Висоцький. «Іван та Мар’я»

«Ні пуху ні пера»
солдатику, -
бо йшов, як піхтура,
на практику.

І він не згайнував
уміннячка:
назад у ліс загнав
Розбійничка!

Від нас утришия
спровадив Солов’я,
і більше супостат
не з’явиться.
Із хати бідаря -
у зяті до царя!
Солдатові - віват!
Хай славиться!

Ні пуху ні пера
служивому,
від нас усіх - «ура»
сміливому!

Вітаємо бійця
бадьорого, -
бо спас, як обіцяв,
від ворога!

Від нас утришия
спровадив Солов’я,
і більше супостат
не з’явиться.
Із хати бідаря -
у зяті до царя!
Солдатові - віват!
Хай славиться!

(2018)

Добре, я твій, – а що́ без тебе?
адже останні мої вуста.
Не потривож їхній ранній молебень,
адже за тебе молитва та.

Ти захисти від жаху погляд,
який проско́чить у яв зі сну.
Адже якщо не залишишся поряд, –
шлях мій з любові аж на війну.

Падають бомби скрізь листами
і телеґрамами звідусіль.
Добре, я твій, – а що́ між нами?
Битви, поранення, втрати й біль.

24 вересня 1996 р., Богдани́

Допоки спав – було спокійно
Душі натомленій життям, –
Вглядався в дні майбутні мрійно,
Мов куштував смачний бальзам.
Був повен віри і натхнення
З таким же самозабуттям,
Як і тоді, коли для мене
Скрізь не було перепуття.
А лиш прокинувся – неспокій
Всього відразу обволік, –
Немов ущелину глибоку
Побачив близько чоловік.
І не хотілося вставати,
Чогось бажати, йти кудись, –
Де на шляхах усіх загати
Турбот налякано звелись…
13.06.21

Про що нам сад шепоче, як збагнуть?
Чи чули про науку ви цікаву?
Іконологія — вникання в суть
Символіки окремих певних явищ.

Мистецтво і Природу спом’янім,
“Софіївки” тоді відкриєм диво —
Краса цих місць і труд людський у нім -
Двох чинників поєднання щасливе.

Із Англії в Китай ми зробим тур,
Тут світу символи існують цільно:
Величний парк — вмістилище культур,
Які об’єднує духовне спільне.

Тут відгомін язичницьких часів
Із Греції на Схід нас переносить...
Богів китайських славлять тут усі -
Жінки й чоловіки, що носять коси*.

У декого з вас подив на лиці -
Куди занесло нас удень чи зранку?
Уява родить видива оці,
Як бачимо китайську ми альтанку.

Впірнути хочеться на мить у схов -
По довгому екскурсії відтинку —
Посидіти, помріять про любов...
Урешті-решт, це ж місце відпочинку?!

Помилуватись на терасу Муз,
І ставу чарівливу панораму...
Медитувати хочеться чомусь,
І з подивом з’єднатися з Богами.

Та восьмикутний у альтанки дах,
І гострий шпиль, що в небо йде, до Будди,
Суть пагоди відкриє нам в очах -
Китайська то є культова споруда.

І істина прадавня забринить,
Тисячоліття хоч пройшли відтоді -
Богів благали у потреби мить,
Всі пращури молились на Природі!

Ідея восьмигранника така -
Відкритість до частин усього світу.
Червоний колір — щастя нас чека,
Вогню очищення, фортуни цвіту.

А жовтий колір — сонцю данина.
Й китайці, й ми молилися світилу.
Духовна чистота і яснина,
І вічність, то - блакитний колір милий.

І восьмикутна зірка Алатир**,
Це символ головний різдва містерій,
Що в Україні із долин до гір
Колядники носили в кожні двері.

Це — круглий рік, як вісім свят у нас -
І Коляда, і Колодій, Великдень.
І Трійця, і Купайло, потім — Спас,
Мокоша і Діди — і коло вийде.

І восьмикутники, як ордени,
В князів на грудях теж були, як знаті.
В Грохольських, Вишневецьких теж вони
На стінах — у палацах їх багатих.

Перун колись усіх киян беріг,
Горіло вісім вогнищ там довкола.
Чотири — головних і проміжних -
Творили ліній горизонту коло.

Навряд почути кожен з нас це звик -
В обставин силу, суто по-житейськи -
Мав вісім променів і Громовик -
Дощу це символ індоєвропейський.

Наш восьмикутник — символ Бога теж,
І з’єднує усі частини світу.
Несе добро й гармонію без меж,
Дарує всім любові й щастя квіти.

Збагнімо тільки істини момент -
Хоч вражень накопичилось багато -
В “Софіївці” вам кожен компонент
Повинен насолоду дарувати.

12 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Я зі мною живу,
на папері існую,
вимальовую літери ці.

Риму, білу вдову,
вечорами цілую
з одночасним пером у руці.

19 березня 1996 р., Київ

Я украв себе у долі,
сам себе у себе вкрав.
А без долі – як в неволі,
як пацюк в пустій стодолі,
як реп’ях посеред трав.

Хто мене судити зможе?
Хто скарає крадія?
Ох, життя! – на що ти схоже?..
Гляну в дзеркало: о Боже! –
та невже це справді я?

Вік спливає мимоволі –
най би чорт мене забрав! –
Тлін в душі і ноги кволі.
Котрий пуд з’їдаю солі,
а ніхто не покарав…

4.11.20

Половіють жита молоді,
Вкрився золотом колос пшеничний
На землі українській святій,
Лине жайвора вранішня пісня.

Її чує щодня хлібороб,
Йому з нею працюється краще,
Витирає спітніле чоло,
А душа переповнена щастям,

Бо на славу удався врожай,
Увінчається труд короваєм.
А ти, жайворе-пташко співай,
Нехай серце вона звеселяє.
2021 р.

Яблуня спрадавна
Радувала тим,
Що буяла в травні
Цвітом запашним.
Стишена й зважніла
Влітку від плодів, –
Гнулася всім тілом
Низько до кущів.
Яблуня крислата,
На краю села, –
Щедра і багата
Восени була.
Станом похололим
Взимку так тряслась,
Що сніжок додолу
З віт спадав щораз.
Яблуня ця досі,
Як в найкращі дні, –
Рясно плодоносить
Вдячному мені.
12.06.21

Червневі грози і рясні дощі
Влаштовують щодня холодну купіль.
У моді парасолі і плащі,
Негода нас тримає нині вкупі.

Переважають книги і чаї
В холодні дні із грозами у змові.
Радіємо, що ми в своїй сім’ї
Всі живемо в добрі, теплі й любові.

І хоч не видно сонечка з-за хмар,
І бойкотує, не росте розсада.
Біля каміну є тепло і жар,
Не тільки від вогню, що гріє радо.

А від єднання наших душ, сердець,
І від любові до батьків, і діток.
Холодний червень має свій кінець,
Ще прийде в липні тепле справжнє літо.
09.06.21
 

дівчинко з очима виноградної лози,
дівчинко із засмагою на плечі!
ти розумієш, як відводити мову грози,
ти граєш лиш перші ролі—у них звучиш..

твій язик на замку,
твій язик дзвінкими струмками звучить,
ти знаєш, що і кому відповісти й для кого, як риба глухо мовчать,
коли ти голки заганяєш мені у персти—хочеться більше тебе пізнавать!

бо попри всі прйдені тобою мости,
бо попри всі перекреслені паралелі,
я хочу твою золоту луну нести,
я вже бачу твій дал і запруджені вулиці сонця Нью-Делі.

коли ти будеш входити в дім у блакитнім, як небо весняне, сарі,
коли розмалюватимеш ранголі кольоровими порошками із рису і карі,
коли ти в умиротворених храмах Кхаджурахо викликатимеш родючі дощі,
переливатимешся дзвіночками на пальцях одніє ноги якогось товстого раджі
та танцюватимеш, як Мата Харі—
мені здається, що я сам себе продам на східнім базарі!!!

перепічки роті.. медовий ліс…
розриваючі посмішки беззубих старих жінок…
Індійський океан і так втопиться у тобі!
брудна білизна у пральнях підійме до Будди і до зірок!

Ти будеш, я знаю, молитися, як вони…
ти станеш такою веселою, Боже збав!!!
—Та я ненадового— сказала йому вона,
—поки ти всю мене іще до гілочки не обірвав…

поки я розрізняю, де старець, а де сліпець,
поки мені бачиться сльоза веселки на опущених віях…
бо із міліардів незупинених у світі сердець
там звучать ті, які я повністю розумію.

На те і сіячі, щоб діячі
із гаслами гасили їхні ватри...
іще шукають славу герострати,
сізіфи й діогени при свічі.

Висміювати ролі ці не варто...
хіба не ми ті самі шукачі,
актори погорілого театру,
коли від щастя губимо ключі?

Але палає сонце у зеніті
і виявляє тіні у тіні,
що застують сіяючому літу...

і тільки й того світу у вікні,
що промайне, неначе уві сні,
палітрою барвінку й первоцвіту.

06/21

опісля сьомої починає спадати набридла спека,
відчувається вологість вечора і свіжоскошеної трави,
під балконом, грає косою старенький двірник—Смерека,
який ніколи не соромиться злиднів і срібної сивини.

не пліткує…. говорить шедеврально-розкішні речі....
таким речам варто позаздрити політикам і геніям:
У мене розум,—буркотить,— стає яснішим під вечір,
а коли втомлються ноги, голова не мучиться одкровеннями…

Якщо я зараз один, то не значить що одинокий…
не важливо, яку обгортку на себе натягнеш сьогодні:
фольгу, чи фантик із «Божої корівки»…
А ви виносьте уроки!
Щоб не було на землі війни, катастроф і голоду!

Піджак від Valentino, чи зелене пляшкове скло,
ненависний пластик, чи голос труби жовто-мідний,
як би ти не старався заховати за пакуннями свою кров,
її склад завжди залишається відповідним!

Вибачення не завжди просить той, хто винен,
а той, хто більшу цінність віддає відносинам світлим!!!
Чорний "ящик" завжди перебільшує відстань і суспільні новини…
Книжки помирають через оте всесвітнє павутиння...
А в будинках затихають сварки, коли кублиться літо!...

він так говорив і говорив… і матіолою пахли руки,
і здавалося, що втомлені то-по-лі мудрішають звуками.

я, може, зараз за нього щось і замовчу,
як він сумує сам… як вирощує жовті сливи…
коли я учора гуляла з дитячим візочком,
він мене перехрестив у слід... як рідну дитину…

Ти з касти па́ріїв?
Ходи-но сюди.
Сміття́ збираєш?
Добре.
Дуже добре.
А знаєш:
буде все!
От-от!
Так от...

Я маю жирафову ферму.
О, па́ріє!
Учора вплодилося жирафеня,
потішне,
геть біле,
як стигла бавовна.
Воно ледь обсохло – побігло,
хитаючись, ніби на цирлах,
до повної циці
матусі-імператриці
оранжевої жирафиці.
А та його –
відштовхнула,
копитом брикнула
і мало не забила!
Бо воно не таке,
як уся рідня,
воно – альбінос,
особливе...
Ти з касти па́ріїв...
Мені потрібні вихователі для нього.

На Батьківщині в мене є оранжерея:
там у теплі цвітуть
алое й каланхое.
А за парканом – будяки і кропива́,
заквітчані не гірше,
навіть ліпше,
лікують теж усі хвороби,
але нікому не потрібні,
бо свої,
бо звичні...
Ти з касти па́ріїв.., сміття збираєш...
Мені потрібні збирачі рослин.

Велика віра в вашій Індії,
а в нас...
У хаті в по́куті –
легка й сумна ікона,
яка сама знаходить відбиття
Закону.
Ти їй – гріхи,
вона тобі – проще́ння.
Реліквія,
із роду в рід передається.
А хочеш – покажу?..

То, може, словом ти мене зачепиш?
Заціпило – в зубах сміття?
Ти па́рія?
Не маєш права говорити з вищим?
То будь моєю кастою!
Мені вже не життя.
А я візьму твою страхітну долю,
ту долю світову жінок,
ту долю світову дітей,
ту долю світову чоловіків,
які збирають мокрий бруд –
і буду, буду, буду –
разів чотири буду вуду я не я!
Невже і це не чудо?
Це просто так –
бо я простак.
Я з касти простаків.

Колись сказав мій друг
слова твоєї мрії:
"Ці тварі всі є діти Божі.
Ці люди всі – диявольське поріддя."
Твоєї праці я не бачу тут.
Іди-но геть, хоча ходи сюди!
Хай буде все
от-от!
От тільки...
Па́ріє,..
легка й сумна
пречорна, вже аж синя,
шкіра твоя́
ікону Аїда
обпинає,
розтроюючись.

Каста па́ріїв.
Каста па́ріїв.
Каста па́ріїв.

Три не великих
чоловіки
кажуть мені:
Я – то не я.
Я – це вони
у майбутньому.
Вони – не вони.
Вони – це я.
Я у минулому.

Будемо.

28 серпня 2003 р., Богдани́

Тупцюю далі на землі
Без сподівань на пізні злети,
А легкокрилі журавлі
Вже облетіли всю планету.
Степи, пустелі і моря
Для них відкрилися у мандрах, –
А тут, крім берега Дніпра,
Лиш гай видніється з веранди.
Та неозора височінь
Іще моїм очам видюча, –
І часто, в спалахах прозрінь,
Мене нескореністю мучить.
11.06.21

я тобі буду усе говорити відверто,
ти записуй мої думки і монети.
хлопчику, із шпалеркою на губах,
хлопчику, із карим відтінком суперечень!
нема означень, немає приречень, якщо приречуєш,
то тільки сам словами Іонна Предтечі.
навіть, не стане речень, ком, тире і двокрапок,
снігів і сліз на нових наших життєвих етапах,
не треба їхати сучасним дахом!
щоб ти зрозумів нічого не треба знищувати,
самого себе перевищувати, бо ми уже перевершені
ти і так найближчий…
бо кожен рух повертається бумерангом,
згадай Ізопа, подивись на пророцтво Ванги…
я знаю, що ти слідкуєш за мною...
хай буде Бог з тобою і всі святі!
не треба бою, чуєш, ми усі не варті болю….
заходиш у кожну шпарку, у жовті вени,
бачиш мою печаль і старі проблеми,
нам не запам’ятати усі вигадані теореми
будь-яких років і на будь-які теми.
ти тут стоїш— мовчиш, знищуєш, кричиш
з боку своїх горищ….
не даєш вийти на спільний балкон
перед очима чистих ікон.
не даєш запалити…перевести дух,
почути себе на слух.
Говориш:
—Я— тут! Я— живу!
По тобі бреду… по тобі пливу! З’являюся наяву!
Падаю у твою золоту траву!
Коли вже не має куди іти….
ти у мені, у кожному русі пересічних кімнат,
і коли ти разом зі мною відчуваєш кулак, чи мат,
Означає це, що ти не примат!!!!
на другому поверсі прозріння бачиш, як я кривлю уста,
пишу для когось листа,
коли стаю пуста, дика, несамовита,
вважай, що ми уже квити….
коли я П’ю Б-_ 52— не помножуй на два, бо я ледве жива...
трава—змії—відтінки—дива….
я знала, як може бути добре лише з одним, чоловіком, з одним…
а з іншими таке—одні холоди…дай мені, серце, води!
не тримай образи, що врізається в кров, банальна рима: кров—любов…
кров— у збитій машини, а ти— у мені…ти— світлий. я— темна.
сядь, послухай, подихай, мовчи…
серед цих площ, геометричних будов і прогресій,
я повернуся—потримай Лессі.
слів пароплави йдуть і йдуть, скажи, мені, сонечко, куди вони заведуть?

Сидить дід Гриць на лавці
Попід розлогим в’язом
Утомлений від праці –
Весь день городом «лазив»:
Полов бур’ян, що лізе
З землі. Де і береться?
Носив водичку з «низу»,
Нехай земля нап’ється.
Часу не вистачало
Як слід і закурити.
У животі бурчало.
Вже баба десь сердита.
Бо ж кликала з обіду –
Зайди, бо ж борщ холоне.
А він зрання поснідав
Сальця ще напівсонний
Та й на город подався,
Забувши геть про їжу.
Вечері вже діждався.
От баба хліб наріже,
Та борщик підігріє.
Та часничку до нього.
Вона варити вміє,
Смачнішого ні в кого
Він ще борщу не бачив.
Та хай ще почекає.
Живіт бурчить, одначе,
Перекурити має.
Дістав з кишені древню
Та любу носогрійку.
Оглянув її ревно –
Бо ж їй вже віку й віку.
Продув – чи не забився
Чубук її бувало.
У чашку подивився –
Нічого не застрягло.
Дістав капшук з кишені,
Взяв тютюну у дрібку.
Затиснув люльку в жмені,
Щоб не просипать, кріпко.
Тютюн заклав і гарно
Ум’яв у чашці пальцем…
Чекала баба марно,
Ступила перевальцем
На вулицю із хати.
Де ж той старий подівся?
Чи десь пішов блукати,
Не дай Бог, заблудився?
Аж бачить – понад тином
Дим хмарою до неба.
- Я скільки звать повинна?
Вечеряти без тебе?
Чого ото розсівся?
Знов смалиш «баганоса»?
Дід, навіть, не підвівся,
Мов не до нього зовсім.
Звик, видно, до такого.
Та й баба то без злості
Промовила до нього,
Як то кому здалося.
Старому побурчати
То, мабуть, перше діло.
Прийшла до діда з хати,
На лавці поряд сіла.
Дід пахкає потроху,
Аж в носі в неї крутить
І комарі всі дохнуть,
Не годні тіло втнути.
Бурчить незлобно баба,
Мабуть, лише для виду.
Сама ж, напевно, рада,
Що має того діда.
Що має кого лаять,
Із ким поговорити.
Вона ж зовсім не злая.
А то б одній сидіти.
Та все ж повчає діда:
- Кидай уже смалити.
Тож гріх, чи ти не відав.
За те в смолі кипіти.
А дід на те сміється
Та їй відповідає:
- Хто курить й не плюється,
Той і гріха не має.
Ми всі з землі родились
І на землі живе́мо.
Коли ж смерть нагодилась,
То в неї знов піде́мо.
Кури та однієї
Не забувай умови.
Тих, хто плює на неї
Не прийме вона знову.
Тим в пекло і дорога…
Бурчать – дурна манера.
От покурю ще трохи
Та й підем до вечері.

говорять, що останнім часом у мене убивчі тексти,
що витягую гостре лезо без тіні сумнів і протестів.
обпилюю серця найрідніших…найближчих… золотих…
Бог із ним— світосприйманням…
а пам’ятаєш, як паперові літаки сідали на першу пару,
як ловили губами колючий сніг,
як на вступних екзаменах тримали одина за одну спітнілі кулаки?

перші симпатії… сигарета випалена на двох у шкільнім туалеті—
безперечний доказ дорослості…
як невимушено посміхалися на дитячих портретах…
як танцювали на дискотеках, як вбиралися потай у сукні мамині,
як ми плакали в груди одна одній, коли були поранені…

як міняли дівочі прізвища, як народжували у недосконалих « роддомах»…
як світилися від поцілунків коханих— так, як срібна риба світиться у прозорих водоймах.
як хотіли бути один у одної на весіллях найкращими дружками…
як ми від перших зрад ненавиділи увесь світ і ридали у перові подушки…

як, взагалі, намагалася бути витонченими, досконалими, ідеальними…
якщо мені це вдасться, то на сто відсотків—останньою.
кажуть жіночої дружби не буває…
що усі гріхи і так відпускають всує…
але я знаю, що коли у високих церквах опісля мене лунатиме «Алілуя»,
ти— стріпнешся, як горлиця, і на горлі мій дотик легкий відчуєш—
сльзою… сльозою… сльзою…

а зараз дозволь мені штовхати Сізіфовий камінь, долати свої Єверести,
бо виявилось, що з усього, що я умію роботи найкраще—і є ці убивчі тексти…

Оця земля, що нам хлібами родить,
Та їй немає, людоньки, ціни.
Виштовхують синів мого народу
На заробітки чи в поля війни.

Щоби в країні, найбагатшій в світі
На цей безцінний рідний чорнозем,
Нічого не залишилося дітям,
Окрім ярів, пісків, земних екзем.

Щоб ми блукали наймитами долі,
І скільки не пройшло важких століть,
Ми гарували до потів у полі,
А доля наша згорблена стоїть.

Чужинцями придавлена, забита
Отими, хто творив Голодомор.
Та вороги годуються з корита,
Нам черговий готують людомор.

Забили всіх тарифи і податки,
Та липень скоро стане на ріллі
І землю продадуть своїм спочатку,
А українцям - в небі журавлі.
24.03.21

Какие ценные минуты жизни,
С возрастом, все понимаешь.
Когда не спишь, когда болит- отчаяние.
Всевышний знает, что нам нужно,
Посильные испытания он посылает.
Утром солнышко в окошечко заглянет,
Поднимайся, не ленись, улыбайся и трудись!!!
Мир прекрасен, оглянись!!! 10.06.21

Які цінні хвилини життя,
З віком, все розумієш.
Коли не спиш, коли болить - відчайдушно.
Всевишній знає, що нам потрібно,
Посильні випробування він посилає.
Вранці сонечко в віконечко загляне,
Вставай, не лінися, посміхайся і працюй !!!
Світ прекрасний, озирнися !!! 10.06.21

Вишивали мою Україну
Матері з давніх сивих століть.
Гарно вбрана, красива, єдина,
Край великого шляху стоїть.

Проводжає дитину далеко,
Де проходить кордону межа.
Де вертають весною лелеки
До країни, що нам всім чужа.

Залишаються батько і мати
На згорьованій рідній землі.
Старший син вже пішов захищати
Рідний край, де втекли журавлі -

Від війни, від осколків і «градів».
Доня ось у Європу біжить,
Бо немає роботи в громаді,
Дев’ятнадцятий стукне за мить.

Ось така вишивана країна,
Де зробили злиденним життя,
Де із далеку доні і сина
Жде матуся тепер вороття.

Вишивали колись вишиванки
Прабабусі для нас, матері.
Щоби всіх берегли одяганки
З ранку раннього і до зорі.

Щоби сонце світило у краї,
До осель заглядало й полів.
Вишиванкові наші розмаї,
Щоб порушити ворог не смів.
19.05.21

Витьохкує соловейко
У вишневому саду.
Там на мене жде миленький,
Радо я до нього йду.

З неба ясно зорі сяють,
Я схилилась на плече
Тому. кого так кохаю,
На душі - приємний щем.

Поринаємо в обійми,
Як в любові океан
І приємна хвиля-ніжність
Нас з тобою огорта.

Ми п"ємо нектар кохання,
Він п"янить з тобою нас.
Не помітили - світанок
Тихо-тихо підкрадавсь.

2021 р.

Получила отзывы на свои переводы стихов других авторов, решила с вами поделиться:
Дорогие Друзья!!
Много раз уже представляла работы Тамары Швец. Хочу представить её очередной перевод моего стихотворения на украинский язык.
С огромной благодарностью за внимание к моему творчеству. Спасибо огромное, дорогая Тамара!!Наша коллекция переводов на украинский пополняется!!
КОГДА ВОЛНУЕТСЯ ВЕСНА
Автор Натали Биссо /Германия
.
Ну и при чём же тут года,
Когда волнуется всегда
Весна в душе, весна в глазах,
Весна в зеркальных образах.
.
Благословен тот день и час,
Когда любовь настигла вас.
Пусть греет сердце лучик светлый,
Пусть эта жизнь пьянит рассветно.
.
Любить - такое чудо света,
Что кажется - мала планета!
И мир другой, и ветер свежий,
И сердце, полное надежды.
.
И каждый день, и каждый миг,
Рисует милой нежный лик,
И пусть любовь вас греет вечно,
И будет счастье бесконечным.
Перевод на украинский язык
Тамара Швец
Коли хвилюється ВЕСНА
Автор Наталі Біссо /Германія
.
Ну і при чому ж тут роки,
Коли хвилюється завжди
Весна в душі, весна в очах,
Весна в дзеркальних образах.
.
Благословен той день і година,
Коли любов наздогнала вас.
Нехай гріє серце промінчик світлий ,
Нехай це життя п'янить світанкове.
.
Любити - таке чудо світу,
Що здається - мала планета!
І світ інший, і вітер свіжий,
І серце, повне надії.
.
і кожен день, і кожну мить,
Малює милої ніжний образ,
і нехай любов вас гріє вічно,
і буде щастя нескінченним.
.
Автор Наталі Біссо
Переклала на українську мову 9.06.21 7.55
20Комментарии: Нравится

Уважаемая Натали, благодарю за теплые слова поддержки, нравиться переводить Ваши стихи! Творческих успехов и вдохновения!

И ещё один перевод на украинский язык замечательной поэтессы из Днепропетровска! И при этом, эта талантливая женщина иллюстрирует стихи.
Огромное спасибо Вам, уважаемая Тамара Швец Тома Тамара!

ХРАНИ ВАС БОГ ОТ ПРОЧЕЙ СУЕТЫ
Храни Вас Бог от прочей суеты,
от зла и негативной мысли,
чтоб стало на душе от чистоты
легко и радостно и просто.
Через года и тернии невзгод
не будьте так обидчивы, ранимы.
Примите всё, что жизнь даёт,
гасите пылкость огненного взрыва.
А вечерами глядя над собой,
где звёзд мерцанье манит высотой,
заветные желанья загадайте
и ярким светом в Космос посылайте.
Пусть обрисует каждая мечта
свои высоты и свои картинки.
И Вами сказанные фразы и слова,
прольются светом каждою лучинкой.
Без тяжести, без «камня» на душе
всё отпустите, всех простите.
И жизнь свою, как с чистого листа
с улыбкой заново начните.
2021 Лариса Пак
Бережи Вас Бог від іншої суєти,
від зла і негативної думки,
щоб стало на душі від чистоти
легко і радісно і просто .
Через роки і терни негараздів
, не будьте так уразливі, ранимі.
Прийміть все, що життя дає,
уйміте палкість, вибух, вогонь гасіть.
А вечорами дивлячись над собою,
де зірок мерехтіння вабить висотою,
заповітні бажання загадайте
і яскравим світлом в Космос посилайте.
нехай опише кожна мрія
свої висоти і свої картинки.
і Вами сказані фрази і слова,
проллються світлом кожним промінчиком.
без тяжкості і без «ножа» в душі
все відпустіть, всіх вибачте.
І життя своє, як з чистого аркуша
з посмішкою заново почніть.
2021 Лариса Пак Переклала на українську мову 6.06.21 17.00
54 Комментарии: Нравится
Уважаемая Лора, благодарю за теплые слова поддержки, общение ! Творческих успехов и вдохновения

Уроки Донбасу і ваші в Криму
наочно доводять до суті –
московську забув би я лише тому,
що нею кувікає Путін.

Космос, удостоєний кількаярдів зірок,
не є, однак, ані Героєм Радянського Союзу,
ані Президентом Сполучених Штатів
чи України,
ані Верховним Головнокомандуючим
Об’єднаних Миротворчих Сил ООН чи НАТО.

Тоді законно постає питання:
звідки у нього стільки зірок?

Саме над цим і слід би попріти астрономам,
перш ніж зривати зірки з неба,
присвоюючи їх – або їм – або нам –
усілякі неземні звання...

31 січня 1994 р., Київ

Треба буть українцем
І в сміху, і в плачі,
А не ради гостинців
У мішку на плечі.
Треба буть українцем, –
І обов’язок твій
Не згинати колінця
У покорі німій.
Треба буть українцем
Повним слави і сил,
Щоби ноги чужинців
Не топтали могил.
Треба буть українцем
І ставати до справ,
А не ссати мізинця,
Мрійно ловлячи гав.
У гурті й наодинці,
Говірким чи німим, –
Треба буть українцем
І гордитися тим…
10.06.21

Що це у світі? Бубонне бухтіння музИк?
...простори Сіті відчули басіння грози...
ГрОзи, які переллють у палання дерев...
Змінено статики сутність... У горлі дере

Сказаність слів про важливе... Хоча неважли-
во, що в душі відгоріло давно до золи.
Суть нездійсненну любові злелечує клин
Птахофатальноосінніх пожежників-злив,

Що не у світі, а в серці відчулися за-
раз, де народженим дітям, мов лялька, гроза,
І зачаїлось Велике оновлення сві-
ту... Що давно він насправді очікує... quick.


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св №121060907890

Ота гірка, заглиблена любов,
До вас, тієї, що чорніше ночі
Йому зоріли в душу ваші очі,
Щоби згоряти з нею разом знов.

Серед чужих осель, чужих світів,
Він запалив непогасиму ватру,
Що, мабуть, видно здалеку й Суматру.
Це вам, одній, світити він хотів.

Та ніжно і ласкаво він мовчав,
А вам було так тепло, біля нього…
Як врізнобіч розбіглися дороги,
То плакав мовчки... Не було плеча…

І ви тепер одна серед зими...
Лише у згадках проростають миті,
Що радістю удвох були омиті,
Де головним було в розмовах – ми…
01.06.21

У наші душі лив холодний дощ,
Стікали краплі на рамена, спини.
Підсліпуваті ліхтарі із площ
Хитали тіні скривлені в години

Вечірні, ті, де скніють дрижаки,
І не зігрітись, хоч надворі літо.
І не було надійної руки
Тримати парасолю. Дощ-самітник

Розсипався на травах там і тут,
Розлігся й посміхається в калюжах.
Заповнивши бруківки пустоту
Собою враз, холодним і байдужим.

З’єднаються краплини у струмки,
Співаючи, стікаючи у ріки.
Бруківка світить відблиском луски,
Аж хочеться стулити нам повіки.
03.06.21

Гортає вітер листя, наче ноти,
Витрушує мелодію із віт.
І до цієї літньої спільноти
Додався ще й сусідський сірий кіт.

Йому червневий дошкуляє холод,
Сховався у моєму льошнику.
Чи, може, він, тамуючи свій голод,
Тримає мишку на своїм гачку.

І раптом я появою своєю
Вмить зруйнувала вічний той інтим.
Котисько раптом вигнувся змією -
До ніг моїх прожогом, а затим

Чкурнув через кущі і до паркану
Злетів, неначе перелітний птах…
А я із несподіваного стану
На гойдалці гасила сміх і страх.
04.06.21

Коли б іще сміялась я так гірко,
І плакала так солодко, коли?
Вже допила життя півсклянки мірку,
Яку мені наповнили вітри.

Не видно зовні, не питаю в долі,
Коли моє закінчиться пиття,
Коли втечуть з душі жалі і болі,
І питиму як воду, це життя?

Листок злетить із яблуні, чи вишні,
І ляже тихо в приспану траву.
А я ще в літі молодім і пишнім
Залюблена у світ оцей живу.

тільки не треба лицемірити,
дивитися, як на убогу леопардами- звірами,
граючись у сутінки, мовчати надмірно:
—Тільки поглянь! Попри всі позитивні оцінки,
вона не може скласти собі ціни, у неї поведінка ненормальної жінки!
Тихо… Рівно сиди.. Скромно слухай, яйце!
Фальцети фальшиві шелестячого голосу…
мені не потрібно це!

хто має право заливати мені у кров шприцами шиплячих приголосних,
що ось це— добре, а на це— накладено свинцеві пломби помірності!
чому ті у кого рильця в пуху літають по землі, наче біблійські янголи?
умийте руки свої! випусть совість на на волю з усіма чотирма фалангами.

де ви були, коли я валялась поміж небом і землею у чорній, як яма комі?
наче остання тварюка, яких відстрелють собачники-зомбі!
якийсь лікар-негр… так… спас життя…
забрав дитя …у мене уже давно нема ніякого каяття!
хвора.. мертва… нікому не потрібна, навіть, власним батькам!
пафосні фрази , наче яскраве ганчір’я феєричних драм!
мені, як і вам буває усе пополам!

тому не варто милуватися гвоздиками болю, що ростуть у горлі.
нема біди! як не має рам,
на вікнах станцій тих персон, які схожі на самозакохану моль.
минеться літо— натреться мозоль...
я— жива! плачу снігом… дивлюсь чортом… наставляю роги…
як там ще можна сказати? віддаю борги…
забираю свої у Бога…
я вам себе не віддам! хочете— ріжте напополам
мій чорний ліс, мій воронячий храм!

осуджуйте себе самі… світіть свої сіяючі ліхтарі,
кидайте важкі якорі!
у мене лишились свої!
ну, що третій від стійки бару?
заряжай—плі! !
будем латати і твоїх дзвонарів?

що я тобі подруго-лиско дам? Ти мене програла дотла,
в ту ніч у тебе був гітлерівський план— повно бабла!
у квартирі чужій кидала піковий туз, кров випала до дна…
голос мені вибілила страшною беладонною добіла.
у мене постать німа!
не можна ж тримати зла…
руки мої уже давно обгоріли…
а проте… яке вам діло?

Виплигує хтось, як чортеня із таберки:
—Візьми цукерку ! Це поезія!!!! Ненормативна лексика—не має права на злато.
поезія—це мій дім! моя солона кров! моя яскрава ватра!
обираю важкі слова, щоб не по госту і по стандарту.
червиві яблука захоплень міняю на найгірші втрати.

погодься зі мною— ворогам протистояти легше, чим справжнім друзям… і це —варто знати!
тому мені той друг, хто дверима тупо не грюкає,
хто підхопить моє кермо, як в обличчя хлюпне грязюкою,
коли уже плистиму пустим суховантажем.
Рузвельт сказав правду, що всі пересічні— не друзі, що відчувають твій трем,
що друзів не обирають, як попало…
ні сіло… ні впало...

краще усі зараз тримайте у кишенях дулі,
бо знайшовся один який сказав:
— Ну, як ти Юлю?

а ти там сидиш у своїй горі— накурений, як павук,— письменник… поет… драматург…
визнаний світом, виправивляєш у моєму житті кілька непотрібних ком…
я тобі не по зубах
і не питайся— чом…?
бо труни витесують із ясена і сосни,
бо я вчора бачила віщі сни,
у них були твої і мої сини,
тому—не засни!
чуєш, хлопчику, не ходи моїми голосними садами…
я— не, хто- небудь... я— не та сама…я—вільна сарна.
на мене дивиться мій читач
я кажу йому:
—та не плач!

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Ніби - чорний день оцей, Мар’єчці змеркнути,
зірваною квіткою зав’ядати -
як забрали милого в рекрути, в рекрути,
як потрапив суджений у солдати!

Горницю замкну свою - темною, тихою,
роки довгі проведу самотою.
Нахилюсь над озером вільхою, вільхою, -
видивлюсь, як в дзеркалі, що з тобою.

Раз у раз здіймається над шляхом курява,
можеш опинитися ти абиде...
А солдатська доленька - згублива, згублива:
що, як в битві смерть тебе не обійде?!

Квіти на гільце собі виберу повагом,
і вінок вив’язую день при дні.
Збережу для милого - з посагом, з посагом -
косу нерозплетену в сивині.

Закружляє перстень мій, в келишок вкладений,
навіщує милому довгу путь...
Хай доконче збудеться гадане, гадане,
хай вернеться суджений будь-що-будь!

(2010)

Семиокий,
блаженний і неврівноважений знахар,
що ворожить
на гущі твоїх таємниць –
тиждень.

Понеділок.
Зелене око.
Глибоке
занепокоєння матері
з приводу мого тяжкого народження.
Хлипають двері зеленої зали
після відвідин святого Се́ргія.
На оксамитовому ложі лі́та
несамовита
чи божевільна орґія
земного немовляти.

Вівторок.
Друге зелене око,
яблуком якого грається дитинча.
Беззубе звіреня, спинаючись, утримує
сконцентрований сік.
По грудях стікає ні́якове молоко.
Солодкі залишки несвідомого дитинства.
Раннє снідання.

Середа.
Жовте око.
Мозок, просякнутий словом, як сонцем.
Лепетання дурниць істинних.
Опеньки в пожухлому листі засмажились,
бо схожі на загони паразитів довкола люлі.
Праведна наїна́ перемагає.
Рятівний сміх у любисткових купелях.


Четвер.
Червінне око.
Кроки зрушили з місця Божі задатки.
Хлопчик у космос піснями сигналить:
є на Землі моє існування!
Сутички літер гризуть олівець.
Потяги ієроґліфів ламаних
руку ведуть до евріки.
Пік сонця.
Грамота.

П’ятниця.
Каре око.
Кінь чи людина – однаково –
буває осідланим.
Понеділкові пошуки серед снігів
не щастям повняться.
Виповнюється занепокоєння матері,
неслухняний син до табу підкрадається.
Яблуко ще раз падає на голову.
Сонячні плями з’являються.
Виявляються ознаки ґеніальності.
Навіть у лютому був зимородок кмітливим.
Сила силенна сил!
Вершник.

Субота.
Сіре око.
Волооке диво!
На місці льоду – вода.
На місці сонця – місяць.
Сі́м’я вивержене
занурює коріння
у весняну захарусту.
Росте практична формула життя.
Дерево мудрості.
Смерть мами обриває пуповину.
Справжня любов до матері.
Це непроціджене молоко на вустах обсохло.
Це правда.

Неділя.
Напівголубе і напівчорне око.
Смерть і воскресіння – весна.
Свято і траур – весна.
Уособлений мозок ося́тий – весна.
Обгортаєте цупкими хламидами
королів,
щоб переховувався їхній прах
поруч з юродивими.
В день, коли роздвоїться Всесвіт
на "до" і на "після",
сива дитина замовкне,
бо у освічених на все – одна відповідь:
пора летіти.
Це неділя допонеділкова,
коли політ стає інстинктом,
коли на землі́ майська квітка
чорно-голубим мандражем майорить,
і на вулиці виходить усе місто,
щоб провести у останню путь
свій вихідний.
Сивий хлопчик – актор,
що в неділю працює,
кажуть, вмер.
Ориґінал!
Виняткова карма.

Мій семиокий тиждень –
щоденна заміна очей і
зосереджена робота над винятковими
кармами, –
говорить в інтерв’ю
з видатним західним журналістом
невідомий східний знахар.

29 жовтня 1993 р., Київ

Почав прискорено гадати
Не розуміючи: Чому
В кінці знаходиться початок
Збагненню пізньому цьому?
Не приховати більше злоби
На себе давнього за те,
Що всюди бився тупо лобом
І не читав Письмо Святе.
Хоч настанови ті бентежні
Були без ставлення умов, –
Мене гнітили обережно
Чужі увага і любов.
Тому запізно і відомі
Мені історії прості
Про давньовічні аксіоми
В скороминущому житті…
09.06.21

куди вона завтра піде із крильцями обгорілими,
хіба, що взірцеві мрії саджати на свій рокрилений аеродром?
як нещасна Євпраксія, блукає думками дозрілими,
мугикаючи під носа: " Спи собі сама.." мастить "Наполеон.

історія пересічної жінки, що звучить сумними дощами:
на базарах— китайскі торговці, у казармах— рідні сини…
кожного божого ранку вона здає свій щоденний екзамен
і розтирає на порошок сумніви сліз і холодні льоди.

скажімо, хай буде— "училка", чи продавчиня цукерок…
однак, на усе не вистачить, хіба, на жовту пресу і матовий манікюр.
а Цукерберг щедро дарує прогресивну мережу- люстерко:
трендові кліпи й вітання, що нагадують індонезійський гіпюр…

тут вулиця...художник із провінційними натюрмортами,
медія-менеджер , відомий прозаїк і любитель крутих авто,
на срібній таці— кава у філіжанці, загадкова усмішка Джоконди,
вірші філігарні , знижки на щастя і безкоштовне кіно.

тут вона може заливати шейху так, що він подарує серце,
тут не лягають спати Джакоми Казанови і вересневі дружини.
кусатиме лікті, коли раптом на площі зустрінеться з алкашем, чи зеком...
цинічно-ценральна самотність—на зап’ясті засохла жоржина..

куди вона завтра піде із крильцями обгорілими,
хіба, що взірцеві мрії саджати на свій рокрилений аеродром?
як нещасна Євпраксія, блукає думками дозрілими,
мугикаючи під носа " Спи собі сама.." мастить "Наполеон".

і кожному— дай по слову, і кожному— залиши по тіні…
і ніколи не стане жил віддати борги цій стожильній країні…

десь на лівому березі, де кінчається білий світ,
отой другий на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу,
німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
як він видавав їй тягучу, наче асфальтна смола, нагороду.

—Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
Тобі—калаша у руки… Тобі, моя мила, на східний фронт!
але вона нікому не говорила про сумні падолисти свого рукава…

переціджуючи страх на сито, відчувала деформації чужих тіл,
як рвала бинти зубами, намотувала на солдатські рани рожеві світанки...
плакала сойкою у подушку, запозичивши у Бога, хоч маленьких сил,
і врізалася в новий день, щоби білий стяг із червоним хрестом вивішувати над ґанокоми .

хоча, це ніколи не допомагало…і вона дітей-вовченят витягувала із підвалів,
а там були різні люди: старі діди, притрушені попелом, баби, що звикли до диму,
жінки, що нервово палили дешевий Strong і сприймали тишу, як дорогоцінні медалі.
той солдат у смішних окулярах, який на небесних хмарах писав їй рими.

вона тому і пішла за ним, знаючи, що гелікоптери— літають низько…
що оцинковані гроби— підривають рідні будинки зойками випадково…
бо там, де "прочісують зеленку" свідомі смертники— чужинські блискавки.
...а вона хотіла, щоб він просто жив!...хоча дуже страхалася квітів крові...

це життя їй пахне його потом із нотами сандалу,
подарованими коштовними кульчиками з аквамарином
і могильною плитою над якою, немов блаженна співла,
про досвід без нього добутий, про вже дорослу дитину:

—Спи, сонце, засни…я до тебе скоро прийду,
місячне сяйво лишає нам пелюсткові знаки…
я зірву, коханий, для тебе із неба зірочку голубу,
я принесу на твої долоні червоне проміння маків.
Спи, сонце, спи, вже скоро нам до весни…
Спи, сонце, спи…

десь на лівому березі, де кінчається білий світ,
отой другий на м’ясорубку перекручував її зрілу свободу,
німіли фіранки і напружувалися клітини планетних орбіт,
як він видавав тягучу, наче асфальтна смола, нагороду.

—Ти так уміло, люба, відкриваєш пошепки чорний рот,
під тиском твоєї ваги рудіє, навіть, зелена трава…
Тобі— калаша у руки, тобі, моя мила, на східний фронт!
а звідки ж цьому дурню знати, що вона уже там була…

Останній погляд на життя колиску,
На яблуні і вишні, рідну хату.
О доленько моя, цей шлях неблизький
Сльозами вистеляю винувато…

Колись давно наказував нам тато
Учитися, щоб не волам хвости крутити,
Людиною поміж людей ставати,
Забути про корів, село і жито.

Не мозолясті, мати чисті руки,
В теплі сидіти у холодні зими…
Я не забула батьківську науку,
Що через долю всю пройшла незримо.

Усі роки я рвалася додому,
До саду і до вулиці своєї.
Таке близьке все, рідне і знайоме,
І навіть кущик, що стирчав із глею.

Тут виростали мамині онуки,
Дідусь катав їх на велосипеді.
Від щастя скрізь літали рідні руки,
Бо хто б їх краще за рідню догледів…

Кричала мовчки з болю наша хата,
Грудневий дощ все стукався у шибку!
А ми на цвинтар проводжали тата…
Портрет, вода у склянці… зверху скибка.

Спинився час для мене і для мами,
Для рідної сестри і наших діток…
Матусині страшні кардіограми…
Колгосп, концтабір нею пережито…

І залишилась хата сиротою,
Стогнала з муки грозами, вітрами.
Незатишно було із самотою,
Закриті двері їй були за брами.

А як вона завжди чекала Паски,
Коли за стіл сідала вся родина!
Сміялась тихо шибками від ласки,
І це була для всіх свята година…

Пройшли роки, уже немає мами,
Із татом разом у одній могилі…
А хата прожила життєву драму,
Далеко всі, що так її любили…

Стою в дворі і гірко, тихо плачу,
Бо розумію – зустріч ця остання.
Життя моє, де мала щастя, вдачу,
Не порівняти із оцим прощанням…
04.06.21 

А дощ іде веселий і стрімкий,
Уже вдесяте миє квіти, листя,
На вулиці збирається в струмки,
В яких танцює кароока Христя.

Без парасолі, в синіх чобітках,
У плащику прозорому плигає.
Серед калюжі топчеться. Не страх,
А радість в серці маминім без краю.

За те, що буде потім все життя
Її дитина згадувати миті,
Коли без заборони і ниття
Були щасливі дні, дощами вмиті.

Де розцвітали райдуги й сади -
Дитинство між кульбаб і трав зелених.
Залишаться у пам’яті завжди
Дощі, калюжі і лапаті клени.
06.06.21

Іван Франко стояв біля воріт,
Удалину дивився, в сіру осінь,
Де між дощами в хмарах синя просинь,
А біля ніг рудий вмостився кіт.

Дивилися удвох на небокрай,
Що закривали їм стрункі смереки.
Думки поета вже були далеко,
Де, може, був на світі завжди рай.

І не було таких важких часів,
Де тяжко почувалася людина
І щастя мала дорога родина,
А в серці не зростав і біль, і гнів.

З собою кусень хліба, в пляшці чай,
Зібрався йти поет в бібліотеку.
А там вже буде зовсім недалеко -
Перейде він потічок чи ручай.

І буде працювати цілий день
В холодному приміщенні, де книги
Знімають із душі важкі вериги,
Бо в ній немає щастя і пісень.

І грітиме Івана теплий кіт,
За пазухою буде тихо спати.
Холодні наукові ці палати
Не топляться уже багато літ.

Писатиме під муркання кота,
Щоб залишити нам вагоме слово,
В якім означить всі життя основи,
Щоб зникла з душ осіння гіркота…
Іван Франко стояв біля воріт…
06.06.21

Продати матір і свою колиску,
Продати землю і свою державу?
Не маючи від того краплі зиску,
Ганьбу здобути, сльози і неславу.

Віддати все своє отим чужинцям,
Що виживати змусили в неволі.
В окупаційній владі українцям
Немає газу і землі у полі.

І хто нам винен у нещасті, бідах,
Які самі собі ми сотворили?
Мовчали і не подавали виду,
Що владу узяли чужинські сили.

Тепер повсюди стогін, біль і сльози,
Майбутнього немає для онуків.
І замість літа – у серцях морози,
Попереду роки страждань і муки?
03.06.21

Не до веселощів сьогодні
Мені від вранішніх думок, –
Читаю списки нагородні,
Неначе завчений урок.
Про нерозривну гуртківщину
При владі дурнів і заброд,
Що не любили Україну
І мали безліч нагород...
08.06.21

Стихи приходят тихо, и без стука,
Своим ключом открыв замок души.
Авоськой из ячейки с шифром «скука»
Вдруг вывалятся с просьбой – «запиши!»

Пишу! Вот где веселье - до упада -
Смешить спешат, не успевают жить.
Противные! Ввалились без доклада,
Былое мне и думы ворошить.

Ложитесь спать! На кухне, под рогожку!
Все звуки – в холодильник, остывать!
А я от вдохновенья мерной ложкой
Терпенье буду к скуке добавлять
И делать вид, что я покою рада.

Стихи уходят тихо, без доклада…

Кольору сонця очі в ромашки,
Вона підморгнула лукаво йому
І, переповнена квітонька щастям
Всміхалась замріяно.Може тому

Усе їй здавалось казковим та світлим,
Що радісно серденьку було її,
Бо ніжилась в купелі теплого літа
Під супровід пісні малих солов"їв.

2021р.

Я не маю про шо думать,
люблю
спать,
ну, шо ти дасиш, шо?
копійку, дві, п’ять?
ну, уб’ю я час,
ну, проп’ю…
чого ти не спиш?
я не маю про шо
казать…
під фунікулер потрапив кіт,
ну,
у пішохідний перехід
потрапив я,
квітами душу відвів,
осінніх мух літом штук
двадцять одну задавив,
закопав парашута в лісі,
чую: стук,
упіймав за хвоста лиса,
фарбованого у Франка,
тиняюсь тепер
від тинка до тинка,
відтак я ото лисий,
і не маю про шо думать,
і не маю про шо
казать,
лиш спать
люблю,
ну, шо ти дасиш, шо?
копійку, дві, п’ять?
ну, уб’ю я час,
ну, проп’ю…

26–27 лютого 1992 р., Київ


That's right – (англ.) правильно.

Тюльку на Христоса не гони
І не ображай вірян затятих.
Бо ти грішник. Глупства пустобріх,
Мамця - відьма, а нечистий - тато.

Істина відома тільки нам -
Християнам. Решта - слуги бісів.
Пасха. Кум кров'янку гам та гам,
Я ж згрібаю ув окопі гільзи.

Поруч гурт католиків лежить,
Заряджає протестант набої...
Ну, а я задумався на мить:
Хто святенник? Дезертир чи воїн?

І навіщо в длані Бог уклав
Нам смертельну зброю? Для забави?
Поруч брат, поранений, упав,
Похарчав і вмер. Христосе,- амен.

У правиці синьо-жовтий стяг,
За геройство не чекаю дяки.
Не для Бога жертвую життям -
Йду за Україну ув атаку.

07.06.2021р.

В однієї подружньої пари
Десять років дітей не було.
Дні летіли, як чорні примари,
В смутку сивім марніло чоло.

Щоб самотність не гризла віднині,
Та знедолені сльози щодня,
Чоловік за сто гривень родині
На базарі купив цуценя.

Зразу в домі засяяло світло,
І потіха й відрада земна.
Пролетіли жнива непомітно...
Виріс песик...Настала зима...

За Дружком доглядали завзято
І водили гуляти за став.
Та нарешті, із неба на свято,
Бог їм донечку подарував.

Утішалася, навіть, собака.
Підійшов... і обнюхав маля.
Скавучав, ревнував, часто плакав,
Та обрубком коротким вихляв.

Молоком пахло в хаті й любистком,
Щастя й радість наповнили дім.
Пес підкрався тихцем до колиски
І лизнув немовля, та утім -

"Фу!" - волала сполохано мати,
Батько тріснув по носі - "Не смій!"
Став відтоді на вулиці спати
В лютий холод, лихий сніговій.

Визирав з буди злякано. Вітер
Розливав з миски вбогі харчі.
А Дружок ніс ховав у лахміття,
І стеріг все обійстя вночі.

Так минули зими хуртовини,
І ніколи ніхто не зігрів.
Десь пів рочків було вже дитині,
Як пололи в полях пирії,

Залишивши Марусю у ліжку.
(Міцно спала кровинка мала.)
Бігав пес по городах, обніжках -
Докучала ядуча бджола.

- Ти дивися, як пес шаленіє -
Говорила дружина, - ось бач,
Столочив огірки і шавлію,
Скільки вкладено праці... хоч плач!

Йди поглянь на дитину, Миколо,
Досапаю й пізніше прийду.
Нахилилася вкотре додолу,
Щоб зірвати, бур'ян, лободу,

Й чує постріл і крик чоловіка -
Зрозуміла, що сталась біда.
Вбігла в двір, зі слізьми на повіках,
Перелякана жінка бліда.

А Микола тремтів... пурпуровий...
Пояснив, що він бачив, як пес
Вибіг з хати, пащека у крові,
Тож застрелив, і хай йому грець!

Уявили маля псом роздерте
І страхалися в хату ввійти,
Де витав дух жахливої смерті,
Домовини ввижались, хрести.

А коли увійшли, ані звуку...
Та дитина - здорова, жива!
На підлозі убита гадюка
І відірвана псом голова.

Не суджу я мораллю нікого,
Тих гріхів має кожен сповна.
Та вбивали Дружка ще до того,
як з рушниці дуплет* пролунав.

Дуплет* - вистріл з двоствольної рушниці
7.06.2021р.

дай мені руку,
вночі ліхтарями світи,
несправедливо, що доля розвела мости.
біла конвалія хоче для тебе цвісти,
ти побач її із останньої висоти,
віддай їй звуки.

я— гравітація
ти— мій несходжений ліс,
може, останній Грей, а, може, Уліс,
тільки не задирай високо ніс,
коли хвиля морська викине нас на пірс
десь на долонях Франції.

я— твій шампунь,
я— бритва у ванній кімнаті твоїй.
нічого не варте мовчання, солодкий мій,
це яблуко Євине дав нам біблійний змій.
я хочу у піднебесся, я прагну дій,
у дифтонгах твоїх відлунь.

я— висока гора,
я— твій видих й останній вдих,
ти випиваєш мене, наче кокосовий горіх,
я на твоїх устах—перший спійманий сніг,
і втомлено між приголосних і голосних
затихає твоя кора.

ти—місячне сяйво,
у твоєму вікні не має закінчення,
де, ходять вагання з блідими обличчями,
тільки не стань мені крапкою вбивчою,
краще листами й спогадами музичними—
лягай на серце скраю.

я— гравітація,
ти мій несходжений ліс,
може, останній Грей, а, може, Уліс.
тільки не задирай високо ніс,
коли хвиля морська викине нас на пірс,
бо я— відлига твоя, я— твоя Франція.

На вулиці, під брамою базару,
соромлячись, у сутінках стоїш
між продавців неясного товару
і темні ягоди, не кваплячись, їсиш.

Ти роздаєш по скляночці чорниці,
з коробки ликової мовчки беручи, –
на дні очей шуга́ють дикі птиці,
давно приручені, як хустка на плечі.

Ці рухи тихі лагідно лягають
вздовж рук на боки чи в колиску кіс,
коли зітхаєш – птиці завмирають,
коли всміхаєшся – летять назад у ліс.

У хащах диких ягоди збирала,
за гроші мріяла продати сльози ці,
але пташки, яких ти в лісі вкрала,
склювали все в твоєму ґаманці.

Ти безкоштовно роздаєш чорниці,
бо чуєш, як співає й кличе ліс,
немов дочку, тебе – свою черницю;
а я – "сеньйоро!", "фрау!", "пані!", "міс!"

Але поважності тобі не вистачає,
ти б кинула це місто і втікла.
"Сеньора!", "міс!" – це надто величаво,
бо навіть ягід спро́дать не змогла.

На вулиці, під брамою базару,
соромлячись, у сутінках стоїш
між продавців неясного товару
і чорні ягоди, не кваплячись, їсиш…

6 серпня 1995 р., Київ

Іноді можна вгодити усім...
Отже, ваяй і видумуй
«вічне і вумне»... і що не посій,
а опиняєшся серед месій –
вуду словесного шуму.
            Що не кажи, а таки, читачі
            явно очікують рими
            оригінала, аби уночі,
            може й собі, як усі діячі,
            сіяти неповториме.
Хоч і буває – той самий сюжет,
ляпи і тропи знайомі....
наче смакує і мій вінегрет
як не поетка, то інший поет
дуже й не дуже відомі.
            Зайві сьогодні у цьому кіні
            рупори і мегафони,
            інші видовища вже у ціні
            і на арену виходять смішні
            авгури, пірри, нерони.
Надокучають пророки юрмі...
візії мови... цитати...
нащо світити сліпим у пітьмі?
Нині богема собі на умі, –
чим би іще дивувати?
            І завдяки еволюції рим,
            йде діалектика слова
            та аплодує своє і своїм...
            лине архаїка... віється дим...
            класика майже готова.
Диковина гарантує дива...
і заяложене має права,
і несказанне – отрута...
            і туманіє моя голова,
            поки читаю забуті слова,
            суті яких не збагнути.

06.2021

у тобі зараз, чи зелена трава, чи грубе каміння…
все це дуже важливо, коли стукає юна азбука морзе.
ти розриває мене на найменші атоми мовчки, Євангеліно,
як розриває невдалі ескізи на площі старий художник.

ворожнечу в картатім костюм кольору глини, скоріше вимкни,
я тобі у кімнатах натягнутих струн рівняю русяве волосся,
в тебе завжди був погляд дорослої, а зараз жорстокої жінки,
повні кишені питань, що киплять у звилинах гострого розуму.

... у цьому житті зими висохлі… літо до кісток холодне…
прокидайся— твій сон із казки про зачаровану Білосніжку,
якщо ти завтра запалишся і повстанеш, як гашена оцтом сода,
знай, що на принців минала мода, як і минула на якісні вірші.

у твоєму горлі виростають бурульки гострі і скло розбите,
ти уже доросла до неба і скуштувала кохання з терпкого глоду,
наче із шкільної дошки, батистовим серцем страждання твої всі змию.
те, що жалить, як осінні оси, те що затягує у конопляні болота.

чи мелодрама, чи бойовик, чи триллер про пересмішницю сойку,
чорне авто татуся… і сльози твої розсипані перлами на парковці…
натягуєш лука, наче у "Голодних іграх", і вибухаєш кулями каштанових зойків,
а війни не мають сенсу, бо палють дерева душ і підривають останнє сонце.