Якщо хочеш дізнатися істину
про себе,
шукай її у ворогів —
вони тобі скажуть.

Наші вороги в судженнях
про нас набагато ближчі до істини,
ніж ми самі.

Не зводьте з істини ока.
Не переставайте з нею йти.
Якщо застилає погляд сльозу,
Не сходіть з правильного шляху.

Не зводьте з істини ока.
Безліч підмін запропонує ворог.
Їм увагу приділяти не можна.
На шляху нам дорогий кожен крок.

Стривай! Не вбивай ворога - словами,
Зупинися, не бий його - руками,
Не варто, не вбивати - зброєю,
Примусь, коритися поглядом.

Не зводьте з істини ока,
Погляд тримайте, як на маяку!
Щоб наш скромний шлях
Не зникла десь далеко.

Ах, світ жорстокий і сповнений зла,
і болю,
Фальшивої гордості, зарозумілості,
Але ти не бий, навіщо вся ця кров,
О, прояви та подаруй, своє - кохання!

А якщо дурного, не зможеш навчити,
Не варто руки, репутацію бруднити,
А краще дурість, мудрістю покрити,
Вчися, ворога лише поглядом – вбивати.

Не зводьте з істини ока.
Хто б проти істини не встав -
Голосуйте сміливо лише «ЗА».
ЗА Святе Слово. ЗА Христа!

Не зводьте з істини ока.
Потрібно погляд на істині тримати!
І коли страждань смуга
І важче Бога розуміти,

Не злість править – милосердя!
Друг - важливий, але корисніше - ворог.
пристрасть обпалює, гріє - ніжність...
світло відкриває, ховає морок!

Вчись у собі спалювати образи,
але їхній образ - запам'ятай...
і відрізняй "долі флюїди"
від каркання воронячих зграй!

Просувайтесь через біль, друзі!
Та не завадить вона нам!
Не зводьте з істини ока.
Все це окупиться сповна.

Будь сміливий, мій онук, але обережний;
слова, як кулі, бережи...
і меч не виймай з піхов,
поки не вийняли вороги!

І знай, рідний, що сила - у правді,
але, правда - в оточення брехні...
ти Розум не зберігай у ломбарді,
ти при собі його тримай!

продаю себе вроздріб —
так вигідніше
впевненість віддаю тому
хто вміє хвалити
спокій тому
на кого можна покластися
розум тому
хто може оцінити
час тому
хто йому тішиться
наче дитина

яка я багата
стільки спродала

та буває що мій покупець
ще не знає що він покупець
і просто радіє дарунку

скоро йому
бідоласі
доведеться за все заплатити

18.08.23

Війна, страх прірви,
залишила в морі,
Реальність життя на війні,
Тих двух світів,
що назавжди сперечаються
Народжують істину в вині ...

І життя зараз пливе безстрашно,
Реальність знесе в пух і порох.
І лише в руках порожня чаша
Нагадає істину і страх

І бачить світ несправедливість ту,
Але мовчить і навіть не зітхає.
Та ж зрозумійте істину просту,
Росія клята плани певні має.
Вона на нервах людських заграє,
Щоб власну перевагу показати.
Не має розуму, та зброя в неї є,
Щоб вибухами землю всю зорати…
Та знищити націю з лиця землі

не маю нічого окрім слів
прямокутних дощок
різнодовгих різнотовстих
з них я будую хату
а виходить щось схоже на сарай
чи сільський туалет
замість фундаменту —
зелена поросль мого часу
на землі що здригається від вибухів та трамваїв
краї дощок наїжачені перетятими волокнами
вкриті брунатними плямами моєї крові
з неї на цвях добуваю залізо
за методом Рауля
та поки маю лиш вістря
подібне до жала бджоли

воно сяє незмигно
на дошці що вкопана сторч

17.08.23

Істину серед тіней шукала,
і ось, ти знаєш, всі вирішили за тебе вже,
давно, на темному примарному небі:
істина не в тому, що пишуть тіні
А У світінні ночей і днів стародавніх,
Пусті значення їх переплетень,
А істина у темряві самих тіней.
А тінь повсякденно ходить за тобою
І образ минулий танучий з днями,
Розсік твій розум і серце розламав.
Але не зрозумілими віршами,
кличе він знову не до свого дому.
У будинок, де все давно чуже.
Що ж ховатися від усіх,
Ті, веселки, що були у хмарах,
ніколи не лежали в твоїх руках,
а дзвони слів були обманом,
обманом часу тіней.
Тієї темної тіні,
живою істиною здававшись,
Обманом у накресленні тих днів.
Настане світлий день, але не уві сні.
І новий рахунок почнеться знову,
не відлякавши її початку,
свій образ, що стигнув на склі.

Найвища в лісі та й струнка до того ж,
Стала глузувати смерека з морошки.
І хоч була морошка скромна собі й тиха,
Набридла їй врешті смереччина пиха:
«Була б я така, як-от ти, висока,
На світ би поглянула трохи іншим оком».
«Та куди тобі там, карло недоросла,
Знать, що відчувають зависокі зростом!..
Ми ж віттям черкаємо навіть хмари сині,
Співаємо разом із плем’ям орлиним!»
«Спинися, хвастунко, ти, мабуть, не знаєш,
Що біда на тебе ізнизу чигає.
Що ти заспіваєш, як сокира свисне?
Не хвастливою буде тоді твоя пісня»...
...На пеньку смереки діточки хороші
Їли та хвалили ягоди морошки.

P.S.
Зверхність, зневага й глузи
Нікому ще не додавали друзів.

Небо здійняло над обрієм полум’яну п’яту
Відкинувши зблиски мерехтливого люрексу
І ти стрепенувся від замрії перевертаючись за бильцем крісла
І падаєш від землетресу сновидіння у теплі долоні часу,
Немов принцеса на горошині
У сотні нагромаджених покривал епох.
Наче занурюєш голову у блакить басейну
З гулом басистого ритму, а винурюєш
Серед протяжного смичка віолончелі
Барочного клавесину,
І вітр’яного помаху велетенського віяла
Галантної дами грудь якої клекоче вогнем
Та розливає памороки туману
Якими пробираєшся намацуючи п’єдестали пам’ятників,
Родинні гробниці, лякаючи пустотливих купідонів,
Що шурхотять крильми гублячи пір’я,
Просвітки храмів, черепиць, голубів, цоколів, колон,
Чіпляючись за них і охоплюючи вінком коліна твоєї любові.
Підводиш голову до розкоші прісноводних форм,
Як чорні тіні, дзьоби, опускаються на землю, викльовують тебе
І несуть в пащі своїй над старим замком біля якогось озера з очеретом
Та випускають на площу спокути
Що розростається у пусту залу бібліотеки
Твоїх очей, твоїх грудей які вдихають примари
У замрію спудея, що лежить серед мотлоху цивілізації
Оглядаючи сонце твого сходу над пагорком,
У диких заростях якого потопає палац із Зеленої Порцеляни.
І вона шепотіла мені у вухо моєї ванної голови:
Ну, куди ж ти розігнався у цьому
Безкровному вірші?
І встромила у себе ніж заходу.

26.01.2023

Крапелька за крапелькою
Втекла вся вода з неба,
а час випаровується над полум'ям свічки.
Вогонь жорстокий
І сутінки розтікаються, по кімнаті вночі.

Поллється з неба вода
Нас понесе з собою вона
Ми не повернемося сюди ніколи
нас роз'єднала вода
понесла по різних напрямках.
тепер ти самотній
Ні чипати, ні торкнутися, ні відчути
Не зможеш ти
цей вогник...
І пам'ять ховається за прозорою вуалью
Твої риси...
змиваючи все на своєму шляху
Під марш дощу з собою звуть,
щоб все повернути
знай
Ми не повернемося сюди ніколи

Світ світобудови
Хтось померає, а хтось народжується
Життя землі дає вода
А рано вранці випаровується
Вигин руки не повторить чарівності
Колишніх ночей
І в шумі вітру чується розпач:
«Нічого… Нічого…»

Поллється з неба вода
Нас понесе з собою вона
Ми не повернемося сюди ніколи
нас роз'єднала вода
понесла по різних напрямках.
тепер ти самотній
Ні чипати, ні торкнутися, ні відчути
Не зможеш ти
цей вогник...
І пам'ять ховається за прозорою вуалью
Твої риси...
змиваючи все на своєму шляху
Під марш дощу з собою звуть,
щоб все повернути
знай
Ми не повернемося сюди ніколи

Гріхи не змиє вода! Ні! Не обманюй
в цю світлу днину!
Лиш кров пречиста Господа свята.
Очистить від гріха і зла людину.

вірш не транслює моралі
він лиш випадковий уламок дійсності
живий якщо прозорий
живильний якщо гострий

дійсність
розбита думкою
не засвоюється легше
зате має більше точок дотику

дотики світу болять
так світ стає домом —
місцем де не самотньо з собою

16.08.23

На дворі ясна ніч, на небі повний місяць по всьому місту увімкнені ліхтарі,
по вулиці майже нікого немає, нічого не передбачувало біди.
Я їхала по вулиці на своєму мотоциклі. вночі я любила трохи
провітритись по місту, очистити свої думки та насолодитись дорогою.
Але цього разу зі мною щось було не так, не могла зрозуміти
що зі мною, та все-таки я сіла за руль, та це обійшлось мені дорого.
Їхавши знайомою мені вулицею в якій я не раз бувала,
збільшивши швидкість, тому що нікого не було на дорозі.
Раптом я побачила яскраве світло, я різко звернула ліворуч.
трохи зходом,
Побачивши білу стіну у мене перед очима промайнуло все життя
я ще стільки всього не зробила, та у мене відчуття наче від мене
ховали якусь таємницю, і її треба відкрити. я тільки пам’ятаю яскраве світло.
через тиждень я відкрила очі, побачивши що я знаходжусь у медичній палаті,
розглядаючи її я бачила як тіні людей відбиваються через стіну.
зрозумівши, що я в лікарні і що я не померла.
потім я побачила медсестру яка сповістила,
що сестра близнючка померла, розчарувавши мене
мені захотілося трохи поспати.
Так ось мені приходили сни,
що густий яскравий пучок світла розсіювався згори та падаючи на мене
та на мою сестру,
захоплював в полон свого сяйва, відчуваючи неймовірне піднесення
та шалений прилив енергії й сил, що аж розпирали мене всередині.
А коли прокинулась я зрозуміла, що сестра жива
і при цому було присутне якесь дивне відчуття,
ніби збирається дивна сила в єдиний шар,
вростаючи в моє тіло в районі сонячного сплетіння, а вже звідти
тоненькими цупкими нитками, тягнучи до контурів мого тіла,
розходиться кожною клітиною, яка стає пружною від того енергетичного наповнення,
наче надута кулька, готуючись вибухнути від найменшого дотику зовні.
Через деякий час знов снилось, що Навкруги стало темно,
я наче падала, але дна не бачила, потім я побачила як падаю повільніше,
в низу я побачила велике дзеркало, я думала що впаду в це дзеркало
та мене щось зупинило за кілька сантиметрів від нього.
Проглянувши по блище до дзеркала я побачила себе,
я сама себе невпізнала, я бачила образ сестри.
Я торкнулася рукою дзеркала і враз дзеркало стало водою,
мене поглинула хвиля і все знову стало темним.
Прокинувшись до мене прийшов батько,
розповівши що мені снилося
раптом на обличчі батька намалювалася гримаса з нестерпним болем
та розчарування, в очах почало темніти і затягнула пітьма,
коли я приклала руку до його рани обличчя посвітліло,
а погляд став ледь затуманеним майже ясним.
батько сказав, що я маю світлу силу, як і моя сестра близнючка -
мого віддзеркалення, яка допоможе мені побороти темну силу демонів.
по розповіді батька я зрозуміла скільки часу я жила в невіданні,
а він носив собі цю таємницю про сестру і про причину її смерті.
я спитала про сестру та батько сказав, що ми сестри близнюки
і дуже схожі як дві каплі води наче відзеркалення одна одної.
Батько навмисно дав нам дзеркальні імена Еві та Іве,
та сказав, що нас розлучили ще в дитинстві,
щоб демон не дізнався про сестеру та нагадав,
що тільки ми його дочки віддзеркалення можемо допомогти,
бо за словами батька мою сестру і мене можуть забрати демони і вбити.
заснувши знову до мене прийшов сон, що сестра розмовляє зі мною
та погодившись на авантюру сестри - мого відзеркалення,
сестра близнючка запропонувала мені спосіб потрапити до порталу,
бо за допомогою магічного порталу викликає в уяві жахливих демонів.
Щира злість відображалась на моєму обличчі.
і направляючись до сімейного портрету, що висів на стані,
який слугував порталом для переміщення.
я почала сперичатись довго з сестрою, яку я уявила,
аж раптом ми опинилися в лігво демонів.
І помічником мені стала сестра - моє віддзеркалення, Про яку демон не знає.
Таким чином ми подолаємо демона зруйнуємо його могутність.
Тільки ми володіли і могли вбити дракона при цьому маючи своє віддзеркалення
та ми запустили подвійну силу, віддзеркалення в демонів.
так ми побороли темну силу.
Та на цей раз її чекають зловісні привиди минулого
при цьому шле хтось їй загадкові імейли з підказками,
і в цих імейлах вона завжди знаходить чергову заховану сторінку із щоденника її сестри.
І ці сторінки, одна за одною, повертають дівчинку назад у минуле
в заДзеркальну країну, де ховається правда.
повернулась вона у старий, похмурий та таємничий кам'яний будинок,
з вузькими звивистими коридорами та темними нішами.
Живе у будинку заДзеркальної країни - яскравий уявний світ,
яка надійно сховалася серед стін.
Я і сестра йшли на запах моря, доки ряди багатоповерхівок не злилися.
в один величезний похмурий будинок, де мешкали вбивці дітей.
відпустивши руку сестри вона раптом зникла і більше її ніхто не бачив
і знайти її ніхто не міг крім мене, бо у мене було Дивне відчуття:
наче все знайоме і водночас інше.
відчувши, що за мною хтось спостерігають.
Дивлюся на червоний дім а звідти відголосок:
«Це заДзеркальний дім. Зовсім як ти зі мною. Зовсім як «заДзеркальна країна».
Штурхаю двері,
входжу до будинку, бачу у середині малиново-червоні стіни.
Заплющую очі і утворився Спалах чорної темряви.
знов чую відголосок:
«Біжи!»
Злякано оглядаюсь, але двері відкриті, і із неї ллється тепле сонячне світло.
Повертаю бронзову ручку других дверей,
ловлю в ній свій відбиток переляканої особи і опиняюся власне у холі;
вдалині маячить згинається тінь сходів.
Сонце проникає крізь фрамугу над дверима,
і я виразно бачу себе в дитинстві: сиджу в плямі світла на килимі.
подумавши що моя сестра не просто зникла -
вона пішла на яхті у море та пришвартована у гавані.
Раптом перед очима встає картинка з минулого:
Спальня номер три і Біля матово-чорних дверей виявляю,
що міцно обхопила себе руками, боячись торкнутися стін.
Взявшись за дверну ручку, чую крик Іве:
«Не входь! Нам туди не можна!»
Всеодно захожу і бачу, що все виглядає таким справжнім, як і колись.
у часі два десятиліття та чую знов відголосок сестри, припини!
Це лише привиди.
мама сама нам завжди читала та вигадувала казки про персонажів –
про піратів та чудовиськ – страшні, захоплюючі,
повчальні історії для дурних, наївних та боягузливих,
та водночас приходили спогади, мамині поради:
«Ви завжди повинні триматися один за одного. -
Вона стискає пальці. - Покладайтеся тільки на себе. Не довіряйте нікому.
Окрім один одного, у вас ніколи й нікого не буде».
Нікуди я не піду!
Підходжу до пофарбованої білою фарбою шафи,
де мама зберігала наші книги, відчиняю дверцята.
Прямо на мене дивляться блакитні очі Іве, і я відхиляюсь до стіни.
Обличчя бліде, землісте. Навколо очей і рота зморшки, зовсім як у
мене.
Фарба густа, мазки недбалі. На задньому плані – велике дзеркало,
відображення всередині відбиття, темне втомлене обличчя стає все менше,
і так до безкінечності. Занадто багато Іве. Звичайно,
дивитися на сестру завжди було однаково
що заглядати у дзеркало.
Ненавиджу! Катись звідси подалі! - гаркає Іве з торжеством у погляді. -
Знати тебе не бажаю!
Зачиняю дверцята шафи, втомлено притуляюсь до неї пульсуючої від болю голови.
і раптом хтось шепоче мені прямо в вухо:
«У цьому будинку живе чудовисько!»
Тому що вона завжди так робить.
Я так ніколи не роблю. Ми з нею дуже різні і ніколи не були однаковими.
Іве - моя повна протилежність, моє відображення,
мій задзеркальний близнюк...
і намагаюся
не зважати на звуки старого будинку. Іве і я годинами таїлися
в наших фортецях і замках, прислухаючись, як він стогне і здригається,
і вона гаряче шепотіла мені на вухо:
«У домі повно привидів!»
Ми обидві вірили в це.
Однак привиди лякали нас набагато менше потвор.
Ми просто вдавали, що не чуємо їх.
і раптом помічаю
«НЕ РОЗКАЗУЙ НІКОМУ».
з'являються два слова:
"ВІН ЗНАЄ".
Опускаю погляд на підвіконня і бачу штук п'ять цвяхів,
убитих у раму, як у кафе "Клоун".
Проводжу ними пальцями знову і знову, до болю.
Вас тут не повинно бути!
Кому знадобилося забивати рами? Спійманий у пастку скла
тепле сонячне світло нітрохи не зігріває, мої зуби стукають,
по шкірі біжать мурашки.
Усього одна пропозиція.
«ПІДКАЗКА 1. ТАМ, ДЕ ЗАВЖДИ ПОЧИНАЛАСЯ НАШЕ ПОЛЮВАННЯ ЗА Скарбами».
стоючи нагорі сходів, що ведуть на заднє подвір'я, і бачу свою Іве,
яка марширує по периметру, штовхаючи сріблясті та сірі камінці,
намагаючись не послизатись на кутах,
спустившись сходами далі, де починалося наше полювання за скарбами.
там сестра ховала підказки, шовши за ними. Розгорнувши і побачивши те,
що вирізано на папірі.
"КОПАЙ".
копавши яму та побачивши глибоку дірку, Торкнувшись чогось твердого,
виймачи дивну коробку та знімаю кришку, побачивши порожню пляшку.
усередині пляшки посміхаються пірати із шаблею в руці,
поставивши ноги на барило.
нагадуючи, що Синя Барада та Чорна Барада – брати.
Синя Барода живе на суші а Чорна Барада – у морі.
Ночами в нашому будинку блукає чудовисько.
У пірата синя барада воно таке страшне і потворне,
що всім леді слід від нього негайно ховатися і не водити з ним компанію.
Синя Барада набагато небезпечніша але я більше боюся Чорної Баради,
тому що він пірат.
заплющити очі, і я бачу слова, виведені кров'ю на папері:
ВІН ЗНАЄ
з гори відблискувала іскра, те місячне світло.
Зриваюсь і біжу вгору сходами повертаюсь назад від страху.
раптом на стині виникло слово иди до маминої Спальні –
кімната Синьої Бороди. Вночі синя борода нишпорить коридорами,
заглядає в кімнати і шукає нових жертв.
змусило згадати, що я з Іве ховалися від привидів і потвор,
що мешкали в нашому будинку, від Синьої Бороди –
лише у заДзеркальній країні.
Згадавши, що мама показала нам потаємні двері і це секретне місце.
Відразу заходжу в мамину спальню підійшовши до шафи
усередині шафи виявляю подерті шпалери
Знайшла! Переді мною двері в заДзеркальну країну.
ми жили на Острові. там була Нерівні берегової лінії скелі і пляжі,
всередині ліс і рівнина. Тропічний рай замість засніженої країни чудес –
заДзеркальна країна стала для нас рідним домом,
відчиняючи нам двері.
Раніше на внутрішній стороні дверей висіла карта скарбів.
Чорні дороги та зелені простори, синя вода, вулкан.
спускаюся в темряву, вийти з цього будинку і потрапити до іншого світу.
Покидаю шафу і будинок, зробивши крок на першу сходинку.
я з Іве пробиралися тут у темряві, залишили свої привиди сліди на стінах
і перилах, від місячних променів танцюював відсвіт, наш приглушений
сміх і шепіт – луна голосів.
місяць висвітлював шаля у темряві. Від потворного білого світла
тіні розбігаються.
побачивши чорний прохід роблячи крок до проходу
і ступаючи на підлогу таке враження, що Тут більше влади й у темряві,
й у спогадів.
Ось я й у заДзеркальній країні!
почувши відголосок
Іве, припини! Ти всього лише в проході між будинками.
прохід знаходиться перед будинком на заході
та пральним будинком на сході.
Крізь щілини в дерев'яному даху проникає ранкове сонце,
пронизуючи повітря яскраві промені. Мені ніяк не вдається повірити,
що час тут зовсім не зупинився, і все, що я бачу і відчуваю, –
лише старі привиди, луна мене колишньої, луна моєї сестри...
І чарівної країни.
насправді прохід є чорним ходом, приміщення у проході порожне.
з одного Більше заДзеркальної частини
З іншого боку, знаходиться ще один довгий прохід,
ще один схожий на похмуру печеру.
Прохід звужується біля великої замкненої шафи у маниній спальні,
на дверях шафи вбито
"Срібний хрест".
Двері шафи не зачинені, її ніколи не замикались.
шафа в спальні була найважливішою частиною ЗаДзеркальної країни.
Відчиняю шафні двері, ступаю на старі пильні дошки.
Вони стогнуть і небезпечно прогинаються.
опиняюся у приміщенні, яке освітлюється світлом, що ллється зі дзеркала.
чую відголосок
- Боже мій!
здалося, що Голос віддається луною, слабким і хрипким.
оглядаю стіни приміщення. Синє небо та бірюзовий океан,
білі хмарки та піна хвиль. Шепчу назви частин корабля, проходячи ними.
Верхня палуба та батарейна палуба, чорні каракулі Іве:
«Запаси води та рому – тут! Пороховий льох – тут!»
Рухаюся від одного кінця пральні до іншого:
крізь який струмило місячне світло, і ми вели свій корабель,
орієнтуючись по зіркам.
стіни просвічувалися масивним кораблем Чорної Бороди.
аж страх перехоплював коли бачила це картинка приміщення виглядала
так, ніби ми з сестрою пішли звідси тільки вчора:
зі сміхом вибралися на сушу, місяць освітлює нам шлях у темряві.
Повільно йду назад лініями, що позначають головну палубу.
Раптово усвідомлюю, що вперше за багато днів усміхаюся. Корабель –
найперше, що ми збудували у заДзеркальній країні.
Корабель був душею заДзеркальної країни. Ми жили і дихали його магією,
грілися як біля вогню і спалахували як від гніт,
а потім кидалися назустріч пригодам.
Іве стоїть біля штурвала, вигукуючи команди:
«До повороту! Легти у дрейф! Свистати всіх нагору!».
історичні персонажі у нас в честі - залітні ковбої, або індіанці з Бумтауна,
або клоуни.
Постійних членів команди було лише троє. Енні, другий помічник
і головний штурман.
В інші ночі ми просто плавали - шукали Острів
і намагалися хоч трохи випередити корабель Чорної Бороди.
В інші ночі кидали якір, щоб зробити набіг або пошукати заховані скарби.
В інші ночі намагалися придушити бунт команди та вигадували різні
покарання.
в інші ночі боролися зі штормом та чужими кораблями:
військовими та торговими та іншими піратськими кораблями.
вигукуючи
«Вперед, сини пожирачі печінки! Не щадити нікого! Ні видобутку – ні
грошей!»
Чорна Борода завжди сидів у нас на хвості. щоб ми могли побороти чорну
бороду ми таємний шифр вигадали.
Хоча він і став невід'ємною частиною заДзеркальної країни,
ця картка не схожа на старі листи. Вона нова.
і чулися тільки відголоски
"Він знає".
раптово гасне, я відхиляюся від стіни і чую знайомий голос,
що несамовито репетує:
«Біжи!»
І я біжу. Темний і застиглий коридор за спиною наздоганяє мене
немов чудовисько та біжала на мене ревуча хвиля.
Сходи були надто круті. та я руками схопилася за них.
забралася на верх і Біля самого верху оступаюся.
І ось я вже знову в шафі; захлопую за собою двері в заДзеркальну країну.
я рада що моя Іве - жива. якщо вона листи ховає в коробки
і залишає зашифровані попередження. і чую її відголоски.
Ворушить наше минуле і назавжди, грає у свої чортові ігри...
Я знаю, що вона задумала. Вічно одне й те саме!
Це – полювання за скарбами. Карта у сестри, і мені нічого не залишається, окрім як чекати наступної підказки.
ми знали що нікому не можна довіряти. Ми маємо врятувати себе самі.
відмикаючи двері.
залишивши будинок, ми залишили позаду майже все,
що нас об'єднувало та змушувало бути однаковими
у кімнаті зі шпалерами у вигляді тропічного лісу,
що зберігала луну наших ігор перед сном, де ми були відважними
дослідниками.
Різко обертаюсь і бачу силует людини,
що спостерігає за мною з протилежного кута вулиці. Стоїть і дивиться.
Чоловік у темному одязі і маска на обличчі. Мертві вогні,
горіли в очах піратів у темряві. А ще мертві вогні – це очі тих,
хто нишпорить у ночі. Хто прийшов за тобою...
Насилу переводжу дихання і все ж таки роблю крок уперед.
Ледве чути гукаю незнайомця, потім кричу голосніше, але він зникає.
повернення у задзеркальну країну. Я знала,
що після стільки років доведеться нелегко, але не настільки ж!
Намагайся бачити у всьому хороше, а не лише погане»
і чую знову відголосок
Він знає
І раптом з’явилося повідомлення:
«Підказка 2. Там, де помер моя сестра».
над кораблем на стині був вираз:
"на будь-якому судні знайдеться свій поганець, і якщо його немає,
то поганець – ти».
знаходжу у шафі корабля біля задньої стінки крихітну чорну пляму,
то пляма-Дияволова западина. моя Іве любила псувати шафки
на кораблі, влаштовуючи в них схованки та ховаючи підсказки.
знаходжу підкаску і розгортаючи читаю
раптом хтось шипить мені прямо у вухо:
«Ах ти, бридка паршивка!»
злісний голос все ще дзвенить у вухах.
І десь далеко під світлом місяця виринає образ мами - відьми.
яка завжди казала:
«Не журись, дівчинка, ніхто в нас поки не помер!»
Повертаюся до шафки, дивлюся
ночами Синя Барада нишпорить у пошуках нової дружини
щоб замкнути її і повісити на гак коли розсердиться.
Синя Барада – боягуз.
Вона каже, що коли ми плаваємо на кораблі, то повинні бути пильними
та коли ми зупиняємося на острові, то не повинні бути обережними
залишаючись там і не сваритися інакше Чорна Барада за нами прийде.
Він хитрий і підлий тільки й знає, що бреше. Він хоче зловити нас
обдурити і кинути на поїдання акулам. Але в нього нічого не виходить.
Нам довелося захищати місто і самих себе самим
особливо коли привид вилазить із нашої заДЗЕРКАЛЬНОЇ КРАЇНИ
Серед білого дня ми заходили до заДзеркальної країни
зверху на стелі кімнати відчиняли вікно-люк і зістрибали у заДзеркальну
країну.
У заДзеркальній країні наші фантазії ставали неприборканими та
нещадними, а персонажі видумані нами перетворювалися на демонів
відчуваючи що хтось за мною ходить я питаю
"Хто ти? Моя сестра зникла безвісти. Якщо не скажеш, хто ти,
я піду скаржитися на тебе»
Відповідь приходить так швидко.
"Не ходи"
На цей раз я відповідаю без вагань.
"Чого ти хочеш?"
«Я знаю те, що ти змусила себе забути
Він не хоче, щоб ти це згадала
Не кажи нікому.
Ти в небезпеці
Я можу тобі допомогти"
«Та пішла ти, Іве!. Я знаю, що це ти.
Припини! Ти маєш повернутися.
Досить!
Повертайся».
Вона не відповідає.
І раптом у коридорі лунає шум. Встаю, повільно йду до дверей
і відчиняю, немов на порозі хтось причаївся і ладен на мене накинутися.
У коридорі пусто. Будинок почав стогнути, стіни рівномірно вдихають
та видихають. Ловлю своє відображення у дзеркалі над шафою -
скло в плямах від крові.
Обличчя у мене біле, як у клоуна, і розкреслено потворними тінями.
Знову лунає шум, і я завмираю.
Крадусь до дверей Повертаю ручку, відчиняю двері. Вона несамовито
скрипить,
При цьому почуття було глибинне, застаріле, дуже давнє.
Все одно, що виявити двері в заДзеркальну країну...
Єдине, чого я хочу, щоб воно пішло!
«Я дещо знаю. Він не хоче, щоб ти це згадала».
Кого ж Іве мала на увазі.
Хтось залазив через вікно-люк і стрибав у наш світ.
ВІН ЗНАЄ
ПІДКАЗКА 3. шукач шифру
Я почала підбирати шифри та згодом чорна борода покинула нас.
ми перемогли

Запросив тебе – астролога та алхіміка
Втомленого манускриптами та мінералами
На полювання на синіх мамонтів,
Що затоптали всі квіти вересу,
Взяв крем’яну рушницю дідівську,
Якій ще не придумав ім’я,
Хоч воно і було записане
Пером сріблястим зоряним
У безодні порожнього Неба
Ще до створення світу вусатих метеликів.
(А Небо – воно теж пергамент –
Шкіра навіженого козлотура)
Але замість довгозубів-великоногів
Почали полювати на троглодитів –
Дикунів з цегляних печер.
Знову вигадую гончарне колесо,
Бо без нього в долині квітів порожньо,
Знову глину замішую наче тісто
І бачу в ньому людину ще ненароджену.
Одягав ніч як чужу сорочку
Заплямовану ягодами аґрусу,
Що бояться достигнути:
Бо надто голосно стукає бубон –
Серце старого лісу:
Сьогодні вівторок зітхань,
День шаманів та лебедів,
День несподіваного одкровення
Посеред червоної спеки,
Яку годі сховати в торбу.

Ти спускаєшся ниткою її голосу
В глибини розшитої обителі її жіночності,
Цією сонячною, теплою попругою,
Наче розсіюєшся звуком, як вода,
Що наповнює вузькогорлий глек,
Навпомацки вгадуєш її форму
Заповнюючи голосом, занурюючись
У хтонічне царство першопричини.
Все, що вона робить –
Це подає зализаний початок нитки.
Але найбільша її цінність – стати міфом,
Фантомною вигадкою, натхненницею,
Що витає в мороці прозорим духом вібрації.
І я прошу тебе – не розплющуй мої повіки,
Але говори зі мною з тією легкістю шовкової нитки,
Що зшиватиме нас у кімнатну лінію віконної світлотіні.

15.09.2022

наша ділянка не обнесена парканом
це називається інтегральним простором
або ж безгрошів'ям
її вільно перетинають коти їжаки та вітри
хоча й загорожа не вадила б їм
прямувати у справах
перехожі дивляться на наш город
як на колективну власність
а особливо на шовковицю
чиї плідні віти схиляються аж до землі
довірливо та привітно
та якби її воля
вона сама пішла б на люди
й сипала ягоди
до пригорщ усіх хто в потребі
наше добре щедре дерево

наша добра щедра земля
наше добре щедре небо
руйнують паркани
в моїй голові

13.08.23

люди беруть дітей на руки
і спускаються у підвал

кутають їх у коци
розповідають казки
на випередження
загортають у шепіт
раптові звуки

аби не прокинулися
бо

діти
прокинувшися
доростають розуму
запитання
прокинувшися
шукають відповіді
ідеї
прокинувшися
стають реальністю

будинки
прокинувшися
хочуть постати

а нікого нема

12.08.23

дерева обирають рух вгору
на зміну смиренності насінини
приходить смиренність пагона
єдине бажання якого
бачити сонце
галуззя сферично шириться
доокіл стовбура
оплітаючи собою проміння
яке стає стрижнем
і дороговказом

дерева долають себе
туго скручують у серцевині минуле
піддаються вітрам теперішнього
не зазирають у майбутнє

дерева мають одну перевагу
смерть не турбує їх
за життя

символ — слово з кишенькою
часом прикро порожньою
порпаєшся в такій перед вітриною
і сподіваєшся
знайти щось окрім крихт
і тканинного пилу в кутках
відчуваєш ребристість монетки
але не її ребро
намацуєш номінал
але не можеш обміняти цього дотику
на щось поживніше
а часом
кишенька сповнена див
як дитяча шкарпетка
різдвяного ранку
солодощі тішать не тільки живіт
а ще й очі — блискітом
вуха — шурхотом
серце — летом
барвистого метелика
серед зими

якщо не помре
наступного дня —
не помре вже ніколи

10.08.23

Розкажу про людину,
Що була бозна-де
І бачила равликів
У прозорих мушлях,
Що мислили
Про остаточне завершення
Гіпербореї порожніх слів.
Розкажу про ковалика,
Що підковував зелених коників
І слухав, як плаче поїзд,
Що привіз сторожа квітів липи,
Які сняться тільки на каторзі
Читачам книги без літер.
Розкажу про людину,
Що міряла Місяць апострофами
І пророкує нині облуду блискавки,
І розмовляє по дерев’яному телефону
З орачами-сколотами
Ненароком. А може навмисно.
Розкажу про приблуду,
Що черевики геть стоптав
Шукаючи старість
(А знайшов айстри)
І стояв на березі Вічності,
Кидаючи в цю річку каміння
Округлі, наче годинники
Архімеда.

Нікому сказати, зовсім нікому,
Що Небо поранено в скроню,
Що Всеслав досі сидить в порубі:
Колоди пахнуть живицею,
Наче їх щойно витесали,
А не тисячу літ по тому,
Як цвяхи клепали на горі Черепище,
По тому.
Чимало людей сідає до потяга,
Але всі синьоокі і зачаровані
Королем збіговиська – Сонцем.
Нікому сказати, нікому,
Що птах біловолий пронурок
Видзьобав усі зорі-зерна
(Бо Галактика – то ріка),
І тепер чорнота нагадує крик,
Що лунав на хиткому мосту
Понад річкою Стікс. Вчора.
Крик, що замерз торішнім снігом
І розтанув сливовим цвітом,
А тепер падає на голови німих днів
Липневим дощем тамплієрів:
Таке ремесло – малювати
На криці хрест білий – там де серце,
Вирушати до берега солі
Під вітрилом тороченим домотканим,
А потім копати криниці глибокі
Після війни, після румовища.

писати вірші — добра навичка
майже така сама добра
як навичка пришити ґудзика
нехитре
проте комбіноване вміння
маєш вчасно помітити згубу
обрати з домашньої колекції
найбільш пригожий
на заміну оригінальному
зробити точні стібки
міцно зав'язати кілька вузликів
насамкінець
не пам'ятаю
чи навчали цього у дитинстві
зате пам'ятаю бляшане пуделко
з ґудзиками і не тільки
якого я не могла не відкрити
не розсипавши вмісту
а розсипавши
не могла винайти цікавішої гри
аніж скласти назад

у дитинстві я не губила нічого
навіть ґудзиків
та все ж звідкись взялося уміння
пришивати на місце утрати
слова

09.08.23

мої висновки смішні
як коник-стрибунець
що його я тримала на повідку
обв'язавши ниткою лапку
з неприродно вигнутим колінцем
мої висновки сумні
як коник-стрибунець
що втік від мене
накульгуючи
мої висновки мертві
як лапка
що досі смикається
на припоні

я гралася
правдилася
я просто гралася словами

08.08.23

місто кличе мене
запрошує рости лишайником
на астматичному дереві
бути гіпсовою бурулькою
на стелі метро
летіти іскрою
з-під трамвайних коліс
запрошує грати у своїй масовці
попри відсутність
акторських даних
а може саме через це

місто щодня надсилає мені листи
лестячи винятковості
пестячи марнославство
втішаючи самотність
звертається "докторе"
завершує "з повагою"

місто викохує мої потреби
і надає можливості
для їхнього втамування

місто кличе мене наполегливо
не називаючи на ім'я

07.08.23

Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака-героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...
***
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав, знесилив у поєдинку з хвилями.
***
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стать підневільним!»

Раббі Меїр так умів зачарувати словом,
Що дехто навіть забував про переддень Суботи.
Так сталося і з тою жінкою, що запізно прийшла додому.
«Де це ти вешталась?»- гримнув чоловік.
«Вибач, заслухалася проповіддю раббі…»
«Щоб це було востаннє, піди і плюнь в нього.
А доти – не переступай поріг мойого дому!»
Хоч-не-хоч вернулась жінка до батьків.
Минає тиждень, другий, соромиться вигнанка
Зробити те, що їй звелів ревнивий чоловік.
«Ходімо з нами,- радять сусідки.-
Раббі допоможе вийти з цеї скрути!»
З’явилися жінки, а раббі вже чека:
«Чи вміє котрась із вас « заговорить» ячмінь?»
«Іди!- підштовхують сусідки.-
Трішки пошепчи і плюнь на хворе око».
«Не годна я таке зробить!..»
«А ти спробуй,- раббі напоумля.-
А щоб було певніше, плюнь поспіль сім разів!»
«Ну, якщо сам раббі просить…»
Осміліла жінка і так зробила, як зуміла.
«А тепер,- раббі радий,- вертайсь до чоловіка!»
P.S.
Усе те бачили учні раббі. Здивовані, питають:
«Як може такий учений принижувать себе?»
«Любі , даю я вам урок: щоб злагода була в сім’ї,
Сам Господь Бог вважає справу цю святою».

Любов, часом подібна до звуку реактивного літака,
Що гуде по-під хмарами,
І вихоплює моє серце з тиші читання.
Любов, що відпустила рядок Джульєтти
Куди вище, аніж йому добратися.
Коли б він міг утекти,
Зникнути з примхливих радарів чуттєвості,
Але ж ні, —
Він кружляє по світу,
То приближаючись, то віддаляючись від мене
Наче повітряна примара,
Мов безлюдний літаючий корабель
Чи небесний пустельник.
І коли він з’являється, я геть не чую співу птахів,
Що вередують
Між моєю книгою і стоїчним польотом літака.

24.01.2023

Жовтокрилі піфії
Співають мені пісню-пророцтво:
Антиутопію про кульгавого Торквемаду
Поміж стиглих яблук,
Що гирями пружними
Падають в глибину хащів:
У листя трави
Слимаків опівнічного марення.
Синьокрилі зайці
Шепочуть мені про Еолію –
Далеку як спогади, як торішній сон
Їжака буколистого пагорба:
Трохи вітру і джазу – натомість.
І трохи роси надвечір’я (даруйте).
Еолія – острів, де не було інквізиції,
Де вітер арфіст (а так хочеться музики),
Нотами чебрецевими античними –
Слухати й мріяти
Про. І крапка.
Квіти сірого попелу
Ховаю за склом –
Наче не квіти вони, а слова
Наче не пелюстки в них, а крижини
Прозорі як ті,
Що лишились у спогадах.
Тільки у спогадах і трохи у снах,
Де сходить над маревом лісу папороті
Блакитне сонце,
Що бавиться моїм серцем
Наче кудлатим звірятком.

Серед листів, що дав мені Богдан,
Як познайомився зі мною, журналістом,
Мене найбільше схвилював отой,
Де в Ступчин голос закохалася сліпа.
Читав я не без дрожі жінчині слова,
Що щастя віднайшла в «Украденому щасті»,
І співчував: не звідала ж вона
Силу Богданових безмовних жестів,
Коли Театр Франка про все на світі забував,
Готовий кинутись на сцену,
Аби Миколу виручить з біди...
...Скільки ж бо літ спливло відтоді...
Тепер і я ось, мов та сліпа,
Лише вслухаюся у Ступчин голос.
І тільки в пам’яті спливають
Такі промовисті його безмовні жести.

глибоке не викликає заздрощів
бо всі ми притоки однієї ріки
а те що торкається дна
там і лишається
тож марно бажати іншого
русло не торують свідомо
вода падає наче змія з дерева
звивається у повітрі
а як торкнеться землі
застигає
стара шкіра стає ложем
а новою лускою тече світло
скрапує з хвоста
всотується темрявою

глибину визначає
не віддаленість дна
а міць річкового хребта

01.08.23

вода теж має шкіру
намацавши задирку
край краплі роси
можна зірвати з неї шкірку
як зривають покривало
з нового пам'ятника
урочисто і різко
аж почується лопотіння
пташиних крил
молекули розгублено змовкнуть
перервавши балачку
і наче безхвості
повітряні кульки
розлетяться врізнобіч
коротко зіштовхнувшися
пружними боками
на прощання

рідинна свідомість води
що вже не тримається купи
на лопуховім листку
розпадеться туманними клаптями
мов зотліла тканина

видимість стане обмеженою
і болотяний запах смерті
забиватиме подих

та сонце владнає усе
до обіду

31.07.23

Щойно Мойсей з’явивсь на небі ,
Як янголи навперебій просити зачали
Всевишнього - не віддавать Тору людині:
«Як можеш Ти позбутися того,
Що виношував задовго до створіння світу?»
«Чи гідний цей чоловік такої честі?»
Незрушно дививсь Господь на воїнство Своє,
А як угамувалось, звернувся до Мойсея:
«Відповідай на закиди невтішні Моїх слуг».
«Страхаюсь, Боже, щоб не спалив мене котрийсь із них».
«Торкнись рукою Престолу і починай без остраху».
І начебто змаліли недоброзичливці перед Мойсеєм.
«З чого починається Тора, яку наміривсь Ти
Дать мені:«Я – Господь, Бог твій,
Котрий вивів тебе із землі Єгипетської...»
А ви, духи небесні, чи ж були рабами фараона?
Чи місили глину, мішаючи її зі слізьми й кров’ю?
Чи били вас по спинах канчуками?»
Янголи мовчали.
«Не буде в тебе інших богів, крім Мене...»
Відки вам знать, як то непросто жить
Серед язичників із рукотворними божками».
Янголи мовчали.
«А пам’ятать про День Суботній,
Що не велить братися за будь-яку роботу...»
Та ж ви і в будень не робите нічого.
А як будете сповнять:
«Шануй батька свого та матір?»
Ви ж народились не від них.
А «Не вбивай!»
«...Не крадь!»...
А що ви знаєте про спокуси плоті,
Що годні перерости в перелюб?»
Янголи мовчали.
«Для нас, людей, Господь створив Тору,
Щоб до скотини не скотились ми!»
Вклонились мовчки янголи Мойсею.
І тоді Всевишній порушив тишу:
«Відтепер Мойсеєвою хай Тора зветься!»

з цього міста мене вижили померлі
потопельники самогубці вбиті
нагло вбиті лагідно закатовані
переїхані автомобілями згорілі живцем
вони визирають з вікон покинутих будинків
лаштують тимчасовий прихисток в недобудовах
ходять натовпами проїжджою частиною
помирати вкупі неболяче
помирати вдруге нестрашно
вони стоять у чергах до таксофонів
які не працюють
щоб сказати кілька слів людям
які їх забули
вони відкривають роти
але ніхто не чує їхнього співу
вони не лякають а розчулюють
як розчулюють пси
що пересуваються на передніх лапах
а задні волочуть за собою
відданість життю розчулює
особливо тих
хто багато мріє про смерть

з цього міста мене вижили померлі
поклади кісток роблять ґрунт ненадійним
їхня густа прорість затуляє сонце
набридло лежати у тіні тіней
не жити і не помирати

29.07.23

- Ніжніш, — промовляла вона...
Та вчувалося – ніч
Поскидала ножі,
І вони
Дзеленьчали об мармур
До ранку,
До ран
Мурмотіли
І тіло
Гострило
Вустами
Свого язика.

26.01.2023

Часом потрібно насмілитись
І байдуже зривати стоп-кран,
Менше думати, точніше спати,
Точніше перше було правильним,
Говорити "вірно", бо вірно — це також правильно,
Говорити з померлими, як з перехожими,
Зривати асфальт у пошуках світла,
Точніше слідів, точніше, як правило
Старих, допотопних поетів,
Прокляття…
Просто вдавати безумного,
Зрештою,
Сплутати вулиці, маршрути, станції,
Налякати якусь модно одягнену хіпстерку,
А головне ходити з видом надуманим
З болем усіх непрочитаних лекцій.
Вийти за місто,
Закреслити знаки
Порозкидати каміння розкидане
І так безконечно іти допоки
Іти безслідно, іти де прірва
Минути прірву оту за житом,
Посміхнутись, вилаятись,
Махнувши: ну його
І знову до тебе назад повернутися.

26.01.2023

Цей вірш видавався йому нескінченним шляхом
Пекучого сонця
Із Сирійської пустелі, з Межиріччя запеклих міст, вуст,
Із запеклого часу, землі пересохлої на пісок,
Воєн, що розливали Червоне море крові
Тамуючи спрагу пустель. Довгою дорогою,
Що замітали золоті пекторалі, сережки, цілі міста,
Аби потім відкопати їх і осипати тебе скарбами.
Тут, серед руїн твого міста, твоїх храмів
Вицвітають фрески любові, валяються сонети,
В яких адепти слова вознесли тебе над землею
І подали меч із переплавлених щитів вірності
І навіть шепіт келії переплітається з шурхотом лебединого пера.
Ти присутня в мармурі, вилита в золоті та міді,
Народжена жінкою і створена чоловіком,
В артефактах всесильності свого життя
Хрустом кінопроєктора тягнеш дорогу
Цього нескінченного вірша, роману
Змішуючи день та ніч, день та ніч
Спалахами свого місячного сяйва
Згасаючи в поступливій мелодії,
Воскресаючи в тиші хтивого погляду,
Звіюючи вітер пісків, дощі та бурі, піднімаючи хвилі,
Що топили кораблі, міста, — лютуєш,
Та буває перечепишся за адамантовий серп
І пекуче сонце обертає усі твої пожитки в пісок
Народжуючи безконечно довгий вірш.

23.01.2023

Настала ніч. І все занурилося у морок. Стояла атмосфера мороку. Подекуди ледь мерехтіли точки самосвітячих зірок. Запахло дихання чорної планети, воскресивши в пам'яті страшні та захоплюючі дні важкої боротьби, попередивши відкидання світла. Нічна темрява стояла там усіяною сяйвом зірок стіною. Шари хмар висувалися велетенськими плотами, що повисли один над одним. Під ними в темніючій прірви поверхня землі котилася під стіну мороку, ніби назавжди йдучи в небуття. Покрив ніжного сяйва одягав планету з затіненого боку, світячись у чорноті космічного простору. Над освітленою стороною планети стлався блакитний хмарний покрив, відображаючий могутнє світло сталево-сірого сонця.
Знайоме мерехтіння чорної примари з'явилося над землею. Раптовим стрибком воно злітало вгору, піднявшись і миттєво простягаючись покривалом темряви по всій землі. Мимоволі вселяючи страх своїми швидкими та беззвучними рухами. Велику тяжкість носило воно за собою з того чорного дня, дня чи ночі! То були Вісники неба, космосу будуть у ближньому, земному небі, як дух вітру, а тоді духи пучин це Дух води.

Вітер рушив назустріч білої зірки. Подивившись униз, де висіли хмари. Щось утворилося спалахуючими світлячками, коли відображаюча поверхня виглядала з тіні. Розподіл хмарних мас показав вітру безодню чорного неба. адже він найдовше знаходиться тут, на цій висоті, відкритій усім випадковостям космосу.
Самотність вітру у відкритому космосі, над безоднею без неба та ґрунту сильно відчувалося.
Духи вітру парили в просторі йшовши на нічний бік землі. У нічному мороці, як у пучину, але довго світло від розсіяних зон атмосфери сонячних променів освітлював застиглий мороз.
Глибока темрява космосу настала разом із посилюючим холодом. Зірки світили несамовито яскравими блакитними голками. Незримий і нечутний політ метеоритів уночі здавався особливо страшним. На поверхні темної кулі, внизу в течіях атмосфери спалахували різнокольорові хмари електричного сяйва. Ураганні вітри сильніше за будь-яку земну бурю проносилися там, внизу, у верхніх шарах повітряної оболонки. Насичена випромінюванням сонця та космосу, атмосфера продовжувала жваве перемішування енергії. Несподівано щось змінилося у маленькому світі, загубленому в мороці та жахливому холоді. Ще чорнішою стала темрява, потьмяніли люті зірки, але Ангелики виділялися в білому яскравому світлі.

Зимового дня сиділи ангелята після уроків у небесній школі й розглядали землю крізь віконце у хмарах.
– Яка ж непривітна й гола земля взимку, – зітхнув один ангелик.
– Так, – погодився другий. – І це вдвічі прикро, коли знаєш, що скоро свято Різдва.
– Треба нам якось зарадити цьому. Нумо прикрасимо землю до приходу маленького Ісусика! – запропонував найстарший ангелик.
А найменший сказав:
– Нумо створимо на землі щось таке, як на небі. Щось біле й пухнасте, наче хмари!
Стали ангелята розмірковувати, як же їм землю до Різдва прикрасити. Думали-думали й придумали: створювати сніжинки, так утворився сніг із сніжинок та ангелики почали одягати снігом землю. Захопившись небесні діти своєю роботою, що аж не помітили, як дух вітру разом з ангеликами вийшли в небо, щоб запалити Різдвяну зірку.
Зійшло сонце, і сніг засяяв усіма барвами веселки, як діаманти (або як святкові шати ангелів та ангеликів).
Янголи і Ангелики в небі пісні співають. Вважаючи, Різдво вселяє в наші серця віру, надію, любов.
Тепер Сміливий Вітер в’ється у хиткій і невірній порожнечі! Вітер переживав насолоду своїх предків. Після довгої дороги в холодній пустелі або обмерзлих горах вітер йшов ледве волочивши ноги, коридором космосу в гнітючому просторі міжпланетної порожнечі.

Тепер дух Вітеру стояв, широко розставивши ноги і пильно дивився вниз, у страшну безодню між розійшовшимися шарами хмар. Там видніється поверхня планети. Вітер дізнався свій будинок ось увігнута лінія з спрямованими поперек неї темніючими смужками гір. Внизу блищить річка, а під ногами – вузька передгірна долина. Хмари розійшлися над тією ділянкою планети, де мешкає дух води.
Там, біля підніжжя прямих уступів чугунно-сірих гір, знаходиться десь давня пещера, що просторими поверхами йде в глиб землі. Там дух води вибирає з німих і запорошених хмар минулої життя вітру ті дрібниці історичної правди, без якої не можна ні зрозуміти сьогодення, ні передбачати майбутнє.
А вітер послав думаючий привіт сумнівно вгаданій точці, приховуючись під крилом перистих, нестерпно блискучих хмар.
Вітрова бриж на пронизаній сонцем прозорій воді здавалася хитаючою сіткою хвилястих золотих ліній, накинутою на рясніючу гальку дна. Непомітні шматочки моху та водоростей пропливали у воді, і під ними бігли по дну цятки синіх тіней. За річкою хилилися по вітру лілові великі дзвіночки.
То річка дивилася на небо.
Чисте небо над річкою посрібленим помахом широкого крила перистих хмар. Наче річка наповнювалася тінню з чорного скла. Почав ширяти над планетою, занурюючись в глибину дна річки. Обидві лінії широко розходилися, віддаляючись одна від одної. Дух вітру думав, що він теж мрійник космосу. Після світу темряви.
Дух вітру кохання поніс повною чашею, боячись пролити з неї краплю на Землю, щоб віддати космосу.
Дух вітру сказав духу води одного разу:

І ні ангели неба, ні дух пучин
Розлучити ніколи б не могли,
Не могли розлучити мою душу з душею
Це справді був виклик древнього чоловіка у вигляді духа вітру силам природи, взявшим його кохану.
Духи шуміли урочисто й рівномірно під неослабним вітром. Холодне і щільне повітря тече швидкою річкою, несучи із собою незвичайну чистоту і свіжість, властиву лише повітрі відкритої річки або високих гір. Але в горах стикнувшись з вічними снігами вітер сухий, злегка обпікаючий, подібно до ігристого вина. Тут дихання річки було відчутно вагомим дотиком, що волого обтікав тіло. Пізньовесняна полярна ніч висвітлила і рівняла всі фарби у своєму особливому белесоватому світлі, що ніби виходило з глибин неба і річки. Сонце приховалося на годину за плоскогір'ям.
Звідти широкою аркою спливало величне сяйво, що розкинулося по частині неба. Це був відблиск могутніх льодів, зберегючих на високому горбі гори. Біла крижана зоря, перетворила все навколишнє на спокійний світ легкого світла без тіней.
Небо стало бездонно глибоким та загадковим.
Ожила Струна в душі духа води.
Зіткнувшись із протиріччями життя.
Десь у душі є тривожна порожнеча. Вона існує разом із впевненою радістю та силою, не виключаючи їх, але не згасаючи сама.
Там у години самотності перед річкою тебе всю охоплює нескінченна печаль, як розчиняюча в однотонній далі тоскна пісня. Тільки загальна праця і спільні думки можуть врятувати від цього - приходить корабель, здавалося б, ще менший, ніж острів, але неосяжна річка вже не та. Це вже особливий світ, прагнучи у доступні і покірні йому далі.
Дух вітру вказав на світле беззіркове небо, де мала б горіти яскрава зірка, - довести по шляху, не пройденим ще нікому (землі чи кільця). Промені сонця змітали всю таємничість білої зорі.
Річка дихала холодом, накочуючи на пологий берег рядів безпінних хвиль-тяжкий бриз бурхливої річки. З цікавістю дивилася на сталеву воду, швидко темніючу з глибиною і під променями низького сонця прийнявшу лілуватий відтінок льоду. Прекрасне створення моєї милої землі має зникнути в безднах космосу з його мороком і жахливим холодом. Холодні хвилі прийняли Дух води і відпливаючи далі, сильними поштовхами пронизуючи хвилі. Вітер неохоче наближався до заплесків річкового накату хвилі. Вітер злітав на вершину хвилі і ковзнув у темну западину другої. вітер, здавалося, ніс подих річок. Грім чекає на мене, а я попрацюю у своїй пучині, в нещодавно відкриту печеру - сховище світу іншого. Гігантські хвилі, повільно поширюючи в просторі.
Підемо ангел неба дух води протягнула свою руку під лікоть вітру.

* «Ангели - так за старих часів у релігійних європейців називалися уявні духи неба, вісники волі богів.

Краса, що любується собою, згодом, хвалиться віком.
Так, згодом звикаєш до всього на світі.
До таксистів, що розказують порнографічні історії,
До можливості аборту, до алкоголю, лицемірства,
Провінційної драматургії, дешевих пейзажів,
До різноманіття всіх і вся.
З часом скалки твого циферблату не так ранять,
До них звикаєш, як до холодної глибини озера
Зважившись перейти на інший берег.
Тут ти відчував безсмертя юності, чесноти духу,
А ступивши в намул озера поволі осягаєш холод його дна
Та зміїне хвилювання водоростей, що обплітають стегна,
Чіпляються за литки;
Скло від розбитої пляшки пива ріже п’яти.
І от ти добираєшся на інший берег
І в тебе рубці на животі наче позбувся жовчного,
Струни чола, що грають задумливу тужливу пісню втрати,
А порнократія, яка раніше викликала подив –
Тепер знаходить у тобі не прийняття, але розуміння.
Так буває.
З часом усе згладжує місяць, ніч і літепле шумовиння екрану.
Я повинен слухати шум,
Повинен слухати...
Інакше коли розвернусь,
Інакше коли я розвернусь!!!!
За мною стоятимуть утопленики,
Яких я тримав за руки:
Розбухлі, зелені мертвяки
Обвішані темними водоростями часу.

23.04.2023

Голос жінки торкнувся мого плеча,
Моєї руки, що взялася за корінець книги,
Як зараз пам’ятаю – «Гри в бісер», і я оглянувся.
«Ви завжди вибираєте серйозну літературу», — сказала вона.
І повітря легким пір’ям залоскотали «завжди» і «серйозну».
Так починається історія. Так починається...
Мене кинуло в жар. Автори з усіх полиць зашепотілися
І їхні голоси переплелися: «Це Галатея, це Єлена, це сама Беатріче.»
Вона стояла у класичній позі контрапосто, як Леда,
Її мова підкреслювала пунктуацію погляду,
Її поява – наче вихід героїні з вистави на сцену вулиці.
Я торкнувся її своїм голосом і вона зрозуміла,
Що межа потойбічного розширилась до картини діалектики,
Відкидаючи язик риторики.
Чарівна моя панно, хіба можу не любити вас;
Хіба не прикро, що повинен відступити від мармуру вашого стегна,
Аби не залишити на ньому поцілунку
Рівноцінного трактату про містичну троянду Всесвіту.
В лабіринтах книжкової крамниці
Сторінки пролопотіли крилами любовних епох.
Стріли чорних рядків наповнили кімнату,
А від просіяних літер проросло чорне гілля осені,
Сухі гілки, що були під ногами тріщали майбутнім вогнищем,
Від якого грітиме руки красива варварка і ваш щасливий варвар.

17.02.2023

чи не щоночі
видуваєш для мене
зі скла
нове серце
наче ялинкову кульку
вкладаєш у груди
поки я сплю
обійнявши себе
поки дивлюся
німе кольорове кіно
поки калейдоскоп
з гострими скалками
всередині
робить оберт
за обертом
то властивість скла
битися
то властивість серця
розбиватися
Ти невтомний склодув
мій Господи
Ти — невтомна любов

18.06.20

кажеш мені:
у тебе на підвіконні
тепло і не гасають вітри.
знаю, але якби ти
побачив небо не лише
у вікнах будинку навпроти,
а занурив у нього віття
і спіймав декілька зірок,
якби відчув
безмежність грунту
нарешті випростаним корінням,
то забув би
про той нікчемний затишок,
що намагалася тобі дати.
і я більше не можу
відтинати твої відрослі гілки -
мені від того крається серце.
сонце любитиме тебе
яскравіше за мене,
а малі діти водитимуть
навколо зміцнілого стовбура
хороводи і сміятимуться.
хочу бачити тебе
вільним і сильним
деревом

02.03.20

Цитата: «Зображена людина та портрет – це дві різні речі»

Був яскравий сонячний день. Навколишні були оповиті яскравим сонячним світлом і випромінювали щастя. Аміт відчував себе набагато краще в ранковій сонячній атмосфері. Його розум був гірким протягом багатьох днів. Через невисокий зріст його друзі нехтували ним. Його також принижували та знущалися у школі однокласники. Всі його товариші були вищими і сильнішими, тому в них була невиправдана перевага перед Амітом. Через цю психічну травму Аміт насильно замкнувся у саморобній оболонці.

Вирішив прогулятися біля озера та заглянув у нього. Аміт продовжував дивитись глибоко в свої очі. Він все сподівався, що вони відкриють йому таємницю, таємницю, яку приховували весь цей час, таємницю, розкриття якої надасть сенсу його життя, а може, й усьому світу. Він відвів очі від озерного дзеркала. Він втомився шукати сенси, намагаючись вирватися з безодні та знайти себе. Він знову подивився у озерне дзеркало і помітив, наче його очі потонули в гарячих сльозах, що поколювало озеро.

Він наче впав в яму, темну, нескінченну яму. Щоразу, коли він думав, що досяг дна, його тягло вниз ще нижче. Він запитував себе, чи не впав він так низько, що не зможе підвестися, навіть якщо хтось кине йому мотузку.

Та раптом, Він майже відчув, як вибирається з ями, крихітний промінчик сонця зустрів його очі. Хтось кинув йому мотузку, і він з подивом виявив, що опинився на кілька дюймів вище за те місце, де був раніше. Він не міг зрозуміти, як щось настільки тривіальне може змусити його почуватися так по-іншому. Крихітна посмішка ковзнула по його обличчю, коли він відчув себе трохи ближче до щастя, трохи ближче до себе.

Того ясного дня, блукаючи парком, Аміт побачив щось блискуче в траві на землі. Під час найближчого розгляду Аміт був здивований, побачивши об'єкт, схожий на лицьову маску. Воно було кольору шкіри. З цікавості Аміт взяв його і струсив бруд із поверхні. Потім наклав на обличчя. Маска була гнучкою структурою і облягала його обличчя, як зліпок. Пізніше Аміт перевірив своє обличчя у дзеркалі озера, схожому на скло, і виявив, що маска на його обличчі невпізнана. Щоб ніхто не помітив, що він надів маску. Ця маска тепер стала осередком його інтересу. Одягнувши маску, Аміт помітив зміни у своїй поведінці та мисленні. Тепер він почував себе дуже впевнено, чого раніше не було. Домашнє завдання, яке Аміт приносив додому, виявилося таким трудомістким та нудним, тепер здавалося таким цікавим та захоплюючим. Складні математичні завдання тепер міг вирішувати за такий короткий час. Весь світ навколо нього змінився на краще, коли він надів маску. Тепер маска стала частиною його одягу. Перед сном Аміт зняв маску і поклав поруч із подушкою. Він був досить обережний, щоб приховати його від членів своєї сім'ї. На щастя, він спав сам. Тож ніхто не прийшов турбувати його у спальні. Але він був обережний, щоб маска не потрапила до чужих рук. Щоранку мати приходила його будити. Але тепер страх, що мати побачить маску, змусив Аміта стати самостійним. Вмивши обличчя, він одягав маску, щоб ніхто не міг її побачити. Його батьки були здивовані, побачивши цю раптову зміну у звичках Аміта на краще.

Аміт подолав страх перед знущаннями з боку друзів. Раніше він гадки не мав, як протистояти таким знущанням, але тепер він знайшов нові ідеї, щоб відігнати хуліганів. Його друзі були вражені, побачивши цю раптову зміну в Аміті. Вони таємно обговорювали та обирали стратегії та способи переконати Аміта. Але всі їхні зусилля скінчилися невдачею. Тепер вони залишилися без роботи, оскільки більшу частину часу в школі витрачали на знущання з Аміту. Тепер Аміт став самостійною людиною та успішно долав життєві негаразди. Він став притчею в язицех. Його успішність у школі значно покращилася до вищого рівня. Вчителі спочатку були здивовані, побачивши таку раптову зміну в Аміті, але не надали цьому особливого значення. Швидше вони тепер пишалися ним.

Повільно за допомогою маски Аміт повністю змінився. З відсталого та аутсайдера він перетворився на високопродуктивну, цілеспрямовану та успішну людину. Це все через маску.

Потім одного разу він дуже поспішав, і через його поспіх Аміт забув надіти маску. Він і гадки не мав, що на його обличчі немає маски. Високий рівень виконання став для нього другою натурою. Він зовсім забув про себе колишнього. Маска повністю змінила його та його розум.

Прийшовши додому, він, вмиваючись, виявив, що на його обличчі немає маски. Він занепокоївся, кинувся до своєї кімнати та почав гарячково шукати захисну маску.

Потім його мати голосно сказала з кухні, що їхня служниця Руна знайшла з-під його ліжка дивний гумовий матеріал. Не знаючи, що з ним робити, вона викинула його в муніципальний смітник, коли прийшли збирати сміття.

Почувши це, Аміт був у нестямі від люті. Але він не насмілюється показувати його назовні, щоб інші не змогли дізнатися про його захисний щит.

Спочатку Аміт відчував себе дуже вразливим і думав, як він прожив своє життя без маски. Ця маска була для нього важливою. То був його щит, його захист, його мотивація. Він боявся, що його колишні вразливості знову випливуть на поверхню, і люди знову скористаються цим.

Але поступово консолідуючи свій розумовий процес, Аміт виявив, що його вразливості більше немає. Він опанував мистецтво долати життєві труднощі впевнено та новаторськи. Маска більше не була потрібна Аміту, щоб одержати опору у своєму житті. Він опанував мистецтво подолання слабкостей. Маска зробила свою справу. Аміт сподівався, що маска допоможе комусь ще, хто відчував себе слабким, щоб протистояти життєвим викликам та вразливості.

Просто подумайте, що вас може оточувати багато людей, які зображають, що вони такі милі з вами, вони можуть піклуватися про вас , вони можуть радіти своїм успіхам і досягненням, але чи замислювалися ви коли-небудь, чи дійсно вони дбають про вас, чи дійсно вони задоволені вашими успіхами та досягненнями? це з їх обличчя, щоб показати їх справжні кольори. Навіть ми самі носимо цю маску багато разів, як?Просто подумайте, що багато разів ми стикаємося зі зрадою, невдачею, стресом, але щоразу, коли ми виходимо перед кимось, ми просто одягаємо Маску, яка показує, яке щасливе і мирне життя, в якому ми живемо. Отже, так, у всіх нас є дві особи самих себе, у небагатьох людей є обличчя щастя та смутку, тоді як у небагатьох людей є обличчя добра та підлості. Багато разів ми бачимо, як люди, в яких ми найбільше віримо, час від часу змінюються, тому я сказав би: «Іноді змінюються не люди, а просто спадає маска». І останнє, але не менш важливе: я хотів би закінчити цитатою: «Я хотів би мати ворога, який визнає, що ненавидить мене, замість друзів, які таємно мене принижують».

вірші мені коштують реальності
а реальності — повноти
занедбана невиспана
б'ється у пастці мого волосся
неначе кажан
і кусає
більше від страху
аніж від злості

вірші це люблю
промовлене у різний спосіб
це квадрат світла на підлозі
на позір чистого
та направду брехливого
бо світло мовчить про темряву

чи варті вірші слів
якщо вони не скасовують
ненависті

мабуть
кажан літатиме вільготно
у сутінковій прозі

10.05.23

Ще як не став ненависним Саулові,
Давид під пальмою трудився
Над котримсь зі своїх псалмів.
Скліпив повіки, довіривсь струнам гусел...
Мовби зі сну прокинувсь,
Бачить: шершень доїдає павука...
«Яка ж несправедливість, Боже,-
Одвернувсь співець од наруги тої,-
Трудівника он поїдає дармоїд...
А Тобі начебто байдуже...»
І долина до псалмоспівця з високості:
«Як, невігласе, насміливсь ти судить
Про Мої створіння? Стривай – невдовзі
Ще пошкодуєш за недовіру».
І справді: зненавидів Саул
Співця свойого й зятя:
Найбільше мав той поводження в народі.
Стало ім’я Давида шановане повсюди .
Тож цар наміривсь порішить його.
Зробив би справно задум, якби не діти –
Йонатан і Мелхола, та ще й дружина.
Змушений був поневірятись юнак на чужині,
Навіть удаючи із себе божевільного.
В пустелі Зіф знайшов урешті-решт притулок -
Печеру, заткану зусібіч павутинням.
Савул з людьми теж опинивсь в пустелі
В пошуках ненависника свого.
Дізнавсь про те Давид . Поночі сам увійшов
До царевого намету. А там, мов дерево розлоге,
Хропів Савуловий воєначальник Авенір.
Проліз поміж ногами велетня Давид,
Узяв царевий спис і дзбан з водою.
Тільки наміривсь вийти, як доти
Зігнуті в колінах колоди-ноги богатиря
Випростались тай опустились на юначі плечі.
«Боже праведний, не дай загинуть!»-
Прошепотів Давид. І тої ж миті
Велетень знову зігнув ноги в колінах...
Уже на волі опинившись, почув Давид,
Як з посвистом шершень з намету вилетів.
Прошепотів псалмоспівець у безгомінні:
«Прекрасні, Боже, всі Твої створіння!
Не мені, рабу Твоєму, про них судить.
Я ж бо сам – останнє і найменше з них!»

На світлині – ти.
Ще така юна. Вродлива. Чиста,
Як кольорові вітражі собору у променях сонця.
Червона сукня на тонких бретельках,
Зелений пояс.
Прозорий подих літнього простору, свіжості.
Краса часом штовхає на злочин,
Подумки відповідаю на своє запитання.
Між твоїм червоним платтям
Та моїми блакитно-зеленими очима
Стільки чудернацьких речей, стільки поезії пролягло,
Так багато музики у тому просторі великої драматургії любові,
Що відправившись у машині часу за тобою
Відволікаюсь на розмитий автомобіль позаду,
Що долає акведук.

Хто в ньому і куди прямує?!

18.02.2023

Подвійне дно бачу в твоїх очах,
Хоч не покаже це зовнішній вигляд,
там всередині зберігається якась таємниця.
мені в цю таємницю сенсу увійти дано,
навіть можна досягти іншого берега,
і пірнувши під берег,
і пропливши його,
і винирнувши з-під нього,
опинившись раптом в іншому місці,
і знову спустившись на дно,
я в глибині побачила
зростаючі водорослі з тиною,
норовлять перетворитися на
величезну хмару суспензії...
через яку нічого не видно.

виявляється Подвійне дно,
підроблені надії.
Де справжній, де для натовпу взірець?
Ввести в оману майже всі воліють,
Якщо їм віриш, мабуть ти сліпець.

я нині торую свою дорогу,
припускаючись подібних помилок,
бо немає жодного керівника,
який би десь не помилився.

інколи Бог торує до нас дорогу,
але вибираємо непроторені шляхи.
озирнутися, тобі необхідно побачити
і почати торувати нову дорогу.
щоб пройти випробування

Не легко підійматися сходинками –
тяжко долати непроторений шлях
Щоб відшукати власний непроторений шлях
до власної долі.

...Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обранців прийдешнім царством,
Не поривав із заповіданим Мойсеєві:
Обрізали хлопчиків на восьмий день,
Так і тепер годилось це робити неофітам,
Щоб зберегти в’язь із Творцем світу.
А Павло був найздібнійшим з-поміж учнів
Рабана Гамліеля, одного з наймудріших
На той час мудреців, котрому шану
Віддавав навіть чванливий Рим.
Учитель і батьки гадали, що Шауль,
(названий так іменем першого царя Ізраїлю,
А потому переймований на латину в Савла),
сам згодом поповнить когорту мудреців.
Може б так і сталось, якби у ненависті
до перших християн по дорозі в Дамаск,
Як оповідає сам апостол, не пролунало із Небес:
«Савле, Савле! Що ж ти женеш Мене?»
«Хто Ти, Господи?»- спитав Савл, упавши на коліна.
«Я Ісус Назорей, якого ти гониш!»
Відтоді Савл в когорту християн влився,
Порвавши з усотаною змалечку вірою батьків.
«Коли ж каже «Новий Заповіт,-
Наголошує він у «Посланні до євреїв»,-
То тим назвав перший старшим.
А що порохнявіє й старіє, то близьке до зотління».
Не приживсь Павло у своїм краї.
До варварів подавсь і тішивсь успіхом.
Фактично він оформив християнство як віру.
Коли ж йому вдалося зробити своїм учнем
Не когось там, а самого проконсула Павла,
Його ім’ям нарік себе новоявлений апостол…
…А, може, поєднав першоапостолів гріх перед Ісусом?
Петра за те, що тричі відмовивсь од Учителя.
Павла - за розгул фанатизму?..
…Та все ж, напевне, поєднала їх смерть.
Хоча й вона була в кожного різна:
Павла як римського громадянина
Не мали права вішать і голову мечем скосили.
А Петра, як і Вчителя, нa хресті розп’яли.
Щоправда,вдовольнили його прохання –
головою вниз, аби не бути поруч з Ісусом,
А тільки біля Його підніжжя.

P.S.
...Не просто уявить Петра за плугом,
Бо за життя лише на рибі знався,
Як і Павла - погоничем волів,
Адже освоїв мистецтво шить намети.
Але це, певно ж, все на тому світі.

ніч космічних чар наливає в наші келихи,
запрошуючи нас випити зірки до дна -
я пила ці чари не одна,
то наші погляди пили зірки,
випиваючи чари в наших келихах,
як вогненну пристрасть тіло поглинає вином,
так спалювало кохання дотла...

ніч космічних чар наливає в наші келихи,
запрошуючи нас випити зірки до дна -
ми беремо в руки келихи
і нитки плоті зшиваються вогнем,
кохання розгорається в ньому,
як вогненну пристрасть тіло заповнює вином,
так спалювало кохання дотла...

ніч космічних чар наливає в наші келихи,
запрошуючи нас випити зірки до дна –
ніч космічну таємницю розкриває нам
і наповнює вогнем світ двох,
іскра кохання оживає в ньому,
як вогненну пристрасть тіло зігріває вином,
так спалювало кохання дотла...

За версією російської імперії, як пишуть російські історики, що в історії України було змішані два типи етнічних найменувань: природні найменування, які використовував сам народ для самоідентифікації або якими його нагороджували сусідні народи, та штучні найменування, що народжувалися у тиші наукових кабінетів та чиновницьких канцелярій. Іноді між ними виникала амбівалентність походження: деякі, виникши в гущавині народу, з часом ставали надбанням канцелярії (українці); інші, маючи штучне походження, входили до народного ужитку (малороси); треті постійно мутували у протилежних напрямках, змінюючи своє значення (русини). Були терміни, які, проіснувавши кілька століть, безслідно стиралися з народної пам'яті (черкаси), як і начебто вдалі наукові узагальнення, які зі зміною наукової парадигми припинили своє існування («південноруси» у М. Костомарова).
В якості прикладу розглянемо генезу поняття «русин».
Довгий час, у XV-XVII ст., Терміни «русини» і «руські» являються синонімами. М. Ясинський, вивчаючи Статутну грамоту Бєльському повіту, надану Великим князем Олександром в 1501 р., виходив з наступної установки: «Вказівку на панування в Литві російського звичайного права ми зустрічаємо ще в договорі Ольгерда з Польським королем Казимиром і з князями Більської та Подільської землі (від 1366 р.), де... сказано, що поляки повинні позиватися до польської, а русини (тобто мешканці Литви та Русі) за російським правом (тут і далі при цитуванні виділено підкресленням мною. — В.В. )».
Синонімічність розглянутих термінів, підтверджує і Літопис Самовидця: «У 1340 році, після смерті князя Олельковича, король польський Казимир I князювання Київське на воєводство змінив і всю Малу Росію на повіти розділив; з Русинів постановив воєводи, каштеляни, старости, судді та протчих урядників та багатьох руських людей честю та вільністю польським чиновникам і шляхті порівняв і спадкоємцями своїми присягою затвердив. І потім король Яггелон, Владислав Яггелович, Олександр Казимирович, аж до 1410 року, ті ж права, від I Казимира Русі надані, при коронаціях своїх присягою підтверджували і тримали непорушно, а Жикгімонт I і по ньому інші королі польські на підтвердження давної і прав, їхні козацькі та привілеї свої давали їм».
У наступному уривку літопису ми зустрічаємо ще більш цікавіше ототожнення. Тут русини не лише є росіянами, а й проживають в Україні, яка тоді обмежувалася Подніпров'ям, що також витікає з тексту документа: «Року 1648 року. А козаки знову збагатилися з обозу польського так великих панов, же срібро малою ціною продавали. Которого потреба, альбо война, під Корсуном була на тій неділі по святій Тройці. Була та поголоска на всій Україні, або хвалка, від шляхти, а по знесенню тої сваволі з Хмелницьким, мали панові Україну плюдрувати і більшу частину осаджувані людьми Німецькими та Полськими. Також і у віри руської прсмішка велика була від уният и ксьондзів, бо уже не тільки унія у Литві, на Волині, але и на Україні почала гору брати. У Чернігові архімандритові один по одному зоставили; але піших містах церкви православні запечатали. До чого помічниками цим шляхта, уряд і ксьондзи були, бо вже в Україні, що місто, то костел був. А в Києві теж утиск чималий церквам Божим старожитнім лагодили, так воєвода Київський Тишкевич, на той час будучий, як теж Єзуїти, Доменекани, Бернадини та інші закони наїздами правами митрополиту утискуючу і науки шкіл забороняючи, згода староруску православну християнську віру собі перекладаючи нерізну від поган, Бо краще пошанувані аби жідіще спросному було, а ніж найкращих християнинів Русинів. А найгірше насміхом і утиском терпів народ Руський (від тих?) які з руської віри прийняли римську віру. І так народ посполитий в Україні, почуявши про знесення військ коронних і гетьманів, зараз почали їх купити у полки, не тільки ті, які козаками бували, але хто й ніколи козацтва не знав».
В «Історії Русів чи Малої Росії» Георгій Кониський, розкриваючи події польсько-турецької війни 1444 р., приводить бойовий епізод, в описі якого ми також виявляємо встояний погляд на русин, як на росіян: «Війська Руські були на цій битві в числі тридцяти тисяч під начальством воєводи свого Ольговського, і полковників... Вони, по розбитті всієї Польської армії, рятувалися в Булгарію, а народи тамтешні, бувши Русинам одновірні і одноплемінні, з Слов'янського роду від річки Волги вийшли, давали їм безпечні у себе притулки і провели їх потаємними шляхами за річку Дунай; але з них до половини чиновників і рядових впало на битві».
В іншому місці «Історії Русів...» автор розмірковує про походження козацтва і в тому самому випадку цілком рівноправно застосовує слова «русини» та «руські»: «Щодо Татар, то вони, будучи прибульцями в землі Руській, натурально воїнів своїх Русинам не давали, а навпроти того, з їхніми воїнами вели повсякчасних боротьбах і ніколи з народом Руським не мішались, отже, Козаки Руські від них статися ніяк не могли ».
Однак з часом термін «русин» змінив сенс. Якщо раніше руські та русини були у свідомості хроністів одним і тим же слов'янським «племенем» Русі та Литви, то на початок XIX ст. русини стали розумітися вже тільки як частина руських, яка жила на Передкарпатті та Закарпатті. «Досі, існування народонаселення Руського поза-Росії, — писав М. І. Надєждін, — позитивно і офіційно відоме тільки в межах Монархії Австрійської; і тут, саме: в Галичині та в Угорщині. Ці Австрійські Руси, або як вони самі себе називають — Русини і Русаки, чисельністю своєю представляють... значну масу, простягаючи, за позначенням тубільця Шафарика, до 2.774,000 душ, з яких припадає на Галичину — 2.149,000, на Угорщину - 625,000 душ».
У той період етнічна ідентифікація австрійських руських, тобто русинів, не приводила великоруського дослідника до ясних висновків: «Ці руські складалися і складаються під впливом обставин, абсолютно відмінних від тих, при яких народ руський виробився в основне ядро нинішньої Росії. Між тим, їхня народна особність, у цілості вочевидь Мало-Російська, у багатьох подробицях представляє набагато більше схожості та спорідненості з особливостями народності власне Велико-Російської, ніж у наших Українських Мало-Росів, що жили завжди біля нас, Велико-Росіян, і майже завжди мали з нами одну спільну історію».
Таким чином, безумовна для Н. І. Надєждіна російськість русин ще не означала їх точного віднесення до малоросів або великоросів.
Незабаром ситуація стала ще більш заплутанішою. Русини деякими спостерігачами ототожнювалися з усіма малорусами. «В даний час, — фіксував М. Левченко, — Південноруси, Малоруси, або, вірніше, Русини, живуть в Росії суцільною масою, в губерніях: Полтавській, Харківській, Київській, Волинській та Подільській, а також у землі Чорноморських Козаків. Крім того, Русини займають місця у Чернігівській губернії, на південь від річки Десни (на півночі від Десни живуть Білоруси), у Курській губернії на південь від річки Сейму та весь Суджанський повіт; у Воронезькій, на захід від річки Дону; у Катеринославській та Херсонській становлять головну масу населення; Азовські козаки (колишні Запорожці, що вийшли з Туреччини 1828 року), в Азовському градоначальстві; у Таврійській губернії на північ від Перекопу; у Бессарабській Області заселяють Хотинський повіт; у Люблінській губернії Царства Польського становлять дві третини населення (усі Уніати); у Гродненській губернії заселяють Пінський повіт (Пінчуки). У Галичині Русини становлять суцільну масу населення на схід від річки Сана; в Угорщині суцільною масою займають Мармишську, Беречську, Угоцьку та Унгварську столиці (комітати) і більшу частину Сукмарської, Саболчської та Землинської, а також Шарішської столиці. У Буковині Русинське плем'я становить третину населення. Малоруси поселені також місцями по Волзі і в Сибіру, за Байкалом, ще з часів Петра I, і в Туреччині, в так званій Добруджі, тобто в кутку, утвореному Дунаєм та Чорним морем. Ці останні сутьності нащадків Запорожців, які пішли в Туреччину при Катерині II, і побіжних русинських селян, і називаються там Бутколами».
Крім використання поняття русинів у широкому сенсі слова М. Левченко згадав і його вузьке значення, яке з часом стало етимологічною основою особливого етносу: «Південноруси Люблінської губернії зберегли свою древню назву Русинів. У Галичині, мешканці плоскої її частини також називаються Русинами, або Русняками».
Точка зору «русини=малороси» проіснувала аж до початку ХХ ст. Так, виступаючи в 1908 р. на засіданні Галицького крайового сейму, її емоційно озвучив доктор М.П. Король "Я визнаю єдність “руського” народу, однак єдність тільки культурне, що, однак не виключає зовсім того, що я відчуваю себе “малоросом", що відчуває себе "русином"».
Однак з даної позиції співіснували й інші.
Одна з них стверджувала, що русини — це самостійна гілка руських, хоч і близька малоросам. «Волинь і Поділля, — писав 1866 р. А. М. Сергєєв, — є земля русняків чи русинів. Цей народ, багато в чому подібний до малоросів, населяє всю область Дністра, від австрійського кордону до Чорного моря».
Інша точка зору на русинів того часу зводилася до того, що цей народ вважався органічною, хоч і специфічною, частиною малоросів. Про це ми можемо дізнатися, відкривши «Географічно-статистичний словник Російської імперії» 1866 р. При описі етнографічних особливостей «різних підрозділів малоруського племені» було виявлено «різні його галузі»: «мешканці Пінського повіту називаються Полещуками, мешканці Червоної Русі — Русинами і русняками, та ін.».
У звіті етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Російський край, спорядженій Імператорським російським географічним суспільством, також вказується: «Втім, у більшої частини місцевостей, уніати знають, що вони Русини. Солідарність із рештою Малорусів у них дуже мала».
Подібні погляди ми зустрічаємо і на початку ХХ ст. «У західних малоросів, — відзначав І. Попов, — яких поляки називають русинами, що залишалися довше під польським пануванням, у наріччі помітна домішка польської мови, а в житті не помітно достатку. Навпаки, у першої групи, тобто у східних малоросів, мова збереглася у чистому вигляді, й у житті помітний деякий достаток, що їх дає чорноземна родюча земля.
Отже, основні проруські наукові напрями пострадянської епохи сходилися в одному: русини — це гілка руських (тобто східних слов'ян за сучасною термінологією), яка в одних авторів тотожна всім малоросам, в інших — є тільки їхній західний різновид, у третіх — живе своїм самостійним етнічним життям. На початку ХХ ст. останній погляд був мимоволі активізований розпочавшийся природною і штучною «українізацією» малоросів.
Вона протікала суперечливо і багато в чому трагічно.
Далеко не всі південноруські селяни та козаки вважали себе українцями, тому що слово «українці» — це історична самоназва лише подніпровської гілки південнорусів. Цитувавший нами раніше М. Левченко, перераховуючи різновиди русинів, згадав і українців: «Українці — мешканці Київської губернії, яка називається Україною». Цікаві й інші регіональні самоназви південнорусів: «Гетьманці — мешканці Чернігівської губернії, чи, вірніше, південної її частини, бо ті, що живуть на північ від Десни, відомі у сусідів під ім'ям Литвинів. Степовики - мешканці Полтавської та Катеринославської губерній»; «Польщаки — мешканці Подільської губернії, так зване у простолюддя Польщею. Поліщуки – мешканці Полісся. Патлачі - Русини, що живуть у Бессарабії та Буковині; назву отримали за довгим волоссям (патлі), ними носимим. Пінчуки - мешканці Пінського повіту Гродненської губернії».
У звіті етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Російський край, підготовленому П. П. Чубинським, відзначається, що «топографічні умови та історія не могли не зробити вплив на місцеве малоруське населення і не породити особливостей. Це населення може бути поділено на три типи: Український, Полеський та Подільсько-Галицький. Полещуки займають Полісся Київської та Волинської губернії — країну лісів та боліт — і Підляшшя, тобто частину Седлецької та Гродненської губернії. До Подільсько-Галицького типу слід віднести мешканців західної Волині та Галичини, це — піднесена, більш гірська смуга; вони населяють повіти: Кам'янецький, Ушицький, Проскурівський, частини: Старокостянтинівського, Кременецького, Дубенського та Володимир-Волинського повітів та Холмську Русь. Потім мешканці решти, більшої частини Київської, середньої частини Волинської та південно-східної Подільської губернії належать до українського типу.

На їх основі у першу чергу позначимо межі України Малоросійської. Для цього скористаємося грамотою Юрія Хмельницького (титулованого князем Малоросійської України) Великому Государю Царя і Великому князю Олексію Михайловичу, посланий у 1660 р.: пребагатий Такий Вашої Царської Пресвітлої Величності милості велце дякуємо, адже Ваша Царська Величність зволив послів наших…, дозволивши їм вільне мовлення, там про межі Вашої Царської Величності Української опустити, і надавши їм свої Царської Величності пресвітлі очі, звідки всі особливу в такій справі Вашої Царської Величності пізнаємо ласку, і за весь вік життя нашого невідступно, за багато милості, Вашій Царській Величності служить обіцяємо.
Що пригадається поглядом Вашої Царської Величності Дворянина Івана Афонасовича Желябужського, до нас в Україну присланий, милі кожні словеса, від його мовнного, прийняли, де і про кордон Української зневаж змінка була, тоді і Вашій Царській Величності слушно, раптом Зборовський старий вчинив, заявив навмисно, яку небіжчик славної пам'яті Пан, родич мій, і все військо Вашої Царської Величності Запорозьке, з Королем Польським та його Сенаторами постановили. А починається той Зборівський кордон, окреслений від річки Горені та від місця Острога, тоді Острог, Заславль, Гюща, межує від Волиня. Межибіж, Вінниця, Бар, Зенков межує від Подоля. Студениця, Могильов, Янпіль, Рашков межує від Волоської землі. А стоять іменовані міста над Случчю, Горенню річками і Бугом, Горінь упадає в Припях, а Припях впадає в Дніпро, і не займають Кам'янця Поділського, а не Волиня, а не Подоля».
Зазначена межа загалом підтверджується і Літописом Самовидця: «Того ж року Господар Волоський, огнявши волості Немеровські та всіх Побожан, строив собі двір у Ценилівці, на цьому боці Дністра, на мешкання, і у Немерові від себе наказного Гетьманом залишає, і від того часу Господар став над Україною, розпочавши від Дністра до самого Дніпра, а у Волохах інший Господар над Волохами, бо на Україні дано волю від Турчину звільняючи від данини до якогось часу, жеди люди до свого неповернуться українці, а Подоля особливо повернуться до Кам'янця Поділського, і тими містами Паша Кам'янецький управляв і по містах свою старшину Турецьку з військами поставив, як то Бару, в Межибоку та інших, аж до тих Господар Дука справи не мав».
Слідом за межами України слід визначити, який народ жив на даній території та як він себе називав. Це можна з'ясувати по жвавому діловодству верхівки козацтва середини XVII в. Так, гетьман Іван Брюховецький у листі до донських козаків від 26 квітня 1668 р. відзначав, що живуть на Україні православні люди «породи української».
А гетьман Григорій Дорошенко того ж року ідентифікував населення України як «природних українських козаків». Отже, використані у промові тодішніх керівників України терміни «природний» та «порода» стосовно мешканців цієї країни можна однозначно перекласти у вигляді поняття «істинні, первинні місцеві мешканці».
Отже, степове Подніпров'я у XVI-XIX ст. населяли люди, які називали цю країну Україною, а себе природними людьми української породи, тобто українцями, з обов'язковою козачою самоідентифікацією.
І це логічно. Навіщо волинянам, галичанам, подолянам, поліщукам називати себе українцями, якщо так називали себе мешканці київщини?
Однак всі південноруси, хоч і через образу, відносили себе до «хохлів» і протиставляли себе «кацапам» (великоросам) та литвинам (білорусам).
Адже «хохол» з Волині був ближчим за мовою, звичаями, одягом, общинним правом, побутом до «хохла» з Подніпров'я, ніж усі «хохли» до «кацапів» Курської, Орловської чи Воронезької губерній, — хоча саме тут вони найчастіше стикалися . І ці ж самі «хохли» при спілкуванні зі своїми західними сусідами чітко себе позначали як русин, тобто руських: «Малорус був Руським і є Руський. Якщо він так себе не називає там, де зустрічається з Великорусом, то там, де він зустрінеться з Поляком, Молдованином і Угорцем, твердо знає, що він — Русин». Отже, єдиний етнос у Південній Русі (Росії) був! Не було тільки чіткої політичної та культурної самоідентифікації себе в якійсь одній якості: або як українців, або як малоросів, або як русинів, або як південнорусів (а «хохляцька» самоідентифікація була надто образливою і тому не змогла прижитися).
Весь ХІХ - початок ХХ ст. за це велася то млява стихійна, то гостра цілеспрямована боротьба не без участі іноземних держав. На початку ХІХ ст. першість оскаржували терміни «черкаси», «українці», «малороси». У середині століття протистояли «малороси», «русини» та «південноруси»; наприкінці — «малороси» та «українці». На початку ХХ ст. «малороси» та «українці» — це вже синоніми. В останньому дорадянському (1916 р.) фундаментальному дослідженні з українського питання та в СРСР термін «українці» перемагає.
Чому ж ця назва виявилася сильнішою за термін «малороси»?
По-перше, Подніпровська Україна була степовою околицею Речі Посполитої, а Слобідська Україна — Московського царства, в чому можна переконатися, заглянувши в документи обох держав. Згодом обидві України злилися в один степовий простір — Україну як країну, яка згодом увійшла згодом до складу Російської імперії під назвою Малоросії.
По-друге, тому що слово «українець», на відміну від імені «малорос», було самоназвою хоч і однієї тільки гілки «хохлів», але дуже засвітленої в історії — козацтва.
Саме українські козаки здійснили вільну і примусову територіальну експансію на південь і схід від Дніпра, заповнили всю Новоросію, крім Криму, Кубань, Дон, частину Курської, Орловської та Воронезької губерній, дали початок Азовському, Донському, Чорноморському, Кубанському козацтву, а від них іншим козакам. Ще задовго до XVI ст. на просторі Дешт-і-Кипчак і Кавказу у тюрських, кавказьких і слов'янських народів існували окремі ватаги та загони козаків, але військова організація життя та військової діяльності найближчих предків козаків ХХ століття — козацьке українське військо та запорізьке військо - цілеспрямовано створювались польськими королями Сігізмундом І та Стефаном Баторієм для захисту Речі Посполитої від набігів татар, а не мимоволі виникли під напором хвиль побіжних селян. І тільки пізніше деякі відчайдушні селяни, тобто посполиті мешканці (або хлопи) України, Волині та Поділля, примкнувши до повсталих українських та запорізьких козаків, влилися до їхніх рядів.

По-третє, за часів Богдана Хмельницького Подніпровська Україна територіально майже збігалася з Малоросією, а за іншою версією — тісно стикалася з нею.
Поділля, Волинь, Галичина і тим більше Новоросія до України-Малоросії не входили. Однак у XVIII ст. у зв'язку з військовим розширенням Російської імперії на захід усі ці землі приєднувалися до Малоросії і відповідно термін «Украйна», потягнувшись за назвою «Малоросія», мимоволі став поширюватися і на всю западинщину та Причорноморський Південь. Хоча зрозуміло, що «хохол»-волинянин, «хохол»-подолянин і «хохол»-галичанин і чувом не чували про те, що вони якісь українці, їм ближче було ім'я «русина» (не плутати з сучасними русинами), польщака, русняка чи гуцула, що й зафіксували дослідження сучасників, а також комісія Російського географічного суспільства у середині ХІХ ст. Звідси й усі непорозуміння зі сприйняттям багатьма «українськими» селянами себе як українців у 1920—1930-х роках. Цей факт намагаються роздувати сучасні великоруські націоналісти, відводячи увагу людей від іншого факту — факту етнічної близькості південнорусу подільсько-галицького типу (більшості волинян, галичан, подолян), українців (киян, полтавців, чернігівців і всіх пішовших на схід і південь козаків) і полещуків. «Незважаючи на особливості, всі три зазначені типи малоруського населення південно-західного краю, — писав П. П. Чубинський, — мають з усіма іншими Малорусами однаковий світогляд, обряди, норови, звичаї, пам'ятки народної творчості, корінні властивості мови та ін.» . На цей факт вказав і Д. Л. Мордовцев: «У південно-російській великій сім'ї спостерігача вражає також загальність більш - менш одноманітного світогляду, однаково висловлюємо — на обширному просторі всієї південнорускій території — в обрядах, піснях, легендах, казках, прислів'ях і навіть думах — одних і тих самих, як на Дніпрі, так і в Карпатах, у Біловезькій пущі і де - небудь у південних степах, на березі моря і за Волгою — о пліч з киргизькими та калмицькими улусами...».
Отже, справжні українці були, і згодом на всіх «хохлів» поширилася ця регіональна самоназва.
Один із парадоксів українського питання полягав у тому, що на початку ХХ ст. у різних дослідженнях та офіційних документах Малоросія мала дуже різну географію, в якій завжди зберігалося полтавсько-чернігівське ядро і до нього додавалися в різному складі довколишні губернії: Київська та Харківська, а іноді навіть Курська, Воронезька, Катеринославська, Херсонська, Подільська та Волинська.
Однак при такій різноголосиці всі дослідження згадували малоросів (українців), як етнічний феномен, найпоширеніший далеко за межами Подніпров'я.
І отже, у цей час виникло два розуміння Малоросії та слідом за нею України. Перше - Малоросія (Україна) має бути прив'язана до свого споконвічного історичного місця; друге - Малоросія там, де живуть малороси. Вочевидь, що при створенні Радянської України більшовики спробували знайти компроміс між цими двома підходами: малоросам (українцям) дали можливість реалізувати своє право на національне самовизначення, - але не на всій території їхнього компактного проживання, про що свідчать етнографічні матеріали та карти Російської імперії.

Яка брудна йде війна,
то руська нечиста сила прийшла,
принесла і вилила весь бруд,
багато брехні, жорстокості,
божевілля, вбивства та насилля.
Давно вже у орків вселився біс,
Сам біс над Господом сміється!
Одягнувши на себе Людську маску,
Осівши На крісло панське.
Як спритно сховав, чорт роги,
Урвавши шматок від пирога.
Не для того, він випікався,
Святим вогнем він схвалювався!
Іди, і згинь ти сатана!
Зрозумій у ньому Божа іскра!
Не чекай ти, гнів і смерть з небес,
Залиш землю святу і людські душі,
бісе!

Встала величезна країна - Україна,
ціною крові
на захист світла
і переможе знову ворога Україна
і знову планета -
від окупацій буде врятована...

Росія не впустить своєї честі,
фашизму знову жорстоко
відсіч дано буде.

Своїх у мене правнуків поки що нема,
Отож, за правнуків узяв двох голопузих голуб’ят,
Що батьки їхні на балконі примостили.
По черзі раз за разом вони злітають,
Аби їстивне щось добуть для діток.
А я не просто споглядаю і радію,
А й сам крихітки хліба підкидаю непомітно
Та ще чекаю миті, коли самотужки правнуки
Випорхнуть у цей поки що незнаний їм світ.

небесний храм над нами.
у ньому збираються божі діти
і у домі молитви звучать тихі молитви,
так через молитву
звертаємося до неба,
Бо небо – це Божий дім молитви.
раптом торкнулась чиясь рука до нас,
то була Духа рука,
і переродила Духа рука нас у домі молитви,
стаючи чистими та світлими людми.
Та відразу ж очистила Духа рука нашу землю
від бруду, від крові, від ворогів,
тепер дивиться з посмішкою на небо українська земля