Наїзнику Пегаса
немає часу
у цьому світі
сидіти і чекати,
аби піймати
себе... у сіті...
................................
Якщо не твого поля
ягідка твоя,
хай буде нічия
і ти гуляй на волі...
.................................
ще є багато
чого уміти
і не одна кобіта
зайде у хату
тебе вітати...
але немає долі,
якщо і досі
твоя орбіта
торкається юдолі...
.................................
Та може, боса
паде на роси
небесна Аеліта
в зеніті літа
або на осінь,
коли зима на часі,
полинуть сміло
душа і тіло
до діда на Парнасі.

У цьому світі жити –
треба вміти
себе втішати,
аж поки не покличуть
до кобіти
небесні шати.
А де шатро зелене
нас чекає,
ніхто не знає...
мелодія про мене
вже лунає
у пущі раю.
Лишатися на волі
не умію
у цій юдолі,
де ягода цикути
ще дозріє
у тому полі,
де іноді ще чути
тихі мрії
Анакреона
і поведе за руку –
не кебета,
то Антігона
і нібито поета
по сюжету
амур вітає,
ще наче не прикутий,
як на муки,
у неф колони,
і де його, без лука,
поміняю
на купідона.

12/21

Із Миколи Некрасова

Прусський барон, почепивши на шию
біле широке жабо в крохмалях,
в цілях докладно збагнути Росію
їздить по їйних ведмежих кутах.

«Як тут із хлібом?» – «Порожні стодоли!»
«Що зі скотом?» – «Від зарази подох!».
Й ледве завівсь про книжки та про школи –
збігли всі геть: «Хай нас милує Бог!

Книг нам не треба, неси до жандарма!
Тут уторік торгував бозна-хто,
ми накупили їх, ніби півдарма,
й мали халепи – цілкових на сто!»

Думає німець, термосячи чохли:
«Що за пригода?! На школі – замок;
ниви посохли, корови подохли;
як ці селяни заплатять оброк?»

«Що добачати й писати в книжчину?»
Й так йому сумно – не милий і світ...
Дай їм, німчуро, побільше хлібину –
і добачай, що́ таке апетит.

(2021)

Під небом Скіфії, де зорі яскравіші,
Блакитніш небо, зеленіш трава,
Душею він немов відпочивав
І почувався якось спокійніше.
В країнах дальніх, в розкошах чужих
Він не знайшов ні правди, ні спокою.
А гроші, що текли до рук рікою?
Він не знайшов тепла і щастя в них.
Хоч там його за мудрість поважали
І обіцяли гори золоті.
Та це, хіба, найкраще у житті?
Повага, гроші – цього всього мало.
Хіба за гроші купиш простір цей?
А це повітря, травами налите?
А сонце, що якраз, як треба, світить
І вітер прохолодний у лице?
Чужа країна, то чужа країна
І там усе не те і все не так.
І лиш помандрувавши по світах,
Він зрозумів, що саме він покинув.

РОЗСЯЙЯ

Намалюй мені щастя палітру. Без тіні…
На темряви рядні́, в вере́тті плям і мли.
Розлогими мазками сліз по павутинні,
Заплетенім на дні, розбарв. Перл насели
Аж до безмежжя намистин – як іній
Чи світло в промені. Чаклунство осели
У полотно – до ниточок, в сплут ліній
Розсяйя крапель фарб. Чуття щоб зацвіли
У візерунку пристрасті. Тремтом в молінні
Щойно прозрілих в істині. Зоріння запали
В безодні пензлем іскр і удихни нетлінні
Скарби краси любові, храм, що душі́ звели.

Павло Гай-Нижник
9 грудня 2021 р.

Не сни не згадуй не випитуй
Хай пам'ять-покритка мовчить
Чи немовлята її ситі
І чи відомо хто з них чий

Як хоче хай із ними грає
Та не виносить до людей
Як вовченят збере у зграю
І потай в хащу заведе

Лиш не вертається допоки
Не заростуть усі сліди
У лісі знайде вічний спокій –
У річці вистачить води

Коли ж намріє замолити
Свої приховані гріхи
Там є дуби-митрополити
На кожному – єпитрахиль

Засніжило і захурделило,
Кучугур всюди теж намело.
Йде містами зимонька й селами
І холодним махає крилом.

І дерева стоять запорошені,
Всі у білий закутані плед.
Припинило мести аж удосвіта,
Втихомиривсь пусту-вітерець.

Стала зимонька лагідна-лагідна,
Лиш сніжок під ногами рипить,
Ніби йдеш ти зимовою казкою.
Зупинити цю хочеться мить.

2021 р.

***
На цьому світі оминай папуг,
аби у рай не завела недуга
або тебе не охопила туга,
коли плює у душу щирий друг,
а ти не оминув такого друга.

***
Гаряче слово – це огниво!
Оце і баєчка уся.
Але говорячи правдиво, –
мені сміятися важливо,
аби не випендритися.

***
Якщо розумні у полоні
дурних ідей – це щось не те,
бо тільки ідіоти повні
єднають грішне і святе.

***
Хто має що додати, додає,
хоча й хвала лукавою буває,
коли тебе за дурника тримає
базікало про житіє твоє.

***
Жива порода ліплена із глини,
а криця – із іржавої руди
і є різниця, чи іуда ти,
чи істина у образі людини.

***
Не обіцяй чуже нікому
і не бажай своє сліпому...
не уповай на майбуття...
життя передбачає кому
і точкою стає життя.

Резюме
Не випускай із бутля джина
Хоттабича... і Насреддіна...
а заховаєш їх на дно,
то по велінню Аладіна
подує буря все одно.

12.2021

Із Миколи Некрасова

Управа - під арешт бере
і вже назад не випускає,
олігархат - з казни дере
й ні шеляга не повертає;

зборонці влади - ловлять рать
ліберастичних демагогів;
селяни від землі біжать, -
від позанедбаних облогів,

й останнє - віддають шинкам,
де п’яним - по коліна море...
Нехай на сором буде нам
за їхню темряву та горе!

(2021)

Як славно звечора собі,
заплутавшись в своїй судьбі,
не дорікати у журбі,
удаючи, що спиш,
забути чвари опостінь,
у хатній чути темноті,
як миша у пічнім хребті
розворохобить тиш.

Яка утіха й благодать,
у зошит аркуші зібрать,
і, благо, нікому брехать:
резон, чи не резон.
А до збіговиська причин
і поміркованих мужчин
не понукає тріск лучин
і мишоловки сон.

З весни не топлено: оне
і переконує мене
хутчій укутатись в кашне,
чим серце оголить.
Ані учителя стопа,
ні Бог, ні янголів товпа,
якщо поріг й переступа,
життю нас не навчить.


***
Дебют

1
Після всіх іспитів, вона
в суботу запросила в гості друга;
темніло, і тримався корок туго
пляшиною червоного вина.

А у неділю дощ не ущухав;
і гість навшпиньки вибирався поміж
стільців рипучих, і знімалась одіж
з вертлявого в простінкові цвяха.

Її рука дісталася стола
і плюснула до роту лишки чаю.
В кімнаті ще стояла півімла.
Дно ванни позувало водограю

емалями облупленого дна,
і пустота зі милом духовитим
виповнювала ще один канал
сполучення з великим білим світом.

2
Дверима ані рипнувши, рука
була – він осмикнув її – обтерта
від плям в кишені; чулося, як решта
з вина плеснулась в полах піджака.

Проспект ще спав. Зі водостічних труб
зливались води, миючи бруківку.
Він уявив цвяха і цівку тиньку,
і казна-чом з його набухлих губ

зірвалось слово (Боже упаси
годити у його толеруванні),
і добре, що під'їхало таксі,
бо він би ціпенів у дивуванні.

Він роздягався, щойно зі гостей,
не глядячи на свій просяклий потом
ключ до нівроку безлічі дверей,
отетерілий з першим оборотом.



***



Зі шкільної антології


1. Е. Ларіонова.

Е. Ларіонова. Брюнетка. Плід
друкарки і полковника, а погляд
нагадував позір на циферблат.
Опікувалась тим, в кого болить.
Лежали якось ми із нею поряд
на пляжі і кришили шоколад.
Вона сказала, мов за горизонт,
туди, де яхти не міняли гасла,
що, коли хочу, можу і собі.
Вона любила цілуватись. Рот
нагадував мені печери Карса.
Та я не забоявся. Далебі,
немов трофей, беріг чимало літ
відбите на невидимому фронті
у ворогів, яким утратив лік.
Цінитель здобних баб, запічний кіт
Д. Куликов постав на горизонті.
Д. Куликов на шлюбі наполіг.
Їй місцем праці став жіночий хор,
а він трубить на номернім заводі.
Такий собі масластий інженер.
А я шкільний все бачу коридор,
і наші з нею вправи на комоді.
І Діма – некрасивий піонер.
Куди все збігло. В чім давати звіт?
Які подати візії предтечам
їх перевтілень, до яких колін?
В її очах чаївся диво-світ,
їй і самій ще нез’ясовний. Де в чім
непостижимий жінці взагалі.
Живі ще Куликов і я. Вона жива.
А світ отой – він, що – тримає павзу?
А може будить ніччю їх той зов?..
І я все бубоню свої слова.
І линуть з-за стіни оривки вальсу,
і дощ шумує в цеглі битій знов…

2. О. Поддобрий

Олег Поддобрий. Явлений на світ
зі фехтування тренером. Достоту
він знав усе це: випади, укол.
Не пожирач сердець, не серцеїд.
Але, як це бува у світі спорту,
він із офсайду забивав свій гол.
Офсайд був ніччю. Матері недуг,
плачі малого брата у колисці.
Олег тоді зненавидів обох.
На батька і сокиру взяв до рук.
Та вчасно долучилися сусідські
і сина одоліли вчотирьох.
Я згадую ці руки, ці синці,
а ще – рапіри дерев'яну ручку.
Баталії на кухні, наш тоді
спір в комунальній ванні. На руці
кілечко із латуні – під обручку.
Ми спекалися школи. Він хотів
на кухаря піти чи продавця,
а я фрезерував на "Арсеналі".
Він пік млинці в Таврійському саду.
Ми бавились, розносячи дрівця,
збували і ялинки на вокзалі
до новоріч.
Він потім, на біду,
компанію уклавши шантрапі,
крамницю обібрав, і, – як у воду.
Сезонів зо три смажив сухарі.
Урешті, вийшов. Пережив запій.
Місив бетон під корпуси заводу.
Дав згоду одружитись медсестрі.
Став малювати. Вчитись до пори
мав намір на художника. В пейзажних
деталях проглядала схожість на –
на натюрморт. І – знову табори:
за витівки пера на лікарняних.
Ось і допіру – тиша навісна.
Ніде його не бачу. Сам сидів
в тюрязі, але там його не стрітив.
Тепер я на свободі. Ба, і тут
ніде не зустрічаю.
Поготів!
Він десь блукає і вдихає вітер.
Ні кухня, ні тюрма, ні інститут
його не прийняли, то він і щез.
Пішов, як Дід Мороз, перевдягтися.
Оговтатися від перипетій.
І ось він викликає інтерес,
як решта персонажів із дитинства
і безнадійних, зрештою, надій.

3. Т. Зіміна

Т. Зіміна, чарівне дитинча.
Татусь – технар, стезя матусі – облік.
Не бачив їх, та у шкільні літа
вразливою не видалась. Хоча
цим перейнявся прикордонний льотчик.
Але це було згодом. А біда
до того з нею трапилась. В сім’ї
її водився родич. Чин в райкомі.
З автівкою. А предки розійшлись.
Ну, щось своє. Авжеж, усі свої.
А от авто – це речі незнайомі.
Отак її знегоди й почались.
Вона набідувалася. Утім,
ішли помалу справи на поправку.
Похнюпий замаячив був грузин.
Коли він загримів в казенний дім,
тоді і віддала себе прилавку
вона в галантерейний магазин.
Одеколон, білизна, полотно
– весь аромат цієї атмосфери,
секретів, залицяльників, чуток.
Оглядин мимоволі у вікно.
В анфас – Дім Офіцерів. Офіцери,
блиск ґудзиків, кокард і зірочок.
Той льотчик, опустившись із небес,
він без вагань вітав її чарівність.
Її чекав шампанського салют.
Заміжжя. Та у асів ВПС
понад усе цінується невинність
і зводиться заледь не в абсолют.
І поготів – схоластики вина
цієї – в її намірі втопитись.
Був навіть міст, але була зима.
Канал скувала кірка льодяна.
Зате прилавок виказав надійність.
І опушила вії бахрома.
І попелясту чілку осіня
сіяннями неоновими люстра.
Весна. Біжить з відчинених дверей
потік, вирує біля кас щодня.
Вона стоїть і бачить темне русло
з-за куп білизни, наче Лорелей.

4. Ю. Сандул.

Ю. Сандул. Душка-ласочка. М’яка,
як мордочка, загострена до носа.
Доносив. Слабував на язичок.
У захваті бував від козирка.
Усіх питав – і у вбиральні, й поза,
куди кріпить на кітелі значок.
Кріпив. І був готовим до вимог
щодо всіляких символів та знаків.
Тяжів до звань і титулів всерйоз.
Себе звав не инакше, як "фізорг",
і з виду старкуватим був, як Яків.
Вважав своїм бичем фурункульоз.
Остерігався протягів, застуд,
відсиджувався дома у негоду.
Дрочив таблиці Брадіса, як тхір.
Знав хімію і рвався в інститут.
Та після школи трапив у піхоту
підземну, у секретний капонір.
А нині свердлить. Може, акурат,
на "Дизелі". Можливо, і неточно.
Ба, точність ні до чого там йому.
Бо має спеціальність і розряд.
А головно, навчається заочно.
Наразі підіймімо бахрому.
Він в сутіні гортає "Опірмат"
і осягає Маркса. Чин заочний
і речі книжні звечора ураз
навіюють осібний аромат.
Нема охоти, бачмо, в клас робочий.
Охота у наступний, бачмо, клас.
У сутіні, лишень отам себе
він убача. Суть опору металу
приємна річ в теорії. Гай-гай!
Він мітить в інженери, в ІТП*.
Металу він не дасться на поталу
у сенсі праці… ріж, свердли-клепай…
і вартість додаткова… і прогрес…
І вся оця схоластика про ринок…
Ліси дрімучі, і катма снаги.
Сім'ю б завів, та обмаль часу. Стрес.
Утім, не проти зустрічей, вечірок
бодай із ким, соїття від нудьги….
"Наш – усмішка – майбутній інженер".
Він згадує спецівок сіру масу.
Він дивиться повз подруг у вікно.
Він самоту сповідує тепер.
Він зраджує тепер своєму класу.
Боюсь, згустив… Але усе одно –
використання класу напрокат
тхне, далебі, лихвою віроломства.
– Гріх молодості. Крівця, ич, скипа.–
я досі пам'ятаю той плакат
стосовно випадкового знайомства.
Ба – ані диспансеру, ні попа
від маси декласованої, щоб
не микатись з гризотами сумління.
Але якщо епоха нам чужа,
то не пустити далі цей мікроб
і вберегти наступні покоління –
подібна естафета заважа.

* абревіат.(ІТП -інженерно-технічні працівники)

5. А. Чегодаєв

А. Чегодаєв, карлик і брехун.
Язик із окулярами. Гримаса
завідомого скепсису. Умів
торкатись якомога тонших струн
у душах вчителів і позакласно.
Чим підкупав. І совісно пітнів
від хиб і вад. Вів випуски стінні
зі хтивістю фрейдистською (границю
речей приватних нехтуючи геть).
Батьки в літах, в шляхетній сивині,
доїли достопам’ятну таблицю.
І зять її творця, і автор-тесть
зі стін вітальні ледве не щодня
назирці розмаїтили дитинство
то бачками, то видом бороди.
Минали дні, і хлопчик перейняв
полярну велич їх, чиє сусідство
унаслідок дало свої плоди.
Ба, дивні. Не инакше, бородань
в дуеті горував(блідий цілитель
курсисток відступав у тінь і тьму),
і ним оволоділа чегодань,
романтика газет, великих літер.
Подав до Історичного. Йому
не таланило. Він уник пасток,
наставлених усюди військкоматом,
забивсь у кут. Оговтавшись, у нім
він виявив занедбаний шматок
сфер пізнання: Біоніка та Атом,
проблеми Астрофізики. В тіснім
і дружнім гурті горе-мудреці
без просиху в словеснім варіанті
товкли пусте в порожнє до рана.
Світив Гірничий. Ба, наприкіці,
обрав Автодорожній, і в дисканті
з хрипинкою лилось, як з бодуна:
"Дороги є основою... Значна
їх роль в цивілізації... Не боги,
а люди їх... І нам – туди". В рази
слів більше, ніж предметів, щоб сповна
обґрунтувати покриття дороги.
Твердої – як він сам наголосив.
Один, росточком метр і шістдесят,
заручник слів у метушні житечній,
чию увагу він прикути міг?
Чутки ходили, буцім целібат
сповідував: на випадок пожежний.
Але щовечорово він стеріг
Венеру, що двоїлася за склом
вікна в мініатюрній іпостасі –
зорю, удень і поночі метку
на помині. Одруження, диплом.
Розподіл. Вже у черзі біля каси,
рідні нової тости: за дочку!
Таджицькі гори-доли, килими.
Машини землю риють. Чегодаєв
рукою з безбородої щоки
стирає піт відтінку сулеми,
і мат смаглявих криє роздовбаїв.
Слова звелись. Далася узнаки
опірність змістів формам, зокрема,
природи слова – кубокілометрам.
В коричневу імлу серед піску
пішло шосе кінцями обома.
Він ніччю голяка ступа паркетом
не у квартирі власній, – у кутку
великої землі, де є міста,
зелене листя, спогади дитинні.
Хропе дружина... Боже мій, хоч плач...
Сіда за стіл, і, зі свого кута
під скрип душі крапа листи сумлінні,
тче павутиння. Самотинний ткач.

***

6. Ж. Анциферова

Анциферова. Жанна. Перса, стан –
як писанка. У рубенсівськім дусі.
У прізвищі та імені завжди
було щось офіцерське. І курсант-
підводник був, як бачмо те, у курсі
голландських шкіл живопису. Прости
мені, мій Боже, але варті віч
проникних піонерські наші гасла!
Зберігсь і того захвату шматок:
"Береш усе це в руки, маєш річ!"
та "Оці ноги – пліч моїх окраса!"
...Тепер вкіл неї спить Владивосток,
вологі сопки, бухти, небеса.
Великий Віз, колесами у спальню
з ялиць одної шостої земель,
що в Розі Золотому відкиса.
У постіль лігши, як у готовальню,
на флотську вона дивиться шинель
і ґудзики, що, сяючи у ряд,
скидаються на ліхтарі кварталу
її дитинства, і чого нема:
величний, чорний, мокрий Ленінград,
відкіль вона зі випускного балу
на борт по трапу збігла жартома.
Щасливиця? Геж. Викройки, шиття.
Робота в клубі. Рейди на багряні
осінні сопки. Посуд і прання.
І спомини у неї до пуття
не в’яжуться у нинішньому стані:
зі двадцяти восьми своїх вона
дванадцять років крилась взагалі
від всіх об'єктів пам'яті за мужем.
Зрина підводний човен із пучин.
Спить селище. І на краю землі
не спить вона. І видається вужчим
кут зору у оказій, ніж причин.
Бомбардувальник стогне у хмарках.
Розквакались хоралами канави.
Кришталю гірка вибила склянки
асані після стійки на руках.
І музика пливе від Окінави,
журналу мод гортає сторінки.


7. А. Фролов

Альберт Фролов, цінитель тишини.
Матуся штампи ставила конвертам
на пошті. Щодо батька, до пуття
відомо, що поліг за люд чухни,
але зберіг фамілію Альбертом,
не глянувши ні разу на дитя.
Син геній свій плекав у тишині.
Я досі ґулю згадую при лампі:
він сповз на зоології під стіл,
ані мене не бачачи, ані
душі у спільно випатраній жабі.
Що згодом не завадило ніскіль-
ки лету власної, яким
живилось навчання до інституту,
де став до прі з архангелом. Та ба –
на землю впав, як грішний херувим
зі хмари. А як натяк на спокуту,
йому під руку трапила труба.

Звук – форма коливання тишини,
подоба вітром звіяної ленти.
І ось лились під соло до зіниць
від розтрубу, де бились в осяйнім
промінні рамп, докіль аплодисменти
їх там не задували – сто зірниць...
Це – ввечері. Шкарпетки не вони
перуть удень. Хоч вичерпай колодязь.
Пішла дружина. Купчились борги.
Матусі додалося сивини.
І він запив, а потім став колотись
біс знає чим. Гадаю, від нудьги
з безвихіддю – ба, отакий концерт.
У цім мої пізнання куці, звісно ж.
Та є градуювання инших шкал:
коли заграєш, бачиш наперед
на вісім тактів – ампули ж, як світоч
осяюють шістнадцять... У дзеркал
фойє урвавсь терпець на балаган
гримас дивитись хмуро і поштиво.
У рис, в екземі трачених, давно
сплив термін виховання і доган,
що вилилось у осуд колективом
і звільнення. Процідивши: "Лайно!",
подібно угасаючому "ля"
відвівши від подальшого маршруту
поталу віч і рук, що завше "за",
на кшталт рядка, що лізе за поля,
він, зводячи у статус абсолюту
ідею свого звільнення, щеза.
___

У ніч на друге січня, повну мли,
мій теплохід ошвартувався в Сочі.
Хотілось пити. Я ішов навгад
провулками, які мене вели
до центру з порту, де у розпал ночі
набрів на ресторацію "Каскад".
Фальшива хвоя – ба, яка не є,
звисала з пальм. З-за столиків з лихвою
лилось многоголосся "Тбілісо".
Скрізь є життя, і тут було своє.
Почувши соло, я повів бровою
і зал окинув разом, як ласо.
"Каскад" був повен. Зір зафіксував
естраду – у хаосі диму, брязків,
спин, запахів; я, ходячи конем,
вже звав: Альберт і брався за рукав;
і страхітлива, несусвітна маска
повільно обернулась до мене.
Суцільні струпи. Всохлі і гнійні,
набряклі. Тільки пасма, спаєм
і струпом ще не взяті, і, навкидь –
зіниці школяра, що у мої
колись косився зошити, й навзаєм –
тому років дванадцять мимохідь.
"Яким ти робом тут, у несезон?"
Морщини – у дубовій ніби риті
корі. Зіниці – що білки з дупла.
"А сам ти як?" Я, бач, як той Язон.
Язон, який зимує у Колхіді.
Екзема вимагає, бач, тепла..."
Ми вийшли згодом. Рідкісні вогні,
що небесам завадили з бульваром
лигатися. Квартальний-осетин.
І навіть тут – із тіні – а-ні-ні
мій провідник, людина зі футляром.
"Ти тут один?" "Гадаю, що один".
Язон? Навряд чи. Йов, що небеса
ні в чім не попрікає за нагоду
зіллятися зі ніччю на живіт
і смерть... І ніч на берег нависа,
і гострий запах водоростей з Осту,
та пальм незримі шерехи – і квит.
… Усе хитнулось враз. І у пітьмі
щось блимнуло на темному причалі.
І звук поплив, оплівши тишину
наздогін даленіючій кормі,
І я почув в доконаній печалі,
"Яка висока повня…" на кону.*

***
< 1966 – 1969 >
* мелодія відомої джазової пісні— How High The Moon ( «Як високо місяць»)

На долоні враннішня жура,
У багряній млі окрайчик неба.
Горепад любові пектораль
Поламав, неначе вітер стебла.

Без дитини жінка - нежива,
Світлу радість смутою убито.
А у мене сива голова,
Став юнак за день столітнім дідом.

Вирито могилу межи вільх,
Ложе янгелине - з м'яти-рути.
Яму долі вкрив пухнастий сніг,
Поминки справляє місяць-лютий.

Ніч. У висях місячна медаль,
Повертатись у домівку треба...
Горепад любові пектораль
Поламав, неначе вітер стебла.

07.12.2021 р.

наша з тобою зима, сестричко, починається з відчинених шаф.
як завжди одягу, як дерев у лісі, а вдягти — ну, хіба що, — джинси.
у наших горлах виростають гвіздки й повільно їде раціональний дах
і ми страшенно розгублено розглядаємо у дзеркАлах ванн старіючі риси.

треба скоріше придбати якісь зручні чобітки і крем помічний,
склад відомий: молодильні яблука, коллаген, хай йому грець, навіть, сперма.
ці розумні цитати про душу красиву вже кислі, мов жовті ягоди аличі, — непомічні,
коли тротуаром понуро пливеш, або, сто відсотків, у них закінчився — термін!

насправді, нам подобаються, сестричко, такі, як і ми буваєм самі.
навіть, оті, що гладять не лише по голові, а й гребінцем проти шерсті.
звичайний закон тяжіння — усе по колу і коли літо минає — сумуємо по зимі,
зуби, бач знову скалить... смарагди і ковід сховала у срібнім персні.

лишається вартість слів і наша з тобою древесно-древлянська, розбурхана кров
і снайпер самотності, що намагається наше гілля вловити на мушку.
закутайся в светрик із м’яти, сестричко, й від вітру утоми сховай, хоч одне крило,
бо є ще надія, що Господь не мине — а ні кроку, ні сліз, ні змерзлої ружі.

наша з тобою зима, сестричко, починається з відчинених шаф.
як завжди одягу, як дерев у лісі, а вдягти — ну, хіба, що,— джинси
у наших горлах виростають гвіздки й повільно їде раціональний дах
і ми страшенно розгублено розглядаємо у дзеркАлах ванн старіючі риси...

Юлія Івченко 7. 12. 2021. Київ.

О, мій Овідію в сутані,
не панікуй, не зарікайся...
міхи наповнені і чани
не протікають ще, на щастя.

Вітрила є і цілі снасті,
і гавані ще не останні,
і карта вигідної масті
упала на дороги ранні.

Лише одне ім’я у мене –
не Муза я, не Мельпомена
не Ліра у руці ізгоя...

ми на одній з тобою сцені...
перо ліричного героя
служити має Ойкумені.

Колись були у мене друзі,
а нині я один у хаті
не бачу ані їх у кузні,
ані вони мене у чаті.

Напевне, маю по заслузі,
що не стою уже на чаті
поезії... служу не Музі,
а Мельпомені пелехатій.

Але ілюзії не має
ані тверезе, ні під муху,
яка у неї сила духу...

а я деінде помічаю:
комусь – це азбука Китаю,
а іншим – закладає вуха.

12/21

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні зроду-віку
Не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

Щасливий квиток випадає нечасто,
Та кожен очікує кращої долі.
Я скучила, Боже, за спокоєм, щастям,
Весняним цвітінням рожевих магнолій.

Зима збудувала колючі споруди,
Скляні ожеледиці стелить під ноги.
По вулицях сірих, такі ж сірі люди,
Похмуро вичовгують сиві дороги.

Тривога в повітрі, а що ж буде далі?
Скінчиться війна, чи пожежею знову
Ураз спалахне на широкім вокзалі,
Розкидавши нас по розбіжних вагонах.

Чи вимремо всі від чуми, бач — могили
Ростуть, як гриби на нових кладовищах.
Чи смертні гріхи не усі відмолили,
Чи небо від бруду тікає все вище?

Жахливо подумати в те, що можливо,
Земля почорніє від горя і крові.
Так хочеться вірити в сонячне диво,
Перевесла райдуг і зорі цукрові.

Чому світом правлять потвори в личині?
Людина для них все одно, що мурашка.
Невже Ти не бачиш, що нелюди чинять?
Збагнути не можна, повірити важко.

Лише сподіваємось — зникне омана,
І знову розквітнуть в садах білі вишні,
Спливе над країною зірка Різдвяна,
Надію не втратимо, Боже Всевишній.

06.12.2021р.

Я просувався з весняними планами
вуличками напрямки.
Йшов усміхаючись, доки не глянули
юнки тривожні – бруньки.

Я просувався з вітрильними римами.
Мимо не зможу пройти:
боляче, бо на світанку отримали
ранки бузочку бруньки.

Я просувався яскравими скверами,
кроком і мислю прудкий.
Серцем смутний: пропадуть обезкрилені
бранки морозу – бруньки.

27. 11. 2021

Осінь переходить в зиму,
Кожушок вдягає, зимно ж,
Теплу шапку й валянки.
Ріки стали замерзати
І летить вже сніг лапатий,
Покриваючи грудки.

На деревах нема листя,
Іній на гіллі сріблиться,
Мов яскраві зірочки.
Зникла десь небесна просинь,
Переходить в зиму осінь,
Вальс танцюючи легкий.

2021 р.

був Іван
нема Івана
скільки спогадів
у ямі
скільки висновків
основ
на Покрову він пішов
не прощаючись
із нами
там
де батько
там
де мама
там
де Світло
і Любов

у труні лежав
між квітів
із Апостолом
в руках
мов готовий був
летіти
за душею
у вінках

на обличчі
на привітнім
біль затих
цей птах безлітний
ну а поруч
люди рідні
всі
для кого він
був тим
ґнотом свічки
серцем гідним
чистим згустком
доброти

доці дві
дві янголиці
розпач
ходить по устах
що тобі
наш любий
сниться
у яких тепер світах

і отець
ще ледь
говорить
і вже тиша
не краса
важко
відспівалось хору
бився трепіт
в голосах
там вітатиме
вже скоро
нас Іван
у небесах

був Іван
нема Івана
сонце
вже без нього встане
вітер
принесе осанну
осені в гілках
ніч
у зорянім жупані
вийде заганяти
гамір
в серця стайні
а при брамі
може хто зустріне
пана
із Апостолом
в руках

20 Грудня, 2017

з добрим днем
прощайтеся зі сном
все минулося
та світ чекає вас
хліб
не тіло
кров
ще не вино
щиро дякуйте
за світло в головах

видих вдих
нагадує
живі
тож увіруйте
у кожну Божу мить
тінь хмарини
нишкне на траві
та не вигорить
надія між людьми

не зі слів
складається
душа
та вони у ній
мандрують і ростуть
я би їх там
довго не лишав
хай стають крильми
арканом на мету

раз-у-раз
крокуймо до зірок
там за тернями
наснага для легень
ви для себе
камінь і пророк
спотикається
об вас
цей добрий день

з добрим днем
із тінями на зріст
з чистим наміром
і вильотом наскрізь
з тим
що видно
стало нагорі
хто світився в ніч
а хто за ніч згорів

з добрим днем
із вікнами без ґрат
з колообігом
у рукавах судин
з поцілунком
золотим від втрат
розуміючи
такий ти не один

8 Грудня 2017

так мало статися
хай кажуть люди
серденько птахою
збилося в грудях

збилося вибилось
та не на волю
ніби все вицвіло
наче все колить

колами ходимо
кола зрізає
те що не виросло
та знемагає

що не забулося
і не збулося
ходить по осені
милостинь просить

інші літатимуть
світом цим білим
зорі збиратимуть
що не згоріли

сонце вмиватиме
зранку їм вікна
світлом небаченим
поки не звикнуть

ти не наважишся
я не зумію
сумніви вигнати
amore mio

серце очистити
з болю і щему
руки заломлені
спалені теми

тиша вибаглива
дихає з нами
нам не торкнутися
більше губами

нам не торкнутися
більше губами
нам не торкнутися
чуєш кохана

7 Грудня, 2017

Із Миколи Некрасова

...Як вихор скаче пан з Рязані,
явився: бунт у всій красі.
Він висварив як слід буянів -
і впали на коліна всі!

Нагнавши холоду гарячим,
пішов звитяжець по рядах,
щоб цим навколішках стоячим
коліном дати по зубах...

(2021)

А у лісі рано-вранці
Вовчик полював на зайця.
Зайчик вдів біленьку шубку,
Хай у вовка гострі зубки
Він його не відшукає,
Вухань радісно гуляє.
Куцохвостий, косоокий,
Плигає у різні боки.
Вовчик дивиться похмуро:
Під сосною кучугура.

Приснилось таке, що й повідати грішно –
ні сп’яну, ні здуру, а так…
Явились чорти: «Підіймайся – мов – спішно,
не трафив іще поки шляк!
Ти щось там писав про війну і скорботи,
отож-бо не хнич, не дрижи.
Скоріш роздягайся! І щ́о ти, і хто́ ти,
і що у душі – покажи!..»
Хапають за руки, штовхають у спину,
до крові роздерли вуста.
Я ж вивернув душу, неначе торбину, –
мовляв, ось – дивіться – пуста!
«Оце і у весь мій – кажу їм – набуток.
Чого ви хотіли іще? –
Ось – кров закипіла, і нервів ось – жмуток,
і губи роздерті, і щем.
Ось жа́лю – до горя і трішки любові.
А що ще потрібно душі?
Все інше – у серці, у думці, у слові.
А ще – є життя і вірші́…»
Аж тут один кинув: «Доволі облуди!
Давай-но без сліз і вимог!..»
І пучкою ткнув у слабкі мої груди,
і крикнув зі злістю: «А Бог?
Ти нас – верещав – не збивай з пантелику.
Дограєшся, чорт забери!
Чи, може, не ти нещодавно Владику
Небесного звав ізгори?
Де Бог твій? – кричить – Я питаю востаннє!..»
І в ухо зі злобою – хрясь!
Я рухнув, неначе вівця на закланні,
небритою пикою в грязь…
Чорти тупотіли копитами бучно,
схилялись: чи я ще живий.
І всі мої вади звіряли поштучно,
і вносили в зошит новий.
«Не час нам із ним тут вести перемови» –
сказав найстаріший з чортів.
І глухо кректав і насуплював брови,
і щось раз у раз бурмотів.
«Хватайте його й волочіть на узбіччя,
нажився, негідник, сповна.
Зв’яжіть йому руки, накрийте обличчя –
заждався його Сатана…»
А я у собі чую втому велику –
невже мій кінчається вік?..
І тут прокидаюсь від шуму і крику –
дружина штовхає під бік:
«Вставати пора, не спізнився б ти, любий,
будильник давно відзвенів…»
І враз відсахнулась: «Чому в крові губи?
Чому ти отак помарнів?..»

4-6.12.21

IПомітити поезію найлегше,
допоки є крилаті фрази... і
метафори, ремінісценції,
біблійні і живучі аксіоми,
язичницької оргії фантоми,
цитати, рими, тропи, рубаї –
відомі істини... і тим не менше
усе доречне у містерії,
та ритміка кульгаючого трешу,
буває, заяложує її.

IIПіїти мають інші пієтети
і є на те олія в голові,
аби імітувати ті секрети,
якими володіють візаві,
відомі за ознакою таланту,
манери, стилю, тону, словника...
і як не намагайся повторяти,
що не мели, а му́ка – не мука́.

IIIЄдине розуміють дилетанти –
своє творити не така й лафа,
та не болить нікому голова,
що мухи і котлети – це окремо...
і як не захищай свої права,
птахами розлітаються слова
поміченої фабули... і теми.

12.2021

Тиша...ні звуку .. скрута в кишенях свище -
Вклала останній гріш у свою державу.
А на печерськім троні сидить небіжчик,
мертва вода обціловує лик блідавий.

Кинувши хрестика, йду цілувати руку
Обраному по приколу царю паяців.
Коло замкнулося. Годі чекать рятунку,
Смерті не відкушу і шматочка пальця.

Годі тинятися сайтами безпритульно
І витискати з очей читачів вологу.
Той, хто смоктати обвикнув від влади дулі -
Зомбі ходячий, що втік поміж люди з моргу.

Не повернутися в рай із потойбіччя,
Не відігріти талант горнятком чаю
Виборчі урни до себе мерців кличуть
Предків моїх нерозумних з могил піднімають...

6.12.2021р.

Урок останній. Сил немає.
Петрусь на фізиці дрімає.
Хапає сон обох із другом.
Аж тут як гаркне хтось над вухом.
Підняв учитель друзів сонних,
Питає фізики закони.
Малий встає ліниво й кволо,
Бурмоче щось, бо стисло горло.
По класу зирка. Та на лихо
Сидять усі, як миші, тихо.
- Скажи хоча б ім’я! Подумай!
Ну хто закон якийсь придумав?
Стоїть, як стовп. Мовчати ліпше.
Та ляпнуть хочеться мудріше:
- Конкретно я не зміг згадати.
Якісь, напевно, депутати…
05.12.2021

Смерть - сурйозна справа, а не блаж,
Опинився, раптом на межі я.
Буду брати рай на абордаж,
Бо із пекла вигнали втришиї.

А виною те, що я святий,
Согрішив раз тищу (це дрібниці).
В королев опуклі животи...
Ох любив я мавок білолицих!

Сам Ерот кричав: - Вот ето да-а-а!
Навіть я не маю стільки хисту!
Для геєнни ж, бахур - це біда!
Повтікали сонмища нечистих.

Та коли мене уздрів Петро,
Дременув в кущі чимшвидш від брами.
Я ж пішов у рай творить добро,
До святенниць, трясця їхній мамі.

Хоч земне життя -. це колючки,
А сімейні справи - поле бою,
Не журіться, милі жіночки!
У раю зустріну вас з любов'ю.

06.12.2021 р.

Моє життя – це дар за доброту,
Передчуття, турботу і тривогу, –
За суєту невтомну і круту
Мою дорогу сходження до Бога.
Моє життя – це в серці вічний щем
І на душі таємності покрови, –
Моє життя заквітчане іще
Яскравими сузір’ями любові.
Моє життя – це плата за тепло,
За радість стріч і розставань всіх смуток, –
За все, що вже в минулому було,
Та все оте, що тільки має бути.
06.12.21

Розпочинався весело роман,
Скінчився безутішно— драмою.
Необережне слово і вулкан,
З глибин душі назовні магмою.

Від любощів до ненависті — крок.
Давно не дарував лілеї ти.
Порвався швидко щастя ланцюжок,
Не запаяти і не склеїти.

А винного шукати марна річ,
Як в темній спальні чорну кішечку.
Скажи мені відверто віч-на-віч,
Чи ти любив її, хоч трішечки?

05.12.2021р.

троє нас
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче
в кутку
зима

ми сиділи
словом ворожили
згадували
мертвих
і живих
той
праворуч
янгол білокрилий
ну а зліва
той
що не із них

ми давали раду
рубіконам
істину втопивши
у вині
білий
голови стинав
драконам
ну а чорний
греблі рвав
у сні

ми ділили
землі і щосили
намагалися накрасти зір
ранок запалив нам
білокрилий
сонцем закрутив
той чорний звір

стали на порозі
шкода часу
кожен залишився
при собі
білому бракує
трохи басу
ну а чорний
менше би
хрипів

попросив я
щастя всім
у Бога
неба
непокритого свинцем
білий каже:
що тобі від того
ну а чорний:
що мені за це

12 Жовтня, 2017

назбирав доріг
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук
при брамі
на сльозу з очей
і білий пух
для якого
не існує
вітру
де немає слів
що ріжуть
слух
ні думок
збентежених
ні титрів
тільки ходить
босоніж душа
називає травами
тумани
не шукай там всіх
які лежать
там немає
вигоди
ні планів
то ж ходи
по колу
чи літай
чи співай
про себе
алілуя
і пригадуй
де колись був рай
по якому серці
він кочує
і які гріхи
відмолить біль
а з якими
неможливо спати
знай
що рай той
тліє у тобі
понад пеклом
спокоєм
багатий
знай
що ти для нього
храм
прихисток
останній
перехрестя
де переплелися
тут
і там
гроно
янголів
і зграя
бестій

22 Вересня, 2017

Землю вкрив сніжечок де-не-де,
Залишивши острівки зелені,
І зима розпатлана бреде,
Оголившись майже дерзновенно.

Усміхаються собі з-під вій
І берези лагідні усюди,
Виставили разом голі груди,
Щоби спокусився вітровій.

Він їх пестить, щипле і стиска,
Аж заходять зашпори вечірні.
Як султана владного рука,
Він усим їм відданий і вірний.

І юрба сміється недарма,
Веселяться захмелілі люди:
Завітав у гості цицень-грудень,
Й стриптизерка радісна зима.

5 грудня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Готи Рим узяли у облогу.
Уже вдруге збентежений Рим.
«Вічне місто» полишили боги,
Відвернулися від його стін.
У пихі своїй горді римляни
Геть забули вже, що таке страх.
І що помста за завдані рани
Ще живе у безправних рабах.
Що не лише вони мають право
Плюндрувати чужинські поля.
І що їхні походи криваві
Відомстяться колись. Бо земля
Кажуть, кругла. І помста настала,
Он вона попід стіни стоїть.
Військо варварів-готів чимале,
Все навколо вогнями горить.
Рим принижень таких не згадає
Ще із галльських далеких часів –
Дикий варвар під стіни горлає,
Вимагає покори й дарів.
І зігнув Рим принизливо спину,
Посланців до Аларіха шле,
Щоб він місто в спокої покинув,
Не чинив «місту вічному» зле.
Вже бундючний Аларіх чекає,
На послів погляда звисока.
Їх той погляд звіриний лякає,
Грізний меч теж ляка у руках.
Та вони не показують виду,
Кажуть: «Рим є кому захистить.
Коли всі проти варварів вийдуть,
То ніхто їх не зможе злічить!»
Та Аларіх у відповідь мовив:
«Краще трави косить, як густі!»
І додав: «Як не хочете крові,
Балачки свої киньте пусті.
Я піду, як візьму ваше злато,
Ваше срібло та ще всіх рабів.
Та врахуйте, що довго чекати
Я не буду!» - і блиснув з-під брів.
Посланці з ляку мовили лише:
«Поясни тоді нам до пуття,
Що ж ти римлянам тоді залишиш?»
І Аларіх промовив: «Життя!»

То шо, колеги? Здрастє! Прозит!
Є в мене плавки із начосом.
Знайшов у баби їх, на возі,
Коли стояв в похилій позі.
А кум-глитай жує кокоси,
Ще трохи - і почине в бозі...
А в хаті, прямо на підлозі
Вляглася гола й боса осінь.
Стікають струменем по носі
Здорові, наче сливи, сльози.
Піду, побігаю у росах
У парі з другом-ескімосом.
А, може, ліпше на морозі
З беззубим песиком-барбосом?
Його бояться навіть лосі
І в Гондурасі, і в Давосі!
Е ні! Я хорий та гундосий,
Бо спав у клуні голомозий.
Тож вип'ю пива кінську дозу
Та жінку потягну за косу.
А може, вірш писати досить,
Бо муза з розпачу голосить?

Прошу дописати цей "шедевр"

І коли ковід торкається її голубої зими,
ця жінка читає книгу « Галя без голови».
Подейкують, що в неї інколи кров із живиць,
що в неї замість канапи — повно сухої трави,
що чоловік червоний часто вертає з пивниць.

Що, б’є, чи лає, чи, хто досконаліше знає,
що там у їхньому космосі від гір святого Синаю
і які подарунки готують дітям на Миколая?
Вона ворожить на каві, за хвіст мрійливий сон хапає,
бо дерева розчахнули груднем вікна її трамваю.

Я дивлюся на неї. Нічого такого. Пересічна.
Волосся — до пліч і погляд колеться січнем.
Але вчора на гілці її руки запалала зернинка свічки…
Певно, вона долала в собі набридливі протиріччя?
І мені здалося, що вона гукає мені:
— Смерічко!

Таких, як вона, у цьому місті — море бездонне.
Вони виживають шхунами в океанах іроній,
Вони — звичайнісінькі: покірні поглядом та безборонні,
Самооцінка — занижена! Душі на шляхетність — голодні!
Вони, як, кажуть, білі сороки — не в моді...

Коли у мені починають плавати такі, як в неї сумні сомИ,
самій, часом, здається — я теж, мов Галя без голови…
Юлія Івченко. 5 грудня 2021р. Київ.

До різних витівок зими
Заздалегідь були готові, –
Самі в собі сховались ми,
Пойняті холодом раптовим.
Кінця і ліку вже нема
Різноманітним перешкодам, –
Нагнала холоду зима
В серця, стосунки і природу.
Чому береться на мороз
При цілковитому безсніжжі,
Не знаю я і ти також,
Раз німота на роздоріжжі…
05.12.21

Із Миколи Некрасова

Міг би писати, є вдосталь гарячності,
тільки - утримує ляк:
не перетнути би межі обачності!
Й збутись не можу ніяк...

Вранці я був біля селища рідного,
там, де ростили мене;
стислося серце від смутку завсідного,
й збігло на думку питання одне:

в нас, кажуть, - часу нового становлення,
руху, ідей та надій;
що ж не помітні прикмети оновлення
в бідній вітчизні моїй?

Ті ж самі наспіви тугу нав’язують
в цих нескінченних полях,
і про терпіння так само розказують
пастві попи по церквах.

Й досі в мужицтва, уже ніби вільного, -
звершень та успіхів брак.
В чому ж секрет благоденства суспільного?..
Й крук мені крякнув: «Дурак!»

Я шугонув його; всівся він плямою
на телеграфні дроти.
Може, на мене донос телеграмою
хочеш відправити ти?!

Думка дурна, та є сенс у рішучості:
звів я рушницю в ту ж мить.
Постріл - і крук не уник злої участі!
Дріт телеграфний дрижить...

(2021)

Нехай зима лякає саваном –
коханням огняно осяяна
і променисто храмом Троїцьким –
душа-джерельце не замулиться
і не замерзне, мов на вулицях
пора не листопаду – пролісків.

27.11.2021

Земля чекає снігу – ковдри, хустки,
Щоби зігріти зерна і коріння.
Щоби весною не постала пустка,
А проросло посіяне насіння.

Щоб ми зібрали хлібні урожаї
Й до столу мали свіжі паляниці…
Дощами осінь плаче нині в краї,
Родини вечорами у світлиці.

Горить вогонь у грубі чи в каміні
І зігріває всіх матусин голос.
Найголовніше, щоби у родині,
Був повен щастя і любові колос.
04.12.21

Цілий день плакав дощ за вікном,
Гілка вишні тулилась до шибки.
Листопад відгуляв і давно
Ми не бачили снігу і дрібки.

Червоніє калина в саду,
Світять з гілочок яблука білі,
Іграшкові, в туманнім меду,
Упадуть вже колись в заметілі.

Як надовго заляжуть сніги,
Заховається песик у буду.
Отоді віддадуть нам борги
Дні морозні, що світ нам остудять.

Тільки душі не вистудять, ні,
Нам ще треба дожити до миру…
Мерзнуть наші сини на війні,
Вороги точать смерті сокиру.
04.12.21

Стріла жіночка циганку. Та просити стала:
- Дай, красуне, трохи грошей. Я би погадала.
Бачу, ти хороша, щедра. Не як інші люди.
Правду всю, побачиш, скажу. Що було і буде.
Як реп’ях, вчепилась вперта. Жде. За руку тягне:
- Щось питай, кажи, ділися! Легше, краще стане.
Та спинилась. Щось гадала. Як вчинить мудріше?
- Що зробити, щоби в мого грошей стало більше?
- То непросто! – шепче хитра. – Є одна причина.
Вихід є. Але за це ти “сотню” дать повинна.
Жінка хоче і не хоче: - Може, двадцять досить?
Ця ж поживу нюхом чує! Вперлась. Більше просить.
“Сотню” хапнула, сховала. Враз щебече радо:
- Із грошима буде краще. Дам тобі пораду.
Коштів стане в мужа більше. Що тут мудрувати.
Як не будеш, жінко, в нього гроші забирати.
04.12.2021

Розпатраний спокій гірких передмість
В пітьмі моїй оселився.
Я зовсім непрошений, пасмурний гість,
Я в домі своєму вицвів.

Я роз'єднав нестерпні кордони
І розбудив жар-птаха.
Хтось купляє в інеті трони,
А хтось є просто невдаха.

Розколотий спокій гірких передмість
Та жовте болото болю.
Хай стогін покійних мені розповість
Про те, що я був з тобою.

01.04.2021

У слоненят слонихи є й слони,
А в письмаків - читців манюні товпи.
Тому, колего, їх ти не жени,
А чемним будь, мов денді із Європи.

Бо нині читачі - це дивина!
Релікти! Нонсенс! Риби кистепері!
В ціні реклама, комікси. Хана
Прийшла читцям! Всіх випхано за двері!

Але (о диво!) вранці тридцять книг
Придбали в мене друзі за доляри.
Я в шоці! Бо таке чинити гріх!
Купують нині сало та омарів!

На столику убивчий спотикач,
Хропе під боком муза сухоребра...
Допоки є хоча б один читач -
Писатиму. Хоч знаю, що не треба.

04.12.2021р.

Приснилося, – один долаю гору
високу аж до неба, льодяну
і падаю у чорну ніч як море
минулого, у моторошне вчора,
у в’яжучу його трясовину.

І знову піднімаюся уперто,
аби не опинитися на дні,
і розумію – все це уві сні...
усе одно не хочеться померти,
колись, такому юному мені.

Прочумався, а на душі ще важче...
минуле промайнуло, відійшло,
зів’яло, наче скошене зело...
помилуй, Боже, душу горопашну
за те, що нині їй уже не краще
від того, що неначе й не було.

12/21

Як струмливим електричкам,
У стривоженій імлі, –
Не вдається зникнуть звичкам
До очікувань жалів.
Сподіваючись на жалість,
Пишу вірші без пуття
То про болі, то про в’ялість,
То про мертві почуття.
Так гнітивсь без поцілунків
І від горя помирав,
Що вже хочу порятунку
Від оцих безглуздих справ.
Помарніло трохи личко
І утома є від слів, –
Не зникає тільки звичка
До очікувань жалів.
04.12.21

Начальник злий, бо я дзвонив. Сказав йому якраз,
Не йду до праці, бо моя зламала два ребра.
Волає шеф: - При чому ти? Приплів іще ж її!
- При чім тут я? Та в тому й річ, що ребра ж то мої!

На площі революція шумить...
пародія Майдану на параді,
де майже біля кожного стоїть
поліція... і майже кожну мить
відлунює овація у Раді.

Що не кажи, а це переворот
у вивернутій голові на зовні...
посереди́ні – медіа й народ:
на видноті – ідейний патріот,
а у тіні – зелені і червоні.

Девіз у параноїка, – завжди!
гіганти мислі на чужому боці...
кого лише не винесла сюди
юрма: пролетарі, опезежопці,
аґенти всюдисущої орди.

Але чого боятися, дивіться, –
верховний Ося, а не їхній Кіса
видумує майбутнє Newukraine,
рятує голодуючих дітей,
будує кілометри комунізму...
і Еллочка вигукує, – okey!

А декому ще й дещо перепало...
є віза... євро... коли гривні мало...
і шаровари є, а не штани,
коли займуть летовища й вокзали
клієнти шизоманії... ждуни
купюри від рубльового кварталу.

12.2021

Пізньоосінні хризантеми
Зів’яли й вигасли без слів.
Ніхто не склав про них поеми,
І віршів їм на присвятив.

Вони безслідно спопеліли
Під вбивчим подихом зими.
Отак нема нікому діла,
Коли минаємося ми.

Питає вчителька Зорянку:
- Скажи мені, як можеш, чесно,
Чи робиш зранку ти зарядку?
Мала хвалиться: - Роблю, звісно.
У тої усмішка широко:
- Які ж ти робиш вранці вправи?
- Спочатку кліпну лівим оком,
А потім кілька раз ще правим.