Не інакше, що апостол…
Проповідує, повчає
Трішки-трішечки надгостро
Що цікаво, ще до чаю…
Безперечно, що сильніша
Десь, тако, на півсторінки
Я її з порогу вірша,
А вона як справжня жінка:
- Не спіши… по протоколу
Де і з ким? Чому і скільки?
От скажи мені, Миколо,
Заробив хоча б на кільку?
Який толк з твоїх сонетів?…
І запхни свої верлібри…
Досить корчити поета!
Ти б хоч раз приніс
до хліба …
31.12.2021.

Морози різблять візерунки на вікнах
І пхаються в двері знадвору вітри,
А я до коханої міцно приникнув
І гарне обличчя цілунками вкрив.
Холодні сніжинки мигочуть сріблисто,
Під снігом маскуючи швидко льодок, –
Настінний годинник віщує врочисто,
Що час із фужера відпити ковток.
Знедавна зима хазяйнує без втоми.
Куриться опівночі сніг, наче прах.
Цілую іще раз – вже в році новому
І щиро бажаю довіку добра...
31.12.21

Зайшли в село, чоловікі́в зігнали,
На око лише визначали вік.
Про паспорти нікого й не питали,
Бо ж у селі їх не було повік.
Діагноз також ставили на око:
Є руки, ноги – інше все дурня.
І лейтенантик дочекавшись, поки
Усіх «оформлять», руку враз підняв.
Від ненависті очі аж палали:
«Ви наволоч, негідники, щурі!
Поки ми кров на фронті проливали,
Ви чоботи лизали німчурі!
Відсидітися думали на пе́чі?
Нехай Вітчизну захищає хтось ?
Та я б до стінки вас за такі речі,
Щоб вам не так спокійно би жилось.
Але наказ я виконать повинен.
А то б я вас!..» - І стиснув кулака.-
«Коротше, кров’ю змиєте провину!
Вперед, Вітчизна вже на вас чека!»
І той стояв понурий поміж ними,
Хто в сорок першім Київ захищав,
Хто за Дніпро з останніми живими,
В останньому човні перепливав.
Хто проривався з штабом Кирпоноса
Під Лохвицею. Там, у тім гаю,
Зустріти смерть не вперше довелося.
Поранений лишався у строю.
Аж знепритомнів і в полон потрапив.
У Дарницькому таборі сидів
Уже й надію на спасіння втратив,
Такого надивився, посивів.
Лиш жінка незнайома врятувала,
За чоловіка видала свого.
А німці клопіт і без того мали,
Тож відпустили з табору його.
Отак в селі оцім і опинився.
А що робити? Де би мав іти?
Потроху роззнайомився, прижився,
Як кажуть, навіть, корені пустив.
І ось тепер знов по другому колу.
Хоч видихати й першого не встиг.
Мабуть, така уже у нього доля,
Її змінити він ніяк не міг…
Їх вивели юрбою на узлісся,
Лиш для годиться шикували стрій.
Знов лейтенантик люто подивився:
«Наказ для вас такий от буде мій.
Ось перед вами поле, там, на схилах,
Он, бачите, видніють вдалині,
Німецькі кулеметники засіли
І не дають вперед пройти мені.
Завдання ваше вибити їх з боєм.
Візьміть он в руки палиці якісь,
Хай думають, здалеку, що то зброя…
І не лежати в полі!.. Бо, дивись,
Я піднімати буду кулеметом.
Жаліти вас нема чого мені.
А справжню зброю у бою візьме́те.
Питань немає, бачу?! Звісно, ні!
Наліво! Марш! За «зброю» і в атаку!
Лиш кров’ю змити зможете вину!»
І кожен взяв до рук собі ломаку,
Про себе проклинаючи війну
І подались «в атаку» на ті схили.
Ніхто від німців поки не стріляв.
А люди бігли й Господа молили.
Бо хто й не вірив – віруючим став.
І раптом вибух під ногами в когось,
А потім ще, і ще, і ще один.
Упало зразу кілька перед нього.
«То ж мінне поле!» - здогадався він.
Упав. Позаду кулемет ударив.
Над головою кулі пронеслись.
Мовляв, вставайте, бо чекає кара.
І знов «в атаку» люди піднялись.
Та дивно: німці поки не стріляли.
«А, може, їх там зовсім і нема!?»
Ще кілька раз під вибухи упали
Та кулемет щоразу піднімав.
І вже вважай під схилами самими
Згори німецький вдарив кулемет.
І тих, що ще лишалися живими,
Усіх скосило у один момент.
Як стрілянина затихати стала,
То лейтенант дістав свій пістолет:
«Що ж мінне поле ми розмінували.
Тепер…В атаку! Піднімайсь! Вперед!»

Давно було це... Час летить невпинно,
Стирає села із земних твердинь.
Дітей втрачаєш, ненько-Лемковино!
Бодай думками ти до них полинь.

Як нині Крим зорить осиротіло,
Благає: «Україно, захисти!»,
Колись так Лемковини дуже тіло
Пошматували нелюди-кати.

Порвали тіло, роз`ятрили душу
І вишмарили на усі вітри…
Мовчати годі, тут сказати мушу:
Якщо ти лемко – пам'ять не зітри!

Не стань манкуртом чи космополітом,
Якому кожен кущик – рідний дім.
Ти можеш мандрувати цілим світом,
Та пропадеш без кореня у нім.

14.06.14 р.

Усе заточене під нуль…
Ну майже все. На погляд перший.
І залишився лиш пітбуль,
Такий собі… на лапи спершись…

Давай, мій друже, слід візьми…
Не забувай, якщо - я поруч.
У двох нескоримося ми,
Дамо ми недругам ще фору…

І раптом як почуєш фас -
Залиш й мені своєї приті.
Ой пам’ятатиме Він нас.
Бо ми ще ті, коли сердиті…
30.12.2021.

І не здогадувалась ще тоді,
що десь моє кохання недалеко
із щедрих рук годує голубів
у ляпавицю і нестерпну спеку.

Гуляє тихим парком, і щораз
кидає щемний погляд в сині далі,
де бурштиновий світиться алмаз,
огранений сяйною пектораллю.

Сидить на лавочці із олівцем,
оспівуючи благодать природи,
вслухається довкола, як тихцем
лілейна королева колобродить.

Хмарини бригантинами пливуть
над містом запорошеним снігами,
розхлюпуючи металеву ртуть
у чисті небеса обітовані.

Як тане у Дніпрі іскристий лід,
і вруниться у піднебессі слива.
Я там була, дивилася услід
коханого — замріяна, щаслива.

28.12.2021р.

Стаються чудеса під Новий рік,
То ж не ведімо дням поганим лік,
Загадуймо бажання щоб збулись,
Всі почуватися щасливими могли.

Нехай над нами завжди неба синь
І не було ніколи щоб війни.
Щоб матері не плакали в журбі,
Маленькі дітки бавились собі.

Закоханих щоб більше було пар.
Не гас у їх серцях любові жар.
Лунала музика, пісні й веселий сміх.
Стаються ж чудеса під Новий рік.

2021 р.

Душа, спустошена коханням
До найпривабніших жінок,
Лише німіє безнастанно
Без почуттів, подій, думок.
Її сьогодні не бентежить
Відсутність марень і тривог, –
Захоплень гони та пожежі
Вщент спопелили каталог
Зв’язків таємних і відкритих
Підлеглим заздрощам очам, –
Вже стали спогадами миті
Хмільні й солодкі, як бальзам…
30.12.21

Краще зубами клацати
В холоді межи снігів,
Ніж запобігливо квацяти
За срібняки ворогів.

Краще пісну картоплину
Гризти у марності днів,
Ніж продавати Вкраїну
Навіть по гарній ціні.

Є ро́ки тріумфу й гіркого уроку,
Є ро́ки падіння і першого кроку,
Є ро́ки-голгофи і ро́ки в’язниці,
Є ро́ки-болото і ро́ки-криниці.

Є ро́ки мовчання і ро́ки творіння,
Є ро́ки ілюзій і болю прозріння,
Є ро́ки ненависті й ро́ки кохання,
Розбра́ту роки́ і роки́ об’єдна́ння.

І от чергови́й рік минає у вічність,
Хай лиха його не мігрують у звичність,
Хай втрати його не відлунюють в серці,
Хай щастям прийдешній рік гордо назветься.


2020 р.

Були ми і щирі, й наївні
красуні – велика й мала:
одну величали – царівна,
трояндою інша цвіла.

Чекали нас лицарі вірні,
надія на долю була...
ми чули і когута, й півня,
а очі хотіли – орла!

А душі у вирій хотіли
і несли усіх журавлі
подалі від краю землі...
ми рано туди полетіли,
а чортики осиротілі
очікують нас у гіллі.

Веселкою з Божої пращі
майнула пора золота –
ота, що буває найкраща
у юні лелечі літа.

І досі караюсь нізащо,
що випала доля не та,
коли мою душу пропащу
бере у полон самота.

Та маю надію щоразу,
що пам’ять зі мною, аби
фантомами тої доби
являлись у мороці часу
вистави веселого класу
у вітті старої верби.

12/21

хурделить вітер холостий
і губи пестить
напевно чули голоси
на перехресті

немовби грає він вдові
та на баяні
бо стихли мідні духові
і дерев’яні

усе зрівнялося з усім
пухким і білим
не буде більше голосінь
над тлінним тілом

він їй присвячує пісні
літає слідом
а в неї вікна розписні
не тануть літом

повиростали їх сини
пішли світами
вдова не має сивини
минає храми

уже спочили й копачі
і навіть внуки
бере прабаба мов ключи
сокиру в руки

зі стелі вітер сипле сніг
на білі губи
здається навіть уві сні
її він любить

Марґо Ґейко
Зі збірки "Каліграфія долі"

За вікном сніговій розгулявся під вечір на диво,
І поглинула світ, огорнула пухнаста імла.
У каміні вогонь, а в руках чашка з чаєм і чтиво,
Що Сашуня мені для одужання серця дала.

Я впиваюсь теплом, зігріваючи душу і тіло,
І з героєм роману живу у прадавніх літах.
Намагаюсь, щоб доля моя потихеньку, несміло,
На широкий і вільний від болю виходила шлях.

Хай зима ще гуляє, метуть білосніжні завії,
До весни все одно відроджуся, оновлена знов.
Хай щасливі у мене і в друзів збуваються мрії,
І несуть нам здоров’я, наснагу і вічну любов.
27.12.21

Ти вільний, Майстре, тільки пам'ятай,
що ланцюгом пов'язані ще дужче,
і обміняли на кохання-рай
заблудлі душі.

Хоч на Голгофу хрест важкий несла,
як не судилося — не вознесешся.
Та притуляю два ясних крила,
до твого серця.

Плескаюся в тобі, як в молоці,
закохана по вінця і щаслива.
Не варта й нігтя на твоїй руці...
усе можливо.

Бо врода відцвітає день за днем,
у білім — чорний біль — сніг у волоссі,
і ніжних не жаліє хризантем
холодна осінь.

В моїх очах ти більше не шукай
упевнену в собі, несамовиту.
У казці не старіють — Герда й Кай.
Я — Маргарита!

27.12.2021р.

Із Василя Жуковського (1783-1852)

Салютуй, грими, гармато,
перемогою дзвени!
Йшли у бій діди завзято;
нині йдуть у бій сини.

Знову ті ж орли над нами,
ті ж над нами знамена;
прийде буйний лях до тями,
вивчить наші імена!

Онде - блискавка немовби,
й наче смерч - клубоче дим:
линуть наші мстиві бомби
понад містом бунтівним!

Арарат - здобуток брані,
і чудовим став захват
Ерзурума, Ерівані
і варшавських стін та врат.

Так нехай геройські стяги
променем заллє зоря,
й піднесуть нові звитяги
славу нашого Царя!

(2021)

З усіх мені відомих слів
Тебе найбільше я зігрів
Єдиним словом.
Його так часто промовляв,
Що забувати інші став
Не випадково.
“Люблю” завжди і бозна-де
До тебе вдячної іде
Обов’язково, –
Здолає відстані і смерк
Заповнить сяйвом фейєрверк
Його любові.
Якщо люблю, то не питай
Чому створив для тебе рай
На білім світі, –
Люблю так само, як раніш,
Бо почуття одні і ті ж
Не пережити…
29.12.21

Ти неначе той апостроф -
Знаєш де, коли, навіщо…
Наче той далекий острів,
Що у снах блукає вічно…
Я погоджуюсь, до вступу
Перші три мої акорди…
Ти товчи будь-що у ступі -
Зачекаю на біґборді…
Не забудь, і там апостроф
На роз’їзді у майбутнє…
Все - таки майнем на острів
Не переч. У двох. По суті…
28.12.2021.

Знадвору Гнатова жона вернулася до печі
і запримітила вона – дід захмелів надвечір.
Як скельце виглядав вар’ят іще після обіду…
Угледів макогона Гнат і їй таке повідав.

Сьогодні баню натопив, змивать років пилюку,
а перед тим води попив, щоб не схопити глюка.
У нормі водяний баланс стараюся тримати,
аби не дати навіть шанс облудниці кирпатій…

Прогрів славетно я кістяк, попарив пузо, крижі,
по інших ще пройшов місцях – уже пора й на лижі.
На ноги скочив юнаком, та знову на полицю
зненацька гепнув клумаком – далась взнаки водиця!

За пів години дочвалав урешті до буфета
і розбиратися почав, у чому суть секрету.
Ковтнув і раптом, от біда, яка страшна помилка!
У пляшці з написом «Вода» – ховалася горілка…

Напередодні лиш зими,
(Давно не бачилися марно.)
Зустрілися, мов друзі ми,
У тихій, затишній кав'ярні.

Розповідала щось тобі,
Й ти інколи вставляв ремарки.
Дивилась в очі голубі,
Там жодної сніжини, хмарки.

Бузкова синь і льоноцвіт,
Прожилками довкіл нефриту.*
Як спромоглася стільки літ
Без тебе на цім світі жити?

Купалася у небесах,
Мов у глибокій річці щука.
Лелітки сяяли в очах
І ти мене уважно слухав.

Бадьорився і молодів,
Пронизували наскрізь очі.
Я знаю точно, що тоді
Невмисно** ти мене зурочив.

Нефрит* — чорний мінерал.
Невмисно** — ненароком.

25.12.2021р.

У верховіттях дерев
Вітрисько собі гуляє
І ноту високу бере,
Бо гарно отак співає.
Уміє веселої він,
Щоби усіх в лісі потішить,
Сумний чути іноді спів,
А є такий, що заколише.

То ж кожен його впізнає
Ще здалеку. коли сердитий
Та зачаровано слухає,
Як спів його лагідний тихий.
Літає так вітер-співак
І полем, і лісом. і лугом.
Співати чудово мастак,
Відлунює на всю округу.

2020 р.

Що таке розлука,
Знаю я з тих пір,
Як не сплю від звуків
Падаючих зір.
Чую їхній шерхіт,
Бачу і сліди
Мовчазні, примерхлі
Видива біди.
Добре відчуваю,
Мов живою ти, –
Давні межі краю
Горя й темноти.
Бачення щоденні,
Згадок круговерть, –
І стають збагненні
І любов, і смерть...
28.12.21

Наши предки баранов пасшие или коз
Караваны чужие пускавшие под откос
Но в чужую землю бросавшие семена
И дававшие детям странные имена
Приходившие в город с той стороны реки
Где другие обычаи нравы и языки
Голиафу стрелявшие в лоб из своих пращей
И скрывавшие лезвия в складках своих плащей
Отличавшиеся разрезом и цветом глаз
И за то Голиафами битые и не раз
И бежавшие дальше на запад восток и юг
Наконец пришедшие в точку где я стою
Вспоминаю слово которым меня зовут
И пытаюсь понять почему и зачем я тут
И насколько временно проведена черта
Или можно уже осесть завести кота
Посадить картоху крыжовник мелафефон
Изучить язык вступить в пенсионный фонд
В ДОСААФ колхоз читальню и профсоюз
Вроде да пора а я все равно боюсь
Потому что те кто когда-то пасли стада
Уходили с пастбищ и стойбищ своих всегда
Продавали в заготконторы своих овец
И ни царь их
И ни герой их
Ни Бог-отец
Ни великий Гудвин не сделали ничего
И они повымерли все и до одного
Не дожив до этого нашего с вами дня
Не оставив потомства - ни вас ни увы меня.

***
Жуємо суржик. За таке меню
подякувати маємо «сосєдку»...
усі віки підсовує свиню,
але розповідає, що конфетку.

***
А Пуцька й Бацька – «баловні судьби»,
останні узурпатори свободи...
обоє на галері як раби
їдять і п’ють і... каламутять воду.

***
А наш малий Наполеон
теж замутити щось не проти,
допоки на його зальоти
не реагує сам Бурбон.

***
А...
на верхотурі боротьба...
бе...
заматюкалося цабе ...
ве...
пора міняти на нове...
і...
а там усі вони такі.

***
За владу перетягують канати
то тіньові, то видні супостати
і наперед ніколи не поймеш,
кому на плаху, а кого карати.

***
Від правосуддя їде дах...
у всіх однакова потреба –
понишпорити у судах
і вийти на самого себе.

..........................................
Чого немає, того і немає,
аби дійти до ручки ...і до краю...
Не підіймайте зайвої ваги,
якщо на це снаги
не вистачає.

12.2021

Позаяк помилки неминучі, мене легко сприйняти
за людину, котра стоїть перед вами в залі, заповненій
вами. Проте за якусь годину
ця помилка буде виправлена – вашим і моїм коштом,
і місце знову заповнять елементарні частки,
вільні від обмежень людської форми
та типу збірки. Деякі частки все ще вільні. І не все – пил.

І моя нехіть зізнатись, що це моє
обличчя тепер перед вами, або ж навспак,
походить не так зі цноти чи соліпсизму,
як із поваги до близького майбутнього цієї зали,
а також до вищезгадуваних часток, що у вільному ширянні
опадають на блискучу поверхню
мого мозку. Недосяжних вогкій ганчірці, спраглій стерти їх.

Найцікавіше у порожнечі –
це оте, що їй передує повнота.
Першими це збагнули, гадаю, греки,
сильною стороною чиїх богів і була відсутність.
Тож уявіть, скажімо, що ви налаштовуєтесь на божественний біс,
зі мною, а я відпрацьовую на гальорку.
Усих нас спонукає марнославсто. Проте я поспішаю.

Коли знаєш майбутнє, кортить прискорити
його з'яву. Як оте роблять статуї або меблі.
Самоусунення не чеснота,
а неминучість, найчастіше усвідомлювана
надвечір. Хоча суто чисельно легше
не бути мною, ніж не бути вами. Як лебідь зізнався
озеру: Я собі обрид. Утім, ласкаво прошу до мого відображення.


***

-----------------------
Тритон

Земна поверхня завжди
істот береже, мабуть,
від космосу, пак стегно
мостити тут є куди,
звестись, вийти, ввімкнуть
лампу, зирнуть в вікно.

Вісім инших планет
спростовують раз у раз
цю візію: зокрема,
нам чути їх "ні!" умент,
коли убивають нас,
а змоги втекти нема.

Достеменно, що я
є, існую, й мені,
що б я не говорив,
з огляду западні
єдиного тут життя,
не йметься в нім без морів.

Не ворог я і рівнин,
підлеглих льодовикам,
цінитель пустинь і гір –
а над усе Аппенін –
того, чого, кажуть нам,
в космосі – перебір.

Статус небесних тіл
усталений завдяки
рельєфам. Чіткий рельєф
окові узнаки,
і в поглядові довкіл
з'яcується: це не блеф.

Всяке життя під стать
ландшафтові. Туплять зір
лона сірих красот:
який ті у змозі дать
умам і серцям примір,
не кажучи – для аорт?

Коли опинитесь на
Сиріусі, – довкруг
погляд хутко звика
до щебню і валуна.
Це – те, що псує каблук
і не блисне зблизька.

У тіл і їхніх небес
годі, як не кривіть
простір, подібних див.
"Всі можуть жити без, –
любови, – сказав піїт,
та ніхто без води".

Вода – і мій сентимент.
І скорше, аніж турист
натискає на спуск
камери в той момент,
щойно ландшафт рябить,
в мені ожива молюск.

Йому підспівує хор
хордових і зо п’ять
літрів не в голубій
крівці – у м’язів, пор
суші мене, як п’ядь,
відвоював прибій.

Стоячи сам на сам
з морем, тручи чоло
і мружачись до води,
радію нагоді там
розгледіти те, чого
в галактиці не знайти.

Моря нема без хвиль –
дивних речей, чий вид
розмноженого числа
у часі, на свій копил
був щеплений їм в обхід
всякого ремесла.

Безумовно, вода –
сума своїх часток,
і хвилю дратує лік
за обертами гвинта;
побрехенькам чуток
запобігає блик.

Впливів сваволі хвиль
не збавлене і само
слово "хвиля". Оне,
окрім, що несе клеймо
поглядів звідусіль,
ним клеймить і мене.

В ехові "х" і "в"
явно дає гастроль
безкінечність осьмин
вісімок – алкоголь
спитій синяві вен,
склянці чорнил взамін.

Як формі, хвилі чужі
ромб, трикутник і куб,
всі кути взагалі.
Брижі їй по душі.
Є щось у них від губ
з піною по скулі.

В намірі гнати пріч
смисл, чия глибина
буквальна, мориста даль
нагадує першоріч,
уривчасті письмена,
вірникові – скрижаль.

Саме її тому
так оспівують, в ній
ніби упізнають
піняву бахрому –
зв’язці голосовій
і зіниці приют.

Обізвися сама
хвиля, то слухача
мало би що могло
вразити, як пряма
мова: "я, вибачай,
не від світу сього".

Сей – себе, по мені,
оправдовує. Сей –
спідручніший, ніже той:
навідатись до рідні,
оглянути Колізей,
завагатись: "на кой?"

Пояснень – від хвиль, чий шум,
маскується під "ура", –
шум, що криє стократ
"вчора", "завтра", "пора", –
в царині решт і сум
нотувати не варт.

Там, де минуле – вспак,
і майбутнє роз’єм
клеять гойно, творя́ть
дійсність буцімто, смак
диктує масам об’єм.
Надобляться моря.

Зоресвіт тет-а-тет,
білий карлик, квазар
нагадують нетіпах;
себто, пожар, базар.
Матерія, як естет,
знається на морях.

Над ними витає дух –
радше часу, чим щем
від катастрофи і
втіхи для ніздрів, вух,
– учти для діадем,
де за столом – свої.

Узявши собі зо дві
третини землі за дно,
море – не лицедій.
Буквою "хір" уві
корені "хвиль" воно –
нас лишає надій.

І чверток тверді зо три
хвиля змиє, метка,
мавши за епізод,
і для проворних риб –
суша гірш тупика:
кисень, той світ, азот.

У хвилі вода, відтак,
оголює свою суть
у профіль або в анфас:
"безкінечність–о–так!";
себто, що світ і тут
творений не для нас.

І чи не є жура
за вічністю, к тузі – тій,
по янгольскому крилу –
інерцією пера,
пособницею стихій:
навідліг, та об скалу?

І чи не є Земля
їй за посуд? На кшталт
піали? Чи не орем ми
порцелянні поля,
косячи під качат
різновидами кайми?

Зорі кивнуть: ага,
бордюр, оторочка, в’язь –
у поміч, пак де-не-де
губам опектись не дасть;
а громокипіння га
моря – не відведе.

Їм видніше, либонь.
Сполохів їх, меркань
в космосі більш на пси
зводила його хлань;
раяти "охолонь"
тяжче, либонь – в рази.

Самі моря – поготів
обернуться лицем
вжеж не до нас, а вверх –
сподіваючись див,
як видуманий сліпцем
азбуки фейерверк.

Коли ми у западні
в’язнемо або ми
непотрібні кому,
ми бачим їх уві сні,
винні собі самі
значно більш наяву.

Водам, глибше, чим слід
схвильованим, до небес
підійнятим на диби,
спірна свобода від
всього, зокрема себе,
і, позаяк – судьби.

Скажімо, якщо вона
є, існує – і спір
об цім гучніш у глуші –
то хвиля вас омина,
адже моря ушир
ширші за шир душі.

Згортаючи шапіто,
сумно гадати, чом
минуще моє земне,
чи особисто хто,
обернений у ніщо,
хвилею не гайне.

І будь ви глядач з юрми,
мізантроп, лиходій,
і вам, за її ковток,
не зайве, назустріч їй,
цій свободі, – грудьми
вперед, – спомогтись на крок.






------------------------------
Aere perennius*

Поробилася речі твердій напасть:
буцім днями зайвими циферблат
ремиґнув, спустошившись неспроста,
крупним будучим числити щоб до ста.
Біля речі твердої вороже їй
заходилося кодло "Хутчій ржавій"
і "Даєш пісок, позаяк хана,
якщо ти із кості чи кам’яна".
І сказала річ, на слова скупа:
"Відвали сама, зайвих днів товпа!
Бо свинцевий дрин або бляху гнуть –
не рукою спідниці пояти спудь.
А той камінь-кість, гвіздь моя краси –
з мезозою скучає за вами, пси.
Борозни його узнаки копил
на житті вашім вічнім в диму кадил".


* Довговічніша міді (лат.).
(Горацій. «Оди». Книга третя. Ода XXX)

--------------------------------------------

То засумую, то заплачу
Серед знайомих, як на гріх, –
Я стільки горя в світі бачу,
Що вже душею занеміг.
І став лякливим, наче пташка,
Та злим, мов пес на ланцюзі,
Бо сподівань маленьких чашку
Струїли вигадки чужі…
27.12.21

Зима. Мороз! Літають феєрверки
і майже не підняти голови –
частує щедро ворог. Ті «цукерки»
нагадують зі смертю буревій…

Різдвяна ніч. Очікування свята
і вибуху фонтан лише за крок!
Ураз не стало брата, сина, тата…
З окопу воїн – прямо до зірок.

А новий рік, дев’ятий, – на порозі.
Його прихід – для кожного своє…
Нам – Неньку боронити на морозі,
а їм: ікра, шампанське, олів’є…

Коли — солодкі помаранчі, салюти і Новий рік,
синичкою до Бога полечу сонячно помолитися!
А зараз лежу розкидана, наче сіль, на пОдушці:
коси білі набридло чесати та зима у зміїній сумці
поселилась. Поряд тінню блукає солом’яний чоловік
і прагне зігрітися.

Знов його принесло із снігом і важчі стають повіки,
пронизує поглядом синім, читає мене — закриту книжку.
Сміливішають раптом йому долоні, хоч сам ще — молочна річка.
Кефірно-йогуртовий — манго і маракуйя, мов спогади літа,
що привіз із Риги. Якийсь художник, морський бурлака…
Ставить троянди у банку, із столика струшує крихти
ліктем птаха орлинного крику.

Лежу, як змія у піжамі спиною до нього й чекаю мовчки.
Краще б пішов світ-заочі, краще б таку противну не бачив!
Краще б ота медсестричка, на руці із червою стрічкою, заколисала ночі,
а він сидить над проваллям хвороби і трохи, дурний, не плаче...

Не повертайся до нього носом мокрим із ковідного палацу…
Хай уже прийде тоді, як стане життя, хоч на зірочку кольорове…
Озеро лебедине грає у нього в краватці і балерина танцює на піджакові…

Нас розділяють важкі целофанні вікна,
білі стіни сніжинок із країн казкових.

Шаленіла тигриця:
«Тигре, любиш ти Гриця!»
Відказав тигр тигриці:
«Я вже з’їв того Гриця».

Навісні й дурнуваті
Розповсюджують вату,
Але тих шизуватих
Завелось малувато.

Мріють колаборанти
Про московські десанти.
Та прудкі комерсанти
Запроваджують Санту.

Ну ось і вже десяток восьмий.
Бодай і вам…бодай і тим…
Зустріти всоте тиху осінь -
Я навіть знаю де, і з ким…
І щоби сонце, сад і столик,
І щоби вогник, і тепло...
І щоби сліз ніде, ніколи.
І не важливо чи село,
На морі чи, на суходолі,
Аеропланом поміж гір,
А чи космічно, чи поволі
У колі зради, чи довір…
Ви уявіть - десяток восьмий!!!
Респект! - кричатимо… - Віват!
Ну що ж, встрічайте друзі, ось ми -
Прийміть і нас до своїх вад…
26.12.2021.

Люба, доле моя і... нещастя моє,
нам рукою б махнути, лишити як є.
Та уперто удвох млості топимо лід –
певно знову обох манить булого слід.

Чи любов нетривка? Поодинці усе…
Нас кохання ріка в різні боки несе:
не заклали сім’ї, а позбулись тепла –
мабуть душі свої спопелили дотла.

Помарніли чуття, охололи серця,
у гонитві звитяг добрели до вінця.
Догорає зоря, нове сонце встає…
Доля ти – не моя, щастя я – не твоє.

В краю далекому, де літа
Тепло невгасне цілий рік, –
Вікно, завбачливо відкрите,
Завжди повернене в мій бік.
І так вилискує яскраво
Промінням вибілене скло,
Що відчуваю в час сльотавий
Ним подароване тепло.
Ця теплота, мені на подив,
Таку здолала далечінь,
Що я повірити не годен
Чи не найкращому з везінь.
Бо нині з радості лиш плачу,
Що не холону, як зола,
А жду і далі нетерпляче
Заробітчанського тепла...
26.12.21

У лісі стали кращих вибирати.
Мовляв, їм треба премії роздати.
Ведмедю дали першому за силу.
І рисі теж за усмішку красиву.
Сові – за мудрість, зайцю – за сміливість.
За хватку - вовку, білці – за кмітливість.
І вепру за надійність, як годиться.
За хитрість, звісно, краща то лисиця.
- А як же я? – почувся крик сороки.
Зітхнули всі та їй вділили трохи.
Хоч хтось бурчав, дививсь на неї скоса.
Нехай. Щоби не пхала всюди носа.

Як добре, що в житті є люди ліпші.
Прості, порядні, щирі. Зовсім інші.
Посад і коштів, зиску їм не треба.
Поможуть не за гроші за потреби.

25.12.2021

Стан вродливої пані скрипковим ключем,
Груди пишними булками в блузі.
Чом вуаллю жалоби покрите лице,
Відвернулись і недруги й друзі?

В книзі не вистачає абеткових слів?
Зажурилась, як верби плакучі,
Занедужати ладна, щоб хто пожалів,
Рукавом витер сльози пекучі.

Остудив жар чола у спекотні жнива,
Взимку вислухав, як семиструнну.
Матіолою пошепки в ліжку назвав,
Огорнувши печаль в теплі руна.

Крил торкаються кучері ясно-руді,
Погляд — м'ятно-зелених самшитів.
Кажуть люди, що друг пізнається в біді,
А не в щасті та зоряній миті.

Ні, не правда, бо заздрість, як гостра коса,
Полосне, аж до крові проколе.
Все пробачиться, та виняткова краса
Не проститься цій жінці ніколи.

24.12.2021р.

Граціозною, доброю, милою
Ти була, але я не вберіг,
Адже стала хмаринка могилою
Для надій найдорожчих моїх.
Промелькнуло все добре, як вихори,
Чи веселки барвистої гра, –
Ти лишилася в пам’яті тихою
І яскравою, наче зоря.
Вічно в небі гуртами безкраїми
Плинуть хмари в німу далечінь, –
І постійно в обійми приймаю я
Однієї з хмаринок тих тінь…
25.12.21

За роком рік... тисячоліття
триває світле торжество –
на радощі батькам і дітям
у кожен дім іде Різдво.

У всіх з’являється надія –
напередодні іменин
за них піклується Марія
і незаконний Божий Син.

Усі гріхи собі присвоїв...
усе, що повзає на дні –
і фарисея, і ізгоя
прощає у святкові дні.

За це, вознесений за руки,
несе свій хрест багато літ,
дарує людям Заповіт
і спонукає до науки, –
лише приречені на муки
рятують божевільний світ.

12.2021

Тепло твоїх долонь я відчуваю
Та усмішка привітна гріє теж.
Хоча тебе давно уже немає
І днів щасливих більше не вернеш.

А спомини-птахи усе літають,
Приходиш в сни, матусенько моя
І ніжно й лагідно до себе пригортаєш,
Тоді дитиною знов почуваюсь я.

Пісні твої звучать в душі частенько,
Співаю онучатам їх своїм.
І мудрість настанов твоїх, рідненька
Я не забуду скільки буду жить.

2021 р.

Каштан засмаглий,
Двійко жолудів
Та кетяг горобини –
Оце й усі сусіди мого столу.
Каштан навча вагу відчути.
Жолуді оповідають про могуття.
Мугиче тихе мурмурандо горобина.
Як і додам щось,
То хіба що очеретину з-над Десни
Та гілку терну з Чернечої гори.
Для рівноваги, звісно.

Щоби не думать без угаву
Про те, чого іще нема, –
Пора вже братися за справу,
А не журитися дарма.
І непомітно зникне сором
За те, що мав і не зробив,
Якщо натхненно і бадьоро
Вершити буду щодоби.
Тоді радітиму щомиті
Рядкам написаних творінь,
Коли зумію задушити
В собі байдужість, спокій, лінь…
24.12.21

Біжить назустріч вітер свіжий
Ніяких сцен і репетицій
Я згоден, я для Вас - невіжа
І заримуємо - вовчиця…

Біжать назустріч кілометри…
А звідкіля, неосягнути
Тепер по-черзі в’яжем светри
І заримуємо: з отрути…

Біжать на зустріч наші рими…
Лиш зупиняє непогода
Вітри довіри поміж ними
І заримуємо: порода…
24.12.2021.

Не будь чужинцем у своїй землі,
Не будь у гостях у своєму домі,
Пильнуй, аби підступні москалі
Не розпалили вогнище Содому!

Не підливай у вогнище бензин -
Згориш і сам і край погубиш отчий...
Та все дарма – не чує скурвий син,
Адже давно до срібняків охочий.

І
Смішна сніжинко, нащо ця зима?
Підсніжні лапи простягли ялини.
Паркани снігу. Сонце зазива.
Морозу шепіт в комірець долини...
Смішна сніжинко, ця зима - тюрма!
ІІ
Десь там, в деревах, думи-олівці.
Їх вміст - крихкий, від доторку закований.
Сидять пернато-круглі горобці:
тремтять серця, а погляди лаковані.
Десь там... в деревах... істинні взірці!
ІІІ
Смішна сніжинко, нащо ці слова,
які ізнову стосами, утомами?
Зимове сонце небом колива -
зимове серце з давніми оскомами!
Смішна сніжинко, завтрашня трава...

2021

Як до людей ти – так вони до тебе,
Добром завжди віддячать за добро.
Ніяких див шукати в тім не треба.
Я зараз розказати хочу про
Одну таку історію вже давню,
Що була дев’ять сотень літ тому назад.
В часи хрестові – і гіркі, і славні
(Та не було іще епох без вад).
Тоді якраз в далекій Палестині
Був королем славетний Балдуїн.
А що навкруг весь час велися війни,
Меч не ховав, з коня не злазив він.
І не лише зберіг всі володіння,
А ще й розширив, в сарацин забрав.
Чи то йому було в житті везіння,
Чи він і справді хист великий мав?
Та ми говорим про хороші вчинки.
В однім поході (їх не полічить)
Знайшли солдати мусульманку-жінку
Яка ось-ось збиралась народить.
Король велів красуню не чіпати,
Накрив плащем і килим простелив,
Велів негайно лікаря позвати
Ще й молоком дитятко напоїв.
Та й відпустив з рабинею одною
Аби її додому довела.
А сам із військом знов пішов війною
Де невсипуща доля їх вела.
Пройшов десь рік, випадок той забувся,
Згубився між важливіших подій.
Король знов в обладунок одягнуся,
Щоб сарацинам новим дати бій.
А сарацин удесятеро більше
Ніж має війська славний Балдуїн.
Але вони себе даремно тішать,
Бо відступати і не дума він.
В бою невдача короля спостигла,
В жорстокій січі весь загін поліг.
Його здолала мусульманська сила
І він нічого вдіяти не зміг.
Один-єдиний ледь живий сховався
В густих кущах, що поле поросло.
А уночі він до Рамли дістався
Де трохи війська власного було.
На ранок сарацини оточили
В великій силі місто. І тоді
Усі,хто був у місті, зрозуміли,
Що неминуче бути їм в біді.
Не зможе місто вистояти довго
Супроти сарацинської орди.
Лишалося молитися до Бога,
Бо битися уже не до снаги.
До смерті усі стали готуватись
І сам король молився серед них.
Але ж повинно було таке статись:
Заледве денний гамір трохи стих,
Якийсь емір зі стану сарацинів
Пробравсь таємно й запропонував,
Що короля він виведе за стіни.
Бо хід таємний з цього міста знав.
- Чому мене ти хочеш врятувати? –
Спитав король здивований його.
Той відповів: - Це, Балдуїне, плата
За жінку і за сина мойого.
Хоч ти мій ворог – та не маю права
Злом відповісти на добро твоє.
Як зрозумів король у чому справа,
Сказав: - А як же військо все моє?
Не можу я покинути солдатів.
Помру вже краще з ними та і все.
Але солдати почали благати:
- Іди, королю! Хто ж іще спасе
Від сарацин без тебе королівство?
За нас не бійся, Бог не кине нас.
І зі сльозами проводжало військо
Його з фортеці через темний лаз.
Емір від слів своїх не відступився
Аж до Арсуфа короля довів.
Там зі сльозами вони обнялися.
Один і другий – справжній чоловік.
А далі війни і нові походи,
Король на місці знову не сидів.
Та більше в нього не було нагоди
Аби свого рятівника зустрів.
Все ж не про те у нас сьогодні мова.
А про добро, віддячене людьми.
І я вважаю, що було б чудово,
Якби так само поступали й ми.

Зима мела дороги помелом,
Нудьга шугала протягом по хаті.
Я ж принесла тобі: душі тепло,
Іскристий сніг на комірі пухнастім.

Надію... дещо із рожевих мрій,
Шампанське, соковиті мандарини,
Очей п'янких смарагдовий завій,
Бентежні подихи бажань нестримних.

Пшеничного волосся водоспад,
І загадкову посмішку Джоконди.
Звабливий кошик чарівних принад,
Блакитний безмір моря насолоди.

Заграву, що у серці струменить,
І місячного сяйва сполох дива .
Аби спинити неповторну мить,
На циферблаті стрілку зупинила.

Спокусливо здіймала уночі
Над океаном пристрасті — тайфуни.
Лишивши на неголеній щоці
Коралову помаду і парфуми.

22.12.2021р.

Недаремно білокрила
Чайка бачилася в сні, –
Від морозу захмеліла,
Ти зустрілася мені.
Білолиця і білява,
Тонкостанна й гомінка, –
Посміхнулася лукаво,
Упізнавши земляка.
Позабулося, напевно,
Заклопотаній тобі,
Як я чубився даремно
Через очі голубі.
Бо тобі було байдуже
І тоді, і зараз є, –
По кому сумує дуже
Серце зраджене моє.
Постояли край дороги
Без надій і сподівань
Приростити другу роги
Чи навіяти страждань…
23.12.21

На ковчезі, на ковчезі
Погубилися з тобою
Де, тварюко, ты пропав?
На ковчезі, на ковчезі
Ми гойдалися юрбою
Над водою...
Над скалою...
Над стіною дощовою,
Світом, що втопав.

Курво мамо, де ж ти дівся,
Не знайду ніяк.
Чи загинув?
Чи втопився?
Чи крізь землю провалився?
Що ти за мудак!

Тут безвихідь. Всюди звіри:
Кіт, і лев, і пес,
А, найгірше, кожен з них
З парою приперсь!

Я слова свої, звичайно,
Заберу назад.
Не тварюка, і не падло,
Ні, і не мудак!

Любий, милий, повертайся!
Я твоя навік.
Я не хочу крокодила,
І горилу,
І годзилу...
Ти ж єдиний на ковчезі
Людський чоловік!

Твоя замовлена відмова…
І мій невичерпаний сум
Дует на вигляд надчудовий
І поруч сміх, і поруч глум…
І як усі, ми тут не вічні
Хіба звернутись до спецслужб
У грудні - ні, мо краще в січні?
Жива нужда - найкраща з нужд…

Твоя запудрена відмова…
І мій надуманого слід
Зізнаймось, вольному ізмога -
І ми одні на цілий світ…

А ось і січень і гірлянди
Так пахне маминий пиріг…
Тепер для діток ми гаранти
Хоч раз в житті, а переміг…
20.12.2021

Я просто хочу спокою і тиші,
Щоб слухати як вітер сни колише,
Почути як шепочуться ялинки
І як співають зорі без зупинки,
Глядіти як русалка шиє плаття -
Тканина синя в біленьке латаття,
На березі мрійливе верболоззя
Вплітає хвилі у тонке волосся,
Як човен срібний - світло чарівливе
Думки купає в озері сяйливім,
Як день заснув, хоч миготить ліхтарик -
Нічного неба сяючий кришталик,
Як ранок ніжний бережно навшпиньки
Спускається з крилатої хмаринки,
Як Землю-донечку в обіймах обережно
Голубить Всесвіт - Сяєво безмежне...
Я лише прошу спокою і тиші,
Щоби читати те, що Небо пише...

Якби Богові можна було розказать,
Якою ти всім нам була дорогою –
І красива, і лагідна, немов тиша ранкова,
Як усі ми любили тебе,
І як хлопці поспіль добивались твоєї любові.
Не кажіть, що запізно.
Що тебе в озерці знайшли
Через тиждень, як вийшла з дому.
Мовляв, вона Богові сама розповість,
Як рішилась всіх нас лишить достроково.
Оповість, та не все, бо скромна занадто була.
Може, тому і риба до неї сама
Із Десни підпливала,
І гриби виростали, де тільки ступала нога...
А як в преферансі всіх дивувала...
Як до Господа дійде все те,
То ось про що ми хотіли б Його попросити,
Хай поселить її біля лісу. Побіля Десни
З нею ж вона стільки літ дружила.
І городу хай дасть хоч три сотки.
Бо не зможе вона без роботи і дня прожить.
Добре знаємо, якою була вона на цім світі.

Колись ви називалися... братами??!
а нині... пересвідчилися ми,
що стоїте наругою над нами,
бо не бували добрими людьми.

Украли історичне первородство
у вільного народу козаків,
усюди насадили віроломство
опричників, злодіїв і катів.

І лижетесь лукавими устами
із нашою «елітою», аби
оця повія стала на диби,
сповідувана вашими попами.

Плюєте ви на право і закон,
аби пройтись війною по пустині
та осквернити лаври і святині
і поздирати золото ікон.

«Бабахнути» у вас немає сили,
та їде дах у мавпи на даху,
а єзуїти бомби і кадила
уже готують світову «труху».

Надію мають ваші лжемесії
чумою прокотитись по землі,
аби бенкетувати у Кремлі.

Смертельне жало отруїло змія.
На часі – трепанація Росії...
її заріжуть голі королі.

12.2021