Земля уходит из под ног
Обида сердце обнимает
Ты полюбить меня не смог
А почему – лишь ветер знает

Все краски ты из глаз украл
И жизнь бесцветной снова стала
Ах, если бы ты только знал
Как я любить тебя устала

Все мысли занял ты собой
Мозг только образ твой рисует
Душа отправилась в запой
А тело тихо существует

Огонь любви сжег жизнь мою
И ветры пепел лишь развеют
Ждут ангелы меня в раю
Примут меня и пожалеют

Рефлексія сили твоєї на спині лишила садна,
Відбитки твоїх долоней на щоки лягли тавром.
У грудях – червона цегла, над нею любов не владна.
Дозріле колосся втоми збираєш тупим серпом...

Скажи, як можу я забути?
Із серця вирвати любов?
Не можу я… Не може бути…
Ім'я шепочу знов і знов.

Чому? Чому? - питаю в долі, -
За що караєш так мене?
Немає більше сили волі.
Не можу не любити, не…

Мої думки, любов і сльози, -
Коханий мій, усе – тобі!
Невже це пережить я в змозі?
І як пробачити собі?

Тебе в моїм житті немає,
Лиш в серці, там, де квітне біль.
Ще зболена душа страждає –
Ти сиплеш спогадом звідтіль…
20.10.06

Травень,
Пахучий травень
Зеленню душу травить,
Сипле зів’ялі квіти,
Сплутує ноги в травах.
Травень,
Блискучий травень
Грає у три октави,
Очі промінням сліпить,
Медом в долонях тане.
Травень,
Нещадний травень
Спалює сни в загравах,
Співи збира у зграї
І пломенить криваво.
Травень,
Бузковий травень...
Вітер і смуток - в парі.
Дзвони старих трамваїв.
Місто співає арій.

14.05.07.

Разбились все мысли в кусочки
И чувства рассыпались вновь
И даже корявые строчки
Уже не вернут любовь

На сердце жестокие раны
И в жилах волнуется кровь
Глаза – два потухших экрана
Жестокая вещь – любовь

И просишь ее ты пощады
«Мне легкую смерть приготовь!»
И дарит ее как награду
За ваше мученье, любовь

Ось і настав той час розлуки,
Журба в убранні наготи.
Сумуй, страждай, вмирай з розпуки, -
Не зміг ти щастя зберегти.

Як ми прощались на пероні,
В останнє сумно подививсь.
"Прощай, кохана моя, зоре!" –
Й сльозами дрібними заливсь.

В твоїх очах блукає горе,
До болю стиснуті уста.
Рікою сльози – ціле море...
Пробачиш... Знаю... Пустота.

І поїзд мчав крізь ніч сурову –
Мене поніс в далеку путь.
Шепочу тихо знову й знову:
"Пробач, коханий, і забудь!"...

Тікай кудись у світ астральних тіл
де крила зіткані з густого кисню
бо під хрестом два яруси могил
наставили на тебе гострі списи

Тікай в тумани зоряного пилу
і там шукай фантазію свою
он бачиш то літають мої крила
а я прикута до землі стою

Тікай
хай вивернеться світ утробою
святкує цвинтар ще одні хрестини
найперший страх землі - це ксенофобія
лякаєшся нових облич - дивися в спини

Щось продзюрáвило мíста покрівлю...
Згýблене десь при дорозі у спóкій,
В прóлежнях вúїлось, висхло мов зілля...
І промололося жорнами рóків.

Щось, так здається, зробило зупúнку...
Пальці притúсли до губ поцілунок.
Корбочка в серце-моє-катеринку
Вúпала... Сніг розкидá свій рахунок.

Щось (ближче рóзмаху вії) втримáлось...
Може від рáдості бути в прозрінні.
Певно тому, як слова відривались -
То облітали за кроками тíні.

13 Травня 2007

загоє час душевні рани
та шрам залишиться навік
а місто знову у тумані
і сльози котяться з повік

а що робити з почуттями
які примушують страждати
і як заснути довгими ночами
коли я змушена чекати

та не повернеться минуле
і помилку не виправиш ніяк
а щастя поруч промайнуло
бо згас чарівний мій маяк

Спливає час і помирають душі…
Живе, іде, щось робить, але то обман,
Він, наче риба, що на суші,
Раптово зникне, як туман…

Ось так і я – живу, але навіщо,
Яким є сенс мого буття,
Коли мій день такий же, як і інший,
Нащо мені таке життя?

Не маю забаганок я багато,
Одне у долі я прошу.
То буде моє вічне свято,
Коли я слово вимовлю: «Люблю».

Бо сенс життя втрачає без любові,
Для мене – це неоціненний дар,
Це навіть ближче, ніж брати по крові,
Кохання – то для двох вівтар.

Тож, люди, бережіть своє кохання,
Бо вас воно знаходить, а не ви,
Щоб потім ви не несли покарання,
Не слали небу сльозні молитви!

Ти наче буря увірвався до життя,
принісши мотлох і сміття,
і мирний спокій у душі забрав,
частину серця назавжди украв.

Тебе люблю й ненавиджу водночас
й для мене важко згадувати нас,
а серце й досі ще стікає кров*ю,
невже оце звемо любов’ю?

Якщо ненависть і кохання віддаляє крок,
я милий дякую тобі за цей урок
або хоча б за те, що щирий був
і швидко так мене забув.

Осінній смуток огортає душу,
Своє кохання втратити я мушу,
У неба я одне питаю:
«Навіщо це, за що страждаю?»

Воно мовчить сьогодні, і байдуже
Ти дивишся на мене,друже,
І навіть слова не промовиш,
І поцілунку з губ не зловиш.

Твоє кохання – це мій біль,
Мій смуток і моя відрада,
Воно пече, як рану сіль,
Проте тобі я завжди рада.

За все, що було, дякую тобі,
Хоч розійшлись, як в морі кораблі,
На згадку про тебе залишу собі
Картину твою Сальвадора Далі.

Темна ніч спустилась в місто,
розкидавши зоряне намисто,
хмари місяць взяли у полон,
дощ стікає до моїх долонь...

Думка лине в далечінь,
серце прагне в височінь,
де моє жива кохання,
що згубила вчора зрання...

Милий, прошу, ти пробач
сльози, крики та мій плач,
я земне життя покину,
я до тебе думкой лину...

Стану квіткой на весні,
лиш з*явись мені у сні,
спогад світлий нагадай
і до себе забирай...

Подаруй мені ти крила,
щоб з душі злетіла брила,
мрію лиш про тебе я,
вічна ти любов моя...

На небі блідий місяць сяє,
Зірки спалахують у тьмі,
А моя доля з серцем грає -
кохання віддає зимі.

А як його забути можна
Цей дотик ніжний теплих рук,
Коли тобі хвилина кожна
Дарує відчуття солодких мук.

Чи можна смак п'янкий забути
Коханого цілунок на губах,
Хіба ж це можна ще десь бути,
Крім у коханого в руках?

Хтось каже, що чудес багато,
Хіба любов - це щось таке?
Мені здається, що це свято,
Кохання - то лише святе!

Прощалися під ранок дві свічі...
Цілує вечір. Обіймає ранок.
Самотній звук зі спорожнілих склянок.
Прощалися під ранок дві свічі...

А сніг сміявся з тінню на вікні.
Хотів ввійти, забувши небезпеки.
Чекає час. Збирає картотеку.
А сніг сміявся з тінню на вікні...

Лоскотний шал. Химерність килимів.
Сидить фотель, сховавши білі руки.
Порожність ночі прочиняють звуки.
Лоскотний шал. Химерність килимів...

Годинний бій. Усміхненість хвилин.
Ранкове ралі спрощених реакцій.
Світанок суму, повний сатисфакцій.
Годинний бій. Усміхненість хвилин...

Безжурність фраз. Проломи без дверей.
Рослинний запах збудженого двору.
Блакитне сяйво прочищає пори.
Безжурність фраз. Проломи без дверей...

Зимовий лет. Без сумніву. Без нас.
Палац із льоду. Луна-парк ілюзій.
Кристал води. Сніжинки, впалі в шлюзи.
Зимовий лет. Без сумніву. Без нас...

А сніг сміявся з тінню на вікні.
Хотів ввійти, забувши небезпеки.
Чекає час. Збирає картотеку.
А сніг сміявся з тінню на вікні...

Холодний звук. Альтанка. Едельвейс —
Немов живий... малюнок на шпалерах.
Порожня чаша. З’їжджена галера.
Холодний звук. Спекотний едельвейс.

Світає ДЕНЬ
Натруджено – завзятий,
Усміхнений,
Збурунений,
Ясний.
Прийми його,
Немов найвище СВЯТО,
Себе у кожну хвилю перелий!

Візьми цей ДАР.
Зумій його збагнути.
А головне –
Ніколи не мовчи.
Якщо БРЕХНЯ
плете підступні пута –
Кричи!

Коли не хочеш
Знову буть совою,
Що починає в темряві політ,
То не фальшуй
І не торгуй собою -
Уже немало БРУДУ бачив світ.

Ну от і ДЕНЬ.
Тобі його ТВОРИТИ.
Щасливим,
Добрим,
Світлим пронести!
…Вогонь у серці
Важко запалити,
Але ще важче ПОТІМ
Зберегти.

Коли до Сибіру лягла їм дорога,
То двір всиротився й задумався сад,
Поменшала хата, і цвів лиш город.
Лежав на стежині побитий собака,
Якого підстрелив наїзник лихий, —
Пес жалібно гавкав і вив од розпуки,
Не міг ланцюга перегризти завчасно,
Аби боронити невинних людей.
Забрали корову, кобилу й лошатко,
Погнали гуртом у голодний колгосп.
А кролики білі у клітці стенались,
І порпались кури на грядці ясній,
Яка усміхалась цибулею й кропом,
Вмивалась росою і грілась бузком.
І сад онімів, і дерева старіли
Під грузом зчорнілих галузь.
Не чулося слова господарів добрих,
Що, наче дитину, той сад берегли, —
Вони розмовляли з ним тихо й печально,
І, певні розлуки, що статися мала,
До кожного дерева клали уклін.

***
Дві половинки ти
знайди,
І з’єднавши серце
утвори,
Серце вічного
кохання,
Ти з’єднай їх
навіки!
***
Серце мліє і болить
Тебе чекає й жде.
Лише тебе люблю, кохаю,
Надіюсь, мрію і чекаю.

Опять весна настала,
Ко мне любовь пришла.
Нет! Ее я не ждала !
Я лишь хочу забить:
Его глаза,
Его улыбку,
Его тревожный взгляд.
Зачем меня ты мучаешь?
Скажи в чем провинилась я?
Нет! Любить я не хочу!
Не надо! Опять влюбилась.
Весна закончится.
Опять страдаю Я!

Дикобраз та їжачок
Мають сотню голочок.
І задумалась Маринка:
- Може, їм сестра
Ялинка?

Наталка - це моя сестричка.
Вона мала, як рукавичка.
для неї казочки читаю.
Її від півня захищаю.

Ну що ти, що ти? Тихо, тихо, ша!
Сестричка спить, іди до мене, серце,
Синочку мій. На відстані ножа
Ти так на батька… Все-все-все, не сердься.

Вже не болить? Молодшенький не плакав.
Мої маленькі… А тепер – чекати.
Чи ти забув, що у слуги Гекати
Не гірша за твою остання дяка?

Я царська дочка! Ти забув, мій муже?
Я щедрі жертви ношу на вівтар –
Твоїй царівні полюбились дуже.
Тобі ж, Ясоне – найдорожчий дар.

Ой люлі-люлі. Діточки поснули.
Хороші дітки. Так тобі, Ясоне.
Пощо майбутнє, як забув минуле?
Замало злото-руна? На червоне!

Будь проклятий! І проклятий – живи!
Я батька зрадила для користі твоєї!
Своїх дітей… Але твоїх – гляди!
… І ти гляди. Отак тобі, Медеє.

Весняні крапельки дощу
з долонь своїх не відпущу
і питиму їх чистий смак
із губ твоїх, що ніжно так
торкнуться солодко моїх.
Цю мрію в серці я зберіг.
І номер телефону твій.)
Приємних снів, солодких мрій...

1

… І кожен вірус набутий
Має власну роль відбути
І функцію виконати…
В свідомість віруси потрапляють
В різні моменти
Експерименти,
Сни,
Реальність
Духовенство
Та християнська адаптація…
Сни…
- Спустись до темної води…
Мороз по шкірі,
Передчуття убивства.
Він спустився.
- Ось дивись…
То шкірянка одного товариша
Пробита зі спини
Два рази
З якоїсь зброї вогнепальної.
Мороз по шкірі.
- А де ж ти тіло заховав?
- Його водичка темна поглинула,
Очерет і таке інше…
Новий слайд:
- Щось хлопців мало… Навіщо ти NN убив?
- Він був за Ющенка!
Ви уявляєте? Він був за Ющенка!
- А це хіба причина?
За Ющенка була вся Україна,
Піди ж їх завали!
- Та не пизди… Так легше дихати…

Де антивірус взяти???

Темна вода відкрила своє лоно
Усі бажаючі і небажаючі, я прошу,
Спустіться донизу,
До темної води,
Вам Сатана пробачить всі гріхи
Зітре всі кроки, що були назад,
Замаскує всі сліди…

2

На щастя,
На твоє бісове щастя,
У більшості випадків
Гнів – річ скороминуча.
Персональний ісус пробачив твого янгола
І реабілітував,
Але хід подій це особливо не змінило.

1+1-1

Коли ні в кого сумнівів не було,
Що вони загубилися,
Що всі загубилися,
Це почало їм подобатися.
Почало подобатися бути загубленим,
Як іграшка,
Як непотріб.
Більшість людей
Сучасного суспільства –
То непотріб,
Не більше.
Закамуфлювалися,
Сховалися в траві
Соняшнику та канабісу
Для смаку взяли з собою
Кілограми кокосів
І два банани
І почали вичікувати.
Ще вкрилися тоненьким шаром
Дивної плівочки
Через яку я просто не міг їх зідентифікувати…
І жоден персональний ісус не пояснить,
Чого чекали їхні підопічні.

2

Персональний ісус доволі витривалий
І терплячий,
Немов ісус вигаданий.
Він майже не лишав приміщення гуртожитку
І ти не знав, що тобі робити.
Осінь роздягнулася і зникла,
Прийшла зима, щоб одягнути осінь
І з’їсти нас.
На вулицях ходити страшно –
Ти все одно у полі її зору.
Але доводилося,
Доводилося блукати центральною частиною
Догниваючого індастріалу,
Чекаючи, доки персональний ісус
Звільнить місце для тебе,
Поступиться своїм розпачем…
Він вже давно завів на тебе справу…
Стрьом суцільний,
Курва-радіо!

1

Трошки проблем,
Трошки депресії
Порушень сну
Чорних думок…
Трошки антидепресантів,
Трошки алкоголю –
Мій звичний ритм життя…
Трохи відчуттів, що не встигаю,
Трохи передчуттів армагеддону,
Трохи якихось переживань…
Стала Планка.
Трошки кошмарів,
Недоспаних ночей,
Неголеного обличчя,
Немитого волосся,
Мішків під очима,
Трохи рок-музики…
Трохи кохання,
Трохи розлуки,
Трохи дивних друзів,
Трохи ізольованого світу,
Трохи суцільної замкненості…
Трохи листів, які потребують відповіді,
Трохи ліні,
Трохи недовершених речей…

Все частіше зависаю…

Цікаво, чи коли-небудь цьому буде покладено край?
Я стану коли-небудь іншим?
Так це межа… але я певен,
Що мені варто хоч сто меж перетнути –
Я не змінюся…

А може все так і має бути?
А може все не так вже й погано?
А може життя все ще триває?
Можливо, справді, все буде добре,
Бо так і має бути…
Можливо, справді, твій випадок –
То не найгірше з того, що могло трапитись…
Придивися ближче до себе
І ти побачиш…
Світло…

Ти перетнув цю межу,
Цей кордон… і перетнув цілком легально…
Покарань не буде…
Йди далі,
Доки світло горить
І, можливо, тобі,
Так, саме тобі,
Відкриється істина…
Тільки не зупиняйся,
Чуєш, чуваче,
НЕ ЗУПИНЯЙСЯ!..

(/)

Суцільний індастріал
Догниваючої економіки
Сірими районами
І напівпорожніми кварталами
Індустріального центру
Влився в твою кров.
Волосся,
Яке росте з твоєї шкіри
Колосся
Оспіване недобитими класиками
Росте з твого чорнозему
Який не встигли вивезти,
Але який встигли отруїти…
Авта радянського виробництва
І пам’ятники радянського виробництва
Свідчать про героїчне
(для когось)
Червоне минуле…
Це всього лише маржіналізм,
Це межа,
Це вихід за рамки,
Але там настільки темно…
Потрібну стежку доведеться шукати навпомацки
І кожний невпевнений крок коштуватиме тобі життя
І жодна хиба не буде пробаченою…
Це межа…

-

Незнання закону граничної корисності
Не позбавить тебе відповідальності.
Коли ти остаточно зруйнуєшся
На землі місця не буде.

1+1

Дроби – це не вища математика,
А вища математика – це не сенс життя.
Хоча хтось і заклав фундамент математичної школи.
Австрійські економісти
За кухлем пива
Вирішували справи своєї країни.
Все кудись йшло.
Хмарою насувався прогрес.
Мов сонце згасала цікавість…

5

Коли-небудь агресори з’їдять все.
Я агресор.
Але я не такий, як інші агресори.
Я розумний
Але я не Ейнштейн
Я скритний
Але я не ядерна міна,
А тим паче не хімічна атака.
Я можу легко образити людину,
Але я не президент Білорусі,
Я самозакоханий
А могло би бути інакше?
Я чорно-білий,
А міг би бути жовто-блакитним.
Я не дуже приємний,
Але ж я не Садам Хусейн…
………………………………
Я просто є.
Жахіття тривають.

1

Головний недолік пасивного відпочинку –
Думки.
Від людей ліпше не відпочивати,
Оскільки думки,
Що приходитимуть до тебе,
Коли ти наодинці,
Будуть тиснути на тебе більше,
Ніж люди.
Люди – усього лише квіточки
На могилі бога.
Бог справді помер.

(/)

Напівзруйнований індастріал,
Що став твоїм життям,
Так просто тебе не залишить…
Нерідко він стає причиною війни,
Щоб додати сенсу твоєму існуванню,
Війни жорстокої і затяжної,
А найголовніше
Внутрішньої.
Поляки б заздрили.
Це їм не польсько-кацапська
Під прапором біло-червоним,
Це щось більше
Це громадянська…
І ти, стомлений, виснажений
І вичавлений
До останнього відсотка,
Ковтаєш декілька пігулок екстазі
І заходиш в нічний клуб,
Щоб дещо розвіятися…
Але війна всюди…
Тому ти і тут зустрічаєш
Декількох хлопців
В адідасах за сорок гривень
І з сталевим кастетом в кишені –
Представники найвіддаленішого району,
Але вони не хочуть в це вірити,
Постійний аутотренінг говорить їм,
Що вони the best вони –майбутнє нації.
Вони виводять тебе,
Вичавленого мов лимон,
Надвір
І розривають твою шкіру…
Декілька місяців на адаптацію
В реанімації
Гарні медсестрички,
Капельниці,
Щеплення
Бридкі пігулки (це тобі не екстазі)
І ти знову в формі,
Ти повертаєшся до життя,
Проблем
І нудоти.
Постає питання:
Що далі?
Шчо далі?!
Шо далі?!!
Далі?
Далі?
Далі?
??????
(нічого).

3

І коли випадково ми зустрічаємося
на гучних перехрестях,
То проходимо повз, навіть не привітавшись
Це зрада? Це забуття? Чи це
просто дешеві понти?
Пристосування до нового?

+

Невимушено з’являється якась мужність,
Самовпевненість, ні?
Шкіра твердішає, чоло кам’яніє, очі холонуть
Крім жорстокості, ти в них більше
нічого не побачиш.
Може це передчасна смерть?

+

Дівчинко моя, мабуть ти просто дуже змінилася
Мабуть я дуже змінився…
Ми не бачились усього якихось півроку,
Але з цим шаленим швидкоплином цей
проміжок часу
Може скинутися на добряче десятиліття…
Нам ліпше не бачитись більше, пробач…

+

Порозуміння – річ неясна. Воно як райдуга.
Щоб воно виникло необхідно поєднати те,
що поєднати, в принципі, неможливо,
Необхідно змішати сонце, небо і воду,
після чого з’їсти цю суміш…
Ми ніколи не досягнемо порозуміння…
Це нірвана. Для обраних.

2

Це жахливо
жити
в одній кімнаті
одного гуртожитку
з персональним ісусом
і персональним ангелом.
Харчуватися з одного столу.
Ходити в один туалет.
Але ще жахливіше, коли
ісус ампутовує твоєму ангелу
крила за п’янку і відправляє його,
скаліченого,
у заслання –
таке важке, далеке і настільки страшне,
що Стус міг бачити таке тільки в одному
з найдовших своїх кошмарів.

Від персонального ісуса не приховаєш
свої вади.
Особливо вночі,
Коли чіткіше відчуваються вібрації,
А звук дверей,
Що зачиняються,
Проходить оголеним лезом по корі
Твого мозку.
Це жахливо.

Якщо персональний ісус відчує
хоч найменші коливання –
тобі капець,
чувак,
тобі капець!
Ці відчуття не можна порівняти
Ні з якими іншими.
Хіба що з тими,
Які відчуваєш
За три хвилини
До страти.
До власної страти.

0, -1

«Іспит на життя. Вервичка днів
під моїм під’їздом ворог прихований.
Останній день щастя швидко згорів,
Я ховаюсь у шафі. Ізольований.
Деградація повна. Іскристе вино
Давно випите і склянка розбита.
Насувається свято. Неприємне воно
Життя моє – берег, водою розмитий.»

1+1-1

Потроху всі почали губитися,
Самі того не усвідомлюючи.
Життя тиснуло на мізки,
Зима нас берегла,
Щоб з’їсти.
Навіть не було змоги чітко зрозуміти,
Чи дні тягнуться,
Чи летять,
Чи все у стані
Вічного
Спокою.
Вічної
Тиші

1

Мої фотографії,
Маленькі-маленькі такі,
Прикрашають собою кожну стіну
Напівтемної кімнати.
Від того стає трохи моторошно,
Але мене це влаштовує.
Мене влаштовує все.
Я змирився з усім,
Людина – надто слабка істота для
Того аби чинити опір
Світові.

2

Вночі, як правило,
Чіткіше відчуваються вібрації

1+1

Дні летять…
Це відчуття з’явилося нещодавно.
Порівняно нещодавно. Залежно з якого кута подивитись.
Дні летять,
Лишаючи мене позаду
І навряд чи у мене стане часу,
Щоб щось наздогнати –
Забагато втрачено…

1

Суцільна стіна.
Суцільна меланхолія…
Це зима.

Цікаво, а що я робив рік тому у цей час?
У цей самий блядський час?
Певно, ні про що не думав.
Рік тому ще не було про що думати…

1+1+1+…+1(н)

Безтурботність десь загубилася,
Або просто померла.

Рятуючи себе,
Розуміючи, що іншого виходу просто немає,
Ми розбіглися хто куди,
У пошуках, можливо, пригод,
А, можливо, утраченого часу.

1

Свідомість – то система, що постійно зависає,
Її руйнують віруси.
Відновленню вона не підлягає,
Тому я поступово загортаю
Все у папіруси
І кудись зникаю.

Із кожним днем мені частіше закидають
Суцільну невдоволеність, жорстокість і депресію,
А люди, як прищі: то всі зникають,
То раптово з’являються
І псують процесію.

А філософія – то стан душі такий,
Під коньячок, під каву, під цигарку,
Поміркувати, не змінивши хід подій…
Піти до когось, спричинити сварку…

Так поступово, мило, органічно
Дійшли ми до межі
І істерично
Як на лезі гострого ножа,
Або птахи у заґратованій клітці,
Або як зеки в ізольованій в’язниці
Жили свої дні,
Мов здобич для убивці,
Десь на узбіччі…

Маржіналізм (з французької - межа)
Епоха наша.
Славний ретро-стиль.
Щоб йти вперед, ми йдемо назад,
Пройшли уже добрячу сотню миль.
Це демоверсія…
Чи, може, самознищення,
Чи усамітнення
Свідомості під прахом
Згорілих днів
Рвемося на свободу,
У країну мрій…

Хай несе мене ріка…

0

Літо радувало насиченістю барв,
Зростанням криміналу і смертей.
Художник змішує всі залишки всіх фарб
І творить щось подалі від людей
Вже насувається потроху апогей…

-1

Ще була весна –
Відродження і ренесанс,
Темний кінозал, нічний сеанс,
Якесь кохання,
Якісь пригоди,
Підготовка до нової стадії життя,
Яке обіцяло змінити форму.
Наче змінило,
Все дуже мило,
Точніше не все…

-1

«Для тебе я буду приємним спогадом,
Для мене ти – найнеприємніша історія.
Вужі, як нитки, життя мого
Розповзаються. Готель „Асторія”.
Твоя прив’язаність доволі недоречна
І твоє самогубство також
Розмова наша вийшла дуже ґречна
Залишив я полон. Ти у весняних шатах,
Хоча навряд чи це тебе прикрасить...»

***
глина грядущого генія
хапає повітря легенями.
кроки висять попід стелею...

я - невпольованій звір -
дмухаю пошепки сіро -
відбитки на стіни розстелюю.

стіни м'яки до не хочу...
підошву до болю лоскоче
глина грядущого генія...

перестигає до чорна,
щоб народити воїна,
щоб сонця замало в очі.

Німіє вечір та худіють свічі,
і кожен хоче бути перед нас.
Та чи заглянеш страхові у вічі,
та чи приймеш ти незворотній час???

Пройде життя у дикому сторіччі,
де кожен гонить віру і любов.
Чи ти згадаєш як німіє вечір,
і як заграва студить в жилах кров???

Чи як не стане нас на цьому світі
уже не буде так цвісти захід,
чи не дзижчатиме цвіркун у житі
коли пройде опала наших літ???

Ні, вже тожі не так німіє вечір,
і свічка тіло губить вже не так,
і не спаде зоря надією на плечі,
і не злетить у небо мрії птах.

БО НАС НЕМА
у новому сторіччі,
німіє інший вечір,
худіють чужі свічі!!!

Залишаю позаду твої сторінки.
Мене в тобі тягли лиш обрамлення.
Кожен дотик твоєї до смерті блідої руки,
наче знову творить у мені надломлення.

Як тобі так виходить писати рядки,
що ні сенсу, ні серця ні ані ідеї.
У твоїх теоремах завжди здогадки,
про чужі почуття чужих ще людей.

Я прощаю тобі всю бездарність останніх листків,
всю нескромність твоєї пихатості.
Та не стане життя лиш так як хотів,
воно вимагає собі лиш повної вартості.
12,05,07

Ніч спустилась на плечі ажурною шаллю,
Діадема зірок увінчала високе чоло.
Я стою на колінах, цупко сплетені пальці
Вишивають думками ніжно-місячне тло.

Вітер срібноволосий розбиває об шибку
Свої зім’яті крила, закінчивши політ.
Підіймаю повіки, а зіниці застигли,
Може, очі втомились пізнавати цей світ?

Дощ сльозами змиває всі нездійснені мрії
І апатія душу загризе до кінця.
Та словами молитви, наче криком з безодні
Я взиваю до Того, хто лікує серця.

Находилась по краю, настрибалась у прірву
Я була романтична, реалістка - тепер.
Стерпли руки й коліна, та хіба то важливо,
Коли мій мікровсесвіт в цю хвилину помер.

Та за ним не заплачу, а новий собі створю
І тривожні думки від чола відведу.
Лиш вінок з орхідей покладу на могилу
Прошепочу: «Амінь» і з юрбою піду.

Я ніколи в житті не шукала легкої дороги,
А долала бар’єри і бігла за тими, що йшли.
А тепер, день у день, я молю Тебе, Господи Боже,
Хоч на мить, на секунду мені благодаті пошли.

Так дивно...
І страшно в себе впускати надію.
Обернутись... а там пустота.
Я тільки-но в щастя повірю,
Та бачу, що знову навколо зима.

Темрява душу охоплює вужем
І в вічі мої щораз заглядає,
Безнадія – ворог лютий і дужий
Лиш свічка ще спокій мій зберігає.

А свічка горить... і я знаю настане
Та мить, коли стане навколо темно.
Можливо і світ існувати перестане,
Та поки... надія горить все одно.

Горить, і теплом своїм оживляє.
Ось квітка пробила шкіру землі,
Струмок його поїть, і птаха співає –
Стає веселіше, тепліше мені.

І так непомітно минає турбота,
А свічка горить яскравій кожну мить...
І з нею минає скорбота
По тому, що буде, що ще треба прожить.

Чи жити чи не жити не знаю напевно
А свічка горить... і зникає вона.
Та як все ж дивитись приємно
Що полум’я віск розплавля

Піде скоро втома, і полум’я потухне
І я в останнє подивлюся в вікно.
Життя моє, знаю, ніколи не стухне
Як нова свічка спалахне воно!

Зайшла у гості подумки до тебе
Хотіла запитати: як життя?
Ти не забув ще ті плакучі верби,
Що пильнували наші почуття?

Ті верби… Знаєш… Вже посохли…
Їх порубали й вивезли дрова.
На місці їх дуби порослі,
Оберігатимуть чужі слова.

Я… Так, лиш на хвилинку прилетіла –
Загляну в твóї очі і – вперед,
Бо довго не живе душа без тіла…
На місці квітів виріс очерет.

Питаєш, як це я живу без тебе?
Чому літаю до сих пір у снах?
Понині відповідь шукаю в небі:
Як віднайти тебе в чужих світах?

Крізь темряву у світлі благовіснім,
Крізь попіл, між ваганнями сія ,
Терплячим сонцем у душі постане ніжним
Святенний образ із домашнього кутка.

Я падаю перед тобою на коліна;
Я бачу у тобі усе буття.
Мене дорогою вела незмінна
Твоя велична віра у життя.

Ти надавала сили у знемогу;
Ти підіймала і зі мною йшла.
Твій образ втілив допомогу;
Ти теплотою сповнила серця.

І у блаженну, і в гірку хвилину;
Я пам`таю обриси твої,
Де б небула до них завжди я лину,
Бо в них життя дароване мені.

Коханий, лягай зі мною.
Я подихом і травою
тебе огорну… В сувої,
як в савані, ми заснем…
Трава проросте крізь тіло -
зелені, як стебла, жили…
Ромашками ворожили –
з ромашками і помрем.

Вино молоде, несміле…
Пелюстки повз нас летіли –
так біло, смертельно біло…
Торкнутися твоїх рук.
Коханий, поглянь, - це осінь…
Сивіє твоє волосся,
і зморшечки біля носа
плете золотий павук…

Для того смішного літа,
в якому були, як діти,
ми вмерли. Сніжинки літер
мережать чужі міста…
Пославшись на час і втому,
ти знову ідеш додому…
…Коханий, скажи по тому:
“Травинка Моя Золота”.

Коли в нестерп органіки виття,
на сурмах двигунів заграй ноктюрна
в руїнах кристалічного життя
на шестикутних полюсах Сатурна,
загвинчених по саме небуття
туди, де навіть електрони вільні
робити з атомів передчуття
думок, по-магматичному повільних,
але таких, що пам‘яті меандри
ворушать, в небо розпочавши мандри,
і проектант сатурнових кілець
вдягає кришталевого скафандра.

Задзеленчить спіраль невороття
в прозорому до музики безсонні,
все там розпочинаючи з нуля,
де висять небеса за ліком сьомі,
і де, втрачаючи уламкам лік,
колишній світ лягає на поля,
а хмари видихають тихо сніг,
щоб кристалізувалася Земля,
відроджуючи суть усіх легенд.
І вірячи, що ранок оживе,
ядро найкрижанішої з планет,
неначе айсберг, по Дніпру пливе.

Органіка ж, у валяне взуття
убравшися, щовечора й щомиті
зсува кристали, ці чернетки квітів,
в неоковирні білі кучугури
та й, вихиливши склянку палітури,
тужливо підвиває: „Ой, моро-о-оз!..”
Але всередині її натури
багатокутників зростає стос,
вкарбований в молекулярну вроду.
І ось дитина – добрий жарт природи –
до темного вікна зробивши крок,
в ніч дивиться крізь паморозь зірок.

А десь в кав‘ярні, вже не за готівку,
зненацька опуска сумний гарсон
сатурнових кілець стару платівку
на антикварний грамофон.

Цокати фібрами
Схлипувати зябрами
Наливатися кров’ю
Потом і міццю
Дихати квотами
Точити вишневими соками
Розмащувати гнів
по обличчю

Позачергово лаятися
Клясти систему
Друга і подругу
Вірного собацюру
Підкорятися збоченню
Чинити злочини
Ходити на вибори
Цитувати Сосюру

…І Жадана по крихтам цитувати
З надією, що зможеш писати так само
Нерви глибинні в собі оголяти
Лишати на серці незагоєні шрами…

Захотілось оженитись,
Захотілось дуже,
Дайте жіночку мені,
А яку – байдуже.

Чи русяву, чи чорняву,
Товсту, чи худеньку,
Чи високу й працьовиту,
Чи таку – маленьку.

Мовчазну, або крикливу,
Хоч криву – байдуже,
Захотілось оженитись,
Захотілось дуже.

Чи із хатою у місті,
Чи без хати буде,
На неділю, чи на місяць
Дайте жінку, люди!

Не тобі довірюсь - поїздам.
На вокзал прийду, а не до тебе.
Ти не будеш, ти не будеш сам -
Із тобою буде моє небо.

Не тебе чекаю. Сивий гнів
Виллється сльозами в сірій школі.
Вже не буде сонячних листів -
Із тобою будуть мої зорі.

Не тебе кохаю?! Чорний став
Обіймає неба чисту просинь...
Ти не будеш, ти не будеш сам -
Із тобою буде моя осінь.

Коли ти посміхнешся мило,
Як сонячний промінь в весні ,
В мене виростуть , як в янгола крила ,
І радію я від щастя, як в сні...

Коли словом гострим ,як жало
Ти дістанешся серця мого ,
Воно стане холодним ,мов камінь ,
Плач дитини ,- ніщо для його .

Я дияволом стану могутнім ,
І крушитиму все навкруги ,
Під поглядом божевільно-відсутнім ,
Будуть танути вічні сніги .

І розбитий ,стомлений ,грішний ...
Я навколішки впаду в траву ,
І заплачу надривно ,невтішно .
Як дитина від болю ,з жалю .

І молитимусь довго і щиро ,
І проситиму Бога - прости !
І промовить Господь- Іди з миром !
Жити , творити ,любить . ..

Я не знаю куди.
Я не знаю для чого.
Я не знаю чому.
Я не знаю нічого...
Душа рветься кудись...
Я йти хочу до тебе...
Серце каже – лети!
Розум каже - не треба...

Дощ сліпий - краплі губляться...
По Тобі ласки шилися.
Ти хотіла летіти -
вії впали... Лети!
Розбудив шибу дріб,
краплі променем впилися.
Що не рух - то у вир
відправлялася Ти.
Ми зійшлись в недовершенні
через втрати свідомості,
нам було не до світу -
існували лиш ми.
Пролітали тіла
крізь шпаркú невагомості,
приземлялись в думках
і ставали людьми.

10 Травня 2007

Все гірше і гірше –
Зневір’я, зневірш’я,
А стеля все нижча –
Навіщо?
Я вчуся мовчати,
Слова-потерчата
В лещатах у тиші –
Як миші.
Не матиму права
На голос і каву,
І зліва, і справа –
Заграва.
Ні рими, ні коми.
Алхімія втоми.
День творення сьомий.
Додому

Потяг різко зупиняється
І ти відчуваєш, як з грудей вистрибує серце.
Повертаючись з карпатського села,
Ти ще пам’ятаєш колір джерельної води;
Всіх тих численних потоків:
Гірських річок, людської свідомості,
місцевого алкоголю


Запах ватри пробуджує в тобі
Любов до ближнього —
Ближній відповідає взаємністю.
В цих горах потрібно
Поводитися саме так,
Якщо ти хочеш, щоби бог сонця
Опустив свої русяві пасма на твої плечі,
Огорнув, і захистив твою духовну цноту...

Гуцули, ці діти сонця (наче племена майя),
Наряду з бринзою та банушем
Можуть пишатися незайманою душею...
Либонь не виставляли її на продаж

Скільки слів не сказаних, забутих...
Час минув, навколо все мовчить...
І тебе мені вже не забути,
Хоч душа моя вже не болить...

Все! Доста! Схаменися! Я простила...
Це доля нам розлуку замісила
І напекла коржів. У добру путь!
Забудь мене. Забудь мене. Забудь.

Все сказано. Все зібрано. Все сплакано.
Моя печаль на сукню воском капає.
Все сплачено. І в цьому - вища суть.
Не гудь мене. Не гудь мене. Не гудь.

Банально. Нежиттєво. Неоправдано.
Два горла джгутом болю перетягнуто,
І совість стоплямиста, ніби рись...
Приснись мені. Приснись мені. Приснись.

...А завтра буде тиждень від весілля
Твого із Нею. Холодно від лиць.
Я не зварю, як Чураївна, зілля,
А Ти не вип"єш, як нещасний Гриць.

Я не скажу, що вже одгостювала.
Ти не попросиш прощі. Я сама.
Сніги на місто зледеніле впали
І вмерзли сном у посмішках вікна.

А завтра буде тиждень від весілля
Твого із Нею... Господи, прости...
Я не зварю, як Чураївна, зілля,
А Ти - не Гриць. Його не вип"єш Ти.

Я бачила ввісні ці очі:
Бездонні, як безодня моря,
Налиті мудрістю пророчих,
Заплутані вінками горя.

Вони блищали, мов сп'янілі,
Ховаючи недавні жахи.
Самовіднайдені у вірі.
Ці очі... мертвої комахи.

1.
Нечиста сила стримує пориви,
Які живуть у праці молодій.
Не можу я спинитися без дій,
Бо навстріч йде знайомий чорт зрадливий.

Триватиме ще довго поєдинок
З тобою, чорте, на крутих шляхах.
Від дідька лине знахабніле “Ха..!”,
Смеродом тхне від тебе, сучий сину.

Не олігарх ти, не банкір, а злодій,
Який високі титули набув,
Коли при владі в чорнім пеклі був...
Клясти тебе, напевне, чорте, годі.

За фрак не будем братися сьогодні,
Аби тебе швирнути геть від нас,
Аби сконав сваволі прикрий час,
Аби втекти подалі від безодні.


2.
Захоче чортик руку потиснути,
Щоб привітати з ювілейним днем.
Але не зможе пальці розігнути, -
Впече долоню щось жахним вогнем.

Напевно, гріх, бо сімдесятку років
Він ангела від мене відганяв,
У душу слав пекучість і неспокій,
Які тепер палючістю огня

Йому долоню обпікають, мучать,
Хоч я не мстивий, і йому б простив,
Не обзивав би чорта сином сучим,
Якби той чорт покаявсь,
охрестив

В святім соборі чортенят, що бродять
І ангелів шукають, щоби їх
У чорний круг втягнути,
чорний одяг
Накинути на білий, чистий сміх,

Аби на світ лиш голосіння хрипле
Змогло пробитись, пуджати людей...
Нехай до мене, Боже, не прилипне
Долоня чорта в ювілейний день.

5.10.2005р.