був Іван
нема Івана
скільки спогадів
у ямі
скільки висновків
основ
на Покрову він пішов
не прощаючись
із нами
там
де батько
там
де мама
там
де Світло
і Любов

у труні лежав
між квітів
із Апостолом
в руках
мов готовий був
летіти
за душею
у вінках

на обличчі
на привітнім
біль затих
цей птах безлітний
ну а поруч
люди рідні
всі
для кого він
був тим
ґнотом свічки
серцем гідним
чистим згустком
доброти

доці дві
дві янголиці
розпач
ходить по устах
що тобі
наш любий
сниться
у яких тепер світах

і отець
ще ледь
говорить
і вже тиша
не краса
важко
відспівалось хору
бився трепіт
в голосах
там вітатиме
вже скоро
нас Іван
у небесах

був Іван
нема Івана
сонце
вже без нього встане
вітер
принесе осанну
осені в гілках
ніч
у зорянім жупані
вийде заганяти
гамір
в серця стайні
а при брамі
може хто зустріне
пана
із Апостолом
в руках

20 Грудня, 2017

з добрим днем
прощайтеся зі сном
все минулося
та світ чекає вас
хліб
не тіло
кров
ще не вино
щиро дякуйте
за світло в головах

видих вдих
нагадує
живі
тож увіруйте
у кожну Божу мить
тінь хмарини
нишкне на траві
та не вигорить
надія між людьми

не зі слів
складається
душа
та вони у ній
мандрують і ростуть
я би їх там
довго не лишав
хай стають крильми
арканом на мету

раз-у-раз
крокуймо до зірок
там за тернями
наснага для легень
ви для себе
камінь і пророк
спотикається
об вас
цей добрий день

з добрим днем
із тінями на зріст
з чистим наміром
і вильотом наскрізь
з тим
що видно
стало нагорі
хто світився в ніч
а хто за ніч згорів

з добрим днем
із вікнами без ґрат
з колообігом
у рукавах судин
з поцілунком
золотим від втрат
розуміючи
такий ти не один

8 Грудня 2017

так мало статися
хай кажуть люди
серденько птахою
збилося в грудях

збилося вибилось
та не на волю
ніби все вицвіло
наче все колить

колами ходимо
кола зрізає
те що не виросло
та знемагає

що не забулося
і не збулося
ходить по осені
милостинь просить

інші літатимуть
світом цим білим
зорі збиратимуть
що не згоріли

сонце вмиватиме
зранку їм вікна
світлом небаченим
поки не звикнуть

ти не наважишся
я не зумію
сумніви вигнати
amore mio

серце очистити
з болю і щему
руки заломлені
спалені теми

тиша вибаглива
дихає з нами
нам не торкнутися
більше губами

нам не торкнутися
більше губами
нам не торкнутися
чуєш кохана

7 Грудня, 2017

Із Миколи Некрасова

...Як вихор скаче пан з Рязані,
явився: бунт у всій красі.
Він висварив як слід буянів -
і впали на коліна всі!

Нагнавши холоду гарячим,
пішов звитяжець по рядах,
щоб цим навколішках стоячим
коліном дати по зубах...

(2021)

А у лісі рано-вранці
Вовчик полював на зайця.
Зайчик вдів біленьку шубку,
Хай у вовка гострі зубки
Він його не відшукає,
Вухань радісно гуляє.
Куцохвостий, косоокий,
Плигає у різні боки.
Вовчик дивиться похмуро:
Під сосною кучугура.

Приснилось таке, що й повідати грішно –
ні сп’яну, ні здуру, а так…
Явились чорти: «Підіймайся – мов – спішно,
не трафив іще поки шляк!
Ти щось там писав про війну і скорботи,
отож-бо не хнич, не дрижи.
Скоріш роздягайся! І щ́о ти, і хто́ ти,
і що у душі – покажи!..»
Хапають за руки, штовхають у спину,
до крові роздерли вуста.
Я ж вивернув душу, неначе торбину, –
мовляв, ось – дивіться – пуста!
«Оце і у весь мій – кажу їм – набуток.
Чого ви хотіли іще? –
Ось – кров закипіла, і нервів ось – жмуток,
і губи роздерті, і щем.
Ось жа́лю – до горя і трішки любові.
А що ще потрібно душі?
Все інше – у серці, у думці, у слові.
А ще – є життя і вірші́…»
Аж тут один кинув: «Доволі облуди!
Давай-но без сліз і вимог!..»
І пучкою ткнув у слабкі мої груди,
і крикнув зі злістю: «А Бог?
Ти нас – верещав – не збивай з пантелику.
Дограєшся, чорт забери!
Чи, може, не ти нещодавно Владику
Небесного звав ізгори?
Де Бог твій? – кричить – Я питаю востаннє!..»
І в ухо зі злобою – хрясь!
Я рухнув, неначе вівця на закланні,
небритою пикою в грязь…
Чорти тупотіли копитами бучно,
схилялись: чи я ще живий.
І всі мої вади звіряли поштучно,
і вносили в зошит новий.
«Не час нам із ним тут вести перемови» –
сказав найстаріший з чортів.
І глухо кректав і насуплював брови,
і щось раз у раз бурмотів.
«Хватайте його й волочіть на узбіччя,
нажився, негідник, сповна.
Зв’яжіть йому руки, накрийте обличчя –
заждався його Сатана…»
А я у собі чую втому велику –
невже мій кінчається вік?..
І тут прокидаюсь від шуму і крику –
дружина штовхає під бік:
«Вставати пора, не спізнився б ти, любий,
будильник давно відзвенів…»
І враз відсахнулась: «Чому в крові губи?
Чому ти отак помарнів?..»

4-6.12.21

IПомітити поезію найлегше,
допоки є крилаті фрази... і
метафори, ремінісценції,
біблійні і живучі аксіоми,
язичницької оргії фантоми,
цитати, рими, тропи, рубаї –
відомі істини... і тим не менше
усе доречне у містерії,
та ритміка кульгаючого трешу,
буває, заяложує її.

IIПіїти мають інші пієтети
і є на те олія в голові,
аби імітувати ті секрети,
якими володіють візаві,
відомі за ознакою таланту,
манери, стилю, тону, словника...
і як не намагайся повторяти,
що не мели, а му́ка – не мука́.

IIIЄдине розуміють дилетанти –
своє творити не така й лафа,
та не болить нікому голова,
що мухи і котлети – це окремо...
і як не захищай свої права,
птахами розлітаються слова
поміченої фабули... і теми.

12.2021

Тиша...ні звуку .. скрута в кишенях свище -
Вклала останній гріш у свою державу.
А на печерськім троні сидить небіжчик,
мертва вода обціловує лик блідавий.

Кинувши хрестика, йду цілувати руку
Обраному по приколу царю паяців.
Коло замкнулося. Годі чекать рятунку,
Смерті не відкушу і шматочка пальця.

Годі тинятися сайтами безпритульно
І витискати з очей читачів вологу.
Той, хто смоктати обвикнув від влади дулі -
Зомбі ходячий, що втік поміж люди з моргу.

Не повернутися в рай із потойбіччя,
Не відігріти талант горнятком чаю
Виборчі урни до себе мерців кличуть
Предків моїх нерозумних з могил піднімають...

6.12.2021р.

Урок останній. Сил немає.
Петрусь на фізиці дрімає.
Хапає сон обох із другом.
Аж тут як гаркне хтось над вухом.
Підняв учитель друзів сонних,
Питає фізики закони.
Малий встає ліниво й кволо,
Бурмоче щось, бо стисло горло.
По класу зирка. Та на лихо
Сидять усі, як миші, тихо.
- Скажи хоча б ім’я! Подумай!
Ну хто закон якийсь придумав?
Стоїть, як стовп. Мовчати ліпше.
Та ляпнуть хочеться мудріше:
- Конкретно я не зміг згадати.
Якісь, напевно, депутати…
05.12.2021

Смерть - сурйозна справа, а не блаж,
Опинився, раптом на межі я.
Буду брати рай на абордаж,
Бо із пекла вигнали втришиї.

А виною те, що я святий,
Согрішив раз тищу (це дрібниці).
В королев опуклі животи...
Ох любив я мавок білолицих!

Сам Ерот кричав: - Вот ето да-а-а!
Навіть я не маю стільки хисту!
Для геєнни ж, бахур - це біда!
Повтікали сонмища нечистих.

Та коли мене уздрів Петро,
Дременув в кущі чимшвидш від брами.
Я ж пішов у рай творить добро,
До святенниць, трясця їхній мамі.

Хоч земне життя -. це колючки,
А сімейні справи - поле бою,
Не журіться, милі жіночки!
У раю зустріну вас з любов'ю.

06.12.2021 р.

Моє життя – це дар за доброту,
Передчуття, турботу і тривогу, –
За суєту невтомну і круту
Мою дорогу сходження до Бога.
Моє життя – це в серці вічний щем
І на душі таємності покрови, –
Моє життя заквітчане іще
Яскравими сузір’ями любові.
Моє життя – це плата за тепло,
За радість стріч і розставань всіх смуток, –
За все, що вже в минулому було,
Та все оте, що тільки має бути.
06.12.21

Розпочинався весело роман,
Скінчився безутішно— драмою.
Необережне слово і вулкан,
З глибин душі назовні магмою.

Від любощів до ненависті — крок.
Давно не дарував лілеї ти.
Порвався швидко щастя ланцюжок,
Не запаяти і не склеїти.

А винного шукати марна річ,
Як в темній спальні чорну кішечку.
Скажи мені відверто віч-на-віч,
Чи ти любив її, хоч трішечки?

05.12.2021р.

троє нас
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче
в кутку
зима

ми сиділи
словом ворожили
згадували
мертвих
і живих
той
праворуч
янгол білокрилий
ну а зліва
той
що не із них

ми давали раду
рубіконам
істину втопивши
у вині
білий
голови стинав
драконам
ну а чорний
греблі рвав
у сні

ми ділили
землі і щосили
намагалися накрасти зір
ранок запалив нам
білокрилий
сонцем закрутив
той чорний звір

стали на порозі
шкода часу
кожен залишився
при собі
білому бракує
трохи басу
ну а чорний
менше би
хрипів

попросив я
щастя всім
у Бога
неба
непокритого свинцем
білий каже:
що тобі від того
ну а чорний:
що мені за це

12 Жовтня, 2017

назбирав доріг
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук
при брамі
на сльозу з очей
і білий пух
для якого
не існує
вітру
де немає слів
що ріжуть
слух
ні думок
збентежених
ні титрів
тільки ходить
босоніж душа
називає травами
тумани
не шукай там всіх
які лежать
там немає
вигоди
ні планів
то ж ходи
по колу
чи літай
чи співай
про себе
алілуя
і пригадуй
де колись був рай
по якому серці
він кочує
і які гріхи
відмолить біль
а з якими
неможливо спати
знай
що рай той
тліє у тобі
понад пеклом
спокоєм
багатий
знай
що ти для нього
храм
прихисток
останній
перехрестя
де переплелися
тут
і там
гроно
янголів
і зграя
бестій

22 Вересня, 2017

Землю вкрив сніжечок де-не-де,
Залишивши острівки зелені,
І зима розпатлана бреде,
Оголившись майже дерзновенно.

Усміхаються собі з-під вій
І берези лагідні усюди,
Виставили разом голі груди,
Щоби спокусився вітровій.

Він їх пестить, щипле і стиска,
Аж заходять зашпори вечірні.
Як султана владного рука,
Він усим їм відданий і вірний.

І юрба сміється недарма,
Веселяться захмелілі люди:
Завітав у гості цицень-грудень,
Й стриптизерка радісна зима.

5 грудня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Готи Рим узяли у облогу.
Уже вдруге збентежений Рим.
«Вічне місто» полишили боги,
Відвернулися від його стін.
У пихі своїй горді римляни
Геть забули вже, що таке страх.
І що помста за завдані рани
Ще живе у безправних рабах.
Що не лише вони мають право
Плюндрувати чужинські поля.
І що їхні походи криваві
Відомстяться колись. Бо земля
Кажуть, кругла. І помста настала,
Он вона попід стіни стоїть.
Військо варварів-готів чимале,
Все навколо вогнями горить.
Рим принижень таких не згадає
Ще із галльських далеких часів –
Дикий варвар під стіни горлає,
Вимагає покори й дарів.
І зігнув Рим принизливо спину,
Посланців до Аларіха шле,
Щоб він місто в спокої покинув,
Не чинив «місту вічному» зле.
Вже бундючний Аларіх чекає,
На послів погляда звисока.
Їх той погляд звіриний лякає,
Грізний меч теж ляка у руках.
Та вони не показують виду,
Кажуть: «Рим є кому захистить.
Коли всі проти варварів вийдуть,
То ніхто їх не зможе злічить!»
Та Аларіх у відповідь мовив:
«Краще трави косить, як густі!»
І додав: «Як не хочете крові,
Балачки свої киньте пусті.
Я піду, як візьму ваше злато,
Ваше срібло та ще всіх рабів.
Та врахуйте, що довго чекати
Я не буду!» - і блиснув з-під брів.
Посланці з ляку мовили лише:
«Поясни тоді нам до пуття,
Що ж ти римлянам тоді залишиш?»
І Аларіх промовив: «Життя!»

То шо, колеги? Здрастє! Прозит!
Є в мене плавки із начосом.
Знайшов у баби їх, на возі,
Коли стояв в похилій позі.
А кум-глитай жує кокоси,
Ще трохи - і почине в бозі...
А в хаті, прямо на підлозі
Вляглася гола й боса осінь.
Стікають струменем по носі
Здорові, наче сливи, сльози.
Піду, побігаю у росах
У парі з другом-ескімосом.
А, може, ліпше на морозі
З беззубим песиком-барбосом?
Його бояться навіть лосі
І в Гондурасі, і в Давосі!
Е ні! Я хорий та гундосий,
Бо спав у клуні голомозий.
Тож вип'ю пива кінську дозу
Та жінку потягну за косу.
А може, вірш писати досить,
Бо муза з розпачу голосить?

Прошу дописати цей "шедевр"

І коли ковід торкається її голубої зими,
ця жінка читає книгу « Галя без голови».
Подейкують, що в неї інколи кров із живиць,
що в неї замість канапи — повно сухої трави,
що чоловік червоний часто вертає з пивниць.

Що, б’є, чи лає, чи, хто досконаліше знає,
що там у їхньому космосі від гір святого Синаю
і які подарунки готують дітям на Миколая?
Вона ворожить на каві, за хвіст мрійливий сон хапає,
бо дерева розчахнули груднем вікна її трамваю.

Я дивлюся на неї. Нічого такого. Пересічна.
Волосся — до пліч і погляд колеться січнем.
Але вчора на гілці її руки запалала зернинка свічки…
Певно, вона долала в собі набридливі протиріччя?
І мені здалося, що вона гукає мені:
— Смерічко!

Таких, як вона, у цьому місті — море бездонне.
Вони виживають шхунами в океанах іроній,
Вони — звичайнісінькі: покірні поглядом та безборонні,
Самооцінка — занижена! Душі на шляхетність — голодні!
Вони, як, кажуть, білі сороки — не в моді...

Коли у мені починають плавати такі, як в неї сумні сомИ,
самій, часом, здається — я теж, мов Галя без голови…
Юлія Івченко. 5 грудня 2021р. Київ.

До різних витівок зими
Заздалегідь були готові, –
Самі в собі сховались ми,
Пойняті холодом раптовим.
Кінця і ліку вже нема
Різноманітним перешкодам, –
Нагнала холоду зима
В серця, стосунки і природу.
Чому береться на мороз
При цілковитому безсніжжі,
Не знаю я і ти також,
Раз німота на роздоріжжі…
05.12.21

Із Миколи Некрасова

Міг би писати, є вдосталь гарячності,
тільки - утримує ляк:
не перетнути би межі обачності!
Й збутись не можу ніяк...

Вранці я був біля селища рідного,
там, де ростили мене;
стислося серце від смутку завсідного,
й збігло на думку питання одне:

в нас, кажуть, - часу нового становлення,
руху, ідей та надій;
що ж не помітні прикмети оновлення
в бідній вітчизні моїй?

Ті ж самі наспіви тугу нав’язують
в цих нескінченних полях,
і про терпіння так само розказують
пастві попи по церквах.

Й досі в мужицтва, уже ніби вільного, -
звершень та успіхів брак.
В чому ж секрет благоденства суспільного?..
Й крук мені крякнув: «Дурак!»

Я шугонув його; всівся він плямою
на телеграфні дроти.
Може, на мене донос телеграмою
хочеш відправити ти?!

Думка дурна, та є сенс у рішучості:
звів я рушницю в ту ж мить.
Постріл - і крук не уник злої участі!
Дріт телеграфний дрижить...

(2021)

Нехай зима лякає саваном –
коханням огняно осяяна
і променисто храмом Троїцьким –
душа-джерельце не замулиться
і не замерзне, мов на вулицях
пора не листопаду – пролісків.

27.11.2021

Земля чекає снігу – ковдри, хустки,
Щоби зігріти зерна і коріння.
Щоби весною не постала пустка,
А проросло посіяне насіння.

Щоб ми зібрали хлібні урожаї
Й до столу мали свіжі паляниці…
Дощами осінь плаче нині в краї,
Родини вечорами у світлиці.

Горить вогонь у грубі чи в каміні
І зігріває всіх матусин голос.
Найголовніше, щоби у родині,
Був повен щастя і любові колос.
04.12.21

Цілий день плакав дощ за вікном,
Гілка вишні тулилась до шибки.
Листопад відгуляв і давно
Ми не бачили снігу і дрібки.

Червоніє калина в саду,
Світять з гілочок яблука білі,
Іграшкові, в туманнім меду,
Упадуть вже колись в заметілі.

Як надовго заляжуть сніги,
Заховається песик у буду.
Отоді віддадуть нам борги
Дні морозні, що світ нам остудять.

Тільки душі не вистудять, ні,
Нам ще треба дожити до миру…
Мерзнуть наші сини на війні,
Вороги точать смерті сокиру.
04.12.21

Стріла жіночка циганку. Та просити стала:
- Дай, красуне, трохи грошей. Я би погадала.
Бачу, ти хороша, щедра. Не як інші люди.
Правду всю, побачиш, скажу. Що було і буде.
Як реп’ях, вчепилась вперта. Жде. За руку тягне:
- Щось питай, кажи, ділися! Легше, краще стане.
Та спинилась. Щось гадала. Як вчинить мудріше?
- Що зробити, щоби в мого грошей стало більше?
- То непросто! – шепче хитра. – Є одна причина.
Вихід є. Але за це ти “сотню” дать повинна.
Жінка хоче і не хоче: - Може, двадцять досить?
Ця ж поживу нюхом чує! Вперлась. Більше просить.
“Сотню” хапнула, сховала. Враз щебече радо:
- Із грошима буде краще. Дам тобі пораду.
Коштів стане в мужа більше. Що тут мудрувати.
Як не будеш, жінко, в нього гроші забирати.
04.12.2021

Розпатраний спокій гірких передмість
В пітьмі моїй оселився.
Я зовсім непрошений, пасмурний гість,
Я в домі своєму вицвів.

Я роз'єднав нестерпні кордони
І розбудив жар-птаха.
Хтось купляє в інеті трони,
А хтось є просто невдаха.

Розколотий спокій гірких передмість
Та жовте болото болю.
Хай стогін покійних мені розповість
Про те, що я був з тобою.

01.04.2021

У слоненят слонихи є й слони,
А в письмаків - читців манюні товпи.
Тому, колего, їх ти не жени,
А чемним будь, мов денді із Європи.

Бо нині читачі - це дивина!
Релікти! Нонсенс! Риби кистепері!
В ціні реклама, комікси. Хана
Прийшла читцям! Всіх випхано за двері!

Але (о диво!) вранці тридцять книг
Придбали в мене друзі за доляри.
Я в шоці! Бо таке чинити гріх!
Купують нині сало та омарів!

На столику убивчий спотикач,
Хропе під боком муза сухоребра...
Допоки є хоча б один читач -
Писатиму. Хоч знаю, що не треба.

04.12.2021р.

Приснилося, – один долаю гору
високу аж до неба, льодяну
і падаю у чорну ніч як море
минулого, у моторошне вчора,
у в’яжучу його трясовину.

І знову піднімаюся уперто,
аби не опинитися на дні,
і розумію – все це уві сні...
усе одно не хочеться померти,
колись, такому юному мені.

Прочумався, а на душі ще важче...
минуле промайнуло, відійшло,
зів’яло, наче скошене зело...
помилуй, Боже, душу горопашну
за те, що нині їй уже не краще
від того, що неначе й не було.

12/21

Як струмливим електричкам,
У стривоженій імлі, –
Не вдається зникнуть звичкам
До очікувань жалів.
Сподіваючись на жалість,
Пишу вірші без пуття
То про болі, то про в’ялість,
То про мертві почуття.
Так гнітивсь без поцілунків
І від горя помирав,
Що вже хочу порятунку
Від оцих безглуздих справ.
Помарніло трохи личко
І утома є від слів, –
Не зникає тільки звичка
До очікувань жалів.
04.12.21

Начальник злий, бо я дзвонив. Сказав йому якраз,
Не йду до праці, бо моя зламала два ребра.
Волає шеф: - При чому ти? Приплів іще ж її!
- При чім тут я? Та в тому й річ, що ребра ж то мої!

На площі революція шумить...
пародія Майдану на параді,
де майже біля кожного стоїть
поліція... і майже кожну мить
відлунює овація у Раді.

Що не кажи, а це переворот
у вивернутій голові на зовні...
посереди́ні – медіа й народ:
на видноті – ідейний патріот,
а у тіні – зелені і червоні.

Девіз у параноїка, – завжди!
гіганти мислі на чужому боці...
кого лише не винесла сюди
юрма: пролетарі, опезежопці,
аґенти всюдисущої орди.

Але чого боятися, дивіться, –
верховний Ося, а не їхній Кіса
видумує майбутнє Newukraine,
рятує голодуючих дітей,
будує кілометри комунізму...
і Еллочка вигукує, – okey!

А декому ще й дещо перепало...
є віза... євро... коли гривні мало...
і шаровари є, а не штани,
коли займуть летовища й вокзали
клієнти шизоманії... ждуни
купюри від рубльового кварталу.

12.2021

Пізньоосінні хризантеми
Зів’яли й вигасли без слів.
Ніхто не склав про них поеми,
І віршів їм на присвятив.

Вони безслідно спопеліли
Під вбивчим подихом зими.
Отак нема нікому діла,
Коли минаємося ми.

Питає вчителька Зорянку:
- Скажи мені, як можеш, чесно,
Чи робиш зранку ти зарядку?
Мала хвалиться: - Роблю, звісно.
У тої усмішка широко:
- Які ж ти робиш вранці вправи?
- Спочатку кліпну лівим оком,
А потім кілька раз ще правим.

Душа моя любов"ю оповита.
Любов дарує іншим навзаєм,
Тоді рясніє буйним-буйним цвітом,
Хоча уже до осені ідем.

Осінь життєва лагідна хай буде
У мене, в тебе, а душа співа,
Любити ближнього також хай не забуде
Й для неї знайдуться привітнії слова.

2020 р.

Літаю, друже, там де сокіл,
Бо кліті чорної нема.
А Сонце в небі, мій неспокій,
Обпалить крила, та дарма!

Живу чеканням, час від часу.
Хоч інколи гризе хандра,
Але, як Сонечко побачу —
Натхнення скрапує з пера.

Гостріше щастя відчуваєш,
Коли прониже промінь лід.
Пізнала я земного раю,
Не зупинилась край воріт.

Хай грішна, та не Вам судити.
Закоханим сприяє — Бог.
І будяки й волошки — в житі,
В душі — страждання і любов!

03.12.2021р.

Якщо жінка снопи важко в’яже
І в копу їх складає сама, –
Ти поможеш нещасній?.. – Аякже,
Поможу, як скінчиться зима.
А коли, працьовита і файна,
Піт з обох обережно зітре, –
Ти її поцілуєш?.. – Звичайно,
Якщо цмокне вона наперед.
Коли зорями всіється небо
І запросить спочити у дім, –
Ти зайдеш чи відмовиш?.. – Не треба,
Повторяти відоме усім…
03.12.21

Сивіють в полі полини —
На стеблах інею коралі.
Це просто грудень лист зів'ялий
Утушкував у білі сни.

Це тільки стомлена печаль
Пливе за обрій колисковий,
І тоне човник паперовий
У морі вічності, на жаль.

Здригається жура в мені,
Та ремством серце не зігріти.
Зори, мій — пелюстковий Світе,
Срібли тумани крижані.

Коли, так близько до сльози,
Й завити хочеться на місяць,
Пісочне тісто небо місить,
Безе вантажить у вози.

Воркує ніч неподалік,
І ти любов'ю, земле, дихай.
Хай падає на душу тихо,
Перистий сніг, жасминний сніг.

2.12.2021р.

Лети!

На світ стовбурчить гребня півень,
Гарчить від люті хижий вовк.
Є бевзі, створені для гніву,
А є ласкавці, для жінок.

Життя колеги - чорна плахта,
Бо чоловік, як стигла піч.
Поезія - душі відрада,
Щодня із нею віч-на-віч.

О жінко! Що ж тобі робити?
Чекати з неба Божий знак?
Але дружок - піїт-ревнитель
Вчепився жалістю у карк.

Тобі б поринути у спокій,
Згубитись між пандей, гондван.
Та упирище тягне соки
І світ від сонця закрива.

Зостанешся - не буде долі,
Не вийдеш із глухих кутів.
Один лиш крок - і ти на волі!
Не озирайсь! Вперед! Лети!

03.12.2019 р.

– Уже пора… – промовила зима.
– Іду-іду, – відповідала осінь, –
ти до весни лишаєшся сама,
як це робила я без тебе досі.

І лише лист, життя амбасадо́р,
опівночі дістанеться поволі.
Затемнення спливає коридор,
ти губишся у лабіринтах долі…

Настане ранок завтра не для всіх,
на жаль, ти залишаєшся в сьогодні…
Сліди мої ховає перший сніг,
його у серці – ніби у безодні.

Буденно-непомітно поплила
у небуття уже не наша осінь.
Зимовий ранок не несе тепла,
зорею догора́ у високо́ссі…

Повідай мені,Брате,
Куди весь час,ми так біжимо?

Що змушує тебе,безсердечний кате,
Вбивати,навіть себе самого?

Не втомивсь від усього тікати?
Не знайдеш,так сенсу того

Чому ж тобі,так начхати на ґрати
Душевного дому свого?

2021

Краса жінок
Не у сідницях,ні
І аж ніяк не в грудях...
Навіть не в очах.
І не в ногах,
Не в талії і в тих
Неймовірних рухах..

Все це,...-фантик.
Обгортка,що лиш
Привертає увагу.
Та всередині-душа,
Що навіть під тиском
Не згубила відвагу.

Місце де добро й тепло
Не мрія,а скоріш-статут,
А здібності любити
Здадні нас звільнити,
Навіть з найтемніших пут

Світ неймовірної ніжності
Так рідко відкривається нам,
Бо закам'яніле серце,
Вони,ніколи не впустять
У свій,так добре,замаскований
Під фантиком храм.
2021

Боюся,я
Дорослим стати..
Час коли,...
Навіть синє небо
Перестаєш цінувати,
Та з кожним подихом вітру,
Ще дуж,
Душею палати..

Обмуруєш свою
Душу золотими стінАми,
Закриєш Серце
Вічно все обдумуючими
Ґратками.
Все б нічого.

Та поживеш ти так
Від сил до
Двадцяти п'яти,та,
Як іронічно
Доживеш до сімдесяти.

Лиш вмить смерті,
Ожиєш
І життя свого нікчемність,
Одразу ж,визнаЄш.
2021

Ніч.
Вікно.
Ліхтар.
І знову я в полоні
Твоїх чар.
Тії очі,
Немов парад
Прекрасних хмар,
А вуста
Гарячі мов
Пекельний жар.
Ніжна й тендітна,
Та в душі
Бунтар.
Зізнаюсь,для мене,
Ти, дорогоцінний дар.
Та все це завтра...
А поки...
Ніч..
Вікно..
Ліхтар..
2021

Тільки тремтячи
Від холоду,
Цінуємо благодать
Тепла.
Тільки ризикнувши
Втратити,
Дізнаємося ціну життя.
Здається смішно,та
Щоб плавати в океанах добра,
Ненависті смак
Потрібно
Пізнати сповна,
Тай добро
Перестане існувати
При відсутності зла,
А без смерті...
Абсурдним є
Земне буття...

Ніч-прекрасна пора.
В безлюдній пітьмі
Більш не розгледіти
Нашої
Підлості й зла...
Тільки в ній
Помічаєш,
Як симфонічно
Шумить тишина,
Там,..відчуваєш
Як насолодою
Витісняється твоя пустота.
І врешті-решт,розумієш
Наскільки прекрасною є
Не рукотворна
Краса.
Тут,більше нікому
Дивитись
На тебе звисока
І вирішувати,що ж ти за людина
Бачивши лиш розмір твого гаманця.
Є тільки ти,....
Пітьма,...
І осіннього листя
Багрянно-жовта гора.
2021

Тільки
Змінивши себе,
Зможемо змінити світ.
Тільки так,
Побачимо суспільства,
Весняний,
Пахучий цвіт.
Зараз,ми
Тверді й холодні
Як сибірський лід,
Стогнучи шукаєм,
Той далекий,
Ідеальний світ.
А відповідь тут,
Та вона слизька,
Визнаймо,
Втримати її важче ніж
Стереотип,-:
"Світ жорстокіший,
найбездушнішого царя"
Тільки визнавши тепло
Чистого добра,
Підкоримо гору
Під назвою,
"Життя"
2021

Пожовкла і опала
Природна краса,
Все більш і більш
Оточують нас
Холодні міста.
Лицемірності там,
Немає
Ні краю,
Ні дна.
На задній план
Відійшла доброта.
Навкруги лиш
Запах ненависті й зла
Навіть із церков
Тхне мов з
Помийного відра.
Тепер,
Де людина,
не співає пташина.
Лиш гуде машина,
Холодна машина.
03.10.21

"Світ жорстокий!",-
Кричали вони
Прийшла пора змінити
Правила цієї гри
Годі сперечатись!
У всьому змагатись
З ким попало і брататись
І кохатись,
А потім розбивши серця
У свій посірівший світ
Повертатись.
2021

Хочу стати я...
Собою
Не ховатись за масками,
Так вподобаних юрбою.
Жити серцем,
Потім головою.
Змити страхи
Буйною водою.
Хочу!
Щоб світ палав
Неймовірною красою,
А не жалюгідною,тою
Темною журбою.

2021

бачу сон
цей дивний сон
диму змій
і грамофон
плаче про
mi corazon
і там te amo теж

спить текіла
на столі
вся в червоному
у склі
а метелики
малі
для слів твоїх
кортеж

сон із диму
і свічок
до минулого
місток
напівподих
напівкрок
так ніби поруч ти

а рукою
провести
розпливаються
мости
тільки дим
густим-густий
і грамофон затих

не біда
ой не біда
все що маю
те віддам
за хвилини
сам-на-сам
і глибину очей

за сльозину
на губах
тепле ліжко
добрий дах
за мандрівку
по світах
де ми на ти з дощем

прилітатиме
мій сон
напівпух
напівдракон
і зганятиму
зі скронь
пташину сполоху

як же трепетно
мені
розціловувати
в сні
з голови тебе
до ніг
губити подихи

от би мати
з того сну
трохи світла
на весну
для покути
за вину
ніким не скоєну

трохи чар
для заборон
і чекання
на перон
пісні про
mi corazon
про серце вгоєне

13 Березня, 2017

дощ у душі
краплини тебе
мов день без небес
він видихся весь
у вірші

спогадів дим
очей глибина
прозора без дна
приходить у снах
в холоди

руки твої
ця музика ласк
у нотах тепла
такою була
мова їх

дотику струм
до скусаних губ
я згадую гру
гітару стару
спрагу струн

там від вина
спокуса в крові
у видихах свіч
дві тіні і ніч
пий до дна

дощ у душі
а світла на ґніт
думки у вогні
про серце мені
розкажіть

серця поріг
освячення сліз
відчуження ліс
плачі журавлів
і доріг

солодко там
де усмішка спить
натхнення летить
і знову на ти
висота

стисну в кулак
усе що було
що в небо вело
вітрам всім на зло
мить – зола

де ти тепер
утіхо моя
у світлих краях
де пухом земля
де етер

4 Березня 2017