Далеко запівніч.Далеко до ранку-
Забрав білий півник в кишеню-обманку
Усі мої сни.

Далеко, далеко...та близько до неба.
Долоні б зігріти торкнувшись до тебе,
Немов до весни.

Торкнутись, пригрітисья і розімліти
До краю й за краєм здуріти,згоріти-
Заснути

Тримаючи руку на пульсі...
Сміється вустами спокуси
Отрута.

Піде топити в бурних ручаях
останні грона смуту золотого,
аби не залишилося отого
ні крихти – ні в душі, ні на руках.

Тьху-тьху через плече, зомліє длань...
Нехай візьме той смут сумеркний дідько,
до свого господарства візьме шибко
тієї гіркоти зотлілу хлань:

і сіру мжичку, і кервавий лист,
і три щопти осінньої негоди.
Вона потопить все у чорнім броді
та білодухо вийде на поміст

до явора, до притулку душі,
де кожна гілка, викохана сонцем,
гніздо ховала в соннім оболоці
од златотрясу, хуги та олжі.

І там... і там, дитинно, як у сні,
у тім гнізді, полишеному птаством,
залюляється крихіткою щастя –
до просвітку, до сколиху весни.

Зів'ялі кольори на диво урочисті
в очікуванні дня осінньої пори,
коли сяйне лазур та охра золотиста
і одягне Майдан зів’ялі кольори.

Очікує народ плоди своєї дурі,
обравши на роки в минуле поворот...
тьмяніє знамено із охри та лазурі,
і не відомо що очікує народ.

Линяють кольори нової України...
Вертає доля до нещасної пори
з орієнтиром на підвали і копри...

Іще не змита кров минулої руїни,
не підняли гілля червоної калини,
а на зеленім тлі линяють кольори.

11/20

Стає на ноги велика культура,
колосальна і довгострокова!
Бичаче обличчя, свиняча фіґура,
талісман – золота підкова.

Фіґове листя їй срам прикриває.
Плащик полотняний вкрали.
Вона ходить по асфальту і ремигає.
Рекламує старе сало.

Минулої середи опоросилась
прямо у оркестровій ямі,
сліпунці на гастролі просились
у діаспору, до Майямі.

А вона шелеснула боком
і циці не дала.
Інформативна сорока
на яйці гадала.

Давню репутацію маючи
на радіо і телебаченні,
культура понавиздихувала всіх духом,
і земля їй пухом.

Але так просто вмирати –
то за старими традиціями;
так що, прийдеться раніше вставати
і відбиватись копитцями.

12 серпня 1993 р., Київ

До джерела ми Гіппокрени станем,
Обличчям і праворуч бачим вхід
У темний, таємничий грот Діани,
Де поруч там Пегас залишив слід.

Мисливиця Діана-Артеміда
Опісля ловів спочивала в нім –
На лоні чарівного краєвиду,
І голим тілом вабила своїм.

Збиралася із німфами купатись
У кришталево-чистім джерелі.
Де не взялися гончаки горлаті –
Мисливця Актеона – люті й злі.

Не знав, що тут його чекають біди,
Що там богиня, а не смертна є.
Чоловіків не любить Артеміда…
Красу нагу на горе, на своє

Між смертних – ВПЕРШЕ – Актеон побачив,
І поплатився він за це життям!
Як не благав – на оленя одначе
Його обернуто, хорти з виттям

Свої ж його й роздерли, бо людині
Зась бачити оголену красу
Вродливої й жорстокої богині…
А води дзюркотливі ці несуть

Вологу чудодійну для поетів,
Наповнюють кастальське джерело
І Срібностумінь для натхнення злетів.
З Пегасом тут не раз увись несло…

До цеї забороненої зони
Потоцького високі гості йшли –
Збирались на посвячення масони –
Ілюмінати й «Білі три орли*».

І члени лож пили отут цю воду…
Великим майстром в них Потоцький був
У сильній ложі «ВеликОго** сходу»,
Що правила життям у тут добу.


14 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Село стояло над Дніпром колись.
Можливо, й досі ще стоїть – не знаю.
Бо й назви вже ніхто не пам’ятає.
Там всі оці події й відбулись.
Жила в селі тому вдова одна,
Козачка ще від прадіда і діда.
На ті часи вже й посивіла з виду,
Бо ж стільки бід пережила вона.
Вдова та, кажуть, мала двох синів –
Степана і молодшого Івана.
Хоч вийшла заміж за коза́ка рано,
Та чоловік в походах і борні.
Тож народила вже в роках вона
Одного, через кілька літ другого.
Вже й поховала чоловіка свого
Й синів на ноги ставила одна.
Тряслась над ними, не спала́ ночей
Аби синів від лиха захистити.
І виросли, нарешті, її діти.
Та й красені – не відвести очей.
Хотіла все аби при ній були
Та в них уже козацька кров заграла.
Пішли на Січ. Вона все визирала
Аби хоча б на хвильку прибули.
До Січі недалеко там було,
Тож юнаки частенько зазирали.
Від щастя мати, що робить – не знала,
А радості її на все село.
Якось сини приїхали разом,
Бо у похід далекий вирушали.
Донці до Січі посланців прислали
Аби на басурманський йти Азов.
Отож на Дон рушали козаки.
Й сини також у той похід пристали.
Хоч мати серцем і не відпускала
Та відпустити мусила-таки.
Зібрала їм, що треба у торби,
Благословила у похід далекий,
Хоча самій далося то нелегко,
Але що мала супроти зробить?
Сини сказали, що похід легкий,
Що там іти до того до Азова?
За місяць, може і пове́рнуть знову.
Та мати відчувала щось-таки.
Що не побачить більш синів своїх.
Отож тихенько сльози витирала,
Аж до самої річки проводжала,
Благословила на дорогу їх.
Сини на «чайку» з берега зійшли,
Вклонилися до ніг матусі звідти.
Й вона лишилась в далечінь глядіти,
Де всі байдаки й «чайки» попливли.
І кожен день виходила вона,
На березі, вдивляючись, стояла,
Синів з походу того виглядала
Й надвечір поверталася сумна.
Уже давно і місяць пролетів,
За ним другий. Вже скоро й рік минає,
А про синів і звісточки немає,
Немов пірнули в невідомість ті.
Вона все ходить, сльози не спиня,
Що капають на польову дорогу.
Уже її заледве носять ноги.
Але іде та вигляда щодня.
П’ять літ минуло, як сини пішли.
П’ять літ вона виходила стрічати
Та серце своїм горем надривати…
Одного дня вже мертвою знайшли
Її на тому березі, де ждала.
На тому місці жінку й поховали.
По іншому зробити й не могли.
Хай вигляда душа синів своїх,
Нехай чекає, раз чекала доки.
Насипали могилку невисоку…
А що ж сини? Що трапилося в них?
Чому не повернулись до цих пір?
Що саме їх затримало в поході?
Людині свою долю знати годі.
Коли брати ще полишали двір,
То думали, що місяць, може, два
Та і вони повернуться додому.
Затримала, проте, їх доля в тому
Азові на роки. Й таке бува.
Спочатку місто штурмом узяли
Та вирізали бусурман геть чисто.
Тоді від турок боронили місто.
Хоч важко та відбилися були.
Кружляла навкруг міста татарва,
Додому повернутись не давала.
А потім нова, ще страшніш навала.
Отож похід той не на рік, на два.
Аж на п’ять літ «сидіння» затяглося,
Бо ж мусили від турка боронить.
Коли ж нашестя удалось відбить
І турку відступити довелося,
В царя Москви просилися узять
Здобутий град «під царську руку сво́ю».
Та цар махнув на той Азов рукою,
Не захотів із турком воювать.
П’ять літ в Азові пробули брати,
П’ять літ із бусурманом воювали.
Молитви мами їх оберігали,
Бо ж цілих між козацтва не знайти:
Усі в боях дістали якісь рани,
А в них - а ні подряпини в обох.
Всі кулі відлітали, мов горох
Відскакували гострі ятагани.
Та вже, як турок взявся відступать,
То сліпа куля звідкись прилетіла
І вп’ялася Іванові у тіло.
Степан все кинув – брата рятувать.
Перев’язав, щоб зупинити кров,
Відніс подалі з колотнечі бою,
Постійно прикриваючи собою.
«Не помирай!»- звертався знов і знов.
Уже скінчились за Азов бої,
Де половина тих, що місто взяли,
На його мурах голови поклали.
Хоч турки й подались в свої краї
Та сил тримати місто не було,
Тож вирішили стіни підірвати
Та вже тоді додому повертати.
Іван же з того часу, як на зло,
Ніяк не міг поранення здолати.
Йому весь час у грудях щось пекло
І сил на ноги стати не було.
Отож Степан опікувався братом.
Відніс на «чайку» на своїх руках
Там кожухами теплими укутав.
Весь час був біля нього, як прикутий
Та все, що той оклигає, чекав.
Час все минав, долали «чайки» шлях,
Іванові на краще не ставало.
А десь там мама на обох чекала,
Мабуть, щодень виходила в сльозах?!
Вночі вони на «чайці» підпливли
До берега, де у похід рушали.
На «чайці» смолоскипи запалали
Аби пристать до берега могли.
Степан на берег брата переніс,
Поклав його під горбиком над річку.
Приніс йому напитися водички,
Подякував козацтву за підвіз.
Ті смолоскипи кинули й гайда,
На Січ свою козацьку подалися.
Степан один із братом залишився,
Вслухаючись, як жебонить вода.
Чекаючи, як сонечко зійде,
Прийти –таки до рідної до хати.
Там рідні стіни, там рідненька мати,
Вона рятунок синові знайде.
Побачив вранці, що Іван лежить
Під горбиком у заростях незвичних,
Якіїсь квіти, наче довгі свічки,
Цвіт пурпуровий, як вогонь горить.
А листя , наче на вербі, стирчать.
І з нього краплі - прямо на Івана,
Як сльози омивають йому рану
Й затягується рана на очах…
Тож і назвали цвіт – плакун-трава,
Від того, що вона, здається, плаче,
За дітьми побивається неначе.
Душа в ній б’ється мамина жива.
Другі ж говорять інше про той цвіт,
Що він з козачих смолоскипів взявся,
У червні пурпуровий цвіт займався,
Горів, аж осінь сходила на світ.
Хай би там як –плакун-трава росте
Там, де завжди вологи забагато…
Хтось взявся цю легенду розказати,
А я почув і написав про те.

Дитина дивиться на світ
Цей погляд ангела відкритий
Цікавить наших дітей все
Ще більше хочуть вони знати
Всі їх питання чому, як, де, коли
На всі питання ми мусимо
Їм уважно і з повагою відповісти

Дитя, як губка в себе все вбирає
І перш за все – поведінку тих
Хто поруч, з ким спілкується,
Живе, що бачить,чує.
Здається все так просто,
Проте формуються її манери,
Характер, погляд свій вже є...

Здається роздуми мої не нові,
Відомі кожному вони
Тому не слід нам на дітей,
Онуків ображатись,
Ми самі винні, якщо
Непорозуміння і проблеми з ними є...
2.03.19 8.30

На фото- мій малюнок

Нашла в своих записях в компьютере интересное высказывание неизвестного автора:
Мовчання... Здавалося б, що у ньому такого...Просто відсутність слів... Насправді мовчання можна сприймати як знак згоди, як прохання про час подумати, як шанс відкласти прийняття остаточного рішення... А часто в мовчанні сказано більше, ніж могли б розповісти тисячі слів... Жорстка байдужість, знак того, що всі розмови не мають жодного сенсу... І з точністю да навпаки, коли відсутність слів дає так багато тепла, коли мовчання сильніше обіймів і коли оди кохання не передали б того, що насправді є в серці, що сидить поряд і просто, здавалося б, мовчить...

Возникло размышление:
Молчание - сила!
Покой, пауза, решение!
Уважение дарит!
20.11.20 5.40

Много высказываний мудрецов, философов, писателей, известных людей написали свое мнение на эту тему.
Смирением и молчанием мы побеждаем гнев… если кто-нибудь заденет тебя словом, не отвечай. Молчанием ты обезоруживаешь человека».
Паисий Святогорец
Музыка стоит на втором месте после молчания, когда речь идет о том, чтобы выразить невыразимое.
Олдос Хаксли
Молчание всегда наполнено словами.
Милорад Павич
Обернется грехом торопливая речь
А молчанью дано от греха уберечь.
Маарри
Чем больше человек молчит тем больше он начинает говорить разумно.
Ницше Фридрих
Научитесь никому ничего не рассказывать. Вот тогда все будет хорошо.
Бернард Шоу
Очень многих проблем можно избежать, если помалкивать.
Фильм «Легенда»
Научился говорить — значит, вырос. Научился молчать — значит, поумнел.
Бернард Шоу
Когда тебя обидят, непременно промолчи, и обретешь смирение. Нужно, однако, молчать не только устами, но и сердцем. Против гордости, как и против осуждения, можем бороться молчанием.
Архиепископ Серафим (Соболев)
Большая сила в человеке, который сумеет промолчать, хотя он и прав.
Катон
Умная жена, пока разгневанный муж кричит и бранится, хранит молчание , и лишь когда он умолкает, заводит с ним разговор, чтобы смягчить его и успокоить.
Плутарх
Лучше помалкивать и казаться дураком, чем открыть рот и окончательно развеять сомнения.
Марк Твен
Молчание не перекричать.
Ринат Валиуллин
Человеку нужно два года, чтобы научится говорить, и шестьдесят лет, чтобы научиться держать язык за зубами.
Фейхтвангер Лион
Не красота всякой женщины — золото, но ум и молчание.
Менандр

Молчание — великий друг, который никогда не изменит.
Конфуций

В молчании хранятся тайны. Самый сладкий звук — это звук тишины. Это песня души.
Нил Доналд Уолш

Надо уметь молчать вообще обо всем, что имеет значение лишь для тебя одного.
Честерфилд Филип

Молчание - один из наиболее трудноопровергаемых аргументов.
Генри Уиллер Шоу

От всякой беды есть два лекарства – время и молчание.
Дюма Александр (отец)

Невысказанное меня душит.
Джек Лондон

Нет ответа более унижающего, чем презрительное молчание.
Монтень Мишель

Кто молчать не умеет, тот и говорить не способен.
Сенека Луций Анней

Эмоции, загоняемые вглубь, вредны; упрек молчанием более тягостен, чем открытое выяснение отношений.
Юрий Сенкевич

Страшны слова, когда они молчат.
Лина Костенко

Молчание может быть самой чудовищной ложью.
Стивенсон

Молчание — особое искусство беседы.
Хэзлитт Уильям
Молчаливо сидящий в углу, прикусивши язык, Лучше тех, кто язык за зубами держать не привык.
Саади
Люди учатся, как говорить, а главная наука — как и когда молчать.
Толстой Лев Николаевич
Пыль мертвых слов пристала к тебе: омой свою душу молчанием.
Тагор Рабиндранат
Молчание иногда более многозначительно и возвышенно, чем самое благородное и самое выразительное красноречие, и во многих случаях свидетельствует о высоком уме.
Аддисон Джозеф
Молчание не всегда доказывает присутствие ума, но доказывает отсутствие глупости.
Пьер Буаст
А ведь ничего на свете нет хуже, чем когда ругаешь человека, с грязью его смешиваешь, а тот молчит. У вас желчь разливается, а тот сидит и усмехается!
Шолом-Алейхем
Если будешь соблюдать молчание, то найдёшь покой везде, где бы ты ни жил.
Пимен Великий
Слушай и молчи.
Лукиан
Молчание есть лоск дураков и хитрость мудреца.
Поуп Александр
Тот, кто сеет зло, — пожинает раскаяние. Тот, кто хранит молчанье в шумных спорах, Мудрее болтунов, на слово скорых.
Саади
Иногда молчание бывает выразительнее всяких речей.
Монтескье
Речь — удел человека; молчание — удел Бога, но и зверя, и смерти... А потому мы должны постигнуть оба искусства.
Карлейль Томас
Молчание человека, известного своим красноречием, внушает гораздо больше почтения, чем болтовня заурядного говоруна.
Шамфор
Умеющий молчать слышит много признаний; ибо кто же откроется болтуну и сплетнику.
Бэкон Фрэнсис
Прежде всего приучись сдерживать язык.
Менандр
Лучше разумно молчать, чем глупо говорить.
Публий Сир

Молчание собирает, а глаголание расточает.
Преподобный Парфений Киевский
Молчание глубоко, как Вечность; разговоры мелки, как Время.
Карлейль Томас
Изречения полны силы. Но слово порой ещё сильнее. А иногда всех их сильнее молчание…
Бернард Вербер
Если ты невоспитан и молчишь, то воспитан, если же воспитан и молчишь, то прекрасно воспитан.
Теофраст
Молчание — алтарь осторожности.
Грасиан Бальтасар
Молчание — величайшее из человеческих страданий; святые никогда не молчали.
Паскаль
Всегда сохраняй меру и в речи, и в молчании.
Публий Сир
Есть вещи похуже, чем грызня собак: это, когда одна собака не отвечает на звонки другой.
Вуди Аллен
Молчание может быть самым тяжким обвинением.
Менандр
Молчание - лучший способ ответа на бессмысленные вопросы.
Дмитрий Емец
Молчать — верить самому себе.
Камю Альбер
Разговор выявляет свое первенство, а внимание рождает друзей. Вот почему разговор серебро, а молчание золото.
Пришвин Михаил Михайлович
Женщину украшает молчание.
Гомер
Если ты неуч и молчишь, то ведешь себя умно, если же умен и молчишь. то глупо.
Теофраст
На просьбу вежливый отказ — молчание.
Публий Сир
Молчи или говори что-нибудь получше молчания.
Пифагор
Если хочешь, чтобы о чем-то молчали, молчи первый.
Сенека Луций Анней
Великий певец тот, кто поет наше молчание.
Джубран Хамиль
Молчание скрепляет речи, а своевременность скрепляет молчание.
Солон

Любовь — одно из зол, которых нельзя скрыть; одно слово, один нескромный взгляд, иногда даже молчание выдают ее.
Абеляр Пьер
Молчание — добродетель дураков.
Бэкон Фрэнсис
Молчание помогает безмолвию, в безмолвии чувства покоряются душе.
Исаак Сирин
Кто не умеет молчать, тот не умеет говорить.
Наставления святых отцов
Холод милосердия есть молчание сердца; пламя милосердия есть ропот сердца.
Августин Аврелий
Молчаливость — мудрость глупца.
Публий Сир
Кому нечего сказать своего, тому лучше молчать.
Белинский Виссарион Григорьевич
Молчать - значит признавать.
Михаил Гуцериев
Молчание — золото, за которое покупается чужое молчание.
Лех Конопиньский
Молчание — великий друг, который никогда не изменит.
Конфуций
Молчание — такой интересный предмет, что о нем можно говорить часами.
Жюль Ромен
Молчание мужчины — знак отказа, молчание женщины — знак согласия.
Луи Массиньон
Молчание — алтарь осторожности.
Грасиан-и-Моралес
Молчание — особое искусство беседы.
Уильям Хэзлитт
Молчание может быть самым тяжким обвинением.
Менандр
Молчать — большой талант.
Фёдор Достоевский
Молчание — добродетель дураков.
Фрэнсис Бэкон
Молчание — золото, но бывает, что и серебреник.
Збигнев Земецкий
Молчание — один из наиболее трудно опровергаемых аргументов.
Генри Уилер Шоу
Молчание глубоко, как Вечность; разговоры мелки, как Время.
Томас Карлейль
Кто молчать не умеет, тот и говорить не способен.
Сенека
Молчать — верить самому себе.
Альбер Камю
Умением говорить выделяются люди из мира животных; умением молчать выделяется человек из мира людей.
Григорий Ландау
Совсем не знак бездушья – молчаливость. Гремит лишь то, что пусто изнутри.
Уильям Шекспир
Слушай и молчи.
Лукиан
Научился говорить — значит вырос. Научился молчать — значит поумнел.
Бернард Шоу
Не люблю собеседников, которые то и дело прерывают мои рассуждения своим молчанием.
Лешек Кумор
Нет ответа более унижающего, чем презрительное молчание.
Мишель Монтень
Молчанье — щит от многих бед, а болтовня всегда во вред. Язык у человека мал, но сколько жизней он сломал.
Омар Хайям
Молчание есть лоск дураков и хитрость мудреца.
Александр Поуп
Он умеет так интересно молчать, что все ждут, чтобы он наконец заговорил.
Славиан Троцкий
Если бы вы знали, как редко нас понимают правильно, вы бы чаще молчали.
Иоганн Гете
Надо уметь молчать вообще обо всем, что имеет значение лишь для тебя одного.
Филип Честерфилд
Безмыслие редко бывает безмолвно.
Говард У. Ньютон
Иногда молчание бывает выразительнее всяких речей.
Монтескье
Молчаливость — мудрость глупца.
Публий
Ты молчишь лучше, чем говоришь.
Талмуд
Не красота всякой женщины — золото, но ум и молчание.
Менандр
Молчун ошибается редко. Только если заговорит.
Владислав Гжещик
Кому нечего сказать своего, тому лучше молчать.
Виссарион Белинский
Лучше разумно молчать, чем глупо говорить.
Публий
Воистину тот славен и велик, кто в гневе удержал язык.
Расул Гамзатов
Человеку нужно два года, чтобы научится говорить, и шестьдесят лет, чтобы научиться держать язык за зубами.
Лион Фейхтвангер
Как трудно молчать, когда тебя не спрашивают.
Михаил Генин
И глупец, когда молчит, может показаться мудрым.
Царь Соломон — Притчи, 17, 28
Молчи. Молчи, пока ты не окажешься в состоянии сказать нечто такое, что будет полезнее твоего молчания.
Архимед
Их молчание — громкий крик.
Цицерон
Если хочешь, чтобы о чем-то молчали, молчи первый.
Сенека
Молчание нужно слышать в его контексте.
Станислав Ежи Лец
Сначала трижды подумай, а потом промолчи.
Анри Ренье
Молчание скрепляет речи, а своевременность скрепляет молчание.
Солон
Молчание человека, известного своим красноречием, внушает гораздо больше почтения, чем болтовня заурядного говоруна.
Шамфор
Молчание женщины еще надо заслужить.
Тамара Клейман
Молчание более красноречиво, чем слова.
Томас Карлейль
Люди учатся, как говорить, а главная наука — как и когда молчать.
Лев Толстой
Женщина молча страдает от того, что ей не с кем поговорить.
Автор неизвестен
Если ты невоспитан и молчишь, то воспитан, если же воспитан и молчишь, то прекрасно воспитан.
Теофраст
Женщину украшает молчание.
Гомер
Когда нечего сказать — ничего не говори.
Автор неизвестен
Кто много говорит, тот часто терпит неудачу.
Лао-цзы
Умеющий молчать слышит много признаний; ибо кто же откроется болтуну и сплетнику.
Фрэнсис Бэкон
Я знаю достаточно, чтобы промолчать.
Томас Фуллер
Женщины любят молчаливых мужчин. Они думают, что те их слушают.
Саша Гитри
Говорить учимся мы у людей, молчать — у богов.
Плутарх
Когда орлы молчат, болтают попугаи.
Уинстон Черчилль
Молчание иногда более многозначительно и возвышенно, чем самое благородное и самое выразительное красноречие, и во многих случаях свидетельствует о высоком уме.
Джозеф Аддисон
Молчание – знак согласия несогласных.
Геннадий Малкин
Почаще не говори ничего.
Автор неизвестен
Молчание — это продолжение спора другими средствами.
Эрнесто Че Гевара
Умная жена, пока разгневанный муж кричит и бранится, хранит молчание, и лишь когда он умолкает, заводит с ним разговор, чтобы смягчить его и успокоить.
Плутарх
Тот, кто не понял вашего молчания, вряд ли поймет и ваши слова.
Автор неизвестен
Тот, кто сеет зло, — пожинает раскаяние. Тот, кто хранит молчанье в шумных спорах, Мудрее болтунов, на слово скорых.
Саади
Пыль мертвых слов пристала к тебе: омой свою душу молчанием.
Рабиндранат Тагор
Молчание — золото, за которое покупается чужое молчание.
Лех Конопиньский
Молчание — великий друг, который никогда не изменит.
Конфуций
Молчание — такой интересный предмет, что о нем можно говорить часами.
Жюль Ромен
Молчание мужчины — знак отказа, молчание женщины — знак согласия.
Луи Массиньон
Молчание — алтарь осторожности.
Грасиан-и-Моралес
Молчание — особое искусство беседы.
Уильям Хэзлитт
Молчание может быть самым тяжким обвинением.
Менандр
Молчать — большой талант.
Фёдор Достоевский
Молчание — добродетель дураков.
Фрэнсис Бэкон
Молчание — золото, но бывает, что и серебреник.
Збигнев Земецкий
Молчание — один из наиболее трудно опровергаемых аргументов.
Генри Уилер Шоу
Молчание глубоко, как Вечность; разговоры мелки, как Время.
Томас Карлейль
Кто молчать не умеет, тот и говорить не способен.
Сенека
Молчать — верить самому себе.
Альбер Камю
Умением говорить выделяются люди из мира животных; умением молчать выделяется человек из мира людей.
Григорий Ландау
Совсем не знак бездушья – молчаливость. Гремит лишь то, что пусто изнутри.
Уильям Шекспир
Слушай и молчи.
Лукиан
Научился говорить — значит вырос. Научился молчать — значит поумнел.
Бернард Шоу
Не люблю собеседников, которые то и дело прерывают мои рассуждения своим молчанием.
Лешек Кумор
Нет ответа более унижающего, чем презрительное молчание.
Мишель Монтень
Молчанье — щит от многих бед, а болтовня всегда во вред. Язык у человека мал, но сколько жизней он сломал.
Омар Хайям
Молчание есть лоск дураков и хитрость мудреца.
Александр Поуп
Он умеет так интересно молчать, что все ждут, чтобы он наконец заговорил.
Славиан Троцкий
Если бы вы знали, как редко нас понимают правильно, вы бы чаще молчали.
Иоганн Гете
Надо уметь молчать вообще обо всем, что имеет значение лишь для тебя одного.
Филип Честерфилд
Безмыслие редко бывает безмолвно.
Говард У. Ньютон
Иногда молчание бывает выразительнее всяких речей.
Монтескье
Молчаливость — мудрость глупца.
Публий
Ты молчишь лучше, чем говоришь.
Талмуд
Не красота всякой женщины — золото, но ум и молчание.
Менандр
Молчун ошибается редко. Только если заговорит.
Владислав Гжещик
Кому нечего сказать своего, тому лучше молчать.
Виссарион Белинский
Лучше разумно молчать, чем глупо говорить.
Публий
Воистину тот славен и велик, кто в гневе удержал язык.
Расул Гамзатов
Человеку нужно два года, чтобы научится говорить, и шестьдесят лет, чтобы научиться держать язык за зубами.
Лион Фейхтвангер
Как трудно молчать, когда тебя не спрашивают.
Михаил Генин
И глупец, когда молчит, может показаться мудрым.
Царь Соломон — Притчи, 17, 28
Молчи. Молчи, пока ты не окажешься в состоянии сказать нечто такое, что будет полезнее твоего молчания.
Архимед
Их молчание — громкий крик.
Цицерон
Если хочешь, чтобы о чем-то молчали, молчи первый.
Сенека
Молчание нужно слышать в его контексте.
Станислав Ежи Лец
Сначала трижды подумай, а потом промолчи.
Анри Ренье
Молчание скрепляет речи, а своевременность скрепляет молчание.
Солон
Молчание человека, известного своим красноречием, внушает гораздо больше почтения, чем болтовня заурядного говоруна.
Шамфор
Молчание женщины еще надо заслужить.
Тамара Клейман
Молчание более красноречиво, чем слова.
Томас Карлейль
Люди учатся, как говорить, а главная наука — как и когда молчать.
Лев Толстой
Женщина молча страдает от того, что ей не с кем поговорить.
Автор неизвестен
Если ты невоспитан и молчишь, то воспитан, если же воспитан и молчишь, то прекрасно воспитан.
Теофраст
Женщину украшает молчание.
Гомер
Когда нечего сказать — ничего не говори.
Автор неизвестен
Кто много говорит, тот часто терпит неудачу.
Лао-цзы
Умеющий молчать слышит много признаний; ибо кто же откроется болтуну и сплетнику.
Фрэнсис Бэкон
Я знаю достаточно, чтобы промолчать.
Томас Фуллер
Женщины любят молчаливых мужчин. Они думают, что те их слушают.
Саша Гитри
Говорить учимся мы у людей, молчать — у богов.
Плутарх
Когда орлы молчат, болтают попугаи.
Уинстон Черчилль
Молчание иногда более многозначительно и возвышенно, чем самое благородное и самое выразительное красноречие, и во многих случаях свидетельствует о высоком уме.
Джозеф Аддисон
Молчание – знак согласия несогласных.
Геннадий Малкин
Почаще не говори ничего.
Автор неизвестен
Молчание — это продолжение спора другими средствами.
Эрнесто Че Гевара
Умная жена, пока разгневанный муж кричит и бранится, хранит молчание, и лишь когда он умолкает, заводит с ним разговор, чтобы смягчить его и успокоить.
Плутарх
Тот, кто не понял вашего молчания, вряд ли поймет и ваши слова.
Автор неизвестен
Тот, кто сеет зло, — пожинает раскаяние. Тот, кто хранит молчанье в шумных спорах, Мудрее болтунов, на слово скорых.
Саади
Пыль мертвых слов пристала к тебе: омой свою душу молчанием.
Рабиндранат Тагор

Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та є і тут моя відрада – осінь:
На небі сіре відступає в просинь,
Опалим листом вітер шарудить...
Хай наше птаство в інший край не відліта,
Європа приліта на крилах журавлиних –
На Хулі і поїсть, й перепочине,
А далі в Африку безпечно полетить.
Словом, для нарікань причин нема,
Хто не шука повсюди віхоли й пороші,
А годен і в пустелі віднайти хороше.
...Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та все ж сини вони обоє в осені.

Сіру-сіру кожушину
Нині має Листопад.
Зустрічать холодну Зиму
Він, здається ще не рад.

Хризантеми квітнуть білі,
Жовті також ще цвітуть.
А як прийдуть Заметілі,
Як же квітам бідним буть?

Опадуть пелюстки ніжні,
Як притисне Морозець.
Зачекай, Зимонько трішки,
Не студи їхніх сердець.

2020 р.

Я любив твої ноги в пуантах,
той балетний перебіг ніг,
де ставав самохіть арештантом
у клітинах вуалей твоїх.

Ти сягала надтрюкових пе́ршів
у польоті чайковських, всіх,
і була фантастично найперша
у клітинах вуалей твоїх.

Симбіози балету і цирку
ритуалили сльози, сміх.
Я фанат, бо вмираю за зірку
у клітинах вуалей твоїх.

Я платонік арени і сцени,
я слідів танких оберіг.
Я поріжу розбурхані вени
на клітини вуалей твоїх.

Бо люблю твої ноги в пуантах
до щемління натомлених ніг*,
бо стаю що не мить протестантом –
рву клітини вуалей твоїх.

28 вересня 1993 р., Київ

__________________
* цей рядок в іншому авторському варіанті:
«до щемління щілин між ніг»

Мій сенс життя – твоя рука,
твій погляд і твоя присутність.
Стежина не завжди легка,
та не властива їй підступність.

Мій погляд між багряних фарб.
Та все ж зелений тішить душу.
Це згадка про весняний скарб.
Сказати це собі я мушу.

Ти від’їздиш! Прощання мить
надміру сповнена журбою!
До тебе поклик долетить.
І знов зустрінемось з тобою!

Нове суцвіття зрілих рим:
там клен у жовтому намисті…
В думках осінній лиш мотив.
Шепочуться трава та листя.

13.11.2020 14.38-14.48.

Вишкірятиметься ковідово
Нереально жахливе видиво,
З неозначеної інстанції
Спонукатиме до дистанції.

Заморочить реєстратурою,
Залоскоче акупунктурою,
І закряче зловісним вороном
У твою безборонну сторону.

Пішло в минуле хмуре царство спеки,
і птаство в даль на зиму полетіло.
«Дотримуйтеся заходів безпеки,
дотримуйтесь режиму карантину».

Патрульна поліція знову нагадує:
«Не мчіться з квартир без потреби нагальної!»
Патрульна поліція знов закликає:
«Не пріться з квартир в інфекційні лікарні!»

І чи стихнуть сонячні пісні,
чи розквітне поетично день –
«Одягайте маски захисні,
уникайте скупчення людей,
і тримайте метрів півтора
ту дистанцію, що між людьми»
Стане більше шансів у добра,
і помітно менше у пітьми.

«Недугою щоб не були убієнні –
не нехтуємо догмами гігієни!

У разі погіршення сам’почуття,
у разі високої температури,
ти номер клінічної реєстратури
або телефон медсестри пошукай».

Щоби хвороби у вир не втягнула вас віхола,
щоби душа у захмарні світи не заїхала
і щоби Лета у води сумні не покликала –
«Викличте і дочекайтесь сімейного лікаря».

Я то на ти, то на ви, мій невидимий друже.
Зближує те, що в 2020-ому дуже
тривожними стали мандрівки ранкові,
тебе той – утіленням темряви – ко́від
за світлу, за сонячну віру судив.
У разі високої температури
патрульна поліція тим порятує,
що вмить побудує від вірусу тин.

У разі погіршення сам’почуття,
у разі підвищення температури,
щоб обрій не був безпросвітно похмурим,
ти Герасименка цей вірш почитай!

09.2020

Неправильно раніше я жила,
училась, всіх любила, догоджала,
дітей ростила, тихою була,
супи варила, прала, прасувала…

Город і сад, будиночок і двір
тримала у порядку, навіть квіти…
Життєвих налаталася я дір!
Вже виросли, порозлітались діти…

Неправильно жила я майже вік,
здійсню нарешті заповітні мрії –
нехай тепер вже новий чоловік
мене стару… кохає і леліє!

О, якби птахи чулись і хмарки заскучали,
і стало би синьо-синьо в очах ясних,
трелі дзвінкій назирці й дверям з ключами,
і тим, кого і не стріти ніде, крім в них.
А так – міняти кімнати, фотелі, стульці.
І всюди зі стін, у рамі, і так – квітки.
І щойно помітиш: пчілка минає улій
з зайвим пилком на лапцях, авжеж – це ти.
О, якби речі прозорі та у цупкій сині
невидимі, та тужавіти узялись
і скопом самі зацупіли – в зорі, в сльозині –
на тім кінці стратосфери, а після – скрізь.
Утім, це повітря – тільки сирець для пýшив,
осілий на п’яльця в парку, де пасся цар.
І статуї ціпнуть, хоча на дворі – бесстужев,
декабрист, потім страчений, і настав januar.



-------------------------------------

Хоч назавтра покрийте асфальтом,
Хоч замучте живцем на жару, –
Не надійтеся і не чекайте,
Що покаюся я чи помру.
Не відмовлюсь від правди тієї,
Що снаги додає і надій, –
Хоч нелегко миритися з нею,
Але просто рушати на бій.
Воюватиму мужньо з брехнею
І тлумачити буду усім
Про підстави на різні ідеї
І єдину, що в серці моїм…
19.11.20

День виборів.
В червоному сільрада.
Безлюддя.
Ранок.
Вестибюль.
Вазони.
Акваріум.
Плакат "Вся влада – Радам!"
Від радіо пострілює Кобзоном.

Петрович.
Бюлетень. (І тута він!)
Кабіна.
Не пише паста.
Дмухаю.
Не пише!
Часу нема!
Уже підсохло сіно!
Хоча б не дощ?!
Бомажку – в урну!
Швидше!..

20 червня 1989 р., Київ

йде безумний годинникар
шестерень розсипаючи жар
і майданами й циферблатами
математикою розп’ятими

шестерінчасті хвилі вічності
щось там тікають про логічності
про закони годинникові
що є правильними оковами

часолюди крокують вміло
замість крові пульсує мастило
кожна клепка ним змащена й ланка
в непохибному світі стімпанка

лиш ливарні відчувши спалах
щось відчує і збій в сигналах
і спіткнеться і випустить пару –
біль живого і досі металу

2020

Ніч з вівторка на сéреду
Вкриє снігом асфальт
Дні, що збилися в чéреду,
Розгубив Листопад.
Де вівторок, де п'ятниця,
Де четвер, середá?
І кому ж ти поскаржишся,
Щоб звсести до пуття:
Що безпутно розтрачено,
Що в скарбничці сміття,
Де борги ще несплачені,
Де ті сенси буття?
В ніч з вівторка на середу
Відійде листопад -
Буде грудень попереду
Буде осінь позад...

11.2020

Щоб загубити перевтому
вгорі небесної безодні,
вертають мандрівців додому
всі стоптані шляхи господні.

Туди де небо середмісця
запалює паєтки срібні.
Зоря виблискує, іскриться,
мов кришталева люстра Відня.

Містечко тихих зорепадів -
чудове, затишне, привітне.
П'янка півонія відрадна,
в душі любов'ю, щастям квітне.

Моя мелодія вінчальна,
поліської землі криниця.
Садів - таємна сповідальня,
що все життя казково сниться!

13.11.2020р

На падолисту буяння поглянь і полинь
Жовтим листочком у вись наддніпрянської сині
Над верховіттям акацій, тополь і ялин
І подивись: засіЯли святково-осінньо
Ті ясени, що засІяли берег Дніпра −
Краплі медові стікають на брили граніту...
Атракціони, алеї, кафе, дітвора:
Озеро сміху сріблясто-дзвінкого розлите!
І, відгукнувшись на той життєрадісний сміх,
Ніжні льодяники - юні берізки і клени -
Що на узбіччях проспектів, провулків, доріг
Вмить спалахнули янтарно - червоно -зеленим.
Місто, мов панна, смарагдову сукню вдягло −
Свіжі газони з габою опалого листя;
Парків корона вінчає величне чоло,
А горобина дарує коралі вогнисті.
Шлейф розметало ажурний околиць і дач,
Пряжкою мосту підкреслило талію вдало...
Зверху накине заводів брезентовий плащ,
Гумові чоботи взує − фабричні квартали.
Ось і готове! У стильнім вбранні "от кутюр"
З вітром у парі щовечора буйно кружляє...
Дощик холодний зіграє для нього ноктюрн −
Вранці умита краса яскравіше засяє.
Через Соборну, Свободи і Лесі проспект
( хай світлофори дорогу йому не утруднять!)
У майбуття відлітає кленовий конверт −
Місто послало запрошення сивому Грудню.

2020

***філософський роздум. андеграунд. під смаки не адаптовано***

Ще навесні торкнулося мені
Глибин душі сакральне позачасся,
Спливаюче до потойбіччя снів,
У прихисток знекровленої раси,
Якій судилось панувати сві-
том дивовиж, нездійснених будівель,
Яка перевелася на "ковід"
І статику обрала замість дії.
У дивотіло втілена душа,
Розпластана уздовж фронтальних ліній,
Що ними в "дев"яності" для "лошар"
Розмітили, де падать на коліна.
Пророків нихт на батьківщині мрій
Людей безлюддя (нелюди мов люди ж...)))
...це має вигляд, що без солі хрін -
Найкращий тортик. Хоч і не смакуй- їж.


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120111804495

Осені останні дні,
Так незатишно надворі,
Дощ іде зі снігом мокрим
І лягає на траві.

Та протримавсь якусь мить
Та й розтанув так миттєво
І струмочком вже дзвенить,
Ніби в пору березневу.

Підморозить уночі
І трава вбереться в іній
Та на сонці сяє сріблом.
Осені останні дні...

2017 р.

Колись
чекала ти
і я чекав.
Колись
гукала б ти
і я б гукав.
Але тепер, тепер, тепер –
дива!
Ми вдвох римуємо
одні і ті ж слова.

Колись
сміялися б
од слів таких,
тепер
співаєш ти –
а я притих.
Тепер говориш ти мені –
моє,
а я дивуюся,
бо більше нас стає…

14 серпня 2001 р., Богдани́

У тебе очі голубі,
її оливково-зелені.
Плекає осінь у журбі,
а ти не дивишся на неї.

Ти любиш - борщ і пироги,
вона - цукіні і маслини.
Хліб, сіль і присмерки нудьги
ви ділите наполовину.

Її печаль більш не твоя,
і радість, теж із інших весен.
Любила слухати рояль,
дивитися на цвіт черешень.

Ти в телевізорі весь день
телепрограми обираєш.
Жалієшся на тиск, мігрень,
вона ж над віршами ридає.

Говориш, що дружина - клас,
що завше чистий, свіжий, ситий.
Все так, але, на жаль, весь час
нема про що поговорити.

12.11.2020р.

А, що то стало зі мною?
Невже то листя зів'яло,
Серце моє покрило журбою,
І на землю тихо опало.

А кров кипить і серце в грудях скаче,
Коли те листя, ніхто навіть не побаче.
Воно скрізь, воно повсюди,
Але навіщо воно потрібне, не ті люде!

Не помічаємо тієї простої вроди,
Тих прекрасних джерел чісті води.
А все дивимося, зазираємо
З болота в багно, очі ховаємо.

Навіть не розуміємо, що ми втрачаєм,
З жадобою весь сурогат погланиаєм
Міняємо обгортки, свято віруючи в те,
Що на світі "Я", єдиний, таких не було і більше не буде.

Гадаю даремно я думку почав,
Хто я такий, і навіщо словами людей діймав?
А теє листя все так на землю й ляга,
Лиш я піду туди, де тебе нема.

...на ранок залишене слово,
Ami... Не забути б... Скажу,
Яка ти буваєш драйвова!..
Та як нам відчути межу,
Коли замінитель живого,
Сліз відчаю, радості сліз,
Вродити у змозі убогий,
Вбиваючий меркантилізм,
Що згашує ночі вогняні
І попіл вдуває у ду-
ші?.. Ми ще палаємо... Та не
Чекаючи цього, піду
За сонця промінням на ранок,
Ховаючи попіл душі...
Можливо, тебе я пораню,
Та кров"ю цією вірші
Писатиму довго, у серці
Змішавши твою і мою,
Тобою ж поранений... Все це
На ранок... А в ніч у раю,
Єднаючи тіло з тобою,
Фантазію втілю в сюжет
Одної position... Якої?)
Ти ж ніби не дівчинка вже...)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120111705501

Скажена сучара вкусила мене.
Я вкола зробив, тілько ж смерть не мине.
Медичка-паскуда з чужого села –
назавтра не то́го укола дала.

Біжу то в гриби, то в рибалці весь час,
а час переходить, і чую я – сказ!
Біліє обличчя, колінце дрижить,
нема й апетиту, й робота лежить!

Не тя́гне й до жінки, не хочу й кіна.
Убив би сучару, та в місті вона!
Поїхав би, братці, спіймав, приволік –
та в неї там – мати, дитя й чоловік.

18 серпня 2001 р., Богдани́

Коли то все було, ніхто не зна.
Давно було. Років тоді не знали.
Отож жили собі й не рахували.
Коротше, одним словом – давнина.
Тоді ще гір Карпатських не було,
Все було рівне аж до океану.
Одні ліси й степи, куди не глянеш.
В той час ще плем’я велетів жило
На цих просторах. Люду було мало,
Бо ж не давали велети пройти.
Аби набити шлунок свій пустий,
Усе, що лише рухалось, хапали.
Та злі були страшенно на богів,
Що ті їх завеликими створили.
Якось з богами битися рішили,
Зібрались до Егейських берегів
Та на Олімп подерлися юрбою.
Жбурляти цілі скелі почали,
Що відірвати від гори змогли…
Як мурашва, укрили схил собою.
Боги ж на бій не вийшли проти них,
А вояків сторуких надіслали.
Ті велетів швиденько подолали
І винищили в битві майже всіх.
Тож плем’я їхнє зникло з тих часів,
Хіба якісь втекли і збереглися.
Подалі від Олімпу подалися,
Сховалися поміж густих лісів.
Один, можливо і останній з них
Жив у лісах, де нині є Карпати.
Щодень шукав чим шлунок свій напхати.
Живе навколо винищити встиг.
Вцілілий люд з країв отих втікав,
Аби не стати за обід для нього.
Важкою була втікачів дорога,
Далекий тупіт їх весь час лякав.
Здавалось їм, женеться той услід
Аби все плем’я до останку зжерти.
Але кому хотілося померти,
Не встигши ще нажитися, як слід?
Сиділо плем’я втомлене якось,
Спинилося, щоб трохи відпочити,
Холодну воду з джерельця попити.
Та лячно дослухалося… Аж ось
Йде парубок назустріч по шляху
Із торбою легкою за плечима.
Усе навколо озира очима.
Не зна, що в пащу попаде лиху.
Тож на обличчі ні сліду журби,
Всміхнувся людям радісно, спинився.
«Здорові будьте!»- до землі схилився.
«Здоров і ти!»- доне́слося з юрби.
«Чого такі зажурені усі?
Що вас із місця звичного зігнало?»
«Таке тяжке життя у нас настало,
Бо ж людожер на плем’я напосів.
Вдень і вночі спокою не дає.
Весь час повинні ми остерігатись,
Бо ж уже люду винищив багато.
Оце, що бачиш – все від нас, що є.
Отож тікаєм у чужі краї,
Де, може, людожер той не дістане».
Послухав мовчки парубок, поглянув.
В якісь думки заглибився свої.
А далі мовить: «Не журіться так.
Я вам допоможу порятуватись.
Не треба буде більше вам ховатись.
Але, просити буду вас, однак,
Мені у тому трішки помогти».
«Ми згодні. Та що маємо робити?»
«Велику діжку треба спорудити
Та ще для мене трав, грибів знайти.
І швидко, доки людожер отой
До цього місця ще не нагодився».
Люд швидко на частини розділився.
Хто ліс рубати тут же взявся, хто
Для діжки дошки із дерев стругати.
Жінки із дітьми подалися в ліс,
Шукаючи гриби і трави скрізь.
Взявсь парубок багаття розкладати.
Забулькала вода у казані,
Куди юнак кидав гриби і трави
Та готував якусь незвичну страву,
Мішаючи на тихому вогні.
Поки він дивну страву готував,
Чоловіки вже й діжку доробили,
Цеберками водички наносили.
Один заліз нагору, виливав.
Бо ж діжка-таки вийшла чимала,
Рукою до вершечка не дістати,
Якщо би, навіть, і навшпиньки стати.
Коли вода по вінця вже дійшла,
Велів юнак казан з вогню знімати
І все, що в ньому, в діжку віднести.
А далі всім зніматися і йти.
Він сам лишиться велета чекати.
Подався люд по шля́ху втечі знов
Та злякано усе ще озирався.
Бо вже здалеку тупіт відчувався,
Десь людожер по їх сліду ішов.
Уже і далеченько відійшли,
Коли один спинився, став кричати:
«Агей-но, хлопче, як же тебе звати?»
«Карпом,- в отвіт почулось,- нарекли!»
Ледь за ліском сховалася юрма,
Як вже і велет скоро появився.
Карпо стояв спокійно і дивився,
Як той до нього прямо шлях трима.
Коли уже близенько підійшов,
Карпо гукнув: «Здоров був, пане-брате!
Втомився, мабуть, здобичі шукати.
Спочив би, може, трохи, охолов!
І спрага вже замучила, мабуть?!
Попий узвару, тобі легше стане!»
Як на комаху, на Карпа той глянув,
Але спинився. «Так тому і буть!
Візьму і вип’ю! Потім тебе з’їм.
На один зуб та все ж якась пожива».
Схопив він діжку, усміхнувся криво
І все за мить забулькало у нім.
Утерся велет, гикнув аж луна
Від того розлетілася навколо.
І раптом…люто заревів від болю,
Зігнулася аж до землі спина.
Як розігнувся – більше заревів:
«Що із очима? Я зовсім не бачу!»
Навкруг руками замахав, неначе
Так ухопити юнака хотів.
Та той чекати на таке не став,
Відбіг подалі та і став кричати:
«Тобі мене тепер не наздогнати!»
Та швидко-швидко по шляху помчав.
А велет слідом наосліп погнав,
Обмацуючи все навкруг руками.
Юнак же біг та все дражнивсь словами,
Щоб той від нього часом не відстав.
Юнак біжить, поки здола дорогу,
Яка лиш крок для велета того.
І вже от-от наздожене його,
Але вхопить ніяк не має змоги.
Отак вони і гналися весь час,
Поки й дійшли великого провалля.
Таких і зараз в тих краях чимало.
Юнак щось крикнув у останній раз
Й тихенько трохи в сторону відбіг.
А велет же помчав з розгону далі
Й сторч головою полетів в провалля.
Він, навіть і злякатися не встиг.
Упав, в якусь печеру закотивсь,
Яких вода давно понамивала.
Коли очунявсь, злість його підняла,
У підземеллі він заколотивсь,
Став грюкати і землю піднімати,
Аби нагору вибратись якось.
Звичайно, то йому не удалось.
Але ж, дурної сили мав багато.
Тож тужився і землю піднімав,
То у одному місці, то в другому.
Здавалося, що він не знає втоми,
Весь край від тих зусиль його дрижав.
І виростали навкруги горби,
Які із часом виростали в гори.
Не скоро той вспокоївся, не скоро.
Багато гір високих наробив.
Та врешті заспокоївся, затих.
Мабуть, таки лишили його сили.
Те підземелля стало за могилу
Останнього із велетів отих…
Коли позаду затряслась земля,
Все плем’я в страху кинулось тікати
Та по дорозі все майно кидати,
Аби лише скоріше звідсіля.
А гуркіт довго-довго не стихав.
Щось там страшне позаду їх чинилось.
Лише тоді живі аж зупинились,
Як отой гуркіт затихати став.
І стали на шляху тоді вони
І почали тривожно озиратись.
Мабуть, той велет вже покинув гнатись.
Чи справді той юнак його спинив?
Мабуть, пропав в нерівній боротьбі,
Лежить тепер нещасний просто неба.
Хоча б по-людськи поховати треба,
Подумали чоловіки собі.
Отож сміливців декілька знайшлось,
Які повинні по слідах пробратись
Та про усе, що трапилось дізнатись.
А плем’я швидко далі подалось.
Пішли назад сміливці по слідах,
Уважно роздивлялись, дослухались,
Постійно насторожено тримались.
Бо ж, хоч сміливці, але страх – є страх.
По шляху недалеко і пройшли,
На пагорб піднялися невисокий
І зупинились… бо з тамтого боку,
Де вони кілька день тому були,
Усе змінилось… Не рівнина тут,
Перед очима їхніми лежала,
А гори й гори , як стіна стояли.
Вершини голі. Як то може буть?
Кругом лежать повалені ліси,
Немов якась їх сила покосила
Та каменів повсюдно наносила.
Не полякавшись дикої краси,
Пішли сміливці парубка шукати,
Здіймались в гори та спускались вниз,
Шукали та гукали його скрізь.
Але не удавалось догукати.
Їх крики голосні: «Карпо, де ти?»
Поміж горами тими розлітались
«Карпа…ти!» із луною повертались.
І, щоб ім’я навіки зберегти,
Так гори ті відтоді і назвали.
Не скоро повернувся люд туди,
Все ще чекали з тих країв біди.
Тривожно лиш здалека позирали.
Та з часом повернулись в ті краї
І гори, й полонини заселили.
Та й зажили, ті гори оживили.
І вони стали за домівку їм.
А в тім проваллі, велет де пропав,
Велике з часом озеро з’явилось.
Як перші люди поряд зупинились
Із тих, хто через гори простував,
Побачили велику синь вони.
Наскільки це чудово виглядало,
Що Синєвир йому і назву дали…
Отак от саме з тої давнини
З’явилися у нас стрімкі Карпати.
Як хто не вірить, можете спитати
Місцевих. Це потвердять вам вони.

За мотивами роману
С. Кінга "Воно".

Посмішка - зброя
клоуна злого,
Вона не буває правдива
ніколи...
Клоуну злому
ніскільки не вір,
Добрий на вигляд,
насправді він - звір!

Клоуна слово -
лукавий пристрит,
Губи брехливі
закуті у лід...
Очі зловісні добра
не несуть,
Тліє в очицях
калинова лють.

Блазень вигадливий,
ниций паяц,
Дружба - омана,
фальшивий ерзац...
Наглухо двері і вікна
закрий:
Клоуну віри немає -
він злий!

В пустій темниці будніх днів ,
чатуєш під єдиними дверима,
які ведуть у мить незриму,
або ж в глибокий смутку рів.

І ось нарешті двері відчинились ,
а ти віддавсь без зайвих дум і слів ,
бо сили вмить твої всі розчинились ,
та й ,думаю,пручатись ти і не хотів.

А сенс?? Нема, як і у всьому.
І будь що буде. Хоч надія є,
та знають всі , що вірити це не твоє,
і іронічність світу в цьому.

Я бачу, знов тебе зсередини їсть гнів.
Але чому?
Пригнічення не вперше ж відчувати.
А може, знову ти почав себе шукати ,
тому і стриматися не зумів?

О ні, образа знов у серці поселилась,
ударом об стіну вже вивільняєш біль та кров,
і так разів з десяток знову й знов,
допоки кість й душа не оголились,
допоки ти не охолов.

Та як завжди доходить сцена до кінця,
а ти повернешся в рутину,
плестимеш мов павук столітню павутину,
й у дзеркалі не впізнаватимеш лиця.

І знов пишу...

Я думав що ніщо уже не змусить мене взять в руку знов"перо"

На щастя, дух цього ніколи не допустить,

душі на радість, та життю на зло.

Хоча й життя частково є не повним,

коли не чую "запаху чорнил"

слова ж бо житимуть до того часу,

коли ми встанемо з могил.

Про що пишу?

Про те що відчуваю,

а що конкретно слів сказать нема,

пишу, бо хочеться,а не тому що треба,

бо лиш на мить до мене приступила душі моєї моєї "весняна зима"

Спонтанні відчуття такі то є велика кара,

проте для мене це найбільший дар

Коли зима нарешті відступає,

тоді найбільше чути сонця жар.

Сухе повітря в цей прекрасний вечір—на небі ні хмарини, лиш зорі й місяць, але не помічав я їх.
Вони ж мене напроти помічали, спостерігали, як мов боягузливе звіря,
старався я не піддаватися емоціям, старався добирати всі слова.
Слова, які сказав,хоч було їх з десяток.
Слова , які зберіг в собі — не можу полічити, бо не знаю числ.
Та й в принципі, нащо мені їх говорити,
послухаю я краще більше слів твоїх.

Осінь ще не здалась. (Під ногами, але яскрава).
Я відзначу цей факт у тижневій доповідній.
Наковтавшись дощу, втамували діброви спрагу.
Їх, напевно, митець, зафіксує на полотні.

Полетіти б на південь!
Запізно…Птахи – давно вже.
Зачепитись немає за кого,
а сам – без крил.
І топчу собі землю,
старезне взуття доношую,
не позбавлений мрій
про який-не-який екстрим.

Розділю із безхатьком-котом
невимовну тугу цю –
кожен з нас хай утішиться:
нібито і не сам.
Осінь ще не здалась,
та сніжинки уже гуртуються.
І замерзла земля
вже очікує
на десант.

Явись мені ще раз,моя любове.
У світлі дня,чи в сяйві зірок,
дозволь лиш доторкнутися до тебе,щоб освіжив я свій потік думок.
Прийди,відкрию я на мить ті двері,за якими, тебе тримав у заперті,
бо хоч у парі біль завжди з тобою,та без—занадто важко у житті.
Живу в четвер немов в неділю,в неділю так як і в четвер,
змінилося багато,й не розділю,
серця і думок ,уже тепер.
Давно й моя наївність добра зникла,
і речі,значну більшість,
бачу я наскрізь,
Себе від болі і страждань оберігаючи,
створив девіз-"Під ніж не лізь"
Та це одна лиш сторона медалі, відклавши в бік стилет,відкласти мусив й стилос ,
Останнього не мало бути в ідеалі,
та я не ідеал,
і це є тим що не змінилось.
Прийди любове ,
я вже втретє кличу,
явись й допоможи мені тепер,
бо ти,дари твої і спогади про тебе—це те,без чого я б давно помер

Як у нашого у Женьки -
рудокосі і шатенки,
і біляві, і чорняві,
лисі, гладкі, кучеряві,
і фігурні, і товстенькі,
і худющі, як опеньки.
Молоді, підстаркуваті,
флегматичні, і завзяті,
і розумні, і не дуже
із Євгеном - палко дружать.
Щирі і сором'язливі,
симпатичні й некрасиві,
холостячки і заміжні,
мазохістки дивовижні.
Зростом куці й височенькі
зранку бігали до Женьки.

Яких тільки не було,
а тепер пусте село.
І багаті і убогі
наставляють Жені - роги.
Галі, Мані, Каті, Тані
у Єгипті, чи Ірані,
у Італії й Парижі
заробляють на стриптизі.

Не кусає Женька губи,
безсоромник - у Гей - клубі.
Є товар на всі смаки -
не страждають мужики!

Віншувань найщиріші слова
Тобі, хлібодаре!
Хай від радості серце співа
Твоє і надалі.

Уже зібрано весь урожай
Твоїми руками
І духмяний трима коровай
Рушник вишиваний.

Пахне сонцем та потом твоїм
Хлібина рум"яна.
То ж доземний тобі наш уклін!
Ще - вдячність і шана.

2020 р.

Я не живу, а виживаю,
писати почала вірші…
Живу не з тим, кого кохаю,
кого лелію у душі.

А я живу не так як хочу
і в тому лиш моя вина.
Примара, привид, потороча,
поміж людей сама… Одна!

Не те, не там, не так, не та я…
Не може бути це завжди…
Лиш одного тебе кохаю,
до тебе мрії і сліди!

Терміново потрібен закуток
для виробів з власної шкіри,
потрібні вампіри,
шукаю безсоння постійне
і фіру для вічних скитань,
не пропоную зітхань,
не бажано знахарок,
можна кохань
відро або два,
але, все одно, я їх виллю в помиї, –
така голова, –
знайти себе вмію,
для тебе це легко:
дзвонити у рейку,
дзвонити у рейку,
дзвонити у рейку,
спитатися Вія:
де наша повія,
де наша повія,
де наша повія?

3 березня 1993 р., близь хутора Михайлівського

Журно тихне вечір синій
У чеканні снів, –
Поховалися десь тіні
Млявих яворів.
Несміливе мерехтіння
Світлооких зір
Лиш проймає онімінням
Спорожнілий двір.
Ані вітру пружних рухів,
Ні шумів коліс, –
Темно, холодно та глухо
Прямо і навкіс.
Між дерев униз і вгору
Сновигає сон
І улігся під комору
Пес уже он-он.
Певно, досить позіхати
Діду крадькома,
Раз молодка гарна в хаті
Нудиться сама…
16.11.20

Мето-фонетика може й успіє…
Хто ж на сьогодні наш варіянт?
Будьте Хрестом, побуду я Вієм
Війни ослабнені Миру гарант
Гоголь Микола, ви знаєте, тезка
Носик з горбини, чубчик на схід…
Він наче омут, я, схоже, стежка
А поміж нами незвіданий вхід…
Заходьте сміливо, він безкоштовний
Богу без Бога - хлопче, забудь
Тезка - Миколі - сповідь жертовна
Різниця у часі - також не суть…
15.11.2020.

Колега мій стругає добрі вірші,
Потужні! Не кавалки ковбаси!
Мої ж бо потерчата значно гірші,
Росточком, наче пальці на нозі.

Бемолі врозтіч, здиміли дієзи,
Порвав Пегасик мій ліричний сак.
Від горя вию, мов побитий песик,
Під сволоком лаштую шворку й гак.

Талант зачах, письмацька карта бита,
Крилатий огир відтепер нічий.
Ну, що ж,- пора квитатися зі світом
За те, що змучив чуйних читачів.

Ще мить і полоскатимусь у Леті,
Забуду світ і вірші про любов..
Мотузка "Лусь!" - і я вже на паркеті,
На ґузні - ґуля, голова - бо-бо.

14.11.2020 р.

Застигне день у безгомінні,
розсипле сонця куркуму
на хризантеми білопінні.
З твоїх долонь букет прийму.

Промовиш: "це тобі, кохана,
пахкий, любові ясен-цвіт!"
В очах іскринка полум'яна,
виблискує, як малахіт.

І буде радість вереснева
чудові квіти берегти.
Поставлю в вазу кришталеву,
на підвіконні самоти.

І милуватимусь щоразу,
торкаючися пелюстків.
Хоч висохнуть росини-стрази,
та не зів'яне ніжність слів,

що ти даруєш повсякчасно,
так само щиро, мов букет,
солодке, дивовижне щастя -
зізнань цукатовий щербет.

10.11.2020р.

Холодну тишу ранніх вечорів
І барв щоденних видива несталі
Побачить і відчує в пущі слів
Лиш тільки той, хто прочитає далі
Про інієм посріблені сади
І напівсонні посивілі трави,
Де ніг моїх утомлених сліди
Уже, на жаль, малюються в уяві
Стривоженій видовищем блідим
І сумом нерушимим оповитій
Край осені нестримної ходи
В безкраю далеч дорогого світу…
15.11.20

Коли ти тепер і зараз –
і більше ніколи для мене,
така отут паморозь, парость,
що горе тобі, Мельпомено..,

я чую на пальцях кігті,
я бачу на сцені – стіни,
і граю шовковий віхоть
живого твого голосіння.

Осіння зима і синя
і жовтогарячі вдачі,
що значить таке воєдино,
коли лиш гляда́ч вдячний?

Проспекти пародій на правду?
Театр позаду і задум…

30 березня 1993 р., Київ

Ніхто ніколи не зникає,
Ніщо нікуди не дівається,
І Всесвіт лагідно та щиро
Завжди до тебе усміхається,
І Вічне дивиться щомиті
На Землю з ніжної блакиті,
Осіннє листя променисте
І подих ранку ясночистий,
І сонце в небових долонях
Малює золотом на скронях...

А уночі, як світять зорі,
Далекосяйні, неозорі,
Ті, хто пішов, у сни з'являються:
Ніхто ж нікуди не дівається...

Допоки в головах руїна
І безголі́в’я чужини,
Не подолає Україна
Облоги злиднів і війни.

Припинімо словесну цю гру,
А можливо і — муку безкраю!
У житті я для Вас — тільки друг,
Ви пробачте, я іншу кохаю!

Розумію, пізнав це стократ,
Самота довела до одчаю.
Не пишіте зізнань у приват -
Зрозумійте, я іншу кохаю.

Звукового не шліте листа,
Не зазнати нам вічного раю,
Я не зможу Вам долею стать,
Бо я іншу безмежно кохаю.

Все для неї в моєму житті -
Слів букети, цвітіння розмаю,
Миті щастя ясні, золоті,
Бо її я так палко кохаю.

Хай же зніме ці вольти напруг
Заспокійливий шум водограю...
Ви — хороший, прекрасний мій друг,
А в реалі — я іншу кохаю!

14 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

У протитанковому рові під
Молочанськом покоїться
прах 1413 жертв фашизму.

І

Понад шляхом гранітна брила
Сиротливо собі стоїть,
Своїм виглядом посірілим
Наче каже: «Спинись на мить!
Не спіши! Плин життя короткий.
І не треба ніяких слів,
Бо не знаєш – чи дні, чи роки
Ще ходитиме по землі.
І подумай: чи добрим словом
Хтось колись тебе пригада?
Чи вдостоїшся слова злого?
Чи підеш, не лишиш сліда?
Тут, на місці цьому святому
Саме місце і саме час.
І заплакати тут нікому
З нас не соромно хоч би раз.
Хай життя навкруги гуркоче,
Ти постій хоч хвильку одну.
Скільки сот тут зімкнуло очі
В сорок першім в осінь страшну?
Сподівались теж довго жити,
Не одну ще весну зустріть.
Та лягли і дорослі, й діти
У могилу одну умить.
Пригадаєш та станеш, може,
На шляху світового зла.
Так вчинити повинен кожен,
Щоб біда знову не прийшла».

ІІ

Вони тікали від війни.
Комусь здавалось – кочували
Все літо. Але восени
Вона їх врешті наздогнала.
І не хрестаті літаки.
Вже табор звик і вмить ховався,
Коли шулікою який
З – за хмар зненацька накидався.
А то гриміло навкруги
Земля тремтіла і стогнала.
І де свої, де вороги
Вони, нажахані, не знали.
Металися туди – сюди,
По балках, по ярах таїлись,
Та чорне марево біди
Уже на табор опустилось.
І пополудні у ярку,
Де прихисток надійний здався.
Пізнали істину гірку:
Ніхто від долі не сховався.
Як виросли на схилах тих
Солдати в мишачих мундирах,
Час на якуюсь мить застиг,
Пізнавши лик страшного звіра.
Під роєм куль, під свист і крик
Метались між кибиток люди
То у один, то в інший бік.
Та смерть страшна чекала всюди.
Аж поки збились усі
Урешті до одної купи.
Над яром смертний крик висів,
Здавалось, мить – і смерть наступить.
Та німці вигнали усіх,
Кибитки у яру спалили
І по шляху погнали їх
Кудись…Куди – не говорили….

ІІІ

По місту було видано наказ
Нової влади. Всі євреї мають
Прийти з речами на такий – то час
До жандармерії. І, наче, відправляють
У Мелітополь на роботи їх.
Так говорилось у тому наказі.
А за непослух – розстріл. Сотні ніг
У день, який указано в бумазі,
Здійняли пил на вулицях міських.
Дорослі, діти із нехитрим скарбом
І відчаєм гірким в очах сумних,
Що ліг й на серце невигойним карбом.
Зійшлись туди, куди наказ велів,
Ще кожен з них на краще сподівався,
Втішав себе, дітей своїх жалів
Та на солдат похмуро оглядався,
Що оточили площу півкільцем
І поліцаїв, що вились навколо
І зачіпали то лихим слівцем,
А то й прикладом. Дати би їм волю,
Здавалось, тут же б кинулися враз
На люд беззбройний. Та, мабуть, не бу́ло
Іще наказу. Не настав ще час,
Хоч вже смертельним холодом подуло.
Рознісся стогін по юрбі людській,
Жінки і діти враз заголосили,
Як поліцаї кинулись мерщій
Людей докупи заганять щосили.
А далі оточили й повели
На Молочанськ в неві́дому дорогу.
І люди йшли і у серцях несли
Надію більше схожу на тривогу…

IV

В безладді відступу, у паніці війни
Лишився в місті госпіталь військовий
З пораненими. Кинуті, вони
Безпомічні питали знову й знову
Сестричок, що лишились, лікарів:
Чи на поталу німцям їх не лишать?
А що казати? Кожен, як умів,
Так й рятувався. І про себе лише
В страшну годину думати і міг.
Кому вони безпомічні потрібні?
Скривавлені від ран, без рук, без ніг.
Хіба що рідним. Але де ті рідні?
А ледве гуркіт бою вдалині
Затих, з’явились німці й поліцаї.
Це, кажуть: на війні, як на війні.
Та між людей хіба таке буває7
Взялись зганять поранених бійців,
Хто був не в змозі-тут же добивали
І виливали свій безмежний гнів
На тих, що вже один раз помирали
Тріщали черги, стогін, плач стояв,
Неслись прокльони, лайки і благання
І кожен слід кривавий залишав.
Хто лив свою, а хто-чужу. Останні,
Хто був у змозі, вийшли за поріг
В бинтах кривавих, з милицями, блі́ді.
Орава сіра тих, хто уже встиг
Напитись крові, вискочила слідом
І, штурхаючи немічних людей,
Заціпенілим містом десь погнали.
Навіщо гнали бідних їх і де
Нещасні ті тоді іще не знали…

V

Дороги їхні пролягли
До протитанкового рову
Під Молочанськом. Де знайшли
Кінець поранені й здорові.
Чоловіки, жінки, малі,
Старі-без винятку й розбору
Прийшли до матінки-землі,
Яка зрівняла їх у горі.

VI

Війна…війна… та дітворі,
Якій по сім по вісім років
Цікаво. Осінь на дворі
І падолисту саме строки.
Десь фронт до сходу покотивсь,
Вже гуркоту й не чути звідси.
І прапор чудернацький звився
У небі над притихлим містом.
Дорослі все тримались хат,
А дітвору хіба зупиниш?
Туди-сюди, вперед-назад
І тільки й чуть: «Куди ти сину?»
Притихли, як на кілька днів
Знов стрілянина залунала
І чувся куль шалений спів
Від протитанкового валу
Із ровом, що його жінки
Супроти німців влітку рили,
Та скоро стихла. Малюки
Знов розхрабрились, осміліли.
А хто ж, цікаво, там стріляв?
А може й гільз би назбирали?
Хоч страх у очі заглядав,
Батьки лозинами лякали
Та все ж зібралися й пішли
Ватагою до того рову.
Дороги стоптані були,
Чим далі-усе більше крові.
А там. Де рів раніше був
Земля насипана свіженька.
Найсміливіший зазирнув
Туди, до рову, та швиденько,
Поблідлий, відсахнувся звідтіль
І пальцем тика: - Там… там… мамо!
А у очах бентежність, біль…
Другі заглянули так само,
А там земля немов жива
Ворушиться і стогін чути.
І чи то плач, чи то трава
На вітрі шелестить. Як бути?!
Від жаху заніміли всі,
Цікавість їхня де й поділась.
По грудках, гільзах, по росі
Помчали і не огляділись
Від місця страшного того
Додому, чимскоріш, до мами.
З тих пір обходили його,
Той рів, подалі, сторонами.
Лиш бачили вночі, бува,
Як рів у темряві світився
І зразу спогад оживав
І страх під серцем ворушився.
Пізніше, вже після війни,
Коли дорослішими стали,
Тоді дізналися вони,
Що німці в рові розстріляли
Циган, євреїв. Кілька днів
Їх катували і вбивали.
А от поранених бійців
Живими в землю закопали.
Чи то вони іще живі,
Чи матінка-земля від того,
Що стільки пролилось крові,
Зверталась з стогоном до Бога,
Щоб нелюдів тих покарав,
Які злодійство це вчинили.
Ті, хто стріляв, чи споглядав
Спокійно на краю могили,
Отримали за все сповна.
Щоб кров невинна не забулась.
Рів-рана на землі страшна
Повіки щоб не затягнулась.