Хто для тебе я?
Ні чужа, ні сім'я.
Чи шепочеш моє ти ім'я
серед ночі, коли не твоя?

Чи малюєш мої ти сліди
серед вулиць у місті біди?
Чи шукаєш далекі сади
у яких не бував іще ти?

Стільки знову у мене питань -
серед тисячі зайвих зізнань
ні одного з важливих пізнань,
тільки "ближчим для мене не стань".

Вона сиділа біля моря
І сумно так дивилась в даль –
Душа ридала, вила з горя
В дуеті з хвилями… Печаль…

Уже минув аж рік по тому,
Як залишилася сама.
Туга німа немає втоми, -
Жорстока тітка зла вона.

Ніяк не дасть його забути,
Перепочинуть від жалю.
Вона ще мріє повернути
І долю виправить свою.

А сталось так: вода забрала
Його у Неї назавжди…
Як жити з цим, - Вона не знала
Й тонула в морі від біди!

А вітер злий все гонить хвилі
І підіймає до небес,
Та море піниться, мов в милі,
Той смуток й до тепер не щез…

Навіщо це життя без нього –
Страждання ненаситно їсть.
І смерті знов благає в Бога –
Молитва, як Благáя вість…

Та що ж це?! Хвилі розвернулись, -
Там світить марево ясне…
І руки крильми розгорнулись:
Вона туди всю біль жене.

Тече вода бурхлива, пінить
Морозом ранить до кісток, -
Вона не чує, тільки молить:
"Ось він, щасливий той місток…"

У безвість тягне далі й далі,
Усмішка сяє на устах…
"Там тільки щастя, без печалі…
Все буде добре, мов у снах…"

Уже в останнє хвиля зняла
Як пір'я, легке тіло. Мить..
"Тобі останнє я віддала …
Не сміла лиш без тебе жить ".

І враз усе так тихо, тепло…
Що жоден лист не шелесне.
Остання хвиля… Стало легко…
"Привіт! Це я… Чекав мене?.."

на зеленім стовпі серед площі – очі мої на стовпі
самота обкладає даниною всіх – стіл і стілець
вікно на площу і вікно всередину будинку
вікно в сад із намальованими деревами птахами квітами

оддалік гейби в затінку райського саду сиве подвір’я як сиве
повір’я
повір’я про середину світа а отже середину площі середину дня

співати співати співати

співати – полуденному світу і полуденному сонцю
і волаючому в пустелі і волаючій в пустелі – співати
співати співати співати
співати –
маршовим колонам стрільців що ростуть од собору
як од маєтного осередку днів нашої пам’яті пам’яті наших днів
співати
соборна площа як усесвітня пустеля
і сонце над головою

тільки вікна тюрми що навпроти здогадуються про прихід
пустельника його нашестя
і сонця над головою

августішого білого дня зачинає звучати соборна площа
і сонце над головою
його пресвітлість „се людина” Ніцше – і сонце над головою
його пресвітлість у багатьох августійших які на колінах
стоять
собор мовчить але в магнітофоні виростає мій голос –
і сонце над головою
виростає мій голос із спогадів пана імператора і пана слуги
голос імператора що ставить народ на коліна
голос божий який піднімає народ із колін а отже слугує народу
коліна пустельників згинаються і розгинаються за повелінням
господнього голосу
легіон голосів устає над пустелею із сонцем над головою
мовби глас волаючого в пустелі всесвітнього пустельника
легіон голосів а отже один виростає з господнього голосу
тінь усесвітнього пустельника виростає з господнього голосу
виростає з середини всесвіту але й світу давно вже нема
тільки стріли летять до розп’ятого стрілами Себастяна
який і не думає стати святим і тим паче на дереві
і немає пустельника і немає міражного саду поза овидом сад
а міраж видається садом і стадом яке іде до води але до стіни
доходить
до стіни „се людина” Ніцше і сонця над головою
в непам’яті нашій змія води і луна води
старовинний автомобіль катафалк із невизнаним генієм
всесвітній пустельник іде до води
заспіває пустелі „Радуйся” – даю тобі плин води в окулярі
бінокля
радуйся радуйся радуйся

крилатий зелений коник день у день скаче по дзвінкому
люстерку
автострадою наших літ усе скаче й стрибає дурна сарана
із патентом людського імення
як сотворення світу – першого дня настає передчуття всіх семи
а дурна сарана вже стрибає в палаці генсека президента
прем’єра
скаче коник-колібрі за маршрутом „непам’ять вітчизни – стовп
на соборній площі”
голос Господа лине до всесвітнього Себастяна що стріл
дочекавсь на стовпі

співати співати співати

за осанною плину води зачинається правий берег – як берег
свободи
а людину уже розіп’ято на площі старій на стовпі
скаче коник-колібрі комонний омонівець смерть на стовпі
і на площі святої Софії
так це наша земля Україна цей спалений сад із хрущовими а
не хрущами
навіть пташка мала каганович і пташка кравчук і двоглавий
орлище кучма

як відлуння води ув оазі а до нього прямує зачумлене стадо
потоптавши пророка свого на стовпі

не пішли ви побігли на вас уже сталін не гляне
замуруйте хруща в мавзолей

тінь моя виростає із середини площі але мене ще не минає
із самітнього саду крадеться дітвак як лили і самотній нічник
навздогін дітваку

на соборній площі очі вовків на стовпі
полудення
ясного того полудення тінь всесвітнього нічника
обертається в стовп усередині всесвіту площі майдану

із землі єси в землю й повернешся

все йде по колу то й коло довкола нас іде
все йде по колу – собори й дзвони і очі вовків на стовпі
тінь пустелі голос волаючого в пустелі пустеля голосу
наче флейта Сковороди
флейта співає співає
та до нас не летить уже голуб із оливою в дзьобі
і немає стрільця що голубку убив і голуба вбив у саду та у
лузі
і летить потаємна стріла в моє серце
і розстріляно вже св. Себастяна
а крилатий коник а коник усе ще скаче один по дзвінкій
автостраді
та стріла ще летить до стріли й на межі золотого свічада
зустрічає спасенних смертників що по колу ідуть
і стрічає розтринькану волю свободу води для пустельника

Я – пустеля

всесвітній пустельник що зрікся людської хвали задля відлуння
води
і відлуння води посередині всесвіту

Я – стадо іду за відлуння води та від мене тікає міраж
і міражна оаза у звіра в очу
радуйся
радуйся саде часу гетсиманського плодоносіння
радуйся радуйся радуйся
співати співати співати

З неба горнятка води
Заздрю твоїм думкам.
Боже
невже
ти
світ розкажу снам
Кажуть якісь слова
міряють власним дном
тихо душа сплива
рана болить двом
погляд не твій рве
серде
не ти
вкрав
янгол собі живе
в світі ручних мавп
кава гірка до сліз
заздрю її смаку
поки легкий бриз
вірь в мене
як таку
завтра прийде сказ
очі сліпить ніч
досить кількох фраз
знати що не
мовчиш
погляд твоїх рук
подих твоїх душ
чорний сліпий крук
все
розумію
руш
все розумію стій
виром чужих днів
обрій нічних мрій
ти цього так хотів
боже
невже
ти
щезнеш у свій ритм
спалено всі мости
та й не було битв
втім це не наш політ
не досягти зірок
надто складний світ
склеїв не наш Бог.

У чеканні безглуздість, а втім не бери до уваги
Бо не мусить ніхто розглядати сліди на піску
Запиши для нотатків у лист особистих досягнень
мої сльози, і сніг, і оцю непомірну жагу.
У коханні є сенс, як в усіх божевільних принадах
у коханні є зміст, можна навіть вписати в словник
"Помірковане вбивство себе на нікчемних засадах
та з поважних причин, а буває і навіть без них"
Так не страшно піти у пітьму, перейшовши всі кола,
розтрощивши себе на мільйони маленьких образ
та страшніше буття, не побачивши світла навколо
лиш на мить, лиш на мить, лиш на мить, лиш хоч раз...
намалюй мої сни на вогких паперових ошметках,
подаруй мені гріх, недокреслений виром буття
я не хочу іти. Та залишитись буде нелегко
в цих пологах душі, у напої тепла й каяття.
Все так легко що дощ, не знайшовши кого намочити,
замерзаючи вшент, обертається снігом журби.
І заплутались дати. Й не хочеться більше лічити,
І ховається крик в ненароджених зойках юрби.

Перший голос
Другий голос
Третій голос
Четвертий голос

А тепер – тільки сад, як непам’ять, у всесвітньому домі
твоїм.
Сад садити – як дім запалити, тож одвічний свій сад запалім.
Дім – як сад твій, і що тобі треба – поразки?
У соборі літанія лине твоя...
У божественнім храмі молилась не раз ти.
Але змила молитву із лику віків течія.
Наслухай, наслухай же маленьку нічну серенаду.
Наслухай, наслухай же вітальну божественну ніч.
Двоє ніжних дерев із померлого саду – в сяйві свіч.
ПЕРШИЙ ГОЛОС. Поночі він схопився і заплакав. Йому
ввижалися вічні сліпці, які простують у вічність із своїми
сліпими поводирями. Вічні сліпці, транзитні.
Дві ріки злилися водно й завирували довкола.
Голова оберталася довкола своєї осі, як глобус...
На синьому тлі глобуса застигали вітрильники, простували
сходинками паперті до неба білосніжні собори із золотими
глобусами бань.
О саде душі моєї, соборе!

ДРУГИЙ ГОЛОС. А соборні свічуи співають – „Ісайя!”
Забутому саду, соборному саду – „Ісайя!”
Собор, наче свічка соборна, горить і згасає.
Ісайя!
І білість зимова – викрита змова.
І стан твій, і голос, молитва і мова.
Як викрита змова – зима злотосяйна.
Ісайя, ликуй же о діво!
Ісайя!
Соборні свічки розгоряються й гаснуть...
Закінчуйте вчасно! Закінчуйте вчасно!
Та б’ється ріка в білий берег зимовий.
І на плащаниці твій лик пурпуровий.
А ми потонули в невірі, зневірі,
Навчіте нас мови, о птахи і звірі.
В саду, в Пантеоні дерева стинають.
Це вічна Голгота, наш сад Гетсиманський, кого розпинають?

ТРЕТІЙ ГОЛОС. Уночі до мене прийшов Бог, сяючий, як сад. У
білому, як собор. Я не смів і глянути йому у вічі.
Прийшов до мене Бог, а може, то був усесвітній нічник.
Сад упав на коліна.
І я на коліна упав, наче сад.

ЧЕТВЕРТИЙ ГОЛОС. У саду – тиша. У саду – тихий блюз од
початку світа.
Як початок од стін.
І тоді я збагнув, кого мені не вистачало все життя.
Пустелі?
Ні.
Не вистачало голосу Господнього – для всесвітнього нічника,
і голосу голосів, і пісні пісень.
Опівдні віку, в полуденний скін св. Себастьяна...

Я загубився в чорному лісі,
Поміж деревами і світляками.
А ліс – у чорнім,
А ліс – без листя,

А в небі місяць – мов чорний камінь...
В чорній траві котиться камінь.
В чорній траві череп білів...

І затуляю обличчя руками:
- Аве, Марія!
Аве, Марія!
Аве, Марієчко, - понад містами,
І понад мертвими, і над живими.
Вже й понад нами, уже й понад нами
Летять чорнопері страшні серафими.
Небо палає...
Небо – як пустка.
Попіл на варті заступить горіння...
Вмерти б, - а хто нам гріхи відпустить?
Аве, Маріє...
Всі прийдемо в загробні долини,
В чорні ліси самогубств на руїні...
Хто там співає – „Аве, Реґіна”?
Аве, Маріє...
Ніч проминає – день зазоріє,
Сонце всміхається звіру і птаху.
О, донеси і від мене, Маріє
Пригорщу праху,
Пригорщу праху:
Мертві
нікого
повік не засудять, -
ні ката в туніці, ні в тозі жерця...

Тільки в печах крематорію
люди
співають
хапаючись за серця...

Коли вже нема вороття,
Ні дому немає, ні саду,
Невже не зіграв життя
Маленьку нічну серенаду?

... Сад стоїть у небес на виду,
Небо топиться в тому саду.

Над літами самої землі,
Над садами, де ми – всесамі,
Усесвітній пустельник один
Над пустельністю наших годин.
Над хвилинністю наших імен.
І над плинністю уст і рамен.
Понад пусткою наших бездонь,
Над плачем бунтарів і мадонн...

О прости нам цю пустку!
Прости,
Сад розлуки і сад самоти...
Твій гіркий, твій золочений плід
Б’ється в землю, неначе болід.
Як правічна античність –
Земля.
Ця самітня земля – замала
Для далеких біблійних зірниць,
Та близька для таємних темниць.
Стоїмо у всесвітній ріці,
Стоїмо – як всесвітні сліпці.
У ріці, що угору тече...

Де віднайдемо братнє плече?
Стоїмо у всесвітній ріці.
Стоїмо – як всесвітні сліпці.
Що учора позбулись очей
У ріці, що угору тече,
І чужим вже не вірять очам,
І не ждуть, і не відають чар.
І не вірять у власні пісні...
Так сади, ці сади навісні
У моєму самотнім вікні
І в ріці всесамотній, на дні.
В моїх вікон немає очей,
Але річка угору тече,
То й силкуюся жить...
А проте
Вмерло сяйво моє золоте.
Тільки знову крізь кров і крізь леп
Просяває мій сад, мій вертеп.
І – без ляльок вертеп. А коли
Вже всі ролі у нім роздали,
Хай ти Цезар чи дяк-пиворіз,
А на сцену глобальну – не лізь!
Інші ролі там, інші вожді.
І нові там криваві вертепи...

І живими вмуровані в склепи
Учорашні пророки бліді.
Так і буде вовіки віків:
Голоси понад нами іржаві...
І задушені ми у державі,
І замислені тільки в бажанні
Наших немічних бідних батьків...

Усесвітня печаль немала
Вже всі ролі свої роздала,
Тим і встигла зіграти свою...

Але знову дерева в саду
Видираються й німо кричать
Із небес, із посмертних свічад...

Так посмертний звучить вокаліз, -
Із надії, із мороку й сліз.
Я кидаю авто у віраж,
А влітаю в соборний вітраж.

Де ти, юносте, біль мій і мрія?
Задихається
„Аве, Марія...”

Просто бути. І просто мріяти.
Розчинятися у присутності.
Трохи щастя Тобі навіяти
у безмежному просторі сутності.

Відчувати Тебе, єдиного,
у відлунні думок і дотиків.
Бути просто собі людиною
в місті світла, тепла і готики.

Бути поряд. Весь час. У вічності.
В ритмі серця й дощу кохатися.
Доторкнутися до магічності.
І до неба також торкатися.

У бездонних очах топитися –
там, де радість межує з тугою.
Із долонь Твоїх снів напитися
і ніколи не бути другою.

Прислухатися до агогіки
почуттів і чогось незримого.
Руйнувати закони логіки.
і кохати Тебе. Нестримано.
10 трав.”03

Циганка в руки заглядала –
Усе життя у неї на виду.
Що було й буде прочитала,
Все бачить, що хотіла і що жду.

"Ти видна, красна та вродлива
Все матимеш – лиш забажай…
Та доля іноді мінлива
Не завжди щастям урожай.

Волію я сказати, мила…
Багато душ дотла згасиш…
А той один, кого любила
Він не забув… ти не простиш…

Ти рокова… Усіх круг тебе, -
Немов би чарами звивав.
Мужчин влюбила ти у себе,
А серце, ніби закував…

І там ятрить велика рана,
Яка ще й до тепер болить…
Любов та сильна і незнана
Принесла тільки щастя мить…

А серце твоє - не жорстоке,
Та щастя іншим не несеш…
Вони вмиратимуть допоки,
Когось у душу не позвеш…

Ти так нікого й не любила.
Ти серце віддала Йому.
Та зрада все життя розбила,
Принесла в серце лиш журу…

Але ти знай, що він, такий же
Нещасний, зжурений, як ти…
Забудь, даруй прости вже
І дай дорогу віднайти.

Коханий твій страждає й плаче,
Шукатиме тебе завжди!
Не скреслиш долі і удачі –
Він повернеться… Тільки жди!"

* * *
Тужливий прадiд мiй,
Нескорений спiвець,
Буває так, вiзьму
Я твiй Кобзар у руки
I по землi iду
З тобою, навпростець,
I знов твої переживаю муки,
Немов свої...

Учитель дорогий,
Я бачу на зорi,
Як в море-океан
Моя земля втопає.
Гадаєш, то - вода?
Нi, сльози матерiв -
Солонi та гiркi,
Ти куштував, ти знаєш,
Якi гiркi...

Спитаєш ти, чому
I досi стiльки слiз?
Це тому, що твої
Не справилися мрiї.

Вже гасне день новий,
А що вiн нам принiс?
Мiж пальцями спливли
Блакитнiї надiї,
Мов та вода...

...Край мiста. Житловий масив.
Каньйони вулиць обриваються у степ.
Вночi зiрками вiкна мерехтять, -
Запитують про щось величний Всесвiт.

Мiй поверх - сьомий.
Нащо вiн мене щоночi вiдриваэ вiд землi,
Пiдносячи до сяючого неба?

А мiсяць - наче НЛО -
До себе тягне, пропонуючи квиток
На свiй старий, як свiт, атракцiон,
В якому моркву їсть вухастий заєць,
А дiвка коси зорянi плете,
Та стрiчку iз Чумацького Шляху
Вплiта, немов вбирається на свято.
Що дiвцi?
Вiчна доля їй - з косою поратись...
А я дивлюся вниз -
Туди, де темний простiр степовий,
Обмежений рожевим небокраєм.

Курганiв груди випнутi до тих,
Хто хоче материнського тепла
Та пам'ятi напитися досхочу.

Степ марить. Бачу його сни,
Але здається, що вони - мої...

...Вози, погано змазанi, риплять.
Жахаючись чогось, фуркочуть конi.
Чутливi кози увi снi тремтять
I вуха нашорошенi стримлять
У псiв сторожових.
Шакали скиглять.
У возi плаче немовля,
I мати бавить колисанкою його.
Вовтузяться пiд возом молодi,
Та гримає на них старезна баба.
Пригасле часом вогнище димить,
Й вiдлунює тужливо у ночi
Безмежна, як степовий простiр, пiсня...

Та раптом - наче землетрус,
Здригнувся Всесвiт от незлiчених копит.
Орда - як повiнь. Стрiли - наче дощ.
Зловiсний виспiв тисячi рканiв.
Сирої кровi пахощi важкi,
Розпачливий багатогласний зойк,
Та радiсний перегук переможцiв...

...Свiтанок.
Тиша у степу.
Грайливий вiтер розкуйовджує полин.
Нiде нiкого,
Тiльки вдалинi
Хмариною у просторi прозорiм,
Летить за обрiй скитськая орда,
Напризволяще кинувши мене
У вiчному полонi
Жилмасиву...

* * *
Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Мов Кай у Снiгової Королеви,
Збираю крихiтнi уламки крижанi
Розбитих кимось Знань?

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Уламки тi докупи прагну скласти,
Як схиблений гравець, що вже невзмозi
Покинути цю гру?

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Менi здається -
Ще єдина мить,
Iще уламок,
Оберт ще
I той,
Хто бився об заклад,
I дивиться поблажливо з небес
На мурашину метушню мою,

Нарештi визнає, невдаха, що
Програв своє парi...

***
Пустеля.
Марево часу.
Гранчастi груди пiрамiд
Годують пам'яттю нащадкiв
Та зберiгають по кутках таємних
Життя примхливим тiням фараонiв...

Степ.
М i с т о.
Марево часу.
Iржавi груди териконiв
Годують пилом городян,
I бережуть пiд тягарем породи
Життя тужливим тiням вуглерубiв...

* * *
Серед бiлого мороку
Передвiчного сну
Ненародженого,
Незбагненного Всесвiту,
Менi раптом наснилося
Миготiння зiрок
На небесному тлi
Та свiтанку пробудження...

Менi раптом наснилося
Мого серця биття
Та шугання в кровi
Незбагненної пристрастi,
Доторкання долонями
До гарячих долонь,
Щем усмiхнених вуст
Та очей неприборканiсть...

Менi знову наснилося
Iснування людське.

Яка дивна мара!
Яка згубна iллюзiя!

Окраєць обрію обніме осінь,
Омріє обрисом окрилених осель.
Обвитим обручем обмиє острів,
Обвіє осудом обманутих очей.
Обдзвонить осипом остиглої ожини,
Оскому окриком обворожу,
Орнамент образом останньої осини,
Озоном осені огороджу.

Осінній дощ співає для природи,
Я радісно вбираю кожен звук.
Бринить мелодія оригінально, модно
І надто просто вже: „Стук-стук”.
Я чую ритми вальсу, полонезу.
Під музику танцює кожен лист,
Кричать „бравіссімо” дурні ворони,
Бездумний вітер видає лиш свист.
Все ніби чорне, мокре і негарне.
Ти ж пісню слухай! Вловлюй кожен звук.
Не треба джазу, року чи „металу”
Лише дощу осіннього: „Стук-стук”.

Хочеш сонечка молодого,
Хочеш місяця холодного,
Хочеш хмарку у небі легеньку,
Хочеш пісню мою веселеньку?
Хочеш?

Буду у радості і горі,
Буду в пустелі і морі,
Буду і поруч й далеко,
Буду синицею і лелекою.
Буду!

Будеш для мене щасливим,
Будеш постійним і мінливим,
Будеш старим і молоденьким,
Будеш гірким і солоденьким.
Будеш!

Хочу для тебе усього,
Хочу найкращого й золотого,
Хочу щасливим щоб був,
горя і біди усі ти забув.
Хочу!

З єдиного – поділений на двох.
Застиглий на якомусь з гобеленів.
Розтерзаний на клаптики тривог.
Порізаний, як аркуші і вени.

Комусь колись за щось не доплатив.
Згубив квиток на той щасливий потяг.
Коли всі дні складаються зі злив,
чи варто надворі сушити одяг?

Мій світ, як ти – мінливий до межі.
І час біжить без відліку у серці.
Чомусь у тій постійній мережі
твій образ дивовижним чином стерся.

Питання – вчасні. Відповіді – теж.
Ніхто нікого більше не турбує.
Якщо ти завтра вранці упадеш –
то я, напевне, цього не відчую.

26 верес.”04

Моя осінь пахне листям,
свіжозавареним гірським чебрецем.
Моя осінь пахне містом,
і твоїм далеким сумним лицем.

Мої ночі пахнуть шовком,
і заплаканим мокрим вікном.
Мої ночі виють вовком,
і пянять міцним вином.

Мої очі пахнуть болем,
його запах до сліз гіркий.
І мій погляд пахне морем,
він далекий, солено-терпкий.

І.
Запізнився лист на ціле життя,
А у ньому було спасіння.
Хтось зробив щось не так
І нема вороття,
І даремно страждає сумління.

Неуважність, помилка,
А в підсумку - що?
Покалічені, згорблені душі.
Зеленіє могилка...
В будинку з дощок -
Результат тих похибок байдужих.

ІІ.
Запізнився лист на ціле життя.
Вже мости всі давно розведено.
Правоту свою так й не доведено.
Хтось спізнився на ціле життя,
Упустивши долю в листах.

30/08/2000

Я тебе не любила ніколи,
Навіть в ті нерозумні часи,
Коли сліпо летіла до школи,
Щоб вдихнути твоєї краси.

Я тебе не любила ні грама,
Не чекала до ранку дзвінка.
Не ховала листи від мами.
Від цілунку не мліла рука.

Я тебе не любила. І крапка.
Заморозили душу вітри.
Тільки спогадів списана папка.
Замість крапки поставлено три...

2002

любові зорі і сонця
цілунки рук і ніжність тіла
від перших слів і до кінця
відлуння пристрасті як стріли
летить крізь грози і дощі
щоб впасти сумнівам під ноги
спочине місяць на плечі
розсипле сяйво на пороги
котрі давно на самоті
чекають кроків як осанни
і кроки тихі
саме ті
почує ніч
так бездоганно
думки ламають призми снів
ведуть із відстанями битву
я відчуваю ясність слів
котрі
сплітаються
в молитву

Дивитись на зорі і пити вино виноградне
З високих, як мрія, безсмертних, як даль, кришталів.
Тримати за нитку красиву й чужу Аріадну,
Яку би як жінку хіба що поет захотів.

Вона ж як полюбить -- то вріже вже долі доволі…
А щастя не вділить, бо, мабуть, не має й сама…
Дурне воно, щастя, як Сонце, -- на вічному колі,
Комусь „на халяву”, комусь за мільйони нема.

Коралові рифи. Гарячий пісок узбережжя
І біле вітрило, й солона салонна сльоза…
Я житиму доти, допоки є в серці безмежжя,
Допоки не все те зробив, що сказав.

Морською травою і космосом вина настою,
Подякую долі за те, що не бачив війни.
Сумну Аріадну назву спересердя сестрою,
Щоб разом із нею котити клубок до весни.

Весна, як і осінь…
Хоч цвіт не ламає гілляччя.
А щастя велике не кожен хребет прогребе.
Вареник в макітрі, сивуха і доля воляча --
Те щастя маленьке…
Йому не потрібно небес.

Якби ж то ми знали, як жити між Богом і Бугом,
Між пеклом і раєм, між грішми й любов’ю і між…

Дивлюся на зорі і йду до Початку за плугом.
І серце співає, і Всесвіт блистить, як леміш.

Іронічно зачаті зародки свіжості
згаснуть із блиском твоїх очей.
Незграбно загублені краплини чулості
озвуться півмісяцем інших ночей.
Тобою розкушене спокуси яблуко
сповнить оргазмами цілий світ.
Цілувати сліди солоно і солодко,
а фортеці піщані обернуться на лід.
Розібгає сонце сухотні промені
по розтулених вуст щілинах.
І тінь твоя, пробігши по мені
від тепла золотавої шкіри загине.
Зламаються пальці від гри на роялі,
розіб"ються склянки, наповнені мною.
А ми ж зтобою ще не дочитали
п"си дурної і ніжної ролі.
І не відкрили двері в "нікуди",
і не родили свіжі ідеї...
Давай дорогу до неба забудем,
розплавим любов, наситившись нею...

Своїм сірим крилом торкнула мене самота.
Чи я хочу того, а чи ні, вона не пита.

Хоч навколо проносяться безліч людей і подій,
А в душі моїй знову зав”яла квітка надій.

Немов ковдрою вкрила все тіло самотність ота,
Схожа на немовля,- завжди плаче вона і рида.

Краще б льод, краще б біль, чи шалений життя буревій,
Ніж той сум та нудьга, що дано пережити одній.

Доле, доле моя, так чому в молодії літа
Своїм сірим крилом торкнула мене самота?

Не буває шалених ночей в самоті,
Одинока душа не співає.
Я зустріла тебе у своєму житті,
А без тебе – життя не буває.

Розбиваюсь на скельця в безодні думок,
Сумнів душу мою розтинає.
Та без тебе не можу дістатись зірок,
В самоті моя скрипка не грає.

Знаю я – буде злива холодна й брудна,
Наперед усе знаю й прощаю.
Відчуваю, як болісно рветься струна,
Бо святих на землі небуває.

Я закохана в Ваші вірші,
Я закохана в Ваші страждання,
В вир думок, що кипить у душі,
В Вашу гордість і в Ваше кохання.

Я забуду вже скоро ім”я,
На шляху не зустріну раптово,
Берегтиме лиш пам”ять моя
Ті слова, що знайшла випадково.

Розтопили Ви льод у душі,-
Крига чиста котилась крізь очі.
Я закохана в Ваші вірші,
Бо зігріли холодної ночі.

Ти не даруй мені небес блакить,-
Вона давно мені уже належить.
Навчилась я по ній, як птах летіть
Своїми крилами, реальності за межі.

І не даруй ти золотих зірок,
Вони мої ще з самого початку.
Про кожну вигадали безліч ми казок,-
Нехай залишаться у пам’яті, на згадку.

А ще я маю ранішню росу
І спів птахів у гаї прохолоднім,
І промінь сонця, і дощу сльозу,
І моря синього важкі безодні.

Багатства вдосталь, не порахувать.
Я можу його все тобі віддати,
Лиш в долі я осмілюся благать,
Щоб дала час іще тебе кохати.

Ти не даруй мені нічого, лиш тепло,
Щоб коло нього і моя душа зігрілась.
Так холодно мені ще не було...
Чому попала я в таку немилість?

Чи може розгубились почуття,
Коли душею почали кривити...
Без них залишилось скалічене життя –
Безкрилий птах, який не зможе вже злетіти.

Не змушуйте мене актором бути:
Завжди сміятися і плескати в долоні,
Стояти не самотньо, а в колоні,-
Не змушуйте мене себе забути.

Не силуйте мене „Ганьба!” кричати,
Коли цього моя душа не прагне,
Іти туди, куди юрба потягне,-
Не силуйте мене раба вдавати.

Не намагайтеся зламати волю
І лестощами шлях комусь стелити,
І через когось море сліз пролити,-
Не намагайтеся украсти долю.

ніжні руки... сильне тіло...
рухи схожі до польоту...
я б з Тобою полетіла,
та не знаю навіть, хто Ти?
і не знаю, де була я,
скільки часу (мить? чи вічність?)
як вже довго це триває...
ця реальність...чи магічність...

звуки ллються через стіни...
все затоплено навколо...
так спокійно...так повільно...
так чуттєво... як ніколи...

плавно...тихо...рухи... кроки...
не торкаючись підлоги...
пристрасть румби...ніч... допоки
спить буденність...і тривоги...
не торкаючись до тіла,
відчуваю теплий дотик...
я б з Тобою полетіла...
хоч не знаю навіть, хто Ти...

Ховати біль в конвертах щастя
І в невідомість відсилати.
Може, комусь вони й згодяться:
Давно забутим адресатам.

Дивно зникати в тиші ночі,
Зіркам гукаючи «Привіт!»
Вдивляючись у неба очі,
Кричати Долі щось услід.

В храмі розкаюватись слізно,
Спокутувать свої гріхи.
Та все ж таки буває пізно!
Ми щось згубили на віки.

Людство прямує в пекло стрімко,
Не помічаючи межі,
А на душі полинно-гірко,
У серце встромлюють ножі.

Ці сльози не подарую тобі,
Ці сльози залишу плакучій вербі.
Цей дощ, що тікає кудись у пітьму,
У ранену душу на спогад візьму.

Ця пам'ять, вірна й така недоречна,
Знову в минуле верне небезпечно,
Де сніг і туман, де сонця нема,
Де холод й морози, де вічна зима.

Душа, що раніше раділа весні,
Тепер лише бачить стіни тісні.
Щось здавлює серце, тяжке і жорстоке,
Це щось залишає до пекла півкроку.

Той втрачений рай, безтурботність життя
Давно відійшли вже у небуття,
Зостались ілюзії й мрії забуті.
І вічно блукають гріхи у покуті.

Ці фрази порожні нещиро лунають,
А струни гітари печально зітхають,
Мене ти у серці чомусь не зберіг…
Невже знов зима? Невже знову сніг?

Я, здається, кохала колись,
Тільки мрію свою відпустила.
Сльози з неба, мов дощ, пролились.
Я ж усього цього не хотіла!

Так боялася фінішу гри,
Так хотіла його відтягнути.
Ну, давай, свою пам'ять зітри!
Все ж мене ти не зможеш забути!

Я до тебе у сни прилечу,
Якщо крила свої відшукаю.
І зітханням душі прокричу,
І мелодію серця зіграю.

Заспіваю про біль і про втрату,
І про білий незайманий сніг,
Мою долю, ось так розіп’яту,
Щоб ступив на її ти поріг.

Ти втекти навіть не намагайся –
Всі дороги до мене ведуть.
Лиш у піжмурки трішки пограйся,
Мої зорі тебе віднайдуть.

Яка різниця, що я відчуваю?
Тобі до мене все одно віки!
Втоплю самотність я у чашці чаю,
Аби тебе не сплутати ні з ким!

Аби тебе не сплутати ні з ким,
Бо болем заросте моя дорога.
Я ж буду сіять навесні квітки –
Хай цвітом встелиться тривога.

Хай цвітом встелиться тривога,
Печаль розвіється у прах,
А я молитиму у Бога,
Щоб залишив тебе хоч в снах.

Щоб залишив тебе хоч в снах,
Такого ніжно-чарівного,
І ще цілунок на вустах,
І присмак щастя неземного.

І присмак щастя неземного,
Як спогад про останню хміль.
Я обійму тебе, чужого,
Ти поряд, але все ж не мій.

Ти поряд, але все ж не мій,
Обманом серця не зігрієш.
В полоні снів, ілюзій, мрій
Ти, наче марево, зітлієш.

Ти, наче марево, зітлієш,
Укравши в мене трохи раю,
Сердець читати ще не вмієш,
Не знаєш, що я відчуваю…

Снопи думок, пакунки слів,
Коротке: "О, я позвоню!"
Вже сніг пройшов, туман зомлів,
І час наклав свою пеню.

Тонка візитка "Не забудь",
Чекання - вічність, зустріч - сон.
У вірі, може, й вища суть,
Та у життя є свій закон.

Любов зробила в серці тромб,
До нитки висмоктала душу.
Мені одній чи нам обом
Кисневий шквал легені сушить?

04/06/2001

Моє серце зогніло від болю,
І стервятники вже тут як тут.
Не змирившись з банальною роллю,
Я вчинила собі самосуд......

2004

Білосніжний аркуш
в сірій димці пилу...
Сиротинно погляд
втупився в вікно...
Тільки чиїсь кроки
в темряві могильній...
І в своїй кімнаті
я - неначе тло...

21/01/05

У трактатах сумнівних істин,
Світі закликів і промов,
Де на воду морську кажуть прісна,
Я сприймала НЕ ТЕ за любов.

Десь блукала, губила компас.
Починала усе з нуля.
А в душі ніби хтось попорпавсь,
І відходи планет нажбурляв.

31/10/2004

на межі між ще сном і вже пробудженням
на межі між ще коханням і вже невагомістю
пережити цю осінь не суджено
тим усім що вражають серйозністю
своєї зеленобуденності у дотику, русі і слові
на межі між собою і рештою
зеленіють акорди любові
що лягають на землю портретами,
що дивують підошви прохожих
пережити б цю осінь між светрами
десь у шафі в полиці немодних...

Ісус промовив: А хто питиме воду,
що Я йому дам, прагнути не буде повік,
бо вода, що Я йому дам,
стане в нім джерелом тієї води,
що тече в життя вічне. (Івана 4:10-14).
Говоріть Господу: “відніми всяке беззаконня і прийми на благо, і ми принесемо жертву вуст наших..." (Книга Пророка Осії 14:3)

Наболіле все
Видаляю з пам’яті,
Мов отруту ту.

У посуху злу
Живу Воду ллю квіту.
Душо! Це тобі!

Наболіле все
Таненням снігів піде.
Біль у небуття.

***
Тиха пороша,
Сніг у сяйві ліхтарів…
Біла завіса.

Ніч-містерія…
Дороговказна Зірка
У дивнім небі.

Пахощі глиці
Та запалена свіча
На Різдво Спаса.

***
Чарівна ніч Христового Різдва!
Спасіння нашого від темряви і зла,
Новини Доброї від Вишнього Отця,
Надії світлої у краще майбуття,
І віри всіх людей у вічне з Ним життя.

***
Діво Пречиста, Ти - Боже Створіння,
Утіха найвища Отця Провидіння
Народження Сина Творця всього світу,
Спасителя люду від тлінності гніту.
Свята Ти від Бога, Святій лиш годиться
Прийняти Велику оту Таємницю
Від Духа Святого, що утілена в Слові,
Народжена в Тілі для очищення Кров'ю
Людей від гріхів, на Голгофу піднявши
Прокляття за них, на Хресті розіп’явши.

***
Рання зіронька зі славою
В святім образі Христа
Піднялася над державою
Творця всесвіту й буття.

Світлом праведним осяяла
Усілякі племена,
Розтопила в правди сяєві
Хибні всі принади зла.

Окрилила страхом скованих,
Вгамувала пихи стан,
Для душ грішних поневолених
Порятунку час настав.

Усепрощення Вершителя
З каяттям до нас прийшло,
Життя Древо, Хрест Спасителя,
Життєдайний плід дало.

***
Мою родину (країну) , Боже, бережи!
Від підступів лукавого, хвороби й біди,
Від чорних заздрощів, засилля чорних сил,
Від пасток недругів і підлості ханжі.
Від тих, мій Боже, хто забув дарма,
Що тільки Ти Єдиний є Суддя
І захист наш від тьми спокус і зла.

***
Ісусе Христе, дякую Тобі
За милість, що даруєш Ти мені.
Врятуй мене (народ), заблудлу вкрай вівцю,
Представ мольбу Всевишньому Творцю.

Там грає джаз.
І що то нам час,
Коли сьогодні ніч неділі?
Хіба ж ми не у свому тілі?

Тут все просто так:
Квіти й коньяк,
Любов, усі мої вірші,
Хоч знаю, читала і ліпші.

То джаз... Потанцюємо?
Осінь давай цю схвилюємо.
Люблю тебе, моя мила,
Й забути не вистачить сили.

Я хотів би більше мати
Жити краще – так як люди
Залишається чекати
Буде це або не буде

Хочеш жити – вмій крутитися
І в цьому вся надія
Ось тобі і філософія життя
Й народна мрія

Я

На себе всю беру вину
Десь на небі той рай
Як і всі виходжу на війну
Вбитих тільки збирай
Ти не друг – ти діловий партнер
Бізнесмен – мій взірець
Найвишуканіших манер
Чистий білий комірець

Добрим бути для усіх –
Ти не зумієш так прожити
Як дзвінкий дитячий сміх
Нам неможливо підробити

Злість у мене частий гість
Я не люблю собі брехати
Злість мене усього з’їсть
А так хотілось добрим стати

Я

Ще гірший може аніж ти
Ти жив, я гортав книжки
За високу планку ставив я
Нереальна висота
І нікуди не втекти
Мені від почуття вини
Я нічого не знаю
Я нічого не знаю
Я не думаю ні про що

Дні й роки неслися
З березами разом ріс
Там, де лежить Полісся
Де навкруги і поле й ліс

Річка парувала вночі
Й кавунами цвіла
Нас мати додому чекала
Нам борщ готувала вона


І з братом ми
Додому йшли
Вечеряти
Вечеряти
Без сновидінь
Здорові сни
Як ніби ми
Лягли й встали


Швидко засинали
І швидко підчас сну росли
Швидко кривди вибачали
Просто діти всі такі

Крали сусідську малину
Сміялися досхочу
Поринали без упину
В світ даний поліщуку


Чому пізніше заціловані
Чому до інших так горнемося
Цілушками годовані
Любистком вмиті –
Таємниця вся

Мушу від думок втікати
Душу хочуть тільки їсти
Долю хочу ошукати
Ненавмисно, ненавмисно

Людям рота не закриєш
Погляд також добре тисне
Кажуть, не такий як всі я
Не такий я ненавмисно

Всі на здогадки охочі
І не вірять в серце чисте
Коли дивлюсь в її очі
То це роблю ненавмисно

Коли вип’ю заведуся
Мить веселу красиш пісне
Я самотності боюся
Ненавмисно, ненавмисно

Я це знаю, добре знаю
Завтра сонце знов заблисне
Коли плачу і співаю
То це роблю ненавмисно

Це не любов. Це лише шепіт моря.
Це шум вітрів і марево ночей,
Картина, що малюють зорі,
І пошук рідних десь очей.
Це не любов, а зорепад й не більше,
Можливо, падолист, що заважає йти.
А гірше… вже не буде гірше.
У тебе крила! Ти лети!
Це не любов. Просто жартує осінь.
Бродяга-дощ гуляє по землі,
До танцю байдуже запросить,
Можеш сказати йому “ні”.
Це не любов. Це місячна соната,
В якій є ноти з нашого життя.
І ще одна маленька втрата,
І ми блукаємо щодня.
Це не любов, лиш кави аромат,
Гіркої, як печаль, приємної, як ніжність.
Це – щастя, взяте на прокат,
І почуттів якась чарівність.
Це не любов, лиш насолоди мить,
Поєднаної з чистою сльозою.
Вона швиденько пробіжить
Так, як стікає час з водою.
Це не любов. Та вже й не друзі ми,
Бо дружби грань давно переступили.
Стежину нашу заметуть сніги,
Якщо на це їм стане сили.
Це не любов, лиш губ і рук єднання,
І стукіт відчайдушний двох сердець.
Пройняте болем, струн звучання,
А я тікаю навпростець.
Це не любов, а квіти, що зів’януть.
Це випите до дна чарівне зілля.
Стріла, що в саме серце ранить.
Мабуть, це просто божевілля!

Солодкий біль гіркої втечі
Від цього світу я спиваю.
В нічних обіймах порожнечі
Я небо на руках тримаю.

Малюю зорями, мов пензлем,
Зів’ялі пелюстки кохання,
Зігрію серце твоє змерзле
Я відчайдушністю чекання.

І раптом ти повіриш в вічність –
І скресне лід на річці долі;
Зіб’єш віршів моїх ритмічність,
Я більше не захочу волі.

Веселкою для тебе стану,
Промінням сонця чи зорею,
Сніжинкою в руках розтану,
Вогнем я буду Прометея!

Цвіте у долині
Калина на лузі
І буяє у красі
Жовто-білих квіток
І сниться мені
Та далека країна
Із дитинства босого
І ясних зірок.

Співає на ній
Соловейко весною
Зозуля нам років
Зачне рахувать
На осінь гілля
Оксамитом засяє
Сплете наречена
Із калини вінок.

І як землю Покрова
Засіє снігами
І гілка калини
Засяє у красі
Моя ти Україно
Твоя така доля
Калина є символ
Життя на землі.

“Візьми її в політ,
У Всесвіт
Оцьому світу навпаки...”
Ingvar Olaffson

Сьогодні небо з кришталю.
Весна чомусь занадто рання...
Це дар мені чи покарання
за те, що так Його люблю,
аж терпнуть руки і вуста,
земля з-під ніг кудись тікає...
По шибках ніч п’янка стікає,
безмежно темна і густа....
А білих птах Його тепла
мене підносить над Землею...
Чекаю дотику єлею
крізь ті високі стіни скла,
щоб день на повну силу дихав,
цілунки пестили плече,
щоб те, що в грудях так пече
не покидало душу...

...ТИХО...

Ні слова більше... Окрім снів
іще залишились видіння
і світлих граней мерехтіння...
...Я б так хотіла, щоб зумів
Він заподіяні розлуки
віддати часу крізь роки, –
й любити так, щоб згасли муки.
Оцьому світу навпаки.