ДО
хтось приносить нам воду -
каже, вам треба води
бо кожисті ящери літа
зачуяли ваші сліди
в піддашші залопотіли
кігтистим пахким теплом
повипинались надії
крихти під спільним столом
воду в брудному глеку
ставте на спільний стіл
будем вітати літо
ящерів рвати з тіл
розквецювати травою
обличчя і животи
гоїти ями між ребер
туди садовити квітки
грати на власні кості
падати в ніч навзнак
спека росте крізь очі
ящери вже в горах

ЯНГОЛИ-ЯНГОЛИ
приносить мені квіти
повітряним міря кроком
вінками сплітає гілля
пахне свіжим покосом
цілує мене у шию
за руку веде по полю
дЕ за краєм волошок
веселка сплива за водою
він робить із мене груші
двох бджіл запускає в небо
я за ним у похід рушу
він знає куди нам треба
розпорошена нитка шляху
м'яко стеле під ноги босі
він мене на порозі стріне
і промінчик вплете у коси

Постріл глухий самогубця, грім барабанів при страті,
Хрускіт меча, що зламався, доки закінчився бій,
Хрест на стіні у кімнаті: Бог, що за нас не розп’ятий:
Ось моє щире кохання, біль потамований мій.

- Кажеш, що любиш? Не вірю! Я наче бранка у тебе,
Руки – гарячі кайдани, душать обійми мене,
Порами тіла вдихаю сірий полин твого неба,
Товчене скло твого сонця, степ, де і тінь не майне.

- Губи закушу до крові. Води зі скелі, з полону,
Костур пророка, мов доля, - сила старечих рамен.
Тореадор в позолоті дражниться сонцем червоним,
Б’є в чорну бичачу шкуру твого волосся, Кармен.

Світ без тебе...
І я ніколи не звільнюсь
Очі в стелю
Боюсь...

Можливо ти живеш
Можливо вже не вийти з цих квартир
І знову день без меж
І я кидаю в море якір свій
Цей голос не в мені
І павутиння на моїх віршах
Я оживу в тобі
Неначе божевільний-вільний птах
А стіни як завжди
Наповнюють знадвору горизонт
Мені би не піти
Отож я залишаюся за двох
І може ти знайдеш
Фіалку у моїх-твоїх ЖЖ
І знову як завжди
Але...

Цей світ без тебе...
Тож я ніколи не звільнюсь
І очі знову в стелю
Без тебе я боюсь

Коли свічка горить у тремтінні,
Коли руки сполохано прагнуть,
Коли ноги пускають коріння
Коли так недолеко до раю,
І коли до обіймів ще вічність
Довжиною у крок, навіть менше,
І коли вже стає навіть смішно
Ми сахаємось ніби вперше.
І коли вже зовсім несила
Залишатися разом, поряд
Ми втікаємо що є сили
Хтось у себе, а хтось у зорі.
Коли свічка горить в тремтінні
І романтика б’є із чаші
Розуміємо: надто пізно,
Вже далеко наш потяг щастя.

Перестиглими гронами сльози
Опадають із чорних віт.
Розчарування наддоза.
Перемучений болем світ.

Перестиглі слова у мовчанні
Нотами – на папір.
І зачаття в самотній спальні
Сотні маленьких лір.

Перестиглими гронами...
Боже,
Ахроматичний світ
Затуляють прозорі сльози,
Приростаючи до повік.

Чи бачили ви ніч на морі?
Вдихали цей солоний аромат,
Рахуючи у небі ясні зорі,
Стрічаючи маленьких чаєнят?
Як це приємно уночі над морем
Дивитись вдаль і слухати прибій.
Віддатись водам, попрощатись з горем,
Відчути спокій у душі своїй.
Лягти приємно поблизу глибин,
Нехай вода попестить ніжно тіло,
Русалки заспівають міфи дивні,
А бог Нептун все зачарує сміло.
Можливо, вас медуза полоскоче,
Поблизу мушля вмоститься, послухать казку,
А дужий вітер вперто так захоче
В обличчя дмухать – дарувати ласку.
Як це приємно уночі над морем!
Сліди малюючи, іти по узбережжю.
Дозволити це змити все прибою
І знову малювати обережно.
Торкнутися очима зір яскравих,
І скинути їх поглядом додолу,
Збирати жадібно, мов перли та корали,
Йдучи все далі у відкрите море.
І закрутитися в спіралі хвиль солоних.
Затанцювати і забути горе.
Вдихнути аромат вітрів невтомних.
Яка ж прекрасна ніченька над морем!

Все тіло, безмірно красиве,
Покрили страшні чиряки.
Становище серця – жахливе,
З'їдають його черв'яки.
Хвороба дурною ходою
Поглиблює горе, біду…
Де ж ліки і що з головою?
У бруді лежать без ладу!
Хто нашу красу порятує?
Та де ж ти, цілющий вогонь?
А, може, тебе й не існує,
Брехня ти, безчестя чи сон?
Вмирає краса без надії,
Хвороби примножують біль…
Клопи, павуки, кроти, змії…
Рвуть немічне тіло навпіл.
Найкращі за тебе вмирали
Протягом безліч віків.
В боях смолоскипом згорали,
Святинею прапор горів…
Ой, де ж та велика ідея?
Настала пора нечистот…
В стражданнях згасає лілея
І весь український народ.

А без неба буває страшно.
Парадоксами причаїлись
Одинокі берези щастя
І самотні пейзажі вулиць.
Чорний кіт - негатив жахіття
Підморгне і щось муркне тиші.
А без неба буває вітер
Що у стони небесні дише
Перегарами недопалів
Захлинають цей світ тумани
Моє небо внизу підвалів
Забинтовує сонцю рани
Підлих поглядів окулярних
Гострих поглядів несердечних
А без неба бувають хмари
Такі сірі і недоречні.

То Ви казали шось про правила?
Я не чую Вас:)
Надто вже голосно Ви звикли кричати
Весь час - мені на вушко
Так от: Я тепер не чую крику
А Ви ж намагались мене попередити
Не йти проти вас
Не вистромлюватись з-під гребінця
Та ваші закони застарілили з вами
Ви казали, що свобода в'бє мене
І що без Ваших правил буде анархія,
Що зжере мене
А я всеж спробую
Тож сподіваюсь Вам сподабається
Це моє САМОгубство

Сказати «вернись» в півдорозі
До шепоту слова «ніколи».
Сказати «на мить», а «не можу»
Залишим на завтра, на потім,

Змовчати про ночі в дурмані,
Ціловані кимось іншим.
Сказати «в нас є тільки зараз,
А завтра вже буде запізно».

Забути про гордість, про сльози,
Віддатись гріху що є сили.
Так людям любити не можна,
Бо в них прорізаються крила.

І коли вже не можеться плакати,
І коли вже втомилось боліти.
Залишається далі гарбати
Й лиш самотньо по ночах вити,

Вити стінам одвічну втому,
Залишатись віч-на-віч з ними.
Я – приблуда, не маю дому.
Все, що є – це холодні стіни.

Я бачу двері. За дверима світло.
А тут не так і зовсім все не те.
А за дверима двері. Потім вікна
І щось святе, доторкано-святе.

Пелюстки вуст цілують нічну спрагу.
Павуки снів зіткали тишину.
Ти йдеш по лезі, як по краю даху,
Як по містку зі світу цього й сну.

Мережиш біль і кров п’єш стаканами,
Не віриш в смерть, її просто нема,
Ти бачиш двері, зашиваєш рани
І навіть вже забула, що жива...

Люстра гаряча й байдужа.
Вечір, що зветься вже ніч.
Кави підстиглої кружка
Й холодно-сердечне так-тік.

Очі будинків закрились
Зашторені почуття,
А в серці мені залишилась
Купа чужого сміття.

Люстра розсмажила спогади,
Руки шукають вина.
Серце скотилося сходами,
Розбилося й більше нема.

Все чітко іде по сценарію.
Вечір. Самотність. Вино.
Я вкинута в світу акваріум,
Дайте води! Хоч на дно!
11, 09, 01р,Б,

Карусель мовчанки.
Півжиття пройшло ніби півхвилини.
Почекаю до ранку.
Вип’ю з ночі сон із полину.

Почекаю до завтра.
Вип’ю келих слова із пісні.
Захлинуся вогнем
В залитому водою місті.

Карусель мовчання.
Крутить голос у півзвучанні...
10. 09. 01р. б.

Задивлялися у стелю, міркували дивні згоди
Очі кисло зеленіли, загаси їх соди,соди
Ніби поруч, так далеко, міліметри між долоней
Квіти в твоєму волоссі, ніби я, також в полоні
Тільки бігти з підвіконня…

Бігти у чвал, шаленіти за тобою

Цілували кожний інше, ніч приходить перші ліпші
Тонемо в мережах тіней надзірково захворівши
Тільки бігти з підвіконня, на підлогу, засинати
Були ми кімнатні квіти, так хотіли губи мати

Задивлялися у стелю, мріяли щоб губи мати
Ніби поруч так далеко, надзірково засинати

Не дістати, ніби дотик
Алкоголю з головою
Стежки снів – важкий наркотик
В поєднанні із тобою
Сподівання на сюжети
Увірватися з думками
До твоїх очей-газети
Скануватись сторінками

Зранку зле, напевно кава
Абонентка недосяжна
Хто сьогодні нецікаво
І хто завтра переважно
Не дістать тебе на дотик
Алкоголем з головою
Тільки стежки снів наркотик
В поєднанні із тобою

Каміньу формі серця
Холодне в моїй долоні
"Кохана, ти хочеш щастя?"
"Коханий, ти хочеш волі?"
Небо у формі болю
Застрягло в очах назавжди
"Кохана, ми для любові."
"Коханий, боюся зради."
Дерева у стилі Осінь
Закінчується найкраще
"Кохана для нас весь простір."
"Коханий, а де тут щастя?"
Чекання в душі завмерли
Надія у стилі Зранена
В коханого в грудях б’ється
Серце у формі каменя.

Ми народились під знаком чужим
як не старались, та сльози - це дим
біла стіна від вогню недалека
він підіймається з самого пекла

Чорні душі у його руках
він Люцифер – його влада, лиш страх
володар всього, що маєте ви
не намагайтесь, бо ви не живі

від нього тікати сенсу нема
твоя свідомість - вже не твоя
він не дожене, ти сам повернешся
та милосердя все одно не діждешся

Біль його тиха, діюча сила
День, як завіса, бо ніч так жахлива
кров його напій, вогонь його суть
вас вірні слуги до нього несуть

Сяйвом облитий, що лине з небес
Від Нього він втік, як зраджений пес
чорний як порох, червоний від люті
і досі вважає, що ви його, люди

Гордий, красивий, та лихо в очах
він Люцифер, його влада лиш страх
усмішка - мітка вашої смерті
як не старайтесь, та ви лише жертви

Сріблом покрита його душа
ще не мертва, та вже не жива
тінь могутності на його чолі
не намагайтесь, бо ви не живі

Пильно подивиться, прямо в зіниці
посадить у темряву своєї колісниці
і повезе в саме серце пекла
він Люцифер, і я навік його жертва

квіти в саду засихають,
не розквітаючи. липень
надто жаркий. альбіноні
спеку полегшує щемно.
згадую море минуле -
хочу його оповісти
ясі. від мушлі до неба:
церква з червоної цегли,
голос, міцніший за камінь,
запах домашнього хліба.
а за плечима чекання
шлюбу, обітниць, дитини,
і кришталевого дзвону
в київськім небі осінім.

люлі, іваночко, люлі
всі колискові правдиві,
а королі мавританські
коней ведуть напувати
в спеку липневої ночі

Мій дім Вас не любив.
Ні, він не бив чашок,
Що Ви стискали в пальцях, мов навіки,
І не дзвенів шибками, коли, шок
Од Ваших слів долаючи, повіки
Здригалися - мої, не чхав дверцями шаф,
Не підкладав Вам на підніжку килим, -
Мій дім був жінкою, як я й моя душа, -
А значить, знав, що треба бути милим.
І все-таки мій дім Вас не любив!
Я остаточно взнала це по тому,
Як Вам всміхнулась, осміхом слабим, -
І враз відчула, що не маю дому.

Все те, що тихо стало снами
Чи звуками пісень моїх
(І найсумнішими із них),
Незримо тане поміж нами.
А щастя привидом не ходить,
Реальну набуває суть.
І ми – не ми, і нас несуть
По колу дивні хороводи…

Переклав Дмитро Дроздовський

Ворон

через біле сліпе
крижане і блакитне світло
що навколо птаха
посилає одиничні нотки
освітлено лунають
світові опали
вони вдаряють
безпечно довкруж
стрибають у траву
і падаючи
вони не піднімаються
хочуть прорватися
не розбиваються
скляне повітря
це певно чорний дрізд
а не ворон
ворон же там
де він завжди
вдивляючись в ці
дні
із тихого роялю
і кігтики дряпають по дереву
птаха шаркає
перевдягнутися хоче
великими пальцями вчепилась
за стовбур дерева
і хитанням голови
ставить запитання



Більше ніж спомин

Я не мара, поклади
свою руку ти на груди
і відчуй мій живчик, час
крізь мене іде, і я
сплачую рахунок і вибираю
далі жити. Речі, що у нас
у коробках більше не можуть
роздивлятись вгору, вниз, рухатись.
Із закутків
вони кличуть, тонкі ниті
того, як один жир кохається
у їжі. А я збережена
не буду проти посухи;
зернь до зерні я все саджатиму у
саду і рухатимусь далі.

Це не луна
колись почутого звучання
у повен місяць, от дикун. Темне
стрімголове серце
іде крізь ліс до пломенів
від сонці. Жисть переможено,
коли прокинувся від сну душі.
Мене не змусять
бути служницею твоїх думок, відчуй
мою плоть, я солодка; кров
переливає крізь поріз
глибоко в кістку. Я не
шепчу на вітрі, ні,
я так із язиком говорю, і плачу
ридма, і кричу на камінь.

Я тримаюсь подалі від тебе
і відчуваю тепло, ця форма
має свій смак, тяжка на дотик,
ні полюванню; очі сміються
і плачуть, дивляться. Стискання;
відбиток твоїх рук
позначився на шкірі. Ти
не можеш випрасувати хати
цілком, навколо, повністю,
тож ти затям;
я справжня. Наші чуття
показують чи брешуть
в словах померлих. Я
не буду тебе тримати більше, тільки
тіні не відійдуть.


У пошуках весни

Пригадую, ішла униз
я довго по долині сніжній,
там, під побитим снігом, вліз
німий холодний локон тиші.

І очі, знаю добре путь
униз я до скляної річки,
шумить комиш на незабудь,
сріблястий, світиться мов свічка.

Мороз вдаряє в кісточки
я голі пальці розтираю,
стікають сніжні річечки,
вже не відлигу так чекаю.



Разом

Коли усі слова зібрались в грудях,
що ж, понесу їх обіруч до саду.
Там їх сховаєм й поспішим назад.

Хрестом те місце не помітим
трава зросте і вкриє все. Ніхто
не здогадається ніколи, що там.

І ми забудем, кілька футів від нас
лежать слова, що ми колись сказали. Тиша
засне між нами, непорушна вся.

Але в прийдешнім прийде хтось
і розкопає ту місцевість,
щоб сад сплекати, схованка злетить

зі слів усіх, промовлених раніше.



Ізі Стріт

Я іду собі по Ізі Стріт*
поряд дві дитини, пачка валіуму
двері із подвійним замком
сплять на підлозі
й чекають, як усе це повернеться.
— знову звуки твоєї ходи
і жахливі речі, які ти сказав,
рипання дверне, удар
кулака по моїм обличчю, твої ступні.
Ти сказав, я зробив це з метою
— крові.
Ти сказав, у тебе лише один шлях
— померти. Прокинься.
я чую кожен зойк,
що вривається в холод, як піт,
чую монотонний звук
На моїх ногах.
Я перевіряю кожне вікно, кожні двері,
підлогу під ліжком,
звісно, ти маєш бути там,
чекаючи, коли засну.
Ти сказав, я хотіла легке життя,
не змогла бути твоєю дружиною.
повертатися до пакетику валіуму —
це життя, а тепер
я прокинусь на Ізі Стріт.



Чаклунство

Нічого
не роби,
крім кохання,
і кохання створить
тебе.


Готичне?

Якщо відчиниш ти ці двері
побачиш образ в них кривавий:
хоробрий рицар із давнúни.

Не відчиняй, ти саботуєш
втікаєш до дівиць, бентежний,
щоб у масажі їх історій

сформовувать безформну правду.
Той світ — великі вигадкú,
гобленів, демонів, це доказ.

Метафора — то ключ поетів
у світ зачинений. Святий Георгій
Не зміг принцеси все ж звільнити,

вона поглинута. Її погинув Він. Жага,
бажання. Дракон жадав її, і зойк,
у ній приспалий, їй належить.

переклав Дмитро Дроздовський

Paisley J. Alien Crop. —
Edinburgh: Chapman Publishing, 2006.



Переселення

Поклали ноги в ґрунт, углиб землі
людей немає.
Кістки жінок прадавніх... чути хрускіт,
сухі й крихкі, під нашими ногами.
Це переселення хвилює душі
і хочемо зібрати кості разом,
і сваримося з сестрами з дрібниць.
Лишили врешті все.
Стерв’ятин крик укрив червоне небо
і хоче впасти в нас. Оаза мрій,
міраж тепла й надії
нам не дає упасти в дикий розпач,
ми повні духом, в розпачі з бажанням.
І в небі щось вогненно так горить,
там білі прибиральники сміття
в костюмах чорних тіло все
і каркання несе єретикам ,
травестію природи.
Ворони нас почули, хоч сліпі,
летять на здобич часу, очі з крові
у небі, ідемо по кроку в крок, пустеля,
спрага навіть у ногах;
ми мрійники оази,
де є самотній чоловік і жінка разом.


Падіння

немов боги, він думає, вдягається,
його краса тонка, мов шкіра, це аура
зі світла, наче з примхи.
Але і він іде у гурт гріхів,
на ньому слід землі, він показник.
Якби, якби він знав.
Його слова являють нам
цнотливість, що наче рани в тілі,
немає різниці, у крої чи ні, цей гріх
є наміром, і світлу не ввійти.
Він їсть кістки, іде крізь плоть.
Й у його ліжку він з ним також
— чоловіки не дефілюють. Боги це ми, ми є.
Цнотливі й зі знанням про гріх. У мирі.


Дика вишня

Це дівчина з обличчям сходу іде в наш сад навесні,
шукає прощення, і щічку свою підставляє
під руку старого й упертого віку.
Узимку все злилась на прірву,
тепер же, безсила, всю ніжність дає темнуватому сонцю.
Ті чорнії очі, в них серця печаль,
кохання шаленого шал,
це хвороба із мрій, Він мужньо тримає її,
а вона несеться в повітрі, легка, наче світло.
Вона — то вінець. Аж допоки із трону
на камінь не скинув її, і плаче в бур’яні зеленім
у хащах зелених тіней вже розтала навік.
А осінь, ренегат, роздягає його, він вже голий,
без вбрань, він стоїть, її спадок
артритне тіло в рубцях, із яких зерна крові.


Багаття

Розбурхує листя
в купі осіннього золота,
світло-коричневе, блідо-жовтасте,
огненна іржа.
Він мовчить,
але ми можемо доторкатися,
і якщо я говорю,
він не чує, не хоче.
Я хочу. Він ні.

Я збираю собі яблука.
За дверима, роздмухує огнь,
спихне полум’я,
що було зелене й весняне,
лиш попіл тепер.
Він чоловік дружини,
а я ні.
І ще, сама собі я заробляю,
щось дивне роблячи
с словах.

І в димовій завісі, наче привид,
жінки чужі з минулого мого,
що не змінилось.
Чую я тепло, я чую,
починаю вже горіти.


Сезонне сонцестояння

Я подарую тобі зиму,
гарячим подихом фрагментів,
тяжку, мов то мороз чи лід,
і заковтну у млу морозну,
всю правду криги. Ти у зброї
з вогнем мене ти пожираєш,
твій страх від холоду в мені.

Я подарую тобі весну
солодку страшно, її листя,
їх ти спали, на язиці
залиш бажання поцілунку,
і кров здіймається по венах,
свободи вени. О кохання,
ми змелю в зелень вберемо.

Я подарую тобі літо
все з теплоти, з мого кохання
у тім теплі моїм щоденнім
ти будеш мій. І у піску
ми час зупинимо, скоротим,
покладемо у скло. І завтра
буде теперішнім навік.

Я подарую тобі осінь
таку свавільну і таку,
що завше тягне в ліжко пломінь,
ось дощ рясний, ти у пальті,
щоб нову шкіру відростити.
таку чудову, мов вода,
тож поки що є час поспати.

купаюсь у днях та боюсь потонути
так буває коли на горизонті бачу зірку
чи тінь від сонця
заховай мене у вечір
він є невідомість
перерва мж тим що є і ти що буде
залиш мене жити серед поля дорожних знаків
і вкажи на вихід
заміноване серце лічить секунди
до великої вистави
мільярдний крок старого ліліпута
перешіптувались актори
вже готували змову
та я повертаюсь у море
побачу зірку
втону
і буду жити
на дні чийогось острова

Сто літ вже йде Війна
Вже Гетьмана нема
Живого, п*ять десятків років,
Кривавий несе слід
Шабель наших політ.
А до Свободи,може,
Кілька кроків.
А я-
У душному гамаку
Ніс Тебе по ярмарку,
Врода вся на видоку
(Може хтось і купить).
Дурень.
Вірив,що краса,
Хрест святий і небеса
Будуть запорукой,
Долі з кимось вкупі.
Та чуба вкрила сивина,
А її,як не було,
Так і нема.

Намалювавсь пан Лях.
За безцінь хотів взять,
Та не віддав я.
Він шаблею лякав,
Йому я показав,
Що таке шабля.
Він Хлопом називав-
Я промовчав.
Він Золотим манив,
Та я був впертий.
Бо вже не вперше:
Кричить він «Унія»,
Невитриманий Лях.
А сам в мої краї наведеть шляхт.
Наук різних навчить,
Та по своїму хрестить.
Та,по Своєму Хрестить.

Бо йому,
Що Козак,що Кріпак-
Все-Бидло.
Під іїзуїтський ковпак-
Все-Кривда.

За добре і за зле-
Віддав йому я дяку,
Та України-не продав поляку.

Ізнов:
У душному гамаку
Ніс Її по ярмарку.
Врода вся на видоку-
Може хтось і купить…
Дурень вірив,що Краса,
Хрест святий і Небеса,
Стануть запорукой.
Долі з кимось вкупі.
Та чуба вкрила сивина,
А її,як не було-так і нема.


І ось до зброї клич.
Чи хлоп,а чи панич.
Щоб боронити землю та ідею спраглу
Позабудь про сани.
І навіть дітлахи козакували.
Та мало сил.
Та обмаль сил.
Богдан послав послів у Крим.
Та,що Орда?.
Що та Орда-
Їм,злодіям,аби Ясир!
А тут Цар прислав Бутурліна.
Тут цар прислав Бутурліна.
Ми в Переяславі всі шапки вверх-
«Х-в-а-а-а-а-а-л-а!»,
Тай тут не обійшлось без чвар.
Бо бачив в мені Смерда чи Раба,
Ясновельможний брат,Російський цар.
(Петро послав копать канави та тесать каміння),
Щоб вин7ищить козацькеє коріння.

І знов-
У душному гамаку
Ніс Тебе по ярмарку.
Врода вся на видоку.
(Може хтось і купить).
Дурень вірив.що краса,
Хрест святий і небеса
Стануть запорукою.
Долі з кимось вкупі.
Та чуба вкрила сивина,
А її ,як не було –так і нема…

Ось кобза,ось сума.
Ось Воля!!!Та сліпа…
Та Слово є від серця,
Не будь байдужим,слухай,Сину!
-Родився в панській Польщі.
-Ріс вільним Козаком.
-А помирати що ж,в Малоросії?
Та вірю-через сотні літ.
Збудуєш на своїй Землі,
І як належне прийме це сусід.
Збудуєш,сину,ти жаданну Волю!

Бо я!...
У душному гамаку
Ніс її по ярмарку,
Врода вся на видоку.
Може,хтось і купить…

Кожен помиляється
По своєму.
Молює в мозоку
Сусіда.
День.
Мусить мати якусь Дорогу.
Поки по Землі Йде.

Від чого це залежить.-
Від будови Зрачка.
Кольору Ока.
Групи Крові.
Швидкості її кровообігу.
Росту,Об*єму чи Ваги тіла.
Ширини Кроку.
Зношеності Черевиків
І Піджака.
Якості цигаркового тютюну.
Та-

Кожен рве свій Вузол серця.
Ніби з Заплющеними очима.
І,навіть, не важливо
Міцна чи Немічна рука.
Наскільки Профі,
І в якій галузі.
Суспільної спроби
Пошуку Логіки.
Та Здорового глузду.
Читав»Новий Завіт»
Чи «…Заратустру».
Жнеш Сонячну Енергію
З Колосу.
Чи Бурьонченого вім*я.
Пролетарствуєш біля станка.

Всякий бачить.
Тільки Такк.
Як може тільки він.
І в цьому його Спасіння.
Чи прокляття.
Нам не знати…

Ми маєм якось Жити.
Бо кожен з нас,
Як колос жита
Прив*язаний за Час.
І суть не в Старій Філософії
Чи Новій.
Дві Тищі Літ
Підбитим Птахом
Б*ється Слово.
В Людських Серцях.

Маленька мурашка
Дрібочить ніжками.
Ти дивишся на неї
З небес свого ліжка.
Питаєш себе-
Чому,
Тебе піднято так зависоко.
Але!
Коли ти ступаєщ
Крок,
То ви вже з нею-
Брати.
І,навіть вона-Бог.
Тому що,
Мурашка
Знає
Куди
Іти.
А ти…
Ступивши крок,
Ще навіть не відаєш
Куди зібрався йти.

Кожен по своєму
Бог.

Коли ти питаєш мене
Чому все не так
То я-мовчу…
Сказати тобі,що все мине-
Лише миттєвість правди.
Дивись!
Випав перший сніг.
Він покрив усе-
Інаші поразки,
І наш успіх.
І він нам несе
Якийсь Лік.
І ліпить.
І ліпить.
І ліпить.
Його
На віконому склі,
На тлі,
На дерева.
На всій Землі.
Дивись!
Сніжинка спинилась
Тобі на вії.-
Це Лист Тобі-
Від Бога!
Вона розтанула
Від твого Тепла Крові.
І Ти не знала,
Що Ти
Прийняла його
Й Прочитала.

Поезія-
Розіп*ята Істина,
В Терновому Вінці.
Стан Поєта-
Біль.
Від 3-х Гвіздців.
До 33-х
і За…
Не треба Віршів…
Пали свій
Сигнальний Вогонь.
Скільки хватить
Противу-
Проти-
За.
І все,що б я зараз
Отут не сказав.
Лиш Спроба.
Знайти Логарифм Слова.
І якщо мій Пульс-
Тіла Дух,Молекула Всесвіту.
І якщо Слово-Істина життя на Землі.
А Я,-як і всі тут-
Давно вже
Живий Труп.
То що ж Суттєво?
Важно.
Йти Бройовим Маршем
Вногу до Кривавого Фаршу?
А куди ж Істинна?
А куди ж Істинна Поезія?
А кудиж Мій Стан Поєта…

Зі спрагою Правди-вмирає Істина.
Так рас учили Ті,
Що Нібито знали Великих.
Що нібито Великі так саме Віщали.
Тим,що Нібито знали Великих.
Та нам Збрехали!
До нас донесли лиш частину Правила.
Бо саме Великі казали
ЗІ СПРАГОЮ ПРАВДИ –ВМИРАЄ ІСТИНА,
ТА ІСТИНА-Є СПРАГА ПРАВДИ!
І Істинно за Правду вмирали Великі.

В цьому Місті-все на місці.
Тихий скверик.Білий дім.
Ряд кіосків,є вже церква,є вже костьол.
Мер у кріслі,діти в яслях,
І у дошки вчителі.
В цьому Місті-все на місці,
І у Місті-Осінь.

А Місто б*ється за життя,
Творячи чиюсь волю.
І в цьому проклятті буття
Воно ще вірить в Бога.
І є ще я…
Я йду по Місту,
Курю «Політ» чи «Вінстон».
І що мені до Міста,
І що до мене Місту.
І у Місті-Осінь.

В цьому Місті-все на місці.
Пролетарій у станка,
П*ять днів в тиждень з Планом
Б*ється досі.
І Барижне свято,-непочатий край роботи.
А в ввечері-телесеанс.
Хочеш Сігал,хочеш Шварц.
(а Шварц, так заходить
під вареники і квас).
І в цьому Місті-все на місці.
І у місті-осінь.

В цьому Місті-все на місці.
Ресторани і кафе.
І на пиво можна літом чи зимою.
Банки є,РАПО,Соцбез.
Налогова інспекція-ого яка.
Театр скудніє,скудніють школи.
Але в цьому Місті-все на місці,
І у місті-осінь.

А Місто б*ється за життя,
Творячи чиюсь волю.
І в цьому проклятті буття
Воно ще має Бога.
І є ще я…
Я йду по Місту,
Курю «Політ» чи «Вінстон».
І що мені до Міста,
І що до мене Місту.
І у Місті-Осінь.

В цьому Місті-все на місці.
Вождь у кепочці,в умах,
З постаменту соглядає досі.
Подає нам явний знак:
В кармані-дуля,а так-кулак.
(І такі верной дорогой
Ідьоте,товаріщі).
Та в цьому Місті-все на місці.
І у місті-осінь.

А Місто має депутатів,
У самій Верховній Раді.
Але,що там хочуть нам сказати,
Дуже важко розібрати.
І,якщо добре вслухатись,то,здається,
Що там хочуть всіх послати.
Але нам не привикати.
Ми їм цього не казали,
Але,ми давно вже їх послали.
І тому повиживали.
Отже,
В цьому Місті-все на місці.
І у місті-осінь.

А Місто б*ється за життя,
Творячи чиюсь волю.
Є в Міста воля до життя,
Бо є ще воля в Бога.
І є ще я…
Я йду по Місту,
Курю «Політ» чи «Вінстон».
І що мені до Міста,
І що до мене Місту.
А у Місті-Осінь.

Забуваючи сни про Майбутнє.
Задуваючи свічку Будня.
Ти очима шукаєш Птаха.
В Піднебессях своїх-
Бідолаха.
Ти розколюєш день навпіл,
До-Падіння,та після-Свято.
То повз тебе пройшла Посвята.
То тобі заспівав Третій півень
Пісню Ліні,пісню Страху.

Вже не Хочеш,не Відаєш-
Знаєш.
Там де був,вже тепер не Буваєш.
Ані в Гостях,ні ані Повз.
Що тепер,Пане «Гов».


Цей Світ присадили на Шоу.
Старечі Старці.
А що ім…(страхом_)

А Ти от одягнутий в Чорне.
Під Час набиваєш ногу.
Біжиш,шкутильгаєш,скачеш-
І що Третім оком ти бачиш…

Що.
Цей Світ присадили на Шоу.
Старечі Старці.
А що ім…(шепотом і страхом)

Ти все вже зробив,що міг.
Упав в Епохальний Гріх.
У руки брав Слово-Батіг.
І бив,бив.БИВ!
Десь у Бік.
Поки зрозумів…

Що.
Цей Світ присадили на Шоу.
Старечі Старці.
А що ім…(гірко)

Їм вже не Шукати-Мати.
Їм вже не Творити-Мати.
І Вірити-наче Знати.
Любити-немов Хоронити.
І ссати,і ссати,і Ссати.
На грудях Землі,у Немовляти.
Хліб-Молоко випасати.
В Трикутнику Зеленої Злості-
Чумацькі шляхи-Ховати.

Цей Світ присадили на Шоу.
Старечі Старці.
А що ім…(криком)

А Я –назбираю куль
Гарячих і запашних.
І всіх їх –віддам на брухт.
Хай плавиться Шоу на Пшик.

Бо всі Ми, далебі –Актори.
У цім божевільнім Шоу.
Що виплекали Старечі.
А Я у Чорнім,
До речі…

Ми Країна Рабів?!
Не робіть круглих очей
Панове та Панні.
Бо вже років Стонадцять
Ми Плачемсь Кріпацтвом…
Бо,який же Мужик,
У Здоровому глузді і не Інвалід-
Добровільно віддасть Свою Бабу у Рабство!

Можна тут сперечатись.
«Про» приводити Істин до Чорного моря.
Про Нові Горизонти,чи Долі Кулак.
Але їх вже не Сотні,не Тисячі,
А Міліонни!
Закладають і Долі,і Тіла свої-
За П*ятак.


Ну а Ми-
Відгружаєм Товаром Живим Ешелони!
І за Пивом розкручуєм Тему,
Що Все в Нас Не Так!
І чекаємо Пенсій від Роксолан,
З-за Кордону.
І хватає не тільки на Хліб,
Ну а ще й на Кабак…

І пророчать на шпальтах усіх
Фарисеї.
Що,мов,почався!
Великий Хохлацький Ісход!
Але то ж не з Полону
Виводять Нарід свій.
Новоявленні Моїсеї.
А в Пустелю плюндрують
Квітучу Країну й Великий Народ!


Ну а Ми-
Відгружаєм Товаром Живим Ешелони!
І за Пивом розкручуєм Тему,
Що Все в Нас Не Так!
І чекаємо Пенсій від Роксолан,
З-за Кордону.
І хватає не тільки на Хліб,
Ну а ще й на Кабак…

Обезпечим Європі
Жонами Своїми
Достойную Старість!
Ну і хай зароблять Копіїку.
Потом,Глумом своїм.
Для убогих Сиріт.
І тоді вже спокійно-
Геть портки,Мужики!
Підперезуйсь Подолом.
Обростай Рогами!
Слава Панству Заморському,
Що взялось обновлять Свіжим Геном
Козацький наш Рід!

А твій Прадід,
Покручував Вуса степенно.
І вклонятися міг,
Лиш Мечу й Бойовому коню.
І коли ставив ногу свою
У Стремено-
І Царьград.
І Париж.
І Равена-
Вклонялись Йому!


Ну а Ми-
Відгружаєм Товаром Живим Ешелони!
І за Пивом розкручуєм Тему,
Що Все в Нас Не Так!
І чекаємо Пенсій від Роксолан,
З-за Кордону.
І хватає не тільки на Хліб,
Ну а ще й на Кабак…

Я,-такий як і Всі.
Й в мене з Буднем
Війна нездоланна.
І не ясно іще до сих пір Хто- Кого.
Та коли він бере мене у лещата,
То повторюю Вам і Собі.
«Ти- Мужик.
Ти ж- Мужик!
Встань заПлуга,за Верстак чи за Кульман,
Ні-то Шабельку у руку візьми.
Але Рук не Впускай Безпорадно.
Й не укроплюй Земельку Святую
Соплями,пардон,й Слізьми!


Бо твій Прадід,
Покручував Вуса Степенно.
І вклонятися Міг,
Лиш Мечу й Бойовому коню.
І коли ставив ногу свою
У Стремено-
І Стамбул,
І Берлін,
І Варшава
Вклонялись Йому.


Ну а Ми-
Відгружаєм Товаром Живим Ешелони!
І за Пивом розкручуєм Тему,
Що Все в Нас Не Так!
І чекаємо Пенсій від Роксолан,
З-за Кордону.
І хватає не тільки на Хліб,
Ну а ще й на Кабак…

Ти прекрасніша всіх і поряд
я даремно ловлю твій погляд -
так примарно і невловимо
ти щоразу проходиш мимо.
І видіннями - невловимо -
кожен день ти проходиш мимо.

А я кажу знову
знай, знай, знай! -
любове, не вмирай,
любове, не вмирай,
любове, не вмирай!

А поглянула б ти пильніше,
усміхнулась тоді б миліше,
та в очах твоїх лід і стужа -
ти байдужа, така байдужа!
Та в очах твоїх лід і стужа
ти до мене така байдужа.

І я кажу знову –
знай, знай, знай! -
любове, не вмирай,
любове, не вмирай,
любове, не вмирай!

І я вірю, що день настане,
і очей твоїх лід розтане,
в літню спеку відчуєш стужу,
бо з тобою я бути мушу.
Серед спеки відчую стужу,
о з тобою я бути мушу.

Кричатиму знову –
знай, знай, знай! -
любове, не вмирай,
любове, не вмирай,
любове, не вмирай!

я живу у мурашнику сірих будинків,
де навколо ще тисячі сірих мурах,
але я – мураха червона

я живу в чорно-білих і сірих картинках,
де світанок теж схожий на жах,
а вино на сонці холоне...

Мої думки тремтять
У зародку,
Нависаючи на щоденних, злободенних справах.
Мистецтво жити.
Кожен з нас по-своєму
Намалював собі щастя
І снується у власних
Примарах,
Заспокоюючи себе
Все новими кольорами.
Думки навіюють
Холод.
Я тремчу разом з ними.
Намалювати ніч, щоб заснути.

Думати руками – моє
Щастя.
Я розмовляю очима
Ти любиш вухами
Смакую пальцями
Намацую Твій смак,
Біля губ він чіткіший,
Тепліший, приємніший.
Ти відчуваєш мої наміри.
Розумієш мої натяки.
Візьмись за мене,
Я покажу як рухати крилами.
Летимо разом, заплющ
Свій розум, віддайся небу.
У нас нема рук, у нас нема нас.

Мені не стійко. Малюю думками собі майбутнє.
Різного роду, різного настрою.
Що далі? Як іти. Як рухатись. Навіщо. Шукати,
Винюхувати щастя.
Яке воно. Воно в тобі самому.
Тишком-нишком. Майже не помітне.
Я в процесі...
Мої руки пахнуть дотиками.
Дотики провили у них
рівчаки, неповторні.
Мої руки живуть. На них
моє життя. Яке воно?
Чи правлять руки світом?
Будують життя твоїх і майбутніх твоїх.
Не бійся. Надійся.
В твоїх руках
нема твого життя.
Ми на долоні в Одвічного Бога.
Кожен. Унікальний.
Неповторно-пахучий в своєму вияві.
Ми помремо колись
для іншого життя
Я. Та.

Самозаглибленість, водночас - непокірність,
Самозагубленість, водночас - існування.
Насамперед признячення і місце -
Самозабутні прояви кохання.

Батальність контурів - загострення країв,
Безслів'я мрій заїзджене постійністю.
Латаю сонячні, осінні, теплі дні
Брунатною твоєю самостійністю.

У життя сьогодні інший смак,
Настрій інший, буцімто щасливий.
Золотаві верболози слів
Падають на ледь дозрілі сливи.
Б'ють у бубни запальні громи,
Хмари витинаються юрбою.
І тупцює поряд відчуття:
Буцімто сьогодні ти зі мною.

цей світ потроху скочується вниз
він котиться і тягне нас з собою
чи знайду сил чи вистачить снаги
боротись із падінням
щоби сказати (як Сковорода колись)
що світ ловив мене – і не зловив?

цей світ потроху скочується вниз
так є і було мабуть споконвіку
і всі ми гордістю засліплені мчимо
на те, що нам здається світлом
та справжнє тільки те що невмируще
і мабуть час таки настав
оглянутись і визнати що всі ми
з колиски на ім’я Земля

цей світ потроху скочується вниз
лиш манить небо душу висотою
марні думки про славу світову
як завжди вітер висушить росою
світанок сонцем знаменує день
в природи вчусь гармонії і волі
цей світ потроху скочується вниз
а я – не хочу! чуєте: не хочу!

Чіпляючись за змучені верхів'я
Ранкове сонце змінюэ свій шлях...
Воно не знає, як пашать сузір'я,
Бо не кружляло небом у зірках.

Його не цілував ніколи місяць
своїм цілунком ніжно-сніговим.
І жоден раз його не міг порізать
Його ж серпанку багрянистий дим.

А ти питаєш, з чого сонце плаче,
Чого його зіниці золоті
Враз стали мокрі і такі гарячі,
І тліють ще сльозини у руці.

А ти чекаєш сонячної днини,
Проміння з теплих сонячних легень...
Воно ж готове впасти у крижини,
Аби не помирати кожен день...

Вельмишановні пані та панове!
Собі затямте:що ви не робіть,
Мій голос буде змінювать закони,
Мій голос буде вам у серце бить!

Мій голос приведе до справжніх зрушень,
Мене ж із пекла виведе на світ.
Мій голос без нахабства і порушень
Мені ж прослужить сотні тисяч літ.

Так, зараз я ніщо, скажу вам правду.
Я сплю ще зараз ,набираюсь сил,
Та прийде час ,і голосом я радо
Прикрашу дорогий дніпровський схил.

Та прийде час, хай, може, і не скоро,
Але ми зробим цей великий крок,
Коли ми ГОЛОСОМ розіб'єм морок
І поведем Вкраїну до зірок!

Я сіла написати твір,
Де хочу щиро розказати
Про долю і життя наших дідів,
Яких дала нам Україна-мати.
Про нашу долю – твою й мою,
Про нашу землю, мову та буття,
Про нашу незалежність та життя.

Вкраїно люба, дорога!
Пройшли роки, пройшли літа,
Поки не встала ти на ніжки,
Не запалала знову свічка,
Хоч і маленька, та ясна –
Свічка надії та життя!

Не знаю я, що буде через роки,
Можливо, бій, можливо, мир і спокій.
Минали роки...
Неначе бачу те минуле,
Рік за роком, ти йшла до незалежності повільно,
Крок за кроком, на важкому шляху здолавши все:
Насилля, злобу, зраду – все те зле,
Що заважало людству жити,
Бажати, вірити, любити,
Чекати і надіятись на те, що
Прийде ранок, теплий і ласкавий,
Нарешті зійде сонце на горі,
І птахи прилетять напитись до води.
Я теж чекаю та надіюсь...
Я вірю в тебе, о майбутнє!
Хоч зараз нелегке наше життя
Внесло до серця мого смуток,
І на шляху моєму виросла трава.
Та вірю я, я вірю в те,
Що є на світі добрі люди,
Які не скривдять, не забудуть
Свою матусю дорогу,
І Бог суддя, це я живу
На цій землі, яку люблю,
І я не хочу другу мати...
Навіщо треба нам ховати
Своє життя, любов, надію, мрії, блага,
Навіщо треба нам кричати,
Що все загублено, є втрати,
Та замість скиглення, неправди
Сплотити сили та зусилля,
Відкрити кращі свої вади,
Чому ж спите ви, дайте знати!
Чому спите ви, я питаю,
Можливо, неправа, та знаю,
Що є у вас сини та дочки,
Старі батьки і рідні є,
Невже майбутнє їх мине?
Це запитання я залишу,
Єдина відповідь – це тиша,
Це сум та біль, це сором, це...
Суддя вам Бог, трусливі миші,
Бо ви заплатити за все!

А поки розкажу про те,
Що є для мене Україна,
Сучасна, нова, самостійна,
Та тільки хвора, тяжко хвора.
Україна! Незалежність! Батьківщина!
Ось наші гасла та вітрила,
Це наші долі та надії,
Це наші крила, світлі мрії,
Це наші роки, що проходять,
Це наші сльози, що не всохнуть,
Це світле сонце, що заходить,
Це темний вечір, що приходить,
Це тепла ніч, яка вкриває,
І це любов, що не згасає.
Це твердий погляд, що не тане,
Це стукіт серця, що благає,
Це плач дитини, що бажає,
Це наша сповідь, що палала,
Це колискова, яку співала
Нам люба мати, та й заснула, мила,
Бо вже злипались очі, втома заманила.
Це край наш рідний, що чекав
На світлу радість, та й дочекався:
Прийшов той рай, схожий на ад,
Повік в боргу людей залишив проклятущий кат!
Це дикий звір, який кусає,
Це тихий шепіт, що лякає,
Це музика, яка не грає,
Це соловей, що не співає.

Але, не дивлячись на все,
Це є для мене чистий промінь,
Це зірка в небі, щастя в домі,
Це джерело, яке лікує,
Це дівчинка, яка малює
Луги, сади, річки, моря,
І мрії нашого життя..
Це перша квітка зацвітає,
Бутончик ніжний розкриває
То м’яке листячко зелене,
Ця перша квітка – то прощення,
Це Божий дар, бо це – знамення!
Знамення нашої землі,
Віднині незалежної Вкраїни,
Ця перша квітка – символ чистоти,
Любові, спокою та доброти,
Ця перша квітка – парость миру!

А мир як буде на землі
Та злагода між сторонами,
То і країна буде жити, творити, діяти, любити,
Рости, навчатись, будувати
Не тільки щось, а й свій добробут.
І треба мати добрі вади,
Політику чесну обрати та йти вперед,
Не озиратись, та намагатись, намагатись
Прикласти всі свої зусилля,
Бо соромно, коли земля,
Така родюча, запашна, багата,
Просити буде в когось: „Дайте!”

Нам треба розуміти це життя,
І треба до кінця боротись за Вкраїну,
Бо хто, крім нас, зростить майбутній сад?
Хто квіти покладе на батьківську могилу?..
Якщо ми жити хочемо вільно
В великій самостійній Україні,
Та ще й роботу добру мати,
Своє коріння поважати,
Не бути „гвинтиком” іржавим,
Не стати „лівим” або „правим”,
Не падати духом, що невдача,
Жаліти дитину, котра плаче,
То треба нам творить єдину,
Міцну, могутню Україну,
Ту, за яку батьки й діди
Віддали роки молоді,
А сам український народ
Із року в рік, за кроком крок
Долав свій злий нелегкий рок.

Отож, не вмерла Україна,
Ще не погасла зірка дивна,
Яка веде нас по життю,
Дорогу освітляє на шляху.
Ми віримо в тебе, Україно!
Ти - наше щастя та надія,
І це не вислів, це вже віра!

Я бачу твої
Заплакані очі,
Щось тихо шепочуть
Зрадливі вуста.
Я хочу тебе,
Та більше не можу,
Бо в думках у тебе
Вона, а не я.
Можливо, вона
Як світло для тебе,
Але небезпечна
Зваблива душа.

*Може хтось не правий з нас,
Напевно.
Мабуть, хтось і згорів з нас –
Дотла.
Та любов наша була нестримна,
Як вогонь, як гірська вода...

Не чуєш мене,
Коли я питаю,
Потроху згасає
Моє почуття.
Тебе забуваю
Щоранку, щоночі,
І в снах я літаю,
Як пташка мала.
Бажала тебе,
Та більше не хочу,
Пробач, якщо зможеш,
За щирі слова.

*Може хтось не правий з нас,
Напевно.
Мабуть, хтось і згорів з нас –
Дотла.
Та любов наша була нестримна,
Як вогонь, як гірська вода...

Так щиро радіти кожній хвилині
Щастя земного – травині й пташині,
Так мужньо нікого не турбувати,
Щоб нам того болю зовсім не знати,
Щоб вчилися й ми щохвилини радіти,
Коли вже й не бачиш нічого, крім світла…
І той календар спостережень природи –
Це сонце зустріти щоденна нагода,
І чоловікові – мудрість остання:
Не ліками жити, а сонечком раннім.
Ось день, ми живі! Розквітає віконце.
Привіт тобі, світе! Привіт тобі, сонце!
Запис останній безхмарної днини
Рухом тремтячим: “Померла дружина.
Сьогодні вночі її не стало”.
Дата і час. Сонце більш не вставало.

1
-за кухоньки виглядають Злиденьки
кулачки покусують, віченьками блимають,
а оден вліз у горшки
злизав торішньої сметанки лишки
і кричав:
- господинько, неси ше й гишки!
бо я голоден, а ти лінивая!

- мамо Несчеро! вилазь із запічка,
ми-дітки твої Злиденьки,
на три дні нас просили, а ми ся
довіку лишили.

- ой, допіру рік приходив чоловік
нас до торби пхати, а ми до
жінки під плахту гоп!
і ніхто нас не видів.

гой! хлоп на скрипці грає,
а злидні взялися за руки
і танцюють...
2
гей! Песиголовцю,злови м"я!
дай ми пряника солоденького
і вина червоненького, кинь до ями
та годуй допоки кров з мізинця
литися не буде,
і з"їж мене, бо жити не мило -
Несчерені дітоньки, Злидні старі
на плечах в мене хату мають
і душеньку крають!
гой-гой! і ти не хочеш
бідну газдиню білотілу...
бодай би тебе..!

3
та йду я, шо маю робити?
лісом йду, та як не вчепиться до мене
Блуд, най йому добре буде!
і не знаю де я, а ніч вже близиться,
кусає мене за п"яти.
та йду я, шо маю робити?
дай, думаю, на сопілці заграю...
тай заввиділа полонину,
потік боком тече,
а там дівки з волоссям лляним
танці водять, а їм пари -
діди старі, малі та страшні.
чекай, думаю, Нявки!
втікай небого!
чи то з ними до танцю йди?
а шо мені ся лишає,
як Злидні в хаті на плечі
аж підскакують?
кажу:
- візьміт і мене до кола!
аж тут старий:
- йди-но, бабо! не час тобі ще з
нами гуляти!
та йду я, шо маю робити?
4
йду до дому свого, а то вже не він!
тільки болото і вогники синенькі блудять.
ану, підійду ближче...
є хата! а на призьбі Дика Баба сидить,
люльку курить, батога в руці плетеного
тримає та лупить мале Потерча,
а що воно вже верещить:
- Хреста! Хреста, цьоцю!
сопілку з рук кинула та перехрестила...
болото пропало і хата моя така, як колись.

Зранку під чай
Вижав лимон
Виблагав рай
Ще в один сон

Потяг життя
Мчить нас під край
Станцій злиття
Не пропускай

В вечір під сік
Стомлений драйв
Прожитий рік
Все вибачав

Свій інтерес
Допитливих ран
В Інтернеті адрес
Зачитався Коран

ти знаєш з ким засинала
знаєш з ким прокидалася зранку
знаєш я заварив тобі кофе
знаєш я запалив твоє серце

я віддам тобі свою вмілість
чесність, бажаність на крилах
ти би взяла і зраділа
що я в тебе є єдиний

цінуй кого маєш
навчи, що бажаєш
візьми скільки хочеш
віддай скільки зможеш

в 5 засинати разом
прокидатись десь так в 8
лоскотати тіло ніжно
підіймати настрій в ліжку

Rasmus, шоколад, лікери
наливають ванну сфери
і від пальчиків до пальців
і від пальців до злиття

ти видихала повітря
я після тебе вдихав
всі не для нас то повір’я
біля тебе в місті спав

дим секрет обгортав
люба кохай
як вмирати не знав
кохана люби і нехай

запалюють вогні
в мертві дивляться очі
я зніму тебе в тіні
збігаються охочі
фото згублене в вині
знайти тебе досі хочу
хочу тебе
хочу собі

хочу спіймати
твій вдосталь часу
забракувати
залишайся відразу

випий текіли
і охолонь
запах зіпрілих
твоїх долонь

Ой, ні, коханий, ти не знаєш,
Як вечорами плачу я,
Тому, що ти мене кохаєш
І я тепер навік твоя.

Як прагну я побачить знову.
Тебе, хто завше захистить,
Почути ніжну, щиру мову.
Бо є на світі щастя мить!

В цю мить мене ти обіймаєш,
З тобою нас любов єдна,
Мене до серця пригортаєш,
Шепочеш – я в тебе одна.

Ти – мій і тільки мій, коханий!
Тебе нікому не віддам…
Чарівний місяць, що над нами,
Також бажає щастя нам.

Благослови нас, сонце-мати,
І зорі-посестри мої,
Єдиним свідкам, їм все знати,
Про почуття й думки твої…