Жовтень, Великий Кастричнік,
Я в школі був майже отлічнік,
Ходив я підряд на паради,
Носив транспаранти , як нада.

Якось я ніс транспаранта,
На нім був Ілліч з красним бантом,
Тут хтось мене штурхнув під руку,
І Ленін звалився в багнюку.

Відразу на мене насіли
У формі якісь два дебіли,
Казали, що я диверсант,
Бо Леніну вимастив бант.

Вони мене взяли в розробку,
Сказали, що кинуть у топку,
Як я не признаюсь навіщо
В багно Ілліча я вперіщив.

А я ж , чесне сло, ні при чому,
Пустіть мене, дяді, додому,
Мене не ругайте зазря,
Бо я патріот Октября.

Минули роки з того часу,
І вождь робітничого класу
Уже не приходить до мене у сні
Ані в листопаді, у жовтні ані.

26.10.2006

Черговий жовтень, на душі роздрай,
І очі хоч портвейном заливай,
От інші кажуть – „болдінская осінь”,
А я у Болдіно не був і досі.

Якого дідька пертись на край світу ?
Я краще викличу собі якусь Лоліту,
Вона прийде, все зробить так, як тре,
Й натхнення з мене аж бігом попре.

На вулиці біда - хоч не виходь,
Повсюди пішоходи місять глину,
Із неба сіє мжичка , вітер в спину,
Природа умерщвляє свою плоть.

БУЛО :
(автор- Анатолій Макогон)

Те незабутнє волошкове літо
В очах цвіли ромашки польові
(Витало лиш кохання десь над світом)
Кохання розбуялося над світом
Здавалось що хмарини всі живі.

Примхливо-ніжне сонячне волосся
Пропахло хлібом , літом, чебрецем,
Пшениць і жита золоте колосся
Лягало на стерню своїм лицем.

Життя витало на високім злеті
Немов троянди дивні, чарівні,
Здавалось пахощі по всій планеті
Гаї закохані, сміливі і нові.

Те незабутнє і останнє літо
Стояли обрії , замріяні поля,
А ми були одні у білім світі
Й коханням переповнена земля


СТАЛО :


В те незабутнє волошкове літо
В очах цвіли ромашки польові,
Кохання розбуялося над світом,
Всміхалися хмарини, мов живі.

Примхливо-ніжне, сонячне волосся
наскрізь пропахло літом-чебрецем,
І ми серед пшеничного колосся
Були героями шекспірових поем.

Життя витало на високім злеті,
Цвіли троянди дивні, чарівні,
У їхніх пахощах тонула вся планета,
А ми згорали в їхньому вогні.

В те незабутнє і останнє літо
Ми йшли за обрії, в замріяні поля,
І ми були одні у білім світі,
Й коханням - переповнена земля...

Яка чарівна музика, немов казковий сон…
Осіннє, тихе золото вхопило у полон.
З тобою, милий, в радості, з тобою у журбі…
Моє життя для тебе – я дарю його Тобі.

Ніколи ще так радісно це серце не цвіло,
Воно на зустріч твоєму коханням надійшло.
Якби ж могли ці почуття назавжди зберегти
І крізь роки, на всі віки любов цю пронести!
26.10.06

1
Ми присягалися на Біблії, вінчалися у храмі...
Він серце дав мені своє, отримавши моє...
Та якщо скажуть вам, що мене забуває,
Що мене забуває?!
- Не вірте ви, то лукава змія!
Гамлет - мій чоловік, а я - його
Офе-лі-я.

2
Ой, сьогодні ж бо Валентинів день!
Вийду я крадькома, тихенько,
У віконечко стукну - "дзень!" -
То впусти ж мене, милий, хутенько.

Валентиною стану я тобі,
І в очах моїх світ затьмариться.
Вийду з дому твого - потону в собі:
Чи було те все, чи лиш мариться?

Ох, недобре ж як ти зі мною вчинив:
Була чистою і цнотливою!
Те, що вкрав - скоріш поверни мені,
Бо не змити гріх, навіть зливою,

Навіть зливою чи гіркими слізьми,
І не гріх, а любов - коханнячко
Може, пісню складу - так піде між людьми
Як тяжка моя сповідь - риданнячко.

3
У морській далині, у морській глибині
Спить Сирена краси неземної.
Хто зі сметрних угледить її на дні -
Не уникне долі страшної.

Ну, а той, хто почув, як співа,
Вже не зможе довіку забути -
Срібний голос звучить і пророчі слова
Не дають уночі заснути.

Лиш навіки, навік у воді заснуть
Дасть Сирена, красива й свавільна,
Плачем - співом своїм проведе в той путь,
Де від мук душа стана вільна.

Ха-ха-ха! Он Сирена іде!
(З хвиль з'явилась, з морської піни)
І когось серед нас шука - не знайде...
Та не бійтеся, майте терпіння!

Страшно вам?! Бо Сирена - то ж я,
І обличчям, і вродою й станом.
Не лякайтеся, ні, то ж Офе-лі-я
І прийшла зовсім не за вами.

Ой, як смішно, як смішно мені -
Милий хоче у море зі мною пірнути!
Мою вроду, мої відчайдушні пісні
Він хотів, та не зміг забути!
А-ха-ха-ха-ха-ха-ха!

4
Труну відкритою несли у синю далечінь,
І він лежав з увінчаною миртом головою,
Та я почула крізь усю цю маячінь:
"Офеліє, ніщо нас не розлучить із тобою"...

Я озирнулась навкруги і зупинилась, мов закам'яніла,
То голос був живий, а не з труни,
Жива рука кудись мене манила.
Я лиш спитала: "Гамлет, ти?! Це ти!!"
І за спиною виросли у мене білі крила.

Такії ніжні й чисті, як страждання,
Яке так довго я носила у собі,
Як щирі сльози, вилиті в журбі,
Як перше наше цілування...
О! Ції крила, милий, чуєш, завдяки тобі!
Я полетіла, алілуя нашому коханню!

Кохати принца не дано,
Тебе то любить, то жбурляє,
Втекти надумала на дно
З його обіймів пекла-раю?

Вбив в тебе батька, сни й любов,
Але він бог, і геній, й доля,
Цвітіння грубо поборов,
Листком лишилось впасти долі.

Та скоро принц впаде услід,
Слова як дим, любов як сон,
І Йорик візьме за болід
І зарегоче в унісон.

Вінок спливає по воді.
І байдуже йому до кпинів.

Колись були ми молоді.
І крила билися при спині.

Я попливу сьогодні річкою, відпущу все
Нехай ця річка поміж травами мене несе
Спокійна течія огорне ласкою хай берег цей
Я попливу сьогодні річкою у даль ночей
І перелиюсь в течію тої ріки
Щоб краплею твоєї торкнутися руки

Мене не бачив ти й не знаєш хто я й де
Чим цей звичайний день й куди мене веде
Лише душею доторкнувся до душі
І дотик цей не спить уже вночі
І дні в його чеканні проминають
Теплом незримим в серце проникають
Неначе випадкове слово
А здається бачиш
Й без слів, без погляду
Душею знаєш що кохаєш
І пристрасть ця без краю і без меж...
Я теж...

Я так хочу забути
Усі ці розмови
І забути слова всі
І забути відмови
Доторкнутись до рук твоїх
Знову тихенько
І зігріту любов’ю
Біль забути легенько

Тож знову Вересень,
Переді мною сад.
Напевно що “садок”,
Бо дуже вже маленький.
Щойно лиш буркнув десь далекий грім
Що він насправді не близенько.
Хоч Вересень,
Та листя ще згрібати не пора.
Троянда спалахами вкралась.
Жоржина пурпурово зацвіла
І яблука п’янким вином налились.
Був клаптик непритуленої, дивної землі
Своїм коханням нам його вдалось зігріти
І вчора знову здалося мені,
Що бачила як у садку
Високе небо цілувало квіти.
Тож знову осінь, та вона нераз
Закутувала в шаль багряну
Нашу затишну оселю.
Чи золота пора
Чи інший у природи час
Переді мною сад, він різний,
Але не пустеля.

Вересень 2006

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з блоком НАТО,
В блоці НАТО
Дівчат наших
Вміють воювати.
Жила собі Катерина
Та й горя не знала,
Італійця чорнявого
Вона покохала.
Покохала, полюбила,
Голову згубила,
Закінчилися маневри,
І подався милий.
Рида, тужить Катерина
За своїм коханим,
Народила йому сина
Козаченьком гарним.
В міністерстві оборони
Потирають руки -
Забезпечили безпеку
Катерини муки.
Бо тепер можливий ворог
Не ударить в спину,
Бо ніякий гарібальді
Не зрубає сина.

Звивсь парк у кривавім полоні,
І повниться кров'ю земля,
Пробач мені, парку Полоній,
Я цілив убить короля.

Стаю на коліна і плачу,
Чому ти постав під мечем?
Й мою безтурботную вдачу
Вже стиха отруює щем.

І листя кривавого парку
Уже затихає в воді,
Це ж я потопив свою пару!
Твої пелюстки молоді!

Пробач мені, рідна, кохана,
Пробач за любов і безумство,
Цілую Тебе бездиханну
Учора бездушний й безустий.

І друзів дитинства найліпших
Я шлю на англійські ножі,
І осені траурна тиша,
Й ми всі на одному крижі.

Цикуту доковтує мати,
І падає разом Лаерт,
І час мені став помирати,
Й приймаю туманами смерть.

Померли ми всі, й слава богу,
Розійде глядач поза осінь,
Та кличуть в зимову дорогу
Зітхання Офелії босі.

*епілог*
...А відстань одчаю...
...І з’явиться хтось...
...Долоня з долонею...
...На замерзлому склі...
...Долоня з долонею...
...Долоня з доло...

*3*

Долоня з долонею... Полум’я. Срібло. Пітьма.
Зима на півсвіту і крига також на півсвіту...
Ти знаєш, я може, нарешті, навчуся любити
Це вистигле місто, в якого наймення нема.
Я може зумію настарчити цівку тепла
З розтятої вени, зугарно тамуючи острах...
Й дивитимусь, як, осягаючи просинь і простір,
На замерзлому склі проростає жевринка стебла.

*2*

І з’явиться хтось. І нарешті назве на ім’я —
Прозоро-сумне, наче голос затоки у грудні.
Цей згар ялівцевий, цей морок гіркий і отруйний—
Спокута всевладдя. Чи я це, чи я це, чи я?..
Крильми шкарубкими півсвіту накриє зима,
Запалене вітром заплаче розхристане небо...
Учителю, можна, я прийду вмирати до тебе?
Долоня з долонею... Полум’я. Срібло. Пітьма.

*1*
...А відстань одчаю дорівнює відстані дотику.
Століття, як вірні собаки, лягають до ніг...
Долоня з долонею сплетені - маковим гнотиком
Долоня з долонею... Вічність. І падає сніг...
Знекровлена пам’ять блукає руїнами й нетрями...
Спокуса всевладдя - чия це, чия це, чи я?..
Долоня з долонею маковим гнотиком сплетені.
І з’явиться хтось. І нарешті назве на ім’я.

знову сутінки сумнів і сум
цим будинком блукатимуть рипко
і заплаче згорьована скрипка
про безумство старої свічи
на чотири шляхи рознесу
пелюстки спопелілі чар-квітки
невідомо навіщо і звідки
повернуся додому вночі

тут за мною так скучив бурштин
стиха квилили тіні незримі
і губилися ритми і рими
в позачассі примхливих свічад
тут дивилася місячна тінь
із прозорих очей херувіма
босоногі дощі-пілігрими
завітали у звихрений сад

час навчитися падати вниз
і стріляти не в спину то в скроню
завтра прийде кошлате безсоння
що полиновим згаром гірчить
зрине всесвіт в стрімкий падолист
диба зірвуться зоряні коні
я зачиню віконниці сонні
тільки сутінки сумнів – і цить.

Жовтень… вечір… зорі…
Мене ти обіймаєш…
Лист кружляє в борі…
Ти кажеш, що кохаєш…

Зорі… вечір… жовтень
Теплом ще нас голубить…
Мені не страшно зовсім,
Бо знаю - не осудить…

Ніжний тихий вечір
І я з тобою, милий,
Ти кажеш такі речі,
Що встояти несила…

Сонце. Подив. Подих. Дотик.
Річка. Берег. Верболози.
М’яко. Ніжно. Наче котик.
Спалах. Біль. Смієшся. Сльози...

Місяць? Тиждень? Мить? Завжди?
Ніч – надія. День – тривога.
„Геть! Чекай...Та ні, вже йди.”
Сам. Одна. Забудь. Дорога...

Швидко. Весело. Приємно.
Де? Далеко. Хто? Вже інші.
Гарно. Мило... І даремно.
Майже щастя. Та не більше.

Час лікує. Спокій. Тихо.
Боже, знову! Бачить! Бачу!
Пам’ять. Очі, руки... Лихо.
Ліжко. Ніч. Не сам. Не плачу.

Тіні. Берег. Річка знову.
Сон. Байдужість. Морок лісу.
Холод. Біль. Удар. Ні слова.
Прощавай. Пробач. Завіса.

Твій погляд губиться в її очах.
У її смутку навпіл із жагою,
В її вустах, покинутих тобою,
В напівзабутих, нерозгаданих думках.

Слова, колись загублені в мовчанні,
У пристрасті, що їй не треба слів,
Які ти завше серцем розумів,
Ти віддаєш їй. Вперше чи востаннє?

Відчув, як подих: ти її втрачаєш.
Тому ти тут, шаліючи від болю.
Ця жінка, що була колись тобою.
Єдина мить.
Її немає.

Міняє осінь знову декорації,
Сивіє сад і струшує плоди,
Хтось спочиває, стомлений вже працею,
А хтось біжить-спішить сюди.
В когось обжинки, а в когось засів,
А хто, нажаль, пішов у вічність,
Та все, що знав і міг, умів
Не взяв з собою в потойбічність,
Посіяв в душі молоді,
Котрі вже нині й сивочолі.
Роки ідуть, як і тоді –
І знов жнива в освітнім полі…
Міняє осінь знову декорації,
Ще чуть і прийде вже зима,
Когось нема, але своєю працею
Він тут, а значить не дарма
Життя пройшло, не спопеліло,
Лишило спадок по собі,
Воно, немов сірник, згоріло,
Запаливши вогонь у тобі…
Не загуби ту іскру, не гаси,
Бо поки ще вона горить –
Живе їх мрія крізь часи,
А нитка йде з глибин тисячоліть.

я вдивляюсь у Київ і слухаю бронзову постать
відчуваю по тілу напругу і струму потік
кінь завмер на віки і в копитах не чується поступ
лиш стремена блукають в далеких світанках доріг

вчора дощик- школяр обливав тут під душем Богдана
а сьогодні від цього не видно ніяких слідів
розмальовує Осінь з мольберта волосся каштанів
і палітра лише з божевільних її кольорів

і Славути-Дніпра береги багряніють червоно,
над Трухановим островом ранком тумани встають
і тече в майбуття і в минуле не вернеться хронос
бо така вже земна і людини й ріки не розгадана суть

знов Софії хрести золотяться в осінньому сонці
і здається над світом прадавня зійшла пектораль
і освячує кожну оселю і кожне віконце
і читає плаксивому Жовтню молитву-мораль

я вдивляюсь у Осінь і слухаю терцію рими
і прошу не спіши і притримай потроху свій біг
поверни ще на літо хоч на бабине літо - не в зиму
поверни ще на квіти на зелень на сонце - не в сніг

Жовтень, 2006, Україна

Все прощай
тепер
назавжди
поверни мою печаль
сльози
радощі
конверти
а листи залиш собі
ніч не темна
ліжко порожнє
вже без тебе
я самотня
затухаюче життя
минуле...
майбуття
неважливо
йди додому
там де кава вже холоне

До міста „Тризубого Стаса”,
До міста батярських пісень
Заїхали Більбо і Фродо,
У пошуках Сіндарієль.
В кав`ярні за кухлем „Львівського”
Детально розроблений план,
Закреслив незлим тихим словом,
Блідий, стильно вдягнений пан:
„Народів достатньо у Львові:
І гот є, і грек і мордвин,
Та ельфи... Звиняйте, панове!
Та ще й на ім`я Аерін!
Впишіть в записник, пане Фродо,
Усе що я тут розказав.
Ну, хлопці, ще кухлик „За зустріч!”
І я покажу: де вокзал”.

Моргнув семафор, свиснув потяг:
„Вертаємо, дядьку, в Гондор!”
„Так... Елронд її не побачить,
І Джексон не крикне: „Мотор!!!”

А в пана теленькнув мобільний:
„Вітаю, принцесо! Мабуть,
Вони вже в Луганську...Ми ж – ельфи..
А ельфи – своїх не здають! ”

Він щось не так спитав…
Вона не так сказала…
Зависла між октав
Ця пауза… роз'єднала…

Заплаче дощ німий,
Завиє сумно вітер.
Чому ж, чому не мій?
Повір, ми вже не діти…

Він погляд свій у даль
Пошле, мов ніжну пісню…
Йому так жаль, так жаль –
Вернутись? Чи запізно?

І не питай, чому
Ця доля так жорстока?!
Піди й скажи йому,
Яка ти одинока.

дібралися до пальців струни
від незвички проступила кров
згодом мозолі
болять сумбурні фрази
врамлені в акорди іншомов
роздираю тишу аритмічно
з струн уже стікає стиглий піт
сповідаюсь стінам -
вони вічні
звуками складаю долі звіт
щось болить а щось закореніло
щось ще є хоч більшості НеМа
стан коли між духом й грішним тілом
натягнулась безміру струна

Я пам"ятаю твої ніжні руки,
твій запах п"янкий і дим сигарет.
За що мені, Боже, ти дав ції муки
дивитись на нього й не відкривати секрет?
Що палко кохаю, люблю до нестями,
Й готова на все лиш би друзі були,
і бути лиш поряд, його відчувати без слів
й таємно бажати.

Відходять кораблі.
У хвилях гаснуть квіти.
Мені бракує слів.
Не можу говорити.

Не можу відійти,
допоки зорі срібні.
Мені потрібний Ти.
Як Ти мені потрібний!

В листах нема слідів
блакитного чорнила...
Реальних кораблів
надумані вітрила.

14 бер.”04

Сонце зникає - осінь.
Кохання втомилось - людно.
Вірші засихають - тихо.
Ситець зносився - зимно.

Лишається тільки ловити
губами хвилини вітру,
лишається тільки збирати
долонями зерна світла.

А хочеться просто заснути,
втопитись у власній тіні
і прокинутись лише для того,
щоб стати весняним цвітінням...

Моя квіточка пахне духмяно,
моя квіточка манить так пяно.
Моя квітка помре вже до завтра,
не велика для світу то втрата.

Зроблю квіточці похорон пишний,
зроблю ложе з гілок мої вишні.
І замовлю оркестри весняні,
хай співають в квітковом дурмані.

Будуть поминки моєї квітки,
будуть птиці ламать свої клітки.
Буде навіть днів сорок по тому,
поховаю їз квіткою втому.

Жовтневий день листок вронив,
Холоне все - річки, земля,
Ерзац-команди воронів
Ідуть зачистити поля.

Що скажеш, вороне нічний,
Яке майбутнє напророчиш?
Я хочу буть як ти - нічий,
У слові й крику непорочний.

Я хочу бачить крізь туман,
Нести крило понад віками,
Позбутись болю та оман,
Схилити крила над вінками.

В холоднім небі летимо,
Холодний степ, холонуть крила.
Спадає лист старих думок.
Холодний я. Холодна мила.

Кохання – то найкращий в світі вчитель!
Кохання – це найліпший в світі лік!
Коханий мій, Ти – Раб і Повелитель,
Ти найрідніший в світі чоловік.

Це почуття вбиває й воскресає,
Підносить мою душу до небес.
Щасливе серце те, яке кохає.
Кохання – це найбільше із чудес.

Нехай воно ніколи не щезає,
Нехай Тобі заполоняє дух.
Скажи Йому, що ти Його кохаєш,
Щоб вогник той у серці не потух.

Обвисли паруси, потерлися борти,
І корабель скрипить по відпочинку,
І раді кораблю далекії порти,
І радий він омріяному вчинку.

Із тисячі зірок він обира одну,
І на останній курс лягає кіль бувалий,
Хто зна, як він проляже, небом чи по дну?
Не захлинутися б бажань дев'ятим валом.

Такий близький до серця й не близький маяк,
А Ти то світиш, то покажеш спину,
І губиться в морях досвідчений моряк,
Й Твоїм ім'ям він молиться невпинно.

Ні хвилі до небес, ні штормові пориви,
Ні інших маяків серденька ніжні
До Тебе шлях не зб'ють, наосліп й через рифи
Розбитися бодай в Твоїм підніжжі.

Шепоче осінь золотом гаїв,
Листочки в танці падають на землю.
Ти обіймав і ніжно шепотів,
Що випадково стрілись недаремно.

Жовтогаряча осінь поєднала нас
І ми сплітаєм руки знову в танці.
Осінній вальс – найкращий в світі час –
Шептав нам дощ цю пісню знову вранці.

Сльозинкою осіннього дощу
Умиє сум, неждано надлетівши,
Осіння казка… Я так його люблю!
Воскресла восени, тебе зустрівши…
25.10.06

oтак живеш як брат серед братви
за муром шоколадної фортеці
у цій півкулі пояс часовий
ніяк тобі на пузі не зійдеться
там хмарочос за вечір натомив
повернутий до зір квадратий профіль
там кава через стадію помий
доходить до кондиції iced coffee
там брезклий місяць п’ятаки ловив
у декольте коханок жовтокосих
і там підвали запахом трави
на ніґґерські заручини запросять

Жовтень...

В тумані
дні невблаганні,
ти окаянно
танцюєш сама, -
руки тендітні
в буденність, як в бубон,
шалено колотять...

Жадає пітьма
недоторканності вражень,
палають,

губи палають
медовим теплом.
Жовтень... Вплітає
в букети із листя
усе, чим живеш ти,
усе, що було...

Приходять люди в мій відкритий дім
На день, на час, чи на життя залишаться у нім
Хтось скаже слово що підніме до вершин.
Хтось вдарить громом і опустить до глибин.
Та у житті на все, мабуть, своя причина,
І недарма заходить в дім людина.
І цей промінчик освітив коханням дім,
І не розвіявся, теплом залишиться у нім.
А за тепло від серця щирого лиш нагорода.
Вини немає – винна непогода :)

Це кохання без жодного шансу,
Без пелюстки при сонці ромашки,
І без кулі у днів барабані.

Це кохання щасливе й нещасне,
Як пісні солов'їв для комашки,
Як руно золоте на барані.

Це кохання красиве й блискуче
У секунди замкнулося током
І спалило неонове сонце.

Випадковість була неминуча,
І тепер кожен з власним потоком
Ув архівах загублює сон цей.

І обвуглені в пристрасті ноти
Зазвучать, закричать дисонансом,
Щоб не боляче рвать пуповину.

Ми не встояли проти кінноти,
Домовчали прощальні романси
І руном доділили провину.

Коханий спить… Я берегтиму ніжний сон
І поцілунком відведу тривоги.
Він спить і я шепочу тихо йому в тон:
Кохатиму, допоки стане змоги.

Допоки пісня щастям лине із грудей
І ти мене цілуєш ніжно в губи…
Найщасливіша я серед усіх людей –
Я не боюся, що зведеш до згуби.

Коханий спить… Цілунком не тривожу вій,
Нехай йому присняться ясні зорі,
Де я твоя і ти навіки будеш мій…
Втонути мрію у твоїй любові.
25.10.06

жовтень...світло...тінь...
душі...руки...очі...
казка сновидінь...
і слова пророчі...
звідки Ти ідеш?
з тиші снів...чи з бою?
зоряний кортеж
їде за Тобою...
небо не впаде.
але світ хитнеться...
слів нема...ідей...
тільки стукіт серця...
хай жовтіє клен
(саме час для клена)...
світло...тінь... Едем...
і трава зелена...

24 жовтня”06

Жити-пережити -
він боявся долі.
Як посохло жито
шукав вітру в полі.
Говорив із небом
як рипіли сосни.
Десь, за небокраєм
він знаходив сонце.
Замовляв Стрибога
як гроза буяла.
Душу його вкотре
віра воскрешала.
Коли били в дзвони,
Тінь його зникала...
...Лиш за димом ватри,
я його шукала...

"Коханець жовтень - у очах багряний гріх,
до ніг моїх послання твого оберіг..."
Я йтиму, я летітиму до тебе знов,
Щоб ти зігрів мене й мою осінню кров.

Я падатиму і воскресну в забутті…
Ведуть до тебе всі душевнії путі.
Я віддаюсь тобі, все забирай – візьми!
Моїм гріхом і раєм буть – молю слізьми…

Ти мій коханець і нехай тужливий плач
Не потривожить душу пройдених невдач.
Забутий і солодкий, непорочний гріх –
Сьогодні мій і тільки мій ти оберіг!
24.10.06

божеволію!
волію!
світе жити!
афродіто
змилосердься!
я дурію!
Іполіте!
Іполіте!
що тезей ?
і що трезен?
тлін!
між людей
один єдин-
він-
амазонки син

**
зомліла
згоріла
зотліла
заграла
у венах
зболілих
зухвала
заграва
зурочений
злочин
мотивом
спротиву
цей легінь -
в легені
в нудному
екстазі
у морок
і мозок
поштиво
і хтиво
навіщо
зневажив
за віщо
образив
цей присмак
цей присмерк
в полоні
долоней
ці губи
ця згуба
ці очі
ці ночі
безсонні
ці-коні?

і буде день коли з газетних шпальт дізнаєшся
що світу більш немає прочиниш вікна в замілкий
асфальт де янголи блукають небокраєм патлаті
і брунатно-босоногі їх крила воском
скрапують з плеча а рай зачинено мабуть
на переоблік і білі коні підвіконням мчать

Цілує бджілка квітку, зволожену нектаром,
І обіймає крильцями ледь засолоджену тичинку.
Серця обох горять божественним пожаром,
Любов благословенна. Ніби жінка жінку
Кохає лагідно. Мов пристрасть окрилили,
Де в ейфорії ледь відчутно тане аромат!
Роса троянд на пелюстках ще несмілива,
Але в очах, ранковий сонячний смарагд
Засяяв раптом, зачароване довкілля,
З гір лазурових медоносить водограй…
Чоловіки, де наше справжнє вміння
Кохати віддано і дарувати жінці рай?
В. Вакуленко, Самвидав

Вільній переклад
Целует бабочка цветок, нектаром увлажнённый,
Тычинку крыльями обняв, её вкушает сладость,
В сердцах горит у них пожар, богами разожжённый,
Любовь благословенна. Словно пылко дарит радость
Подруга нежная подруге. Окрылённость страсти,
Где в эйфории тают ароматы, гаснут звуки!
Роса цветов ещё робка, но вот бутон во власти
Волшебной неги. Раскрывает лепестки, как руки,
И вспыхнул мир вокруг, заворожённый дивной силой,
С вершин лазурных медоносных вод кипит стремленье.
Так велика любовь. Так рай искусно дарят милой.
Мужчины настоящие, но где наше уменье?

почуття в контексті з ситуацією
проростали у щось невимовне
дерева ставали патлатими
тіла їх ставали сторонніми
спліталися гілки взаємності
губилися пристрасті дотики
почуття завмирали в сторонності
тобою снувалися подихи
блаженно вустами торкалися
втрачалась вся зайвість реалії
сумлінням мені сповідалися
почуття не у цій ситуації

Не клявся - не зрікаюся: люблю...

Моя любове, все уже минуло,
І надто пізно лізти у петлю
І зазирати в пістолетне дуло...
І нас лікує музика небес.
Але надходить час - і не до музик...
Як алкоголем я лікую стрес,
Так ти мені життя зв'язала в вузлик.
Його не розв'язати уночі,
Коли йдемо удвох на суд Паріса.
Там у смертельній музиці мечі,
Там - і від брами золоті ключі.
І падає, і падає завіса.
Подай мені троянського вина...

Ми десять років бились як герої.
Хто ворожив нам - бог чи сатана?
Не впала жодна вежа, ні стіна,
Та в Україні ми - немов у Трої.
А я б читав Енеєве письмо,
Читав слова - про Рим четвертий - віщі...

З якого року й віку стоїмо
Німотно на троянськім попелищі?
Які були колись ми молоді!
У юний світ ішли ми рано-вранці.
А стали - як невольники в орді.
Спливли віки вінками по воді.

Вино і хліб. І музика. І танці.
І будемо стояти сотні діб,
Обернені на прах і тлін троянці.
І будем їсти свій камінний хліб.
Вино і хліб. І музика. І танці.

Та музика такою не була, -
Над гомоном води і криком суші.
В тій музиці, що спалена дотла,
Неначе ноти - спопелілі душі.
Так даленіє музика ген-ген,
Над димотрубні обрії й сортири.

Це Україна. Троя й Карфаген.
І в поминальну дудку дме джазмен,
І єрихонський плач - мов символ віри.
Чи в саркофазі будемо удвох,
Моя любове, дорога яскине?
Без музики - і нас покине бог,
А чи, дасть бог, і бог нас не покине?
І в чорній пустці спалені тіла,
На попелі троянському доокіл.
А музика була і відійшла.
Не я кажу...
Так промовляє попіл.
Подай мені троянського вина...

Ми подамося, як Еней, у мандри.
Ахейський кінь стоїть, немов мана,
Ти смертну тінь побачила одна,
Та де й коли ми слухались Касандри?
Ми вічно переможені давно!
Лаокоона обвивають гади,
А ми п'ємо в своїм шатрі вино.
На тризні України? Чи Еллади?

На ханській скатертині-самобранці -
Вино і хліб. І музика. І танці.
І, віддані троянському вину,
Ми вже і душу маємо троянську.
Троянську обертаємо війну
На рідну. Вітчизняну. Громадянську.
Вино налито. І троянський кінь
Уже стоїть під брамою. Амінь!

Амінь? Лунає музика ген-ген.
На попіл - Троя, Рим і Карфаген.
І прах - із саркофага й мавзолею...
І лиш ім'я із тисячі імен,
І тільки смерть ув імені Єлен.
А ти, Енею? Де ти був, Енею?
А ти, любове, спалена дотла,
І шлюбна ніч у хаті край села?
Вже там нема ні хати, ні нічлігу...
Ти ж тут у світ широкий повела
Дитя любові, музики і снігу.
Уже нас вічність просить на нічліг,
А не вино троянського розливу.
І замітає тисячлітній сніг
Руїни наші в день скорботи й гніву.
Троянське, поминальне знов п'ємо.
Руїни. Сніг. Рапсодії. Хорали...
Невже ми знову, Господи, вмремо?
Невже ми, Боже, мало помирали?
За убієнних вип'ємо дітей,
Припнутих до чужої колісниці...

О, ще не скоро допливе Еней,
Де плачуть діти римської вовчиці!

Порозбігались руки до кишень,
Отак застиг я на дорозі,
Земля крутилась і той день
Помер, скоритися в не змозі.

Я на дорозі тій завмер,
Стояв, як труп, не ворушився,
І певно б сам, як день, помер,
Якби з тобою не зустрівся.

Лиш непривітні звуки вулиць,
То їх я бачу уві сні...
Складають ноти і пісні,
Вони бездарні, сірі й куці.

Болять і кволять мої вуха...
Затихла пісня – наспів мрій.
Пропали сонце, небо й біль,
Бо так давно її не слухав.

Жовтень знов шепоче казку
Так ніжно, лагідно і чисто
Про мої сни, про твою ласку,
Про горобинове намисто.

Про те, як ми з тобою разом
Ступали у багряний килим,
Спускалися таємним лазом,
Я насолоджувалась милим.

Цей жовтень нас з'єднав коханням,
Вінчав багряними листками…
Наповнив нас палким бажанням,
Осінніми, жовтневими думками.
24.10.06