Яке життя, коли бої,
Якщо іде війна безкрая?
Ми душі втомлені свої
Лише надіями зціляєм.
На хліб підскочила ціна,
За працю зменшилася плата, –
Чим довше тягнеться війна,
Тим важче збитки рахувати.
Сердець тривожний перестук
Щодня відлунює по краю, –
Крім горя, розпачу і мук
Нічого іншого не маєм.
Пора ординської чуми
Жорстока, болісна і строга, –
Та все стерпіти згодні ми,
Заради свята перемоги.
01.06.22

+++
Отче небесний
будь мені Хресний,
дай розум скреслий
користь принести.
Часом, добою
стану до бою –
праведне скою,
вірю до болю,
разом з Тобою.
+++
29.05.2022р.
С-IV

* розумний православний українець, глибоковіруючий в Отця і Сина і Святого Духа під покровом Марії, Божої Матері. Ось чому були і є такі чоловічі монастирі як Межигірський під Києвом.

Козак-характерник Чорнобай здатен на дванадцяти мовах сердито розмовляти-баяти, як скаже – так і є, де Слово – зброя, отримане від Отця небесного.

Батько й мати мной гордяться,
я ж бо должен тільки їм.
А які прекрасні тексти
я говорю ртом своїм!

Ви пойміть, що не начасі
бриться хлопцю на війні,
бо потужна мужня дружба...
Здогадались, чи ще ні?

Отже, паніки не треба,
потерпіть, як мужики!
Українці, я ваш вирок!
Всім пора на шашлички...

Залиште все таким, як нині є
Навколо нас привабливим і гарним, –
Горить яскраво сонце нічиє
І сліпить очі змалечку безкарно.
Вам трави не заплетені як слід
Чи забагато стало первоцвіту?
Луги завжди красивий мають вид
І вміють загадково шепотіти.
Завжди не так вам крякають жаби
І цвіркуни виспівують на луках,
А я радію щиро щодоби,
Що маю змогу слухати всі звуки.
А я люблю усе таким, як є
Навколо нас не знищеним байдуже, –
Горить яскраво сонце нічиє,
А проти нього щастя очі мружить...
31.05.22

Загадані усі путі мої
не у воєнне пекло, а до раю
і поки індульґенцію чекаю,
мені дарують соло солов'ї,
неначе в Україні біля гаю.

Притулок маю – небо і балкон.
Оце і заслуговую – без міри...
Уже не подолаю рубикон,
бо є такий неписаний закон, –
чужій журі ніде немає віри.

Зате до мене заглядає клен...
повіє вітер і, буває, чути,
як із якихось тисячі імен
лише одне нашіптує катрен...
і те, що не було, та має бути.

Ото ж радій, журо моя, радій,
що ранками закінчуються ночі
і що світанки отакі співочі...
неначе сподівання без надій
витьохкує у темені подій
моє майбутнє у часи урочі.

05.2022

Візьму відгул… Втомило землекопа
Ковтну усе це… Сонця надіп’ю
І хай вже нас та вибачить європа
Я щойно схоронив кажись сім’ю…

Ой зацвіло в садочку цього року…
На гиллі кольори усіх світів
Ну як тут не згадати знов європу
Не всі вони там з вигляду святі…

Візьму відгул, допоки ще світає…
Травневі дні закінчаться ось - ось
Аж інколи не хочеться до раю
Від того дня коли все почалось…
30.05.2022.

Посходили співаночки рясно, мов суниці.
Посходились легіники, гей, на косовицю.
Косять так, як ще ніколи доти не косили.
Уже сонце припікає, а ще стільки сили
Позостало в руках дужих, руках молодечих,
Що готові трудитися під сам темен вечір.
Посходили співаночки та й всіма грибами.
Посходились дівчаточка, гей, та із козубами.
Прогортають мох-травицю і що ж бо за диво:
Страшно навіть крок ступити – грибів ціла злива.
То ж якого іще щастя мені побажати,
Як співаночки, гей, та мої радують Карпати.

Блакить, що лине вдалину, торкаючись пестливо неба.
І жовтий килим в данину твоїм очам, з скарбниці Феба.

Чудові світлі кольори, їх поєднання гріє душу.
У них гомонять хутори, огорнуті у жнив кожушок,
У них сміються дітлахи, босоніж бігаючи садом,
У вітті тьохкають птахи, голубить сонце світлопадом.

Врожаю щедрої землі і вітру волі доторкання,
Хатинок в квітному зелі покоєм зморене дрімання,
Серпневий шепіт колосків, балачка трав і листя в гаю,
Відлуння рідних голосів від краю нив до небокраю.

Блакить морської глибини і жовті квіти, скелі, поле
Питаються із давнини, яка на них чекає доля.

24-25.05.22

Наче вир струмуючий бурхливо,
Ніби полиск сяйного вогню, –
Ти, лячна, незнана і манлива,
Обікрала молодість мою.
Недосяжна й світла, як зірниця,
І, мов дотик, ніжна та легка, –
Ти любила поглядом дражниться
І руками бити по руках.
Дикий янгол золотої масті,
Райських яблунь соковитий плід, –
Ти могла б покірливо упасти
І наповнить радістю мій світ.
Та змогла створити тільки диво,
Заховавши в ньому таїну,
Мов той вир струмуючий бурхливо,
Як те сяйво дальнього вогню…
30.05.22

Ми одцвіли у маєві черешень,
зів’ялими упали у траву,
але живу одначе, ще живу,
коли перечитаю пару речень.

І оживе минуле наяву,
і від надій уже не буде зречень,
і серце не почує заперечень
словами на мелодію нову.

Побачимось під нашою зорею,
ночами я літаю ще до неї,
хоча, як і до тебе – уві сні.

Про те, що не було і має бути
у вигляді веселої покути
ти будеш сповідатися мені.

Ми повертаємось, таки,
по райдузі-дузі – веселці...
не поламалися весельця
у течії забудь-ріки.

На відстані душі і серця,
твоєї теплої руки,
що доторкається щоки
і досі ще пульсує-б'ється.

Минає і лихе, і темне
і ми згадаємо, напевне,
себе як перелітних птах.

Не обіцяє вирій раю,
але об'єднує, буває,
на протилежних берегах.

05/22

Був Самійло воїн вправний, вправний і відважний,
Рубав, наче ту капусту усю силу вражу.
Хоча був він не простого, а княжого роду,
Проте легко спільну мову з козацтвом знаходив.
Бо ж козацтву усе рівно – простий чи багатий,
Головне, щоб умів шаблю у руках тримати.
А Зборовський махав добре шаблею своєю,
Де він тільки не залишив слід кривавий нею.
В Трансільванії, Молдові, Речі Посполитій,
І з Баторієм під Псковом проти московітів.
Там під Псковом тоді ляхи надовго засіли.
Недостатньо у них було проти міста сили.
Тож велів король Самійлу до козаків мчати
Аби сили козацької в поміч їм набрати.
Доки їхав, геть забувся доручення свого,
Бо з’явилися надії великі у нього.
Адже вабив більше всього його трон Молдови.
З кримським ханом про ту справу вів він перемови.
Обіцяв хан йому поміч…легко ж обіцяти.
Адже слово можна дати, можна і забрати.
Поки вони домовлялись, турки наказали,
Щоб татари проти персів коней повертали.
Хан тут і рішив Самійлу свиню підложити:
Спершу підем з козаками, каже, персів бити,
А тоді вже на Молдову… Почухав той лоба
Та й на Січ, вести розмови з козаками, щоби
Ті у Персії далекій туркам послужили…
Розізлились козаченьки, ледве не втопили
У Дніпрі за те Самійла. Ледь живий лишився.
Повинивсь перед козацтвом, до ніг уклонився,
Попросив собі у поміч Молдову здобути.
Та й погодилось козацтво – так тому і бути.
То ж не з персом воювати у краях далеких.
Проти турка козакові збиратися легко.
Бо ж Молдова у ті роки під турком ходила
І султани правителів на трон в ній садили.
Як почули козаченьки, що на турка йтимуть,
Де й поділись суперечки, що були між ними.
Бити турка – любе діло завжди козакові,
Добре шаблю напоїти турецькою кров’ю.
Пішли в похід два загони – один суходолом,
Другий вниз Дніпром водою, аби потім полем
Піти з Бугу на Молдову. Та не так все склалось,
Як у голові Самійла гарно лаштувалось.
Пройшли Дніпром до лиману, щоб до Бугу звідти,
А там турка довелося у лимані стрітить.
І було у того турка кораблів до біса,
Ні один байдак козацький крізь них не пробився.
Хоч і бились козаченьки мужньо та відважно,
Але ж усі переваги мала сила вража.
Б’ють гармати з усіх боків та байдаки топлять,
Раді турки, як живого козаченька схоплять.
Притискають козаченьків до берега кляті,
Ні до Дніпра, ні до Бугу не хочуть пускати.
Так насілись, так старались, побити хотіли,
Що одна галера їхня на мілину сіла.
Сіла вона на мілину, козаки зраділи
І самі на ту галеру влізти захотіли.
Але турки заходились так з гармат стріляти,
Що, чи хочеш, чи не хочеш – прийшлось відступати.
Зійшли з «чайок» козаченьки на правому боці,
А там ями кабанячі на кожному кроці.
Полюбляли кабани тут боки вигрівати,
Тепер є де козаченькам голову сховати.
Хто у ямах, хто у шанцях, що встигли нарити.
Узялись від турка берег мужньо боронити.
Хоча турки з гармат берег рясно поливають,
Та козаки із мушкетів їм відповідають.
Хто зна,чим би закінчилась ота колотнеча.
Та прийшла орда татарська зі степу надвечір.
Оточили козаченьків, у кільце узяли
І вже турки переможно руки потирали.
Зібрав гетьман козаченьків, став у них питати,
Хто заради товариства ладен смерть прийняти?
І зібралися охочі, сміливі й завзяті.
Велів їм тихцем Самійло у човни сідати.
Пройшли тихо між галери, а уранці рано
Раптом вдарили на турка всі гуртом неждано.
Доки чухалися турки, доки відсіч дали,
Доки всіх тих козаченьків стріляли, рубали,
Весь загін зібрався хутко, поранених взяли,
На останні вісім «чайок» безпомічних склали
Й подалися у верхів’я, до витоків Бугу.
А по березі сторожа тихцем «пугу-пугу».
Турки врешті подолали неждану «підмогу»,
Кого вбили чи кайдани надягли на кого.
Кинулись - нема козацтва, й сліду не лишилось.
Обшукали увесь берег – наче провалились.
Мов якась чарівна сила їх кудись поділа,
Чародіїв воювати вони не схотіли.
Відписали до султана переможні вісті,
Що погинуло козацтва, може, тисяч двісті.
А козаки тим же часом Бугом піднялися,
Тут і кінні козаченьки у полі знайшлися.
Знов Самійло має військо, знову силу має,
Але інша небезпека у степу чигає.
Чим те військо годувати, як припасів мало.
Всі припаси у лимані з «чайками» пропали.
Йшли козаки голим степом під сонцем палючим.
Йшли голодні, вночі спали під терном колючим.
Все, що можна, вже поїли ще і спрага клята.
Хто ж Молдову з таким військом піде здобувати?
А тут ще від ляхів вісті лихіші щоднини,
Вороги проти Самійла плетуть павутину.


Турки скарги шлють в Варшаву, війну обіцяють
Ну, а ляхи війни тої зовсім не бажають.
Ледве-ледве із Москвою війну закінчили.
Ще із турком воювати вже не мали сили.
Збираються хмари чорні над Самійлом в Речі,
Хоч би зберегти вдалося голову на плечах.
Довів військо до Савранки, де і хліб, і риба
Та і полишив, сам подався відводити кривди.
Все би обійшлося, може, та Замойський клятий
Велів славного Самійла у кайдани взяти.
Пригадали все Самійлу, усі його вини
Та й у Кракові зрубали голову повинну.
Та це все було вже потім. Козаки, тим часом,
Нагулявши трохи тіла на рибі та м’ясі,
Поспішили на Січ-матір братів піднімати,
Щоб полонених на Бузі козаків звільняти.
Зашуміло, загуділо козацтво від вістки.
- Чого було, - закричали,- в ту Молдову лізти?
Але згодились, що треба братів виручати.
Але ж треба для походу гетьмана обрати.
Та над цим питанням довго вони не гадали:
- Микошинського Богдана! – гуртом закричали.
Був Богдан на Січі знаний, бойовий, завзятий.
Під таким із турком легко буде воювати.
Вже не раз ходив у море…Тільки-но обрали,
Як одразу нові «чайки» готувати стали.
Зготували добрих «чайок» собі для походу
Та й спустили їх хутенько на бистрі її води.
Поставили гаківниці, підняли вітрила
І до моря, наче птахи, стрімко полетіли.
Чи стоїть в лимані турок? Чи зможуть застати?
Чи прийдеться аж за море за тим турком гнати?
Та даремні всі тривоги. Розвідка доносить,
Що святкують перемогу турки іще досі.
Прикували козаченьків на весла та й раді,
Що ніхто тепер на морі для них не завада.
Опустилась нічка темна, тихо на лимані.
І підкрались козаченьки вранці у тумані.
Виринули із туману, як чарівні птахи,
Турки, навіть, помолитись не встигли Аллаху,
Як галери оточили, з гаківниць пальнули
І накинулись одразу на турок поснулих.
Брали судна абордажем, рубались завзято,
Щоби турка ні одного в живих не лишати.
Іде люта колотнеча за каторгу кожну
Та відбитись від козаків турки не спроможні.
Хто погинув, хто у воду, аби врятуватись,
Хоча б плавом до берега живими дістатись.
А з Очакова за всім тим турки виглядають.
Хоч гармати добрі мають, але не стріляють,
Бо ж своїх скоріше вцілять, аніж у козаків.
Отож поміч їм надати не можуть ніяку.
А тим часом козаченьки добре напосілись,
Уже скоро всі галери у них опинились.
Позвільняли козаченьки братів із неволі,
Хоч ті вже й не сподівались на щасливу долю.
А галери потопили на очах ворожих.
Більше в морі воювати вони вже не зможуть.
А самі у «чайки» сіли й подались додому,
Із піснями вигрібали, не знаючи втоми.
Пливе, гетьмана козацтво свого прославляє –
Микошинського Богдана… Тож і ми згадаєм.

Лоскочуть небо золоті Стожари,
Де на землі живе моя рідня,
Де ходить ніч, закутана у хмари,
Де сохне вітер на мотузці дня.

Де хилить жито до землі колосся,
А над рікою райдуги крило,
Пісень віками багатоголосся
Цвіло життям завжди моє село.

У ньому верби піднімали віти
У небеса від щастя і тепла.
А на лугах у травах різноцвіти
І наша радість тут завжди жила…

Відтанцювали вже весілля вишні
І відспівав в садках п’янкий бузок.
Мої роки на шлях широкий вийшли,
Щоби в минуле хоч зробити крок.

Оте гірке, а іноді солоне,
Що річкою стікало по щоці,
Залишило в житті незгасний спомин,
Немов синиця, що була в руці.

А мріяла у юності далекій
Зловити в долі тільки журавля.
Летіли мимо голуби й лелеки,
Не кликала, хоч бачила здаля.

Сміється день кульбабами і сонцем,
І соки підіймаються до віт.
Життя нап’юсь, бо ще далеко донце,
Іще до ніг мені лягає світ.
24.05.22

Ідуть дощі, сумне ранкове небо
Висить над нами, як гірка печаль.
Війна бере життя людей огребом,
А у світах панує біль і жаль.

Не пишуться слова добра в поетів
Де з кожного рядочка лиш тепло
Кохання. Бо розстріляне на злеті,
Вночі дощем в окопі залило.

І нікому йому очей закрити,
Синіють, мовчки плачучи дощем.
У друга поряд також оксамити
У небо сіре… Невимовний щем…

Сховатись важко в це воєнне літо
Солдатикам од дикої орди,
Яка понаставляла всюди міток.
По всій країні вже від вирв сліди…

Ідуть дощі, над нами виснуть хмари,
Вологу спрагло п’є суха земля…
А вороги отримують покару,
Стають гниллям чужі сини кремля.
29.05.22

І якби я хотіла бути поруч
З тобою, сивим, ув оці роки.
Іти неспішно на життєву гору,
Підставити плече у час тяжкий.

І слухати мелодії кохання,
Які ти так талановито грав.
І довго говорити, аж до рання,
До кави, бо світанкова пора.

За вікнами вітри цілують шибку,
Їм хочеться зігрітись біля нас…
Коханий мій, я хочу щастя дрібку -
Вернутися у той щасливий час.

Коли ми все удвох і завжди разом,
Коли в моїй руці твоя рука.
Чому цей світ отак мене образив
І втрата ця безмірна і гірка?

І ось тепер без тебе, без надії,
Іду одна, топчу сніги, траву.
Життя зламало наше щастя, мрії -
Тепер за двох на світі я живу.
29.05.21

Зачиняє повільно ворота
За собою жахлива весна, –
Через вигін, буквально навпроти,
Відчувається вже теплина.
Непомітно наблизилось літо
І, розпечене сонцем, пашить
Так яскраво, що можна здуріти
Чи безслідно згоріти умить.
Я почав задихатись од спеки
Днів отих, що не мають ціни, –
Палахкоче й гримить недалеко
Страховіття важкої війни.
29.05.22

…для кожного птаха розпахлену ковдру
Бомбардувань нечутно од ночі
Позбавимось сліз - шукатимо корму
Вклонюся до ніг правді охоче…
А як розпізнати де люди де звірі?
Болі зляглись надовго під ноги
Зустріти себе боюсь на клавірі
Бо там відтепер темінь знемоги…
28.05.2022.

Потойбіч і посейбіч – все це ти.
Ти розпростерся мало не по самий Ніжин.
А в серці, як колись і нині, й вічно –
Одна і та ж синівська ніжність.
На древніх пагорбах стою,
Немовби зависаю над святим Єрусалимом,
І, як йому, тобі пересилаю ці рядки:
“Меаль пісгат Гар-а-Цофім шалом лах, Київ!”
На древніх пагорбах стою і подумки вдивляюсь
В Оболонь, Русанівку, Березняки...
І так же крикнуть хочеться: “Ти – мій!”
Та не наважуюсь і тільки шепочу:
“Я твій, прадавній і новітній Київ”.

Зіп’ю очей блакить надмірну…
І губ привабливих тепло
Любов моя як герб манірна
Ну хоч бери й ховай під шкло…

А що як трішки з алкоголем
А що як трішечки з долонь
І запрягтись конем і полем
Промчатись радощем безсонь

А що як спити все відразу
І наріктись сторожовим…
І ні на крок від перелазу
А в сни її лише живим...
28.05.2022.

Коли була у тім потреба,
я вірші випускав у небо –
туди, де обрій голубів,
до солов’їв і голубів.
І там, у висі, між хмарин
вони свій стишували плин
і яскравіли у повітрі,
неначе фарби на палітрі.

А вітер шастав між горбами,
хватав їх спраглими губами,
крививсь і спльовував слова,
щоб не вдавитися бува
і не сколоти піднебіння
затвердлими, немов каміння,
гіркими фразами біди,
хоч як їх в рими не ряди.

У віршах тих – безмежне горе,
війни страховисько суворе,
тернова правдонька така,
що й не відчуєш язика.
Там біль і зло, і смерть зухвала,
і нечисті лиха навала
від вбивці і до палія,
й огнене коло,
й в колі – я...

28.05.22

Стілець увесь час в однім місці стоїть
у бухґалтерськім кабінеті.
На нім весь час одним місцем сидить
зад, що зацикливсь на де́беті й діабеті.
Жирнючий гладезний зад,
йорзаючи штаньми об стільчик,
розхитуючи його вперед і назад,
ніяк не відмиє грошової нички.
Згризаючи по п’ять олівців на день,
як справжня «канцелярська криса*»,
зад повністю всі підрахунки веде
і товщає кожна його риса.
Стільчик не витримав – дійшов кінця,
у нього стомилися ніжки!
Хрусь! Посковзнувсь! Зад упав зі стільця!
І тепер у нас знов по зарплатні знижки!

20, 21 квітня 2004 р., Київ
____________
* пацюк

"Станом на 8 годину 28 квітня 2022 року за даними Єдиного реєстру досудових розслідувань, а також інших джерел, які потребують підтвердження, з початку вторгнення російської федерації в Україні загинули 217 дітей та постраждали 393 дитини", - повідомила омбудсменка.

Кілька сотень мирних діток…
Мало це
чи забагато???
Розминулись з білим світом
Хтось возрадує як свято
Кажуть ми творіння Бога
Посередники із церкви
Важкувато без підмоги
Коли мітять діток вмерти
Коли сни ніяк без крові
Коли вибух разить молодь
Й ріки сліз кілометрові
І керує тимо проблядь

Мало це чи забагато???
28.05.2022.

Який містично загадковий цей магніт планети
В ще не пробудженій імлі досвітній!..
Єрусалим вернувся начебто здалека,
За ніч здійснивши мандри кругосвітні.
Черкнувсь об гори і розпливсь туман незримо,
Зарожевів під сонцем білосніжний камінь.
День нелегкий зайнявсь в Єрусалимі
Житейськими турботами й священними рядками.
Сьогодні хай його і ділять, і карьожать.
Мовляв, у кожного на нього є права.
Та лиш юдеї мали право Боже
Священний Дім в Єрусалимі збудувать.
Не заборонена в Єрусалим дорога,
І кожен може тут достоту причаститься,
Бо світ земний – одна колиска Бога,
Єрусалим –Його пречиста пісня.

Замордована ніч, закривавлений день,
Розшматований рай у подертій ряднині….
Розпач у молитвах… Світ - суцільна мішень…
Покотилась сльозою роса по стеблині….

*

Насторожена ніч, зосереджений день,
Загартований рай - у броні всі святині…
Зброя і в молитвах… Світло проти тіней…
Світанкова роса - оберіг на стежині…

Воїну-поету Олегові Бородаю

1
Розправив плечі сьогорічний травень,
Жовтіє скрізь кульбабами у травах.

Кипить бузкове всюди шумовиння,
Кує роки зозуля-берегиня.

Століття двадцять перше у Європи,
А в Україні вирви і окопи…

2
Палає світ під бомбами у Бучі,
Неначе враз упав з крутої кручі.

Земля болить від горя і війни,
Її боронять і батьки, й сини.

Із неба їм на голови летять
І бомби, і ракети – все на рать.

Але вони усі стоять на смерть,
Наповнені війною нині вщерть.

Понад окопом висне кропива,
Мов захисниця хлопців лісова.

Що заглядає в очі вояків,
Вбирає в себе весь солдатський гнів.

3
А вдома сльози мами й молитви
Вже долітають тихо у рови.

Щоби живими всі прийшли сини
І доньки із рашистської війни.
23.05.22

Хоча життя, як річка, прудко
Біжить і тихне, мов прибій, –
Ще голубіють незабудки
В глибоких тінях сивих вій.
Як і раніш, голубоокі,
Але, на жаль, немолоді, –
Ми забуваємо про спокій
Чомусь не тільки при ході.
Бува, присядемо на лаві
І, віку довгому назло, –
Собі вертаємо в уяві
Усе, що втрачено було.
Отак і мрієм до знемоги,
І щасливішими стаєм,
Бо між повік чиїхось вогник
Життя освітлює вогнем…
Не почуваюся відлюдьком
У гущі нинішніх подій,
Раз голубіють незабудки
В тіні твоїх привабних вій.
28.05.22

Послухай, знай, моє кохання,
Жахливі муки і страждання,
І невгамоване бажання,
То біль, то страх – моє кохання.

Завжди там бій, в душі йде бій,
Розправ ти крил, не плач, а дій,
Бо то є крила наших мрій,
Хоча і плачеш, все ж, я твій.

Мені болить, ти що не бачиш?
Одна у ліжку, знову плачеш,
А я кричу, ну чом не чуєш?
Ти не кохаєш, ти глузуєш!

Бо то лише моє кохання!
Жахливі муки і страждання,
Принести біль, моє завдання!
Бо біль і страх – моє кохання.

Та все ж, ти вибач, ти прости,
Моє життя то я і ти,
Зразок людської простоти,
Ніхто не хоче сам іти.

Знайди себе в моїх словах,
Бо щире слово – це є птах,
Це птах свободи, знище страх,
Знайдеш себе у цих рядках.

27.05.2022

Я еру мав свою
давно-давно.
А ти, від молодої парості
стеблинко,
витаєш поруч,
поруч все одно!
Чекаєш ча́су для…
такого ж вчинку!

Гадаєш, вчиш
прамудрості мене?
Дурна,
запеленґована віками!
Я вмру тоді,
коли життя мине,
а Ти блукатимеш
з ногами і з руками.

Я маю пульт
до току джерела,
багряну кров розкраплюю
між Миру.
А той, хто зміг,
чи потайки змогла,
зламали словом злим без-
-мовність щиру…

6 лютого 2003 р., Київ

ІДесь за горою отією,
де канули літа мої
услід за долею моєю...
отамечки... за течією
ріки, ще точаться бої.

А онде Альпи, де з натури
великий Гейне для культури,
що кане в полум'ї заграв,
фантасмагорії писав...
а осьде біснуватий фюрер
свої пейзажі малював...

ІІЩе тліють викопні скелети.

Готують бійню на планеті
головорізи у кремлі.

А ось у вигляді ракети
літає відьма на мітлі...
Які казкові силуети!

Щезають каїни в імлі...
а далі... далі по сюжету –
кати, злодії і поети
не уживуться на землі.

Є цьому видимі ознаки...
не знаю, добре це чи ні,
що між собою... і мені...
отутечки... коти й собаки
чомусь рідніші кацапні.

Якщо таке в собі тримати,
то далі нікуди іти...
пересікаються світи,
та дурня краще обійти,
якщо не забетонувати
чи випалити з висоти.

Нехай сміються очевидці...
ніяк у голову не йде,
що й тут було енкаведе,
і рейху світова столиця...
і довго ще серед людей
сіяли одіозні лиця
аматорів дурних ідей.

ІІІТо ось воно – язик іуди.

І тут на голову мою
вони ще «какают» усюди.

Як дихати на повні груди,
коли повітря у гаю
пекучіше молочаю?

Не знаю, що із того буде
і як було у цім краю,
коли неначе добрі люди
ліпили ідола в раю.

05.2022

Тихо так, що добре чую
За прочиненим вікном,
Як шурхоче сонно туя
І крадеться вуж повзком.
Чути пурхання комахи
І як вишня сіє цвіт, –
Як вже грядку розпанахав
І під хату риє кріт.
Рух стоногої мокриці
По зволоженій стіні
Чуть крізь сон, хоч мало спиться
Нині гнівному мені.
Зі шпарин і нір, їй-богу,
Пруться мухи й плазуни, –
Передвісники тривоги,
Свідки мороку війни…
27.05.22

Всіх привели до горя і до згуби,
До материнських сліз і до війни.
Ті, що жили в Донбасі, чужолюби
Рашистської страшної дурини.

Бо це від них усе тут почалося,
Хоч народились і жили в краю,
Де повне зерен хилиться колосся,
Де цвіт бузковий пахне у маю.

Де вчили українські мама й тато
Любити землю, мову і пісні,
В яких змогли любов ту передати
Нащадкам з правіків у вітчині.

Але оті, завезені, не наші,
У хати, що кричали від біди,
В голоднім від смертей розгардіяші,
Не співчували, бо прийшли з орди.

Вони жили і хліб наш радо їли,
І народили тисячі дітей.
Та все життя тримали на прицілі
Країну нашу, мову і людей.

Вони не стали рідними по долі
І гнали нас в ГУЛАГи і Сибір.
За колоски, що зібрані у полі,
Саджав до тюрем рашенський вампір.

І привели нас до страшної згуби,
Оці чужі батьки, чужі сини,
Привезені колись, ці чужолюби
Чекали руський мір під час війни.

Яку самі покликали до себе,
Горять і їхні хати і сади.
За зраду їм відплата впала з неба,
Бо їхні браття вбити йшли сюди.

І падають на люд і міни, й гради,
Їм все одно чи свій ти, чи чужий.
Та чужолюбам вже нема пощади,
Хай бачать на полях рашистський гній.

Хоч їм не люба наша Україна,
Та не втікають звідси до орди,
Яка зневажена всім світом, вже загине,
Бо є притулком смерті й ворожди.
23.05.22

Лоскочуть небо золоті Стожари,
Де на землі живе моя рідня,
Де ходить ніч, закутана у хмари,
Де сохне вітер на мотузці дня.

Де хилить жито до землі колосся,
А над рікою райдуги крило,
Пісень віками багатоголосся
Цвіло життям завжди моє село.

У ньому верби піднімали віти
У небеса від щастя і тепла.
А на лугах у травах різноцвіти
І наша радість тут завжди жила…

Відтанцювали вже весілля вишні
І відспівав в садках п’янкий бузок.
Мої роки на шлях широкий вийшли,
Щоби в минуле хоч зробити крок.

Оте гірке, а іноді солоне,
Що річкою стікало по щоці,
Залишило в житті незгасний спомин,
Немов синиця, що була в руці.

А мріяла у юності далекій
Зловити в долі тільки журавля.
Летіли мимо голуби й лелеки,
Не кликала, хоч бачила здаля.

Сміється день кульбабами і сонцем,
І соки підіймаються до віт.
Життя нап’юсь, бо ще далеко донце,
Іще до ніг мені лягає світ.
24.05.22

Сиджу оце на вокзалі, потяга чекаю,
А навпроти чоловічок газету читає.
Одним оком чита, іншим позира за мною.
Поділитися, напевно, хоче новиною.
Все ж наваживсь, відірвався, став мене питати:
- Чорнобаївка…Ви чули? Була у двадцяте.
«Чув»,- киваю головою. А він не змовкає.
- І чого та клята нечисть усе туди пхає?
Чи дурні – не розуміють, чи смерті шукають?
Чи про долю попередніх нічого не знають?
І чого їх туди тягне? Може, яка сила?
Уже скільки москаликів наші там побили.
Я хотів було сказати, що того не знаю,
Бо в розвідці не працюю, там зв’язків не маю.
Але тут в мені зненацька щось як перемкнулось.
Чи згадалось колись чуте, що давно забулось.
Чи то пам’ять моїх предків прокинулась раптом,
Аби мені часи давні, славні нагадати.
Залунав у мені голос – забутий? Не чутий?
Аби мені пам’ять роду мого повернути.
І, мов стало перед очі видиво величне –
Чи бувальщина, чи, може, просто фантастичне.
Я вслухався в кожне слово, щоб не пропустити –
Не лише для мене голос буде говорити:
- Казав мені козак один, що сам все то бачив,
Яка бува незборима та сила козача.
Було якось зібралися на татар походом,
Настругали собі «чайок», спустили на воду
Та й попливли Дніпром в море, а далі до Криму,
Аби добре помститися за вчинене ними.
За набіги на Вкраїну, за розор провчити
Та братчиків-невільників з полону звільнити.
Погуляли Кримом славно, татар порубали,
Попалили міста, села, бранців позвільняли.
Вже вертатися додому, аж буря триклята
Налетіла серед моря, звідки і не знати.
Налетіла, розкидала всі «чайки» по морю.
Одні просто потопила, а другі – кото́рі
На воді іще тримались – берега прибила,
Де їх турки і татари бігом полонили.
Одну «чайку» гнало морем, до Дніпра пригнало,
Та вона уже по вінця води понабрала.
Довелося неборакам її полишити,
А вже далі пішки степом до Січі спішити.
Недалеко і дістались, як татар узнали,
Що, мабуть, за ними степом саме пантрували.
І ніде не заховатись, все як на долоні.
І не втечеш, бо бистріші татарськії коні.
Доведеться помирати – братчики рішили.
Узялися за мушкети – та ті відсиріли.
Взяли тоді шаблі в руки та у коло стали,
Щоби просто так татари козаків не взя́ли.
Щоб забрати із собою більше вражой сили,
І на небі, як належить, козака зустріли.
А татар з одного боку, з другого - до біса.
З ними купка козаченьків не справиться, звісно.
Тут озвався козак один, Чорнобаєм звався.
Він смаглявий був, і справді, як циган здавався.
На Січі всі його знали та й трішки боялись.
Такі, як він «характерник» тоді називались.
Тож озвався Чорнобай той «Не журіться, братці!
Ще не час вам опинитись у татарських бранцях.
Ще не час вам помирати від шабель ворожих,
Я замовлю за вас слово перед ликом Божим.
Отож, слухайте уважно, як маєте бути
Та дивіться, щоб нічого хто не переплутав.
Ідіть зараз он до того кургану у полі,
Що видніється заледве аж на видноколі.
Ідіть хутко, не дай Боже хоч раз озирнутись,
Бо тоді для вас погано може обернутись.
«Та ж татари?!» - хтось озвався. «На те не дивіться.
Та старайтеся пошвидше вибратися звідси.
Головне – не озирайтесь, що би там не сталось!..»
Попрощалися козаки та швидко помчались
До кургану. А татари, хоч навколо скачуть
Та, здається, що козаків не чують, не бачать.
Долетіли до кургану, вибрались нагору.
Назад тоді озирнулись. А там на ту пору
Зовсім чорним степ зробився від татар, неначе,
Видається, наче Крим весь з ногаями скаче.
І всі туди, де лишився козак-характерник .
І ні один коня свого назад не заверне.
А над чорною юрмою, як блискавка блище -
Літа шабля козацькая та ворога нище.
Летять голови ворожі, падають під ноги,
Уже купа високая виросла круг нього.
Уже видно, що татари жахатися стали,
Але пхатись попід шаблю, чомсь не перестали.
Лізуть, лізуть з усіх боків, валяться додолу,
Уже чорним зробилося від їх трупу поле.
Уже коні йти не хочуть, назад повертають,
То татари ідуть пішки і там помирають.
Вже нікого і живого зовсім не зосталось,
Лише коні налякані степом розбігались.
Подались тоді козаки шукать побратима,
Довго-довго марудились із трупами тими.
Цілий день козацьке тіло між татар шукали.
Не знайшли. Тож одну щаблю в полі й поховали.
Поховали та й пода́лись до Січі, додому.
Та лишилась страшна сила навік в полі тому.
Якщо прийде сила вража наш край звоювати,
То не зможе того поля ніяк оминати.
Бо тягтиме її туди незборима сила,
Хоч би як і опирались, хоч би як просили.
А вже там їх смерть і знайде, скільки б не прибу́ло…
Аби того Чорнобая люди не забули,
Чорнобаївкою поле оте і прозвали…
От що мені моя пам’ять раптом нагадала.

За що, Боже, болем караєш?
Чи завше була неслухняна?
Три янголи за небокраєм
Вже кличуть: — "Збирайся, Тетяно!".

А як же збирати валізи,
Коли ще немає білета,
Й давно всі прострочені візи,
І крила підбиті на злеті?

Чимало я бачила в світі,
Багато що, Боже, дивує.
Розпечене сонце в зеніті
І льоноцвіти — люблю я.

Зміліла ріка та весною
По вінця вона розіллється,
Ізнов неземною красою
Уп'ється розбурхане серце.

По лезу життя, ой нелегко,
Не схибити на перелазі.
На сьомому небі лелека
Викохує в щасті щоразу.

Та хто я така, Боже правий,
Щоб квіти мені дарувати?
З корінням зірвала всі мальви,
Зрубала жасмин біля хати.

Орлят відпустила на волю,
Високо літати навчила.
Не тільки мені в чистім полі
Копає смерть чорну могилу.

Та знаю, що рай Твій блаженний
У спокою душі голубить.
Забуду про клопіт щоденний,
Як млоять знівечені груди.

Не знатиму горя та смути,
Де гинуть найкращі за правду,
Не литиму сльози покути,
І не відчуватиму зради.

Зустріну матусю і батька,
Впізнаю бабусі хустину.
А рідним залишу на згадку —
Співанку свою лебедину.


25.05.2022р.

Коли півонія пахуча
Повіє ніжністю весни, –
Твій світлий образ неминуче
Промкне, як блиск осяйний, сни.
І радість збільшиться удвоє,
І сум осяде, ніби прах,
Коли стрічатися з тобою
Отак я зможу в пізніх снах.
Привітну, лагідну і добру,
Не схильну вік до привілей, –
Я загортати буду в ковдру
Щоніч від заздрісних очей.
І хоч, вкрай збуджений, помучусь, –
Дістанусь щастя глибини,
Коли півонія пахуча
Повіє ніжністю весни.
26.05.22

Ну що тобі далося те шоха,
якщо і мухи посліду боїшся?
Вважай, уже наївся і напився
крові чужої як чужа блоха.

Із прізвищем уже дурної слави
ну, чесне слово, краще помовчи,
та не просись на компліменти зайві
і старшого кусатися не вчи.

Хто заважає клону остолопа,
Епатюка, Юпітера Європи,
наприклад, називатись просто – клоп*?
Яка різниця чи гузно, чи попа
тринадцять тисяч років од потопу
себе іменувала – Біложоп.

– Ну як Ви там, мамо, чи й досі Вам горе?
Чи й досі війною ординець страшить?..
А я вже на небі, воно тут, як море:
і вітер буяє, і сонце пашить.

У висі розлогій, у тихій блакиті,
де хмарок кошлатих тремтять острівці,
я хлюпаюсь, наче дитя у кориті,
і сонце, як м’ячик, тримаю в руці.

Нема ні війни, ні боїв, ні облоги,
не чутно сирени, не видно пожог…
Лиш поряд, зануривши в синяву ноги,
сидить на хмарині утомлений Бог.

Він вчора казав, що бере під опіку,
ось тільки відмиюсь від крові і зла…
Я тут не один… Тут загиблих – безліку,
і всі українці, – з одного жерла́.

Тут наші пісні і смішинки в розмові,
і, навіть, погруддя Шевченку стоїть...
Отож не хвилюйтесь, бувайте здорові,
Простіть, що загинув, і далі живіть…

25.05.22

Купувати – не вбивати,
та тремтять рашисти,
бо хоробрі маркітанти
теж не ликом шиті.

Платять воїни за щастя
непомірне мито,
їхня дама тої масті,
що поможе жити.

Одягати – це не мука –
вистачає тями,
осягається наука
бути матерями.

Вистачає сили духу
вийти проти смерті
у воєнну завірюху
героїням Брехта.

Ні, не кожне умирає
в боротьбі за волю
і п'янку свободу краю...

поки воїни у полі,
куражу їм вистачає
і лихої долі.

05/22

Міняю свою трикімнатну труну
У центрі міста –
На три однокімнатні
По спальних районах
З доплатою!

Відтак, у всесвітній потік упірну,
Як Монте-Крісто!
А клопоти всехатні
Зарию в каньйонах
Лопатою!

Вівторок, 15 листопада 2005 р., Київ

Хоча вже іншою побачу
Тебе, чим ту, яку любив, –
Я жду на зустріч нетерпляче,
Як і раніше, щодоби.
Я упізнаю легко й швидко
Тебе по стишеній ході, –
І по очах, що досі, видко,
Такі ж глибокі й молоді.
Щоб привернути погляд, тупну,
Адже не дужий і не гож, –
Твоєму зорові доступним
Зістарений явлюсь також.
Лиш не промовлю я нічого
Цієї пізньої пори,
Бо слова вже нема такого,
Яке б тобі не говорив.
Побачу образ життєписний
І зрозумію на біду,
Що в довгій тузі цій навмисно
Я сподіваюся та жду…
25.05.22

Хоч ворог смертоньки бажає
Мені — своєму візаві,
Та я люблю його без краю --
Всі будьмо сильні і живі.

Бо нам разом іще стояти
Супроти інтернетозла,
Що нині розпускає вата --
Раби рашистського козла.

І ти козлом не будь безрогим,
І вузьколобо не трактуй
Святу любов до Перемоги,
Яку здобути маєм тут.

Не радь вживать гидку цикуту -
Згадалась істина стара -
Порада може повернутись
До тебе, наче бумеранг!

25 травня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

А ти моє кохання впізнаєш тільки так.
Не зміг я привітатись, ламаючись в устах.
Зеленою листвою не вкриюся ніяк,
Прощальною весною затримки з літом в нас...

Очима незворушними зустріну я тебе.
З дитиною в колясці майнула ти вперед.
Напевно є ще хтось, хто краще, аніж ми,
Але для мене залишилися сни.

Нехай, нехай,... Щасти тобі!
Далекими дорогами піду я навкруги,
Скінченними шляхами, де сонце і трава,
Шукатиму, де спокій, не журба.

Так дивно склалось все.
Любов - від долі приз.
Зате не розчаруюся у тобі хоч би і на мить,
У памяті обійми, уявні наче текст.
2022

Перебирає клавіші липневий дощ,
переливає шейкером* сипучі звуки,
Усотує вологу трав'янистий хвощ,
в розлийводі стрімкій купаються прилуки.

А на плакучих вербах гулко цокотять
паєтки росяні із бісеру, кришталю.
Русява дівчинка, десь років, певно, п'ять —
знайшла у повені бурштинові коралі.

Спіймала у лататті бабку золоту,
захоплено комасі розправляє крильця.
Грибні дощі не буревії у сльоту,
іще фата вінчальна і війна не сниться.

Спіткнулася об гострий камінь — не біда,
загояться пекучі здирки до весілля.
Ще горе здалеку за нею спогляда,
далеко до зими, страждання, божевілля.

Волосся кучеряве тулиться до віт,
рясна спідничка до худих засмаглих литок,
і відбивається в очах цнотливий світ,
ще не столочених юдоллю, маргариток.

Шейкер* — музичний інструмент.

24.05.2022р.

Ходить вітер по дорозі,
намочивши ноги босі,
і колише мокрі ставні на вікні.

Це красиво, ой, красиво!
Тільки знов зимова злива
прокотилась по тобі і по мені.

Не треба сліз отих,
немов розталий сніг.
Не треба сліз –
з такого голубого неба.
Не треба сліз,
коли дорогу замели
безмовні дні.
Вони мені вже більш не треба.

Ходить вітер по стежині,
цвіт лоскоче на ожині
і малює на калюжі міражі.

Це красиво, ой, красиво!
Йде звичайна літня злива,
навіть вітер гріє мрію у душі.

Не треба сліз отих,
немов розталий сніг.
Не треба сліз –
з такого голубого неба.
Не треба сліз,
коли дорогу замели
безмовні дні.
Вони мені вже більш не треба.

8 березня 1995 р., Київ

ІНе радують мене ворожі трупи,
засмучує героїка війни...
а хочеться із рідними укупі
ще раз біля вцілілої халупи
послухати мелодії весни.

Аби туди не падали ракети,
аби пізнати тиші іншу суть...
і вечорами, як усі поети,
видумувати оди і сонети
про ті рої, що наче, ще гудуть.

ІІ
Дожовує Америка-Європа
і досі недожовані зв'язки
із мафією раші. Філантропи!
Говорячи на язиці Езопа,
«макронізуються» політики.

Велика допомога і донині
триває... та віщають голоси
старі романси про нові часи –
як не суди, а українці винні,
що на росії мало ковбаси.

І доять, і лікують Україну:
то мир давай, то море розблокуй,
то не марай гидке лице кретину,
то Азії подай свою хлібину,
то Африку від голоду рятуй.

ІІІА про бої неначе і не чути...
Тайга палає і валує дим...
Та хай горять буряти і якути
укупі з параноїком своїм.
Ну, а кому ще вистачає глузду
миритися... порада є усім –
напитися цикути і забути,
як догорає уцілілий дім.

05.2022

хто буде будити тебе від поганих снів?
кому даруватимеш іграшки в капюшонах?
хто до сліз засміється із жартів твоїх?
і коли за рульом, чию в руку візьмеш долоню?

хто спитає, чи їв ти сьогодні, чи ні?
хто погладить тобі комірець рубашки?
чиї зіпсуєш свої співом любимі пісні?
безкінечні помиєш від кави чашки?

кому купиш кіндер, кому приготуєш суп?
кого пригорнеш перед сном у ложку?
чиї руки ввісні поцілуєш і вигини губ?
хто об тебе зігріє вічно холодні ножки?

хто тебе покохає сильніше, ніж я?
хто народить тобі довгожданого сина?
чиє ніжно будеш вимовляти ім‘я?
з ким дурачитись будеш, немов дитина?

з ким в дорогу поїдеш, довгу й важку?
кому мушлі будеш збирати на пляжах?
вдома після роботи я кого обійму?
кому про новини свої розкажеш?

вмерти можна. я більше не є та, хто
коли бог допоможе мені тебе відпустити?
я надіюсь, що десь в паралельних світах
мені вдалось щасливим тебе зробити

в моіх мріях ти інший й ми назавжди разом
в режисерській версіі все ідеально склалось
ми не розійшлись. це просто поганий сон
та чому ж я ніяк від нього не прокидаюсь?..

2022

хто буде будити тебе від поганих снів?
кому даруватимеш іграшки в капюшонах?
хто до сліз засміється із жартів твоїх?
і коли за рульом, чию в руку візьмеш долоню?

хто спитає, чи їв ти сьогодні, чи ні?
хто погладить тобі комірець рубашки?
чиї зіпсуєш свої співом любимі пісні?
безкінечні помиєш від кави чашки?

кому купиш кіндер, кому приготуєш суп?
кого пригорнеш перед сном у ложку?
чиї руки ввісні поцілуєш і вигини губ?
хто об тебе зігріє вічно холодні ножки?

хто тебе покохає сильніше, ніж я?
хто народить тобі довгожданого сина?
чиє ніжно будеш вимовляти ім‘я?
з ким дурачитись будеш, немов дитина?

з ким в дорогу поїдеш, довгу й важку?
кому мушлі будеш збирати на пляжах?
вдома після роботи я кого обійму?
кому про новини свої розкажеш?

вмерти можна. я більше не є та, хто
коли бог допоможе мені тебе відпустити?
я надіюсь, що десь в паралельних світах
мені вдалось щасливим тебе зробити

в моіх мріях ти інший й ми назавжди разом
в режисерській версіі все ідеально склалось
ми не розійшлись. це просто поганий сон
та чому ж я ніяк від нього не прокидаюсь?..

2022

Прокинься, друже, і мерщій
Біжи на звуки таємничі, –
Уже в гущавину кущів
Тебе пташині співи кличуть.
Згубися в тім чагарнику,
Де неможливо приховати
Рожеві полиски бузку
І цвіту ніжні аромати.
Дивуйся м’якості трави
Та ластів’яним піруетам, –
І неодмінно уяви
Себе хоча б на мить поетом.
Відразу з’являться слова
Тобі, неначе нагорода,
За всі побачені дива
На лоні рідної природи.
24.05.22

Уперше жабенята
Побачили вола на лузі
І пострибали батькові сказати
Про диво дивне в їх окрузі.
«Ти не стрічав такого звіра -
З рогами і хвостом гора!..»
«Які ви, дітки, ще наївні,
Щоб отаке казати про вола.
Горою можу і я стати.
Ось тільки-но надмусь як слід».
«Стань, стань скоріше, тату,
Щоб дивом став ти на весь світ!»
Тож батько надувався дужче й дужче.
Гадав, що він уже гора,
Та діти все кричали: «Ще й ще!..
Ти ще ж не схожий на вола!»
І от востаннє він надувся,
Упав нараз і - луснув.

P.S.
Чванство – до самогубства крок.
 

Зараз кину монету.
Що випаде – так і буде.

Об стелю блакитну – вдарилось.
По жовтій підлозі задзеленчало.

Чи обманули мене?
і випало, що обманули.

А тільки в житті мало що помінялось.
Тільки стеля – вже жовта, а підлога – блакитна.

Я завтра йду до ворожки.
А після завтра до знахаря.

Але ж рідко я кидаюсь грошима!
Монетами ще рідше.

Завтра мені розстелили карти.
Знахар знімає пристріт після завтра.

Якби ворожити я сам умів,
я б знав, звідки загроза.

Карти казали, що я король.
Зараз – червовий, а був би – хрестовий.

Якби ворожити я сам умів,
то був би піковим, то був би піковим!

Знахар з ножем, чиє серце – піка,
вирізує серце з хреста.

Якби ворожити я сам умів,
то мав би такого ножа.

І ті, хто був дамою хрест і король бубна,
були б сині.

Тепер я дивлюся на всіх людей
через пі́кову призму монети.

Спасибі, що є ворожбити,
а то б я лише моливсь.

2 серпня 1995 р., Київ