Радійте, християни й веселіться,
Славте Всевишнього в молитві ви своїй.
Бо до нас прийшла вже свята Трійця:
Бог Отець, Бог Син, Бог Дух святий.

В свої права вступило тепле літо,
Під руку з ним Неділя йде Зелена.
Благословіння Боже нехай світить
Для вас, брати і сестри, і для мене.

Клечана Неділя у вінку зеленім
Пахучим татар-зіллям устеля долівку.
Благодать Господня хай зійде із неба,
Будемо ми знею віднині і довіку.

2004 р.

Світлій пам’яті В. Комашкова

Коли здавалося мені
Уявним відплиття, –
Ти не загруз на мілині
Безвиході життя.
Твої боріння і жагу
Досягнення мети,
Неначе ланки в ланцюгу,
Було, не розвести.
Вгорі хмариста височінь,
Внизу – безбарвність вод,
А навкруги сипуча рінь,
Шукаюча свобод.
До них вели важкі шляхи
Тебе не одного, –
Нам разом чулося: Хи-хи!..
І також: Ого-го!..
З тобою проти течії
Я кинувсь не один,
Хоч і боялися її
Глибин і величин.
Але так вірили тобі
Повсюди і завжди,
Що в невтоленній боротьбі
Здолали плин води.
І розбудили сон церков
На пагорбах Дніпра
Тому, що спереду ти йшов
Провісником добра.
11.06.22

У мене теж свій власний закапелок
Із виходом з нікуди в нікуди…
Найкраще місце буде від веселок
Щоправда - а ні сонця, ні води…
І голос приохрип, таке бувало
Давним давно… між поверхів висот
А в лютому, дай пам’яті, взірвалось
І смутить, що цікаво, за трьохсот…
10.06.2022.

Бетховен, Бетховен,
Наче бог той безсмертям повен.
Героям-першопрохідцям брат по крові
Бетховен.

На столі запилюжена пачка – дукати.
Хотів би – та не повернеш назад ти.
Тіло зносилося, глухувата старість.
Спадщина здуру хтозна кому дісталась.

Таємна поліція очей не спускає, висліджує.
Інфлюенца кінець неминучий наближує.
Цироз печінки. Отруєний страждалець палкий.
Роки самотності та гоніння далися взнаки.

Не устиг стулити очей – поліція з обшуком наскочила.
І як поєднати гоніння із Добрим Промислом?

На столі томик Гейне та рукопис Шиллера.
Чиясь рука послання у розмовному зошиті вивела.
Рукописи оцінені у десять тисяч дукатів.
Недописана соната обірвалася на першім фатальнім стакато.

Упав зі стільця, відкинувся. Скінчилось нарешті все це.
Зупинилося земне – запрацювало духовне серце!
Друзі поплакали. Ховання призначено на четвер.
Дорого поплатився той, хто устрій світу відкинув –
помер.

09.06.2022

Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись
У тих, кого Бог сотворив раніше.
Та на шкоду й розраду невтішну
Нам все ніколи, ніколи, ніколи.

Уже було заплачено сповна
Стражданнями, каліцтвами, смертями,
Аби забути, що таке війна
З її украй кривавими руками.
Уже було заплачено давно
Надіями, моліннями, сльозами,
Щоби війни криваве знамено
Ніхто не зміг утримати над нами.
Уже було заплачено, було,
Але, на жаль, усе іде по колу,
Де жертви не рахуємо числом,
А кожну відчуваєм власним болем.
10.06.22

Замовчу, затужу, запечалюсь,
В тогу смутку душею вгорнусь...
І у чорному дама з вуаллю
Під балконом застигне чомусь.

Ти не край мого серденька, туго,
Вже мелодії чую сумні.
Ненадовго поїде подруга...
А здалось — ціла вічність — мені!

Ненадовго... Чи зменшиться мука?
У вогненній розпуці горю.
Нескінченна тортура розлуки --
Данина клята пекла царю.

Розігралася знову уява,
І у ній — неповернення шлях...
Під вуаллю ця дама лукава
У думках вимальовує жах.

Чи не заздрість людська то огидна?!
Причаїлась, як рись — до стрибка?!
Ця розлучниця люта, єхидна
Ставить пастку, жорстока така.

Та стріпну головою — мов кішка,
Чорна дама шугає в кущі...
Я напивсь меланхолії трішки
У гнітючу годину дощів.

Але сонечко зійде неждано,
Усміхнеться, журу прожене...
І приїде кохана жадана,
Ще палкіше обійме мене.

10 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Зоряне небо безмежне чарує,
Смуток проходить і втома,
Душа завмирає, серденько б'ється,
Думки невгамовні в косичку плетуться.

Зіроньки в небі картину малюють,
Сяють яскраво в небеснім просторі,
Кожна блукає в пошуках долі,
В небеснім просторі, в небеснім просторі.

Дивитися на зоряне небо - це втіха,
Всесвіт безмежний і загадковий,
Зіронька кожна не випадкова,
Плаває тихенько в небеснім просторі.

Зоряне небо – дарує Всевишній,
Людей надихає на помисли чисті,
Знак добрий є в цьому- слід пам'ятати,
У Всесвіт подяку свою відправляти.

Зіроньки сяють, енергія,сила,
Душі людей підносять на крилах,
Зоряне небо чарує , милує,
Душі,серця наші небо рятує. 19.05.22

В корчмі надвечір гамірно і димно,
Зібрався всякий із околиць люд.
Хтось цмулить кухоль, всівшись в темний кут,
А хтось відкрито вихиля чарчину.
В нерівнім світлі каганців мигтять
По стінах тіні, наче в дикім танці.
Сидять селяни і якіїсь ланці.
Одні лиш п’ють, другі ще щось їдять.
Зібрались тут же поряд козаки,
Купці проїздом на ніч зупинились
І за столом окремим зачаїлись,
Бо ж попереду шлях ще нелегкий.
В кутку самотній чоловік сидить,
Тримає кухоль, зрідка попиває.
По всьому видно, що не поспішає,
Кудись в пітьму задумливо глядить.
По виду – то звичайний чоловік,
Хоч оселедець видає козака.
Була ще й інша бойова ознака –
Великий шрам пересікав весь лик.
Якиїсь час дивились козаки
Краєчком ока за тим чоловіком.
Нарешті старший голосно покликав:
- Агов, шановний, ти ж козак таки?!
- Козак. А що? – То ти ходи до нас.
Козацтву разом все ж триматись треба.
Можливо, щось розкажеш нам про себе.
Давно із Січі? – Та вже довгий час.
- А звати як? – Трохимом від батьків.
А на Січі мав прозвище Колода.
- А я Микола Зуб. По чарці? Згода?
Корчмарю, джбан подай для козаків!
Розпили чарку, мову завели
Про справи, про життя, бої, походи.
- А звідки шрам? – спитав Микола згодом.
- Та пригостили москалі були…
Добринічі. Можливо, чув коли?!
Це ми з царем Дмитром в похід ходили.
Багато наших голови зложили.
Мене, бач, вищі сили зберегли.
- Це той Дмитро, що у Москві сидів,
Якого потім москалі і вбили?
- Так, ми йому у поміч і ходили.
Тоді ще троном він не володів,
А в Речі військо у похід збирав.
Я пам’ятаю, взимку справа бу́ла,
До Січі депутація прибула,
Дмитро козацтво в поміч закликав
Та обіцяв нам гори золоті,
Як допоможем трон йому здобути.
Тоді козацтво сперечалось люто
Чи нам із тим призвідцем по путі.
Хто він такий? Чи б трон той здобули?
То ще надвоє бабця ворожила.
Москва ж щорічно поминки платила,
Щоб від татар ми південь стерегли.
За ним піде́мо, сходимо дарма,
То нам тих грошей більше вже не мати.
Тож майже рік точилися дебати,
Бо ледь не кожен власну думку мав.
Старши́на була проти. Нащо їй?
І з поминок собі достатньо мала.
Сірома ж поживитися жадала
З походу у Московії отій.
Коли ж чутки дійшли, що восени
Дмитро отой в похід-таки зібрався
І, навіть, московітів бити взявся,
Тікають скопом перед ним вони.
Тоді й зібрались…Та Дмитро вже встиг
На Сіверщині добре погуляти,
Чернігів та й другі міста узяти
Без бою. Правда, Новгород не зміг.
Туди-бо царське військо підійшло
Та одкоша отримало такого,
Ледь воєводу не згубило сво́го.
Зализуючи рани, відповзло.
Все - за чутками. Доки під Путивль
Дістались ми – багато що змінилось.
Від Новгорода військо відступилось,
Бо брати штурмом вже не мало сил.
Між ляхів смута раптом поповзла,
Вони без плати далі йти не хтіли,
А у Дмитра скарбниця спорожніла
І здобич то покрити не могла.
Тож розвернулись ляхи та й пішли.
Хіба півтора тисячі й лишилось.
От як зрадів Дмитро, як ми з’явились
Й гармати із собою привезли.
Вже, маючи п’ятнадцять тисяч, він
Задумався – а далі що робити.
Зібрав нараду, щоб обговорити,
Бо ж знав уже напевно, бісів син,
Що ворог нас попереду чека,
А в нього війська втричі, як не більше.
Як учинить, щоб не зробити гірше?
Чисельний ворог ляхів налякав.
Тож відступити радили вони
Та більше сил для бою назбирати.
А отамани радили – не ждати,
Ударити з тієї сторони,
Де ворог нас найменше би чекав.
Дмитрові, видно, того й було треба.
Селян місцевих підізвав до себе,
Про вражий стан детально розпитав.
Стояли московіти у селі
Добринічі. Людей було багато,
Тіснилися, мов оселедці, в хатах,
В хлівах і клунях. Тож Дмитро звелів
Селянам нас тихенько провести,
Щоб ми могли село те підпалити,
А ворога тоді уже добити,
Не дати до Московщини втекти.
На жаль, того зробити не вдалось,
Бо ж московіти на сторожі бу́ли,
Про наше ледь наближення почули,
Схопилися… Вертати довелось.
Тоді уже Дмитро усіх підняв
І швидким маршем серед ночі двинув
Війська - до ранку встигнути повинен,
Поки ще ворог спокійненько спав.
Нелегко бу́ло по снігу іти,
Але до ранку шлях ми подолали.
Та московіти вже в селі не спали,
Нам довелось село те обійти
І стати у долині між горбів.
Сам цар Дмитро із ляхами став зліва,
Гусар до бою зготувавши живо.
Ми – запорожці піші в центр пішли,
У таборі поставили гармати
І мали табір той оберігати,
А справа кінні козаки були.
Що в сутінках робили москалі,
Того ми, правду кажучи, не знали.
Вони щось там ладнали, шикували.
Дмитро, тим часом, рухатись велів
Лощиною, щоб вдарити у бік
Гусарським клином війську московітів.
Ті кинули кінноту перестріти.
Здійнявсь над полем войовничий крик.
Не витримали бою москалі
І кинулися чимскоріш тікати.
Дмитро не став полки за ними гнати,
А, ставши сам у війська на чолі,
Повів його в атаку на село.
Та московіти добре зготувались,
За саньми з сіном всі розташувались,
Гармати військо звідти навело
Й мушкети та і вдарило впритул
В гусарські лави. Гуркіт, дим піднявся.
Багато хто упав, так і зостався.
А слідом новий рій летів із куль.
Страх раптом ляське військо обуяв.
Живі коней своїх вертати стали
І чимскоріш тоді назад помчали.
Хоча Дмитро спинитися кричав.
Та все дарма. Під ним звалився кінь.
Коби не лях, дістався б московітам.
Своїм конем його ледь вивіз звідти.
Казали, в Рильську аж спинився він.
Те, що із поля ляхи утекли –
То півбіди. Біда у тому бу́ла,
Що ляхи й запорожців розвернули,
Бо ті якраз тоді в атаку йшли
На московітів. Кляті втікачі.
Всі лави запорожців потоптали.
Тож ті коней також порозвертали,
Бо ж бачили – кіннота слідом мчить
Московська. Що було його робити?
Кіннота наша полишила нас.
Ми бачили – настав наш смертний час,
Бо ж сунуло все військо московітів.
А нас коли з півтисячі було
Й гармат десяток – то і все супроти.
І помирати, наче, не охота,
Та, видно, все якраз до того йшло.
Тікати марно – в полі доженуть.
Тож стали ми той табір боронити.
Обсіли його кляті московіти.
Ми їх б’ємо, вони все йдуть і йдуть.
У гуркоті, в суцільному диму,
Як ті чорти, ми з ворогом змагались.
Вони живими взяти намагались,
А ми усі противились тому.
Поклали гору їхніх зарізяк,
Ще одним валом табір городили.
Не знаю, навіть, звідки брались сили.
Та всіх здолати не могли ніяк.
Один за одним падали до ніг.
Все менше залишалось побратимів
А ми стояли, як стіна над ними,
Щоб ворог з них знущатися не зміг.
Та врешті ворог і мене дістав.
Чиясь шаблюка полоснула в очі,
Зробився день мені чорніше ночі
І побратимам я до ніг упав…
Прийшов до тями вже під ранок я,
Завалений тілами побратимів.
Коби лежав був не прикритий ними,
Уже б замерз. Мороз страшний стояв.
Ледь вибрався та очі ледь продер.
Лице боліло, мов вогнем палало
І ноги важке тіло не тримали.
На мить пожалкував, що не помер.
Вже московітів чути не було,
Лиш шибениці в таборі стояли,
Де сотні мертвих вітром теліпало.
І вороння бенкет вже свій вело.
Я шибениці мовчки обійшов,
Ганяючи те вороння прокляте.
Було селян повішено багато
Та козаків. От ляхів не знайшов.
Мабуть, забрали кляті москалі.
Бо з ляха викуп мріяли злупити.
А козака – того простіше вбити…
Я поклонився мовчки та й пішов.
Як удалось минути москалів,
Що бунтівний край кров’ю заливали,
Про то сказати можу зовсім мало.
Мабуть, потрібен був ще на землі.
З Дмитром ходити на Москву не став.
Куди мені та ще й з таким от ликом?..
Скупа сльоза скотилась в чоловіка,
А гурт козацький довго ще мовчав.

Не чекай на мене вечорами.
Я прийду, приїду, прилечу
тими горобиними ночами,
за якими плачу і плачу
оцією тугою гіркою,
поки нас єднає самота...
хай хоча би спільною журбою,
як не є, подовжимо літа,
як не є... а у кінці тунелю
іноді ще жевріють пастелі
світла, що приховує імла...
не вини, що не тобі одному
на зорі, багато літ по тому,
я свої надії берегла.

Нічого тужити за одною,
поки є удача... далебі,
та чарує юною красою,
інша буде вірною тобі.

Поки вибір є у цьому світі,
а на той спішити не з руки,
маємо радіти і любити
те, що нам подовжує роки.

Поки ще літаємо птахами,
вирій наш у світлій далині...
там і я на білому коні
і донині... і поза світами
юною школяркою, так само,
інша усміхається мені.

06/22

Із Олексія Костянтинович​а Толстого

«Докторе! При всій шанобі, -
якось ляпнув паламар, -
від крутих яєць в утробі
з часом робиться янтар!»

Скептик лікар, друг клістиру,
буркнув: «Ач, який мудрець!» -
і в досаду члену кліру
проковтнув п’ятсот яєць.

Горе! Б’є дячок у дзвони,
тягне дроги пара шкап:
через фронду й закидони
вмер безбожник ескулап.

Від могили попідручки
розійшлися всі живі,
а у причту після учти
бродить хміль у голові.

«Не минуло й днини, пробі, -
все торочив паламар, -
як у доктора в утробі
утворивсь таки янтар!»

(2022)

...Не тільки цугом од шеренги
А ще повзком без перебіжок
Забуто все і навіть сленги
Від чуба злиплого - до ніжок…
Лише одне порхалось - Вбити!
Того, що проти з томагавком
Чи міг я вчора уявити,
Що ворог мій з нутром пиявки?
Прийде від когось визволяти…
( Мене від себе ) задля втіхи
Й засіє болем кожну хату
Своїм злорадним диким сміхом…

Я цілюсь римою… Я цілюсь!
А в ніч у мене контрнаступ…
А прийде час, ящо насмілюсь -
Ще й назову - "Стрілецький заступ…"
08.06.2022.

Се було так давно, вже й не згадаю.
Підводить пам’ять, плутає сліди.
Неначе щось безцінне я втрачаю –
шукаю, не знаходжу, полишаю,
шепочучи невтішно «відпусти».

То лютий був чи березень. Початок.
Ще холодно, сніжило, скубло ніс.
Та радістю світились оченята
у дідових принцес, моїх дівчаток,
що погостити в діда збирались.

А потім квітень був. Земля палала.
І разом з нею спопелився світ.
Він наче є, але його не стало.
Він наче є, і в нім душа волала
мольбою відчайдушною «наснись!»

Роки пройшли чи тижні – вже не знаю.
Підводить пам’ять серце неживе.
Іду услід. Бреду. Не пробачаю!
Ненавиджу! Ось це я пам’ятаю.
І проклинаю, наволоч, тебе!

09.06.22

Її душа - гітарні струни,
І лиш він знає її ритм,
Розквіта вона немов піони
Серед мелодійних нив.
Його мелодія - кохання
Прямує до серця глибини,
Його слова - бажання
Пронести любов через віки.
08.06.2022

Чи затьохка соловейко
Веселої в лузі
Це від нас таки залежить,
Мої любі друзі.

Виженемо супостата
Із нашого краю
То й радісно заспіває
Соловейко в гаю.

Як народи всього світу
Підсоблять нам трішки,
То варвари-московити
Підуть звідси пішки.

Губитимуть чоботята,
Совість вже згубили.
Будуть всім розповідати -
Українці - сила.

То ж ніколи хай не сміють
Сюди сунуть носа
Москалі оті рашисти,
Гади і сволота.

2022 р.

Як різко все змінилося в житті,
Як стало тісно мужнім і відважним,
Бо постріли тепер не холості,
А рев сирен вже не навчальний – справжній.
Запнуті вікна і тихенька річ
У найміцніших закутках квартири,
Допоки ждеш, коли минеться ніч
І вранці затуркоче голуб миру.
Хоча одвічно горе не в ціні
І на страждання попиту немає, –
Вони ніде не ділися в ці дні
Випробувань і сподівань безкраїх.
09.06.22

Казав Уеллс, – росія уві млі...
вона і нині, як у всі епохи
і не живе як інші, і не дохне,
аби було чистіше на землі.

Ясне майбутнє... а часи минулі...
крові жадає жадібний вампір,
допоки буревій земної кулі
не витрясе лукавий «рускій мір».

А як інакше? Нелюди – не люди.
Союз і той не виховає їх
і де вони не є, пора усюди
винищувати до ноги усіх.

Інакше не подужати кощія...
його не зупиняє пандемія
і не конає бісів... сучий син,
що вилупила у грязі повія...
але якщо упир цей не один,
то як не озвіріє вся росія?

06/22

Прем"єра пісні. Автор українського тексту я.

ПЕРЕМОЖЕМО КОХАНА!
Виконує Тимур ПОЧАНОВ
Автор українського тексту Світлана-Майя ЗАЛІЗНЯК
Автор російського тексту Діна АЛДАБЕРГЕНОВА
Автор музики Тимур ПОЧАНОВ
Аранжування Михайло Актаєв



Друзі!
Пісня «Переможемо, кохана!»- це вираження підтримки народу Казахстану та всього світу народові України.
Присвячується всім, хто захищає незалежність України на полі бою, в тилу, хто робить свій внесок із різних куточків світу для перемоги України.
Діліться відео з друзями, пишіть коментарі під відео в ютубі, фейсбуці, пересилайте в меседжерах.
Автори пісні дарують право виконання всім, хто чекає на перемогу України. Слова, акорди, мп3 та мінус пісні розміщені за посиланнями в описі ютуба.
Співайте разом із нами!
Нехай Україна відчуває нашу підтримку!
Ми разом! Переможемо, кохана!

Ти самому собі темрява,
Простріл в пропалений лист.
Поліаморами кревними
Сиплеться зміст на Париж.

Сірою шкваркою мороку,
Тліє обвуглений світ:
Згірклими недомовками,
Зграйками зляканих свит.

Не долетіти до ирію,
Та не побачить кінця:
Кроками міряю камеру -
спадок від праотця.

Розчарування в прогресії:
Кривляться в болю вуста,
Ніж недобитого Цезаря
Падає з-попід хреста.

Місто химерами сивими,
Анахоретом блука,
Тихо спускається темрява:
- Дайте зробити ковтка!

8.VI.MMXXIIp.

Нарік собі палач і самовбивця…
По смерті аманат сієї чаши…
Єство покрите пилом черепашим
Зу всіх сторін із запахом звіринця…

Я - фермер. Я… І праці я прихильник
Ніякого дуету з бузувіром…
Обручками якого ювеліра
Надумав освятити нас насильник?

Я - вільний. Я… Всьому свободолюбець
Сповідую батьків своїх накази:
У розквіт благ завжди чекай зарази
Бо все, що ти набув, потвора згубить…

Нескорена - Все Україна!!!
08.06.2022.

Ранок.
А зрештою, скільки ще ранків,
так мало сумних
і веселих так мало,
так само, як мало молочних сніданків
даєш з кожним днем від народження,
мамо.

Дорослий, багатий, високий, як скеля;
могутній, як сто в купу зігнаних скель!
Це я – твій щоранковий син-пустомеля –
прийшов привітати батьків-пустомель.

17 липня 1995 р., Київ

Не треба, друже, плакатись мені
Про те, що в тебе старості немає, –
А як отим, хто зараз на війні,
Де смерть щомить молодших забирає?
Страждає кожен – бідний і багач,
Коли біда відкриє їхні скрині, –
І світом шириться відчайний плач
Обкраденої лихом України.
Яркі світанки й тихі вечори
Знедавна нам наснитися лиш можуть,
Бо все кругом руйнується й горить,
І в скорбних душах запитання множить.
Навіщо в пеклі нищити малят,
Які лише народженню радіють, –
Докіль безумно скровлена земля
Вмиратиме в жахливій веремії?
Колись катів знешкодить людський гнів
І покарає здруженість безкрая, –
А нині годі плакатись мені
Про те, що є й чого не вистачає…
08.06.22

Палю свічечку недільну -
ткану променем ранковим:
лийся сяйво поміж гілля
за моїм пророчим словом.

Ради ладу - дива ради
голубіти небовиду,
розливатися руладам
по землі - в траву сповиту.

Випульсовувати вені
соком сонця живодайним -
вені серця сокровенній,
руслу крові - хвилі тайній.

Ради цівочки світіння -
нитки мріяння заради
розчинятись чорній піні,
розриватись литим ґратам.

Тіні вугленій - кришитись,
тузі битись дрібно в друзки.
Шитись райдугами літу,
розкрилятись крильми бузька.

Віднаходитись джерелам,
еманаціям монади,
Ради сміху на орелях,
золотих світанків ради.

Де ті свої? А от чужі
були і є... і вже на тільки
обороняти рубежі –
це наш обов'язок навіки.

Стояти за Вітчизну – честь
і слава кожному герою,
хто у нерівному двобої
перемагає люту смерть.

Долаючи усі загрози,
аби очистилась земля,
карає за дитячі сльози
прокляте плем'я москаля.

Усюди знищуємо ката,
ламаємо його ярмо...
онукам передаємо,
аби було їм що згадати, –
уміли бити юду-брата,
то і чужинця поб'ємо.

06.2022

ЕДЕМ

Якщо розчу́лити колосся променеве,
Що щільно пада з рудозла́того зерна́,
Й між них зирну́ти у неви́дке підвисе́нне –
Узрієш див країну – казку, де весна
Чарує вічно. Сяйво там – вишневе,
І краплі рос вже гронами спада
З захмарних лоз як омиття блаженне,
А п’ється – мед з нектаром. Опада
Щоночі в тім краю́ зоріння молочневе.
Крилаті янголи щебечуть піснь й луна
Муза не сурм і струн – благословенне –
Мелодія цвітіння барв. В танку опелена
Обіймами любов усіх. Там сокровенне
Скидає таємничість й споконвічна гра
Сумирності й спокуси творить шаленеве
Кохання світу. В тім саду нема гріха тавра,
Ні сліз і ні жалю́ – чаклунство незбагненне
Пристрасті Бога. Як в раю́ – без зла.
Де пе́рвні – почуття і джерело натхненне,
Де доля й нам би щастям проросла.

Павло Гай-Нижник
7 червня 2022 р.

Болить душа за Україну
Пронесем цей біль через роки,
Ми відновимо руїни,
що поселилися в глибині душі.
Не забудемо ніколи лихо заподіяне ордою,
Принесли нам муку,смерть і горе,
Та ми триматимемось горою
Ворожу силу разом поборем!

07.06.2022

«Та невже ж ти, моя любко,
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
Він сватів наміривсь слати,
А нам скоро в путь рушать.
То ж, гадаю, з жениханням
Доведеться підождать.
От як вернемось живими,
То збереться все село
На бучні наші весілля,
Яких зроду не було.
То ж візьми оцей ось перстень
Як любові заповіт.
Дай, кохана, відеречко,
Щоб коника напоїть».

Поспішаєм, як ніколи,
Бо летить невпинно час, –
Вже дзвіночок зве до школи
Діточок у перший клас.
Вчитись кожному потрібно,
Щоб удачі досягти, –
І себе поводить гідно
На дорозі до мети.
Добре знаєм, що без школи
Не бува багато знань, –
І учитель ясночолий
Все пояснить без вагань.
Від найпершої домівки
Й вересневих розмаїть,
Починаємо мандрівку
У науки дивний світ.
07.06.22

Є вік, в якому можна все:
солодке, кисле і солоне…
Якщо нічого не спасе –
живи поки не охолонув.

Боятись пізно темноти,
коли надворі вечоріє,
а саме час іти «на ти»,
здійснити заповітну мрію!

Красу шукають в глибині,
як із лиця́ води не пити.
Коли душа горить в огні –
черпа́ють воду навіть ситом…

Як бездна вічністю жари́ть –
хай забобони не колишуть.
Цінити варто кожну мить,
уміти чути навіть тишу!

А взагалі то - пом’яніть Його, славетного з Поділля…
І не важливо на дворі чи понеділок, чи неділя
Чи вам мільярд кишеню жме, чи може знов звучать романси...
Чи будні спільні грішних тем, чи святість сповнена експансій…
Ви пом’яніть будь де й коли, і навіть в божу непогоду
Бо він життя віддав… пролив і кров свою й козацьку вроду…
Ви пом’яніть!
05.06.2022...

А ягідки черешні
Зелені були вчора,
А нині ось знайдеш ти
Рожеві та червоні.

Їх сонце цілувало
І слід свій залишило,
Щоб ти і я зірвали
Та смакували сміло.

2020 р.

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
молилася дівка та й
красная,
бо її доля,
бо її доля
рознещасная!

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
був побився хлопець у кров
красную
за свою любов,
за свою любов
рознещасную!

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
вже калина геть уся
красная,
бо під нею земля,
бо під нею земля
рознещасная!

17, 22 вересня 2005 р., Богдани́

Зловісне свистіння ворожих ракет
Навіює страх руйнування і смерті, –
Бетонної балки сталевий хребет
Учора влучанням був навпіл роздертий.
Потріскані стіни підвалу трясе
Щоночі від вибухів дальніх і ближніх,
А ми неквапливо говорим про все
Жорстоке таке і украй дивовижне.
Втомили й зріднили усіх нас отут
Ненасить і лють, і біда, і тривога, –
І радість маленька, що поруч живуть,
Як люди страждаючи, чотириногі.
Тваринам дісталось не менше, чим нам,
Хоч дружно й відразу пустились навтьоки, –
Синіє на лобі кошачому шрам
І скиглить собака з обсмаленим боком.
Наш Боже, як бачиш ці муки земні
Та чуєш всі стогони, зойки і крики, –
Не дай Україні згоріти в огні
Чи стати створінням чужим і безликим.
06.06.22

Лариса сплетена із протиріч —
То тиха річка, то бурхливе море.
Вона із лірикою віч-на-віч —
Поезія, глибока, неповторна.

Знаходить в небесах такі слова,
Що зігрівають серце незлостиве!
Її тонка мелодія жива,
Немов у спраглі дні жадана злива.

Вона збирає зерна доброти,
Захоплюється і талантом інших.
В її "Світлині" — зоряні світи
Зворушливих пісень і чуйних віршів!

Бажаю щастя, і крилатих мрій,
Будь друзями і Господом зігріта!
Натхнення, радощів душі твоїй,
Благословень на солов'їні літа!

03.06.2022р.

Був Марко - козак із Бару, лиха його доля,
Бо в полон турецький втрапив з Цецорського поля.
Був він кріпкий та здоровий, тож його продали
І до весла на галері в ланцюг закували.
Що йому було робити: з тим веслом вмирати
Чи якимось чином волю й життя рятувати?
Козак вільний, поки дума, що волю здобуде,
Буде способи шукати, боротися буде.
Тож Марко не став картати свою лиху долю,
А став думати, як ліпше вирватись на волю.
Був він парубок моторний та в удачу вірив,
Тож до турків дуже скоро ввійшов у довіру.
Добре знав він польську мову, став турецьку вчити,
Мов показував, що хоче туркам послужити.
За то мав він певну волю на отій галері,
Ходив вільно, не закутий зранку до вечері.
Прислужував в чомусь туркам – приносив-відносив,
Вивчив судно дуже добре від корми до носа.
Та чекав лише моменту, коли воля Божа
Дасть йому якийсь випадок та і допоможе.
Та галера належала тоді Касим-беку,
Що вважався адміралом. У краях далеких
Єгипетських мав він владу, гендлював помалу:
З братом рідним різним крамом вони торгували.
Тої осені узяв він всі галери сво́ї
Та й подався в Чорне море. Над Дніпром-рікою
Турки саме міцну кріпость взялись будувати,
Щоб вона козацтво в море могла не пускати.
Розвантажившись на місці, назад повернули.
По дорозі до Стамбула були завернули.
Там взяли суддю Юсуфа, жону і прислугу,
Пройшли Босфор, далі море і протоку другу.
Дісталися Мітілени на Лесбосі й стали.
Далі йти шторми осінні в морі не давали.
Навантаживши товаром всі чотири судна,
Касим-бек в Олександрію, думав, плисти буде.
Але тільки вийде в море, як буря наскочить
І вертає він у гавань скоріш проти ночі.
Врешті вирішив він марно не ризикувати.
Велів в гавані Широкій трьом галерам стати.
А свою одну найбільшу у Вузькій поставив.
Вирішив, що почекають поки морські справи.
Зійшов Касим-бек на берег трохи відпочити.
Та ж не гоже «адміралу» одному ходити.
Нехай бачить усе місто «велику» людину,
Тож із судна забрав турків ледь не половину.
Як немає капітана – «розслабились» й інші.
Чи ж ми, думають, від нього чимось може гірші.
Отут Марко і подумав: «Коли воля Божа,
То здобути всім свободу він, нарешті зможе»
Та самому важко братись за те трудне діло.
Разом з ним ще двоє вільно по судну ходили.
Тож підкликав він тихенько Степана й Івана
Каже: - Браттям допоможем скинути кайдани!
Переб’ємо усіх турок та й хутко у море.
Може, слідом у погоню кинуться не скоро.
Ті спитались: - А чи треба так ризикувати?
Може, якось те повстання слід підготувати?
Та Марко сказав: - Надіюсь я на пана Бога
Та на сильну свою руку і більше нічого.
Ухопивши три оцупки, що долі лежали,
Роздав хлопцям, щоб якуюсь, хоча б зброю мали.
Кухар, що таке побачив, став на перешкоді
І одразу став оцупок той Марку в пригоді.
Вдарив турка тим оцупком, той і гигнув, клятий.
- Біжіть, - каже, - браття хутко веслярів звільняти.
Сам же на корму подався, де, всі добре знали,
Турки завжди свою зброю сховану тримали.
Та не встиг туди й добігти, як став на дорозі
Потурнак із греків. Шаблю стиска голомозий.
А в Марка немає шабля, то схопив жердину
Із вогню. Ото із нею на ворога й кинувсь.
Що жердина проти шаблі? Та й грек-таки вмілий,
Двічі в голову і спину Маркові поцілив.
Та недарма їв козацьку Марко саламаху,
Устромив жердину греку з усього розмаху.
Тут уже і товариство стало надбігати,
Щоб в руках своїх, нарешті, справжню зброю мати,
А то билися киями, веслами, котлами –
Усім, що лише знайшлося у них під руками.
Озброївши добре бранців, Марко кинувсь далі
На ніс судна, де, як добре усі бранці знали,
Мустафа сидів, що поки був за головного.
Треба було позбавитись, перш за все, від нього.
Той сидів собі спокійно, хоч крики несуться,
Та він дума, що то бранці між собою б’ються,
Що не раз уже бувало. А що там – не видко,
Бо вся палуба накрита полотном великим.
Аж тут бачить, як до нього мчить Марко при зброї.
А у нього при поясі тих шабель аж двоє.
Вихопив, щоб захищатись та Марко підскочив,
Дзизнув його кулачищем добряче між очі,
Устромив йому шаблюку гостру поміж ребра
Та і викинув у море. Турки ж прийшли в себе
Та і линви підрубали, полотно упало
І всю палубу накрило, щоб бранці не мали
Можливості підніматись із трюму нагору.
Але бранці полотно те все згорнули скоро
Та й накинулись на турок. Злі та ще й при зброї,
Не давали турку й шансу вийти живим з бою.
Убивали й викидали чимскоріш у море.
Ні одного не лишилось турка уже скоро…
Окрім бранців, бо між ними і турки сиділи,
Що на каторгу за злочин якийсь посадили.
З тих нікого не чіпали, бо ж свої, неначе…
А тим часом колотнечу з міста хтось побачив.
Стали із гармат стріляти, аби потопити
Та із гавані галеру в море не пустити.
Велів Марко тоді бранцям якорі рубати,
Линви різати, вітрила хутко піднімати.
Під страшенну канонаду вийшли в море гордо.
Касим-бек прибіг, почувши, кинувся у воду,
Бороду став собі рвати, навздогін кричати,
Повернутися у гавань бранців умовляти.
Але бачить він, що бранців ніяк не впросити,
Велів своїм трьом галерам навздогін летіти.
Летить морем та галера, вітрилами грає,
Та й на весла іще бранці дружно налягають.
І наглядачів не треба, щоб їх підганяти,
Бо ж нікому не хочеться в рабство повертати.
А за нею три галери, як коршуни слідом
Летять, щоб не випускати ту галеру з виду.
Цілу ніч отак летіли та все доганяли,
Вже і сонечко високе їх не зупиняло.
Та тут Боженька вступився, вітри налетіли,
Задощило, закрутило, судна завертіло.
Налякались турки бурі, мусили вертати
Аби жертвами з мисливців, тим часом не стати.
Але бранці не злякались, вітрила спустили
Та про Божу допомогу молитви творили.
І почув Бог ті молитви, вітер повертає,
Втікачам у спину прямо дути починає.
Розпогодилося скоро, на острів пристали,
Де харчів та свіжу воду у діжки набрали.
Ще і милостиню дали ченцям православним,
Щоб молились за щасливий кінець їх виправи.
А вже скоро й Італія перед них постала,
Їх галера в Калабрії берега пристала.
Тут уже могли зітхнути всі на повні груди,
Турки тут за ними гнатись вже, мабуть,не будуть.
Ну, а далі до Регії, потім до Мессіни,
А вже далі перед ними і Палермо стіни.
У Палермо зупинились, галеру віддали
Правителю і копійки за неї не взяли,
Хоч він і давав добрі гроші. Та не захотіли,
Далі бачити ту каторгу вже не було сили.
Розкували турок-в’язнів, що були із ними,
Не продали – торгувати такими самими,
Як вони були рабами, честь не дозволяла.
Ще й жону судді Юсуфа продавать не стали,
Відпустили, хай котиться на чотири боки.
А прислугу залишили – жіночки нівроку.
Взяли собі в жони старші із колишніх бранців.
І Марко теж одружився на одній панянці
Катерині, що між інших на галері пли́ла,
Турки у Олександрії продати хотіли.
Раде було товариство та Маркові вдячне,
Бо ж багато хто й надію втратив на удачу
І, коли б Марко не взявся, не підняв би бунту,
То усім їм веслярами і до скону бути.
А так вибороли волю і, до всього того,
Не втратили в колотнечі життя ні одного.
Тож обрали капітаном, на два судна сіли
Та й, спочатку у Неаполь, потім в Рим попли́ли.
Всі дивились, як на диво – на колишніх бранців,
Обіцяли добрі гроші, аби хтось зостався,
Бо ж такі сміливці треба в будь-якій країні,
Та і був зовсім нелегким шлях до України.
Ще й багато кого вдома зовсім не чекали,
Бо ж літа минули з того, як рабами стали.
Та Марко не з того тіста. Зібрав небагато
Тих, хто в рідну Україну прагне повертати.
Крізь чужі краї, крізь гори і широкі ріки,
А таки привів додому загін невеликий.
Уклонився землі рідній і сльозу не стримав,
Він її не проміняв би, навіть, на три Рима.

День як день. Куди не гляну - сірість,
Молодості шмаття поміж вирв...
А мені б туди, де причаїлись
Не жура, а тиша, спокій, мир.

Не приймає вічність. Каже: "Рано.
Пий кровицю ворогів іще".
А мені так хочеться нірвани,
Щоб зі світу хоч на днину щез.

Був колись я, браття, гречкосієм,
А тепер прикутий до меча...
Хочу стерти пам'ять, світлі мрії,
Страх і гнів, образи і печаль.

На могилі друга повно квітів,
Плачуть діти, жінка молода...
Хочу загубитися у світі,
Щоб ніхто й ніколи не згадав.

Заманюють оманливі світи,
де маємо усі відпочивати
колонією.. але рай один –
десь у гаю біля своєї хати.

А ще до того як іде весна
і попереду неминуче літо...
і явиться із юності вона,
якої не було у цьому світі.

І ніби усміхається мені...
і наче їй ні холодно, ні тепло...
Навчаємося жити уві сні
за межами існуючого пекла.

Все зіткане із нитей міражу –
нема війни, печалі і розлуки
і я босоніж по траві біжу,
бо діти доганяють і онуки.

Існуємо в коловороті літ
і є ще мама, і живий ще тато...
ілюзіями ми усі багаті...

нема надій на Божий Заповіт,
та відтіля у цей лукавий світ,
моїй душі не хочеться вертати.

06/22

У Зиимовій Країні Еесті
Сееред Таартуу наа перехрестіи
П’ятогоо роокку, у грудніи,
Маайже у день буудніий,
Стааласяа диивна подіияа.
Яа про такке й не мріияув!

Ну-у, Аннє Веескі!
Ну-у, Тиинніс Мяґґі!
Ну-у, Йаак Йолла!
Чи Канделлааккі!?
Аа туут знеенацка піид переестуккі
Попаувсь піид траанмваай сам Йоллаапуккі!

Аа що ж у мішкуу в Йоллаапуккі?
Аа де ж подарункии? Неемаа подарунків!
Лишее дваа по дваа віискіи –
Й калюужа гоорілки з пердцеем поо-украаїнскіи!
Віин ніис синіий ніис піид яалинку роозпукки!
Яак сооромноо діитяам заа Йоллаапуккі.

П’ятниця, 23 грудня 2005 р., Київ

України любимої риси
Зачаровують душу мою
На пісочку жовтавого мису
І на снитці в густому гаю.
Я вглядаюся з ніжністю сина,
У теперішні трудні часи, –
На озера небачено сині
Та зелені соснові ліси.
Вік живу незбагненно щасливим
Тим, що в плині призначених днів
Я дивуюся щедрості ниви
І багатству розкішних садів.
Одходив перевтомлені ноги,
Але кличуть ізнов залюбки
То закурені пилом дороги,
То уквітчані рясно стежки.
Відчиняю причаєні висі,
Коли мріям свободу даю, –
України любимої риси
Зачаровують душу мою.
05.06.22

1. До героїзму ти ще не доріс…
Навряд чи доберешся самотужки
Можливо в ребра вперлись - чорт і біс
І з розумінням винесли за дужки…

2. І "боронь боже" ти не промовляв
Не кожен би погодився до біса…
А в стаді краще пастися ягням…
А взаперті цінується - завіса…

3. І крапки не поставлено над і…
Загублено ім’я твойого дому
По згоді оживуть (не всі) вожді
На постаменті встрітиш кам’яному…
04.06.2022.

Хто молитись хоче - йде до церкви,
Хто Вкраїну любить - йде у бій.
Там немає раю - тільки пекло,
Кулі б'ють без промаху в лоби.

Стелеться земля воякам пухом,
Піп шепоче миротворчу хрінь...
А у храмі - павуки та мухи
Слухають молитви й тропарі...

Рабська паства ниє, просить миру,
Встати вже не здатна із колін.
Хочеш жити? То бери сокиру
Та іди вбивати москалів.

04.06.2021р.

А з мене сну ніц.
Сну ніц – аж по Лідз,
на вслід – за коханням туманним.
Воно – з блискавиць.
Воно – з громовиць.
Воно, мабуть, стане останнім…

Я, здуру – без літ,
мандрую цей світ
навпомацки, злетно, крізь пі́тьму.
Що зрадило нас
під київський час?..
Але я знайду нашу відьму!..

25 липня 2006 р., Богдани́

Дорогі побратими-віршокрути!
"Халява" скінчилася. Хто не перечислить Володимиру Ляшкевичу хоч сто гривень на утримання сайту - здохне у страшних муках, а його "нетлінні творіння" зникнуть з архіву назавжди.
Годі безкоштовно паразитувати на загривку цієї поважної людини! Пора платити.
Хто цього не зробить протягом доби - загризу, або зґвалтую у вухо.

Ось рахунок Приватбанку.
4731 2196 1687 7076
Всіх злиднів проконтролюю особисто.

З повагою, Олександр

Сонце лоскоче обличчя,
Бризкає іскрами в очі, –
Палахкотить таємничо
І золотіє уроче.
Бачу лиш тільки в пів ока,
Як повсякчас безгомінно
Ллється гарячим потоком
Злива ясного проміння.
Сяєво радо голубить
Плечі, петляючи в’юнко, –
І заціловує губи
Жадібні до поцілунків.
04.06.22

Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тінню,
Аби і в помислах, і в пошуках, бува, не заблудивсь,
Завжди їх вивіряв польотом і корінням.

Коли в душі імла, неначе
вона давно вже не жива,
коли і серденько не плаче
і сил немає на слова,
коли і сон не йде, а втома
збиває з ніг і сум гнітить,
коли язик мертвить судома
і темрява в очах мигтить,
тоді із крилами лебідки
легкий і білий, наче сніг, –
злітає янгол мій нізвідки
і присідає біля ніг.
І, тихо склавши ніжні крила,
він наговорює мені:
«Якщо судьба тебе не вбила,
то й не загинеш на війні».
Мовляв, іще засяють зорі,
спаде утома з хирих пліч.
І буде служба у соборі
у Великодню тиху ніч.
І буде наша Перемога,
хоча й тяжка її ціна.
І буде проповідь розлога.
Лише скінчилася б війна.

03.06 22

Не заздрю тій, що коло тебе
Зігрітись хоче у хуртечу.
Шукає серце поміж ребер,
А там знаходить порожнечу.

Не заздрю тій, що миє посуд
І терпить примхи чоловічі.
За спиною ховає осуд,
А за сльозою темні вічі.

Не заздрю тій, що так лукаво
Зліпила чуйність з порцеляни,
П'є з уст гірких гарячу каву
Удень поспішними ковтками.

І жадібно бере червінці
За поцілунок недопитий.
Я заздрю тій щасливій жінці,
Яку не можеш розлюбити.

03.06.2022р.

Де не жив, усюди – пам’ятаю:
гай, гора за хатою, ручай...
і сьогодні, у чужому краї:
гори, улоговина, Дунай.

Жовті первоцвіти і барвінки
сині, крутояри у вінку
і палітра їхня, і відтінки –
як удома, у моїм кутку.

І своя, і не чужа країна...
дежавю, навіяне у снах,
і душею в Україну лину,
тільки-що... затримує війна.

Тут і дід мій сіяв... у полоні
жито... ще у першу світову,
батько – після другої у зоні
окупації... а я – живу.

Наша біографія багата...
поки не кінчається вона,
не минає і моя весна...
поки можу думкою літати
завітаю у дитячу хату –
бачити минуле із вікна.

06.2022

Криваві ночі і світанки слізні,
І повні жалю безкінечні дні, –
Обвали бомб, як землетруси грізні,
Знедавна стали видимі мені.
Чорніє дім, обпечений металом,
Обагрений світіннями пожеж, –
Сусід сидить налякано в підвалі,
А іншого туди не заженеш.
На згарищах осель гуляють діти
Неговіркі, сердиті і скупі
На усмішки раптові та відкриті,
Мов куль сліди на кожному стовпі.
Осколками обчухрані дерева
Відчутним болем стишено скриплять, –
Стоїть понуро тиша полуднева
І я завмер мовчазно їй під стать.
Стою, мов суд над клятою ордою,
Як незгасимий крик чи Божий гнів, –
І присягаюсь правдою святою
За скоєне карати ворогів…
03.06.22