Множиться зоря
у твердих снігах у дзеркальних мурах
і з дороги збилися
тріє царі у маскхалатах

ясна пані
клубок розмотує вузлики тихо зав'язує
стомлений тесля дрімає
при щербатій сокирі

око ліхтарика
вихоплює з темряви велетенські ясла
обігрілося немовля
під боком у мінотавра

о боже для двох полудневий
полюднений зглянься
це мотто липневе це сполох і переполох
це молитва над урвищем
глянцева

це в тіло твоє перелита стоїть
на плече мені руку поклавши
мелодія літа лиш очі
запали клавіші
мов

Чорна чаша наповнена вщерть,
і воістину нас небагато, —
що ж сорочку, пошиту на смерть,
одягаєш на свято?

Перевідано друзів і рід…
сатаніють в кишені дукати —
ти виходиш у світ із воріт
воріженька свойого шукати,

щоби ніч празникову оцю
з ним удвох протинятись шинками
й наостанок шматками свинцю
обмінятись, немов крашанками…

Цi нiчнi голоси -
цi закинутi в моторош митарi -
комiрчину твою не забудуть,
проси не проси:
ти накликав їх сам,
їх шукав у вселенськiм гармидерi -
i на вбогу свiчу
прилетiли нiчнi голоси.

Потаємнi вони -
а тобi закортiло катренами
розiкласти по аркушах їх -
о свята простота!
Але вбивць голоси
прикидались тодi убiєнними,
а пророчi слова
заповзали вар'ятам в уста.

Ти благаєш тепер:
"Удостой мене iншої напастi,
а не хору нiчного
провидцiв, катiв, гультяїв...
Їхнi гiмни й прокльони
хiба увiбгати в анапести? -
кожен - щось утаїв.

Кожен - сповiдь i лжу,
на зап'ястях вузлує, мов ретязi,
не втекти
нi в подiльськi поля,
нi в карпатськi лiси...
О нiчнi голоси,
ви й пiд землю також доберетеся!
Загнiти менi слух! -
наближаються вже голоси.

Це покликачi -
знову мене загадати на розпити?
Чи восславили знов мудрецi
празникову зорю?
Де чиї голоси?
Чом усi переплутались, Господи?! -
з усiма говорю -
наче вiдаю, що я творю"

ми будемо жити
на тихому-тихому березі
в дитячій іще не наляканій
єресі неначе у Форосі
в еросі недремний наш страж
нескінченний наш серпень
відбитки засмаглого тіла твого
роздрукує на теплім піску як
на ксероксі тайнопис
солодкий клинопис коліна
і лікті і вузлики
гулкі переповнені віщими знаками
вулики допоки в медовій імлі
у знемозі я наше несправжнє минуле
як Трою розкопую
читає при місяці янгол піщану
твою ксерокопію

істинно кажу вам
трава істинно кажу
вам вода істинні
кажу вам слова допоки
горить звізда

перші запільний пил другі бездонний плач
треті обсядуть небесний стіл коли
просурмить сурмач істинно кажу вам
огонь істинно кажу вам земля
істинно не з лона кажу з долонь
пробитих вам немовля

даремна хода тверда не тут
освітить межу заповітну
словозвізда
істинновамкажу

перші з-під ніг пилюга другі пилок із крил
треті кому звізда дорога обсядуть
небесний стіл голос там не з
бездонь сурми не звіддаля істинно
не з лона кажу з долонь
пробитих вам немовля

"Я від’їжджав і оком астролога
допитувався в зір – яка дорога
мене провадить у майбутні дні."
Микола Зеров

Зорі дрібні одійшли –
як суниці:
птах доклював, що не визбирав люд.
Ні вечорниці, ані власяниці
в коло обранців
не впишуть приблуд.

Час вирушати, о лицарство вперте,
пристрасті наші були замалі,
наша сторінка дописана – verte:
“Ми не поети.
Поети – в землі”.

Попри такі пасторальні гуральні,
повз гробівці, на яких не клялись,
ми від’їжджаєм –
і знаки астральні
чвиркають, як чиряки, з-під коліс.

Звісно, вернутися нас не просили,
звісно, не зорями зверстана путь...
Господи, дай же ти кожному сили
жінку в ранковому місті
забуть –

жінку, що вчула
на березі Лети
наших дітей ненароджених крок...
А з-під землі повиходять поети –
знову дорогу спитають в зірок.

Та не в суничних –
доволі їм тліти –
в тих, що злетіли з пекельних багать
і над рікою і містом, як діти –
голі, малі, перемерзлі, –
тремтять.

...Це юності мотиви опівнічні,
це карнавальний дим довкола плах,
двосічний дотеп і свіча у січні,
бравада крові й бородатий страх,
це все, що мав, – за кучерик на шиї!..
Це дім, де рок – оброком, а за крок
з пожовклих довоєнних сторінок
співали соловецькі соловії, –
чи думав ти, який у них хосен?
Та вже світало, і лунав Дассен.

А місто віршів, бунтів, поцілунків
явило інший лик із інших сцен,
коли з-за слів, неначе з-за лаштунків,
як сюзерен, виходив манекен,
коли зіниці клались на полиці –
і літери сахалися зіниць,
коли занадто мертва смерть дзвіниць
дірки засклила в хроніках столиці
й хіба що голубам служило скло...
Невже тоді нічого не було?!

Були ж неопалима віща круча
й немилосердне в щирості село,
його щетина спогадів колюча
й невіра в балакуче ремесло.
Були ж – уперше – Хортиця і Галич,
листок на плесі й полотняний сніг,
перешепти в кав’яреньках тісних
про білу квітку і про скіфську далеч, –
дарма, що хрестовик собі сотав
безбарвну і солодку нить октав.

Іще не відшуміли бурі в склянці,
коли, з космацьких зринувши отав,
убогу тишу, як підлогу в танці,
двадцятилітній вітер розхитав,
озвучивши потоки світлі й темні,
розгледівши в імлі стражденний лик
того, від кого одвернувся вік,
почувши й відголоски потаємні,
й біловолосу жінку на скалі,
і рід її – в ганьбі або в землі.

Коли уламки вівтаря в дровітню
складали, нагорлавшись при столі,
розворушило ватру старожитню:
“Скажіть мені, поети Василі!..” –
заговоріть, поети, хто як може,
щоб задихнулись в подушках пухких
обрізані рядочки, для яких
задовге навіть найкоротше ложе, –
хоча здавалось: звідки серед пуст
узявся той всевидящий прокруст?

Допоки лаври, впавши на литаври,
глушили слав і слів смертельний хруст,
“Печальний етнос, трохи що не маври!” –
у закарпатця вирвалось із уст.
Допоки цвів у поступі повзучім
безпам’ятний співучий переляк,
своє тернове поле подоляк
ніяк не міг обміряти співзвуччям,
і реготав у риму Асмодей –
львів’янин-батяр, бородань-спудей.

Коли душа потроху відмокає,
напередовець із підгір’я, де й
пісні – живі, вертепи відмикає
і скрипку притискає до грудей.
Заціпило узір парадним ряднам,
затіпало сановні тілеса, –
і площа вознеслась у небеса,
обвита шумовинням виноградним,
і крізь епохи й війни, сміх і схлип
доніс до нас крихкий даґеротип.

А час довкіл? Лякав, як лепрозорій!
Чи розібратись в ньому не могли б?
А може, є в тім умисел прозорий,
що запізнали й полиновий хліб?..
Куди пощезнуть відблиски примарні,
коли доба не черт і рез, а криз
високі строфи профільтрує крізь
цідилку з респіраторної марлі?
Так, це новий, немолодий мотив, –
але кого він вбив чи захистив?..

Souvevent, pour s'amuser, les hommes d'eguipage
Prennent des albatros, vaster oiseaux des mers,
Qui suivent, indolents compagnons de voyage,
Le navire glissant sur les goffres amers.

A pine les ont-ils déposés sur les planches,
Que ces rois de l’azur, maladroits et honteux,
Laissent piteusement leurs grandes ailes blanches
Comme des avirons traîner à côté d’eux.

Ce voyageur ailé, comme il est gauche et veule!
Lui, naguère si beau, gu’il est comigue et laid!
L’un agace son rec avec un brûle-gueule,
L’autre mime, en boitant, l’infirme gui volait!

Le Poète est semblable au prince des nuées
Qui hante la tempête et se rit de l’archer;
Exilé sur le sol au milieu des huées,
Ses ailes de géant l’empêchent de marcher.

переклад Дмитра Павличко
Альбатрос

Буває, моряки піймають альбатроса,
Як заманеться їм розваги та забав.
І дивиться на них король блакиті скоса -
Він їхній корабель здалека проводжав.

Ходити по дошках природа не навчила -
Він присоромлений, хода його смішна.
Волочаться за ним великі білі крила,
Як весла по боках розбитого човна.

Незграба немічний ступає клишоного;
Прекрасний в небесах, а тут - як інвалід!..
Той ляльку в дзьоб дає, а той сміється з нього,
Каліку вдаючи, іде за птахом вслід!

Поет, як альбатрос - володар гроз і грому,
Глузує з блискавиць, жадає висоти,
Та, вигнаний з небес, на падолі земному
Крилатий велетень не має змоги йти.

Україна – українцям?

1
Місто-україніст, кожен тут,
наче улюблену зброю,
мову плекає, як слово на Суд,
теше слова; як за курсом валют,
стежить за їх чистотою.

Класи. Ввічливі учителі
ніжно вичісують учнів.
Мов копійки, у голівки малі
на синьо-жовтому рідному тлі
фрази летять повнозвучні:

«Добре вд_брити дібра добром!» –
«Байдики бити – не злочин!» –
все, що не описати пером,
навіть просяклим чорним Дніпром,
жести вберуть без скорочень –

наші арійські гоп-гопаки,
наші варязькі забави,
наше з вивертом «навпаки»,
наші найтяжчі дяки-літаки,
наші найвищі заграви...

А зусібіч підповзають, як ніч,
ляхи, кацапи й німота,
газ прокладають, розорюють Січ,
мури мурують, п’ють могорич –
лицарі серед болота.

Як жити в кайф? – Щоб вареник злітав,
звірі тринділи і срібло –
золото звикло текло у рукав
і щоб сусід накарачки клякав
й вдячно марудило бидло?

З дідьком в кишені – на Вавилон!
Скликати свистом нечистих!
Змієві нишком відкрити кордон –
чи проковтне й цього разу мільйон
братчиків норовистих?

«Слався, атєчества наше...» – вивчай
рєчь найкрутішого брата!
Річ Посполита й Орда, вибачай, –
царська солодша зарплата.

Та у Москві вже не ті москалі,
всі вже не ті вже усюди.
Учнями стали учителі,
миру навчають іуди.


2
Західний шлях – це тяжіння часів
кращих, багатших, солодших.
Мови на Заході – стіни списів,
слово – швидке й молодше.

Право цивільне там у крові,
виховані громадяни
дбають про дібра, старі і нові
чітко виконують плани.

Навіть поляки за кількасот
років на декілька метрів
до атлантичних маревних вод
вирвались крізь рідні нетрі.

Що не кажи, єзуїт наполіг
гризти латину по-польськи!
Навіть поляки мають своїх
конрадів, пап і шимборських.

А в межиріччі рік на «ди-ни»
спить маячня несусвітня,
смачно наповнює казани
каша тисячолітня.


3
Хто ж цього разу кашу оту
наче отруту глитатиме?
Наші чорноземи – нашу мету! –
хто причарує дукатами?

Дайте дулібам спокій, скрутіть
дулі в кишенях, полянам
дайте поля, на сармати не йдіть,
не допечіть деревлянам!

Хоче телицю ссати теля –
дайте ж невільнику волю!
І галичанам – їх короля,
й батька Махна – Гуляйполю.

Курвити хочуть курві сини? –
дайте їм чортову матір!
Дайте піплам гамерицькі штани,
цирк, стадіон і театр.

Греко-католикам – греко-католиків!
Автокефалам – автокефалію!
Магометанам – нафту Аллаха!
Лєнінцям вірним – тіло нетлінне!
Для себе ж прошу
крапельку глузду
та не німецького
а з рідним перчиком,
з ледве вловимою
паранормальністю
з переміщенням
у сховки.

Це тільки мовчання
це тільки
ранок поніс мене в коло розмов
слова виростали
струшувалися з газет
відбивалися від стелі
на столах слова
на підлозі слова
сказані слова
непочуті слова

їх могло і не бути

це тільки мовчання
виходжу
йду лунким коридором
вулиця
— котра година? —
відповідаю
— як пройти на … ?
відповідаю
— дозвольте припалити —
будь ласка
ось і все що вдалося справді
сказати

сьогодні
пусті балачки
наповнюють голови немов лійки
від слів залишились
тільки звуком окреслені кола
крізь них видно небо
предмети обличчя

це тільки мовчання

мовчу в потоці
мовчу в трамваї
мовчу дивлячись
мовчу слухаючи

двірники відмітають усе сказане
предмети оновлюються в час відпливу
знайома красуня випускає свій усміх мов птаху
і друзям приємно блукати по місту без слів

Я комусь приснився
смішний
на рік молодий
говорив усе те
що забувається після пробудження
або не говорив
звучала спокійна музика
та котрій я приснився
розуміла усе без слів

це було не у нашому місті
це було колись узимку
ліхтарі світили синьо
світло падало ніби сніг
а вона уві сні посміхалась
ну чого ти смішний чого ти
не снися мені будь ласка
це дозволено іншому

ось і все
маленьке кохання
йому не знайшлося місця у дійсності
йому не знайшлося справжнього світла
сніго світять сумні ліхтарі

ВОНА ПІДНІМАЄТЬСЯ, ЯК ГОЛОВА,
відрубана голова волоцюги.
Вона промовляє уперше, і вдруге,
і втретє свої потойбічні слова:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Над юрмищем площі нависло навскіс
її всевидюще летюче бароко.
Кров гусне в повітрі, розчахнутий зріз
тінь відкидає, важку і глибоку:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Сокира невидима в місто ввійшла,
стягнути з помостів тіла безголові,
роззяви напились дешевої крові,
та зішкребе слід іржавий з чола
ПРИВИД ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Жереш мелодрами телевізійні?
Ти розглядаєш драконів за склом!
Стіну тобі проламає чолом
ожила куля з Оркестру Фелліні —
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
Запам'ятай, не сховатись ніде!
Площа приходить у схови, площа!
Бруківку темну свято полоще
і в Реберітаційне небо гряде
МАСКА — ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА
Я ГО ЛОВА ЛІТА
ЮЧА ГОЛО ВАЯ
ЧАГОЛО Ю АЯ
АО А О

Киця — це пухнаста система, самодостатня і незалежна,
як імператриця
Киця — це погляд з глибин галактичних, це вхід в паралельні
світи,
це така таємниця,
вбрана у грацію, у лизанину і в муркотіння.
Коли вона робить прохід, антена хвоста поглинає пульсуючі
сновидіння.

Киця — це дослідний центр, і для неї довколишнє —
невичерпне.
Носик її, наїжачений вусами, дбає де біле, де чорне.
Варта вух перевіряє шумам, звукам і шелестам візу в
пашпортах.
Ротик її на замку, та до часу, і в ньому ув'язнено ніжного
чорта.

— Риби, мишва і птахове! Мешканці трьох стихій!
Полум'я пізнання кличе вас на конґрес!
Киця — уважний слухач, ви сповідайтеся її —
самі собою вирішуються проблеми ніг, і плес, і небес…

Шахівниця ґравітаційна, заокруглення простору, стеження
за петлянням мушви, медитація, позіхання і ніження
розглядання з вікна колообігу часу чи звістка,
що нарешті потрапили всі ми у тотальне теперішнє.
Киця — постмодерністка.

Пощо її нагромадження глупств, і томиська нявчань, і
манірний заброда
з-за морів, що вивчав сто наук і мистецтв — нашу кицю
розмалювала Природа
чи Господь. Вона — зрима краса. І здобута вона мета.
Та бодай раз на рік потребує, дурепа, кота!

Тіло покійного знайшли у рові
посеред подвір'я, завішаним на ланцюгу,
і закопали за городом

Джульбарс повісився — самовбивця-пес.
Душу Джульбарса поженуть з небес.
Там йому скажуть:"Не здох як слід!"
Там його підважать під хвіст і під…

Джульбарс повісився на цепу вночі
Справжнє кіно ноцне -щурі глядачі
і зітхання, і залицяння,
і завивання, і злягання!

Джульбарс повісився! Чуєте? — ви!
Ви читаєте "Листя трави"?
Маркеса? Борхеса? Гессе? "І цзінь"? А?
Джульбарс повісився! Ось переміна!

Ти звешся поетом,
а він — собакою.
Тебе вірш гризе,
а його ланцюг.
Ти станеш колись професійним писакою,
а Джульбарс вибрав не м'ясо, а дух!

Скільки можна на місяць брехати?
Скільки можна чекати зарплати?
Скільки можна зади ваші дерти?
Вічно?
До смерти!
Що за професія шизофренічна —
вік сторожити курей і кіз
і посилати їх на заріз?

Пронизує землю і небеса
Сузір'я Пса!

Ти дивився цей фільм у казармі
де дихала сотня ротів
краплі поту сюжет
на зразок політичного детективу
після вечері
це особливо приємно
травити

ти дивився його
частка маси пара очей серед місива
травлячих мізків можливо
в цю ж мить
твої друзі позіхали нудячись вдома
і в цю ж мить
телевізор вмикала кахана яка чортівня
і в цю ж мить
щось подібне тобто
вбивство кохання і підлість
сходило з екранів і вганяло
жала в людей
і в цю ж мить
вилітали ракети
горили займалися сексом і самогубством

ти дивився усе це
задихаючись від напливу електрохвиль
так дрібничка
здавалося вибухне
коеан електричного поля
і зареве
трубний глас

Лев, той що квіти крові випускає,
Вусатий мопассан, гриваста смерть, —
Красунь за грати подихом вдихає
І лиже животів їх ніжну твердь.

Волосся їх струмує крізь залізо,
Їх стегна розсуваються, тремкі,
Їх пальці в гриві, наче серед лісу
Лякливі сарни, крапельки гіркі,

І кришталеві горла, і димливі
Очиці, і рухливі язики…
Сплітається солодкий віддих в гриві.
Ревуть левиці. Бліднуть юнаки.

Ми персонажі "Одіссеї", що потрапили у викривлені кола.
Поема — небо без кінця, а небо — дерево життя,

життя записано у русі неба і малюнка ліній.

Події, катастрофи, почуття, як і рядки гекзаметра, нетлінні.
Вони, як море, набувають інших значень — ніч камінна,
пустка гола.

Труну фатальну опускають, заблукав хтось в розгалуженні
сюжету.
Та це сторінка в книзі, чиста і прекрасна.
Напам’ять вивчи, мить пробудження, вона летить незгасна,
І папороті квіт рука легка кладе в долоню мертвому поету.

Він поряд. Голос птиць, розкучені дерева
Вростають в сонце, множаться oбличчя, у проваллі місяць
чорний.
Оркестра древня, струхітлива дме натужно в труби і валторни,
Коли твоя сучасниця сліпа бабуня рве траву в зеленій Книзі
Лева.

Ти любиш розглядати шкіру
Яка формує тіло панни
Ти цю пантеру взяв на віру
Встромляєш в неї спис тюльпанний

Її навчили говорити
Хоча начхати їй на квіти
Ця усмішка бажає м'яса
В кров на арену неофіти

Злягання Риму, рев пантери
Ар оргії судомні струми
У мозгах сплетені парфуми
Поети золотої ери

Налито в голови по вінця
Із місяця вино прозоре
Наповнить морем ваші пори
І кров смолиста і дивіться

Засмага смуга і печера
Вона богиня звірчи прірва
Вона гумова лялька шкіра
Чи морем створена Венера

Гітара в пальцях ловеласа
На звуки вишукані ласа

Жа жах жовтий жаль замучив
Ха хо хочеш ти втекти
А чи знаєш як живучі
Чорні гадини повзучі
І пошарпані коти

М'я м'я м'ятий вітер свище
Стежки вже нема
Чути крики ближче й ближче
Небо трусить попелище
Пробудилася пітьма

Лава лізе з-під гори
Жах, жах, жах бере за плечі
І влітають жовті смерчі
Полувідьомської гри

Дідьки до мене, до мене
Полум'я дрантя палене
В потяг пристойний зберіться
І забирайтеся звідси

Співи подохнуть пташині
Де на камінні стежині
Гади не свинні і блазні
Змішують тельбухи власні

Там де чума хрипло кряче
Смерчем промчіться гарячим
Збільшуватися повинно
Царство моє домовинне

Хто хто топче печериці
Печені харчі щуриці
Зупинись
Хіба не відаєш незграбо
Жаба там пускає з граба жовту слизь
І там кота літає нявкіт
Падають повзучі п'явки на плаї
А де по папороть несеться
В'ється смужкою по стежці сік змії

Халепа склеп тобі готує
Я вже пію алілуя по тобі
Могильному нічному клоччі
Згинеш за ніщо ти хлопче далебі

Тай нащо цвіт тобі казковий
Зжерли вчора все корови
Жах жах жах
Повір беру у світі Бога
Суть усього світ усього
У грошах

Печера темна полоняє
Там і тихо поміняєм
То на то
Мені свою віддайте душу
І аж тобі між гір натрушу
Золото

Ой ходить сон коло вікон
А дрімота коло плота
Питається сон дрімоти
Ой деж ти буде ночувати

Встаєш уранці, визираєш
І світ цей знову починаєш.
Та він такий блідий і сірий,
Шукаєш в нім якоїсь міри.
Шукаєш знаків, візерунку.
Дивись!!! Ще там нема малюнку.
І починаєш малювати,
І світ собою прикрашати.
Можливо барви не веселі,
Бо сумно у твоїй оселі.

Я думав, що то - цвітіння,
а бачу: це просто цвіль.
Метелика, барв творіння,-
в руках моїх: блякла міль.

І серце моє зачахло,
як мокре горить душа...
Кохати жінок? - чи варто:
не люблять вони без гроша.

Всихає в штанах коріння,
в очах порожнеча і біль...
Таке моє покоління:
на ранах гримуча сіль.

Дні западають, мов клавіші,
і життя починає нагадувати
бездарну гру на роялі,
з якого виривається
фальшива мелодія пісні
"Котилася торба з високого горба".

Грати чи не грати? -
ось де питання.

Карти роздано, ролі вивчено,
і на сцену виходить козирна шістка
і, побивши туза,
поринає в закулісні ігри,
сподіваючись прорватися в дамки.

А тим часом на сцені
валет лягає під даму,
дама ж - під короля.
(Голий король блефує.)

І як наслідок такого злягання
у фіналі з'являється
дурень у масці дурня
і на запитання "Хто ти, маско?"
під бурхливі оплески
починає носитися
з писаною торбою.

2003

Поглядом, довгим, як сірий осінній дощ,
доторкнутися до останнього журавлиного клину,
після чого за мить осліпнути
від білого-білого зимового сонця,
аби лиш не бачити чорної смуги,
що тягнеться упродовж та уздовж
сірого розбитого асфальту,
сірих облич у сірому натовпі,
сірих провінційних буднів -
усієї цієї сірості, породженої
змішуванням білого і чорного кольорів,
що лізе, і лізе, і лізе
навіть через заплющені очі в мозок,
в оцю речовину сірого кольору,
яка ладна вже вибухнути,
аби не мати нічого спільного
зі всією цією сірістю, сірятиною, сіризною,
дивитися на яку нестерпно боляче,
а тому краще осліпнути,
аби вдруге прозріти
перед сірою грудочкою землі,
перед сірим горобчиком над сірою стріхою,
перед сірою татовою шинелькою,
перед сірою маминою фуфаєчкою
і довгим, як дорога додому, поглядом
шукати себе
в сірих зіницях попелу.

2003

Червоним - по чорному.
Інакше не можна.
Тільки так:
червоним - по чорному.
На решту кольорів
ні часу більше, ні нервів.
Остання надія - на вени.
Дарма що боляче.
Дарма що пальці знати.
Червоним - по чорному!
Любов'ю - по відчаю!
І кому вона буде потрібна,
ця дактилоскопія,
коли вже і так ясно,
що криваві сліди від пучок
на чорних петриківських тарелях
ведуть до калини,
посадженої на твоїй могилі.

2003

"Рівно триста, як скло,
Товариство лягло… "
Народна пісня

Хто ти? Звідки ти? Куди ти?
Годі колами ходити!
Сядь посидь ногам на зло.
Нас далеко ще не триста,
але наше товариство
гідне теж лягти, мов скло.

Друг ти нам чи наш ти ворог?
Чи хоч раз ти нюхав порох?
Братом нашим хочеш буть?
Осуши цей повний келих
за братів своїх веселих,
у яких печальна путь.

Чим печальніша дорога,
тим сильніша віра в Бога ,
без якої нам - хана.
Ти наш відчай чи надія?
За Георгія чи змія
щойно випив ти до дна?

Всі ми тут - як на долоні.
Знають навіть наші коні,
хто за що й за кого п'є.
Не мовчи! Скажи хоч слово!
Та не дуже загадково
говори. Кажи як є.

І сказав я їм: - Панове,
в цьому світі загадкове
все, крім смерті. Головне,
щоб ніхто з сідла не випав.
Ну а хто за кого випив
і кого хто пом'яне,

мені теж цікаво знати.
Та на часі виясняти
нам не це, а те, чому
в нашім небі сонце ясне,
ще не вечір, а вже гасне,
в чорну канучи пітьму.

Ворон кряче надто низько -
знак, що ворог надто ьлизько.
Вже, можливо, опостінь.
Час вилазити з-за столу
та на битву йти посполу.
Бог на поміч нам! Амінь.

2003

Ти питаєш мене:
"Що таке чорний гумор?"
Уяви ситуацію,
коли в день нашого весілля
ти в білому платті нареченої
виходиш перед ЗАГСом
із чорного лімузина
і, як ми й домовились,
чекаєш на мене з неба.
А я в уніформі десантника
з автоматом Калашникова
і гранатою за ременем
вистрибую з літака
і за кілька секунд усвідомлюю,
що з якоїсь причини
основний парашут не розкрився,
і, геть забувши про те,
що кільце запасного
я замість обручки
подарував тобі на заручини,
машинально смикаю
за кільце гранати.
Можеш тепер сміятися.

2003

Там, у далекім колись,
ще наші душі - мов храми,
хоч увіходь і молись
дружній любові між нами.

Там, тамадуючи, ти,
чару пустивши по колу,
згладжуєш гострі кути
нашого круглого столу.

Там твоя правда - права.
Там, нас цілуючи в губи,
ще не гірчить кругова
чара, солодка до згуби.

Ще наші біди - малі.
Ще наша кров - не пролита.
Ще не стоїть на столі
чарочка, хлібом накрита…

Ходить по колу печаль.
Свічечка блимає кволо.
Скручується у спіраль
наше розірване коло.

Йти нам по ній та іти
й, чару пустивши по колу,
битись об гострі кути
нашого круглого столу.

2003

гола-голісінька
нічим не прикрита
вся як на долоні
стоїш переді мною
в чім мати народила
готова на все
аби лиш тобі я повірив
і ніде тебе подіти
і ніде тебе сховати
голу-голісіньку
нічим не прикриту
святу і чисту
гірку і жорстоку
правду про мене

2003

Надламлена гілка у шибку скребе.
Дорога додому позаду нарешті.
Таки дочекались мене і тебе
за білою хатою чорні черешні.

Сльозяться на вітрі шибки голубі.
І сумно порипують двері сінешні.
І дивляться в душу мені і тобі
за білою хатою чорні черешні.

І видно півсвіту у ріднім вікні.
І наче й не глибшали рани сердечні.
Так рясно вродили тобі і мені
за білою хатою чорні черешні.

Минатиме літо. І осінь мине.
Студитимуть душу морози прийдешні.
Та все ж відігріють тебе і мене
за білою хатою чорні черешні.

2003

Все ніколи, говоримо, все ніколи.
Навіть ніколи, кажемо, вгору глянути.
Отож-бо листя на деревах
помічаємо лиш тоді,
коли воно починає падати.
І чим більше його лягає на землю,
тим густіше у небі птахів,
наполоханих кольором вогню,
тим частіше в поле нашого зору
потрапляють порожні гнізда,
забиті дошками навхрест вікна
та стемнілі світлини
з рідними до болю обличчями.
А листя падає, падає, падає.
І чим швидше одне відлітає за вітром,
тим повільніше інше пливе за водою.
Все повільніше і повільніше.
Адже під його тягарем
ріка смертельно втомлюється
і якоїсь миті зупиняється перепочити,
даруючи нам рідкісну нагоду
ввійти у неї, в одну й ту саму,
як мінімум - двічі.
Але ж нам усе ніколи.
То ніколи вгору глянути,
то ніколи під ноги подивитися.
Йдемо, спіткаючись на рівному місці,
і раптом опиняємося
по коліна в березневих калюжах,
і дивуємось, як ми могли не помітити
ні снігу зокрема, ні зими взагалі.
Стоїмо серед талого снігу,
а замерзлі іще наприкінці осені
і нарешті відталі сльози горобців
лікують ринвами наших домівок
простуджені гортані з їхніми
напіватрофованими голосовими зв?язками
і в супроводі всепереможного цвірінькання,
імітуючи звуки друкарських машинок,
видзьобують на асфальті тексти
обвинувального акту і смертного вироку
холоду й голоду.
Пора б і нам відігрітися, але ж ніколи,
бо глина, яку ми під нігтями
несемо із цвинтаря,
ніколи не буває теплою.
Ковтаємо на голодний шлунок
чорну каву безсонних ночей,
оскільки вже і спати ніколи,
тоді як можна було б, але ж ніколи,
посидіти біля нічного вогнища над рікою,
пересипаючи з долоні в долоню
мікроскопічні гвинтики піщаного годинника,
діждатись останнього подиху
вмираючого полум?я
і деякий час відчувати різницю
між шипінням гадюк у траві
і шипінням сліз на жаринах.
А потім, діждавшись ранку,
дивитись на сад над рікою
і пересвідчуватись на власні очі,
що солов'їне тьохкання у ньому
такого ж мінливого кольору, як і він.
І нікуди більше не поспішати.

2003

Я тебе роздягаю.
Я тебе визволяю з полону
елегантної сукні,
тонкої роботи прикрас…
Я від зерен дорідних
відвіюю пил та полову.
Я з-під попелу пломінь вивільнюю,
аби він не погас.

Я тебе роздягаю.
Я із мушлі виймаю перлину.
Я викопую скарб.
Я здираю полуду з очей, а відтак
я із скіфського золота
курганну зішкрябую глину.
Я віднині, о Боже! -
найбагатший у світі жебрак.

Я тебе роздягаю.
Я колюче гілля продираю.
Я виймаю з куща солов'їху,
що на тьохкіт мене надиха.
Я крізь пекло тернове
долаю дорогу до раю.
Я вилущую зерня солодке
з горіха гріха.

2003

І світлий шлях, і темний манівець
примхлива доля зводить нанівець,
розбавивши комедією драму,
де часто-густо зрячого сліпець
вести береться начебто до храму.

Кіно і німці! Борони Господь
занапастити душу, коли плоть
в човні напівзатопленому хвилі
штовхають на блаженну тиховодь.
(Дивись картину Рєпіна "Пріплилі").

Із написом "Спориш завжди спориш!"
фанера курс тримає на Париж.
А ти і в провінційному болоті
з таким художнім свистом пролетиш,
що ахнуть ті, хто вічно у польоті.

Глибока осінь вже не золота.
Залітна пташка вже не заліта.
В солодкій чарі з осадом насподі
Дає про себе знати гіркота.
Фініта ля комедія та й годі!

Чим довший спокій, тим коротший страх.
Відлопотіли крила на вітрах.
Тримаючись подалі від спокуси,
кімнатні капці дивляться на шлях,
як дивляться у небо свійські гуси.

2003

Напхом напханий тролейбус -
бочка, повна оселедців.
За зупинкою - зупинка,
мов за жовтнем - листопад.
В парку золото сусальне,
мов "Перлина степу", ллється.
Якось дивно йти судилось:
крок вперед і два назад.

Слава Богу, є де сісти.
Вчасно Бог послав і столик.
Гера Квіт мені й сьогодні -
друг, товариш і братан.
Сидимо, блаженні духом,
православний і католик.
Під густою міддю дзвонів
сріблом дихає орган.

Розливаючи у склянки
золоту "Перлину степу",
Гера мружиться від сонця,
що іскриться у вині.
Зазираючи у пляшку,
можна втрапити в халепу.
Але ж як тоді шукати
ту із істин, що на дні?
Це не я кажу. Це Гера.
А іще говорить Гера,
що одну й ту саму чару
двічі спити не дано,
що болить йому вітчизна,
мов галернику галера,
до якої той прикутий
і яка іде на дно…

З парку золото сусальне,
мов скрізь пальці витікає.
Блудним сином сновигає
по алеях дим багать.
Всі шляхи ведуть до римів,
та не всі - до ватиканів.
І не всі, хто відлітає,
до едемів долетять.

Рим римується із Кримом,
але це не так важливо.
Крим і Рим пройти ще можна,
а хотілось би - весь світ.
На одну і ту ж дорогу
двічі вийти неможливо.
Це не я такий розумний.
Це говорить Гера Квіт.

Гарне прізвище у Гери.
Квітне Гера і не в'яне.
А йому вже, слава Богу,
з добрим гаком шістдесят.
Це життя, - говорить Гера, -
не таке вже і погане.
Хоч і дивно йти судилось:
крок вперед і два назад.

То ковтнеш "Перлини степу",
то посмокчеш валідолу.
За весною в тебе - літо,
а за осінню - зима.
Це нагадує собою
рух тролейбуса по колу,
де кінцевої зупинки
просто-напросто нема.
Той виходить, той заходить,
сподіваючись на диво,
що місця хоча б стоячі
будуть зайняті не всі.
У той самий у тролейбус
двічі сісти неможливо?
Хрін із ним, - говорить Гера, -

нашкребемо на таксі.

2003

1.Пісок

Навіщо вбивати час на пошуки вітряків,
коли стільки навколо піску?
Воюй із ним хоч до самого скону -
і нікому навіть на думку не спаде,
що у тебе не всі вдома.
А вдома ж у тебе і справді не всі.
Та й де їм усім там узятися,
якщо ти ніколи туди не повернешся?
Що з тобою і де ти тепер,
тільки тобі відомо.
Ти - в пустелі.
Ти - на війні з піском.

А все починалося з тієї піщинки,
що зненацька тобі залетіла до ока
і випливла з нього лише із сльозою.
Друга невдовзі влетіла до рота,
і перед тим, як виплюнути її,
ти піймав себе на думці,
що так на зубах може тріщати тільки пісок.
Третій вдалося лишити подряпину
на віконному склі твоєї домівки,
зведеної, як виявилось, на піску.

А потім ти збився з рахунку, адже піщинки
підстерігали тебе на кожному кроці
і вже нападали на тебе не поодинці.
Все частіше ти їх виявляв то в кишенях, то в їжі.
Все настирливіше вони проникали
в черевики, за комір.
Все відвертіше зазіхали на твою територію.
Одне слово, пісок знахабнів,
і ти йому вирішив дати
належну відсіч.

Наївно розраховуючи на вітер,
проти якого піском не посиплеш,
ти пішов необачно за ним
і, засліплений першою ж перемогою
над кількома жменьками піску,
не помітив, як ворог тебе заманив у пастку,
єдиний вихід з якої ти бачив лише у нагоді
скористатися ворожою силою з вигодою для себе.
Тож навіть піщана буря,
послана пустелею зламати твій опір,
послужила тобі піскодувним пристроєм
в очищенні залізної витримки від іржі,
а тіла твого - від бруду.

Війна з піском починалася з лютої
ненависті до нього та з оманливої надії на перемогу.

Але з часом ненависть,
як не дивно, ставала все меншою
і, як вода у піщаному ситі пустелі,
щезла невдовзі назавжди.
Натомість у душу просилося почуття,
надзвичайно схоже на те, що колись у дитинстві
підхопило тебе разом із сусідськими дітлахами
і в отакому верескливому оберемку
кинуло на купу золотого піску,
привезеного татом із піщаного кар'єру
і висипаного посеред споришевого двору.
І так довго іще по тому
щоразу, як чулося слово "щастя",
виникала перед очима твоєї пам'яті
і танула, зрівнюючись із землею,
ота давня купа твого золотого часу.

Війна з піском продовжувалася,
і ти вже майже любив свого ворога.
Без нього ти вже не уявляв свого існування,
і перемога над ним була вже тобі не потрібна,
бо, навіть коли б ти його переміг, то не знав би,
що робити з тією перемогою.
Тепер головним для тебе
була боротьба не заради перемоги,
а заради можливості якнайдовше її продовжувати.
Твій ворог пісок, тебе поглинаючи,
водночас поглинався тобою.

І його вже в тобі було стільки,
що під його тиском твоя свідомість
змушувала тебе дивитися на себе
не інакше, як на піщинку
в піщаному годиннику долі,
що якби колись не підхопила тебе
й не пожбурила в цю пустелю,
ти так би ніколи і не збагнув,
що не стільки пісок на зубах тріщить,
скільки зуби тріщать на ньому.

2.Спрага

Вода розминеться з губами,
неначе свобода з рабами, -
і спрага примусить тебе
до відчаю, до отупіння
шукати у чаші терпіння
ту краплю, що камінь довбе.

І буде та чаша гіркою,
як марево перед рікою,
як правда про мертву ріку,
як сповідь на смертній постелі,
як щастя, якого в пустелі
не вичавити із піску.

3.Міраж

Риби мигтять, мов уламки дзеркал,
в сивій сухій воді.
Виє, піску наковтавшись, шакал
з пеклом у животі.

Хвилі - круті, як верблюжі горби, -
хлюпають біля губ.
Стогнуть, свободи напившись, раби.
Скиглить свободолюб.

Виє шакал каравану услід,
а караван - іде!
Віра в новий, ще горбатіший світ
вперто його веде.

Світ неможливий без фата-морган
мріється в нім рабу
воля, з якою несе караван
кожному - по горбу.

Привид пророка пісками убрід
спраглий веде народ
у протилежному напрямку від
обітованих вод.

2003

І ступнеш ти за отчий поріг,
і наб'ється по зав'язки сніг
в черевики діряві.
Вітер виб'є дорогу з-під ніг
і гарантію дасть на нічліг
в придорожній канаві.

І заснеш ти, і довгий твій сон
не вкоротять ні зграя ворон,
ні кремлівські куранти,
ні колгоспники, ні ґеґемон,
ні вітчизна твоя, ні ООН,
ні всі інші Гаранти.

2003

Віконце в Європу мале іще.
На заході день догора.
За "Чорним квадратом" Малевича
ховається чорна діра.

Все решта - Європа і Азія -
як щось неподільне в душі, -
немов у кирилиці Аз і Я,
мов сіль і вода в Сиваші.

2003

Ранок недільний. Хрестик натільний.
Дзвін великодній.
Сяє крізь хмару з сонцем на пару
погляд Господній.

Гнана та бита, кровію вмита
віра - жива ще.
Правда - далеко. Слову - нелегко.
Вірі - ще важче.

Свічка у жмені. Дуля в кишені.
Очі - порожні.
Мрії - міражні. Душі - продажні.
Ціни - безбожні.

Храм - не крамниця. Кров - не водиця.
Серце - не камінь.
Після хрещення просить прощення
в Авеля Каїн.

2003

Стелиться лис по траві
димом рудим.
Так підкрадається смерть,
хитра, мов лис.
День переходить у ніч,
полум'я - в дим,
видих останній - в туман...
Кайсь і молись!

Стелиться лист по ріллі.
В колір вогню
перефарбовано ліс.
Птаства над ним!
як добровольців, котрі
йдуть на війну,-
наче у небо ідуть, -
легко, як дим.

Лівою! Лівою! Лі...
Віє вітрець.
Лівою! Лівою! Лі...
Виє сурма.
Ворог - запеклий, мов час.
Хай йому грець!
Глянеш у вічі йому -
в жилах зима.

Куля бере на снігу
лисячий слід.
В полисках мерзлих калюж -
вилиск ножа.
Мов у замерзлій ріці
риба об лід,
б'ється об небо чиясь
грішна душа.

2003

легендарний герой загадки
без ніг а ходить
безногий герой ходіння вперед
якого можна зупинити
але неможливо примусити
іти навспак

впертий осел очевидного факту
і податливий ґвинтик
у машині часу
при переведенні стрілок
і підкручуванні пружини

зброєносець переможця
у війні з вітряками
союзник того
хто приходить вчасно
і ворог тому
хто запізнюється

глухий від народження
він навіть не здогадується
що від його цокцокання
іноді можна збожеволіти

вимогливий учитель арифметики
на чиїх уроках
рахують лише до дванадцяти

ретельний обліковець апостолів
та зодіакальних знаків

недремне око Всевишнього
в яке іноді страшно глянути

2003

Непомітні в кривавій заграві
наче білі тільця у крові,
білі гуси в неримській державі
Рим рятують в твоїй голові.

І висвистують стріли лукаві,
і вібрують віки в тятиві,
і замінюють на переправі
мертвих коней ледь-ледве живі.

І виносить знамена плюгаві
сучий син на дороги криві,
і лежить в придорожній канаві
твоя смерть, наче ніж в рукаві.

І збиваються в натовп цікаві,
і вітають ґолґоти нові,
і не знають ні ліві, ні праві,
де шукати дороги праві.

І життя крізь долоні діряві
витікає і кане в драгві,
і трухлявіють коси іржаві
в непідвладній залізу траві.

І згинається раб у неславі,
і брати продаються братві,
і царює в неримській державі
лжепророк без царя в голові.


2003

"Ми - не поети. Поети - в землі."
Ігор Римарук

І Крим, і Рим, і Римарук,
і рима "рук" до слова "крук",
і творчих мук офсетний друк,
і чорний ринок ранку,
де ми за сонце з-під поли
останню свічку віддали,
а за мелодію бджоли -
шарманку-шарлатанку.

І побрели. І забрели
у сиву пам'ять ковили,
і сиву пісню завели
про чаєчку-небогу.
І слухав нас, набравши в рот
води із Прип'яті, народ,
котрий, здавалося, от-от
знайде свою дорогу.

Та, як сказав один мудрець,
хто звик іти лиш навпростець,
того зведе на манівець
і поведе по колу...
Була весна. Цвіли сади.
І в стільники лились меди.
І кров'ю кашляли діди.
І діти йшли у школу.

Життя продовжувало йти,
як світло серед темноти.
І ми несли свої хрести
завзято і затято.
І в ногу з нами йшов сексот
на прізвисько Іскаріот
пліч-о-пліч з тим, кого
от-от він мав поцілувати.

І відмивалась від хули
опальна слава, і пекли
пісням крамольної бджоли
осині гострі жала.
І вірші тихі і незлі
писались нам. А взагалі -
ми не поети. Ми в землі
лиш подумки лежали.

2003

І було Слово. І було сотворіння. І було диво.
І були явища. І не було предметів.
І був рай. І був гріх. І не було покаяння.
І був суд. І була кара. І не було раю.
І була праця в поті чола. І було пекло.
І було ремесло. І були предмети. І кожен мав назву.
І називалися речі своїми іменами.
І була прірва між ремеслом і сотворінням.
І було осяяння. І був політ над прірвою.
І називалися речі не своїми іменами.
І то була мова Поезії. І той, хто звертався до неї,
багатьом здавався білою вороною,
подразнюючи в них інстинкт мисливця.

2003

Божі персти
зліплять блакить
з кисню та водню.
Вкраплений в дощ
час прошумить
з неба - в безодню.

Струмом грімниць
випалить ряст.
З попелу встане.
Брата уб'є.
Друга продасть.
Вкраде останнє.

В кров увійде.
Горлом піде.
Слово вкоротить.
Вивітрить плоть
і поведе
душу на допит.

2003

Котиться камінь наріжний
схилами тисячоліть.
Начебто час зупинився -
слово у горлі стоїть.
Начебто стиснувся простір
й каменем на терези,
мовби на душу, звалився -
й не переважив сльози.
Тягнеться шлях несходимий
серед проклять та розп'ять.
Вічні, як пошуки слова,
душі над світом летять.
Вітер, прискорений часом
котить сльозу по щоці.
Слово було на початку.
Буде воно і в кінці.

2003

Пролітаючи над листопадом,
вітер задмухує тополині свічі.
З висоти польоту відносно солодкого
вітчизняного диму
йому видно, як на долоні,
всі дороги на світі,
99 відсотків яких,
виявляється,
ведуть не до Риму.

У всякого своя швидкість.
Народжений повзати равлик
далеко позаду залишив зайця,
котрого шматують круки.
Шукаючи воду,
котра іще пам’ятає
риб, що ненавиділи рибалок,
доводиться бовтатися у тій,
котрою Пілат
умив руки.

Голівками цвяхів
з долонь визирають
кісточки розчавлених ягід калини.
Слово боїться застрягти у горлі,
наче клаустрофоб – у ліфті.
Осінь вітчизни –
кольору, вологості і температури глини,
видлублюючи яку з-під нігтів,
гризеш собі лікті.

2004

Наприкінці літа наприкінці літнього дня
потоки зеленого світла трави і дерев
по литки по стегна по груди по плечі по очі
легкі золотисті одежі адамів та єв
піском шелестять прибережним до самої ночі
і чайки сріблисті над хвилями кольору ночі
і міст у завмерлім стрибку наче бронзовий лев

і сад над рікою і яблук натрушених рінь
на вимитій з берега бистрими водами глині
і входить у змилені води стриножений кінь
і довго стоїть по коліна у їхньому плині
і ловить губами у цьому несплинному плині
густу прохолоду і жадібно п’є свою тінь

збурунене тіло ріки до камінного дна
прохромлюють погляди і протинає проміння
наприкінці літа наприкінці літнього дня
на жовтогарячім піску бурштинове каміння
вже не обпікає і перед збиранням каміння
ще довга лишається мить на купання коня

на слухання звуків гортанних що в тишу хистку
летять наче бризки об груди розбитої хвилі
на те щоби дивлячись хоч би в дзеркальну луску
заглянути в очі собі на піщаному схилі
на погляд на сонце що нижчає на небосхилі
на те щоб годинник на слух відшукати в піску

2004

Відлуння уздовж ріки
червень червінь чара чар
чом не човне чалиш чаль
чорен човен чалий кінь
креше кришить крушить рінь

червінь чирви черви чвар
чар не я а я-ни-чар
жар чи рінь жарінь черінь
кинь-но коню тінь на рінь

дінь ділінь дзілінь дзелень
дінь дзелень день зелен день
линь луни латунь відлунь
дід і лунь іюнь і юнь

2004

А жінка сидить, як свічка горить...
Народна пісня

Спіткнись, і спинись, і вернись у той дім,
що був тимчасовим притулком твоїм, –
ти світло забув погасити у нім.

Спіткнись, і спинись, і вернись хоч на мить –
там жінка сидить, наче свічка горить,
чий вогник, мов серце від страху, тремтить.

Це ти запалив її в пітьмі нічній.
Не дай же дотла їй згоріти одній.
Не дай їй погаснути в долі твоїй.

Більшим без неї не стане твій світ,
бо в ньому тобі, наче докір, услід
з-під вогника свічки чорнітиме гніт.

Спіткнись, і спинись, і вернись наяву
до жінки, що схожа в цей час на вдову.
Не бійсь обпектись об сльозу воскову.

2004

За течією
– Куди нас ці води несуть?
– До суті.
– А де вона, суть?
– На березі вічності, друже,
де наша продовжиться путь.

– Чи скоро той берег?
– Авжеж.
– Цікаво, який він?
– Без меж.
– А суть його можна збагнути?
– Ступивши на нього,
збагнеш...

2004