Хлипала, хлипала, хлипала осінь,
Хлюпала, хлюпала дрібним дощем.
Вже і зима але мокро і досі,
Снігу нема й не морозить іще.

Надворі погода на зиму не схожа,
Суворих давно ми не бачили зим.
Хлипає, хлипає й хлюпає досі
Зимним набридливим своїм дощем.

2021 р.

На дурниці демос ох клює,
Мов на комунізм Чапай і Петька.
В шані - з кокаїном олів'є
Та із анашою - хрін та редька.

У меню - луска із карасів
Та під майонезом блохи й пранці.
Брюки заправляють у труси,
А царя обрали із паяців.

Я ж у звичках геть не богатир,
Нецікавий люду ані крихти.
Не сякаюсь в клапоть бороди,
Не гризу у товаристві нігті.

- Пане водію, притиште звук!
Пасажири в крик! Господні муки!
...обізвали "дохтуром наук"
І послали в безвість на три букви.

22.12.2021р.

Пам'ять відроджує спогади ті,
Що не пішли забуттю на поталу, –
Ти, мов ялинка, в зеленім пальті
Обіч дівочого гурту стояла.
Очі яскраво зоріли в пітьмі
І на волоссі сніжинки іскрились, –
Ти так раділа раптовій зимі,
Що гнів образи змінила на милість.
Руку безпечно мені подала,
Мрії довіривши та поривання, –
І посвітлішала сніжна імла,
І обірвалося довге мовчання.
Ми аж до ранку топтали сніги,
Пестощі множачи на витривалість, –
Свідченням вірним тієї снаги
Теплі цілунки на щічках лишались.
Більше нічого ніхто й не хотів
Серед холодних завій незчисленних, –
Чом, як ялинка, в зеленім пальті
В згадках узимку приходиш до мене?
22.12.21

Вона перед тобою, наче млосна пава,
в поезії нічній повільно птахом плавала,
з- під вій дивились засмучені заплави,
поділ червоної спідниці гравсь за право,
щоб лише їй у постіль ніс ти чорну каву!
Вона стелилась, наче молода трава…

Зелений ліс на сцені, супровід музичний,
й твоє сум'яття на розгубленім обличчі.
Ще потай сам в собі тонув у протиріччях.
Її мета — метелик щастя та жіночі вірші…
От спільно й розгадали б древній код да Вінче,
та гріли поруч густі, мов мед слова…

До тебе радісно злітались врадувані діви.
Ти усміхався лагідно та роздавав їм диво:
квітки автографів із ягід гіркуватої калини.
Палив на сходах... А вогні, мов жовті сливи
сміливо падали коням твоїм у яблуневі гриви…
Чому ж зуроченим царевичем стояв?

А юний ранок виліз понад зимній Київ,
оце усе твоє самітництво й крафтОве пиво...
І погляд промінцем причетність її міряв,
і вслід тремтюча проливалась звуків злива...
Ну, — наздогнав, ну,— очі нарікав — морські оливи…
На білій лілії твоя важка заснула голова…
Юлія Івченко. 2016. грудень.

вибач йому усе… те, як варив чорну каву диму на кухні,
як забував найважливіші дати між зимовими мухами,
як пив коньяк із кераміки келишка та глухо кашляє у рукав.

у його розумінні кохання — це помада на краватці залишина,
вірші твої непрочитані, що так і не навчились сіятись тишею.
його любов — важкі каравани верблюдів і вбогі із слова жнива.

це коли, скрипучо стискає зап’ястя і червона білизна зітхає,
це коли, купує обручку із липкої смоли й не вірить ангелам раю,
це, коли ти жариною жвавити маєш його крижаний димар.

садить на вістря аб'юзів , прокручує в море твоє кинджали
й солоно знову ридають очі твоїх опухлих у смерті рибин.
і споглядає на підвіконні осині жала зав’яла мамина кала
й тужить:
—Доню! Зима...

дай квітці, дурненька, ковточок святої води..
й світ- заочі в безвість тікай від кривавого лиха льодин.

https://www.facebook.com/photo.php?fbid=3886485661429454&set=a.1066159186795463&type=3

Увійди в мої сни
На порозі весни
Чи узимку, чи влітку,
А чи восени.
Не увійдеш одразу –
Либонь зазирни,
Але сни мої, мила,
Не омини.

Увійди в надвечір’я,
За дня, чи вночі.
Підбери до дверей
Чи до серця ключі.
Увійди, оминувши
Дві тисячі бід,
І тепла принеси,
Як борщу на обід.

Чи до столу сідай,
Чи у ліжко лягай,
Чи стола накривати
Мені помагай.
Чи співай, чи кричи,
Чи на вухо шепчи...
Оживи мої сни –
Не мовчи, не мовчи.

Без раніше і потім люби мене
Без раніше і потім я твоя
Тільки сьогодні зоря зійде
Зоря... Зоря... Зоря...

Єдиний ти, єдина я - я знаю:
Зійшлись на тобі всі світи.
Єдиного тебе тепер кохаю
А ти? А ти? А ти?

І нехай усе буде як буде.
Наші серця - в унісон.
Я не вірю, що так буває.
Це сон... Це сон... Не сон!

Ти знаеш куди тобі йти
Ти знаєш, хто на тебе чекає...
Коли печаль накриває,
Коли накриває втома,
Ти знаєш, куди всі ведуть шляхи:
Додому... Додому...

Не страшний тобі снігопад,
Не засмучує падолист,
Все завжди тут як і колись -
Мур, подвір'я, у квітах сад...
Знайдеш ти і безпеку тут,
І прихист, і захист..

І навіть коли дім спустів
І навіть коли квіти зів'яли
І у заторах рятівники застрягли
Ти це ти, і відступати не слід
Навіть коли погоріли усі мости
Ти ідеш навпростець, убрід!

І несеш із собою в світ
Незліченні свої скарби.
Наодинці і серед юрби
Для щастя є причина вагома:
Ти знаєш, у серці в тебе є дім -
Ти всюди як вдома.

Ми попрощалися позавчора,
А сьогодні йшов сніг
Ти на прощання казав: "Ніколи"
А сьогодні прибіг...

Захеканий, спраглий, щасливий:
"Гайда цілуватися!"
Sero venisti, милий.
Сьогоднішня я не та.

Не увійти в одну ріку двічі
І - Слава Богу!
Sero venisti, милий.
І рушником дорога.

Гнали вівців по дорозі…
Вітер плентавсь повз доріг
Батоги були невзмозі
І ніхто до них не міг
Втертись в загнену довіру
В стадну міцність - зговір душ
Де ж пізнати тую міру?
Загубивсь. Відстав. Неруш…
20.12.2021.

Біла казка.
Біла сніжна казка.
Сніг усюди: падає, кружить,
Сяйним змістом огортає груди,
Передсмаком свята мерехтить.

Сніжний Київ.
Вечорово-ніжний.
В срібні шати вбралися дома –
Чепуряться зиму зустрічати,
Бо прийшла, нарешті, ця зима!

Сніговію подих.
Подарунок.
Білосніжний полог для землі.
Теплий, хоч й зимовий, поцілунок
На поснулому у товщі днів зелі.

Привітання.
Снігове, тендітне.
Сяючі пухнасті килими –
Пелюстки грудневої сніжквітки,
Зрощеної у садку зими.

20.12.21

Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і суниць.
А, може, він спинився, бо стомився?
Перепочине – в дальшу путь майне.
Такий у жоднім сні не снився.
І, зрештою, чом він обрав мене?
Не він, смерічко, ти його обрала,
Останнім дивом стала перед ним.
Ну, що його на смерть таку послало,
Щоб так з розгону врізатись грудьми?
...На Яблуниці заметіль і темінь за три кроки,
Сліди од лиж заносить вітер крижаний.
...Який цей світ до остраху широкий,
А ми об нього розбиваємось грудьми.
Який цей світ до остраху глибокий...
Які ж бо ще ми діти перед ним.

Добрий день колеги! Цьом! Віват!
Розкажу вам тайну цікавезну:
У поета борода до п'ят
Мусить бути та рожеві пейса.

Борода - ознака розумак,
Геніїв! І не простих, а супер!
Хай прикриє вовна весь п'ятак,
Аби вам позаздрив навіть зубер.

В мене ж бороди, на жаль, нема,
Бо голюся мало не щоденно.
Тож моя поезія сторчма
Стала. Муза хвора, аж зелена.

Пейса рік тому відгриз Пегас
З голоднечі,- отака халепа!
І тепер у мене все гаразд -
Свій талант вимучувать не треба.

Геть чорнило! Буду пити спирт!
Творчості зупинено турбіни!
Побажаю вам густих борід,
А для цього - їжте вітаміни.

21.12.2021р.

Стривожені досвітом зорі
Ховаються в неба глибінь,
А сутінків тіні прозорі
За ними стоять опостінь.
Туманів зростаючі кошла
Обкутують сонну ріку, –
І схилів пологі підошви
В імлі попелястій димку.
Світає неквапно і мовчки
Ясніє усе на виду, –
Вбирають допитливі очки
Світання неспішну ходу.
21.12.21

Ковідну тищу закортіло бабі,
А я кажу: - Це фікція! Обман!
Неначе виноград на баобабі,
Або із зайця мертвого жупан.

Оформити непросто цю халепу,
Потрібно мати, ну, хоча б, смартфон.
Сертифікат у "Дії" також треба,
Не рипася, бабусе, охолонь.

Старенька ж вперта! "Гробові" однесла
У магазин комп'ютерний бігом.
А далі що робить - не знає! Безлад
У голові! А планів - тьма! Огром!

Вакцини уштрикнула аж три дози,
Отримала ковІд-сертифікат.
Банкір оформив картку: "Нате! Прозит!!
Використовуйте від влади опіат!".

А вибір пишний! Книжка про розтління,
Вистава із кролями та кнуром.
Кіно про дів, в басейні омовіння
Та у підвалі металічний рок.

У бабці шок! Нема кінотеатру
В селі! І вже не до книжок!
- Та ну її, цю тисячу, до ката!
Це хто придумав гру оцю - жидок?

Та ні! Хахол! Самі за нього голос
Віддали років зо два тому. Так?
Тепер від нього бачте яка користь?
Ще трохи і народ ухопить шляк!

Вв'язалась в гру стара собі на шкоду,
А разом з нею - кум, зятьок, кума...
Дивлюся серіал "Слуга народу"
Та реготати сил уже нема.

20.12.2021р.

Висиха душі криниця,
І життя як не було,
Якщо раз чи два на місяць
Не поїду у село.

ПРИСПІВ:

Як побачу рідну хату -
Завеснію, наче цвіт!
Здрастуй, мамо! Здрастуй, тату!
І мого дитинства світ.

Сяду з Вами на порозі,
Поклонюся я землі.
Стану справжнім, як Природа,
Як вечеря на столі.

ПРИСПІВ:

Як побачу рідну хату -
Завеснію, наче цвіт!
Здрастуй, мамо! Здрастуй, тату!
І мого дитинства світ.

І хоч так мені привітно,
Та щемить душа сама:
Я ще літо, я ще літо,
А батьки — уже зима.

ПРИСПІВ:

Як побачу рідну хату -
Завеснію, наче цвіт!
Здрастуй, мамо! Здрастуй, тату!
І мого дитинства світ.

Щось воно таки і буде…
Змокне - висохне, і - зникне
І прийдуть вже інші люди…
Головне щоби без крику…
І прошу я вас, без бійок
Без претензій до фамілій
Бог є Бог - не ставить двійок
Він всього лиш наш Невільник -
Сотворив і щось прогавив
Розбрелися… розіп’яли…
Рік у рік. Неважні справи
Ось і тема для заяви...

Щось воно таки і буде
Світе мій, твої деталі…
Знову гнівом тхне повсюду...
Знову стеляться печалі…
20.12.2021.

Бог лише один - Ісус Христос,
А Єгова та Аллах - несправжні.
А в дітви в пошані дід Мороз,
У індусів - Будда у нірвані.

Що робити? Хто підкаже, га?
Йти до церкви чи до синагоги?
І яким молитися богам,
Як довкола гоги і магоги?

Кум - католик, дівер - протестант,
Брат - юдей, а жінка - православна,
Я ж - ні те, ні се (і це не жарт!),
Наче скисла в глечику сметана.


Бо у вірі темний, мов дуліб,
А спеціаліст - лише в любові...
Лізе крізь вікно місцевий піп,
В двері грюка свідок Ієгови.

20.12.2021р.

***
Буває, гірше – краще тим, що інше...
тлумачити найлегше білі вірші,
тому, напевне, стиль Аполлінера
поети копіюють найчастіше.

***
Оспівується іноді на сайті,
які чудові вірші пелехаті...
а що... якби на двоє поділити
і всю кострицю зайву причесати?

***
Хто має очі й вуха – бачить, чує,
як мовиться у Біблії... і всує
надіятись, що ти усім цікавий...
як є молитва – буде й алілуя.

***
Із епітафій мого житія
найцікавіше те, що я – не я...
«я не співець чудовної природи...»,
але живе поезія моя.

***
Ми ідемо і їдемо як зайці,
зациклені на мові та ерзаці,
але займають ніші і місця
зозулі й півні, коміки й паяци.

***
Не бажано плювати у криницю...
хоча усе водою освятиться,
та най відображаються у ній
живі фізіономії і лиця.

Висіяне
Чи бути, чи не бути – не дилема.
Собою будь – і висіється тема...
у топі бути – не обов’язково,
бувай усюди, але йди окремо.

12/21

Цей до зими похмурий перехід –
немов смутна зелена смуга райдуги,
але трави веселий малахіт
спалахує святковими смарагдами.

Цей перехід тремтить і мерехтить,
немов стрімка зелена стрічка райдуги…
Але трави привітний малахіт
спалахує спокійними смарагдами.

Цей перехід бадьоро перейдіть,
немов дзвінку зелену річку райдуги!
Але трави холодний малахіт
спалахує смертельними смарагдами…

10-20. 12. 2021

Мій настрій зіпсувався геть ізрання,
Від сльозотечі голова бо-бо.
Просили настрочити про кохання,
А я наквецяв, звично, про любов.

Ну то і що? Хіба погана тема?
Неначе ні. І позитиву тьма.
Від розпачу на язиці екзема,
А від образи - шлунок надима.

Ніхто не хвалить! Шлють одні лиш скарги
І дуються, неначе ті сичі.
То, може, не звертати ніц уваги
На критику шановних читачів?

20.12.2021р.

Край лісу росли дві берізки-подружки,
Зелені були навесні
Їхні маленькі-маленькі листочки,
Співав соловей їм пісні.

І літом спекотним вони зеленіли,
Під ноги стелилась трава.
А восени стали всі золотими
Листочки-стрічки в головах.

Зима вбрала іній гілки на деревцях.
Що сріблом на сонці сія.
У будь яку пору порадують серце
Й душа заспіває твоя.

2021 р.

І кошти копичу потроху дарма,
І маю даремно іще якісь цілі, –
Бо осені стала на зміну зима,
Бо цвітом весняним життя пролетіло.
Бо з плином років нестихаючий бій
Для мене природно закінчиться крахом, –
Щоденно вливається річка надій
У море безмежне постійного страху.
20.12.21

Наложнице одвічної журби,
Заложнице медової спокуси,
Не приставай на пристрасті юрби,
Бо я тебе утратити боюся.

Мій жар в чужих багаттях догоря,
Я обпікався тяжко і пекельно
І сплачував рахунки лихварям,
Хоч жив у світі майже паралельнім.

А ти, а ти - зуміла перейти
З дороги честі на стежину зради,
Та я прийму усі твої світи,
Лишень світи для мене зорепадом.

Найдорожча на світі ознака є – добра людина,
Що дається із долею разом від рідних батьків.
І на їхньому прикладі кожна життєва година
У добро перетворить твій жаль, твої болі і гнів.

Ця людина без слів покладе тобі руки на плечі
І підтримає там, де б упав ти, розбився на смерть.
Усього дві долоні зроблять щасливим твій вечір,
Бо добром непомітно наповнили серце ущерть.

Зовні тиха, спокійна, і мовчки все робить, без шуму,
Скибку хліба розділить, у спеку подасть вам води.
І зігріє теплом, і наповнить надією думу,
І злікує поранені крила від горя й біди.

І ніколи за це не попросить нічого для себе,
До останку віддасть все, що має, а треба – й життя.
Із такими людьми піднімаємось високо в небо,
Щоб побачити долі щасливе своє майбуття.

Найдорожча на світі ознака є – добра людина.
19.12.21

В пташиній школі шум, і сміх та крики.
Горлають вперто різних птахів дітки.
В них виник спір. Старе питання наче.
Чий батько дужчий? Чи гарніш, чи краще?
Орлята кажуть: - Наш татусь найліпший.
Він цар небес. Могутній і сильніший.
Малий сович кричить: - А мій мудріше.
Бо влада є, і знає все найбільше.
Сорока, ворон, сойка плещуть довго.
Лелека й жайвір кожен хвалить свого.
Стомились всі кричать. Бурмочуть кволо.
І тут горобчик враз подав свій голос.
Сказав малюк: - Мій батько, певно, ліпше.
Бо любить тато нас усіх найбільше.

Чи сильні, мудрі ви? В грошах і статках?
Та часом треба більш любові татка.

Вже третій рік, як Хорсові жерці
Із Хорсуня у Київ перебрались.
Від місць, святих для русів, відірвались
І вибрались на пагорби оці.
Там Хорс один був богом головним,
Каган і той жерцям його скорявся.
А тут з Перуном лише урівнявся,
Бо ж княжий люд тепер клянеться ним.
А Хорсу що? А що жерцям його?
Чи їм також із волхвами рівнятись?
Ні, над усіми треба знов піднятись,
Щоб визнав люд лиш Хорса одного.
У вірі що важливіше за страх?
Могутній бог, коли його бояться.
Хто може з Хорсом у страху змагаться?
Тримав він русів міцно у руках.
І жоден чужоземець не посмів
У Хорсуні спокійно почуватись.
Бо ж можна в жертву богові дістатись.
Накине жрець мотузку і повів.
І вже ніхто не сміє зупинить.
Каган і той був над жерцем не владен.
От Хорс поп’є крові людської й радий…
А вже давно йому нема що пить.
А тут і привід – Володимир-князь
Здолав-таки розбійних тих ятвягів,
Мечі нарешті вгамували спрагу
І курява за військом уляглась.
Вернувся князь до Києва й жерці
Тихцем пустили думку між бояри,
Що Хорс уже давно чекає дару,
Бо ж він дав русам перемоги ці.
Заграла у боярах руська кров:
Потрібно, справді, скласти дяку богу,
Віддячити за славну перемогу,
Аби він дарував їх знов і знов.
Прийшли до князя, мовили йому:
«Потрібно жереб кинути. На кого
Він упаде – то й буде жертва богу!»
А князь і не противився тому.
Чи то від перемоги так сп’янів,
Чи давня руська кров також заграла?..
Дав згоду, аби жереба кидали.
Жерці кидали жереб чи то ні –
Ніхто не зна. Та вийшли і сказали:
«Пав жереб на чужинця одного.
У жертву Хорсу принесім його!»
І посланців із вісткою послали
У дім варяга, що давно вже став
У Києві. Колись приїхав з греків,
Мав власний двір від князя недалеко,
А ще таємно вірував в Христа.
Та жереб той не на варяга впав.
Був син у нього – молодий та гарний.
Його і вибрав жереб той примарний.
Він кров’ю Хорса напоїти мав.
Прибу́ли до варяга посланці
Аби той сина дав їм на пожертву.
Та чоловік той виявився впертим
І відповів їм на вимоги ці:
«То не боги́, а дерево, тому,
Сьогодні є, а завтра уже згнили.
Не їли, не пили́, не говорили
Вони з людьми ніколи. А чому?
Бо зроблені сокирою й ножем
Із дерева умілими руками.
Ви дереву вклоняєтесь віками
І думаєте - я вклонюсь? Невже?
Я вірую у Бога одного,
Який цей світ створив разом із нами,
Із сонцем в небі, місяцем, зірками.
За це ми всі і славимо його.
А що боги́ ті сотворили вам?
Нічого! Адже їх самих зробили.
То не боги, а лиш бісівська сила.
Я свого сина бісам не віддам!»
Ні з чим назад вернулись посланці,
Розповіли, як той нахабно вівся,
Як над богами їхніми глумився.
Тут закричали Хорсові жерці:
«Потрібно йти і силою узяти!»
Прийшли з оружжям, поламали пліт.
Варяг із сином у сінях стоїть,
Не хоче його в жертву віддавати.
Кричати стали: «Сина відпусти!
Хорс його крові випити жадає!»
Варяг на ті слова відповідає:
«Вам богу жертву треба принести?
Якщо ваш бог жадає її так,
Хай сам прийде і візьме те, що хоче.
Чи він боїться втрапити на очі,
Бо ж вас робити змушує, однак?!»
Тут розлютились не на жарт жерці:
«Та ж він над богом насміхатись сміє!
Він сім’я зла супроти Хорса сіє!
Убити слід їх за слова оці!»
І кинулись зі зброєю на них,
І сіни попід ними порубали.
І батько з сином під мечами впали,
Бо не зреклися вірувань своїх.
Отримав Хорс того дня свою кров,
Хай і не там, де звик він її мати.
Та то було останнє його свято,
Христос за кілька літ його зборов.

Нещодавно у відомому столичному видавництві "Ярославів Вал" вийшла моя нова збірка поезій " Особисто вічне".В авторській редакції. Тверда обкладинка.
В оформленні обкладинки використано
картину волинської художниці
Наталії Ришкевич «Думки мої тихі».

https://www.yakaboo.ua/ua/osobisto-vichne.html

* * * * *
До збірки увійшли вірші, написані протягом останніх кількох років. Писалися в різних життєвих обставинах, в екстремальних умовах як в Україні, так і за кордоном. Бувало радісно і сумно, смішно і розпачливо. Але автор любить життя, тому й творчість не припинялася. Вірші визрівали, підправлялися, поліпшувалися в записниках і комп’ютерному наборі, де було досить затишно. Одначе з часом цій сотні творів стало затісно. Поезії Сергія Гупала до людей потягнулися… Автор не міг їх стримати. І вони – пішли… Несуть любов, терпимість і принциповість, невгамовну енергетику життя, котра притлумлює невдоволення і жалі, спричинені жорсткими реаліями.
Попереду в читачів – зустріч з поетичним світом і світлом книжки «Особисто вічне», незабутні емоції, викликані віршами, в яких багато чого помістилося. Від широких узагальнень – до делікатної конкретики, що не має права нудною бути.

* * *
Бажаючі можуть збірку придбати:
https://www.yakaboo.ua/ua/osobisto-vichne.html

 


«Бідненько ти живеш: зерно та корінь»,-
Миша міська каже після гостин в сільської.-
Ходім до мене. Таким тебе там почастую,
Про що ти навіть і не чула!»
Прийшли, a на столах – чого тільки нема!..
Мишу сільську всю голодом пройма.
Сир уподобала. Тягне шматочок.
Та двері раптом – рип, і увійшов хтось.
Оце тобі така-от тарапата -
У нору притьмом слід тікати.
Невдовзі знову подруги самі.
Мед запашний аж крутить ніс.
Скочила миша на стіл проворно.
От-от скуштує бажаного меду...
Та де там!..Знов ховайся в нору.
І так всю ніч, не скуштувавши чого-небудь .
«Спасибі, подруго, за цю твою гостину,
Але тебе я змушена покинуть.
Краще зерном удома обійтись,
Аніж перед достатком усю ніч трястись!»

Р.S.
Не всім, як миші цій,
Відома правда гола:
Доступніш і смачніш хліб свій ,
Аніж делікатеси з чужого столу.

Свято моєї душі,
Свято моєї долі
Волю небес ти верши -
Дай любові доволі.

Квітує пестощів сад,
І поцілунків злива...
Січень чи листопад,
А ми удвох — щасливі.

Тиша дарує казки,
Родить дива урочі:
Снігу летять пелюстки,
Сонечко — серед ночі.

Ніжністю рук, наче віт,
Морем огорне зранку.
Кохання палає цвіт,
Робить із снігу манку.

19 грудня 7529 р. (Від Трипілля) 92021)

Мені подобається сирість
За богатирскі сни в сльоту, –
І до вподоби плащ на виріст,
Хоча давно вже не росту.
Мені подобається пічка
І мовчазливість самоти,
Коли, примружуючи вічка,
Літать вдається чи плисти.
Люблю чаїтись таємничо
Межи неприбраних речей
І проганяти сум з обличчя
Сльозами звужених очей.
Люблю в обіймах благодаті
Переінакшувати дні
І без утоми віршувати
Про все, що хочеться мені.
19.12.21

Гондон був парубок моторний
І хлопець хоч куди гандон.
Удавсь на всеє зле проворний,
І преплодючий мудазвон.

Він був премудрий достобіса,
Хоч на бульварі був гульвіса,
Та не ловив даремно гав.
На зиск мав чуйку превелику
І, будучи премноголиким,
Бабла премного заробляв.

На роботу хоче з татом
Йти малий Олежко.
Каже: - Знаю я багато.
Можеш взяти легко.
- Ти ж іще читать не вмієш.
Навіть рахувати!
Син зітхає: - Що тут вдієш.
Буду керувати!
17.12.2021

Коли твориш добро, то щасливий ти сам,
Бо воно тобі скоро вернеться,
То ж цієї можливості ти не втрачай
Щось приємне зробити.Здається

Це так просто. так просто допомагать,
Але прагне до цього не кожен.
Може хоч чарівник святий Миколай
Зрозуміти комусь допоможе,

Що творити добро - то на благо собі,
Ти до Нього прислухайся, друже.
І тоді будуть вдячні тобі дуже-дуже
Ті, кому ти хоч би раз допоміг.

2021 р.

Г.С…
Надії порожні, як сни випадкові,
Подалі від себе гоню, –
Тому і купаюся в морі любові,
Розпечений жаром вогню.
Тому і злітаю щодня в піднебесся,
Що діється так наяву, –
Що в тебе закоханий палко увесь я
З тобою тобою живу.
18.12.21

На гору! На гору!
Он ту, щонайвищу на весь Голосіївський ліс,
Де вітер і сніг розходилися в грищах,
Де зашпори, сльози і сміх.
З гори стрімголов. Наче посвист ракети.
Ледь мріє-іскриться лижня.
На цій я чи, може, на іншій планеті
В дикому захваті мчу навмання?!
«Ще мить – поворот і скінчитится мусить гора», –
Подумав – і сторч головою.
І замість кричать переможне «Ура!»
Розшукую лижі з журбою.
І знову на гору. Вдесяте й усоте,
Хоч віхола б’є навідліг.
Чого я затявсь? Не штурмую ж рекорди.
Болітиме спина, з утоми не чутиму ніг...
Та нехіть і втому, і страх поборовши,
Готовий я падать вдесяте й усоте,
Щоб сину до мужності шлях був коротший.

ІЯкий народ, така й еліта:
чинуші, коміки, купці,
учені, нишпорки, митці
сучліту і... круті піїти –
такий собі суспільний зріз
воюючих вовків і кіз
біля великого корита.

ІІІ в кожній курії – кроти,
що риють ями... та у тиші
раби тупої сліпоти –
таємні слуги: сірі миші,
щурі... і з ними заодно
усі, кому усе одно.

Таке життя! Ми дуже різні...
є гумові, і є залізні,
але коли кругом воно
і тягне націю на дно,
боротися буває пізно.

ІІІНе зупинити карусель,
не оновити давню пам’ять...
воно пильнує і пасе,
перевіряє на лояльність,
але бажає над усе
завоювати популярність.
А їх ще є – аж гай гуде
і кожне, нібито, веде...
як партія а то й... поети
юрбу – попереду планети
тенетами енкаведе...
аби не втратити ніде
дешевого авторитету.

12.2021

Пастельний сум, охмарена зима,
Самотність сіл залишених невчасно,
Тут сон лише, байдужість і безчасся,
Давно ніхто нічого не займав.
Де вітер сповіщає до Причастя,
Дзвіниця покосилася німа.

Ще трохи і пощезнуть в забутті
На цвинтарі покинуті могили,
І мох на них накине вогкий килим,
Ні крашанок не буде, ні куті,
Складе на грудях руки хрест похилий,
Не прийде син до батька в каятті.

Старі померли, діти – хто куди.
До різних міст, бо там інакше щастя,
Годинники обтяжують зап’ястя,
Хоч і в добі поменшало годин.
У міста найзаплутаніші снасті,
Але бракує чистої води.

Та сум цей буде тільки до весни,
Допоки не засяє дике жито,
Поля не скреснуть маками розшиті,
Синовні або доньчині сини
Не з’їдуться шукати древні житла,
Щоб бути в них до власної зими.

Вікна́ картина непримітна –
зима, немовби й не зима –
така несміла і тендітна,
сльозава й стишено-німа.

Ні заметілі, ні морозу –
в багнюці топчуться гаї.
І по безлюдному узвозу
дощів булькочуть ручаї.

Блукає десь у хмарах сонце,
імлою сунеться нуда.
А у зволожене віконце
неждана сутінь загляда.

Стьмяніли барви в краєвиді,
і погляд мій уже закляк.
Ще тільки-тільки пообіді,
а наоколо смеркло як.

Зникає видиво розлоге,
дивись – і блиснуть ліхтарі.
І сяйва плетиво вологе
запалахкоче угорі.

Спадають краплі все лункіші! –
немов тупочуть сотні ніг…
Я б зримував цей дощ у ві́́рші,
але ж до «ніг» пасує «сніг»

17.12.21

Сніговиця, де ж ти, де ти?
Грудень на календарі.
Пишні снігові намети,
Палкогруді снігури,
Завірюхи, заметілі,
Гострі інію голки –
Холоду плоди поспілі –
Альбіноси-їжаки.
Десь завіялась, забулась.
Заблукала, може буть?
Календар перегорнула
І надумалась – пождуть?
Сніжна пані, хуртовиця,
Власниця зимових чар,
Без снігів землі не спиться,
Без снігів вона – цвинтар
Поіржавленого листя,
Помертвілої трави,
Мерзне, отже, не баріться,
Де ж ви є, сніги, сніги?
Опускайтесь білим шаром,
Огортайте, бережіть
До весни, що сонця шалом
Десь за обрієм бринить.

Листопад/грудень 21

Ні до віршів, ні до прози,
Ні до гульок, мов колись, –
Через тебе втратив розум
І без друзів залишивсь.
Всі вони прадавні свідки
Марень, подвигів, натхнень, –
Зараз бачать, як лебідку
Лебідь прагне повсякдень.
Біля тебе завжди близько
Чути мій веселий спів, –
І летять навколо бризки
Сміху, щастя, почуттів.
Сонця тепла позолота
Покриває все живе, –
На ставку, окрай болота,
Пара лебедів пливе.
17.12.21

Пірр – цар епірський, розгромивши Рим,
Прислав послів, що мир пропонували.
Сенатори, почувши це, поча́ли
Схилятися, щоб замиритись з ним.
Розбите військо, ворог біля стін,
Такі умови – чом не дати згоду?
Навіщо знову гинути народу
І так зазнав утрат великих він?
Аж Аппій Клавдій обізвався враз,
Найстарший з них, сліпий і ледве дише,
Його раби в носилках носять лише:
- Панове, сором мені чути вас!
Я до цих пір жалів, що я сліпий
Та, коли чую, як ви знову й знову
Таку от підлу ведете розмову,
Жалію, що не став іще й глухий.
Сенатори відчули, мов, вину,
Від слів тих дуже соромно їм стало
І миру із царем не підписали
Та виграли в кінці кінців війну.

В продолжении размышлений о музыке,пересмотрела в компьютере цытаты в картинках на эту тему и стихи, перевела их на украинский язык.
Вот музыка та, под которую…
Вот музыка та, под которую
Мне хочется плакать и петь.
Возьмите себе оратории,
И дробь барабанов, и медь.
Возьмите себе их в союзники
Легко, до скончания дней…
Меня же оставьте с той музыкой:
Мы будем беседовать с ней.
Булат Окуджава
Музыка
Песенку ребёнок пишет,
Пальцем по стеклу скрипя.
Что за музыку он слышит
Где-то там, внутри себя?
Эта песенка простая
Вдруг слетела со стекла
И, над улицей летая,
Всех прохожих увлекла.
Да и как не удивиться,
Ведь она везде таится,
В подворотне и в углу, —
Эта песня, что скрипится
Быстрым пальцем по стеклу!
Морис Карем
Страна, где живёт музыка
Весело и радостно
Кораблик наш плывёт!
В ту страну, где музыка
Прекрасная живёт!
Там «Аллегро», «Полька»
Весело звучат,
Радуя мелодией мальчишек и девчат!
Лариса Ермолович
С неба звёздочка упала
С неба звездочка упала на ладони мне –
Значит, места было мало в небе…
На Земле, ей уютно и приятно погостить чуть-чуть.
Чтобы, улетев обратно, рассказать, что тут
На Земле немало места для больших чудес,
Музыка звучит прелестно там и тут, и здесь…
Радость всем она приносит, кружева плетя,
Душу, сердце, согревает, звуча день ото дня.
Тот, кто музыку полюбит, будет счастлив он
Ведь без Музыки нет счастья, кем бы ни был он.
Лариса Ермолович
Музыка к рисунку
Я рисую МУЗЫКУ, сидя за столом.
Пусть подскажет сердце образ пьесы вновь.
Одна пьеса радостно, весело звучит,
Значит и в рисунке – солнце заблестит.
В колыбельной пьесе нежно и светло,
Льются звуки разные, мне здесь повезло!
Образ мамы милой в ней увижу я,
Сидя у кровати, баюкает меня.
Много я рисунков могу нарисовать,
К каждой пьесе разные, чтоб вам их показать.
Лариса Ермолович
Ось музика та, під яку…
Ось музика та, під яку
Мені хочеться плакати та співати.
Візьміть собі ораторії,
І дріб барабанів, і мідь.
Візьміть собі їх у союзники
Легко, до кінця днів.
Мене ж залиште з тією музикою:
Ми розмовлятимемо з нею.
Булат Окуджава
Музика
Пісеньку дитина пише,
Пальцем по склу скрипучи.
Що за музику вона чує
Десь там, усередині себе?
Ця пісенька проста
Раптом злетіла зі скла
І, над вулицею літаючи,
Усіх перехожих захопила.
Та й як не здивуватися,
Адже вона скрізь таїться,
У підворітті і в кутку,
Ця пісня, що скрипиться
Швидким пальцем по склу!
Моріс Карем
Країна, де живе музика
Весело та радісно
Кораблик наш пливе!
У ту країну, де музика
Чудова живе!
Там «Алегро», «Полька»
Весело звучать,
Радуючи мелодією хлопчиків та дівчат!
Лариса Єрмолович
З неба зірочка впала
З неба зірочка впала на долоні мені
Значить, місця мало в небі.
На Землі їй затишно і приємно погостювати трохи.
Щоб, відлетівши назад, розповісти, що тут
На Землі чимало місця для великих чудес,
Музика звучить чудово там і тут, і тут.
Радість всім вона приносить, мережива плете,
Душу, серце, зігріває, звучить з дня у день.
Той, хто полюбить музику, буде він щасливий
Адже без Музики немає щастя, ким би він не був.
Лариса Єрмолович
Музика до малюнка
Я малюю МУЗИКУ, сидячи за столом.
Нехай підкаже серце образ п'єси знову.
Одна п'єса радісно, весело звучить,
Значить і на малюнку – сонце заблищить.
У колисковій п'єсі ніжно та світло,
Льються звуки різні, мені тут пощастило!
Образ мами милої у ній побачу я,
Сидячи біля ліжка, баюкає мене.
Багато я малюнків можу намалювати,
До кожної п'єси є різні, щоб вам їх показати.
Лариса Єрмолович
Переклала на українську мову 16.12.21

Недолюбив. І недогледів.
Усе як завжди: до і після…
А що як я і Вас, міледі,
Запрошу в гості на Полісся?
Поряднісь, чемність - гарантую.
Один дзвіночок в Теребовлю…
Ось тільки коника і збрую,
І бричку з фурманом замовлю…
16.12.2021.

Благословенні ЛЮДИ і ЗІРКИ…
Благословенні зорі, що під Богом…
Веде нас Доля стрімко з Козерогом
поміж небесні пущі й осоки…

Де воду набирає Водолій,
пірнаючи у веселкові плеса, -
там Риби крутять срібні перевесла
у круговерті сповнених надій.

Де молоко стікає по ріці,
де Близнюки у братнім хороводі
між світанкових звуків і мелодій –
гамують спрагу Овни і Тельці.

У диких нетрях чути позіх Льва,
на дні імлистім видно клешню Рака…
Могутня велич зоряного знака –
шумить-гуде одвічна перезва!

Там за княгиню – благородна Діва,
а за князенка – стриманий Стрілець,
веде їх спільно Доля навпростець –
правдива й чесна Доля-Доброгніва…

Там все праве́, там зорі і закони
пильнують час, як мислить Числобог,
свята Любов там оре перелог
і не отруйні навіть Скорпіони.

Несуть там лік розважні Терези́:
кому і скільки, і коли, і по́що…
І світять зорі людям як на прощу
між блискавиць небесної грози.

… Гроза проскаче в ніч за Козерогом.
Минеться гнів, закрутиться у ріг…
Молочний Шлях розкине оберіг –
благословенні зорі, що під Богом.

Во ім’я Боже… з Божої руки –
Благословенні ЛЮДИ і ЗІРКИ.

Згадай же Варну, пам’яте моя,
Болгарії красу, морську перлину.
Як від нещасної любові я
Ледь в хвилях чорноморських не загинув.

Був молодий і вперше закохавсь
У дівчину-болгарку божевільно.
І доленька не зовсім ще лиха,
Дала мені випробування сильне.

Сварились мама й тато дуже так...
І батьків друг, це Ви були, поете,
Сказав: Збагніте, він же ще юнак!
В любовних вперше опинивсь тенетах!

Пригода не повториться хай знов,
Ми вип’єм за пориви дерзновенні.
А ти — живи, й борися за любов,
Про неї вірші сотвори натхненні.

Ми обнялись, і стали, мов брати,
Пораду не забув я Вашу й досі...
Мистецький шлях мій дуже непростий,
Коли в літа вже завітала осінь,

Тоді в естраді спробував себе,
І почалася молодість мов друга.
Мені відкрилось небо голубе -
Підтримку давнього відчув я друга.


Мов другим батьком стали мені Ви,
Відчув я силу одного з атлантів,
Що небо підпирають. А нових
Вже скільки Ви підтримали талантів!

Під Вашим виростаючи крилом,
Багато з них — заслужені, народні.
Велике серце віддало тепло,
І почуття великі, благородні.

Хай будуть завше Ваші дні ясні,
Створили з композиторським бомондом
Чудові, і народні вже пісні,
Що увійшли до золотого фонду

Естради української. Живіть,
Творіть нові ще многі, многі літа!
Хай тчеться в радості життєва нить!
Уклін Вам, і обійми, й пишні квіти!

Ярослав Чорногуз,
Заслужений артист естрадного мистецтва України, поет,
автор-виконавець, лауреат “Пісенних вернісажів — 2014, 2021”.

16.12. 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Хоча живу на грані муки,
Пойнятий тугою журби, –
Зарано ще складати руки
Чи тупо нити щодоби.
В полоні розпачу і страху,
Боязні пустки будь-чого, –
Іду поволі, як на плаху,
До краю дальнього свого.
І задихаючись від болю
Незримого передчуття, –
Радію видиву довкола
Багатогранного життя.
16.12.21

Де суворі казки, де про смерть сповіщає трембіта,
Хмаровиння на дощ заклинає відлюдник мольфар,
Зустрічалися двоє, да так, щоб ніхто не помітив –
На межі полонин, серед ситих овечих отар.

В неї сині стрічки, в нього довга вівчарська флояра,
З діда-прадіда пісня недобра у спадок дана,
Каліграфія долі твердою рукою різьбяра,
На хребтах Черемошу виточує їх імена.

В тих краях і донині з каміння з'являються тіні,
Для весільних пісень розтуляють затерплі вуста
І навік обійнявшись невинні й прозоро-нетлінні
Шепотять заклинання, а потім цілують хреста.

Поміж урвищ Івана веде за собою Марічка –
Посеребрені руки заманюють чортзна куди,
А по чорній ріці подарована мамою стрічка
Ще і досі пливе повз багаті гуцульські сади.

І нехай в один бік, тільки йти би йому з нею опліч,
Не сповільнити крок, не пустити раптово вперед,
Пильнувати Чугайстера, що причаївшись десь обіч,
Відслідковує нявок, а зловить – за мить роздере.

Де кохання до смерті, де живить роди ворожнеча,
Де несуть корогви і гойдається зірка Різдва,
Між побожних людей залюбки оселяється нечисть
Та над всім Херувим розправляє два срібні крила.

Так далеко до втішного серця,
як зіркам до земного тяжіння.
Кінь у яблуках в небі пасеться,
грива цинкова — дивне створіння.

Він толочить снігів луки білі,
з-під копит креше місячні зорі.
Від печалі давно посивіли
турмалінові* очі пречорні.

Проглядає з сумного графіті
і минулих утіх білосніжність.
Чи достатньо блаженної миті,
аби нею впиватися вічність?

Серед зір мироточать ікони,
кінь у яблуках голову хилить.
У долоні краплини солоні,
щось в мені надірвалося, милий.

Турмалін* — чорний камінь

15.12.2021р

Закохався в Надію,
Мав надію на «Дію»,
Але «Дія» не діє
І злиняла Надія.

Обізвали гандоном
Вертихвоста гондона,
А гондон мудазвоном
Дражнить пропагандона.

Перетворюють рашу
На огидну парашу,
Але раша не наша,
То параша путяші.