Славетний образ Божого сіяння,
Святу самодостатню, ідол свій
Поспішно я і недоречно ганю,
За гордощі картаючи мерщій.
На небі випало зродитись їй,
Від ангелів її походить рід,
Вони її ростили й, мов святій,
Їй кожен дав божественних дарів.
То брунька радощів і цвіт зорі,
Яскравий промінь, що втішає зрання!
Чи ж марно зневажає діва гріх
Й моє нестримно-пристрасне кохання?
Пасує захват витворам небес,
А не земне захоплення сліпе.

Нічка огорне, нічка зоріє,
Видива сіє ясні.
Знову прийшла ти, лагідна мріє,
У дивовижному сні.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

В місячнім сяйві — тінь чарівлива,
Легкий і вітряний лет.
Буйна, примхлива, зоряна злива
Твій огорта силует.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

Місяцем сяю, місяцем сяю,
Променем вказую шлях.
Взявшись за руки в небо до раю
Вгору ідем по зірках.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

29 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Ніч перед брамою міста стояла,
м’яту холодную п’ятами м’яла.
Вечір окреслював мури пітьмо́ю,
мов обіймався, мов з нею самою.

Ставши останками денного праху,
крапали зорі Чумацького Шля́ху.
Айсбергом гострим проштрикнуто обрій –
так прокидається місяць хоробрий.

Хмелем духмяним витало в повітрі,
пахло тобою під зорями в ски́рті.
Груди пливли, мов лукаві сирени,
похіть лоскочучи, прямо на мене.

Серце гуде, ніби з бджолами вулик!
Як ти знайшла мій мандрі́вний притулок?
Що ти тут коїш на тілі монаха?
Завтра у місті чекатиме плаха!

Ніч над горою єлейного сіна,
мов сирота, спати вигнала в сіни,
хлипала, в пітьмах поранивши п’яти,
ставши на нас, у коханні розп’я́тих.

27 серпня 1995 р., Київ

Харків — моє непорушне мовчання, прихований відчай,
Стримані сльози, втамовані крики, іронії лезо,
Місто, де спраглі думки застигають і спогади свідчать.
Харків — це зраджені мрії і рвучко закреслені тези.

Місто, в якому страхи оживають і сумніви глушать,
Тисне на мене й даремно Сумська мене сліпить вогнями.
В Харкові спокій тікає й байдужістю сковує душу,
Час розпливається, легшає й важко вернутись до тями.

Харків — це місто, де марні питання та рухи безсилі,
Серце не б’ється і розум холоне, і кров не гаряча.
Давнє минуле колишеться в пам’яті жовтим бадиллям.

Очі вдивляються вдаль та чомусь не сміються й не плачуть.
Харкове дивний, заблудлу вівцю порятуй і помилуй!
Радість і віру даруй, і немислимий усміх дитячий…

2021

За свободою й ризиком втрати грядуть неминуче,
Лиш обдурена пам’ять виловлює тільки первинне.
Обнадійливий промінь — тонкий і надміру сліпучий.
І епоха ніколи не визнає вголос провини.

Та народи постійно покару несуть за співучасть,
Потрапляють в лещата й занепад ніщо не зупинить.
А історія — то лише марення й хащі дрімучі,
Де призначено людству по колу ходити незмінно.

Гільйотини й розп’яття одвічно сміливцям судились
І посмертними лаврами їх увінчають потому,
А нащадки гортатимуть книги про них збайдужіло,

Навмання розставлятимуть впевнені крапки і коми
І життя розділятимуть вперто на чорне і біле,
Та про сумніви й страхи свої не розкажуть нікому.

2021

Ми безземельні, індіанці наче,
Віднині наша продана земля,
Мов сирота, попід тинами плаче,
Немов без мами кинуте маля.

Тепер усім не бачити нам лісу,
Полів, піщаних пляжів і річок.
Усе приватним стане, в груди – списи,
Щоб не зробили на чуже і крок.

Земля оця, полита кров’ю, потом,
В усі віки нам рідною була.
Хоч біля неї і тяжка робота,
Та нація лише на ній зросла.

А нині ті, хто хитрістю у владі
Країну одурили, як жону,
Все продали, втечуть, і на заваді
Ніхто не стане, мовчки йдуть по дну.

Не об’єднались супроти свавілля
Чужинського, що убиває нас.
І замість жита вже на полі зілля…
Що далі буде, то покаже час…
01.07.21

Ранковий дощ з великою грозою
Стрибав по вітах, танцював на листі.
А із вікна прозорою сльозою
Стікав донизу у калюжі чисті.

В яких відбилось небо й чорні хмари,
Дощем липневим вранішнім вагітні.
Гортензії схилились, як з покари,
Під вікнами в щоденні зливи літні.

Все перемите, скупане водою,
Росте швиденько, набирає сили.
А військо бур’янів із лободою
Мені війну в саду оголосило.

Поміж салатом, кропом, огірками,
Немов Пилип із конопель, плигають,
Співають вголос бур’янові гами
Пирій, щириця. На дуель цю зграю!

Як вигляне, надіюсь, нині сонце,
І поцілує кожну вишню, квітку,
Зберу щасливі миті в стигле гронце,
Щоби життю радіти щиро влітку.
03.07.21

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Ти - дзвонар-
паламар? -
Ну-бо, вдар,
мідний дзвін наможися розжарити!
Гармоніст? -
Видай хист
в повний зріст,
саме час - на гармонії шкварити!

Випхали біду до гаспида,
переслали мамі хріновій!
Нині в нас - весільні наспіви,
дзвін над селищем - малиновий!

Гей, гармонійко! Дражни
трелями всі закути!
Дзвоне головний - дзвони,
ті, що менш - підтакуйте!

Співуни,
жартуни,
пустуни,
горезвісні у цьому відношенні!
В нас - обід
на весь світ,
вільний вхід,
на бучний цей бенкет - всі запрошені!

На весіллі - як на ярмарку:
на свій смак розваги знайдете;
хильнете чогось у шарварку,
коли вас зуміють знадити...

До дівчат підходь мерщій,
встановляй взаємини:
йдеться, кажуть, в справі цій
поруч з нареченими!

Хіть-не-хіть -
регочіть,
тупотіть,
тут - весільні танки та веселощі!
По садках,
по кутках,
до невдах
розмело всіх похмурих у селищі.

Розважаєм наречених ми
поздоровленням заслуженим -
з перемогами воєнними
та з розважливим одруженням!

«Під вінець» - лише кінець
повіді казкової;
справи доброї - вінець,
та - початок нової!

(2018)

Глибока ніч, але не спиться
В тремтінні видимім пітьми, –
Шугають небом блискавиці
І гучно бухкають громи.
Шаліє вітер у прислузі
Довготривалої грози, –
І гне, й розщеплює галуззя,
Потуги збільшивши в рази.
А я гадаю: Як так сталось,
Що в страхоті оцій нічній
В єдине ціле поєднались
І дощ, і град, і вітровій?
Я цілу ніч, собі на подив,
Неначе в страхітливім сні, –
Ніяк пояснень не знаходив
Тому, що бачиться мені…
02.07.21

Твоїх очей блакитні вогники
Яскраво сяють й уночі,
Такі здаються вони добрими,
Теплі. мов сонця промінці.

І поглядом, немов цілунками
Серця торкаються мого
І гріють ніжністю його.
Ними ніяк не намилуюся.

2016 р.

Статуями Бога Аполлона
Ми вже милувалися. Та от
Нас не відпускає він з полону,
Свій запрошує оглянуть грот.

Ще у дев’ятнадцятім сторіччі
Все облаштував тут сам Ферре.
Неповторне мав цей грот обличчя,
Але владний витіснив орел.

Щоб йому літалось веселіше -
Спорудили обеліск твердий.
Бога Аполлона світлу нішу
Геть усю засипали тоді.

Щоб гранітний велет непорушно,
Більш надійно в паркові стояв...
Це тоді вважалося більш слушним.
Бо таки Романових сім’я

Парку з висоти свого престолу
Прислужилась — водограй “Змія”
За наказом Першого Миколи
Будівничий вміло “ізваяв”.

Флори і рожевий павільйони -
В сорокових теж звели роках.
І Терасу Муз, їх ціле гроно,
І Китайської альтанки дах

Також звів Ферре тоді в роки ці,
Тут заведено зразковий лад.
Цар Микола парк увесь цариці
Дарував, назвав — Царицин сад.

Час минув. Та Аполлона славу
Не затьмарює провладний блиск.
Грот постав у парку величавий,
Вбік посунувсь царський обеліск.

Мов нову оселю Сонцебога
Із граніту й кампеню звели.
Краєвид найкращий і розлогий
Відкривається, якщо зайти углиб.

Це - творіння рук людських величне
Прикрашають вази кам’яні.
Дітище сучасних будівничих
Видиво дарує, мов у сні.

Наче на долоні — став чарівний,
Флори павільйон, фонтан “Змія”.
Зліва — площа Зборів, зверху — диво
Із лісів смарагдове сія.

Древні греки звичай бережуть цей,
Йде від Аполлона він таки.
На представників найкращих людства -
З лавру й мирту одягать вінки.

...На алеї Верхній пораненьку
Будівничий гроту стишив крок.
Це — Іван Семенович Косенко*,
Й Аполлон вдяга йому вінок!

30 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Крізь сон ще Миколка ледь-ледь уловив,
Як скрипнули двері, щось зашурхотіло.
Хоч очі іще відкривать не хотілось
Та, мама з нічної прийшла, зрозумів
І миттю схопився побігти стрічати.
Аж тут на вікні диво-дивне уздрів:
Кущ в горщику на підвіконні розцвів
Червоним, що важко й очей відірвати.
Ще вчора лиш листя зелене було,
Хоча він до кущика й не придивлявся,
Але на таку красу й не сподівався,
Щоб аж підвіконня червоним цвіло.
Поки роздивлявся і мама зайшла:
- Ти що там цікаве, синочку, побачив?
Як спалося? Ти чимсь схвильований, наче.
А, бачу, бегонія вже розцвіла.
Миколка, мов скинув всі чари із себе,
До мами притиснувсь, її обійняв:
- Та квітка – бегонія? Я і не знав.
А можна, матусю, спитатися в тебе?
Звідкіль така квітка яскрава взялась?
Чому її дивно отак називають?
- Пішли, я сніданок тобі накриваю.
Поки ти подужаєш кашу, якраз
Я все те, що знаю, тобі й розповім.
Усівся Миколка, став кашу сьорбати.
А мама йому стала розповідати
Звідкіль та бегонія втрапила в дім.
- Було то, синочку, в далекі роки
Та ще й у далекій Америці, в джунглях.
Народ один жив там в часи ті минулі,
Вже й назва забулась його за віки.
Народ поклонявся священній рослині,
Що звалась Тамайя. Та в джунглях росла,
Здавалось, нічим не примітна була.
Та раз на рік з неба спускалась богиня.
Збирався народ той круг квітки тії,
Співав їй пісні та водив хороводи
Й з’являлось дівча неймовірної вроди
Із квітки. Схилялись до ніг всі її.
А бу́ла красуня та золотокоса
Утіленням єдності Неба й Землі.
Вони їй свої викладали жалі,
Вона ж їм давала все те, що попросять.
І так воно було віки і віки.
Щороку богиня із неба спускалась,
До нужд і бажань до людських дослухалась
Й верталась на небо до себе…Поки
Не вдерлись у край той злі конкістадори.
Вони не жаліли ні сіл, ні людей.
Від них заховатись не можна ніде.
Текла кров, палали хатини і скоро
Пустелею стати міг дивний той край.
Зібрались старійшини побіля квіту
Та стали богиню спуститись просити,
Хоча і не в час, як було зазвичай.
Та дуже просили і сліз не жаліли,
Бо ж скоро народ весь загинути міг.
Почула богиня, здавалося, їх,
Із неба на землю нещасну ступила,
Вселилася в квітку і та ожила,
Дівчиною золотокосою стала.
Та конкістадори, мов того чекали,
Ховались, напевно, побіля села.
Напали зненацька, старійшин побили,
Весь люд розігнали по джунглях кругом,
До дівчини тої помчали бігом
І міцно за руки її ухопили.
Хоча й не пручалася зовсім вона,
Лиш холодно на тих ідальго дивилась,
Аж їм заховатись від того хотілось.
Але ж для Іспанії то дивина.
А в них капітаном був Санчес Алмеда,
Готовий Тільцю золотому служить,
Теж мріяв багатства і слави зажить,
Та думав, що все то чека попереду.
Нагарбане все в каравели напхали,
Туди ж і дівчину оту потягли.
Аби королю показати везли,
Та щедру за те нагороду чекали.
Тримали в окремій каюті її.
Втомивсь капітан в ту каюту ходити,
Хотів бо дівчину до себе схилити
Аби забаганки утілить свої.
Багаті дарунки весь час обіцяв…
Та дівчина холодно тільки дивилась.
Йому відступитись - одне й залишилось.
Він більше й ногою туди не ступав.
Коли ж у Іспанію вже припливли,
Відкрили каюту, щоб взяти дівчину.
Уздріли сухе стебельце лиш єдине,
Красуню знайти так вони й не змогли.
Усе таємниче, звичайно, ляка.
Злякавсь капітан, раптом ті чужі бо́ги
За злочин із помстою прийдуть до нього.
Тримаючи те стебельце у руках,
Поклявся, що верне ту квітку додому.
І в урну її кришталеву поклав,
І розповідь про ті дива написав.
Та долі земні знані Богу одному.
Не встиг капітан, вмер до того, коли,
В Америку нові пішли каравели…
Голодні ідальго по злато поперли,
Їм долі народів байдужі були.
Бо ж очі засліплював золота блиск.
Куди там до квітки священної тої.
Лежала, пилюкою вкрита густою.
Бо ж конкістадору який з неї зиск?
Аж якось французький ботанік один
У мотлоху порпався й урну натрапив…
І ось уже сходить із нею по трапу,
Надумав ту справу закінчити він.
Чи довго, чи ні та, нарешті, прийшов
Туди, де народ по богині журився.
Старійшин зібрав, перед ними відкрився
Та все розповів, як стебло те знайшов,
Не знаючи, буде в тім користь чи ні.
Старійшини довго гадали, сиділи,
Адже відродити богиню хотіли,
Щасливі щоб знов повернулися дні.
А потім взялися обряди творить,
Як пращури їхні віками творили.
Три дні круг сухого стебельця ходили,
Бажаючи в ньому життя відродить.
Втомилися вже, вже й зневіра в очах,
Здається, не буде нічого із того.
Зреклася богиня народу свойого,
Її не побачити більше… Хоча,
Як третій раз сонце на сході явилось.
І промені перші осяяли світ,
Зненацька ожив давно висохлий цвіт,
Богиня у них перед очі з’явилась.
На мить золота промайнула коса
І щезла… Стебло раптом листям укрилось,
А потім і квіти на ньому розкрились…
Отак відродилась ця дивна краса.
Вернулась, щоб радість приносити в світ.
Мішель же Бегон - губернатор Гіїті,
Що просто кохався в розведенні квітів,
Був тим, на честь кого й назвали той цвіт.

Через океани
з рифів і лагун
їду по банани,
каву та тютюн.

Там, де гори й ріки,
сам не знаю де,
райська Коста-Ріка
українця жде.

На всесвітній карнавал!
Прямо з корабля – на бал!

Приспів:

Коста-Ріка, Коста-Ріка –
справжній рай для чоловіка!
Полум’яні сеньйорити
і блакитні кораблі.

Коста-Ріка, Коста-Ріка –
відшукаю бухту дику.
Вічне сонце, вічне літо,
як кохання на землі!

Огорнулась пристань
в сонця обідок.
Пальма золотиста
тягне в холодок.

Залишу́сь до ранку
зовсім без монет.
Там костеріканки
й стукіт кастаньєт!

Я до вас на карнавал!
Прямо з корабля – на бал!

Приспів.

7 грудня 1997 р., Київ

Ізмалку звик строчити пишні оди,
Бо від хвали липкої - користь, нулик шкоди.
А от сатира - що вогонь в руках.
Тому я лірик. Друзі - за, не проти.


***
Хоча в поезах я - слабак, не гуру,
Але моя солодка партитура.
Чи треба, чи не треба — мажу медом,
Співаючи любовне під бандуру.

***
І хоч мене вважають графоманом -
Строчити чорт зна шо не перестану.
Бо це - солодкий рай. Сьогодні, друзі -
Гавриліади цикл. Усе за планом...

і знов в голові лиш вірші
від об’явлення і до буття
еволюція - cyка, всевишній!
і мінливість-спадковість життя
не час для дощів, час для зливи,
не розплати час - час каяття
життя все таке мінливе
буремне таке життя
і навіть коли все навколо
стрімко летить шкереберть
знай, що було - не найгірше
найгірше попереду - смерть
боротися і перемагати
чи впасти, сказавши "здаюсь!"
є вибір чи вихід, свобода чи грати
і я, мов барвінок, плетусь
сплітаюсь, вплітаюсь, зливаюсь
з потоком таких ось, як я
життя ти таке буремне
коротке таке життя

30-06-2021

Погляд, видивом казковим,
Ваблять літньої пори
То світанки барвінкові,
То вишневі вечори.
Тішить слух постійно зрання,
Мов колись матусі спів, –
І зозулі віщування,
Й цвірінчання горобців.
А цілющі аромати
Різнотрав’я не дають
По ночах спокійно спати
Не лише мені, мабуть.
Бо засмаглою красою
Я хизуюсь не один
Біля річки голубої,
В шумі довгих літніх днин.
01.07.21

В долонях літа ранки й вечори,
Що стежками щодня біжать до бору.
А спіймані тополями вітри,
Толочать жито, утікають з двору.

В обнімку із роменом деревій
Шепочеться із травами на лузі.
Годин щасливих тихий давній стрій
В цвітінні днів, що на вечірнім прузі.

Переплелось усе моє буття
Між вишень і колючої ожини.
Тому й беру ті спогади з життя,
Де я була кохана і дружина.

Любові сік пила із глибини
Коріння, що з землі черпало сили…
Та спогад виникає з давнини,
Де взимку літо я в собі носила.

І навіть у морози і сніги
В мені світив і душу грів мій липень.
Я віддала життю свої борги,
Втрачала голос аж до крику, хрипу.

Ламала у собі оте, чуже,
Що прилипало збоку реп’яхами…
А сьогодення вперто береже
Минуле, із якого робить храми…
30.06.21

Висоцький. «Іван та Мар’я»

- Присувайсь, хто з нуду скніє,
та гукни там дальшого:
ми уславим Євстигнія,
государя нашого!

Уявіть собі картину:
дбалий татко Євстигній
любу донечку Горпину
збути тужиться хутній!

Та не все ладнається, -
царівна не збувається!..

Цар від’їхав від шосейки
до кущів рокитника -
раптом чує соловейка...
Солов’я Розбійника!

І з тих пір - вилазять очі,
грудей міряє об’єм,
пальці в рот кладе - так хоче
засвистіти Солов’єм!

Насваріться віником,
щоб враз не став Розбійником!..

Вдома цар сидить та хниче,
ще й химерить інколи,
а касири та скарбничі
півказни розтринькали!

Вороги прийшли під хату,
потрощили всі шибки -
тут шапкує цар солдату
й пригощає залюбки.

Гнеться в три погибелі,
бо грізні вороги були!..

Цар дивачить без перерви,
кривлячись мармузою,
зранку від недужих нервів
таз насіння злузує.

Вже замучив геть солдата:
все - не так і ще не квит...
Звісно, цар - експлуататор,
дармоїд та паразит!

Це тому він лається,
що з ним ніхто не знається!..

- Цар у нас - кумир загальний,
чулий й доброзичливий!
Ви ж - поводитесь брутально
й взагалі неввічливо!

Заявляю як свідомий
офіційний менестрель!..
- Марно цар тримає вдома
підлабузів-пустомель!

Ви з царем куражитесь,
та від ганьби - підсмажитесь!..

- Як на службі при палатах
збридли макарони нам!
І чому так мало платять
царським охоронникам?!

- А мені на цю крамолу -
наплювати, вір не вір!
От візьму, зречусь престолу,
ув’язнюсь у монастир...

- От цар-батечко сказав,
ледь не всмерть перелякав!

Припинив казитися -
й узявся комизитися!..

(2018)

***
Він змалку не писав нікому оди,
Тому критикувати взяв за моду.
Як псевдоправда в дурня у руках -
Не користь нам дарує, тільки шкоду.

***
Він думав, що великим стане Гуру,
Та злу і підлу має сам натуру.
Чи треба, чи не треба — все повчає -
Ні, не провидець то, а заздрий дурень.

***
Ти не кажи всю правду графоману,
В солодку він увів себе оману -
Хай тішиться у ній — за правду голу
До самих печінок тебе дістане.

30 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Усе нестерпне паламар
Узяв і виніс до дзвіниці
Від Бога в нього справжній дар
Мовляв, притримає, згодиться…

А в цей же час на стенді літ
Усілось щось і чути шурхіт
Можливо кішка, краще б кіт
Віддав би даром бабі Шурі

Наріжний камінь - абсолют
І я скажу вам: - Вдалий слоган
А кішка-кіт надовго тут
…Вже й відспівали в лоні Бога
30.06.2021.

Сипле небо зорі у ставок,
Ангел шепче: - Жінко, в тебе хлопчик...
Раз на вік рождається пророк,
Щоб казати правду людям в очі.

У вустах не мед, а Божий гнів,
За плечима хмара чорних круків...
Чи хотів ним бути? Звісно ж, ні!
Тільки дурень йде на вічні муки.

Знаю все: коли, кого, за що,
Знаю як - ножем або на дибі...
Перетворять рідний край в ніщо
Москвороті земляки-дуліби.

Скверна очищається вогнем,
Байдуж вирізають з серця лезом...
А коли не стане і мене -
Прийде мир. І ця земля воскресне.

А зі Сходу знов повзе орда,
Хоче Україну нашу зжерти...
Бачити майбутнє - це не дар,
А прокляття, гірше за безсмертя.

30.06.2021р.

Світ таки дивакуватий:
Розпогодивсь на шматки...
В Бога я - евакуатор
Теж шматую залюбки…

Чим наш світ не вовча зграя?
Що, і вам не догодив?
Ну тоді звезу до Раю
Із нікуди в нікуди…
29.06.2021.

Ти крадь і крадь… Ти крадь…
Ти бог, ти цар - чинуш
Ікра - бабло - ікра
Облуди княжий муж

А смерть… А смерть… О смерть…
Терпима поки крадеш
В кінці усього - зверть
Нічого не порадиш…

Украв себе з церков…
Хоч й жертував із суми
А острівок ЛЮБОВ
Тонув у водах з сумом

Обкрадені ось-ось
Згуртуються у силі
Негадано, якось…
Не заздрю я вам, милі

До річки не пройти…
До правди не дістатись
І спалені мости -
А що як постріляти???
29.06.2021.

Я знов повернулась
До краю свого і до дому,
Де сині озера очей
У моєї рідні.
В обличчях зустрічних
Шукаю я риси знайомі.
Мене впізнають
І всміхаються щиро мені.

Я чую позаду
Тихенький приглушений шепіт:
- Івана й Марії
Приїхала старша дочка.
І душу проймає
Якийсь несподіваний трепет —
Невпинно тече
Мого роду правічна ріка.

Над верболозами туман,
А в тім тумані верболози.
І неземний якийсь обман,
Де на траві роса, як сльози.

Промінчик вигляне з-за хмар
І крізь туман до нас долине.
Яка краса і скільки чар
В цій зачудованій долині!

Неначе біле молоко
Із-за ріки перетікає.
Завис, мов хмара, над ставком
І ця краса не має краю.

Ми зустрічаєм сонце тут,
Воно осушить роси-сльози.
У травах квіти зацвітуть
І зашепочуть верболози.

О, як же болить
ця роз'ятрена рана,
Немовби встромили
у неї ножі.
Повірить не можу,
міій любий, коханий,
Що ми не з тобою,
що ми вже чужі...

Отам, де вдень світило сонце з неба,
Й ночами зорі падали в траву,
Щасливою летіла я до тебе
Й раділа, що в душі твоїй живу.

Усе мине – і січень цей, і лютий,
Не змінить русло річки течія.
І рада я з тобою поряд бути,
Щаслива тим, що вже тепер твоя.

Спішать роки, міняє колір листя,
Кохання чисте у серцях горить.
І ми удвох з тобою в ріднім місті
Стрічаємо і ранки, й вечори.

Розлетілись вітри на всі сторони білого світу,
Понесли вдалину і дощі, і холодні сніги.
А на серці моїм тепле, сонячне, літечко-літо
І легкі та жадані любовні мої ланцюги.

На нові покоси
Впали білі роси,
Засміявся вітер
І побіг в поля.
Грона у калини,
Що росте під тином,
Соками налиті,
Як моя земля.

Червень добігає
До смерек над плаєм,
До степів херсонських –
Залишив сліди.
Літнє тепле сонце
Всім цілує скроні.
Червоніють вишні,
В зелені сади.

Липень дуже скоро
Зійде на простори.
На земних долонях
Жито дозріва.
Материнка, м’ята
Горнуться до хати.
На леваді пахне
Скошена трава.

З давнини й донині
В нашій Україні
Літо завжди творить
Отакі дива.
Вірять щиро люди -
Хліб уродить всюди.
Силу має сонце,
Урожай, жнива.
29.06.21

А біла лілея
Цвіте під віконцем,
Очі відкриває
Й всміхається сонцю.

І горда, і ніжна
Корону вдягла
Таку білосніжну,
Хлюпнула тепла

Та душу зігріла,
Вже й смутку нема.
Лілея та біла
Цвіте край вікна.

2021 р.

Не посилайся на негайність
Цілодобових різних справ, –
Не пнися з крайності у крайність
Заради видуманих з’яв.
Не трухни злякано зісподу
І зовні вроду не заплям,
Щоб не постати тліном згодом
Моїм здивованим очам.
Коли, здається, удвадцяте
Розмова щира не пішла, –
Не бігай кішкою по хаті
Кудись навіщось від стола.
Якщо уже немає кави,
То завари хоча би чай
І тим напоєм солодкавим
Мене надалі пригощай.
Учись нерадісно всміхатись,
Коли невесело тобі, –
І будь завжди сестрою брату,
Хоч це нелегко, далебі…
29.06.21

"Але" з останньої сльози
спаде краплинкою роси.
На противагу почуттям
і протиріччям тут і там.
Та неоправдано "але"
з великого мале.

~ 1990 р.

1
Вже розтанули, люба, останні сніги,
І трава висівається в гаю.
Ген із висі ясної послали Боги
Нам любов, що живе, не минає.

Комашинка найменша, стеблинка мала,
І берізка із рідного краю
Оживає, цвіте од любові тепла,
Що навколо усе огортає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.
2
Зникла з неба холодна зимова імла,
Сяє сонце і синь неокрая...
Доторкнулась до твого й мойого крила
Та любов, що живе, не минає.

Дай же руку, моя найдорожча, мені,
Хай ворота одчиняться раю.
І підемо назустріч ми вічній весні,
Де любов, що живе, не минає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.

12 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

"...м'яса їх не їжте і до трупів їх не доторкуйтеся; ; нечисті вони для вас” (книга Левіт. глава 11, вірш 7-8))

*. *. *

Брехню зорав нещадно правди плуг,
За Біблією, буде так напевно:
Хто їсть свинину - небесам не друг.
Стезя одна: на вила і в геєнну.

Хоч віруй, хоч не віруй - все одно:
Ти грішник, бо пацЯ - образа Бога.
Спасителя в руді терновінок,
А ти жуєш свиню. А синагога

Веде своїх за руку ув Едем,-
Між них немає ширих українців.
Бо їхній Бог - свиня. Святий тотем!
Для Ієгови гої - іновірці.

P.S:

А в парадизі діви молоді,
Течуть меди, немов з очей волога...
О, мрії, мрії! Та усі пусті,
Допоки за плечима рохка льоха.

28.06.2021 р.

Татко нині вчить лічити дітвору ледачу.
Сину він ото придумав сам просту задачу:
- Двоє хлопців рів копають у погожу днину.
Перший викопав два метри рівно за годину.
Інший, той молодший трохи. Він копає ліпше.
Звісно, вирив рів добряче. У два рази більше.
Порахуй, подумай добре. І скажи-но, сину,
Що вони обоє зроблять ще через годину?
Каже син: - Проста задачка. Думати даремно.
Що вони зробити можуть. Перекурять, певно.
28.06.2021

Трапилось таке, що ну і ну!
Отже, розкажу все по порядку:
Скаче степом антилопа Гну,
А за нею кум і мавпенятко.

Вперше на сафарі родич мій
Вирвався до Африки із хати.
Ще учора в сажі кидав гній,
Нині - вой! Мисливець біснуватий.

Хоче мняса! Супер-дичини!
Не свинини, а огузка зебри.
Утікають звомплені слони!
Врозтіч павіани сухоребрі!

А ружжо у нього - о-го-го!
Важить, наче лантух бараболі.
Кілометрів двадцять кум бігом
Мчав по спеці, вирвавшись на волю.

Потім впав, знесилений, в кізяк,
Я ж іззаду мчав за ним на "Джипі".
- Куме! Полювати так ніззя!
На ось, чикилдихи пляшку випий

І тікаймо звідси, доки шляк
Нас не втрапив. Тут країна дика.
Ти згадай який у сала смак!
А яка смачна в томаті кілька...

Ледь живим притяг в аеропорт,
В пельку лив добу сердечні ліки...
Африканцям люба Лімпопо,
А мені Дніпро і шмат свининки.

28.06.2021 р.

Таке життя... Таке буття...
Час не спини́ть.
Нема в минуле вороття
ані на мить.
Усе забудеться й мине,
як давня путь...
І вже здається, що мене
нема, мабуть.
Немов у небо я злетів,
де плин без меж.
Нема слідів, нема чуттів
і тіні – теж.
І тільки вітер виє зле.
І крик птахів…
Прийшов на сповідь в храм, але
нема гріхів.
Святий отець чоло утер,
мовляв, молись.
А я не знаю й сам тепер,
чи був колись.
Я покидаю Божий храм
і крадькома
вглядаюсь в дзеркало, а там
мене нема.
Хватаю похапцем альбом,
дивлюсь – і ось –
де ми знімалися гуртом –
не я, а хтось!..
А за вікном кричать птахи
і вітру вий.
Де ділися мої гріхи?
Чи я живий?
Спочину пам’ять не дає,
я все забув…
Скажи, о Боже, чи я є?
І чи я був?

28.06.21

Держава, мов дерево,
ширилася на чотири боки,
на чотири гілки влади,
в яких прогризали свої коридори
довгоносики, стоноги,
короїди, хробаків різновиди;
плоди засихали, гнили́, падали,
стояло дерево без поради;
бідні мурашки, українці, росіяни,
білоруси, тунгуси,
бігали зранку до рана,
відчували землетруси,
хиткість існуючого ладу;
чорні ворони, птахи-цигани,
перелітали з дерева на дерево,
від держави до держави,
співали пісні, танцювали;
літали євреї до Єрусалиму,
де посадили для себе красиву країну,
звили кубла на тому дереві,
як ластівки в скелі
на березі моря Середземного;
в день, коли Нострадамус сказав,
дерево-дуб розпалося на чотири раки,
у нього вдарив грім, над ним пройшла гроза,
народи різали пилками порохню,
протоплювали нею холодні бараки;
але дуже скоро жолуді,
ті плоди, які не посиріли в павутинні,
яких не поїли дикі свині,
вірніше, хробаки,
довгоносики, стоноги, короїди,
загодовані до рівня свиней, –
ті жолуді швидко пускали коріння,
кожен народ сідав на своє дерево,
охороняв свою державу,
що ширилася на чотири боки,
поки…
А поки що Україні – неповних чотири роки;
на рік – по гілці;
на день – по коридору;
росте наша влада вшир та вгору!

21 червня 1995 р., Київ

Шумить діброва чарівлива,
Слова мов чуються із губ.
Найбільше у “Дубинці”* диво -
Цей красень — віковічний дуб.

Вже літ чотириста, напевне,
Веде рокам предовгий лік.
Не старець він для дуба древній,
А в розквіті ще чоловік.

Та пам’ятає, як на сполох
Всі дзвони в Умані гули.
І як кобзар незрячий — Волох
Під ним співав тоді, коли

Його славетні гайдамаки
Пообступали навкруги.
І від одного Гонти знаку
Тремтіли з жаху вороги.

І “Коліївщина” буяла -
Селян повстання й козаків -
Гнобителів лягло чимало...
Дуб — свідок, хоч пройшли віки.

Сакральний дуб, це — місце сили,
Католиків, панів ляка.
І недарма проголосили
Тут гетьманом Залізняка.

І самостійну Україну...
Хоч доленька її гірка.
Встромила знов ножа у спину
Зрадлива москаля рука.

Військові Катерини круки
Прийшли брататися немов...
Зв’язали всім повстанцям руки -
Така братерська та любов.

Із Гонти тиждень паси дерли —
Від пояса — аж до плеча -
Ні разу з болю не кричав —
У “мідному бику”** помер він.

Бо - польський підданець. Негайно
Москва полякам віддала.
Великомученик Украйни,
Йому і слава і хвала!!!

А Залізняк Москві повірив.
Її він підданець. Відтак
Його навіки до Сибіру
Заслали, і пропав козак.

А красень дуб оцей кремезний
До наших днів зумів дожить.
І в Україні незалежній
Нам про історію шумить!


27 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

- А зараз я вам, дітки, розповім
Маленьку казку, - вчителька сказала,-
Про те, як пташки полишали дім
І в теплий край, у вирій відлітали
Та глухаря з собою не взяли
І зовсім не тому, що не хотіли…
Вітри холодні з півночі прийшли
І листя на деревах пожовтіло.
Збиратись стали зграєю пташки
Всі на узліссі. Беркут заправляє.
Всі знають – буде переліт тяжкий,
Не кожен таку віддаль подолає.
Але летять, бо ж скоро сніг впаде
І поживитись буде зовсім нічим.
А ще й мороз безжалісний прийде
І закоцюбнеш на віки на вічні.
Сім днів збирались пташки у політ,
Ладнались аби чогось не забути.
- Чи всі тут? Чи когось гукати слід?-
Спитався беркут. – Глухаря не чути!-
Озвався хтось із пташок. - Де пропав?
А ну, зозуле, полети до нього,
Скажи, аби негайно все кидав,
Бо час уже рушати у дорогу.
Летить вона, аж бачить – той сидить
На кедрі та горішки з шишок тягне.
- Шановний, тобі треба поспішить,
Уже вся зграя відлітати прагне.
Сім днів тебе чекаєм одного…
- Ну, і чого так рано сполошились?
Та ми ще часу маєм ого-го!
А, бач, горішків скільки залишилось!
Невже миша́м і білкам зоставлять?..
Вернулася зозуля та і мовить:
- Горішки лущить. Просить почекать…
Насупивсь беркут. Посилає знову
Моторну плиску в ліс до глухаря.
Велів тому негайно все кидати,
Бо ж відлітати в теплий край пора.
Та й полетіла все то передати.
Оббігла навкруг кедра десять раз,
Поки те: «Швидше! Швидше!» говорила.
А той на те: - У мене ще я час.
Адже в політ багато треба сили.
Не буде ж годувати нас ніхто,
А, як не стане сили долетіти?...
Пробіглась плиска, потрясла хвостом
Та й подалася зграю сповістити.
Розгнівавсь беркут - коли так воно,
Велів нікого більше не чекати…
Вже зграя і розтанула давно
У небесах …А шишок ще багато.
Вже глухареві і не лізе…Він
Зітхнув, нарешті та почистив дзьоба.
- Усього не подужаю один.
Тут треба нас таких багато, щоби
Поїсти все. Жаль кидати… Але ж
Десь зграя перед вильотом чекає.
Хоча і важко та злетів усе ж,
І до узлісся того долітає.
А там нікого. Відлетіли всі.
Полишили його зовсім одного.
Ніде не чуть пташиних голосів.
І сльози навернулися у нього.
- Без мене полетіли! Як же так?
Як я один тут буду зимувати?
Я ж тут не прогодуюся ніяк,
Лисиця легко зможе вполювати!
Він довго плакав і від сліз його
Чорненькі брови аж почервоніли.
Тож глухарів від випадку того
У вирій птахи брати не хотіли.
Ті жалілись і плакали весь час.
Тому у них такі червоні брови…
Завмер, ту казку слухаючи, клас,
Поки й останнє не затихло слово.
І тут один враз вчительку пита:
- Глухий він, справді, що так прозивають?
- Та ні, звичайно, - відказала та,-
Мисливців же здалеку відчувають.
Та навесні збираються вони
Перед самицями похизуватись.
І крутяться один перед одним,
Аби самицям кращими здаватись.
Токують, різні звуки видають:
І клацають, й сорокою скрекочуть.
І крилами розмахують і б’ють,
Суперника свого здолати хочуть.
А молоді десь на гілках сидять
Та на усе то мовчки поглядають.
Вони не мають права токувать,
Але уже готуються, вивчають.
Так от, коли глухар ото кричить
Аби до себе самку приманити,
Він зовсім глухне на якуюсь мить
І можна його запросто зловити.
Мисливці часто користають тим,
Коли повадки птахів добре знають…
Призвичаїлись глухарі до зим
І в теплий край уже не відлітають.

Хто при владі - куму все одно,
Змалку з носа не виймає пальця.
Я ж, немов жую сухе лайно,
Бо дивлюся по TV паяца.

Ловкий обіцяйло. Тіпуном
Плескає упевнено і жваво.
Та коли ж оце дурне кіно
Скінчиться? Скажи но, Боже правий!

Всі ми президенти - я і ти,
Тіко в тебе - дуля, в татя - статки.
Багнеться до раю? То плати
Десятину, душу і податки.

Влада за кишеню знов трясе
Й дідугана, і каліку-хлопця...
Все довкруж зелене! Геть усе!
А хотілось бірюзи та сонця..

27.06.2021р.

І будемо ввічливі.
І будемо стримані
Із поглядом вічності
І з музою Еmani…

Стелитимо єврами…
Світитемо фарами…
І вашими ж нервами
Усе це зашаримо.

І ще раз повіримо
На спільне сумісництво
Червоного й сірого —
Доволі всім звісного…
27.06.2021.

Спить - розумник, бевзь - іде на працю,
Трохи ще - й здоров'ячку хана.
У попа ж є трицентнерна паця,
А у мене - теща і жона.

Для таких як я цього достатньо:
Теща - оре, жінка варить мус.
Не життя, а мрія шоколадна,
Я ж - митець! Титан! Богемний туз!

А святий отець свиню чукика,
Бовтанку пацьорить - не роман.
В ковтунах аж до колін борідка,
Часу стригти шерсть свою нема.

Та недовго я, братове, ахав,
З'їли будні світлу пастораль:
Через рік жона маман під пахву
І втекла від мене в синю даль.

Приклад взяв з попа. В житті порядок.
Висох сліз розпачливих ставок.
Рохкає у сажі рій пацяток,
Буде сало в хаті на Різдво.

27.06.2021р.

Уже відлетіли замріяні весни,
Немов легкокрилі птахи
І літо квітуче вітри вже понесли
Далеко-далеко кудись.

А вітер життєвої осені віє,
Прийде незабаром сама.
Але відчуваєш - душа молодіє,
Іще далеченько зима.

Колись вона прийде, звичайно й до мене
І зморшками вкриє чоло.
Та холодом серденька хай не торкнеться,
Там затишно й тепло було.

2021 р.

Мріє жадана, ось золото,
здерте з твоїх куполів!
Місто, на дзвони розколоте,
б’ється об цеглу голів!

Мріє моя цикламенова,
час згородив частокіл!
Місячна поза роденова
журить убитих довкіл!

Декотрі, гетьте за смертію!
Декотрі, суньте пласто́м
мрією вкрай розпростертою –
й стійте між нами мосто́м!

Світе, в віках перевтілений!
Вийди назустріч мені!
Вийди, брудний і поділений!
Вийди – в орді і війні!

Стань-но на мо́сті орантовім
мрію всю вголос читай!
Ноти вітай музикантові!
Хай починається рай.

4 березня 2003 р., Київ

Висоцький. «Іван та Мар’я»

- Я - Баба-Яга,
на два вуха туга,
я їжджу в незмащеній ступі.
До духу російського в мене жага:
люблю його... звареним в супі!

В світі щезає для ступи пальне;
вкрали казан русофіли...
Ех, все частіше підводять мене
рештки нечистої сили!

- Однак, як-не-як,
я - відьмак Вовкулак, -
хотів перекинутись вчора,
та перечепився за пень - і закляк,
як ротор електромотора.

Хто я тепер, розкаряка на пні? -
Хоч би знавці пояснили!
Щось відмовляють вже зовсім мені
рештки нечистої сили.

- А я - Водяник,
я живу споконвік
щоденно на дні, у ковбані.
Та я б залюбки з цього місця би зник,
бо мокро - як в місті у ванні.

Виловив хлопця на харч з течії, -
виявивсь він здоровило:
взяв і побив аквалангом мої
рештки нечистої сили!

- Чаклун не чаклун,
я - нещасний Лісун,
бо я - чоловік Лісовички:
прогнала мене з теплих схронів ОУН
туди, де гудуть електрички.

Як би здійснити бажання одне:
щоб їх усіх покрутило!..
Зраджують часом останнім мене
рештки нечистої сили...

(2010)
М.В.Шевченко + Олена Побийголод

Мене не цікавить…
Мені не зайшло…
Лиш вип'ємо кави –
Вдихнемо тепло…
Заплющимо очі,
Бо затишно нам…
Я цноті дівочій
Належне віддам…

2.
А душі незримі.
А ніч незабаром.
Дарую вам риму.
Вгощаю нектаром…

Відновим розмову.
А може, ще кави?
Смієтеся знову --
Дитячі забави…

Відновим різницю.
Відновим моменти.
Сімейна в’язниця.
І жодної ренти…

А десь іпподроми.
Гульба, колісниці.
Спасибі й на тому.
Усе це нам сниться.

Не плачте про цноту.
Вершки, не інакше?
Ви – та, що не проти.
Ви знаєте наших!...
26.06.2021.
***

Не зрань мене жорстокістю своєю,
Бо я, як пух кульбаби, нетривка.
Нехай не ловить трепетно рука
Проміння зустрічей,що гаснуть над землею.

Втечу від метушні нічних шукань,
Бо я,як тінь від зірки,невловима.
Мене її таємність полонила,
Що вічно манить у туманну рань.

Сховаюсь у прозорі чисті роси,
Принишклі на шовковім стебельці,
Допоки не опинюсь на руці,
Що в мене невловимих барв попросить.

Поетом бути – то нещастя.
Чи щастя чути риму?
Як примітивно! Римо, здрастуй!
І вже до щастя стимул!

Невже такі переконання
тобі тюрми не варті?
Ти можеш будь-яке причастя
прикі́нчити на старті!

Мій час – не смерть, мій час – сумління,
невизнана тривога.
Цей тиск на мене – лиш веління
невпізнаного Бога.

31 березня 2003 р., Київ

                І
На олімпі живуть не боги,
а обранці і здирці народу,
що готують його за борги
і за мита – із мосту у воду.

На парнасі лише суєта...
За ідеї – ні звань, ні оплати!
і немає кому описати,
як орудує «влада свята».

Ні Тичини тобі, ні Драча,
щоб народу сльозу утирати,
і немає уже палача,
і немає у кого стріляти.

І у головах знову імла...
і на поводі зе у пуйла –
циркачі із мечами Арея
захопили державу мою
і кому полягти у бою
на арені – рішають пігмеї.

                ІІ
Укоріни́лася шпана...
На це не вистачає злості
і дивиться із високості
великий Бог, як сатана
людей пакує на погості,
а у сусідньому колгоспі
агонізуюча «страна»
готує армію у гості...
не вистачає калача
у рушнику, і пучки солі,
і головного діяча,
що випадково...
ще на волі...
........................................
Але, – про що це я речу?
Як довіряти шмаркачу?..
........................................
Чого лукавити і злитись,
коли нема кому молитись?
Покаюся і помовчу.
Стою у паралелі часу...
і ні олімпу, ні парнасу,
ні славослів’я кумачу.
Є духота... немає спасу...
ось‐ось розтану й полечу...
і на душі розтане крига,
і зійде золота пора,
що і до нас прийде гора,
що ми не флюгери і дзиґи...
і нагадають небеса, –
якщо рятує світ краса,
впишіть її в червону книгу.

                ІІІ
Допоки коситься трава,
і мліють росами отави,
кладу на музику слова
і чую неземні октави.

Гудуть над липами рої,
а я у них намісник Бога,
у нас до осені дорога
у всі навколишні гаї.

Нічого зайвого немає,
коли немає каяття...
які меди, така й кутя,
на те й бджола іще літає,
ну, а якщо яка й кусає –
за мене віддає життя.

06.2021

Я проти неба
Ти - поза ним
Зникне потреба
Зникне і грим
Наші обличчя
Наш інтеграл
Завжди найближча
Потуга і шал…

Я проти неба
Ти - поза ним
В’януть без тебе
Вірші без рим…

Право на постріл…
Право без прав
На острові острів
Небажаних справ…
26.06.2021.