Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну -
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгожданну,
а не діжду - вибуду із гри.
Аж і гра: літають головешки,
зуби клацають під ідіотський сміх.
Регочи на кутні - буде легше
(а як буде важче - теж не гріх).
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя - одне стернисте поле,
але перейти - не промину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом - дарма,
душу хай обшмугляю об камінь -
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.

жовтень 1968

Ми, пустоцвіти Божих існувань,
упившися зазиченою кров'ю
чужих чинінь, спливаєм за собою,
чекаючи загублених світань
вовіки й віки. Ніби місяці,
посріблені відбитим мертвим сяйвом,
не живемо, лише життя збавляєм,
пригашені відбитки на ріці
минулих літ. Зупину нам - нема.
Ми з себе витікаємо, як ріки,
лиш самотою й пам'яттю великі,
встромляємось між скелями двома,
аби ріка пливла, а ми стояли
і несобою самострумували.
Поезіє, покаро із покар,
моєї волі вікова в'язнице!
Всю мертву воду випий із криниці
жаги ж життя не вистудиш. Той жар
троюдить нас, запраглу палить душу.
Ми ж вічно прагнемо з води на сушу.

9 червня 1972

Горить сосна - од низу до гори.
Горить сосна - червоно-чорна грива
над світом висить - ой, і нещаслива
ти, чорнобрива Галю, чорнобри...
О любі славні легіні, пустіть,
пустіть мене, пустіть мене, кохані...
Гуляють козаки, танцюють п'яні
і тільки небо звогнене кричить.
Прив'язана за коси до сосни,
мов немовля - за білий біль біліша
потріскувала навіжена тиша,
а надокіл, як божевільні сни...
Пустіть мене, о любчики, пустіть,
о відпустіть - додому і до мами,
луна гуляє - темними лісами
та божевільний Пан-Господь мовчить.
Луна гуляє - промовляє крик,
луна гуляє - та ніхто не чує,
ніхто не озоветься, не врятує,
бо ж білий світ давно до крику звик.
Горить сосна - од низу догори,
горить сосна - червоно-чорна грива
над світом висить - ой, і нещаслива
ти чорнобрива Галю, чорнобри...
Горить сосна - од низу догори,
і злива, злива йде вогненно-чорна
ось-ось її всю полум'ям огорне
ой чорнобрива Галю, чорнобри...
Горить сосна - од низу догори,
сосна палає - од гори до низу,
йде Пан-Господь - цілуй Господню ризу
ой, чорнобрива Галю, чорнобри...
Прости мені, що ти, така свята,
у хижому вогні - свіча - горіла,
о як та біла білота болила,
о як болила біла білота!

Довкола мене - цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Пливу в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
Весна. І сонце. І зело.
Стоять сади, немов кульбаби.
Спізнілі зорі, наче краби,
вп'ялися в небо. Творять тло.
Свіча горить. Горить свіча,
а спробуй - віднайди людину,
обжив, самотній, домовину.
Блукають тіні з-за плеча.
Безмовні тіні. На лиці
лиш очі і уста безгубі
шепочуть: ми підданці згуби
і мерзнуть сльози на щоці.
Ми розминулися з життям.
Не тим, напевно, брались шляхом,
заприязнилися із жахом
під буряних віків виттям.

1976

"Ніхто Макбета не здолає, поки
На Дунсінанський пагорок високий
Не рушить ліс Бірнамський".
(В. Шeкспір).
Edinburgh … is a port
Albert Camus
("Епіграф до збірки Тома Пау
"Едінбурзький портрет")

Шотландським поетам
Бірнамський ліс не йде на Дунсінан:
Шотландські королі продули к бісу військо!
Летять в очy отетерілим нам
Лиш білі коні з eтикеток віскі…

Сокира цюкає в написане пером…
Ще по-шотландськи пам’ятають — гори
Та двійко славних хлопців, Том і Рон
(Як "Роб і Боб" з дитячого фольклору).

О хлопці, хлопці, хто б сказав, кому
З нас легше добувать про себе віще слово —
Крізь мотто "Единбург — це порт. Камю",
Крізь гасло "Бути Києву зразковим!"?..

Бірнамський ліс не йде на Дуснінан,
Дніпровський голий парк чорніє мокро й різко,
Розсідлані, летять ув очі нам
Ці білі коні з eтикеток віскі.

Од такої тоски
Сопілками стають кістки,
Од такої жаги
На мокві горять шелюги,
Од такого знаття
Землетрусом іде життя,
І з-під стіп
Вогняний вибухає сніп…

День по дню, день по дню
Я в собі корчувала усе, що тобі не потрібно.
Я уже дудоню
Од найслабшого дотику, легка, блакитна і срібна.
Я уже впорожні,
Наче дута китайська фігурка — долонями вгору:
Простягни і візьми —
Я тепер акурат тобі впору.
Що було — не було:
Ми невинністю рівні: всередині — навіть намулу…
Ледь похрускує скло,
Коли я, мов Русалочка, йду босака крізь минуле:
Всюди вирви од бомб,
Брухт по пущених-в-діл поїздах…
Якщо це не любов,
То — в міжбрів’я-упала-звізда,
Що прошила поздовж,
Не зоставивши більше нічого.
Якщо це не любов —
Весь наш світ не од Бога.

Од такої тоски
Починають родити піски,
Од такої жаги
Переходять ріку береги,
І гора з горов
Ізійдуться, як пальці рук…
Якщо це — любов,
Все колишнє — порожній звук.

1993

І тільки в роті присмак гіркоти…
Самітнице, трагічне оленятко,
ну що із того, що зуміла ти
з трьох шитих сріблом шкур щасливо
                                              облиняти —
як з линовища, вислизнуть з шовків,
нагрітих пахом орхідей і поту
по тому вальсі, де — усі замки
здавалися розбиті! — щo, як потім
ти знов сидиш, посиніла на буз
у студіні нетопленої кухні,
а на підлозі репнутий гарбуз
жолобиться, як пика, сном запухла?..
А може, то був сон — той цілий бал, той пал
світел! суфітів! залів чорнозівих,
що ніс тебе крізь них музичний вал,
в повітрі набираючи курсивом
твій кожен рух, що мов питав: для ко-
-го, ах, кому всі мої вроки?..
Скипав la court*, як в рондлі молоко, —
і сліпнув принц, спинившись за три кроки!
Сидиш? Сиди. Заструпіле пальто
накинь на плечі — в пудрі, як в азбесті…
В цій кухні не впізна тебе ніхто —
ні принц, ні двір, ні мачуха, ні сестри.
Ось зараз мачушин фланелевий халат
постане в скошенім дверми прозорі —
й твоя сльоза, прохлипнута невлад,
нічого в світі цім не опрозорить…
Ти будеш їм шкромадить начиння,
золити їх білизну пранцювату,
із поверха на поверх, як чумна,
гасать з перинами — ну вопшем, працювати:
їх наволоки, вогкі од зітхань,
на вітрі розчепіриш простопадло —
в бганках і брижах, в пасоці кохань
рентґенознімки ночі — простирадла…
І це — твій світ.
                            …І тільки на очах
тремка пліва — тайне знаття засвідчить:
десь там, в палаці, згублений личак
стає щосмерк криштальним черевичком.
Зліта, як вдих, підйом, тонить каблук струна,
ряхтять ламкі світла, покресані на грані, —
і з глибу кришталю, як з річкового дна,
струмить твій силует в вечірньому убранні…
Як телевізор, Господи прости!
Вся королівська рать спішить на цю лятерну —
і подивля взувачки мудрий стиль,
оздоблення і вирібку майстерну.
В музей личак! Під скло! Відкритий доступ — від
сімнадцяти нуль-нуль (коктейль) по північ.
Встановлено ціну — коли хто хоче слід
відзняти в гіпсі, і вітрини непробивні,
й сигналізацію. До закриття за п’ять
хвилин — поспішно гонять екскурсантів,
і навздогін ляскочуть-реготять
підземні сонмища під перебив курантів…
Лиш ти ні пари не пророниш з губ,
мов їх мороз навіки забужавив.
Газетний репортаж про принців шлюб
з принцесою сусідньої держави
вжиєш на пасмуги — поклеїти вікно
проти зими. Тобі, либонь, не банно.
Бо в принципі — хіба не все одно,
хто то була ота музейна панна?..
І хеппі-енд, і сажа, і кагла,
і витяжка пічна, і леп придворних звичок…
Простіть мені. Робила — що могла.
Один був гріх — згубила черевичок.

1992

А просто — жоден інший: я — це я.
Я теж умру. І кари не уникну.
І смисл, моїм означений ім'ям,
Як жовтий порох, витрусять за вікна
З моїх речей, паперів і кімнат
(Розкиданих і так — на пів планети!) —
Лиш, може, десь мій ненахваний брат
У котрусь ніч спросоння схлипне: "Де ти?.."
І цього досить. Так: пилковий слід
На пальцях, що торкнуть старе свічадо,
І світлий лист — мов нарти крешуть лід —
Ще довго буде в просторі звучати.
І, захлинувшись тайною, дитя
Закине ввись лице, од зрячих сліз студене…
І цього досить: справдилось життя.
А далі — розбирайтеся без мене.

Диригенте свічок! Ув очах мерехтять чоловічки…
Чорна графіко тіней, обійми на мент розімкни —
Ах, за сам тільки жест, котрим він відкидав рукавички,
Я готова прийняти щось більше за муки земні!

Диригенте свічок, Ваші руки гіллясто-нервові
В цьому світлі непевнім оголені майже до пліч.
О, я чую — сповзають з лиця всі усмішки липкі й випадкові,
Як під натиском пальців нагар, що знімають зо свіч.

Розгоряється сцена світінням сухим і гарячим,
Ваш чіткий силует невитравний, хоч очі стули…
Диригенте свічок! Таж, крім мене, ніхто їх не бачить —
Цих вогнів, що дрижать в канделябрах, неначе патрони в стволі.

Поруч мене у кріслі сидить бородата мачула,
Перед мене парфумами дихають тлусті плаття…
Диригенте свічок! Таж, крім мене, ніхто Вас не чує,
В цьому залі, де люди дрімають над власним життям.

Ну для чого це все, ну кому це потрібно, маестро?..
Озирніться на хвильку — таж ми в цьому залі одні!
"Перша свічка чадить, і вообще, в єтом вашем оркестрє
Не завадила б парочка добрих бенгальських вогнів…"

Шелестять голоси, шелестять у пітьмі, як банкноти…
У свічок золотаві зіниці вдивляюсь впритул — не змигну:
Диригенте свічок! Ваших пальців обвуглені гноти,
О, я знаю, за мить спалахнуть пелюстками живого вогню!

О, тоді вони схопляться з крісел, із схлипом, із скрипом —
Коли бризками іскор запону пітьми розірве,
Коли Ви шугонете під стелю живим смолоскипом,
На їх заспані лиця осипавши злий фейєрверк!..

І коли Ваш невичахлий попіл пропалить застояні мозки
(Задля кого згоріти, ой боженьку мій, перед ким!..) —
Я зліплю собі свічку тоненьку із ярого воску
І порожнім проходом піднімусь повільно на кін…

Диригенте свічок! Я відкину убік рукавички
(Чорна графіка тіней обійми на мент розімкне) —
Й заступлю за Ваш пульт ДИРИГЕНТОМ ОСТАННЬОЇ СВІЧКИ —
Аж до тої хвилини, покіль не підмінять мене.

Знаю, що вмиратиму тяжко —
Як усі, хто любить точену музику власного тіла,
Хто вміє легко просилювати його
ув отвори страху,
Як у вушко голки,
Хто ввесь вік ним протанцював — так,
що кожен порух
Плечей, і лопаток, і стегон — світився
Далекою тайною смислу, як слово санскритської
мови,
І м’язи під шкірою грали,
Мов риби в нічному ставку, —
Дякую Тобі, Боже, що дав нам тіло!
Отож коли помиратиму, гукніть майстрів,
Аби зняли наді мною покрівлю
(Так помирав мій прадід, кажуть, відьмак), —
І ось тоді, коли крізь розм’якле вже тіло,
Переливаючись, мов крізь некруто зварений
білок,
Проблимне натужно набрякла душа,
Випинаючись потемнінням
(А тіло тимчасом тектиме корчами,
Мов ковдра, що хоче скинути хворий,
Бо вона його душить), —
А душа все пнутиметься прорвати
Стиск плоті, проклін ґравітації, — ось тоді
У вилом стелі шумким крижаним зорепадом
Рине Космос
І тягом в свою галактичну трубу
Видує душу, закрутить, як аркуш паперу,
Мою молодісіньку душу
Барви мокрої зелені —
Ах, на свободу! — і:
— Стійте! — скрикне вона в мить прориву
крізь тіло,
В мить на щонайсліпучішім лезі
Поміж двома світами, —
Стійте, отут зупиніться,
Ось де вона, Поезія,
Боже, нарешті!
…Пальці востаннє шарпнуться в пошуках
авторучки —
Вже застигаючи, роблячись вже не моїми…

1989

— так, за переказом, мовив занурений
у роздуми Архімед римському легіонерові,
коли римське військо взяло Сіракузи.
NB: коло для давніх греків — не тільки
форма запису думки, а й символ цілості
та суверенності духовного життя взагалі.
Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать.
Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,
Потроху штормить, і безлюдніє пляж.
Починається нежить.
Збирай рушники й парасолі - не руш моїх кіл.
Вони самоправні — як в камінь вціловані морем,
Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі…
Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,
То власне тому, що над міру винищував кіл!

А я свої довго плекала (ховала, ростила…) —
Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор,
різким,
Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,
У нашому світі!
Ніколи.
Ні в чому.
Ні з ким.

При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..
А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін,
І все, що я можу насправді для тебе зробити, —
Кохати тебе, як пред Богом і морем:
НЕ рушачи кіл!
Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),
І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:
НЕ РУШ МОЇХ КІЛ! — бо нема в них
для тебе користі,
Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!
О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав
Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!..
І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос
тарате”, —
Мужчинам,
Імперіям,
Часу:
Не руш моїх кіл.

Родос, 29.04.2000

Что за дом притих,
Погружен во мрак,
На семи лихих
Продувных ветрах,
Всеми окнами
Обратясь в овраг,
А воротами -
На проезжий тракт?

Ох, устал я, устал,- а лошадок распряг.
Эй, живой кто-нибудь, выходи, помоги!
Никого,- только тень промелькнула в сенях,
Да стервятник спустился и сузил круги.

В дом заходишь как
Все равно в кабак,
А народишко -
Каждый третий - враг.
Своротят скулу,
Гость непрошеный!
Образа в углу -
И те перекошены.

И затеялся смутный, чудной разговор,
Кто-то песню стонал и гитару терзал,
И припадочный малый - придурок и вор -
Мне тайком из-под скатерти нож показал.

"Кто ответит мне -
Что за дом такой,
Почему во тьме,
Как барак чумной?
Свет лампад погас,
Воздух вылился...
Али жить у вас
Разучилися?

Двери настежь у вас, а душа взаперти.
Кто хозяином здесь?- напоил бы вином".
А в ответ мне: "Видать, был ты долго в пути -
И людей позабыл,- мы всегда так живем!

Траву кушаем,
Век - на щавеле,
Скисли душами,
Опрыщавели,
Да еще вином
Много тешились,-
Разоряли дом,
Дрались, вешались".

"Я коней заморил,- от волков ускакал.
Укажите мне край, где светло от лампад.
Укажите мне место, какое искал,-
Где поют, а не стонут, где пол не покат".

"О таких домах
Не слыхали мы,
Долго жить впотьмах
Привыкали мы.
Испокону мы -
В зле да шепоте,
Под иконами
В черной копоти".

И из смрада, где косо висят образа,
Я, башку очертя гнал, забросивши кнут,
Куда кони несли да глядели глаза,
И где люди живут, и - как люди живут.

...Сколько кануло, сколько схлынуло!
Жизнь кидала меня - не докинула.
Может, спел про вас неумело я,
Очи черные, скатерть белая?!

1974

Во хмелю слегка,
Лесом правил я.
Не устал пока,-
Пел за здравие.
А умел я петь
Песни вздорные:
"Как любил я вас,
Очи черные..."

То плелись, то неслись, то трусили рысцой.
И болотную слизь конь швырял мне в лицо.
Только я проглочу вместе с грязью слюну,
Штоф у горла скручу - и опять затяну:

"Очи черные!
Как любил я вас..."
Но - прикончил я
То, что впрок припас.
Головой тряхнул,
Чтоб слетела блажь,
И вокруг взглянул -
И присвистнул аж:

Лес стеной впереди - не пускает стена,-
Кони прядут ушами, назад подают.
Где просвет, где прогал - не видать ни рожна!
Колют иглы меня, до костей достают.

Коренной ты мой,
Выручай же, брат!
Ты куда, родной,-
Почему назад?!
Дождь - как яд с ветвей -
Недобром пропах.
Пристяжной моей
Волк нырнул под пах.

Вот же пьяный дурак, вот же налил глаза!
Ведь погибель пришла, а бежать - не суметь,-
Из колоды моей утащили туза,
Да такого туза, без которого - смерть!

Я ору волкам:
"Побери вас прах!..." -
А коней пока
Подгоняет страх.
Шевелю кнутом -
Бью крученые
И ору притом:
"Очи черные!.."

Храп, да топот, да лязг, да лихой перепляс -
Бубенцы плясовую играют с дуги.
Ах вы кони мои, погублю же я вас,-
Выносите, друзья, выносите, враги!

...От погони той
Даже хмель иссяк.
Мы на кряж крутой -
На одних осях,
В хлопьях пены мы -
Струи в кряж лились,-
Отдышались, отхрипели
Да откашлялись.

Я лошадкам забитым, что не подвели,
Поклонился в копыта, до самой земли,
Сбросил с воза манатки, повел в поводу...
Спаси бог вас, лошадки, что целым иду!

1974

Я вчера закончил ковку,
Я два плана залудил,-
И в загранкомандировку
От завода угодил.

Копоть, сажу смыл под душем,
Съел холодного язя,-
И инструктора прослушал -
Что там можно, что нельзя.

Там у них пока что лучше бытово,-
Так чтоб я не отчубучил не того,-
Он мне дал прочесть брошюру - как наказ,
Чтоб не вздумал жить там сдуру как у нас.

Говорил со мной как с братом
Про коварный зарубеж,
Про поездку к демократам
В польский город Будапешт:

"Там у них уклад особый, -
Нам - так сразу не понять.
Ты уж их, браток, попробуй
Хоть немного уважать.

Будут с водкою дебаты - отвечай:
"Нет, ребяты-демократы,- только чай!"
От подарков их сурово отвернись,-
"У самих добра такого - завались."

Он сказал: "Живя в комфорте -
Экономь, но не дури.
И, гляди, не выкинь фортель -
С сухомятки не помри!

В этом чешском Будапеште
Уж такие времена -
Может, скажут "пейте-ешьте",
Ну, а может, - "ни хрена".

Ох, я в Венгрии на рынок похожу.
На немецких на румынок погляжу!
"Демократки,- уверяли кореша,
Не берут с советских граждан ни гроша".

"Буржуазная зараза
Всюду ходит по пятам.
Опасайся пуще глаза
Ты внебрачных связей там.

Там шпионки с крепким телом,-
Ты их в дверь - они в окно!
Говори, что с этим делом
Мы покончили давно.

Но могут действовать они не прямиком:
Шасть в купе - и притвориться мужиком,-
А сама наложит тола под корсет.
Проверяй, какого пола твой сосед!"

Тут давай его пытать я:
"Опасаюсь - маху дам!
Как проверить - лезть под платье?
Так схлопочешь по мордам..."

Но инструктор - парень дока,
Деловой - попробуй срежь!
И опять пошла морока
Про коварный зарубеж.

Популярно объясняю для невежд:
Я к болгарам уезжаю - в Будапешт.
Если темы там возникнут - сразу снять,-
Бить не нужно, а не вникнут - разъяснять!

Я ж по-ихнему - ни слова,-
Ни в дугу и ни в тую!
Молот мне - так я любого
В своего перекую.

Но ведь я - не агитатор,
Я - потомственный кузнец.
Я к полякам в Улан-Батор
Не поеду наконец!

Сплю с женой, а мне не спится: "Дусь, а Дусь!
Может, я без заграницы обойдусь?
Я ж не ихнего замесу - я сбегу,
Я ж на ихнем - ни бельмеса, ни гугу!"

Дуся дремлет, как ребенок,
Накрутивши бигуди.
Отвечает мне спросонок:
"Знаешь, Коля,- не зуди!

Что ты, Коля, больно робок -
Я с тобою разведусь!
Двадцать лет живем бок о бок -
И все время: "Дуся, Дусь..."

Обещал,- забыл ты, нешто? Ох, хорош!..-
Что клеенку с Бангладешта привезешь.
Сбереги там пару рупий - не бузи.
Мне хоть че! - хоть черта в ступе - привези!"

Я уснул, обняв супругу,
Дусю нежную мою.
Снилось мне, что я кольчугу,
Щит и меч себе кую.

Там у них другие мерки,-
Не поймешь - съедят живьем,-
И все снились мне венгерки
С бородами и с ружьем,

Снились Дусины клеенки цвета беж
И нахальные шпионки в Бангладеш...
Поживу я, воля божья, у румын,-
Говорят, они с Поволжья,- как и мы!

Вот же женские замашки!-
Провожала - стала петь.
Отутюжила рубашки -
Любо-дорого смотреть.

До свиданья, цех кузнечный,
Аж до гвоздика родной!
До свиданья, план мой встречный,
Перевыполненный мной!

Пили мы - мне спирт в аорту проникал,-
Я весь путь к аэропорту проикал.
К трапу я, а сзади в спину - будто лай:
"На кого ты нас покинул, Николай?!"

За меня невеста отрыдает честно,
За меня ребята отдадут долги,
За меня другие отпоют все песни,
И, быть может, выпьют за меня враги.

Не дают мне больше интересных книжек,
И моя гитара - без струны,
И нельзя мне выше, и нельзя мне ниже,
И нельзя мне солнца, и нельзя луны.

Мне нельзя на волю - не имею права,
Можно лишь от двери - до стены,
Мне нельзя налево, мне нельзя направо,
Можно только неба кусок, можно только сны.

Сны про то, как выйду, как замок мой снимут,
Как мою гитару отдадут.
Кто меня там встретит, как меня обнимут
И какие песни мне споют?

Гром прогремел - золяция идет,
Губернский розыск рассылает телеграммы,
Что вся Одесса переполнута з ворами,
И что настал критический момент -
И заедает темный элемент.

Не тот расклад - начальники грустят,
Во всех притонах пьют не вины, а отравы,
Во всем у городе - убийства и облавы,-
Они приказ дают - идти ва-банк
И применить запасный вариант!

Вот мент идет - идет в обход,
Губернский розыск рассылает телеграммы,
Что вся Одесса переполнута з ворами
И что настал критический момент -
И заедает темный элемент.

А им в ответ дают такой совет:
Имейте каплю уваженья к этой драме,
Четыре сбоку - ваших нет в Одессе-маме!
Пусть мент идет, идет себе в обход,-
Расклад не тот - и номер не пройдет!

1967

Город уши заткнул и уснуть захотел,
И все граждане спрятались в норы.
А у меня в этот час еще тысяча дел,-
Задерни шторы и проверь запоры!

Только зря: не спасет тебя крепкий замок,
Ты не уснешь спокойно в своем доме,-
А потому, что я вышел сегодня на скок,
А Колька Демин - на углу на стреме.

И пускай сторожит тебя ночью лифтер,
И ты свет не гасил по привычке -
Я давно уже гвоздик к замочку притер,
Попил водички и забрал вещички.

Ты увидел, услышал - как листья дрожат,
Твои тощие, хилые мощи,-
Дело сделал свое я - и тут же назад,
А вещи - теще, в Марьиной роще.

А потом - до утра можно пить и гулять,
Чтоб звенели и пели гитары,
И спокойно уснуть, чтобы не увидать
Во сне кошмары,
мусоров и нары.

Когда город уснул, когда город затих -
Для меня лишь начало работы...
Спите, граждане, в теплых квартирах своих -
Спокойной ночи,
до будущей субботы!

1961

Я несла свою Беду
По весеннему по льду.
Надломился лед - душа оборвалася,
Камнем под воду пошла,
А Беда, хоть тяжела,-
А за острые края задержалася.

И Беда с того вот дня
Ищет по свету меня.
Слухи ходят вместе с ней с Кривотолками.
А что я не умерла,
Знала голая ветла
Да еще перепела с перепелками.

Кто ж из них сказал ему,
Господину моему,-
Только выдали меня, проболталися.
И от страсти сам не свой,
Он отправился за мной,
А за ним - Беда с Молвой увязалися.

Он настиг меня, догнал,
Обнял, на руки поднял,
Рядом с ним в седле Беда ухмылялася...
Но остаться он не мог -
Был всего один денек,
А Беда на вечный срок задержалася.

1972

Гололед на земле, гололед,
Целый год напролет, целый год,
Будто нет ни весны, ни лета.
Чем-то скользким одета планета,
Люди, падая, бьются об лед,
Гололед на земле, гололед,
Целый год напролет, целый год...

Даже если планету в облет,
Не касаясь планеты ногами,
То один, то другой упадет,-
Гололед на земле, гололед,-
И затопчут его сапогами.

Гололед на земле, гололед,
Целый год напролет, целый год,
Будто нет ни весны, ни лета.
Чем-то скользким одета планета,
Люди, падая, бьются об лед,
Гололед на земле, гололед,
Целый год напролет, целый год...

1966

Когда вода всемирного потопа
Вернулась вновь в границы берегов,
Из пены уходящего потока
На берег тихо выбралась любовь
И растворилась в воздухе до срока,
А срока было сорок сороков.

И чудаки - еще такие есть -
Вдыхают полной грудью эту смесь.
И ни наград не ждут, ни наказанья,
И, думая, что дышат просто так,
Они внезапно попадают в такт
Такого же неровного дыханья...

Только чувству, словно кораблю,
Долго оставаться на плаву,
Прежде чем узнать, что "я люблю",-
То же, что дышу, или живу!

И вдоволь будет странствий и скитаний,
Страна Любви - великая страна!
И с рыцарей своих для испытаний
Все строже станет спрашивать она.
Потребует разлук и расстояний,
Лишит покоя, отдыха и сна...

Но вспять безумцев не поворотить,
Они уже согласны заплатить.
Любой ценой - и жизнью бы рискнули,
Чтобы не дать порвать, чтоб сохранить
Волшебную невидимую нить,
Которую меж ними протянули...

Свежий ветер избранных пьянил,
С ног сбивал, из мертвых воскрешал,
Потому что, если не любил,
Значит, и не жил, и не дышал!

Но многих захлебнувшихся любовью,
Не докричишься, сколько не зови...
Им счет ведут молва и пустословье,
Но этот счет замешан на крови.
А мы поставим свечи в изголовье
Погибшим от невиданной любви...

Их голосам дано сливаться в такт,
И душам их дано бродить в цветах.
И вечностью дышать в одно дыханье,
И встретиться со вздохом на устах
На хрупких переправах и мостах,
На узких перекрестках мирозданья...

Я поля влюбленным постелю,
Пусть поют во сне и наяву!
Я дышу - и значит, я люблю!
Я люблю - и, значит, я живу!

1975

Не марную свого часу
день новий! -
чарку, другу, літер квасу -
я такий!

В день впливаю, мов у байку,
наче рак
у фiрмову влажу майку -
щось не так?
Знайду у кишені грошi -
скiльки там?
Бродять люде, наче вошi
по "сто грам".

Й зразу Вечiр. Фініш драми -
зiрка - гах!
Фiра суне за волами
на рогах.

Хтось підсовує корито.
Хто свиня?
В пику в'їхало копито -
у, драння!

У багнi i серед гною –
красота!
Слава краю! і герою –
лєпота.

Тепла й любовi просить серце, просить,
а Смерть у відповідь свої покоси косить...

Для наших душ нема у свiтi мiсця -
на землю опадають, наче листя,
i пропадають в перегної часу...
І Ангел слід Творця відносить в касу.

І зрозумiлiшим із дня у день стає:
нiхто нiчого за життя не виграє.

А серцю хочеться тепла й любовi,
й душа бунтує, рветься із неволi...

Та все однаковісінько пройде,
любов i щастя колом омине:
туди - мене,
а в iнший бік - тебе...

І вдома - не я,
i ти - не моя,
і світ - не цвiт…
В тобі я – крiт,
земле моя,
черва твоя,
твій дивний гнiт, -
мій темний мiт.

Болить душа - чого?
Не знаю.
Болить i все -
мовчу, страждаю.
Балачки зайвi,
у менi
горить душа
в святiм вогнi.

“Вогонь добра
вогонь любовi” -
а все довкiл
зiйшло од кровi,
i треба бить,
аби любить,
і мертвих вже
боготворить.

Та ти ж людина
чом оце
тебе я битиму
в лице?
І раз, i другий,
i добить
А потiм мертвого
любить.

І шкодувать
за тим, ким був,
та рiзать далi,
хто поснув...

***

Колись я молилась,

Щоб хтось підійшов до мене.

Тепер я молюся,

Щоб хтось підійшов мені.

Крізь час, мов крізь лупу,

Дивлюся, як супермена

Скрутило від люті –

Не втримався на коні!



Колись я хотіла

Його хоч за руку взяти...

А нині – здається,

Що люди не мають рук...

Він каже: “Кохаю”, -

А я ніби чую мати.

І погляд благальний –

Який це дешевий трюк!



Що, скучив? Запізно:

Я вінчана з листям клена –

І ми без конвертів

Листуємось цілий рік.

Колись я молилась,

Щоб першим ти був у мене...

Ти звик бути першим,

Останнім, на жаль, не звик.



Та ти вже не зможеш

Красиво зійти зі сцени,

По серцю ковзнутись,

Мов пальцями по струні...

О, як я боялась,

Що ти відійдеш від мене!

О, як я боюся.

Що ти... відійдеш... мені...

* * *
Я і Кохання... Ну що вам сказати? Монархи ворожих імперій.
Треба укласти якесь перемир’я – і дати військам відпочити.
Та як заходить до мене мій писар, я вказую зразу на двері,
Бо не збагну я, про що там писати, і нащо бамагу бруднити?..

* * *
Ледь відчула цілунок інею, бо обличчя спекла лампадою.
Та якби не він, стало б нудно гратися в Жанну д’Арк.
Що зі мною було – не згадую, і що станеться – не вигадую.
Тільки перша любов зі мною, сива моя владарка.

Ледь почула зім’яті терції після реву моєї совісті,
Та якби не він, я б заснула... знаєте, я могла б...
Хто покинув мене – не згадую: я не в тій бойовій готовності,
Тільки перша любов зі мною – ніжна, мов пух кульбаби.

Хай ні в кому її не втілено, і за неї мене ще битимуть,
Я забуду, як мнуться звуки, як постають нові...
Я поставлю її, мов сторожа, над усіма орбітами –
І вона посміхнеться щиро. Гляне крізь мокрі вії.

Ледь відчула цілунок інею... о, хіба він вже має значення?
Та якби не він, стало б нудно... смійся ж, доки живеш!
Що зі мною було – не згадую. Знаю: за все заплачено.
Тільки перша любов зі мною. Правда, якщо не бреше...

Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
високу тишу стережуть.
Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття!
Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
у снах юнацьких не побув.
Хтось, може, має яку звістку,
які несказані слова…
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дививй пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони - як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.

1998p.

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

1998p.

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози…
і жаль безмірний однієї втрати:
“В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати...”
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.


1998p.

Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.

Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.

На голови, де, наче солов'ї,
своє гніздо щодня звивають будні,
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.

Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
до нього йшли по місячній доріжці.

А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.

Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.

Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам'яті вустами.

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Задухи чергове кільце перетворюю в стрічку
Обірветься
Вже телеграми не в моді
Повітря чуже задуваю в спустілі легені
Читатиму вголос Містраль
«...все обличчя залите сльозами...»
Півночі читатиму
Радіо тихо підскиглить
І кішка подивиться
Наче «і як з ними жити!»
Моє шепотіння ударами по батареях
Доправить молитву-містраль
До котельного бога
Вже чаєм та часом пропахлися руки і рухи
Цим сповнена,
Наче земля у час водопілля,
Вигадую наново мову аби шепотіти
«...в сердешної жінки
обличчя залите сльозами...»

Моє хвилювання неможливо не помітити.
І, поки йдеш відчиняти ти мені,
в голову лізуть різні епітети,
рими до твого імені.
Але ти забарилась, кохана.
Мені холодно й волого.
Чудові рими та епітет “незрівняна”
на кого ти залишаєш, для кого?
Навіть якщо ти зараз мрієш під свій улюблений Garbige,
чи омиваєш себе ніби принцесу,
не можна мене залишати обабіч,
осторонь цього процесу.
Взагалі-то тут можна складати цілі поеми,
навіть за відсутності світла і надмірній вологості.
Але ні вони, ні ти не розв’яжуть мої проблеми,
не позбавлять мене самотності.

Дякуючи Рільке


Самотність - дощ. Постала з моря
назустріч вечорам, з долин далеких
до неба пнеться, сповненого нею,
на місто валить.
Дощить захлинно зрадою годин,
коли на ранок вулички - навспак,
голодні утілеснення - щодалі:
журливі й розчаровані. І люди,
що ділять ненависть у ліжку.

В цей час самотність як вперіщить.

В хрумких обіймах крижаного неба
Палала вранішня зоря.
Затамувавши подих, срібна Стелла
Сльозу кришталю пролила.

Чарівно вкрила кригою та снігом
В журбі замріяні поля –
Неначе пір’ям з крил запорошила –
В морозній тиші спить земля.

Я кохала, я справді кохала,
Нема сенсу приховувать це.
Я страждала, я справді страждала.
І я вдячна за це понад все.

Мої сльози очистили душу,
Розбита мрія загартувала дух.
А печаль – безнадійна, безкрая – найбільшу
користь принесла мені. А саме силу.

Я сильнішою стала – це правда,
Сила волі зросла в мене в мить,
Та з’явилась і одна вада:
Не вірю у щастя своє- полетить...

Та це кохання принесло
Не лише журбу, розчарування,
Воно одну із головних сторін нутра мого відкрило:
Я зрозуміла, що таке тепло...

Тепло душі, палаюче, незгасне,
Яке є завжди ніжним, хоч й пече,
Й не так важливо, чи є парне
Адже, своя любов палає понад все.

І весь цей бруд, все павутиння слабне,
Як тільки десь промінчик загорить...
І згодом розумієш: „Недаремне!”
Адже, колись всі спогади хорошими стають.

Я кохала, я справді кохала,
Й мені жаль, що закінчилось все,
Жаль, хоча цього і хотіла,
Та життя є таким...От і все!

Я недогоди наші й не згадаю.
Та їх ніколи не забудеш ти...
О, кинь тягар минулого! - волаю, -
Ті вічні варіації “страждаю”
у грубій шкаралупі доброти,
якої в тебе вже не пам’ятаю, -
не пам’ятаю, власне, шкарлупи.

Все інше в серці - мрійні очі, губи,
чуттєва м’якість, витонченість і
оманлива піддатливість натури,
яку сторожать розімлілі мури
казкових замків, сльози нереїд,
вагітних од пустотливих амурів
жагою неіснуючих боліт,

і неіснуючих в природі рíчок.
О сльози! сльози, струшені щодня,
мов із небес у тропіках! А ніч як,
палке продовження у сяйві свічок
тієї ж зливи розпачу, де я,
тобою ощасливлений самітник,
шукаю порятунку навмання.

Здираюся на береги терпіння,
на скелі невимовної туги,
даю собі обітниці мовчання,
та раз у раз впадаю в гріх повчань, - я,
продукт літературної руди,
не можу стати тим, “до запитання”,
і марні наді мною всі труди.

"Прощай" сказати, втім, навряд чи зможу,
напевно це відсутність прямоти,
яку із відчуттями блазня множу
на артефакти рим і слів сторожу,
на скаменілі в класиці лади,
усяку чортівню, і на пригожу,
прекрасну нескінченість значень - “Ти”.


2004

Оставив след в моём сердце
Отправлю вниз отсохшые чуства
Я готов для нового рождения
Но готова ли ты…
Для полового сношения? =)

Відтак "Коцюмбас" - вербальна пастка,
з додатком “Леся”, сповна фізичним,
аби жіноче "сюди, будь-ласка",
вважати тільки метафоричним
відлунням щастя або нещастя
в безодню кинутого поета,
що загадковість питання "Леся"
беріг античним нутром естета,

не обмінявши словес готівку
в обміннім пункті анналів жанру
на коломийську її голівку,
на тіла викінчення Меандру,
не заблукавши у плині ліній,
перетинанні, переплетінні,
у поєднанні жаги - до міні,
і дна очей у зухвалій сині,

попри тяжіння, чи притягання,
небезуспішне й тому трагічне,
де, мов оракул, ціна питання
щось неминуче-міфологічне:
"Він їй дарує життя оливи,
вона - нагоду вдягання лавра,
та шлюб прикрасять меча мотиви,
і смерть Тезея від Мінотавра”.


2003

Грайся,
Грай
Гострим лезом
Гарячим.
Галасуй
Голосніш,
Гомони.
Запечи мене
Заревом
Зрячим.
Звуком
Золота
Знов
Забрини.
Стане
Сонце
Солодким
Сиропом.
Спалить
Стомлений
Світ на очах.
Сонну землю
Спасенним потопом
Спеленає
Сполоханий
Страх.
Тільки
Ти темну ніч
Таємничу
Так
Терпляче чекаєш.
Тік-так -
Топче час
Теплі
Тіні незвичні.
Тягне
Туга
Туман…
Тихо
Так.
12.11.03

Збудилися дỳмки поснулі,
Завбачивши щось незвичайне –
Поети міняють минуле,
Не радісне і не печальне.

Жиріє потроху богема.
Та хто я такий, щоб судити?
Для нації це не проблема.
Проблема – куди себе діти.

Поети минуле міняють,
Так хоч би й мені вже змінили.
Перформенси й фести тривають...

А твори тим часом поскніли.

Бузкові сутінки.
Плач серця.
Стеля.
Танець тіні.
Попереду чорніє ніч.

Пильний погляд каже: „Стережись,
Ближче не підходь і не дивись”.
Та я потай поглядом ковзну
Повз твою чарівну глибину.

Ти немов шуліка вдалині,
І зі страху стигне кров в мені.
Хоч до тебе прагну я дійти,
Все одно летиш від мене ти.

Я інквізитор. Ну, і що із того?
Чи то такі вже злочини страшні?
Я не хвалюся. Віку золотого,
звичайно ж, не було і при мені.
Ну, катував. Ну, навертав до лона.
Палив багаття вищі голови.
Я їх убив, ну, може, півмільйона.
Ану згадайте – скільки вбили ви?

Я ж тебе вистругав, боже,
З такого смаглявого дерева!
Я ж вороною пір‘їнкою вуса тобі малював!
Я ж тобі, боже, повісив буси до самого черева!
Жінку свою найсолодшу на ніч тобі дарував!
Я ж тобі, боже, щоранку бив у священний бубон!
Я ж не стругав собі бога більше ні з яких дров!
Я ж тобі в ніздрі сережку!
Щоб ти не світив мені пупом,
Я ж золоті пацьорки звідси ось відпоров!
Я ж тобі – зуб акули! Я ж тобі – роги марала!
Я ж просив тебе, боже, щоб ти захистив мій чум!
Землі мої віднято… Діти мої повмирали…
Я ж просив тебе, боже. Ти мене, боже, не чув?
Зорі мої кедрові кров‘ю моєю нагусли.
Вітер моєї свободи плюнув мені в лице.
Ти думав, як ми нещасні, ти думав, як ми тунгуси,
То ми вже до всього звикли, то видержим вже і це?!
Я ж був ладен валятись в тебе тут під ногами,
А ти віддав мою землю на глум моїх ворогів!
Може, клячать даремно люди перед богами?
Може, іноді треба бити своїх богів?
Може, іноді варто кидати їх у полум‘я?
Де ж мої землі… і діти… і найсолодша жона?
Я ж тобі губи мазав кров‘ю найкращого оленя!
А ти мені так віддячив?!
Так на ж тобі, на тобі, на!!!

Орел впивався кігтями в рамено,
клював печінку… Але не про те я.
А як тобі жилось тоді, Климено,
нещасна, вірна жінка Прометея?

Ой, можна жити в пущі і в пустелі
і можна харчуватися корою.
Але коли підходила до скелі
і бачила… як він… спливає кров‘ю!

І як та кров по каменю рудому
стікає вниз і капає, червона…
Ковтала сльози і брела додому
чучикати свого Девкаліона.
Тужити, ждати, жити як в пустелі.
Чекать, що хтось у спину засміється:
- Це та, що в неї чоловік на скелі!
Він, кажуть, злодій. Щось украв здається.

Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води.
Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.
Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,
як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.

Я вгрузаю в пісок. Може, десь там, в часах потомних,
Хтось, колись, пригадає і тихо мене позве.
Дивні риби, і хмари, і тіні биків бетонних –
все пливе наді мною… усе наді мною пливе…

Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані.
У високому небі обгорілої віри хрести.
Мені холодно тут. Та, принаймні, - ніякої твані.
Глибина, вона що ж? – потойбічна сестра висоти.

Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.
Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар…
Так зате хоч одне: перетлілі мої канати
в не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.