Здрастуй, люба! Я це. Ну не плач!
Як Ти довго спала, моє ладо!
Музочко, благаю я: пробач
Бідного Твого поета зраду!

Пам’ятаєш ті дванадцять літ,
У які - і Кліо, й Хронос свідки -
Вірші з-під пера мого на світ
Все з’являлись - хоч і дуже рідко?

Не збагну, як статися могло,
Що посмів розстатись я з Тобою.
Ну куди ж натхнення утекло?
Чом пішла вся творчість за водою?

Версій кілька - є... але мені
Не до них, скотині й недотепі:
Я Тебе побачив у труні,
Що на ланцюгах висить у склепі.

Не причина смерті головне -
Від інсульту, ядухи чи спазму.
Вшанування пам’яті одне -
Випуском „Юначого маразму”.

Книзі цій я зовсім недарма
Другу назву дав як при прощанні -
„Прикольнувся”: „Твори в двох томах:
Перший том і певно, що останній”.

Раптом... в книги виходу момент
Знову віршів забродили вина,
Й від пера удару - враз ущент
Музи кришталева домовина.

Встала із труни не тінь, не клон -
ТИ, розумна, гарна, віршоспівна!
„Смерть” Твоя - лиш летаргійний сон,
Мабуть, як і в Мертвої Царівни.

Кепсько геть було на самоті?
І мене Твоя відсутність мучить!
Вірю: у земнім моїм житті,
Музо, більш ніщо нас не розлучить.

До дружини, мила, не ревнуй,
Хто дорожча з вас - не смій питати.
Пригорнись до мене, поцілуй,
І - до праці: рими добирати!

Балія. Лоскоти. Сміх. Барабум.
Місько. Василь. Петро. Кумин кум.
Флєшка. Штакани. Банани.
Вівці. Козли і барани.
Пісня Нервани.
My honey!
Хочемо ми марципани.
Вісьти і гайти і вйоки.
Двері. Стодола. Намйоки.
Шпіки і шпоки. Цьомки і глум.
Бум барабум? Не бум?

17 Жовтня 2007

Не шукай у дорозі щастя,
Бо тим щастям дорога є.
У розлуці, чи на причасті
Хай душа молитовність п`є.

Хто не жив - той не чув насправді,
Бо глухим видавався кут.
A по два береги - дві правди,
І на кожному боці бруд.

І не ангел, не біс, а люди
Переходять, мовчать, плюють.
То від них розтискає груди,
Через них розриває лють.

День за днем відлягає вічність,
Не терпиться i небесам -
Вітре путній та вітре стрічний,
Проведіть у Господній храм.

Не віщуй нам біди, тривого -
Най терновий вінок сплетуть.
Серцем вишито цю дорогу -
Кожен стук у нанизах тут.

18 Жовтня 2007

Не піду на Його творчий вечір…
Прогуляю важливий захід,
Розкидаю у поспіху речі
І кудись ненадовго на Захід.
Там розтринькаю сили і гроші,
І робитиму все не до речі…
Усміхнуся… Він хлопець хороший…
Та навіщо мені творчий вечір?…
Прийдуть дами в оголених сукнях,
Оператори, мени поважні;
А він – подумки : «Де ж та с…???
З репортером… Така…. Неуважна?!»

Заспокой мене, любий, молю, заспокой,
Голос твій, мовби з медом парне молоко,
Так заснути боюсь, адже біля ріки,
Де втопитися мріють вербові гілки
І з плачем нарікають на долі гіркі -
Жовтоокі потвори, ікласті вовки

Чорні тіні з водицею мчать під місток,
Мого бідного серця жадають шматок -
Незагоєні рани привабили їх,
Бо забарвлено кров’ю незайманий сніг…
Блисне жовтим пітьма - і застигну німа,
Не задмухуй свічок, бо загасну сама…

Любий тихо прокляв потойбіччя лісів,
Як насняться страхіття, будити просив,
Аби вийти на герць із нездоланим злом,
І тривога ножем борознила чоло…
Не будитиму, знаю, що пізно ти ліг,
Подолавши виснажних десятки доріг

І зазвавши наснагу в оздоблений ріг,
Я потвор самотужки вполюю своїх…

Як я піду – така – додому?
В осінніх парках сум кружляє
І розрядили батарею
Якісь небажані дзвінки…
Усім потрібна – і нікому…
Усюди ждуть, та не стрічають;
Мовчать фонтани і алеї
Шумлять каштани-диваки…
Як я піду – така – до тебе?
Остання зустріч - без прощання,
А отже, не потрібні - зайві,
Візити і коментарі.
Безжально-сірий погляд неба,
Мої емоції з дощами,
Загублене навіки сяйво,
Каштани мудрі і старі…

Тятива – не струна
Лук – не арфа
Мир сьогодні –
Війна на завтра
Хоч і влучно –
Стріляю мимо
Все, що звучно –
Іще не зримо
Все, що первісне –
Тонше нитки
Лічить вересень
Золота злитки...

Генералісімус пива
За талію шклянку
Ловить незграбними пальцями
Ніби коханку
Ревнощів спрагу тамує
До губ притуляє
І відганає від неї
Набридливу зграю
Мух що кружляють довкола
Надщербленим німбом
Пива нема
А тому вдовольняються хлібом...

Лебеді. Миргород. Дібрівка. Подруги Дім.
Враження. Поїзд. Додому. І мабуть вже сім…
Ніч. Чи надовго безсоння? Цигарка. Балкон.
Сльози. Про нього. Крок в небо. Безодня.І сон…

Простуженное утро
дождь слизывает с губ...

труб водосточных
сломанные пальцы
висят безжизненно,
не в силах удержать
повозку дня,
что катится уныло...
на пяльцах неба
распят закат,
дрожащий, как желе,
в стекле божественном...
колюч и жуток ветер,
срывающий с земли
листвы одежду прочь...
а ночь... что ночь?
всего лишь время суток...

тональность до-минор
сюиты октября...

Кудись її поділася мітла,
Магічна куля припадає пилом.
Отримала з лихвою, що хотіла,
Та спокою, на лихо, не знайшла

Не мала й гадки про такі дива,
Коли його собі причарувала,
Що вкриє соромливо покривало
Відьомське кодло і майстриню зваб

Вогонь – повільний, тільки під казан,
А в ньому, не хвости гадюк, а каша,
Боролася. Спочатку було страшно.
Покору голос серця підказав.

У шибу стук: відьмак чи вовкулака,
Чи лісовик - прохати могорич?
На Бога, то ж лише суха гілляка!..

Вона кусає губи з переляку,
А раптом заманеться погуляти
Нестримно у Вальпургієву ніч?

Навколо мене лиш густий терновий сад,
Колючі стебла ранять незагоєні сліди
І одночасно б’є тяжкий холодний град
Хотілося б втекти на край Землі.

Проблема, що планета кругла, а навколо сад-
Оточують щоденні важкості життя
І сльози не врятують, бо небо тільки над,
Туди пускають, лиш коли пройдеш буття.

І плач, не плач, кричи, мовчи,
Тернина швидше допоможе,
Людина так самотня як глибоке дно
Туди плюють, як тільки цього хтось захоче.

день рождения Саши.


Изумруд
Неглубоко уснул
Среди тростника
Это озеро

Ящерица
Плещет хвостом во влаге
Тонко пьёт воздух

Искра блеснула
Словно желание
Он сидит у костра
И празднует

Вони.

От вони прийшли
Поставили чай
З тих пір щастя не припинялось
Ні на секунду
Воно струмувало, воно лилося
Видовжувалося, як та жердина догори
А Потім бульбашкою вшир товстіло

Воно множилося, билося луною
Воно солодко варенням в хребті плавало
Воно говорило «Тсссссс»,
Потім сміялося
Воно було блискучим, мокреньким,
І повноважно та тяжко сухим
Воно росло як трава
Затим, як дитяча нога,
Коли доводиться брати взуття ,
бо старе тисне пальчики.
Щастя крутилося в центр
Щастя ставало цілим
Тихо лежало біля серця
А потім мчало,
Як розумне дуже,
Уперед
Воно було фоном
Потім було акцентом
АЛЕ
ВОНО
Не припинялося ніколи
З року в рік.

У безвітряну ніч
Я нагою піду на приховану пустку,
Що пастками густих чагарів затулилась від вражого ока,
І під третьою повнею
Стану чорним примарним вовчиськом,
Завиватиму гучно, щоб тобі аж по спині морозом…
Допомоги не клич,
І тремтяча рука на гачкові для спуску
Не натисне його… і закапає дощ-невидимка об жерсть водостоку…
Не дивися на зовні,
Де була я кумедним дівчиськом –
Там лиш чорна вовчиця завиває, втрачаючи розум…

Танок життя та смерті...

Я скажу, як молитву, склади твого імені
Я відцураюсь брехні та всіх істин простих
щоб народившись уранці з маленького сімені
пальцями свого коріння у тебе врости

жити в тобі невідомою досі рослиною
грунт для якої ти рясно сльозами змочив
і харчуватися поглядом,стогоном,слиною
щоб зацвісти тобі білим колись уночі

з кінчиків пальців твоїх розгалузитись квіткою
стеблами,стрілами рук піднести тебе до небес
пахнути болем,бажанням,травою,трояндою дикою
і пелюстками опалих губ осипати тебе

і відцвісти за цю ніч як весна,проминаючи
не залишивши тобі урожаю цілунків-плодів
ти,як земля,поглинаєш мене,обіймаючи
я відцвіту,я загину а ти? Що тоді?

Я так люблю
Щоби співалось
Але як ти мовчиш
То люблю щоб мовчалось
І тиша щоб стояла дзеркалом
Стерильно чистим.

* * *

Прочная, масштабная
Встала тишина
Кроме горизонта мне
ничего не видно
С метлой из своего же пустого позвоночника
Лечу в возванной скорости...
Лечу в возванной скорости
Внутри горячая вода беззвучно закипает
А эта тишина...
Тишина, что одна...
Гора-тишина...
Тишина дна...
Восторгом уши давит.

Вскрыто тихое чрево
преобразований
и силится я-тварь
взгляд отвести
от ясности
блеска ножа

* * *

Як килим-самоліт
Горизонтальною
Тонкою плівкою
Між небом і землею
Так мовчить вона
Прозорий звук в душі підвісивши
Мовчить взимку восени
Мовчить-сочиться літом у траві
Але співа-горланить зливою з відра
Весною, як розбудить він її.

Холоне моя подруга
Дедалі вище в хмари
Її слова проявляються
У піротехнічному колі
Чужого свята

* * *

Гойдає мене в напівсні
Мое легке і прозоре дихання
Його
Глибоке,
Як в захопленні,
Дихання,
Примара усмішки
І щасливого реготу
Гойдає мене в напівсні.

Пожежа


Одне вхопило
Друге тримається
За спідню білизну
За ворох ниций
Та враз спалахнуло
Заграло барвами
На тих обличчях
Що льоту не мали
А мали смуток
За довгі роки
Тай запалало, як було, всім
І побрели вони у таємницю
Та у таку жадану – тишу.

Ти копитом розбила пута
Менше кроку було до волі
Та зуміли тебе закути
Жмутом сіна в тісній стодолі

І приборкали дикий норов
Ніби спокоєм ніби їдлом
Тільки іноді за спиною
Досі кривляться „бидло бидлом”

Знаєш добре, що є на світі
Свіжі трави і вільне небо
Що життя часом варте миті
І що ти є сама для себе

Знаєш, терпиш, живе молитва
Із тобою за стіл сідає
Та якщо назріває битва
Знай, що Бог із тобою, мій краю!

Пекар пече -
у серці піч...

Я міситиму тісто часу -
доки відчай стікатиме
нервовими струмами
до слухняних рук
у нескінченність.
Я ліпитиму світ,
в якому немає кутів
і кривиться тиша.
Вже можна заплющити очі -
руки пам`ятають свій рух.
Обережно намацуйте пучками -
це серце ліпиться,
котре у крові запечеться,
стане крихким
та крихітним.
А на долонях доля,
вибілена борошном,
присохло облітає.
Триматиму руки над столом -
що впаде, то наліпиться знову.
Як ти схоже на глину, тісто.
Ту саму з якої випекли колись нас.
Люблю ліпити птахів -
вони на ангелів у мене схожі,
крила легкі,
як сміх дитячий,
як перший поцілунок.
Досиплю борошна.
Цей "пад" почнеться з листя
і закінчиться снігом...
і так до весняних цвітопадів
сип.
Сипле, затрушує недоліки,
нагромаджується пластами,
порошить.
Бракує, всього бракує...
але вже навчився думати завчасно,
навчився лічити про себе і себе,
ваготу гостей і їхню легковажність.
Піч хоча і вмістима,
все ж достатня на один раз.
А яким буде цей хліб насущний сьогодні,
таким він вже не буде ніколи.
Знаєте доброго пічника?

17 Жовтня 2007

** Узяли Клима на кпини
і світ у Клима зійшовся клином.

** Тільки Дик втік на тік
як кіт Дикові змінив лик.

** Паролі «Мотороли»
«Палароїди» збороли.

І вибухне небо від погляду,
Все випаде з втомлених рук,
Розірветься серце від спогаду,
І він вже – порожній звук.
Знов осінь застуджена кашляє
Та знайдуться ліки від мук
Лиш трохи незвично і страшно,
Що він вже минулого звук.
Але буде все, буде сонечко!
І я підведуся – нова!
Заради маленького хлопчика,
Нестримана, свіжа, жива!

Він припав до конячої шиї –
Так тепло, надійно і мирно.
Так ніхто задарма не зігріє,
Що люди? …брехливі, невірні.
Так красиво ніхто не помовчить
Не гляне довірливо в очі;
І так стрімко ніхто не поскочить
Так волі ніхто не захоче…
А коли він втомився, як чорт,
І брудний, в сіно ліг, - матюкався,
Щось кричав про відпустку, курорт, -
Не поїхав!(«Та грець з ним…»).Зостався.
Притулився до кінської шиї –
Так легко, так вічно і справжньо!
Так розрадить людина не вміє,
А ще, так людина не пахне!
Тут він інший,тут він не такий
Він конячого бога впустив в свою душу!
А як вечір - в слизький світ людський
Знов поплівсь зі своєї старої конюшні.

Яка суперечність життя:
пояснення всі - недоречні
Стабільність - стабільно хитка,
і заперечення так безперечні
Недоліки всі - досконалі,
а промах - влучніший дев'ятки
І люкси давно на вокзалі
Тож велкам, - збирайте манатки
25.01.06

Сказав Іісус: Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!
Любов Божа до нас з'явилася тим, що Бог Сина Свого Однородженого послав у світ, щоб ми через Нього жили. Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас, і послав Свого Сина вблаганням за наші гріхи. Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває!
(1 Івана 4:8,9.10,16)
"зверніться до Господа; говоріть Йому: “відніми всяке беззаконня і прийми на благо, і ми принесемо жертву вуст наших..." Книга Пророка Осії 14:3)
...Прости, змилосердися, мій Ісусе, серед оточуючих нас небезпек, Своєю Найдорожчою Кров'ю заслони нас. Амінь.
Отче Предвічний! Благаємо Тебе, через Кров Господа Ісуса Христа покажи нам милосердя. Амінь... (Коронка до Христових Ран)

МОЛИТВА ГОСПОДНЯ (Від Матвія 6:9-13)
ЗАПОВІДІ БОЖІ (Біблія, Вихід 20:2-17)
ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ (від Матвія 22:35-40)


Сутеніє… Знов світає…
Зиму літо заступає...
Квіт весни... Букет осінній...
Тож існує він понині,
З часу створення віків,
Та на горе ворогів
Існувати завжди буде,
Бо повік не змінять люди
Цей Закон – Закон Любові
Від Отця Святої Крові.

Зрештою отримав я
Самокат! У сяйві дня
Мчу на ньому, як стріла:
- Розбігайся, дітвора!
Та кричать мені: Зажди!
Стій! На вулицю не їдь!
Там машини. Повертай!
Краще їх не зачіпай!
Знай, що пустощі на трасі
Всі призводять до нещастя.
Бо машини там літають,
Бідних пустунів збивають.
І подумав я: Ага!
Поверну-но я назад.
На подвір’ї, біля хати,
Малюків почну катати.

…Час брюту відійшов, і час вина,
І осінь – як кохання - промина,
І холодно у пальці до нестями…
Звивається над домом білий дим –
Це жовтень помирає… Бог із ним!
А ми ще живемо. То й Бог із нами…

Підвищим градус – літо пом’янем:
Там не було роздвоєнь і дилем,
Зелені танці у траві високій.
Кульбаби сонця! Сонечка крапки!
Веснянки на обличчі. І руки
Твоєї у моїй блаженний спокій.

Вмирає осінь. Їй іще болить
Порожніх парків знуджена блакить,
Розтріпані ворони-намистинки,
Уплетені в гердани жовтих крон…
Ми з осінню відходим в унісон –
Щоночі, щоцілунку, щохвилинки.

Уже не повернутись, любий. Бо
Шукає місяць у ставку Лі Бо,
І сонні риби туляться до нього,
А їхні спини зимні, і вода
Густіє в тілі – чорна, як слюда
На вітражах костелу стонімого…

В якім горіти нам огні,
Якої міри та настрою,
Що оживатиме луною
У кожнім доторкові днів?..

У світлих явах почуттів,
Безмежно легкою вагою
Розливи лун звучать любов’ю
У шептах янґолів-майстрів.

Вони влучають у серця,
Вони заторкують уста,
Оповиваючи у крила.

Так, пломеніючи в красі,
Гаптують спалахи душі
Слова кохань, щораз важливі.

Ми перейшли на "Ти"- невже, мадам?
А вчора нам переходила кішка...
Знайомі будьмо, не одні сто грам
Звели докупи куций зір та ліжко.

А нинька я відшкливсі наче - плюс,
До писка ані краплі більше, чесно.
От би росолику, макітра - шлюз.
А коник спит, та думаю - воскресне.

Коли гуде, як джміль - живий відтак,
Перебираю наче бульбу пальці.
Бубнять думки, що ласі на гопак,
Похрумує кістками збитий кальцій.

А за вікном, мов кіт наплакав, рух.
Перетирає сонце дощ під шибов.
Як Вініпух, торкоче, ріже слух
Те щастє, шо я вчорай в клюбі здибав.

Кугут прополоскав під ранком крик,
Сірко пробігся нишком до стодоли.
Дивлюсь на тебе, мов на браму бик,
Була би Ти нічо, коли б не гола.

16 Жовтня 2007

Whirls of dancing galaxies -
Pearls on the eternal skies,
Soaking Universal palaces
Light is forming dyes.

Rays are turning round
Uttering deaf sound;
Aroma of spatial dust -
World expanse will never last!

Pulses of the consciousness
Can’t realize infinity;
Feelings of amorousness -
Heart perceives divinity.

Stars are shining with the suns,
Great enchanting fire burns,
Visions are filling my eyes,
Fascinating illuminations arise!

Spiritual symphony of eternal grace
Gives birth in any part of space!
Secrets of life are hiding sense,
Who starts it, where it ends?

22.09.07-23.09.07

Приїхав до Радянського Союзу
Гість із Країни сонячного сходу.
Тут, певне, оцінив він по заслузі
Мужчин статечність і жіночу вроду.

Крім того, несподівані й цікаві
Слова сказав, коли його спитали:
"З побаченого в нас тут, у державі
Що Вам найдужче до смаку припало?"

"Прикол" японець видав не відразу
І шпильку змусив хазяїв стерпіти.
Він перед тим звичайну мовив фразу:
"О! Бачив я - у вас чудові діти!"

"Але що ще сподобалось Вам, пане?"
Тут про дітей він повторив те саме
І враз додав: "А навпаки - погане
Усе те, що ви робите РУКАМИ!"

Відтоді лад у нас перемінився.
Змінив держплани ринок благодатний.
І на теренах наших вмить з'явився
Товар чудовий, конкурентоздатний.

Це... діти вищезгадані прекрасні,
Що виросли: ціна їм - грошей море.
Хоч їх виробники - батьки нещасні -
Отримали від продажів лиш горе.

Купилась молодь на обман торговців
І - "за бугор": "трудитися легально".
А ждала трудова неволя хлопців,
Дівчат же, звісно, - рабство сексуальне.

Зламавши сотні доль, ділки з наваром!
І нині продають, і будуть далі!
Але чому ж, чому живим товаром
З колишнього Союзу люди стали?!

Відгадку дасть нам солов'їна мова.
У ній "ТОВАР" існує не єдиний:
У селах багатьох співзвучне слово
Вживають на означення скотини.

В нікуди їдуть громадяни бідні
Чи не тому, що влада не бажає
Всім дати тут життя умови гідні,
Бо щиро нас худобою вважає?

Трикутники любовні... Різні долі,
І в кожній з них такий трикутник свій.
Моєму ж місце в замкненому колі,
В яке вписав три серця фатум злий.

Моя кохана дуже добре знає:
Чистішим від гірського кришталю,
Високим почуттям її кохаю
І тільки їй казав не раз: «Люблю!».

І знає, як душа моя все тужить,
Поринувши у холод і пітьму,
Бо іншого кохає мила дуже
І вже не раз освідчилась йому.

І третю річ ота красуня знає:
Що теж страшного болю зазнає,
Любов так само невзаємну має,
Не може щастя віднайти своє.

Та є ще й факти, милій невідомі,
Таке їй не присниться і вві сні:
Болить те саме й третьому, він “гомік”
І про любов казав не раз... мені.
1998

Світ шаленів у нестримному танці,

свідомість втрачала ознаки життя .

Розірване фото,де двоє коханців

-скалічений символ чужого життя.



Біль стугонів від солодкої втіхи,

відчаю крихти засипали стіл,

повержений янгол корчився від сміху,

посеред кров’ю заляпаних тіл.

Космополіти читають журнал Космополітен
Нам би радіти що ми від космосу порівну
Одержали світла
А літо на шворках гойдається
І попрані квіти на майках цвісти не встидаються
Усе ще скидається справжнім
Допоки не випито
Ти випитай в літа коли то летіти нам висланим
До нового світу
Із новозимовими рисами

*
Ми з тобою збудуємо дім із круглими вікнами
В ньому можна хоч завтра іти у відкрите плавання
Перестати бути комусь і в чомусь підзвітними
І не виявляти жодного зацікавлення

Задля чашечки кави у відкритому космосі
Перекреслити всі закони земної фізики
Щоб тримаючи руку на картонному глобусі
Відчувати всю землю і без жодної містики

Через круглі віконця-ілюмінатори
Нам з тобою усе довкола не заокруглити
Ми з тобою не космонавти не авіатори
Та корисно хоч іноді ролі місцями плутати...

Опустіла душа, наче темна кімната
Для прибульців
Старого тісного вокзалу
І думки нечіткі повні згадок зім'ятих
Як квитки, що уже непотрібними стали
Ми ще тут, на пероні
Ще разом, ще поруч
Ще шукаємо нашого щастя підкову
Та нема для нас місця в одному вагоні
Кожен з нас їде в напрямку іншому знову
Тягнучи за собою валізи бездонні
Днів понурих, самотності, докорів
Щему
Тільки здогад пульсує в натомлених скронях
Що нікуди від себе (на жаль?)
Не втечемо
Може завтра
За жовту потерту монету
Поворожить циганка без роздумів, знаю...

Скаже нам гучномовець захриплим
Фальцетом
"Пасажири, увага, поїзд ваш прибуває..."

When pain is inside of you
Like water in a boat,
Don’t say there is no hope…
Just sing your song and you’ll see
The river flowing through a desert…

Лісовая ти, лісовая
Тепла осінь тебе гойдає
Над водою у верболозах
низько-низько.

Відтужив та уже неблизькою
Клен порожньо скрипнув колискою
Впустить-вгорне тебе в серцевину
тихо-тихо.

Дно озерне застленеє ласками
І волосся зеленими пасмами
І по плесі розписуєш пучками
рівно-рівно.

Лісовая ти, лісовая
Тож дерева тобі співають
За молитвою світлу пісню
плинно-плинно.

7 жовтня, 2007

Вже Мiсяць на вежу вмостився,
Траву застилає туман,
Я знаю – ти знову наснишся
Менi, чарiвний Зурбаган,

I знов кришталевi обранцi
До Бiлої Cкелi ведуть,
Холодного мороку бранцiв
Ряди за рядами встають,

Коли зацвiте конюшина
I очi вiдкриє сурмач,
Я знаю – настане година,
Не плач, моє серце, не плач,

Тут сутiнки пахнуть iмбиром,
I м’ятою пахне вода,
I ледве помiтним пунктиром
Життя
.......по долонях
....................стiка.

Повсюду пыль,
Глаза блестят и зубы...
Циклоп-фонарь заводит свой каприз.
И кабеля (натужно) словно трубы,
Вгоняют в шахту электрическую жизнь.

А мы вгоняем
Крови цвет в вагоны:
За смену - тоннами - конвеер на гора!
Чужие-милые...
Всем ватникам лощёным
На жизнь подземную Бог выдал ордера.

На жизнь подземную
(без устали, до срока)
Вгоняет клеть, картечью, души в ствол
И вот вам - кровь
(С пласта ребристым боком)
На ленту падает, под окрики "пошёл!"

Такая кровь,
Какие - в землю - души:
Из чёрна-чёрные, от вашей нелюбви -
Лишь те "Донецкие",
Что (притчей) с губ да - в уши
(согреть дома, той твари... и свои).

Повсюду - "пыль",
Глаза горят...
И зубы
Скрепят на митингах: а шли-бы все вы на ... !
Забой чесней:
Там просто уголь рубим,
Из крови той, что портит нам Страна!

„Спочатку було слово...”

Розріджене слово сповзає по вертикалі
у завчасно зганьблену душу. Пауза виткана
з перебігу життя і натяків нашої співучасти,
викрешує в мозку суху ноту.
Просинається попіл на роздоріжжі горизонтів.
Заторкує тіло можливі змисли і зримість
через втілення. Лоно повітря викохує клони будинків.
Хижі міста узвичаюють оскал в очах.
Пожмакані глиби людей, щоранку й щовечора
опановують вутлість приміщень. У нутрощах
квадратних метрів, як зойк або вигук,
застрягає окраєць слова.

Вечір. Світиться віконце,
Вже зайшло за гори сонце.
В хаті тихо. Кицька-мати
Повкладала кошеняток.

Кошенята гарно сплять.
Сплять маленькі, сплять синочки,
Сплять пухнастенькі клубочки,
Лапкою прикривши ніс...

Треба їм багато спати,
Щоб змужніти всім, як тато -
На щурів, як він, завзято
Неодмінно полювати.

Котик-муркотик,
Сіренький животик,
Під ліжечком спить,
Тихенько мурчить.

Мурчить колискову
Для Петрика знову.
Бо нічка відкрила
Небесну комору,

Дістала ліхтар
Та тростинку чарівну,
Спускається з хмар,
Наче фея та дивна.

Як тільки з'ясує,
Що дІточки сплять,
Вона їм дарує
Рясну благодать

Ясних сновидінь
Із сюжетом казковим,
Де сутінків тінь
Стане сяйвом чудовим.

більше ніколи не повернуся на цю вулицю
там тобою розбитий ліхтар і вікно
там гуляють вітри, я знову простуджуся
підчеплю цей вірус, бажання, любов

зашмарканий вечір, закуска - цитрина у чаї
радянське кафе, обдерті столи і стільці
я сюди забрела... для чого, по кого? не знаю
я - частина декору, яка заблукала в собі.
вирум*янюю ніч... одинадцяту тікає втома
і здається потрібно по щось і до когось іти...
сірий котик Васько, зачекався уже мабуть вдома
крім його годувати у мене немає мети...

неможливе можливе палкіше,
а можливо, і це неможливо,
проминає життєвість тихіше,
коловерті, цунамі, обриви,

ми із вами потроху бездомні,
самоти запашне лиходійство,
безголов'я ідуть безсоромні
під литаври німих піккардійців,

неможливе: й можливе зникає,
випадковість зростає законом,
ну а людство іде і кульгає
під знаменами честі Платона

Мицю, же ти як сонце ясне,
Розгорни ми хмари:
Рипає відерками,
Рип-по-рип,
Хмара в злості, хмара сопуча.
Як же за цебер вхоплю!
Та потягну, та потягну, та по…
Чом ті рученьки та до неба –
Білесенького-святого, чи то
Чорного-злого, раз-по-раз.
Тягнуться, тя-г-нуть-ся –
Та дотягують.

Мицю-кицю-миценько-киценько,
Кітко мій злотний, срібельцем
Маяний та в молоках митий –
Моїми рученьками –
Та до весіллячка.
А я в барвіночку паренім –
Пахучо коса спада на плечі,
А я в медові мазана –
До твого батога, до твого…
Прирученая, присмиреная.

По бавлені, по Покрові –
До престола, під віночок,
Під хусточку,
А ти, любчику, в перстеник,
Що до інших гонор маю,
Бо лиш тя, милисенький,
Бо лиш тя…