Пливуть хвилини сірим сном.
Біліє місяць за вікном.
І ніч минає.
Зникаю.
Я хочу зникнути, ангелом стати.
Для когось чи для усіх.
Я псих...
Слова божевільні.
Вільні...
Солодке слово.
Кохати хочу знову...
Лиш хочу...

Залишу клітку моїх стін.
Залишу лист прощання всім.
Залишу Землю, залишу тіло,
лишу усе що так боліло.
Залишу страх, черствих людей,
залишу ґрунт ідей,
залишу моє не моє,
залишу своє, візьму лише Своє.
Тебе залишу, візьму лише Тебе.
Візьму лише Себе.

Так легко кину весь вантаж.
Візьму з собою в екіпаж
лишень корзинку мрій,
лишень себе і тільки погляд твій.
Залишу всі привітні очі,
залишу неймовірні ночі,
зірки і Місяць що з Землі
запали в душу так мені.
Залишу спів пташок,
залишу сніговий пушок,
краплиночки дощу
на волю відпущу.
траву і квіти,
усе що може зупинити,
усе що тут мене тримає,
усе що серце так кохає...

Бажаю. Хочу. Мрію. Знаю.
Люблю. Обожнюю. Кохаю.
Стримлюсь і намагаюсь.
Чекаю. Вірю. Сподіваюсь.

Життя усе шукаю відчуттів.
П’ю кожен колір, смак і вітер.
Слова шукаю, прихильні очі серед снів.
Захоплююсь та забуваюся любити.
Здавалося, безмежно ласки і краси
пізнав і зможу ще пізнати. Прости.
Згубив струну щоб покохати
і вітер ніжних поривань,
згубив вогонь щоб запалити.
Невже я розлюбив любити?
НІ!!!

Цей білий сніг. Це синє небо.
Ці хмарки. Дощ. Цей вітер.
Чого ще прагну? Чого ще треба?
Весни, ще більше. Швидше літа.
І час. Повільний, ніжною рікою.
Рукою.
Пізнаю кожну мить.
Наповнюся тобою.
І зупинить нехай посміє хтось.
Мене.
Тебе.
Хоча ... усе пройде.

Дощ? Нехай.
Тепло весни усе зігріє.
Ми покохаємось. Давай?
Дощ допоможе. Він усе зуміє.
Він змиє бруд черствих людей.
Це не реальний світ - це світ ідей.
Лиш ти і я.
Я твій. Моя.

Ти відчуваєш, у мені
звучать мелодії сумні.
Ти відчуваєш, серце моє
тебе шукає,
сумує, чекає,
болить, кохає.
Тебе…
Шукаю, але не знаю де…

„Прийди” молитвою звучить,
а світ мовчить.
І жодний погляд не говорить
„я поряд”.
Тебе немає.
Шукати де не знаю...
Але уже сьогодні я скажу
тобі слова „люблю”.

Забути,
забутись,
втекти,
повернутись,
сказати,
змовчати,
кохати,
кохання не знати,
відректися від усіх,
розтанути як сніг,
для когось бути всім,
не існувати наче тінь...

Серйозний світ навколо нас,
а ми шукаєм час,
щоб несерйозно жити,
сміятися, любити,
вільно жити,
залишитись дітьми...

Самотні краплі сліз твоїх,
стікають кровю по твоїх щоках,
тепло холодне рук моїх
ти відчуваєш, не відчуєш у своїх руках.
Тікаю.
Залишаю.
Ми були ніким.
Для тебе був нічим.
Я відлітаю...

Невтрачені слова,
незниклі почуття,
в моєму серці залишила,
все зникне в небуття,
лишень... не зникнуть почуття...

Знайду приховані слова,
знайду тебе коли сама,
скажу все те чого хотів,
зроблю все те, що не зумів,
сховаю те, що розгубив,
що їм віддав,
що вберегти я не зумів,
триматиму для тебе найдорожче все,
повільно віддаватиму себе,
тобі віддамся весь,
розгублю знову десь
усі слова,
всього себе,але...
знайду тебе.

Беру її в долоні рук.
В кімнаті знов звучить приємний звук.
Я просто ніжно струн торкаю.
Я відчуваю.
Зникаю серед звуків, музики і випадкових слів.
Це те, чого я хочу, що матиму, чого хотів...

Чекаю.
Коли торкнуся твоїх струн.
Коли розвію серця сум.
Коли звучатиме мелодія.
Сьогодні сумую я.
А завтра. Цей сум відчуєш ти.
Дозволь тебе знайти...

Я випю каплі твоїх сліз,
відчую запах твій легенький бриз,
відкину всі слова й але,
хай посмішка в очах твоїх цвіте...

Солодких губ вишневий смак,
відчути ніжно хочу так,
торкнись долонь, цілуй мене,
прийди у сни, знайди мене...

Мовчать слова,
закриті очі,
самотній день,
самотні ночі,
приємні сни,
відверті мрії,
легенький флірт,
легкі надії.

Ще в дитинстві мене вихваляли,
Цілу низку талантів знайшли.
І ніхто б не подумав ніколи,
Що в безодню вони відійшли.

Від життя не чекаю сюрпризів,
Бо вже скоро кінець мій прийде.
Заставляли вколотися друзі,
Ну а далі – само вже піде.

Я сиджу у холодній кімнаті,
Хоча сонце надворі палає.
І морозить, і трусить мене
Та спасіння від цього немає.

В 10 років на шлях цей ступив:
Перший рік – це ще була, як казка,
А на другий, на третій – згорів.
Боже будь милостивий, будь-ласка!

Як погано, обпалений я,
Залишили мене мої друзі.
Без наркотик – це не життя,
Та і з ним, як у замкненім крузі.

По підвалах живу я і сплю,
І готую загарбницьке зілля.
Вколю в вену отруту оту
І одразу у мене весілля.

А душа вже не може терпіти,
Їй все треба, все треба і треба…
Ще лишилось два кроки ступити,
Щоб звільнитись й злетіти у небо.

Українській діаспорі

Не біль, не туга, щось незрозуміле
Ховається в твоїх сумних очах.
Тоді зірки в твоїх руках жевріли
І падали на твій зірковий шлях.

А ти топтав, ішов так безнадійно
По тих, давно загублених, стежках.
Шукав ти щастя, і у серці вірно
Ніс волю до життя в своїх руках.

Ти йшов і сльози капали додолу
Нікому, певно, це не зрозуміть.
Коли з чужих земель вертаєшся додому
З’являється нова надія жить.

І ти спішиш, біжиш, ти сам не свій,
Не знаєш: говорити чи мовчати.
Умів прощатись, тож зустріть умій
Той край, який не стомлений чекати.

Без надії нема надії

Без надії нема надії,
І не має без віри добра.
Розбиваються чиїсь мрії
І у прірву спадає життя.

Присягається день, що веселий;
Місяць в Сонця поцупити янтар,
Щоб вночі у вікно засвітити
І розлити яскравості жар.

Рік за роком іде, день за днем,
Пароплави пливуть по морях,
А ми кожного дня лиш клянем
Той неправильно-вибраний шлях.

А Життя-це гармонія вічна
І притулок самотніх думок,
Ну а Доля - бурхливая річка
І життєвого щастя урок.

Хтось піде і не повернеться,
Хтось залишить придуманий світ,
А хто Богові в вічі клянеться -
Покровитель існуючих бід.

Рік за роком іде, день за днем,
Розбиваються чиїсь мрії,
Й покоління забутих імен,
Спонукають ще нас до НАДІЇ.

Поезіє!

Так хочеться розбити на шматки
Безжальний світ розбещених думок.
Померти раз, воскреснути і жити,
Отримати безглуздості урок.

Потік свідомості зловлю у мить єдину,
І в свою руку щастя покладу.
Я нещодавно віднайшла людину,
Яку для себе радістю зову.

Я хочу повернути своє щастя,
Блакитний спів вишневої роси.
Я буду прокидатися, неначе
Вже не побачу світлої весни.

Поезія-це двері у майбутнє,
Це завтрашнє розтрощене життя.
Поезіє! Візьми мене за руку,
І покажи хоч світ свій іздаля!

Так хочеться забути біль розлуки,
Що отруїв давно мої слова.
Поезіє! Візьми мене за руку,
І поведи хоч раз в своє життя!

Імпресія

Повітря проникає у кімнату,
Спотворена печаль лежить в кутку.
Я світ увесь могла тобі віддати,
Взамін на це нічого не візьму.

Примусить вітер впасти і піднятись,
Весна нам шлях покаже уперед.
Бар’єр стоїть-не треба зупинятись,
Хто зупинився, той вже не дійде.

В житті багато треба ще пізнати,
Доріг багато треба перейти.
Не смій від шляху свого відступати,
Потрібно йти до світлої мети.

Я не рабиня власного життя,
А ти не кат розбещеної долі.
Я всім скажу: в житті нема кінця.
Кінець-це смерть, а смерть-початок волі.

1.
Стискаю гравій — сиплеться пісок.
Такий старий, пожовклий і змарнілий.
Стікає день, від вас осатанілий,
І я стікаю плином без думок.

Аревуар! Така, панове, гра.
Самотній дзвін бокалів і уламків.
Стоять на стосах сонні філіжанки,
У них вино, що розливає Ра.

Не хочу тьми. Не хочу голосів.
Уже німий я, наче син амфібій.
Мені обридли шабатурки з мідій,
В яких немає океанських снів.

Порожній сон. Марнота із марнот.
Лушпиння дня зсипається у трави.
І сяють сонцем крихітні агави,
Холоне чай із прянощів турбот.

Невпинний біг навколо пірамід.
Небесний грім і музика рахманна.
Я вже не я. Лукавість філігранна,
Коли у серці, крім води, ще й лід.

Король пішов. Чекаємо на звіт.
Усе мине в воді, мов переплиття.
Вітаю мить свого одноманіття
І у долоні затискаю цвіт.

2.
Чуже життя — із гравію мого.
Чужинний світ зливається у гомін,
Із мого серця вириває пломінь
Старий моряк, що потопив “Арго”.

Я аргонавт потомлених морів,
Самотній в’язень вичахлих ілюзій,
Навколо марму... мармурові друзі,
І тільки я замармуріть не вспів.

Ченці і дощ, сурма і водевіль.
Усе мине, як шал морського світу.
І розпадеться брама з ебоніту,
Заграє марш тоді Руже де Ліль.

Я не почую звукових принад,
У травах степу заховаю горе,
І буду серцем згадувати море,
І його скелі, мій колишній град.

Усе в мені — і час, і сліпота,
Був океан — лишились флібустьєри.
На узбережжі втомленої ери
Я поцілую руку у Христа.

Я поцілую... ув останню мить.
Коли тебе нестимуть, королево!
Усе для тебе, чудернацька Єво,
І ти, і я — притлумлена блакить.

3.
Усе мине на пагорбах ріки...
У вальсі два листочки нерозлучно
Поринуть у безмежжя, аж а кручі,
І кружелятимуть... аж навіки...

Стук копыт по треснувшей брущатке,
По дырявым крышам - и прыжок.
В крике воронья и звуке четок
Слышится охотничий рожок.
Видно тот, кто не измерян небом,
С розой, цвета крови на губах, -
На тропе. Уже спешит по следу,
Уже готов спустить своих собак.
Звук колес по мокрому асфальту,
Треск ветвей испуганных осин, -
Город наблюдает за охотой
Всплесками разбуженных витрин.
По проулкам, по пескам и лужам,
По бетону, фонарям, садам,
Сквозь века и дождь, огонь и стужу,
Мчатся всадники на звездных лошадях.
Гонят Зверя. Ночью он слабее,
Четче след и безотчетней страх, -
Гонят ночью, розой освещая
Путь и дичь для призрачных собак.
...Капельки дождя в жемчужной гриве.
Город полумертв, но не уснул;
Близится рассвет и всадник синий,
В первых отблесках зари блеснув
Латами из чешуи дракона,
Повернет в свой радужный чертог,-
И весь день, до первых звуков горна
Будет отдыхать Единорог.

Выкрашу черное в белое,
Назову его своим именем,
Привяжу к стреле да пущу ее
Светлым облачком по небу синему.
Побреду домой через старый парк,
Через чей-то сад в золотых цветах,
А на кухне газ подогреет чай
Безымянной мне...А стрелы - не жаль.

Зачаровані кола тижнів,
Знову п'ятниця, знову тихо.
Непомітно старіє місто,
Припадає холодним снігом.
Непомітно зникають зорі
За обшарпані сірі хмари,
Непомітна маленька мрія
Відчайдушно жевріє-марить.
Кожне коло подібне на інше,
Непомітно старіє місяць.
Мені страшно від слова "вічність"
Кожну п'ятницю в цьому місті.

Мордаті хмари посміхалися невміло,
Щомиті змінюючи кольори зубів,
Але шкода, що їх ніхто не зрозумів,
Адже вони сьогодні з нами говорили.

Мовчання втомлює – це кілька тонн води,
Які у відчаї розплакалися тихо,
Затарабанили слова по сірих стріхах
І від ударів розбивались на склади...

Виють міни, виють міни
І здригається земля,
Смерть блукає по рівнині,
Чорний дим укрив поля.
Гуркіт вибухів зриває
Душ солдатських пелюстки,
До землі живих втискає,
В землю втиснулись полки.
Ось гармати замовчали
Наче цілий, боже мій!
І полки у зріст свій стали,
Щоб іти в кривавий бій.
І пішли! така вже доля,
Смерть та стогін, льється кров,
Краще смерть, a ніж неволя,
Ніж кайдани рабські знов!

пів року без жодного слова
а день триває чотири з половиною

чекати

може прийде воно завтра
чи ще через три кола
може прийде воно
може прийде
може

прийде

чекати

Не розкажу. Усі слова залишуться
За межами, за гратами навіки.
Не напишу. Про це листи не пишуться,
Бо це багато. Це німе, без ліку;
Не підійду. У всесвіті загубляться
Всі наши жарти, пошуки, страждання...
І не здійснюсь. Сховаю в темних вулицях
Німе і дивне: більше, ніж кохання!

Навіть камінь
самотній
В кутку подвір'я
мого дитинства
так дружелюбно
і розгублено
на мене подивився.
Немов промовив
Де ти був?

Коли ластівки
сідали на дроти
Довго трамвай завертав.

“Війна,” - говориш ти. Війна,
Та вічна ненажерна тьма.
Взяла і матір, і дитя,
Й солдата юного життя.
І кров, і бруд, і море сліз,
І серце зрізане навскіс.
Нема ні мрії, ні буття,
Ніхто не вірить у життя.
Там кров і сльози, гріх і плач,
Січе усіх старий палач.
Смерть вгості ходить кожен день,
Співати траурних пісень.

А в нас – і дружба, і весна,
І мирне небо. Допізна
Гуляють люди: сміх, пісні.
Усі щасливі й молоді.
Мене ти просиш подивитись,
Яке то щастя в мирі жити.
Кохання, ніжні почуття,
Без крові – ось воно життя.

Та, друже мій, під небом цим
Тихцем хтось краде. Молодим
Грошей все мало. І вночі
Мордують, крадуть, живучи.
Під мирним небом, в мирний час
Гвалтують для забави в нас.
Де ж та любов, де совість, страх?
Заснули. Сплять...Приспаний жах
І морок душі охопив.
Сліпі. Не бачать. Сон зморив.
Байдужість гірше від пітьми –
Такі ось жарти в сатани.

Недобре, друже,що війна,
То крики, кров. Але вона
Збира разом людські серця.
Країна бореться – жива!!!
Там горе є, але й любов!
Загинеш і воскреснеш знов
У дітях, внуках, у красі,
Що прийде в край твій по війні.

В вас брат за брата помирає,
Ось що любов’ю називають.

Позіхає вечір хворобливо
і лягає втомлено на місто
совість не буває зовсім чиста
у таких як в тебе особливо

Впала зірка у холодні роси
наче зуб молочний з рота неба
ти такий закоханий у себе
або дуже одинокий просто

Дихає земля на повні груди
кисню залишилось небагато
і до ранку ти не будеш спати
повний місяць
_______________виють вовколюди

По обіді залиши це місто
лиш не зачиняй по собі двері
раптом неприкаяній химері
буде важко у вікно пролізти

Безбарвні крила неба обіймали,
Безшумне тіло звуку не кричало,
Бездумні квіти радості не знали,
І сиве сонце більше не звучало...
Я йшла по стежці злого поєдинку,
Криваві сльози просочились в душу,
Розтанула душа лиш на хвилинку,
Не хочу та не можу, але мушу.
Це смерть? Та ні. Поразка мого его.
Це щастя? Ні. Це сльози твого болю.
Лікує час? Цих ліків нам не треба.
То ж як нам досягти цього спокою?
Іди крізь біль, каліч себе стражданням,
Іди та плач, і не жалій себе,
Вбивай в собі романтика коханням,
Іди... та знай, що доля все верне.
Катуючи себе, досягнеш світла,
Життя в руках твоїх блищить грайливо,
І сонце в серці навесні розквітло,
Все змінюється. То ж живи сміливо.

"Помилися свідомо!"- запрошує грішних бог.
Він приходить додому - і бачить на ліжку двох.
Ті читають завіти, обоє щось хочуть в ком.
Поможи зрозуміти, навіщо їм бути двом?

І дрібним - "Заборона:..." Вітаміни згубили рай.
І у нових Законах Каїн вже прочитав:"Кусай!"
І знання від утоми розлились в стограмів-лінь.
"Помилися свідомо. Я прощаю тобі. Амінь!"

-Привіт! Забудь... Я із Москви.
-Привіт! Забудь... Я із Берліну.
Я так кохаю Україну!
А як без неї зараз ви

-Привіт! Я так тебе кохав!
Я свою згадував провину...
- А я... А я - лиш Україну!
І подих вишень, й подих трав...

Василеві Стусу

Тримаюсь прірви між буттям і смертю,
Уперсь душею в опертя думок.
Поганий настрій я зумію стерти,
На слід його не вийде пан Шерлок.

Тримаюсь прірви над високим ранком,
І він мене не пустить в небуття.
Я не піддамсь спокусним забаганкам,
І світ мене не зловить.* Ні, затям!

В мені не гасне, прибуває сила,
І не страшить безодня літ гірких.
Тримаюсь прірви... На широких крилах
Готов піднятись до вершин гірських.

Це вам не цирк. І я не на канаті
Вишу, підпершись владним гаманцем.
Моє сумління і моє завзяття
Незрадно світять у твоє лице, -

На мене ти надієшся, Вкраїно,
Що не впаду до прірви, а спасусь,
Бо я тобі, допоки не загинув,
Мою любов і вірність сам несу.

На 2-гу рiчницю Чорнобильської
катастрофи академiк Лєгасов
добровiльно пiшов з життя.

Наш вiк практичний -
що робить?
Земля хитається в орбiтi:
злетить на друзьки - не злетить?..
О! Боже! Боже! - жити! жити!
Невже кiнець?
Невже нема у тебе виходу iного?!
Вiзьми мене! Моє життя!
Вiзьми цю жертву - лиш небогу,
пилинку Всесвiту, лиши...
............................
Земля вцiлiла на цей раз,-
хай люди вдячнi будуть Богу.
Живiте люди без кiнця!
Мені ж пора рушать в дорогу.

На схилах каламутних променiв,
на зрiзах нервiв i жалiв,
за трiском здичавiлих ролерiв,
за тупiстю безбарвних днiв

проходить час,
а з ним минає
моє життя.
І бачу дно.
Таке пощерблене,
покраяне,
паскудне дно,
та все одно
менi призначено воно.
Воно - те дно,
паскудне дно,
одне воно, i не дано
його змiнити все одно.

Нащо ж тодi життя дано? -
Щоб гепнути в смердюче дно?

Ми не першi i ми не останнi -
и черговi у цьому життi.
Ми хорошi й водночас - поганi:
бачим свiтло в суцiльнiй пiтьмi.

Крають круки.
Колосся голосить.
Небеса розломились.
Дзвенить
голос неба
i голос кровi
Бога молять,
та Небо - мовчить.
Нi прийти, нi пiти
вiд нього. Зимно
жити. А дощ все
сiче. Ми зiв'яли,
як раннi квiти,
що весною мороз
обпече.

Попéреду лиш цегляна стіна,
З-під бруду усміхається графіті.
Немов знайома... Ніби-то вона -
Та, що лишилася колись давно у літі.

В стіну бруд в*ївся міцно на віки
І марно цеглу шкрябати до крові.
А так хотілося крізь пройдені роки
Хоча б на мить торкнутися любові.

"Пробач" - шепочу, певно навіть плачу.
Брудна сльоза скотилась по стіні...
Ти також плачеш?.. - Плачеш! Я ж бо бачу.
А у очах - "...і ти пробач мені..."

Не питайся нікого
чого тобі треба,
Чи то сонця жаркого,
чи то синього неба,
Чи то серцем торкнутися
серця чужого,
Чи віддати комусь
половину від свого.
(25.04.07)

9.
випусти пальці із клітки. їм
стільки ночей моє тіло снилось.
запеленає тебе дим,
а ти уяви, що то Божа милість.

в принципі, можна стояти між -
вічність, і хто нас за це засудить?
випусти пальці, візьми-но ніж,
тільки б не страшно іти між люди.

йди, відтинай усе зайве. так
завжди буває опісля ігор.
бачиш мене? ось я - перст, верста,
рана, червоним напхана снігом.

хочеш, відкрай і мене! приходь,
я відчиню - ми ж бо друзі давні.
вчора тіло казало, що ти - Господь,
та то були застарілі дані.

10.
Якщо ми все ж дотичні (знаєш, як? -
навшпиньки вставши, впившися губами),
без жодних слів, без жодних моногамій
моє ім'я сховай в своє ім'я.

Якщо ми все ж дотичні (знаєш, хто
у ніч мою твоє засіяв тіло?),
вичерпуй кварти зоряного пилу
з моїх найпотаємніших пустот.

Якщо ми все ж дотичні (знаєш, де
лежить межа торкання і вмирання -
та, за якою тіло стане гранню,
а трохи згодом зовсім пропаде?),

Якщо ми все ж дотичні - доторкнись.
(ти знаєш, я уже не знаю міри...
страшне "люби" і ще страшніше "віруй"
до ложа мого поночі зійшлись
і мовчки стали).

11.
в мені загубилася голка твого поцілунку,
мене вже дві ночі тому нанизало на тебе,
і ось я тепер вже вдесяте згризаю пальці,
і ось я тепер вже вдесяте ламаю кригу
між пам'яттю про - і твоєю присутністю в тілі.
мене заливає гарячим дощем твого "поруч",
а голки твоїх поцілунків вилазять крізь пори,
і ось я вже зовсім схожа на ляльку вуду...
милий, я більше не буду

ломитися в двері, коли є вікно (я знаю),
коли є вікно і за ним твоя тінь (я знаю),
і в тебе вуста - сорок тисяч голок (я знаю),
там, де її немає,
вони всі мої (чи вуста? чи голки?). я вип'ю
твоє стояння обабіч мого падіння,
як бути, якщо я таки розіб'юся об тебе?
як бути, якщо барва крові тобі не пасує?
як бути з нитками, якими до тебе пришита
змучена я? милий, навчи мене жити

вже вкотре без тебе (бо я забуваю уроки,
я надто тупа - імена не лишають і сліду
чужі, вони ходять в крові між твоїми голками,
дивуючись трохи і також вмираючи трохи,
аж доки залишиться порох блакитний - і тільки).
а я так хворію тобою, хворію тобою -
від мене зосталась одна нескінченна судома,
одна лихоманка, що вперто нас тягне докупи...
милий, як тепер бути?

що нам робити з тими, хто "до" і хто "після"?
хто нас пробачить і хто з нас вижене бісів?
хто нас навчить хірургічним шляхом
розривати під ранок обійми?
милий, як неспокійно...

хто той штукар, що мене відокремить від тебе?
я - все ж таки глина чи, може, одне з твоїх ребер?
чи, може, одна з картин божевільного Мунка?
в мені загубилася голка твого поцілунку...
милий, але ми будемо жити.

12.
Погуляли - і годі, і спати лягаймо на дно,
Хоч вчорашнє іще слід у слід невідступно ходитиме.
Розстели мені ніч, наче міллю побите рядно,
Будем поруч лежати і так, ні про що, говорити.

Злий пісок порожнечі горітиме в наших руках,
Спрагла бездотиковість триматиме свічку над ліжком.
Обійми мене - мертво, як птах, - обійми мене трішки,
Щоб мені між грудей так повільно твій голос стікав.

Наші тіні на стінах все зроблять сьогодні за нас,
Їх примарні тіла протанцюють нам нашу хворобу,
Хай холодним серпом золотих місяців колообіг
Кровообіг нам спинить - і зразу ж настане зима.

Що б було, якби третій між нас не лежав (чи то морок?)?
Що б було, якби ми не забули довершену мову
Пробігання по тілу поспішного вуст і долонь?

Що б було, якби нас якось звали інакше - не нами?
Що б було, якби камінь ти був - якби я була камінь?
Чи кохалися б ми капітелями білих колон?

березень-квітень 2007

5.
божевільні люди ночами читають бродського
вогнедишне небо не сміє ставати під вікнами
їхній пропахлий кавою та алкоголем простір
це смертний вирок, це страх похилого віку

в чотири стіни одразу впираються плечі
так буває, якщо раптово вимкнути світло
в пропахлий кавою та алкоголем вечір
ми всі виглядаємо прибульцями з того світу

і морок гойдається, повільно нас заколисуючи
божевільні люди цілують собі подібних
але тільки крізь пальці, тільки крізь хутра лисячі
крізь п'яне повітря і крізь дзеркала срібні

а вночі божевільні люди читають бродського
смокчуть ображено пальці в передчутті ранку
адже він прийде - стрункий та рожевокостий

і щедро насипле
по дрібці солі
у кожну
йому підставлену
ранку

6.
ніч, а отже і ти десь не спиш
в пустопорожньому цьому місті.
я видалила електронні листи,
я - напів'янгол, напівкентавр.
дерева вже вирушили на пости,
там, за вікном, ворушиться листя,
людина, вийшовши на пустир,
стає значущою, як пентакль.

все можна виміряти в цигарках.
у псів приблудних вологі очі,
і я підбираю спідниці низ,
щоб не вмочити в пам'ять поділ.
зелений місяць, зелений паркан,
тим часом до іншого краю ночі
лишилось вже кілька хвилин, а ми
ні в чому іще не зізнались собі.

і руки сидять на плечах, як птахи
німі - ще не вміють співати по тілу,
а під язиком ховається слово
тупе й небезпечне, як рецидивіст,
готовий сяйнути ножичком. Сонце,
страшне і велике, як крововилив,
дереться пожежними сходами вгору,
щоб місяць за ноги стягнути вниз.

він (місяць) вже висів давно на трубі.
мій рот відмовлявся артикулювати
слова про болюче й належне, але
обручики дима так справно низав.
самими плечима всміхаюсь тобі.
цілую усе, що не можу пізнати,
цілую усе, що хоч трохи балет,
навіть якщо це насправді - базар.

дерева танцюють повільний фокстрот
і тіпає тілом повішений місяць.
людина, вийшовши на пустир,
стає порожньою, як стріла.
сидіти до ночі в якомусь бістро
і похапцем - так, щоб ніхто не помітив -
своєю долонею провести
по пальцях твоїх на краєчку стола.

7.
просочуй крізь тіло моє дроти,
нижи мене гостро й повільно - навиліт,
я ви-три-ма-ю, тільки б це був ти,
а не якийсь порцеляновий виріб.

засукуй мене, як рукав. скажи,
як схочеш, що все це нічого не значить.
хай тільки тіло поруч лежить
і порцеляновим потом плаче.

смикай лиштву - я роз'їдусь по швах,
тріщина витріщить чорну утробу...
ось тобі ночі найкращий шмат
і найтемніший - відмовся спробуй!

бо якщо тіло, затерте до дір,
так ще уміє боліти (наскрізно),
значить, жбурляю його тобі -
хоч і до тебе бували різні,

хоч і до тебе боліло, та
ново щоразу тріскає шкіра.
так магдалена свого христа
зацілувала в криваві діри,

і хоч ти знаєш: куди - до них...
тіло судомно благає бою.
кидаю зброю - нема дурних! -
тільки б лежати
тепер
з тобою.

8.
не руш мене -
я буду чиста-чиста,
я ледве що
не розчинюсь в повітрі,
тож не руйнуй мене
солодким лезом,
глухонімою піснею
ножа.
таємніша
від найстаріших містик,
я зневажаю
ошаліле вістря.
не руш мене,
а свій солодкий безум
сховай між стегон,
щоб не заважав.

не руш мене,
не смикай струни крові.
народжений в утробі
вир шаліє,
і пальці, пальці,
божевільні пальці
навпомацки
вирощують ім'я
твоє. глухий
і потаємний говір,
задушений
за полисками віял,
так вміє
твого слуху дотикатись,
як твого духу
дотикаюсь я.

але не руш, не руш,
це - жар за муром,
це - кров у склянці,
глиниста і бура,
готова вічно в скло
грудьми тулитись,
аж доки
через вінця потече,
це звук в пітьмі,
нанизаний на рухи,
це потаємний
танець білих духів
і п'яний дух
тісних, обдертих кухонь,
і ще мільйони
збочених речей.

не руш мене -
нехай канонізують,
зітри сліди
від губ своїх і пальців,
молись, молись,
вгамуй жадібне тіло
(не тіло - склеп,
що в нім душа лежить).
я дозволяю
згадувати всує
і дозволяю
з іншими злягатись...

не думай тільки,
що мені боліло,

я просто часом
дихати не вміла,

та це мені
не заважало жить.

1.
такий рожевий рожевий вечір,
агонія сонця судомить шиби,
між неба й дна - протилежних течій -
місто голе стоїть за ширмою.

світло торкається вуст і вулиць,
повітря лягає на груди й нижче.
ми - ті, що вчора дрімали в мулі,
а вже сьогодні трактати пишуть.

а вже сьогодні несемо повні
долоні суті - між пальців сутінь,
між тим весною підхопить, як повінню,
і до чиєїсь плоті прикрутить.

і смійся тоді, і кричи, і борсайся
("я - повелитель вселенських істин!").
мусиш іти спрагою босий -
доки і п'яти тобі не тріснуть,

доки себе не згризеш до кістки,
мусиш дуріти (читай - кохати).
заходиш за ширму - там голе місто,
і вже до біса тоді трактати...

такий рожевий рожевий вечір,
неначе місто облито кров'ю.
в повільних корчах танцюють плечі,
а ти стоїш - і не знаєш, до речі,
що з нею робити, з тою любов'ю.

2.
Немовлята. Відтінки зеленого. Пил по штормах.
Креслиш мапу себе, усамітнившись в темній кімнаті.
Якщо чорні на вікнах сліди – значить буде зима
Або, може, війна – чи ж у тому сліди винуваті?
Червоточини всюди – не ходить вже білими й Бог.
Ми забули, в які кольори фарбувати вітрила,
Ми забули, чи є в нас вітрила, та й решту все, бо
Повертатись – по всіх цих віках – все одно не хотіли.

Реманент свій зібравши, набравши у рота води,
Ти вступаєш у бій із речима, розверстими настіж.
Той, що Син був, колись не боявся – і морем ходив,
Хоч вода і була не цілком християнської масті.
Все одно із вчорашнього дня не верне ні один...
Щойно вмочуєш лапи у день – помираєш, і все тут.
Фея, п’яна пилком, заблукала у лісі картин,
Від яких вже насправді зостались самі лиш мольберти.

Білий бик. Білий місяць. І білі лілеї. Це сон.
Тут розвішано діри дверей, наче плетені рядна...
Тільки голос страшний і холодний пливе між колон
Це співає, як птаха, над трупом твоїм Аріадна.
Вона виє, гойдається, руки розбризкавши голі,
Обіймає тебе – невідданно, посмертно, всуціль...
Океани ревуть, ти ховаєш між пальчиків голод,
Як тонку тятиву, що вже нюхом намацала ціль.

Віхоть місяця з лоба відкинувши, ніч увійшла.
Страшно в наступ, бо справді: куди не поткнешся – все тіло.
Виють нерви і пальці тоненько по шкірі спішать
І встигають (якби голова лишень так не боліла)...
Ти прокинешся – пил по штормах і вологі кімнати...
Повні зали води – ковзанки для майбутніх месій.
Тут збиратимуть крапельки крові твоєї дівчата
З розпашілими грудями, повними весн і весіль.

І кричать немовлята – чужі, але також під серцем.
Ти не винна, що ніч, але винна в усьому, що крім.
В глибині лабіринту горбато і глухо сміється
І черкає копитом об камінь стривожений Крит.
Тут порвуться всі низки і порснуть між пальців разки,
І стривожений мармур завиє багряною барвою...
А тебе вже нестиме врочистий німий Мінотавр
В оберемку на берег інакший
– тієї
ріки.

3.
оскільки біль легітимує ніч
трояндове драже тремтить у венах,
стікає плавно стеля по плечах,
приходить хтось через вікно і, може,
спитає згодом, як твоє ім'я,
щоб довго язиком його торкатись

яка жахлива руханка дерев:
немов танцює бідний паралітик,
підвішений на довгих мотузках,
вимахує кінцівками, неначе
самі кінцівки ті махають ним -
а зала вже шалено аплодує

і ось ти на арені простирадел,
де темрява вже наставляє ріг,
а ти, своїм сіпнувши білим тілом,
за тілом заховавшися, стоїш -
чекаєш, щоб зручніш встромити піку
у теплу і криваву плоть бика,
який стече незнаними зірками
у скойку твоїх стулених колін...
хіба подібна ти на матадора?

вже тільця обважнілих цигарок
так просяться лягти тобі на губи,
так просяться в твоїх губах зотліть
і відлетіти у свою валгаллу,
у димний свій, у свій пожовклий рай,
воскреснути? та це вже буде зранку,

а поки що гризи перо і думай,
кого з цих гостроносих арбалетів
назавтра в своє ліжко запросИть...

оскільки ніч легітимує все

4.
(подарунок на день народження в ніч з 29 на 30 березня)

Тут забагато літаків.
Тут ними вимощене небо,
І бортові вогні волають,
Немов роззявлені роти.
Без тебе безумовно легше
І навіть звичніше без тебе,
Та досі ще гноїться пам'ять
Там, де її торкався ти.

Такі ці літаки безбожні...
Хіба ж їм можна - так - летіти?
Хіба ж їм можна - так - кричати?
Хіба ж це досі десь не гріх?
До того ж, наступа на п'яти
Упертий, непотрібний квітень -
Якщо розбити на цитати,
І то не вистачить на всіх.

А зайві пальці просять брати,
А зайві руки десь на грудях,
А зайве слово крапле з рота,
Як цівка слини, на паркет.
Скажи, хіба так можна жити?
Хіба за це іще не судять?
Повісився на власній цноті
Мій найвідвертіший секрет.

Які жахливі одкровення
(Так це ж лайно розкішне - бути!),
І рота смикається кутик,
Як стрілка - від секунд тонка.
О, мій Господь нерівноденний,
Пошли, прошу, в хвилину скрути
Комусь - у пляшечці отрути,
Для мене - склянку молока.

1.
такий рожевий рожевий вечір,
агонія сонця судомить шиби,
між неба й дна - протилежних течій -
місто голе стоїть за ширмою.

світло торкається вуст і вулиць,
повітря лягає на груди й нижче.
ми - ті, що вчора дрімали в мулі,
а вже сьогодні трактати пишуть.

а вже сьогодні несемо повні
долоні суті - між пальців сутінь,
між тим весною підхопить, як повінню,
і до чиєїсь плоті прикрутить.

і смійся тоді, і кричи, і борсайся
("я - повелитель вселенських істин!").
мусиш іти спрагою босий -
доки і п'яти тобі не тріснуть,

доки себе не згризеш до кістки,
мусиш дуріти (читай - кохати).
заходиш за ширму - там голе місто,
і вже до біса тоді трактати...

такий рожевий рожевий вечір,
неначе місто облито кров'ю.
в повільних корчах танцюють плечі,
а ти стоїш - і не знаєш, до речі,
що з нею робити, з тою любов'ю.

2.
Немовлята. Відтінки зеленого. Пил по штормах.
Креслиш мапу себе, усамітнившись в темній кімнаті.
Якщо чорні на вікнах сліди – значить буде зима
Або, може, війна – чи ж у тому сліди винуваті?
Червоточини всюди – не ходить вже білими й Бог.
Ми забули, в які кольори фарбувати вітрила,
Ми забули, чи є в нас вітрила, та й решту все, бо
Повертатись – по всіх цих віках – все одно не хотіли.

Реманент свій зібравши, набравши у рота води,
Ти вступаєш у бій із речима, розверстими настіж.
Той, що Син був, колись не боявся – і морем ходив,
Хоч вода і була не цілком християнської масті.
Все одно із вчорашнього дня не верне ні один...
Щойно вмочуєш лапи у день – помираєш, і все тут.
Фея, п’яна пилком, заблукала у лісі картин,
Від яких вже насправді зостались самі лиш мольберти.

Білий бик. Білий місяць. І білі лілеї. Це сон.
Тут розвішано діри дверей, наче плетені рядна...
Тільки голос страшний і холодний пливе між колон
Це співає, як птаха, над трупом твоїм Аріадна.
Вона виє, гойдається, руки розбризкавши голі,
Обіймає тебе – невідданно, посмертно, всуціль...
Океани ревуть, ти ховаєш між пальчиків голод,
Як тонку тятиву, що вже нюхом намацала ціль.

Віхоть місяця з лоба відкинувши, ніч увійшла.
Страшно в наступ, бо справді: куди не поткнешся – все тіло.
Виють нерви і пальці тоненько по шкірі спішать
І встигають (якби голова лишень так не боліла)...
Ти прокинешся – пил по штормах і вологі кімнати...
Повні зали води – ковзанки для майбутніх месій.
Тут збиратимуть крапельки крові твоєї дівчата
З розпашілими грудями, повними весн і весіль.

І кричать немовлята – чужі, але також під серцем.
Ти не винна, що ніч, але винна в усьому, що крім.
В глибині лабіринту горбато і глухо сміється
І черкає копитом об камінь стривожений Крит.
Тут порвуться всі низки і порснуть між пальців разки,
І стривожений мармур завиє багряною барвою...
А тебе вже нестиме врочистий німий Мінотавр
В оберемку на берег інакший
– тієї
ріки.

3.
оскільки біль легітимує ніч
трояндове драже тремтить у венах,
стікає плавно стеля по плечах,
приходить хтось через вікно і, може,
спитає згодом, як твоє ім'я,
щоб довго язиком його торкатись

яка жахлива руханка дерев:
немов танцює бідний паралітик,
підвішений на довгих мотузках,
вимахує кінцівками, неначе
самі кінцівки ті махають ним -
а зала вже шалено аплодує

і ось ти на арені простирадел,
де темрява вже наставляє ріг,
а ти, своїм сіпнувши білим тілом,
за тілом заховавшися, стоїш -
чекаєш, щоб зручніш встромити піку
у теплу і криваву плоть бика,
який стече незнаними зірками
у скойку твоїх стулених колін...
хіба подібна ти на матадора?

вже тільця обважнілих цигарок
так просяться лягти тобі на губи,
так просяться в твоїх губах зотліть
і відлетіти у свою валгаллу,
у димний свій, у свій пожовклий рай,
воскреснути? та це вже буде зранку,

а поки що гризи перо і думай,
кого з цих гостроносих арбалетів
назавтра в своє ліжко запросИть...

оскільки ніч легітимує все

4.
(подарунок на день народження в ніч з 29 на 30 березня)

Тут забагато літаків.
Тут ними вимощене небо,
І бортові вогні волають,
Немов роззявлені роти.
Без тебе безумовно легше
І навіть звичніше без тебе,
Та досі ще гноїться пам'ять
Там, де її торкався ти.

Такі ці літаки безбожні...
Хіба ж їм можна - так - летіти?
Хіба ж їм можна - так - кричати?
Хіба ж це досі десь не гріх?
До того ж, наступа на п'яти
Упертий, непотрібний квітень -
Якщо розбити на цитати,
І то не вистачить на всіх.

А зайві пальці просять брати,
А зайві руки десь на грудях,
А зайве слово крапле з рота,
Як цівка слини, на паркет.
Скажи, хіба так можна жити?
Хіба за це іще не судять?
Повісився на власній цноті
Мій найвідвертіший секрет.

Які жахливі одкровення
(Так це ж лайно розкішне - бути!),
І рота смикається кутик,
Як стрілка - від секунд тонка.
О, мій Господь нерівноденний,
Пошли, прошу, в хвилину скрути
Комусь - у пляшечці отрути,
Для мене - склянку молока.

Думки на теми світостворення
за собою несуть спотворення
дійсності
і ніхто не скаже
як мене звати
доки не навчиться
розмовляти
Як банально
і хочеться спати
Ні
спочатку світ врятувати
а потім трошки поспати
Ми пацифісти
ми за мир
на все інше нам наплювати
Чи варто бути собою
якщо тебе
не хочуть сприймати
Варто
Варто вірити і помирати
Я вірю в себе
тому напевне
житиму вічно
Егоїстично
але логічно

Знову ранок накрив сонне місто і вкотре звершилось −
Наступив новий день твого, Боже, творіння світу.
Я не знаю, що добрим і злим до схід сонця наснилось,
я лиш бачу як нас у весни переманює літо.

Вистигає солодкий нектар, нашвидку бутерброди
у прикуску з новинами, табір чий платить більше.
Скрізь по зебрах снують мовчазні сарана-пішоходи
І мені навівають вже котрий сюжет для віршів.

За сусіднім кермом така посмішка – хочеться з’їсти,
і калáтає серце, і рветься з-під краю блузки.
На асфальт осипається квітень прощальним твістом,
і жінки в помаранчевій робі метуть пелюстки.

Винувато ховається травень. Спитаєшся де він?
Гучномовцям готує нові підсолоджені гасла!
От дожити б до виборів тих, перенесених в червень…
Добре, літо, що ти повернулось
Спасибі…
Вчасно…

Віддощило – пішло у тумани.
Відболіло – пішло на сторінку.
Не турбуйся про мої рани.
Краще йди-но посидь коло жінки.

Синю ковдру поправ тихенько.
Зі щоки прибери волосся.
І не думай про ту маленьку –
Що їй снилось і як жилося.

Як зітхалось і як ходилось,
Як молилось в безодні жерла,
Як чекалось і як хотілось...
Як їй дихалось? Як не вмерлось?