Невесела в пісні партитура,
Зруйнувала Єва мій барліг!
Бич кохання у руках Амура
Б'є мене по плечах навідліг

А мені ж на тижні сто годочків
Буде! Та для бога це пусте.
Скоро класти на гробок віночки,
Зайва діду любощів пастель.

Пустунець усох, лежить й не дише,
В роті маю лиш єдиний зуб.
А мене катує мавка пишна,
Каже: - Нум, до ліжка однесу!

Ох, дарма я згодився, братове!
Краще би одразу втік у ліс.
Від кохання одібрало мову
І намокла борода від сліз.

Молодиця всілася на плечі,
Пишним станом "круть" під носом, "верть"...
Любощі - це справа молодеча,
А для дідугана - вірна смерть.

27.10.2021р.

Народе мій, затурканий, забитий,
Скажи мені, а де кістки далеких
Героїв наших, що вмирали в битвах
За тебе, крізь віків шалений клекіт?

Я хочу знати, де вони, могили,
Хмельницького, Волошина, Мазепи,
Виговського і Полуботка? Сили
Чужі сховали їх від нас не в склепи.

Скажи мені, чому твої герої –
Бандера, Скоропадський і Петлюра,
На чужині поховані, ізгої,
Не в Україні? Вража агентура

Завжди в нас працювала у державі.
Ми знали, де поховані чужинці,
Які у владі проживали в славі,
Ніхто із них не був і українцем.

Ми знаємо, де лєнін, каганович,
Ми пам’ятники ставили убивцям.
Поховані по-людськи людолови,
Співали ми осанну кровопивцям.

Дозволили убити нашу пам’ять,
Закреслити навік своє минуле.
Змінити рідне на чужинське рам’я,
Щоб мову ми й традиції забули.

Вбивали нас в усі віки й донині -
І на війні, і ціни, і тарифи.
Скажи, народе, чом лиш в Україні
Наш корабель наскакує на рифи?

Мовчить весь люд, що ще не є народом, -
Збіговисько без пам’яті і слави.
Що молиться чужим богам ізроду,
Забув свободи запах у держави…

Народе мій, затурканий, забитий,
Скажи мені, а де кістки далеких
Героїв наших, що вмирали в битвах
За тебе, крізь віків шалений клекіт?
26.10.21

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні
Мрія, котру виплекав поет?!

У намисті з бурштину й опала,
Птахою летіла між беріз.
І красу так щедро розсипала,
У багаття підкидала хмиз.

Золотила ніжністю діброви,
В озері лебідкою пливла --
Щоб твої прекрасні очі, брови
Променями сяяли тепла.

Дихала після дощу озоном,
Тихо уклонялася журбі,
Осінь стала чарівливим фоном,
Тим намистом гарним на тобі.

Листя шурхотить безперестану,
Стелить шлях до щастя золотий...
Не ревнуй до осені, кохана,
У моєму серці — тільки ти!

26 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Осіння казка завітала у ліси,
Барвистим чаром опромінила далечі.
У синіх виріях тужливі голоси
Відклекотіли лунко в обрії лелечі.

Запахли медом щільниковим диво-дні,
Заграли щедро променистими словами.
Красуні-верби шелестливі та чудні
Вохристі коси розпустили над ставами.

Куди не глянеш – всюди справжня благодать,
Радіє сонцю перестиглий кущ калини.
Гірського озера прозоро-синя гладь
Густих смерічок віддзеркалює вершини.

Ідеш до приліску… Духмяне море трав
Шумить, спалахує берізок острівцями.
Вогнистий лист янтарним сяєвом заграв
З рання збадьорений пернатими співцями…

Тече, бурлить князівни-осені краса,
Скрізь розливаючи симфонії багряні.
На землю ніби опустились небеса
Купати світ у золотому океані.

Та вже недовго листю линути до ніг,
Його прощальну шарудінь зима розвіє,
І білі айстри перейдуть у білий сніг,
Срібляста цвіть на зустріч сонцю заяскріє.

Уже в саду холоднувато,
Хоч сяє ніжність золота.
Все менше сонце зігрівати
Спроможне жовтого листа.

А він зіщулився і пада,
І сумно шурхотить з-під ніг...
Недовга осені ця влада,
Впаде вже скоро перший сніг.

Були часи, коли і в жовтні
Він пухом землю лоскотав.
І лагідні трави медовні
Сріблив між виляглих отав.

Сьогодні ж у земерзлім гаю
Ще ковдри білої нема.
І тільки холод натякає,
Що не за горами — зима.

25 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Облітають листочки
Із Франкового дуба.
Неба синя сорочка
Виглядає так любо.
Жовтим листом опалим
Тихий грається вітер.
Від святкового шалу
Обнімаються віти.

Далі прийдуть морози
І холодні світанки,
Де, немов під наркозом,
Сплять і ночі, і ранки…
Ще танцює за тином
Листопадова осінь.
Золота хуртовина -
Жовтим листом на роси.

У яснім піднебессі
Наче лебідь, хмарина.
Під осінній переспів
Дозріває калина.
Вишивають сорочку
І берези, й раїни,
У найдальшім куточку
Дорогої країни.
25.10.21

Уже й не намагаюсь... не умію,
явити люду небо голубе
як той поет, що ілюструє мрію,
свою любов, і віру, і надію,
а заодно, навиворіт, себе.

Іще біжу, а не лежу... не їду...
роз’їхались навколишні сусіди...
околиця суґестії моєї
навколо мене стала нічиєю,
гуляє у саду веселий вітер,
оголює дерева, їхні віти
мене вітають барвою своєю...
штахетинами із великих літер
не додаю цікавої палітри,
але за ними бачу яворину,
що обіцяє срібну павутину...
озолотили обрії берези...
ось-ось і їхня одежина щезне,
укриє пріль перина завірюхи
і, може... накопичу сили духу,
коли мене покине сива осінь,
з якою не прощаюся і досі...
аби побігти за її саньми
і обігнати вітер до зими.

10.2021

Шаліє вітер. Листя із гілля́
Безповоротно долу облітає...
Їх пригортає матінка-земля,
Що породила і домів чекає.

Ні кроку вбік. Не те, аби назад –
Життєвий шлях розверстаний до милі.
За хвилю – неминучий листопад.
Радій, допоки шелестиш на гі́ллі.

Із Миколи Некрасова

- Ну, як життя, мужики?
- Жито, нівроку, чимале...
Та - не без лиха таки:
ліс в тебе, пане, покрали.

Звісно, як стався наклад -
визвали ми станового;
він же - слизький, наче гад,
й користі з нього - нічого:

«Ваші ведмежі кути, -
каже, - я знати не знаю;
де мені слідства вести,
й висікти всіх не встигаю!»

Так і поїхав ні з чим,
навіть не бачив діброви...
Трібний тут з волості чин
чи депутат повітовий!

Мотрі, рекрутці новій,
ще раз дісталося нині:
донечку - з рік було їй -
з’їли незамкнені свині;

в Липках невістка одна
свекра узяла на вила;
за́ що - напевне, він зна...
Громом підпаска убило.

Сталася буря така!
В ріках - аж повені прикрі!
Як на Великдень в дячка,
дзвони гуділи на вітрі.

Хлопець би, звісно, вцілів,
тільки - хтось крикнув з дороги:
«Що ж ти під деревом сів?
Гірше там, вийди, убогий!»

Звіривсь на старших дітвак,
сів під рядном на горбочку;
Бог і націлив відтак
грім в цю самісіньку точку!

В Гірках оцей буревій
вкоїв пожар страховитий;
нижче - Корчівка, так їй
випало теж погоріти.

В Гірках пожар майже стих,
ждали, обійде Корчівку...
Дивляться - вітер на них
гонить вогонь без спочивку!

Полум’ю навстріч пішли
піп та дячок з корогвою -
пагубу не відвели:
видно, Господь не вдостоїв.

(2021)

ось і осінь осіння оса
завмирає у жовтій жоржині
а над нею небесна яса
і вітри у тонкій одежині

завівають сичать гудуть
дощові тягнуть хмари на плечах
задуди пастушеньку в дуду
бо болять мені крики лелечі

загрубіла болить шкіра пнів
кров на зрізах пече бурштинова
задуди пастушеньку мені
пісню гір зі смаком полиновим

порозлий тую тугу навкруг
крізь дощів схлипи тихі дитинні
котить осінь вже з гір до яруг
перестиглі золочені дині

і шумує сливове вино
устеляються лігва четинням
і вже сіють озиме зерно
хто на тризни а хто на хрестини

ось і осінь доба золота
відчиняйте ворота і скрині
десь блукає чиясь самота
із загорнутим болем в хустині

Це трапилося в потязі… Дорòга…
Один студент, щò без кохання сох,
Із полки третьої побачив раптом нòги
В рожевому обрамленні панчох.

То був капрон – пори́ тієї фішка.
Студент цього осмислити не встиг
І без вагання закохався в ніжки,
А головне, в володарку цих ніг.

Він, як супутник, біля неї вився –
Там був то апогей, то перигей…
Росли дві дочки (він же одружився,
І сàме з нею, так що все о’кей).

Була й розлука – строгий тест для нього…
Забутись важко в царстві мудрих книг.
Бо він все любить ті рожеві нòги
І, головне, володарку цих ніг.

І в тридцять рòків він кохав не гірше,
Ніж в двадцять два. Кохання править ним.
Він пише їй освідчення у віршах,
Ховаючи сльозу посеред рим.

Живе він тим, що змилуються боги,
Й настане мить, і ступлять на поріг –
Хай в інших вже панчохах – рідні нòги,
А головне – володарка цих ніг.

© Михайло Лєцкін
СІЧЕНЬ 1962
#МихайлоЛєцкін #поезія

-------------------
Дорогий пане Михайле, прийміть з гумором! Ваш вірш мені сподобався, але уявила зовсім іншу ситуацію.

Панчішки.
( пародія)

Це трапилось в купе... нудна дорога...
Один студент, що без кохання скнів,
З полиці третьої угледів ноги
В панчішках модних, й ледь не обімлів!

Рожеві... обрамляли файні ніжки...
Метляли перед носом угорі,
Аж рот відкрив, капронові панчішки
Запали в душу, буцімто здурів.

Вночі плекав фантазії жадані,
І дочекатись не було вже сил.
А вранці з верхотури злізла пані —
Сто років і страшна, мов — крокодил.

24.10.2021р.

Подивись і подивуйся

Поглянь на кременчуцький падолист,
на двірника з граблями і лопатою.
Насипало багато. Подивись:
для нього ті, які під ноги падають –
сини дерев, природи, а по суті –
творіння рук. Листочки, що опали,
ні, не лопатою, граблями – наче паличками,
як рис бере злотистий, ніби суші.

Чоловік і листочки

Про нього кажуть: «Дивний чоловік,
який у хуртовини листопадні
мете не щоб жбурнути на смітник,
а щоб на них підошви не ступали».

І життя, і листя

«Політ із віття до землі – місток
до іншого, до кращого!» – подейкує
торішнє, висохле. Пролопотів листок
метеликом на лободи виделку.

З осінню не в унісон

Осінній день видзвонює, виблискує.
В коханні і натхненні, друже, бродиш.
На кроні клена стомленому листю
місць на землі шумить, вирує продаж…

10. 2020

Насмітив і вже хоче тікати,
Хоч затриматися обіцяв
Мені місяць оцей жовтуватий,
Що до віку додав іще справ.
А спочатку був чистий і гожий,
І пахучий, мов крем на меду, –
Зрідка дощиком землю воложив
І не сіпав нічого в саду.
Як і личить невчасному гостю,
Він сподобатись вмів і хотів, –
Прикрашав лиш притишений простір
Розмаїттям живих кольорів.
Та відміряна осінню радість
Промайнула, як благісна мить, –
Вже оголена пліть винограду
Безпорадно холоне й тремтить.
Вітер листя згрібає під хату
По вологому плетиву трав, –
Уже жовтень зібрався тікати,
Хоч затриматися обіцяв.
25.10.21

Рясніє осінь: у айстрах крисані,
Цератою вкриті пожовклі лани,
Насвистує легіт меланхолійну драму,
І вальс із ним танцюють кленові листки.

Ослабле ґілля підводиться неба,
Подібно човну, що скинув тяжкий баласт,
Одна філіжанка кави, - і більш нічого не треба,
Корінням у землю впивається намертво ряст...

Якийсь митець фарбує цитринами стежки,
А горілиць пташиний килим летить,
Осінь-циганка напнула злоті сережки,
І барви в тютюнному куреві тихо коптить...

24.X.MMXXIp.

ЛЂто 6374. Иде Асколдъ и Диръ на ГрЂкы
Повість минулих літ


Сьогодні, браття, я вам розповім,
Як Цареград – могутній і величний,
Який стояти міг,здавалось, вічно,
Схилився низько. І то перед ким?
Перед Аскольдом, що ромей його
Лиш варваром звик доти називати.
Та варвар зміг урок Царграду дати
І досягти положення того,
Що горде місто мусило тоді
Із варваром незнаним домовлятись
І золотом та сріблом відкуплятись
Аби не опинитися в біді.
Все почалось ще за багато літ
До того, як каган в похід зібрався.
Уже зі світом руський рід спізнався,
Уже в Ітиль ходили і на Схід –
В Табаристан, Хваліси і Багдад,
Звідтіль купців в своїх краях приймали,
Щороку там з товарами бували,
Вже добре знали шлях і у Царград.
Хозарам то не до душі було,
Що надто вільно ми Ітилем ходим.
Мовляв, торгівлі ми хозарській шкодим.
Аби усе по-їхньому ішло,
Вони Саркел над Доном возвели,
Ми його Біла Вежа називаєм.
Те місто шлях на схід перекриває.
А їм у тім ромеї помогли.
Тож ще відтоді руси мали гнів
На Царгород. А тут якраз дізнались,
Що над купцями нашими знущались
Ромейські власті. У один із днів
Прийшли купці жалітись до кагана,
Що відібрали весь товар у них,
За мури міста вигнали самих.
Тож Київ хай на їхній захист стане.
А скоро і рибалки прибули,
Які в Білобережжі тим займались.
І знову до ромеїв позивались,
Бо ж ними геть розорені були.
Стерпіти вже того каган не міг.
Та й вої-руси, видно засиділись.
Їм у походи, битися хотілось,
А тут сидять, плюють через поріг.
Ні здобичі, ні слави. Вже мечі
Іржею їхні братися почали.
Батьки їх завжди в битвах помирали,
А їм, мабуть, прийдеться на печі.
Та й у кагана намір дальній був,
Як Русь перед сусідами підняти,
Аби про неї в світі було знати,
Щоб голос її Царгород почув.
Отож, зібравши в купу всіх причин,
Велів Аскольд човни в похід ладнати.
Не в Києві – вивідників багато –
А в Витачеві ще й таємно він
Велів дуби ладнати у човни
Так, щоб на весну все було готове.
Та і вітрила готували нові,
Щоб витримали дальній шлях вони.
Лиш воєводи знали про похід,
Аби чутки Царград не сполошили.
В Болгарію таємно сли спішили,
Бо з нею теж домовитися слід,
Щоб навесні та пропустила рать,
Що має міста берегом дістатись.
Ті від ромеїв звикли відбиватись,
Тож згодилися русам помагать.
Отак на весну й зладилося все.
Човни готові, воїв лиш чекали.
Шляхи-дороги воєводи знали.
Тепер Царград ніщо вже не спасе.
Удало дуже вибраний був час.
Від наших, що по світові мотались,
Каганові новини всі стікались.
Тож знав Аскольд, що Царгород якраз
Війська проти арабів посила.
Сам імператор Михаїл зібрався
У той похід. А флот увесь подався
Проти піратів. Сила чимала
Полишила Царгород навесні.
На стінах зовсім мало і зосталось.
Тож нам тихцем добратися лишалось,
Узяти місто і кінець війні.
Зима тоді холодна не була,
Дніпро іще в березозолі скреснув.
Отож не треба ждати пізню весну,
В березозолі рать вся і пішла.
Човни вітрила дружно підняли
І вниз Дніпром хутенько подалися.
А піші раті над Дніпром зійшлися
Та і униз вздовж берега пішли.
Біля порогів стрілися флот і рать.
Там вже човни при березі чекали.
Їх берегом перетягати стали
Аби човнами не ризикувать.
На острові на Хортичім вожді
Принесли треби Хорсові під дубом
Аби поміг ромеєві на згубу
І вже униз відправились тоді.
В Білобережжі стали знов човни.
На берег хутко витягли їх вої,
Оглянули – чи ладні вже до бою,
Чи часом не пошкодились вони.
Бо ж морем йти, дорога нелегка.
Заскочить буря, може й потопити.
Тож все надійно треба укріпити,
Поки ще піші надійдуть війська.
Отак і йшли. Попереду човни
Долали шлях й при березі чекали.
Човни надійно берегом ховали,
Щоб в очі не кидалися вони.
Як діставалась врешті піша рать,
Знімались знову і вперед рушали.
Без поспіху, як кажуть, поспішали,
До часу щоб Царгород не злякать.
Болгари помагали нам у тім,
Бо зуб великий на ромеїв мали,
Таємними шляхами проводжали.
Хотілось з нами теж податись їм.
Коли дійшли ромейської межі,
То піша рать спинилася чекати.
А на човнах велів каган підняти
Вітрила і вночі, щоб сторожі
Не вдарили на сполох, підійти
Під самі стіни гордого Царграда.
Стояло літо. Вітер хмари ладив,
Потроху з неба почало текти.
Так, що стояла зовсім глупа ніч,
Хоч око стрель, як в нас про неї кажуть.
Спокійно спочивала сила вража.
Зовсім ніде не чулась людська річ.
Царгород щось своє відсвяткував,
Сторожа теж до келихів приклалась,
Тож під дощем їй дуже міцно спалось,
Ніхто й ланцюг у Суд не піднімав,
Аби чужі в затоку не зайшли.
Як нам таким було не скористатись
Під мури самі, як не підібратись?
Над Судом мури нижчими були,
Тож легше було нам на них збиратись.
Велів каган й на мур подерлись ми,
Хоч мокро, слизько – падали, зривались,
Та дерлись з усіх сил, не відступались.
Лиш спалах блискавиці із пітьми
Нам іноді підсвічував той шлях,
Який іще потрібно подолати.
В тих спалахах нас добре було знати.
Комусь, мабуть не спалось по ночах,
Побачив нас і в місті крик підняв.
Півсонна хутко кинулась сторожа
І стріли враз посипались ворожі,
І дощ камінний падати почав.
Лилась потоком дощова вода,
Лилася кров. У блискавок мигтінні
Тіла із мурів падали й каміння,
Щоб зникнути у морі без сліда.
На мури нам забратись не вдалось,
Занадто швидко кинулась сторожа.
Якби пізніше, хоча б трохи, може
Стрічати ранок в місті б довелось.
Хоч мало нас та страх десятерить.
У темряві хто зміг би розібрати
Чи мало нас дісталось, чи багато.
Але, на жаль, утрачена вже мить.
На ранок ми від мурів відійшли.
Частина пішців мусила чекати
Та заодно у бухті споглядати,
Ромеї щоб ланцюг не натягли.
А інші за протоку подались
Багаті замки й села грабувати.
Чого дарма під стінами стирчати.
Вогонь і дим до неба піднялись.
Лунали зойки жалібні кругом
Та ми на те,звичайно, не зважали.
Хай би у місті бачили й дрижали.
Вони теж дочекаються того.
Велів каган нікого не жаліть,
Палити все, що на шляху стрічаєм.
Хай Царгород весь дивиться і знає
Та не спроможний буде щось зробить.
А там суціль жила царградська знать,
Було де нашим здобич добувати.
Забиті сріблом-золотом палати,
Встигай лише до торби все складать.
А ще церкви кругом, монастирі
Також набиті золотом і сріблом.
Лише попів побити всіх потрібно
І все, що хочеш звідтіля бери.
Палав весь схід і зляканий Царград
Із мурів з жахом на все те дивився.
Мабуть, своєму богові молився,
Щоб покарав «отих північних зайд».
Та хто із нас би на таке зважав?
Поки ми дружно били і палили
І пішці наші скоро підоспіли.
Всіх воєвод каган навкруг зібрав
Порадитись, як далі поступать.
Оскільки стіни надто зависокі,
На них не здертись ні з якого боку,
Потрібно вал високий насипать
Аби на рівень мурів виріс він.
По валу тому легко перебігти
На мури, хутко ворога побити,
Спуститись в місто із високих стін
І там гуляй!.. Взялася наша рать
Тягати землю, вал той насипати,
І день і ніч ті лантухи тягати.
Став вал повільно, але виростать.
Немов на кару, Царгород глядів
На те, як вал все ближче підступає.
Бо ж розуміли, що на них чекає.
Уже минуло з того вісім днів,
Вже виріс вал із муром нарівні.
Ще трохи, може й можна виступати…
Та сталось те, що не могли чекати.
Уранці, у один із ясних днів
Одні відкрились раптом із воріт
І звідти вийшли, начебто на свято
Попи місцеві, вдягнуті багато.
Найперший - сивий, а йому услід
Неспішно з співом увесь інший люд.
Усі повільно до води спустились.
Ми лиш на те здивовано дивились,
Як сивий увійшов неспішно в Суд,
Тримаючи щось на своїх руках,
А потім злегка до води схилився,
Щоб лиш краєчок того намочився.
Тоді уже поповз між військом страх.
Що він отам чаклує на воді?
Чого від того можна нам чекати?
Вже, навіть, хтось намірився втікати,
Хтось оком уже зляканим глядів.
Бо ж битися в відкритому бою –
То зовсім інше, ніж з чужинським богом.
Хто знає, що чекати нам від нього?
А раптом він нагонить течію
І вона змиє миттю всі човни?
Чи блискавиці із небес ударять?
Кому хотілось би такої кари?
Бог же нас знищить порухом одним.
І раптом, наче відповідь для нас,
Про те чаклунство - трапилося диво –
Високий вал, насипаний дбайливо
Став осипатись, меншати ураз.
І військо раптом кинулось в човни
Аби від чар тих вирватись подалі.
Тримати воєводи їх не стали,
Самі були налякані вони.
Проте Аскольд, належне слід віддать,
Велів човнам пливти через протоку.
Царград в спокої залишити поки
Та трохи ще по краю поблукать.
Коли у війську влігся трохи страх,
Аскольд повідав, що не було чарів.
Підкоп ромеї попід вал поча́ли,
Отож вал і осипавсь на очах,
Бо всі опори у підкопі тім
Вони в момент потрібний поламали.
Ну, а коли опори всі упали,
То й вал осів. Спокійніш стало всім.
Знов на ті мури стали позирать,
Мечами до Царгорода грозитись.
А тут і сли з Царгорода проситись,
Щоб якось місто їм порятувать.
Каган тоді почав про договір,
Який ромеї мають підписати:
Великий відкуп за рятунок дати,
Який другим платили до сих пір.
Купців з Русі приймать без перешкод,
Кагана собі рівнею признати.
І там іще він говорив багато,
А сли стояли, не відкривши рот.
Тоді назад у місто подались
Властителю усе то передати.
А ми в окрузі кинулись гуляти,
Де знов вогні з димами піднялись.
Це щоб не надто довго думав він
І швидше дав на уговір той згоду.
Хай дивиться на то, якої шкоди
Царг раду буде, як зійдем зі стін.
Він, видно, все прекрасно зрозумів,
Бо скоро вже і сли назад вернулись
І нові перемовини відбулись.
Царградський імператор відповів,
Що згоден підписати все то він…
Окрім одного – рівного кагана
До себе визнавати він не стане:
Аскольд же варвар – не християнин.
От коли б віру їхню він прийняв,
То імператор рівним його визна.
Ну, що ти скажеш – логіка залізна.
Аскольд же довго думати не став.
Якщо така дрібниця на путі,
То він прийняти чужу віру згоден.
Щоб стати вище зі своїм народом.
Адже того він саме і хотів.
Хреститися – не зрадити богів.
То лиш для виду, ради перемоги.
Його простять за той учинок боги,
Не упаде на нього їхній гнів.
Тож він спокійно хрещення прийняв.
Домовились, що слів пришле в Царгород,
Нехай усе детально обговорять,
Щоб договір усе урахував.
Нарешті «подарунки» привезли,
Як викуп ті ромеї називали.
Вози добряче золотом напхали,
У засіках, напевно, нашкребли.
Отримавши усе, чого хотів,
Велів Аскольд збиратися в дорогу.
Вже середина літа, слава богу,
Осінні ж морем нелегкі путі.
Для чого ж їм негоди дожидатись?
Як можна тихим морем перейти
І пішу рать спокійно провести,
До осені до Києва дістатись.
Отак і закінчився той похід.
Кагана з перемогою вітали,
Хоча жерці тривожно поглядали,
Не знаючи, чого чекати слід…

Ховали воїна в селі.
Стояла мати ледь жива.
Дружина стомлена – в жалі,
і діти плакали малі,
і хтось якісь казав слова...
А в полі ще ішли жнива,
кружляли в небі журавлі,
і, ніби туга вікова,
висіла хмара грозова,
і вився прапор на шпилі...
Ховали воїна в селі.

Ховали воїна в селі.
Витав кадила сизий дим,
свічки мигтіли ув імлі.
І, мов жарина у золі,
під ликом жевріла святим
лампада вогником рудим...
 
Товпились люди віддалі,
й над тілом стилим і блідим
ридав понуро побратим
з безмежним горем на чолі...
Ховали воїна в селі.

Ховали воїна в селі –
Героя, що віддав життя,
що у пекельному жерлі,
ув Іловайському котлі*
під канонаду і виття
пішов навік у небуття –
в донецькій згинув ковилі...
Господь – один для всіх суддя.
Комусь – кляття і каяття,
йому ж – хай спокій у землі...
Ховали воїна в селі.

* Бої за Іловайськ, які тривали з 6 по 29 серпня 2014 року і увійшли в історію під назвою «Іловайський котел»

23–24.10.21

Торкаюсь ранку,
йду у білий світ.
Світ паморозі,
осені і неба...
Оголеність його
торкає нерва
оголених моїх
чутливих літ...
Тремчу...
Так павутинно
ніби сон...
І легіт цей
вібрує дивним дзвоном
між тиші
у гойданні вітрогону,
де, ніби птах,
без зайвих перепон
лечу...
Не я...
Душа моя летить,
загоює тривоги
і печалі.
Бо, що б там далі...
Будь, що буде далі.
Я - тільки мить.
Оця
тремтлива
мить...

11/10/21

випий піґулку на сон
відцурайся страху
хай відпочине тіло
приспиться біль
десь там на небі все важать -
не дали маху
кожній бо рані -
своя особлива сіль
кожному серцю -
своя безрозмірна мірка
кожній дилемі
як максимум рішень - два:
бути чи ні...
а помежи...
хоч може й гірко
та посередині -
тільки слова...
слова...

28/09/21

Безмозкий член сім’ї
пив третю склянку зла,
наповнену слізьми його дружини.
Зеленої змії
вкусить пора прийшла, –
жона ж пропонувала сік ожини.

Небачений який
антимужицький акт! –
щоб самогона не було у хаті!
І визивно, взнаки,
сімейний свій контракт
порушив грубо він, мов звір лахматий.

Ударивши її
по голові ясній,
пообіцявши щойно ще котлету,
безмозкий член сім’ї
погрожував жоні,
аж поки не схотів до туалету.

Не встиг цвірінькнути
у тиші унітаз,
як двері клацнули, і світло перестало.
І член відімкнутий
відчув п’янкий екстаз,
і зрозумів – вона його спіймала.

Сидів у темряві
на унітазі він –
і мав себе за дурня в мокрій ступі,
думками-нетрями
хапавсь за злив, мов дзвін,
б’ючи водою по даремній купі.

Спочатку він мовчав,
як справжній рак.
Та раптом заспівав, немов зварився.
Урешті ж, закричав,
але відтак,
ні разу не просивсь – лише сварився!

Дружина звільнена
відда́лася собі,
з дочкою математику зробила.
Душа розпилена
на тріснутій губі
невинну кров свободи пригубила.

Розумна жінка йшла
у хлібний магазин,
у перукарню, в гості, по ґазети.
Мов зіп’ятий лошак
іржав за всіх мужчин
її любитель випить – з туалету.

17 березня 1995 р., Київ

Мій дуб зелений вже позолотів,
Осіннє листя простягнув до неба.
Немов кричить до всіх-усіх світів,
Що в єдності людей тепер потреба.

Щоб не робили з нас тих баранів,
Не запрягали у вози волами.
І щоб ніхто ніколи не посмів
Сміятися над змученими нами.

«До булави ще треба голови» –
Завжди говорить мудрість нам народна.
Чи напились ми трунку сон-трави
І на рятунок свій уже не годні?

Кому попало в руки булаву
Віддаємо, а що з тим буде завтра?
Витравлюють нас, нібито вошву,
І нашу пам’ять спалюють на ватрах.

Невже немає серед нас отих,
Які несли століття нашу славу?
Нам нав’язали першородний гріх,
Щоб ми не мали мови і держави.

Щоби корились кожному, хто нас
Прийшов убити, а не захищати.
Невже не кров у наших жилах, квас?
І вже не ненька нам країна-мати?

Ми продалися лютим ворогам
І рідну землю віддали й колиску.
Із наших душ забрали віри храм
До України, бо немає зиску.

Ми пропили, проспали майбуття
Нащадків, тих, що йдуть через століття.
Ганебне наше нинішнє життя
Не стане вже ніколи і суцвіттям.

Не буде плоду доброго від тих,
Хто зневажає рідну матір, слово.
Тому у селах не лунає сміх
І нікому співати колискову.

Закриті школи, пустка, де нема
Бібліотеки, пошти і лікарні.
А булава в чужих руках. Дарма
Ми віддали її. Тому безкарні

Всі дії владні. Ми їм помогли
Розбити всесвіт український, землю
Продати, щоб жили отут воли
І працювали на чужих даремно…

«До булави ще треба голови» –
Народна мудрість проросла у слові…
Стоїть мій дуб у золоті листви
І жолудями сипле від любові.
24.10.21
 

Як не доганяй пропащий час,
а сьогодні догорає ватра...
ще учора біг у перший клас
і куди не відаю – до завтра.

Не перекопаю битий шлях,
а борги мої – майбутнє мито...
мрією витаю у серцях,
щоб коли піду, іще пожити.

Муза не дівається ніде,
поки не доведена до краю,
а кудою ліра поведе,
цього й автор іноді не знає.

Сновигає ява уночі,
супокою не дає до ранку,
думи перегукують сичі,
місяць заглядає за фіранку.

Вітер перевіює слова –
мовної абетки обереги,
не минає альфи і омеги.
Фабула поезій не нова...
лупає очищами сова
і щезає явище бентеги.

10.2021

Колись, ти жінко, була вродлива —
Зелені очі на пів-лиця.
Волосся пишне, іще не сиве,
Зубці ламало у гребінця.
Уста вишневі налиті соком,
Усмішка мила, тендітна стать.
Мов тополина, струнка, висока,
Себе любила і благодать.
Ходили хлопці по п'ятах слідом —
З-під брів, як зиркнеш — не підійти.
Красива, горда, трималась гідно
За цноту діви і самоти.
Не підпускала до себе друзів,
Тим паче блазнів і ворогів.
Не ворожила на квітці в лузі,
Метелик в серці не тріпотів.
Роки ряхтіли, мов блискавиці —
В душі — пустеля і навсібіч.
Чому ж ти виєш, стара вовчице,
На повний місяць в купальську ніч?

22.10.2021р.

«Та невже ж ти, моя любко,
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
Він сватів наміривсь слати,
А нам скоро в путь рушать.
То ж, гадаю, з жениханням
Доведеться підождать.
От як вернемось живими,
То збереться все село
На бучні наші весілля,
Яких зроду не було.
То ж візьми оцю обручку,
Як любові заповіт.
Дай, кохана, відеречко,
Щоб коника напоїть».

Межи невмілими людьми
Гуляє сивий анекдотик
Про те, що всі жінки, як ми, –
Лише приємніші на дотик.
А я, між грішних і святих,
Весь час примножую набуток,
Бо завжди вмію кожну з них
Десь потай пальчиком торкнути…
24.10.21

Із Миколи Некрасова

В столицях - шум, гримлять витії,
словесна точиться війна...
А там, у глибині Росії -
одвічна тиша сумотна.

Лиш вітер бавиться листвою
плакучих верб пришляхових,
та вигинається дугою,
цілуючись із борозною,
колосся в нивах золотих...

(2021)

Московія у Заполяр’ї
будує газовий солярій...
усій Європі повезе...
у Пу-удава є сценарій,
як утеплити серпентарій,
але не оминути Зе.
Усе тому, що ми єдині...
яке нечуване добро!
Трубу отримує народ
одної віри... Україна
реалізує ГоЕлРо.
Та у трубі немає газу
і чорне золото Донбасу
на разі світла не дає...
зате одна надія є,
що економимо запаси...
що ми усі – одне цабе
і поведе Голобородько
в обійми іншого Володьки,
а це і є... його план Бе.

Та у кінці немає світла
і невідомо, йти куди...
......................................
лише сліпому непомітно –
монтер обрізав проводи.

10/21

Під крапельницею дощу
Лежала ніч біля оселі, –
Тужило листя: Шу-шу-шу,
А я вслухався чуйно в шелест.
Плачем печальним дріботів
Неквапно дощ об підвіконня,
А я до ранку слухав спів
І мовчки кляв своє безсоння.
І листя сум, і крапель шум,
І хворобливих дум навалу, –
Єднала музика дощу
Всю ніч акордами печалі.
23.10.21

Не повірите, не жаль,
що не побував на морі.
І нехай тепер надворі

листопад. Проте не падали,
а махали плавниками
й опускались на пісок
із гілок берізки, липки
золоті листочки-рибки!

20.10.2021

Ой, летіть-летіть до неї,
Листочки кленові,
І жовтенькі й червоненькі,
Жовто-пурпурові,
Щоб ялинка увібралась
В золоті прикраси,
Що засяють, мов гирлянди,
На сонці одразу.
Щоби зіроньки кленові
Осявали віти,
І щоб ними милувались
Дорослі та діти.
Щоби вітер шепотів:
"Он яка гарненька!
Ось погляньте, як їй личить
фарба золотенька!"
Ще згадаються ялинці
Дарунки кленові,
Коли взимку одягнеться
В обнови святкові.

Щиро Бога прославляєм,
З чортом на колінах,
Чи не варті й крихти раю?
В пеклі — Україна.
Схід не визнає провини,
Захід у Європі.
Наша славна Батьківщина
Вже давно в цейтноті.
Виїдає очі заздрість,
Зло керує світом.
Безлад у Верховній Раді,
Помирають — діти.
У пошані: "полуниці",
Інтернет мобільний.
Переповнені в'язниці,
Жовті божевільні.
Очищаємо сльозами —
Гріх на літургії.
А під брамою до храму
Жебрає — надія.

21.10.2021р.

Небеса розпустили нюні
І замовк приголомшено світ, –
Лише вітер торкає струни
Крапельками зволожених віт.
Лише грають стальною блестю
Метушливі, як діти, струмки,
Оминаючи перехрестя
Чи долаючи їх навпрошки.
Лише слово за словом родять
Мої думи, нехай їм вже грець,
Бо пригідна завжди погода
Для готових творити сердець.
22.10.21

По смерти же святаго мало лѣтъ миноу, прiиде рать велика роусскаа изъ Новаграда князь Бравлинъ силенъ зѣло, плѣни отъ Корсоуня и до Корча, съ многою силою прiиде к Соурожу, за 10 дьнiй бишася злѣ межоу себе.
Життіє Стефана Сурожського

І ми були, і ми хотіли,
І ми урешті-решт могли.
Весь світ боявся нашу силу,
Ледве мечем ми пригрозили,
Уже всі данину несли.
Ніхто не міг нас зупинити,
Боялись стати на шляху.
Тремтіли всі держави світу,
Найперше ті, що жили сито.
А ні – то збити їм пиху
Нам було просто. Адже роси –
Із прадідів – могутній рід.
Нам має покорятись світ
І славу воздавати Хорсу.
Для роса злато – то пусте.
Меч – головне його багатство.
Як син у нього підросте,
Візьме до рук багатство те
І піде злато добувати.
Сьогодні я вам розповім
Діяння славного кагана.
Довіртеся словам моїм.
В походи я ходив із ним,
Тож говорить дарма не стану.
Ви певно чули це ім’я,
Що по усіх краях гриміло.
Про Бравліна гово́рю я.
Не змила часу течія
Його, хоч роки пролетіли,
Як править в Родні його син.
Меч батька у руках тримає.
Отримав те багатство він,
Як, років закінчивши гін,
Десь Бравлін почесті приймає
В небеснім вічнім вираю,
Де лиш достойні спочивають.
Він долю заслужив свою
З мечем загинувши в бою,
Як кожен справжній рос і має.
Ще бувши зовсім молодим,
Від батька перейнявши владу,
В слов’янські землі він ходив,
Дружину вірную водив.
Ніхто не зміг йому завадить.
Хутро усяке, мед, раби –
Добра мечами добували.
Не для збагачення – аби
Прославити ім’я собі,
Як то всі справжні роси мали.
Коли родився в роса син,
То він свій меч клав біля нього
Й казав, що залишає він
У спадок сину меч один,
А той мечем добуде всього.
І так воно було завжди –
Сини батькам ішли на зміну.
Від їх нестримної ходи
Тремтіли землі й городи́,
Ставали миттю на коліна.
Хто міг протистояти нам?
Яка б іще знайшлася сила,
Що здатна вийти сам на сам?
Ми смерть несли всім ворогам,
Які спинити нас хотіли.
Скоривши землі навкруги
І даниною їх обклавши,
Нам все здавалось до снаги
Й морські скорити береги
Спроможна була сила наша.
Тож недарма ромейський Понт
Всі Руським морем називають.
Бо ми – господарі тих вод!
Ніякий бо другий народ
Там вільно плавати не має.
Спочивши трохи від виправ
І спродавши всю нашу здобич,
Задумуватись Бравлін став,
Що час уже, мабуть, настав,
Узятися до справи, щоби,
Побудувати град новий,
Бо цей уже став тіснуватий.
Дзвін усіх скликав вічовий.
Всі думали, що знову в бій
Та кинулись мечі хапати.
Але каган лишень велів
Піднятися на Княжу гору.
Там град закласти він хотів
В честь наших родових богів.
Його стараннями вже скоро
Дубова виросла стіна,
Кільцем всю гору обійнявши.
Знялося місто-дивина,
З якого видна далина
І родові простори наші.
Тож новий город в честь богів
Ми тоді Родень і назвали.
Каган з дружиною тут сів.
Тут він приймав гостей і слів,
Тут ми і златницю тримали.
Та мало Бравліну того,
Йому хотілось, щоби місто
Піднялось славою його,
Щоб говорили всі кругом
І, головне, боялись, звісно.
Тож аби славу рознести
Про новий град свій ген по світу,
Надумався в похід піти,
Для себе здобичі знайти
Та і добра привезти звідти.
І кинув клич ладнать човни.
З верхів’їв нам дуби пригнали.
Були обтесані вони
Та не готові для війни.
Майстри їх ще обшити мали.
Тож закипіло, загуло.
І день, і ніч весь люд трудився.
Ледь пару місяців пройшло
І все готове вже було..
Вітрилами Дніпро укрився.
Зібрався весь охочий люд.
Такі хутенько віднайшлися.
З усіх родів Поросся йдуть,
Бо ж тільки заклику і ждуть
Аби з мечем кудись пройтися.
Здобути славу у бою
Або зі славою померти.
Покласти голову свою
І опинитись в вираю,
Богам криваву склавши жертву.
Каган не всіх з собою взяв,
Охочих було забагато.
Найбільш завзятих відібрав,
Хто з ним в походах вже бував,
Хто битись вмів і веслувати.
Ми Хорсу треби принесли,
Півнів у Росі потопили.
Вітрила врешті підняли
І вниз рікою попливли.
Нас течією підхопило
Й Дніпром широким понесло
До слави чи до смерті…може.
Що зупинити нас могло?
Хіба…пороги? Що звело
Нам на шляху якесь вороже,
Мабуть, ромейське боженя.
Та Хорс, усе одно, сильніший.
Нас перешкода не спиня,
Жадоба слави підганя
І неминучість бою тішить.
Пороги, хоч і не проста,
Та не страшна, насправді справа.
Вода стрімка переверта,
Страшенний гуркіт доліта.
Та рос човном уміє править.
Де попід берегом пройшли.
Біля Ессупі чи Улворсі
Човни водою провели,
Мимо Геландрі протягли.
Порогом не злякаєш росів.
Айфор – ось найстрашніший з них,
Його водою не обійдем.
Човни на берег. Тягнем всіх
Аж доки шум порогу стих,
Але й за степом пильно слі́дим.
Бо тут багато тих, які
Готові ласий шмат вхопити.
Зненацька налетять стрімкі,
Не встигнеш глянуть – хто такі,
А вже гуля по сліду вітер.
Останні три простіше йти.
Що Варуфорос, що Леанті
Чи то Струкун. Тут провести
Водою можна, шлях знайти
Та і до острова пристати,
Там де священний дуб стоїть.
Віків йому, мабуть, чимало.
Тут можем трохи відпочить
Та кров’ю Хорса покропить,
Щоб перешкоди не вставали…
А скоро й море… Вийшли в ніч,
Подалі берега пройшлися,
Аби наш ворог, звісна річ,
Не кинув застороги клич.
І стрімко морем понеслися
До Корсуня… та не того,
Де Хорс великий біля Росі.
Ромеї мали і свого,
Назвали так хто зна чого.
Нам непомітно удалося
Заскочити сторожу їх.
У місто стрімко увірвались.
Від жаху Корсунь весь застиг,
А ми хапали, хто що міг.
Ромеї ледве опирались.
Розграбувавши місто так,
Що ледь в човни добро вмістилось,
Ми далі подались, однак.
Здобуте місто – добрий знак
І ми на тім не зупинились.
Як по траві сухій вогонь,
Про нас вже рознеслася вістка.
Тому, щоб досягти свого,
Ми морем подались бігом
До Корчева. Ще спало місто,
Як ми під стіни підійшли.
Сюди ще вістка не дісталась.
Ми місто штурмом узяли,
По його вулицях пройшли
І все багатство, яке малось,
Дісталось нам. А ще й раби,
Що можна вигідно продати.
Набивши золотом торби,
Ми сіли у човни, аби
Тепер до Сурожа пристати.
Каган наш хитро поступив
І здобичі узяв багато.
Тепер вздовж узбережжя плив
І брав усе, чого хотів
В містах вздовж берега багатих.
Так, більшість жителів втекли,
Але ж усього не забрали.
Ми поживитися могли
До того, що уже взяли,
Човни під самий верх напхали.
Аж ось і Сурож. То міцна,
Скажу я вам, фортеця бу́ла.
Стіна навколо кам’яна,
Гору охоплює вона.
Про неї ми багато чули.
Сюди, за мури ці міцні
Від страху люди позбігались.
Від Корсуня неслись одні,
Від Корчева другі. Дурні.
Від нас сховатись сподівались.
Та що для нас стіна ота,
Ворота, ковані залізом?
Наш флот до берега пристав,
Фортецю облягати став.
Самі ж у пастку цю залізли.
В день одина́дцятий якраз
Пороком збили ми ворота.
Настав, нарешті, помсти час,
Лежало місто перед нас,
Бери усе, чого охота.
Хоч дехто опір ще чинив,
Та то для нас не перешкода.
Зі смертю стрінуться вони.
Ми – горді Хорсові сини
Тож їх нам зупинити годі.
Я разом з Бравліном ввійшов
До капища чужого Бога.
Я нерішучість поборов.
На сходах струменіла кров,
Текла від самого порога.
У глибині товпився люд,
Від страху голосно молився.
Сховатися хотіли тут,
Самі себе загнали в кут.
Я навкруг себе подивився.
Усе від золота блищить.
Ну, звісно, здобич славна буде.
Заходьте лише і беріть…
Та я застиг в наступну мить,
Того ніколи не забуду.
Каган зненацька поваливсь,
Став корчитися на підлозі,
Мов дух у нього уселивсь,
За щось на Бравліна озливсь.
А той боротися не в змозі.
Аж піна з рота потекла,
Здавалось, зараз і сконає.
Юрба зненацька ожила,
Молитись гучно почала,
Мов його вбити закликає.
Та добре, поряд був слуга,
Шепнув, що чорна то хвороба,
Велів мені, щоб помагав,
До рота палицю запхав.
По всьому – знає, що він робить.
Як корчі припинились ті,
На площу винесли кагана.
Клич миттю містом пролетів.
Ніхто вже й здобич не хотів,
Чекали – може краще стане.
Нарешті очі він відкрив,
Оточений юрмою воїв.
Сідати у човни велів…
Від Сурожа наш флот відплив,
На захід полетів водою.
Вже Корсунь проминули знов,
Як кораблі великі вздріли.
Ворожий флот назустріч йшов…
У жилах вмить заграла кров.
Вони спинити нас хотіли!
Нам битись в морі не звикать,
Обсіли кораблі ворожі,
Взялися штурмом кожен брать,
Вони ж по нас вогнем кидать,
Із жерл, які на зміїв схожі.
Горіло все у тім вогні:
І море, і човни, і люди.
Та нас то не спинило. Ні!
Нам честь – померти на війні!
І ми змагались груди в груди.
Не всі ворожий стрій пройшли.
Які в вогні отім згоріли,
Які потоплені були,
Та більшість, все-таки, змогли,
Ворожу подолавши силу.
Подалі відійшли якраз,
Розглянулись і зрозуміли,
Що десь кагана полишили.
Його не було серед нас.
Уже зібрались повертать,
Щоб знову з ворогом зчепитись,
Як звідкись встигли передать –
Нема кого вже рятувать,
Немає через чогось битись.
З одного бачили човна,
Як хлюпнули вогнем в кагана.
Вхопила пастка вогняна,
А він з мечем стояв, однак
Й лише сміявся наостанок.
Помер з мечем, як справжній рос,
Сміючись у обличчя смерті …
Нам повернутися вдалось
У рідний край, на свою Рось.
Принесли Хорсу щедрі жертви…
Минуло вже багато літ,
Води Дніпром стекло багато
С тих пір…Але про той похід
Все розповість вам старий дід,
Щоб славу Бравліну співати.

Поруч йдемо серед тихих хрущовок за руки,
і прохолода вечірня пронизує нас.
Сонце визбирують у далині чорні круки,
серце наструнчуєш на незабутній романс.

Листя сухе шарудить наче миша полівка,
ще не чіпляється пакісно до підошов.
Щемна розмова, і вражень чудова мандрівка,
сяє неоновим бра — кришталева любов.

Спогади ветхі, голубкою тихо воркую.
Явір старий пам'ятає тебе молодим —
перше побачення і полохливе: — "Люблю я",
час не зберіг, поховав під парканом рудим.

Зоряна нічка, літавицею небокраєм,
вмить затулила крильми оксамитну блакить.
Не говори, що красиво, ця осінь вмирає —
на золотім покривалі царівною спить.

21.10.2021р

Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
За ту зиму люту?»
«Бога славлять, величають,
А тебе все гудять.
Як на когось точать зуб,
Кажуть тоді завше:
«Чорт би його взяв вже!»
А коли якийсь мужик
В гречку, бува, скочить,
То все звалюють на тебе.
Мовляв, Чорт зурочив».
«Ну ж стривайте, пройдисвіти,
Грицьки та Семени,
Заспіваєте невдовзі
Не такої в мене!»
« Як на думку щось не йде,
А час проминає,
Кажуть, зваживши усе:
«А Чорт його знає».
«А про рай що чуть у вас
Та про моє пекло?»
«Шлях у рай, оповідають,
Надто вже тернистий,
А до пекла – прямісінький,
Мовби тая пісня.
В пеклі, кажуть, завжди тепло,
А в рай... іди з хмизом...
...Та не пекло нас лякає
Ані зими сніжні,
А що й досі живемо,
Мов на роздоріжжі,
В церкві молимося Богу,
Тобі – поза нею,
Та по всіх тих молитвах
Не стали ріднею.
Галасуєм на всі боки
Про якесь братерство,
А гриземось, наче нас -
Не один, а сотня народів...
В церкву зносимо гріхи,
Ікони цілуєм,
До Ісуса молитовно
Простягаєм руки,
А як вийдемо із церкви,
По всіх «Алілуях»
Мовби тії круки.
На палаци з парканами
Грошей вистачає,
А убогий та недужий
В злиднях пропадає...»
«Потішила ти мене
Отакою вістю,
Мов з плеч зняла гору.
Як немає в хаті «віскі»
Дай запити таку втіху
Бодай самогоном.
Ну, а потім я помчу
У саму столицю,
Щоб вся моя чортівня
На горі на Лисій
Теж розвеселилась.
Ми ж тряслися, як дізнались,
Що волю здобуто,
Бо ж це, певне, сам Господь
Зняв з Вкраїни пута.
Та ось чую, що ті пута
В бізнес перекуто,
А поспільство, як і доти,
В нужді призабуто.
Що ж, новітнії гетьмани
В компаньйонах з нами,-
Так що разом панувати
Будемо ще довго:
Не коротша в Україні
Дорога до Бога».

Обстає прикордонне купиння вода
і випоює палені трави.
І тамує думки святотатні солдат,
і поет бережеться потали.

Над водою при зброї заціп чатовий,
і душа не волає уголос.
Лиш хвалою обом у немозі німій
завиває пронизлива голість.

Та купиння у млі наповзає з води
межицарства в суміжну державу.
І з полів мазовецьких журавлі темноти
безупинно летять на Варшаву.









-----------------

Стихле водосховище безкрає
Стало засинати від нудьги, –
В барвах листопада потопають
Вишгородські кручі й береги.
Поруділе, жовте, багрянисте,
Як пожежі іскри звіддалі, –
Опадає шурхотливе листя
І володарює на землі.
Неоглядно, стрімко та журливо
Кружеляє, губиться, повзе, –
Жар холодний, пухкий і тремтливий
Укриває невпинно усе.
21.10.21

Журба. Мовчать в осмуті янь і цінь.
У темряві - альков, садок, вітальня ..
Остання мить стікає по щоці
Сльозою кришталевою кохання.

А ось і Лети чорні береги
Дійшов до неї, врешті, перебендя.
Ця смерть - не покарання за гріхи,
А прояв неземного милосердя.

Ми гарно прожили життя удвох,
На літо перетворюючи зими...
Оревуар, кохана. Кличе Бог
Покинути навік твої обійми.

21.10.2021р.

А смачний із медом коржик
Так і проситься у кошик,
Бо Тетянка йде до бабці,
Щоб допомогти на грядці,
Полуницю поливати
І з бабусею чаювати.
Гарні слухати поради,
Їм онука дуже рада,
Разом будуть залюбки
Ще й пекти медовики,
І додому у корзинці
Мамі принесе гостинці.

Випадкова зустріч на вокзалі.
Німота між “Здрастуй!..” і “Бувай...”,
Бо слова всілякі пропадали
У душі вдоволеній украй.
Хоя я не запитував нічого,
І про себе мало що казав, –
Погляди єднались, мов дороги
Ті, що залишилися позад.
Час не танув, а горів, як свічка,
В храмі дня у стрічі на краю, –
Я провів тебе до електрички,
Що рушала в молодість мою…
20.10.21

Мертвечуки, манатіки і ківи –
настали шмарклів нелегкі часи.
Оте з Оману знову на Мальдіви,
а в Україні – Господи спаси!.

У той же час «хапутя» спить і мріє,
кого б іще наразі захистить,
а трут війни уже який рік тліє
і може запалати в кожну мить!

І як ніколи: українська – зброя,
адже життя обернуто на треш…
«Ти не молися мовою чужою,
бо на колінах стоячи помреш»!

Я пила — мандариновий фреш,
під платівку Енріко Карузо.
Не чекала, що ти упадеш
на думки листопадовим блюзом.

Затужила троянда в душі
за теплом і грибними дощами.
На узбіччі порожнє таксі
переморгується з ліхтарями.

Не спиняю, зворушлива мчу
навпрошки, щоб мене ти розгледів.
Запалили бажання свічу,
побували на сьомому небі.

У безмежжі кружляли фокстрот —
розлучатись не думали зовсім.
Скільки щастя рясних позолот
дарувала на спомини — осінь.

Доторк губ... зашарілись ураз,
розплескалася пристрасть нестримна.
Кілька чуйних і лагідних фраз...
у куточку зіниці — перлина...

Хай тікає бруківка з-під ніг,
розчиняється ніжність у слові!
На рожевих устах перший сніг
білорунним цілунком любові.

18.10.2021р.

На диво, ми були тоді, вночі,
Чомусь нетерпеливі, безпорадні.
І я побачив усміх той, нічий,
А трохи далі – нитку Аріадни.

Здалося враз: таке було давно,
Не тільки з нами, на отому місці,
Де «бацають» у карти й доміно,
Але нема ніколи віршописців.

З’являлися притлумлені слова,
А ще – думки про зерна і полову.
Хилилася правічна кропива,
Несмілу нашу слухала розмову.

Надворі ніч. У нас – нова доба.
Ми зовсім інші, повністю догодні.
Легка невмілість наша – не ганьба.
І так триває довго, до сьогодні.

І солодко обом у тому сні,
І боязко вертатись до реалій.
То хай не стане їх. Ячать рясні
Примирення, вчорашні, ще не вдалі.

Всі померли, хай їм грець!
Тут і казочці кінець.
А хто слухав - молодець,
як весільний холодець!

(2021)

Не чути вже співу пташиного з гаю
І дують частіше холодні вітри, –
І важко звикати, що пізно світає
Та рано темніє цієї пори.
То скло затремтить, то зненацька заплаче,
То з’явиться сонце, то хмурно весь час, –
То марно на світло чекаю терпляче,
Бо небо хмарнішає більше щораз.
Гайнути б узавтра до теплого краю
І добре погрітися тижнів зо три,
Бо важко звикати, що пізно світає
І рано темніє цієї пори…
19.10.21

Угорнулася осінь багряною листя журбою,
І чоло золотила короною світлих обнов.
Затужила кохана, як ластівка ніжна, за мною,
Запечалилась Муза, що я не пишу про любов.

Не журися, рідненька, тобі лиш -- мої серця квіти,
Не сумуй, моя доле, -- вже сонце крізь хмари сія.
Я люблю тебе так, як ніколи нікого на світі,
Як волосся прекрасне — чарівна голівка твоя.

І не знаю, ще скільки кохатися нам залишилось --
Ронить сльози-листочки у воду плакуча верба.
Виринає з глибин віщим птахом незвідана сила,
Зацвітає блакиттю небесна габа голуба.

Де б не був, де б не йшов, твоє серце — усюди зі мною,
Як два древа життя, ми сплелися корінням навік.
Із шаленою пристрастю, мовби іще молодою
Проминає і сяє загравою кожний наш рік.

Ти пробач, не сумуй, моя Леле і вірна лебідко.
Я люблю тебе так, як ніколи ніхто і ніде.
Зацвітає у небі кохання сліпучого квітка,
І незрячого навіть у полум’я щастя веде!

18 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Мороз скрипів знімилими вустами,
Крок був чітким, немов старий курант,
Хтось оминув поштамт в руках з листами,
Йому стежину певне малював Рембрандт...

Він зупинявся, виглядав з-за рогу,
В його очах палахкотів і біль, і жаль, і страх,
І той митець писав йому дорогу,
Постійно забуваючись в думках.

Тому губилась постать, хутко озиралась,
Її сліди блукали по ніч у дворах,
Поки маляр шлях снігом зфарбувавши,
Неквапом пензлем просувався по дахах.

А силует чвалився в дужу хуртовину,
Стовбичачи під світлом синім темних ліхтарів,
І все немов волік якусь провину,
Її покувши у верлібрах тягарів...

17.X.MMXXIp.

Кохайтеся, чорнобриві,
З ким кохатись - неважливо,
Аби лихо звідкіля
Не принесло москаля.

ціхутко ціхутко ціхутко
сміється дитиняче-весело-весело
так ніби лоскочуть ребра і п'яти
ціхутко хлопчику мій каже
а то ти завше метушливо і хутко
ніби крадеш ніби брешеш ніби зловили і зараз знехотя битимуть
світ ловить тебе ніби кіт паперову мишу приг-скік цап-царап пизда-єзда
яйца всмятку свєча в жопе
піймавши обслинявить та й облишить
обґрунтовано осмисленно обмишить
світ великий кошак що ж він з тобою так серце велике мов кавун і таке ж
розбивається вибухом бризкає соком
світ шле тобі піздюлями привіт
щоб ти не спав якщо ти ладен заснути
не вір не бійся не проси
не проси
в них і так нічого нема

Нависла ненависна сіра хмара,
похмура і жахлива, як мара.
Та думка буйнобарвна, наче ара:
«Вам, – закричала, – допоможе Ра!»
«Нам, – заспівала, – допоможе Ра!» –
Надія гарнобарвна, наче ара.
Загинула, розтанула мара,
і стала білоайстровою хмара.

12.10.2021

Я поспішаю на урок.
Не буду ранити словами,
якщо найбільше помилок
ми наробили між рядками.

Почую не один дзвінок,
побачу декого між нами
і не поставлю у куток,
кого вважаю диваками.

Але про це – анітелень...
У нас одні і ті ж задачі –
лукавому давати здачі.
А поки-що – не до пісень...
у дачника найтяжчий день
у понеділок – день удачі.