"…це мій лемент "
                   на людські зорі невидющі…"
                    Борис НЕЧИРДА.

Напитав собі смерть, трохи легшу від тої, як жив,
Походив коло долі, яка не трималася тями.
От і маєш — ні снів, ні джерел, ні ожин,
Ні землі під землею, ні слова понад голосами.

І тому, і тому, і тому, що не буде тому,
І тому, що далося вогнем край глевкої дороги —
В тому світі, що довго стягався тобі на труну,
З того світу, в якому нема й не бува перемоги.

Роззирнулися. Стали. Сказали, що буцімто сам.
Побули. Посміхнулися. Руку подали навзаєм.
А надалі… Надалі хіба що самі небеса,
Які думав, що збореш і збудеш.
                    І смерті немає.

2000

***
Розруха й нігілізм в країні й дома.
Пориви, лють, сарказм, кохання, втома –
Переплелось усе в квадраті сірих стін...
Для смутку не знаходячи причин

Ми сидимо, і пліснявіє чай
В забутій шклянці; кіт нявчить...
Він як і ми: навчай його, навчай –
А він ніяк не замовчить...

І ліжко незастелене – плацдарм нічних агресій
І томики книжок всіх стилів і конфесій;
Шнурівки, зошити, касети з хіт-параду
Чекають вже давно. Чекають ладу...

Ми мовчимо. Нам гидко говорити.
Немає сили затишок ліпити.
Втрачає сенс усе. Лякає пустота.
І навіть не вдається виховать кота.

І ставок, і млинок, і вишневий садок,
І земля, непідвладна нікому…
Йдеш по світу, якого — холодний ковток
Біля вічнозеленого дому.

Поривання і втрати, високі суди,
Одкровенія мляві і куці…
Звідкіля ти, навіщо і підеш куди,
Посивілий безштанько в кожусі?

За тобою безмов'я і дика вода,
Над тобою — дерева і діти,
І те жито, що досі тебе вигляда,
У якому нікого не вбито.

І світає в тобі, і скипається мур,
І покрається камінь на свято.
І не знаєш коли, але знаєш чому,
Хоч волів би нічого не знати…

2000

Писати легше, ніж любити,
Писати легше…
Може, там,
Де всі колись були ми діти,
Де вільно душам і хатам,

Обличчям тихим і нестрогим
Впадеш у куряву святу.
А поки просто бійся Бога
І дми у дудку золоту.

Холодна скриня, книга віща,
Зів'ялі подихи отав.
…Багацько видиться з горища,
Яке ти щойно замітав.

2000

Коли сповідуєш себе,
Себе не подаєш,
Коли говориш до небес
І з небесами п’єш,

Коли такий на світі сам —
Хоч небо городи —
Ти посміхаєшся снігам
І просиш — відведи.

Такий я, Боже, не такий,
Але за те, що є,
Ти народи мене чи вбий,
Бо вже ніхто не вб’є.

Не сіяв і не посівав,
Не крав і не карав,
І жив, мов коник серед трав,
І вірив, що співав.

У безвість дику і суху,
Де всім відомо все,
Зелений коник по снігу
Ще вершника несе.

2000

Повільно перейти, нічого не впізнати,
Черкнути рукавом проз листя золоте…
Такі тобі світи, такі з тобою втрати,
Такий по всьому слід, що димом поросте.

Зачуєш голоси, що тягнуть у глибини,
Розрухуючи жорна відьмацького млина.
Немає тобі правди, немає батьківщини,
Немає вже нічого. Що б не було — війна.

В безодні, в чураї, в гелени і малуші,
В останній лютий віддих у протяг з чорноти!
…О царственні тіла, неопалимі душі,
Осикові кілки, березові хрести…

2000

Спізнилося небо тебе прихистити на мить,
І тіло піднесли дими понад капища отчі.
І вже — не спочити, а просто себе зупинить,
У віщого сну напитати, обмовки пророчі.

Спізнився — очікуй нагоди.
                 Не встиг, то ходи по землі.
Ховай за халяву на цямрині писаний аркуш.
Коли біснуваті на втоптаній в душу золі
Шикуються знову на Євалт яничарського маршу.

Навіщо тобі прозирати оту марноту,
Палити останні легені сипкою пітьмою?
Трава не гукає до сонця: — Дивись, я росту! —
Зелена — живе, помирає — стає золотою.

Ніхто не вполює, і навіть вогонь не спиня,
І байдуже, хто тебе вб’є — товариство чи зграя.
Дозвольте не з вами, а подумки.
       І — навмання.
Спізнилося небо? Нічого, я ще зачекаю.

весна 2002

Переживу, усе переживу.
Під голову кладу розрив-траву
І чую, як голосить коло скронь
Відлуння віри в небо і вогонь.

Любове, ти холодна і тяжка,
Як меч в руках сліпого ватажка.
Як вихрест, що проказує слова,
Якими потім душу повбива.

Ти не сокочеш, бабо,
            ти мовчиш,
То на поріг сичить ледачий ніж,
Яким ти ріжеш свиням кропиву…
А я бодай свиней переживу.

Усе відомо. Не усе накоєно.
Ми не доцільні, сину, а живі.
По нас відлуння розійдеться колами,
Забуде комашина у траві,

Ті самі кола зїйдуться по сорому,
Той самий коник у траві засне…
            Не потурай.
Не сіяно, не орано,
А жито родить і тебе, й мене.

Переживу і Каїна, і Авеля,
І пір’я поцілую тятиву…
ой бронеку, ми досі нерозкаяні
миколо вибач віро ще живу
ой братіки не зачепився вивтікав
досяг по решти слово потоптав
І різався собі аби на витівки
не знав

Тарасе Григоровичу годі
І ти Василю помовч
Так собі йду
як посміхаюся на дай Боже
там де городчик до неба ридав
мово мамо згляньтеся
я більше не буду

весна 2002

І якщо не встигну, то не тому, що немає в мене отих Мойсеєвих
сорока років, а тому, що ліньки мені коло ледачих возитися.

Хай вже син дочекається, поки підете нарешті —і всі!— у своє
світле майбутнє, і не смердітиме у моїй хаті
під моєю ж стріхою ваша часникова душа.

Дякую Черепівці, Непедівці, Калинівці, Берегелям, дякую
долі, що поталанило ще застати на оцьому світі Степу,
яка ще є, Янусю, яка вже царствує, дядька Василя й козака
Івана — дякую, що й син мій, любі мої, застане.

Дядьку Василю, тітко Маріє, мамо Степо, усі, по кому вже й
барвінки процвітають, Надійко, що здужала церкву на плечах
піднести, усі миколи, павли, ганусі й соломки — живіте
довго.

Вам ще і за своїми правнуками дивитися, і за моїм сином, бо
мені ніколи, а воно ще молоде

Дякую долі, дякую вам, Берегелі,що дали мені народитися.Бо ж
не всім випадає двічі жити.

А то й тричі.

весна 2002

Зимня осінь. Вітряно і кволо.
Дві вікні, дві стулі, дві сльози.
Голоси, що гріються навколо
Свисту, що мовчить у батозі.

Ся збуває, ся не обзиває,
Пужално за горло стереже
Ой, хіба то коник за Дунаєм,
Ой, хіба то з пісні заірже.

І ота, яка за козаками,
Що підпалять сосну та підуть,
Коси покладе між батогами.
Розведе очима каламуть.

весна 2002

Тарасе Григоровичу,
годі мене муштрувати.
Водити рядками із небуття в навмання.
Ну добре, не сталося долі, повіялась хата —
Є на щодня.

Кульгатиму в слові.
Усе, що моє, відпозичу.
Із прірви у небо відпущу свої голуби.
Пусте і воляче терпіння, і пиха індича.
— Роби! —

весна 2002

Рідна пустка. Цямрина. Цеберце.
Півень, що питає куд-куди.
Ось тобі цигарка натщесерце.
Ось тобі криниченька води.

Ніколи. Ніколи. На Миколи.
Правда, є олійка до крупи, —
То по колу, корбочко, по колу
День у день рипи собі й рипи.

Ані безнадії, ані страху,
Ані того щастя чи біди.
Небо, наче жовта грудомаха,
Тютюнець до зимної води.

весна 2002

Не казано ні вголос, ані потайки.
Прокинувся — і добре, що болить.
Обридли і народження, і поминки,
І стежка чорно-біла з світу в світ.

Там хлів небесний.
Вгноєне летовище,
Де голуби сідають за столи.
Барвінки, і видіння, і видовища,
І самота до чарочки смоли.

Без тями. Попід руки. З санітарами.
Навпомацки, навпоповзки…
Бува.
Ти називалась Ївгою чи Сарою?
Слова, слова, слова, слова, слова…

весна 2002

Солома і порох, де мали стелитися рядна.
Сльоза поза тим, що ти був на свята молодим.
Подихай-но небом, яке тобі сажа і ладан, —
Ялинка щедрує вогню, бо вона собі дим.

Ти кликав додолу сніги, а докликався зливи,
Що змила твої словеса з почорнілих долонь.
І там, коло стріхи і прірви, отам, де щасливий,
Отямився врешті і кинув папір у вогонь.

Зухвалий блукальцю, хоч трохи у хаті загайся,
Не все марнота — є ялинка й тобі на свята,
І дим, що тебе обійме і назветься Чугайстром, —
Нехай політає у снах і по снах політа.

жовтень 2002

1
Серце землі — безголоса трава.
Серце трави — небувалі слова.
Серце тих слів, як би ти не хотіла, —
Моє земляне, перегноєне тіло.
Народи тих тіл — безземельних сердець —
Віки скандували: "Кохання і плоду!"
Дарма. Хоч тілам і нема переводу,
Та тільки народам приходить кінець.

2
Коли опадають листки і птахи,
Бентежні поети складають стихи,
Як в цім опаданні і тиші довкола
Трамвай проповзає криваво і кволо.
Для мене він — довга весела труна;
В ній мокрі тіла. А ворони і листя…
Поети напишуть: осіннє намисто,
Я мислю: кружляє печаль земляна.

3
Приходить кінець найскладніших кінців —
Тих, до яких доторкнутись не смів, —
Лише за туманами спогадів чарка
І плаче від реготу хмарка-батярка,
Її родоводи померли у сні,
В житті земляного повільного вітру.
А в чарці — кохання неміряні літри!
І бульбашки смерті блукають по дні.

4
Печаль земляна обернулась на ліс,
У ньому лишайник проріс і обліз,
І мох під сосною сивіє і знову,
Як вицвілий пан, молодиться нервово.
Стоїть між деревами запах перук,
Звисають гілки, як волосся, додолу,
Над ними не сонце — відро пергідролю,
Що падає, падає небові з рук.

5
Блукають по дні розмаїтих озер
Розгублені риби. В озерах тепер
Між хвилями білих пісків каравани
Розвозять листи від рабів до коханих;
І де не пройде земляний караван,
Лишаючи стоси луски і паперу,
З піску виринають булькаті озера
Сліпими очима незавданих ран.

6
.............................
.............................

1
Романські куполи твоїх грудей
Хитаються в середньовічнім вітрі.
Монашество - мурашество руде -
Зникає геть із нашої палітри.

Блакитна мла, алхімія слюди -
Вкривають фрески стужавілі стегна.
Предовгий піст не входив я сюди,
Лише моливсь недремно і святенно.

Тепер - уже. Астрологічних див
Нагаптувавши в килими доволі,
Тебе - згадав, і мав, і полюбив.
Немов тоді - в доісторичнім полі...

* * *
Немов тоді, в доісторичнім полі,
Болів і вив, а мовити не вмів,
Коли стрибали дні і ночі голі,
Як ти і я, та тільки теж без слів...

О, скільки шкур я вискуб у німоті
Живих ведмедів, тигрів і пантер,
Вслухаючись у їх широкороті
Жасні відлуння підсвідомих сфер!

І скільки різав неслухняні губи
Вогнем і кігтем, бо ніяк не міг
Сонорним звуком просте слово "люба"
Почати біля найдорожчих ніг.

2
А по ночах пишу тобі листи,
Не на папері - відсилаю небом.
Ця електронна (Господи, прости)
Зірчаста пошта - з покоління Феба.

І кожен промінь - то питання "як?"
Його згасання - то питання "де ти?"
А видиш місяць? То питальний знак -
Один-єдиний на усю планету.

Чи ти отримала, чи прочитала, чи...
(зриваюся, мов із каната, з ритму)
А втім, не прокидайся і мовчи, -
Накритий небом я, і ти накрита...

* * *
Накритий небом я, і ти накрита,
Лише... фасоля вигналась і там
Дірявить небо - хоче вище жити.
До речі, а чи жити вище нам?

Ходімо догори по фасолинах,
Як їжаки мандрують по грибах,
Тримаймося за пісню солов'їну,
Аби не впасти вниз - комусь на дах.

Направду, не до вишуканих віршів,
Коли склепіння ближчає щокрок,
Вже видно й дірку в небі, та найгірше,
Що в неї не пролізе й огірок.

На вежу вився білий виноград.
Рожеві стіни ворушились кволо.
Кіннота осені утворювала коло,
і жовті стріли засипали сад.
Споруди й люди мляво застигали
по очі в листі (очі - голубі).
Кіннота осені спинилась на горбі,
й кіннотники покинули забрала.

Червоне коло було б видно з веж
блідого замку привидам і хмарам,
якби не листя і осіння пара,
що з привидів клубочилася теж.
Відшурхотіло листя, ніби кроки
під перламутр посріблених ворон,
і не одне вороняче перо
затрималось на замкових флагштоках.

Та білий виноград ронив плоди
над колами осінньої кінноти
(ні, не як сльози, - радше повні ноти)
на струни тятиви вряди-годи.
Та ще безшумно коливались вежі,
з туманами заходячи у тан.
Від музики лишився нотний стан
і - як закінчення усіх фата морган -
на місці нот важкі сліди ведмежі.

Сумна відлига облягає серце,
дикун губами розтопити зиму
потрафив і втонув. На озерце це
покрапує вода. То вісті з Риму
(синоптики розкажуть про циклони),
то - зневажання варварів у формі
венеціанських сліз, що не солоні,
бо сувенірні.
За вікном сонорні
повії-приголосні вигравають
на флейтах і гобойчиках відлиги,
блищать сліди блискучого трамваю,
що мав гарсон із куснем мамалиги
у ресторані "Буковін" в Парижі,
вдоволений життям.
Висять тумани
над озерцем, і домлівають крижі
втонулого у нім європомана.

Нашелести мені, сніжистий волхве,
на вулиці, що вмерла навесні,
у місті, що бубнявіє і вогко
цілує п'яти й вилиці мені.

Старий стигматик прагне алкоголю:
марудна річ - роздряпування ран,
коли і люди, і дерева голі
стоять по горло у ріці Йордан.

Смерть вулиці та міста набрякання -
химерні речі у моїм житті.
Стигматика з обличчям Лукіана
нема кому обрати у святі.

Дрімає палестинський алкоголік
у натовпі від вилиць аж до п'ят,
Допоки люди і дерева голі
По горло у ріці Йордан стоять.

Зійдуть ангeли – зорі у дзьобах, –
Повстромлюють пір’їни в капелюшки,
І над усе доречним буде Бах,
Органний Бах у найдорожчім вушку.

Не треба з неба до землі, бо вже
Зближаються, що простягнути руку –
І зрозуміло: справді стереже
Мембрану світла, намистину звуку!..

То все «попса» – принесені дари,
Обмиті ноги, недопиті чаші, –
Зійдуть ангeли, не доконче три,
Щоб крашанки покуштувати наші.

Моя печінкова кав'ярне,
куди я вчащаю з друзями,
твій інтер'єр - незугарний,
гості твої - напружені,
вивіску над дверима
здерто, а двері - вибито,
юрoдивим пілігримам
ти пропонуєш видиво:
чорні кудлаті яйця,
білі червиві яблука,
чай "розчеши китайця",
каву "Чумна арабіка".

Друзі, понурі друзі
на інвалідних возиках
котяться по виднокрузі,
плямкаючи морозивом,
припалюють папіроси,
хочуть бути такими ласкавими -
власник кав'ярні просить
юрoдивих на поправини:
серце старої мавки,
ракові геніталії,
з піни морської канапки,
смажена скрипка з Італії.

У мій печінковий заклад
вчащають самі апостоли -
щовечора чути fuck you,
щоночі лунають постріли,
щоранку парують квіти,
ополудні - кличуть Господа,
не бігають голі діти,
не видно процесів розпаду:
принаймні на скло і каву,
на друзів і їх прогалини,
на воду і переправу,
і на сорокату гадину.

Постмодерна зима, як завжди, реставрує сніги,
між театрами квіти торгівлю ведуть глядачами,
і птахам, як поетам, бракує ваги і снаги
не шугнути до вовчої ями або
української, та чи не дідьчої мами.

Любо, браття, летіти, коли ще бікфордовий шнур
не доповз до крила урочистим державним салютом,
і коли є пергамент один поміж сотнею шкур,
на якому написано: "Брате живий!
Ти злетів, але будеш покараний люто…"

Ще не всі сторінки позавалював вигірклий сніг,
блискавиці нічні розтинають поблідле обличчя:
ким ти був восени, ким опинишся враз навесні?
І який журавель - дерев'яний? живий? -
у який теплий край тебе люто покличе?

А ми з тобою - нерозлийкава.
Тому й барвумен до нас ласкава.
Тобі розчинну, мені в зернятках.
І неодмінно - в одне горнятко...

Тут рай для пацючків - а ви їх боїтеся.
Підземна (неземна) кав'ярня без вікна.
Не істина, лишень смішна потворка Нессі
плюскочеться на дні у келиху вина.
А блики нетривкі, а тіні все густіші,
за мене не платіть, бо Ви і так сумна,
поети всіх віків мої писали вірші -
я нині п'ю в кредит на їхні імена...

Повісь у кімнаті її кароокий портрет.
Провітри кімнату на тисячу років вперед.
Плиту запали від статичного струму долонь
І чайник пузатий постав на зелений вогонь.
Коли закипить, то вона неодмінно прийде.
Не ангел, не відьма - бо ще не літала ніде.
Волосся розпустить і лишиться в тебе на чай.
Дай цукру до смаку, лише окомір не втрачай.
Засмаж їй яєшню і бутер на брод намасти,
намисли їй крила - почнуть похвилинно рости.
Лиш сіль не просипли, вона так нагадує ртуть.
Мітли не показуй - окрилені хат не метуть.
Чудний, хто не чує. Та в чуда окремий закон.
Натягне балетки, жбурне чобітки на балкон.
Ледь ступить на килим, і руни його - мов трава -
скуйовдяться й пирснуть тим вітром, що штори зрива.
Обачний, хто бачить. Пробачиш йому, а тому
прихилиш коліно, іскристу зав'яжеш тасьму.
Завихриться танець, здіймуться туніки краї...
Цей хвостик із бантом - вінець до бароко її...

Зарізав хліб.
Тарілка – гріб.
Відзначив нині
Дев”ять діб.
Уже й ножа
Взяла іржа –
Усім запоям
Є межа.

Новин на хвості у сороки повно.
Усюди була – не була в Парижі ще.
На весну зайці поміняли вовну,
Зайчихи – зайців, а відтак і прізвища.
Париж, як і Рим – най їм vitae longa!
Там скрізь: то коралик, то шмат калачика…
Можливо, вони чимось схожі на Лондон,
Якого, по правді, я теж не бачила.
Зате я в Московії кашу варила.
Кому не дала – то про це облишимо
(Бо мала я в дзьобі усіх безкрилих,
що повзають, скачуть і ходять пішими).
Погляньте на мишу: кумедна – онде…
До нірки й до смерті їй кроки лічені.
Та вуж голодний згорнувся в рондо:
Не здатний, роззява, прийняти рішення.
Колись проголошу таку промову,
Здобувши чесно почесну пенсію:
Учіться літати! Життя умовне!
(Ковтніть і сплюньте мою сентенцію).

Забулькав чайник – Аврора згасла.
Достиг сніданок – а Ви ще мертві.
Канапка впала до неба маслом,
Бо що канапці – закони Мерфі…
На вибір кава і склянка соку.
Собаки Ваші Вам лижуть скроні.
Хто Вам художник – той вже високо.
А ті, хто поруч – усі сторонні.
Пульсують тіні. Прокиньтесь, пані!
Ваш профіль глибшає на портреті.
Ковтнули голос півні парканні,
Забувши, зайві вони, чи треті.
Не бійтесь, пані – Ваш ангел з Вами…
Пролийте каву на жертву ранку…
І, ледь торкнувши віконні рами,
Зефірний трепет пройме фіранку

Розходяться води колами –
Русалки виходять голими
У світ, де законам полум”я
Належить пріоритет.
Он поліс в диму і містиці.
Я точно знаю, що місто це
Загасне , як сонце з місяцем
Зустрінуться тет-а-тет.
А древніх печер служителі
Ступають полями житніми,
Вдають, що святі, а жити їм
Усього по три рази…
Посвячені і причащені,
Утомлені і пропащі ви –
Розлито буття на чаші дві.
Гойдають їх терези.
І коні летять без вершників.
Їх долі іще не звершені –
Усі- хто не стали першими,
Знайдуть собі ворогів.
А тіні йдуть пілігримами:
Зупиниш їх – стануть зримими…
“О звідки ви, браття?” – “З Риму ми…” –
“То з миром вам, дорогі…”

А як відлетять лелеченьки,
То вже і час уродин.
Ти випестиш собі глечика,
Котрий над усі – один.
По вінця наллєш і дочиста
Осушиш на честь рідні,
І в білім шалу від почестей
Розгатиш його в дрібні…
І здвигнеш плечми похилими,
Забувши своє ім”я,
І друзки збереш по килимі:
Вони – покута твоя.
Посій їх тепер долиною,
І мучся собі дурним:
Що глечик зробити глиною –
То важче, ніж глину ним…

Хто прокинеться першим,
           збагне, що вертатись - клопіт.
Бухне сонце піщане -
            персти обпечуть боги.
Скільки виросло скель тут,
            відколи нема циклопів -
А отари ще й досі
            пасуться край їх могил...
Піт визлочує руна –
            в них душно овечим душам.
Сходять кров’ю графіті
            на стінах святих печер.
То гора найстаріша
            спокутує гріх пастуший –
Сиза лава прокази
            у венах її тече.
А сюди ж не літатимуть
            навіть поштові собаки…
Мед змобільніє в сотах –
            ну от і кінець зв’язку…
Дев’ять грамів до неба
            Один океан до Ітаки.
Нам, тверезим від спеки,
            ліпити її з піску.
Нам вслухатись по ночах,
            як риби померлі квилять,
Як тайфунами марить
            зіпсований наш приймач…
Як у реві припливу,
            на зовсім коротких хвилях,
Крізь ефір проростає
            сирен прибережний плач…
Це життя виліковне,
            як нежить від ворсу вовни.
Пиймо вина джерельні,
            змиваймо з облич іржу…
Проминають ягнята –
            лишаються тільки овни.
Ми їх обрані стригти.
            Бо й вічних колись стрижуть.

Коли Втома приходить до мене,
то солодко так пригортає,
вона очі змащує медом,
колискову ласкаву співає...

І колише – колише на вітах,
і трояндами ліжко встеляє.
І здається – лежу я у квітах,
колискову Втома співає...

Укриває вона так ніжно
покривалом пухким з зірками.
Так би в неї й гостила вічно,
й прокидалась і спала б з казками...

Але Втому повинна я гнати –
буде час ще із нею гостити.
Треба ранок новий зустрічати,
і летіти – спішити жити...

Лишитись тут і далі вже не йти.
Все зрозуміло, не потрібно марних слів.
Лиш відчуття минулого, що не знайти
І не забути у безпам’яті років.

Лиш світла музика, розтерзана навік
І забуття, жадане і п’янке.
Минає час, летить за роком рік,
А пам’ять схлипує; життя мов манекен.

Та розірветься пам’яті струна,
Життя засне, минуле відлетить
І не впаде сльозинка ні одна
З очей у тих, кого вже не любить.

І потім скажуть: „він життя прожив,
Не зачіпнувши жодної із доль”

...
Туман мрійливо землю оповив,
Поснуло гілля вартових тополь.

Повідпадали в безнадії крила,
І кожен звук вже вкотре спопелів...
Я Вас любила. Боже, як любила!
Напевно, так ніхто ще не любив...

Як вбитий птах, я падаю додолу.
І не роса, а сльози поміж нас.
Любов свою не віддарую знову,
Її вогонь від сліз моїх загас...

Я Вас любила... Боже, як любила!
І досі в чарах спогадів не сплю.
Я Вам усі нездогадки простила.
Пробачте й Ви. За те, що я люблю...

Золоте мерехтіння снігу
Заспокоюється під ногами.
Своє світло вечірні зорі
Залишають на шурхіт сніжинок.

Твоїм поглядом спить серце,
Моїм подихом чутно тишу.
Ти назавжди залишишся з літом,
А я зиму люблю не дуже.

Тихий ритм пульсування сонця
Пробивається крізь зіниці.
Голос Неба в повітрі холоднім
Зігріває знедолені мрії.

Сивий вітер гуляє по полю
І зимово тебе цілує.
А мені він сумно співає
Про свої почуття до весни.

13.02.2006 00:36

І стало страшно
наче я — вода у чашці
кип’ячена
не в океані — в чашці з квіточками
підкислена
вином із чорної смородини
така приємна в спеку
в спрагу
на ніч
Така щоденна у щоденній чашці.

Смородина лисніла під дощем
Ловились ротом краплі
Зараз грудень

Як камінь булькнуло слово
Як камінь пішло на дно
Розлякало рибин в чорних водах
І підняло завісу мулу
В’язкі води ковтнули слово
Заховали в своїх глибинах
Не лишилося навіть сліду
Від жирного цього звуку
І осіла жовтава мряка

Лиш чорти зберігають камінь
І збирають за каменем камінь
У них цілі свої — чортячі

туман. наліт змій на асфальті
краплі вилискують язикаті
не видно нічого крізь пальці
грав би молочний джаз

студневі тіла дерев
у ступорі позавмерли
прикрашені трупами перли
в кишені несе туман
вітру набрав до рота
пообдирав собі ясна

пані прозора прекрасна
танцює молочний джаз

Задушена сніговою подушкою
Залишена із фарсом наодинці
Надушена, розмальована помадою цеглистою
Притрушена конфетті і монпансьє і пудрою
Лускунчики пішли, втекли,
Залишили мене одну
Перед скляною шафою
Полицеопустілою.
Саму.

Ти ховаєшся за зблідлими очима,
Але ж ти сліпа, а не німа.
Конденсуєш мрії за плечима.
І мовчиш, як дівчинка-зима.

Намовчала вже чотири слова,
Принесла за спиною хреста.
Я трава, а ти тоді - корова.
Ти німа, то я пишу листа.

Фільтрувала воду лікарняну,
Фільтрувала хлором і свинцем.
Від сьогодні наркотично п'яна,
Від учора з нічиїм лицем.

Полуденна, неторкана їжа...
Три, чотири, далі вісім, сім.
У моїм ефірі твоя тиша...
Твоя тиша у житті моїм.

Рекламні вогні заблищать на сітківці ока,
Закінчився день і ти знову стоїш на зупинці.
Затяжка твоя відповідно важка і глибока,
Цигарка твоя незалежна лише наодинці.

І місто твоє замале щоб його ділити,
Тому я ніяк не наважусь його забрати,
Тому ось такі одинокі бетонні плити
Чекають своєї заміни, як злодій страти.

Таке неминучо буденне моє минуле.
Належно воно не пов'язане з твоїм містом.
І сам би забув та на разі мене не забули,
Як крсмрнавта, чи може героя танкіста.

Чергові приїзди в загиджений мегаполіс,
Немилі відвідини старої Alma mater.
І місто також має темний північний полюс,
НА котрому також не дуже бажають вмирати.

Я був би у твому світі та ще зарано
Бо думки цвяхами вбиваються в теплий череп.
Я знову іду в минуле, де велетні крани
Ладнають свої залізобетонні печери.

У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі довкола,
уздрів і скляк: блукало серед поля
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
А в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
судилося себе самому чути –
у цьому полі, синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть,
і вже як ліс соснової малечі
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну поспіхом згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні.
Стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон, і власної неволі
на рідній запізнати чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе – сто тебе супроти.
І кожен ворог, сповнений скорботи,
він погинає, але шле прокльон.
Та кожен з них – то твій таки прокльон,
твоєю самотою обгорілий,
вертаються тобі всі жальні стріли
у цьому полі, синьому, як льон.

Як хочеться – вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини –
діждати – і вмерти!
І вже – не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце –
ані продихнути –
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі – вщухли,
всі барви – погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривіли
од крику – владико,
піднось мене вгору,
бо хочу – померти!
Та й як перебути –
ці гони чекання
пониззя безодні
цей поверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, - вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти – в безімення!
За пагорбом долі –
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені схилені плечі.
Як хочеться – вмерти!
зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за грати шаленства
за лють – огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих –
Як хочеться вмерти!

Сто дзеркал спрямовано на мене
в самоту мою і німоту.
Справді – тут? Ти – справді тут?
                      Напевне,
ти таки не тут. Таки не тут.
Де ж ти є? А де ж ти є? А де ж ти?
Досі свого зросту не досяг?
Ось він, довгожданий дощ (як з решета!) –
заливає душу всю в сльозах.
Сто твоїх конань… Твоїх народжень…
Страх як тяжко висохлим очам!
Хто єси? Живий чи мрець? Чи, може,
і живий, і мрець – і – сам-на-сам?

“Сюжет простий: вона любила гроші,
а він їх мав, а отже…” – “Уявив!
Мотор! Хлопушка! Похоронні ноші,
заплакана вдова, хоральний спів…”

“Та ні, не те - погляньте не банально,
додайте особливий елемент.”
-“Мотор! Хлопушка! Б’є веслом! Фатально!
З вінками Він. Луна дивертисмент!”

“А глибина? І де кохання драма?!
А гра акторів? Сльози глядача?!..”
-"Хлопушка, роздягайсь! Лягай!.. Реклама!..
І знов реклама!.. Стогони, свіча!..”

“Це потім! Отже він - пацан хороший,
вона – ще та, але…” - ”Але краса!
Її краса рятує світ, що вражий!
Пацан осліп! Вона ж бабло стряса…”

“Не ті рамси! Дівча лю-би-ло гроші,
а хто не любить гроші?! Він їх мав!
Невже не можна далі про хороше?
Ти режисер і мабуть-що читав?!”

“Читав! У школі! Та суцільна трясця!
Убив дракона там один герой,
скарбами поділився з нею... Щастя?!
А ні - за змієм плаче! Чорт зна-що-й!”

“О, це воно! Дракон, скарби і діва!
І без усяких збочень! Почали!.."
"Мотор! Хлопушка! Золото, а зліва -
Вона, Герой і Змій - три голови…”


2006

*
А зі спекою закінчилось і літо.
Далеч обрію запінилась валами.
Грають пристрасно боги, несамовито,
хоч одна і та ж хода тієї ж драми.

У саду своєму маю краще ложе -
то й не дивно, що найкраще і у мене,
а благати в долі більшого негоже,
бо на завтра заверне життя шалене.

*
Тануть дні мої сьогодні наче хвилі,
наче хвилі перемелені пісками,
різні речі виявляючи, що скелі
днів минулих не тривожило роками.

Я руками заробляю, чи не вперше,
і в саду моєму нині обмаль блуду,
ніби тягне до жінок, але все більше
випадає пити лиш джерельну воду.

*
Перекинути вина би зо дві бочки
у струмок до ніг поступливих служанок,
двох достатньо, - чи пригадуєш деньочки,
Юліане, в Академі, і вакханок?

Ні, поглянь, яким стаю, - поважно-іншим,
у Піреї зупинив було гетеру,
миловидну, а задовольнився меншим,
аніж личило би те для адюльтеру.

*
Купу літ уже чиню богам забаву,
та нівроку - добрий дім, дружина, діти,
наче й клопоту, що виноград на славу, -
що в Афін одна й печаль - старе допити.

А старого назбиралося безліку.
Тут, як завше, незагойні люблять рани.
Тільки б'ють позамість відповіді в пику -
бо у диспуті вже перші християни.

*
Лик зберіг, та з Академії пішов я.
Міг податись, як усі, в Константинополь
і примножити собою марнослів'я,
та тримає ще, мабуть, в собі Акрополь.

Ти сміятимешся, бо в Афінах греків
залишилося як статуй, тільки й мови,
що коли сюди прибудуть юрби скіфів,
то від стін їх відганятимуть лиш сови.

*
Не наснилось? Вінценосного сестриця,
що за тебе замовляла перша слово,
вийде заміж незабаром?! - колісниця
разом з нею понесе тебе святково

із божественних садів назустріч грому,
що його жадав ти так... О, милий друже!
я бажаю тобі щастя у малому,
а Юпітер у великому поможе!

*
Видавалось - готувала осінь бурі,
видавалося - забагряніли битви.
Сталось інше, Шаленіючий на троні
захворів і ось помер, учув молитви.

І тепер ти Імператор! І я, видно,
ще за звичкою пишу тобі всіляке,
і від радості хвилююся помітно,
не подумай, що це ставлення двояке.

*
Вчора був із сином в місті - подивитись
голидьбу, яка кипіла від образи:
"раз дозволили старим богам молитись,
Судний день,” - кричать, - “одмінить ці укази." *

Виглядають кожен день свого месію,
не працюють, зубожіли до нестями,
ще й погрожують... Вже ні про що не мрію,
тільки доля б не віщала їх устами.

*
Все воюєш? І, хвала зіркам, успішно.
А без воєн як ти житимеш, гадаю
нудьгуватимеш, бо правити невтішно
цим юрмовищем, розбуреним до краю.

Може час уже, подібно Одіссею,
світ за очі перекласти, Юліане?
Доки мойри нас не потягли стезею
в далину за Єлисейськими полями.

*
Надто сіро. Відлетіло звідси небо.
Сива осінь очманіло кружить нами,
певно так із нею і майнемо
за останніми птахами і богами.

А куди за ними? Як дорога божа,
неминуче до того ж вертає храму,
що і нині, тільки вже не огорожа,
але чернь зупинить викінчити драму.

*
Як раптово
Ти помер. Невже від рани?
Я пожертви склав і відчитав молитви.
І продав усе. Віддав ключі від брами
іудею, переможцю торгу-битви.

Під вітрилами тепер помовки з вітром
ведемо про небеса сумні над нами,
що не має ладу й там, де яро світлом,
не лише у тьмі, умноженій димами.


* *

Уночі була протяжна, тепла злива.
Залітали із вікна духмяні хвилі.
І, здавалося, чиясь рука дбайлива
повертала з небуття видіння милі.

На світанку у саду, понад імлою,
я плодів незнаних угледів принади,
і почув, що хтось питається за мною -
і з цим голосом замовкнули цикади.


2004


* - Укази імператора Юліана (355 - 361), щодо віротерпимості.

Стільки розмаїтих варіантів
гартування серця, все дарма -
сяйво нездобутих діамантів
одлучає розум од керма.

І якби вони були ще справжні,
у сяйливі сховані тіла!
Ти береш їх, мужній і одважний,
а в руці - чудесного зола! (

Чортівня одна з їх маскуванням,
грою світла, виблисками дна!
Думаєш - утілення жаданням?
Тільки передчасна сивина!


2005

Згадай минулі часи
І сум погаси.
Світло своє згадай.
Погляд твій зовсім не той,
Що знав я давно.
Світло його згадай.

Коливання триває між юністю й часом
І віють вітри днів...
О мандрівниче і пташе осілий,
Блазню й пророче,
Такий, яким я тебе знав..!

Ти думав, що все ти пізнав
І мудрим ти став?
Світло вже не палає.
Більше життя не таке
Бурхливе й стрімке.
Світло твоє згасає.

Ти застряг у гонитві за власною тінню
І свищуть вітри днів...
О легковіре, пане й жебраче,
Друже осінній,
Такий, яким я тебе знав..!

Хто ти тепер? Де ти є?
Де світло твоє?
Може його ти зрадив?
Ти з тіні життя відгукнись,
Засяй, як колись
Світлом своїм прекрасним!

Ще знайдуться дороги, не пройдені й досі,
Хай свищуть вітри днів!
Ти, з ким я мріяв, літав і страждав я,
Друже і брате, ти світла свого не втрачай!

Зима то ближче, то все далі.
Вітриська дмуть, я майже змерз.
Пора розкутої печалі,
Пора мовчання і небес.
Все по кафе у тьмавім світлі
Сидіння втомлене й нудне.
Все ранки й вечори самітні,
Чекання дня, що не прийде.
Пальта похмуре застібання,
Недбалий шалик і кашкет...
І надокучливе питання:
Чи я "нормальний" чи поет?

Що хотiлося - не збулося.
Посивiло моє волосся.
Загрубiли думки i тiло.
Тiльки серце не відболiло...
Що в майбутньому - я не знаю.
Але смерть свою розпiзнаю.
І скажу їй: - Привiт, Безноса.
Вкороти і менi того носа.
Хай не лiзе в дiла i душi.
Черепи ж до всього байдужi.
Це живi кiстяки ворушать,
як подiбних до себе не душать...

Як менi все осточортiло!
Та гуляю по свiту смiло,
хоч плювати, що далi буде, -
хто мене спом'яне, хто забуде.
Я не знаю й знати не хочу -
бо стезю не топчу пророчу,
бо живу, поки дано звище,
поки вітер в кишенях свище.
Я живу i вже цього досить.
Нехай терпить земля і зносить -
Я живу... А помру - так що?..
Був нiщо i пiшов у нiщо...