Що тобі, мій поете, розпалює кров
Віртуальне життя, чи відверта любов
Поцілунок ранковий, чи клацання мишки
Чи розмова у чаті, підчитана нишком?
Чи смакує горнятко пахучої кави
Чи на більше тебе підбиває лукавий
Чи п’янить тебе погляд дівочий звабливий
Чи в коханні найпершому був ти щасливий?
Що тобі, мій поете, дарує натхнення
Біль, розлука, любов, спогад чи сьогодення
Як ти твориш вірші, на загал чи приватно
Яка мрія у тебе, земна чи крилата?
Розкладу твої карти, якої ж ти масті
Може скласти пасьянс мені зопалу вдасться
І тоді твою душу побачу крізь очі
І твої прочитаю віршовані ночі

Гортаю життя - мов недбайлом написану
Розторгану книгу - се я чи не я?
Ховаю під кучму, як місяця лисину,
Закинутий знову на круги своя.
Невже, дивлячись на старече поличіє,
Впізнає Тараса знайома одна.
Ота костомаха, що вік нам одлічує?
Ні, бреше: зіб’ється у мене вона!
А мало прожито. А серце змордоване
Ще прагне любові. Ще хоче тепла,
І квилить неначе дитя негодоване Н
а тім попелищі, де мертві й зола?

на "Автопортрет”: Офорт. 1860

Матері не вмирають.
Матері не сплять.
День і ніч матері в узголів'ях стоять
Над нашим сумлінням,
Над мислями й долями,
Над тривогами нашими,
Нашими болями!

Матері не вмирають. Умирають сини.
Блиск останній для нас -
то блиск сивини,
І остання зоря, що зайде в небеса,
Материнська сльоза, болюча сльоза...
Звикаєш до слова, наче до рани,
Ніби до лестощів,
Як до проклять.
Проте!
Кріпись!
Зненацька нагряне:
Мука найтяжча -
як болі переболять!..

Болять мене, мамо,
Ноги твої.
Болять мене, мамо,
Руки твої.

Печуть мене очі -
Ласкаві, сині -
І засніжені скроні твої
Голубині.

Ноги твої -
Стоптали морги,
Сльозами куплені.
Руки твої -
Сповивали мене
Після купелі.

Очі твої -
Нахилялись до мене,
Небо блакитне
Наближали до мене.

Очі мене
Провели від порогу
І синьоцвітом
Встелили дорогу.

А сиве волосся,
А сиве волосся
Я погладив тоді -
І більше не довелося.
Я сьогодні, мамо,
Вернувся з дороги до хати.
Де ж мені, мамо,
Слідів твоїх пошукати?

Де тепло твоїх рук -
Чи спливло за роками?
Де волошки твої -
Твої очі, мамо?


Твоя втома
навічно у чорній землі,
Невсипучість -
навічно у чорній землі.
Твоя ніжність -
навічно у чорній землі,
І недоля -
навічно у чорній землі.

А земля моя рідна
Носить мене на собі,
Сипле з рук своїх дні -
Молоді, молоді.

Дивиться в душу
квітами синіми.
Скроні лоскоче
колосочками,
колосинами...

Та коли по землі тій
Падлюка іде -

Під ногами у нього
Земля гуде.

І ридають дерева,
І в'януть квіти,
І зелене стебло
Починає сивіти.
Як болять тоді, мамо,
Ноги твої!
Як болять тоді, мамо,
Руки твої!

Як печуть мене очі -
Глибокі, сині -
І засніжені скроні твої
Голубині.

1963

І пісня затихла, і втіхи не видно,
І діти старенькими стали.
І ноту веселу музикам брать стидно,
Радісні струни порвали.
І фарби художників смуток малюють.
І тіні ясні вмирають.
І вірші поети з жалем римують,
І кров'ю серця спливають.

Оригінал білоруською.
"І песні заціхлі, і смеху не відна,
І дзеці старэнькімі сталі.
І ноты вясллы музыкам брать стыдна,
Радасны струны парвалі.
І фарбы артыстаў смутна рысуюць,
І цені ясны зміраюць.
І вершы паэты з жалем рыфмуюць
І сэрцы кроўю сплываюць."

Замало цих слів: Пророк.
Титан. Прометей.
Сумління
Ти наше, вибір і крок,
Боління, вічне боріння.
Вивів нас на світла
Вигаслі вже, здавалось.
Перепалив дотла
Брехню, що в Правді ховалась.
Нині – Правда в брехні...
Знов біснується, знову
Гадюччя у бузині.
Знов – рятувати Мову!
Вчиш: заклять і проклять
Було, гуло – аж занадто.
Наші болі болять
Не Москві, ані НАТО,
Тільки нам, тільки нам,
Що зостались при згоді, –
Роботящим рукам, роботящим умам... –
Роботящим та й годі!
Ти – наш хліб, наша честь,
Рана, завдана щойно.
Україні достойно єсть
Тобою жити – достойно!
Роман Лубківський
16–17. 02. 2002

Я подарую Тобі сонце,
Тримай його в своїй долонці!
Нехай думки Твої зігріє,
І воскресить в душі НАДІЮ!
Повіриш в себе, в небеса -
Відкриється буття краса!
Пробудить втомлену зимою -
ЛЮБОВ!
Візьмемося з Тобою
За руки,
Звільнимось від сну,
Знайдеш тоді в моїх очах
Легку, мов перелітний птах,
Мов першу квітку осяйну –
ВЕСНУ!!!

The day returns, my bosom burns,
The blissful day we twa did meet:
Tho' winter wild in tempest toil'd,
Ne'er summer-sun was half sae sweet.
Than a' the pride that loads the tide,
And crosses o'er the sultry line;
Than kingly robes, than crowns and globes,
Heav'n gave me more-it made thee mine!

While day and night can bring delight,
Or Nature aught of pleasure give;
While joys above my mind can move,
For thee, and thee alone, I live.
When that grim foe of life below
Comes in between to make us part,
The iron hand that breaks our band,
It breaks my bliss-it breaks my heart!

ти у вогні стоїш і плачеш
пожовкле небо без дощу сухе
і чай приносять у купе
але спасіння смерть
за смерть і платиш
потяг до життя втрачає силу
незмінною з плином часу
з погляду з першого класу
берегтиму пам'ять світлу

Твої квітки
несуть мені до серця
Гірські потоки ніжних почуттів...
Я відчуваю, як шалено б’ється
Гаряче серце!
Нам не треба слів...
Помовчимо про те,
що скоро осінь
Багряним падолистом вкриє нас...
Пробіжимось,
За руки взявшись,
Босі
Туди,
де ВІН давно чекає нас...

Моє життя – сторінка непочата,
Моє життя – півкроку до зірок,
Що від небес землі їм не пізнати,
Це такий дивний та життєвий рок.
Без крил не можна птахом полетіти,
А з крилами – ходити по землі,
Як не можливо зрадивши любити,
Так не сприйняти почуття чужі.
А хто зуміє серце приручити,
Навіки втратить людяність свою,
Без щастя в серці зможе він прожити,
І вже вуста не скажуть: "Я люблю..."
Ніхто не може бути ідеальним,
Подвійно жить, обманюючи всіх,
Цілунком теплим, та на жаль прощальним
Історія закінчує свій біг.
І вранішня зоря не дасть поради,
Як повернути втрачене життя,
Таке важливе, що тебе заради
Розпочало небеснеє буття.
Що з попелу постало для кохання,
Як фенікс народилося на світ,
Щоб зустрічати вечори, світання
Та, як любов, прекрасний сонця схід.

Ніхто не знає, де тебе шукати
Коли над містом нависає ніч
І як тебе, скажи мені, впізнати
Поміж усіх прихованих облич.
Коли одні ми на краю розлуки
У просторі і часі теж одні
Я знаю, набирають твої руки
Слова, ще не відправлені мені

ТРИПТИХ БЕЗНАДІЙНО ЗАКОХАНОГО

ВЧОРА

Я знову бачився з тобою.
Намагався заповнити
Пустоти своєї душі.
Шкода - не вдалося...
Ти вкотре мене обламала.
На край всіх почуттів враз посунула.
Я заведений пхався додому
І щоб заспокоїтись – писав.

СЬОГОДНІ

Я знову бачуся з тобою.
Намагаюсь загоїти
Рани вчорашньої бійки.
Шкода. Не вдається...
Ти вкотре на мене хлюпаєш
Жбан свого егоїзму химерного.
Я човпу хворобливо додому
І щоб злікуватися – пишу...

ЗАВТРА

Я буду бачитись з тобою.
Спробую ще раз владнати
Наші дивацькі стосунки.
Мабуть, вже не вдасться...
Мене подзьобати захочеш.
Я вдаватиму, що ніц не сталося.
Пригребу, духом впавши додому,
І щоб не звихнутись напишу:

„ ...Я ТЕБЕ КОХАЮ!.. ”

Олександр МОРЩАВКА

Моїми вустами ти втягуєш грубі сигари.
Кружляє над нами в білизні із диму інтим.
І рвуться від пристрасті струни гітари,
І вечір здається таким нетривким.

В далекі світи нас відносить ця темна кімната.
Витають між нами тонкі аромати гріха.
І стукає в шибки картата розплата.
І рветься на волю спокуса легка.

Завбачливо місяць освітлює сплетені руки.
Вітаються з нами родзинки сліпучих планет.
І тіло тремтить від солодкої муки.
І сповнений збудження наш менует.
27.02.07

Лица тянутся в ряд, рядом строятся лица,
И не видно цепи ни конца, ни края.
Кто-то хнычет, горюет, от смеха кривится...
Убегай,
улетай,
забывай - забывая...
Кто был дорог - далек, только точка мерцает
И нет сил догонять - цепи тянут вперед.
"Хочешь счастья - лови!"...будет наоборот:
Вспоминай,
вспоминай,
вспоминай!"
Забывает...
Все легко: хочешь - верь, хочешь веру ломай,
Или жизнью играй, иль себя отдай лицам.
Только помни,
ты помни,
ты не забывай,
Кто заставил
задуматься,
остановиться...

Пахне духмяною липою,
Я насолоджуюсь, дихаю.
Бджіл відганяю, лаюся –
Боляче ж, кляті, кусаються.
Меду тарілочку винесе
без зволікання і примусу
Пасічник сивий.
Банально
скаже: «Своє, натуральне!».
А я все стою, милуюся
Вустами до квітів тулюся.
Нектар отой скупо вбираю…
До меду б зігріти чаю.

Доріжки зійшли асфальтом,
Залежаний сніг розтав.
То весни у строгих пальтах
Розходились по містах.

З дахів осипались жужмом
Недотанки сніжних крис
І гналися пари кужелі
З розчахнутих вікон ввись.

Замаяло прапорами
На синьому тлі відлиг –
З розгорнутими серцями
Розхристані люди йшли.

І кожен тоді мав силу
Усесвіт в собі зігріть,
І невідь-чому світили
Сполохані ліхтарі.

І хтось у душі виносив
Найперше своє „люблю”,
А місто весніло сонцем
І райдугами калюж...

25 лют’ 07р.

Малятко бігає по хаті
За ним ганяє батько й мати.
Ото на голову морока –
Не всидить то маля ні трохи.

Малюк отак от протестує:
"Та манна каша вже нервує,
І хочу казку, а не їсти!!!
Не дам я вам спокійно сісти."

ЦЕ НЕ ТЕМА №5 і ПРОСИМО НЕ ВІДСИЛАТИ ТУДИ НЕ ТЕМАТИЧНІ ТВОРИ.


Я коли-небудь заткнусь…
Так було, так є, так буде!
Прохриплю в розбиті груди,
Носом в теплий дерен вткнусь…

Відспіваю-відкричусь…
І молитву прошепчу…
Ну а поки, як собака
Вию, іноді гарчу,
Щоб мене хоч хтось почув!

Дві іскорки гуляли небосхилом,
Не помічаючи єдиної мети,
І тут одна із них запуталася з пилом,
А другу намагалася знайти.

Копалась довго у тенетах волі,
Втрачаючи подекуди себе,
І зупинилась на самотнім полі,
Тримаючи в долонях не мене.

А я лежала і чекала долю,
І бачила,що час кудись біжить,
Але, нажаль, не втратила я волю,
Не камінь в серці у мене лежить.

Дві іскорки зустрілись серед неба,
І засвітилась новая зоря,
Якій нічого в світі вже не треба,
Лише одна вона і біля неї я.

ЦЕ НЕ ТЕМА №5 і ПРОСИМО НЕ ВІДСИЛАТИ ТУДИ НЕ ТЕМАТИЧНІ ТВОРИ.

Якщо не я,то хто?
Пройде крізь Вас і не промовить слова.
Якщо не я, впаду?
То хто підніме Вас...
Не можу я прожити й час...
Щоб вільно дихати.

Не треба жити день за днем,
Що якось завтра проживем.
Не думай, що сьогодні мить,
І те,що завтра заболить.

Сьогодні.Завтра вже не буде,
Можливо дехто щось забуде,
А я залишусь назавжди,
З моїх думок слова:"не йди!".

Липневим ранком на Погулянці,
Щось згадуючи, плачуть квіти.
І мрійний відблиск, й солодкий присмак
Тих сліз розносить по Львову вітер.
Летить до мене, - мій ніжний друже! -
Цілує легко: "Прокинсь, царівно!
Де твоє срібло, люстерко, чари?
Що це за зморшки, чому їх видно?!"
- "Не треба, брате, вже не царівна.
Так, зморшки видно, де й правди діти...
Віддала зповна - взяла багато:
Тепер я чую, як плачуть діти."

Ця львівська погодна норма
Ставить в незручні пози,
Хтось божеволіє вдома,
Хтось божеволіє поза,
Хтось рве на собі волосся,
Втомившись її чекати…
Невже йому не вдалося?
А може їй наплювати?..
Химерного літа прагну,
Не в календарі, а між нами,
До нього мабуть недотягну,
За глухонімими словами…
А львівська погода нечемно
На голову лиє воду…
Чекати тебе даремно…
Даремно, як добру погоду…

Чи вирушаю чи вірю, що вирушив,
виширяв геть із кутків чортівню.
Щурився – бачив: день видався миршавий,
щиро зізнався – не хочеться ню.
Виміняв радість у стомлених поглядів.
Відчай чи що опечатав уста?
Встав би удосвіта – буде хтось поряд – і
радий мені.
Чом же досі не встав?
Боже мій, берег цей – непередбачений
ні ясновидцем, ні панною пік.
Кіпоттю неба приймається спадщина,
там, де мовчання стає “Do you speak?”.
Пив оці дні – напивався і плакалось,
не докричався до себе навік.
Вірю тому, буде хто, наче я колись,
але тоді, коли я – ще не він.

Пробачити за все, у часі розминувшись,
не підійти туди, де щойно ти була.
Коли не час пливе – спливають наші душі,
то душить щось таке...
Аж стиснувся кулак.
І щойно ще живеш і не встигаєш жити.
А тиша – це статист, їй все одно – хто ти.
Від себе утікав, щоб в дурні не пошитись,
і тішився колись, бо по воді ходив.
Тут не знайти причин, не проминути сльози,
не винайти закон, в якому я і ти.
Дивитись, як дощить, не хочу чи не в змозі.
І зимно на щоці, бо нікуди іти.

Так це було тоді, але що з того опустіли ті дні.
Стали холодними і дощовими, бо ми не живемо,
А марнуємо оніміле, душевне тіло,
Серце, віру та любов серед мокрих осінніх дібров.
Де вітер листя підійма, бавлячись як ти зі мною.
Підніму. Покину. Заспокою. Помашу рукою.
Але ж для покою потрібно вдарити рукою
З гострим лезом та журбою
Провести залишене тіло з труною,
Де буде купа вінків з постаттю на фото
Ще вчора молодою. Сумною.
Вже не буду сумувати за тобою.
Бувай.
Прощавай.
І швидко забувай,
Нехай мої сльози течуть рікою вслід за тобою,
За тою великою журбою,
Щоб я міг померти в покою,
Але вже не з тобою,
НЕ З ТОБОЮ.

Знаєш, він нічого не питав.
Попросив, щоб тільки бути поряд.
І тебе зі мною виглядав,
І терпів думки тобою хворі.
Не казав, та все було в очах...
Не тікав від битих ваз і крику...
Я жила тобою. Він мовчав.
Як ти легко збився с пантелику!

-1-

Взаємне забування телефонних номерів...
Як хтось писав: рятує від любові.
Ти врятуватись з легкістю зумів.
А я зависла... десь у напівслові.

Безглузда втеча... Гублюсь між світів.
Там, де смереки від снігів небесно-сиві.
Чергова спроба забування номерів.
І фотографій. Тих, де ми щасливі.

24.02.2007

На тебе погляну -
І в'яну!
Не втримаю щастя і сліз.
Я вірю в слова,
У оману!
До правди я ще не доріс.

За руку візьму -
І тону
В бурхливому морі надій.
Кохаю тебе,
Лиш одну!
Сховай мене, я повністю твій!

На тебе чекаю -
Ридаю!
Ти не моя! Мені жаль!
Я знову втрачаю,
Я знаю!
Ти скоро одягнеш вуаль.

Закат – прекрасное явленье,
Его уж нет, но на мгновенье
Луч солнца землю осветил,
И вот исчез... и нет уж сил
Ему бороться с облаками...
Борясь он днями и веками,
Устал, уснул, но утром вновь
Прольется солнечная кровь...

Цей шлях мені здається нескінченним,
Ці очі, ніби часточка мене,
Цей погляд – таким дивним, незбагненним,
Лиш доторкнися – серце прожене.
Так неможливо, щоб душа сміялась,
Коли тебе немає на землі,
Була я неправа, я помилялась,
Коли я очі зрадила твої.
Коли я зірку з неба загубила,
Натомість я знайшла земну любов,
А, коли очі уві сні відкрила,
З тобою в небо захотіла знов.
Та час не впустить в свої вічні пута,
Він порохом присипав всі сліди,
Твоя душа до мене вже прикута,
А благаю та кричу: "Не йди!"

Власниця довершених грудей
У цнотливі сни мої ввірвалась.
В пік екстазу збуджених ідей
Звивинами мозку упіймалась.

Як торкнути дівчину – красу,
Що опівночі мене сторжить.
Мрію я у серденьку несу:
„Оживи її, прошу, мій Боже!

Дай їй тіло смертне і чуття,
Щоб моє єство змогло б кохати...
А в сплетінні тіл - до забуття...
У ефір блаженства нас підняти...»

Власниці довершених грудей
Вірні дружки косу розплітають...
Жаль, слов’янський Ладо й грек Морфей
Вже до ранку сон мій завертають!..

О! Як не хоче тіло прокидатись...

(Експозиція)
День - головна тема

Музика – їжа кохання!
Заграймо ж, бо я божеволію!
Застінки шлунку вже напнуті,
І соки вирують судинами.

Вечір - побічна тема

Подихи поперемінні,
А поскрипи ліжка вритмовані.
Звуки до ладу скликаються...
...Так твориться музика любощів.

(Розробка)
Ніч

Ось дисонанси* рішучі
В пустоти жіночі вриваються.
Губи ж медові жаданої
Настирливо флейту триматимуть.

(Реприза)
Ранок

В сфері екстазу – крещендо,**
Сексти*** блаженно лунають,
А долею двоє повінчані
Знов в тілі нірвану шукають.

(Кода)
Він:
-Десь музики чується дивне звучання...
Вона:
-Хтось теж грає вічну сонату кохання.

…………………
*Дисонанс – різке звучання
**Крещендо – поступове збільшення сили звуку
***Секста – милозвучний музичний інтервал

Чаша — вже через край!..
Ще лунає навкруг славослів’я —
Вартовий джерела —
Мандрівник невгамовний — Любов.
Та уже небеса
Спопеляють вітрами коріння,
І дивують слова —
Марнота і безглуздість промов.

Марнота сподівань,
Марнота заклинань і молитов —
Ще повернуть прокльони,
Але — іще довгі роки
Кабінети дізнань
Те криваве збиратимуть мито,
Мов платитимуть дань
Ненажерливим водам ріки.

Соловей поспіша
Ощасливити даром останнім
Ніч, яка вже іде,
Лиш подовживши жадібно мить…
Рожевіє туман
На алеях побачень недавніх,
І в ранковій росі
У метелика крильце тремтить…

На асфальт упаде
Це крило його — ніжності прапор —
Візерунок чіткий,
В паутиннім мереживі — твердь.
На підлозі, на стінах,
На стелі — рухомий орнамент,
Та шепочуть вітри:
«До життя закрадається смерть..».

Прошиває стежком
І у вузлики в’яже повітря
Та година, коли
Ти найменше до болю готов…
Неминучий удар —
І спокута приходить на вістрі…
Джерело захистить
І сховає у Вічність — Любов.

Ця приречена любов є
Доленька твоя!
Захиталася і знову
Йде з-під ніг земля.
Та тебе не відштовхнути
Горем чи виною —
Омивати будеш пути
Мертвою водою.
Не врятує вже ніхто, і —
Тільки смерть одна
Заспокоїть… Трунок той —
Питимеш до дна.
Ким не був би — віднови,
Відтвори в собі!
Не гадай, не плач, не зви
Хмари голубі:
До його байдужі долі
Й небо, і земля…
Ця приречена любов є
Доленька твоя!

Ото ж-лети!
Хай усмішки троянда
ніколи вже в тобі не відцвіте!
Нехай Любов
всесильна, полум'яна
в твоєму серці дзвінко проросте!
У леті тім
Творця почуєш ти,
від гострих скель тебе він порятує,
бо любить тих,
Хто прагне висоти,
а я молюсь
за тих, хто храм будує...
Збудуй в своєму серці храм і ти!
Зумій назло морозам розцвісти!
Лети!..

Вітерець провійнув, як спогад
Як знесилений слід безсоння
Спорожніла моя долоня
Вперся в обрій байдужий погляд.

І востаннє зірвався дощик
Вмити вкрай наболілу душу
Я до втоми блукати мушу
У сповитих журбою площах.

А на ранок зійде спасіння
Облетить посивіла туга
Зникне з болем моя недуга
І замерзне любов осіння.
5.11.04

Ти мені необхідний сьогодні,
Як повітря, як тала вода.
Марно гріючи руки холодні,
Пролетить, як завжди середа.

А в четвер повернеться утома,
Грубий дотик байдужих обійм.
І залишиться терпка оскома,
Сіль від того, що ти вже не мій.
25.01.05

Вже не важливо, що ти скажеш на прощання
І як подивишся сполохано услід
Між нами стало це настирливе мовчання
Між нами – лід.

Лоскоче ніздрі незаплетене волосся.
Останній жест осиротілої руки
І не важливо, чи було і чи збулося
Між нами – лід.

Нехай ніхто не перетне межу розлуки
І почуття хай загрубіють, як граніт
Та тільки серце крижаніє від розпуки
Між нами – лід…
20.06.06

Десь за спиною падає зірка,
Падає просто комусь у долоні.
Я загадаю, закривши очі,
Побути ще трохи в веснянім полоні.
Срібна сопілка Нічного Духу,
Зтишений шепіт сонного міста,
Ліхтар навпроти мого вікна.
Яку б мені казку йому розповісти?
Про дивні узори, заплутані долі,
Про юну фею чи проклятий привид, -
Я пам'ятаю казок доволі...
Десь телефонний здригнувся дрітик.
... А на дні моря спить собі сонце
І що йому сниться, ніхто не знає.
Як світло від того, що падає зірка,
А, може, я просто тебе кохаю.

Місто марить. Марить весною,
Сонцем, зеленим листям,
Мріє про теплий вітер
І пелюсткове намисто.
Летить березневий сніг
І віддає травою.
Калюжі блакитніють мрійно.
Місто марить весною.

Очима дерев
За мною слідкують століття
І століттями в небі
Наді мною - твої птахи.
Я йду вже так довго,
Я, напевно, дуже стомилась;
За дощем і туманом
Так тьямо жевріють сніги...
Ти вкриваєш мій шлях
Пелюстками божевілля,
Віриш,
Що я не боюсь не дійти.
Декорації сну
І стирається в порох каміння -
Ти старанно ховаєш
Від інших мої сліди.
Поглядом - вгору,
Я боюсь висоти до нестями,
Але зойками трав
Ти мене підганяєш: "Скоріш!"
Твоє небо мовчить,
Лиш нервово вібрує краями.
Я дійду -
І століття згорнуться у мить.

Змінимо наші ролі
Життєві стереотипи
Хай я сьогодні - невблаганний монстр,
А ти - закохана в монстра.
Вечоріє рано зимового дня,
Крізь вікно за гратами
Видно бруківку і башту вежі,
З якої зістрибнув би я,
Якби ми не мінялися ролями,
На канапі голими лежачи.

Я ж полином причащалася - зранку, натще.
Перебродила, як молоде вино.
Вилила душу в золочену чашу – наче
Зілля, гірке – як я і як я – гаряче.
Пий, моє серце. Вже осад упав на дно.

Пий, не барися, не бачиш – питво холоне.
Пий, не барися, не бачиш – темніє зілля.
Чари мої не дістануть тобі корони,
Чари мої не зіграють тобі весілля.

Я тебе не врятую і не поможу,
І ні удачі, ні зиску тобі не буде,
Не покладу на могилу червону рожу
І не прийду, поки будуть з тобою люде.

А як усі покинуть – аби забути,
Я принесу полин, а сльози не зроню.
Я ж тобі душу - неначе ковток отрути,
В чашу золочену - наче тобі в долоню.

Життя чуттєве до тебе,
А ти не знаєш ціни йому,
Серцем запалюєш небо,
Ти ще живий... я живу.
Погляд несе за обрій
Від застарілих ідей,
Щастя–омріяний сон мій,
Сотні народжень, смертей.
Вічне життя–це самотність,
Погляд миттєвий, живий,
Я полечу у безодню,
Я вже сама... ти нічий.

від п'ятої чашки кави
звело шлунок
і чому так не буває
від остогидлого чаю
я заварюю ромашку
і вливаю до вуха
роту
зіниць
я,
повністю здоровий екземпляр.

Подих смерті біжить за тобою,
Нікуди втекти нічого не взявши з собою,
Ти один і вона одна,
Якщо дожене то буде війна.
Війна за мир, за свободу
За свободу мирного народу.
За тишу і спокій власної душі
Щоб було тихо як подих миші.
Гармонія страху лякає тебе
В гарячій метушні забуваєш себе
Збережи те, що Є!!!

Біля картин Новаківського
Можна помріяти…
Можна подумати
І навіть повірити,
Що нами нічого не втрачено.
Що не все так погано…
Ми…плачемо?

Пробудження…ранок…
І дівчинка, наче серпанок
У тиші ранковій,
Беззахисна
Ще юна така і невинна,
Це… Україна?

Біля картин Новаківського
Можна помріяти…
Подумки дівчині
Одяг приміряти
Пишний, багатий
І тішитись з того,
Що вміємо
так прикрашати?
І в бездіяльності вірити,
Ніби нам вдасться
Створити уявну
Ілюзію щастя..?

Біля картин Новаківського
Треба життя починати
Жити, творити,
Себе по краплині віддати
І знати, що нами
лиш доти
нічого не втрачено
Допоки ми віримо
Йдемо вперед
І не плачемо.

Ми зупинились раптом на межі
Такі близькі, але такі чужі,
Тримаючи синицю у руках
Ми дивимось як відлітає птах
А так хотілось разом…вище неба
А ти не зміг…
А може і не треба
Так високо літати над землею,
І, розпрощавшись з мрією своєю
Від сонця затулити душу й очі…?
Казав, не можеш…
Ні, мабуть не хочеш
Пізнати щастя, радість
І любити…
П’яніти від весни
І вільно жити.
В театрі драми трагіка не грати
Своє життя комусь не дарувати
Не шматувати на лахміття крила
Знайти гармонію душі і тіла
І жити просто
І собою бути
Забути інших
А себе почути
Дивитися сміливо долі в очі
І говорити «знаю, можу, хочу»
Щоби життя проживши не питати,
Як міг його так легко змарнувати?

Сьогодні запахло осінню,
Всі дерева залляло золотом.
Жовте листя - проміння сонячне -
Спалахнуло жар - птахом на гіллі.
Ти йшла серед того вогнища -
Починала вересень ранній.
Судомно вуста мої сіпались
Юнацькі: і боязно, й збуджено.
Нічого тобі не скажу я,
Голос мій із грудей не прорветься.
А сердце з надшвидкістю б'ється -
Ні до чого чуттям тут критися!

Проводжу жадану поглядом,
Птахи свідками стали боязні.
Астрологам зорі повідали,
Що дороги десь наші сходяться.
Зроблю нерішучий перший крок,
Дочекавшись коди осені.
Дівчиську, що в мене поцілило,
Чуттів власних цноту повідаю.
Дерева вже снігом втрусило.
Я обіт дав кохання міцного -
Вона вже здобуток чужого...
Своє щастя прогавив, сплинуло!

Сьогодні запахло осінню -
Гидке те осіннє місиво!..