Куди поділось "Кімбо"?
В яких воно світах?
Окрайцем Твого німбу
Мене торкнувсь Твій птах.

У поцьойбічнім світі
Погарцювати б з милою.
Я ж з борозни не вийду.
І пруся за кобилою.

Куди поділось "Кімбо"?
То сон, а чи міраж?
Орю заради хліба,
Іду в новий віраж.

Сни гуляють вночі по Японії,
Де цвітуть пишноликі піонії,
Де підносяться ввись самураї,
Де фламінго збиваються в зграї,
Де ти бачиш мене - в кімоно,
Де я йду в екзотичний танок,
Де дурманить прозоре саке,
Де кохання до краю п'янке,
Де ланцюжки вдягають хоку,
А втомившись сидять на даху.
Чую серця гучний унісон -
І вже вкотре смакую твій сон.

зорі падають
світ хитається
сипле холодом
і морозами

руки згадують
ніч всміхається
теплим спогадом

сходжу з розуму

ти з’являєшся
ясним маревом
з мрій невиспаних
з слів незайманих

ти торкаєшся
неба карого
хмар розхристаних
неприкаяних

небо крається
гострі лінії
розсипаються
в невагомості

очі граються
світло-тінями

повертаюся
до свідомості

14 бер.”04

Вже гріє рок...
А кров в моїх жилах
Не гідна ступити і крок,
Як не відчує ті мотиви...

Хай буде вже рок!
Хай серце моє роздавить,
Бо тільки із нього пісок
Залишиш для мене, на пам’ять.

Тож буде хай рок,
Як будуть мене хоронити.
І буде то серцю урок,
Як знову захоче любити.

Покрала думки, покрала слова,
Покрала всі мої мрії.
Для чого тобі ще й душа?
Пусти, дай вмерти спокійно...

Так тягне то серце додому,
Так падаю вірно додолу
На рідний дому поріг...
Так мамин смакую пиріг.

Малиновий чай
Та милість твоя за край...
Нарешті я вдома,
При вході залишилась втома.

Тут соняхи зійшлися на майдан,
Очей не зводять зі свого месії,
Месія не зійде у їхній стан,
Бо він ті соняхи не сіяв.

І гудзиком відірваним униз
Закотиться за горизонт світило,
А на майдані гільотинний блиск,
І бункери набиті свіжим тілом.

Я соняшник незрубаний поки,
А голову тримати вже не сила,
А очі вибирають й не круки,
А мрії орлі горобці обсіли.

Розпука й сум покрили цей майдан,
В маєтки закурилися підводи,
Зі Сходу сходить новий отаман,
Та вдруге соняшник чи вродить.

У ніч літургійну, соборну, причинну
Ввійду до собору і браму причиню.
Без гніву й печалі, й трагічного жесту, -
Радію відходу,
Відходу-пришестю.
Мій Боже верховний, рятуй над од мору,
Осанна, осанна соборному хору
А ти, моя мила, стрічаєш немило.
Свічок не потрібно...
Життя догоріло.
Тебе не украли, мене не украли...

Засвітяться вікна, як телеекрани.
І вдарять органно два зболені храми,
Розчиняться брами останньої драми,
І ніч пересвітять, і болісті спалять...

Вічная пам’ять!

Ми підем: у тернях душа, а не нозі –
Соборної ночі, соборної ночі.
А день не навіки, а ніч – не навіки...
Божественний сад
Починається з вікон.
І, просячи моці
Пресвітлому Богу,
Чотири самотні
Ідуть од порогу.
І поки не звикнемо
Бути навіки, -
Зачинені вікна.
Зачинені вікна!

Голоси із того світа
Перейшли у білий крик...
І прийшла зима без літа.
А здалося – льодовик.
Відболіли і відбігли
Дні на горе і біду...
Всі дерева білі-білі
У зимовому саду.
Полетіла з вітром лютим
Неприкаяність сама.
І над білим-білим літом
Насміхалася зима...
І від крику білих коней,
І від неба до землі
Закрутилось біле коло,
Біле колесо зими,
Льодолики, льодолики,
Стріну їх – і пропаду...

І ходив по селах лютий.
І в оселі, і в саду.
І за вітром, як за мітом
Наші білі імена...
І була зима всесвітня,
Біла-біла, як стіна.
І дерева, як на старість,
Йшли до іншої землі...
Йшли дерева...
Та й зостались
Вікувати у зимі.
Чи когось у полі вбило,
Чи про сад свій хто забув...
І тепер у світі біло,
Як у вічному саду...

Море поверне нам
втрачений колір крові
дужий солоний вітер
в кожному нашому слові
море не дасть нам пройти
босоніж осяйно по водах
але це для того щоб ти
не німба шукав а свободи
море вставатиме в нас
крізь струни цілунки і герці
море стихію нам дасть
ми ж йому трохи серця

Не бачились давно –
на теє різні створено причини:
то закривали лиця, заступали спини
тебе від мене.
Все одно
ти вижила в запиленій щілинці,
пробралася між частоколом спин,
щоб залишитися зі мною
наодинці,
поговорити про життєвий плин
стрічань, розлук, падінь нового злету,
про гіркість слів
і справжність того меду,
що ллється, як лавина, звідусіль,
затягує мене в обійми мли...
Ти між усього вірного – вірніша.
Ідуть! Я знову недопишу вірша –
по тебе, моя подруго, прийшли.

тобі напевно байдуже
аби кого приспати
все більше часу людство бачить сни
навіяні тобою колискова поцілунок мати
не встояти напевно і мені
та не в силах ти
мої думки перемогти
вони не вміють спати...

В старої груші терпкий смак,
і гілля так причудно сірі.
На ній вже не один є часу знак,
і кожен убива її у певній мірі.

В старої груші смак солодкий,
неначе мамин поцілунок наніч.
Але той смак такий короткий,
ну як і мамине «добраніч».

В старої груші листя темне,
кожне пам’ятає перші весни.
У строї груші все даремне,
як солодкі груші нікому віднести.
22.08.06

І всесвітнє вікно, що прочинене в сад.
І солодке цвітіння, й гіркий його плід...
Золота моя юносте, я тобі рад.
І – осанна хмільному вину наших літ.
І – осанна вікну, що прочинене в сад.
Ах, як жінка кричала!
І чулося:
- Ні!
Не давалася жінка – я брав силоміць.
І вона – заспівала! Собі і мені.
І відкрила вікно для страшних таємниць.
І прикликала звіра, що в кожному з нас
Причаївся і жде, що прийде його час.
І той звір причаївся у кожнім вікні.
І ніколи, ніколи цього не забуть.
Шепчуть губи гріховні розпачливе:
- Ні!
Але перса, і лоно, і очі:
- Здобудь!
І гнучка, мов ліана, й гінка, мов змія,
Каже „ні” її мука...
А пристрасть:
- Твоя!..
Ти очам, ти вустам, а не слову повір.
Кожна жінка чекає – прийде її звір.
І настигне її, і здобуде її,
Заведе ув екстазу шалений танок...
Навіть звіру співають тоді солов’ї,
Коли нам одкриваються лона жінок.
Там і сяйво зорі, і відлуння води.
Ніч любовного шалу, молитви, гріха...
Там за ніч розцвітають і в’януть сади.
Там зелена оаза і пустка суха.
Але якось до тебе прийде чоловік,
Чорний бог самоти!
Усесвітній нічник.
І тоді вже не кайся, не плач і не клич:
Бог розплати приходить у зоряну ніч.
І налякані тіні великих дерев.
І страхітливий плач пересохлих дверей.
За гріховну цю плоть, за гріховну цю хіть, -
Чорний,
Чорний нічник на порозі стоїть.
Усесвітній нічник – це покара і мста
За гріховну любов, за гріховні літа.
За пропащу любов і гріховну любов
Чорний, чорний нічник і до мене прийшов!
Ти до слави й жінок, і до радости звик?
А тебе вже чекає страшний чоловік.
... Стало жахно мені, як опівдні сові.
Він промовив:
- Ти генія вбив у собі.
У гріховній любові, у грішнім вині,
І належав ти Богу, а будеш – мені.
Я сказав:
- Я до тону такого не звик.
Що він хоче від мене, страшний чоловік?
Він сказав:
- Недаремно знайшов тебе я,
Це тебе загубила гординя твоя.
Я не раз, і не два подавав тобі знак,
Бо ж, убивши себе, ти стількох повторив...
Пам’ятаєш, і плакав ти, наче дітвак,
Як уперше до тебе я заговорив?
- Усесвітній нічнику, - я мовив йому, -
Йшли в донощики друзі, я йшов у корчму.
Натомивсь од утрат, натомився від зрад.
Але я посадив – і не дерево, сад.
Є країна у мене, і сад мій, і син...

І схопив свою голову в руки.
Один!
Я зажився на світі? Прости мені, вік.
Був я богом, а ти мені крила попік.
Прощавай, моя Ольвіє!
Бачиш в очу,
Як смиренно я крила свої волочу.
Але те, що люблю тебе дуже давно,
Винуватий не я, а ольвійське вино.
Я зажився на світі?
Та в час-часолет
Сходить профіль твій гордий із древніх монет.
Мов жебрак, що продав і пропив таїну,
За старою копійкою крила тягну.
Але те, що люблю тебе дуже давно,
Винуватий не я, а ольвійське вино.
Вороги на кургані?
Нога в стремено!
Та мене повалило на землю вино.
Це воно чарувало лиманські вали.
Це воно продавало чумацькі воли.
Це воно марнувало високе чоло,
Аж не стало Вкраїни, немов не було,
Як не стало і Ольвії в цьому краю,
Де на власних кістках півзотлілий стою...
Та мене вже не куплять, бо я не дітвак,
Ні стамбульський гарем, ні московський кабак.
І ніяка метіль уже нас не змете.
Байда я усесвітній, але без гріха...

Пригортаю волосся її золоте,
Бо ж я Байда, я сад, а не пустка суха.
І не плачу, хоч рани не раз заболять:
Досі вражі гаки із-під ребер стримлять.
Не за гріх, не за гріш, не за підлу хвалу
Я страждаю, та я добуваю стрілу:
а як стрілю – царя вцілю,
а царицю – в потилицю,
їхню доньку – в головоньку...
Та й подамся додомоньку.
І за Байдину покару
Привезу домів товару.
І повернуся назад, -
У всесвітнє вікно, що прочинене в сад.

І цвіте мені сад мій упродовж століть.
І всесвітній нічник на порозі стоїть...

САД
між землею і небом ніби міст підвісний
ніби міст підвісний провисає між небом і долом земним
САД
наче міст на землі не зосталось
а сад
уже спалено
не посаджений – спалений сад
САД
Як маленька людина загублена в антисвіті
САД
над садочками гетсиманськими і над ночами
які почалися з колін
САД
або віддзеркалене люстро в якім віддзеркалені
вічні дерева приходу
САД
і в нім збунтувались дерева і спалені і забуті
і бунтують сади ще неспалені і бунтують однайдені в бунті
САД
як сад потопельників і воскреслих дерев і людей
САД –
сад маркіза де Сада зниклого
нам у сад одчиняються вікна
і встає у вікні як фантом
сад божественний
сад-пантеон
у печалі горить ніби хмиз
сад
із сонцем що впало наниз
і кидає мов птах висоту

спотикаймось о пустоту
сад мій спалено сонцем дотла
та довкола – дерева тіла
невідомих таємних людей
і соборів без вікон дверей
і горять на останній межі
вітражі
вітражі
вітражі

Ти знову озиваєшся мені,
І знову не накличеш ся мене...
Чи не тому твій голос посумнів,
Що й він не вічно, що і він мине?
Я не забуду...
Як тобі самій,
Коли в тобі мій голос оживе?

Над білим садом дівич-голос мій,
Як птах співучий, молодість позве.
Нас лодія непам’яті несе,
Де дівич-голос твій і голос мій...
А сад співає, наче сад пісень,
Співає сад, бо ще не онімів.
Співає сад, бо ще не остовпів,
Як я в полоні горя і біди...
З Гераклових стовпів серед степів.
Мені вже сяє вічність. Назавжди.
Води живої, грішного вина
Подай мені – за всі гіркі літа.
Хай буде так: і бог, і сатана.
У небесах – колиска і труна,
І тільки ти навіки золота.
Візьми мене за руку й поведи...

За овидом блудних синів, за ним
Зістаємо стовпом з трави й води.
І добре ще, коли не соляним.
А за тобою остигає й слід.
Вже ти по той бік суєтності йдеш,
І ти до наших золотих праліт
І далі вже, і ближче не стаєш.
Ти говори до мене, говори.
Нехай і не про мене – все одно.

Твій білий сад приходить до води,
І йде, і опускається на дно.
Мене любила жінка не одна,
Та всі чекали золота, й руна,
Яке таке ж і справді золоте.
Руна немає. Тільки сад цвіте.
Не вибираю між явою й сном.
Не вибираю тліна і зела.
Забутий сад квітує за селом.
Але стежина терням поросла.
Мої герольди, городи і гради,
І річка Геракліта, й суховій...

Маленької нічної серенади
Відлуння у гіркій душі моїй.
Та понад садом, понад нашим раєм,
Як небуття і як буття твоє, -
Пресвітлий голос твій мене карає,
Ні жити, ані вмерти не дає...

Над сади і сліди мої сад-пантеон.
І ромашки гадають – півспалах, півтон:
- Любить... не любить...
Лю...

Над сади і сліди, над сліди і сади
Білі янголи вийшли з нічної води...
Любить? Не любить?
Лю...?

Сім утоплениць білих по саду ішли.
Скатертями застелені білі столи...
Любить? Не любить?
Лю...?

А в країні далекій – степи, степи...
Постинали дерева... Стовпи... Стовпи...
Любить? Не любить?
Лю...?

Закричав білий янгол: з’явилась жива
На тарілці відрубана голова.
І спитала усміхнена голова:
- Ти жива, моя мила? Ти все ще жива?
Суламіф, Соломіє, вода і трава...
.................................
Любить? Не любить?
Лю...?

У притворі собору
крипти спалених стін.
Заспіває соборна свіча,
І навіки:
Білі стіни біліють прабілістю тіл,
І співають осанну невисохлі ріки.
Отче наш на землі і на небі
Назад
вже мені вороття – повороту немає.
Вийде янгол із саду. Навколішки – сад.
І палають свічки у тунелях свічад.
І мале янголятко мене обіймає!
Я виходжу із храму, заходжу до саду,
Наді мною пратемні літа – мов сичі.
Я віддав за маленьку нічну серенаду
Світоч моцартіанства, мов сяйво свічі.

А собор
соборує на площі великого міста.
А собор прозирає віки золотії...
Слався, слався вовік
Українська гірка реконкіста,
Повивальнице духа,
Побивальнице людства на паперті храму Софії!

А на вулиці плаче жебрак,
У фраці й манишці,
Біля ніг його – чорний футляр,
І скрипка в футлярі, і смик...

В якій це країні?
В якій прочитаємо книжці?
В якій се тональности плаче старий чоловік?
А дівчина поряд не плаче.
А дівчина грає на скрипці.
І сонце гаряче
Горить незайманій пипці.
І зринає під пальцями:
- Ти-ли-ли, ти-ли-ли, ти-ли-ли...
Жебраками й блукальцями
І в господа ми не були.
Жебрак ув обмотках.
Ув обносках аристократ...
А скарби Полуботка?
А злото Карпат?
Це Софія, це Київ – і Зміїв, і Віїв.
Це чекання касогів, чекання Батиїв,
Це кварцяна сволота, омонище п’яне
Б’є усіх навмання...

Придивись, придивись, придивися, Богдане, -
Ти немарно пришпорив коня!
Не якась там Італія –
Журавлі українські над нами ячать.
І Карпенка Віталія
Вчити музику часу омоновці вчать.
І, ментівським кийком поціляючи в очі,
На відьомські поклавши кийок весілля, -
Б’ють мою Україну,
Яка проти ночі
Як дружина, у друга мого Василя!
А були ми не кури – орли,
А бажали добра ми народу...
- Ти-ли-ли, ти-ли-ли, ти-ли-ли, -
З підземного переходу.
А було...
Солов’їне пили ми тоді молоко,
І, господнє зневаживши око,
Поставало для нас над усі рококо –
Українське бароко!
... Брама сяяла золота.
Дзвони бамкали мідні.
Українське бароко.
Літа
Магдебурзького права у Відні
І хренбурзького права в Москві,
І такого – в степах України...
Досі, досі в іржавій траві
Лебедіють соборні ці стіни.

Коні царські. І рейвах, і швах.
Голоси самовбивчі...
І під регента впевнений змах –
Заливаються півчі.
А тепер, після мук і одмін,
Солов’ям не озватись.
Прозирає з розтерзаних стін
Візантійськими ликами святість,
Прозирати і нам довелось
У безодню неволі і чести,
Де хреста український Христос
На Голготу не може донести.
Але чую на древнім валу
І в печерному склепі
Не анатему, а похвалу
Іоанну Мазепі!
Пролітають літа.
Проминає неслава і слава
А конаємо обіч хреста,
Як Варава і Сава.
Але там, вдалині,
Ти з’явилась, дорого...
І горять на стіні
Грізні очі святого...

Які ці скрипкові жалі
Стоїть при душі костомаха...
Не вбий!
Дай пожить на землі,
Де дівчинка гратиме Баха,
І Моцар та флейта, і гра
Життя, що і скінії рада...

Яка молоденька, -
Стара
Маленька нічна серенада!

Коли стрімко падають зорі з небес
І тихо несеш ти у вічність свій хрест,
Коли гучно співають вітри люті,
І не знаходиш ти те, що шукаєш в житті.

Коли хвилі зелені несуть кораблі,
А мрії твої просто тануть в імлі,
Коли зливи вдаряють в закрите вікно,
А ти танеш, як цукор від них все одно.

Коли вдача і щастя даються згори,
А ти мов не бачиш ті щедрі дари,
Коли охопляє кохання тебе,
Та ти незважаєш і зводиш себе.

Коли все погано і йде все не так,
Поміть той единий, важливий той знак.
Завжди від дверей знайдуться ключі,
Згоряють ущент не лише у печі.

Культура мови, слова й діла
Сьогодні йде у майбуття.
Немає вже святого тіла,
І сенс немає наше безкультурнеє життя.
Чому людина свою думку поміняла?
Чому культура впала до нуля?
Яка ж наука на голову впливала?
Що так країна занедбалася моя.
І те болить і крає серце,
Що це не те уже життя.
Й проміння світлого такого -
Не буде вже.... воно пройшло через літа.
Але жевріє ще в поодиноких душах
Той вогник, що запалює вогонь.
І гріє цих людей іскра проміння.
І їх тепло не закривавлених долонь.
Тому потрібно кожному подумати,
Чи ще палає цей вогонь у нас.
І перед дітьми щоб не було стидно,
Згадайте хоч про свій духовний стан...

Що ти хотів? - я тільки чую.
Чому дзвонив? - ти кажеш знов.
А те, що за тобою я сумую
Сказати треба сотнею мов.
Тому що ти не розумієш-
Що я люблю тебе до сліз!
Бо ти тільки умієш,
Слова всі ставити на перекіс.
Ти думаєш, що ти права у всьому?
Ти думаєш, що все зумієш пережити?-
А впевнена ти хоча б у тому?-
Що умієш по справжньому любити!
Можливо я неправий був у чомусь,
Можливо щось не так зробив
Та все було це лиш тому,
Що дійсно я тебе любив.
Я знаю що ти теж любила
Та лиш любов ти десь згубила.
Тому усе - я пішов,
Та тільки щастя свого не знайшов.

Коли кохаєш, знай, що ще проклянеш
Коли тікаєш, знай – наздоженуть
Коли блукаєш – вихід не знайдеш
Коли чекаєш, то ніколи не діждеш
В безодню падають усі твої надії
Сама собі я зварю вбивче зілля
Помру с достоїнством, закльована птахами
Де ти мій, ворон хижий?
Ти мій убивця, мій спаситель
Колись від Божого вогню ти вижив
Тепер навіки звешся ти лиш цілитель
Розкрий мені свою чорну душу
І пір‘ям моє серце проштрикни
Скажи, що ще зробити мушу
Щоб вмерти без любові і туги

Я пожовклим листком опущуся тривозі на плечі.
У осінній ріці розіллюся краплинами сліз.
Світ відмовив мені в ницій втечі.
Вітер крила, на жаль, не приніс.

Розтривоженим мороком душу шкребе невідомість.
Під багряним дощем замаскований жевріє біль.
Вкрався смуток у хвору свідомість.
Знов на рану розсипали сіль.

Вже до краю наситилась димом нещирих ілюзій.
У осінньому блюзі надії рятунку нема.
Пробі, в чорній я борсаюсь смузі,
Як пожовклий листочок, сама.
6.10.01

На межі божевілля
У русі революціоналізму
Поетикосвавілля,
Мов брудом, хлине – поставлено клізму.
Словоінгредієнти
Малюють не тільки чарівні вірші.
Пікантні компліменти
Доводять, що грішні нічим не гірші.
Процеси сублімацій –
Вставай недалеке слово з могили!
Шаленство овацій:
„Маестро, браво за гру в чорні сили!”
То бути чи не бути? –
Жахіття вдягає прекрасні маски?
Хм...
І відточені прути
Приносять комусь насолоду ласки?!

Дороговказами зі слів
Мелодій сонця зустрічали -
Із вітром спокій прилетів,
Куди летіти лиш не знали...

***
...це всього лише ніч...це всього лише стримана ніч
без лимонних зірок і нанизаних вогників свята...
я не бачу облич...я сьогодні не бачу облич,
тільки тіні снігів і розкидані клаптики вати...
це всього лише ніч...і до ранку вже відстань стопи...
як то, втрачений мій, зустрічати світанок на волі?
так буває в житті, що коротке звичайне „прости”
не доходить до вуст, а лишається грудкою в горлі...

***
...це всього лише ніч...це всього лише ніч з десяти
чи, можливо, зі ста одинакових проміжків часу...
я раніше не знав, я не знав, що в короткому „ти”
обертається світ...що там світ? дві планети відразу.
це всього лише ніч...сподіваюся, тугу присплю...
розглядаю різьбу на старій, мов печаль, табакерці...
так буває в житті, що одне доленосне „люблю”
не доходить до вуст, а лишається шпилькою в серці.

Ти чекаєш слів...
Я чомусь німію...
Стільки на душі –
втримати дарма...
Квіти на столі…
На пелюстки лілій
через біле скло
дихає зима...
Всі слова – не ті.
Всі слова банальні,
мертві, як сніги.
Боже мій, прости!
Ночі – золоті.
Не дивись благально,
дай мені снаги,
щоб змогла піти...

13 липня”04

Хто для тебе я?
Ні чужа, ні сім'я.
Чи шепочеш моє ти ім'я
серед ночі, коли не твоя?

Чи малюєш мої ти сліди
серед вулиць у місті біди?
Чи шукаєш далекі сади
у яких не бував іще ти?

Стільки знову у мене питань -
серед тисячі зайвих зізнань
ні одного з важливих пізнань,
тільки "ближчим для мене не стань".

Вона сиділа біля моря
І сумно так дивилась в даль –
Душа ридала, вила з горя
В дуеті з хвилями… Печаль…

Уже минув аж рік по тому,
Як залишилася сама.
Туга німа немає втоми, -
Жорстока тітка зла вона.

Ніяк не дасть його забути,
Перепочинуть від жалю.
Вона ще мріє повернути
І долю виправить свою.

А сталось так: вода забрала
Його у Неї назавжди…
Як жити з цим, - Вона не знала
Й тонула в морі від біди!

А вітер злий все гонить хвилі
І підіймає до небес,
Та море піниться, мов в милі,
Той смуток й до тепер не щез…

Навіщо це життя без нього –
Страждання ненаситно їсть.
І смерті знов благає в Бога –
Молитва, як Благáя вість…

Та що ж це?! Хвилі розвернулись, -
Там світить марево ясне…
І руки крильми розгорнулись:
Вона туди всю біль жене.

Тече вода бурхлива, пінить
Морозом ранить до кісток, -
Вона не чує, тільки молить:
"Ось він, щасливий той місток…"

У безвість тягне далі й далі,
Усмішка сяє на устах…
"Там тільки щастя, без печалі…
Все буде добре, мов у снах…"

Уже в останнє хвиля зняла
Як пір'я, легке тіло. Мить..
"Тобі останнє я віддала …
Не сміла лиш без тебе жить ".

І враз усе так тихо, тепло…
Що жоден лист не шелесне.
Остання хвиля… Стало легко…
"Привіт! Це я… Чекав мене?.."

на зеленім стовпі серед площі – очі мої на стовпі
самота обкладає даниною всіх – стіл і стілець
вікно на площу і вікно всередину будинку
вікно в сад із намальованими деревами птахами квітами

оддалік гейби в затінку райського саду сиве подвір’я як сиве
повір’я
повір’я про середину світа а отже середину площі середину дня

співати співати співати

співати – полуденному світу і полуденному сонцю
і волаючому в пустелі і волаючій в пустелі – співати
співати співати співати
співати –
маршовим колонам стрільців що ростуть од собору
як од маєтного осередку днів нашої пам’яті пам’яті наших днів
співати
соборна площа як усесвітня пустеля
і сонце над головою

тільки вікна тюрми що навпроти здогадуються про прихід
пустельника його нашестя
і сонця над головою

августішого білого дня зачинає звучати соборна площа
і сонце над головою
його пресвітлість „се людина” Ніцше – і сонце над головою
його пресвітлість у багатьох августійших які на колінах
стоять
собор мовчить але в магнітофоні виростає мій голос –
і сонце над головою
виростає мій голос із спогадів пана імператора і пана слуги
голос імператора що ставить народ на коліна
голос божий який піднімає народ із колін а отже слугує народу
коліна пустельників згинаються і розгинаються за повелінням
господнього голосу
легіон голосів устає над пустелею із сонцем над головою
мовби глас волаючого в пустелі всесвітнього пустельника
легіон голосів а отже один виростає з господнього голосу
тінь усесвітнього пустельника виростає з господнього голосу
виростає з середини всесвіту але й світу давно вже нема
тільки стріли летять до розп’ятого стрілами Себастяна
який і не думає стати святим і тим паче на дереві
і немає пустельника і немає міражного саду поза овидом сад
а міраж видається садом і стадом яке іде до води але до стіни
доходить
до стіни „се людина” Ніцше і сонця над головою
в непам’яті нашій змія води і луна води
старовинний автомобіль катафалк із невизнаним генієм
всесвітній пустельник іде до води
заспіває пустелі „Радуйся” – даю тобі плин води в окулярі
бінокля
радуйся радуйся радуйся

крилатий зелений коник день у день скаче по дзвінкому
люстерку
автострадою наших літ усе скаче й стрибає дурна сарана
із патентом людського імення
як сотворення світу – першого дня настає передчуття всіх семи
а дурна сарана вже стрибає в палаці генсека президента
прем’єра
скаче коник-колібрі за маршрутом „непам’ять вітчизни – стовп
на соборній площі”
голос Господа лине до всесвітнього Себастяна що стріл
дочекавсь на стовпі

співати співати співати

за осанною плину води зачинається правий берег – як берег
свободи
а людину уже розіп’ято на площі старій на стовпі
скаче коник-колібрі комонний омонівець смерть на стовпі
і на площі святої Софії
так це наша земля Україна цей спалений сад із хрущовими а
не хрущами
навіть пташка мала каганович і пташка кравчук і двоглавий
орлище кучма

як відлуння води ув оазі а до нього прямує зачумлене стадо
потоптавши пророка свого на стовпі

не пішли ви побігли на вас уже сталін не гляне
замуруйте хруща в мавзолей

тінь моя виростає із середини площі але мене ще не минає
із самітнього саду крадеться дітвак як лили і самотній нічник
навздогін дітваку

на соборній площі очі вовків на стовпі
полудення
ясного того полудення тінь всесвітнього нічника
обертається в стовп усередині всесвіту площі майдану

із землі єси в землю й повернешся

все йде по колу то й коло довкола нас іде
все йде по колу – собори й дзвони і очі вовків на стовпі
тінь пустелі голос волаючого в пустелі пустеля голосу
наче флейта Сковороди
флейта співає співає
та до нас не летить уже голуб із оливою в дзьобі
і немає стрільця що голубку убив і голуба вбив у саду та у
лузі
і летить потаємна стріла в моє серце
і розстріляно вже св. Себастяна
а крилатий коник а коник усе ще скаче один по дзвінкій
автостраді
та стріла ще летить до стріли й на межі золотого свічада
зустрічає спасенних смертників що по колу ідуть
і стрічає розтринькану волю свободу води для пустельника

Я – пустеля

всесвітній пустельник що зрікся людської хвали задля відлуння
води
і відлуння води посередині всесвіту

Я – стадо іду за відлуння води та від мене тікає міраж
і міражна оаза у звіра в очу
радуйся
радуйся саде часу гетсиманського плодоносіння
радуйся радуйся радуйся
співати співати співати

З неба горнятка води
Заздрю твоїм думкам.
Боже
невже
ти
світ розкажу снам
Кажуть якісь слова
міряють власним дном
тихо душа сплива
рана болить двом
погляд не твій рве
серде
не ти
вкрав
янгол собі живе
в світі ручних мавп
кава гірка до сліз
заздрю її смаку
поки легкий бриз
вірь в мене
як таку
завтра прийде сказ
очі сліпить ніч
досить кількох фраз
знати що не
мовчиш
погляд твоїх рук
подих твоїх душ
чорний сліпий крук
все
розумію
руш
все розумію стій
виром чужих днів
обрій нічних мрій
ти цього так хотів
боже
невже
ти
щезнеш у свій ритм
спалено всі мости
та й не було битв
втім це не наш політ
не досягти зірок
надто складний світ
склеїв не наш Бог.

У чеканні безглуздість, а втім не бери до уваги
Бо не мусить ніхто розглядати сліди на піску
Запиши для нотатків у лист особистих досягнень
мої сльози, і сніг, і оцю непомірну жагу.
У коханні є сенс, як в усіх божевільних принадах
у коханні є зміст, можна навіть вписати в словник
"Помірковане вбивство себе на нікчемних засадах
та з поважних причин, а буває і навіть без них"
Так не страшно піти у пітьму, перейшовши всі кола,
розтрощивши себе на мільйони маленьких образ
та страшніше буття, не побачивши світла навколо
лиш на мить, лиш на мить, лиш на мить, лиш хоч раз...
намалюй мої сни на вогких паперових ошметках,
подаруй мені гріх, недокреслений виром буття
я не хочу іти. Та залишитись буде нелегко
в цих пологах душі, у напої тепла й каяття.
Все так легко що дощ, не знайшовши кого намочити,
замерзаючи вшент, обертається снігом журби.
І заплутались дати. Й не хочеться більше лічити,
І ховається крик в ненароджених зойках юрби.

Перший голос
Другий голос
Третій голос
Четвертий голос

А тепер – тільки сад, як непам’ять, у всесвітньому домі
твоїм.
Сад садити – як дім запалити, тож одвічний свій сад запалім.
Дім – як сад твій, і що тобі треба – поразки?
У соборі літанія лине твоя...
У божественнім храмі молилась не раз ти.
Але змила молитву із лику віків течія.
Наслухай, наслухай же маленьку нічну серенаду.
Наслухай, наслухай же вітальну божественну ніч.
Двоє ніжних дерев із померлого саду – в сяйві свіч.
ПЕРШИЙ ГОЛОС. Поночі він схопився і заплакав. Йому
ввижалися вічні сліпці, які простують у вічність із своїми
сліпими поводирями. Вічні сліпці, транзитні.
Дві ріки злилися водно й завирували довкола.
Голова оберталася довкола своєї осі, як глобус...
На синьому тлі глобуса застигали вітрильники, простували
сходинками паперті до неба білосніжні собори із золотими
глобусами бань.
О саде душі моєї, соборе!

ДРУГИЙ ГОЛОС. А соборні свічуи співають – „Ісайя!”
Забутому саду, соборному саду – „Ісайя!”
Собор, наче свічка соборна, горить і згасає.
Ісайя!
І білість зимова – викрита змова.
І стан твій, і голос, молитва і мова.
Як викрита змова – зима злотосяйна.
Ісайя, ликуй же о діво!
Ісайя!
Соборні свічки розгоряються й гаснуть...
Закінчуйте вчасно! Закінчуйте вчасно!
Та б’ється ріка в білий берег зимовий.
І на плащаниці твій лик пурпуровий.
А ми потонули в невірі, зневірі,
Навчіте нас мови, о птахи і звірі.
В саду, в Пантеоні дерева стинають.
Це вічна Голгота, наш сад Гетсиманський, кого розпинають?

ТРЕТІЙ ГОЛОС. Уночі до мене прийшов Бог, сяючий, як сад. У
білому, як собор. Я не смів і глянути йому у вічі.
Прийшов до мене Бог, а може, то був усесвітній нічник.
Сад упав на коліна.
І я на коліна упав, наче сад.

ЧЕТВЕРТИЙ ГОЛОС. У саду – тиша. У саду – тихий блюз од
початку світа.
Як початок од стін.
І тоді я збагнув, кого мені не вистачало все життя.
Пустелі?
Ні.
Не вистачало голосу Господнього – для всесвітнього нічника,
і голосу голосів, і пісні пісень.
Опівдні віку, в полуденний скін св. Себастьяна...

Я загубився в чорному лісі,
Поміж деревами і світляками.
А ліс – у чорнім,
А ліс – без листя,

А в небі місяць – мов чорний камінь...
В чорній траві котиться камінь.
В чорній траві череп білів...

І затуляю обличчя руками:
- Аве, Марія!
Аве, Марія!
Аве, Марієчко, - понад містами,
І понад мертвими, і над живими.
Вже й понад нами, уже й понад нами
Летять чорнопері страшні серафими.
Небо палає...
Небо – як пустка.
Попіл на варті заступить горіння...
Вмерти б, - а хто нам гріхи відпустить?
Аве, Маріє...
Всі прийдемо в загробні долини,
В чорні ліси самогубств на руїні...
Хто там співає – „Аве, Реґіна”?
Аве, Маріє...
Ніч проминає – день зазоріє,
Сонце всміхається звіру і птаху.
О, донеси і від мене, Маріє
Пригорщу праху,
Пригорщу праху:
Мертві
нікого
повік не засудять, -
ні ката в туніці, ні в тозі жерця...

Тільки в печах крематорію
люди
співають
хапаючись за серця...

Коли вже нема вороття,
Ні дому немає, ні саду,
Невже не зіграв життя
Маленьку нічну серенаду?

... Сад стоїть у небес на виду,
Небо топиться в тому саду.

Над літами самої землі,
Над садами, де ми – всесамі,
Усесвітній пустельник один
Над пустельністю наших годин.
Над хвилинністю наших імен.
І над плинністю уст і рамен.
Понад пусткою наших бездонь,
Над плачем бунтарів і мадонн...

О прости нам цю пустку!
Прости,
Сад розлуки і сад самоти...
Твій гіркий, твій золочений плід
Б’ється в землю, неначе болід.
Як правічна античність –
Земля.
Ця самітня земля – замала
Для далеких біблійних зірниць,
Та близька для таємних темниць.
Стоїмо у всесвітній ріці,
Стоїмо – як всесвітні сліпці.
У ріці, що угору тече...

Де віднайдемо братнє плече?
Стоїмо у всесвітній ріці.
Стоїмо – як всесвітні сліпці.
Що учора позбулись очей
У ріці, що угору тече,
І чужим вже не вірять очам,
І не ждуть, і не відають чар.
І не вірять у власні пісні...
Так сади, ці сади навісні
У моєму самотнім вікні
І в ріці всесамотній, на дні.
В моїх вікон немає очей,
Але річка угору тече,
То й силкуюся жить...
А проте
Вмерло сяйво моє золоте.
Тільки знову крізь кров і крізь леп
Просяває мій сад, мій вертеп.
І – без ляльок вертеп. А коли
Вже всі ролі у нім роздали,
Хай ти Цезар чи дяк-пиворіз,
А на сцену глобальну – не лізь!
Інші ролі там, інші вожді.
І нові там криваві вертепи...

І живими вмуровані в склепи
Учорашні пророки бліді.
Так і буде вовіки віків:
Голоси понад нами іржаві...
І задушені ми у державі,
І замислені тільки в бажанні
Наших немічних бідних батьків...

Усесвітня печаль немала
Вже всі ролі свої роздала,
Тим і встигла зіграти свою...

Але знову дерева в саду
Видираються й німо кричать
Із небес, із посмертних свічад...

Так посмертний звучить вокаліз, -
Із надії, із мороку й сліз.
Я кидаю авто у віраж,
А влітаю в соборний вітраж.

Де ти, юносте, біль мій і мрія?
Задихається
„Аве, Марія...”

Просто бути. І просто мріяти.
Розчинятися у присутності.
Трохи щастя Тобі навіяти
у безмежному просторі сутності.

Відчувати Тебе, єдиного,
у відлунні думок і дотиків.
Бути просто собі людиною
в місті світла, тепла і готики.

Бути поряд. Весь час. У вічності.
В ритмі серця й дощу кохатися.
Доторкнутися до магічності.
І до неба також торкатися.

У бездонних очах топитися –
там, де радість межує з тугою.
Із долонь Твоїх снів напитися
і ніколи не бути другою.

Прислухатися до агогіки
почуттів і чогось незримого.
Руйнувати закони логіки.
і кохати Тебе. Нестримано.
10 трав.”03

Циганка в руки заглядала –
Усе життя у неї на виду.
Що було й буде прочитала,
Все бачить, що хотіла і що жду.

"Ти видна, красна та вродлива
Все матимеш – лиш забажай…
Та доля іноді мінлива
Не завжди щастям урожай.

Волію я сказати, мила…
Багато душ дотла згасиш…
А той один, кого любила
Він не забув… ти не простиш…

Ти рокова… Усіх круг тебе, -
Немов би чарами звивав.
Мужчин влюбила ти у себе,
А серце, ніби закував…

І там ятрить велика рана,
Яка ще й до тепер болить…
Любов та сильна і незнана
Принесла тільки щастя мить…

А серце твоє - не жорстоке,
Та щастя іншим не несеш…
Вони вмиратимуть допоки,
Когось у душу не позвеш…

Ти так нікого й не любила.
Ти серце віддала Йому.
Та зрада все життя розбила,
Принесла в серце лиш журу…

Але ти знай, що він, такий же
Нещасний, зжурений, як ти…
Забудь, даруй прости вже
І дай дорогу віднайти.

Коханий твій страждає й плаче,
Шукатиме тебе завжди!
Не скреслиш долі і удачі –
Він повернеться… Тільки жди!"

* * *
Тужливий прадiд мiй,
Нескорений спiвець,
Буває так, вiзьму
Я твiй Кобзар у руки
I по землi iду
З тобою, навпростець,
I знов твої переживаю муки,
Немов свої...

Учитель дорогий,
Я бачу на зорi,
Як в море-океан
Моя земля втопає.
Гадаєш, то - вода?
Нi, сльози матерiв -
Солонi та гiркi,
Ти куштував, ти знаєш,
Якi гiркi...

Спитаєш ти, чому
I досi стiльки слiз?
Це тому, що твої
Не справилися мрiї.

Вже гасне день новий,
А що вiн нам принiс?
Мiж пальцями спливли
Блакитнiї надiї,
Мов та вода...

...Край мiста. Житловий масив.
Каньйони вулиць обриваються у степ.
Вночi зiрками вiкна мерехтять, -
Запитують про щось величний Всесвiт.

Мiй поверх - сьомий.
Нащо вiн мене щоночi вiдриваэ вiд землi,
Пiдносячи до сяючого неба?

А мiсяць - наче НЛО -
До себе тягне, пропонуючи квиток
На свiй старий, як свiт, атракцiон,
В якому моркву їсть вухастий заєць,
А дiвка коси зорянi плете,
Та стрiчку iз Чумацького Шляху
Вплiта, немов вбирається на свято.
Що дiвцi?
Вiчна доля їй - з косою поратись...
А я дивлюся вниз -
Туди, де темний простiр степовий,
Обмежений рожевим небокраєм.

Курганiв груди випнутi до тих,
Хто хоче материнського тепла
Та пам'ятi напитися досхочу.

Степ марить. Бачу його сни,
Але здається, що вони - мої...

...Вози, погано змазанi, риплять.
Жахаючись чогось, фуркочуть конi.
Чутливi кози увi снi тремтять
I вуха нашорошенi стримлять
У псiв сторожових.
Шакали скиглять.
У возi плаче немовля,
I мати бавить колисанкою його.
Вовтузяться пiд возом молодi,
Та гримає на них старезна баба.
Пригасле часом вогнище димить,
Й вiдлунює тужливо у ночi
Безмежна, як степовий простiр, пiсня...

Та раптом - наче землетрус,
Здригнувся Всесвiт от незлiчених копит.
Орда - як повiнь. Стрiли - наче дощ.
Зловiсний виспiв тисячi рканiв.
Сирої кровi пахощi важкi,
Розпачливий багатогласний зойк,
Та радiсний перегук переможцiв...

...Свiтанок.
Тиша у степу.
Грайливий вiтер розкуйовджує полин.
Нiде нiкого,
Тiльки вдалинi
Хмариною у просторi прозорiм,
Летить за обрiй скитськая орда,
Напризволяще кинувши мене
У вiчному полонi
Жилмасиву...

* * *
Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Мов Кай у Снiгової Королеви,
Збираю крихiтнi уламки крижанi
Розбитих кимось Знань?

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Уламки тi докупи прагну скласти,
Як схиблений гравець, що вже невзмозi
Покинути цю гру?

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Менi здається -
Ще єдина мить,
Iще уламок,
Оберт ще
I той,
Хто бився об заклад,
I дивиться поблажливо з небес
На мурашину метушню мою,

Нарештi визнає, невдаха, що
Програв своє парi...

***
Пустеля.
Марево часу.
Гранчастi груди пiрамiд
Годують пам'яттю нащадкiв
Та зберiгають по кутках таємних
Життя примхливим тiням фараонiв...

Степ.
М i с т о.
Марево часу.
Iржавi груди териконiв
Годують пилом городян,
I бережуть пiд тягарем породи
Життя тужливим тiням вуглерубiв...

* * *
Серед бiлого мороку
Передвiчного сну
Ненародженого,
Незбагненного Всесвiту,
Менi раптом наснилося
Миготiння зiрок
На небесному тлi
Та свiтанку пробудження...

Менi раптом наснилося
Мого серця биття
Та шугання в кровi
Незбагненної пристрастi,
Доторкання долонями
До гарячих долонь,
Щем усмiхнених вуст
Та очей неприборканiсть...

Менi знову наснилося
Iснування людське.

Яка дивна мара!
Яка згубна iллюзiя!

Окраєць обрію обніме осінь,
Омріє обрисом окрилених осель.
Обвитим обручем обмиє острів,
Обвіє осудом обманутих очей.
Обдзвонить осипом остиглої ожини,
Оскому окриком обворожу,
Орнамент образом останньої осини,
Озоном осені огороджу.

Осінній дощ співає для природи,
Я радісно вбираю кожен звук.
Бринить мелодія оригінально, модно
І надто просто вже: „Стук-стук”.
Я чую ритми вальсу, полонезу.
Під музику танцює кожен лист,
Кричать „бравіссімо” дурні ворони,
Бездумний вітер видає лиш свист.
Все ніби чорне, мокре і негарне.
Ти ж пісню слухай! Вловлюй кожен звук.
Не треба джазу, року чи „металу”
Лише дощу осіннього: „Стук-стук”.

Хочеш сонечка молодого,
Хочеш місяця холодного,
Хочеш хмарку у небі легеньку,
Хочеш пісню мою веселеньку?
Хочеш?

Буду у радості і горі,
Буду в пустелі і морі,
Буду і поруч й далеко,
Буду синицею і лелекою.
Буду!

Будеш для мене щасливим,
Будеш постійним і мінливим,
Будеш старим і молоденьким,
Будеш гірким і солоденьким.
Будеш!

Хочу для тебе усього,
Хочу найкращого й золотого,
Хочу щасливим щоб був,
горя і біди усі ти забув.
Хочу!

З єдиного – поділений на двох.
Застиглий на якомусь з гобеленів.
Розтерзаний на клаптики тривог.
Порізаний, як аркуші і вени.

Комусь колись за щось не доплатив.
Згубив квиток на той щасливий потяг.
Коли всі дні складаються зі злив,
чи варто надворі сушити одяг?

Мій світ, як ти – мінливий до межі.
І час біжить без відліку у серці.
Чомусь у тій постійній мережі
твій образ дивовижним чином стерся.

Питання – вчасні. Відповіді – теж.
Ніхто нікого більше не турбує.
Якщо ти завтра вранці упадеш –
то я, напевне, цього не відчую.

26 верес.”04

Моя осінь пахне листям,
свіжозавареним гірським чебрецем.
Моя осінь пахне містом,
і твоїм далеким сумним лицем.

Мої ночі пахнуть шовком,
і заплаканим мокрим вікном.
Мої ночі виють вовком,
і пянять міцним вином.

Мої очі пахнуть болем,
його запах до сліз гіркий.
І мій погляд пахне морем,
він далекий, солено-терпкий.

І.
Запізнився лист на ціле життя,
А у ньому було спасіння.
Хтось зробив щось не так
І нема вороття,
І даремно страждає сумління.

Неуважність, помилка,
А в підсумку - що?
Покалічені, згорблені душі.
Зеленіє могилка...
В будинку з дощок -
Результат тих похибок байдужих.

ІІ.
Запізнився лист на ціле життя.
Вже мости всі давно розведено.
Правоту свою так й не доведено.
Хтось спізнився на ціле життя,
Упустивши долю в листах.

30/08/2000

Я тебе не любила ніколи,
Навіть в ті нерозумні часи,
Коли сліпо летіла до школи,
Щоб вдихнути твоєї краси.

Я тебе не любила ні грама,
Не чекала до ранку дзвінка.
Не ховала листи від мами.
Від цілунку не мліла рука.

Я тебе не любила. І крапка.
Заморозили душу вітри.
Тільки спогадів списана папка.
Замість крапки поставлено три...

2002