Не перелічую миті щасливі.
Оберігаю ім’я,
наче у матері Божої діви...
Це – найрідніша моя.

Образ її у терновій хустині,
голос – у серці несу:
«йди-но хутенько, учися, диви-но,
тато клепає косу».

І колисала, й носила до школи
душу мою «на коська»,
і не забуду я того ніколи,
що лиш у мене така.

Може тому й додає мені сили
як прилітає у сни,
може, й мене піднімає на крила
і береже од війни.

Ще не зів'яла у лузі калина,
де колисала дитя
і виряджала у армію сина
майже на ціле життя.

Маю напам'ять і фото, і пісню.
Рано співала, а плакала пізно,
що посивіла коса.

Це і частина моєї провини –
усмішка як у малої дитини
і не утерта сльоза.

12.02.2022

Domuzlar içün çürük muzlar,
adamlar içün yağ domuzlar.

2022

Люблю осінь
За мокрий поривчастий вітер,
За роздумні дощі, поєдинки останнього листу.
Тільки засніжену зиму люблю.
Чекаю весну.
Радію травичці, що пробила асфальт.
Переймаюсь клопотами птаства.
Зі щемом зауважую кінець літа...
Люблю цуценят, не люблю надто злих собак.
Не люблю котів за потайність.
Люблю горлиць, не люблю голубів.
Намагаюсь збагнути одвічний сум корів.
Невибутньо захоплений конями.
Люблю чепурну,
А ще більше забрьохану в грищах малечу.
Люблю погамовану мудрість літніх.
Люблю, не люблю, захоплююсь, вірю...
Моя втіха, моя зненависть, мій глузд...
Мій світ.
Заглядаю в очі,
Проектую твій світ.
Так боюся в чомусь схибити.

P.S.
У кожного свій світ.
Хто не створив його,
Великого світу не знайде

***
Не час каміння розкидати.
Маленький світ і затісний.
Притихли, наче діти, сни,
Що позбігалися до хати.

Майбутнім снити вже не час.

Туліться, спогади, до груби,
Дивіться, мрії, на вогонь.
Тепло жарин. Тепло долонь.
І теплий щем: комусь ти - любий.

Оце і все, що є у нас.

***
...Ці книги-друзі - ні для кого.
Цей одяг - нас переживе.
А скільки зайвого й смішного
У світі, що на дно пливе!

І бог війни у небі - Марс.

Нажитися, а чи нажити -
Немає міри. Й де межа?
Летіти, йти до рубежа,
А там - "над прірвою у житі"?

Печальна правда без прикрас.

***
Серед віків, боліт і болю -
Оази світлі, острівці,
Мої коштовні камінці -
Брати по розуму і долі

В моєму серці повсякчас.

Хай сум згорить на попіл сірий -
Квітник посиплю під дощем.
Любове, дякую за щем.
За мудрий захист від зневіри.

Підкинь дровець, щоб жар не згас.

06.04.2021

***
Не час каміння розкидати.
Маленький світ і затісний.
Притихли, наче діти, сни,
Що позбігалися до хати.

Майбутнім снити вже не час.

Туліться, спогади, до груби,
Дивіться, мрії, на вогонь.
Тепло жарин. Тепло долонь.
І теплий щем: комусь ти - любий.

Оце і все, що є у нас.

***
...Ці книги-друзі - ні для кого.
Цей одяг - нас переживе.
А скільки зайвого й смішного
У світі, що на дно пливе!

І бог війни у небі - Марс.

Нажитися, а чи нажити -
Немає міри. Й де межа?
Летіти, йти до рубежа,
А там - "над прірвою у житі"?

Печальна правда без прикрас.

***
Серед віків, боліт і болю -
Оази світлі, острівці,
Мої коштовні камінці -
Брати по розуму і долі

В моєму серці повсякчас.

Хай сум згорить на попіл сірий -
Квітник посиплю під дощем.
Любове, дякую за щем.
За мудрий захист від зневіри.

Підкинь дровець, щоб жар не згас.

06.04.2021

***
Не час каміння розкидати.
Маленький світ і затісний.
Притихли, наче діти, сни,
Що позбігалися до хати.

Майбутнім снити вже не час.

Туліться, спогади, до груби,
Дивіться, мрії, на вогонь.
Тепло жарин. Тепло долонь.
І теплий щем: комусь ти - любий.

Оце і все, що є у нас.

***
...Ці книги-друзі - ні для кого.
Цей одяг - нас переживе.
А скільки зайвого й смішного
У світі, що на дно пливе!

І бог війни у небі - Марс.

Нажитися, а чи нажити -
Немає міри. Й де межа?
Летіти, йти до рубежа,
А там - "над прірвою у житі"?

Печальна правда без прикрас.

***
Серед віків, боліт і болю -
Оази світлі, острівці,
Мої коштовні камінці -
Брати по розуму і долі

В моєму серці повсякчас.

Хай сум згорить на попіл сірий -
Квітник посиплю під дощем.
Любове, дякую за щем.
За мудрий захист від зневіри.

Підкинь дровець, щоб жар не згас.

06.04.2021

Кожний обережний порух пальців
Твоїх плекаю в пам'яті. Назавжди
Я збережу у сумовитім вальсі
Думок і протиріч твої ландшафти,
Краєвиди. Райдуги пастельні
На тлі буремному твоїх в'язких очей
Чорніючих. Цілунки карамельні
І ніжні дотики до сутності речей.

Драглистість глею та бур'янний цвіт
Сутужно надяться спустошити красу
Твою не скривджену холодом боліт
Занедбаних і вранішніх туманів. Сум
І туга щезнуть в п'янім трепетанні
Насичених відзвуків твого тембру.
Щоразу відстук серця твій — останній,
Бо никне від сповільненого темпу.

Забудь усі ті необачні фрази,
Що стрілами впивалися у груди
І дряпали твоє єство. Образи
Вічно нишпорять душею, у нікуди
Стелячи стежки. Наруги й злочини
Вселенської облуди в вітражевих
Відблисках твоєї червоточини
І твоїх галактик ледь рожевих.

Легка одноманітність подихів
У круговерті хиб і теплих почуттів
Ізводить з розуму. Від подивів
Твоїх невинних сам дивуюсь поготів.
Тремтливий шепіт, пристрасні зізнання,
Обітниці любити до кінця віків.
В тобі сплелось химерне поєднання
Добра та зла, війни і миру, сліз і слів.

2017

Сине листя. По тьмавому склу
розповзлися оманливі віти,
і гуде розтривожений вітер,
вечорову бентежить імлу.

В нім відлуння, відбиток розмов.
Непромовлених. Міцно вустами
замурована близькість між нами,
замаскована наша любов.

Вечір гусне, густішає в ніч.
Синім сяйвом наповнене листя –
непроспівана пристрасна пісня,
серця ніжне прохання «поклич!».

12.02.22

Чому так рідше рве і душу вивертає?
Чому своє скубе, чуже - забудь… чому
У кожного в очах не лотра як, то - "каїн"?
І добре що у слід… Та краще вже б чуму…

Чому так рідко біль опісля поля брані
У роздуми спішить?.. А потяг то в путі!?
Зіпрешся, най на мить, на шпали бездиханні
І в той же час із хмар з дощем і - конфетті…
Чому?
12.02.2022.
Лотра - розпусниця.

Ведь наша жизнь – одно мгновенье,
С пылающей свечой сравненье.
Различным пламенем горит,
Пока в ней есть источник сил.

Как важно пламенеть душой
Достичь гармонию, покой
И если излучать добро
Всех обогреть оно должно…

Одна судьба, жизни уроки,
С годами их цена растет.
Любить и дружбой дорожить,
Значит жить, значит жить!!! 12.02.22
На фото –мой рисунок.

Адже наше життя – одна мить,
З палаючою свічкою порівняння.
Різним полум'ям горить,
Поки в ній є джерело сил.

Як важливо сяяти душею
Досягти гармонії, спокою
І якщо випромінювати добро
Усіх має обігріти воно …

Одна доля, життя уроки,
З роками їхня ціна ростє.
Любити, дружбою дорожити,
Значить жити, значить жити! 12.02.22
На фото - мій малюнок.

Ведь наша жизнь – одно мгновенье,
С пылающей свечой сравненье.
Различным пламенем горит,
Пока в ней есть источник сил.

Как важно пламенеть душой
Достичь гармонию, покой
И если излучать добро
Всех обогреть оно должно…

Одна судьба, жизни уроки,
С годами их цена растет.
Любить и дружбой дорожить,
Значит жить, значит жить!!! 12.02.22
На фото –мой рисунок.

Адже наше життя – одна мить,
З палаючою свічкою порівняння.
Різним полум'ям горить,
Поки в ній є джерело сил.

Як важливо сяяти душею
Досягти гармонії, спокою
І якщо випромінювати добро
Усіх має обігріти воно …

Одна доля, життя уроки,
З роками їхня ціна ростє.
Любити, дружбою дорожити,
Значить жити, значить жити! 12.02.22
На фото - мій малюнок.

Як не вмієш готувати,
не берися годувати.

2022

В сім’ї поважній грека й українки,
поміж степів, де дивиною ліс,
родили хлопця, мили у барвінку,
з царевичем на яхті згодом ріс…

Мав бути як і батько – адміралом!
Чекав на нього Чорноморський флот,
та музика життям для нього стала,
пісні, що їх співав його народ.

Любов до пісні мати прищепила,
та берегиня з роду козаків.
Софія не жаліла часу й сили,
аби привити синові смаки.

Пройшов пів України він завзято,
відвідав сотні, тисячі дворів,
а потім ще запрошував до хати
у гості бандуристів, кобзарів…

Збираючи перлини ті по світу
і пишучи історію Русі,
Микола в серці виносив «Просвіту» –
дарунок землякам своїм усім.

Достойний син своєї України,
серед кумирів першим був Тарас,
Шевченкову поему «Катерина»
перетворив на оперу Аркас.

Про волю щиро мріяв і свободу –
тож українські школи будував.
Для Батьківщини і її народу
зробив іще немало добрих справ.

А де ж проспект на честь цього героя?
Невже навколо тільки сірий тлум?
У тім виною, друже, й ми з тобою,
як віддано історію на глум!

Скажу відверто, в сотні децибелів –
Я вірю, що невдовзі прийде час
і Миколаїв, місто корабелів,
усмішкою вітатиме Аркас!

Я не писатиму тобі, мій друже, слів,
а тільки те, що зрію я очима.
Високий замок дружби не згорів,
хоча у снах палає надто зримо.

Моя дорога йде окремо знов,
душа моя, розверста суховієм,
тепер лише зізнала цю любов,
любов до жінки з іменем надії.

Але ріка моя з глибоким дном,
і я дивлюсь у неї тільки зранку,
коли позад мої напруження зі сном
вже перескочили найвищу планку.

І я спокійний можу написать
лиш погляд мій на все, мій любий друже,
де кожна хвиля і прозора гладь
кохані мною і кохані дуже.

То пропливають лики дорогі,
події, фарби, запахи, предмети.
Бо почуття – не ремені тугі,
а у майбутнє ностальгічні злети.

Бо в однині я буду не одним –
струмком, зозулею, піщинкою, нащадком.
Мені однаково, раніше став я ким,
бо все вже ідеальне від початку.

Нехай конкретно буду я нічий –
і те́ мене звільняє від напруги.
Відчуть блаженство у воді нічній –
це не робить над пам’яттю наруги.

Немає часу, є лише – тепер.
Є зараз ти. Це завжди серце знає.
І покій мій, і мій відкритий нерв
складають рай, бо я усе вже маю.

12 серпня 1994 р., Богдани́

Коли удвох, дрімає поряд вітер…
Лиш тишу степову краде цвіркун.
Тут пише літо нам листи із літер,
Устелених стежками давніх рун.

Коли іду самотньо, наодинці –
Готує вітер шабельки трави.
В старезних стежках бур’яни-ординці
Здіймають луки з пилу-тятиви.

У цій місцині ще жили секвої
Мільйони років, як колись і ми.
Невдовзі все розіслеться габою,
Посохлих трав із присмаком зими.

Коли удвох, дрімає поряд вітер…
Лиш тишу степову краде цвіркун.
Тут пише літо нам листи із літер,
Устелених стежками давніх рун.

Коли іду самотньо, наодинці –
Готує вітер шабельки трави.
В старезних стежках бур’яни-ординці
Здіймають луки з пилу-тятиви.

У цій місцині ще жили секвої
Мільйони років, як колись і ми.
Невдовзі все розіслеться габою,
Посохлих трав із присмаком зими.

У неньчинім саду квітують вишні,
Зозуленька відлічує роки.
Всім матерям нехай дає Всевишній
Здоров"ячка міцного на віки.

Хай сонечком для кожного з нас світять,
Ромашками в некошеній траві,
Бо всі ми відчуваєм себе дітьми,
Допоки матері іще живі.

Тоді і ваблять різнобарв"ям мальви
І рідна хата, наче у вінку.
Усі стежки нехай ведуть до мами,
Бо перед нею ми у вічному боргу.

2011 р.

Ну ось вона моя драматургія…
Ну ось вони мої омани, спади
І лиш одна - одненька літургія
І тихі для одного снігопади…
І хай мене вже вибачать невдячні
Я ж тільки-но звичаюся до взлету
І тут свої кумедники - апачі
І все це будь коли за сигарету…
11.02.2022.

Ağada boğa bar,
boğada ağa bar.

2022

Ти - наша Весненько… Ти - наша Осінь -
Ти, наша доленько, живи і живи
Правда є - Боженька… Ось тобі спосіб:
Наші, де душі, там наші церкви…
Дівчинко Осінь, зіронька многая
Пташечка нагая небесна Отця
І хай омене доля убогая…
Вербального навіть, від Острівця
У цьому житті все може статися…
Донечко - сонечко, ми вірим - зростеш
І, тільки вперед, не спотикатися
Все буде добре, ти віриш?
- Авжеш…
10.02.202

Відтоді, як Україна стала
Лиш чеканням стрічі,
Де б не довелося бути,
Шукаю гору, на яку зійти спроможен.
З літами нижча вона й нижча,
Але незмінно одна й та ж – Чернеча.
І коли сходжу на ту гору,
Дозбирую думки про Україну,
Неначе я й навсправж на Канівщині:
От-от останню сходинку здолаю,
Вклонюся по-синівськи Кобзареві
Та й разом з ним огляну те,
Що він збирав собі на старість.
...І якщо серце гуркотітиме гучніш,
То це від туги. Не од перевтоми.

Олешки…У степах козацька Січ
Поміж татарських кочовищ безкраїх…
Понад рікою вогнище палає,
Палахкотінням розганяє ніч.
Навколо із десяток козаків.
Хтось так сидить, а хто лежить, куняє.
Один в огонь паліччя підкладає
І враз вогнені щупальця стрімкі
Хапають і вгризаються аж тріск
Та іскри в усі боки розлітають.
У небі зорі де-не-де сіяють,
Бо вийшов місяць, блідий, наче віск
І більшість зір світінням приховав,
Немов господар за паркан обійстя.
Шелесне зрідка на деревах листя,
В якому, видно, вітер задрімав.
Хтось зрідка щось товариша спита,
Той йому також знехотя освітить.
Утомлені, розморені, бо ж ситі –
На вечір юшка з рибою крута.
Між ними сивий вже старий козак
Сидить та кості, мабуть, свої гріє.
Присунувсь близько, одяг ледь не тліє
Та він уваги не зверта ніяк.
- Дядьку Охріме! – молодий озвавсь,-
Чи ви себе засмажити схотіли?
- Та ви б таке старе, мабуть, не їли!-
Той у отвіт і гурт весь засміявсь.
- Скажіть,- одразу підхопив другий,-
А ви між тих от козаків бували,
Що Січ отут в Олешках заснували?
- Так. Кость привів на ці нас береги,
Як цар москальський Січ поруйнував,
Що віддавна була на Чортомлику.
От де Господь послав нам чоловіка,
Давно такий на Січі не бував.
- Кость Гордієнко? – А який же ще?
- Ви, дядьку, з ним,напевно, добре знались?
- Та ж на Січі літ двадцять тирлувались,
Бували і під снігом, й під дощем.
А скільки разом по степах ходили,
А скільки крові разом пролили,
І бусурман, і москалів звели
Зі світу цього в степові могили.
А скільки разом випили хмільного!..-
Дід раптом змовк і очі аж закрив,
Але за хвильку знов заговорив,-
Давно на Січі не було такого.
Відтоді, як Іван Сірко помер,
Перевелися кошові на Січі.
Хоч, може, так казати і не личить…
Та ж бачите самі, де ми тепер.
Ото лиш Кость гніздо розворушив,
Немов вдихнув у нього нові сили.
Коби ж раніше, може б не пустили
На Січ козацьку клятих москалів.
- Та ж розкажіть хоч про один похід,
В якому брати участь довелося.
Як Січ підняти Костеві вдалося?
Бо ж ми про те й не знаємо, як слід.
- Хе, розказати… Добре, розповім
Про ту найпершу Костеву виправу.
Тоді на Січі йшли не надто справи.
Мороз козацтвом керував усім.
Хоча, який із нього кошовий?
Та і старшина теж була ніяка.
Не солодко доводилось козаку.
На Січі ворушився ледь живий.
Там тисли ляхи, звідти – москалі.
Тут татарва спокою не давала.
Козаки не жили, а виживали
Із тим, що мали з власної землі.
Ніхто нас у походи не водив,
Щоб там якусь копійку здобувати.
Укрились павутинням всі гармати,
Стояли «чайки» повнії води.
Старшина, звісно, мала з чого жить,
А ми – голота тільки того й мали,
Що у походах, битвах здобували.
Тож дожились – немає чого вдіть.
Світили голим тілом козаки,
За що не було вихилить чарчину.
Отож тихенько лаяли старшину
Та гнів таїли у собі, поки
Кость правду в очі старшині сказав
На раді. Був він козаком простим,
У Плотнирівськім курені писався.
Отож, коли на раду кіш зібрався
І знов Мороз був казочку пустив,
Як товариством гарно управля,
А вся старшина йому вслід кивала…
Козацтво лише гнівно поглядало,
Чекало, як провалиться земля
Під брехунами. Тут і вийшов Кость,
Заліз на діжку та й давай казати.
Найперше кошового звинуватив
У лежебоцтві. Каже, гляньте, ось
На козаків – геть обносились всі.
А кошовий же, звісно має дбати,
А осавули слідом помагати,
Щоб багатіла й славилася Січ.
Де ті походи, що колись були?
Де здобич та, яку козацтво мало?
Старшина усі боки одлежа́ла,
А Січ до зубожіння довели.
Чому б до турка в гості не сходить?
Він он з царем через Азов схопився,
В бік товариства, навіть не дивився.
Якраз настала саме слушна мить.
І тут козацтво слідом загуло:
- Він правду каже! Досить вже сидіти!
Бо можем і старшині кров пустити!
Ведіть в похід, щоб гірше не було!
Як полохливий не хотів Мороз
Та на ту думку мусив був пристати,
Велів козацтву «чайки» готувати.
І на Січі все вихором знялось.
Так вже дістала бідність козаків,
Що й гори б, мабуть,поперевертали.
Кількадесят байда́ків настругали.
Але могли б і більше – то такі.
Все ж «сорок» - рада вирішила так.
Поставили на кожнім по гарматі
Аби якусь вогненну поміч мати.
Бо більше просто не вміщав байдак.
Дві тисячі охочих віднайшлось
Сходити в гості у міста багаті,
Де вже давно не довелось бувати.
Вітрила врешті підняли і ось
Вже перед нами тиха гладь морська.
Вітри поки не надто помагають,
Тож козаки на весла налягають.
І нас оте безмежжя не ляка.
Летять байдаки стрімко, як птахи,
Змагаються із чайками морськими.
Білявий слід лишається за ними
Й зникає, як і наші всі страхи.
А десь надвечір раптом окрик чуть
Із крайнього байдака: - Гаси весла!
Нечиста турка клятого принесла!
Схопились козаки: – Не може буть?!
А й справді – у вечірнім мареві
За обрієм вітрила проглядають.
- Дорогу турки нам перетинають!-
Почулись раптом окрики нові.
Тут полохливий одізвавсь Мороз:
- То що тепер робити будем, браття?
Можливо, треба нам на Січ вертати,
Щоб годувати риб не довелось?!
Та Кость йому одрізав у ту ж мить:
- Чого тікати? Будем доганяти!
Вони ж бо на Азов ідуть, прокляті.
Доженемо і будемо топить.
- А нам то треба? - А хіба що ні?!
Там під Азовом разом з москалями
І наші браття-козаки так само
Ллють свою кров. То що ж ми за одні,
Як не поможем? Ще одне – скажіть,
Хіба вам звідси стогону не чути
Тих, хто на веслах в каторгах прикутий.
Ну, що ж, коли не чуєте – біжіть
Назад у Січ. Я і один піду
Братів з неволі тої виручати!
- І ми підем! Веди, веди нас, брате!
Хай ті багатства кляті пропадуть!
- Не пропадуть. Ви думаєте, в них
Там на галерах золота немає?
Та ж кожен турок при собі тримає
У капшуку чимало золотих.
Тут і Мороз озвався: - Коли так,
Ставай у цім поході отаманом!
- Як браття «за», то я чого…І стану!
То що, козацтво, ви до того як?
- Веди! Веди! – козацтво загуло.
- Ну, що ж, тоді берімось до роботи.
Йдемо хутенько за турецьким флотом.
Хай кожен налягає на весло.
Тим часом турок спокійненько плив
У бік Азова та й не переймався.
Козаків стріти в морі не боявся,
Бо десь із двадцять, мабуть що, років
Ніхто з козацтва не ходив у море.
Не було Кішки чи Сагайдака,
У них на те рука була легка
І турки були лякані в ту пору.
Тепер же морем без оглядин йшли,
Бо ж цілий флот - одинадцять фрегатів,
П’ять тисяч яничарів та багато
Іще начиння всякого везли.
Нам то простіше – бо ж байдак низький,
Його у морі й не помітиш, навіть.
Тож зоставалось вслід за турком править,
Щоб наздогнати й дати йому бій.
А турку на щоглу́ залізти слід,
Аж на вершечок аби нас помітить.
А тут ще й сонце йому в очі світить.
Тож непомітно йшли ми їм услід.
Хоч у козацтва руки аж сверблять,
Щоб супостату добре кров пустити.
Та Кость велів чекати і терпіти,
До часу щоб себе не виявлять.
Бо він вже все, як слід прорахував:
Бій дати здумав в Керченській протоці.
Там переваги всі на нашім боці.
У морі турок би зманеврував,
А тут він свої скупчить кораблі
І можна буде всі їх оточити
Та гарно уму-розуму навчити,
Щоб не ходили, наче королі.
Зарані Кость байдаки розділив
По три-чотири на турецьке судно,
Впритул підійдем, то буде не трудно,
Бо ж турок вкрай безпечно зовсім плив.
А далі стрілим із усіх гармат
Та і нагору, трюми перекриєм
Та й будемо рубати туркам шиї,
Як що полізуть, гнатимем назад.
Так і було. У світанковій млі
Тихцем ворожі судна оточили
І гармаші взяли їх на приціли.
А далі Кость подав команду : - Плі!
Ревнули разом сорок всі гармат,
Борти турецьким суднам розірвали,
А козаки вже кішки закидали.
В бою, сам знаєш, нам і чорт не брат.
Не встигли турки ще продрать очей,
Як ми уже на палуби забрались,
З розгубленими турками рубались.
А наші лізли вгору ще і ще.
Одні замкнули в трюмах яничар,
Бо ж їх на суднах тих було багато,
Навряд чи б їх вдалося подолати.
То богові морському буде в дар.
Другі взялись звільняти веслярів,
А треті, коли турок всіх побили
Із тих, що з трюмів вискочити вспіли,
Вже у турецькім порпались добрі.
Ще сонце ледь над обрієм знялось,
А ми уже роботу всю зробили,
Дев’ять фрегатів з турком потопили,
А дві галери взяти удалось.
Пішло турецьке військо все на дно,
А наших втрат не так уже й багато.
Тут Кость спитав: - Що,будемо вертати
Чи підемо за море все одно?
Ми з турка небагато узяли
Та ж з нами полоняники колишні.
Чи ми їх в морі помирать залишим?
Чи як нам Бог тут поступить велить?
Рішили повертатися на Січ.
Ще буде час сходить до турка в гості.
Як виявилось – бити його просто
Й фрегати їхні – не страшна то річ.
А на Січі почули новину:
Московський цар зумів Азов узяти,
Хоча й значні поніс при тому втрати.
А ми в отвіт сміялися : -Та ну!
Узяв би він його, коли б не ми!
Таку підмогу турку не пустили
Та ще й припаси в морі потопили.
Сидів би під Азовом до зими.

Подякуємо владі за досаду
і невідомі подвиги... і зраду –
за все, що заслуговує вона,
допоки «править балом сатана»,
а особливо одіозну Раду
за войовничу і лукаву правду, –
чому не зупиняється війна?

Ще є із ким ряди свої єднати
жіночому окремому десанту,
та ціль не оправдовує мети,
коли у бій ідуть такі солдати...
та як же їм усім допомогти?
хіба-що верхотурі показати,
куди її послати... і піти.

Негоже узурпаторам народу
ховатися за тіньову свободу
і нести у майбутнє прапори,
коли вони ногами догори...
але радіймо, поки «ще не вмерла»
і поки не підкорена Говерла
останньої воєної пори.

02.2022

Серед уламків моїх думок
Маленька перлина щасливих снів
Моє життя далеко не ок
Щодня починає такий урок
Що навіть уяві забракло слів

Я наче по смузі серед перешкод
Повзу по багнюці шалених мук
а потім хвороби ворожий взвод
В тенетах тримає немов павук

Тут світла немає. Тайфуном страх
Я так безпорадно ковтаю біль
Де мій порятунок? В чиїх руках?
Коли в мені знову почнеться штиль?

Немає чим дихати. Слів нема,
А паніка душить мене вночі
Я кинута долею, я сама
Ненависть на світ немов крук кричить.

Чи зможу забути полон образ
Щоб попри всю лють доповзти до мрій?
Віра мене рятувала не раз
Ось знов підіймає та каже "дій".

Натхнення - це мій рятувальний круг,
єдиний, що є в океані зрад.
Ним творчість керує. Я не помру.
Пливу. Бо немає шляху назад.

Тепло надворі, сльотава відлига
скрапує з даху в імлистий туман.
Тане в легенях задушлива крига,
їдь нікотину фільтрує кальян.

В чашці фаянсовій — кава холоне,
мед різнотрав'я в піалі скляній.
Трунок нудотливий... крекер солоний...
в горлиці сивої очі сумні...

Дивиться пильно крізь шибку на мене,
на підвіконні тупцює Чарльстон.
— Знаєш, голубко, життя незбагненне,
та не чекаю на Армагеддон.

Ласку пізнала, і болісні втрати,
лікті й коліна розбиті у кров.
Вмію кохати і душу виймати,
каятись небу і без молитов.

Тишу будити трембітою в горах,
з мухи спроможна зробити слона,
на допомогу прийти в щасті й горі,
серцем латати старого човна.

З туги складати романи і вірші.
Доля готує озброєння та,
що не вбиває нас робить сильніше.
Плачу... блаженствую... грішна... свята...

10.02.2021р.

Ми плачем. І слізьми. І веснами. І літом.
Минулим. Сьогоденням. Забуттям
Клянем до хрипоти себе у цьому світі,
Ось тільки щось не змінюєм взуття…
Рвемо, шматуєм ціле, і неповне навіть
Своє, чуже, посіяне на гріх…
Свічадом горнемось до того, хто нас славить
І славимо гріховнісь серед втіх
Ми…
10.02.2022.

Занедужав бідний дідо –
Потерпає від лібідо.
Де не піде, не поїде –
Переслідує лібідо.

Вже ходив і до ворожки –
Не полегшало нітрошки.
Треба йти до молодиці –
Хоч на щось воно згодиться.

А бабуня відчуває –
З хати діда не пускає,
Та накинула вуздечку,
Би не скочив дідо в гречку.

...А у душі неначе після ДТП
До вироку зовсім вже… недалеко
Слова слова, залежить від ОПЕК,
Не випорхнуть у небо як лелеки…
Дротами зв’язь у ніч у день, в уста…
І ріки сліз ще всохли по дорозі
І та, хто смерть, приходить на свята
І вичитать і справити невзмозі…

Невже, як кріпаки, зляги на барабан…
Не по - душі, а з вигляду живучі
А я все думаю: жбурнути у бур’ян -
Слова ж бувають інколи ядучі?..
09.02.2022.

Ти підсунув мені не те
Все пусте
І порожнє
Не моє
Мій клинок заіржавів у ножнах.
І єдине що має сенс-
Обійняти сина...
Не любов -
Це єдина моя провина.
А давай...
Ми ухвалимо договір
Поговоримо про погоду,
Про Лесю й Франка...
І у цілому світі мир.
Не кружи мене, я сама...
Розумієш...
Я така як усі -
Дешева дурна повія.
І оце саме та подія
Щоб піти в протилежний бік.
Діставай папірця...
Ну, розколюйся, чи потрібні
Нові жертви у алтаря?
Де ж у всій цій історії я?
Сенс у всьому ж то має бути-
Я прийшла не отак відбути...
Я ж для чогось сюди ішла.
Тож, давай уговір:
Підготуй договір -
Підпишемо.
І нічого за кадром не лишемо.
Я - це я.
Це останнє моє життя.
Це єдине моє життя.
І за нього віддати мушу
Цілу творчу красиву душу.
Крапка.
Підпис.
Печатка.
Туш...

Зріє ягода на полі на чужому
А на полі на моєму вже достигла
І солодка, і рясна,
сонцем вся налита
Не свиня я щоб ставати до корита
Моя ягода смачніша
Моя пісня веселіша
Не одного поля ягоди з тобою.

Чобітки мої красиві і червоні
Чобітки мої гуляють на просторі
І піду я танцювати
Закаблукам лиха дам
Закаблукам лиха дам
Чобітками, чобітками
Довжелезними ногами
Це не доля і не рок
І не мій ти чобіток
Бо два лівих чобота не пара.

Я - графоман. Невже не видно, браття?
Та це дрібниці. Несуттєвий ґандж.
А пальчики працюють із завзяттям,
Зчиняючи в колег ажіотаж.

Вони - таланти, я - піїт-невдаха.
Жирую у фейсбучних будяках.
Пегасові могильні костомахи
Виварюю в римованих рядках.

Кричать:. - Ти не Орфей, і не Евтерпа -
Зелена жаба з річки Лімпопо!
Та вранці про кохання вірш одгепав,
Надвечір - довгу оду про любов.

То й що? Прожити можна вік у рясці
Або у ямі, чи вогкій норі...
А критиків нехай хапає трясця,
Жижки трясуться у редакторів.

08.02.2022р.

Аршином чужим значив тіло слабе,
хоча і не знавсь на тій мірі.
Відто́ді курсує – ні цоб ні цабе –
невільником – при конвоїрі.

Він так полюбив у собі цю тюрму,
що навіть не мислить про волю.
І, ніби з-за ґрат визира у пітьму,
вдивляється в зраджену долю.

Між волею й ним – лиш тонка волосінь,
між долею й ним – гріх великий.
І сам він уже – не людина, а тінь –
безмовний, глухий і безликий.

І сам він уже не знаходить себе, –
чужі в ньому мрії і віра…
А з дзеркала зирить обличчя рябе,
як морда незнаного звіра.

07.02.22

Er tariq -
bir tarik.

2022

Заколисана вітром заснула зима,
Не шеберхне ніде.Срібне місячне сяйво
Теж гойдається тихо.Тікає пітьма,
Темну постать свою по кутках десь ховає.

Під ногами сніжок на морозі скрипить
І старезні дуби всі стоять, мов сторожа.
Із м"якенької хвої у зимоньки ложе,
Натомилась вона, то ж нехай ще поспить.

Вранці знову до рук біле сито візьме,
Кучугур височенних насіє-навіє.
Що вона господиня хай кожен збагне
І виконує справно її повеління.

2016 р.

Переклад із російської мови


* * *

О, лютий. Плакати охота!
Та ридма лютий цей ганьбить,
Допоки чвакає болото
Й весною чорною блищить.

Дістати бричку. За шість гривень.
Крізь благовіст, крізь скрип коліс
Перенестись туди, де ливень
Шумливіше чорнила й сліз.

Де, наче обгорілі груші,
Із гаю орди чорних птиць
В калюжі ринуть і обрушать
Суху печаль на дно зіниць.

Проталини там ще чорніше,
Від крику вітру – сум в душі.
Що випадковіш, то певніше
Тут ридма пишуться вірші.

01.02.2022

Pahıl kibi balaban qabar 
bir qabarcı kene, suka, bar.

2022

Ще підошва сріблястим хрумтить,
та шалено кохається галич,
і гуртуються в зграї струмки.
Придивлялись до них, прислухались.

На Камчатку помчать. Та шумлять
голосами ще тихими, млявими.
Виглядає з під снігу земля
невиразними темними плямами.

Мла минає сумбурно-сумна.
Заспокоєні спостерігали:
виростає з під снігу земля
островами і материками.

02. 2021

Паутинки мыслей
Каждый слог через себя мы пропускаем,
Каждый вздох в стихи свои вдыхаем,
Каждый взгляд хранит свою картинку,
Отражая мысли паутинку.

Ниточкою, чёрточкой иль словом,
Возрождаемся мы, каждый - в чём-то новом!
Красной нитью по судьбе страны
Наши песни каждому видны!

На эпохе сделать бы зарубку,
Да не угодить бы в мясорубку
Жерновов беспамятства железных,
Чтоб для поколений быть полезным.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 7.02.22 Швец Т.В.


Павутинки думок
Кожне словечко через себе пропускаємо,
Кожен подих у вірші свої вдихаємо,
Кожен погляд зберігає свою картинку,
Відображаючи думки павутинку.

Ниточкою, рисочкою чи словом,
Відроджуємося ми у чомусь новому!
Червоною ниткою по долі країни
Наші пісні кожному відомі !

На столітті зробимо малюнок,
Дітям та онукам подарунок.
Знищемо безпам'ятство залізне,
Щоб для поколінь бути корисним.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 7.02.22 Швець Т.В.

Бачиш, ростуть чорні троянди?
Це колишні бездарні поети,
Що закохувались знов і знов,
Що вигадували хореї та ямби,
Що писали тужливі сонети
Про свою нікчемну любов.

Лунали революційні етюди,
А рука ката гострила сокиру,
Поки поети стояли біля стіни.
Адже вони всі були паскуди:
Вони клали на питання миру,
Нехтуючи поняттям війни.

Бачиш, ростуть фіолетові айстри?
Це тіла зірок перетлілих,
Що замерзли в космічній імлі.
Вони — винахід п'яного майстра,
Створені в некомерційних цілях.
Чи потрібні вони взагалі?

Хай би там як, я сказати мушу:
Зірками вимірюється безмежність
І з ними тепліше вночі.
Вони зігрівають не тіло, а душу;
Вони — цілковита людська протилежність;
Вони ведуть блукачів.

Бачиш, ростуть блакитні жоржини?
Це колишні красиві дівчата,
Яких погубила любов,
Що заповнила їхні судини,
Затиснула їхні серця у лещата
І випила всю їхню кров.

Маленькі хлопці за вічних пророків,
Хоч ті й ніколи того не хотіли,
Готові ходити в штикові атаки,
Щоб десь через сотню років
Із залишків тіл їх змужнілих
Проростали червоні маки.

2016

Не кожного московита варт кацапом звати.
Тільки того, хто взяв звичку поспіль ображати.
А найпаче бовдуряку, що з екрана кряче:
"Нема мови вкраїнської, як хохол судачить".
Стоп! В історію поринем та знайдем коріння,
Що з подиву на лайку зросло бадилинням.
Стрівся якось московит з козаком і бачить:
Замість чуба оселедець, мов півнячий гребінь.
"Здоров будь, судар хохоле!",- козакові каже.
На бороду московита козак скоса глянув
І щось схоже на борідку свого цапа бачить:
"Здоров будь, кацапе!" Тай по цьому
Од реготу-сміху за боки взялися,
Посідали на коней, в похід подалися.

P.S.
Недобитки імперії скорить світ мудрують.
Суверенну Україну всіляко плюндрують.
Посполиті ж московити не завжди їх чують.

Kereginden çoq çalışqan bir sabancı —
sıq-sıq qalğanları içün bir yabancı.

2022

Похолодало.
Вечорами сірість на губах чаїться.
Стало тихо, стало кволо,
Немов старість увійшла в наш дім.
Все перекутані надіями,
Щоби зігріться.
Сидимо в кінцях одної борозди.
Кожен про своє дрімає.
Мов незнайомці мовчазні
На нічному холодному вокзалі.
Що чекають на свої
Спізнілі плацкарт вагони-поїзди.

(2022)

Легковажносте! - Милий гріх,
Мій супутник і ворог милий!
В мої очі лин'ула сміх
І мазурку влила у жили.

Вчила: йди хоч з ким до вінця -
Не пильнуй перстенька-печатку.
Навмання починай з кінця
І спиняйся ще до початку.

Як стеблина будь і як сталь
У житті, де так мало можеш.
Шоколадом лікуй печаль
Й регочи в лице перехожим!


Переспів 26.01.22

Стурбована фарбована тече
Виблискує попискує ріка
Зіскакує оплакує пече
Шукаючи чекаючи дзвінка…
Здивована змордована чомусь
Оспівана осміяна з арен…
Спрямований цілований - горнусь -
Мутований таврований… блажен
07.02.2022.

Горнятко чаю з молоком
Твої долоні розігріло.
Уже смеркає за вікном,
Дерева вкриті снігом білим.

Вмикає вечір ліхтарі.
В кімнаті тепло і спокійно.
Мороз і вітер надворі,
Та ми сховалися надійно.

Горнятко кави з коньяком,
Мою уяву розігріло,
Хай що би було за вікном,
Мене так манить твоє тіло.

2022-02-07

Знов сніги. Мете завія,
обрій габою вкрива.
Вій, сніжнице, бо надія,
попри віхолу, жива.

У льоду, поміж крижинок,
в шкірі змерзлої землі
влаштувалась на спочинок
і живить. Живє в імлі.

І милується снігами,
крижаним плетінням днів,
завірюхами, югами
в шубці теплих почуттів.

Не благає заметілі
улягтися, вщухнути,
бо зими лілеї білі
мають право квітнути.

А надія почекає
до розталі, до тепла.
Вона сильна, сили має
невичерпні – джерела

щиросердої любові,
що приймає холоди
і сніги й вітри льодові –
будь-які життя ходи.

січень/лютий 22

Гриміло в небі за озерами
Де сни гуляли розтривожені…
Тепло зі стін текло шпалерами
На тіло старче, заяложене…
І горіч та, душі забутої
Ні з ким чомусь не сперечалася,
Бо всі роки поїли смутою.
Напевно так передбачалося…
07.02.2022.

Вибачаю, інакше не можу,
На розборки часу не витрачаю.
Повноцінним життям живу,
Працюю, радію, дякую за все,що маю.
Вибачаю, інакше не можу,
Усіх, хто нападає, ображає.
Розумію, значить йому погано,
Якщо ті, хто поряд –
То в собі шукати слід причину,
Убік тихенько відійти,
Промовчати, подумати,
Здоров'я людині побажати,
Перш ніж у відповідь щось говорить.
Вибачаю, інакше не можу,
Не опускаюся до того,
Щоб ненавидіти людину.
Вибачаю, інакше не можу,
Образа, ворожнеча швидше пройде.
Свої помилки зрозумію , виправлю.
Очищаються думки, серце і душа,
Коли інших вибачаю. 7.02.22 Швець Т.В.
На фото - мій малюнок.

Прощаю, иначе не могу,
На разборку времени не трачу.
Полноценной жизнью живу,
Работаю, радуюсь, за все, что имею благодарю.
Прощаю, иначе не могу,
Всех кто нападает, оскорбляет.
Понимаю, значит ему плохо,
Если те, кто рядом –
Так в себе следует искать причину,
В сторону тихонько отойти,
Промолчать, подумать,
Здоровья человеку пожелать,
Прежде чем в ответ что-то сказать.
Прощаю, иначе не могу,
Не опускаюся к тому,
Чтобы ненавидеть человека.
Прощаю, иначе не могу,
Обида, вражда скорее так пройдет.
Свои ошибки пойму, исправлю.
Очищаются мысли, сердце и душа,
Когда других прощаю. 7.02.22 Швец Т.В.
На фото – мой рисунок.

­У сквері міському, як глянеш навколо,
Галявини ковдрою вкриті.
Створилися білі фігурні простори.
Десь там зачекалися квіти.

Під сонячним променем, натиском зморені,
З-під снігу поринуть вóди.
А далі струмочком – в стрімкі коридори,
Відкривши весняну вроду.

В зеленій травичці, осяяні личка.
Ромашки барвисті, грайливі.
Щоб втілити мрію, хоча б невеличку,
Наразі покличемо диво!

Ось так поступово набридлива втома
Зникає. Прогулянка – супер!
Та враження є, що зимові кордони
Дбайливо опікує лютий.

Лютнева загроза в єднанні з морозом
Існує… Та тільки принишкла.
Вже вкотре вона відпрацьовує позу:
«Іще «на горішки» отримайте дозу!
Сніжку вам підсиплю трішки!»

01.02.2022
Свідоцтво про публікацію: izba-2022-3251040

На Соборній, у парку, на вході,
прилягли боязливо царі…
Зустрічають бастарди природи
миколаївців ще на зорі.

А колись, за завісою часу,
як довкілля величні сини,
біля входу палацу Аркаса
на сторожі лежали вони.

І собор Адміральський напроти,
та Миколи у іншому сіль –
він писав не історію флоту,
а його України-Русі.

Бо народу пісенні перлини
виявляв, не блукав навмання,
Кобзаря видатну «Катерину»
оперив у музичне вбрання.

Жаль, не доста ходилось по світу.
Відійшовши у розпалі жнив,
він краянам народну «Просвіту»
окрім левів своїх залишив.

І вартують не перше століття,
надивились вони дивини…
Не лякає їх віку лахміття,
бо нетлінні обоє вони.

Все міняється в мареві часу,
та аркасівський дух не зачах,
і усмішку Миколи Аркаса
в мармурових їх бачу очах!