Як воду друзів треба фільтрувати,
аби не накипало на душі…

Творець у гранчастій склянці тримає світ,
То Всесвіт за гранню розчиняється
І темрява залишиться десь там…
Спливає до берегів споглядання,
І там побачиш сумнівну межу, як впливає на свідомість
І яскравим світлом, побачиш вуальну свідомість,
Те чисте, те світле всередині
Ось і сталося святе побачення
Ось і дісталися до яскравої зірки
Немає нічого, тільки світло розуміння,
Там, де душі йдуть до Землі,
І раптом обернешся,
побачиш чисту грудочку святого і потрібного,
Те світло небувалих висот
Вся чистота оживає знову і знову
І множиться у ньому, шукаючи саме те
І буде тим, хто є світлим, чистим та добрим, з ясним розумом
Та кожного у світі, він ясно почує
І будуть світлі усі його справи
І світло засяє у своїй красі

Лунниця, що колихається на грудях твоїх
Так пасує до глуму роздівиченого погляду,
Як вітер ковилі, коли буйно розчісує своїм гребенем
Прямуючи до гір.
Коли місяць яскраво відсвічує сонце
Покладаючи на личко тінь солом’яного павука
І хтонічні хвилі твого волосся черпають
З колодязя ночі відлуння твого привороту,
І омивають моє серце примхливою піснею любощів.
В такі ночі кажани розкреслюють безсоння
І поскрипи шафи схожі на змови відьом,
Голос вбирається у мантію роздумів і постає одкровенням театру,
На сцені небес, де перламутрові клуби хмар
Спускаються до землі
І снують таке достовірне марево твого щастя.
А ти прокидаєшся, як прокидається місто,
Поволі розтягуючись сонним порухом голосу,
Серед мертвих тіней прийдешнього царства досвітніх вогнів,
І припадаючи до вуст твого сновидіння,
Відчуваю, як вливається мерехтіння святкової мішури
Знаменням великого свята, вимальовуючи геральдику відданого покровителя
У твоїм пишнім наметі невідомого завтра.

24.11.2022

Зимове море,
лише далина…

Усе минає,
вічний – лише час.

За хмарами сховався Місяць і там біліє,
Біліє небо парним молоком над містом
Мережійні краї хмар тонше ниток розквітають сатину
В окрузі стоїть тиша, дзвенить у вухах на тихій ноті.
Все ще середина лютого, а на дахах сніг лежить, не тоне.
І спить під кучугурами Земля і птахів не видно, не літають.
А ось і перші промені серпанку пробилися,
А хмари розганяють і підлатають граки із веселим криком
На дерево сідають, сперечаючись,
А інші прямо на снігу, нам говорять: «Весна вже скоро»
І я її з надією чекаю.

Димар курив ядучу люльку
І зиркав, як на полі зла
Клювали ворони голубку,
(Злетіти в ирій не могла.)
Яка у тім була причина:
Не поділили небосхил,
Чи не достатньо для спочину
Безвісно канувши могил?
Спостерігав за лютим дійством,
Увесь її пташиний рід.
Хто співчував, а хто з призирством
Нещасну плоть до себе гріб.
Хоч горобці здійняли галас,
Ніхто спинятися не хтів
Допоки горличка не впала
Від кігтів посеред снігів.
Кружляв орел у верховині,
Всі розлетілись, ні гу-гу...
Лиш від голубки залишилось
Криваве пір'я на снігу.

Жорстокість всюди розпускає
Свої залізні кулаки,
А подолати люту зграю
Всім заважають дрижаки.

28.11.2023р.

Люблю глибоке мовчання опівночного годинника,
То спить наш час, коли збудить від дрімання мене
безгласгий якийсь поклик, покуштували молитвою нічною
Дари захмарної країни: невимовного спокою, невимовної тиші.
І поки безмовна світобудова
І поки відкритий небесний отвір (ворота)
І поки сльози покаяння мають велику силу
Так залишаються очі чистими;
І поки земні піклування, ще не владні наді мною,
І поки не приховав своїм явищем, нічнного світла світло денне,
То кинула свій погляд нічними зірками серпанку
І все навколо сіяло - як найкрасивіший візерунок

Лазурне світло небесного променя манить нас завжди!
Чистота ранкового неба, ясно видно від Землі!
В моїй пам’яті залишаючись
Морська чудова вода вразила своєю красою…
Художник змішав природніми фарбами все в одну і
попелистий вигляд скель, і блакитну хвилю моря,
І зелень трав, і жовтизну, то слід залишає на чистому небі.
Променем даруючи лазурне світло небесного серпанку.
Сріблястий місяць і темно сині ночі крізь похмуре небо
бачу лазурне світло небесного променя, відкривши отвір.
Він розриваючи хмари, малює ранок і день і вечір портрети!
І опускав серпанок, опускаючи свої сили на світанку
Він усе оголосив, огорнув серпанком, і собою огородивши від біди.

Щось трапиться на перехресті осінніх вулиць пізнього вечора,
Коли листя опадатиме від схлипів дощу
І хтось роздивиться на тротуарі відблиски червоного сяйва.
Жінка розкриє парасольку над розмитими барвами,
І під ногами переливатиметься картина сну.
Саме тоді, щось трапиться на осінньому перехресті,
Коли відбудеться одкровення притлумлених барв,
І заколючений циферблат вибухне бризками з-під коліс
Краплинами миттєвостей.
Тоді, як вона озирнеться і побачить чорну пляму твоєї самотності,
Сірі пагорби домів, жовтаві лоскути штучного світла.
Тоді, коли вечір осені одягне тепловізори на ваші серця
І жар від їхнього полум’я перекинеться з темної жаровні
У химерний калейдоскоп мерехтіння червоних лампадок.
Саме тоді, щось трапиться на перехресті зеленого місяця.

У світанковому блиску солярний символ малює
У потоках золота та нова зоря вогнем горить,
То своїми фарбами розкриває день
І шукає той маяк,
Та проллються небесні сонячні ріки, як зілля,
І запалюючи днем солярний храм,
То світить у небі яскраве бра
Та небесні сонячні промені у своєму сяйві,
І вони наповнюють глибину храму світлом серпанку,
То солярні перлини світлом розкриваються

Світло небесне осяює Землю,
Як тільки ніч піде в невідомий край,
Промінь йде крізь ризи хмар
І тече з висоти шовками серпанку
То над світлом зійде і настане рай.
І зникне війна, хоч і набирає сили,
Та тінью все застилає,
Як тільки мир розправить крила,
А над землею кружляв, і пустив сльозу
У болото темряви впаде відразу війна

Мене занесла віхола
Безсніжної зими.
Мене засипали піском,
Мохом, брухтом.
Так мудрі скрижалі
Здатні притупити
Первісні паростки.
Мудрість додає печалі,
А під її сивою бородою
Ми бачимо склеп
Загублених почуттів.
У лісах цієї бороди
Потонуло все,
Що переливалося, пульсувало,
Билося диким вулканом.
Тепер тут аномальна зона,
Де спопеляються мрії.

5 січня 2020

Простір невидимих променів
Та незримих ниток павутиння,
То сплелася зі світла вуальки,
Виявилася як картина дух
Через вогонь залишає слід,
Не зникає незримий,
І проходячи захід сонця,
відродиться він там.
Очистить він джерела світла
у новому світі зірка яскрава
Заспіває в космічному ефірі…
І у ньому повисне.
В павутинах світла чаклунства,
Тиша зі звуком у павутинні світла
І з ниток світла в’яже павутину
На світанку небо з’єднає таємницю його

Я побачила блискучій дім тіней,
Що світиться яскравим світлом,
Світлом сяючим залитий дім тіней,
Дім світить ясно світлом золотим…
То стирає світло вуальки тінь
І зникає в домі смуток та печаль,
То гучним сміхом розлиті проходи,
І стіни, кімнати, вікна відкриті.
Ось так щастя зберігає своє,
Підійшовши ближче до будинку тіней,
І зайшовши і відкривши двері дому,
То так щастя врізалося і пронизало наскрізь,
Все тут було наповнено теплим почуттям - любов’ю…
Та мене тепло зустрів дім тіней,
Тож я там прожила багато років…

Привид воскрес у тіняві місячної вуальки,
І пробудилась темрява під світлом тьми.
То над землею тихо стелиться туманка, там,
де прихований у ньому з лихвою привидна омана.
І він несе далеко - далеко шлях із темряви
Та у нічному світі туманки дрімають ліхтарі.
Не погасивши вуальку нічного світла,
І який манить тишею привидну далечінь, вабить,
Місіс туманка розташувала променем світло.
Туманом струмить німе чаклунство - світло!
Я - вуалька смолоскип! Я живий вогонь!
Не загасити мене, навіть примарною оманою,
Не приховати мене за пеленою туманки…

Кинуло скрізь хмари світлий погляд,
І наглядає над усім всевидюче око.
То на мене, дивиться яскраве світло
Та милуючись, допізна із небом подумки шепотітися
Око торкається ілюзій світла.
На землі, струмениться ранкове або нічне світло,
Сила ока туманить погляд крізь вуальку

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

Ніч чорною мережою поглинала барви дня,
І не оминала жахливу вуальку війну.
Під темрявою ховалася страшна війна
І тьма відібрати хотіла вуальку,
То світло на страшній війні покидає її
І темнота повертає все і постає в наготі,
Перед нами викрикує про оборону неньки,
Та чорнота виривається з - під контролю.
Білий день, все одно продовжує боротися,
Білий день звільняє своїх братів від полону.
Так білий день знімає тягар зі своєї душі…

Була вона одягнена промінчиками сонця,
І щохвилини на її обличчі сяяла посмішка,
Зустрічали її люди, де вона знаходилася.
Дихало в неї багато вуального світла,
Та була вона сповнена любов’ю, радості,
Щастя, турботою і дарувала світло людям.
Так, поширювала своє щастя серед інших людей,
Трохи повернулась до людей вона і каже:
«Що посієш, те й пожнеш», вислів, ось такий
У ньому творіть світанок іскрами блискучими,
І пийте і обнімайте вуальне світло.

зримо бачить око всю пішність трави
На Землю, впало багато крапель роси
У зеленому оці стоять і сльози,
То краплинки прокинулися рано - вранці

На світанку, то у Землю дощ кидав перли,
І немов у намисто вбралася Земля
Її живить роса цілющою водою,
вона дихає прохолодою і легкістю

То вода випаровує капельки роси,
А вуаль перетворює на пару росу,
Вона всю землю охолоджує і все навколо,
Поки не спаде туман та й зникне взагалі

Пригадуєте той перший торг
Людини із Всевишнім?
За праведних вступився Аврагам:
«Невже Господь їх винищить
Воднораз із нечестивими?»
Почав торг iз п’ятдесяти,
А десятьма в непевності скінчив.
«Не знищу й ради десятьох»,-
Одповів Всевишній.
Раннього ранку став Аврагам
На тому місці, де розмовляв із Богом.
Звідтам, що звалося Содомом і Гоморою,
Валував ядучий жовтий дим...
«Так ось чому Всевишній
Охоче йшов мені навстріч»,-
Подумав з гіркотою Аврагам.
Та не пішов у небуття той торг.
Чи не відтоді вирішив Господь
Підперти світ надійними стовпами –
Тридцятьма шістьма
Прихованими од люду праведниками?
Не помазанниками Божими,
Не пророками, що завжди на видноті.
Ті тридцять шість самі не знають,
Що світ тримають на собі,
Аби він не зірвався в безвість од гріхів:
Хто вулиці ночами підмітає,
Розносить пошту,
Прикипа до мікроскопу,
Відкрива малечі Батьківщину...
Одне лиш не становить таємницю:
Як і всі ми, слуги Господні - смертні.
Безсмертний тільки Його задум:
У кожнім новім поколінні
Незмінно на сторожі світу
Мають стояти тридцять шість.

Стікає ніч в долоні.
Вказує зорями шлях
до тебе.

18.11.23

Пісня вдівця

Сонце як та черепаха
Мандрує до світу тіней,
На цю падолистову ніч-домовину
Дихають холодом брили гранітні,
Які важко кладуть у підмурок дому
Невгамовних годинників-цокалів,
Що крадуть мою тишу
В недовершених днів:
Днів-єретиків. Одкровення.
Ненароком пригадую час
Коли сороки були синіми павуками
І плели мереживо крадених намистин
На покрівлі готичної башти,
Яку збудував понтифік
(Білий дим і димар як голка).
Зазираю в очі місяця без богів:
Я – нетутешній книжник,
Що читає нудні епітафії
Пошепки.

Пісня вдови

Зоряний лікар
Лікує мою меланхолію
Плямами сяйва місяця,
А на площі – моя посестра:
Вдова з металевою посмішкою
Очікує знак і юрбу – її жадібні очі.
А хтось повторює казку:
«Всі ми діти вдови…»
Котрої? З нас?
Осіннє бароко
На довжелезній стіні палацу
Пише свої ієрогліфи –
Ніби Вольтер, що на ринку рабів
Славословив якусь китайщину –
Нікому незнану, навіть Атені-сові.
Тіні мають серця – такі легкі і сірі
Наче пір’я далеких чапель,
Що колись прилетять – у сни.
Білі як мушлі студеного моря
Сліз.
Кожен келих, який розіб’ється,
Кожна ніч, яка сліпне пугачем,
Кожне Ніколи, що стане вічністю
Цілує мене в уста.

Пісня дощу

Я друг тиші і темряви,
Володар наяд і тритонів
І повелитель риб.
Торкаюсь до скроні людини,
Що мислила квітами
І співала журливу пісню шамана
Якому Бог наказав стукати в бубон,
Бо зорі стають оселями
Душ безіменних дерев Гондвани:
Дюни жадають зростити траву,
Люди жадають бути,
Час жадає співати
Шелестом оповідок піщинок
Чи ляпами крапель в клепсидрі –
Дочці моїй незаконній.
Браму розчахніть для осені,
Не лишайте її в яругах
Наче жебрачку прозорості.
Браму холодного міста
Журби. Відчиніть.

Вуальний просвіт видно на темному небі,
І ти на небо дивишся дивними очима
І ти очима роздивляєшся вуальний просвіт,
А може й ти побачиш, а може й ні…

Вуальний просвіт заплющить свої світлі очі
І ти все одно дивишся на темне небо
У кохання щіро віриш ти, яке сліпе…
А може й ти побачиш, а може й ні…

Все одно сліпо дивишся блакитними очима
Блакитний просвіт живе крізь купу срібних хмар,
Вуальний просвіт дарує мріям світу добрий шанс
решту на прах перетворив наш вуальний Всесвіт

То Всесвіт боготворив нас вуальним просвітлом,
Блакитний просвіт з’явившись у вуальний світ
вуальний всесвіт світить і на рани війни,
Так вуальний просвіт зцілює рани нашої війни

Променистого, білого, золотого,
Гарного, ніжного і доброго
освітлює дорогу вуаль
сакрального світла.

Очищає нашу Богом душу,
Прощає за скоєні наші гріхи,
Надихаючи нас молитися
і розкриває світу прекрасні
фарби радості і щастя.

Обвиває нас своєю красою,
Оберігає від темного світла,
Переливаючись у звуку кришталю,
Грається бешкетне вуальне світло.

Нині процвітає наша душа,
палає вуаль сакрального світла,
Пронизуючи душу сакральним,
тонким і чистим вуальним світлом.

Завжди співає, махає крилами
вуаль сакрального світла
Завжди з нами сакральна душа

Там світить інше сонце,
на землю леліє,
гріє скрізь вуально -
світлу пелену віків,
в сяйві сонця
ледь помітна пелена,
так вуальну пелену
поглинає світло

Там немає довгих
та пасмурних днів темноти,
То світить вуальним світлом
материнство,
Нічого прекраснішого
у світі немає,
нема, аніж міри материнській радості!

На землю, ненароком
впав від сонця
Промінь серпанку сонячного
світла,
Граючись грайливо по різних місцях землі.
Жваво заграв струменем
нетерпляче,
При цьому залишаючи свій слід,
Та розливаючи скрізь сліпуче
сонячне світло серпанку
Граються промінчики скрізь серпанок,
І пускають стрілки,
Та оживляють землю сонячним світлом

Викинутий кнопковий телефон ―
Немов старий язичницький ідол.
Тепер я мрію про те, щоб його знайти,
Бо разом із ним я втратив старий всесвіт.
Мені потрібні записи,
Які залишилися в ньому.
Вони нагадують старі манускрипти,
Без яких немає майбутнього.
Вони ― своєрідні священні книги,
У яких ми бачимо одкровення.
Я втратив частину себе,
Яка загубилася у невідомості.
Мені не відновити ці письмена,
Написані на важких скрижалях.

15 жовтня 2019

Серпанок світло раннього ранку освічує думки,
Вривається у вікно,
Як вітер
Так тихо довкола,
все ніби зависло
подібно до частинок серпанку пилу
в теплому серпанковому світлі поглядом світанковим,
новий день оживляє все навколо

Встає небесний серпанок
світило, то зірки -
небесного серпанку світило
дивилися
красиво мерехтливих тіней.
І своїми серпанковими променями все
навколо позолотило,
І кинувши серпанковий промінь,
Та осяяло все навколо,
потягнувшись на зустріч
серпанковому світилу, то
природа з любов’ю
Свої обійми розкрила…
Та був золотий спалах викликаний
І сяють позолоченими зірками…

Чудовим світлом шовкове
покривало - серпанок стелить
сліди на шляху,
Світячи ранньою зорею,
І світлом серпанку
залишаючи золоті сліди на шляху,
їх не розвіє вітер,
Не спалить вогонь,
І не зітре Земля,
І не змиє вода,
Нетлінні золоті серпанкові сліди, а я
незважаючи на все,
Готова цілувати їх,
І, вигукуючи: дякую долі за тебе!

не ворухнеться марево
у туманному серпанку
димки
І ширяло марево серпанку над містом,
Та переливаючись на Землі
І іскрилися райдужні грьози
міражами…
То мерехтить небесна перлова роса
у легкому серпанку світла,
Так обіймало повітря
ілюзії золотою мережею серпанку закохане
місто заповітної мрії
Світло - золотими променями серпанку
заграви сонячного кола

Вуалька промінь летить
у море безодні… світить навколо,
Так мене ваблять твої очі,
В них горить вуалька - вогник кохання,
цей вогник світліший
зорі…
За безоднею вуалькою
світло освітило довкола…
Світло світить завжди
і вдень і вночі…
Світло світить так
що бачу твої очі…
Що б були ті дні мої
легше, розвіявши сумніви

Вдягла Україна розшиту зоряну вуальку,
сховавши обличчя своє…
То іскрилась
зоряна вуалька у пітьмі людських божевільних взорів.
Огорнула зоряна вуалька
її
Ця вуалька спадала на обличчі,
нажаль, вона служила подвійній цілі
і ви її не розглянули,
те світло не побачили, що
горить днями і ночами…

На фоні неба
з’явився сяючою вуалькою ореол,
І прагнучи до Землі дістати,
огортаючи кінчиками його
димчасто - сірої вуальки вовни світлом ореолу.
І очі поблискували, відбиваючи вулькою світло ореолу,
побачивши, що я
дивлюсь на нього…

Течуть дощові краплі.
Осіння волога
вмиває душу.

08.11.23

Мерехтить таємничою вуалькою світло вдалині,
І доносить тривожне відлуння, і
У пилюці дивні сліди висвітлювало,
то магічною вуалькою вогник навколо вітає, та
Відкриває вуалька - вогник усі таємниці:
«Там примарна країна, де бродять
їх душі тінню вуальки на світанку,
мерехтить вуалькою світло
від ранкової зірки»…

Красиво вогняною - вулькою
Ранкове світло західу сонця
Палає променями, і
Як дзеркало вуалька гладі води
його красиво відбиває
прекрасний вечір у вуальках хмарах
Цей захід сонця
прикрасив гарно
і фарби дбайливо кладе, він
усміхнувся серед вуальки хмар…

Опівнічну годину нічну
Із неба місяць з розпущеною
косою - невимовною красою,
Та тільки видно
це місячне вуальне світло,
що у темряві нічній гуляє
і освітлює Землею,
як вуальною срібною ниткою
І ковзаючи, у житті -
на краще чекають зміни

Колії біжать
у далеку даль,
їх єднає дорога.

***
На горизонті
з'явився поїзд,
очікуванню кінець.

***
Їдемо туди,
де теплі вітри
полюбляють свободу.

Я бачу вуальне світло миготить
переді мною, поглянула,
Йдучи на вуальне світло,
бо шлях був не завершений,
все одно з’єднуються шляхи,
йдучи, бачу вуальний промінь сонця,
І вуальне світло надії
малює шлях у тиші, оглядаючись
То вуальне світло надії осяює шлях

Королю Наварри Генріху IV.
Щиро.

Ти повинен сказати пошерхлій долоні
Яка затискує буковий костур:
Обернися на корінь дощу.
Ти повинен шукати прочан,
Що блукали стежками гірськими
В часи алхіміка Квазімодо –
Він теж був вісником часу.
Ти повинен взути кам’яні черевики
На ноги марнославних хмар,
Які побачив в свічаді дому
В якому жила сива вдова.
Ти повинен кричати крукам:
Око моє бачить все,
Навіть плями чорнильні
На сторінках манускрипту
Папи Сільвестра ІІ – чаклуна та містика.
Ти повинен оздобити тріснутий глек
В якому носили вино сподівань
Намистом весталки,
На могилі якої досі росте кипарис смутку,
Хоч пройшло вже дві тисячі літ звіробою.
Ти повинен.
Бо твоє королівство джерел
Перетворилося в шал
Оленя.

Коли заплющую очі,
Там не бачу
й ніякої темряви…
А бачу вуальне світло, воно блакитне…
І тута простір і там, в душі спокій…
І там світлі вуальні силуети іноді
малюють вуальним світлом…
Та щось говорять і щепочуть:
«ти ще дитина»…
Вони миготять так закликають
залишитися в душі
дитиною…

На галявині падолистового вогню,
Де трава кольору смутку – жовтого
(І все таки… Все таки…)
Всі шляхи сходяться до пагорба сумнівів
А двері таки відчинені – в імлу іржаву.
Ми стоїмо на межі світла і темряви,
Язики вогню
Лижуть наші недовершені сни,
Що ховаються в порожнечі дольмена –
Та зникайте собі де завгодно,
Хоч серед шелесту очерету,
Тільки не в зеленкавих хвилях неминучості:
Бо не море то, а рівнина
Слів.
Невже торкаючись крила Ночі
(А ніч оця – теж птах)
Патерицю поставлю як заборону,
Як знак окличний із пісні майбутнього –
Колисайте: серед тьми заборон
Смоляне серце колючих сосон
Едем країни Зелених Паогбів.
Доля.
Пасіть краще на вересових горбах оленів –
Худобу вождя потойбічного клану:
Не плач, торкаючись ялівцю. Мовчи.
Лишаюсь легендою на межі світів –
У ніч Самайну, коли бубон
Стукає в скронях офірою.
Між віршем і світом вогню
Бути. На стежі кентаврів.


Написано в ніч Самайну біля кромлеху в світлі вогню загубленим пером старого крука і соком горобини. Називаю Савань Самайном по традиції красного письма.... :)

Листопадове сонце
у жовтому листі –
хто з нас яскравіше сяє?

02.11.23

У потоці вуального світла
ти себе знайди і
Розтікайся на багато
кілометрів…
Та коли зіллються у світі всі шляхи…
То відчуй себе вільним вітром!
Перешкод не буде ніколи і
проникає всюди духом!
Все пізнаєш часом крізь віки буття
І задумав Бог розпізнання

Трохи опалого листя
Жовтого, наче дукат останнього дожа
Солоного міста води і неба
Венетів, що втратили землю
Під шкіряними підошвами днів Атілли
Трохи холодного вітру – в обличчя,
І дощу – краплі ляпасами (либонь заслужив),
Трохи просвітлення – того, падолистового,
Просвітлення меланхленів.
І трохи зерна – не в жменю, а в землю
Мокру, як свіжонаписана фраза
Літопису віків попелу народу тополь –
Vox populi – vox sanguinis.
(Parum veritas – sic!)
Трохи посмішок – сумних як бусол,
Що гніздиться на солом’яній хаті,
Яку шматувала тать – без’язика й таврована.
Трохи осені – трохи синіх пісень,
Які співають перед чужинцями
Під звуки кляшторних скрипок
Тесаних з ясена – дерева плямистих птахів,
Що мостять гніздо з мотузок
Високих скрипучих шибениць –
Вітряний день.
Квіти ще пахнуть казкою – забутого літа,
Але повні по вінця чаші годинників,
А серце прагне летіти
В безодню холодного неба.
Де срібне руно. Оріона.

І вдень і
вночі горить вуаль - іскра
і тішить мою душу,
сяє радістю моя щаслива душа
І не погасне там, вуаль - іскра,
як не гаси…

Пробираючись темним підземеллям,
Намагаючись вийти,
А тим часом я
притискаюся до вуальної стіни
підземелля, починає рухатися
і стискати вуальна - сітка,
Та спускаючись підземним ходом вниз все глибше і глибше…
І, побачивши живу вуаль - сітку,
То котився у підземеллі зловісний потік…
подолати злість і нетерпіння,
І, побачивши чорні болота,
Та тягнучи бруд за собою,
То бруд збільшив злість і нетерпіння…