Візьми уривки фраз чи слів. Забудь про рими.
Якесь слівце солоне домішай.
Торкнись безпрограшно того, що незбориме, -
Із сексуальним потягом пограй.
Удай, що з психікою в тебе негаразди,
Що в підсвідомість входиш, як шаман.
Встроми пір’їною філософічну фразу,
Про історичний не забудь туман.
Тепер у колі друзів прочитай
І привітання стримано приймай.
10.06.2006

частина 1

у ще один холодний ранок
вибігали залізові трамваї
і несли у собі торби, м"ячі
і газети, і сніданки,
вчорашні сварки, завтрішні мрії,
зіпсовані нерви і зуби,
невинних дівчат і розпусних
дядьків,
бабусь із минулим,
немовлят із майбутнім -
певно, відсутність чогось
із того їх єднає найбільше
докупи.

і хлопчика несли трамваї...
"трамвай за трамваєм,
а за тим трамваєм..."
хлопчика з червоною цукеркою
на дерев"яній паличці,
хлопчика з портфеликом
набитим книжками,
хлопчика з думками
про колєгів з вулиці,
хлопчика з маленьким минулим
і великим майбутнім...

Я все ищу в бессонной ночи
Глаза души, ее шаги.
И, разрывая себя в клочья,
Шепчу бесстрастное »Прости»
.Рисует снег осколком лета
Мотив осенний у весны.
Мы за пределом тела где-то…
Но все же фразы снов слышны.
Он все крадет, лишая пульса,
Желанья думать о себе.
Он властелин…Знаком он с грустью,
Оставил чувство на стекле…
Пытаюсь снова отрицать я,
Но вы соперники в огне.
Он ,как и ты, в годах блуждая,
Поближе хочет быть ко мне.
Его ладонь стекла касаясь
Ласкает вечностью дождя,
Слова как солнце улыбаюсь,
Обнимешь нежностью творца.
И есть ли разница меж вами??
Конечно, есть - лучей гроза..
Лишь для тебя ее цепями
Я приковала снег цветка.
Все быстротечно в мире этом
И может, где-то не права.
Я благодарна только свету,
Что подарил снег и тебя…

Дзвенить у струменях пожовкле літо,
Струміє, рветься у політ.
Чарує маревами світло,
Заколисати прагне світ.

І я так само, як колишня,
Вплету чар – зілля у свічках.
Твій сніг в душі моїй спин – пісня,
Хай заблукає у руках.

Палить стібком снів п’яне місто,
В обіймах шаленіє квіт.
Лиш у думках бурштин – намисті
Лілея збудить віри слід.

Стиха поскрипує сніг на долоні
Все ще мандрує у вирі морів.
Лише довкола мандрівкою дзвони
Нам сповіщають чуттєвості спів.
Все ще повернеться примхою долі
Будуть летіти сніжинки до снів.
Все ще повернеться знову і знову,
Тільки залишаться думи з полів.
Дивною стежкою сніг ліг на скроні,
Він не байдужий до моїх думок.
Лише відчую – і я у полоні
Його пестливості, вірності крок.

Жартували чортики з вогнем -
Крила янголятам обрізали.
Смаковитіше, тягучіше, ситніше
Фосфоричну блідність обгризали.

Розпалили чортики азарт -
Танці феєрично танцювали.
Вибухи - за вибухом. Рок арт
Голі панни в п*яти вибивали.

Ксерокопії замучених обличь -
Темним силам вільно піддавались.
Жартували янголи з вогнем -
Світ зомлів. Вважай дожартувались.

Акуратно краяла любов -
На сніданок.Впала турка з кавою.
З ввігнутими кутиками уст,
Ти здавалась дивно нецікавою.

Нарцисично посміхався день
Крізь шибки. І масляні калюжі
Контурно вливалися в пейзаж
З назвою гнітючою "Байдуже".

- Що зробив я із твоїм життям?
- Мінне поле. Прояв окупації.
Делікатний твій слов*янський шарм.
Божевільно-небезпечна грація.

Малесенькі будиночки
Обплетені плющем.
Графічно територія
Поділена дощем.
Цікаве спостереження:
В тюрбанах ліхтарі,
Вібрують, як конвеєри
Приблудні комарі.
Оцей роман закінчено -
Знайоме відчуття.
Як кислотою болісно
Обпалене життя.
Тепер - через Атлантику
У сорочині вишитій.
Слова ковтай несказані
В еміграційні тиші ти.

Встаючи з кімнаних м'яких частин
Роблять крок по напівкрихкому паркету
Раніше сонця що сходить
З-за будинків лікарень кіосків
Їх перша ранкова зоря спалахує
Свічею в моторі внутрішнього згорання

Продуті урбо-бризом
З відчиненого вітрового скла,
Крізь потріскане скло попереду
Бачать перший придорожній гравій
Просвітлення сірого асфальту
Посіченого/зшитого дорожньою розміткою

Вони перемовляються між собою
Так наче й на своїй латинській
Так наче прочитують мантри:
"Я нині на одинадцятому, ти -
На дев'ятому, а де той курва
Стьопа, що мав виїати двадцять по..."
Спльовують вниз та тягнуть руку до пачки

Перший сніданок - безумовно
Гільза "Прими" чи "Бонду" у крайньому разі
Дим який поглинається з ковтками
Розчинної кави в білому тонкому пластику
Придбаній на кінцеві
За гроші сховані вчора під сидіння

Поділене сегментами коло керма
Тримається ніби само, коли
Треба відраховувати здачу з двадцятки
Перемкнути передачу під час
Розмови по пошарпаному мобільнику
І голос ніби сам проказує
Дверима не гупайте - то не холодильник

Вони не пам'ятають реклами в салоні
Що майоріє яскравими прямокутниками
На синтетичній обшивці
Проте вони знають що молоток
Щоб розбити скло має знаходитись у водія
А пасажири зобов'язані
Не курити в салоні
І не їсти зернята соняшника
Так ніби інші зернята чимось ліпші

Вони можуть не пустити в салон
Ветеранів війни та праці
Що їдуть з городів з мотиками
Чи афганців чи сліпих дітей
Якщо в салоні вже доволі пільговиків

Крити матом - нормально
особливо поліціянтів
блонднок за кермом
працівників дорожньої служби
провідниць трамваїв
чи водіїв тролейбусів
Що можуть відбити дзеркало

Віддати мікровібраціям
в жертву чоловічу силу
Це вже не настільки страшно
Страшно - коли летить шарова
Коли обблюовують салон
Страшно - пропоустити перед себе "десятого"
На кінцевій
Страшно - коли вже вдома тиснеш на педаль
Бо світ поза маршрутом
Це біла пляма на мапі життя

Сльози на нотному стані,
Крила сонцем зігріті,
Сьогодні мрія в останнє
Танго таньцює в провітрі.

Та завтра висохнуть сльози,
Зневаги зникне брутальність.
З першим променем ранку
Перетворитсья мрія в реальність.

Лише завдяки твої волі
Крізь асфальт пробиваються квіти,
Від сяйва у погляді твому
Бажання з'являється жити.

Сили волі додай свої мрії
Вона в твоє життя вдихне надію.

Шляхи сіріють, бубнявіє день,
Немов срібляник, що пожбурив Юда,
Щербатий місяць покотився – день!
На денці кава, ти ласкава – буде!
Застиглу гриву сонце кам’янить,
У шорах місто – огир мій сталевий.
Трамваї крешуть іскри з-під копит,
Під’їзди позіхають, наче леви.
Пусти, вже мушу йти. Схрестились знов
Шаблі знайомі – герць провулкам сниться;
Фарбовані русалки… Ха! Любов,
Мавки… Кривавогубі упириці;
Хтозна, хто з них! П’янкий калейдоскоп;
Тонке дівча… Бал-маскарад… Джульєтта!
Під три чорти! Чи той… У монастир,
Офеліє! Регочуть кастаньєти.
Я – серед гострооких пікаро,
Тут вітряки глузують з Дон Кіхотів,
Недопалками в попільницях площ
Бомжі й старці: утілена скорбота.
Щоб вижить в місті сонячнім і злім,
Зміїний розум, ікла леопарда;
Любити й жити хочу! Ну, а ти –
Засохла квітка в грубім фоліанті.
Замкнись, Офеліє, в монастирі,
Ще стрінемося, може… Будь щаслива!
Ліанами вібрують угорі
Дроти… Насвистує хижак-мисливець:
«Будь здорова, моя мила! Я не твій.
Розлучила нас жорстока сила!»

Ти гладиш кучері мої,
І зазираєш в очі;
Троянд, кохання, солов’їв, -
Чого ти, німфо, хочеш?

Ось думка вирина нараз,
Стискають пальці ручку:
Я маю статус - віршомаз,
Немов ношу обручку.

О музо лагідна моя,
Чарівна і ласкава!
Підземна Полтви течія:
Людське життя лукаве;

Куди брудний прямує плин,
З жахливим вмістом хлору?...
Благенький фільтр стоїть один, -
Сумління тихе й хворе;

Та аркуш біль мій збереже,
Що в строфи тісно вбганий;
Ну досить. Спати ляжу вже:
Вставати завтра рано.

Фарбований біло, з наплічником, в гадах;
Потяте колись темно-русе волосся;
На нього не дуже звертають увагу,
Хіба припалити хто-небудь попросить.

Голодний, проте він не відає втоми:
Сухий пиріжок перетравить у пузі;
Хтозна, як зове хлопця мати удома,
Болтом його кличуть дівчата і друзі.

Він колію міг би ногами прорити,
В мандрівках своїх без кінця і без краю,
По всіх тротуарах, дорогах та плитах;
Таким його щиро люблю й виглядаю…

Суцвіттів шипшини солодкі криваві вузли.
Всі пальці пов’язані, щоб пам’ятати про тебе.
А нині си корчи, валяйся і лікті гризи,
Наліплені Богом на шкіру здираючи лейбли.

Бо що залишається? Море троянд і птахів
Поперед тебе розступилося, мій Моісею...
З цієї води тільки мертві виходять сухі,
З цієї води ти не здужаєш виплить за нею.

Тіла по весні проростають, немов дерева,
І дух, роздираючи плоть, домагається муки.
У власній крові належавшися, леле, вставай
І вирвані очі свої поміж бруду вишукуй.

Ти зсучся до краю – як сочаться трави гіркі
Облудою, блудом, оманою, манною, хіттю.
Дерева жадібно стискають у кронах зірки,
Чи, може, зірки їх – сп’янілих – тримають за віття.

Бо світ доживає останній химерний оргазм,
І душі дерев з-під кори вириваються в вітер,
І хочеться більшого значно, ніж просто любити –
Та цього навчитись залежить уже не од нас.

21:18
9.06.06

Дощ ковзанами розрізує ночі лице.
Місяць крізь діри порізів пролазить у світ.
Ти не зважай на такий незначущий ексцес –
Все має бути, як слід.

Срібні монети за комір і жару в нутро,
Руки дощу під сорочку – на тіло – як лід.
Можна ступити на небо і впасти в метро.
Так вже влаштований світ.

Хтось жартома між дерев натягає дроти.
В сіті піймаються душі, птахи і мерці.
Тіло вдягаєш, готова у темряву йти –
Так, як і всі.

Сунусь з-за скла упіймати твій образ в пітьмі,
Німо губами плету павутинки тугі.
Просто відштовхуйсь сильніше – довірся мені –
Від берегів.

Там, де лишилася кава, коти і кути,
Жінка з високими бровами, ліжко – і що ж?
Я ж упіймала тебе – значить, мусиш піти
В мій дощ.

Лагідні рани на вилицях ночі блідих,
Квіти сумні її місячну кров п’ють
Я не посмію заснути – до мене прийди,
Будь.

22:55
3.06.06

Годинникарі навшпиньках
Адепти вульгарних стрілок
Так пальцями в серце цілять
І пальці виймати ліньки

Дівчатка в рожевих сукнях
Ховають у смерть обличчя
Змалюй мене так сунично
Щоб більше не було сумно

Танцюймо тепер востаннє
На ліжку танок безсоння
Птахи з наших п’ють долоней
Тужливі меди мовчання

І діти в рожевих сукнях
Вже стукають в циферблати
Лишилось не так багато
Змалюй, щоб не було сумно

Бо стрілки вже лізуть горлом
І в серце уперто б’ються
Годинникарі сміються
Вони ще покажуть гонор

Змалюй мене так прощально
Щоб, може, сильніш боліло
Міцніше спалося доньці

Закрийся щитом дзеркальним
Ранкового мого тіла
Від мертвого ока сонця

23:45
2.06.06

Між ребрами райдуги в небо нап’ято мости.
По нитках дощу наші душі приходять до нас.
Якщо мені скажеш, що зараз любити не час,
То я відповім: значить час нашій крові цвісти.

Бродити від верхнього неба – до нижніх небес,
Палити вогнем наше тіло зсередини десь.
Любов таки вища за смерть, таки глибша за смерть.
Без смерті – живеш, а любові не житимеш без.

Хай котиться дощ по тілам – колісниця богів,
Хай я від ребра – зате райдуга з ребер моїх.
Ділюся на себе без тебе і себе в тобі,
Де перше – блаженство, а друге – найсмертніший гріх.

Ходитимуть янголи завтра між наших осель,
Носитимуть янголи завтра між персами рай.
Якщо мене зараз покличеш любити – давай,
Я вирву і викину геть учорашнє усе.

Бо, знаєш, у тебе – свіча і у мене – свіча,
У мене і в тебе на пальцях несказане щось.
Долонею мокрою свічі загасить нам дощ,
І ринуть із пліч осоружні одежі мовчань.

І янголи згасять лампади палаючих звізд.
Мовчання, упавши в мовчання, народжує крик.
Ідемо навшпиньки над часом – найширшою з рік,
І наші тіла попід нами сплітаються в міст.

20:50
26.05.06

Стрілки повільно описують замкнені кола.
Час колесує себе на камінних жорнах.
Часові вічність списом під ребра коле –
Що твої муки супроти цього, жоно?

Нащо секунди хапаєш пальцями з льоту,
Рвеш їх тонкі тіла на шматочки болю?
Чи ти забула, жоно, – та що з тобою? –
Що вікові колеса не терплять спротив?

Марно кістьми кидатись під колісницю.
Золотом тіл нaпливають на тебе коні.
Там – під колесами – чи порахуєш спиці?
Чи порахуєш кроки до смерті, жоно?

Тож все чекай його, як із неба манни.
Тіло пильнуй, як бігун над проваллям старту.
Ті механізми, що проковтнуть нас завтра
Тануть супроти твого дзвінкого стану.
15:00
19.05.06

Мости запаморочень короткі.
Птахи мовчання сюрчать у грудях.
Тавро на тілові: “Далі буде”.
Для тебе в серці – окремий отвір.

Десята – час завертати ріки
І трупи слів на вустах лишати.
Здається, руки між нами – ґрати,
Які не зламати, себе не зрікшись.

Сховавшись в мушлю, припавши лобом
До стін холодних – кусати губи.
Це дуже легко, коли не люблять –
А отже, легко буває згодом.

Мені сантиметру достатньо шкіри,
Щоб все твоє тіло ввібрать у себе.
Якщо запрошуватиму в небо –
Не йми на віру, не йми на віру.

Якщо обіцятиму тихе пекло
Зі скриків, рухів, птахів і квітів –
Тримайсь за нитки забутих мітів,
Ходи до мене –
Який ти теплий.

23:39
15.05.06

Приходять раніше за день
Підводяться із залізного ліжка
На пружинах із вовняним матрацом
З подушки з курячого піря
Вони стогнуть про себе про спину
І загортаються у вовняну хустку

Виходять на пустельні вулиці
І перші дегустють повітря
Зимовий морозяний тріскт
Ледь прибиту росою пилюку улітку
Запріле листя і потовчені каштани
Бруньки і свіжу траву над теплотрасою

Їх березови і логзові мітли
Із держаками що списами спрямовані в небо
Теблички і написом "ходу нема"
Як щити що зауляють небезпеку
Квадратні шухлі для недопалків
Як атичні підносидля бісеру і фруктів

Їх помаранчева кольчуга змушує
Випадкового ранкового мандрівника покинутись
Із зовсім сезонного арсеналу
Беруться вертикальні сокири
Лапаті шухлі для снігу
І загострені чавунні дротики-ломи

Вони швидко підіймаються східцями
А птім чи не годину долають
Свій щоденний шлях назад - з Голгофи
І як льодовик чи лавина
Змітають униз використані сірники
Недопалки, бите скло і пачки чіпсів

В процесі дослідження області праці
Формуються задачі і методи
Для відколупування приліплени жуйок
Швидкісного протирання ліфта
Рівномірної дисперсії піскосуміші
Чи прорубуванні рівчаків у талому льоді

Вертаючись додому пополудні
Ці санітари квадратурного міста
Купляють батон, половинку чорного
Півкілограма гречки, пакет цукру
Грузинський чай, сто грамів тюльки
І засинаючи на бамбетлі пропускають
Час коли сутеніє: раніш чи пізніше
Не залежно від літньості чи зимовосі
Часу за яким цокає годинник
Із римськими цифролітерами у колі

Монотонний гуркіт тарілок
Хаотичне гримання підносів
Зовсім вже рідкий дзенькіт горняток
Що в порцелянові шматочки
Розлітаються від дотику
До керамічої плитки

Стоячи за довгим прилавком,
Перепрошую, узагальненою стійкою
Закладу студентського хачування
Вони з металевих квадратів
Викладують на кружальця тарілок гарнір
Або кружальця побілілих монет
Відпускають квадрати-ємності каси

Їм не потрібні унікальний парфюм
Бо пара від запрілих котлет
Афродизіяки смаженої цибулі
Тушкованої у другосортній олії
Капусти, картопі і інших інгридієнтів рагу
Утворюють ідомий небагатьом запах-код.

Вони виливають окріп у горнята
Щоб вийшов дивний чай а-ля Віра Коломієць:
"Окропу відро і заварки доволі
Ви не бкли у гнас на полі
Отже не знаєте справжнього чаю"

Ці жінки-коралі вправно курсують
Долаючи з підносамиу руці
І вологою сердючою шматкою з колгот
У іншій, на тій що ще лигився перстень
Барикади із порозкидуваних стільців
І забутих сумок та парасоль

Чепчик на попсутому від хімії
Посивілому часто синюватому волоссі
Тримається ніби керований божою силою
Він білим вітрилом коралика
Формою гондоли, свіжістю крохмалю
Утворює модифікований долею німб

Вони точні як китайські лучники
Бо вчасно чують особливий характерний
Гуркіт баняка, клацання мікрохвилівки
Що сповіщають про прихід вечора
Чути останні лемент із награною злістю
На студентів що вперто не йдуть геть

Вони виходять на дві
Вдихають парникове свіже повітря
Роблять впевнений видих
І йдуть готувати вечерю дітям..

Рано - вранці, на світанні
Сонечко співало,
Своїм співом променистим
Зорі колихало:
"Засинайте, мої любі,
Скоро Вам вставати,
Адже, знову прийде нічка,
Треба працювати."
Й засинали по - маленьку
Зірочки - сестрички.
І співало і вмивалось
Сонечко з кринички.
Вже по небі променистім
Сонечко мандрує,
І промінчики свої
Людям всім дарує.
"Прокидайтесь, мої любі, -
тепло так співає, -
Адже день прийшов новий!
Всіх земля вітає!"

Сумно на душі, холодно і лячно,
Погляну у вікно з надією в життя!
А там лиш пустота, голо все і мрачно!
І спогад про красу летить у забуття!

А як закрию очі, аби згадать по казку...
Про золото дерев, про листя оксамит.
Відразу все чудово! Життя фарбую в краску!
О, Боже, як я хочу цю зупинити мить!

А час летить, на крилах сподівання!
І дощ співає пісню.
Про що? Не знає й сам!
Як хочеться мені, щоб пісня називалася "Кохання"!
А крапельки дощу, щоб танцювали нам!

Я посміхнусь...
Стою сама в кімнаті.
А за вікном вже пізня осінь без надій!
І дощ іде, і час летить, а я сиджу в халаті,
Гадаючи про радість від нездійсненних мрій!

Тихо Дніпро несе свої сині води
В хвилях Сонце блищить наче зброя сталева
Вічно могутній і вічно тече.
Берегів обережно торкає,
Пестить хвиля піски та каміння.
Кораблі на долонях тримає
Наче мокре, холодне листя.
Вічно могутній і вічно тече.
Чи на кручах міста виростають
Чи стоять під водою села
Вічно могутній і вічно тече.
Оживе в карооких люстерках
Свою душу на мить побачить –
І несе свої води далі
Вічно могутній і вічно тече.

Узри в блосі спокійній на стіні,
що в крихті відмовляєш ти мені,
блоха ця кров'ю нашою живе:
твоя й моя у згоді в ній пливе.
Не скажеш, що її укус дрібний,
утрата цноти або гріх страшний.
Сповна упившись частками життів,
блоха розтане в темнім небутті,
цього нам не вдалося досягти.
На трьох союз, поглянь і зрозумій,
що майже одружились ми у ній,
що в ній подарувала доля нам
любові ложе і пресвітлий храм.
Мій подих щиглем обірвеш легким,
але помреш від власної руки,
а вбивство трьох - це, люба, гріх тяжкий.
Та ніготь став твій катом без жалю,
хоч розкажи мені, за що, молю,
спокутувала так блоха вину,
за крові краплю втрачену одну?
Та пристрасно мені шепочеш ти,
що я близький нарешті до мети,
не будь до домагань моїх глуха,
бо менше ти утратиш від гріха,
ніж випила розчавлена блоха.

Дерева вдяглись у пальто золоте!
І сонечко грає промінням!
Здається розквітло життя молоде,
І в землю пустило коріння.

Це пісня життя, що лльється з землі,
Це пісня осінньої казки.
Таночок веселий танцюють у сні
Листочки із жовтої краски!

Як добре і радісно всім на землі!
Життя все у кольорі сонця.
Й не хочеться думать, що вже не у сні,
Земля буде стукать в віконце

Плаче небо прохолодно й рясно,
Ось сльоза упала на щоку мені,
А душі чомусь так стало страшно,
Ніби бачу я себе у далині!

Я іду вся радісна й нещасна!
Не дивлюсь, а ні вперед,а ні назад,
Лише сукня літня та прекрасна
На мені одягнена на лад!

Я іду й нікого я не бачу,
Просто йду, іду сама в житті,
Не боюся, що свою я вдачу
Утоплю в своїй же самоті!

Я живу...Живу своїм життям!
Це життя моє і більш нікого!
Зачиняю двері в душі храм!
Зачиняю серце від чужого!

Я живу...Й так хороше мені!
Маю все, і волю, і надію!
Усмішку дарую я весні!
Віру маю! Всі здійсняю мрії!

Вмить прокинулась!
І ще одна сльоза!
Із щоки моєї впала на долоню!
Я стою на місці... а душа...
З розумом і серцем вже в погоні!

І біжу я десь в країну мрій...
Доганяючи себе в прекраснім тоні!
Хочу я впіймати образ свій,
І сльоза знов падає на скроні...

Майбутнє!Я тебе боюсь!
Боюсь я втратить свої мрії!
Закрию очі і молюсь
Аби жили в душі надії!

Надія жити і творити,
І віра в святість і красу!
Любов"ю хочу опивитись,
Їх трьох я в серці понесу!

І буду йти в житті я сміло!
Та все ж я думаю чомусь!
Аби не впасти десь уміло!
Майбутнє я тебе боюсь!

Болить душа...Так сильно!Боже, мій!
Так тяжко жити в світі!
Я й не знала...
Єдине що я хтіла - просто жить!
Та Доля мені інше розказала!

Ти повела мене далеко,
в інший світ!
Там не сміються діти і не має ласки!
Там не біжить від праці гіркий піт!
Й ніхто не заспіває наніч казки!

Ой, що ж робить?...
Я так люблю казки,
І пісню мамину про сонечко і квіти!
А там лише одні страшні куски...
Життя мого...І спогади про літо!

Там смерть живе, там холод і біда -
"Три вірні друга" нашого будення!
А ти, о рідна, Доле, молода,
Чому пішла шляхами сьогодення?

Я так хотіла бачити весну!
І очі мамині, що радістю налиті!
Я так любила бігать "на ходу",
І яблука любила "не помиті"!

Та час іде...
І Доля підроста...
Уже доросла, має вже "свій розум"!
Там чом ведеш у те брудне сміття
Ту дівчинку, на сонечко що схожа?

Поглянь вперед...
Ти бачиш мою руку?
Я віддаю тобі своє життя.
Лише з тобою хочу я ту муку,
Лише з тобою згідна на сміття.

Лише з тобою...
Та чи хочеш ти?
Чи підеш ти зі мною на край світу?
Чи будеш у сльозах моїх пливти?
Чи зможеш покорити в мені вітер?

Якщо впіймаєш і відпустиш мою волю,
І перетвориш мої сльози в сміх!
Якщо зумієш розділити мою долю,
На себе беручи солодкий гріх!
Я обіцяю, я клянусь всім світом!
Клянусь душею, небом, сонцем, всим!
Лише для тебе буду теплим літом!
Я буду жить тобою,більш ніким!

І певне знаю...
Що колись не скоро!Ні не скоро!
Коли, коханий, буде нам за сто!
А за плечима буде ціле море,
вдягнемось ми з тобою у пальто!
Візьму я твою руку, сильну, ніжну,
а ти до серця пригорнеш мене!
Й підемо ми з тобою не поспішно!
Кохання наше вічно не мене!

Холодний погляд вічності морозить
Шпанує нерви відчутя біди
Харон вже душі на той бік не возить
Або пливи або у брід іди.
Душа очищена вже сподівалась
Омито з тіла муки піт і бруд
А як колись все гарно починалось...
Та поряд з Цезарем живе у тобі Брут
Ножі заточено заховано в туніки
А ти ще тішишся що все так добре йде
Радієш бо життя- воно навіки
А листя вже жовтіє і паде
Чекають в колонаді тихі тіні
Чекають довго твій незмінний шлях -
Це їх робота - і вони не винні
А кров змивається не сохне на руках
Ти все ж біжиш ти впевнений що зранку
Наздоженеш оту манливу мить
Виходиш на поріг і падаєш на ганку
І тільки тиша у вухах дзвенить...

Як іронічний натяк,
Без табу
Черстві слова посипались потужньо.
На толерантні, витончені дні.
Скривилось сонце.
(Випрямилась мужньо).
І електрично спазмами взялась
Забруднена, утомлена незвичність.
(Ти посміхнулась).
Дибки піднялась
Похабно скривджена душевна
романтичність.

Осінь - сестричко!
Не ховай своє личко!
Дай мені напитись сльозоми дощу!
Хочу скуштувати урожай багатий,
Золотаве листя в косу заплету!

І підем з тобою ...
у чарівну казку.
Там де живе радість,щастя і любов.
Там я розфарбую все у жовту краску,
Мені не потрібна світу цього кров!

Будемо ми, Осінь, в казці разом жити!
Золото в волосся будем заплітать!
Одягатись будем у багаті шати!
Будемо співати й горечка не знать!

Нащо нам цей світ?!
Правда, сестро - осінь!
Нащо нам ці сльози, горе й чорна кров?
Нам же не потрібна сивина в волоссі!
Я боюся, Осінь, повертатись знов!

І заплаче Осінь холодом осіннім!
Закричу душею в прірву забуття!
Осінь, рідна сестро, нам нема спасіння!
Ти йдеш в нашу казку,
Я в чуже життя...

Частина 1
пане Грицю, знову прогулюєтеся,
пане Грицю, тягнете свою паличку
у лівій руці?
пане Грицю, а де ваша торба,
невже цьоця Франя забула її
вам налагодити?
а там завжди лежали свіжа
газета і два яблука.
а чи можна мені пройтися із вами,
хочу почути про батярування,
про Львів, якого я не застала,
про покоївку Люсю,
про Замарстинів і личаківських
фраєрів...

пане Грицю, чому нині не спішите
на вечерю?
цьоця Франя буде сваритись...

Я падаю вниз десь там на каміння
Я падаю вниз на хвилі
Чекаю миті свого падіння
Долаю численні милі

Я падаю вниз, а ти нагорі
Дивишся, як я зникаю
Та як ти посмів, та як ти посмів!
Штовхнути мене із краю

І дико чіпляюсь за виступи скелі
Що руки здирають до крові
Я наче одна посеред пустелі
Сама без надії і без любові

Я падаю вниз, а ти ще стоїш
Всміхаєшся щиро й безгрішно
Я не розумію чого ти мовчиш
Зроби щось поки ще не пізно

Ось переді мною з’явилась вода
Чорна, як твої очі
Червоною стане від крові вона
Цього як і ти вона хоче

Найгірше це нерозуміння
Не ті слова, не ті думки
Життя, неначе божевільня
В очах вже вибиті шибки

Згасаю з кожним днем, як свічка
І кров, неначе віск, стікає
На береги розбила річка
Ніхто нікого не кохає

Я думала, що все зумію
Та я не вмію бути кимось
Я вірила в любов й надію
Та все одно усе розбилось

Складаю цю мозаїку докупи
Та не знайду усіх шматків
Бо хто ж у мене серце купить?
Розсіяне навколо цих рядків

Заблукала у свідомості своїй
Ідеали заніс снігом буревій
І мовчанням я б хотіла стиль життя
Бути в ньому, але то була б не я

Якби кращими були мої слова
Якби знов відчути потяг до життя
Я хотіла б відділити почуття
Закричати вам, що то була не я

І брехня мене оповиває всю
Я не чую думку нічию
Я невдячна і глуха до співчуття
Я так хочу, щоби я була не я

Знемагаю від спраги
Хочу позбутись всіх
Послати їх робити свої справи
Самій упасти десь до твоїх ніг

До біса їх впевнені пики
Гидкі, невиразно-відкриті усмішки
Самою прагну залишитися навіки
Не бути вже прикутою до ліжка

Кохати як хочу
Вбивати як треба
Це суто жіноча
Кривава потреба

І ти як раніше
Повіриш безмірно у старість
Втомишся як завше
Зішлешся на млявість

Зайдеш неуважно
Та йди ти теж к бісу!
Якщо розібратись
Давно вже набридла звитяжна
Кохана твоя мармиза

Мені вже все рівно
До чорта безупинну шлю
Усіх хто зустрівся даремно
На моєму людському шляху

Хто мовив лиш слово
Або знайшов помилку
Коротка розмова
Без смерті і хованок

Ідіть всі у пекло
Нам скоро відкриються двері
Поки ще не смеркло
До поки не вмерли

Пекельний вогонь
Враз душі поглине в пориві
Гріхи і образи, як сон
Не будуть уже жахливі

Рахую до трьох
Три – він вже близько
Уже підбирає наші сліди
Два - він вже тут
Чиєсь напівлихо
Нам досі потрібно нести
Нарешті один – і надії всі марні
Простити не зможу
Я краще помру сама
У світі де гроші господар
Я завжди буду одна

Міфологічні велетні,
Як ситі хижаки
Закінчують дослідження під назвою "Людина".
Неординарні образи
Вербової нудьги
Поскиглюють заплакано, як змучена дитина.
Дзеркально відбивається
Колізія вагань
В напівпрозорі ромбики, як ритми розмаїті.
Між ніччю і свідомістю
Загострений психоз
Міфологічні велетні живуть в моєму світі.

тривожна ніч карпатська,
тягучі літні години
тривають роками
повільно нас затягують
в холодну тишу темряви:
"дурний кінець для нас",
нашіптують древні гори
і осипаються в прірви
камінцями бездушними:
" незбазгненна жорстока
втрата життя",
кричать пугачі в стіну
дощову і вітряну.

набий свою люльку діду,
послухай, може почуєш,
як гори плачуть по тобі,
волають,аж смішно:
"не смійся з гір",-
крикнув дід і осипав
попіл із люльки...

любитися серед сцени?
( звідки хтиві думки
у юній голівці?)
такий досвідчений,
ніжний, мабуть...
одружений, не помиляюсь?
але щось таке хвилююче
у вже трохи, геть трохи,
немолодому тілі,
що через кілька десятиліть
залишиться твоїм
примарним спогадом.
мовчання з криком
прикінці, а інші ви?

А той, молодий і непорочно
пристрасний, хвилюючий?
Чорноволосий і ніжно-білошкірий.
Безпосередньо щирий,
хриплий, дзвінкий? Такий...

...ти сидів і чекав
поки мої очі прийдуть поглянути в твої.
викурював цигарку за цикаркою,
відчуваючи як дим заповнює твою голову.
і у замислуватих піруєтах які він
викручував у твоїх думках
ти вимальовував собі мій образ.
мене не було.
але
я присутня в цим світі а отже
можу зараз з*явитися .
та я знову запізнююсь.
мимо проходить трамвай,
і рейки залишаються пустими.
червоні троянди
що вже годину
пестять своїми голівками твої ноги ї
міцно стиснули свої пелюстки одне до одного
ніби відчуваючи
що зараз вони будуть замітати
сліди трамваю на рейках.
ти встаєш, викидаєш останню цигарку з пачки
і красивим театральним жестом
кидаєш троянди на рейки....

...я вже годину спостерігаю за тобою.
ти мене не помічаєш,
отруюючи себе кожні 10 хвилин.
ти дійсно красивий.
я не знаю що я в тобі знайшла
бо вся твоя краса награна.
я знаю що ти мені зраджуватимеш.
та не духовно а фізично,
бо я буду робити теж саме.
ми будемо завжди морально разом,
але фізично в інших світах.
не назавжди.
просто треба дочекатися того часу,
коли ми виростемо, щоб бути разом.
я люблю тебе.
твої губи.
і твої очі.
Ні. мені наплювать на це.
я люблю тебе просто так.
бо ти класно цілуєшся.
якщо я ще трохи поспостерігаю
я можу кинутися тобі на шию
і сказати що
я тебе люблю....

.....троянди були підхоплені мною,
так і не доторкнувшись пелюстками рейок.
твій подих був перехоплений моїми губами,
так не вирвавшись на поверхню.
твій погляд був перехоплений моїм
так і не зупинившить на моєму декольте.
твоє життя було перехоплено моїм
як і було задумано в світовій системі.

„Ви знаєте, в домі тім є превелике горище –
Отам і грішила, а ви собі думали, де?
А сила нечиста, отой її чорний котище,
Пощезла кудись, що вже й гицель її не знайде.
А як її батько склинав при чесному народі!
А їй мов нічого – стоїть наче свічка пряма!
Така була горда, мовляв, приступитися годі,
Аж тут показалось, що сорому в неї нема.
Злягалася з бісом, від нього вродила дитину.
Застали сусіди – душила її у садку.
А був же хлопчисько! За неї пішов на бантину!
Подумати тільки, за фурію, лярву таку…”

У сизім тумані від башт повертаються стежі.
Далеко-далеко, лиш оклики чуть голосні.
І хтось промовля… так… суддя у червоній одежі…
А може, вже й справді молитися треба мені?..
Ці східці ведуть догори – а як в пекло спускаюсь.
Отак мені й треба: згубила невинне дитя…
Казали, відпустять, коли щиросердно покаюсь,
Та в тім-то й біда, що не хочу цього каяття!
Одна тільки думка пече, наче голка зашкурна:
Чи він пожаліє, чи, може, навіки забув?
О боже, не знаю, чи грішна, чи відьма, чи курва,
А знаю, що й досі люблю його, ким би не був!
Такий був ласкавий. І мова, неначе здалека.
Він старший на вигляд. Казав, йому тисяча літ…
Мені ще тоді відчувалась якась небезпека,
Коли проводжала і плакала біля воріт.
Ось кат розім’яв собі руки. Закинув уміло
Мішка з-за плечей. Вже сокиру готов занести.
І жаху не чую – щось інше мені наболіло.
Щось треба сказати. Хіба, якщо можеш, прости…

...А глупої ночі шмигнув попід браму закриту
І гірко ридав, роздираючи груди свої,
Старий Мефістофель, що знав про святу Маргариту
Ще менше, ніж знала юрба про чаклунство її.

- Хто Ви?
- За покликанням я - мандрівник.
- А за фахом?
- Пишу вірші лівою рукою.
Мелодійність - є мій керівник.
Молодість - приречина до бою.
- А чому?
- Наполегливість - девіз мого життя.
- Прошу?
- Безсловесність не люблю до сліз.
Не подобається щиро коли так...
Якби мовити...Коли "кота за хвіст".
- Ви про що?
- Про вічність почуттів. Ну а Ви?
- Про філіжанку кави...

"Любий, відріж мені крила -
Не хочу літати."
До крові губу прикусила,
Жахаючись втрати.
Байдужість в своїх іпостасях
Ніч загасила.
Архаїчне болюче кохання -
Дилема жіночої сили?

Аеровокзали. Забуття.
Сон. Обірвані в гнітючі непритомності
Кучугури слів.
І відчуття сизої затертої бездомності.
Землетруси пам*яті.
Буття. Як інстинкт розфокусована причина.
А пейзаж вчорашній
Нагадав сонцем не обпалену шипшину.

Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?
Хто вам сказав, що на вітру слова?
Чи може я не в змозі сказать слово?
А може б розібралися хоча?


Чи я сказала слово недоречне?
А чи погане мовила в ваш бік?
Я лиш в кімнаті сиділа безпечно,
А ви ходили біля моїх стін.


Чи я слабка? Чи я корюся долі?
Корилася вам всі мої роки?
Як заперечення почули в моїй мові,
То щось збентежилось у вашій злій душі.


Душа та є, чи вже її немає?
Чи ви проспали решти своїх душ?
Ваші серця бар’єри не долають,
Змирилися ви з опущенням рук.

_____________________________
11,03,2006

Хіба винна вода, що тече,
А жінка, що закохується?
Хіба винне Сонце, що світить,
А молодята, що цілуються?
Хіба винна земля, що дозволяє торкатися себе
І зерна, що ростуть?
Хіба винне немовля, що плаче,
А старшеньке, що скаче?
Хіба винен світ, що він світ,
А темрява, що вона темрява?
Хіба ти винен, що я чекаю іншого?

Не прокидайся так голосно,
Бо я не встигаю виринати зі своїх снів.
Я неначе вітрильник, під яким щезають хвилі.
Не прокидайся так голосно і так рано,
Бо я не маю молитви на ту мить і не маю справи.
Від твого пробудження тікають мої світи і мої світанки.
Не прокидайся так голосно і так сумно,
Бо коли ти сумуєшь, чи гніваєшься
Мені хочеться вмерти, а мої бажання здійснюються.
Краще прокинься у моєму сні,
Щоб я подарувала тобі блакитне сонце.
Бо все, що маю – то сон
Не прокидайся так голосно…

Подаруй мені втечу у темінь і ніч за вікном,
Коли дощ за капотом і колеса неначе скажені.
Щоб над мокрим асфальтом ми летіли незнамо куди
Всі сліпучі вогні нам назустріч, як постріл в обличчя.
Подаруй мені втечу у темінь і ніч за вікном.
Ліву руку свою, я тобі покладу на коліно
І сміятимусь в голос на кожнім крутім віражі.

Подаруй мені втечу в кохання, у спалахи мрій.
Рух з вогнями назустріч, що летять наче постріл в обличчя
Я забуду про все, ти пізнаєш моє забуття.
Тільки темінь і ніч
Тільки темінь і ніч
Тільки темінь...