Я не люблю, коли по комусь дзвони.
Не стомлююсь ніколи від життя.
Я не люблю себе у всі сезони,
Як пісня не вдається до пуття.

Мене від циніків відвертих вивертає,
Не вірю я в захопленість, а ще -
Коли чужий мої листи читає
Чи зазирає в них через плече.

Я не люблю, коли наполовину,
Чи на півслові змовкли, як почув.
Я не люблю, коли стріляють в спину,
Я також проти пострілів впритул.

Ненавиджу плітки у виді версій,
Сумнівних почестей отруєну імлу,
Або, коли навмисно проти шерсті,
Або, коли залізом - і по склу.

Я не люблю упевнених без міри -
Нехай відмовлять гальма і мені!
Що слово честь забули лицеміри,
За честь вважають жити у брехні.

Коли я бачу зламаних безкрилих,
То їх мені нітрішки не шкода -
Я не люблю ні ґвалту ні безсилля,
А жаль лише розп’ятого Христа.

Я не люблю себе, коли боюся,
І прикро ще, коли невинних б‘ють,
Я не люблю, коли залазять в душу,
Ненавиджу тим більше, як плюють.

Я не люблю манежі і арени -
На них мільйон міняють на дрібні,
Й нехай попереду якісь великі зміни,
Любові це не викличе в мені.

02.08.2021

Доволі. Напився я сантиментів
Із кухля. Так, так, - серпневого літа
Потрібна однак одна сигарета
А з мене на обмін ціла півлітра…

Попрошу львів’ян підсунутись ближче
Ваш дух і краса мені імпонує
Допоки не ллє і вітер не свище
Поблизу човна побудете буєм…

Друзі сердешні з Івано-Франківська
Дзвіночок по скайпу з переферії
Човен вже повен… віршоване військо
Хто ж нас тепер зупинити посміє???
02.08.2021.

1
Субдомінанта, домінанта, тоніка -
От і уся пісенна архітектоніка.
За до мажором - мінорне ре вужиком,
Голос митця волає зі сцени суржиком.
2
Обрій захмарено, в небі - ні зірочки,
В хаті немає ні газу, ні жодної свічечки.
Є тільки тиша, обарвлена леготом,
Ззаду у неї пір'їна, а місяць - іспереду.

Поруч спокусниця лащиться кішкою
І шарудить нетерпляче під ковдрою ніжкою.
Хай політає зі мною до ранечка
Юна жар-птиця, свята вогнептахова панночка.

02.08.2021р.

***
Знову пандемія сліпоти
падає на голови слабенькі
і займають трони то шути,
то невидимі із висоти:
зелі, ліліпуті, лукашенки.

***
Міль і тля обтяжує калину,
смикають її мертвечуки,
слуги... дуже хочуть Україну...
потай точать їй ножа у спину
ківи, рабіновичі, бойки.

***
Аби були злодії непідсудні,
а нація була щасливою,
у владі є ще принципові дурні
і дурні з ініціативою.

***
Що не кажи, а Вова – не шериф
ані у Кончі, ані в об’єктиві...
але які б усі були щасливі,
якби уміли плюнути на міф
Наполеона й не чекати дива.

***
Світ линяє як у сні дурному:
у ціні не рупії, а шекель...
танцями улещують Макрона
як на коронації Бурбона...
може, і посуне пані Меркель
із посади на трубі «Газпрому».

***
Ще чекають жара і морози,
епідемія теж не нова...
попираючи наші права,
ділять землю царі-мафіозі,
наближаючи Божі жнива.

08/21

Хризантеми пишні гарні
І морозу не бояться,
Свіжі-свіжі аж до снігу
І бузкові, жовті, білі.
Зовсім крихітні й великі
Пелюсточками прикрили
Свої личенька гарненькі.
І рожеві й червоненькі
Довго будуть квітувати,
Осінь їм як рідна мати.

2017 р.

Тут влітку добре… Річка і пісок,
І верб тінистих шелести і знаки
Про те, що штиль втрачає свій видок,
Бо хвилі підіймаються в атаку.
Тут завжди сонце жваве і ясне
Золоче зранку полохливі води, –
І швидко проминає день за днем
Такої довгожданої свободи.
Тут я рудію в себе на очах
І радуюся кольору такому,
Що подивує згодом глядача
Та щиру заздрість викличе притому.
Тут справжнє літо бачу дотемна
І відчуваю спраглою душею,
Як все хороше меншає й мина,
Чи то пливе услід за течією…
02.08.21

Не нарікай,
як очі втома стулює,
Що день малий, а довга ніч гірка.
Розкішно-дико відцвітуть петуніі
І одгуляє літо по садках,

Дощі осінні затяжні унадяться,
Осклілий світ благатиме тепла...

Вдихай-люби життя цілющі радості,
Аж поки мить остання не прийшла.

Розвіяли солоди
Хард-рок... горлопани
А бубен як молотом
І все ради пана...

Забудь, не спочинеш вже
В панства веселощі
Навколо зачинено
Гульби - дебелощі

О боженька спокою
Боженька правдоньки
І що ж я тут ойкаю?
Змилуйся, падонько...
01.08.2021.

Все далі на північ ішов антський рід,
Все далі степи, де раніш вони жи́ли.
Все менше у них залишається сили,
А десь, може, готи женуться услід.
Із жахом пригадують анти той час,
Як вістка родами страшна розлетілась,
Що готи у землях у антських з’явились,
Що Бус навперейми із військом помчавсь.
Хоча скільки років бік-о-бік жили,
Бувало усяко – бува й воювали,
Бувало в строю у єдинім стояли,
Як проти ромеїв походом ішли.
Та, наче, уже прижились та обвиклись,
Забули колишню за віщось вражду.
А тут раптом готи війною ідуть.
Можливо, тому, що зі сходу з’явились
Якісь дикі гунни? Панують в степах
І готи їм змушені були скоритись.
Та ж треба єднатись, в однім строю битись?
Чи розуму збавив вождів готських страх?
Та згодом страшніші ще вісті прийшли,
Що готські війська в битві Буса здолали,
Усе антське військо на полі поклали,
А Буса з синами в полон узяли.
Та не зупинились на тому, стрімким
Набігом і град стольний антський узяли,
Весь люд теж побили, старійшин зв’язали
І, поки здіймався над згарищем дим
І Буса з синами, й старійшин вони
На полі за градом усіх розіп’яли…
Тож антські роди у страху утікали
Від тої нежданої зовсім війни.
Подалі на північ, в дрімучі ліси,
Де можна від готів було заховатись
І від небезпеки тії врятуватись,
Бо ж меч готський всіх без розбору косив.
Страх гнав уперед, хоч готові були
Мужі кожну мить за мечі свої взятись.
Та ж роду тоді вже не порятуватись.
Що купкою супроти війська могли?
Здолали вже купу річок на путі,
Пройшли болота і гаї невеликі.
Уже потяглися краї більше дикі,
Де анти іще не бували в житті.
Стояли дрімучі ліси навкруги -
Бори і діброви, неходжені людом.
Звірини бродило усякої всюди,
Полюй, якщо тобі таке до снаги.
Тож з голоду рід тепер не пропаде,
Вже й менше від страху назад озирались.
Навряд би чи готи сюди аж дістались.
Та вождь, все одно, рід ще далі веде.
Спинились підвечір в долині одній,
В діброві густій на широкій галяві.
Жінки готували на вогнищах страви,
Співаючи стиха прадавні пісні.
А чоловіки полювати пішли,
Поки іще сутінки не опустились.
А інші шукати води заходились.
Тут скрізь ручаї із річками текли.
Не те, що в степу. Піднялися на пагорб,
Де, справді, широкий ручай протікав.
Там кожен напився, в цеберки набрав.
Холодна вода додала їм наснаги.
На ранок вождь знову на пагорб піднявсь,
Аби роздивитись, що за виднокраєм,
Що там попереду на рід їх чекає.
З ним кілька мужів ще й синок ув’язавсь.
Ще тільки здіймалося сонце на сході,
Криваво-червоне. Роса на траві.
Навколо незнаний, невіданий світ.
Людину зустріти у хащах цих годі.
- Он там, попереду, бач, гори якісь!-
Промовив з мужів хтось: - Там можем спинитись.
На горах тих легко нам оборонитись.
- Так, дійсно, є гори. Ти не помиливсь.
Можливо, і справді, осядемо там.
- А як ми поселення наше назвемо?
- Та ти почекай, поживем, обживемо.
Туди ще потрібно дістатися нам.
Над обрієм коло червоне знялось,
Від нього навколо все зачервонілось,
У водах струмка воно щедро відбилось…
Їм договорити так і не вдалось,
Бо тут од води одізвався синок:
- Татусю, то клов? Он челвона?– питає
(багато малих «р» ще не вимовляє),
Показує пальчиком їм на струмок.
Поглянули всі – а таки дивина.
- То, синку, зовсім і не кров, а водичка,
Дажьбог умиває у ній своє личко,
Тому і червона зробилась вона.
А потім всміхнувся: - Бач, син вже почав.
Чого над цим думати довго й гадати?
Так Кловом і будем струмок називати…
І жарт той всім настрій одразу підняв.
Хоч жартом назвати то важко, напевно,
Бо ж «клов» по-слов’янськи і значить «вода».
Так хлопчик струмку тому назву і дав
Й вона збереглася з часів отих древніх.

Дід казав про лікарські рослини.
Плів про те, що має знати кожний.
Вчив сусіда: крім плодів шипшини
Особливо добрий подорожник.

Для руки, ноги чи носа, може,
Де болить, там, звісно, прикладаєш.
- А якщо язик свербить, поможе? -
Враз його сусід чогось питає.

- В мене жінка балакуча дуже.
Аж язик болить. А вуха в мене.
Дід всміхнувсь:- Якраз поможе, друже.
На язик щодня на півгодини!

Через тиждень знов зустрілись потім:
- Як дружина? З язиком вже ліпше?
- Я тримав це півгодини в роті.
Щось не помагає. Навіть гірше.

- Іншим разом, дурню, слухай краще!
Спробуй ліки знову, хлопче, нині.
Я ж тобі казав зробить інакше.
Треба класти на язик дружині!

01.08.2021

Підкаже зіроньці зірка,
Навіщо люди на світі живуть.
Утискуються у кватирку
До мене туга, печаль, каламуть.

А зірочка не розкаже
Заради чого такі ми отут.
І з неба падає сажа,
Хитнувся вигін, немовби батут.

Навічно я у природі.
Втекти із неї не зможу колись.
Немовби – це нагорода,
Яку за щось незвичайне дали.

Вона зі мною ж то разом…
Дивлюсь у смисли природи. І що?
У мене – знову образа
І знову слухаю тільки пташок.

Зірок почути не можна.
Хоча красуються ось, наяву.
І зірка відає кожна,
Навіщо люди на світі живуть.

1
Голубий саксонський ліс.
Порцелянна білизнá.
Світ побляк, світ обволіксь
ніби зависсю вапна.

Ти, в коричневім пальті,
я – розпродажу типаж,
Ти – ніхто, я – поготів.
Отакий собі пейзаж.

2
Білих схилів гладь і тиш.
Знизу чути молоток:
гір прихильність до підніж
дасть житлу плаский шматок.

Піки гір, догідні снам,
фотоплівці, купам туч.
Схильність гір тирчати нам
суть підспудна їхніх круч.

3
Орендоване плато.
Цíвки з ґноту вихиляс.
Ти ніхто, і я ніхто:
диму мертвого петля.

На хмарину Бог приліг,
нігтик місяцю відтяв.
Як пейзажу, з місця – вбік,
нам з ума зійти не дав.

4
Голубий саксонський ліс.
Зору в дзеркало і вдаль
самовідданий колись
ока сірого кришталь.

Світ етеру, ніби скло
зі поваплених зітхань
ні об чім, циклон-ракло
розбиває без вагань.

5
Ми оба – ніщо й ніхто,
гір відлуння акурат
нам агукається: сто,
двісті, триста тисяч крат.

До ядух і хрипоти
у поробі на привій
наші ребра і хребти
гожі ламаній кривій.

6
Як обійми затісні –
краєвидів набакир,
схилів, бганок простині –
більше, часу в перекір.

От і маятника змах
у заобрії вести
нас не пріч, як битий шлях,
далі м’яса на кости.

7
Голубий саксонський ліс.
Світ зубцями гір звістив,
що матерій – у обріз.
Це місцевий лейтмотив.

Далі – кисень і азот:
в тіло вхожі, як кутя
через ніздрі, через рот.
Смак і колір небуття.

8
Чим ми дишем – те ми є,
в тім, що топчем – гниємо.
Вид гори не додає
з ним єднатися умов.

Це – закрай землі. Кінець
геології; уділ
наших, буцім під вінець
знизу витурених тіл.

9
Позаяк і ми тому
пара – в сенсі вишніх уз.
Все, що нижче – цур йому.
Я і глянути боюсь.

Кріпше в лікоть мій вчепись,
переваж тяжіння знов
шансом вдивлених у вись
вниз упасти стрімголов.

10
Ліс саксонський до небес.
Світ, пильніший ока птиць
– Гуллівер і Геркулес –
щодо витівок крупиць.

Сума розпадів двох, ми
пил осілих часточок
в абажур без бахроми,
як мостині – стук кісток

11
"Тук-тук-тук" – дві пари ніг
гупотять у хвойний брус.
Гори кутають у сніг
мову магми, барви друз.

Тим і гожі кряжі гір
з нами навіч в наготі,
що бездушні на позір;
гола скеля – поготів.

12
До страшенних світу форм
наше діло – сторона.
Ми для них – подніжний корм,
многокрап і два зерна.

Незугарність, в свій черід,
скорше м’яза і костей
нас відраює від прірв –
перепрошених гостей.

13
Голубий саксонський ліс.
Пря зіниці і лиця.
Гладь щоки гамує близь
їх клітинного кінця.

Зір, прикований до рис,
де танцює світлотінь –
голубий саксонський ліс ,
як продовження клітин.

14
Не любови – сенсу скул,
дуг надбрів'їв, звуку "ах"
домагаються крізь гул
крови голосу в снігах.

Проти гір,що я, що ти,
чорні оба, далебі,
мусять їхній сніг нести
наші лиця і собі.

15
Нас не буде инших. Ні
тут, ні там, де рівні всі.
Тож бо, хутко наші дні
добіжать у цій красі.

Що ясніш на тлі у гір
профіль, пористість, анфас,
то затятіше відбір
часу збавиться і нас.

16
Голубий саксонський ліс.
Мрій базальтових рідня.
Світ без пафосу і сліз,
себто – завтрашнього дня.

Ми – ніщо зі двох ніхто.
Сума лиць, мого з твоїм,
неповторна і на сто
тисяч літ оглядин в нім.

17
Нас не буде инших! Ніч,
цівка диму із труби.
Ми ітимем ранком пріч,
дві закушені губи.

Міці духу і ядух
жизна решта – я, і ти.
Міріадам білих мух
двох убогих не спасти.

18
Нам ціна – базарний гріш!
Битий козир – двійка треф!
Хто пізніш, а хто раніш.
В нас одна тече пся крев.

Хто на гріш цей, яко тать,
зуб точив і око клав?
Сон, розвівши нас, віддасть
тільки решку і орла.

19
Голубий саксонський ліс.
Насту з місяцем наждак.
Колообіг без коліс
весь прогрес – від "тік" до "так".

На ніч мешкання квадрат.
Укривало із рядна.
Геометрія утрат,
красна безуму ціна.

20
То не янгол кинув тінь,
промайнувши невпопад
То не витівки видінь.
То вольфрам до тисяч ват

поніч, світу на краю,
розпалявся добіла –
моя доля на твою
надивитись не могла.

21
Збережи на чорний день
це тлумачення слабе
недоладних одкровень
про мене і про себе.

Мимовільних мислив ліс
відпускає їх ловця,
де лавини верх, де низ,
час розставить на місця.





--------------------

Подруг не выбирают
Они приходят в детстве
А дальше, как получиться
Суметь их сохранить
И новых добавляем
Без них ведь трудно жить
Кому можно открыться
Поспорить, поболтать
Посплетничать немного
И сразу же прощать…
Секретом поделиться
И выслушать совет
С ним можно и не согласиться
Решать нужно самой, поверь
Но важно мнение узнать
И если это честно
Мы можем правильно решать
Семейные проблемы
Ведь это жизнь
Без них никак
Но главное понять
Прежде нужно позитив отдать
А счастье получить взамен…6.06.17( написаны в больнице)

Збавляє до нуля вогонь
Чудовий другий місяць літа.
Благає яблунька його,
Плодами білими облита.

Пробачте, змушений іти,
та дружба ніжна зобов’яже
в іще незвідані світи
зібрати дужі саквояжі.

Добу журливу почекай,
і рушить у відпуску Липень.
І паспорт є, і портсигар –
в «Борисполі» перекурити.

За злетом лайнера простеж
і захворій нестерпно Серпнем:
останній літній місяць теж
є на сюрпризи невичерпним.

2020

Все, що було, було єдиний раз –
печаль, і біль,, і усмішка знайома...
минуле не вертається до нас.
Колись прийде і той останній час,
але коли – нікому не відомо.

Почую лиш по дотику долонь,
що це вона... і нині як учора
і прохолодна, й лагідна як море,
і водночас гаряча як вогонь,
і як бувало іноді, сувора.

Тоді пойму, що це іще не рай,
і може, пожалію, що проснувся...
але уже почути не боюся, –
я полечу, а ти мене чекай...
хоч іноді чекай... я повернуся.

Її фантом полине у блакить...
і це мине – як чудо неповторне,
таке яскраве, аж місцями чорне
в останню ніч, останній час і мить,
коли любов по-справжньому болить.

08.2021

Золотом динним вгорі яскравіє
Давнього місяця ранній вогонь, –
Сяйво мигтливе народжує мрії,
Поки світанок не згасить його.
Тиша дрімлива наповнила простір
І тріумфує нечутно навкруг, –
Хочеться з небом зрівнятися зростом,
Щоб подивитися за виднокруг.
Більше відкрити світів неосяжних,
У споконвічно манливій красі, –
Тільки зрости неможливо і важко
Нині побачити видива всі.
Понад лугами кошлаті тумани
Лізуть від річки у різні боки,
Мов нещодавні бажання ятряні,
Чи неприборкані днями роки.
Сльози неждані зволожують вії,
Бо недостатньо для щастя цього
Динного золота, що даленіє,
Ніби натхнення недавній вогонь…
01.08.21

Підбитий у відльоті птах.
Як птах тужавіє в надії.
Розгін...Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
...Дивак в літах, хіба ж не ти отак
І пінишся, і рвешся у чуттєвій вирві?
Розгін... Стрибок...
Ще... Ще... І ще...
І пальців дрож, і блискавки очей
Назавтра віддано надії.

...В шістнадцять двадцять, двадцять дві
Це якщо вже по-цифербблату
Нас зупинило кілька слів
І потягли швиденько в хату…
Ну наче все як у кіно
А поруч річенька, діброви
Не домовлялись, ля-мінор…
Не так щоб аж і менш сурово
Село таке… ну як село
Вітри і лінощі скубали…
Стрілялись, вішались… було
Ціна затрат — бо все що мали
…А нам своє: посіяв - жнеш
Перегорнув сторінку - файно
І дяка Богові, авжеш
Його наказ найперш, негайно…

В шістнадцять двадцять, двадцять три
Перепочинеш - сили повен
Запрягло душі, хоч умри
Такі - то ягідки, панове…
31.07.2021.

Радієш ти, що я у тебе є,
І я щаслива, що ти є у мене.
Ми несемо в світи чуття своє
І ноги вчасно ставимо в стремена.

Летіти вдаль на конику життя,
Сміятись і радіти з неба й сонця.
І берегти щасливі почуття
У себе вдома, не в чужій сторонці.

Де ностальгія за три дні клює
І хочеться додому, в Україну.
На чужині гніздо ніхто не в’є,
Нерідне все не вабить і пташину.

Тому й летять із вирію завжди
До гнізд своїх птахи з країв далеких,
Несуть тепло у душі і в сади…
Дітей нам носять лиш свої лелеки.
30.07.21

***
Умирають площі і майдани...
КеГеБе Московії снує
павутину... жити не дає
і кує то пута, то кайдани.
тим, кого між нами не стає.

***
Ох і розвелося нині гадів!
Перше місце у ОПеЗеЖе...
і у еМВееС... але й у Раді
їх – як генералів на параді...
та й по вертикалі теж... уже.

***
ТееСКа дізналася таки –
«вагнерівці» – це бойовики
бісової нації-приблуди...
а зашухерили їх іуди
із ОПе... які великі люди
ці злодійкуваті козачки!

***
ТеКаГе курують златоусті
і ОРДЛО погавкує як пес,
у ПАРЄ осатаніли тлусті,
голосу лишається не густо,
мало у парламенті ЄеС.

***
У ДеБееР уже не проти,
що юдофіли – патріоти,
еРеНБеО доб’є «малину»...
надія є на Батьківщину,
та Юлю з’їли ідіоти.

***
Попрано святе і все забуто
і ніхто не знає, – що то є?
У СІЗО пакують майданутих...
шізанута ера настає.

07.2021

Задихаюся потроху
І вкорочую свій крок,
Адже довшає дорога,
Віддаляючи мій строк.
А народжена надія,
На продовження ходи, –
Так удавано ясніє,
Що не хочеться туди,
Де закінчити не кожний
Зміг нечуваний похід, –
І стрічає подорожніх
У спокійну вічність вхід…
31.07.21

Таким щовечора концертом пригощають
Мене єрусалимські цвіркуни,
Що, якби змога, стояв і слухав їх
До вранішніх туманів...
Коли скрипки ховають од роси музики.

Р.S.
Воістину – незборний потяг висловить себе.

А яблука доспілі у саду
Біліють, як вночі жіночі груди,
Ті, що на радість в хмільному меду,
Розпалюють вогонь, жагу не студять.

Не гасять зорі поцілунків шал,
Гарячих губ однаковість безмірну.
Неначе ми потрапили в портал
Суцільної любові… Неймовірно

Громи гриміли в горобину ніч,
Від блискавок мечів літали стріли.
А ми торкались губ, очей і пліч,
Неначе всесвіт у собі відкрили.

Від заборон закинуті ключі
Упали у глибокі темні води…
Десь там у світі сміх і крик, плачі…
У нас лиш ніч любові і свободи.

Де-не-де і я іще нівроку
як читаю опуси свої...
помічає всевидюще око
місію поезії високу
і мотиви, схожі на мої.

Видаються генії по блату,
може й чесні, а не навпаки...
не оберігають їх пенати
ні від шельми, ні від плагіату
із чиєїсь легкої руки.

Та нічого. Маю те, що маю
за свої окрадені роки
і на ґуру ще не зазіхаю...
де яка ідея не літає,
а усе ж піймається, таки.

Списані як олівці поети
повторяють фабули й сюжети,
що заполонили небеса,
мрія, накопичена у сфері,
оживає на чужім папері
і рятує світ чиясь краса.

07.2021

Мерхне тихо вечір синій
За відчиненим вікном, –
Несміливо ранні тіні
Просинаються кругом.
Повнить хату свіжий вітер
Ароматом дальніх плес, –
Срібним сяйвом місяць витер
Пелену пітьми з небес.
Під зірчастим небозводом
Мовкнуть звуки в унісон, –
Вечір спокій не знаходить,
Проганяючи мій сон...
30.07.21

1.
Просили быть народа люди
и лично по земле вести,
их странности терпеть не буду
но уничтожу на пути.
2.
Да, Мною избран сей просящий
да, защитил от всех любя,
но план иной Мой настоящий:
привлечь языцы все где Я.
3.
Мой сей народ весьма речистый,
закончит путь закатом дня –
над миром встал, хоть сам не чистый,
об избранности ложно мня.
4.
Судить, народы попирая,
жестоковыйности храня,
элиты с тронов убирая,
тельцом из злата лишь маня.
5.
Да будь в живых Меня любящий!
Да вход найди через Христа!
Хранитель-ангел присно бдящий
молитву даст тебе в уста!

29.07.21г. по Р.Х. странник 4.

P.S.
…Сам не пойду среди вас,
чтобы не погубить Мне вас на пути,
потому что вы народ жестоковыйный.
Исх 33:3

Проїхавшись у швидкіснім трамваї,
На станції зійшов у перехід.
А там уже, і сам чому – не знаю,
Пішов не у ту сторону, де слід,
І вийшов упритул до залізниці.
Високий насип виднокіл закрив.
Внизу в бетоннім жолобі водиці
Стрімкий потік із шумом десь летів.
Поки я на потік той роздивлявся,
Як він у береги бетонні б’є.
- То річка Либідь. – раптом хтось озвався.
А я й не бачив, що хтось поряд є.
- Це річка Либідь? Я б і не подумав.
Зовсім її другою уявляв.
Вона ж широка була у минулім
Із кілометр, може…Десь читав.
Та й глибиною метрів двадцять, мабуть.
Її нелегко було перейти.
Це на ту Либідь схоже зовсім слабо.
Бо ж тут два кроки й на тім боці ти.
- Часи змінились. Місто розрослося.
Річки зміліли, зникли геть ліси.
Змін за віки чимало відбулося.
Нема вже тої древньої краси.
А знаєте чому так Либідь зветься?
- Та чув легенду: три брати й сестра…
Аж бачу – чоловік стоїть, сміється:
- Вигадник Нестор. Де він то набрав?
Хоч, звісно, люди всяк розповідали,
А він то слухав та і записав.
- А ви щось інше про ту Либідь знали?
Тут чоловік ураз серйозним став:
- Ну, звісно ж, знаю, як то воно було.
Тут Кий з братами зовсім не при чім.
Бо ж їх часи тоді уже минули,
Наслідували правнуки вже їм.
Про Дівич-гору чули ви, напевно,
Її ще часом Лисою зовуть?
Там капище колись стояло древнє,
Слідів і не лишилося, мабуть.
Те капище богині Мокош було,
Її там ідол на горі стояв.
Ви, звісно, про таку богиню чули?
- Та, звісно, що доводилось, чував.
- Так от, богиня то була жіноча,
Чоловікам було на гору зась.
Жінки туди приходили охоче,
Коли проблема виникла якась,
Аби богиню чимось задобрити,
Пожертви їй належні принести.
Та і про допомогу попросити.
А Мокош їм могла допомогти,
Бо ж відала водою і землею,
Прядінням, ткацтвом, іншим ремеслом.
Приходили по п’ятницях до неї.
З собою несли Мокоші було
Вино і пряжу, кашу, вовну, ни́тки,
Хустки і посуд, молоко і мед ,
Стрічки і хліб… Ішли бог знати звідки
З надією, бо ж знали наперед,
Що Мокош допоможе їм у всьому.
Йшли породілі помочі питать.
Ішли сюди по ліки від утоми
Життєвої , йшли долю свою взнать.
При капищі жінки одні служили,
Вірніш, дівчата, цнота ж бо була
В роботі тій для них найпершим ділом
І лиш цнотлива дівчина могла
З богинею єдина говорити.
Тож вибирались кращі від усіх.
Та їм за честь богині послужити.
Але була й найстарша серед них –
Верховна жриця, що всім заправляла.
Вона була не із простих людей,
Її із княжих дочок вибирали
Та й то із них не кожна підійде.
Найстарша жриця із князівських дочок
З малого ще заміну обира.
Бо ж мати час підготувати хоче,
Поки вмирати надійде пора.
Тож ще з малого та князівна знала,
Яка велика честь її чека.
На всіх звисока гордо поглядала,
Бо ж не така, як всі! Бо ж не така!
Так от, була у князя дочка Либідь
Й, коли минуло їй лише п’ять літ,
Найстарша жриця визначила, ли́бонь,
Що саме їй пост передати слід.
І потяглися довгі дні навчання,
Бо ж жриці треба так багато знать.
Та загордилась, на сестер й не гляне,
Біля богині мріє швидше стать.
А росла ж гарна, що й не описати.
Чоловіки всі озирались вслід
І мріяли таку за жінку мати.
Але у неї серце, наче лід.
Пішла про неї слава по окрузі,
З’їжджатись стали із других країв
І князю натякали на союзи
Супроти всяких різних ворогів.
Він би і рад дочку за них віддати,
Але ж без її відома ніяк.
Хоча вона іще й не жриця-мати,
Але ж на те готується однак.
І все можливе лише з її волі.
Захоче – вийде заміж, ні – то ні.
Вона ж свою вже визначила долю,
Тож їм давала гарбузи одні.
Коли ж стара померла жриця-мати,
Настав їй час на Дівич-гору йти.
Усі жінки зібрались проводжати,
До капища хотіли довести.
Та ледь вона спустилася узвозом
У супроводі радісних жінок,
Як парубка зустріла на дорозі
Прекрасного…Аж зупинила крок.
У очі його сині подивилась,
Завмерло серце – чи ж то не мана?
Мов зі своєю долею зустрілась.
А, може й доля? То лиш Мокош зна.
І він завмер, поглянувши на неї,
Немов ступити кроку сил не мав.
З півусмішкою дивною своєю,
Дивився і нічого не питав.
І натовп теж завмер, застиг навколо.
Усе, здавалось, добре розумів.
А в неї сльози на очах від болю,
Бо ж дуже пізно він її зустрів.
Тепер уже нічого не змінити,
Назад уже немає вороття.
Їй треба йти до Мокоші служити
І в тому буде все її життя,
Позбавлене кохання, що раптово
Зійшло у серце і зосталось там.
Вона була до цього не готова.
Та й парубок, також, здавалось, сам
Такого не чекав. А мить тяглася,
Здавалося для них, уже роки.
Вона на слово врешті спромоглася:
- Як тебе звати, хлопче? Хто такий?
- Гридь княжий Ант, - і низько уклонився.
Вона себе у руки узяла,
Поки він їй у очі не дивився,
Всміхнулась сумно та й униз пішла…
Відтоді не було їй дня і ночі.
По нього лише думала щодень,
А уночі виплакувала очі.
А він…А він стояв, неначе пень
На березі ріки, що протікала
Повз Дівич-гору. Кожен день стояв.
Та все чекав. Та і вона чекала,
Хоч ні на що надій ніхто не мав.
Якось наснилась їй богиня-мати,
Схилилася, усмішка на устах:
- Я можу вас навіки поєднати,
Але не тут – лише на небесах.
І зникла. Либідь напівсонна сіла.
Нема нікого. А уже за мить
Вона спускалась вниз до річки схилом,
Вдивляючись, чи Ант десь там стоїть.
А він стояв. Надіявсь в безнадії.
Лише побачив – зразу упізнав.
Ураз всі свої сумніви розвіяв
І їй назустріч до ріки помчав.
Ступали вони, сходячись, поволі,
Не зводячи закоханих очей.
Єдналися в одну гіркі дві долі,
Що щастя досі не пізнали ще.
Ріка спокійна місяцем сріблилась,
Немов доріжку викладала їм.
Десь там у хвилях врешті і зустрілась
Прекрасна Либідь з юнаком своїм.
І понесла їх течія, помчала
Вниз до Дніпра. З’єднала їх серця…
Відтоді річку Либідь і назвали.
Історія так закінчилась ця….
- А що ж із тим святилищем зробилось?
- Воно стояли довгі ще роки.
Аж доки Володимиру схотілось
Зробити Київ центром отаким,
Де б найважніші ідоли стояли
Аж попід княжим теремом самим.
Аби князі жерців контролювали,
Не дали бути незалежним їм.
Поставили Перуна проти Хорса,
Дажьбога, і Стрибога поряд з ним,
Симаргла ( хто такий, не знаєм досі).
І, врешті, Мокош. Поклонялись їм
Не мало, не багато – вісім років.
А потім князь, як хрещення прийняв,
Великий учинив в Русі неспокій,
Бо ідолів усіх він порубав,
Перуна аж униз Дніпром відправив.
Велів тоді хреститися усім,
На капищі величний храм поставив…
Та, все одно, на пагорбі отім,
Що досі ще Дівич-горою кличуть,
Жінки збирались потай, крізь ліси,
Аби богиню Мокош возвеличить
І допомоги в неї попросить.
Хтось пам’ятав про дів, що їй служили,
Хтось уважав, що відьми то були
І Лиса – на ту гору говорили.
Та в пам’яті, бач, досі зберегли.

Мене забули, наче день
Вчорашній, непримітний, –
Адже не став ніхто з людей
Вітатися привітно.
Стояв зажурено, коли,
Вглядаючись притому, –
Повз мене гордівливо йшли
Знайомі й незнайомі.
Дививсь на них і дивувавсь,
Чекаючи на милість,
Аж поки думка звідкілясь
Мені не появилась
Про власну здатність забувать
Своїх найкращих друзів, –
Що хтось також мені під стать
Вже з пам’яттю не дружить…
29.07.21

Подорожник білявий розцвів
і хмаринкою плив над могилою,
і колискою пристрасних слів:
коли б світ цей розквітлий покинув я,
то б я бачив і з горя згорав
під могильною, сірою брилою:
золотиста ласкава бджола
подорожник білявий опилює.

Подорожника вежі дрижать
і від щастя безмежного світяться,
і втішають мене: то б душа,
тільки весноньку витіснить літечко,
в тій розквітлій рослинці б жила,
а не мерзла під сірою брилою.
Золотиста ласкава бджола
подорожника вежі окрилює.

2019

Вивчає риби нині клас,
Річок, озер і моря світ.
Питає вчительку Тарас:
- А як дізнатись риби вік?

Говорить так йому вона:
- Хоч риби, звісно, різні всі,
А це побачить, хлопче, нам
Можливо, завжди по лусці.

- Мене мудріше дід навчив.-
Доводить інше їй хлопчак.
І каже, хитро сміючись:
- Дізнатись можна по очах!

Не знаю, так це чи не так,-
Та він відкрив секрет нам свій:
Чим далі очі від хвоста,-
Тим більш рибини буде вік.

28.07.2021

МОРОК

Завжди знайдеться той, хто перший камінь кине
І сми́кне рани нерв оголений та сіллю заятри́ть
З натхненням сіяча її. Й повчання з вуст полине
Про щирість і святе. Блюзнірством знишпори́ть
Всі закутки всіх душ і кожній з них закине
Гріх не блаженності буття. Аж серце защемить
Від праведної ниці задзеркалля. Й морок згине
З облуду вчень життя й потворну людську хіть
До насолоди з колупання в ближньому і те осине
Кубла безбджілля мари жалення, що у нутрі сидить
Несамовито. Темінь у світанні. Враз тоді поглине
Зла метушню світ зцілення. Прозріння зійде мить.

Павло Гай-Нижник
28 липня 2021 р.

Сільським дітям присвячується

Жнива у Пісках... Пам'ять ожива,
Як дітлахами бігали стернею,
Кололи ноги гостряками з неї,
Збирали колоски у ті жнива.

А гуси розбігались по полях,
Ми в скиртах досипали тихі ранки.
Такі в дітей липневі «забаганки».
Тут Спасівка була уся і Шлях.

А після ми всі разом, пастушки,
Плигали в воду до малої річки.
І днями не вилазили з водички,
Хоч мали ципки, також дрижаки.

Там, де глибоке, там води під пах,
А глею скрізь було нам по коліна.
Та лікувальна всім була та глина,
Для нас, сільських маленьких бідолах.

Щасливими були ми у жнива,
Бо з нами друзі, гуси, тепла річка,
У небесах гаряча сонця свічка
Й зелено-жовта від стерні канва.
27.07.21

***
Та не чіпай ти екс-сексотів,
що на парнасі височать
як булька й жаба у болоті,
а то найбільші патріоти
в еРеМ жалітись побіжать.

***
За істину і нині як учора
змагаються сізіфи й піфагори.
А місія зоїлова проста –
не дуже поетично та прозоро
обрізати у прихвостня хвоста.

***
Майбутнього нема,
минулого не буде,
єдина мить – пітьма,.
Коли ж існують люди?

***
Усе ніяке не лишає сліду,
хоча себе являє у красі
десь у болоті на одній нозі...
нікого не дивує вірогідне,
а в очевидне вірять не усі.

***
Поезія охоплює тотально
і лірику, і... фізику, зате
ліниві винаходять геніяльне,
а геніальне?.. знаємо, – просте.

***
Всяк над собою пнеться і росте
у класі балалайки у натурі
одної і тієї ж увертюри...
Але прощають геніїв... за те
що це, таки, титаніки халтури.

***
Сьогодні кожен чує, – алілуя,
крім ідола, що пнеться у блакить,
принижуючи інших, височить
у тихому болоті, одесную
з кікіморою, булькаючи всує,
що ощасливить і її на мить.

***
І на олімпі є піїти,
яких ні дідько не бере,
ані мара для колориту...
когось потрібно охрестити,
бо носа високо дере.

***
А я не височію й на горбі,
але багатий думкою, буває,
радію невідомому собі
і тому, що в мені мене кусає.

***
Прошкую цілиною і донині
і клопоту ніякого не маю,
що можу не на татовій машині,
але й гарбою їхати до раю.

***
Слава озадачує мислителя
як тяжка оказія життя,
що орієнтує на любителя
майстра і аматора-митця.

***
У обоймі не бути – ні те і ні се...
чи сутяга, а чи забіяка,
чи літає, ніяке, чи раком повзе...
що не лізе на голову, те і несе
................................................
чорнороте або чорно... біле.

07/21

Мово, мово ти Роду основа,
Ти радість несеш до серця, душі.
Де-інде смуток буває від слова,
Іноді спокій знаходиш в тиші.

Слово до слова - Роду мова,
Піснею лине крізь різні віки.
Сила єднання в коді слова,
Лягаєш в ніжні чи грізні рядки.

Мово, мово ти Роду основа,
Вселяєшся з роду ти в немовля.
Слово Мама - немовляти мова,
Це мова з дитиною так розмовля.

Слово до слова в душі світлиця,
Мовою квітів плекаєш дитя.
Мова є мудрість, національна скарбниця
Рід від тебе черпає життя.

Мово, мово ти Роду основа,
Вишиванку вписала узор на канві.
На писанках ти кодове слово,
Воно невмируще в Роду на крові.

Я пам’ятаю вечір той:
заграва, море й ми з тобою.
І хмар задимлених конвой.
І гуркітливий шум прибою.

Котилось сонце й в воду – плюх! –
за даллю скрилося блідою.
І мов крислатий капелюх,
здригнулось небо над водою.

Буяв і пінився прибій,
лизали хвилі берег рижий.
Й заграва в сутіні рябій,
неначе вищир звіра хижий.

А ти сміялась: «Он, дивись, –
мабуть, прокинувсь Змій Горинич…»
І мерехтіла в морі вись.
І насувалась з-за гори́ ніч.

Грайливі чайки молоді
снували по пісках черінних.
І ти плескалась у воді,
мов Афродіта, в хвилях пінних.

15.05.21

Ох дружино! Хутко в ліжко ляж,
Бо інакше упадеш без пульсу!
Травонувся так, що аж-аж-аж,
А виною - вірші Чорногуза.

Страстотерпеливий я хлопак,
Лірика любовна вельми вабить.
А от візаві, неначе рак,
Повзає по темі цій незграбно.

А писати треба хоч би так:
"Звабнице богів! Струнка Венеро!
Нумо, в ліжку вшкваримо гопак,
Полоскочем еротичні нерви..."

А у Ярослава - сльози, крик,
Що не вірш - трагедія гнітюча.
Строчить гекатомби цілий вік,-
Як же він мене таким замучив!

Має ще подібних пару тем:
Лірику пейзажну й іншу каку.
Годі! Кличе жінка ув Едем,
Будемо кохатися до ранку.

29.07.2021р.

І Україна щось уміє!
Інде допомагає Бог
не оминути пандемії
і досягати перемог.

Ми як усі – одної криці,
та маємо своє лице
і знаємо, що українці
кують бодай одне кільце .

Гартуємось, бо того варті!
Несемо власне знамено
і від олімпу в цьому гарті
не відстаємо заодно.

Уже і небо б’є рекорди...
Такий діагноз у погоди
цієї літньої пори –
дощі не мають прохолоди
і не зіб’ють жару вітри
за олімпійські нагороди.

07.2021

Дзвонив татусь. Повчав синка Олеся.
Сказав яйце варить хвилин із десять.
Не знав: логічне мислення в дитини.
Тож три яйця варив той півгодини.

Крещение+х

Сквозь все эти лайки, дизлайки, тэги и прочую лабуду
Электронных модулей информации, мемов, медиа-вирусов
Проступают контуры Человека. Я верю, что я найду
Душу, прущую через сеть, - нахально, как бюст из выреза.

Размером XL - у людей душа, в эпоху не помещающаяся:
Слишком громоздкая, слишком вещная и тугая.
Кто открыл её - не жилец. Зато перед смертью счастье
Так его накрывает, от боли изнемогая,

Что человек понимает: всё, что истинно надо, сделано.
Остаётся голой душой трясти - грудами молока.
И ему не страшны теперь постмодерна добрые злые демоны.
Душа его кормит землёй и небом: два полюса, два соска.

И человечек, из биполярки выруливая на целостность,
Заново крестится у реки, яблочной и сливовой.
И лежат кроссовки его и майка на камне, что станет церковью,
Ибо нет информации никакой там, где вначале - Слово.

27 июля 2021 г.

Переклад Олександра Сушка

Крізь лайки, дизлайки та іншу дурню-лабуду,
Електро і квантових мемів та медіа-вірусів
Людину узріла. І вірю, що , врешті, знайду
Прадушу, яка визирає з сорочки вирізу.

А розмір у неї XL. Цій епосі, на жаль,-
Занадто велика, обтяжлива, чиста, незаймана.
Її не торкайся! Загинеш від карми ножа,
Накриє від болю, ударить по тімені каменем.

Чи тямить людина: що треба, де істина? Ні.
Лишається тіко стовбурчити груди загрозливо.
І страх вже не страх. Постмодерну всміхається гнів,
І лиже душа із сосків перекисле молозиво.

Тремчи, чоловічку! До віри вирулюй із тьми!
Хрестися усоте між сливами звомпленим стИлосом.
Кросівки та майку лишай на замшілому пні,
Хламиду на плечі - і в Лавру. Вчи Слово... Не хочеш? Прокинувся?

27.07.2021р

Зачин

Восхвалимо, друзі, сьогодні Сушка Олександра,
Який він прекрасний, потужний, розкішний поет.
Його усі твори — чудові, ах, йогівські тантри,
До космосу це — сексуальний фантастики злет!

Монолог святого Олександра:

Кому ж то потрібно — любителів критикувати?
Коли є для цього об’єктом аж сам Чорногуз?!
І я коло нього — навчатель і редагуватель!
Це я його вчив тут шедеври творити від Муз.

Поп’ю з нього крові — тоді і мене спогадають,
Який я був гуру, і скажуть про мене — мудрець!
І візьмуть тоді із жахнючого пекла — ДО РАЮ!
І більше не скажуть, що пише дурню він — капець!

НІХТО не посміє назвати мене графоманом,
А всі капелюхи скидатимуть метрів за три.
Сушкові — Осанна, найбільшому дурню — Осанна!
О ні! Мудрецю і навчателю — так говори

Усяк, хто моє Мудромисліє -- дуже Кошлате --
Собі за взірець для писання свойого бере.
Ніхто не посміє мене на три букви послати,
Я — Ребе і Брахман, мулла я, і ксьондз, і кюре!

Краси не люблю. Ще усяких пихатих естетів...
Зате в баговинні я раків ловити мастак!
Рецензію-клізму поставить — за щастя! - поету,
Хай несправедливо, зате насолоди — отак!

Я вмілий, хлоп’ята, повірте мені, провокуйник,
У органах школу проходив таки недарма.
І жало у мого пера, хай відчує, отруйне,
Вкушу, аж Горгона-медуза здригнеться сама!

Бува, Чорногуз огризнеться, нарцисна зараза.
Зате в зауваженнях толк є, як далі рости.
Хоча і доходить до мене з десятого разу,
А все ж потихеньку іду до своєї мети.

Люблю тому критику — хйопці — мотайте на вуса --
А поки в пошані ви голови дружно схиліть.
Як виживу з сайту триклятого я Чорногуза,
То може й до вас надійти — ох! — кусюча ця мить!

28 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

1.
Китай - безбожна далечінь…
А як на мене, майже родич
І проганяти навіть лінь
У сварці нашій - я за здобич...
2.
Один із шрамів - Божий знак
Десяток інших - еквілібра
А я між ними як мудак
Жаль закінчилася півлітра…
27.07.2021.

Згадайте, хто співав нам колискову,
З пелюшок ще до неї кожен звик.
Я маю на увазі рідну мову,
Матусю, вишиванку і рушник.

І нам вона найкращою здавалась,
Бо пам’ятає дідові казки.
Увечері після картоплі з салом
Їх слухали уважно ми й батьки.

Про нашу пам’ять і велику славу
Прапращурів і вільних козаків,
Що здавна боронили цю державу,
Яка іде з глибин отих віків.

Що зберегли для нас танок і пісню,
Всі звичаї, традиції, слова.
І мові нашій на землі не тісно,
Вона сміється, плаче, бо жива.

Не змішується з мовами чужими,
Вона сама - мелодія і вірш.
У літню спеку і в холодні зими
Нас гріє слово від вогню не гірш.

Його не видно, а воно повсюди,
Передається нам із роду в рід.
Воно завжди у світі жити буде,
Як найдорожчий український плід.
26.07.21

Ярослав Чорногуз (оригінал)

Дебіли від віршарства це — кастрати.
В них ампутоване чуття краси.
Це — вурдалацькі пекла голоси,
Що прирекли ПОЕЗІЮ на страту.

Сірятини це -- ланцюгові пси,
Заковані в шаблони дурнуваті.
У чорне хочуть все зафарбувати
Життєвої жахної полоси.

Та раптом бризне сяйво із блакиті,
І згине тьма, неначе та Мара...
О дерзновенні перемоги миті!

Чорти -- у герці й воїни добра.
Ті — вниз, ті — вгору, сонечком умиті.
І безконечна боротьба ця й гра!

26 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Парафраз Олександра Сушка

Поети, віршарі - це не кастрати,
А слуги і гармонії, й краси.
Лунають їх пречисті голоси
Аби всім нам подарувати свято.

А графомани - ланцюгові пси,
Заковані в шаблони дурнуваті.
Не варто нам у чорне фарбувати
Своїх колег. Вже краще - в неба синь.

Хай світло рясно крапає з блакиті,
Пощезне непоштивості мара….
Та дехто свій талант втопив у спирті..

Йде мелясовка й брага на «ура».
Вертайся, брате, в рай. Потрібно жити,
Цей світ - не пекло, а сакральний храм.

27.07.2021р.

Ховаються думки несміливі і ниці,
Сердито і спокійно дивиться трава
На соломинки дві, яких несуть синиці
І хочуть мовити прості людські слова.

Чия в оцій землиці пуповина?
До неї ще не час вертатися сюди.
Земля звичайна тут, і сльози, й вина
У тріщинах її, печалях молодих.

А сонечко ряхтить -- ось о! -- собі спокійно
Воно, беззаперечно, рівноваги знак.
І хай життям жонглюють ненаситні війни,
Призначення своє ще пам’ятає злак.

Зерно поллється, збільшить радості удвічі
І світло цим обілить зимну темноту.
І щирі люди заглядатимуть у вічі,
Торкатимуть щемливо хмаринку золоту,

Яка вгорі, без горя, є і завжди буде.
Нехай думки про неї ще такі глевкі…
Захмарна радість крокуватиме усюди,
Різдвяна мовби, і дзвенітиме довкіл.

Це значить нібито, що більше світла, міці.
Але мені здається: знову щось не те.
Бо важко вірити в суцільній хитавиці,
У ній – оці слова мої усі– пусте.

Аніде не сховаюсь від тебе
І нікуди уже не втечу,
Бо знаходиш кругом, а перебіг
Лиш утомить обох досхочу.
А якщо ні бажання, ні вміння
Заховатися чи утекти, –
Примощусь біля тебе сумлінно,
Щоб про грішне не думала ти...
27.07.21

Дорогі колеги!
Відомий майстер поетичного пера - Ярослав Чорногуз - завершує цикл "Перлини Соівївки". У мене питання: що Вам подобається в цій праці?
Буду радий почути Ваші думки з цього приводу.
З повагою, Олександр Сушко

1.
Дозвольте Вам передзвоню?
Хай зачекають підписанти
Ніяких заздрощів і нюнь
Доб’ю себе і піду спати…
2.
В твоєму списку насолод
Одне ім’я під шаром пилу…
То краще вже на стіл під шкло? -
Ну як-не-як музейний силос…
3.
Звичайне явище, це - кльово
Під патронатом підсипальні
Шукаєм втрачену підкову
Щоб схоронити під копальню…
26.07.2021.

Став ліщиновий — у цих низинах,
Грекової балки тальвег тут.
Розмаїття бачимо рослинне.
Лиш на лівім березі цвітуть:

Стефанандра, таволга, бузкові,
Ялівець, ліщина, бузина,
Верби, хеномелеси чудові,
Жимолость, форзиція сяйна.

Правий берег на початку вкрили
Самородки дивовижні гір -
Нагромаджені гранітні брили -
Величчю вони милують зір.

На камінні темнім -- білий лебідь --
Чистить ніжне пір’ячко своє,
Прихилив до себе синє небо...
Качечка з качатами тут є.

Як людину віддалік побачать -
Стрімголов до неї попливуть
Там, де оглядовий є майданчик,
Годувати кличуть їх: “Вуть-вуть!’

Мають птахи ніжні свій будинок.
Як на острові, живуть у нім.
А надвечір — хор із жаб зустріне -
Гімни все стрекоче він чудні.

А на правім березі, де туї -
Гроно грунтопокривних рослин.
Круглий рік по черзі всі квітують -
Різні види флоксів, ковили,

Айстри є тут, арніка і м’ята,
Проліски, полин і деревій.
Півники, фіалки — просто свято! -
Орлики, барвінок, звіробій...

За каскад озер оцей преславний,
Галузі архітектури — плід. -
Присудили премію державну
Групі будівничих. Їх це — слід.

Їх турбота про наш парк отецька,
Ними ми пишаємось тепер.
Бо садово-паркове мистецтво
Має нині ще один шедевр.

Нашу він екскурсію вінчає,
Ми завершуємо свій політ
Між перлинами земного раю,
І йдемо на вихід — до воріт!

*Тальвег - лінія, що з'єднує найнижчі (найглибші) точки дна річки, долини, яру, балки та інших витягнутих форм рельєфу. 

18 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Дебіли від віршарства це — кастрати.
В них ампутоване чуття краси.
Це — вурдалацькі пекла голоси,
Що прирекли ПОЕЗІЮ на страту.

Сірятини це -- ланцюгові пси,
Заковані в шаблони дурнуваті.
У чорне хочуть все зафарбувати
Життєвої жахної полоси.

Та раптом бризне сяйво із блакиті,
І згине тьма, неначе та Мара...
О дерзновенні перемоги миті!

Чорти -- у герці й воїни добра.
Ті — вниз, ті — вгору, сонечком умиті.
І безконечна боротьба ця й гра!

26 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)