І
Етапи еволюцій неперервні...
ця теза історично не нова,
тому ще мають на землі права
на існування вірування древні,
релігії і явні, і таємні,
і зайві...
................. як нечувані слова
богині Геї, поки на арені
нового світу все іще жива
і поки повертаються наївні
язичники на капища чужі
та й досі залишаються на рівні
свідомості первісної душі.

ІІ
Гуртуються фальшиві патріоти
чужої віри і своєї тьми
та іноді – корисні ідіоти,
зоїли музи, самохвали, боти,
що затесали ся межи людьми...
.....................................................
Не знаю, чим угодні на закланні
Перуну, Зевсу явні барани,
ягнята... адже душі окаянні
не відають, що́ жертвують вони,
коли і їх ошукують лукаві
і любі друзі, і єлейні пави,
і їхній гуру на одній нозі,
пакуючи у голови діряві,
які духовні ідоли русі.

ІІІ
Вони віками бігали по лісу –
наяди за панами й навпаки...
і що то інше, якщо це не біси
сучасної московії? Гульвіси,
що нап’яли на себе клобуки,
тепер – попи... гундяєвоголосі,
що наші храми й лаври зайняли,
усі дволикі, хижі – як орли
і безголові як великороси,
песиголовці, нелюди, барбоси,
нечиста сила чорної імли.

01.2023

Що своєю сутністю людина,
вдавати ладна з дня на день?
Іти вперед без зазіхань
на чужі трофеї знань.
Ладна грати свою роль мізерну
у суспільстві хижих, злих людей.
Вона змогла б удати,
що танок із згаснутих зірок
усе ще сяє.
Що небесні горизонти
вкривають невагомі хмари.
Людина мала б змогу
жити, мріяти й літати
високо в своїх думках.
Чого б іще тоді не вистачало,
аби смолою вкриту темряву,
освітити яскравими зірками?
Як здати зброю у нерівному бою,
нізащо не вийде у людини.
Як віддати душу у пітьму,
ніколи не віддасть людина.
Марні лиш дні ішли б ще довше.
Все більше смутку і журби
вкривали б її думки.

20.01.2023

Я Вас покликала на чай,
Самотню душу словом гріти.
А Ви в словах моїх відчай
Змогли відразу зрозуміти.

Я Вас не кликала в життя
Своє, що зіткане із болю.
А Ви без слів і співчуття
Зі мною розділили долю.

На кленовому листі
Я пишу Вам листа.
Вас немає у місті,
А пора ж золота.

Небо світле і чисте
Проводжає літа.
Днів самотніх намисто,
Жаль, майбуть привіта…

Горить свіча у вечорі шовковім.
Пливуть осінні сутінки сумні.
З тобою ми на поминах любові
Удвох. Удвох? І бачиться мені –

Ось поряд ми. Іще ми разом. Разом.
Заплющу очі, та згадаю знов,
Як ми стрічались і тоді відразу
Сплітались руки, стугоніла кров.

Чому ж прийшла до нас пора безкрилля?
Серця замовкли, в тім чия вина?
Кохання наше – спалене бадилля,
І зраду, як вино, я п’ю одна.

Коли охоплює азарт
Чи тяготить одноманіття, –
Вони вилизують асфальт
І масажуюють вправно віття.
Нема в них буднів, ані свят,
Якщо завжди хвилюють простір, –
Вітри годинами ячать
І пахнуть чаром високості.
Щодня мандруючи, вітри,
Бува, спиняються від втоми, –
І сумно виснуть прапори,
І зріє тиша невагома…
20.01.23

Час пройде і мене мимоволі згадаєш.
Повернуся я літнім легеньким дощем,
Свіжим вітром у спеку. Прошу – пам’ятай лиш,
Забуваючи миттю про смуток і щем!

Я твої витру сльози, якщо стане прикро,
Непомітно в шпарину замка прослизну.
Обійму уві сні і бодай на хвилину
Ти поринеш у нашу щасливу весну.

А коли буде зовсім нестерпно самотньо,
Замерзатиме стомлена болем душа,
Тільки дай мені знак – і вогнем серед ночі
Загорюся для тебе, любове моя!

Ну а зараз, ще поки нас вечір голубить,
Поки ми, наче п’яні, забули про все,
Я вдихаю тебе ароматом спокуси,
Загубившись в безкрайніх лиманах очей...

17.04.2016.

Ти вклонятись не вмів
Ані кулям, ані ворогам,
І у вічність пішов
Як і жив, не схиливши коліна.

Ані сльози, ні гнів
Не зарадять прощальним словам.
Ти своє не дожив,
Аби вічно жила Україна.

- Дядьку, іще про діда розкажи!-
Малий Семен за поли дядька смика,-
Ти ж говорив: він войовник великий,
І славно все життя своє прожив?!
Ти ж його знав? І, мабуть, з ним ходив
В походи? В битвах разом з ним змагався?
- Було, Семене, - той заусміхався,
Немов в минулі роки поглядів.
- Тож розкажи про битву хоч одну!
Як дід мій ворога здолав і де то сталось?
З ким саме вої тоді дідові змагались?
- Що ж, розповім про Свидригайлову війну.
Було то все багато літ тому назад.
Тоді якраз помер князь Вітовт і корону
Мав Свидригайло – брат отримать по закону.
Але поляки з допомогою неправд
На трон поставили у Вільно Сигізмунда.
Від того всього розділилась Русь-Литва,
Бо ж не одна тепер в державі голова
І невідомо чия зверху правда буде.
За Свидригайла стала майже уся Русь,
За Сигізмундом вся Литва та ще поляки.
Хотів, будь що, свого добитись Краків…
За Свидригайлом, дід твій потягнувсь.
Князь йому Кременець й Поділля доручив
Від Сигізмунда і поляків боронити.
Брацлав обрав дід, аби там сидіти,
Туди везли і зброю, і харчі.
Федько Несвицький, роду Корибут –
Твій дід, на справі своїй добре знався.
Сидіти та чекати не збирався,
Поки до нього вороги прийдуть.
А вони йшли…Віцентій з Шамотул
І Менжик Ян – що воєвода руський,
Зібрали військо й рушили від Бузька.
І вже пішов по всьому краю гул
Від поступу їх жовнірів. Одну
По одній вони кріпості долали.
До Брацлава все ближче підступали.
А сил у діда на таку війну
Було замало. Тож послав гінців
До волохів й татар, у поміч звати.
А, поки поміч мусив ту чекати,
То розіслав понад шляхи бійців,
Щоб шарпали поляків зусібіч,
Вдень і вночі спокою не давали.
А тоді осінь пізня вже стояла
І морозець навідувавсь на ніч.
Тож холодно у полі ночувати.
Поляки все тулилися до міст,
А наші їм щораз «щемили хвіст»,
Щоб не було чим військо годувати.
Отак і йшли поляки на Брацлав,
Немов ведмідь, якого пси догнали.
Й вони його здолати сил не мали,
І він прогнать можливості не мав.
Коли ж вони до замку підійшли,
Де дід сидів, той довго не вагався,
Скоріше з військом у ліси подався.
Поляки замок у вогні знайшли.
Спинилися на згарищі. Навкруг
Лиш вороги, харчів знайти не в змозі.
На згарищі сидіти на морозі
Ніхто не хоче. Ніяких потуг
Не вистачить, щоб ворога здолать.
Й надумались поляки відступати,
Десь у теплі в містах зазимувати,
А вже з весною знов похід почать.
А тут татари й волохи прийшли
До діда в поміч, сили більше стало.
Неспішно польське військо відступало,
Бо воєводи впевнені були,
Що проти них у діда сил нема.
Отож собі й не надто поспішали.
Загони за харчами розсилали…
А дід Федько вже й план належний мав,
Як тих поляків можна зупинить.
Зібрав докупи всі загони свої
І поспішив дорогою другою,
Де Копистирин над ріку лежить.
Ріка Мурафа, хоч і невелика,
Але грузька, в болотах і лісах.
Туди якраз лежав поляків шлях.
Там можна було подолати ріку.
Там над рікою військо зайняло
Всі сховки, щоб не втрапити на очі.
Тихцем засіли всі посеред ночі.
А вранці й польське військо прибуло.
За ніч мороз ледь кригою укрив
Мурафу, але не скував болота.
Тож військо польське підійшло навпроти
І воєвода гаті слать велів.
А там поволі й військо потяглось:
І жовніри, й вози важкі з обозу.
Здіймався пар над річку на морозі…
Вже половина перейшла…Аж ось
Із засідок із криками зусюд
Накинулися наші на поляків.
Ті миттю розгубилися від ляку,
Став розбігатись в усі боки люд,
Кидаючи і зброю, і вози.
А наші дружно голови рубали
Кого лише встигали, доганяли.
Схилялися на наш бік терези.
Але…Як то буває у бою,
І волохи, й татари ледь уздріли
Вози обозні, миттю полетіли,
Щоби жадобу втішити свою.
Здалося їм, що вже перемогли
І ворог відчайдушно утікає.
Так і було б… Та раптом прибуває
Загін поляків. Де вони були?
Мабуть, харчі ходили добувать?!
А сотник Кемлич, як уздрів картину,
Велів сурмити в сурми без упину
І в барабани голосно довбать,
Немов велике військо прибуло.
Те і татар, і волохів злякало,
Покинули грабунок й повтікали.
А наше військо зайняте було
Поляками, розбіглось по полях.
Дід ледве трохи і зумів зібрати.
Та Кемлич не збирався нападати.
То хитрий був й далекоглядний лях.
Побачивши, що, врешті, бій затих
І наші знову силу набирають,
Вже втікачів-поляків не вбивають,
І отим самим врятувавши їх,
Він відступив за втікачами вслід,
Лишивши і побитих, і обози.
А наші гнатись були вже не в змозі.
Тож повелів їх не чіпати дід.
Нехай тікають. Здобичі і так
Лишилось вдосталь. Є чого збирати.
Знав би, не став живими відпускати.
Поляки, хоч розбіглися, однак,
Ледве загроза зникла, узялись
На всю державу з гонором казати,
Що погромили наших і узяти
Дванадцять стягів, навіть, спромоглись.
Побили кілька тисяч наших та
Своїх лиш двох у битві загубили.
А наших гнали довго й довго били…
Уміють люди же брехати так!
Дід Федір, звісно, брехні не простив.
На другий рік пішов їх знову бити,
Що й Кам’янець спромігся захопити
Та на поляків військо напустив,
То ті й з Поділля Східного втекли…
Тож, зрозуміло, чия правда була.
Вже нині про ту битву всі й забули…
Але ж були часи…Таки були…

Часами й вовк буває ситим.
Саме такому довелось зустріти
Вівцю, що, мертва начебто, лежала
І виду на життя не подавала.
Схилився вовк, шепоче їй на вухо:
«Не бійсь мене, та краще-но послухай:
Як тричі скажеш правду про вовків менi,
Зможеш лежати й далі в бур’яні».
«Ну якщо так,- вівця йому в одвіт,-
То краще б не являвсь твій рід на світ.
А як являєтесь, то як один – беззубі.
А щонайкраще – йдіть усі на згубу!»
«За що ж нам присуд отакий, овечко?»-
Питає вовк наразі гречно.
«Ми вас обходимо десятою дорогою,-
А нам cпокійно жить од вас немає змоги...»

Р.S.
Якби й поміж людьми отак-от повелося:
Як можновладець правду знать захоче,
То хай вона не тільки коле йому очі,
А й зробить так, аби на краще йшлося.

Дозволь вустам сказати те, що дмуть
Вітри в серцях сполокані дощами,
Та поцілунком не дозволь йому
Зректись грози, що в’юниться над нами.

Слова твої, без подиху – пусті
Як полотно, що зовсім не зворушно
Висить і припадає на стіні
Пилюкою. Але вливає в душу,

Його подобу, як слова в рядки
Поезія, буквально зі сторінки
Скипаючи у хіть, що явить дар

І від пера жадає відректись,
Від пустослів’я взятися до жінки
Спустившись ниць з її молочних хмар.

25.09.2022

Не знаю я, як ви воюєте в окопах.
Та знаю про жорстокості боїв.
Я пам'ятаю двадцять чотринадцять,
і Краматорськ... Як вистояв в борні.

Сьогодні теж війна... Важка й злиденна.
І Краматорськ тримається незламно.
А я далеко... Хоча й згадую щоденно
Про тих, хто місто захищає справно.

Щоденно вранці о дев'ятій,
У ту хвилину тиху, що єднає,
Я плачу разом з матерями
За тими, хто в серцях не помирає.

Героям слава! Слава Україні!
І Краматорськ мій витрима, я знаю.
І ті, що виїхали зараз, неодмінно
Повернуться, бо місто їх чекає.
18.01.23

Ти хочеш цього?
Так і буде!
Залежиш від мене, мій боже.
Життя не стражданнями схоже,
а даром приблуди й іуди.

Ти хочеш цього?
Так і буде…
Я знову малюю ікону.
Бо чую дзеркальність і дзвони.
Я бачу: ось анґели й люди.

За нами спливла
атлантида.
Ось крила скажені згоріли.
Ви, мабуть, мене зрозуміли?
Не завжди там стидно, де видно!

15 грудня 2007 р., Київ

Сьогодні небо в білих цепелінах,
І звір сиренить, бивні догори
Піднявши, наче вирвавшись з фантастик
Дотичних, паралельних нам світів.

Немов іде на пензлях Сальвадора,
Химерний сон і в плавнях очерет
Записує буколіки на водах
І все упереміш кудись тече.

І губить хтось стару, як світ дискету,
І як тоді, на підвіконні день
З'являється, коли зникає світло,
Те відчуття, що страх уже минув.

Заціпеніли білі цепеліни,
Гроза, ще трохи вирветься вогнем,
І загориться тьма нечистим полум'ям,
Дискети попелу скидаючи униз.

3.05.2022

Напевно

Напевно, снюся любій уночі,
Якщо до мене тягнеться рукою, – 
Її волосся на моїм плечі
Щораз думки лишає супокою.

Воно блищить здоров’ям молодим
І повнить ніздрі духом матіоли, – 
Напевно, снюся милій я таким,
Яким вона не бачила ніколи.

Напевно, снюся гарній юнаком
Красивим, дужим, лагідним, завзятим,
Якщо вона при світлі і смерком
Себе мені дозволила кохати.”
( Віктор Кучерук)

Як би ж його побачила

Напевно, снюся любій уночі,
Бо мацає мого "буйка" рукою
І млосно стогне на моїм плечі
Мене позбувши сну і супокою.

А він блищить здоров'ям молодим,
Хоч нещодавно був, напевно, кволий.
Як би ж його побачила, між тим,
Таким, яким не бачила ніколи?

А у пікантних любощів момент,
Як пахли коси пахощами м'яти?
Подумала, напевно, — імпотент,
І не дозволила себе кохати.

(Тетяна Левицька)

Пахощами талої землі
Споєне уранішнє повітря, –
Зовсім розчинилася в імлі
Чорно-білих кольорів палітра.
Капає за комір і лице
Умивають радісно краплини, –
Лиш калюжі блискають свинцем
І душі тривожно щохвилини…
19.01.23

Епоха ціла одійшла у вічність…
Іде на небо сотенний УПА
у сотню років. Дійсно символічно,
сльоза додолу падає скупа.

Усе життя він посвятив звитязі,
домівкою йому був рідний ліс.
Десятки літ ще потім у «гулазі»
скитався українець Кривоніс!

Незламність і свобода для героя –
не звук пустий, не просто сірий дим.
За Україну він стояв горою
і назавжди зали́шився таким!

Скільки іще нам чекати, як яблука вродять
Скільки ще ранків неясних й задимлених днів
Вірю, що землю мою заскородять й удобрять
Воїни гноєм безславно спочилих катів.

Спека холодна за пазуху льодом стікає
Світлий світанок за обрієм десь спочива
Щастя і долю повіки віків не спіткає
Тих, хто на землю вкраїнську мою зазіха.

Яблука вродять і будуть рясніти на Спаса
Хто із мечем до нас лізе від нього й помре
Ми переможемо зброєю, словом і спасом*
Зірка Вкраїни на небі яскраво зійде!

*спас - українське бойове мистецтво.

Це на перехресті путана,
а ти його жінка кохана —
чутлива в брунатних веснянках,
хоч кажуть сторонні — коханка.
Із цим тобі жити прийдеться,
далеко та близько до серця.
З півслова його розумієш —
між вами: лавандові мрії,
повітряні замки і башти,
ліричні сюжети на шпальтах,
душевне єднання, тяжіння,
в очах зоряниць мерехтіння
і серцебиття перегуки
від ніжності і до розпуки.
Та серед жаливи чи квітне
кохання твоє зорелітне?
Чи завше в ладу ти з собою,
коли навіть поряд з тобою
Любов, що тобі не належить?
Дивись, не зірвися із вежі!

16.01.2023р.

Сонячний новий ранок,
Січневий ще один день.
Ми знову рахуємо втрати
Стільки горя, а ще й не четвер

Люди перетворились на цифри,
Трагедії - на будень
Горе визначає статистика,
Навіть дитина тепер - мішень.

18.01.2023

***
А деякі трагедії однакові,
коли подія, наче, чорна ніч.
Вона є знакова
і для Авакова:
багато знати – небезпечна річ.

***
А ми уже доїхали до броду,
де мали утопити всю орду,
та у народу
мало є свободи,
коли іде у слуг на поводу.

***
А куди ідуть колаборанти –
невідомо. Але я навчу, –
хто за окупанта
умирати
мав охоту – має досхочу.

***
А на кремлі зупинені куранти,
бо це є економія, таки,
і... окупанти
мають пакувати
себе у целофанові мішки.

***
А русофілія чекає миру,
допоки діє ще воєнний стан.
Її кумири
захотіли сиру
у мишоловці з назвою Оман.

***
А Європа має гарний тин
на межі із відбувайлом-цапом.
Дуже хоче, блін,
діяти один
на один у бійці із кацапом.

Опінія
А поки йде війна, минає час.
і перемога дістає ознаки:
у нас –
це когнітивний дисонанс,
у Раді – імітація гарячки.

01/23

Віктор Кучерук
поезія "Напевно"

“Напевно, снюся любій уночі,
Якщо до мене тягнеться рукою, –
Її волосся на моїм плечі
Щораз думки лишає супокою.

Воно блищить здоров’ям молодим
І повнить ніздрі духом матіоли, –
Напевно, снюся милій я таким,
Яким вона не бачила ніколи.

Напевно, снюся гарній юнаком
Красивим, дужим, лагідним, завзятим,
Якщо вона при світлі і смерком
Себе мені дозволила кохати.”

Пародія

(Олександр Сушко)

Напевно, снюся любій уночі,
А вдень під піч ховається від мене.
Бо маю в сексі генеральський чин,
Вона ж - зольдат. Дитя у цім зелене.

А вилізе - мовчить. Хрести кладе,
Сахається від мене, мов від чорта.
А от сусідка любить. Тет--а-тет,
Бо я - найліпший учень у Ерота.

Та що сусідка! Гурій є обком!
І кожна хвалить за "труди" амурні.
Працюю вранці, вдень, вночі, смерком,
Все якісно! Але в дружини нюні!

Жона в печалі, в схимі, на межі,
А я хлебчу із глечика сметану...
Панянки! Розтолкуйте! Підкажіть!
Ну як мені утішити кохану?

Чому мовчиш? Благаю, не мовчи!
Твоє мовчання дихає печаллю
І холодом колючим, смертю навіть
Недавніх мрій, ще свіжих, молодих.

Чому ховаєш погляд від усіх?
Недавно в ньому сяяла надія,
Шалена пристрасть полум'ям горіла...
А зараз що? Чи хтось так захотів?

Можливо, осінь? Промінь з-поміж хмар
Не в змозі звеселити жовте листя,
Як і тебе. Не пізно — схаменися
Та й винуватців більше не шукай!

Не раз зійде ще сонце навесні,
Теплом зігріє виснажене тіло.
Почуєш ти, як жвавим булькотінням
Уламки льоду тануть у душі.

Та вибір твій. Як хочеш, то мовчи...


20.09.2022

Вітри летіли з крилами із віхол,
Чіплялись за пусті гаї, сади.
І сіяли снігами всім на втіху,
І засипали вирви і сліди.

Котилось, гуркотіло щось у небі
І стукало, і билось об шибки.
І простір хтось прочісував крізь гребінь,
А ми в теплі ховались залюбки.

Не зорями світили, ліхтарями,
Дорогу до джерельної води.
Вітри співали хуртовинні гами
І слухали їх заспані сади.

Де вишня гнеться тихо в непокорі,
Їй треба зберегти свої бруньки.
Але у завірюшнім білім морі
Сховалися дороги і стежки…

Моє тепло і думи всі крилаті
Нагрілися на батьковій печі.
Іще майбутнім і не пахне в хаті,
В матусиних руках життя ключі.

Лежу на житніх зернах і читаю,
Я зараз там, куди летять думки…
Сестричка на лежанці сіла скраю
І слухає, як гомонять батьки.

На колінах зустріли твою домовину
Благала мати:" Синочку, вставай"
Забрала війна молодого хлопчину
Кричали рідні і друзі :"Прощавай"

Не обіймеш,ти,ніжно матусю свою
Сльози пролила вона над холодним тілом твоїм
Загинув,ти,воїн,в кривавім бою!
Загинув,ти,в полі безкраїм!

Твій рідний дім та рідний поріг
Заночуєш ти тут вже востаннє
Молились ми та Бог не застеріг
Вшануєм ми пам'ять твою на Хвилині мовчання.

Він озирався на схили Акрополя,
І бачив політ куріпки Талоса,
Тримаючи циркуль старий у долонях
Він кроки міряв загубленим голосом
Знаючи Афіни йому не пробачать
Вбивство меншого, слабшого, кращого.
«Та зрештою, що це я, — себе заспокоював, —
Хіба не історія рухає часом?
Хіба не фатальні видіння оракула
Завжди цікавіші для світу, як глас
Великого міфу, бунту, спротиву.
Чому ж я противився?
Піддався страху? Генію серця ще зовсім юного.
Ось, тіні його мов вчепились в сандалі
Наче Еринії в'ються за мною.
Тікати. На Кріт, на острів Міноса.
Там спокій для совісті, там історія,
Там шурхіт хітону, мов хвиль, Пасіфаї —
Мене заспокоїть, вона світлозора
Водою оточить, і сонцем напоїть».
Очі — моря, повіки — вітрила
І теплий берег зійшов до ніг,
Слухай Дедале, як море Егейське
Сходить піною шумними припливами.
Чи чуєш, як чайки викрикують — Талос,
Талос,
Талос
Йдучи за тобою на острів Кріт.
І от вона — твоя історія,
Твоя Пасіфая, цариця твоя
Твоя інженерія вабить для неї
Священного білого, міцного бика
Посейдона.
Похіть стає на коліна у лоно
Корови із дерева обтягнута шкірою
Вона — Пасіфая — стискає в долонях
Священний трепет мінойської віри.
Тепер ти побачив свого Мінотавра,
Якого твій розум приводить у світ,
Що далі Дедале? А далі лиш далі
Ще одна видумка — твій Лабіринт.
А потім Тезей, Аріадна, вбивство
Звіра.
Крила із воску — Ікар твій летить
До сонця, падіння, відлуннями: — Сину
Ікаре! — розходиться небом.
А син мовчить.

04.03.2022

Не обманюй, що любиш мене
І повірить на слово не змушуй, –
Наша близькість, як сон, промайне,
Тільки згадки зостануться в душах.
Не кажи більш ніколи мені
Про все те, що створила в уяві, –
Оповідки ці дуже смішні,
Коли осені бачиться з’ява.
Не вигадуй того, що уже
Повторити узавтра не вдасться, –
Ти – яскраве майбутнє чуже
І нічим не обмежене щастя.
Твої щоки рум’янцем зайшлись,
А мої – жовтизною покриті, –
Я шурхочу, немов падолист,
Юна ти - повна соку і цвіту…
18.01.23

Коли від болю заховатись неможливо.
Коли ридає, роздираючись, душа.
Це пережити… чи вона щаслива,
що вижила,
що житиме
Лиша
розбитий камінь на обличчі шрами,
під шрамами відразливі рубці,
що витимуть і днями, і ночами,
незаживаючі,
незбутні
В кулаці
затиснутий шматок подертий мрії,
загаданої в новорічну ніч,
тримаються за нього скуті вії
іще на мить,
будь ласка,
ще на мить…

17.01.22

Залишились вони під руїнами дому
Зранку ще проживали щасливе життя
Комусь доведеться залишитись одному
А хтось не дочекався і повноліття

Вони жили,раділи,сміялись
Святкували новорічні свята
Вони вже майже не боялись
Неживі вже їхні вуста


2023
Вірш посвячений загиблим людям унаслідок ракетного удару в Дніпрі 14.01.2023

І
Мені далеко ще до читача,
що вихваляє кучеряве слово,
а радше – щиру українську мову
освіченого гуру-сіяча...
хай іноді на голову здорову
ще блимає у темряві свіча,
аби свої... навчалися чужому
і того не цуралися, що є
на поприщі, бодай би, на одному,
якщо його оказія дає.

ІІ
Раніше філософію вивчали,
риторику, поезію, латинь,
а нині учень получає бали
за те, що не його уму навчали,
а того, що на тисячу – один.

ІІІ
Освіта – це важливе поле бою,
та нині ми сьогодні не одні,
кого іще виховують війною,
аби запам'ятали... на війні
багаті не воюють між собою,
за них воюють бідні, не дурні
тому, що бідні, а тому, що пні
і їхній поводир... у вишині
із булавою... обрані юрбою
ці барани і цап із бородою
у цій кошарі – неуки одні.

01.2023

На добу світла всього кілька годин. У подумках в кожного своє. У мене Дніпро і нерозуміння родичів, які проживають, вірніше - доживають в раші… і рядки, що приходять не питаючи у мене дозволу…

***
Магічне мамине - нероба…
Трагічне батьківське - пияка…
Можливо хтось запхнувсь до лоба
Розвідав, всівся і накакав?..
І хто б і що… були безсилі…
А він - воно і непручалось
А ще були попутні хвилі
І з ким не всядиться - замало…
То щось підсвердлить, щось вікрутить
Злодійство теє попереду…
Вчепилось так, що не позбутись
Неначе хтось намазав медом…
А кажуть, що були задатки…
Якби ж не темінь й не затвірки…
Якби ж завчасно розги и латки —
З яких джерел, куди і скільки…
16.01.2023.

***
Одне запитання до себе самого…
(Заради безпеки - ніяких питань!)
Усе, що цікавить, росте за порогом
Знову ці вибухи… знівечена рань

І лиш зауважинка щодо безпеки…
Тут не до жартів, я не… товариші
Весна незабаром і бусли - лелеки
Вірші співатимуть кожній душі…

Досить по правді, чуєш, смертю стелити…
Бумеранг на помості, кожному з вбивць
Буде покара! просієм крізь сито,
Щоб не паскудили наших криниць…

Одне запитання до себе самого…
16.01.2023.

Ой, ростуть червоні помідори,
Ой, ростуть зелені огірки.
Найстрашніше горе,
Коли дітей хоронять батьки...

***
А на раші смакують видовище –
смертоносний удар у Дніпрі...
ЗМІєсховище
і арєстовіча
оцінили кроти й упирі.

***
А на фіґню не вистачає злості,
аж поки не потоне у багні
і на погості
перетліють кості
ворожі у антоновім вогні.

***
А на тавриді місце є таємне,
де голку переховує кощій...
та це нікчемне,
буйне і скажене
до себе в пекло забирає Вій.

***
А в челяді зеленої чесноти
котуються на рівні фаберже,
допоки боти,
блогери й сексоти
висиджують нове опезеже.

***
А у ОПе одні говоруни
та ще й у Раді, наче, їхні слуги,
але вони
усе таки ждуни,
а деякі усе іще – папуги.

***
А лідери думок і суєти
кульгають у полеміці етерній...
то як іти
до спільної мети,
коли смаки і цілі протилежні?

Реалії
А я їх не рубаю, але мушу
нагадувати в дусі рубаї –
якщо ти маєш душу
невмирущу,
не продавай дияволу її.

01/23

Ти там уже, де вічна тиша,
де вічний спокій, інший світ…
Де за межею морок ли́ше,
лише́ мовчання в безмір біт.

Відкритим був, не лицемірив
в житті, у пісні і кіно,
а у добро нестимуть віру
і Бенджамен, і Міміно…

Лунатиме приємний голос
ще не один десяток літ.
Ти викохав сумління колос,
аби добрішав цілий світ!

Тобі подобається
відчуття порожнечі?
Геть пустої душі,
вкритої тишею ночі.
Мабуть, так простіше.
Нічого не відчуваєш,
а отже, не маєш проблем.
Живеш в уявному світі,
в якому день за днем
одне й те ж саме.
Ті ж самі люди, ті ж самі справи.
Знову й знову.
Чи не докучає тобі це?
А може, тобі подобається
бути лялькою у виставі
химерного театру — життя.
Може, ти не розумієш,
наскільки сильно
це змінює тебе.
Може, ти навіть не підозрюєш
чому всі дні такі туманні.
Чому ж твоя душа
жадає почуттів?
Чому їй так набридло
бути під наглядом
суворої ночі?
Досить боятись того,
що наврядчи відбудеться.
Досить шаблонів
і вигаданих персонажів
у твоїй голові.
Досить.

15.01.2023

На даний час, зовсім інші стандарти -
І те що було раніше, втратило актуальність.
Але за щастя боротися варто,
Тому треба йти на крайність!..

Тільки я обідать трошки,
Голод як ніколи.
Раптом ‘’бац’’ – у мене ложка
Падає зі столу.
Ледве встиг схопить одразу.
Аж гадаю потім:
Хтось спішить. Якась зараза
Враз припреться в гості.
Знаю, є така прикмета.
Вір не вір, а вийде.
Впаде ложка чи виделка,-
Значить, жінка прийде.
Але врешті смішно з того.
Я ж впіймав! Не впала!
Тож поганого нічого
Статися не мало б.
Враз сусід приходить Зенько:
- В мене прикрі вісті:
Ваша теща дорогенька
Там застрягла в ліфті.

15.01.2023

Ніхто із нас в житті не вічний,
та говорили, що в село
на день народження у січні,
приїду. За гучним столом
ми ж домовилися з тобою
справляти разом ювілей?
Журба гарячою сльотою
скотилася з моїх очей.
На роздоріжжі зупинилась,
брести не відаю куди?
На цвинтар, де твоя могила,
ведуть загублені сліди.
На ключ зачинена капличка,
хрест на семи вітрах гуде,
чому ж назустріч, ти сестричко,
мене обняти не ідеш
з воріт невіданого раю?
Несу гвоздики сумоти...
нема... й у Бога не питаю
в яких снігах тебе знайти?

12.01.2023р.

І тепер ти тривожна.
Шекспір на … четвертім сонеті
опустив свою браму на наше чоло.
Ми єдиною думкою, якої не можна,
ще у третім
розкраяли все, що було.

І тепер я не смирний.
На площі фонтановий вогник
розтулив тоскну ніч в я́сній спині твоїй.
Ти блукала лелекою, крокуючи вірно
там, де коник
удень слід повторював свій.

Оштрафоване місто
на сто незакоханих тисяч
землетрусу чекало вже кілька століть.
Ми повітрям давилися, співаючи пісню,
так, як личить,
розтративши все, що болить.

2 травня 1995 р., Київ

Було то іще в той далекий час,
Коли й писати люди ще не вміли.
Тож спогадів про те не залишили.
Хіба оця легенда збереглась.
А було то в Єгипті ще, коли
І піраміди там не будували.
Хоча якісь держави існували
І фараони в них уже були.
Отож, в одній з малих отих держав
Жив-був і правив фараон, казали,
Що, наче, добрий був і правив вдало,
На підданих не надто й наїжджав.
І, наче все, як слід, якби то не
Його жона (де зміг лиш відкопати).
Таку вже кляту спробуй відшукати.
Бо ж на умі у неї лиш одне –
Вона! І все було замало їй –
І одягу, й прикрас, і слуг навколо.
Здавалось – не вгамується ніколи.
І, навіть, суперечити не смій.
Акація – так звалася вона.
У розкошах жила, усього мала,
Чого б лишень була не побажала.
Але, воно, мабуть й не дивина,
Бо чоловік її, чи так кохав,
А, може, просто не хотів перечить.
Везли зусюди їй потрібні речі.
А той лише дивився і зітхав.
Як фараон ті вибрики терпів,
То уявіть, як слугам діставалось.
Вона ж сама не милась, не вдягалась.
Й раптовий в неї викликати гнів –
То дуже просто. Ледве що не так –
Вона у крик й нещасного одразу
Тягли надвір і били «за образу»
Величності. А з того неборак
Не міг ні сісти тиждень, ні лягти.
Причин же покричати досить бу́ло –
Той не устиг, та слово не дочула,
Той не зміг швидко бажане знайти.
Та воду не догріла, той прим’яв
Краєчок плаття. Там вікно відкрите,
Там на́пою у кухоль не долито.
Ніхто в палаці спокою не мав.
А парфумеру ж діставалось як?
Вона любила гарні аромати,
А той усе ніяк не міг вгадати.
І то не те, і те зовсім не так.
Він і ночами цілими не спав,
Все колотив щось, підбирав в надії,
Що, врешті господиня та зрадіє.
І доки ще ні разу не вгадав.
Під настрій же був кожен аромат,
А, як у неї настрої мінялись
Так, що його й вловити не вдавалось.
Той парфумер уже був і не рад,
Що здумав фараонові служить.
Тепер же і хотів би десь подітись,
Та ж ота клята може розізлитись,
Й накаже чи повісить, чи втопить.
Поки отак у роздумах він був,
Принісши їй свої парфуми но́ві
І аромат у них такий чудовий,
Що він за себе гордість аж відчув.
Вона ж лише наморщила свій ніс
Й пожбурила ту пляшечку об стіну.
(Бо ж знову лютувала без причини):
- Ти знову погань цю мені приніс?
Мені потрібен аромат п’янкий,
Аби ні в кого не було такого.
Щоб в голові млоїлося від нього.
Якщо не зробиш за три дні такий,
Велю тебе повісити отам
Уверх ногами, щоб сконав у муках
Тоді і другим буде за науку.
Той сумніву не мав, а ні на грам,
Що так і буде. Повернувсь сумний
В свою майстерню й взявся мудрувати -
Щось наливати та переливати,
Мов ритуал виконував який.
Варив, цідив, і знов переливав.
При цьому шепотів якісь закляття:
- Щоб деревом тобі, нарешті стати!-
Якихось трав засушених додав,-
Щоб шкіра уся зморщилась твоя!
Щоби тебе всі люди оминали,
Бо колючками ти усіх лякала.
Щоб довелось тобі отак стоять
У спеку й холод і усе терпіть,
Як оце люди терплять біля тебе.
Хай дасть багато років тобі небо,
Щоб мучитися та, все рівно, жить!
Коли готове вариво було,
Додав парфумів ще для аромату.
У пляшечку налив то не багато.
Якраз три дні відтоді і пройшло.
Іде він до цариці. Та сидить
В саду чимсь невдоволена, сердита.
Шукає, мабуть, ще б кого побити.
А тут і він. Примружилась за мить:
- Ну, що, зробив? Мотузка он чека!
Та чоловік поглянув їй у очі:
- Я особисто в руки дати хочу!
Тримає свою пляшечку в руках.
- Ну, то давай! Пустіть сюди його!-
То вже сторожі. Підійшов близенько,
Цариці уклонився тій низенько.
Та пляшечку свою відкрив бігом
І хлюпнув з неї прямо їй в лице.
Усі навкруг на мить оторопіли,
Бо враз на місці, де вона сиділа,
З’явилось якесь дивне деревце.
В дрібних листочках та у колючках,
Що страшно, навіть, гілочку вхопити.
Але вся крона білим цвітом вкрита
І аромат такий у квіточках,
Що скоро позбігалися усі
Аби на таке диво подивитись
Та ароматом тим насолодитись,
Дивуючись такій простій красі.
Чи залишився парфумер той жить,
Того не знаю. Та із того часу
Акація по світу розрослася
І досі аромат її п’янить.

В жилах холоне кров,
Коли бачиш ці кадри...
Боже, чому знов і знов,
Беззахисні повинні вмирати?..
Поет немає права,
Писати цікаві вірші.
Особливо коли сонце ласкаве,
Все темніше,
І темніше...
Вже не співають солов'ї,
І пісні їх не б'ють у груди.
Приходять на землю часи нові,
До яких не готові люди.

Туман над озером, туман,
І лебеді летять над плесом,
І листя зірване летить, -
Летить, як вітер без адреси.
Летить над озером летить.
Здимають грудь рожеву хмари
І заглядають крізь туман
У плесо озера, і тягнуть
Кошлаті відблиски примар.
І все вдивляється, і все
В холоднім подиху світання
Шукає спосіб, щоб себе
Відбити в дзеркалі вростання.
Як хмари в озері небес.
Як лебеді, як ти, як вітер,
Як те, що він знаходить вихід -
Зірвавши листя і тебе.

24.10.2021

Хтось плюється трутою, я - медом,
І таким липким, що хай бог ми!!
Ось тому від мене всім поетами
Гірше, ніж від сказу та чуми..

Як обмажу славою ловкенько -
Надимає геніїв ураз.
Навіть у покійного Шевченка
Пощезав миттєво творчий сказ.

Ну, а він митець не слабкодухий,
Майстер Слова, хоч і неживий.
А сучасні - бевзі капловухі,
Як читаєш, то хоч вовком вий.

А сатира люта (це не жарти!),
На кістках танцює гопака.
Ну, то що - кортить і вам писати,
Розізлити клятого Сушка?

15.01.2022р.

Пече в грудях, на серці камінь
і очі застилає пил –
я з перебитими руками
лежу в руїнах поміж тіл…

Сусіди рядом, діти, внуки,
хто стогне ще, а хтось помер…
Невже?. Невже оті тварюки
і далі житимуть тепер?!

Бомбити будуть і надалі
цинічно неповинний люд…
Немає більших аномалій,
ніж цей злочинний план іуд!

Куди ж ти дивишся, суспільство?
Нас убиває терорист!
Чи нині вже оте насильство
лише маневр, військовий хист?!

Це ж геноцид всього народу,
найтяжчий злочин на Землі!
Кому останеться свобода,
як він розтане у імлі?!.

Чому піджали тихо крила,
немає досі дій твердих?
Адже щитом живим закрила
вас Україна від орди!.

Немає честі в супостата,
сьогодні ми, а завтра – ви!
Народам світу треба встати
і захиститись від москви!

Напевно, снюся любій уночі,
Якщо до мене тягнеться рукою, –
Її волосся на моїм плечі
Щораз думки лишає супокою.
Воно блищить здоров’ям молодим
І повнить ніздрі духом матіоли, –
Напевно, снюся милій я таким,
Яким вона не бачила ніколи.
Напевно, снюся гарній юнаком
Красивим, дужим, лагідним, завзятим,
Якщо вона при світлі і смерком
Себе мені дозволила кохати.
15.01.23

Сиділа поміж небом і землею,
трималась мужньо із останніх сил.
Лише одна з родини усієї
і уціліла. Різав очі пил…

В одній кофтині взимку, на морозі,
над головою нависа стіна.
Землі сама дістатися не в змозі
і тільки думка – Боже, я одна!

Ні, з-під завалів стогін долинає,
дев’ятий поверх аж на п’ятий ліг…
Невже?. Невже моїх уже немає?!
А з неба падав новорічний сніг…

Усе змішалось: крики і сирени,
криваві плями прямо на стіні…
Холонуть крові залишки у венах,
а треба не коритися війні!

І ось нарешті рятівна драбина
зі скреготом схилилася до ніг.
Майнула думка – може не загину!
А з неба падав новорічний сніг…

Привіт, Пеппі довгі панчохи,
Що тримає троянду в руці.
Якби я міг передати хоч трохи
Красу твого обличчя - (в коробці
Цього повідомлення)
То ти відразу би зрозуміла,
Що кожне дзеркало криве.
І скоріше за все попросила,
Показати обличчя твоє.
І була би вдоволена.
Бо твій облік - ясніше за Сонце,
А в твоїх очах стільки перла.
Що навіть на іншому боці
Галактики, людина вмерла
Побачив тебе. Бо такої краси
Немає в жодній космічній області.
Квітнуть ромашки на твоїх нігтях,
І полум'ям горять волосся.
І сказав би кожен: "як міг ти
Не зустрітися з нею досі?..".
Її очі, немов канали в Венеції.
Її зіниці неначе байдарки,
Що пливуть по таємниці,
Шукаючи береги п'янкі.

Січень морозним подихом
перебіга між вустами,
тупає льодистими сходами,
важить проміння на грами,
солить крихкими снігурками
кінчик замерзлого носа,
в’яже хурделичим гуркотом
сиві березові коси.

Зирить у сторону лютого.
Лютий стоїть на порозі
краю, бідою невгнутого,
поворушитись не в змозі.

Як же? Снігами червоними
вкрито міста і гаї.
Плачуть гіркими прокльонами,
гоячи рани свої.
Сліплять пустими очницями,
чорним проваллям дахів,
зірваних ницо чужинцями
в масках облудних братів.

Дивиться лютий розгнівано.
Це ж він впустив їх сюди.
Минулорічними кригами
зла вкарбувавши сліди.

Січня зморожене дихання
стало нестерпно важким.
Груди розшматує віхола,
в небо здіймається дим,
некрижаними уламками
зрізане горло навпіл.
Лютий гучною мовчанкою
січню наводить приціл.

14.01.23

Вкрили Дніпро грудневі криги,
І перший сніг випав на кручі.
В житті зовсім немає інтриги,
Коли Амур стрілою влучить.
Зимовий вечір. Снігопад.
Місячний ріг буцає хмари.
Проходячи центральний сад,
Юнак милою марив.
Вона і була відображенням зими,
Білосніжнє волосся, блакитні очі.
І її уста, німі,
Снилися йому кожної ночі.
Праві були поети, а він не вірив,
Що грудневі романи - найкоротші
З усіх романів... Лише небо сіре
Нагадує про неї, в зимовій тиші.
Він лише хотів тебе поцілувати,
Скажи, невже це злочин?
І закарбувати зустрічі дату,
В самому серці ночі!

Що з нами трапилося,
Що ми один одному чужі?
Звичайно, що ця відповідь на поверхні.
Але всеодно, благаю, напиши мені, напиши.
Бодай одне слово - бо в цій брехні
Неможливо жити...
Я був захоплений ідеями Фрідріха Ніцше.
Вірив, що життя лише гра невдала.
Тому ненависть твоя все сильніше і міцніше,
Після останнього скандала...
Пройшли роки.
Земля зробила сотні обертів
Навколо своє осі. Але в нас, все пішло шкереберть
Після твого дня народження, і тільки коли батьки були присмерті,
Нас звела смерть...
Нас звела смерть...
      ****
Ти була геніальна,
але нещодавно я генієм
Став - і це тебе вбило...
Тому після чергової сцени,
Ми навічно шляхи змінили.