Колії біжать
у далеку даль,
їх єднає дорога.

***
На горизонті
з'явився поїзд,
очікуванню кінець.

***
Їдемо туди,
де теплі вітри
полюбляють свободу.

Я бачу вуальне світло миготить
переді мною, поглянула,
Йдучи на вуальне світло,
бо шлях був не завершений,
все одно з’єднуються шляхи,
йдучи, бачу вуальний промінь сонця,
І вуальне світло надії
малює шлях у тиші, оглядаючись
То вуальне світло надії осяює шлях

Королю Наварри Генріху IV.
Щиро.

Ти повинен сказати пошерхлій долоні
Яка затискує буковий костур:
Обернися на корінь дощу.
Ти повинен шукати прочан,
Що блукали стежками гірськими
В часи алхіміка Квазімодо –
Він теж був вісником часу.
Ти повинен взути кам’яні черевики
На ноги марнославних хмар,
Які побачив в свічаді дому
В якому жила сива вдова.
Ти повинен кричати крукам:
Око моє бачить все,
Навіть плями чорнильні
На сторінках манускрипту
Папи Сільвестра ІІ – чаклуна та містика.
Ти повинен оздобити тріснутий глек
В якому носили вино сподівань
Намистом весталки,
На могилі якої досі росте кипарис смутку,
Хоч пройшло вже дві тисячі літ звіробою.
Ти повинен.
Бо твоє королівство джерел
Перетворилося в шал
Оленя.

Коли заплющую очі,
Там не бачу
й ніякої темряви…
А бачу вуальне світло, воно блакитне…
І тута простір і там, в душі спокій…
І там світлі вуальні силуети іноді
малюють вуальним світлом…
Та щось говорять і щепочуть:
«ти ще дитина»…
Вони миготять так закликають
залишитися в душі
дитиною…

На галявині падолистового вогню,
Де трава кольору смутку – жовтого
(І все таки… Все таки…)
Всі шляхи сходяться до пагорба сумнівів
А двері таки відчинені – в імлу іржаву.
Ми стоїмо на межі світла і темряви,
Язики вогню
Лижуть наші недовершені сни,
Що ховаються в порожнечі дольмена –
Та зникайте собі де завгодно,
Хоч серед шелесту очерету,
Тільки не в зеленкавих хвилях неминучості:
Бо не море то, а рівнина
Слів.
Невже торкаючись крила Ночі
(А ніч оця – теж птах)
Патерицю поставлю як заборону,
Як знак окличний із пісні майбутнього –
Колисайте: серед тьми заборон
Смоляне серце колючих сосон
Едем країни Зелених Паогбів.
Доля.
Пасіть краще на вересових горбах оленів –
Худобу вождя потойбічного клану:
Не плач, торкаючись ялівцю. Мовчи.
Лишаюсь легендою на межі світів –
У ніч Самайну, коли бубон
Стукає в скронях офірою.
Між віршем і світом вогню
Бути. На стежі кентаврів.


Написано в ніч Самайну біля кромлеху в світлі вогню загубленим пером старого крука і соком горобини. Називаю Савань Самайном по традиції красного письма.... :)

Листопадове сонце
у жовтому листі –
хто з нас яскравіше сяє?

02.11.23

У потоці вуального світла
ти себе знайди і
Розтікайся на багато
кілометрів…
Та коли зіллються у світі всі шляхи…
То відчуй себе вільним вітром!
Перешкод не буде ніколи і
проникає всюди духом!
Все пізнаєш часом крізь віки буття
І задумав Бог розпізнання

Трохи опалого листя
Жовтого, наче дукат останнього дожа
Солоного міста води і неба
Венетів, що втратили землю
Під шкіряними підошвами днів Атілли
Трохи холодного вітру – в обличчя,
І дощу – краплі ляпасами (либонь заслужив),
Трохи просвітлення – того, падолистового,
Просвітлення меланхленів.
І трохи зерна – не в жменю, а в землю
Мокру, як свіжонаписана фраза
Літопису віків попелу народу тополь –
Vox populi – vox sanguinis.
(Parum veritas – sic!)
Трохи посмішок – сумних як бусол,
Що гніздиться на солом’яній хаті,
Яку шматувала тать – без’язика й таврована.
Трохи осені – трохи синіх пісень,
Які співають перед чужинцями
Під звуки кляшторних скрипок
Тесаних з ясена – дерева плямистих птахів,
Що мостять гніздо з мотузок
Високих скрипучих шибениць –
Вітряний день.
Квіти ще пахнуть казкою – забутого літа,
Але повні по вінця чаші годинників,
А серце прагне летіти
В безодню холодного неба.
Де срібне руно. Оріона.

І вдень і
вночі горить вуаль - іскра
і тішить мою душу,
сяє радістю моя щаслива душа
І не погасне там, вуаль - іскра,
як не гаси…

Пробираючись темним підземеллям,
Намагаючись вийти,
А тим часом я
притискаюся до вуальної стіни
підземелля, починає рухатися
і стискати вуальна - сітка,
Та спускаючись підземним ходом вниз все глибше і глибше…
І, побачивши живу вуаль - сітку,
То котився у підземеллі зловісний потік…
подолати злість і нетерпіння,
І, побачивши чорні болота,
Та тягнучи бруд за собою,
То бруд збільшив злість і нетерпіння…

Дивляться уважно твої два ока,
В небі ворони давно ширяють,
слідом за ними полетів упир
у свою Брану.
Видно упирю у темряві стіни Брани.
Дуже довго шукав упир свою жертву,
а виявилася жертва під ногами…
У його підніжжя, на шиї з ранкою,
То красня як жертва божества лежить
перед упирьом - дракулою…
І тиняючись самотнім у темряві
упир - Дракула змінює весь час обличчя,
Творить зло, начебто торжество.
Упир тільки що, у яр уповз туманом вуальним
від крові незайманий, наче п’яний.
О, як же багато погубив упир
дів, зачарувавши баченим дурманом…
Усі думають, упир вбит давно, а
упир і живий і мертвий водночас,
Все так само вночі,
сіє зле насіння…кров
жертви пробуючи,
начебто вино, то їжа його,
то його еліксир життя і молодості.
Та слідкував за нею ночами,
То натрапив на свою жертву
І все ж таки спіймав…
І загинула від укусу упиря - Дракули,
І, перетворившись на упиря
І, прокинувшись все змінилося

Прирекла війна на вічну темряву,
І, знайшовши вихід навис
якийсь злий рок серпанком
над землею,
то ніч чорним мережним серпанком поглинає барви дня.
І огляніться, ми втрачаємо своїх дітей із - за ворога,
і задаєшся питанням: Чому ворог вбиває нас?
То так мститься ворог, порушуючи кожну з 10 заповідей,
І ще більше у ворога росте жаха помсти…
То наше життя перевернулося з ніг на голову

Скинула ніч туманна вуаль,
Глибоко занурившись в злосну темряву
Тут опинився цей світ в обіймах пітьми
І, представши перед тобою оголеною,
І перекинувши своїми обіймами
на мить здається мною
Ніч туманна скине вуаль
І відкриє всю правду вночі
і випадково залишить похмурі сліди…
То замкнулося коло обіймів,
і всі двері в темряві закрилися ось там,
так схожі на шрам, який
видно не загоюється нічим,
все болить і болить, шукаючи щастя

Її очі дивляться у прірву вуальки,
А серце - притулок чорних
кайданів посиливши свою жалюгідну,
Мерзенну душу прикувала ланцюгами до стіни,
проводивши там нескінченність…,
І слухаючи дзвін одинокого годинника,
що відбивають мотиви,
і ріжучи по серцю найгострішим ножем,
Та спокутувати свій біль у жаркому,
липкому воску нетлінної свічки.
То прірву приховала чорна вуалька,
За вуалькою туманної стіни
не видно, ліній гострих каменю. Там
нерідко побачиш
То падають печалі, горе,
біль вуальки,
притулившись затишно там…
І не залатати свої рани
чорним шовком,
і не прикрити вуалькою
І просто зберігає вуальку там…

Стояли запрошені дороги,
а вітряний вихор розганяв чорний вуальний пил,
І стали фарбуватися
в чорний колір,
то вітряний вихор нашіптував ледь вловиму пісню…
Та впала тінь на дороги…
І прикриваючи вуальним пилом шляхи…
Все виглядало підозріло, неприродньо та страшно…
приходилося обходити стороною, бо
Суєта оселилася у вуальній пилі

вечірній присмерк
торкається шкіри
цілунком дощу

25.10.23

я свідчу сьогодні вам про те, що бачив
я свідчу вам сьогодні про те, що чув
я свідчу вам сьогодні про те, що відчував


дмеш мені у вухо
тепло
судини розширюються
бевхає в голові
і стає гаряче від твого подуву
боже що носиш равлика на грудях
здох він давно
всохся
впав під ноги зашкарублим смаркотинням
ракушку носиш
в яку дмеш мені у вухо
скликаючи мавп на бойовище
що гупають лапищами по землі
гудять зубоскалять
дмеш мені у вухо
хочеш щоби оглух чи почув
по/не_чув вереску гавкоту плачу

дихаєш в рота
кажеш живи
повітря рухоме як твій хвіст
вповзає мені в груди змією
в'є гніздо
пробурює ходи до судин
для потоків свіжости
для вітрів
дихаєш мені в рота
маски червоні танцюють поперед очі
скрикую
і народжуюсь вдруге

котиш планету під моїми ногами
вчусь ходити заново
дзьобом підпираєш спину
впираєшся в плечі
як мати качка підштовхує каченят до води
так ти мене
обачливого лякливого
рвучкого поспішливого
падаю обличчям у воду і
виринаю на іншому березі

час Сьомого Сонця настав


я свідчу вам сьогодні про те, що жив
я свідчу вам сьогодні про те, що не жив
я свідчу вам сьогодні про те, що живу

Тут на Землі твоя печаль серпанку,
Закутана серпанковою ковдрою,
Тягнучи печаль земного серпанку, то
ступає землею печаль серпанку,
Вдягаючи таємний серпанок…
Печаль ступає млосно і втомлено,
Їй нікого і ніколи не шкода.
Печаль як смерть раптова і жорстока,
Вона завжди прагне вгору і вдалину…
Печаль сестра розлуки та пороку
Вона цариця горда
Печаль завжди красива та жахлива
Вона легка і важче немає
Печаль потворна, і така вона чудова
Печаль як пітьма і як у темряві світло
І плаче, стогне і кричить Земля - йди,
Руки криваві геть забери!
То бачиш уже, що стріляє виродок,
І встати на коліна не хоче народ.
То бомби в квартири летять і вдома…
В крові купається Земля…
І утворилися рани серйозні…
Просочена кров’ю вона
Просочена біллю її біль,
То кров з - під неї текла,
Її кров усередині була…
її кров на Землі -
Земля згоріла в тихій агонії
І спіймана дияволом…

Під тінню чорного серпанку
І, випивши прощання гірку отруту -
Серпанку потрапила з рук її
пішла у вічність туди, де
душі сплять,
Забувши вчорашню безтурботність…
Шептав серпанок: «не пускай!»,
То темрява - наше вічне прокляття,
мені без неї ні в пекло, ні в рай,
І твоя душа у чорному
серпанку, допомогли крила серпанку
прорвавшись крізь мороку серпанок…
Твоя смертка поруч із ним
назавжди залишилась її неземна печаль,
Твоя смертка вижила із життя свого,
Твоя смертка стала королевою окаянних грьоз

Епоха дивиться в душу
Скляними очима буття,
Епоха записує мемуари
Уривками епітафій (наших).
Епоха одноокого Мінотавра:
Камінь колючий, а ми босі,
Вода з небес, а очі розплющені
Назустріч краплям холодним.
Вода з присмаком віскі,
Віскі з присмаком Антарктиди:
Якщо море, то океан альбатросів –
Птахів журби чорно-білої,
Епохи без снів і слів:
Тільки чорними знаками
Як не писати, то мріяти:
Загортаємось в тоги:
Наче античні аристократи:
Хтось думає, що це саван,
Хтось думає, що ткані вони
Зі стебел мислячого очерету:
Очерет, що квітне раз
На тисячу хворих років:
Час, коли бути вічним сновидою
І міряти шлях лезом меча,
А тепло сагайдачне
Берегти як дарунок
Теплого млосного літа. Блакить.

приховую під вуалькою купу бруду,
тримаючи страх, біль,
і зняти не дає
великий страх вуалька,
то її зрадливий погляд,
як кат мене губив, але
її погляд досі відбиває те, як
приховую сміхом страх, біль,
І ховаю за сміхом смуток,
приховую за купою брудом тухлого пилу
мрії свої вуалькою

І літо котиться за сонцем.

До сходу ніч йде зорепадом.

А серпень, тихий теплий добрий
Межу для осені готує.

Уже пастельні стали фарби,
Та й грози з вІтрами втомились,

І люди вже змінили маски,
А буслі у ключі включились…

Останній раз траву скосили,
Під сонцем ніжним стала сіном.

Ще вчора ластівки носились
Сьогодні тихо в небі синім.

І зберегла вода тепло,
Бо літо в озеро втекло!

А небо синє, хмар немає
І нишком осінь підступає...
Вся ніжність літа вже пройшла
Бо нам прощатися пора…

Лежить вуалькою туманний дим,
нічого не розрізнити за ним.
То темний морок приспав всі вогні…
Я йду одна крізь морок ночі,
І навіть, якщо похмурий шлях,
Туманний шлях…
Обірвався тут і кінець дороги…
Та не знайти фіналу із -
за вуальки туману…
То світом править біс,
І знову не туди поліз…

Скрізь морок і тиш глуха;
Прорвалася вуалька в храмі,
Пролилася крізь вуальку грішна кров
Ти ж бачиш, друже, я не свята,
То я граю всіма вами,
Як зі своєю лялькою,
І природній гріх це моє,
І свій, навіть злий
і порожній погляд вмію ховати,
Хоч дивлюсь усім в очі…
То засміюся, то заплачу
Дві хвилини - і чорна вуалька сльоза!
Серце б’ється,
Усе робіть, як накажуть, тілом, друже мій,
То керуєш моїм,
А ти іншим про це розповіси,
Не біда, на нас всіх чекає суд.

Навколо серед гніву та брехні,
кривавий дощ йде…
З неба падає важкими краплями червоною кров’ю,
Чорніший за небозвід,
Душа твоя гадюка,
Як змій кривавий дощ - краплинчатої вуалі
торкається чорної вуальної душі,
Але все - таки полон душі -
Її вбивча вуальна мука,
палять самі мені знов і знов вогні - очі твої
Не зазирнути під чорну вуаль без страху,
Та закохалася в морок безвидний…
Її вбивча вуаль красива,
Неначе падають зірки на Землю

Під час молитви якось раббі Леві
Звернувся до Всевишнього:
«Владико всього світу,
Колись ходив Ти із Торою
І намагавсь продать її,
Як яблука збувають торгівці,
Доки не погнили вони.
І що ж? Навіть поглянуть на товар твій
Ніхто не спокусився.
Тільки ми взяли.
Тому-то складемо угоду:
Ми переповнені гріхами, Ти – милосердям.
То, може, поміняємося цим?
І як скажеш: «Мінятись можна тільки рівним»,
То ось що одповім Тобі:
«Якби не мали ми гріхів,
То що б робив Ти з милістю Своєю?»
Отож, для обміну такого
Тобі ще слід додать нам:
Життя, Дітей і Їжу».

Бачиш, прикрила місяць чорна вуаль,
То розплітає ніч ніжною хвилею коси свої,
І приховуючи імлою його,
у шовках сон гойдала,
І знаходячись під пеленою хмар блідний місяць,
То він торкається рукою своєю Землі,
І він чекає все…
Та й коли запліте ніч ніжною хвилею коси свої

Вийшов темної ночі вартовий вуалі зла -
Ангел з вогняним мечем та
вартовий вуалі зла проговорив,
домовляючись з вартовим вуального зла:
«Хто б ти не був!!! Ти помреш прямо зараз!!!»
Він змахнув вогняним мечем над землею
ударив по землі,
вся земля покрилася темрявою

День пробивався крізь світанок капронових стрілок
Нічних панчіх любої слонокости твоїх стегон,
Здається мені, що їх виткав велелюбний павук,
Який насміхається над любомудрими дурнями.
А ти все схиляєш голову мені на плече і кажеш:
«Якби ж ти прийшов раніше,
Та тільки не сьогодні, не зараз.»
Невже це страх розколює наші душі
Таким страшним скрипінням розчахнутої вишні?

Що залишиться, коли ніч забере відблиск сонця
На твоїх сонячних окулярах,
І відгомонять хвилі у мушлі твого серця,
Коли розкрита книга надихне графомана
Набити останній вірш на твоїй піщаній шкірі,
І в закутках твоєї замріяності дихатиме легке павутиння
Подалі осоння заколисаних днів.
Що ж станеться в ту мить, коли ріка раптом зупиниться,
І час більше не підганятиме твою відповідь?

Як жаль, що ти розколола цю терпку тишу.
Що час розмиває береги колишньої любові,
А ти продовжуєш схиляти голову на моє плече, тихо промовляючи:
«Усе на краще.»

30.09.2023

То вуальна димка над Україною
Висить туман із вуальною димкою,
Доля важка випала…
В Україні тепер все чорне:
Ця вуальна димка і гар, будинків руїни, душ нутро…
Цей туман із вуальною димкою
шматує небо,
І прагнучи
Його розлучити з життям Землі,
Бо травмована Україна,
Зруйнована Україна,
І досі болить Україна
І біль не вщухає
Та все гадає…
І коли мирний час настане
Та зірки доповідають їй: Незабаром

Спускаючись в темряву,
І дивляться очі з темряви туманної вуалі,
Та дивляться вперед…
То вийшла фігура туманної вуалі із туману вуального,
І рухаючись вздовж річки води!
Туманний привид одягнутий вуальним мороком
Бродить туманний привид вулицями порожніми,
струмує розмите світло
з вікон будинків на камінній бруківці,
проходять перехожих
туманні фігури смутною стороною

довіряй смерті
будь там де ти зараз є
не тікай на бога
інакше перестрінеш її у дорозі
і загубишся для дому
тож лишайся на місці
аби встигнути надихатися
а тут вітер такий
що вдих не потребує зусиль
а тут вітер такий
що видих вихлюпується
наче хвиля на берег
і стає туманом
вітер бігає як хлопчисько
з горбу високого тиску на горб низького
а десь поміж ними сусід
намагається стати на рівні ноги
та не виходить

вдихаю вітер
а з ним скрипучу сіль
й скляний гачок на довгій волосині
вона у небо тягнеться ген-ген
дзвенить немов струна

боже
ти чуєш
клює

09.10.23

З’явилося обличчя з - під серпанку мороку,
То диявола була тінь,
Але ж він, намагаючись серце жахом скувати,
І майже втрачен світ,
Тому влаштував диявол свій бенкет:
Та й стали чорними небозводи,
То він мріє про майбутнє під димчастим серпанком,
Пропадаюче світло, зникаюче у брехні чарівної,
І знищуючи світ

прозирав привид крізь серпанок,
І, підкорюючись привиду,
За серпанком ховаючи в темниці душу,
І все, що він зберігав, збирав в собі
І вирощував всі свої страхи привид,
Та відбив у жестах, у очах і стиснутих губах,
Відкриваючи небу своє обличчя,
Як у єдиному лиці картину

Тепла осінь сонячних яблук,
А сниться відьма війна.
Сниться, як мариться,
Сниться, як помирається:
Як колобродиться
Старому берладнику Краку:
Ніби стрибок в безодню ущелини
Сон про зубатого змія –
Холодний, як Місяць жовтневої ночі.
Сон.
Олень Петрарки блукав на межі
Часу води і листя: заєць посріблений
Слухає вічність – бо осінь
Краще б прийшов в мої сни,
А не міряв клепсидрою дні. Жовтня.
Там (у снах) цвіли колись проліски,
А нині війна навісна.
Ще осінь і хмиз. І трохи тепла
Очеретяного. Ніби несправжнього.
Такого, як вогнище сутінок,
Що запалене в башті
Старого невтішного замку троянд,
Де шукав я минуле. А знайшов тільки сни.
Сумні як сама Скорбота.
Як пісня панфлейти
В зеніті пожовклого листя.

Зізнаюсь: гадав я донедавна,
Що рай далеко. Десь там, на Небесах.
Здається, так задумував і Мікельанджело,
Коли у піднебессі Сикстинської капели
Творив своє «Вигнання з раю».
Та ось Рамбам напоумив мене
Уважніше перечитать Книгу Буття.
І що ж виходить?
Адам, що з пороху земного створений,
Жив у саду, насадженому Господом на сході.
Оце і був той рай, з якого річка витікала
І розливалась на чотири боки.
Якби не змій, що спокусив праматір нашу Єву,
Не була б проклята Земля.
В поті чола не добували б ми хліб насущний.
Адам і Єва вигнані були з раю.
Але ж він так і лишився на Землі...
Відкриє у майбутнім, як запевня Рамбам,
Господь той легендарний рай-сад
Не тільки тим, хто удостоївся його по смерті,
А й тим, хто праведно живе на світі цьому.
Незнані дерева і квіти, цілющі аромати,
Спів дивовижних птахів зроблять людину
Воістину щасливою...
І не дуже-то й багато для цього слід зробити:
Жить повсякчас за приписом Господнім.

Серпанок темряви зовні.
Серпанок темряви всередині.
серпанок темряви душу з’їдає,
всередині мене дивлячись,
серпанку темряви так багато,
Але часом боюся самої себе,
А часом у душі так багато болю,
Аж всередині розриває на шматки,
І зупинитися не може…

там де слова знаходять вихід
з-під каміння й течуть глибокою рікою
я роздягаюся купаюся нагою
аби почути цю розмову тілом

пірнаю аж до дна як вистачає духу
шукаю перли мрій під товщею німою
вони злучають сонце і долоню райдугою
низаю в тиші берега намисто

в мовчанні сонце висушило ложе
перетворило на пісок мої перлини
не бачу райдуг тільки маревну долину
що нею йду і спрагло кличу воду

22.12.19

Малює чорна ніч у вікні чорний серпанок - вигляд,
Дивиться він у вікно і плаче тихо,
Стікаючи на сторінку чорні сльози,
Повільно розтікаючи мої печалі,
лягаючи на неї красиво, утворює чорний серпанок

кохання надихає
а любов змушує замовкнути
і сама мовчить наче сонце
чия повнота не свідома своєї величі
чия щедрість не свідома своєї винятковості
чиї чорні плями свідомі своєї чорноти
проте не поймаються цим

сонце мовчить
а земля галасує
лускає мурашниками
ворохобиться листям
непокоїться руном

кохання про це співає
любов за це дякує

05.10.23

Схилився серпанок нічних небес над Землею,
І зник світящий день у далині, як привид…
То плакала небесна душа у похмурому просторі,
І чорним серпанковим небом прикриваючись,
То сльози моєї чорної душі проливаючи,
І капали на чорну землю проливним дощем,
Та бачучи чорні заплакані очі чорна Земля.

Зигзагами мимоволі петляє похмура вуалька
Тримає в неволі…
А я тим часом сміюся,
не шкода минулого мені.
Але чому ж серцю все ж таки боляче?
І світлом закриваючи мою щільну похмуру вуальку,
Та сковує важкий оксамит стіни,
лежить у бруді розтоптана шаль,
І порвана на шматки, боляче стогне…
Друкуючи тривоги на серці знову,
Затоплена сталь, то чорніє і чорніє вуалька,
І кадри порізів і шрамів довгих драм, пошкоджуючи їх

все що написано
може бути використано проти автора
щоб його зрозуміти
щоб зробити його ім'я вокабулою
та розмістити після тире словникову статтю
у якій ім'я перетворюється
на куцу літеру
з крапкою на кінці
на позначення відсіченого хвоста
він безглуздо смикається
у чиїйсь несвідомості
безхвоста ж ящірка живе
і гріється на сонці
проте стає самотньою назавжди

записані слова брехливі
бо невільні
крізь впадини живих очей
леліє пісня золотого трупа

04.10.23

Я - раб чорної пути вуальки,
Визволи мене від окути,
І розірви мою путу,
Визнавши свої гріхи,
Та знайшовши їх в собі,
Ви куди ж поділися мої світлі пастиралі,
То моя окута вуальки літає,
І пута дзвенить розпаччю,
Та накручує чорні спіралі,
І все ж тики ув’язнила мене пута

Літає по небу вогонь,
а над землею теж літає,
І у огні горіла та ревіла війна, як вогняна вуалька,
І знову в ночі палаюча війна.
Так спалює міста, не заллє вода,
То у огні яскравим полум’ям горить
і бути їй покірним говорить.
Плавить все навколо до тла,
Не втече і не піде ніхто та ніщо,
Навіть від цієї вогняної вуальки,
Нині, чий жар виходить від війни.

я написав свою книгу двічі
прямо і навспак
прямо коли бризкав
кипучим атраментом на папір
навспак коли всотував шкірою
відбиток написаного
під шкірою — поклади моєї пам'яті
яка не забарвлює крови
і не болить
проте все міняє
бо змінює те
що лишаєш в собі

я прочитала твою книгу двічі
прямо і навспак
прямо коли полюбила
навспак коли зненавиділа
аби прочитати її
відбула надбавне життя
і померла з тобою

Відчинилися двері у невидимий чорний світ,
Там панує чорна тінь - вуалька у ньому…
І у місячному небі ледве видно ясні зірки,
Так дивиться мертвим поглядом у скло череп місяця.
То рухає темний шар хмар чорною вуалькою,
проступаючи на ньому обличчя чорних магів,
пропливає у нічній тиші тінь - вуалька,
Та вирішуючи злу долю чиюсь.
І завдають маги силою злою за ударом удар,
Перетворюючи життя на кошмар,
то так ллється пекельний бруд у нічній тиші на землю,
Пропускаючи пекельний бруд через тінь - вуальку,
і пророкує загибель чиєїсь душі.

Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимось схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Щемом вливається у серце...
...А за пейзажами вбачається
Одна й та ж доля на Сході:
Сусіда невситимий клопочеться,
Аби шмат краю одчикрижить.
Отож, молю Всевишнього:
«Те, чим Ти Ізраїль наділяєш
У лиху годину, дай і Вкраїні --
Єдність і силу».

Навкруги було темно
Панувала чорна вуалька,
І, ховаючись з виду,
Так сховалася, що ніхто не бачить її,
Та з'явилася злобна вуалька, бачучи її
навкруги все поринуло у дрімоту,
Та прогнати зловісну вуальку не може

Вона має два чорних та сильних крила
Вона знає, то похмура вуаль безодні,
Їм не страшна зовсім вуальне бездоння,
Та злетять до небес два чорних крила,
не злетіти їм, бо крила під тягарем,
не зловити їх, бо тягар все давить
і тягне вниз прямо у саме дно провалля,
І не скинути їх, бо мають померти