Зізнайся чесно:
Ти у неї – перший
Хто вбив її і навіть не здригнувся.
Кусючий шершень,
Безголовий вершник
Питання «ікс» у відповідь прибульця.
Ну не бреши!
Ти – першопроходимець
По її тілі і країні болю
Жало оси,
Липка покута вулиць
У стінах ненасичених Любов’ю.
Не будь смішним,
Залиш для когось сльози.
Ти ж бо Мужчина - гордий і безстрашний…
………………………………………………
Ти перший з тих
Хто витер свої ноги
В жіночу душу створену для щастя.

Матріархат
І всі ми - госторозорі.
Заманюємо здобич на гачок.
Побережись!
Вже витонченні пальці
Метають стріли. Ви все про смичок?
Проігноруйте!
Довгов*язі речення
Про вічну ніжність надто естетичні.
Якщо і брати в руки інструменти,
То тільки ексклюзивно - екзотичні.
Мисливствознавці
Ми вогнем запалюєм
Рутину понадмірної чутливості.
І хто нам Єва?
В чому її істина?
Ми прагнемо вже іно експресивності.

Стоїть непорушно обвуглений глечик
Як дерев'яний солдатик.
Мереживом пишним розкинулись тріщини
У пам'ятні дати.
Ще пращури в ньому сливи носили
До Рожаниці.
Дбайливо гукали молитву до сонця
Просили пшениці.
Сьорбнути би з нього сюжетоскладання
У дивосім'ї.
Що сіяли радість по землях родючих
Кохання насінням.
Епізодичність - у кожній частині,
Стоїть жовтолиций.
Розбухлий, так ніби чекає дитину
Велично іскриться.
Старий, непорушний, обвуглений глечик
Як пам'ятна дата.
Проходять серця нечуттєві до болю,
Серця як солдати.

Побережжя побережи
Мої спогади, його подихи.
Поверхнево повештатись дай
Моїм подивам, його поглядам.
Піраміда моїх сподівань
Піднебесся поважно торкається,
Половинки пригніченних мрій
Підозріло в пасьянси складаються.
Передумала, переплакала,
Перекроїла всі бажання.
Із наядами прибережними
Пережила порожнє кохання.
Побережжя побережи
Лиш для спогадів -
Його погляди.
Лиш для подиву -
Його подихи...

Коли зі спорожнілих струн твоїх мрій
Пораненим птахом відлетить душа,
А сіро-чорна буденність у звуках
Закриє спиною натруджений вечір;

Коли захмеліле од пилу повітря
Вкриє стовбури сивих дерев,
А яблуневий цвіт в мороку очей
Пензлем на папері ляже димом...

Тоді стиглі думки безсонних ночей
Зодягнуть священні ризи відчаю
І важкі від непевності кроки
Витупцюють стежину у безвихідь;

Тоді на плечі спраглого друга,
Що голодував і бенкетував з тобою
Знайдеш освітлену місяцем сльозу,
Яка світанковою росою подарує сили.

Залишусь сьогодні немислимо хвора і п’яна,
Продавши за чвертку останній задавнений біль.
Я знаю занадто… цей стан вже близький до кохання
Обсвистує небо останні згорання надій.
У скронях відстукують відлік останній куранти,
А я бездієва напилась сьогодні думок.
Шампанське тривог, лікери під назвою «Втрати».
Не в зоні досяжність…
Не в межах…
Відсутній зв'язок
І коштів замало поповнити фракції серця.
Замілко борюхкатись в крові останніх подій.
Нап’юся сьогодні, таке от немислиме щастя,
Продавши за чвертку останній задавлений біль.

Весни не буде! Вертайте сизокрилі!
Перетворилось сонце в ржавий німб.
Цей сірий світ залишився безсилим
Диявол сплодородив цілий рід.
І видива з’явились незбагненні,
Віра у бога – створений бовван,
Церкви в хрестах і правда очорненна,
А ПРАВДУ розпродали всю чортам.
Ці люди щиро вірять у НІЧОГО
Божки у храмах, ідоли в серцях.
У цих людей нема… нема святого.
Традиція забита ніби цвях.
Молитви що написані «святими»
Глаголяться на пам'ять, як вірші.
Світ кошенят! Незрячих між сліпими
Вірять у ЩОСЬ «спасителі» душі.
А Бог заплаканий глядить на те «поклонство»
Корупцію у церкві, бізнес «хай».
Спотворено усе до храму в серці,
Нав’язано, надумано за пай.
Отож вертайте, милі сизокрилі,
Як я сказала вже: весни нема…
І бога теж… Спотворено з корінням.
У світі світла в дійсності пітьма.

* * *
Насильство над Собою
Вбивство сутності
Не торкнешся рукою
Неіснуючий
Цей номер телефону
Глюки пам’яті
Так схожий на ікону
Віртуальності
Згвалтованість ілюзій
Пересилююсь
Ярлик «хороші друзі»
Сотня «Вірую»
Запліднення вагань
Для чого?
Варто?
А може цей вогонь
Пророчить втрати?
Вагітність помилок
Боїться тверджень
Насильство в світ думок
Без попереджень
Народжується страх
Потуги болю
І все ж таки в очах…
… Вогні сльзою…

Хтось просто зник...
Забракнуло пояснень
Гіпнотизують безміром гудки
В тарифі "Ніч"
В тарифі без побачень
Без мейлів, без коментів, рух душі...

Хтось просто зник
Без зайвих компроматів
Зсоталась ніч у величезний біль
В тарифі "Крик"
Забракнуло пробачень
В тарифі "Крик"
Задорого для снів...

Вітер пісню журливу співає,
Жовте листя спадає на плечі.
І нічого на світі немає,
Тільки цей листопадовий вечір.

Заблукала у сірому небі
Ніжна музика простоволоса.
Я колись повернуся до тебе
У холодну заплакану осінь.

Миють хмари, діряві, як сито,
Геть пожовклі березині коси.
І нічого немає на світі…
Осінь…

* * *
А не можна сказати тихо.
Та й в загал, а чи варто казати?
Ця любов надто схожа на лихо,
Телефонні розмови закляттям…
Ця любов…
Наїжачилась відстань
І напнулись зиг-загом дороги.
Нам для тіла несуджена грішність,
Пелюсткам не судилось у ноги..
Почуття посадили в простори,
А вустам заборонено дотик.
Дивний стан коли з над любові
Кілометрами дивиться погляд.
І коли вже константні проблеми.
Віра в зміни пришвидшує кроки…
Ти торкаєшся словом до мене,
Поцілунки обпалюють щоки.
І не можна про все оте тихо…
Про святе не говорять словами.
Лише погляд задивлений в відстань
Й нечитабельний крик між рядками.

Всі, можливо, чекають, що врешті звалишся вниз.
Он як кирпи задерли в шалену цю вишину.
Ти неспішно крокуєш. Ти огинаєш карниз.
Неприродна цікавість аж світиться з їхніх мармиз,
Ти ж - плечима до них, ти тримаєшся за стіну.

Зосередженим рухам чужа незграбність і страх.
Все ж передні готові ловити тебе на льоту.
Та схитнулась юрба, і крик завмер на вустах -
Розпросторивши руки, злітаєш ти, наче птах,
Над панамками, лицями й липами, що в цвіту.

І овація дика навпіл із тихим шумком
Долинає до вух. Пірнаєш у білий віраж.
Взявши під козирок, вітаєшся з літаком.
Ти ще кинеш курити, та лишишся дітваком,
До останньої миті здатним на епатаж.

:)

"Чорні сутінки бару просякнуті димом і
дивом
Ще не займаних пальців,що прагнуть
гарячої ласки
Світлоокої жінки у темному закутку -
віриш ? -"

Пасічник Наталя.


Ми неслися в густім і розпеченім
ультрамарині
над прошитою білим пунктиром стрілою
дороги.
Щось амурне співала мулатка у темній
кабіні,
а довкола - лиш скелі, забуті і
людом І Богом.

Ледь прикриті дві бруньки, із зрілістю
ще не знайомі,
та для неї давно не підручник уже
Камасутра.
Що Нью Йорк, що Техас, що далекий і дикий
Вайомінг -
Вже позаду у дзеркалі все проминуле
й забуте.

Моя "Західна Зірка" - пір"їна
шістнадцятитонна
Доганяє дві жовті троянди, та марні
старання.
Ніч народить - вони пролетять над
дорожнім бетоном
і помруть, перерізані скальпелем
променів ранніх...

...Ті дві жовті троянди - такі ж, як на столику
в барі
світлоокої жінки у темному закутку.
Знову
З-під долонь, надто білих, Маестро з Шопеном
у парі
під склепінням із диму і дива снують
вечорово...

...Чорношкірий торкнувся плеча, наче він
винуватий,
шо цей бар нагадав те, чого вже не
буде ніколи.
Те, що мав,- не зберіг, що знайшов - безтурботно
розтратив,
І розлитим вином сподівання із столу -
додолу.

Переплуталось все - що далеке було,
стало близьким.
Ці містечка прилизані - зачіска
Елвіса Преслі.
І мулатка смаглява, як те остогиджене
віскі.
Стрімко б'є течія об човЕн
І загублені весла.

Я між жорнами - сонцем і пеклом червоного
раю,
доля - млин, календар ллє на нього секунди
й хвилини.
І помалу окремо - на душу і плоть
розтирає
те, що мало би бути до самої смерті
єдиним.

...А Маестро на клавіші тисне і марить
Парижем,
І не знає, що в ньому грабового лісу
задума,
І лібретто йому на дорогу шартрез
не напише.
Бо землянам - Земля, а на Марсі дороги
задуло.

А мені б хоч на мить світлоокої дами
розкутість,
Над Тернополем місяць до сонного озера
ласий...
...А мулатка регоче до сивого негра
на кутні,
що під банджо фальшивить старі африканські
романси.

ти і тобі
піском проїдає
- волів би сліпим -
аж, тамуючи ранку прихід,
десь у грудях
сонце затис,
розчепірив
киснем обпечені зябри,
кліпаєш в темряві пилу,
що став з-під коліс,
бо швидкі і чужі.
так нудить зуд шерсті у шлунку,
виблюй - як роблять коти.
збирається в хмари вода для коріння,
всохлого в камінь землі.

І знову нам не холодно й не тепло.
Ще довго до глобальних потеплінь.
О Боже мій, це боляче нестерпно,
Коли ти ані добрий, ані злий.
Коли ти нині зовсім, як учора,
Хіба от зморшка зайва на чоло.
І споконвічне "біле або чорне?"
На нашій долі сірістю збулось.
Хитає вітер постаттю із диму.
Це, може, я, а, може, справжній ти...
Сховати все в недосконалу риму,
Яка за себе потім відомстить!
На піврядку вмирать для воскресіння
І рахувати зморшки на чолі...
Нехай буде глобальне потепління!
Хіба не треба душам потепліть?

Хиткі мости будують для падінь.
А як же сильно хочеться не впасти!
Стоїть душа над прірвою, мов тінь,
Тримаючись за промінь, як за щастя.
Скрипучий міст, розхитаний, мов мить,
Що вислиза, тікаючи до краю...
Болить душа. І добре, що болить,-
Тепер її принаймні відчуваю.
Та ж ось вона, дарма, що, наче тінь,
В передчутті жаданої утечі.
Уже готова навіть до падінь,
Бо не завжди за ними - порожнеча.
Вхопившись в крила вітру, на льоту
На мить зі світом порівняюсь зростом.
Життя прожить - це наче впасти з мосту,
Лиш потім осягнувши висоту.

І знов у людях кригу розтопи,
Сопілко, що калиново калинна,
Бо тісно в світі зрячим і сліпим,
Усім прокляттям і благословінням.
Чом ніч в очах, коли надворі день?
Чому душа розчахнута, мов гілка?
Чому тобі не вистача легень,
Аби життя вдихнути у сопілку?!
Для неба ти не вищий од трави,
Не гарячіший попелу багаття.
Радій хоча б із того, що живий,
Коли не заслуговуєш на щастя.

2006

Хочеш пізнати дорогу, що бігла на схід,
Впавши горілиць у трави, навіки заклякла,
Йти проти сонця і словом поцілити в світ
Ти, хто поцілений в серце Стрільцем Зодіака.

Знаєш, як важко за плугом іти і конем,
І розпашілим тікати у сни непророчі.
Знаєш, дорога до себе коротшає з днем,
Тим, що потуплює в невідь обпалені очі.

Віриш у те, що бувають вуста не німі,
Віриш і в те, що дорогою зможеш прозріти.
Всесвіт і Несвіт - таки паралельні прямі -
Мають в поціленім серці зійтись і згоріти.

Коли ти не поруч, не можу спати...
Ніч крадеться, хоче зламати
іржавий замок на моїх дверях.
Я тремчу від її збудливого дотику.
Доки ще я засинатиму насамоті?

я знаю що ти тонеш в мені.
я бачу як
повільно зникає твоя рука
під хвилями мого золотавого волосся,
як ти захлинаєшся сяйвом моїх очей.
як благаєш губами не рятувати тебе,
бо тобі подобається відчувати
як твоє тіло затягується моїми поцілунками.
а мені страшно що ти можеш потонути
і не вернутися.
мені треба тебе рятувати,
та я не можу бо ти оповив руками мої ноги,
і благаєш вбити себе...
...ти зникаєш на півгодини.
в мені зникає пляшка вина.
ви з*являєтьсь разом:
ти і вино в моїй голові.
ти знову поруч.
ми сплітаємось в коктейлі.
відчуваю як перемішуються наша кров.
твоя. солона. з присмаком моря і текіли.
така червона і густа.
та моя бордова, стрімка.
з запахом дощу та смаком сходу...
...я відкриваю словник.
шукаю там слово
яким може назвати наші відносинни.
такого слова немає.
треба його придумати.
ми сидимо на березі
дивимось на зірки і
придумаємо слова.
"нахарно", "прейкісм".
що вони значать ми не знаємо,
лише вгадуємо їх сенс в наших очах.
поруч океан.
він наповнений солоною гіркою водою
та нашими думками які ми зливаємо у воду.
наші бажання граються з океанською водою....
..я підіймаюсь і кажу що йду.
і так кожні пів-години.
я йду вже все життя,
і може колись в кінці життя
таки дійду туди куди мені треба.
туди звідки я не зможу піти.
туди де чекатимеш ти,
з порожньою пляшкою вина і чистин океаном.
ти будеш один, всі думки ти викинеш
а лишаться тільки бажання
які певно будуть в нас ідентичні.
і тоді наша кров буде єдиною і чистою.
в ній не буде амбіцій. вина. текіли.
тоді і народиться те слово
яким ми назвемо те що між нами.
а покищи ми разом поступаємо на філологічний...

Мені подобаються
драматичні паузи
у твоїх історіях.
Завмираю в передчутті
неймовірного
вірю
кожному слову.
знову
пауза
літнім
гамузом,
гаміром
кружляють між нами
миті.
Ми ще не в раї,
але вже близько
слизько
стояти поруч -
зовсім тепло й спокусливо
змусити
тебе, себе не піддатись
вину, що вже випито
вилити
тобі на руки
трохи ніжності,
трохи ночі
хочу...

Я прогризла у небі дірку
і з неї викотилося сонце.
Воно здивовано дивилось на мене
і крутило біля скроні пальцем.
Стояла розгублено...
Було незручно, що порушила звичний сонячний розпорядок:
сходити вранці і
знову заповзати за небесну ширму надвечір...

Але ж так хотілося!!!
З дитинства мріяла
мати особисте сонце.
Посадила б його у клітку,
годувала б його печивом і молоком,
вигулювала б, як песика,
на мотузці
(аби не потрапило під авто),
пестила б,
давала б прочухана
за розбитий глечик
і розкидані іграшки,
вкладала б спати, накриваючи пухнастою ковдрою...

Але сонце не далось до рук -
лише жбурнуло в очі
жмут колючих променів.

Побіжу, мабуть,
за нитками і голкою -
дірку в небі зашию -
нехай досипає тих три години,
що залишились до світанку...

Чи має воїн право на сльозу,
Плачем гасить пожежі поєдинків?
Лишіть зіницям жінчиним росу -
Не посягніть на привілеї жінки!
Це вам дано вертати на щиті,
Ваш кінь за вами кинеться у прірву.
Та й вам забракне темряви в пітьмі,
Коли у жінки заберете віру!
Най ліпше ворон карістю очей
Уп"ється й щит розіб"ється на друзки,
З могили світ за очі утече
Калина - не залишиться й галузки.
Не має воїн права на сльозу!
Не оскверняйте привілею жінки.
Вас на щиті лелеки донесуть,
Лиш не гасіть дочасно поєдинку!

Ми такі на світі неприкаяні,
І волочим крила по землі.
Чи то небом прокляті за Каїна,
Чи самі ми небо прокляли.
не лікуєм душі - заліковуєм.
Запеклися кров"ю молитви.
в сьогоденням вічності датованій
вже не знаєш: мертвий чи живий.
Чи у зграї мовчки воронячити,
Поки врешті крила одітнуть,
і чекать, чекать, коли "віддячити"
Знову прийде Цезареві Брут.
А таки усе на світі правильно,
І частуєш душу батогом.
І свого шукає Каїн Авеля,
Брут шукає Цезаря свого.

Хочеш, долю видобудь із каменю,
Тільки сам, прошу, не скам"яній.
Нас і так неправдою покарано
На землі чужинницько-своїй.
Нас до нитки спродано на торжищах,
До сльози зголосено в піснях...
Вигрій долю на родовім вогнищі -
Ще останній пломінь не прочах.
Ще земля до неба так і тулиться,
Ще вуста бувають не німі...
Пракриниця мулом захлинулася,
Ти із неї долю підійми.
А душа, бо мусить, то й терпітиме
На землі, що й нині ще - свята.
Видобудь із каменю не ідола,
а меча, тризуба і хреста.
2006

Сьогодні зорі спродував звіздар,
Кому - за щастя, а кому й за гривні.
І відмовлялись ночі на вівтар
Свої пісні покласти треті півні.
Ще хтось живий, ридаючи, просив,
А хтось дійшов Харонових причалів,
І в тиші до надриву голоси
На ланцюзі короткому пручались.
За душу зорі спродував звіздар.
Були охочих зграї прокажені.
Хтось зір гострив і очі видирав,
Дзвенячи лунко зорями в кишені.
Хтось поступався місцем у раю
(Хоча не мав, по суті, і у пеклі)...
"Я, люди, зорі... зорі продаю!.."
І враз ікони інеєм затерпли,
Осиротіла на вогонь свіча,
І зник звіздар, збеззоріла кишеня.
А третій півень дня не возвіщав,
і нічим було викупить прощення.

Ми - покоління кави і цигарок,
снікерсів, кока-коли, піци...
Ми - пластмасові діти
з акриловими нігтями,
штучним волоссям,
латексними презервативами,
синтетичним одягом,
фалоімітаторами,
дієтичним пивом,
глянцевими журналами,
фарбованим хутром...
Наші герої - кілери,
наші антиподи - ветерани війн.
Ходимо у нічні клуби,
нюхаємо кокс,
займаємось сексом у туалетах,
ставимо раком етичні норми,
нав'язувані тими ж ветеранами.
Ми вивчаємо юриспруденцію,
аби безкарно порушувати закон
і стаємо дантистами,
аби заробляти більше.
Катаємось взимку на сноубордах,
влітку їздтимо до Туреччини,
(або до бабусі в село)
і доводимо всім - нам не гірше!

Не грайся зі мною в демократію!
Не давай мені вільного вибору!
Не покладайся на мою чесність,
не гадай, що я здатна на дію.
Не!..
Я дурна і нечесна з тобою,
я синя та інертна, як неонова лампа,
я схожа на дощ,
який падає з неба лише тому,
що хтось захотів,
я подібна до зірки, яка згасла
за сто мільярдів років
до твого народження - від мене лишився запізнілий відблиск.
Не грайся зі мною в демократію!
якщо вірити Арістотелю- це найгірший з режимів -
режим очікування...

Коли ніч наповнить своїми слізьми
мою чашку з-під учорашнього чаю,
коли дощ за вікном доспіває схололу пісню,
коли волоцюга доп'є пляшку своєї надії останню
я прокинусь.
І побачу тебе...

Лишила в тебе на руках свій запах.
Ненароком, просто так трапилось...
Не дивись на мене із захватом -
не люблю я вляльковість гратися.

Я благаю, не роздягай мою душу -
не побачиш нічого крім падолисту.
За сценарієм зараз заплакати мушу,
проте, як завжди, всміхнуся, навмисно.

Давай краще блукати нетрями,
пити чай у мене на кухні,
цілуватись давай до нестями
і кохатися мовчки будемо.

Спати вдень, при зашторених вікнах
і вдавати, що ніц не трапилось,
розмовлятимем про політику,
голод в Африці та інфляцію...

По обіді ти йтимеш додому,
я лишатимусь досипати,
відчуваючи смертну втому,
адже знов довелось зіграти...

Нудні ці роздуми про вічне
хвилинами безжурно хляпають
а у житті усе трагічне
стає, та сльози щось не капають

Великий Фарс іде до бою
гальмує весь прогрес собою
і у час спеки, а чи зною
так жити думкою одою:
я просто хочу бути живою
без тебе, чи з тобою,
Сум...

Коли дійду уже до мрії майже.... впаду!
не доведу своїх думок я все одно до ладу
не зрозумію сенс життя до смерті
усі думки мої і висновки – давно затерті
Часом...

Ніч...
дикий розпач чи щастя.......банально!
я дивлюсь на життя так загально,
як на цукерку, в якої давно вже вийшов термін придатності.
напевне я сховала її ще в глибокому дитинстві,
щоб з’їсти потім.
23.06.06

Хрусь гробової кришки –
то гупнули мої двері
я справді сховалась нишком
в своїй маленькій печері

я знову тут маринуюсь,
як труп в хробаків салаті
а потім я намалююсь
і піду людей лякати

я стану, як повний місяць:
приречена і щаслива
і пофіг мені, де мій витязь,
я сама. я юродива.

Вийти за межі реальності
Рутинно розбитого рила
Триклятої трансцендентальності,
Яка всіх просто втомила

Втопитися нафіг у крові
Порізаного пальця папером
Дибільна рима „любові”
Вискакує старезним хером

Напевне й поняття любові
Вигадали старі імпотенти
Щоби добратись до крові
А потім і мозок зжерти

Так боляче коли надто комфортно
Ілюзія речей навколо
А в серці ножа поворотно
Хтось крутить по колу, по колу...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я знову прикладусь до чарки
Цигаркою розпалю мрії
І ніби я сестра циганки
Станцюю в чорта на весіллі

Трохи більше вина
Трохи менше любові
Це не моя вина
Я забула смак крові

Цілувала всі рани
Забивала тобі памороки
Я твої бездиханні
Досі чую невпевнені кроки

Малювала тобі на спині
Ієрогліфи побачені в сні
Кров стікала по твоєму тілі
Бо ж порізи були страшні

Малювала я знаки ножем
По спині як по полотні
Твоя кров буде нашим ключем
Твої очі знову чужі

Зацілую тебе я до смерті
Твій останній подих – моя насолода
Всі слова, що я кажу не ті
І обличчя – вкрадена врода

Ніж потоне і видно лиш тінь
Стогін стихне і місяць зійде
Твоє фото повішу на стіну
Хай самотність мене не знайде

Намалюю собі пістолетом
Вбивче коло десь там на скроні
Це не буде злетом на небо
Всі дороги в пекло – мої

Люди будуть дивитись на нас
На ображених героїв Шекспіра
Та замовкнуть, все змінює час
І кінцева точка – могила

Він десь там ходить
П‘є чиєсь вино і слухає
Чиїсь чужі розмови
Він десь там ходить
Бавиться з дощем
І постійно поривається на сповідь
Він десь там ходить
П‘є чиюсь печаль
Купається навмисно в чиїсь крові
Він ходить там
А тут його нема
Як і не було тут його любові
Я ходжу тут
Марнію на очах
І посекундно падаю в провалля
Я ходжу тут
І на свій тихий жах
Знаходжу сторінки його зізнання
Я ходжу тут
І п‘ю його печаль
І повсякчас втрачаю краплі крові
Я ходжу тут
А там мене нема
Як і не буде там мої любові
Ми ходем десь
І танемо як лід
Ні там, ні тут не буде більше щастя
Ми йдемо десь
Обходим цілий світ
Але назад не можемо прокрастись
Ми ходем десь
Й п‘ємо свою печаль
Зникаємо з прокляттям крові
Ми ходем десь
І десь вже нас нема
Як і немає нашої любові

***
Ми зустрілись. Що сказати?
Декілька стандартних запитань.
Як дитина? Жінка? Мати?
В мене?
Добре все. Люкс стан
Є коханий, є робота...
Мама, тато всі живі...
Я сумна?
Здалося вкотре!
Втома осідлала мої дні
... Та нічого!
Ти як? Як ти?
... Розлучився?! Не зійшлись?!
Ми зустрілись...
Лягли карти?
Доля?
Випадок?
Сюрприз?...
... Ні не можу. Не п’ю кави
... Серце? Так, чомусь болить.
... Я не знаю.
Може завтра?
Або, як завжди „колись”...
... Та яке там дуже гарна?
Просто вдалий макіяж
... Що ти, що ти? Це вже зайве!
Ще не пізно...
Ранній час.
Ні, не треба проводжати...
... Телефон...
Ну, ти дзвони...
Ми зустрілись!
Попрощатись
Ми до ранку не змогли.
Все балачки... все розмови...
А як ти? Ні-ні, як ти?
.............................................
Не повернемо любові!!!
Ми зустрілись!
Ми – чужі!!!

* * *
Коханий тихіше! Я все розумію.
Коханий тихіше! Благаю помовч!
Бо крають слова твої небо те сіре.
Поріжуть до крові, розплачеться дощ.

Тихіше коханий! Благаю тихіше.
Я все розумію сьогодні без слів.
В артеріях – вітер, а небо чорніше,
Спадають ілюзії з мрій і дахів.

Комусь в парасолі, комусь у долоні.
Тихіше коханий! Благаю помовч!
Бо наша любов – це крила ворони,
Які приміряє на вулицях дощ.

Чорним чорнилом Чорнобиля
Розлито українське горе,
Чому ми постійно останніми
До фінішу, командоре ?

Усе заростає кривдою,
Повсюди – одна амброзія,
Я знаю – щось знову вибухне,
Та вдіять нічого не в змозі я.

Від рік залишились річища,
Від хуторів – лише згарища,
Нам брешуть , а ми у все віримо,
Бо ми – унікальне явище.

Ми любимо гарні метафори,
До лікаря йдемо лиш при смерті,
І відпочиваємо в камері,
Як в кандалах ноги затиснуті…

Здавалося б : ще крок – і кінчаться
Усі наші біди – чорнобилі,
Та скаже месія – навіщо це ?
І знов просинаємся в попелі…

01/12/2005

Кривий ятаган світанку, і тінями впали коси,
Острижена ніч мігрує, а місяць біжить услід;
Від буйного літа нині щедрішою стала осінь,
Вона – в ловеласа-сонця кохана спізнілих літ.

В шерензі, немов солдати, Деметри дари від рана,
Сповита, і на базарі капуста городом снить,
Розмова шумить у кухні, неначе вода із крана,
І зчищую з картоплини я темних ілюзій гніт.

Вже терка, мов леді Макбет, в крові уся буряковій;
А він ще лежав спокійно в коробці - тісній труні,
Крізь сльози кришу цибулю – вже все до борщу готове,
Крізь бурю гучних овацій на сцену ступив сірник.

Один диригента помах, аутодафе коротке –
І ось у вогні ясному ущент єретик згорів;
Тобі нагорода вища – не лестощів шум солодкий:
Червоний борщу Везувій на нашім пашить столі.

Життєвий килим. Влігся мудрий лев.
І відступила смерть на дві хвилини.
Я наче мармур в божевіллі мев.
Я раб себе, небіжчик самотини.
Розкол і біль. Хрустить гілля думок.
Бентежить плин прискореного часу.
І не горить на столику дашок.
А на шпалерах — погляд ананасу.
Самотньо плин кульгає на перон.
Але його ніхто вже не зустріне.
Гуде трамвайчик. Чути обертон
хвилянь і каянь. Прогинає спину
останній лев, що килим розідрав.
Хвилини пір’я потонули в часі.
Моє обличчя обвива удав.
Я лабіринт без Мінотавра... Класик...
Чужі роки проходять на столі.
Більярд ідей і хвилювань бентежних.
І тільки сіль самотньої землі
втопає в морі марностей безбережних.
Кудись подівся компас і ціпок...
Іду мов тінь, пливу на роздоріжжі
чернеток світу. Мабуть, то мій рок?
І час зростає, наче в ньому дріжджі.
Життєвий килим. Спочиває лев...
Чекає небуття вже дві хвилини.
Я наче мармур в божевіллі мев.
Сміливий раб... небіжчик самотини...

Так сталося, нічого вже не повернути,
Але не знаю чи простити, чи тебе забути.

Чи камнем в прірву полетіть?
Якби все знати заздалегідь.

Хіба могло так статись, що ця казка
Була моя й твоя поразка?

Була б щасливою для нас обох,
Про це міг знати лиш Всевишній Бог.

Та йде життя і має воно в собі,
Білий вельон і хустку у жалобі.

Як чорне й біле, ніч і день,
Зіграє доля різних нам пісень.

Хоч люди є найвищі із земних істот,
Та часто піддаються марноті-марнот.

Такі ми є і так заведено у нас
Усе розставе і покаже час.

Погляньте лиш на милих голубів,
Їх воркутіння - це небесний спів.

А лебеді, їх вірність лебедина.
Хіба уміє так любить людина?!

Кажуть, що кохання - квітучий сад душі,
Та потребує він плекання на землі.

Так часто об скарб безцінний ноги витираєм,
Як жити в світі і самі не знаєм.

Багатство, вроду ми цінуєм,
Серця ж власного не чуєм.

* * *
Заплітаючи вечір в косу.
Зав’язавши на бант святу тишу.
Я залишуся дотиком сну
На твоєму сумному обличчі.

Я залишуся вітром знадвору,
Я постукаю в шибку й втечу.
Не любов, а лиш спогад любові
Принесу… Я тобі принесу.

Ну, а ніч – незаплетена панна
І ця тиша – байдуже дівча,
І це серце так схоже на рану –
Незавершений дотик пера.

Незачесане пустослів’я…
Вечір мовчки заплівся в ніч.
І скотилась із щік покірно
Сива тиша у сивий світ.

Самотність... грає привид... виє тигр.
Окасто вічність дивиться на сходи.
Лунає музика. Бетовен. Ти.
І грозові примарності природи.
Кульгає час... на ліжко впав цейтнот.
Рубає воду стомлений годинник.
Пройшов котяра. Грюкнув бегемот.
І ще якась тварина чи тваринник.
Бельканто слів... самотність із октав.
Блискучий лев розсівся на фотелі.
Раби із королів... Султан не спав...
І розплились на сонці акварелі.
Пап’є-маше... Курличе скринька. Змій...
збирає мотлох... Стомлений фламінго.
шукає склянки. Забарився Вій.
І тільки за вікном шепоче: “Інго...”

Знаєш, я зовсім не вірю, що ніч ця приречена
бути такою ж мовчазною, як самота.
Риби ковтають в повітрі розчинені речення,
замість їх значень у небі хлюпоче вода.
Любий, цей острів із святозаступника іменем –
біле тавро на засмаглості душ і куліс.
Єй, чудотворче, у царстві земнім пом’яни мене:
просто я більш, ніж у небо, закохана в ліс.
Тому й витримую візові шаржи і збочення.
Тому і йду на ночівлю до букових стін.
Замість дахів – аж під небо – німого оточення.
Замість закутого в храми свавілля цеглин.
Дихаю димом дивацького дикого вогнища,
знаючи вперто :не ти його палиш вночі,
певне, шамани зійшлися на острів, бо хто іще
голосно, гостро, мов ріже, так клято мовчить?
Тут, на самому краєчку і суші, й історії
я виживаю, як древні, без слів.
                                           Тільки ти
ревно не думай про зраду, бо, знаєш, це море я
вчу щосвітанку тобі відсилати листи.
Пляшки і равлики, фрески абетки піщаної, -
як це нагадує фільми про море мені,
де послання із країни відомо-незнаної –
мо’, найцінніше, що є по сьогоднішнім дні...

І що тобі з тої жриці, скажи, маестро? –
Ну, очі примружені, наче не вірить гриму,
і рухи такі нетутешні, немов fiesta
без танців на пляжах Мехіко – для екстриму.
Вона не владнає твій світ з чорно-білих клавіш,
розсипаних абияк на піску горішнім.
Минулої осені – ти ж про це пам’ятаєш? –
вона переплутала в конкурсі прозу й вірші.
....Яєчня, гриби – на сніданок – і кава з цукром:
ти майже аскет, але музика для гурманів.
Зустрічним коханкам ти біло малюєш руки,
завжди залишаючи замість обручок рани.
...Вона повертається вранці. Напевне, з клюбу.
І п’є свій з цитринами чай. І на скатертині
лишає печатки розпачу – штампи шлюбу
між нею й обов’язком: Богу, тобі, країні.
Вона не відчує твої опівнічні болі,
пологи натхнення,де плодом - симфоній ліки.
Це, знаєш, як птаха з вечірніх небес – без волі.
Як жінку, яка не кохає тебе – навіки.
Гримаси провінцій на зоряній мапі світу.
І це відзеркалення з неба – у наших душах.
...Вдягайся тепліше ( на дворі здійнявся вітер),
ходімо у сад, де ростуть ліхтарі, як груші.
Ти просто мовчи, хай голосять в душі оркестри.
Ти просто іди – і дощем, і невчасним градом.
Оця твоя музика, сивий ти мій маестро,
на плечі мені осипається білим садом.

На вітрилах вашої історії
білі плями – дивні острови.
Все відоме : капітани, море і –
не мовчить, аборигени, – ви .
Гостроокі темношкірі легені.
З душ, як з глини, статуї-жінки.
Віші діти – світ з рівнянь і леготу.
Із воскових рун і трав – батьки...
То чому ж у краї навіщованім
не здійснитись всує молитвам ?
Ваші старці ворожіють мовами,
та слова їх Богу, а не вам.
Ваші вівці, ваші бджоли вранішні.
Ваше пізнє сонце на дахах.
Сонні дзвони на приморській ратуші.
І живі легенди, й свіжий цвях.
Імена. Каміння, що прозоріє,
коли губи зрадницьки мовчать.
Все реальне.
То чому ж в історії
білі плями слів – від „аз” до „ять” ?
То чому ж ви мовчки, як не навчені,
між столом і словом – на межі ?
Ваші гості завжди сито вдячні вам,
хто ви є – для них немає значення,
але, мов колумби передбачені,
відкривать приходять вас чужі.

І каміння, що росте у гавані,
і жінки, що пестять немовлят –
знов змовчать.
Щасливого вам плавання,
Адмірале східний !
Чи пірат ?

***
Розставити крапки над «і»,
чи звичайну трикрапку, як символ.
Самотність як колір води,
Акваріум. Страшно і зимно.

Сказати звичайні слова
Чи дати можливість фантазії.
Самотність на вигляд крива,
Математично без партії.

Дивитись очима услід
Чи діри свердлити в асфальті.
Самотність на дотик, як лід,
Самотність – синонім «вмирати».

Чула я твій загадковий сміх,
Падала до твоїх сильних ніг,
Бачила, що робиш ти зі мною,
Мріяла стати твоєю весною.

*Танцюй на моїх долонях,
Щось боліло у моїх скронях,
Не зникай, моє серце візьми
Назавжди, назавжди.

Знала я, що ти не зробиш крок,
Шукала ключ, щоб відімкнути замок,
Слухала, про що говорять дощі,
Мріяла стати твоєю вночі.

*Танцюй на моїх долонях,
Щось боліло у моїх скронях,
Не зникай, моє серце візьми
Назавжди, назавжди.

Манго на смак, як морква,
сонце - бузкового кольору.
Ось так проживаєм відміряні роки,
піддаючись фантазіям хворим.

Одне в одному вишукуєм вади,
у зраді підозрюєм, у ворожбі.
До оселі нашої сарана занадилась,
опинились в друзях спільні вороги.

Мій чай давно вже вихолов,
твій не димить кальян,
очі наші вихолощені,
затерлись імена...

Ти снігом тепло-білим
наповни мені ванну,
у супер-маркет по каву збігай
і разом із снігом розтанемо.

Побіжим із стічними водами,
будем співати у трубах,
давай влаштуєм самі собі проводи
і навік нерозділені будем!

Очі подібні до старої міді
на куполах соборів -
такі ж зелені і такі ж
вдавано холодні,
металеві, але той метал ніжний, первісний, мінливий,
як розплавлений час.
Руки - довгі, тонкі,
з пальцями-цяхами,
що вбивають ритми у деку гітари -
грати ж бо не вміють по-іншому.
Волосся - дроти високовольтних ліній,
пояких пробігає струм із тисяч дотиків.
Вуста - роззявлена паща голодного лева,
чи пелюстки соняшників - однаково усміхнені.
Хребет - вісь неіснуючої нині планети,
а лоно - бермудський трикутник, чи озонова дірка -
ніхто ще не повертався...