А як відлетять лелеченьки,
То вже і час уродин.
Ти випестиш собі глечика,
Котрий над усі – один.
По вінця наллєш і дочиста
Осушиш на честь рідні,
І в білім шалу від почестей
Розгатиш його в дрібні…
І здвигнеш плечми похилими,
Забувши своє ім”я,
І друзки збереш по килимі:
Вони – покута твоя.
Посій їх тепер долиною,
І мучся собі дурним:
Що глечик зробити глиною –
То важче, ніж глину ним…

Хто прокинеться першим,
           збагне, що вертатись - клопіт.
Бухне сонце піщане -
            персти обпечуть боги.
Скільки виросло скель тут,
            відколи нема циклопів -
А отари ще й досі
            пасуться край їх могил...
Піт визлочує руна –
            в них душно овечим душам.
Сходять кров’ю графіті
            на стінах святих печер.
То гора найстаріша
            спокутує гріх пастуший –
Сиза лава прокази
            у венах її тече.
А сюди ж не літатимуть
            навіть поштові собаки…
Мед змобільніє в сотах –
            ну от і кінець зв’язку…
Дев’ять грамів до неба
            Один океан до Ітаки.
Нам, тверезим від спеки,
            ліпити її з піску.
Нам вслухатись по ночах,
            як риби померлі квилять,
Як тайфунами марить
            зіпсований наш приймач…
Як у реві припливу,
            на зовсім коротких хвилях,
Крізь ефір проростає
            сирен прибережний плач…
Це життя виліковне,
            як нежить від ворсу вовни.
Пиймо вина джерельні,
            змиваймо з облич іржу…
Проминають ягнята –
            лишаються тільки овни.
Ми їх обрані стригти.
            Бо й вічних колись стрижуть.

Коли Втома приходить до мене,
то солодко так пригортає,
вона очі змащує медом,
колискову ласкаву співає...

І колише – колише на вітах,
і трояндами ліжко встеляє.
І здається – лежу я у квітах,
колискову Втома співає...

Укриває вона так ніжно
покривалом пухким з зірками.
Так би в неї й гостила вічно,
й прокидалась і спала б з казками...

Але Втому повинна я гнати –
буде час ще із нею гостити.
Треба ранок новий зустрічати,
і летіти – спішити жити...

Лишитись тут і далі вже не йти.
Все зрозуміло, не потрібно марних слів.
Лиш відчуття минулого, що не знайти
І не забути у безпам’яті років.

Лиш світла музика, розтерзана навік
І забуття, жадане і п’янке.
Минає час, летить за роком рік,
А пам’ять схлипує; життя мов манекен.

Та розірветься пам’яті струна,
Життя засне, минуле відлетить
І не впаде сльозинка ні одна
З очей у тих, кого вже не любить.

І потім скажуть: „він життя прожив,
Не зачіпнувши жодної із доль”

...
Туман мрійливо землю оповив,
Поснуло гілля вартових тополь.

Повідпадали в безнадії крила,
І кожен звук вже вкотре спопелів...
Я Вас любила. Боже, як любила!
Напевно, так ніхто ще не любив...

Як вбитий птах, я падаю додолу.
І не роса, а сльози поміж нас.
Любов свою не віддарую знову,
Її вогонь від сліз моїх загас...

Я Вас любила... Боже, як любила!
І досі в чарах спогадів не сплю.
Я Вам усі нездогадки простила.
Пробачте й Ви. За те, що я люблю...

Золоте мерехтіння снігу
Заспокоюється під ногами.
Своє світло вечірні зорі
Залишають на шурхіт сніжинок.

Твоїм поглядом спить серце,
Моїм подихом чутно тишу.
Ти назавжди залишишся з літом,
А я зиму люблю не дуже.

Тихий ритм пульсування сонця
Пробивається крізь зіниці.
Голос Неба в повітрі холоднім
Зігріває знедолені мрії.

Сивий вітер гуляє по полю
І зимово тебе цілує.
А мені він сумно співає
Про свої почуття до весни.

13.02.2006 00:36

І стало страшно
наче я — вода у чашці
кип’ячена
не в океані — в чашці з квіточками
підкислена
вином із чорної смородини
така приємна в спеку
в спрагу
на ніч
Така щоденна у щоденній чашці.

Смородина лисніла під дощем
Ловились ротом краплі
Зараз грудень

Як камінь булькнуло слово
Як камінь пішло на дно
Розлякало рибин в чорних водах
І підняло завісу мулу
В’язкі води ковтнули слово
Заховали в своїх глибинах
Не лишилося навіть сліду
Від жирного цього звуку
І осіла жовтава мряка

Лиш чорти зберігають камінь
І збирають за каменем камінь
У них цілі свої — чортячі

туман. наліт змій на асфальті
краплі вилискують язикаті
не видно нічого крізь пальці
грав би молочний джаз

студневі тіла дерев
у ступорі позавмерли
прикрашені трупами перли
в кишені несе туман
вітру набрав до рота
пообдирав собі ясна

пані прозора прекрасна
танцює молочний джаз

Задушена сніговою подушкою
Залишена із фарсом наодинці
Надушена, розмальована помадою цеглистою
Притрушена конфетті і монпансьє і пудрою
Лускунчики пішли, втекли,
Залишили мене одну
Перед скляною шафою
Полицеопустілою.
Саму.

Ти ховаєшся за зблідлими очима,
Але ж ти сліпа, а не німа.
Конденсуєш мрії за плечима.
І мовчиш, як дівчинка-зима.

Намовчала вже чотири слова,
Принесла за спиною хреста.
Я трава, а ти тоді - корова.
Ти німа, то я пишу листа.

Фільтрувала воду лікарняну,
Фільтрувала хлором і свинцем.
Від сьогодні наркотично п'яна,
Від учора з нічиїм лицем.

Полуденна, неторкана їжа...
Три, чотири, далі вісім, сім.
У моїм ефірі твоя тиша...
Твоя тиша у житті моїм.

Рекламні вогні заблищать на сітківці ока,
Закінчився день і ти знову стоїш на зупинці.
Затяжка твоя відповідно важка і глибока,
Цигарка твоя незалежна лише наодинці.

І місто твоє замале щоб його ділити,
Тому я ніяк не наважусь його забрати,
Тому ось такі одинокі бетонні плити
Чекають своєї заміни, як злодій страти.

Таке неминучо буденне моє минуле.
Належно воно не пов'язане з твоїм містом.
І сам би забув та на разі мене не забули,
Як крсмрнавта, чи може героя танкіста.

Чергові приїзди в загиджений мегаполіс,
Немилі відвідини старої Alma mater.
І місто також має темний північний полюс,
НА котрому також не дуже бажають вмирати.

Я був би у твому світі та ще зарано
Бо думки цвяхами вбиваються в теплий череп.
Я знову іду в минуле, де велетні крани
Ладнають свої залізобетонні печери.

У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі довкола,
уздрів і скляк: блукало серед поля
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
А в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
судилося себе самому чути –
у цьому полі, синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть,
і вже як ліс соснової малечі
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну поспіхом згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні.
Стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон, і власної неволі
на рідній запізнати чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе – сто тебе супроти.
І кожен ворог, сповнений скорботи,
він погинає, але шле прокльон.
Та кожен з них – то твій таки прокльон,
твоєю самотою обгорілий,
вертаються тобі всі жальні стріли
у цьому полі, синьому, як льон.

Як хочеться – вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини –
діждати – і вмерти!
І вже – не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце –
ані продихнути –
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі – вщухли,
всі барви – погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривіли
од крику – владико,
піднось мене вгору,
бо хочу – померти!
Та й як перебути –
ці гони чекання
пониззя безодні
цей поверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, - вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти – в безімення!
За пагорбом долі –
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені схилені плечі.
Як хочеться – вмерти!
зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за грати шаленства
за лють – огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих –
Як хочеться вмерти!

Сто дзеркал спрямовано на мене
в самоту мою і німоту.
Справді – тут? Ти – справді тут?
                      Напевне,
ти таки не тут. Таки не тут.
Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
Досі свого зросту не досяг?
Ось він, довгожданий дощ (як з решета!) –
заливає душу всю в сльозах.
Сто твоїх конань… Твоїх народжень…
Страх як тяжко висохлим очам!
Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,
і живий, і мрець – і – сам-на-сам?

“Сюжет простий: вона любила гроші,
а він їх мав, а отже…” – “Уявив!
Мотор! Хлопушка! Похоронні ноші,
заплакана вдова, хоральний спів…”

“Та ні, не те - погляньте не банально,
додайте особливий елемент.”
-“Мотор! Хлопушка! Б’є веслом! Фатально!
З вінками Він. Луна дивертисмент!”

“А глибина? І де кохання драма?!
А гра акторів? Сльози глядача?!..”
-"Хлопушка, роздягайсь! Лягай!.. Реклама!..
І знов реклама!.. Стогони, свіча!..”

“Це потім! Отже він - пацан хороший,
вона – ще та, але…” - ”Але краса!
Її краса рятує світ, що вражий!
Пацан осліп! Вона ж бабло стряса…”

“Не ті рамси! Дівча лю-би-ло гроші,
а хто не любить гроші?! Він їх мав!
Невже не можна далі про хороше?
Ти режисер і мабуть-що читав?!”

“Читав! У школі! Та суцільна трясця!
Убив дракона там один герой,
скарбами поділився з нею... Щастя?!
А ні - за змієм плаче! Чорт зна-що-й!”

“О, це воно! Дракон, скарби і діва!
І без усяких збочень! Почали!.."
"Мотор! Хлопушка! Золото, а зліва -
Вона, Герой і Змій - три голови…”


2006

*
А зі спекою закінчилось і літо.
Далеч обрію запінилась валами.
Грають пристрасно боги, несамовито,
хоч одна і та ж хода тієї ж драми.

У саду своєму маю краще ложе -
то й не дивно, що найкраще і у мене,
а благати в долі більшого негоже,
бо на завтра заверне життя шалене.

*
Тануть дні мої сьогодні наче хвилі,
наче хвилі перемелені пісками,
різні речі виявляючи, що скелі
днів минулих не тривожило роками.

Я руками заробляю, чи не вперше,
і в саду моєму нині обмаль блуду,
ніби тягне до жінок, але все більше
випадає пити лиш джерельну воду.

*
Перекинути вина би зо дві бочки
у струмок до ніг поступливих служанок,
двох достатньо, - чи пригадуєш деньочки,
Юліане, в Академі, і вакханок?

Ні, поглянь, яким стаю, - поважно-іншим,
у Піреї зупинив було гетеру,
миловидну, а задовольнився меншим,
аніж личило би те для адюльтеру.

*
Купу літ уже чиню богам забаву,
та нівроку - добрий дім, дружина, діти,
наче й клопоту, що виноград на славу, -
що в Афін одна й печаль - старе допити.

А старого назбиралося безліку.
Тут, як завше, незагойні люблять рани.
Тільки б'ють позамість відповіді в пику -
бо у диспуті вже перші християни.

*
Лик зберіг, та з Академії пішов я.
Міг податись, як усі, в Константинополь
і примножити собою марнослів'я,
та тримає ще, мабуть, в собі Акрополь.

Ти сміятимешся, бо в Афінах греків
залишилося як статуй, тільки й мови,
що коли сюди прибудуть юрби скіфів,
то від стін їх відганятимуть лиш сови.

*
Не наснилось? Вінценосного сестриця,
що за тебе замовляла перша слово,
вийде заміж незабаром?! - колісниця
разом з нею понесе тебе святково

із божественних садів назустріч грому,
що його жадав ти так... О, милий друже!
я бажаю тобі щастя у малому,
а Юпітер у великому поможе!

*
Видавалось - готувала осінь бурі,
видавалося - забагряніли битви.
Сталось інше, Шаленіючий на троні
захворів і ось помер, учув молитви.

І тепер ти Імператор! І я, видно,
ще за звичкою пишу тобі всіляке,
і від радості хвилююся помітно,
не подумай, що це ставлення двояке.

*
Вчора був із сином в місті - подивитись
голидьбу, яка кипіла від образи:
"раз дозволили старим богам молитись,
Судний день,” - кричать, - “одмінить ці укази." *

Виглядають кожен день свого месію,
не працюють, зубожіли до нестями,
ще й погрожують... Вже ні про що не мрію,
тільки доля б не віщала їх устами.

*
Все воюєш? І, хвала зіркам, успішно.
А без воєн як ти житимеш, гадаю
нудьгуватимеш, бо правити невтішно
цим юрмовищем, розбуреним до краю.

Може час уже, подібно Одіссею,
світ за очі перекласти, Юліане?
Доки мойри нас не потягли стезею
в далину за Єлисейськими полями.

*
Надто сіро. Відлетіло звідси небо.
Сива осінь очманіло кружить нами,
певно так із нею і майнемо
за останніми птахами і богами.

А куди за ними? Як дорога божа,
неминуче до того ж вертає храму,
що і нині, тільки вже не огорожа,
але чернь зупинить викінчити драму.

*
Як раптово
Ти помер. Невже від рани?
Я пожертви склав і відчитав молитви.
І продав усе. Віддав ключі від брами
іудею, переможцю торгу-битви.

Під вітрилами тепер помовки з вітром
ведемо про небеса сумні над нами,
що не має ладу й там, де яро світлом,
не лише у тьмі, умноженій димами.


* *

Уночі була протяжна, тепла злива.
Залітали із вікна духмяні хвилі.
І, здавалося, чиясь рука дбайлива
повертала з небуття видіння милі.

На світанку у саду, понад імлою,
я плодів незнаних угледів принади,
і почув, що хтось питається за мною -
і з цим голосом замовкнули цикади.


2004


* - Укази імператора Юліана (355 - 361), щодо віротерпимості.

Стільки розмаїтих варіантів
гартування серця, все дарма -
сяйво нездобутих діамантів
одлучає розум од керма.

І якби вони були ще справжні,
у сяйливі сховані тіла!
Ти береш їх, мужній і одважний,
а в руці - чудесного зола! (

Чортівня одна з їх маскуванням,
грою світла, виблисками дна!
Думаєш - утілення жаданням?
Тільки передчасна сивина!


2005

Згадай минулі часи
І сум погаси.
Світло своє згадай.
Погляд твій зовсім не той,
Що знав я давно.
Світло його згадай.

Коливання триває між юністю й часом
І віють вітри днів...
О мандрівниче і пташе осілий,
Блазню й пророче,
Такий, яким я тебе знав..!

Ти думав, що все ти пізнав
І мудрим ти став?
Світло вже не палає.
Більше життя не таке
Бурхливе й стрімке.
Світло твоє згасає.

Ти застряг у гонитві за власною тінню
І свищуть вітри днів...
О легковіре, пане й жебраче,
Друже осінній,
Такий, яким я тебе знав..!

Хто ти тепер? Де ти є?
Де світло твоє?
Може його ти зрадив?
Ти з тіні життя відгукнись,
Засяй, як колись
Світлом своїм прекрасним!

Ще знайдуться дороги, не пройдені й досі,
Хай свищуть вітри днів!
Ти, з ким я мріяв, літав і страждав я,
Друже і брате, ти світла свого не втрачай!

Зима то ближче, то все далі.
Вітриська дмуть, я майже змерз.
Пора розкутої печалі,
Пора мовчання і небес.
Все по кафе у тьмавім світлі
Сидіння втомлене й нудне.
Все ранки й вечори самітні,
Чекання дня, що не прийде.
Пальта похмуре застібання,
Недбалий шалик і кашкет...
І надокучливе питання:
Чи я "нормальний" чи поет?

Що хотiлося - не збулося.
Посивiло моє волосся.
Загрубiли думки i тiло.
Тiльки серце не відболiло...
Що в майбутньому - я не знаю.
Але смерть свою розпiзнаю.
І скажу їй: - Привiт, Безноса.
Вкороти і менi того носа.
Хай не лiзе в дiла i душi.
Черепи ж до всього байдужi.
Це живi кiстяки ворушать,
як подiбних до себе не душать...

Як менi все осточортiло!
Та гуляю по свiту смiло,
хоч плювати, що далi буде, -
хто мене спом'яне, хто забуде.
Я не знаю й знати не хочу -
бо стезю не топчу пророчу,
бо живу, поки дано звище,
поки вітер в кишенях свище.
Я живу i вже цього досить.
Нехай терпить земля і зносить -
Я живу... А помру - так що?..
Був нiщо i пiшов у нiщо...

Ми робим смерть. Лякливі тіні,
ми робим смерть, ми робим смерть.
І те даруєм Україні,
де все існує шкереберть.
А де, скажіть, живе живло,
аби будило, жити звало,
аби на камінь камінь клало,
аби будівлею росло?
Невже ми - тільки переляк
і скаржний погляд і мовчання,
глибоке як колодязь. Дляння
благих чинінь. Де ж поставання
на нещадимо рідний шлях?
Хто в жили крові нам заллє,
щоб виточивши сукровицю,
нам наказав: лови жар-птицю,
піймаєш - будеш муж, мале.

У тобі забагато світу
якби його було трохи менше
Я б зуміла відвести погляд
і підняти очі у небо
Та в тобі забагато неба

Чи скажеш одразу:
чому жуки у пустій залі
шурхотять стінами,
шукаючи тонкої білості
на внутрішньому боці
мого ліктя
гострого майже teen-age-ножа

Курить смердючий тютюн
жовтим оком зизує
уже розкошує
блакитнуватою шкірою
і червоною
в серце впитою
родимкою
під моїм лівим персом:
крізь плямку незмивної крові
пролазить
лоскоче лапками

Навіки

Якби ти чув в сьогоднішній імлі
живе зростання вереску і воску
як змії позакручувались стебла
неначе пластикові чи скляні

А сік безділля пахне як бензин
У ньому тромб — мале пекуче серце
Як намистина в склянці десь на денці
кривавий сицилійський апельсин

Хтось грає в го хтось бавиться у мудрість
Пусті човни на березі лежать
Учавлені в розсипчасту розпусту
Їх п’ять як і облич твоїх — лиш п’ять

Троє заходять в пивницю, сідають за стіл
- гей гей -
Розказують:
«Весілля так весілля.
В чужій сукні невіста
із забитими ліктями,
кров щойно підсохла, й спідницю заляпала,
гості виламують брови»
- гей гей -
Cечне пиво із бульбашок марить світи,
двоє мають за вухами сплетене в коси довжезне волосся,
третій – м’ясистий чернець,
говорить, як знак подає, що не мертвий:
«У церкві з зеленими стінами
попід небо зеленими стінами
мовчазне вінчання,
білими квітами
вистелили їй шлях,
вона чухала шию, діти з неї сміялись»

На Колимі запахло чебрецем
і руто-м'ятою і кропивою.
Кохана сестро, дякую. З любов'ю
паду в про-тебе-спогади лицем.
А й спогади: сліпна коротка мить
і ти в сльозах - обранена об мужа.
Квадратний отвір вахти і байдужа
сторожа. І маленький син кричить
"Мій татку, до побачення!" А ми
вдивляємося в те, що на екрані
яви чи снива. О мої кохані
розлучні лада. Як вас світ гнітить
об вас обпертий. Від рамена - крик,
високий зойк - у дві гінкі долоні
неначе рури, мов многоколонні
голосники атлантових музик.

А Ти - відтята, стята, нежива,
відторгнута, чужа, сумна, ворожа,
пройдисвітів береш до свого ложа,
аби не гнула нас заброд божва.
І як тепер пізнати - де мій брат,
і як сестру пізнати? По риданню
тонкоголосому. Як зойкне дланню -
аж задрижить тюремних вахт квадрат.
Стоїть твій муж - опроти ста століть,
де й нам опроти ста століть стояти
і навіжену матір виглядати,
що з білих божевіль до нас біжить.

Отак живу: як мавпа серед мавп -
чолом прогрішним із тавром зажури
все б'юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука -
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі - лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.

жовтень 1968

Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну -
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгожданну,
а не діжду - вибуду із гри.
Аж і гра: літають головешки,
зуби клацають під ідіотський сміх.
Регочи на кутні - буде легше
(а як буде важче - теж не гріх).
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя - одне стернисте поле,
але перейти - не промину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом - дарма,
душу хай обшмугляю об камінь -
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.

жовтень 1968

Ми, пустоцвіти Божих існувань,
упившися зазиченою кров'ю
чужих чинінь, спливаєм за собою,
чекаючи загублених світань
вовіки й віки. Ніби місяці,
посріблені відбитим мертвим сяйвом,
не живемо, лише життя збавляєм,
пригашені відбитки на ріці
минулих літ. Зупину нам - нема.
Ми з себе витікаємо, як ріки,
лиш самотою й пам'яттю великі,
встромляємось між скелями двома,
аби ріка пливла, а ми стояли
і несобою самострумували.
Поезіє, покаро із покар,
моєї волі вікова в'язнице!
Всю мертву воду випий із криниці
жаги ж життя не вистудиш. Той жар
троюдить нас, запраглу палить душу.
Ми ж вічно прагнемо з води на сушу.

9 червня 1972

Горить сосна - од низу до гори.
Горить сосна - червоно-чорна грива
над світом висить - ой, і нещаслива
ти, чорнобрива Галю, чорнобри...
О любі славні легіні, пустіть,
пустіть мене, пустіть мене, кохані...
Гуляють козаки, танцюють п'яні
і тільки небо звогнене кричить.
Прив'язана за коси до сосни,
мов немовля - за білий біль біліша
потріскувала навіжена тиша,
а надокіл, як божевільні сни...
Пустіть мене, о любчики, пустіть,
о відпустіть - додому і до мами,
луна гуляє - темними лісами
та божевільний Пан-Господь мовчить.
Луна гуляє - промовляє крик,
луна гуляє - та ніхто не чує,
ніхто не озоветься, не врятує,
бо ж білий світ давно до крику звик.
Горить сосна - од низу догори,
горить сосна - червоно-чорна грива
над світом висить - ой, і нещаслива
ти чорнобрива Галю, чорнобри...
Горить сосна - од низу догори,
і злива, злива йде вогненно-чорна
ось-ось її всю полум'ям огорне
ой чорнобрива Галю, чорнобри...
Горить сосна - од низу догори,
сосна палає - од гори до низу,
йде Пан-Господь - цілуй Господню ризу
ой, чорнобрива Галю, чорнобри...
Прости мені, що ти, така свята,
у хижому вогні - свіча - горіла,
о як та біла білота болила,
о як болила біла білота!

Довкола мене - цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Пливу в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
Весна. І сонце. І зело.
Стоять сади, немов кульбаби.
Спізнілі зорі, наче краби,
вп'ялися в небо. Творять тло.
Свіча горить. Горить свіча,
а спробуй - віднайди людину,
обжив, самотній, домовину.
Блукають тіні з-за плеча.
Безмовні тіні. На лиці
лиш очі і уста безгубі
шепочуть: ми підданці згуби
і мерзнуть сльози на щоці.
Ми розминулися з життям.
Не тим, напевно, брались шляхом,
заприязнилися із жахом
під буряних віків виттям.

1976

"Ніхто Макбета не здолає, поки
На Дунсінанський пагорок високий
Не рушить ліс Бірнамський".
(В. Шeкспір).
Edinburgh … is a port
Albert Camus
("Епіграф до збірки Тома Пау
"Едінбурзький портрет")

Шотландським поетам
Бірнамський ліс не йде на Дунсінан:
Шотландські королі продули к бісу військо!
Летять в очy отетерілим нам
Лиш білі коні з eтикеток віскі…

Сокира цюкає в написане пером…
Ще по-шотландськи пам’ятають — гори
Та двійко славних хлопців, Том і Рон
(Як "Роб і Боб" з дитячого фольклору).

О хлопці, хлопці, хто б сказав, кому
З нас легше добувать про себе віще слово —
Крізь мотто "Единбург — це порт. Камю",
Крізь гасло "Бути Києву зразковим!"?..

Бірнамський ліс не йде на Дуснінан,
Дніпровський голий парк чорніє мокро й різко,
Розсідлані, летять ув очі нам
Ці білі коні з eтикеток віскі.

Од такої тоски
Сопілками стають кістки,
Од такої жаги
На мокві горять шелюги,
Од такого знаття
Землетрусом іде життя,
І з-під стіп
Вогняний вибухає сніп…

День по дню, день по дню
Я в собі корчувала усе, що тобі не потрібно.
Я уже дудоню
Од найслабшого дотику, легка, блакитна і срібна.
Я уже впорожні,
Наче дута китайська фігурка — долонями вгору:
Простягни і візьми —
Я тепер акурат тобі впору.
Що було — не було:
Ми невинністю рівні: всередині — навіть намулу…
Ледь похрускує скло,
Коли я, мов Русалочка, йду босака крізь минуле:
Всюди вирви од бомб,
Брухт по пущених-в-діл поїздах…
Якщо це не любов,
То — в міжбрів’я-упала-звізда,
Що прошила поздовж,
Не зоставивши більше нічого.
Якщо це не любов —
Весь наш світ не од Бога.

Од такої тоски
Починають родити піски,
Од такої жаги
Переходять ріку береги,
І гора з горов
Ізійдуться, як пальці рук…
Якщо це — любов,
Все колишнє — порожній звук.

1993

І тільки в роті присмак гіркоти…
Самітнице, трагічне оленятко,
ну що із того, що зуміла ти
з трьох шитих сріблом шкур щасливо
                                              облиняти —
як з линовища, вислизнуть з шовків,
нагрітих пахом орхідей і поту
по тому вальсі, де — усі замки
здавалися розбиті! — щo, як потім
ти знов сидиш, посиніла на буз
у студіні нетопленої кухні,
а на підлозі репнутий гарбуз
жолобиться, як пика, сном запухла?..
А може, то був сон — той цілий бал, той пал
світел! суфітів! залів чорнозівих,
що ніс тебе крізь них музичний вал,
в повітрі набираючи курсивом
твій кожен рух, що мов питав: для ко-
-го, ах, кому всі мої вроки?..
Скипав la court*, як в рондлі молоко, —
і сліпнув принц, спинившись за три кроки!
Сидиш? Сиди. Заструпіле пальто
накинь на плечі — в пудрі, як в азбесті…
В цій кухні не впізна тебе ніхто —
ні принц, ні двір, ні мачуха, ні сестри.
Ось зараз мачушин фланелевий халат
постане в скошенім дверми прозорі —
й твоя сльоза, прохлипнута невлад,
нічого в світі цім не опрозорить…
Ти будеш їм шкромадить начиння,
золити їх білизну пранцювату,
із поверха на поверх, як чумна,
гасать з перинами — ну вопшем, працювати:
їх наволоки, вогкі од зітхань,
на вітрі розчепіриш простопадло —
в бганках і брижах, в пасоці кохань
рентґенознімки ночі — простирадла…
І це — твій світ.
                            …І тільки на очах
тремка пліва — тайне знаття засвідчить:
десь там, в палаці, згублений личак
стає щосмерк криштальним черевичком.
Зліта, як вдих, підйом, тонить каблук струна,
ряхтять ламкі світла, покресані на грані, —
і з глибу кришталю, як з річкового дна,
струмить твій силует в вечірньому убранні…
Як телевізор, Господи прости!
Вся королівська рать спішить на цю лятерну —
і подивля взувачки мудрий стиль,
оздоблення і вирібку майстерну.
В музей личак! Під скло! Відкритий доступ — від
сімнадцяти нуль-нуль (коктейль) по північ.
Встановлено ціну — коли хто хоче слід
відзняти в гіпсі, і вітрини непробивні,
й сигналізацію. До закриття за п’ять
хвилин — поспішно гонять екскурсантів,
і навздогін ляскочуть-реготять
підземні сонмища під перебив курантів…
Лиш ти ні пари не пророниш з губ,
мов їх мороз навіки забужавив.
Газетний репортаж про принців шлюб
з принцесою сусідньої держави
вжиєш на пасмуги — поклеїти вікно
проти зими. Тобі, либонь, не банно.
Бо в принципі — хіба не все одно,
хто то була ота музейна панна?..
І хеппі-енд, і сажа, і кагла,
і витяжка пічна, і леп придворних звичок…
Простіть мені. Робила — що могла.
Один був гріх — згубила черевичок.

1992

А просто — жоден інший: я — це я.
Я теж умру. І кари не уникну.
І смисл, моїм означений ім'ям,
Як жовтий порох, витрусять за вікна
З моїх речей, паперів і кімнат
(Розкиданих і так — на пів планети!) —
Лиш, може, десь мій ненахваний брат
У котрусь ніч спросоння схлипне: "Де ти?.."
І цього досить. Так: пилковий слід
На пальцях, що торкнуть старе свічадо,
І світлий лист — мов нарти крешуть лід —
Ще довго буде в просторі звучати.
І, захлинувшись тайною, дитя
Закине ввись лице, од зрячих сліз студене…
І цього досить: справдилось життя.
А далі — розбирайтеся без мене.

Диригенте свічок! Ув очах мерехтять чоловічки…
Чорна графіко тіней, обійми на мент розімкни —
Ах, за сам тільки жест, котрим він відкидав рукавички,
Я готова прийняти щось більше за муки земні!

Диригенте свічок, Ваші руки гіллясто-нервові
В цьому світлі непевнім оголені майже до пліч.
О, я чую — сповзають з лиця всі усмішки липкі й випадкові,
Як під натиском пальців нагар, що знімають зо свіч.

Розгоряється сцена світінням сухим і гарячим,
Ваш чіткий силует невитравний, хоч очі стули…
Диригенте свічок! Таж, крім мене, ніхто їх не бачить —
Цих вогнів, що дрижать в канделябрах, неначе патрони в стволі.

Поруч мене у кріслі сидить бородата мачула,
Перед мене парфумами дихають тлусті плаття…
Диригенте свічок! Таж, крім мене, ніхто Вас не чує,
В цьому залі, де люди дрімають над власним життям.

Ну для чого це все, ну кому це потрібно, маестро?..
Озирніться на хвильку — таж ми в цьому залі одні!
"Перша свічка чадить, і вообще, в єтом вашем оркестрє
Не завадила б парочка добрих бенгальських вогнів…"

Шелестять голоси, шелестять у пітьмі, як банкноти…
У свічок золотаві зіниці вдивляюсь впритул — не змигну:
Диригенте свічок! Ваших пальців обвуглені гноти,
О, я знаю, за мить спалахнуть пелюстками живого вогню!

О, тоді вони схопляться з крісел, із схлипом, із скрипом —
Коли бризками іскор запону пітьми розірве,
Коли Ви шугонете під стелю живим смолоскипом,
На їх заспані лиця осипавши злий фейєрверк!..

І коли Ваш невичахлий попіл пропалить застояні мозки
(Задля кого згоріти, ой боженьку мій, перед ким!..) —
Я зліплю собі свічку тоненьку із ярого воску
І порожнім проходом піднімусь повільно на кін…

Диригенте свічок! Я відкину убік рукавички
(Чорна графіка тіней обійми на мент розімкне) —
Й заступлю за Ваш пульт ДИРИГЕНТОМ ОСТАННЬОЇ СВІЧКИ —
Аж до тої хвилини, покіль не підмінять мене.

Знаю, що вмиратиму тяжко —
Як усі, хто любить точену музику власного тіла,
Хто вміє легко просилювати його
ув отвори страху,
Як у вушко голки,
Хто ввесь вік ним протанцював — так,
що кожен порух
Плечей, і лопаток, і стегон — світився
Далекою тайною смислу, як слово санскритської
мови,
І м’язи під шкірою грали,
Мов риби в нічному ставку, —
Дякую Тобі, Боже, що дав нам тіло!
Отож коли помиратиму, гукніть майстрів,
Аби зняли наді мною покрівлю
(Так помирав мій прадід, кажуть, відьмак), —
І ось тоді, коли крізь розм’якле вже тіло,
Переливаючись, мов крізь некруто зварений
білок,
Проблимне натужно набрякла душа,
Випинаючись потемнінням
(А тіло тимчасом тектиме корчами,
Мов ковдра, що хоче скинути хворий,
Бо вона його душить), —
А душа все пнутиметься прорвати
Стиск плоті, проклін ґравітації, — ось тоді
У вилом стелі шумким крижаним зорепадом
Рине Космос
І тягом в свою галактичну трубу
Видує душу, закрутить, як аркуш паперу,
Мою молодісіньку душу
Барви мокрої зелені —
Ах, на свободу! — і:
— Стійте! — скрикне вона в мить прориву
крізь тіло,
В мить на щонайсліпучішім лезі
Поміж двома світами, —
Стійте, отут зупиніться,
Ось де вона, Поезія,
Боже, нарешті!
…Пальці востаннє шарпнуться в пошуках
авторучки —
Вже застигаючи, роблячись вже не моїми…

1989

— так, за переказом, мовив занурений
у роздуми Архімед римському легіонерові,
коли римське військо взяло Сіракузи.
NB: коло для давніх греків — не тільки
форма запису думки, а й символ цілості
та суверенності духовного життя взагалі.
Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать.
Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,
Потроху штормить, і безлюдніє пляж.
Починається нежить.
Збирай рушники й парасолі - не руш моїх кіл.
Вони самоправні — як в камінь вціловані морем,
Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі…
Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,
То власне тому, що над міру винищував кіл!

А я свої довго плекала (ховала, ростила…) —
Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор,
різким,
Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,
У нашому світі!
Ніколи.
Ні в чому.
Ні з ким.

При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..
А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін,
І все, що я можу насправді для тебе зробити, —
Кохати тебе, як пред Богом і морем:
НЕ рушачи кіл!
Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),
І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:
НЕ РУШ МОЇХ КІЛ! — бо нема в них
для тебе користі,
Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!
О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав
Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!..
І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос
тарате”, —
Мужчинам,
Імперіям,
Часу:
Не руш моїх кіл.

Родос, 29.04.2000

Что за дом притих,
Погружен во мрак,
На семи лихих
Продувных ветрах,
Всеми окнами
Обратясь в овраг,
А воротами -
На проезжий тракт?

Ох, устал я, устал,- а лошадок распряг.
Эй, живой кто-нибудь, выходи, помоги!
Никого,- только тень промелькнула в сенях,
Да стервятник спустился и сузил круги.

В дом заходишь как
Все равно в кабак,
А народишко -
Каждый третий - враг.
Своротят скулу,
Гость непрошеный!
Образа в углу -
И те перекошены.

И затеялся смутный, чудной разговор,
Кто-то песню стонал и гитару терзал,
И припадочный малый - придурок и вор -
Мне тайком из-под скатерти нож показал.

"Кто ответит мне -
Что за дом такой,
Почему во тьме,
Как барак чумной?
Свет лампад погас,
Воздух вылился...
Али жить у вас
Разучилися?

Двери настежь у вас, а душа взаперти.
Кто хозяином здесь?- напоил бы вином".
А в ответ мне: "Видать, был ты долго в пути -
И людей позабыл,- мы всегда так живем!

Траву кушаем,
Век - на щавеле,
Скисли душами,
Опрыщавели,
Да еще вином
Много тешились,-
Разоряли дом,
Дрались, вешались".

"Я коней заморил,- от волков ускакал.
Укажите мне край, где светло от лампад.
Укажите мне место, какое искал,-
Где поют, а не стонут, где пол не покат".

"О таких домах
Не слыхали мы,
Долго жить впотьмах
Привыкали мы.
Испокону мы -
В зле да шепоте,
Под иконами
В черной копоти".

И из смрада, где косо висят образа,
Я, башку очертя гнал, забросивши кнут,
Куда кони несли да глядели глаза,
И где люди живут, и - как люди живут.

...Сколько кануло, сколько схлынуло!
Жизнь кидала меня - не докинула.
Может, спел про вас неумело я,
Очи черные, скатерть белая?!

1974

Во хмелю слегка,
Лесом правил я.
Не устал пока,-
Пел за здравие.
А умел я петь
Песни вздорные:
"Как любил я вас,
Очи черные..."

То плелись, то неслись, то трусили рысцой.
И болотную слизь конь швырял мне в лицо.
Только я проглочу вместе с грязью слюну,
Штоф у горла скручу - и опять затяну:

"Очи черные!
Как любил я вас..."
Но - прикончил я
То, что впрок припас.
Головой тряхнул,
Чтоб слетела блажь,
И вокруг взглянул -
И присвистнул аж:

Лес стеной впереди - не пускает стена,-
Кони прядут ушами, назад подают.
Где просвет, где прогал - не видать ни рожна!
Колют иглы меня, до костей достают.

Коренной ты мой,
Выручай же, брат!
Ты куда, родной,-
Почему назад?!
Дождь - как яд с ветвей -
Недобром пропах.
Пристяжной моей
Волк нырнул под пах.

Вот же пьяный дурак, вот же налил глаза!
Ведь погибель пришла, а бежать - не суметь,-
Из колоды моей утащили туза,
Да такого туза, без которого - смерть!

Я ору волкам:
"Побери вас прах!..." -
А коней пока
Подгоняет страх.
Шевелю кнутом -
Бью крученые
И ору притом:
"Очи черные!.."

Храп, да топот, да лязг, да лихой перепляс -
Бубенцы плясовую играют с дуги.
Ах вы кони мои, погублю же я вас,-
Выносите, друзья, выносите, враги!

...От погони той
Даже хмель иссяк.
Мы на кряж крутой -
На одних осях,
В хлопьях пены мы -
Струи в кряж лились,-
Отдышались, отхрипели
Да откашлялись.

Я лошадкам забитым, что не подвели,
Поклонился в копыта, до самой земли,
Сбросил с воза манатки, повел в поводу...
Спаси бог вас, лошадки, что целым иду!

1974

Я вчера закончил ковку,
Я два плана залудил,-
И в загранкомандировку
От завода угодил.

Копоть, сажу смыл под душем,
Съел холодного язя,-
И инструктора прослушал -
Что там можно, что нельзя.

Там у них пока что лучше бытово,-
Так чтоб я не отчубучил не того,-
Он мне дал прочесть брошюру - как наказ,
Чтоб не вздумал жить там сдуру как у нас.

Говорил со мной как с братом
Про коварный зарубеж,
Про поездку к демократам
В польский город Будапешт:

"Там у них уклад особый, -
Нам - так сразу не понять.
Ты уж их, браток, попробуй
Хоть немного уважать.

Будут с водкою дебаты - отвечай:
"Нет, ребяты-демократы,- только чай!"
От подарков их сурово отвернись,-
"У самих добра такого - завались."

Он сказал: "Живя в комфорте -
Экономь, но не дури.
И, гляди, не выкинь фортель -
С сухомятки не помри!

В этом чешском Будапеште
Уж такие времена -
Может, скажут "пейте-ешьте",
Ну, а может, - "ни хрена".

Ох, я в Венгрии на рынок похожу.
На немецких на румынок погляжу!
"Демократки,- уверяли кореша,
Не берут с советских граждан ни гроша".

"Буржуазная зараза
Всюду ходит по пятам.
Опасайся пуще глаза
Ты внебрачных связей там.

Там шпионки с крепким телом,-
Ты их в дверь - они в окно!
Говори, что с этим делом
Мы покончили давно.

Но могут действовать они не прямиком:
Шасть в купе - и притвориться мужиком,-
А сама наложит тола под корсет.
Проверяй, какого пола твой сосед!"

Тут давай его пытать я:
"Опасаюсь - маху дам!
Как проверить - лезть под платье?
Так схлопочешь по мордам..."

Но инструктор - парень дока,
Деловой - попробуй срежь!
И опять пошла морока
Про коварный зарубеж.

Популярно объясняю для невежд:
Я к болгарам уезжаю - в Будапешт.
Если темы там возникнут - сразу снять,-
Бить не нужно, а не вникнут - разъяснять!

Я ж по-ихнему - ни слова,-
Ни в дугу и ни в тую!
Молот мне - так я любого
В своего перекую.

Но ведь я - не агитатор,
Я - потомственный кузнец.
Я к полякам в Улан-Батор
Не поеду наконец!

Сплю с женой, а мне не спится: "Дусь, а Дусь!
Может, я без заграницы обойдусь?
Я ж не ихнего замесу - я сбегу,
Я ж на ихнем - ни бельмеса, ни гугу!"

Дуся дремлет, как ребенок,
Накрутивши бигуди.
Отвечает мне спросонок:
"Знаешь, Коля,- не зуди!

Что ты, Коля, больно робок -
Я с тобою разведусь!
Двадцать лет живем бок о бок -
И все время: "Дуся, Дусь..."

Обещал,- забыл ты, нешто? Ох, хорош!..-
Что клеенку с Бангладешта привезешь.
Сбереги там пару рупий - не бузи.
Мне хоть че! - хоть черта в ступе - привези!"

Я уснул, обняв супругу,
Дусю нежную мою.
Снилось мне, что я кольчугу,
Щит и меч себе кую.

Там у них другие мерки,-
Не поймешь - съедят живьем,-
И все снились мне венгерки
С бородами и с ружьем,

Снились Дусины клеенки цвета беж
И нахальные шпионки в Бангладеш...
Поживу я, воля божья, у румын,-
Говорят, они с Поволжья,- как и мы!

Вот же женские замашки!-
Провожала - стала петь.
Отутюжила рубашки -
Любо-дорого смотреть.

До свиданья, цех кузнечный,
Аж до гвоздика родной!
До свиданья, план мой встречный,
Перевыполненный мной!

Пили мы - мне спирт в аорту проникал,-
Я весь путь к аэропорту проикал.
К трапу я, а сзади в спину - будто лай:
"На кого ты нас покинул, Николай?!"

За меня невеста отрыдает честно,
За меня ребята отдадут долги,
За меня другие отпоют все песни,
И, быть может, выпьют за меня враги.

Не дают мне больше интересных книжек,
И моя гитара - без струны,
И нельзя мне выше, и нельзя мне ниже,
И нельзя мне солнца, и нельзя луны.

Мне нельзя на волю - не имею права,
Можно лишь от двери - до стены,
Мне нельзя налево, мне нельзя направо,
Можно только неба кусок, можно только сны.

Сны про то, как выйду, как замок мой снимут,
Как мою гитару отдадут.
Кто меня там встретит, как меня обнимут
И какие песни мне споют?

Гром прогремел - золяция идет,
Губернский розыск рассылает телеграммы,
Что вся Одесса переполнута з ворами,
И что настал критический момент -
И заедает темный элемент.

Не тот расклад - начальники грустят,
Во всех притонах пьют не вины, а отравы,
Во всем у городе - убийства и облавы,-
Они приказ дают - идти ва-банк
И применить запасный вариант!

Вот мент идет - идет в обход,
Губернский розыск рассылает телеграммы,
Что вся Одесса переполнута з ворами
И что настал критический момент -
И заедает темный элемент.

А им в ответ дают такой совет:
Имейте каплю уваженья к этой драме,
Четыре сбоку - ваших нет в Одессе-маме!
Пусть мент идет, идет себе в обход,-
Расклад не тот - и номер не пройдет!

1967

Город уши заткнул и уснуть захотел,
И все граждане спрятались в норы.
А у меня в этот час еще тысяча дел,-
Задерни шторы и проверь запоры!

Только зря: не спасет тебя крепкий замок,
Ты не уснешь спокойно в своем доме,-
А потому, что я вышел сегодня на скок,
А Колька Демин - на углу на стреме.

И пускай сторожит тебя ночью лифтер,
И ты свет не гасил по привычке -
Я давно уже гвоздик к замочку притер,
Попил водички и забрал вещички.

Ты увидел, услышал - как листья дрожат,
Твои тощие, хилые мощи,-
Дело сделал свое я - и тут же назад,
А вещи - теще, в Марьиной роще.

А потом - до утра можно пить и гулять,
Чтоб звенели и пели гитары,
И спокойно уснуть, чтобы не увидать
Во сне кошмары,
мусоров и нары.

Когда город уснул, когда город затих -
Для меня лишь начало работы...
Спите, граждане, в теплых квартирах своих -
Спокойной ночи,
до будущей субботы!

1961

Я несла свою Беду
По весеннему по льду.
Надломился лед - душа оборвалася,
Камнем под воду пошла,
А Беда, хоть тяжела,-
А за острые края задержалася.

И Беда с того вот дня
Ищет по свету меня.
Слухи ходят вместе с ней с Кривотолками.
А что я не умерла,
Знала голая ветла
Да еще перепела с перепелками.

Кто ж из них сказал ему,
Господину моему,-
Только выдали меня, проболталися.
И от страсти сам не свой,
Он отправился за мной,
А за ним - Беда с Молвой увязалися.

Он настиг меня, догнал,
Обнял, на руки поднял,
Рядом с ним в седле Беда ухмылялася...
Но остаться он не мог -
Был всего один денек,
А Беда на вечный срок задержалася.

1972

Гололед на земле, гололед,
Целый год напролет, целый год,
Будто нет ни весны, ни лета.
Чем-то скользким одета планета,
Люди, падая, бьются об лед,
Гололед на земле, гололед,
Целый год напролет, целый год...

Даже если планету в облет,
Не касаясь планеты ногами,
То один, то другой упадет,-
Гололед на земле, гололед,-
И затопчут его сапогами.

Гололед на земле, гололед,
Целый год напролет, целый год,
Будто нет ни весны, ни лета.
Чем-то скользким одета планета,
Люди, падая, бьются об лед,
Гололед на земле, гололед,
Целый год напролет, целый год...

1966

Когда вода всемирного потопа
Вернулась вновь в границы берегов,
Из пены уходящего потока
На берег тихо выбралась любовь
И растворилась в воздухе до срока,
А срока было сорок сороков.

И чудаки - еще такие есть -
Вдыхают полной грудью эту смесь.
И ни наград не ждут, ни наказанья,
И, думая, что дышат просто так,
Они внезапно попадают в такт
Такого же неровного дыханья...

Только чувству, словно кораблю,
Долго оставаться на плаву,
Прежде чем узнать, что "я люблю",-
То же, что дышу, или живу!

И вдоволь будет странствий и скитаний,
Страна Любви - великая страна!
И с рыцарей своих для испытаний
Все строже станет спрашивать она.
Потребует разлук и расстояний,
Лишит покоя, отдыха и сна...

Но вспять безумцев не поворотить,
Они уже согласны заплатить.
Любой ценой - и жизнью бы рискнули,
Чтобы не дать порвать, чтоб сохранить
Волшебную невидимую нить,
Которую меж ними протянули...

Свежий ветер избранных пьянил,
С ног сбивал, из мертвых воскрешал,
Потому что, если не любил,
Значит, и не жил, и не дышал!

Но многих захлебнувшихся любовью,
Не докричишься, сколько не зови...
Им счет ведут молва и пустословье,
Но этот счет замешан на крови.
А мы поставим свечи в изголовье
Погибшим от невиданной любви...

Их голосам дано сливаться в такт,
И душам их дано бродить в цветах.
И вечностью дышать в одно дыханье,
И встретиться со вздохом на устах
На хрупких переправах и мостах,
На узких перекрестках мирозданья...

Я поля влюбленным постелю,
Пусть поют во сне и наяву!
Я дышу - и значит, я люблю!
Я люблю - и, значит, я живу!

1975

Не марную свого часу
день новий! -
чарку, другу, літер квасу -
я такий!

В день впливаю, мов у байку,
наче рак
у фiрмову влажу майку -
щось не так?
Знайду у кишені грошi -
скiльки там?
Бродять люде, наче вошi
по "сто грам".

Й зразу Вечiр. Фініш драми -
зiрка - гах!
Фiра суне за волами
на рогах.

Хтось підсовує корито.
Хто свиня?
В пику в'їхало копито -
у, драння!

У багнi i серед гною –
красота!
Слава краю! і герою –
лєпота.

Тепла й любовi просить серце, просить,
а Смерть у відповідь свої покоси косить...

Для наших душ нема у свiтi мiсця -
на землю опадають, наче листя,
i пропадають в перегної часу...
І Ангел слід Творця відносить в касу.

І зрозумiлiшим із дня у день стає:
нiхто нiчого за життя не виграє.

А серцю хочеться тепла й любовi,
й душа бунтує, рветься із неволi...

Та все однаковісінько пройде,
любов i щастя колом омине:
туди - мене,
а в iнший бік - тебе...