Завтра уже пізнаєш розкіш жовтого саду...
Сто горобців зненацька випурхне із засади,
Соняшник випадково зронить важку корону,
Кілька опудал видадуть лінію оборони,
Щойно гарбуз-полковник ворогу в очі гляне.
Стануть на варту строгу витязі картопляні.
Осінь підступить тихо. Військо не за горами...
Висохне огудиння, схиблять і генерали,
Морква чуби підніме, виструнчить здібну роту,
Перерахують кози трав наливну піхоту.
Враз - причаїться гичка. Роги кози у штабі!
Хтось перегриз капусту... І в далину пошкрябав.

У цьому театрі клоновані душі і лиця,
Колючі піски і вітер з печаттю злості.
Полинь ще гірчить і хочеться крові напитись
Тому, хто жадав лишень обглодати кості...
Смичок обірвався. А публіці - знову видовищ.
В сучасному Римі натовп жадає помсти.
Влаштовуєш лови, та звіра в людині - не зловиш.
Дарма, що є досвід. Це тільки у лісі просто.
Шукаєш причини, а мудрість - у ветхій скрині.
Вбери обладунки. І сили мабуть додасться.
Ідеш на війну. Там дівчина-воїн нині
У телеекрані звіра впізнала пащу.

Блакитне небо, закидане, заклеєне,
Шматочками пухкої вати.
Крізь яку рветься,
Проміння жовтувате.
Воно не опікає шкіру,
Лише гріє душу,
Дає надію,
Вбиває сумнів.
І взимку світить сонце,
Та щоб побачити його тепло,
Потрібно, відвести погляд від земного,
Підняти в небо, спитати себе
Чому так сліпо живемо?
Не бачим того щастя,
Що вже маєм.
Живем майбутнім,
Якого не спіймаєм.
А життя минає,
Крокує хутко до кінця.
А де ж та радість?...
Немає …
Лише буденність сірого буття.

Поділ часу секундно на „до” і „опісля” між вистрілом –
Поділ виміру плину любові в житті і за смерті.
Лише мить, за якою питання, мов кулею, визріло:
Що позаду? Що зараз? Куди з’адресують в конверті?

Де гулятиме ніч, як не нашими, любий, розмовами?
Як народиться день без мого у тобі позіхання?
Чи всміхнешся хоч раз, поцілунком моїм не підкований,
Якщо випаде жереб мені усміхнутись востаннє?..

Так стояла задумано-зболено жінка розхристана –
Я ТВОЯ і обернена - Я ВЖЕ НАВІК НЕ З ТОБОЮ –
Обиралось: кому залишитись живою на пристані
Твого серця, а хто позбирає собою набої.

Ти вагався тривожно. Курок же молився на дотики.
А комаха у око, знущаючись, врізалась гостро...
І любов із струнокої висотно-захмарної готики
Облетіла... Нараз Я ТВОЯ загорнулась у постріл...

Біль нахлинув? От бачиш, коханий, це гра випадковостей.
Ти вагався так довго, що долі не стало терпіння.
Ти злякався любити – а час розсудив все по-совісті:
Мить вагання настигла хвилина збирати каміння.

Пий козаче, пий козаче, пий козаче,
І нехай твоя дружина й донька плаче,
І нехай старенька мати помирає,
І в холодній хаті сина не чекає.

Пий козаче, пий козаче, пий козаче,
Вже давно Дніпро-Славучич з горя плаче
Від ганьби та бруду, сивий, помирає
І на грізне твоє слово не чекає.

Пий козаче, пий козаче, пий козаче,
Зажурилась Україна наша й плаче
І нехай в біді та зраді помирає,
І на лицаря такого не чекає.

Пий козаче, пий козаче, пий козаче,
Над твоєю головою безлад кряче,
Вже життя твоє мов свічка догорає,
Бо і мови в тебе рідної немає.

* * *
Якщо хто мовить словом лиш –
падеш і мреш
на терпкість лопухів,
дитинство збочене і встояне
на травах
на травмах, сміхах, плачах
стій дивись
запам’ятовуй в книгу,
щоб цвіло
старим вином
фільтрованим
землею
дрижання гнотика
невловного в паланні
і зльодянілого водночас
Юрським чаєм ...
на гобелені ангел і дитина
місток через ручай
і лопухи
ті, що мірило тишини
тобі до скроні
сирістю приложать
і усмішку – вужа
зженуть під тин
і там вусань – тюльпан
тінистий Морзе
на них пунктири нанесе вогкі
як збочений обов’язок
перед нестиглим торсом
дівчаток, що ступають на містки
ТА ПАМ’ЯТАЙ ПРО АНГЕЛА
СТАРУХ.

-Алло, це ти?
Неначе знову хто жартує
Твої листи
В зворотній бік марки цілує
Відбути роль
І бути файним модельєром
І звуть Жан-Поль
Чи має сенс ота кар’єра

Чи то так любиш молоко
Чи мої пісні до нестями
Чи може так воно собі
Лишаєш плями

-Алло, це ти?,-то хтось жартує
Твої листи, марки цілую
Відбути роль, модельєром
І звуть Жан-Поль…

Кричи ім’я та біль не вчухне
Не валідолом не корвалолом
В відкриту рану вітер дмухне
Чи стане легше, не сіль, ментолом

Немає, ти зникла
Забракло, не звикли
Відсутня, порожнє
Тебе не вберіг

У мерехтінні очей багаття
Спалили, попіл від печій серцю
Синці паперу візерунки плаття
Любов на грилі, за смаком перцю

Одноденне щастя спокусило
А мені відмовитись несила…
Одноденна радість промайнула –
І гайнула з вітром у минуле…

Як метелик, в душу залетіла
І вселила мрію в моє тіло…
Не піддамся більше я спокусі,
Бо вже завтра ти бридка, як гусінь! :)

Я вдягаю слова в світанкову красу,
В ніжний подих блакитного ранку,
У палкі почуття, що у серці несу,
В дивну легкість та тишу серпанку.

У краплинку роси, що на сонці горить,
В теплий вечір та сяючі зорі,
Я вдягаю слова в тінь минулих століть,
В тихий бриз, що зітхає у морі.

Я вдягаю слова у натхнення весни,
Та в усмішку щасливої долі,
У барвисті пташині пісні голосні,
В смак п'янкої та чистої волі.

В серці знову дзвенить, розквітає весна,
Не таке це життя вже й нікчемне,
Теплі й ніжні, відверті та щирі слова
Нам дарують хвилини приємні.

І ви тепер дві несумісні речі
І ви тепер не ті, які колись були.
Ти вже не скажеш, як її ти любиш,
А вона не посміється з тебе знов.

Колись було по іншому – ми знаєм,
Був сміх гіркий і радісна печаль.
„Пробач мені за вчинки – я не знала,
Не розуміла, що до тебе відчувала”.

„Пробач і ти за тиск і щирість,
пробач за гордість ти мою,
Пробач серце за те, що відчувало,
Пробач усе й забудь мене...”

І ви тепер...

І ви чужі тепер, як сонце й місяць,
Забули ви про себе, про любов.
„Таке життя”, що зробиш, ми це знаєм,
А так хотілось вірити в любов...

І ви ...

Сонця промінь крізь хмаринки
Поглядає на поля,
Посміхаються росинки,
Прокидається земля.

А з небес блакитних пісня
Ніжно лине до землі,
В вишиванках білих вишні
Зупинилися малі.

Аж за обрій стежка в'ється,
Теплий вітер в лузі спить,
Гучно серце в грудях б'ється,
І зітхає, і болить.

Ніжно-ніжно простір сяє,
Зачарований стою,
Жайвір радісно співає
Пісню лагідну свою.

І хмаринки білі-білі
Понад вишнями стоять,
А пісні сердечні й милі
Над країною летять.

Я в’язатиму светр зеленавих, як рай, кольорів,
Чорний кіт буде спати, згорнувшись на твоїх колінах,
І летітиме сніг через плетиво пряжі і снів,
Щоб пройшовши крізь тіло, розтанути в серці каміна.

Це камінне мовчання печально-повчальне, як грек
Стародавній. Задавнені сварки шкребуть на горищі,
Ми поставим ялинку до стелі, нічний ім’ярек,
А від того і стеля, і ми станем крапельку вищі.

Віща ніч – наче човник. Довічне шукання Ітак,
І ялинка – як щогла. І тепла зимова розмова,
Де лежатиму голо між тілом і снігом – навзнак,
І поротиму светр, аби вранці плести його знову.

Мене частина - чорнозем,
півмова,
півговірка,
півсвіту,
Південь,
напівніч, піввірші...
навпіл...Гірко,
так гірко плакали дуби -
напів -
навпіл серця їх;
напів закушено губу
напів сльоза...
півгріх...

На Південь кликала любов
півроку
як півмиті:
дуби,
півнебо,
погляд...
пів...
півспогади розмиті.
Напівсьогодні,
напівдень,
напівземля...
півзем...
напівкохаю -
навпіл...нав..пів я...
півчорнозем...

Піввірша пишу, півлиста -
півсерця,
півдуші...
півсум,
півмова,
півслова...
піврідні...півчужі...
Мене частина - чорнозем,
півмова,
півговірка...
Півсвіте мій!
навпіл...навпіл...
дуби так плачуть гірко...

Води клекотіння, трави шепотіння і тіні
Біблійні снують у священнім твоїм бурмотінні.
Творіння вірша – це вершина, горіння пророче.
Не хочу – а йду на вогонь і вбираю у очі,
У сполохи пам’яті йду. У думок плутанину.
Загину! Свідомість мою розминаєш, як глину,
І ліпиш – людину… Так от воно – слово в основі!
Так ось де наш код, де людська таємниця, – у слові!
Де «л» прохолодне і лине, і любить, і ллється,
Сміється, голубить і коле, і грається з серцем,
Де первісне «о» - наче коло чарівне, й ніколи
Не вийти з твого нам чаклунського вічного кола.
По колу… Жерці і пророки, волхви і шамани –
Це стани, поетів душевні піднесені стани!
Осанна…
02.01.2007

Чому квіти ростуть на руїнах,
Де, здавалось би, вічна скорбота
Залягла на невидимих стінах
І опущених кутиках рота?

Чому квіти ростуть на болотах,
Де, небачені оку людини,
Лиш нагадують іншим істотам,
Що життя існувати повинне?

Чому птахи співають у клітках,
Де свободу за грати закрили,
Де навіки вже світ став немилий?
Але птаха теж схожа на квітку.

Чому люди беруть в них найгірше?
Й коли треба прекрасне творити,
Вони пишуть, але сумні вірші,
Де щасливі лиш птахи та квіти.

Що за звуки? - тріскає стіна,
Що за думка? - що любить до згуби,
Що то за згуба і де вина? -
Чути хрип, коли німіють губи.

Шепіт в крик, і веремія дня -
Розплатитись почуттям за змову,
Подихом намалювати я,
Накрутитись словом на розмову:

...Я на віру не сприйму слова,
І не лізу за ними в кишеню,
Відпускаю їх птахою Вам,
Розтуляю думки, наче жменю.

Наставляйте долоні своЇ-
Най вони набираються світла...
Хай краплинами дощ напоЇть,
Нагодує веселку - палітра.

Не лякайтесь розбитого шкла,
Що торкнеться долонь замість пір`я -
Бо від стиску проріжеться шлях,
Що проб`ється душі на подвір`я.

Місця досить на радість і біль...
Догорятиме вогнище серця,
Кожну рану гоїтиме сіль -
Виїдаючи істини шкельця.

15 Серпня 2006

І вже не диво – а просто димно.
І вже не сльози, а спертий біль.
Не серця протяг, а вітер зимний.
Не ангел синій, а сіра міль.

Червоні плями на скатертині,
Бажання крику і холод рук.
Ніхто не винен, ніхто не винен,
Що плаче в кухні маленький Мук.

Солений півник. Розбита чашка.
Смішна ялинка дитячих мрій.
І новорічна допита казка.
І поруч в ліжку – вже хтось не мій.

Олі Брагіній

Друзі мої – крилаті думи.
Космічна даль, безмежна глибина
То мій смичок, а я… я струни…
Зоряний вальс… політ і… далина.

Там, у туманностях, сміюсь, літаю.
У божих радостях далекий світ.
Щаслива й дужа звідти повертаюсь
Додому, до своїх воріт.

Твої вірші – неймовірна туга,
Але ж ти сильна, тож неси хреста.
Зоряний храм, як ліки від недуга,
Впусти у душу й зникне чорнота.

У час навчання в дорогому вузі
Могутній темп, він став тоді взірцем.
Та все пройшло, туди дорога й тузі,
Відправ її попутнім вітерцем.

Ти полети по зоряній дорозі,
Душу очистять морочні світи.
Там радість, щастя, ти в самогіпнозі…
А повернувшись ворогам прости!

Крижаний вітер. Квіти визирання.
Навпіл густу хурделицю ночі – ніж
За проваллям провалля ...

Хай батько дитини, що вік свій марудить
в хворобі безногій
мене не образить – оком.
Не вічно у горі і мати нещасна
життя – прозирає – жаріє
святі – ліхтарі задувають
в ДЕПО тарахкоче осінь.
На стінах стигмати - Дембел
а пісня весела
суму волоче
гамірну тушу-
у темні обличчя екранів.
“Я бачив й живим зостався”.
Святі визирання квіти
мандрують із клумби
в клумбу.

що ночами роблять на яхтах і кораблях,
чи сплять, чи ловлять схвильовані брижі,
що розпорошують хвилі у місячній
невловимій сріблястій доріжці?
чи може там хто дрімає і його не лякає
безмежна холодна глибочінь,
що прокочується мороком під носом
судна, котре мов не важлива річ
полоще смиренно свої залізні боки у ній,
у її розірваному клаптями існуванні.

море гуркотить у дірявих скелях,
які урвиськами влітають в море.
бухта змирилася з відсутністю тіл,
що вдень перевертають її води.
ніч поважно розляглася по
неозримій гладі і колихається разом
з тими, котрі на яхтах і кораблях.

Я виявлю терпіння
ти викривиш зображення
на губи скапує гаряча кров
Аудиторія по-лицемірному красива,
будемо віддаватись докінця,щоб
не псувати враження

Не вчи мене довіри сонцю
- в нас різні сонця,різні віри,різні вчителі.
вже завтра розпочнеться гра "хто більше"
...чомусь здавалось,що ми не такі

Ритмічний докір.видих.шкода слів
дзвінок...він,як завжди Тебе рятує
від тьмяності сумління і вологих обіцянок.
(-мовчання їх за кілька днів спростує......

Так гойно мироточить Ерос,
Але торкнешся – край –
Семантика рослин простих бажань – згорнеться.
Плоди овиті нервами леан.
Насправді, як на споді –
“ ні … не скажу “
Весняний космос,
Як нестиглий агрус
І як як як … - по вінця –
Через край.
В одній – тримай
Крихкого богомола,
У другій – порцелянний
Лиск зітхань.

Тривала Вся,
Тривала мед-горілку,
Торкала лун,
Фінтьорила мужам.
Аж доки хтось
Замкнув скрипучу фіртку,
Й кумекнув – страшно так,
Шо – “ Аз воздам “.

Коли постать цілує у спину
Спалахує… тліє любов.
Виноградна лоза оберегом,
Чи деревом Бо.
Океан відірвався планети
Й усоте
Устигає (світло тисне нестерпно)
Допомога нічна.
Ти спасенний? – шепоче.
Чи слово міцне? Чи терпке?
Достига холодку
Вітерцево-взірцеве затишшя.
Задивився сатир на стороннє строкате сторіччя…
Та цілунок кровавить,
Цілунок нестерпно пече.
Океан гіпнотично здійма
Сивих кобр та зелених удавів.
Материк одплива –
Тінь, як хвиля його проковтнула.
Воротіння - нема
І смарагдовим ріже акула
Доленосні площини плавцем.
Приступає до трапези ніч –
Шабатурка де порівну збіжжя:
Для голодних там сон,
Для сонливих – з любові вина.
Кожен просить - проститься,
Бо ніч для дарунків даремних,
Навіть сяйво не так пожера
Стрункотілу свічу.
Дуновіння і острах – в косу
Блідолицій дівчаті.
Націлуй їй взаємність
Поганських солодких обрядів.
І впіймаєш за нею
Втікаючий абрис Його
І спиною прочуєш лозу,
Або дерево Бо.

Рука малює пестощами тіло
і дихання зісунулось у стогін.
Від мандрів цих нестримно-очманілих
злипає очі враз і кожен огин.

Немов росою, надми вкриті потом,
і кожен рух уже торкає неба...
Нам байдуже, що з нами буде потім -
гойдаєм світ і мріємо... про себе.

23 Липня 2006

Зберу весь трепіт спраглих губ Твоїх.
І рýки, що пливуть пíзнанням...
у трансі дотику, ген за поріг,
ліпитиму зі сну зітхання.

Вмиравши, полум`я загубить грань.
Десь на кордоні тіл, без тями,
блукатиму за край земних жадань,
будивши трепіт небесами...

16 Липня 2006

Будинки роз’їдає до кісток
корозія січневих резервацій.
Погоду скільки цю не перемацуй,
одне лиш відчуття, що Бобик здох.
Ходити не годишся – дихай вслід,
слідкуючи, як діє містер Холод,
де місто-скло хтось ось-таки оголить,
і немовчання буде не для слів.
Угору глянеш – горе угорі:
конфіскували двісті гривень неба.
А хмарам – недослідженим амебам –
немає неба, то й земля гори.
А інший берег озера зими –
такий безлюдний, майже до безглуздя.
На берег той нікого з нас не пустять...
...Ти хоч один дістатися зумій...

Як надивився на ці пустелі
в очах порожніх,
аж загубився чи від істерик,
чи в огорожі.
Чекали сонця, немов пігулку
од марнотрати.
А день у воду узяв і гулькнув,
де інший брати?
Чому смієшся, коли ридаєш?
Це неважливо.
А бігти треба все далі й далі ж,
бо вп’ється злива.
І чітко видно – вода по шию –
Потоп включили.
Проріхи в небі – сиджу і шию,
латки з овчини.
Чужим – надії, собі – не знаю
чого й потрібно.
Все розпочате, авжеж не нами,
вважайте хибним.

Як засвітять зірочки
І малята ляжуть спати,
Вийдуть з нірок їжачки –
По садочку погуляти.

Приспів:
Хто сунички наші їсть,
Хто ласує досхочу?
Тільки й чути: трісь та трісь,
Тільки й чути: чуф-чуф-чуф.

Шурхотять трава й гілки,
Йдуть колючі тато й мама,
А за ними малюки, -
Бо у них така програма.

Тато каже: - Вчись, синок!
Мама каже: - Вчися, дочко!
Як зайде хто у садок,
Позгортайтеся в клубочки.

Знають їжаки давно,
Що лякати їх не будуть,
Поглядають на вікно -
Там живуть хороші люди.

Хотілося сміятись і ридати,
Хотілось жити в сяєві вогнів
Та зроду не хотілось випадати
На марґінеси проминулих днів.

Було і те, чого не вибирати.
Що пережити мусиш як зумів,
Коли все зайве прагнеш відкидати
На марґінеси проминулих снів.

Що залишилось і за чим страждати?
Кого гукати поміж марних слів?
І як життя ще можна занедбати
До марґінесів проминулих днів?

Схопився ранком – чого ще чекати?
Що здобувати в боротьбі світів?
Єдине залишилось – існувати
На марґінесах проминулих днів.

Я втрачаю тебе - поволі, неминуче, невідворотно,
ти відсутня, завжди відсутня, біля мене порожній простір.
Притягання мого замало, чоловічої спраги, волі?
Замість тебе майбутня з грудня заглядає у груди, в отвір,

задля тебе пробитий. Осінь. Хижі погляди інших, мушу
відчувати твої долоні, бо інакше впадаю в кому.
Я тебе, імовірно, прошу... Виглядає, що так - без спрощень,
але прошу - хмарин ходою, і все ближчим відлунням грому.

Так губитись: солодким болем одчайдушного оніміння -
на одне тільки, мила, схоже, на одне... ти мене пробачиш...
Але осінь - у самовбивстві все закінчити чистим полем,
далі тільки зимова стужа, при якій навіть не заплачеш.

Вбравши сльози, як лід холодні -
що ніколи не відпустити -
я втрачаю тебе сьогодні,
наче далі не варто жити.

2003

Ти – це не те!
Вірніше не герой.
Може, картинка,
Чи скоріше клякса.
Не Бекхем, не Зідан,
Не Ністелрой.
Проста дитина:
Балувана й плакса.

Так, ти не зірка,
але щось у тобі є.
І ніжний погляд
Твій тепло віщує.
Є сильна воля в тебе
Й навіть, щось моє –
Моя любов, яка тебе рятує.

Сніги ідуть, мороз тріщить
У полі вітер виє
Птахи мовчать,всі звіри сплять
Лиш віхола шаліє.
Засипле снігом поле, ліс
Дорогу замете , завіє
А ранком встанеш й до вікна
Там казку враз побачиш.
Кристали, море і вода
Рослини , загадкові квіти
Є все таємне ,чарівне
З дитинства милого
Як добра згадка.

Недужить ангелятко біле,
Бідненьке... Відбирає сили
Недуг отой в її, триклятий.
Якби ж його за комір взяти
І гнати в шию геть, геть, геть!
Щоб було чути там десь ледь,
Як заскрипіли твої двері -
Пішла хвороба із оселі:)

Умолкни навеки
Умри и забудь
Нам нужно стереть
Жизни прерванный путь.
Живя веками
В когтях тишины
мы бежим от страданий
Мы ждем новой весны
Весна не приходит
оглянувшись назад
Мы все понимаем
Пришёл жизни закат.
Уходя, уходи
Забывая, забудь
Мы внезапно ушли
Нас уже не вернуть.

Ось і все: кажімо на все добре.
Не повернеться, пройшов, — бувай!
Був ковзким, неначе тіло кобри,
І просторим, мов безлюдний плай.
От і все, вже вкотре в потойвимір
Вирушає рік крізь плин життя.
І святий спижовий Володимир
Проводжає річчя в небуття.
Що зробили? Так, змарніли просто,
Що нам треба? Спокій і любов?
Але думка вкрилася в коросту
За порожнім варивом промов.
Живемо в ярмі, сказати б чесно,
Але так і треба в незабудь.
Все одно Ісус тут не воскресне,
Тільки вкотре кров його проллють!
Кров людини — чорний сплав заліза,
Дикий атом, річ із засвітів...
Рік старий збирає вже валізу.
Так не хоче жити поготів!
Перегризлися, переломились,
Пересипались урізнобіч.
І собі у вени устромили
По кілку, — і пригасили піч.
“Україна в слові незачата”,
Попливла крізь рік на ешафот.
Безморозно купчаться санчата
У коморі випитих щедрот.
От і все! Злетять у небо корки,
І проллються ріки і моря.
Лиш заплаче немовля у торбі
З палуби старого корабля.

В зимову ніч
Кохань алькові
Вклонімося -
Ми є у Львові.
А львівська ніч -
Розкішна ніч,
Її обійми з протиріч,
Її полон -
Полон змагання,
Мов ніжний сон,
В ній мить кохання.
Згадайте ночі
Ті чудові!
Колись
В засніженому
Львові!

Поснули леви серед сходів,
Зимово у саду.
У хуртовині спить господа,
Куди я увійду.

Струснувши хутро від сніжинок,
Тобі віддам себе.
Я знаю, як тобі кортіло
Кохання це сліпе.

Я знаю, як чекав ти довго,
Що я ввійду в цей дім,
Де леви просто сплять на сходах
Під сірим плесом стін.

Будем пити каву, слухать вірші -
Все, що забажається душі.
Тільки те, що Ви любили іншу,
Не кажіть, будь ласка, не кажіть.

Не кажіть, що вечором вчорашнім
Хуртовини з'їли солов'я,
Щоб ні перших, ні тим більше, кращих
Не схотіла згадувати я.

Не ятрить сніг білий, тільки гоїть
До весни, до першого тепла,
Лиш зуміти б душу заспокоїть,
Що колись зневірена була!

Янголи над нами крила стишать
Будем забувати все... і жить.
Лиш про те, що ми любили інших
Не кажіть, нічого не кажіть.

Суто біло, суто смутно
Сутеніє яр.
Впізнаю у білім грудні
Наш старий димар.

Хтось виходить на подвір’я
Й на подвір’я те
Падають сніжини пір’ям,
Віхола мете!

Біла віхоло! Я знаю
Місце, де колись
Корабель ми будували
З ночов і завіс.

І штурвал ще зі старого
Веретена був,
Прапор чорний до якого
Старший брат припнув.

Ми були судном піратським,
Двоє розбишак,
Пополудні готувались
До нових атак.

Промайнули літа втіхи,
Ще багато літ...
На подвір’ї пусто й тихо,
Зимний білий світ!

Суто біло, суто смутно
Сутеніє яр.
Лиш димар в оселі кутній
Випірне із хмар.

Кажуть, вже передноворіччя,
А ми удвох тут: ніч і я,
І якось нині все одно –
Свято? – Відкоркуємо вино.
Кажуть, вже передноворіччя –
Багато хто лиш снігу кличе,
Мовляв, без снігу не Різдво…
А ми собі із ніччю вдвох,
Вона все манить до Морфея,
А в мене інша є ідея…
Дивлюсь на полум’я свічі:
Свято в снігові чи в душі?

Тебе я покорити не зумів,
І губ твоїх торкнутися не встиг.
Щоденник недописаний – в архів,
А залишок емоцій – за поріг.

Апатії – «Добридень і віват!»
Забудеться усе, як прикрий сон.
Примножу я надію у стократ
І відділю минуле на мільйон!

***
Сьогодні ти - моя Африка,
Звичайна пустеля Гобі.
Твої бархани насичені
Бажаннями, замість спраги...

Твої варани приручені
Або приречені - спроба
Вдаватися ексклюзивною
Чи віддаватися... ранку...

Замріяним в екпедицію,
Хрипкоголосим власником
Старезної цивілізації,
Перетинаю хустку...

Напруженими сідницями
Торкаєшся - маєш рацію -
Мого сексуального рабства.
То я тобі - Заратустра*


* старий верблюд

Без тебе я вже зовсім інша...
Себе віддала, щоб відчути,
Кохання втратила, забрала інше.
А серцем нашу мрію не забути.

Я знаю, ти змінив мене і сильно.
На краще-гірше, не мені судити
З тобою я навчилася любити
Без тебе, знаю, якось треба жити.

Щоранку йду біля твого будинку
І непомітно тінь моя зникає
Таж важко. Падає сльозинка
Я ж бачу, ти її кохаєш.

Тебе обняти й вже не відпускати,
Бо ти для мене - все, тепер це знаю
Ти не подзвониш, навіть не згадаєш,
Не будеш знати, що без тебе помираю.

Мені не треба іншої любові,
Цю відпустила, отже, не судилось.
Якщо без мене з іншою щасливий,
То я щаслива, хоч ти і не зі мною.

Новий день, нові люди і нові надії.
Я будую життя не за ходом думок.
У щоденнях ваганнях тратись сенс моя мрія
Я іду у майбутнє зорепадом зірок.

Крок за кроком долаю усі перепони,
Хоч і важко, та мрія веде до мети.
Несуттєві для мене життя забобони,
Коли віра сильніша, мені легше іти.

Знаю, в долі питань ще знайдеться без міри.
Це життя не дарує одних лиш розваг.
Та коли ти поводишся гірше від звіра,
То чекай в нагороду майбутніх зневаг.

Застиг твій погляд...
В пам'яті питаю...
Я вічності в любові не шукаю.
І ти не зробиш краще це ніж Я.

Ти вже чужий, далекий і незримий.
І наші погляди з тобою зовсім різні.
Можливо, ми зустрілись надто пізно.
І Я вважала це не почуттям.

Ми вдвох залишились у цілім світі
І пристрасть нагадала нам про себе.
І по-дурному було б нам жаліти,
Бо це не пережити більш нікому.

І все змінилось -
Я вже не шукаю
Кохання - це для тих, хто в нього вірить.
А жити треба вже сьогодні,
Щоб потім ні про що не пожаліти.

на дні провалля, тицяючись писком,
нестерпно теплий вітер -
зграя псів...

якесь манаття довге та облізле...
настільки близько аж
зірвало з місця і -
втрачання голови
безліч разів

до дідька лисого

десь на горі схопився
у особистій пластивці своїй

цілком красиво

вітер
зупинився

Послухай мій чарівний спів
І ніжність музики зими -
Бринить мелодія без слів,
В ній зорями стікаєм ми.

Забилось в серці каяття…
До сонця не знайти доріг.
Весною гріють почуття
І твій чарівний, ніжний сміх.

Сніжинки плачуть на щоці,
Палають на твоїх вустах.
Моя рука в твоїй руці –
Купаюся в твоїх очах.

Пульсуй, симфоніє зими…
В колисках снігу снять міста.
Злітаємо в сніжинках ми –
Любов'ю щастя посипа...

Так хороше й приємно,
Дивитись у вікно на зиму.
Маючи, тепло чашки у руці.
Насолодитися, красою сніжного балету.
Розгледіти у цьому всьому,
Щось казкове й потаємне.
Згадати дитячу мрію.
Спіймати щастя новорічне.

* * *
І ось коли дріб’язок смертей
Калатає в жмені,
Коли життя, як люба
Валить тебе на теплу,
Паруючу землю.
Захлинаєшся сміхом
Тінейджерським
Срібної ложечки.
Тоді, тоді, тоді…
Виростають безліч рук
Зі золотими шаблями
І густо та щільно
Штрихують сферу провкола
В якій, як у мильній бульбашці
Народжується цнота вогню.
Але руки твої короткі,
Але шаблі твої холодні,
Але очі твої потуплені
В Землю Небес
І тургер любові лише
Грандіозний Ковчег…
…Сім’ям вивержується паросток
у тишинi пророцтв.
Любка твоя
Притиснувшись тілом гарячим
Своїм
До загину
Бачить в зіницях народ,
Що від тебе піде
Й лякається,
Й садить під Деревом
Й мовчки іде.