Спав. Спав і не прокинувся зорею тихих неділь.
Заграв каскади стелились над океаном.
Вулкани бавились. Всміхались зорі.
Кожній любові, телебаченню, болю.

Колеса. Котились кінськопедальні знесили.
Фрактали оперних співів колисали тротил.
Дощі напували пісок. Розмай.
Троянди. Травень. Казав "чекай".

Цифри. Множились цифри у цифроблуддя.
Колони янголів гинули в бою божевільного.
Бог має владу звільнитись.
Людина йде в волошкові поля. Трудитись.

Прокидався. Кидаючи об камінь камінь.
Заграв мікросхеми пашіють смаленим.
Вулкани бавляться. Всміхаються зорі.
Цим ранковим невтомним незціленим болем.

Медитація ряботіння
калюж, сполоханих вітром,
шаманська меланхолія
григоріанських співів,
лист,
обірваний на півслові,
бо
....просто
.............все
.................набридло,
час 1.11…
гарна ніч
для реінкарнації
міжсезоння…

Твій крик я розірву на попіл,
А спрагле тіло прагне не води.
Я буду вірити у щастя світлі ноти,
Застряне в серці вістря самоти.

Коли мені важко і відчай у душу
Вповзає холодним смердючим вужем,
Щоб кров мою пити, і серце так здушить,
Що й сонце стає нетривким міражем, -
Звертаюсь до тебе, Тарасе.

Коли маловірство і сумніви точать,
Мов шашелі-черви, мій розум і дух,
А злі ворожбити вороже пророчать,
Що шлях мій трудний - лиш до безвісти рух, -
Звертаюсь до тебе, Тарасе.

Коли безнадії і розпачу хвилі
Мене обнімають і тягне на дно
Безодня в холодному чорному вирі,
І жить чи померти - стає все одно, -
Звертаюсь до тебе, Тарасе.

***
Ти для мене - не ідол,
Не ікона, зчорніла від часу.
Ти - сучасник мій, любий Тарасе,
Хоч ровесники ви з Світовидом.
Що для вічності час? -
Для безкрайого степу пилина...
Смертний я, та безсмертний Тарас
І ніколи не вмре Україна.

У нас глибока осінь, друже мій Мар'яне,
Всі вулиці у парасолях і у листі,
Усе навколо мокре й сіре, місто в'яне.
Незатишно і зимно, лиш в старому місті
Ще можна соватись. З кав'ярні до кав'ярні
Перебираючись під стінами будинків.
Всі хлопці стали злі, дівки - негарні,
І тільки рясно розмальовані блондинки
Ще тішать погляд і нагадують про вітер
Який давно вже в мене по кишенях свище.
Та про сумне не буду (написав і витер)
Не переймайся й тим, що набурчав я вище.
Ми тут, Мар'яне, всі про тебе пам'ятаєм,
Ну як не всі, то все ж не менше половини,
На днях об'їлися весільним короваєм,
Та ти й без мене знаєш про такі новини.
Хоч що ти бачиш у своєму інтернеті?
От нам з Андрієм дехто хоче бити пику
А ти ж, я так гадаю, схочеш бути третім?
Приїдь, відчуй себе порядним чоловіком.
І прихопи з собою там яку москвичку,
Бо так подумалось перед концертом "Вія",
Що українство наше нам ввійшло у звичку -
Жеремо сало, помаленьку пліснявієм
І навіть нікому нам всипати по сраці...
І показати нам, які ми сучі діти.
Щось розтриндівся я... Вертаюся до праці
А ти вже приїжджай, бо ж точно будеш битий!

Я мав собі у сні коня -
Такого білого, як сніг:
По срібних хмарах кінь мій біг,
А вслід летіло вороння,
Як сажа чорне і крикливе.
Тремтячий я уп`явся в гриву:
Кресав кінь зорі з-під копит,
А гайвороння зле, сварливе
Летіло вслід,
З небес видовбуючи зорі.
Метнувся кінь мій метеором,
Копитом місяць засвітив,
Чумацький Шлях перелетів
І став як вкопаний в Понорі.

Сутінки. Місто. Перші вогні.
Радість. Смуток. Серйозні обличчя.
Зневага. Втома. Холодні дні.
Осінній вечір. Цигарка. Звичка.

Ранок. Прозріння. Згадуєш сни.
Спір. Вже зібрався. Трохи куняєш.
Тролейбус, маршрутка, автомобіль.
Прозріння? Пройшло. Усе забуваєш.

Погляди. Жести. Не пропускай.
Розкажуть. Навіють. У спогад затягнуть.
Емоції. Сила. Усе через край.
А може? Не може, а точно обмануть!

Натягнуті посмішки. Друзі. Привіт!
Як справи? Нормально? Ну добре. Бувай.
Увага. Ненáвисть. Засмічення. Гніт.
Любові? Не варто. Хоч трохи! Тримай.

Сóлодко. Щáсливо. Світло і день.
Весело. Хóроше. Навіть приємно.
Вдало. Сміливо. Постріл в мішень.
Боляче. Влучно. Все було даремно...

Холодно. Лід. Спека. Вогонь.
Вікно. Відчинив. Ступити?! Стояти?!
Спокій. Бадьорість. Тепла долонь.
Навіщо? Не варто. Не вчись відступати.

Для нас. Для мене. Для себе. Живи!
В них право – казати. А в тебе – не чути.
Ми тут. Ми поруч. Не бійся. Бери!
Усе. Що хочеш. Що бачиш. Всюди!!!

Бери. Не бійся. Життя коротке.
Друзі. Двір. Поцілунки. Кохання.
Молодість. Старість. Пожовклі фотки.
Вдячність. Сльози. Зі смертю єднання.

. . .

Безтурботність. Мир. Свобода.
Річка. Поле. Дім. Лелека.
Діти. Сміх. Ми там? Ніколи...
Ну а де? Не там. Далеко.

Сутінки. Місто. Перші вогні.
Радість. Смуток. Серйозні обличчя.
Зневага. Втома. Холодні дні.
Осінній сплін. Рутина кличе.

Осінь. По вінця налити і випити,
перетопити образи негадані!
Тягну цигарку і подумки - „йшла би ти...”
кидаю всоте услід любці-гадині.

Мне простирадла сьогодні зі зварником!
Щойно з загранки і щедро башлятиме.
То вже в капронах, і в туфлях із бантиком!
Нині на танцях із ним вишиватиме!

Осінь. А в нас би напевно наладилось.
Я і з питтям зав’язав би, і з картами,
там і халтурка яка нова трапилась, -
склалось б, якби ми того були вартими.

Але прикинула вигоду, зрадила.
Знав би, то не довіряв ані крапельки.
Все, що хотіла, виходить, отримала -
шубки, панчохи... І змії-приятельки!

Осінь. Прострації соцагітації.
З хлопцями пива би зо три бокальчики,
й ті іще натрафаретити грації,
задниці, перса, і з "мальборо" пальчики.

Тьху! Ще горілочки. Осінь парадами:
Лєніни, Маркси і Фрідріхи Енгельси, -
кожному погляд твоїми принадами
сповнити - краще за будь-які індекси...
___

Згаслу цигарку на потім заначити,
взятись за справжнє з малярською ревністю!
Бо раз мистецтву і дано щось значити -
це підійматись над злою буденністю!


2007

Осмысленная невзначай любовь…
Ступай, куда ступал – на ногу власти,
Ты неизбежность в чувствах превзошел,
Предпочитая боль и отвергая счастье.

Закрой глаза. Оставь меня одной
В пустынной связи, мнимую за нежность,
Я буду опечалена тобой,
Но не надолго. Даже не на вечность.

Мені байдуже,
Хоч квіти розцвітали,
Водночас плакали осінні вечори,
Когось в твоїх очах я впізнавала,
Та не тебе (і точно не собі).
Та не тебе природа чаклувала,
Магнітні бурі руки розвели –
Аплодисменти нам не зазвучали,
Глядач останній виявився – ми.
_____________________________
Черговий день.
А я і не чекала,
Я замовляла інші береги,
Тебе не знаю зовсім, але знала,
Що це не ти…

Такий туман буває тільки вранці,
Коли іще дрімає Чорний ліс,
І сни, неначе хижі сіроманці,
Яким мене у жертву ти приніс,

Вже майже розчинилися у мряці,
Ховаючи носи холодні в мох,
Мене не відпускають… Знаєш як це,
Коли ти просинаєшся удвох?

Вкотилось сонце у густий туман,
Промінням вже лоскоче босі п’яти,
Сміється ранок… А тебе нема…
Аби мене ще раз отак приспати…

Палим... шарудить -
крила в небо просять.
З нього,
мов з цебра,
поливає жаль -
в теплоті долонь
помирає осінь,
не тривож її -
подихом не жаль.
Стелиться "курли"
там, де віра ляже.
Де душа стече -
викотиться суть.
Спаленого дня
Бог здуває сажу,
надихає сон,
затискає ртуть.
Торба з тиші,
в ній -
очі та зимниця.
Вітер перебіг,
наче чорний кіт.
Долі із долонь
щастя сукровиця
скрапує теплом,
серцем
в чашу літ.

6 Листопада 2007

Я знаю-знаю, це остання осінь
таких примарних і розмитих «нас»,
Хоч вигаданий всесвіт все ще носить
на собі наші дотики – вже час.
Час на прощання: три хвилини суму
і пригорща секунд на забуття.
Залишаться лиш пустка і утома
від цього довгого до- й пост- напівжиття.
І – «нас» нема, ми вже ніхто нікому,
долоней лінії загояться як рани.
«В твоїх обіймах чуюся, як вдома...» -
неясний спогад в рештках серця зтане...
Що «нас» уб’є? А втім, яка різниця:
робота, діти, побут? Цього мало?...
Я втрачу право лиш для тебе снитись.
Та я його, по суті, і не мала....
А далі – знов напівбездомна кішка
в чумній і сірій буднів круговерті,
Знов марити і вгадувати де ти,
і знати! Божеволіти й не вмерти.
І в темряві напівпустої кнайпи
нечутно розминутись із тобою,
Щоби ніколи більш... Вмирає осінь.
Нас поховають разом. Під зимою...

Коли між пальці стелють плин
Твої напрочуд довгі коси,
Мені подобається й досі,
Як дивовижний рух хвилин

Переживає сотню змін
В твоєму темному волоссі,
А я лелію, наче осінь,
Їх дивобарвну фітосинь.

У тому плині, як закон,
Зринає радісне welcome
До твоїх роздумів і мріянь.

І я пірнаю в ту глибінь,
Щоб віднайти хоча би тінь
Твоїх до мене чайних віянь.

Поглянь, кохана, як іскриться
Небесная цариця
В озерній розкоші глибин.
Полум’янистая жар-птиця
Укрила наші лиця
Полотнищем м’яких світлин.
Моя ти зоре ясноока,
Із року в рік нівроку
Я проживав без тебе дні.
Кричало серце: „ей, пороку,
Візьми мов ненароком
Мене в обіймища чадні”.
Але, незгода обминає
Безумця, що чекає
Почути в ній солодкий спів....
Ти не повіриш та буває,
Що думонька блукає
На цвинтарі у зграї псів.
У тому „чепурному” роді
Усі живуть у згоді.
Чужого хліба досхочу.
Немовбито останній злодій,
„- Замовкни любий, годі.”
........................

05.11.07.

знайшли мене в зіллі за літа пори
за сонця шукали... в кущах шаруділи
ставком у човні за лататтям пливли...
а зграї тепла все летіли й летіли
з тополі у подушку - в білі пухи
і чмихала кішка руда і пухнаста
їй добре виднівся я з неба того
де спала від ранку на білих матрацах
і лапами гріла проміння свого
мене зігрівала про світ муркотіла
про райдугу знала що після дощу...
й від жару сповитим круг голого тіла
стеблом прохолодним вюнкого плющу
мене там знайшли...
у липневому зіллі - поміж лободи
і жовтавих кульбаб...
покинула кішка руда і повільна
дитя цьому світу принадливих зваб
а зграї тепла все летіли й летіли
з тополі у подушку - в білі пухи...
і муркала кішка руда і повільна
і танули разом полярні сніги

Я маю право на захопленість тобою
Бо якби ти вмів залишатись на одному і тому ж місці
Люди навколо тебе будували б свої орбіти
(з невідправленого листа невловимому другу)

Дощ за вікном заважає нам просто ходити
Біг на роботу, як інтерпретація спорту
На тротуарах запльовані сплітами плити
Стилем пасують до вже проржавілого плоту

Дихати так, ніби в пухлих легенях болото
Кашлем виштовхуєм гірко настояну зрілість
Нам би одержати хоч на довірливість квоту
Щоб не від холоду щоки чиїсь зашарілись...

...
З віком все рідше шукаємо вікон
Ховаємось в стіни
Якби ж то ми тіні,
А нам іще мало за юність
Всі наші сни про минулість –
Обманлива цінність
Всі наші кроки -
Стіна, сивина і сутулість...

Ти новий князь зболілої держави,
"Ти новий вождь народних мас."
І ти не борешся заради слави.
Ти боротьбу ведеш заради нас.

Тобі послала доля біль і муку
І ти стерпів! Ідеш по свій престол.
Народ візьмеш ти у дбайливу руку.
Ти вірою хрещений наш король.

З тобою правда, честь і сила,
З тобою І Хмельницький, і Кобзар.
Ти лідер наш, ти наші крила,
Що Україну вознесуть до хмар.

Ми завжди підем за тобою,
Куди б не повела твоя дорога.
Стоятимем за тебе ми горою
І буде нашою жадана перемога.

Бо ти є князь зболілої держави,
"Бо ти є вождь народних мас".
Ганьба бандитам! Україні слава!
Прийде щасливий для державі час!

2.12.2004р.

Правознавство - це наука,
Що потрібна всім в житті.
А життя - то дивна "штука",
То ж старайтесь в майбутті.

І коли у вас проблеми -
До юристів ви ідіть.
Вони розв'яжуть всі дилеми,
Лиш ви гроші покажіть.

Лиш копійок не давайте,
Прожене за це юрист.
На майбутнє добре знайте,
Що юрист - авантюрист.

Вогні!
Я, наче з фільму "Хаві"*
Минають дні
Щасливі, трохи мляві.

Мені
Життя дало у руки
Воні
Заради болю й муки.

Ясні
Її прекрасні очі.
Мені
Являються щоночі.

Та злі
Прекрасні почуття
На тлі
Бажання й каяття.

А дні
Пливуть із часом вногу.
Вогні
Затемнюють дорогу.

Мені,
Закоханому "Хаві"
Всі дні
Щасливі, трохи мляві.


"Хаві" - герой фільму.

Що б не сталось - намагайся
Йти вперед в своїм житті.
Свого друга не цурайся
І не плач на самоті.

Пам'ятай, що є десь люди,
Для яких ти дорогий.
І ніколи ти не будеш
Сам, єдиний і чужий.

Ти довірся свому другу -
Зрозуміє він тебе.
Вилий з серця свою тугу,
За сльозою сміх іде.

І не бійся ти любити,
Бо душа закам'яніє.
А без дружби важко жити.
У самотніх серце мліє.

Разом легше бігти шляхом,
Що нам даний небесами.
Разом! Горе впаде прахом
Перед нашими ногами.

І хоч доля залишає
На шляху нам перепони,
Та ми разом все здолаєм
І дійдем до перемоги.

Любий, друже, я з тобою.
Пам'ятай, що разом ми.
Станем разом ми горою!
Станем справжніми людьми.

Ким би ви в житті не стали,
Все старайтесь гідним бути,
Скільки б ви зв'язків не мали,
Вам проблем не оминути...

Важка чекає нас в житті дорога
І ми по ній повинні впевнено іти,
Щоб в серці лиш палала змога,
Щоб досягти жаданої мети.
Нехай пожертвуєш ти спокоєм своїм,
Віддаш ти свого сну годину,
Та станеш сяйвом у житті усім,
Досягнеш знаменного чину.
2003р.

Чужими словами
вбивай мою душу
Візьми моє серце
і кинь у пітьму
Чужими руками
закрий мої очі
Чужими вустами
скажи
не люблю
Про смерть про життя
чужими думками
Чужим почуттям
дійти до межі
Від когось чужого
раптово почути
Що я не твоя
що ми просто чужі....

...А в провінції осінь не тішить знервований люд.
В моді знову печаль і парфуми "Задимлені сквери"…
De bon ton - архаїзми, - слова,
щось на кшталт - "я люблю" -
Різноплем'я бухгалтерів, все-таки, вірить в химери.
Час рахунків-фактур монументить практичну ходу
Та в масштабах історії, що там якесь покоління...
...А вітри заганяють, неначе лисицю руду,
В опустілі сади закоцюбле надвечір осіння...

Любов - бажання й благодать,
не радує на світі,
як мусить хлопець жінку брать у дні «червоних квітів»,
коли сорочка у лайні, то не кортить йому й мені.

Не приховаю, а скажу тобі о німфо бруду –
помийся гарно,і в цю ніч з тобою знову буду.
Папером зад свій підітри,
ще й губкою чистесенько свій передок протри.

Щоб не згасить кохання шал,
після любовних втіх
покинуть «вістря» мусить бій
без тих «кривавих віх».

Якщо ж насправді ти мене чекаєш для утіх,
будь мудрою, і пам’ятай буть чистим має гріх.
« Вістря» коханців не встають віддавна і донині
на, Філліс – дівку нечупару, в брудній не праній полотнині.

By All Love's Soft, Yet Mighty Powers


John Wilmot, the second Earl of Rochester,
(1647-1680)

By All Love's Soft, Yet Mighty Powers

By all love's soft, yet mighty powers,
It is a thing unfit,
That men should fuck in time of flowers,
Or when the smock's be shit.

Fair nasty nymph, be clean and kind,
And all my joys restore;
By using paper still behind,
And sponges for before.

My spotless flames can ne'er decay,
If after every close,
My smoking prick escape the fray,
Without a bloody nose.

If thou would have me true, be wise,
And take to cleanly sinning,
None but fresh lovers' pricks can rise,
At Phyllis in foul linen.

Коли тихий, заплаканий
Сонячний звір
Зарепенить на весь світ
Вітрилами вітру,

Тоді встань, подивись мужньо
В темряву зір,
Бо не буде вже в грудях
Боліти.

Коли Сонячний звір закричить,
Розірве
Мертву душу на сотні
частинок –

Зачекай іще мить –
Скоро міць зареве
І розкидає в душу
Жаринок.

Зачекай іще трохи,
Бо Сонячний звір
Вже не плаче,
А зброю ладує.

Прийде, може, із неба,
А може, із гір.
Серця променем
Світ закодує.

9.10.2007

Ми летимо, ми летимо,
Розмахуючи крилами.
Ще трохи буде – й згоримо.
Проштрикнутими. Вилами.

Ми думаємо, що живі,
Як вічне сонце десь у небі.
Але безодня в голові
Засмоктує. Бо так нам треба.

Ми летимо, неначе світ
Вже догорає під ногами,
І думаємо, що політ –
То боротьба із вітряками.

Вперед – там – ноги з голови
Назад – там – ноги між ногами.
А знизу – злісні кулаки.
Лиш зверху – ангели понад тілами.

Ми летимо між тисяч слів
І злих, і тихих , радісних.
А я сказати не зумів
Розпечених і жалісних.

Лиш Дух веде до Сонця шат,
Хоч ми його не чуємо.
І потім нам поставлять мат,
Коли свічу задуємо.

Ми летимо, ми летимо,
Розмахуючи крилами.
Ще трохи буде – й згоримо.
Проштрикнуті ми. Вилами.

Ніч на 4.11.2007

Привітай мене,
із закінченням нового дня
Я дивуюсь,
як він спритно перескочив поріг

Привітай і його,
за сміливість пройти
за межею,
до перехрестя цнотливих доріг

Він пішов в нікуди
Й своїм покірним мовчанням
Дав таку необхідну згоду мені
начертити пером знов на чистім листі
кілька слів,
що утворять майбутні шляхи.

На лінії смерті Світила
лиш тінь його мерехтить
він мимохіть залишає останній спогад по собі
й зникає зі спалахом свічки на старім папері
де горять вірші

Король помер, вітаймо короля
І ти привітай мене, із закінченням нового дня

Він йде, прямуючи за обрій,
де пеклом манить рай
Звільняючи місце чи трон нетривалої влади
юному, який не сивий на скронях,
наступнику, доля якого в короні

Я відчуваю,щось смуток у мені торкає
із кожним кроком, що нас розлучає
Із теперішнім днем,з його блідим лицем.
Мені страшно,як спокійно він нас покидає..

Король помер, вітаймо короля
І ти привітай мене, із закінченням нового дня

Можливо під пологом ночі,
коли ще не змінились вартові
Я кілька раз схлипну вві сні
Й згадаю страчені свічою дні

Один за одним..
Які ж відповідальні вартові,
вони мов вірні пси
стережуть небесні ворота

У них не забракне сил дійти
туди, де перехрестя цнотливих доріг
кличуть снами солодкими

Ладує поштовхи в бійницю серця "так" -
заходиться від зрозуміння кожна втрата.
Щодня, по спогаду, старе в думках сплітати,
вбирати сенс життя та тамувати смак.

Як світ свінув мені - колиска болю тут,
що небо змайструвало з крику та розради.
Який терпець - така і лада. Бога ради,
доп`ю, не кривлячи душею, смутку брут.

А бруд не захлесне мою світлицю. Стань
мені, покоро, правди та покути свідком -
не та вготована була та впала світка,
та з тих святців перегортає світ світань.

5 Листопада 2007

Пастель осіння... Подихи розмиті...
Тіла сплелись плющем - і під дощем...
Кохаються, палкі й несамовиті,
Мов нічиї собаки за кущем.

Всіх розігнала по домах погода,
Тому чужих очей нема довкіл -
Відсутня найсильніша перешкода
Для шалу на повітрі голих тіл.

Але цей дощ! Мов Путін у сортирах,
Безжально мочить, пада без кінця...
Якщо в тих двох весь час батьки
в квартирах,
В під'їзд зайшли б! Любов щось дивна ця.

Чи раптом не забута сильна ланка
У цім пейзажі з елементом ню?
Між тіл плющем й дощем, либонь, альтанка
Любові згаснуть не дає вогню.

Ті двоє на сухому склали й одяг -
Вони охайні люди й не бомжі.
А холоду тілам боятись годі
Тому, мабуть, що парочка - "моржі".

Пастель осіння, подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем.

А журавлі летять. І ти летиш.
І осінь відлітає із тобою...
Стривай! А до якої ти мети?
Ой, вибач - із якою б це метою?

"Летиш" - бо тільки тлієш, не гориш:
Така твоя в поезії манера?..
Летиш?! На Хацапецьк чи на Париж?
Смішне питання: ти не є фанера.

Летиш! Не їдеш по автошляху
"Запором", бо негусто у кишені,
А скрізь ДАІ перевіряє хук,
Що й оспівав прегарно Збиток Зеньо?

Летиш зиґзаґом - добре погуляв,
За це даішник, власне, й оштрафує?
Не збий же всмерть тараном журавля!
В курсах - Павлюк у нього наймитує!*

Летиш на схід Вкраїни, за Дніпро?
Гляди лишень, не збийся з курсу, брате!
А то нарвешся в Чехії на ПРО -
І буде нам тяжка поета втрата!

А журавлі все - чуєш? - "КРУ! КРУ! КРУ!"
В корупції доланні - обмаль зрушень,
Зате ж бо нашукало ГоловКРУ
У відомстві Луценковім порушень.

Журавлики, ну як же вам не фе?
З "один для всіх" властивістю закону
Так чи інакше силовий портфель
Знов візьме лідер "Самооборони"...

А ти летиш - і свистом рукокрил
Злякав, мабуть, не одного зіваку.
А слідом - малиновий крокодил.
Скоріш лети, щоб не схопив за лоба!

[Постскриптум]
От "наваляв" (не навалив) рядків!
Виходить, як багато, так і радий?
Та не люблю страшенно літунів:
Директор я, й нема на теє ради.**
_______
*Сподіваюся, всі згадали вірш
Ігоря Павлюка "Наймит журавля"?
**Гра слів: літунами спершу називали льотчиків,
потім - тих, хто часто змінював місце роботи.

Дестабілізація/деструкція
Наведена у двох штрихах.
В житті імпресія, і ти – малюєш
Стосунки наші на старих устах,
Якими місто з нами розмовляє.
Легкі мазки незрозумілі
Пригріли пам'ять, затягнули час.
Хотіти бути.
Мати сили.
Знайти слова, які про нас
І не почути дисонанс.

У наших душах і думках
Відбиток совісті в затінку хіті.
Повернення? Куди? Нема.
Це картина, яку нікому не скінчити.

Залишимо

Негативи сині і зелені –
Спіральний час і вічний секс
при музиці, де щільно грає
гітарні соло Джиммі Пейдж,
а на вокалі – Кавердейл.
Що я сказала? Ну так, маразм, не спиться,
Не та тональність вже
і інший стиль, я з ритму збилась,
пивом обпилась
і пізній час модерну так властивий,
на колії стою, чекаю,
може хто зіграє слайдом блюз.
Ми є, та нас немає.
Так як коханці є,
та мало який вогник про них знає.
Бо як вони удвох, то вогні вони вимикають.
До біса це!
Поклич митця!
Хай назове це «Авангард»

Краєм ока, краєм вуха,
Ніч осіння - темно, глухо,
Я побачив, я підслухав,
Як тре вічка миша-сплюха.

Тільки, може, це не миша?
Вітер дихає у тиші,
Натягнувши укривало,
Те що з листя осінь ткала?

Нових ми не відкрили континентів,
та й не для нас, на жаль, творив ван Рейн.
І ми із тих триклятих абонентів,
яким пізніше спробуйте again

І ми не пахли, як тропічне зілля,
бо ж увібрали весь сигарний дим.
Нехрещені, близькі до божевілля.
І нас давно вважають чортзна-ким.

Ось так творили власну контркультуру,
кохалися, пили терпкий портвейн,
стереотипів руйнували мури,
хоч не для нас творив старий ван Рейн…

Голос повив барвінком…Голос повів у трави.
Голос – такий ласкавий! – плетиво плів лукаве,
Плетиво-павутину, білу, як сивий волос…
- Рідна, лети до мене!
Голос.

Він діставав гостинці. Трави лягали долі.
Золота та цілунків – буде всього доволі,
- Хто ти? Признайся! Доля?
Тихо здригнеться колос:
- Вільному, серце, воля!
Голос.

…Той, що повив барвінком, той, що вплітав
у коси
Ягоди-намистинки - “Досить!” - уже голосить…
Як же сльозиться небо! Як же земля колише!
- Чуєш, іду до тебе!
Тиша.

Почерговість бажань,
Відлуння здобутків,
Я була не там
і не тою.
Хотілося справжніх вигнань,
А можливо й справжнього бою.

І навіщо вони летять,
Серед тисячі поцілунків,
Мої джерела -
Соми в голодних очах,
Я чекала на них зі смутків.

Та зеленим вже застлано
Мрій килими,
Я не ходжу босоніж степами,
Тож навіщо питати в зими,
Що там буде
І чому лише з нами.

Метелики осені
На сплячому дереві
Сполохнула зима

Як безнадійно сумно
і бридко на душі
Давно живу бездумно,
ридаючи вночі

Так порожньо і глухо,
лиш чую власний жах
Скрізь холодно і сухо
Кружляє темний птах

Безлике геть усе -
одвічна сіра маса
Якесь М2 шосе,
що не підвладне часу

Все пролітає стрімко,
лише самотність вічна
Тече у жилах гірко
буденність пересічна

Якщо ти вважаєш, що вірно вчинив,
То хай так і буде, коханий.
Якщо ти насправді мене не любив,
То так і лишайся незнаний.

Не дав почуттям спалахнути вогнем,
Та іскру не зміг загасити.
І серце все більше пече з кожним днем.
А доки душа може тліти?

Ти просто пішов, навіть не пояснив
Чим же я так тобі завинила.
Перекреслив усе, адже ти не любив.
Але ж я тебе милий любила.

І невже не відчув, може навіть на мить,
Що не зможеш без мене прожити.
Я живу тільки доки душа догорить,
Та й умерши продовжу любити.

Все змінилось, всі крапки над “і”
Час розставив вмілою рукою
Всім здається ми такі самі
Правду ж знаєм тільки ми з тобою.

Ти для мене був колись життям,
Хоч боліло серце обпалене,
Але все пройшло і вже затям –
Ти тепер ніщо й ніхто для мене.

Ти мене залишив, а не я
Я не винна і тому не плачу
Не твоя я чуєш, не твоя
І тобі за зраду не пробачу.

В очі дивлячись тобі, сміюсь,
Щастя знов підкралось так неждано,
В інших я очах тепер топлюсь
Хоч не твоя, але все ж кохана.

Я усе ж люблю тебе, як друга
Хоч твоя любов така зрадлива
Знаєш, не твоя в цьому заслуга
Але я тепер така щаслива.

Я дивлюся на тебе все тими ж очима,
В них і ніжність й тепло, в них усе як тоді.
Мої очі ніколи не будуть пустими,
Але знаєш, вони вже не вірять тобі.

Вже пройшло все, як бачиш забулось, простилось,
Болі в серці нема і нема почуттів,
А насправді ж було, та чомусь не лишилось,
Я спитаю одне: – то ти цього хотів?

Щось між нами не так, хоч давно вщухла злива,
Ти не вмів те що було в житті зберегти,
Все пройшло, і тепер я вже справді щаслива,
Я без тебе насправді щаслива, а ти?

Потік думок, реальність покидаючи,
Несеться вдаль, у задзеркальний світ
А ми, мов тінь, за часом не встигаючи
Крізь простір вириваємось в політ

Та він глухий, малий в своїй безмежності
Не вийти з нього, він бо без кінця
А ми ж так прагнем тої незалежності
Щоб безтурботно билися серця

Та знову скуті в ланцюги буденності
І течія несе лише вперед
Вузький потік страшної одноденності
Краде в нас сили думати про злет

І віра в завтра недосяжним мріянням
Тече крізь пальці. Завтра – то міраж
Цей світ мов вітер і своїм він віянням
Близький до нас, та все ж не зовсім наш

Мені вже нічого сказати
Ти за обох чудово все сказав.
Одне лиш хочу запитати, -
За що любов мою розп’яв?

Вона ж тобі нічим не завинила
Покірною і щирою була.
Та зникла враз, так ніби і не жила
Так ніби не вона в душі цвіла

І ти удав, що навіть не побачив
Як моє серце вдарилось об лід
А ти ж для мене так багато значив
Навіки залишив у серці слід

Не слід, а шрам, що знову ятрить душу
Що все пече, хоч швидко плине час
І я живу, лише тому, що мушу
Любове, правдо, вже не вірю в вас.

Скажи чому. Чому ти так далеко?
Кудись поїхав ти від мене знов.
І я сама, а це не так вже й легко,
Коли між нами відстань і ...любов.

Скажи за що така жорстока доля?
Вона серцям у безвість вкаже шлях.
Ми зрозумієм – нам потрібна воля
І не вживемось ми в своїх ролях

Скажи для чого знов кудись тікаєш
Твоє життя чомусь не там де я
І ти мовчиш, мовчиш, хоч пам’ятаєш
Мені лиш треба знати – я – твоя

І знову за вікном панує осінь,
Але вже не така як рік тому,
Красуні – верби хилять мокрі коси
І мовчки так очікують зиму

В моєму серці вже не буде більше літа
В моїй душі зима не розцвіте
Моє кохання, ти сьогодні вбито,
Тебе розп’ято нині, а проте,

Я не сумую, бачиш, я не плачу
У мене не залишилося сліз,
Я не пробачу, чуєш, не пробачу,
Ти сам спалив до мого серця міст.

Нема надії, віри і любові
Як далі жити серце вже не знає
Я розумію лиш чотири слова:
“Розтоптана любов не воскресає”

Хто ти такий, щоб для тебе писались вірші?
Кращий за всіх! Хоч, напевно, за когось гірший.
Хто ти такий, щоб з мільйонів людей у світі,
В серці своїм лиш тобі дозволяла жити.

Ти наче день, що згасає, та знов воскресне.
Ти наче сніг, за яким поспішають весни.
Можеш холодним здаватися всім на світі,
Але під снігом завжди розквітають квіти.

Здійснення мрій лиш для мене тоді можливе,
Поряд як ти, бо з тобою лише щаслива.
Всім на землі вже давно зрозуміло й ясно
Я мов зоря, та без тебе, мій милий гасну

Вона кохала іншого? Та ні.
Хотіла свій характер показати.
Він їй під вікнами співав пісні, –
Вона кричала :“Геть йди, хочу спати!”

Він їй букети квітів приносив,
Розкішні кали, ніжні орхідеї,
Про зустріч так зворушливо просив,
Та голова тоді боліла в неї.

Вона ж й так знала:“ Він навіки мій,
А поки не обіцяно багато,
Хай не плекає марних він надій,
Я молода, я хочу погуляти.”

Гуляла вволю, юна і вродлива,
Вона завжди у центрі, головна,
Бо не дарма ж розумна і красива,
Хто краща з кращих? Певне що вона.

І була певна – він усе те бачив,
Як з іншим цілувалася в саду:
“ Ну що ж, як він ще й це пробачить,
Тоді від нього назавжди піду.

Де ж в нього гідність? Хай стоїть за себе,
Він що дитина, що не може дати лад,
Мені такого, так як він не треба,
У світі повно й так розваг й принад.”

Три дні вона не бачила його.
“Невже образився, на нього це не схоже.
Чого не дзвониш, милий мій, чого?
Я так чекаю, більше так не можу!”

І телефон, мов знав це, задзвонив,
Чужий чийсь голос тишу розриває:
“Ваш друг... трагедія... автомобіль розбив...
Аварія... нещастя...співчуваю...”

“Як це нещастя, що це все таке?
Це жарт?! Не смішно !.. Досить жартувати,
Скажіть, що сталось, як він? Що з ним? Де?
Скажіть мені усе! Я маю знати!

Нічого, все минеться, все гаразд,
Він сильний, з ним все мусить бути добре,
Я вірю, все ще буде, буде в нас
Тепер я все, усе для цього зроблю.

Я ж так люблю! Я ж так його люблю !..
Лиш треба не забути це сказати,
Коли в палату завтра я зайду.
А зараз пізно, хворий має спати.

І буде завтра світла смуга в нас,
І буде завтра день, і сонця світло,
На все ще буде, вірю буде час,
Попереду таке чудове літо!”

В слухавці тиша, потім ніби схлип,
А потім голос, відчай в нім і горе,
Мов співбесідник плаче, чи захрип:
“Не буде завтра..., він помер ..., учора.”

Може цього й не було,
Може це тільки наснилось,
Небо, прозоре як скло,
Впало на землю... й розбилось.

Тисячі ніжних краплин
Швидко в траві розгубилось,
Кілька чудових хвилин
В серці назавжди лишилось.

Сон то, чи може не сон
Та не прожити без неба,
Кожну краплинку його
Я відшукаю для тебе.

Жменьку блакитних малих намистин
Швидко в траві назбираю,
Хай це лиш сон, не почуєш ти слів,
Все-одно я скажу: “ Я кохаю!”

Вранці щаслива прокинешся ти,
Швидко поглянеш в віконце, -
Небо на місці і десь вдалині,
Як завжди, як щодень, сходить сонце

І напевно, красуне, не знатимеш ти,
Що була ніч оця особлива,
Я готовий був вічність без тебе пройти,
Щоб була ти зі мною щаслива.

Ніжно всміхнешся, відкриєш вікно,
Щоб почути як всесвіт співає,
Хай цього не почуєш мені все-одно
Твоє серце і так про все знає,
Але вітер влетить у відкрите вікно
і нашепче тобі: “Я кохаю!!!”

Я вмру колись, а може вже не жити?
Розбити сльози зірвані з очей.
Я світ чужий не можу загубити,
Знайти не можу крізь неон очей...

Чужу, німу, сліпу і трохи мертву.
Згадай мене в польоті до весни.
Лишився шанс навіки біль розтерти,
Або порвати щастя на шматки.

І втратити усе, забути...
Я крик душі закрию в кайданах.
Лишився шанс навіки не відчути,
Те що могла відчути тільки в снах...