Ні хрю, ні гав, ні кукуріку.
І писк мишей пішов на спад.
А скільки рил у тому ліку?
Дванадцять фізій – зоосад…
І хай му-му іще далеко,
та все гучніше рев ходи.
Було б щодня те справжнє млеко,
не як тепер, вряди-годи…
Корово-віл – повільні рухи
і розум трохи на гальмі,
а ще гудять зелені мухи
та шия ниє у ярмі.
І хай в очах сонлива смута,
але потуга – головне,
коли є сил порвати пута,
то й доля кращого сягне.

Стрічаймо рік без віри в диво,
але з надією на те,
що буде щиро, не фальшиво,
і ошук в Лету упаде…

12.2020

Життя минає роздратовано,
Бракує затишку й тепла.
Коли печаллю зачарована
Душа себе не віднайшла.

І світ ввижається пустелею,
З якої виходу нема.
Не тішить літо акварелями,
Коли пронизує зима.

Та всупереч невідворотності,
Тупій фатальності назло,
Розтопить прикрий лід самотності
Душі пробуджене тепло.

Знайдете див у парку ви чимало...
І ось іще, погляньте, дивина.
Вона увагу здавна привертала -
Незвичний камінь в образі слона.

І хочу розказати вам про те я -
Морський божок цей — Посейдона син
Явився нам під іменем Протея,
Багатогранний і цікавий він.

Наділений талантом був Пророка,
Богів усемогутніх волю знав.
І таємницю зберігав, аж доки
Могла буть нерозкритою вона.

Паріс — Єлену — ми це пам’ятаєм -
У Менелая викрав, у царя,
Зі Спарти ця красуня золотая
Полинула у Трою, за моря.

А Менелай не знав про те нічого,
Калхаса віщого питав усе.
І той сказав: знайди Протея-бога,
Лиш він правдиву вістку принесе.

Ледь не кусав правитель Спарти лікті,
Бо пошуків та доля — нелегка.
Знайшов божка морського аж в Єгипті,
А той усе від нього утікав.

Протей — великий майстер перевтілень -
Рослин подобу, звірів прибирав.
Та стиснув Менелай його щосили,
І припинилась в хованки ця гра.

Він розповів ахейському герою,
Куди його дружина утекла.
І що в майбутньому чекає Трою -
Огорне попелу її імла.

А ще Протей кузеном був Тантала,
Про нескінченні муки його знав.
Ті, що боги йому приготували,
Й застиг від горя в образі слона.

З богів — єдиний — жив на морі й суші,
Різноманітність по життю вела.
Він мав тонку і артистичну душу,
Багатогранним був його талант.

14 грудня 7528 р. (від Трипілля) (2020)

Я буду поряд в радощі і горі,
у мушлі шум прибою ми знайдем.
Допишемо на хвилях акваторій
історію любові, вірша - щем.

Над місяцем літатимем - колібрі,
збираючи нектар солодких снів.
Чумацький шлях нам гратиме на лірі
зворушливі мелодії дощів.

Зоря стелитиме покров сусальний
з мереженої срібної парчі.
І ти зриватимеш із губ вінчальних
до забуття цілунки уночі.

А я дивитимусь в глибоку прірву
твоїх очей небесну каламуть
допоки в чудеса кохання вірю
допоки в серці райдуги цвітуть.

31.12.2020р.

Дощем заплакав рік цей на прощання,
Все хлипав, хлипав, хлипав увесь день.
Сніжити став увечері й до рання
Намести кучугур устиг уже.

Все забіліло, сяяло на сонці,
Казковістю зачарувало всіх.
Постукав рік Новий вже у віконце,
Несе з собою безліч мрій й надій.

Нехай вони збуваються-здійсняться,
У мирі й злагоді щрби ми зажили.
Хай подарує всім здоров"я й щастя
Й загасить врешті полум"я війни.

2020 р.

Тонке́, ледь помітне торкання ранкове,
мов промінь, мов сумнів, мов пересторога.
Тонке, ледь сміливе, омріяне слово.
А далі – без тебе, а далі – дорога.

В імлі передчасно поси́віли скроні,
бо місяць старий має профіль кулястий
і гріє, вморожений в сонячнім лоні
засніжений шлях золотисто-сріблястий.

На тлі перехресть, між пітьмою і світлом,
мов сонце і місяць у вранішню пору,
поріднені ми так розлучені підло:
я вниз упаду – ти підіймешся вгору!

31 липня 2002 р., Богдани́

Забриніло під вітром гілля
Чи озвалось від дотиків співом?..
Звеселила хоча б звіддаля
Мене піснею кличною діва.
Здивувався б, напевно, украй
І на поклик чкурнув чимскоріше,
Адже я, мов безвітряний гай,
Почуваюся хворим від тиші.
Порожнеча безкрая навкруг –
Навіть птаха ніде не музичить, –
Я без шуму осліп і оглух,
Онімів і заслаб таємниче.
Адже очі сухі – ні сльози
На незмірно відкритих повіках, –
Тільки смуток зростає в рази
І щосили гнітить чоловіка.
01.01.21

Новорічне

Щезають негаразди
у тумані,
Імла засмоктує
найменший слід,
Зима для нас ніколи
не настане,
Любов завжди
розтопить сніг та лід.

Холодна завірюха
в юних душах
Не знайде місця
для своїх тенет,
Негода нашу ніжність
не порушить,
В серцях -
поліфонія канцонет!

Не скоро з півдня
принесе лелека
чаруюче відлуння
вогняне.
Хоч ми один від одного
далеко,
За вікнами -
буяння весняне!

Густий туман спустився на село,
Сховав хати, паркани і дорогу.
Не видно за два кроки вже нічого,
Хоч сонечко вже, наче і зійшло
Та крізь туман воно не проглядає.
Лиш чується, що вже село не спить.
Десь корба над цямриною скрипить.
Хтось воду із криниці набирає.
Десь пастуха вже цвьохає батіг,
Збирає череду на пасовисько.
Вже й тупіт череди лунає близько.
Коли пастух зібрати її встиг?
Собаки проводжають череду,
Невидимі та голосні в тумані.
Корови двір минули вже останні
І далі десь по вулиці ідуть.
Василько теж на вулицю хотів,
Але бабуся з двору не пускає:
- Заблудишся!- весь час його лякає,-
Там же в тумані водиться чортів.
Туман – то ж відьми прядиво прядуть,
Щоб всяка нечисть по селу блукала
Та чисті душі довго не шукала.
Дивись, бо й твою душу віднайдуть!
Василько не лякався, а, проте,
Бабусі суперечити не брався.
Дідусь же лише стиха усміхався,
З куточка позираючи на те.
- А хочеш знати, звідки взявсь туман?-
Спитав нарешті у свого онука,-
Я не про те, що каже нам наука,
Хоч, звісно, не кажу, що то обман.
Але в народі різне гомонять
Іще від діда-прадіда відоме.
Не знаю я, наскільки правди в тому.
Та самому було цікаво знать.
Бабуся каже: відьми то прядуть
Аби нечисту силу приховати.
Та ж нечистю всі звикли називати,
Пояснення для чого не знайдуть.
Мій дід мені про те розповідав.
Колись, як світ ще тільки народився,
Хоча в лісах вже всякий звір водився
І всякий птах у небі вже літав,
Але людей ще не було тоді.
У дикій тій природі первозданній
Водилися істоти нам не знані,
Водилися й на суші і в воді.
Одні зовсім малесенькі були,
В лісах, степах із крильцями літали,
Хоч як маленькі люди виглядали.
Другі у норах земляних жили.
Водилися іще напівпрозорі
В лісах собі блукали і в воді.
Русалки ще водилися тоді,
Сирени – тобто їхні сестри в морі.
Й багато інших водних, лісових,
Яких сьогодні вже ніхто й не знає,
Бо їх давно вже на землі немає
І згадки не лишилося від них.
Істоти ті зовсім не бу́ли злі,
Жили собі, нікого не чіпали,
Хоч часом надзвичайні сили мали,
Що люди їх не мають взагалі.
Жили вони не знаючи біди…
Аж поки, врешті, люди не з’явились
І по землі поволі розселились.
А люди ж, знаєш, добрі не завжди.
Як їм погано – крайнього знайдуть,
Хто може бути в їхніх бідах винен.
За те ж хтось поплатитися повинен,
Інакше і не може просто буть.
Тим більше, люди, як не як – царі
Природи, як самі себе назвали.
Вони ж цілком до Бога схожість мали.
А тут от від зорі і до зорі
Перед очима носяться потвори –
І люди і не люди взагалі –
Ті півпрозорі, ті зовсім малі,
Ті у лісах, ті у річках чи морі.
І вигадали купою всього,
Про злих потвор, що тільки людям шкодять.
І вже цькують, де тільки лиш знаходять,
Зживаючи зі світу із цього.
Хоч ті істоти дещо і уміли,
Але чинити опір не могли,
Занадто малочисельні були,
Не вистачало їм боротись сили.
Отож ховатись стали од людей,
Аби на очі їм не потрапляти.
Якісь місця впотаєні шукати,
Де їх людина жодна не знайде.
В воді знайшли свій сховок водяні,
Туди ж русалки також заховались,
Іще якісь істоти приєднались,
Їх назви вже й не в пам’яті мені.
В лісах густих сховались лісові.
Лиш домові, що звикли в хатах жити,
Не захотіли сховок свій лишити,
Шукати собі сховки десь нові.
Хоч і взивали люди злими їх,
Але, насправді, ті лиш відбивались,
Як люди надто вже напосідались,
Вдавались до таємних сил своїх.
А людям добрим шкоди не було.
Коли з домовиком господар ладить,
Ніколи той господі не завадить
І, навіть, буде відганяти зло.
Коли з добром людина в ліс прийде,
То й лісовик нічим їй не нашкодить
По лісі у блуканні не поводить
І в пастку ніяку не заведе.
Але ж не вічно в сховках існувать.
Хтось хоче перейти в другу господу,
Хтось хоч на трохи залишити воду
На березі танок потанцювать.
Хтось політати хоче, як було,
Над квітками, нектар із них попити.
Хтось хоче просто тихо посидіти.
Але людське їм заважає зло.
А уночі? Та ж страшно уночі,
Бо ж всяка справжня нечисть вилітає
І, справді, всьому шкодить, не питає.
Отож, жили й боялись, живучі.
А люди, розігнавши всіх істот,
Яких вони потворами вважали,
Тепер у бідах між своїх шукали.
Хтось має ж бути винним. Ну, так от,
Взялись тепер за відьом, відьмаків,
Як люди їх між себе називали.
Вони якісь знання таємні мали,
А,значить, були зовсім не такі,
Як усі інші, й запросто могли
Якоїсь шкоди іншим всім завдати.
Те, що хвороби брались лікувати
І багатьом в житті допомогли,
То швидко забувалося. А зло,
Чи, може, заздрість в душах піднімались
І люди вже топити відьом брались,
Як хтось лиш плітку кине на село,
Що та дощі на землю не пуска,
Чи то корів чиїхось за ніч здоїть.
Чи то чогось ще гіршого накоїть.
І вже на відьму кара зла чека.
Зібрались якось відьми і всі ті,
Кому від зла людського діставалось
І радитися всі разом узя́лись,
Які шляхи обрати у житті,
Аби хоч якось легше жити стало.
Сиділи довго, радились були
І, врешті, вихід хоч якийсь знайшли.
Найперш, тумани відьми прясти мали,
Щоб накривати ними часом світ,
Сховати від людського ока злого,
Як лісовик виходить з сховку свого,
Русалки залишають глиб ріки
Аби на берег вийти, посидіти,
Часом танок русальний поводити.
Домовичок, тим часом, потайки
Господаря міг залишити злого
І перебратись в більш привітний дім
Аби спокійно потім жити в нім
І більше не боятися нічого.
За те всі мали відьмам помагать,
Секретами прадавніми ділитись,
За травами і квітами дивитись,
Які хвороби здатні лікувать.
Попереджати, якщо раптом хтось
Злий люд підніме відьму покарати.
Можливо, ту ораву полякати
І відвернути зло би удалось.
Чому ж, гадаєш, відьми у казках
Живуть у хижці між густого лісу?
Там лісові їм допоможуть, звісно.
І там раптова кара не чека.
Та й трав і квітів повно навкруги.
Весну і літо відьми їх збирають.
А от, коли вже осінь наступає,
Зігріти сонцю вже не до снаги.
Сідають відьми і прядуть туман,
Який навколо землю огортає.
Людина змоги бачити не має,
Що робиться у нім. Отой обман
Дає можливість сховки залишить
Усім істотам, що ховались досі.
Русалки із річок виходять босі,
Домовичок у інший дім спішить.
Літають феї, бродить лісовик.
Прислухайся якось в туманній тиші.
Почуєш: хтось у тебе поряд дише,
А там тихенько тупа домовик.
А то десь крила раптом лопотять,
То феї не лякаючись літають.
А там від річки хлюпіт долітає.
Русалки?.. Скрізь вчувається життя.
Хтось, може, скаже: «Ти дурню несеш!»
Не бачивши, не слід казать – немає.
Бо в світі часом й не таке буває.
Тож треба просто вірити і все

Не лишайся сама –
перекинеться ліжко.
Йде погрітись зима –
заморозишся нишком.

Не стогни в однині –
це до старості звуки.
Покорися мені –
приручи мої руки.

Не будуй перепон
з ковдр і по́душок з баю.
Мов товарний вагон
я тебе розгрузаю.

Ти відходиш в аске́з,
а в екстаз потрапляєш.
Пахнеш терпко, як без,
пахнеш – і умовляєш.

19 червня 1995 р., Київ

Розсипалось небо на друзки,
над головою, щоб знала,
не можна тягти самотужки,
по дерну цілинному рало.

Кохала - красивих, зрадливих
і тих, хто мізинця не вартий,
Люби шоколад в чорносливі,
дивись на палаючу ватру.

Навчись розбиратися в людях -
дитинна, довірлива, щира,
Далека від словоблуддя,
близька до неволі, зневіри.

Порви ненависну світлину,
розбий старомодні лорнети,
стань світлом, натхненням невпинним,
ясною зорею поета.

Себе полюби, незалежно
від того, що скажуть мудріші.
Руйнують слова - легковажні,
а зводять мости й зАмки - вірші.

Скинь мотлох думок у багаття,
молися щодня сокровенно.
Встань, люба, у чергу за щастям,
там вистачить сонця стражденним.

31.12.2020р.

я добре не знаю її –
не вийшло пізнати
юна дівчина років середніх
білява дрібна
коси бавовни квітка або
вовна
очі сині
справді сині не для слівця
сині як вицвіла
хустка
лиця

вуста – оксамитова
ясна пастель
коли ніби насухо витерте –
не говірка
ця дівчина тиха ріка
її акварельна рука жестикулює
наче навколо німа
стіна
з якою їй домовлятися про союз

живе утраченим –
я трохи її боюся
але чим довше на неї дивлюсь –
тим виразніше проступає
вона із глибин
свого дна

мінчанка киянка
в долонях – донька і сни
красиві плаття –
екіпаж у минулі часи
ілюмінація час від часу дружніх
розмов
про неважливі речі про все чудово
вона нагадує пташку
з води й роси
їй не позичати краси

якби я обирала дороговкази
шляху свого то
хотіла б зустріти її знову

© Тата Рівна, 2020

А сад неначе у диму,
Аж задихається в тім «диві».
Узяв туман світ весь в тюрму,
І той похнюпився й посивів.

Все біла мряка облягла,
З“їдає обриси й предмети.
Та залишає світла мла
Дерев чарівні силуети.

Вже третя йде така зима -
Уся у мареві омани.
Де снігу білого нема,
Лиш смог ковідного дурману.

30 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

В українській нашій хаті
ще не всі ми порохаті.

2020

Видувають з палуби роки,
а вітри не підпирають спину,
та ...які у мене огірки!
і яку я вирощу лохину!

Все ще обнадіюю себе,
що не за горами інша ера....
Доля довго кожного довбе,
а найдовше – селекціонера.

Більше решти – далі суєта.
У надії є іще запаси,
та удача у мої літа
меншає на успіхи і шанси.

Те, що маю, буде не моє,
те, що є у небі, не дістану,
те, що буде, не лікує рани,
ну, а те, що спати не дає...
не міняє таїни досьє,
а за явним сумувати рано.

12.2020

Зізнатися у тому, що неправда!
Звести́ на себе на́клеп до знаття!
Так хочуть інші! Так бажає влада!
Але не я – і не моє Життя!

Дрібненький жарт, доведений до жанру!
Питомий фарс, затертий до нудьги!
Ця влада – скрізь, її вчорашнє завтра,
щодня встає, та не з тої́ ноги.

~ 2010 р.

А на світанку морозець подужчав
І вітер втих, сніг перестав іти.
Коли ж поволеньки з"явилось ясне сонце
Й пустило зграю промінців в світи,

Все заблищало, заіскрилось раптом,
Сріблястий килим сяяв сніговий,
Пускала бісики ялинонька з-під вій,
Вітання посилав зимовий ранок.

2019 р.

Коли тебе не бачу і не чую,
Я божевільно потайки сумую.
І лиш тоді у мріях розкошую,
Як сон про тебе подумки малюю.

У пам'яті зринає ненароком
Передвечір'я до нового року...
І все, не поруйноване роками,
Назло всьому, існує поміж нами.

Народились вірші і... розтали,
залишивши по собі печаль,
бо, не зафіксоване в аннали,
пам'ять не утримує, на жаль.

Та не тануть образи, сюжети,
фабули, метафори, думки...
Їх переосмислюють поети,
копіюючи чужі рядки.

От, якби мені одного разу
генії навіяли таке...
щоб і захмеліти від екстазу,
і не полетіти у піке.

До оксюморону не байдужий,
я, буває, вірю... і – не дуже,
що у ноосфері зависа-
є антена поетичних візій...
...........................
...ні на яку голову не лізе
те, що «наваяли» небеса.

12.2020

Коли ви одні, сумувать моветон... Ні?
Бо звабою ніч підкладає безсоння
На гріхоцнотливо незаймане ложе.
Та тільки безсоння навряд допоможе
Самій (чи самому) на ньому зігрітись.
Від ерофантазій ніде не подітись
Самому (самій) у ночі одинокій...
А спокій? Що- спокій? До біса той спокій,
Бо сон відійшов недаремно!.. Пора те-
лефонні потрібні контакти шукати!
Тактовність ритм серця розвіює тактом,
Бо треба контакту! Контакту!.. Контакту
З метою нарешті покласти край ночі
В цій камері вимушено одиночній,
І знову на ложі єднатись тілами,
Бо грішники ми, не монахи, не лами,
Обітниць самітності ми не давали
(та хто з кого врешті їх і вимагА?..))) Ли-
шив у телефоні, у пам"яті, в тілі
Той номер, що виграш бажання утілить,
Як знаєш, казати про що?.. Набираю...
...з плодів заповідних еротики раю
Ці губи пізнають незвіданий смак страв...
- Привітик, my dear! Зустрінемось завтра?..)))

.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120122900851

Віра - благо. Є душевні вади
І гріхи? До храму хутко йди.
Хтось біжить попові сповідатись,
Ну, а я - опуклій попаді.

От вона усі гріхи й навроки
Вмить знімає, бо таки свята.
Я давно поклав не неї око,
Жінка гарна, має Божий дар.

Поцілує - і кінець тривогам,
А обніме - в серці грає туш.
День і нічку під її порогом
Жду, коли на службу рушить муж.

Ну, скажіть, хіба у тому винний,
Що шепчу їй ніжно "I love you"?
Кублимося на м'якій перині,
Наче ув осонценім раю.


29.12.2020 р.

Он каменем завалена печера,
Там Одіссей був у недобрий час.
У Поліфема зріст, як Гуллівера,
На луках кіз він і овечок пас.

Ячмінь, пшениця, жито, інші злаки
Без сіяча родила тут земля.
Узяв поживу добру цар Ітаки,
І спрагу у струмку задовольняв.

Води набрав чимало у дорогу,
Овець і кіз повів з собою він.
Дав барана у жертву Зевсу-богу
Щоб допливли додому всі живі -

І Одіссей, і воїни відважні...
Та спершу у печеру цю зайшли.
Прийшов циклоп, і греків двох засмажив,
Він на гостей непроханих був злий.

Засмажив, з’їв, і молоком запивши,
Серед печери влаштував нічліг.
Хотіли греки вбить його сміліші,
Та камінь з входу зсунуть не могли.

Заночували. Вранці знов напасті -
Убив і з’їв ще двох товаришів
Той Поліфем. Вхід завалив і пасти
Свої отари в лузі поспішив.

Від бога велет мав одне лиш око -
Посеред лоба кліпало воно.
Замислив мстити Одіссей жорстоко,
Зробив гостряк із палиці. В лайно

Вмочив його, чекати став приходу
Господаря овець і баранів.
І людожер собі знов на догоду
Двох воїнів засмажив на вогні.

Тоді вина підніс йому аж тричі
У чаші хитромудрий гість Ніхто.
Так Одіссей назвався. І обличчя
В усмішці розпливлось разів аж сто.

“Я з’їм тебе останнім, - чуєш, гостю?
Таким дарунок буде мій тобі -
Сказав убивця й знову ліг у постіль
Заснув. Ахейці мліли у мольбі

Просили порятунку із полону,
І палицю загострену взяли,
І в око увігнали із розгону,
Циклопа кинули у царство мли.

Він став сліпим. І заревів од болю
І побратимів кликав дорогих.
Всі збіглись. Кажуть: хто вчинив сваволю?
- Ніхто, - сказав він. І почувся сміх.

- Ну раз ніхто, навіщо нас покликав?
Он Посейдон, могутній батько твій
Якщо ти хворий, одведе хай лихо,
Підступним зайдам дасть на морі бій!

...З печери вибрались під баранами,
Хоч Поліфем наосліп мацав їх.
На виході із житла. Та богами
Покараний, затримати не зміг.

І вождь ахейців закричав із моря:
- Знай, Поліфеме, осліпив тебе
Цар Одіссей, Ітаки він господар,
Бо людожерством ти зганьбив себе.

Від люті Поліфем хапав каміння,
Відламував од скель, кидав на звук
Розгніваний щосили в море синє...
Та не попав, і не завдав він мук.

Така легенда — про слона і муху -
Повідав нам повчальний міф оцей.
Маленький Одіссей був велет духу,
Циклоп-гігант по духу був пігмей!

9-10 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Коли горить престол, і ти – на ні́м,
і слуги мчать з палаючого замку,
я́к не вступити в бій з вогнем твоїм,
я́к не купитись на таку приманку?!

Гнівись – хай швидше вигорить усе,
і я нехай згорю дотла з тобою!
Хай вітер наші душі віднесе
на свіжу землю для ново́го бою!

Я залишусь без ніг і голови,
твій меч мене розтрощить на уламки,
але ти сам попросиш: "Оживи",
бо я любов, а ти́ – останки замку.

Знов радо йду од тебе геть та геть,
бо вірно знаю, я́к мене багато,
ще більше стане, бо маленька – смерть,
а все Велике вміло вигравати!

10 березня 1999 р., Київ

Закінчилася в храмі заутреня.
Йдем додому родинним гуртом.
Ріже зір яснота перламутрова
За димами укритим селом.
Хоч лежить, ледве зором уловлена,
Серед поля хмариночки тінь, –
Чарівною прозорістю сповнена
До глибин голуба далечінь.
Мов протнуло завіси туманності
Сяйво світла в просторах оцих,
Де ховається тиша за скляністю
Неозорих прояснень земних.
Тож, говорячи фразу за фразою,
Я, в майбутнє закоханий дід, –
Читачу неуміло розказую
Про побачений здалеку світ.
29.12.20

Скрізь – від Сяну і до Дону
Путінські пропагандони
Побрехеньки рясно сіють
Про «вєлічіє» Росії.

З пітекантропної ери
Тягнуть до «есесесеру»...

Незчисленні ще пеньки,
Що ведуться на казки.

Л.Глібов
"Коник-стрибунець"

У степу, в траві пахучій,
Коник, вдатний молодець,
І веселий, і співучий,
І проворний стрибунець,
Чи в пшениченьку, чи в жито,
Досхочу розкошував
І цілісінькеє літо,
Не вгаваючи співав;
Розгулявся на всі боки,
Все байдуже, все дарма…
Коли гульк — аж в степ широкий
Суне злючая зима.
Коник плаче, серце мліє;
Кинувсь він до Мурав’я:
— Дядьку, он зима біліє!
От тепер же згину я!
Чуєш — в лісі ворон кряче,
Вітри буйнії гудуть?
Порятуй, порадь, земляче,
Як се лихо перебуть!
— Опізнився, небораче,—
Одказав земляк йому,—
Хто кохав життя ледаче —
Непереливки тому.
— Як же в світі не радіти?
Все кругом тебе цвіте,—
Каже Коник,— пташки, квіти,
Любе літечко на те;
Скочиш на траву шовкову —
Все співав би та співав.—
На таку веселу мову
Муравей йому сказав:
— Проспівав ти літо боже,——
Вдача вже твоя така,—
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака!

[1890]

И.Крылов
Стрекоза и муравей

Попрыгунья Стрекоза
Лето красное пропела,
Оглянуться не успела,
Как зима катит в глаза.
Помертвело чисто поле,
Нет уж дней тех светлых боле,
Как под каждым ей листком
Был готов и стол и дом.
Все прошло: с зимой холодной
Нужда, голод настает,
Стрекоза уж не поет,
И кому же в ум пойдет
На желудок петь голодный!
Злой тоской удручена,
К Муравью ползет она:
Не оставь меня, кум милый!
Дай ты мне собраться с силой
И до вешних только дней
Прокорми и обогрей!
Кумушка, мне странно это:
Да работала ль ты в лето?
Говорит ей Муравей.
До того ль, голубчик, было?
В мягких муравах у нас -
Песни, резвость всякий час,
Так, что голову вскружило.
А, так ты...
Я без души лето целое все пела.
Ты все пела? Это дело:
Так поди же, попляши!

Уповаю на путі небесні,
по яких мені іще іти
до кінця зі скалкою у серці
у тонкі невидимі світи
і не повертатися ніколи
у свої минулі міражі...
домовина замикає коло
тої, що чекає як ніколи
гідну епітафію душі.

Наші мрії у свої покої
забирає небо голубе,
а месій релігії чужої
біси ПеЦееР і КаГеБе.
І насправді вибору немає,
поки не стояли на межі
рідного, але чужого краю
на позаземному віражі.
Може гріє тіло комуніста
полум’я катарсису, аби
не горіло у краю журби...
слава Богу, є ще свято-місто,
де не заважають атеїсти
і раби совкової доби.

12.2020

Ой, кружляли лебеді над ставом,
Свою рідну землю покидали,
У далеку вирушали путь.
Забіліли в небі їхні крила,
Що набралися за літо сили.
Хай вони лебедиків несуть

Там, де тепло й не замерзла річка,
Щоби мали затишок та їжу
Перезимувати ці птахи.
Навесні повернуться додому
У місцину близьку та знайому,
На зелені рідні береги.

2020 р.

Надіє моя!
Я без тебе не я.
Чомусь я довірив тебе
тобі.
А ти …
захотіла перемогти
усі ті бої,
де ти не ти.

Хіба я повинен про це
співати?
Це я винуватий!
Обнадійнува́тий…

28 березня 2004 р., Київ

Хоч доля щедро частувала
Мене солодким, як і ти, –
Сьорбнув я, подруго, чимало
Печалі й жалю гіркоти.
Стрічав світанки барвінкові
Любові сплескам завдяки, –
І був покинутим, мов човен
Край обмілілої ріки.
Пізнав презирство і повагу,
Жадобу й щедрість відчував, –
Втрачав душевну рівновагу,
Але не плакався в рукав.
Оповідати можна довго,
В повільних смерках вечорів, –
Про те, як я нещасним човгав
І як щасливим бігти вмів.
Ніяк не міг утамувати
Душі жадобу до краси, –
Купався в пестощах, як м’ята
В припливах жданої роси.
В провалля пам’яті упало,
Та непорушно збереглось, –
Чогось поганого чимало
І дуже гарного чогось…
28.12.20

ВІЧНІСТЬ

Яскрий дощ у мряковій чорно-стерні́.
Нескінченний. І вічної прірви вітрила
Заплітають на долі вузли дзигарі
В зашморг лагідно й скубають крила…
Ні, не янголи млосні й чорти-блукані́ –
Рій миттєвостей… Часу чрево й могила.
Ніц навколо й усе… тліє на вівтарі
Коловертями жертв. Непізна́вана сила
У вироку зача́ття, лиш в однім зерні,
Засіяним колись з Любові. Світ – дитина,
А в ній – його ж прадавні сенс і тягарі…
У цяточці: Різдво, Богоподоба, Домовина.

Павло Гай-Нижник
27 грудня 2020 р.

У темні часи ковідні,
Що світ тримають в напрузі,
Ріднішими стали рідні,
Дружнішими стали друзі.

Нам відстані не відомі,
Спустились й планети нижче,
А ми як в одному домі,
Коли завірюха свище.

Дарма, що все віртуально:
Цілунки, обійми, квіти.
Не все таке вже й печальне,
І є чому порадіти.

І навіть віриш у вічний
Зв'язок у космічній сфері:
Ми поруч - це фантастично! -
В ефірі (або в етері)!

22.12.20

Хоч ламалось проміння потрібки,
Та не зникло воно звідтіля, –
Приласкалося сонце до шибки,
Як до матері втішне маля.
Приросло і засяяло міддю
В прямокутнику теплім вікна, –
Потекло у кімнату повіддям,
Обпікало вогнем дотемна.
Бо пітьмою запнулася шибка
І холонула в тиші нічній, –
Тільки попелу срібного дрібки
Непривабно блищали на ній...
27.12.20

Підморгнув бабій до бабійки
і заледве уникнув бійки.

2020

Життя летить і «Пошук!» – твій девіз.
Мелькають дні, події, кілометри,
а ти сама його волочеш віз,
мажу буття свого у стилі ретро…

Сумбур думок: колажі, вітражі,
рожеві хмари, гойдалка до неба,
кохання потайки, картинно, на межі…
Але чи є ота межа у тебе?!.

Стереотипів спекатись? Табу!
Цього уже позбутись неможливо
і ти авто міняєш на гарбу…
Вже парасолі не пасує злива?

Емоцій злива, вражень, почуттів,
новий, незвичний, креативний стержень –
щоб вистачало образів і слів,
і музики без будь-яких обмежень!

Не вбий в мені любов мою,
кохання пристрасне до тебе.
Я над обривом, на краю,
а ти про нову знову требу…

Не убивай мою любов,
як це раніше намагалась.
Ми наламали доста дров,
навіщо був увесь цей галас?!.

Хоч почуття іще живі,
та в серце линуть суму гами…
Причина в тебе в голові –
гора, напевне, не між нами!

***
не будь залежною від інших:
Люби. Пиши. І відкривай
титанів битви в піднебессі
Сатурн з Юпітером онлайн
Щоб навіть Зевс не був би
над тобою Паном
Щоб Хронос твій не задрімав
І в час Правителів останніх
І в Споглядальні
твої умовні дні
коли тебе нема
у тих просторах де
колись була
Бо все відносно:
і дорога й зустріч
І дім не за зорею - ні
він зовсім близько -
у зорі полину
коли ізгіркнуть вірші
і схолонуть рими
коли перегорить в тобі
здавалось економний
ґнотик
на всі
Слова і мрії -
вічні побажання
із року в рік
по колу й навпаки
Коли в тобі
Мов нерухомі зорі
Абетку з кришталю складуть
як Кай у царстві Снігокоролеви
Розкришать твій коли
із Емпірею
Німб
немов пісочне тісто
І все почнеться знову
Із глибин
Твій De Profundis
виникне із кисню
і в кисень перейде
Коли
Сатурн Юпітеру віддасть
Ключі
Цю скриньку ти замкнеш коли
в галактиці Пандори
І побіжиш услід
Ловити наплутонені ім’ям
чужі свічки
З орбіт..

(нап. 21.12.2020)

Лелійте квіти у собі.
Лелійте пуп'янки і натяки,
Дощі сизонні і вітри-всі їхні напрямки.

Цінуйте вранішніх себе.
Цінуйте спалахи і промені-
Як надвечір'я надійде,
А ви ще Є,хоч трохи стомлені.

І хай темнішають світлА,
І вітер все частіше в спокої,
Якщо весна у вас жила-
Не страшно і зими глибокої.

Мольба - це квил безсилих мишаків,
Марнотна зброя проти зла трутизни.
А я чиню супроти, навпаки,
Мій дух - не драглі страху - цвях залізний.

Колінопреклоніння - акт ганьби,
Підміна свята на робочі будні.
Вимолюють, випрошують - раби,
А вільні -завойовують майбутнє.

Так легко й безпечально у тилу,
Ні вибухів, ні пострілів у спину.
Одна робота: Господу хвалу
У висі посилати безупинно

І їсти. Вранці, вдень і уночі,
А потім жир качати ситим постом.
Тож дезертир обпльовує мечі,
Вояку бачить - на обличчі острах.

Це - твій портрет, в патьоках чорноти,
Обарвлений у віру та лукавство.
У храм сховався? Щуре, не радій,-
До парадизу втрапити не вдасться.

25.22.2020 р.

Картина впала на підлогу,
на друзки розлетілось шкло…
Волає серце – Допомоги!
А розум каже – Не було.

Ні грама не було любові,
ні йоти щирих почуттів…
Манірність, гра у кожнім слові,
а у поступках – поготів.

Душа попала у облогу…
Чому усе пішло не так?
Картина впала на підлогу –
то долі неспростовний знак.

Якщо змінити час трагічний
на – фантастичний,
якщо спокійно осягти світи,
де ти – міфічний,
незвичний
для науки тих істот,
які тебе знайдуть серед пустот;
чи архаїчний,
чи навіть той, якого не знайти –
ти, –
тоді цей апока́ліпсис потрібний,
і необхідний.

Бо плідно знати щось
про нас, безплідних.
Бо слід не йти туди,
куди сліди
(а поки так велось,
що до біди).
Бо по одній
розплавленій піщинці
вони складуть ціну́ мені –
людинці.

Яка зі смертю наодинці стала...
Яка від смерті наодинці впала...
Якої пів ребра чи пів монети
упали в космос з нашої планети...

Лиш антропологи по вивченню сердець
не зможуть пояснити наш кінець.

28 листопада 1994 р., Київ

Маленький огріх - Новий рік.
А що за ним, ти не підглянеш…
Можливо й спробував, та вік -
Ще не туди візьмеш і всядеш…

І понесе вас… понесе
Різдвом погребувати? Дзуськи,
Ти не Брюс Лі, не Джо Дассен,
І не монгол татароруський…

Осідлий, мирний… споживач!
Такий собі… декор-здобуток,
Мініатюра ближніх дач…
Горбань чужих, і власних муток…

Маленький огріх - Новий рік.
Не зупинути Неба обіг…
І зустрічатимеш повік.
Це запиши собі на лобі…
26.12.2020.

Прийшов онучок до бабусі й діду́ся.
- Ти нині не надто веселий чогось,-
Питає бабуся,- Чи щось не вдалось?
Скажи-но, онучку, чого ти не в дусі?
- Та в школі завдання таке задали.
Я вже всі книжки переглянув у себе,
А досі не можу знайти чого треба.
- Так, може би ми тобі допомогли?
Кажи, не соромся, онучку, ну-ну.
Ми ж знаєм таке, чого й в книгах немає.
- Та вчителька з нас на урок вимагає,
Щоб кожен знайшов про рослину одну
Легенду. Мені ж найскладніша дісталась,
Що в книгах про неї нічого нема.
- А як саме зветься рослина сама?
- Спориш… - Ну, таке,- знов бабуся озвалась.
Чи ж мало на світі легенд про спориш?
Дідусю, легенду онуку повідай.
Ти ж розповідав – чув від власного діда.
Дідусю, агов, ти там часом не спиш?
- Чого розкричалась? Не сплю я, чого?
Пригадую просто, щоб не пропустити.
Бо ж ми тоді бу́ли маленькі ще діти,
Як чув я легенду від діда свого.
Тож слухай, онучку. Було це тоді,
Як ще Україна під Польщею бу́ла.
Багато століть з того часу минуло,
Багато пройшло з того часу подій.
В селі проживала вдовиця одна.
Козак-чоловік десь в поході загинув,
А в неї лишилась маленька дитина,
Сама її мала підняти вона.
Та дивного в тому нічого немає,
Бо ж час був такий, вдів багато було.
Ще кілька десятків таких на село
Самотньо своїх діточок піднімає.
Дочка ж удовиці Настуся росла
Красунею, кращої годі й шукати.
Вже й хлопці юрмилися побіля хати,
З сусіднього, навіть, ходили села.
Микола-сусід вже також задивлявся.
А парубок ріс козаком, хоч куди.
З Настусею ще із дитинства ходив.
І грались разом. І, як кажуть…догрався,
Без неї не може і дня вже прожить,
І він їй, здається, також не байдужий.
А чому ж? Він парубок статний і дужий.
Чому б їй такого і не полюбить?
Здається, уже й до весілля ішло…
Аж якось селом пан зі свитою їхав.
Й побачив красуню Настусю на лихо.
І, хоч йому за сімдесят вже було,
Та все ще із себе вдавав молодого.
Побачив красуню і мов онімів.
Привести дівчину до себе велів.
Метнулися пахолки через дорогу,
Схопили за руки Настусю без слів.
Вона ж виривається. Стала кричати.
Микола почув, миттю вискочив з хати,
Із тину добрячий кілок прихопив
Та взявся тих пахолків розуму вчити.
Вони з переляку розбіглись ураз,
Забули від пана суворий наказ,
Бо ж можна кілком по спині заробити.
Побачивши це, пан страшенно озливсь,
Схопив пістолет і в Миколу поцілив.
Уп’ялася куля смертельна у тіло
І парубок тут же на землю зваливсь.
Настуся до нього, упала, ридає.
А пан знову слугам схопити велить.
Від крику ті посміливішали вмить
Та і оборонця вже в неї немає.
Схопили Настусю, на коней мерщій
Та й хутко з села по дорозі помчали.
Настуся молила, ридала, кричала,
Сльозами кропила шлях відчаю свій.
І там, куди падали сльози її,
Зненацька трава-мурава виростала,
І килимом густо дорогу встеляла,
Якою в чужі її ве́зли краї…
Тим часом селом подорожній ішов,
В житті довелось йому бачить чимало.
Нарвав він трави, що зі сліз виростала,
До рани приклав. Зупинилася кров,
А потім і рана умить затяглась.
Відкрив хлопець очі, пита: - Де Настуся?
Я клятому пану за неї помщуся!
- Та зграя туди по шляху подалась,-
Сказав подорожній,- Шукай по траві.
Трава-мурава ця – то сльози дівочі.
По ній і знайдеш людоловів, як схочеш.
Юнак, що удруге родився на світ,
Умить на коня свого білого скочив,
Взяв шаблю до рук і по сліду помчав.
Вже аж біля Чорного лісу догнав.
У викрадачів ледь не вилізли очі,
Як «мертвий» козак знов на них налетів.
Короткий був бій, лише шабля мигтіла
І голови вражі у порох летіли.
Пан стрелити вже на цей раз не успів.
Коли порубав ворогів до ноги,
Настусю свою посадив коло себе
Й поїхали разом закохані, де би
Дістати їх примхи панів не могли.
Кінь мчав по степу, залишаючи слід,
Копита неорану землю кресали,
Насіння цілющих тих трав розсівали,
Засіяти ними хотіли весь світ.
От з того часу й розрослася трава
По всьому відомому білому світу.
Вона собі право виборює жити
У спорі з негодою, вітром. Жива,
Не гине, копитами стоптана зовсім,
Палаюче сонце теж не спопеля.
Підтримує сили їй матір-земля,
Тож гордо «спориш» свою назву і носить.
Ота боротьба саме повнить її
Цілющими соками. Тим і багата.
За що люди мають її поважати,
Лікуючи нею недуги свої.
Ну, от і усе, наче… - Діду, зажди,-
Тут знову бабуся з куточка озвалась,-
Я якось з Горпиною тут спілкувалась.
Отою, що з висілка ходить сюди.
Так от що вона мені розповіла.
Спочатку всі знали спориш, як бур’ян,
Що здатна одно лиш засмічувать лан.
Тож справжня «війна» проти неї була.
Угіддя усі розорали кругом,
Вже нікуди бідній траві і подітись.
Зживають постійно із білого світу.
І от розізлилась трава із того
Й рішила назовсім піти від людей,
Податися в гори і там далі жити.
Там камені килимом то́встим встелити,
Де жадібність людська її не знайде…
У горах тих ста́ра ворожка жила.
Там трави збирала, в печері сушила,
Як треба, людей лікувати ходила.
Якось до печери із травами йшла,
Аж бачить: повзе невеличка трава.
Питає ворожка: - А як тебе звати?
- Трава-мурава. Можеш так називати
Або ще спориш люди кличуть. – Овва.
Так я ж тебе знаю! Куди шлях тримаєш?
- У гори іду, геть аби від людей.
Від них вже споко́ю немає ніде.
Усе розорали кругом в усім краї.
- Вертайся травичко, в горах пропадеш.
Селися, рости там, де є лише змога:
В садах, на городах, в дворах, над дорогу.
А, щоб менше шкоди було від людей,
Я їм розкажу, що природа заклала
Цілющії сили в тобі… З тих часів
Спориш лікувальної слави зажив
І люди зі світу його не зживали.
До речі, спориш – бо він споро росте.
Де би не засіявсь, там стелеться скоро.
У нас он встелив своїм килимом двору.
Ти ж, мабуть, звернув вже увагу на те?!

Напівраби, напівтубільці,
Напів – прислужники Москви...

Ніяк не витрясуть вкраїнці
Полови рабства з голови.

Я знову чую голос твій тужливий
на пустирях, і гавкання бульдогів,
і рідний слід шукаю в млі околиць,
і знову бачу скрізь різдвяну хвою
і вогники, шипучі у заметах.
Ніщо твою не викаже адресу
точніше зойку, що блукає поніч,
як чиста, кришталева крапля трути.
Тепер і я стрічаю рік Новий
на пустирі, в німому хороводі,
і гаснуть свічі давні у мені,
і по устах біжить вино Трістана.
Уперше я на зов не озиваюсь…
Я віднедавна бачу і без світла.


----------------------

Зима так поспішала через поле,
Через горбочки та байраки йшла,
Доводилось їй піднімать подоли,
Щоби не замочить своє вбрання.

Морозу ж то нема і скрізь калюжі,
На краплі перетворюється сніг.
В сльозах зима, але йому байдуже,
Хоч вона просить аби допоміг.

Щоб підморозив річечки й озерця
І сніг, що вона сипле не розтав,
Тоді і звеселиться її серце,
Готове до веселощів й забав.

2020 р.

Щодня він ходив на край світу
і щоразу запізнювався.
?

Щодня на 12:00
він поспішав на край світу
і щоразу не встигав.

Учора він вийшов з дому
о пів на дванадцяту –
і запізнився!

Сьогодні він вийшов
без однієї хвилини дванадцять годин –
і встиг!

Просто край світу
з кожним днем –
наближався.

1 лютого 1995 р., Київ

Сніг уночі побілив тротуари
І запорошив узбіччя доріг, –
Тільки пухкий нетривалий нездара
Нас налякати блищанням не зміг.
Спішно підхоплені вітром сніжинки
Вперто тулились до шерсті пальта, –
А ми раділи й сміялися дзвінко,
І поцілунками гріли вуста.
Ніч проводжаючи аж до світання,
Слухали шурхіт сніжинок чи спів,
Адже ставали хмільними з кохання,
А не від свіжості ранніх снігів.
Боязко тріскали десь верболози
І захололі тремтіли сади, –
Двоє щасливців на мерзлій дорозі
Марно хотіли лишити сліди.
Сніг уночі побілив тротуари
І запорошив узбіччя доріг
Там, де відбитків лишалася пара
Подувом сніжним припудрених ніг.
26.12.20

І

Дванадцять лап, шестиголова,
І в три ряди зубиська — рот...
Це Сцілла мореплавців ловить,
І тут її похмурий грот.

Плив корабель колись повз неї
Ахейський в нещасливий час.
Шість кращих воїв Одіссея
Чудовисько ковтнуло враз.

Печера у великій скелі,
На захід звернена в Ереб -
Аїда царство невеселе -
Там Сцілла все живе жере.

На відстані стріли польоту,
Куди людський сягає зір,
Живе Харібда там навпроти -
Чудовисько, і крутить вир.

Ковтає воду й вивергає
За день по тричі аж воно.
Той вир доводить до одчаю,
І корабель іде на дно.
ІІ
Грот Західний чи Роздумів ще зветься,
Про нього кажуть отакі слова:
Хто був хоч раз в подвійній небезпеці -
Між Сціллою й Харібдою бував.

6 грудня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Заглянемо нарешті до театру?
Подивимось «Кохання на межі»!
Шаленою прихильницею арту
тебе зробили не мої вірші…

Ми найдемо в антракті вільний столик
подалі від куліс і мізансцен,
а замкнуте обставинами коло
горням еспресо, може, розірвем…

Лежать квитки у портмоне самотньо,
летить неумолимо-стрімко час
і зупинить його не можуть жодні
події, сили, люди…
окрім нас.