Я від добра — добра шукав...
Такого, кажуть, ні не чинять.
Куди ж пливе життя ріка? --
Неадекватна чи причинна?!

Усе запитую себе:
Що діється? І сам не знаю.
Лиш сяє небо голубе --
Безхмарне, чисте, як у раю.

А, може, ти зійшла з небес,
Як світла Мрія чи Богиня?
І розповзлося чортовиння,
І я для ніжності воскрес?!

І як же, Боже, не радіти? -
Нові одкрилися світи.
Тобі до ніг стелив я квіти
До щастя свого щоб іти!

1.09.7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Перше вересня – день знань,
Перший дзвоник – для вітань,
Як врочисто і святково,
З кожним роком, завжди ново,
На клас, на курс ти вже підріс,
Також підтвердження — твій ріст.
І відчуття є, і бажання,
А з ними разом хвилювання,
За ті знання, що є і будуть,
Студенти, школярі добудуть,
Що їх дадуть викладачі,
Шановної професії творці.
І кожен з нас, цей шлях пройшов,
Одержав атестат, диплом,
Ті зерна знань, дали ростки,
І для майбутнього стежки…2009
Первое сентября – день знаний,
Первый звонок – для поздравлений,
Как торжественно и празднично,
С каждым годом всегда ново,
На класс, на курс ты уже подрос,
Этому подтверждение твой рост.
И ощущения есть, и желания,
А с ними вместе волнения,
За те знания, что есть и будут,
Студенты, школьники получат,
Что их дадут преподаватели,
Почетной профессии творцы.
И каждый из нас этот путь прошел,
Подучил аттестат, диплом,
Те зерна знаний дали всходы,
И для будущего дороги…2009

Я думав, Десно, не тутешня ти,
Бо ж так несешся-рвешся по рівнині,
Так безнастану крутиш течію свою
І береги нещадно крушиш.

Я думав, Десно, десь з далеких гір,
Коли ще на Землі дива вершились,
Ти вийшла якось на слов’янський слід,
А повернутися додому не зуміла.

Я думав, Десно, те і се про тебе,
Допоки не схилився над собою...
...Які ж до зойку схожі долі
Трапляються в людини і ріки.

Осінь – королева у вигнанні –
Вечорами бродить передмістям.
Горностаєм сивого туману
Шарудить у першім падолисті.

Шлейфом диму – сірого шифону
Над водою огортає верби.
Без корони, скіпетру і трону
Ох, незвично, та нещасна терпить.

У рудому буйному волоссі
Заплелись ожини аметисти.
Білі ніжки зранені та босі,
А хода неквапно-урочиста.

Променяться інеєм уранці
Темні очі – ягоди тернові.
Знає: перебісяться підданці,
Вже достатньо мітингів і крові.

Від перетурбацій утомились.
Йде ремонт у спальні королеви.
У майстерні радісні модистки
Шиють плаття золотопарчеве.

"Вибач, винні, владарюй над нами,
Весь народ про це уклінно просить!"–
Пишний почет рушив споришами:
Хризантеми, айстри, геліопсис.

25.08.2021

Батьки повік при своїх оселях,
Їх неможливо розмежувати,
Вони у згадках – в містечках й селах,
Де їм судилось одвікувати.

Ми погубили свої оселі,
У нас немає кревних домівок.
Наші голови притисли стелі
Несвоїх багатоповерхівок.

Нащадків нічим вже не приваблять
Безликі лавки біля під’їздів.
Так щезає генетична пам’ять.
Так згасає любов до Вітчизни.

Не розуміючи чому,
Встаю удосвіта щоденно, –
Буравлю поглядом пітьму,
Цигарку нищачи натхненно.
Не зупиняючи думок
Безперестанну штовханину, –
Пускаю ніздрями димок
І дудлю каву щохвилини.
І майорять удалині
Мені, не бачені наявно,
Світання спізнені вогні
Та сині блиски дальніх плавнів.
І серцю коряться слова,
І забувається про втому,
Бо суть поезії жива,
Коли натхнення мить у всьому.
І в просинанні на зорі,
І в дарі вічних спостережень, –
Є завжди радощі, котрі
Творцям духовного належать.
01.09.21

О дивовижна річ це — інтернет --
Світ інформації та ще й облуди.
Далекі в ньому зближуються люди,
Знаходить Музу тут свою поет.

Уява мріям свій дарує злет,
Вони і розпросторюються всюди.
Аж поки не спадає сіть полуди
Й лещата розтискаються тенет.

І розчаровуємося щосили,
Сідаємо в реальності літак.
Бо з’ясувалося — не тих любили!

Робити треба, друзі, все не так.
І помічаєм раптом поруч милих...
І прозріваєм — ось любов свята!

30 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Свого романтика люблю, жалію,
І гладжу по голівці як болить.
Вгамовую сердечну аритмію,
До оченят притулюю блакить.

Бинтую ніжністю душевні рани,
Коли бракує слів, то досхочу,
П'ємо смачну мелісу з порцеляни,
Запалюємо пристрасті свічу.

Нам добре поруч в радості і горі —
Два джерела в одну ріку злились.
Із дому вимітаємо докОри,
Злітаємо в обітовану вись.

Прощаєм одне одному образи,
Очищуємо душі каяттям.
Йдемо, тримаючись за руки разом,
До зір хиткими кладками життя.

"Як гартувалась сталь" - занедбаного гніву…
"Останній з могікан" - нічний зголосся спіч
І постріл у життя… Один посеред співу
У кожного своя окрема довга ніч…

І ось настав кінець, спровадили за хвіртку…
Ти нині пацієнт усіх на світі бід…
У зграї птахокрил ти віднайдеш лебідку
Як справжній слідопит… і заздрощі услід…

Своїх медаль стежки, своїх річок молоки…
Домовився було - один і той же стриж…
І спогади про сталь і могікан - глибокі
Лишилося одне: відвідати Париж…
31.08.2021.

СПЕКА не мала давно відпочинку.
Працею зморена пані
у відчайдушному стані!
Треба змінити вже їй поведінку.

Ось і з’являється слушна нагода
ВЕРЕСНЮ не докучати.
Піде в Небесні палати
причепурити згасаючу вроду.

Хай відпочине від неї природа!
…Листя вдягають оздобу.
Вітер наспівує оду
та й надсилає чимдуж прохолоду.

Свіжість нових відчуттів та емоцій
зріють в осінньому жанрі.
Поруч з вродливою пані.
Теплі у неї, усміхнені очі!

Прагнуть любові, відвертості хочуть!
З поглядом впевненим, щирим,
що закликає до миру.
Тож зустрічаймо володарку ОСІНЬ!
***
…ЛІТО спекотне було цього року..
Зараз відчутні вже ВЕРЕСНЯ кроки…
Зменшився день, стала довгою ніч.
Зграя думок: досягти таємниць
ВСЕСВІТУ дивного! Ось в чому річ.

31.08.2021

Одеські хвилі з фетру і фланелі,
а вітер – подих подруги. Весь день
пірнаю у написане про неї.
Картин іскринки, вогнища пісень

душа своїми, рідними відчула.
Я в унісон з Одесою бринів.
Проте щовечора витрушував із чуба
пісок одеський – грубий і брудний.

Несміло я наспівую: «Збулося».
Тепер чекаю на фонтани слів.
Але щовечора вичісую з волосся
пісок одеський і чіпкий, і злий.

У потяг «Чорне море – Придніпров’я» першим
просохлим і прожогом залетів.
Та буду вдома довго вимивати з пейсів
пісок одеський чистий, золотий.

08-09.2020

Я для християн - цвяшок у ґузні,
А для мусульман - в трусах їжак.
Бо живу із ґлуздом у союзі
Без богів, пророків і чортяк.

Уночі не маряться розп'яття,
Не лякають з неба голоси.
Ось тому і шлють мені прокляття
Православні, протестанти - всі.

Ворога нещадно убиваю,
Друга обдаровую добром.
А товпа зібралася до раю
І кладе гріхи в Господній гроб.

Чи Святе письмо - сяйна обгортка?
Мо, писали сполом Круть і Верть?
Мабуть, казка...та яка ж солодка!
І страшна до того ж, наче смерть.

Людоньки! Будь ласка, схаменіться!
Брехунів в підрясниках орда!
Вірити потрібно лиш у циці
Та дружині. Бо вона - свята.

31.07.2021р.

Неважливо, хто ти і чому
Очі затуманені журбою, –
І навіщо заздрю я тому
Чоловіку поруч із тобою.
Неважливо, хто ви і куди
Їдете в трамвайному вагоні, –
І чи пам’ятатиму завжди
Я тебе в мовчазності полоні.
Неважливо, нащо і коли
Погляди уважно поєднались
І зродити ніжністю змогли
На годину обопільно жалість.
Неважливо, навіть де і як
Живете ви нині безустанно
І чи погляд теплий твій це знак
Таїни заочного кохання.
Неважливо, хто ти і чия
Споконвічно любляча лелія, –
Споглядання мрійна течія
Думами освячує надії…
31.08.21

Як жадала Раша, так ся й стало...
кража і жадо́ба – вічне зло.
Ласому на шмат чужого сала,
що лежить погано, завжди мало
поки цим завідує пуйло.

Пам’ятають душі Іловайська
і гарячі, і печальні дні,
і кому горіти у вогні...
цьому бісу зайва Божа ласка,
поки упокоять у лайні.

Думає кремлівський недоносок,
що не промине його пора,
поки є сябри і малороси
і затліє в кожного під носом
ядерного попелу жара.

Тліє, тліє світова пожежа
у кремлі, а бахне у Криму...
і напевне по пуйлу йому,
що упа́де вавилонська вежа,
наче головешка у диму.

Кримці-русофіли, що вам треба?
Що просили аспида, – подай! –
він дає... дає... дає... і – край...
маєте і камінці із неба,
і пряму дорогу до Ереба,
і криву – із бункера у рай.

08/21

День тяжело подымался с постели,
Сбросив с плеча фиолетовый плед.
Я, в том числе, поднялась еле-еле —
В зеркале вижу чужой силуэт.

Женщина ростом — чуть выше подростка,
Взгляд отчуждённый, измученный вид.
Впалые щеки, на лбу две полоски,
Тень под глазами от частых обид.

Волосы, лучше б не видеть их вовсе, —
На голове точно птичье гнездо.
Этой «старушке» годков — сорок восемь —
Выйду во двор не узнает никто.

В душ прямиком под холодную воду,
Крем увлажняющий, тоник, бальзам.
Пудра, брасматик, тоналка в угоду —
«Розовый жемчуг» — мерцанье губам.

Стильное платье, в прическе заколка.
На лабутенах* иду не спеша.
Взгляды мужчин восхитительно колки: —
«Ах, как чертовски она хороша!»

Лабутены* —Туфли на высоком каблуке и красной подошве.

Дезертирам - ретязі та рабство,
Прохачам безсилим - церква й піп.
А у мене - сталезуба паства,
Воріженьок укладає в гріб.

Під моїм правлінням - зграя вовча,
Замість серця - льодяна зима.
Вчу стріляти точно межи очі, -
Для ординців прощення нема.

Ну, а ти сиди біля віконниць
І чекай з небес на божий гнів.
Я - хижак, держави охоронець.
Був поетом. А тепер вже ні.

30.08.2021р.

Сонце промені збирало,
Їх ретельно рахувало –
Чи ніхто не загубився,
На землі не забарився.

Бо промінчики повинні
Бути всі на місці нині.
Від смеркання до світання –
Час для сну та спочивання.

Так, їм треба відпочити.
Без промінчиків світити
Сонечко ніяк не може.
Хто тоді йому поможе?

Промені приносять з сонця
Світло до твого віконця.
Вниз щоранку відбувають,
Землю світлом напувають.

Виконавши це завдання,
Мають вчасно, до смеркання,
Повернутися додому,
Незважаючи на втому.

Так, важлива в них робота.
Сонця ж головна турбота -
Їх усіх перелічити,
На відпочин розмістити.

Щоб свіжесенькі, на ранок,
Понесли униз світанок.
Світлом і теплом квітчатим
Землю з новим днем вітати.

12.08.21

У кишені ні гроша,
Напишу тобі вірша.
Знаю, толку з того мало.
Та така моя душа
В цьому світі геть не здала…
Ніби є посада, чин.
Та безчинство не пристало
До мого єства…
Причин
Цьому годі вже шукати,
Не від віку цього я !
Совість – хрест мій,
В її шати
Вся одіта суть моя.
Не зійти мені до скону
З Богом даної путі.
Вибач, мила, за оскому
В серці,
За гріхи святі…
Вибач, рідна, за зневіру
У прийдешнє…
Що досіль
Не служу я бузувіру,
Що в життя йду через біль.
Що надії покладаю
На добро.
Та де ж воно ?
Ради чого пропадаю
І тягну тебе на дно ?
Ради чого ?...

Ночі темні
Тчуть мелодії журні.
Всі труди мої даремні,
Усі чаяння – марні.
Боже милий, чи осилю
Крихту щастя ?
Чи впаду
У його живильну хвилю ?
Чи в недолі пропаду ?
Знаю, ти все розумієш,
Якщо досі не пішла.
Значить любиш,
Значить вмієш
Бути з тим, кого знайшла
У мені...
В мені ж безодня
Найніжніших почуттів,
Про які тобі сьогодні
Знов співати захотів...

Пів жменьки щастя скліє на руці
Обарвлені у самоту печальну.
Я не потрапив ані в рай, ні в ціль -
Коханка юна вигнала зі спальні.

Куди не потикаюся - стіна!
А заспіваю - відповіддю тиша...
Мене від Бога чорт охороня,
Улити у святе бажає грішне.

А з потойбіччя - межи віч - шальга
Вихлюпує заслужені образи.
Бо я - апостол смертного гріха -
Розбив святу на друзки склянку часу.

Однині я - ніхто, ніщо, нічий...
Ані бажань, ані думок...нірвана...
А всесвіт плаче на моїм плечі
Та зорями стікає в передрання.

30.08.2021р.

На дні лишилась дрібка літа
у вічній сулії часу.
Іде воно у мандри світом,
хліба зібравши у косу.

Поволі серпень догорає,
сюрчать вечірні цвіркуни.
Усе, що видавалось раєм,
засне невдовзі до весни.

Наповню келихи я літом,
щоб смакувати восени.
В букет зберу суцвіття літер,
порину у янтарні сни…

Уже незатишно зі мною
Стає зневіреній тобі, –
Ні панування супокою,
Ані полегшення журбі.
Ані запрошення на захід,
Ні оборони від образ, –
Нестримним вітром понад дахом
Недавня радість пронеслась.
Немає близькості на ліжку
З недавніх пір між обома, –
Межи тілами завжди кішка,
Мов місця більше їй нема.
Напевно, щастя мало міру,
Якщо неждано відцвіло, –
Печать розпачлива зневіри
Лягла незмивно на чоло.
І вже сльозинкою сумною
Ти не полегшиш легко біль,
Адже незатишно зі мною
Стає зневіреній тобі.
30.08.21

У світі ліхтарів, у видиві нічному
У ранньому дощі, у шелесті хвилин
Співало пташеня на поручнях порому
Дівча, мабуть, чиєсь… А може навіть син…

І все це наяву, по-справжньому, не снило
Якихось там зотри, а може й п’ять хвилин
Ти ледве не злетів... Утримався насилу
Дівча, мабуть, чиєсь… А може навіть син…

У розчерку пера, у тінях паперових
Ти знову недочув… Не те, не те просив!
А пташеня давно вже виросло, здорове
Дівча, мабуть, чиєсь… А може навіть син…
30.08.2021.

Тож вип’ємо за тих, котрі не п’ють,
Кому зоря на де́нці не сіяє.
Які здоро́во й правильно живуть,
В яких проблем ніколи не буває.

Яким штрафної нігди не наллють,
З ким на коня хильнути неможливо.
Тверезість, наче цноту, бережуть,
А ми їх уважаємо за диво.

Бабуся й мама у тіньку сиділи,
Про щось собі тихенько гомоніли.
Мала Натуся бігала в саду,
Де в прохолоді яблуньок і вишень
Від сонечка сховатись можна лише.
Зривала собі ягід на ходу.
Серед кущів високих попід хату
Метелика старалася спіймати,
Що, наче, з нею граючись, літав.
То «сонечко» ловила й відпускала,
То від джмеля настирного втікала,
Який ледь не на голову сідав.
Та більше всього бігала між квітів,
Яких бабуся встигла насадити
Багато різних попід тин самий.
Вона вже й назви їх запам’ятала,
Бо у бабусі кожен раз питала…
І тут на очі раптом втрапив їй
Цвіт незнайомий на стеблі гнучкім
І квіти-блюдця світяться на нім
Між кучерями зелені яскраві.
Спинилася розглянутись на них,
Торкнутися пелюсточок м’яких,
Забула геть про усі інші «справи».
- Що це за квітка? – до бабусі зве,-
Це щось мені неві́доме, нове.
І як мені цю квітку називати?
Бабуся подивилась мить якусь:
- То бариня нечесана, Натусь.
Ти бач, я й не збиралась насівати!
Напевно, вітром звідкись занесло.
А їй аби вологіше було,
Нічого більш, здається, і не треба.
Учепиться у землю і росте.
Та ти поглянь, ще й гарно як цвіте
Та тягнеться до сонечка, до неба.
- Чом так негарно хтось назвав її?
- Та ж глянь, бач – не причесана стоїть,
Все листя, мов розпатлане волосся,
Яке гуляка-вітер запліта.
Неначе вона пізно встала та
Їй розчесатись чомусь не вдалося.
- Ну, що ви, мамо, кажете отак?! –
Тут мама обізвалася, однак,-
Ту, доню, квітку ще зовуть космея.
Колись дідусь мені розповідав
Історію, яку він добре знав
Про квітку цю. Хоч, поділюся нею?
- Звичайно, мамо, хочу. Розкажи!-
Натуся вже стежиною біжить
Аби між мами і бабусі сісти.
Послухати про дивну квітку ту
Історію, можливо і просту,
Але для неї невідому, звісно.
- Колись уже, не знаю, як давно,
Говорять, відбувалося воно.
У Всесвіті, що мерехтить зірками,
Кружляла якось зірочка одна,
Була яскрава, хоч мала вона.
Літала в його холоді віками.
Сама для себе осявала шлях
І не шукала друзів у зірках.
Була зовсім самотня, нещаслива.
А все тому, що у зірок других
Були планети, щоб зігріти їх,
Що, наче діти, матері тулились.
Планет у неї чомусь не було,
Нема кому віддати їй тепло.
Тож заздрісно вона на них дивилась.
Летіла в темнім просторі одна,
Вдивлялася в світи навкруг вона,
Немов чогось незвичного шукала.
Аж доки Сонце стріла на путі.
А за ним слідом рій планет летів
Й одна блакитна в око їй запала.
Настільки вона вражена була,
Що відірватись просто не могла.
Кружляти стала круг Землі щоночі.
Вдивлялася у квіти і траву,
Як вони гарно, весело живуть,
Як між собою радісно шепочуть.
Замріяна дивилася вона,
Як місяць ясночолий вирина
І як роса навколо все вкриває.
Краплини в світлі місячнім горять
І тиша, і тепло…і благодать.
Здається, в світі кращого немає.
Отак вона замріялась якось,
Вже й сонечко на небі піднялось
І миттю її очі засліпило.
Не встигла в ніч сховатися вона,
Метнулася – куди, сама не зна,
На щось важке зненацька налетіла
І розлетілась на дрібні шматки,
Що впали на поля і на садки
І там, здавалось, навіки пропали.
Та боги, мабуть, зглянулись-таки.
Із тих шматочків проросли квітки́,
Яких раніше на землі не знали.
Стоять ті квіти-зірочки з тих пір,
Вдивляються у небо, повне зір
І щось до них тихесенько шепочуть.
Чи то сумують за життям отим,
Коли був Всесвіт домом рідним їм
І знову повернутись туди хочуть.
А, чи то, може, зовсім навпаки –
До себе кличуть із небес зірки,
Щоб не боялись впасти і розбитись.
Вони тепло в світ можуть принести
І тут яскравим цвітом розцвісти
І назавжди у ньому залишитись.

Добре мати те, що не болить,
Не злетить у вічності, не скрикне:
«Хлопці, вдома будете коли?
Нащо джипи вам і дужі скрині?»

Хто подумав: так -- не так живу?
Дні спливають і роса на сонці.
Все на світі, Бога на яву
Відчувають думи-охоронці.

Це до них похилиться трава,
У якій купається проміння.
Трохи вище – бджіл жалкі слова.
Поєднання, те, котре провів я.

Вічно бути аурі оцій.
Паросток – подібний до багнета.
І сліпці товчуться у двірці
Завдяки неясностям, і де там

Із підручника величне щось?
Та й до нього треба відповідність.
За таких обставин забаглось
Мати персні золоті, а мідні

Закопати в горі, бо впаде,
Мов комета – вісточка хвостата
«Знай: тебе тепер нема ніде».
Знаю, що цього не хочу знати.

Поезія його прещедро наділила
Усім, чим доля так безжально обнесла:
І слух, і мову у рядки втілила,
А серце й мозок жаром обпекла.
І все ж була Муза безсила
Проти нових оружних дикунів,
Чия рука безоглядно косила
Її улюблених синів.
І ти, Олексо, був посеред перших,
Кого червона зграя прирекла на згин.
Було тобі, щоправда, аніж іншим легше,
Бо обійшов тебе і посвист куль, і кпин.
І, може, в передсмертнім змахові руки,
Як у найвищім творчім злеті,
Ти заповів ще не довірені паперові рядки
Ще не народженим поетам.

Котрий рік уже паяци правлять,
Весело до гикавки усім.
Дуля з маком лишиться на пам'ять
І копійок двадцять у кабзі.

В тренді - глупство, не ума палата,
Тож іди і мовчки голосуй
За веселуна-комедіанта,
В жартах вуйко - той ще телесун.

І команда в нього відповідна:
Фіглярі, кривляки, блазнюки.
От в житті і просвітку не видно,
Став народець геть неговіркий.

Я б обрав царем вояку-кума,
А не розвеселе кабаре.
Вибір є завжди. Лише подумай
Головою, Дупою - не тре.

29.08.2021р.

І весь отой гармидер… І всі оці напруги…
І твій дорожній знак - всього лише акцент.
Сьогодні ти не перший. І навіть вже не другий…
І в центрі круговертя ну, безумовно, цент!
І хто би знав, що далі?… Куди і звідки ріки,
З яких джерел черпають, скільки в світі рік
Віками люд дивують… Затримаюсь на віки
Ні, ні… жартую я. Не дозволяє вік...
А погляд то пісенний? По-справжньому небесний…
Мірилу, якщо є, вготовлений відхід…
Усе, що ти надбав, прийде той час, воскресне і,
Діти скажуть: "В пам’ять…" Онуки скажуть: "Хіт…"
28.08.2021.

Шахтар – професія героїв,
Без перевершення скажу,
Щоб чорне золото добути,
Треба глибин землі сягнути,
І кожну мить ризикувати,
І не боятись лаву брати,
Ті відчуття і почуття,
Які свідомо, в кожну мить,
Тому й душа його тремтить,
І що не раз допомогає,
Терпіння, сили добавляє,
Те , що сім'я завжди чекає,
І Боженьку про це благає…2009 Швець Т.В.
Шахтер - профессия героев,
Без преувеличения скажу,
Чтобы черное золото добыть,
Надо глубин земли достичь,
И каждое мгновение рисковать,
И не бояться лаву брать,
Те ощущения и чувства,
Сознательно, в каждое мгновение,
Поэтому и душа его дрожит,
И что не раз помогает,
Терпение, силы добавляет,
То, что семья всегда ждет,
И Бога об этом просит ... 2009 Швец Т.В.

Реально... ілюзорно... а у снах
життя не зупиняється у крузі,
де залишились і любов, і друзі,
і ти ще юний, і не «їде дах»,
що одночасно ти отой монах,
що воду, і вогонь, і мідні труби
уже пройшов... і дорого, і любо
твоїй душі, що в пеклі не гориш,
а як проснешся, подивує лиш
тебе, що ти насправді інший –
сміливий і безумний... і добріший...
в тобі перебуває Донкіхот
і Санчо, Лао-цзи і Ніцше,
і з ними уживаються да-Вінчі
і Ла́ура... і Гуд... і Ланселот...
......................................................
а як охопить за любов’ю туга,
узрієш крізь освітлену пітьму,
що істина на тому світі друга
і ворога нещасного як друга...
не обійме́ш, але простиш йому.

08.2021

Лишилося літо на таці
ковтком «Шардоне» у бокалі.
Втопилися протуберанці
в осерді надпитих коралів.

Стікає сум передосінній
у плетений кошик дощами.
Потріскують дрова в каміні
вербою плакучих гущавин.

Пригублюю сонячні трунки,
від доторку щастя хмелію.
І срібна сльоза поцілунком
блищить на роз'ятрених віях.

Зворушує дзвін кришталевий,
відлунює в серці гарячім.
Чому ж в день квітучо-серпневий
нестримно за літеплом плачу?

28.08.2021р

Не до віршат сьогодні, не до нот,
Лан бульби кличе! Спатоньки доволі.
Якщо копати лежачи город,
То спина не болітиме ніколи.

А я копаю стоячи. Біда!
Скриплять суглоби, наче дуб на вітрі.
В ботвинні майталає борода,
В главі поснули буквиці та титли.

І музі, і Пегасу - шах і мат,
Увечері вкладу їх у могили.
Картопля убиває мій талант,
Витягує із жил останні сили.

Слабкі не розгинаються крижі,
А я накопирсав лиш перший лантух!
Агов, колеги! Нум допоможіть!
Візьміть із рук моїх тупу лопату.

28.07.2021р.

Уже наповнилася діжа
І появилась зовні слизь,
Та не спішить ніхто й не лізе
Випорожняти, як колись.
Її, наповнену до краю,
Спостерігаємо давно,
Але черпати не бажаєм
Ні ти, ні я чуже лайно.
Адже, бувало, не за милість,
І не заради похвали, –
Допомогали і бруднились
Так, що відмитись не могли.
Отож і думаємо нині,
А не чекаємо на грім, –
Як ми підтримати повинні
Того, хто нехтує своїм?
Він розуміє все і бачить,
Що й діжа вбога де-не-де,
Але родивсь таким ледачим,
Що на удачу вічно жде.
29.08.21

Себя истязаю, поссорилась с Богом,
Забыла друзей и веселых подруг.
Весна мне пропела, зима за порогом.
Не жизнь, а метелицы замкнутый круг.

Пурга за окошком стучит интенсивно,
Метёлкой сосновой в озябшую дверь.
Дозорный паук стережёт в паутине
Усопшую пыль прошлогодних потерь.

Внутри ураган разрывает на клочья
Полотна души, и его не унять.
Всечасно не легче, предательской ночью,
Меж сомкнутых рёбер — ножа рукоять.

Нам нужно расстаться, и без сожаленья.
Когда кто-то любит, а терпит другой,
то это чудовищно до исступленья,
До крови на крыльях, губах, горький мой.

На мапі моїх снів, на відстані між нами
Де сонце вже ось - ось… та фейсбук, і ютуб
Ще й вітер, як крадій, приліг поміж дворами…
Ну словом, я - не там… тим паче і не тут

На мапі щось не те… не так, було, намітив
І сонце вже ось-ось… і серпень з вітерцем…
Чекатиму коли отямиться той вітер
Я знаю чим зустріти... Всього одним слівцем…
28.08.2021.

То що, ви слухати готові?
Я Бог ласкавий, а не лютий.
Тож від великої любові
Дозволив Сина розіпнути.

Куди не глянь - вирує повінь,
Кричить людва, реве худоба...
Я від великої любові
Вселенського наслав потопа.

Горить земелька ой чудово,
Неначе висушений порох.
Я від великої любові
Содом понищив і Гомору.

Ідуть кремлівські людолови
(Христова рать - не іновірці)...
Я від великої любові
Дозволив різати вкраїнців.

Чи добрий я? Немає мови!
Поклав усю рідню в могили.
І від великої любові
Повісив Ладу і Ярила.

Солодкої упився крові,
Людське м'ясце жувати вчуся...
Та від великої любові,
Немов від браги, захлинувся.

28.08.2021п.

Розлучаємось швидко… Як приклад
Те, чому здивувавсь не один, –
Сонце в’яло сяйнуло і зникло
За кулісами вогких хмарин.
Розгубилося літо і змовкло,
Як пойнята страхом сирота,
Бо рудіють каштани пожовклі
І не знає утоми сльота.
І стривожились птахи намоклі,
І проснулись дошкульні вітри, –
І щоденно вчувається поклик
Недалекий сирої пори.
І незчулося літо, як осінь
Перегнулася за небокрай
І вивчає уважно, чи досить
Потрудилось воно на врожай.
Розлучаємось швидко… Як доказ
Те, що вчора нарешті було, –
Припустилося літо навтьоки,
Розгубивши властиве тепло.
28.08.21

ВКАЖИ…

У книжці доль, вкажи, всезнайний Боже,
На аркуші якім ім’я моє́ заще́рблено й коли
Його перегорне диха́ння Вищого. Чи може
Сторінку цю карга́ та вирве пазурами з мли
І розтрощи́ть, регочучи, несвяченеє ложе,
А янголи між зорь не всіють з крил золи
Й лиш прірва проковтне ураз весь світ і гоже
Тло потойбіччя – оманою та маревом були
Страхів людських і мрій. Смерть переможе!

Павло Гай-Нижник
27 серпня 2021 р.

ця країна була б унікальна,
нагороджена найкращими долями зодіакальними,
якби не наповнювалась чоловіками з товстими гаманцями,
що рясно відкриваються манекенницям у зашторених спальнях,
якби не зачитувалася розкішними глянцями…
я так — живу, марю, говорю буквально…

ти тільки уяви — мільйонери одружуються на поетках,
на їх кмітливий розум моляться, одягають їх вірші в блискучі пайєтки!
не витримали б поетки, бо три кроки до вбивчого формалізму,
бо важко подавати глибокі тексти, так, як подають французькі десерти,
з бокалом шампанського на прийомах любити вітчизну,
під звуки попси від нудьги трохи не вмерти,
між тінями багряних куліс кусати пальці,
затягувати сигаретки…

це мука — виконувати роботу, яку ненавидиш!
я тут іду до тебе з глибоким змістом свого флюїду,
виробляю нікому непотрібну, недруковану енеїду.

робота у мене нелогічна — римоплетінська — пекельна,
сама я дніпропетровська — київська — потопельна!
для когось — ница, для когось — на щирість багата,
життя — дурнувате, кров — джерельна…

ця країна й без мене давно унікальна!
я так — живу, марю, говорю буквально…

Щоби набратись вдосталь
свіжого блиску хвиль –
званим з’явився гостем
на Кагамлик Сухий.

Селище Молодіжне,
річка, центральний пляж
долі крутнули дишло
різко, чарівно. Враз

втоне безсилля враже,
вляжеться, як намул.
Вірші уміння зв’яже:
намурував, набув.

Трави – натхнення вермут –
замайорять у піснях.
Запросто верби повернуть
запах наснаги і смак.

Зникне з душі знемога –
весело спалахну,
бо для віршів живого
вже додали вогню:

рибки солодким сріблом,
златом жовтець їдкий –
і потекли нестримно
рими, бурхливо – рядки,

буйно катрени. Від сонця
п’яні буркун, плакун
пряли любов на серці,
як не верти, палку!

Небо – ласкаво-хмарне.
Виструнчений очерет,
хвастаючись, махає
хвостиками комет.

07.2021

Сыграй опять мелодию любви,
На волнах всколыхнув былую нежность.
Уплыли от причала корабли
В таинственно холодную безбрежность.

Штормило и кипело, в казане
Имбирный чай заваривали скалы.
А ты невероятно снился мне -
Ночь постелила атласные шали.

Зажгла заря неоновый фонарь,
И осветила млечный путь туманный,
Рассыпала оранжевый янтарь
В созвездии Пегаса филигранно.

Луна стучала томная в окно
Серебряной виньеткой вдохновенья.
Да видно, нам судьбой предрешено
Плыть порознь к берегам прикосновенья.

Стих буйный ветер, лайнера мотор,
На пристани оставил боль разлуки.
Я помню, не забыла до сих пор,
Как пахнут мятной амброй твои руки.

Ромашкой волосы, халвой уста,
Морской пучиной бронзовое тело.
Стереть бы мимолётное с холста,
Но без любви душа осиротеет.

Любити, все що навкруги,
Радіти доброму завжди,
Джерельну воду пити,
В гармонії і згоді жити,
На краще завжди сподіватись,
І в рішеннях не коливатись,
Все що є гарне – переймати,
Добробут в домі завжди мати,
Щаслива доля хай спіткає,
І злагода хай обіймає…2009

Щасливим відчувати себе,
Адже життя - прекрасне,
Кожна мить -подарунок Всесвіту !!!
Дякувати за все, дякувати !!! 27.08.21

Любить все, что вокруг ,
Радоваться хорошему всегда ,
Чистую воду пить,
В гармонии и согласии жить ,
На лучшее всегда надеяться,
И в решениях не сомневаться,
Все что есть хорошее - перенимать ,
Достаток в доме всегда иметь,
Счастливая судьба пусть постигнет ,
И согласие пусть обнимает ... 2009

Счастливым чувствовать себя,
Ведь жизнь – прекрасна,
Каждый миг –подарок свыше!!!
Благодарить за все, благодарить!!! 27.08.21

« Я ще літо...» – осені не пара,
та ніяк її не омину,
і не заховаюся за хмари
обрієм у сиву далину.

Он і місяць звечора до ранку
має меркантильний інтерес –
устеляє росяні серпанки
пеленою зоряних небес.

Озолочує зелені шати
і кидає осені на шлях...
хай не ходить до моєї хати,
і шукає вітер у полях.

У самотині не одинокий...
білий світ попереду широкий
і сьогодні – як було торік.
Як не є, а я іще на волі
почекаю на завзяту долю,
що не оминає цілий вік.

08/21

Блякне день і тінями на воду
падає, лягає на дахи...
і серпом, зрізаючи верхи,
йде окраєць місяця зі сходу.

І Ярило не жаліє дня,
вписує оздоби у палітру
осені, гаптує убрання,
щоб вона подобалася вітру.

Пріє переорана земля.
Сівачі очікують моменту
з’яви тої пані на поля
у свої нові апартаменти.

А вона прямує у ліси
і дощі за нею – чередою...
осінь задоволена собою –
має у запасі гарбузи...
і не ради пізньої краси
укриває обрій пеленою.

Дружиноньку люблю. І так, що йой!
А от сусіда - тіко оковиту.
П'яниця він! Пияк! Не sexsy-boy,
Пійло глитає, мов свиня з корита.

Мені ж миліші перса і литки,
Та пиптики рожеві груденяток.
Встаю уранці втомлений, хиткий,
Перина ох і добре перем'ята!

А кум вживає зранку недогон
Та глипає на опустілу чарку.
Ще трохи й одвезе його Харон
До пекла. Ну, а я кохаю мавку.

Вона аж стогне, крутиться в'юном,
Кричить від неземної насолоди.
Амур на вухо: "Ух! Оце воно!
Ну ти, Сашко, й прехтивий бармаглотик!".

В кубло альковне знов іти пора,
Покликала "до праці" благовірна.
Ти ж обирай що хочеш: пекло, рай.
Горілка - пекло. Рай - свята дружина.

27.08.2021р.

І я уже інший, і ти не така
Доступна, як вранці волога.
З руки поривається вперто рука
І дивишся здалеку строго.
Все далі і далі плече від плеча,
Все довше і довше безмовність, –
Вже часу немає оце вибачать
Або умовлять послідовно.
Не маю бажання шукати причин
Чому ти була і – немає...
Пронизливо пахне навколо полин
І в сутінках далеч зникає.
27.08.21

ІV


ПОТОЦЬКИЙ

Завжди Потьомкін мислив політично -
Усього Півдня буть хотів царем.
Красу використовував практично
Для цілей, котрі сам і обере.

Розширить територію Росії
Відчув, що настає уже момент,
На польських теренах, і що Софія
Для цього чудовезний є агент.

І у Варшаві знов — любовна драма --
Зустрів Софію там Потоцький граф.
І закохався в неї до нестями...
Така Москві на руку — долі гра.

Всі перепони на шляху потрощить
Магнат, некоронований король,
Шляхетна постать, найбагатша в Польщі...
Софія ж грає вміло власну роль.

А конституцію Річ Посполита
На сеймі, на своєму прийняла...
Державу щоб надвоє розділити --
Придумано імперією зла

Конфедерацію свою — магнатів
В Тарговиці, у місті заснувать.
Отак і виникла уся зі знаті
І проросійська партія нова.

Софія теж була на підписанні,
Потоцький став очільником її.
Розкол. Костюшка рушення-повстання --
Росія увела війська свої.

Народний гнів нагнав чимало ляку --
Пострачували зрадників своїх.
Лише Суворов подолав поляків,
Різню криваву учинив для них.

В Потоцького цей воїн іменитий
Нерідко гостював у Тульчині.
І на Софії закликав женитись...
Він знав про роль її у тій війні.

Поділено всю Польщу на частини
Між Пруссією, Австрією враз,
Й Росією в особі Катерини
У той жорстокий лиховісний час.

Відкинуто Потоцького благання,
Конфедерацію забуто теж.
Надія згасла, певно вже остання,
Лишився дум засмучених кортеж.

Та не була цинічна і зухвала
Софія від Станіслава щедрот.
Вона його любила й цінувала
Багатство королівське і комфорт.

Суд польський засудив його за зраду
До страти. В Гамбург він емігрував,
Хотів умерти. Втіху і розраду
Несли лише Софіїні слова.

...Життя весь час їм ставило підніжки --
До шлюбу відстань все ще чимала.
Він — чоловік ще Юзефіни Мнішек,
Вона — де Вітте жінкою була.

Та все ж таки, нарешті, розлучились,
І відкупились від обох вони.
Вела любові нездоланна сила
До щастя втіх і радощів земних.

Софія схоче мати парк чудовий
Подібно до Гелени Радзивілл.
Зведе Потоцький диво їй казкове,
І зачудує навіть небосхил.

“Софіївкою” назове, увічнить.
Тут буде все небачене й нове --
У місті Умані краса незвична,
І Греція прадавня оживе.

І у яснім цвітінні свого німбу,
До людства, що приїде звідусіль,
Зійде земна Богиня із Олімпу,
Як Афродіта в сяйві злотохвиль!
(закінчення розділу)

17 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

І
Життя – театр, екзамени – парад,
політика – весела клоунада...
не виживає люд без клоунад,
які показує безверха Рада.

ІІ
І весело, і сумно водночас.
Народ стоїть і падає держава,
не додає снаги, – героям слава!
бо славослів’я не рятує нас.

Зате усіх Московія спасає
потоками то газу, то крові...
а у Європи ґлею в голові
як не було, то й досі ще немає...
і Цицерон оказії чекає
із булавою йти на візаві.

ІІІ
Історію мінують «геродоти»,
якщо не говорити, – ідіоти...
а їм, аби лише,– гіп-гіп-ура!..
та умирали воїни добра...
усе рахують, хто іще не проти,
аби тривала ігрища пора.

Але пора уже знімати маски
антигероям оцієї казки
і то бігом, а не в її кінці,
коли усі побачимо, що буде,
і як на барикади вийдуть люди
питати, хто веде на манівці.

08.2021

Пухкі слова Наталі Мосейчук
«За-ро-біт-ча-ни наші знову…».
А я сказав би правду , та мовчу,
Прибивши до дверей підкову.

Заробітчани – втома і журба?
У слові – жальні, дикі сенси.
В торбах носили їх і на горбах,
А зберегли в душі, на денці.

Заробітчанська доля й Мосейчук –
Чужі, для декого – медові.
Немовби це засвідчив колядчук
Від бога іншого -- Єгови.

Промовила – пішла в хащі ТеВе,
Відцокала, відлопотіла.
Наталя завтра знову припливе,
Аби світити словом, тілом.

А ділом сильний – тільки депутат,
Який – окрилля для Наталі.
Такий патріотичний цей формат,
Усе всерйоз, не «тралі-валі».

Усоте від Наталиних зубів
Одстрибую, інакше – згину.
Мораль: бо треба так, щоб я умів
На пана гнути вдома спину.

Гуляючи парком Богданка мала
На клумбу розквітлу попала.
Круг неї вона кілька раз обійшла,
Мов квіти знайомі шукала.
Одна квітка дуже сподобалась їй:
На вітах, що низько схилялись
Сердечок яскравих навішано рій.
Пелюстки у них розкривались
І пара світліших пелюсток із них
Цікаво на світ позирала.
Їй так закортіло торкнутися їх
Та лячно – аби не опали.
Тут мама до клумби якраз підійшла.
- Ой,мамо, поглянь, які квіти!
- То, доню, діцентра якраз розцвіла.
- Неначе з казкового світу…
- Не з казки, але із далеких країв
Вона на цю клумбу прибу́ла.
З Японії якось приве́зли її,
Дві сотні літ вже проминуло
Відтоді. Й тепер вона радує нас,
Хоч іноді й сум навіває.
«Розбитим сердечком» цю квітку якраз
Частенько іще називають.
«Сердечком Жанетти» у Франції звуть.
Легенду я чула про неї.
- Легенду? Я теж її хочу почуть.
- Ходім он до лавки тієї.
Присядемо, доню й повідаю я
Тобі цю історія дивну.
Було це давно у далеких краях
Французьких. Гарненька дівчина
Жанетта зібралася якось у ліс,
Щоб ягід, грибів назбирати.
І, мабуть, заплутав дорогу їй біс.
Зайшла та і стала блукати.
Направо піде – ліс стіною стоїть,
Наліво – дороги немає.
Злякалася бідна – чого їй робить
У лісі густому – не знає.
Взялася кричати: «Агов! Поможіть!
Не дайте у лісі пропасти!»
Та лише луна їй із лісу летить
Та геть розлітається птаство.
Й захрипла уже, вже і ноги болять,
По лісі ж півдня проходила.
Присіла сумна на пеньку спочивать,
Щоб трохи поправити сили.
Незчулася, як і заснула вона
В тривожному сні-сподіванні
Між лісу густого самотня, одна
Під тихе дерев колихання.
Наснилося їй, наче гарний юнак
Цілує в уста її палко…
Та очі відкрила в надії, однак
То був лиш мисливський собака,
Який підійшов і у щоку лизнув.
А вершник стояв трохи далі.
Зовсім молодим і прекрасним він був.
Всміхнувся і їй легко стало.
Неначе то він її поцілував.
Замріяно лише дивилась.
Та хлопець рукою махнув і сказав:
«Ну, що ж ти, дівчино, розсілась?
Хутенько до мене сідай на коня,
Щоб в лісі нам не ночувати.
Бо бачиш, кінець наближається дня,
Тож часу у нас не багато».
Куди вони їхали…Час промайнув,
Вона й не помітила того.
Він ніжно до себе її пригорнув,
Вона притулилась до нього.
І так на душі їй спокійно було,
Так хороше…Серце тремтіло.
Минути щоб це відчуття не могло -
Одного лише і хотіла.
Аж ось і село. Він з сідла її зняв,
На землю спустив. На прощання
В дівочі уста її поцілував,
Відчув мов Жанетти бажання.
Давно уже вершник за пагорбом зник,
Вона все стояла й стояла.
Вогнем поцілунок уста її пік,
Якого раніше не знала.
В наївності мрії плекала свої
(Та ж серце не стане брехати),
Що хлопець так само кохає її,
Інакше б не став цілувати.
Та все виглядала – не їде часом,
Стояла весь час на дорозі.
Жила тим коханням жаданим, як сном,
Нічого робити не в змозі.
Та дні проминали – його не було.
Невже він забув її, кинув?
Сміялось з наївності тої село,
Вмовляли даремно дівчину.
Вона ж свято вірила у почуття
Та серця свого дослухалась…
Коротке було у кохання життя.
Якраз у неділю то сталось.
Весільний кортеж крізь село проїздив.
Уквітчаний гарно, багатий.
Перед йому кінь з нареченими вів.
Жанетта устигла впізнати
Свого юнака. Радо він обіймав,
Біляву гарнесеньку панну.
Так, значить, її він зовсім не кохав?!
Був той поцілунок обманом?!
Немов від удару, схитнулась вона.
Ударила кров у обличчя.
Їй смерті подібна була новина.
На серці і туга, і відчай.
І серце умить розірвалось її,
Упала й завмерла навіки.
І виросли з серця Жанетти тії
Ці темно-червонії квіти.