Чекаю ельфа...
уві сні...
але буває,
веселий лицар у вікні
мене вітає.
Мені одній
в часи нічні
ніяк не спиться.
У дам і фей –
один Орфей,
а я – синиця.
У далині
є журавлі..
або лелеки...
але мені
на цій землі
до них далеко.
Так і живу
і наяву
нема нікого.
Але нічого...
в рандеву
я біля нього.

Іще живу...
і наяву
вітаю фею,
а уві сні на рандеву
лечу до неї.
Але її
у ці краї
ніяка сила,
попри ілюзії мої,
не заманила.
І я, мов пень, –
ані телень...
із-за фіранок
мене вітає кожен день
у хаті – ранок.
Як у танку
у мить таку
я просинаюсь.
Є що любити на віку,
але не каюсь.

04/21

Весенний аромат, так манит!
Греет сердце, греет душу!
Весенний дождик моросит!
Природа возрождается,
Трелью соловья звучит!
Расцветают травы и цветы!
Лучами солнышка согреты!
Мир оживает, понимает,
Всевышний шлет нам благодать!!!
15.04.21 21.40
Швец Т.В.


Весняний аромат, так вабить!
Гріє серце, гріє душу!
Весняний дощик мрячить!
Природа відроджується,
Трелью солов'я звучить!
Розквітають трави і квіти!
Променями сонечка зігріті!
Світ оживає, розуміє,
Всевишній шле нам благодать !!!
15.04.21 21.40
Швець Т.В.

Нене! Ти для мене - божество!
Світ навчила як себе любити.
Але ми давно уже не вдвох,-
Самотію вже десятий квітень.

Крилами махнувши над Дніпром
Відлетіла в ирій,, мов жар-птиця.
Я поет. А водиш ти пером,
Ось тому й дрижить моя правиця.

На той світ потрібен лиш обол,
Не талант, не лахів тлінні скирти.
Спадок твій - повага і любов
До людей, до Бога і до світу.

А коли добро не тим ключем
Відмикаю в чорній каламуті -
Голос нені чую за плечем:
- Не собі служи! А тільки людям.

17.04.2021 р.

Звільнившись нарешті з полону кружінь,
Згубивши на спокій надію, –
Занурився вітер у гущу цвітінь
І запахи врозтіч розвіяв.
Чадні аромати наповнили враз
До краю навколишній простір, –
І ширшав, і глибшав струмуючий час,
Весну зустрічаючи в гості…
16.04.21

і він говорив їй, дихаючи прямо в лице,
що усі хто пишуть, бідні, неначе церковні миші!
що усе, що є послідовним приносить якийсь процент
і тому лише протяг шугав по її горищу...

що вона не геній і у неї надто посередній талант,
а він мусить ним дихати на оцьому нестерпному каратині,
бо уся її смішна писанина захована під матрац,
не більше як іграшка для дитини!

—Це таке марнославство виставляти себе напоказ,
особливо коли дурна,— читав їй чиюсь цитату,
—завтра треба платити за небо, за сонце, за газ!
за якісь великі гріхи, за якісь перекреслені втрати.

що нав’язуватися, коли непрохана ніколи не варт,
і чому між його краваток розкидано її рими?
що вона напалила його голові тисячі кіловат!
і якщо вона сад то коли вже ростиме?

коли її очі ставали сумними, неначе у них скидалася срібна риба,
він, часом, вибачався і довго палив на балконі.
напевне розумів що вона його переплигне
десь у кращому вимірі золотого безсоння…

Батьку, ти один у мене є,
А матусі більше вже немає.
Ти здоров`я бережи своє,
Не спіши іти за небокраї.
Ти завжди є синові взірцем
У родині, в праці – гордість роду.
Бо завжди відмінним є борцем
За свободу рідного народу.

ПРИСПІВ:
Батьку мій ти – справжній чоловік,
Збудував будинок всій родині.
По-козацьки захищати звик
Мир, добро і щастя в Україні.

На твоєму дружньому плечі
Змалку був я: грали у футбола,
Ти мене писати вірші вчив
І уся пишалась мною школа.
Не Морозов Павлик мій герой,
Бо від тебе слушні чув поради,
Гріх найтяжчий чинить в світі той,
Хто свою родину підло зрадив.

ПРИСПІВ:
Батьку мій, ти – справжній чоловік,
Збудував будинок всій родині.
По-козацьки захищати звик
Мир, добро і щастя в Україні.

Максимові не довго на Січі сумувалось.
Не встигли ще гармати як слід заговорить,
Підгайці штурмувати лиш козаки збирались,
Як кошовий на раду зібрати всіх велить.
І довбиші взялися товкти у тулумбаси,
Вся Січ завирувала, зійшлася на майдан.
Для чого їх зібрали, ніхто не знав до часу,
Напевно, про то відав один лиш отаман.
Та, замість кошового Сірко почав розмову,
На діжку чинно вибравсь та тиші зачекав.
Його умить впізнали, в очікуванні слова
Затих весь гурт козацький. Тоді Сірко почав:
- Не бороню я ляхів, гнобителів народу
Та з двох лих обираю я менше. Головним
Я ворогом вважаю того, хто більше шкодить,
Нам перше воювати потрібно саме з ним.
Орда проклята з нами вогнем й мечем воює,
Наповнює пустелі жінками і дітьми.
А скільки на галерах чоловіків гарує?
Чи маєм таке право з отим миритись ми?
Сам Бог велить нам зілля антихристове бити,
Помститися за кривди, за спалені церкви.
Ідіть усі за мною! Я поведу вас, діти,
Щоби могли помститись за усі кривди ви.
В цей саме час немає кому Крим боронити,
Тож хай кривава помста на нього упаде.
Братів, сестер нещасних ми можемо звільнити.
Отож, питаюсь, браття вас – хто зі мною йде?!
Майдан весь відгукнувся одноголосно: «Згода!»,
«Веди нас, отамане!», «Йдемо з тобою в Крим!»
Зібралось кілька тисяч козацтво до походу.
Із усіма зібрався хутенько і Максим.
Стояла хоч осіння та тепла ще погода.
Шлях подолали швидко під самий Перекоп.
Татари не чекали, тож захопили з ходу,
А далі розділились на дві частини, щоб
Одна з Іваном Рогом, що кошовий на Січі,
Пішла стрімким походом й Арбаутук взяла.
А друга половина, здолавши степ і річки,
Дісталася до Кафи і звідти почала
Громити землі беїв і мурз, що в Україні
Ясирством ненаситним були прославились.
Максим з товаришами були в тій половині,
Що вів Сірко. Й на Кафу з ним стрімко подались.
Татари не чекали козацького наскоку,
Тож діставались легко аули і міста.
Велів Сірко козакам вести себе жорстоко,
Нікого не жаліти. Хай швидше вістка та,
Про помсту запорозьку дістанеться до хана
Й до мурз і беїв, котрі тепер хапають люд
Нещасний український . Хай їм відомо стане,
Як мстяться запорожці на їхніх людях тут.
А особливо в землях отого Ширін-бея,
Якого в Україні хіба глухий не чув.
Що славився нахабством й жорстокістю своєю,
А нині в Україні десь з Дорошенком був.
І піднялось димами тепер татарське горе,
Палали їх оселі і люд ясиром брів.
Наскільки запорожці наскок зробили скоро,
Що, навіть, син Ширіна сховатися не вспів.
Схопили того сина, схопили його «мамку»,
Адже йому сім років було лише тоді.
Схопили його дядька… і все добро у «замку»
Дісталося козакам. Максим теж не сидів.
Метався по аулах ледь не по Криму всьому.
Хто чинив опір, того рубав і не жалів.
Звільняв нещасних бранців, в’язав татар натомість
І тяг добро, добуте з боями, до возів.
Там на Січі поділять, а поки нема часу.
А поки треба швидко «пустити півнів» в Крим,
Поки ще не лунають тривожно тулумбаси,
Шлях не перепиняє татарське військо їм.
За тиждень, що козаки по Кримові гуляли,
Взяли добра багато, ясиру тисячі,
Дві тисячі нещасних з полону позвільняли,
Як прилетіла звістка, що хан до Криму мчить.
Він з військом готувався іти на Україну,
«На поміч» Дорошенку, але не встиг, мабуть,
Бо втікачі принесли йому страшну новину,
Що козаки полоном, вважай, весь Крим ведуть.
Що у Криму з живого лиш пси й коти зостались,
І все добро «нажите» дісталось козакам.
І, у жаданні помсти, орда у Крим верталась,
Хан покарать зухвальців за все збирався сам.
Ледь долетіла вістка про небезпеку, хутко
Зібралося козацтво, полон зігнало свій,
Пішло до Перекопу, його щоб проминути,
А там у чистім полі хан буде не страшний.
Хоч рухалися швидко та, все одно, не встигли,
Бо хан на Перекопі з ордою вже стояв.
Утікачі із Криму до нього вже надбігли,
Тож він велику силу вже на ту пору мав.
І довелось козацтву нелегкий бій прийняти.
Три дні й дві ночі бились, степ кров’ю полили.
А від орди нелегко у полі відбиватись,
Тим більше, що татари страшенно злі були.
Сліпило сонце очі, німіли в битві руки,
Здавалося, не стачить до перемоги сил.
Аби полон татарський не втнув був підлу штуку,
Не вирвався й не вдарив зненацька війську в тил,
Велів Сірко всіх моцних і всіх старих потнути.
Дві тисячі нещасних лишились голови.
Та на війні жорстоким й не хочеш – маєш бути
Аби тобі і війську лишитися живим.
Три дні, як у тумані, дві ночі, як в дурмані.
Максим й на мить коротку не міг зімкнуть очей.
Встигав лиш зав’язати, якщо помітив, рану,
А часто і не бачив, як тілом кров тече.
Все менше залишалось товаришів навколо,
Все більше піднімався з ворожих трупів вал.
І червоніло кров’ю пропитанеє поле.
Та не стихав в татарах їх войовничий шал.
Коли вже сил не стало і шаблю піднімати,
Від спраги і пилюки у грудях аж пекло.
Не бу́ло де ногою на вільну землю стати…
Над бойовищем сонце скривавлене зійшло
І наступила тиша, п’янка ранкова тиша,
Навколо не лунало настирливе: «Алла!»
І було тільки чути як степ натужно дише.
Орда в ночі пропала, напевно відійшла
Не в силах подолати була козацьку впертість.
Лишила гори трупів козачих і своїх.
Вже войовничі духи взяли достатню жертву
Аби спинити бійню й розвести, врешті їх.
Живі життю раділи, а мертвих поховали,
Коли ж останню шану полеглим віддали,
На Січ, у рідні стіни свої попрямували
Й татар, що залишились живими, повели…
Микола повернувся на Січ страшенно злючий.
Максимові з порогу сказав все, що хотів:
- Навіщо подалися ви у той Крим смердючий?
Чим ваш Сірко той думав, як вас туди повів?
Та ж ми уже тих ляхів в Підгайцях зачинили,
Ще б трохи посиділи під містом без харчів
І миру в Дорошенка б, як милості, просили.
А той Сірко утнув бач, неначе тать вночі.
Та тільки-но татари про ваш похід узнали,
Переметнулись зразу до ляхів. Як було,
Під Зборовом і Жванцем вони вже учиняли.
А все ж до перемоги вже над Собєським йшло.
Та замість перемоги, з-за вашого походу,
Отримали знов підлий, зовсім не гідний мир.
А битись проти ляхів з татарами нам годі,
Полки б лиш положили у тім бою, повір.
Хай вже Сірко, Максиме, а ти чого подався?
Невже немає в тебе своєї голови?
Та ж Крим той проклятущий навіщо тобі здався?
То добре, що вернувся звідтіль хоча б живий.
Максим сидів лиш кліпав, не знав, чого й казати.
Й Сірко правий був, наче…Й Микола теж правий.
Але уже по тому нема що жалкувати,
Бо лише час даремно отим змарнуєш свій.

Навальний сидить...
А чому не сидить Медведчук?
Ганьба! Вже на часі змінити безвільну позицію,
Збагнути принадність російського слова «каюк»
І гідно, як слід, вшанувати свою опозицію.

А чи справді люди люблять правду
(особливо лірики-поети)?
Хто зі мною поетичну варту
Аж до гробу нестиме уперто?

Не про квіточки чи мусі-пусі
Піде мова, а про люту січу.
Нагадаю тим, хто ще не в курсі:
Зазирає смерть братам у вічі.

Вижив. Рвав цупкі зубами пута,
А ординець бив і бив прикладом.
Вирізав ножем мені на грудях
Тризуба і кинув помирати.

Ось тому й шульга. Та це дрібниці.
Головне, що ворог зупинився.
А брати лежать у спеклій крівці,
А довкола них - схололі гільзи...

Пахне люттю й болем буква кожна,
Радість покалічена померкла.
Я молю Спасителя: - Мій Боже!
Зіштовхни Московію до пекла!

15.04.2021 р.

Коли умру, не хочеться зотліти.
Життя і так точили хробаки...
аби душі у пеклі не горіти –
хай полум’я поглине на віки.

На камені – один рядок поезій:
« Усім живим світитиму в імлі...»
А від золи моєї у землі
пожива буде молодій березі.

Полегшає комусь на цю вагу...
А заодно і збудуться повір’я:
коріння вип’є сили і снагу,
осінній вітер листям їх розвіє.

І, може, залунають як пісні
і думи, і слова... і десь у лузі
похилиться у невимовній тузі
бодай одна калина по мені.

Та аж тоді душею відпочину
як прилечу в обітований край,
об’єднаний в єдину Батьківщину
від вільної Кубані по Дунай.

Помрію... на Тарасовій могилі,
де дух його нескорений витав,
але не на... а в Україні милій
у полум’ї Майдану і заграв.

Тоді й порвемо вікові кайдани
Московії, і скинемо ярмо
і змиємо рабів її клеймо...

Хай душі не ятрять криваві рани
і хай не мають спокою тирани,
допоки ми у Слові живемо.

04.2021

Мов порою весняною
Повернув снігопад, –
Білизною духмяною
Затуманився сад.
Замітає порошею
Поміж яблунь стежки,
Де з тобою хорошою
Я гуляв залюбки.
Застилає і вулицю,
Що веде в березняк, –
У якому ще чується,
Бо відлунює, – Так!..
Пелюстками завіює
Пружні пагони трав, –
Наповняє надіями
Круговерті уяв.
Кружеляє і стелиться,
У обіймах вітрів, –
Духовита хурделиця
Звеселілих садів.
15.04.21

Користолюбством вирізняєшся між інших…
Між іншим, величаво добра зовні…
По літаках, де поруч тебе в кріслі
знаходжусь я,
минають дні безмовні,
куняють тисячі ночей безбарвних,
і сотні стюардес пішли у безвість;
а ти рахуєш, одягнувши окуляри,
перевіряючи валют надземну твердість…
Я поруч тебе в чеках і контрактах,
нулях, абзацах, відомостях, актах,
я в окулярах у твоїх, у літаку твоєму
обожнюю фігуру о’ об’ємну…

Кому приємно,
тому при-єм-но.

Плюю на все, я не новатор –
але запаяно ілюмінатор.

Тому при-єм-но,
кому приємно…

Авіалінією темною
ми строго по курсу
і впевнено
волаємо благим діаматом!..

Нас зустрічає діловий Нью-Йорк.
Ми не врі́залися в жодну комету.
Цілому світові подаємо урок,
як приземлитися по лінії злету.

30 липня 1994 р., Київ

На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Що кілометрами розгорнеться зненацька.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Ох, скільки ж їх було... Отих,
Що з переможним криком
Єрусалимські штурмували стіни.
І тільки Олександр Великий
Зійшов з коня і став
Перед пророком на коліна.
Отак і тим, хто зна,
Що з миром йде в обитель Бога,
Земля Ізраїлю відкриється до дна,
І до святинь без опору простелеться дорога.

- Нас питали у садочку, - каже мамі Ната,-
Хто насправді розумніший, люди чи звірята?
Я сказала, певно, звірі. Так виходить, мамо.
Бо вони від нас мудріші. Кажу чесно й прямо.
Хоч не хочеш, на роботу ти ходити мусиш.
Ну а кицьку працювати зроду не примусиш!

Уплету анапести у ямби
і впишу у рубрику – «сонет»...
і тоді почую дифірамби,
що співає іноді поет.

Правила поетики – до лампи.
Сяду на Пегаса і... вперед!
Де шукають меду косолапі,
там і амазонці буде мед.

Та в Майстерні віє безнадія...
тихо-тихо... наче у тюрмі
заповіти пишемо юрмі.

Виживає мрію пандемія...
Іноді усе-таки радію,
що орли поезії німі.

Хоч я боятися не звик,
Та побратими чують крик
І мій, буває,
Коли знайти не можу слів,
Щоб обернуть на радість гнів,
Жаркий до краю.
Раптовим подувом вогню
Торкнуло голову мою
Смертельне жало,
Але вберіг покірну плоть
Від смерті вірної Господь,
Раз не попало.
Хоч співчуття німе твоє
Мені відваги додає
У час боріння, –
Здіймаю руки до чола
І відчуваю спроквола
Долонь тремтіння.
Та рветься скоро з мене лють
На тих, що вічно нам несуть
Страшну руїну, –
Я зупиняю вражий крок,
Бо плавно тисну на курок
За Україну…
14.04.21

Дощі роз’їли землю і втопили.
Ми ходимо у вогкому взутті.
Весна була востаннє у житті.
Ми вперше так любили – й розлюбили!

Весна в калюжах березень купала.
Я з буханця щипав для горобців,
грів по́думки твій дім, а прикінці,
нарешті, в свій зайшов,..
ще мама спала…

Вівторок, 9 серпня 2005 р., Богдани́

Товстунці! Голодні ненажери!
Всі у кого зайві є кіло -
Не мордуйтеся на тренажерах,
Приїздіть до мене у село.

В п'ястуки засуну вам лопати
І поставлю...сполом на межі.
Будете городика копати,
Зміцнювати звомплені крижІ.

А для пресу є тупезні коси
Та гектарів з десять пирію.
Станете стрункими, наче кози!
Спатимете міцно - зуб даю!

Хутко відучу від годівниці,
Згасне апетит, немов свіча.
На сніданок - цеберце водиці,
На вечерю - з рути-м'яти чай.

ОпівнОчі - в ліжка. О четвертій
Ноги в руки й знову на межу.
Я учитель фітнесу упертий...
От і перший гість! Привіт! Бонжур!

Геть із торби курку, сало, шніцель!
Ось шкоринка, чорна і суха.
Тож і ви, братове, не баріться,
Бо весна прийшла. Хи-хи! Ха-ха!

14.04.2021 р.

Чувства не продаются, не покупаются!
Рождаются на небесах,
Где наши души бродят по ночам!
Все чистое и нежное – святое!
Как солнца луч, как зелень трав!
Как голос птиц весною по утрам!
14.04.21 7.38
Швец Т.В.

Почуття не продаються, не купуються!
Народжуються на небесах,
Де наші душі бродять ночами!
Все чисте і ніжне - святе!
Як сонця промінь, як зелень трав!
Як голос птахів весною вранці!
14.04.21 7.38
Швець Т.В.

Вкрилось небо сизою імлою,
Сяє вечір тихо вдалині.
За Дніпром - неонові вогні...
Як, мій саде, скучив за тобою!

Перейду кущі і переліски,
І немов спалахують в гаю,
Душу розтривожують мою -
Як дівчата, молоді берізки.

Далі в зелень чарівну порину,
І піду крізь неї навпростець.
Мружить очі сизий ялівець,
Розкошують голубі ялини.

Пробиває млу Кассіопея,
Ми отам замріяні ішли,
Тут стояли, як у сні, коли
Цілував так солодко тебе я...

13 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021) НБС, оглядовий майданчик неонова ріка. 22 г. 01 хв.

Як же бути з людьми й не боятися тиші,
І не мислити: завтра озветься біда,
А відчути, як думи щоразу мудріші,
І що кров не змінилася – ще молода?

Приплететься непевність, охоплена болем,
Що пора вже ставати таким, як усі.
І тоді перейти доведеться не поле,
А розхлюпану річку, її голоси.

О, вони не одразу покличуть додому.
Добиратися треба до суті речей.
А вона хай і буде собі невідома –
У русло та розхлюпана річка стече.

Водограй, водолій озовуться в уяві,
А позаду – обличчя війни кам’яне.
І коли озирнешся – то помисли мляві
Особиста гординя твоя проклeне.

Зусібіч не життя – сторінки поруділі,
Неземна енергетика, змій у траві…
І ти ніби прибулець у рідному тілі,
А тому-то і думи у тебе нові.

лечу у вихорі думок
над океаном
темним і незнаним
наповненим до таємниць
безмежжям хвиль і блискавиць
миттєвостями
щоб ракетопланом
і бризки і молекули
потроху
єднати у світання течію
що суне десь
назустріч рушію
та й кидає космічного мандрьоху
назад
в циклон що викрадає
сонця невигаданих слів
у позаземних берегів
і спротив світла розвертає
мене на розгортання хмар
сигнали скручуючи в мови
звільнівши метеоумови
від страху
незнання примар

прибій ще повниться туманами
та вись вже кидається вниз
і котить ранок
ясний бриз
розмареними
океанами

2021

Не з добра-дива вітер цей з Долини сопілок,
Що під Єрусалимом, зриває пелюстки із руж
І птаство змушує замовкнуть.
З Долини сопілок цей вітер злинув,
Щоб вище й вище здіймались прапори,
Щоб наші погляди здіймались в небо,
А губи в унісон сирені прошептали:
«Ви в нашій пам’яті, праведники любі,
Ви, хто дочасно зійшов у горні висі».
Здіймайтесь вище й вище, блакитно-білі стяги,
Немов талітом, огортайте душі тих,
Хто цього дня благає нас, живих:
«Не оддавайте землю, Богом дану,
Єрусалим найпаче бережіть!»

Шелестять березові гаї
і вербові котики буяють...
ну, а я пасу свої рої
і ніяких клопотів не маю.

Поки не щебечуть солов’ї,
непомітно і весна минає,
і літа розхристані мої
як зелений шум оцього раю.

Та не в'януть мрії навесні.
Поки ця пора мені пасує,
я її у серці намалюю...

Не дарма у ці часи ясні
котики нагадують мені,
що нічого не буває всує.

04/21

1.
Свинец да цинк –
ничЕго лично
когда привык
стрелять цинично…
2.
Война и цирк
и все прилично:
колеблют мир
и врут публично.
3.
Весь материк
качает право,
кризис возник –
решайте здраво.
4.
Вселенной – миг,
живущим – вечность,
кто смысл постиг –
забудь безпечность.
5.
Хоть стань и вой
на быстротечность –
грядет война
на человечность…

13.04.2021г. Чернигов

– Не звертаймо на нього уваги.
– А що він? Навмисне дражниться?..
– Нажлугтився хлібної браги…
– А більш ні на що́ не наважиться?
– Йому відібрало мову –
так когось злякався…
– Зажди, він не скаже ні слова?..
– Кривляється, бо наклався.
Не дрейфи, здирай з нього шкуру,..
– Годинник якийсь довоєнний…
Хіба він нам свідок? Він – жмурик…
– Поріж-но йому вени!..

(Зло на світ випускають з клітки –
і гинуть навіть мовчазні свідки…)

23 червня 2004 р., Київ

Пора року – зима. На кордонах супокій. Вві сні,
як у купелі в чімось заміжнім, в’язкім, як варенні.
І над щучим велінням кепкує тремтіння блешні,
і на дрож її ревні праотчі зіниці недремні.
Вдар об землю хвостом, і в морозній грудневій імлі,
ти побачиш, опріч на собі неприкритого страму –
то півмісяць пливе в припорошенім инеєм склі
над хрестами Москви, як зухвала звитяга ісламу.
Онде – бань, що голів, і шпилів – буцім дриґом литок!
Як за смертним порогом, де стрічу навзаєм назначим,
де від пуза кумирень, градирень, кремлів, синагог.
Де і сам – хоч куди, зі своїм мінаретом стоячим.
Не купись на басах, не зірвись на глухій фістулі.
Як не владу лиху, то самі бо себе переборем.
І зубчату пащеку заціп. Яко ціпнути вже на столі,
чи не байдуже геть – помилятися гаком чи морем.

-------------------------------

Раз погрожують боєм
Україні моїй, -
Час вдягти однострої
І ставати у стрій.
І стояти не скраю
На переднім краю,
Де герої вмирають
За Вітчизну свою.
Час заціпити зуби
І в горнилі боїв
Не боятися згуби,
А спиняти її.
В гуркотню громовини
І в кіптяву пожеж
Я іду за Вкраїну, –
Сподіваюсь, ви теж…
13.04.21

Там, поза Критськими ходами
Є композиція із брил,
Де камені лежать рядами -
Їх Бог зробив на свій копил.

Амфітеатром, напівколом -
На лави схожі чи стола.
Учитель походжав довкола -
Афінська школа тут була.

Вона заснована Платоном,
І цвів букет його ідей.
Людей великих ціле гроно
Нам виховав філософ цей.

Хотіли в диспутах збороти
Епікурейців стоїки.
Спудеєм був і Арістотель,
Вчивсь Македонський залюбки.

Колись під куполом ротонди
Шкільна ховалася земля.
І філософський камінь онде
Студентам суть свою являв.

7 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Відлітають журавлики-мрії
у далеке минуле моє...
на майбутнє немає надії,
та зозуля усе ще кує.

Догораюче полум’я ватри
й досі жевріє з десятирічь.
Те, що буде, нічого не варте
без веселих і милих обличь.

І жалкую, що фото немає
у моєму архіві світлин...
а на часі – усе, що єднає,
це розмова на пару хвилин.

Ідемо по дорозі до краю...
І думки, і серця – в унісон,
поки є у кишені айфон...

і надія іще не вмирає,
поки чую або відчуваю
ритми пульсу і...
                   пауза...
                          сон...

04.2021

Однак, три дні тривало це весілля?
склотару теж здаватимо три дні?
Отож, вломайте кожен хліба з сіллю –
і на коня! і довго на коні!!

17 липня 1995 р., Київ

Знову проснулись весняні вітри
зранку і аж до нічної пори
то навівають, то шепчуть мені
запахи ніжні і звуки нічні.
Серденько, годі боятись!
Має все-все помінятись.

Кожного дня усе краще стає.
Ми ще не знаємо, де вони є:
квіту буяння, веселки розмай
та у глибокій долині мій гай...
серце, забудь свої муки,
нині все – музики звуки.

Тече, тече, тече життя ріка,
попереду десь вічності пороги.
У Стікс її вода перетіка,
а там Харон завершує дорогу…

До ірію летить по небу клин,
«курли» сумливе зверху долинає.
Неумолимо лине часоплин
і вибору у нас, на жаль, немає…

Багато журавлів у тім ключі,
між них уже немало друзів наших…
Облишмо крики, зойки і плачі –
усіх чекає ця невтішна чаша.

На переломі світла і пітьми
постійно балансують наші душі.
До клину приєднаємось і ми,
настане час – усі у вічність рушим.

Рік починався сумно з «андрусівської зради»,
Як охрестили влучно те дійство козаки.
Ніякі обіцянки не стали на заваді
Роздерти Україну. Зібрались хижаки –
Москва, що допомогу козацтву обіцяла
Й Варшава, що втрачати ці землі не бажа.
Про думку українців ніяку не питали,
Роздерли по живому надвоє без ножа.
Від тих вістей недобрих вся Січ завирувала,
Готова роздушити і ляха, й москаля.
Хоч від Москви, звичайно, добра вже не чекали,
Але ж вола про поміч скривавлена земля.
Вже скільки пролилося на неї тої крові,
Вже скільки лягло люду в кривавій тій борні…
Відмовитись від волі? Все починати знову?
І ні кінця, ні краю проклятій тій війні…
Не маючи вже віри ані Москві, ні ляхам,
До турка Дорошенко підтримати звернувсь.
Чи в боротьбі за волю не мав другого шляху,
Ніж з поміччю Аллаха закінчити війну?
Якщо уже гетьмани не знали, що робити,
То як простому люду в тім розібратись всім?
Тож прагли свої сім’ї найперше захистити,
Нещастя не пустити, хоча би, в рідний дім.
То до Москви хилились, а то приймали ляхів,
То гетьманів тримались, що як гриби росли.
Лиш вижити старались, як квітка серед шляху,
Що будь-якої миті наїхати могли.
Як кинув Дорошенко клич у похід збиратись,
Щоб хоч Правобережжя від ляхів захистить,
А з поміччю османів до Вісли аж дістатись,
Сказати ляхам врешті: «Там тихо і сидіть!»
Зачувши клич, Микола дістав свою шаблюку,
Лиш поговір про ляхів - вже всидіти не міг.
Бо ще із часів Хмеля свербіли в нього руки,
Щоб виставити ляське все кодло за поріг.
Взяв шаблю і торбину, Максима звав з собою.
Дарма ж тому татарська наука не пройшла.
Тож усміхавсь до брата, хитав лиш головою,
Не знаючи, від кого країні більше зла.
Поки ще Дорошенко у Корсуні збирався,
Полки ладнав до бою, з султаном вів торги,
Великий кіш татарський вже зі степів припхався,
Йому в степу сидіти було не до снаги,
Коли така нагода когось пограбувати.
Пройшовся по Поділлю, Волині, взяв ясир…
Все літо Дорошенку йшли орди «помагати»,
Одна перед другої вчащали до тих пір,
Поки геть не озлили населення у краї,
Йому вже Дорошенко не визволитель, ні.
Із Дорошенком лише розорення чекає,
Мабуть, триматись ляхів вже краще в цій війні.
Тож, коли Дорошенко повів полки походом
На захід, то побачив всі наслідки того.
І зрозумів, якої завдав, насправді, шкоди –
Місцеві зустрічали, як ворога його.
Цим скориставсь Собєський, тодішній гетьман польний.
Розумний і дієвий. Хоч війська мало мав,
Але призвав до зброї населення навколо
І кілька тисяч хлопів під прапори зібрав.
З тим військом і зібрався він ворога стрічати.
Найперше, всі дороги у краї перекрив,
Аби орда не мала можливості «гуляти»,
Бо скрізь її чамбули вогонь свинцевий стрів.
Сам же із військом рушив хутенько до Підгайців,
Став табором під містом, свій табір укріпив.
Хай спробує у силі із ним хто позмагаться.
Там військо Дорошенка вогнем він і зустрів.
Прийшли полки козацькі по ліву руку стали,
Прийшла татарські орди – пів поля зайняли.
Нахабніші вже й поряд із ляхом гарцювали
Та виманити військо з укріплень не змогли.
Микола скільки років був з Хмелем у походах,
Тож добре розумівся на справах отаких.
Таких міцних позицій, мабуть, не взяти з ходу.
Обрати гарне місце Собєський клятий зміг.
Сам добре укріпився, ще й мури за спиною,
А поле розділяє усе широкий яр.
Отож козакам битись одною стороною,
І помочі чекати даремно від татар.
Та й що там того поля – вузеньке понад яром,
Не розгорнути сили, гармати б’ють вприціл.
Хіба що знає гетьман якісь таємні чари
Чи покладе під містом багато надто сил.
Спочатку там за яром пішла орда на ляхів,
Від тупоту і крику здригнулася земля.
Та ляхи її стріли вогнем з гармат без страху.
Микола за тим боєм дивився звіддаля
І бачив, як нелегко доводиться татарам,
Нема де розгорнутись, щоб ляхів обійти.
А з земляних редутів впритул гармати шкварять,
Від них орді рятунку на полі не знайти.
А тут іще й хоругви пішли в атаку польські,
Тіснити узялися, збивати шал орди.
Полки козацькі в полі стояли тихо досі,
Від бою яр широкий бо ж їх відгородив.
Тут гетьман булавою сигнал дав для атаки,
Щоб, поки ляхи б’ються з татарами, полки
Ударили вздовж ставу у фланг і тил полякам.
Тут ляхи їх і стріли на березі ріки,
Що називалась Брідки. Зіткнулися дві сили.
В долині у вузенькій хоругви і полки,
То козаки хоругви до річки потіснили,
То поміч ляська знов відтисла від ріки.
У колотнечі лютій змішались коні, люди.
Здавалось – іще трохи і ляхи побіжать.
Та поки іще бились дві сили груди в груди
Лиш мертві під ногами долиною лежать.
Й ніхто на те уваги ніскільки не звертає,
Бо кожен вже затявся, щоб досягти свого.
Микола піт кривавий втирати не встигає,
Весь у крові, не знати – чужій, а чи його.
Уже кінноту ляську в Загайці відтіснили,
Ще трохи і відкритий в тил ляхам буде шлях.
Та, мабуть що, татари атаки припинили,
Бо кинув своїм в поміч кінноту нову лях.
А тут іще й гармати ударили з редутів,
З валів обозна челядь напала козаків,
Кіннота із Загайців устигла повернути,
Полки в вузькій долині затисли з трьох боків.
У тисняві великій прийшлося відступати,
Лишаючи загиблих під ноги ворогів.
Кінчався день, вже й сонце збиралося сідати…
Так закінчився перший із підгаєцьких днів.
Вночі знесли татари своїх загиблих в хати
Та й запалили. Звичай у мусульман такий
Аби своїх померлих у землю не ховати…
Козаки теж зібрали страшний пожинок свій
Та і у трьох могилах край шляху поховали
На пагорбі високім, щоб видно звіддаля.
На ранок польський табір вже не атакували,
Нехай спочине кров’ю просочена земля.
Побачивши, як важко Собєського здобути,
Надумалися разом і гетьман, і калга
Закрити всі підходи, нехай вже голод лютий
Примусить ляхів здатись. А він на них чига,
Бо ж поспіхом збирались, запасів не зробили.
Протриматися довго у них не стачить сил.
Татари і козаки шляхи всі перекрили.
Взялися грабувати татари все навкіл,
І тут усі пізнали чи мудрість, чи підступність
Собєського. В фортецях він військо посадив
І варто лиш чамбулам у бік якийсь сіпнутись,
Як їх вогонь свинцевий на всіх шляхах зустрів.
Та ще й місцеві люди озлились не на жарти,
Взяли, що можуть, в руки «захисників» стрічать.
Отож на їхню приязнь надіятись не варто.
А де ж узяти їжу, щоб військо годувать?
Збирались було ляхів тут голодом морити,
А вийшло, що й самим їм припасів не знайти.
Але, все ж, до останку надумались сидіти
Та і до перемоги цю справу довести.
У таборі козацькім дивились не весело,
Сидіти у окопах не в радість, далебі.
Татари попалили навкруг містечка й села
І похапали здобич, яку знайшли собі.
Та й козаки – не таті, своїх щоб грабувати,
Хоч тут і ляська волость та ж люди не чужі.
Пострілювали в ляхів мушкети і гармати,
Вночі, кому в охоту, пускали в хід ножі.
Та ще було на герці поляків викликали,
Щоб силу молодецьку у полі показать.
Татари від козаків також не відставали,
Їм вже хоча б якоїсь та здобичі узять.
Адже сидіти довго не по душі козаку,
Йому б у чистім полі та у стрімкий наліт.
Сидіти та чекати, як перемруть поляки
Від голоду під містом...Озлишся на весь світ.
Але ж сиділи…Тиждень чи й більше проминуло.
У таборі татарськім щось загуло ураз.
Нервово заметались туди-сюди чамбули,
Частина підхопилась і шляхом подалась.
Тут сотники примчали із гетьманським велінням
Копати рів і валом весь табір городить.
За ляхами дивитись і день, і ніч сумлінно,
При тому й за ордою «союзною» слідить.
Миколі зразу Зборів і Жванець пригадались,
Як зрадно повелася із гетьманом орда.
Невже і з Дорошенком таке ж, як з Хмелем сталось?
Як зрадили татари – то козакам біда.

Затуляє мене затуманене скло,
Охопила непевність остиглу дорогу.
Притихає незвично прарідне село
І ні птаха, ні страху – не видно нікого.

І за двері набряклі не робиться крок,
Я на стіл опускаю спочити долоню.
Час, як завжди, неквапно тече у пісок
І мені дорікає, і сумно холоне.

Я нікого не бачу. Густющу траву
Помічаю за шибкою, ніби з одчаю.
І з дитинства жебрачку знайому зову,
Ту, яка грошенят ще і досі не має.

Забагато чого просочило пісок.
І невдовзі мої не відчиняться двері.
Безнадійно до скла приліпився листок –
Він утік, опинився в полоні містерій.

А світлини рідні в німоті на стіні
Позирають на мене, гамують як ліки.
І прояснення сходить, і щемно мені,
Що розширився світ і сльозяться повіки.

Вітри проснулись весняні.
Усе буяє ночі й дні
У далині розмаю.
О аромат, о гук новий!
О, бідне серце, не болій!
Весна все, все міняє.

І кращає щоденно світ,
І попереду – літ і літ
Квітуючого раю
І у долині, і в гаю:
Забудь же, серце, що люблю!
На жаль – усе минає.

04/21

Я пла́чу не за тим
безруким чоловіком,
якого жінка – заживо в труну,
дебела жінка.

І не за родичем,
якого добрий слід,
якого жовта тюль у гробовім бузку
прощали білий світ.

І не за Сином Божим
без синів і без дітей,
які наввипередки ту труну забили,
на глибині сховали і пішли.

А під піском,
у темнім-темнім гробі,
вимірюючи велич мерлюка,
мураха повз по лобі.

Ось ця жива душа і нерозумна,
яку сосна струснула у труну,
є мною вочевидь, коли за нею б’юся
на трупі часу в похованні сну.

14 червня 1995 р., Київ

Я не гнався за нею
І щодня не шукав
Будь-яких привілеїв
Наяву чи в думках.
І не думав ніколи,
Що повсюди, як дзвін,
Буду чуть мимоволі
Втішне слухові: Він…
І приємно, й незвично
Змолоділій душі,
Що талант поетичний
Спонукав бариші
Запізнілої слави,
В нетривалім житті, –
На дорогах лукавих
Таємничих світів.
11.04.21

Чи замку старовинного уламок?
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет

Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо
Красується між каменів сумних.

Нащадки Станіслава й Жозефіни -
Влодзімеж, Станіслав і Ярослав,
І Єжи Щенсний, первісток родини -
Картяр, гульвіса, ранню смерть пізнав.

Що батька був улюбленець ласкавий,
І мачуху зрадливо покохав...
Носій розбещений сумної слави,
Життя він утопив своє в гріхах.

Влодзімеж був найбільше богу милий,
Найменш зажерливий з братів своїх,
Що спадщину з Софією ділили,
За Польщу рідну у бою поліг...

І хоч красиве дерево без віття -
Його не знищив невблаганний час.
Із дев’ятнадцятого ще століття
Є садівництва пам’ятка у нас.

5 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

                І
Неологізми – це, таки, обнова...
Що тільки не видумує поет,
аби розбагатіла наша мова
на чим попало латаний сюжет.
Усе це файно: словеса наяди,
омоніми – і та́нки, і танки́...
але хоча би наголосу ради,
піїте, зазирай у словники.

                ІІ
І я, гіпнотизований собою,
абияк занотую плагіат, –
поезією, лірою німою
зотліє мій закопаний талант.

Це, може, й не записано у небі,
але і не дивуюся... бува-
є, що таке, яке, буває, треба –
неначе філософія нова.

                ІІІ
Мову утинали людолови
ну, а нині – горе-копачі.
Умирає грамоти основа
і слова рубають партачі.

Етика поетики линяє.
Муза – не абияка мара
і витіювато оминає
критику кусючого пера.

У зоїла мало пієтету...
І язик улещує куплети
масою заупокійних слів.

Поки озираємось на дів,
хай жують архаїку поети –
шукачі закопаних скарбів.

04.2021

Дождь идёт и капли льются,
Значит , все воды напьются.
Всё живое на земле,
Так нуждается в воде.
В пору летний и осенний,
Ждём его, когда весенний.
Кажется всё оживает,
И природа расцветает.
После дождика, под стать,
Наступает благодать!!! 2009

Великодні дні настали,все навколо розквітає! Трави зеленіють,очищені ранковою росою! Сонечко промінням землю обіймає,лагідно цілує,всіх ласкає! Соловейко голосно співає! Зійшло на землю Всевишнього благословіння ! Зачаровує весняна нас краса, душі очищає і серця, настрій піднімає і дає надії на щасливе,мирне, наповнене щедротами природи життя!!!! 7.04.18 10.00

Я все скажу, бо не скажу нічого.
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.

Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –
уже нема.

То ніч була в кав’ярні на Подолі
під шелест янгольських твоїх запраглих вуст.
Просив не вірити в твою нещасну долю
здоровий ґлузд.

До столу сіла жінка ексцентрична
і, вимінявши пиво на вино,
вона спитала майже істерично:
"Вона – воно?!"

Я розповів, як ми товаришуєм,
і алкоголю темного долив.
Їй це сподобалось, хоч те, що ми віршуєм,
я не вловив…

Вона нас раптом в гості запросила.
Я квіти дарував їй і пісні.
Вона нас дома поглядом скосила,
вже уві сні.

На ранок вона ще була п’яною,
надвечір ще п’янішою була.
Куди б не йшов, то з думкою одною:
"Любов – мала".

Любов жила у жінки на Подолі,
чекаючи, коли я знов прийду.
Вони здружилися у їх нещасній долі –
і на біду…

Коли на призьбу радісно заскочив,
гукаючи в розчахнуте вікно,
мене злякали тої жінки очі –
вони питали знов: "Вона – воно?"

Моя мала любов за три купюри,
за дещо з одягу і за єдину ніч
цю віру відіслала на тортури
і зникла з віч.

Тепер публікуватися не буду,
не буду признаватися ні в чім.
Коли зустрінете мою малу приблуду…
але зачім?

6 червня 1994 р., Київ

У подумках своїх про вишкіл і повагу
Де кожен з нас підскарбій і рушій
Спочатку я заколотив би брагу
І кілька діб посидів би у ній…

У подумках своїх про смертне і безсмертне
Де кожен з нас державець і ключар…
Зізнався б я вам, людоньки, відверто
Якби ж не прогуляв свій Божий дар…

У подумках своїх про міру і ладунки
Де кожен з нас митець і поводир
Я згадую кальобухи малюнки…
І день коли впихнули у мундир…

У подумках своїх затісно і незручно
09.04.2021.

Ай, риба..,
ніби вдих у воді…
потрапив до сита вихор,
вітре мій ти…
Розтинала ти тіло таємне
і зябра знайшла,
на тарелі тонка́ тарантела
перестала звучать…
Схоже, не риба, ай зохотить,
а й ро́ки молоді –
слизенька музика виходить
і слізоньки мої…
Капосний піт нікро-ложно
між ноти капати став.
Розклав клаві-синове ложе.
О, Боже, розклав…

6 квітня 1993 р., Київ

                І
Коли надій на мир уже немає
і москалю Європа – не указ,
вона усе ще думає-гадає, –
як помирити Київ і Донбас?
Куди подіти з мапи Україну?
Як поділити націю її,
а заодно і землю... і руїну,
аби понаїдались буржуї?

                ІІ
Царі, псарі, садисти і сатрапи
нас нищили віками до ноги.
На висновки історія багата:
наш ворог лютий – Раша біснувата,
якій усе, що є ще навкруги,
негайно має перейти у лапи...
а може, і Америка утне,
що і її це горе не мине...
у цю добу воєнної хуги
антисеміти – це, таки, кацапи,
а українці – їхні вороги.
Одна біда, що голі ми та темні...
Всі лають Юлю. Є за що, напевне:
сам Яник у тюрягу засадив
за те, що мала замисли таємні –
пообіцяла дулю у кишені
усім, хто Україну не любив.

                ІІІ
Зате обрали иншої породи
слугу... лакея, наймита народу
і клоуна юрми, а не людей...
аби воно(воно!) на сміх курей
доп'ялося із чорного проходу
аж до парадних, вибачте, дверей.
А нині вже гасає в Емірати,
Катар не оминає і Оман...
а заодно Московію... в туман...
Гризе науку... що кому лизати
і помічати у очах мутанта,
що і воно – малюсінький тиран.

04.2021

Хоругвáми, хрестом, кропилом,
торжеством православ’я і милостю
короновані гонить віруси
і погрожує їм кадилом,
самозванців лякає іконами
і ходою урóчисто-хресною,
як положено, все за канонами -
піп московський воює з нечистю:
мощі в помічь! Яка вакцинація?!
То не вірус - то єресь зухвала!
Зговір то, світова профанація! -
Пришелепків втóрить отара.

Все у світі за божою волею,
я не маю у цьому сумнів,
лиш прошу: не води нас колами!
Дай вже щеплення нам від дурнів!
04.2021

Посіяла співаночку,
А виросла пісня.
Звучить вона ще зраноку
Та у вечір пізній.

День погожий теж піснями
Забринів, мов бджілка
Понесла їх над полями
І зоряна нічка.

Тугу й радість виливають
Нею завжди, звісно.
Пісня поруч йде із нами
Гарна українська.

2021 р.

врешті, яка різниця коли вона голосна?
стає принишклою і мовчки іде додому,
коли слово чує різке, то планета їй затісна,
а, може, у неї сьогодні нестримно боліли скроні

а, може, не треба під ребра пускати дим?
бо не палить і сумніви часу у торбу збирає...
а може їй захотілося почутися з тим одним
який не спить уночі а вона про це знає?

а, може, вона танцювала віденський вальс,
опівночі малювала світло і певно була в ударі!
бо дихала срібною рибою поміж індійських прикрас,
а потім дібрала рим і з усього зліпила гербарій.

а, може, отой інший думав, спітнівши усоте,
чого ж падати листям, коли у молитвах весна?
і допоки її пастельна помада стоїть на комоді
не самотній, бо в люстерко заглядає її береста.

завтра вона прокинеться й ні слова не скаже,
питиме чай із ромашки, чи напинатиме тятиву,
змете із себе пелюстки чергових ображень,
видасть себе за волошку живу...

Коли права не гарантуються – купуються,
Обов’язків за хабарі цураються,
Родинами у владу інтегруються,
У час війни безбожно наживаються,
Порушуючи заповіді совісті,
Ціну встановлюють на вічні цінності
І беззаконню надають законності,
Як зміни закріпляючи незмінності.


2016 р.