вже доженеш?..
Чахне від чаду полинного
вік переораних меж.

Не колосками, не борошном –
попелом вітер пропах.
Тужно, безхлібно і порожньо
у придніпровських степах.

Мертва рілля не скородиться,
сохне осот на токах.
І на чоло хлібородиці
падає тінь вітряка.

Сьогоднішнього дня чекав я так
Як астрологи чекають з неба знак
Від друзів наших галактичних
Та відкриття секретів їх незвичних

Уявляв його я весь свій час
В ночі з тобою говорив про нас
І в голові повис такий процес
Від нього чуть не став я mindless

Хотів реєстр почисти я свій
Але не вийшло стерти мрій
Я втратив апетит до їжі та життя
Думки мої були одне ниття

Мені все якось стало не цікаво
Нічого радості мені не дарувало
Я навіть кинув пити ненадовго
Ефект ніякий а похмілля ні до чого

Проблему в форумі я описав
Шоб хтось мені пораду дав
Можливо в них жорстока голова
Почув від них страшні слова

Які для мене було важко прочитати
«Буха була і їй просто наплювати».
Здавалось, їх мені із рупора кричали
Думати про тебе мені забороняли.

Я не послухав, бо можливо все не так
І дивувався як у наших друзів все ніштяк
Вони мабуть й за місяць не згадають
На сентименти час вони не гають

Від себе я такого стану не чекав
Але ні секунду ні про що не шкодував
В пам’яті лишилось все як гарний сон
Поїзд пішов і мені лишив пустий перон

Мені вже краще - мене варення вилікувало
Але не то що в баці від літа пролежало
В свій день варення я на крилах знов літав
Мене весь світ з варенням привітав

В кімнаті з вікнами у завтра
Підлога встелена листами,
Скупими, наче телеграми.
По граму драми. З нами правда.
Дає і б‘є моє сум‘яття
В кімнаті з стелею у північ
Півночі граємось у Грінвіч,
А ніч дарує лиш прокляття.
В кімнаті з поглядом у себе,
Тебе нема - дарма всі рими,
І Грім гримує небо
Ніби. Німбом...
Обом.

Я розбещений твоїми жертвами
Повністю тобою заперечений
Від твойого тіла відсторонений
Безліч раз тобою заборонений
Довгими жіночими декретами
Стомлений безглуздими секретами
Візами, капризами і кризами
Але назавжди тобою визнаний?...