Який до Себе довгий марафон!
до справедливості, відваги і пожертви.
Тепер мені у руки – мікрофон!
хай голос мій ніхто не сміє стерти.
Ні, не кричу – а ледве шепочу
цей многий лист, подовжений роками,
про жовті зливи пізнього дощу,
про те, як стали люди павуками,
як неможливо спати на землі
перед чиєюсь осінню й зимою,
як огніздились мертві журавлі
в однім кублі з любов’ю і зі мною.

Це, певне, все, про що я розповів.
За мить язик до Києва довів.

3 червня 1996 р., Київ

Простив би все тобі принаймні,
Якби ти гордою була
І вибиралась вперто з наймів,
А не на продаж нас вела.
Не смів би також дорікнути
За німоту тривку, якби
Звільняла ти себе від пута
Цієї вічної ганьби.
І не було б так жити гірко
Та йти з тобою врізнобіч,
Якби ти мала горю мірку,
А не на неї схожу річ.
Мені стає іще так сумно
Тому, що бачиться навкруг,
Як працьовиті ми й розумні
Лиш тільки скиглим від наруг.
Я не втоплюся в страму морі,
А згину славно в боротьбі
За дух солодкий непокори
В сто раз обманутій тобі...
13.10.20

Зруйнований будинок нагадує цвинтар,
У якому поховано стільки людських надій.
Зруйнований будинок стогне від занедбаності.
Він заріс травою, наче мертвими ілюзіями.
Він здіймає у безсилій люті
Кулак до неба, він грозить людям.
А його наміри вкриваються пилом.
Біля нього проноситься колісниця історії,
А згодом панує повне безчасся.

14 вересня 2019

Колись крізь верби не виднілась синь.
Тепер вони стоять неначе в небі.
І хай цей день, мов одинокий лебідь,
І вже помалу снить
Упів прочиненого на повіко око.
І байдуже йому те Бабине тепло.
Усе між цього віття відбуло (сь),
Воно завмерло й змокло.
І чутно зойки крапель дощаних,
Що миють лист, який не має сили
Згадати днину, коли був красивим,
І мить,коли затих.

Немає миру ані між людьми,
ані між небесами і панами.
За носа водить осінь до зими:
то десь дощі, то засуха місцями,

то вибори у мери… голови,
яка(усім відомо) загниває,
або таке на плесо випливає,
хоч загодя тікай на острови…
на голову таке не налізає
і тягнеться рука до булави.

У пекло й рай – одна і та ж дорога,
та кожен заслуговує своє...

і резюме лукаве, і досьє
приховує то ратиці, то роги...

а те, що ми вимолюємо в Бога
молитвою – не те, що Він дає.

10/20

Увечері до Степаниди, моєї сусідки, що живе навпроти, прийшов Микола. Під пахвою тримав старого, шкарубкого та порепаного портфеля з інструментами. Ладнав добрій сусідці хвіртку, потім перейшов майструвати углиб двору - до корівника. Гепав сокирою, молотком, щось бурмотів під носа, але так, що чув увесь куток.
«Хай тобі трясця!» - це коли влучив не по цвяхові, а по пальцю.
«Шоб ти здох!» - це коли цвях у дубовому стовпичку погнувся і головка від нього відлетіла у траву.
« Щоб тебе пранці з’їли!”- а оце вже на адресу шурупа, який не угвинтився, а обламався. Судячи з усього - теж у дубовому стовпчику. Бо у соснину вгвинчується - аж гай шумить.
А потім поліз на дах підпасовувати шиферину, що з’їхала під комином.
- Сашко! - гукає через усю вулицю. - Підсоби! Заміси трохи цементу, тут не тільки шиферина з'їхала, але й цегла з димара скоро падати почне.
Знаю, що то таке - самому стрибати дахом. Я не макака, та й розміняв уже шостий десяток. Минулого тижня теж робив поточний ремонт покрівлі над літньою кухнею. І щоб ви думали? Підсобника не було, цебро з цементом важке, цегла теж не з повітря ліплена. Крутнув задом, аби зручніше вмоститися - і полетів сторчголов у зарості детермінантної ожини. Добре, що там унизу мартац лежав. Упав на нього як на перину до жінки. Правда, трохи щелепами клацнув і прикусив язика. Ось, дивіться, - бачите який став? Ледь у роті вміщується. Дружина сказала, що за три тижні все прийде в норму.
Ага, їй таке легко шавкотіти. А в мене не бовкало у роті, а кавалок завбільшки з плінфу. Нині не можу галдикати, тільки киваю головою. Так що вибачайте, що поет тимчасово став неговірким.
Устав, почухав ріпицю і..знову поліз на дах.
Тут треба бути наполегливим: якщо злякався - негайно робити повторну спробу, інакше зляки потім усе життя дійматимуть. Конву з розчином повісив на шию, цеглини порозпихував по кишенях старого кожуха , кельму затиснув зубиськами – і вперед, на Говерлу! І таки все зробив як слід. Точно так само нині допомагаю і Миколі.
Закінчили, коли Оріон сяяв, наче ялинкова прикраса. Час від часу зиркав на Бетельгейзе - зірку червоний надгігант: чи вже вибухнула, чи ще тягне кота за хвоста. Кажуть, що тоді уночі буде видно як удень. Вона хоч і далеко від нашої сонячної системи (приблизно за 430 світлових років), але вибух буде таким потужним, що у результаті утвориться чорна діра. Або, як мінімум, нейтронна зоря. І гравітаційні хвилі прокотяться усім всесвітом. А таке буває надзвичайно рідко. А хто із нас - селян - не хоче бути очевидцем такого грандіозного явища? Та ніхто!
Уранці, не світ, не зоря, вибіг надвір в одних трусах і завмер від зачарування: хвойний ліс, напоєний вологою, так пахтів, що аж паморочилося в голові. А сива волога над річкою тягнула свої рукави аж до мого обійстя. Навіть поросята у сажі не кричали від голодухи, а кліпали очиськами в туманіючу даль.
Допоки рохкаюча братія чудувалася з ранкових пейзажів, хутко утьопав їй січки з того, що було під рукою і поставив два чавуни, аби зварити для неї картоплі.
Не приведи Господи вам почути як верещать голодні підсвинки! Це не Пальчевський і не Зеленський. Ті мирно скавучать на банерах зі своїми недолугими «погрємухами» на кшталт: «Ми вирішимо усі ваші проблеми!». «Дояркам - дійки!», « Свинарам - свинки!», « Колгоспникам - колгоспи!». Щось таке. А я б додав: «І пломби в зуби!» та «Свічку в гузно!».
Та хіба мене почують? Хіба будуть думати головою, а не бідкатися, що закрили графоманський сайт «Українська поезія»?
Вже казав: хочете аби ваша творчість засяяла, наче діамант? Платіть гроші за власне глупство літредакторам. Це - єдиний рецепт від нестримної писунки. Тобто, поетичної «швидкої Насті». Так ні - пишуть і пишуть. Пишуть і пишуть. І все всує. А навіщо? Аби виговоритися?
А хтось подумав, що ці твори прочитає власна дитина або онуки і скажуть: «Прости, Господи! Невже це моя мамця наквецяла? Чи татко..».
Тьху! Я ж не про це! А про Йвана!
А що Іван? Став над душею і квилить:
- Дай квасу, бо у Степаниди тільки первак. А я ж непитущий. Наче…
- А чого хитає, наче тополю на вітрі?
- Ти не знаєш, що таке справжня жінка, сусіде. Це - ураган! Це - розбурхана стихія! Це – самум!
Ну да, Степанида рік як не має чоловіка. Справила роковини, навіть опалубок поставила на його могилі та гранітну стелу. Але життя бере своє.
Не можна людині жити одинокою! Не можна до гробу тягти воза «бєзбрачія». Це монахи ще можуть тихенько молитися в келіях, люто зиркаючи на настовбурчені прутні. А здорові фізично та розумові люди шукають собі пару, аби не з’їхати з глузду. І правильно роблять. Бо хто ж тоді буде землю орати та жито сіяти, якщо всі підуть бити бомки до церкви? Га?
Дав я Миколі квасу березового. Того, що три місяці стояв у підвалі та вже нічим не відрізнявся від суміші оцту з перваком. Він як ковтнув - аж гикнув! А потім чмихнув. І хекнув.
І чимдуж чкурнув до Степаниди в альков утіх. Тобто у власну хату.
Моя дружина уважно спостерігала за цими маніпуляціями, бачила як сусіда чвиркнув прожогом до хвіртки, уздріла недопитий баняк з квасом у моїх руках і склала два плюс два.
- Мабуть, ми спостерігаємо над народженням нової сім’ї. Хай їм Бог одразу пошле трійню.
- А чого одразу трійню? - з подивом одгукнувся я.
- Трійня, мій дорогий чоловіче, це приворот на все життя. Ніколи і ніде не було такого, аби розводилися сім'ї з таким приплодом. А якщо нас з усіх сторін обступлять сім'ї з таким урожаєм, то ми на старості будемо мати могутню підтримку. І похорон допоможуть облаштувати, і копійчиною допоможуть. А з дітей - як із хворої собаки: доки приїдуть провідати батьків - ми вже згниємо в домовинах…
Цілий день крутилися у справах: нагодувати теличку, бичка, свиней, курей, гусей, качок, цюцька, кішок, тещу. І аж під вечір згадали про себе.
Їжаки знову товпою влізли до собачої миски, обсмоктуючи індичі варені голови, а я дивився на них та думав: це ж і я міг бути на їхньому місці, якби не мав жінки. Отак би і нишпорив у пошуках поживи для шлунку і серця чорт знає де, якби поруч не було люблячої дружини. Там куснув, тут гризнув. Ще й випив, що під руку попадеться.
А нині - все під контролем: уранці – праця, удень - праця, увечері - праця. А уночі… Ну, самі знаєте. Бо нащо той чоловік, якщо не знає, що робити з жінкою? Чи, може, я помиляюся?
12.10.2020р.

До себе нічка-чарівниця приманила.
У теплі луки срібну стрічку заплела.
На плесі зоряне намисто променилось.
Купальське вогнище у споминах пала.

Я і ти в нічку на Купайла.
Ти і я – рученька в руці.
Над вогнем радісно стрибали.
Миті нам не забути ці.

Чи то соромлячись, ховавсь за хмари місяць.
Чи навмання їх табунцями підганяв.
Я говорив: “Пливи, русалочко, не бійся.
Адже сьогодні нас Перун охороня!”

Я і ти в нічку на Купайла.
Ти і я – рученька в руці.
Ти моя зіронько кохана.
Чари нам не забути ці.

Ми не змогли усіх пісень переспівати.
Зате для нас чарівна квітка зацвіла.
Купальська ватра буде душі зігрівати.
Сварожич-вітер нашу пісню заспівав.

Я і ти в нічку на Купайла.
Ти і я – рученька в руці.
Ти моя ладонько кохана.
Слізонька сяє на щоці.

На вечір чекають зранку,
Щось мелодійне співають...
Якщо почуєте танго -
Батяри всю ніч гуляють.

У них до Кохання потяг,
Хоч вигляд зухвалий та хвацький,
На них чудернацький одяг,
Незвичний та елеганський.

З них кожний таверни лицар,
Вони мають власного бога,
Буяють Кохання та Пристрасть,
Батяри живуть для цього.

Ніжні опівночі звуки,
В Коханні нема байдужих...
У відчайдушні руки
Впала кохання ружа!

VІІІ Горбунов і ніч

"О, ми і обезсмерчені умить!
Мій розум, буцім звивини підстилки,
від сяєв твоїх доказів коптить
подобою нікчемної коптилки…
Хай йому трясця, так дістав коліт!
І демони в мені – як дріжжі з діжки.
А огниво мій ґніт не веселить!
О, Горбунов! У карку моїм тільки
від тебе чутим крівцю пломенить –
як іскра пломенить сухі опилки!"

"Пішов… Мені лишився монолог.
Плюс радіус нічного циферблата…
Підкинув яблук, як у жар скіпок,
і змився, копіюючи Пілата!
Слід і собі укутатись, куток
найти краями піл свого халата.
На тім’я натягнути котелок
в ошматті капустяного салату…
Які зірки?! Волога стель, підлог.
У шибці відбивається палата.

Безодня ночі засклена. Меж ляд,
палата в ній тісниться і двоїться.
За вікнами – переплетіння ґрат:
назовні не проникні сонні лиця.
В цім просторі навспак вони і сплять
навиворіт – відтам, де хто улігся.
Але мені безсоння не здолать.
Заснути б… радше – самозагубиться!
Заглибитися – передом назад –
в свою, принаймні, душу очевидця.

Заснути б… Санітари на посту.
Застава так собі. А чи остання?
У перепонах множить тісноту
і безконечність, річ самодостатня.
І я в своїх очах уже росту,
і шиби, понукаючи зростання,
стискають межи ліжками версту…..
І у легенях опік від зітхання,
коли далеку вгадую звізду.
Основа у тяжіння – гальмування!

Основ основа – у здоровім сні!
Точніше, оздоровленню основа.
Гов, Горбунов!.. А нащо він мені?!
Убавім мову тут про Горбунова!
Сон – певно не базік-говорунів
чи яблук очних витівка чергова.
Фройд каже, що усі ми — бранці снів.
Дивує, втім, повірка вибіркова…
Могили випрямляють горбанів!..
Невідворотність зцілення – зумова

несхибна… А самоти сум’яття
вторує німоті хіба сусідніх
моєму ліжок. По мені, то я
тоді лиш єсьм, коли є співбесідник!
Я словом долучаюсь до буття!
Їм спадкоємець треба і наслідник!
Ти, Горбунов, найвищий мій суддя!
Я – посередник сам собі і звідник
між сплячим і не гідним забуття,
як свист – передніх вибитих звсідник…

Ніч. І кватирка в ніч. Аби ж медбрат
прокрив її… Було б цілком до речі.
На цей – забитий наглухо – квадрат
припало і лице моє, і плечі.
А це було б розбещення стократ,
і втеча відображення. А течі
тим кепські, що усяк дегенерат
на ризики ведеться молодечі,
втекти, хоч головою, в Ленінград…
О, Горбунов! Радію у полегші

з тобою, як нормальний ідіот,
і бачу себе радіусом стрілки!
Не вичерпати всіх її щедрот,
ні тут, ані за межами тарілки,
по вінця, вщерть у цифрах. Анекдот!
Тобі у ній не вивудити рибки!
Ти вартуєш добірних мук заброд
непересічних, як на їхні мірки.
І невсипущий жах таких істот –
у тиші настіж зяючі одвірки

туди, де їх очікують. Грішу
немогою до тебе догукатись.
Чув, Горбунов! Допоки я дишу,
твоїм жадаю маревам віддатись!
Тобі у молитвах своїх годжу!
І нікуди від слів твоїх діватись!
Прийди до мене! Слів твоїх прошу.
Волію їх відлуння дослухатись!
Тому на них доноси і строчу,
що не бажаю з ними розлучатись,

коли ти віддаляєшся… Прийди!
Не те, щоби жахався я розлуки…
Зі вольною і трясцею щепти
до тебе простягаю свої руки.
Як річ, що понукає до нуди –
отетеріння розуму і скуки –
не згадуй, Горбунов, мене, не мсти!
Як та луна, що дляє й дляє звуки,
від забуття жадаючи спасти,
люблю і віддаю тебе на муки".

ІХ Горбунов і лікарі

"Ну, Горбунов, оповідайте нам".
"Про що?" "Про ваші сни"."Їх оболонки".
"Озвучитися дайте іменам".
"Про циркуль"."Ямочки на щічках доньки".
"Дочка ні при якому боці снам".
"Складімо, Горбунов, тамті шматочки".
"Наснилось море"."На хрін воно вам".
"Обійдемось, гадаю, без примочки".
"Без ваших "по морям і по волнам".
"Почніть, якщо бажаєте, з Опочки".

"Кому це треба?" "Треба"."І сповна".
"Це вам на благо"."Репліка у дусі
червонокапелюшковім. Вона,
ви знаєте, цікавилась в бабусі
стосовно вух, чия величина…
"не бійся" – та казала, – "йой, боюся",
"так ліпше внуку чути!" "Ось так на!
Тут, скорше, річ у вас, у боягузі".
"А криха порятована"."Хто-зна".
"У всім є плюси"."Ліпше бути в плюсі".

"Що мовчите?" "Ждемо, авжеж, не прощ!
Не сердьте нас манерами правдивця!"
"Чого ти ждеш?" "Можливо, лжа також,
позавічно, принаймні, устидиться".
"І що тоді?" "Природніше, атож,
на рівних спілкування, як годиться".
"Щоб я вас прислуховувався?! Що ж,
пора вколоти кальцію, сестриця".
"Він весь тремтить"."О, це природний дрож".
"Ум гостриться в очікуванні шприца".

"Ну, Горбунов, пригадуєте ви,
що снилось?" "Тільки море"."А лисички?"
"Шкода, наразі жодна…" "Ти диви!"
"Мені шкода!" "Гадаю, в силу звички".
"Так за дружин покійних, чи живих,
що подались до біса на кулички,
пригадують мужчини"."Зви-не-зви,
"шкода" – лунає суто чоловіцьки".
"Хоча цілком підійде до вдови".
"Впишімо це усе до рапортички".

"Сни виявляють нитку і канву
того, що дійсно коїться в мужчині".
"А те, що відбулося наяву,
мужчин цікавить менше по причині…"
"І я її озвучу, сам назву".
"Так, Горчаков. Бо справа не в личині
нап'ятій; ви то ніби й на плаву,
та ваші сни – це борсання в пучині".
"Сон не притока, що тече в Неву.
І устя потурає не кончині

а множенню"."Гадаю, щоби шваль
всіляку не плодити зайве, спосіб
найдуть підхожий"."Та іще печаль.
Ріка, як переконує філософ,
стоїть на місці, біжучи у даль".
"І ми уже в парафії морозів".
"На цім Ньютон засновує мораль".
"О! і Ньютон як тут!" "І Ломоносов".
"І лютень, пак, за вікнами?" "На жаль,
пора заметів, сплячки і доносів".

"Як місяць, він один не дме у вус,
не долічившись днів"."Як ті каліки".
"Однак збігає легше"."Зізнаюсь,
з великою полегкістю"."А ріки?"
"Що, ріки?""Замикаються до усть".
""А люд тупцює, гріючи кінцівки".
"Здогадуєтесь, що вас жде?" "Боюсь
собі зізнатись: довідка опіки? "
"Зі щойно набалаканим, дивлюсь,
вам світить і зостатись тут навіки".

"За віщо?!.. але слід, утім, в узді
заціпитись, як у обідді бодня".
"Гукнути Горчакова"."При звізді
бесідувати гарно з ним"."Дубова".
"Є всюди плюси"."Іменно й тоді".
"І всюдисущий він, як Ієгова;
хоча він і доносить"."На гвізді
тримається здебільшого підкова".
"Це нонсенс: Горбунову на хресті
покластись унизу на Горчакова".

"До чого перебільшення?" "Кому,
кому, шановний, в поміч ця Голгофа?"
"Однак це – катастрофа"."Не пійму:
тепер у вас і вічність – катастрофа?"
"Тепер він проти вічности тому,
що бачить вічність корком зі півштофа".
"Так, так, це все йому не по уму".
"Що, Горбунов, не проти спити й кофе?"
"Пощо мене покинув!" "Ви чому
волаєте?" "І знову Горчакова

він кличе"."Ба, не донька, не жона,
а Горчаков!" "Річ суто в егоїзмі".
"Ви певні? Горчаков?" "Еге ж, сповна.
Чув, Горбунов, облиш потуги слізні.
Твоя подальша участь нам ясна".
"А Горчаков?" "Ну, тут стенання пізні:
розлука вам судилась. Дружбана
відпустим. Не зациклюйся на слизні".
"Однині, як завжди, по добрій тризні,
почнеться вічність"."Тиша навісна".

Х Розмова на ґанку

"Громаддя міста в мороці густім".
"Як зошит у лінійку наготові".
"І божевільні громіздиться дім".
"Як вакуум нутра світобудови".
"Фасад ховає вистуджений двір,
замет, дровітню врівень з деревáми".
"А це не є розмовою, допір
і позаяк описане словами?"
"Тут – люди, ніби збавлені ума
в утробнім стані і жахах тойбічних".
"А власне люди? Власне, вже сама
ця змога називати їм подібних
людьми?""А уявити вираз віч?
Кінцівки їхні? Голови і плечі?"
"Імення удостоюючись, річ
виповнюється в мові. В складнях речень".
"А тіл частини? ""Іменно вони".
"А місце…""Божевілля зветься домом".
"А дні?""Поіменовані і дні".
"О, це і постає усе Содомом

слів невситимих! Звідки їх права?"
"В цім домі імена у порожнечі".
"Як швидко набухає голова
словами, пожираючими речі!"
"І це причина головокружінь".
"Як море – Горбунову; не здорово".
"Не море, бач, до берега біжить,
а слово насувається на слово".
"Слова – як миро від святих мощей!"
"Дими речей, з коромисел обвислі…
У назві – ніби прихисток речей".
"Від власне сенсів?"."В деякому смислі".
"Від заповідей гнаного Христа".
"Від всякого страждання"."Бог із вами!"
"Він і словами користав уста…
Але і захищав себе словами".
"Чом, власне, віще слово варте свіч!"
"Гарантія, що в морі не утонем".
"І смерть його – єдина в світі річ
двозначна"."І тому – життю синонім".

"А вічність – як? Так само, на столі
стоїть вона сказалом в козакині?"
"Лишень єдине слово на землі,
предмет свій не поглинуле понині".
"І це єдиний прихисток словес?"
"Заледве"."Осіняючися Хресним
Знаменням, світ рятують"."Ба, не весь".
"В синонімі не зверх того воскреснем".
"Не зверх"."А от любов, як не назви –
встає до суєти словес стіною".
"Або ви небожитель; або ви
поплутали потенцію з любов’ю".
"І годі слова, далі від прикмет".
"І годі непроникного покрова,
так здатного поглинути предмет,
і більш при цім щемкого, ніже слово".
"І, щойно зір стає на бік пітьми,
доречні зауваги проти збочень:
і слово – річ. І в нім спасенні ми!"
"Вречевлюється все, окрім умовчань.

Умовчання – це будучина днів,
потала їх вперейми нашій мові,
зі всим, що зголосилося у ній
у миті стріч з самотою в змові.
Умовчання є будучина слів,
у голосівки канула причинність
всіх уречевлень з боязню кутів;
потік, що перекриє слову вічність.
Умовчання спіткає і любов;
це – простір без перепусток, що муху
не випустить; пульсуючи, як кров,
її фальцет у нім не чує згуку.
Умовчання – це "отепер" для тих,
хто жив до нас. Умовчання – суть зводні,
що у собі єднає всіх німих,
глаголити не пріч за них сьогодні.
Життя – це діалог перед лицем
умовчань"."Перепалка речі й речень".
"Спір сутінок з розмитим їх кінцем".
"І стіни – узірець для заперечень".

"Громаддя міста в мороці густім".
"Хаос і шкіц піткань прямої мови".
"І божевільні громіздиться дім,
як вакуум нутра світобудови".
"Прокляття, як же дме з її кутів!"
"Твої прокльони слух мені не колють:
куди не кинь – суціль звитяга слів".
"О, це нутра іменників глаголять!"
добути корму до заходу сонця".
"Здіймається над обрієм звізда,
знайти собі яркого співрозмовця".
"Ба, і рівнина, скільки умлівіч
не гається поштар, тебе у скруту
підтримає розмовою всю ніч".
"Чим іменно?" "Нерівностями ґрунту".
"А голоси в розмовців є? Агов!
Їх мішанка авжеж не випадкова?"
"Високий голос – значить Горбунов,
а той, що нижчий – голос Горчакова".

ХІ Горбунов і Горчаков

"Ну, що тобі наснилось?" "Як завжди".
"Тоді не приставатиму"."Направду,
прокинулись в мені мої ж стиди".
"Але бракує міри їм і такту".
"Орел!" "Куди там! Нитики, як ти
в цім доказ. І приреченість, по факту".
"Якому?" "Запроторення сюди".
"Ти можеш так довести до інфаркту.
Іди ти вкупі з фактами… туди".
"Тоді не рвімо чинного контракту".

"Тобі то що?" "А біс його"."Авжеж…"
"То ти мене покинеш?" "Після Паски".
"Ну, і куди ти подасися?""Геж,
додому що"."А приймуть без опаски?"
"Міркую ще"."Ти, власне, де живеш?"
"На розголос катма моєї ласки".
"Мовчи, бо на брехні не проведеш".
"Як хочеш"."Не розказуй мені казки".
"До мене ти ніяк не попадеш".
"Об чім це ти?" "Так, про канун розв’язки".

"Тоді ти правий"."Думаю, що прав".
"Ще думаєш?" "Ну, вирвалось невправно.
На сумніви я сам не маю прав".
"А чим займешся вдома?" "Угадай но".
"Таку манеру бесіди обрав,
взаємин ждеш? Украй, однак, нахабно".
"Не в стилі річ, такий у мене ндрав".
"Не з’їв би ти ще яблука?" "Звичайно,
якщо не пожалкуєш, що віддав…
Узяв і гайда, віра або майна –

ось два мої заняття головні.
А решту бачу зайвим і стороннім".
"О, віч моїх полуда! Нарівні
з візьми і кинь! – доконаний синонім
всього, що нині коїться в мені".
"Не бійся, ми тепер тебе бороним".
"Що значить "ми"?" "Ба, не мели дурні.
Дай руку і довіримось долоням?"
"Гаразд, що не підкладеній свині".
"Невже ми нашу дружбу так хороним?!

Ти міг і подобріти, друже мій".
"Таким і був, коли явився з чрева".
"Буття, утім…" "Чайку тобі?" "Налий…
і визначає…" "Гріти?" "Ні, не треба…
свідомість нам… Або, нехай, зігрій".
"Читав, авжеж, наліво справа сперва?"
"О, за єврея ти перемудрив!"
"Єврей знімав і яблуко зі древа
пізнання, брате"."Дивлячись котрий.
Знімала Єва"."Видно, він і Єва".

"Розумник, і в пошані був здавен.
І основоположником науки.
І ім’я звучне"."Ліпше без імен.
Боюсь, лишень, відіб’ють мені руки
і за оцей, в паліндромони крен".
"Він також обрікав себе на муки.
Тепер він вождь народів і племен".
"Панмонголізм! Які глибокі звуки!"
"І вирок, наче акомпанемент…"
"Не до розлуки, геж"."Не до розлуки.

А що розлука?" "Знаєш, не пійму,
тобі це нащо?" "Так, для картотеки".
"Розлука пізнається по тому,
з ким у розлуці. Хто у ім’яреки
ці затесавсь. І як там одному
йому лишатись з міркувань безпеки?
Близького віддавати – то кому?
І як надовго?" "А навік?" "Далекий,
тоді стоїш, утуплений у тьму
ту саму, що зіниці, перш ніж меркти,

собі готують для густого сну.
А иноді здригаєшся від горя,
картину змалював собі ясну.
І ні тобі лисичок або моря".
"А як пора припала на весну?"
"Весною легше"."Спірно це. У спорі
не забувай про поля білизну".
"Тоді ти – ніби вирване із поля".
"А ясна не кровлять, коли засну".
"Ну, знати, є на те Господня воля…

А що тобі розлука?""Маячня…
Ну, клацнуть і позаду мене двері.
Коли удень, можливо, сяйво дня".
"А ніччю?" "Позаяк, по атмосфері".
"Ну, може, десь і блимне навмання.
А ні – то прихистить лавчина в сквері".
"А втрачене тебе не здоганя
у спогадах?" "Усі вони химерні".
"А втрат передчуття – також дурня?"
"Нікчемніш, аніж черевам – вечері".

"Нікчемніш? А години у нитті
про дружбу?" "Її нить кріпка і нині.
Принаймні, щодо спільного в житті.
Разом нам ліпше, мабуть, по причині
сугубій в бутії…" "Та не на "ї"!
Не бутіє – але буття"."А ти ні
оте, ні се… і річ у небутті,
коли мене не буде у помині,
як своєрідній мітці на рівнині".
"Моїй, еге ж, опорі в німоті…"

XII Горбунов і Горчаков

"Ти вже вечеряв?" "Я уже. А ти?"
"І я вечеряв"."Ну, і як капуста?"
"Щеці ще ті – у сенсі густоти,
аби чекати ліпшого: не густо".
"А щі і так здебільшого пусті.
І приказка – нівроку"."Пусто суто.
Їм оцту б трішки задля гостроти!"
"Геть пусто"."Що стосується смаку, то
відмінні й пустота від пустоти".
"Хотілося б не плямкання, а з хрустом".

"Ну, позаяк горує пустота,
на часі попоститись і самому
у домі, де завчасно Піст настав".
"Це щодо жовчі стін іззовні дому?".
"Так, наша географія проста".
"А що по тому? Де воно – по тому!
Кому воно? Після зняття з хреста?"
"Це ти про що?"."Прийми, як ідіому".
"Тоді дадуть лаврового листа".
"І розведуть на око дозу брому".

"А це не може кінчитись добром.
Цей бром іще агукнеться здоров’ю".
"Моя чуприна сиплеться. Це ж – бром!
Ти бачив, що він коїть з головою:
Бабанов розлучився зі срібром,
Міцкевич – зі бровою вороною.
Мене спіткав на тімені розгром,
не довго і до мізків геморою".
"Бром – це стіна між бісом і ребром,
щоб мізки не морочились любов’ю.

Попив його я в армії"."Один?"
"Вся армія. Ми видумали слово.
Він називався "супротистоїн".
Яка із ним Уланова-Орлова!"
"Я був брюнет, але тепер блондин.
Не проділ – пліш! Порушена основа…
Тканин нема… а мріяв до сідин
дожити…"."Далебі, діла, панове".
"Які діла, шановний? Опочинь".
"А що, як ця дурня не тимчасова? "

"Яка?" "Зі волосінню"."Не дрижи".
"Та холодно"."Засунув би ти руки
під укривало"."Правильно". "Скажи,
що є любов?" "Сказав… Аби ще звуки
та посували смислів рубежі…"
"Любов є передмова до розлуки".
"Та ну тебе!" "Я ідолом олжи
постану, аби правнуки і внуки
на голову щось клали"."Ні, лежи".
"Та я без позаяків і докуки".

"А най їй трясця, – студіні з вікна!"
"Так щілі у замазці!"."То – про око.
Глянь, он і батарея льодяна!"
"І брудно тут, і холодно, і вогко…
Гляди, зоря над деревом, – вона
без телескопу видна"."Одинока
на око, ще не значить, що одна".
"Оце і я подумав ненароком,
а що, як хрест та попиляти на
ті ж дрова, дим сягне отак висóко?"

"Ти мариш?"."Ні, даю собі ладу,
тобі у поміч"."Вдячний за сердечність.
Давай уже, кажи начистоту".
"Кінцівки без сугріву: ціпнуть, мерзнуть".
"Так, зуб на зуб і я не попаду".
"Ти ба!"."А бути людяним – залежність.
Склади поліна ліпше як звізду".
"І правда. А про око – і причетність
до вічности, ні докорів хресту".
"Аби лишень не глупа нескінченність".

"Котра година?" "Пізня, як і ніч".
"Облишмо Зодіак. Товчеш, як в ступі".
"Дружина, донька там. І ними сниш.
Любов така – вона взнаки і в шлюбі".
"Я теж поженихатися не пріч.
Тобі, либонь, не слід було"."На кутні
гигикаєш: ба, дався умлівіч
мій шлюб тобі"."На те і ночі глупі!"
"Ну, монотонна річ не варта свіч.
У сім’ях ями є, яри: все вкупі".

"Котра година?" "Миті до нуля".
"О, пізно, вжеж"."І хай урчати пузу
від цифір, а скажу тобі, що для
полегші "о" я відданіший плюсу".
"Ну, видав мимохіть я кругаля…
Множ прикус і на позіху спокусу.
Чого ти домагався, як валяв
все в купу?" "Недоступности Ельбрусу".
"А впадини годящої Земля
не виглибить на пліч твоїх обузу?"

"Коли уже і скучив по горі,
то думай про Ґолґоту, по причині
того, що березіль в календарі,
і кану я в якій-небудь лощині".
"Чи óболоком, буцім у чадрі,
зіграєш духа в онім чортовинні".
"На свій аршин ти міряв – на порі
твоїй двоглавій сніговій вершині
не уміститись у моїм аршині,
падкім на кучугури у дворі".

ХІІІ Розмови про море

"Безсмертя обіцяє твій підхід!
А я, з твоїм пророцтвом, апріорі
уже наполовину інвалід.
Як снів моїх прожектор в коридорі,
твій світоч мені мли не веселить…
І це не в докір, далебі, не в спорі
суть справи. Та нехай йому горить!..
В немеркнучім, здійнятім горі зорі
щось усякчас незле таки бурлить,
немовби море. Думаю, що море…"

"Лікарня. Ніч. І тиш, і пустота.
Не дасть мені оточення вороже
без дрожу чути це і без стида
за світоч. Адже води моря – ложе
западини. Одначе, зась підстав
зійти туди, хай істина й дорожче…
Однак тобі я шкоди не завдам!
Куди мені! Тим пак, супроти ночі
не певен ти, це море чи… Біда.
На що, прости м’я, Господи, це схоже?"

"Гадаю, море… Чайки на молу
хапають з рук жіночих крихи хлібні.
І вітер, подивований теплу
у дранті піл, вбира в оборки пінні
їй туфлі… І вона, вітрам на тлум
відкинув чілку, в сутички чаїні
шпуляє хліб і дивиться у млу…
Стає далекозорою у рвінні
угледіти в Туреччині пчолу".

"О, так, це море. Іменно воно.
Його пучина, відки недаремно,
як витязі, ми вийшли так давно,
що, не чіпляйся ти цієї теми,
забув би я, що є у нього дно
і горизонт, і різні ще системи
в цім просторі, крім тої, де дано
і барвам стін двоїтись, безіменним
з ліловим в смугу – нам; де, все одно,
поверхні не перечать жадним денам".

"Це дещо, значно більше, аніж ми,
що гріє нас, хоча не батарея,
рівняє гори-впадини з людьми,
і знов здіймає з поміччю Борея,
і знов несе углиб своїх струмин.
Я відчуваю, як вібрує рея
тих сходин, що виводять нас зі тьми
в безодні та у висі емпірея
зі пінним закипанням бахроми –
безсонним ескалатором Нерея".

"А я в морях не виявив підстав
для піших мандрів, для довіри водам.
Хіба, прихопить, звісно, льодостав.
Гадаю, Горбунов, твоїм знегодам
кінця не видно. Пак літа й літа,
невідомі й тевтонським родоводам,
триватимуть вони. Кудись у даль
дедалі ти брестимеш перегодом,
де в море вітром зіткана вода.
До кого лиш, – зі цим небесним зводом?"

"Для цього і моя душа слаба.
Я – хвилі, а не викрашені наші
простінки бачу всюди, де судьба
приб’є мене, від Раю до параші.
І це, мій Горчаков, не похвальба:
у цім водонебеснім єралаші
об чім була б іще моя мольба?
Для гожого різнити їх годящі
й морські вали – як гаубиць пальба
молінням слізним щодо вмісту чаші".

"Але це – гріх!.. ба, що це я? Дурня.
Гаразд, забув я витівку з дровами…
Пригадую, кружляв ти навмання
та окіл снів. Я бавився словами,
і я сказав, що сон – це спадок дня,
а ти назвав лисички островами.
Кажу й тепер те саме, що зрання,
що дуже жорстко нам під головами.
Тепер ти бачиш: море – маячня!
Хіба що сон, ба, з більшими правами".

"А що є сон?" "Основа всіх основ".
"Вві сни ми і впадаємо, як в ріки".
"Ми в темряву впадемо. Без обнов
твій розмисел. Що толку від каліки!"
"Сон – вихід зі затьмарень"."Горбунов!
Якому ми століттю нині свідки?..
Аби ж новий!" "І людові – покров".
"При чім тут люд, кажімо чоловіцьки? "
"Люд поринає в сон, спливає знов".
"Що ж визначає суть його?" "Повіки.

Заціп їх, і побачиш темноту".
"А як при світлі?" "Однаково, врешті…
Як раптом зауважиш видноту…
Одну, і другу… на приміті треті.
У вухах шум і холодно, як тут.
І парапет, на нім дитина в светрі.
І чайки хліб хапають на лету".
"А я, я не стояв на парапеті?".
"Усе, що бачив я в хвилину ту,
чіткіше, чим тебе на табуреті".


ХІV Розмова про розмову

"Добірна хрінь! Ти, жовтих стін клієнт!
"Бабанов, будь за свідка: той ще крендель.
"Дивись: я щойно встав на табурет!
Без ґудзиків халат мій і без петель!
Ти бачиш, Горбунов, мій силует?
Кальсонів колір?" "Бачу руку, пензель..."
"Дивись, розмажу зовсім твій портрет.
Ну, Горбунов, вважай, ламаю вентиль!
Тепер із моря буде вінегрет!
Гад! Ти це чуєш?" "…Мене, мене, текел…"

"Ах, так! Тоді понюхай кулаки!
Доводиться учити істуканів!
Отримуй бо!" "Анумо, дай взнаки,
хто тебе вдарив: Горчаков? Бабанов?"
"По моєму, Гор-банов"."Ти гріхи,
я бачу, відпустив мені! Зі кранів
твоїх не ллє ще океан!" "Ги-ги".
"Що скалишся? У, барани погані!"
"Чого ви там зчепились, бирюки?"
"Міцкевич, щезни! Я із ветеранів,

і раз моргала – я тобі сказав –
чувак закрив, зав’язуй з цим; доволі,
і ніч уже." "Так я й оперезав
за те, що не від болю і поволі".
"Кажу тобі, гальмуй і відповзай!"
"Ти що, Міцкевич? Хочеш спати долі?"
"На кого преш, комахо? За базар,
гляди, порву пащеку!" "Нумо, вмовкли!"
"Гов, мужики, якого ця буза?"
"Пес його зна. Під хвіст, напевно, соли

посипано"."Атас! – Гов, не стирчи!"
"До ліжок, нумо!" "Ба, уже добігли!"
"Ти, Горбунов, заціпся і мовчи,
немовби спиш"."А він і склепив вирла,
уже заснув"."Атас! Дзвенять ключі!"
"Заснув? Оце кумедь! Ви очманіли!"
"Заткнись, кретин!" "Бабанов, не дрочи".
"Облиш його уже"."Самі дебіли…"
"Ну, Горбунов, подайся в стукачі…"
"Та він заснув"."Ну, братці, ми і влипли!"

"Як лікарів вітають? Га? Мерщій!"
"Підвестися повинні, небораки!"
"Є нарікання?" "Як у вас харчі?"
"За шум я чув, а де боїв ознаки?"
"Яка там бійка, забавки мужчин".
"Ага, медбрат наплів, забив нам баки".
"Ти не виляй"."Мостини дощ змочив?"
"Та сцяки це"."Я бачу сам, що сцяки.
Не що таке ручай, кажу, а чий!"
"Так чий, орли?" "Га, козаки кубанські?"

"Міцкевич!" "Га?" "Ану, підтерти вмить!"
"Нам, лікарям, за побут ваш боліти".
"А Горбунов розлігся чом?" "Він спить".
"Він, значить, спить, а ви примірні діти?"
"Уже уклались"."Правильно, лежіть".
"Ну, ми пішли"."І нічого хропіти".
"І щоб я чув, як муха пролетить!"
"Мені б до вітру…"."Мусиш потерпіти".
"Ти, Горчаков, пригледь, щоб все, як слід".
"Ось вам з новин: супутник на орбіті".

"Хух"."Горчаков, це ти напудив, га?"
"Іди ти ік…" "І гайда, гайда спатки".
"Оце б до Великодня пирога".
"І розговітись. Маселка б, ковбаски…"
"У докторів цікавитись вагавсь?"
"А міг і скористатися з підказки:
він сам питав"."Я щойно забагав".
"Заткніться. Забагалось: Паски, Паски".
"Поглянь, он Горчаков ледь не ляга
до Горбунова"."Це задля відмазки".

"Ти справді спиш? Еге ж, не підманув,
і справді, спиш… І сум’яття у пасмі…
І як воно стряслося не збагну.
Пробач мені, пробач, це – як цунамі.
Давай подушку трішки підійму…
Зручніше так?.. Я досі у знетямі…
Пробач… Мені це все не по уму.
Спи… спи… як з мого погляду, принаймні,
триматися і ні на чім йому –
скрізь перепони тут. І ми – незграбні…

Спи, Горбунов. Докіль сурма відбій
не висурмить. Я твій, на зло поробам,
сон стережу… …нехай їй грець, трубі!
Ти ще не звик, як я, таким ось робом.
Пробач мені у зайвій похвальбі.
Пробач мені за все допіру, скопом.
Спи, друже мій. Я тут, я при тобі.
Не над, не під, а у тебе під боком.
А щодо часу – я діжду, дастьбі,
коли твій погляд стріну ненароком…

Що бачиш? Море? Хвилі на морях?
А ти бредеш у хвилях коридором…
І риб у дверях мовчазний косяк…
Я – вслід тобі… і горі перед зором
вода бурлить, кипить, як в казанах…
І ради дати зась з її напором…
Ти щось казав?! Почулось… Не инак,
розмовою я марю радше сам… Над морем
Борей бушує, пасма в ковтунах,
подушка у млинець… капець опорам…"







-----------------------------------

Якби не ти, моє кохання пізнє,
ясна зоря, мелодії струна.
Я б не була зворушлива і ніжна,
натхненна, гарна, чуйна, осяйна.

Я рахувала б днів буденний вітер,
картала долю і гердан плела,
перебираючи думок графітний бісер,
тобою не жила. Я б не була

розкутою, грайливою, мов киця,
мені б не снився справжній океан.
Як літо пахне, жито колоситься,
збирає вечір золотий шафран.

Тремтіли б рук моїх зрадливі пальці,
бентежили примари повсякчас.
З тобою, любий, не кружляла б в танці,
цей чарівний, блаженний, дивний вальс.

Якби не ти, - мій бог, блакитна мрія,
над озером дзеркальним небеса.
Моє прозріння, щастя ейфорія,
не вірила б в любові чудеса.

10.10.2020р.

Змирає листя –
завмирає місто.
Жовтнева ніч, мов гад на зиму, пре.
Залізне вістря
злого футуриста
пером поріже гробове каре
змирання листя –
завмирання міста –
ночей осінніх, де юнацтво мре!
Паперу відстань,
крізь яку за вбивство
поета хтось, мов хвойду, пропере..!

Труни бордюри –
струн високих мури –
над тишею холодної землі –
то культ культури
в поховальні хури
поліг і їздить по смішнім селі,
де здохли кури
й снігу кучугури
лежать іще з минулої зими,
де з міст похмурих
на ведмедів бурих
пішли митці, націлені людьми.

До ста каратів
є в сільської знаті
знаття про хід цивільного життя.
Стоять на варті
в навіть мертвій хаті
старі ікони, бавлячи Дитя.
На тій посвяті
в рідні сестри й браття
ставав наш рід з довколишніх звитяг
супроти раті
пик і розпихаття,
котрі на себе грішний світ натяг.

Не йди, дорого,
до цього порогу,
зведи розпусту в іншу круговерть.
Чужа тривога
цим благим на Бога?
ця рана, крізь яку тунель – у смерть.
До літа – довго,
та й до прощі – много.
Не урожай несе весня́на твердь.
Хоча б до ко́го,
хоча б живого
торкнися, Боже! – все зникає геть.

1 серпня 1998 р., Київ

Ти і я, і більш нікого
Навкруги обох нема, –
Навіть місяць криворогий
Сумовито задрімав.
Ти і я, і запах рути,
І пітьма, як мед, густа, –
Поцілунки призабуті
Не утомлюють уста.
Ти і я, і порожнина
Мовчазлива – аж дзвенить, –
І єднальні волокнини
Заплітає доля в нить.
Ти і я, і сон чи з’ява,
Чи щось інше – нічиє, –
Все сховала днів гущава,
А забути не дає…
12.10.20

У просторі космічної імли
пливе Земля в обійми Деміурга
і невідомо, чи найдеться друга
у просторі космічної імли.

Яка тяжка безмежна Божа туга
і як не уявити це, коли
у просторі космічної імли
пливе Земля в обійми Деміурга?

10.2020

Проживши в світі вже багато літ,
Дідусь любив виходити у поле,
Огледітись у просторі навколо,
Щоб по-новому розпізнати світ.
Бо ж кожен раз, минає якийсь час,
І змінюються враження людини.
Колись звичайне видається дивним,
Неначе його бачиш перший раз.
А те, що дивним в юності було,
На старість зовсім звичним виглядало.
Дідусь пройдеться по степу, бувало,
Із пагорба погляне на село,
В якому він свій довгий вік прожив.
Прожите і полишене згадає.
Діждеться, доки й сонечко сідає.
І з пастухом, який жене корів,
Поволі повертається до хати,
Набравшись вражень у степу нових.
Він довго буде згадувати їх
І час від часу подумки вертати.
Найбільше любить вийти навесні,
Як степ зелений буйно розквітає.
На повні груди аромат вдихає…
І мріє цілий рік про такі дні.
Якось весною донька привезла
Погостювати спритного онука.
У місті де б він бачив степ чи луки,
А тут безмежна широчінь була.
Тож вдома він сидіти не хотів,
А все його кудись піти тягнуло.
Заледве теплим вітерцем війнуло,
Він вже схопився та й полопотів.
Хоча дідусю й додалось турбот,
Тепер не сам – з онуком в поле вийде.
Не горбиться, аж надто гордий з виду:
Погляньте – це ж онук у мене! От!
Удвох, ідучи по степу, якось
Вони тюльпана жовтого зустріли.
Обоє, наче дивові, зраділи,
Мов щось їм неймовірне удалось.
Схилилися обоє понад ним,
Замилувались сонячним тим цвітом.
Здавалось, що навкруг від нього світло,
Він зігріва лиш виглядом своїм.
- А розкажи мені про квітку цю.
Ти ж про усе на світі, мабуть, знаєш,-
Онук дідуся, поміж тим, питає.
Той повернувсь назустріч вітерцю,
Який грайливо сивину куйовдив.
- Почути хочеш про тюльпан, малий?
Колись, коли я бігав ось такий,
То до сусіди-дідуся заходив,
Який мені тоді переповів
Історій всяких про усе чимало.
Багато що із пам’яті пропало,
А записати чомусь не схотів.
Та про тюльпан ще й досі не забув
Історію, яку сусід повідав.
В часи далекі цей тюльпан із виду,
Неначе й схожий, але інший був.
Казали люди, що боги у нім
До часу щастя лю́дське заховали.
Тож квітка пелюстки не розкривала,
Цвіла бутоном зімкнутим, тугим.
Ніхто дістати щастя те не міг,
Хоч спробувати без кінця ходили.
Які його навколішки молили
Аби розкрився й ощасливив їх.
Другі хотіли хитрощами взять,
Якісь закляття поряд говорили.
Але не досягли, чого хотіли.
Тож довелося їм ні з чим вертать.
Хтось намагався силою добуть
Та розсипались пелюстки від того
І не лишалось взагалі нічого…
А люди йдуть…І дні, і ночі йдуть.
Ідуть туди старі і молоді.
Ідуть здорові та бредуть каліки.
Царі із почтом зі своїм без ліку
І жебраки на хлібі і воді
З ковінькою, щоб щастя те дістати.
Багаті марнотрати й бідаки,
Коцюб не випускаючи з руки…
Але даремна сил і часу трата.
Приходив сюди натовп і щезав,
А щастя так у руки й не далося.
Ні з чим вертатись людям довелося…
Але яко́сь, весняний день стояв,
Ішла цим степом одна жінка бідна,
Дорогою натомлена була,
За руку сина – ще маля вела.
З країв далеких – із усього видно.
Ішла вона й помітила нараз
В траві того бутона золотого,
Що стільки чула за життя про нього
Та бачить не могла аж по цей час.
Тож вирішила ближче підійти.
Не відкривати… Знала, що даремно.
Боги те щастя зберігали ревно.
Але, хоча б, зблизька поглянути
На квітку, в якій сховане оте
Людськеє щастя. Вік вона прожи́ла
Та й іскорки його не угляділа
І лиш зітхала потайки про те,
Що десь, колись вона його і стріне.
Тож краєм ока глянути лишень.
Добра ж бо не поменшає з кишень.
Тримаючи за руку свого сина,
Вона тихцем наблизилась туди,
Аж серце в її грудях завмирало.
Аби із того гірше не бувало –
Прогнівиш квітку – набереш біди.
Та раптом син ту квіточку уздрів
І радісно від того засміявся,
До квітки, в мами вирвавшись, подався.
І диво - цвіт той пелюстки розкрив.
Розцвів тюльпан і щастя в світ пустив.
Що сила, хитрість не змогли здолати,
Зробив веселий сміх того маляти…
Дідусь замовк, немов забракло слів.
А потім до онука повернувсь:
- Мабуть, дитинство – то пора єдина,
Коли бува щасливою людина
По-справжньому!..- і тихо посміхнувсь.

Ми - над милим мокком, мадам, мокком, милим даним.

2020

Сон важкий, мов прокляття віків,
Не знімає, а збільшує втому.
І кошмари з-під ґрат і замків
Вириваються вперто додому.

Проростають вони, мов гриби,
На отруйно безплідному ґрунті.
І століття стоять, як раби,
Поринаючи в землі бурунні.

Де від снів заховатись? Куди?
У яких катакомбах спочити?
Лиш розлоге пагілля біди
Заглядає у вікна очима.

7 вересня 2019

Зів"яли кучері в берізок,
Зробились жовті із зелених,
Намистечко у кілька низок
Калина береже для мене.

Осінь-художниця з мольбертом
До лісу стежкою крокує,
Дарує золоті мережки
Широким нивам.І малює

Скрізь візеруночки казкові,
Що й на словах не передати.
Вінок з захоплення й любові
Я хочу їй подарувати.

2015 р.

Рисование - дар
Небес , творца, природы!!!
Исцеляется душа!!!
11.10 .20 9.09


Малювання - дар
Небес , творця, природи!!!
Зцілюється душа!!!
11.10 .20 9.09

Нічого вічного нема у світі цьому
від дня народження до поминальних днів.
Ти повертаєшся спустошена додому,
не помічаючи, що кактус твій зацвів.

І тиша невгамовна плавить хворі мізки
-"А-у... а-у" - гукаєш: "Радість, - де ти, де?"
В мовчанку граєшся із тютюном і віскі,
бо знаєш, що ніхто у гості не зайде.

А щастя оминатиме круті пороги,
як оминають кручі справні літаки.
Написані усі прекрасні епілоги
не почерком чужим, а власником руки.

Цю чорну смугу ти перефарбуй на білу,
І відчини вікно у яблуневий сад.
Скинь, як гадюка з себе загрубілу шкіру
і до людей стражденних йди у снігопад.

До Бога йди, не відштовхне, а обігріє -
і серце полікує й очі збереже,
зажуру прожене, здмухне сльозу на віях,
в душі посадить квітку...віриш в те? - Авжеж!

Та повертаєшся спустошена додому...
Прокиньсь! У світі не одна! Та, поготів,
періодично кожного життя судомить
із дня народження до поминальних днів!

Повір у себе! Ти ж не сіра бідолаха,
що молить у небес крихке блаженство в борг.
А над суєтністю злети, як вільна птаха.
Самотності нема, коли у серці Бог!

09.10.2020р.

Порою хочется мечтать,
Отбросив все свои печали.
Жизни лучшие моменты вновь переживать.
Ведь мы же так устали.

Порою хочется лежать
С интересной книгою в руках.
О проблемах тут же забывать,
Не вспоминая о своих грехах.

… рука держит орудие лова
по бумаге графитом шурша,
в русло речи подобрано слово
как желала поэта душа…
кто подхватит волну эту сразу
или впредь пронесутся века
и отыщет ее чистый разум –
слов опять возродится река…

05.10.2020.

ЗАНЕПАД

Війна людей з Землею наче витвір
До іскри спалу в пеклі, в марноті.
Самовбиття землян – лише епітет
До величі в тваринній простоті.
Пошук оман богоподібних літер
З абетки світла в млосній злидоті
І мрій про вічне. Але й Бог витер
Давно свої нотатки... В крихкоті
Тліє буття у попелу. Люцифер
Помер у розумі. А здох – у німоті.
У скарбі сенсу чаклування цифер
Шляху скорбот. У вдаванім житті.
Уявність. Сенс давно дух випер
Із сущого. А скріпи – не святі…
Душа, розхристана мов вітер,
Шука́, як блуд, притулку в самоті…

Павло Гай-Нижник
10 жовтня 2020 р.

Ти не буди мене даремно... Годі!
Дай додивитись кольорові сни,
де в мушлі - вітер і нема на сході
ні розбрату, ні пекла, ні війни.

Де не згорають в літаках курсанти,
не шаленіють, з горя сліз не ллють.
За владу не воюють олігархи,
не творить чортівня ненависть, лють!

Дай глянути, як виснуть осокори,
збирає мама в кошики врожай.
На пеліканів і дельфіна в морі,
у горах запашних - зелений плай.

Безхмарне небо - сонячне, мов жито,
в якому Бог не судить за любов,
бо, що за гріх мені тебе любити
з молитвами, а чи без молитов.

В моєму сні життя таке чудове -
без нежитю, хвороб на рак і віл.
Прокинуся колись, моя любове,
там, де Господь пасе медових бджіл.
08.10.2020р.

Кіт Василь примружив очі,
Муркотіння, мов шансон,
Як приємно на дивані
Про Кохання мати сон.

Лине танго світлим лісом,
Гей, танцюй і не барись,
Подарує ніжні чари
Василина, Киця-Рись!

Тільки раз ласкаво гляне -
Все яскраве і дзвінке,
Як смарагди, в Киці очі,
Серце ніжне і палке!

Василина, Василина,
Найвродливіша дівчина,
У ві сні і наяву...
Кіт Василь тебе кохає,
На гітарі файно грає
Серенаду чергову!

У тумані минулого – зали,
і вокзали, і станцій вогні...
є і гавань, де щастя чекали...
а воно опинилось на дні.

Ми його відкладаємо й досі
як на рейді чужі кораблі
не готові до рейсу матроси
у круїзи навколо Землі.

Ця іронія із гіркотою
помагає за шумом прибою
уявити на острові рай,
де під пальмою доля ночує,
на банани очікує всує,
а ковтає лише молочай.

10/20

Якби жили на острові безлюднім,
Я б збудував для тебе замок мрій.
І ці сумні осінні сірі будні
Не турбували тихий спокій мій.

І бути разом нам би не обридло,
І радісний навколо б чувся сміх.
Й до тебе ані жодне п’яне бидло
Не простягало рук гидких своїх.

І атмосфера хворого суспільства
Нас не топила б у болоті бід.
І дух лісів, і птаство голосисте -
Не владен тут нав’язливий ковід.

І всемогутні блискавки Перуна -
Як оберіг — все палять зло в огні,
Сміється сонцем голуба лагуна,
І Велес надихає на пісні.

І на Природи чарівливім лоні -
Лиш ти і я, і щастя навкруги.
І плескає поезія в долоні -
Любов цвіте — вінець творінь Богів!

10 жовтня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Опісля зливи в ліс осіла хмара,
суха і тиха, наче рання осінь.
Кохана, це туман, це явище природи,
яке всі інші прояви поглине,
всі інші явища і прояви людини,
бо ми йдемо в туман…
Але, кохана,
скажений звір фіалку здивував,
коли непрохано ломився через ліс
і наступив їй на останній лист,
що вже віджив своє красиве літо
і не болів.
Цим звіром буду я.
Тому тримай цю квітку і обожнюй
яву минулу, що жила у лісі.
Між нетрів розпухнастився туман,
тому, кохана, ми йдемо не в хащах,
а там, де гілка іноді – в лице,
або за коси тягне й не пускає.
Ти – гілка.
І лише один туман,
коли зі мною ти тріскочеш поруч.
Не цілься в око…
Влучиш в інший бік.
Тобі давно вже в інший бік, кохана.

19 червня 1996 р., Київ

Уже на осінь сонце повернуло,
уже під гору пролягли стежки,
та ми свого кохання не забули
і почуття не вийшли за дужки…

Іще душа як в юності співає
і серце прагне віддано любить,
і тонем у весняному розмаї,
і думка лине птахом у блакить…

Пора оця триває хай безмежно
і пісня в грудях зовсім не стиха,
але з коханням будьте обережні –
воно залежність хутко виклика!

Може, коло зімкнеться – і стане усе до снаги:
Докладати зусиль, відкидати з дороги каміння.
Нам іти навмання, набиратися слів і терпіння
Аж до перших снігів.

Попри зливу вагань, буде рівно стелитися шлях.
Розімкнути замки і відкрити обійми для дива,
Щоб шукати себе, достеменно простих і щасливих,
Ми здолаємо страх.
09.10.2020

Тужить дощ за вікном,
тоскну музику грає на скрипці,
Я за білим лелекою
світло шукаю в раю,
та ховаю свій біль, як горішок
у темній шкарлупці,
щоб ніхто не розбив
необачно знов душу мою.
Скільки раз обпікала
окропом розчулені губи -
стільки й ж зопалу били
по лівій і правій щоці.
Виправдовувала та прощала
зневагу і грубість,
проковтнувши образу,
затиснувши щем в кулаці.
Не скажу вам, що я
подарунок любому на свято,
і тому мені доля підносить
троянд колючки.
Не завжди за гріхи,
за добро теж буває відплата...
а на сяйво вогню все летять
і летять - світлячки.

07.10.2020р.

Допоки сонечка не видко
Між мерехтливих смуг хмарин, –
Шліфує дощ до блиску шибку
І скло звучить, мов клавесин.
А я, вслухаючись у звуки,
В руці олівчика затис,
Щоб рахувати втіхи й муки,
Які в дощі переплелись…
09.10.20

( пісня)

Ой, літа-лелеки,
Роки-журавлі,
Долаєте легко
Шляхи чималі.
Відстані великі
Швидко ви пройшли,
Осінь зовсім близько
У моїм житті.

Бабиного літа
Легку і тонку
Сріблястую стрічку
Вплела у косу.
Мережила землю
Дощиком дрібним,
Сяяла зорею
Ясно з вишини.

Раділо серденько,
Тішилась душа.
А літа-лелеки
Все кудись спішать.

2020 р.

Забираю слова,
вони занедужали, друже.
Роздягаюся, сплю на камінні, не сплю.
Філософія – завжди обман,
завжди впевненість дужа і дуже.
Я – її обираю за те, що когось не люблю.

Я хотів би з ненависті вирости в сфінкса і вмерти.

22 листопада 1995 р., Київ

Не спала, слухала весну
під осені свинцевим небом.
Усі думки лише про тебе…
Світає, мабуть не засну…

Не спиться… Сон тікає геть,
мандрує за високу гору.
В уяві дика коловерть…
Ні, не засну, вставати впору.

Ти знаєш, як душа щемить –
аж розриває власне тіло!
І не змовкає ні на мить,
вона завжди тебе хотіла…

Тобою марила завжди,
у всі часи тебе шукала…
Усе вдивлялася в сліди
серед безликого загалу…

Їй так хотілося тепла,
їй так хотілося кохання,
та не з тими життям ішла,
свій хліб ділила і бажання…

І ось нарешті – тільки ти,
коханий, бажаний, єдиний…
Тож поєднати назавжди
я прагну наші половини!

Гермес в сучасності жорстокій –
Найцікавіший, певно, Бог.
Йому не притаманний спокій,
Для нього й Зевс верховний – лох.

Як він Богів дурити вміє,
То що казати про людей?!
В Аїда царство хитрим змієм
Проводить мертвих спритник цей.

Украв у Зевса владний скіпетр,
У Посейдона взяв тризуб,
У Купідона – злотні стріли,
Й корів священних хитрий зух

Зманив у Бога Аполлона…
Він кару б мав за тих корів,
Та ліру винайшов чудовну
І грою Бога він скорив.

І пояс вкрав у Афродіти,
І у Арея – меч його,
Уже дивуються і діти:
А що з людьми робив цей Бог?

Він рідко в Божу йшов обитель,
Мав на землі багато справ.
Він злодіям був покровитель
Й Олімпу волю провіщав.

Сприяв же людству безупину,
Шляхетний жив у нім порив.
Він міри, ваги і довжини,
І числа й азбуку відкрив.

І заохочував до злетів,
І спорту розвитку сприяв,
Був покровителем атлетів…
Давно стоїть ця статуя!

Уже їй понад двісті років,
Реставрувалася не раз.
Епохи лагідні й жорстокі
Минались. Мов не владен час

Над сином Зевса й німфи Майї,
Сміється сонцем нижній став.
Ще про Гермеса нагадає,
Що дідом Одіссея став.

19 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ти ж мені, осене, наворожила любов,
Жовтня багрянцями літ оповила кохання…
Кружиться листя у вальсі жовтавих дібров, -
Навіть коли це не вальс, а пора розставання…

Я не прощу собі часу змарновану мить,
Я не заплачу, я вашу сердечність пробачу…
Чуєте, мила, як шаля розлуки летить,
Нам не спинить цю мелодію втрат необачну…

Осене, в краплях загублених сліз бурштину,
Жовтих троянд, запечалених присмаком втечі…
Я вам дарую із серця троянду одну,
Хай вам горить поцілунком у дні холоднечі.

Вальсом розлуки, акордами ласки і зваб,
Вальсом прощання завершимо любощів мову.
Жовтень у нас як яскравих зірок зорепад,
Арфами млостей вбере почуття у обнову…

Я вам, кохана, навіки признаюся в тім,
Що не знайшов біля вас ні розради, ні ради…
Мила, як осінь - у вальсі кружляймо, летім,
Хай нас пращають багряні, жаркі листопади…

Кружиться листя у вальсі жовтавих дібров.
Ох, це зітхання альтів - наче біль розставання…
Ти ж мені, осене, наворожила любов,
Жовтня багрянцями літ оповила кохання…

9 жовтня ,2020. Ніч, імпровізація.

Давай почнем усе спочатку,
я запрошу у гості ніч,
зніму поношені пальчатки
і витру помилки до цятки…
Ми стрінемося віч-на-віч!

Давай поглянемо у вічі,
у них лиш туга і печаль,
а у серцях палають свічі
і душі душать протиріччя –
не зберегли любов… А жаль!

Неправда це, усе неправда…
То божевілля, машкара!
Твоя любов мені відрада,
вона в мені і ти десь рядом…
Пора зустрітися, пора!

Давай почнемо все спочатку,
я запрошу у гості ніч,
наллємо кави у горнятка,
знайдемо істини зернятка…
Кохання – незбагненна річ…
Нас поєднає наша ніч!

Знаю, що в'ється усе по спіралі.
Бабине літо борвієм промчиться.
Зв'яже калина в пучечки коралі,
зливи удосталь нап'ється криниця.

Вмовкне лісів семиструнна гітара
і розлетиться в повітрі на друзки.
Ластівки в небі - летючі примари,
сядуть хрестами на чорні мотузки.

З вітром посваряться клени багряні,
груди застудить земля безпритульна.
Всохнуть сади, винограду ліани,
небо збиратиме в кошики руна.

Мряка за вікнами... Шибку туманну
мжичка марудна помити не взмозі.
Злий листопад хризантему останню
скоро безжально вночі приморозить.

Я сповиватиму тугу осінню
в ковдру картату, нудну колискову.
Прийде година збирати каміння,
лущити зерня від плевелів знову.

Зникне жура, нудьгувати завчасно.
Втопить надія сніги в високості.
Поки існую і сонце не згасло,
не затуляю фіранками - осінь.

06.10.2020р.

Ти вже шосте коло з легкістю долаєш,
А я по-старечому ледве шкутильгаю.
Не стану хвалитися, що колись і я
Не одного з бігунів, як ти, обганяв.
Спогади, щоправда, в спорті не підмога,-
Попри біль і втому треба трудить ноги.
Ти вже на десятім – я ж на другім колі.
Не судилось разом бігать нам ніколи.
Та не зупиняйся біля мене, люба,
Біжи щонайшвидше, зрідка лиш вигулькуй.
А я чорного жука візьму за напарника.
Не на стадіоні – між старечі в парку.

Не називай мене словами
Смішними й марними тепер,
Коли сюжет для мелодрами
В уяві автора помер.
Не називай мене так само,
Як невдоволені жінки
Тим, що я тільки сплю ночами,
Утомі ранній завдяки.
Не називай мене надалі
Ніколи більше молодим,
Адже нема вогню з кресала
І жару вогнища затим.
Не називай мене причинним
І добрим дурнем водночас
За те, що вишукав причину
Тобі для крихітних образ...
08.10.20

Хай час прочинить двері після мене
для золотих беззахисних дітей.
Хай хоч один, але крилатий, ґеній
між ними буде зватись – Прометей.

Мій дух нестиме ягоди для нього
в руках його бабусі чи сестри,
коли замкнуть бешкетника малого,
щоб він уроки Всесвіту зубрив.

І ягід з’їсть – і буде знати всує
у покровительстві Всесвітнього Знання.
Що не довчить – нехай дофантазує,
бо так і станеться, бо ґарантую я.

Чийсь інший дух його зодягне в одіж,
яка оберігатиме від зла.
Хай навіть ґеній голий і босо́ніж –
ця аура є, буде і була.

Коли кохання матиме й загубить,
і жити не захоче Прометей –
тут при́йде Бог: якого він полюбить,
розсіявшись любов’ю між людей…

Талант і ґеній у одній особі –
це всі світи в єдинім слові: Бог…
Маленький хлопчик мав маленьке хобі,
перш ніж назватись – Ґессе чи ван Ґоґ.

11 січня 1996 р., Київ

В церковці служба, а не балаган,
(прощають москаляток-людожерців).
Заздравниці співають ворогам
Лише раби. А вільні - б'ють у серце.

Бо меч потрібен теж - не тільки щит,
А сірий наратив - до казки-дива.
Без оборонця лютого наш рід -
Тічня овеча, для орди пожива.

Є щира правда. Є олжі слова -
Це складники солодкого причастя.
Добро ж без зла - дитина нежива,
Без ночі день - не радість, а нещастя.

В степу лежать без душ мої брати,
Кремлівським вожаком убиті підло.
Із квітів зла - ростуть добра плоди,
А чорнота слугує тлом для світла.

Я не прощаю підлості й обид,
Якщо сусід не друг - вовчисько сірий.
За око - око! Божий заповіт!
І відмінить ніхто його не в силі.

07.10.2020 р.

Вже на останньому причалі
надії наші і жалі...
Нехай тривоги і печалі
несуть у вирій журавлі.
А нам лишаються напам'ять
у золото убраний сад,
осінні айстри, що не в’януть,
і неминучий зорепад,
і ранні ружі біля хати,
і пізні маки на межі,
і ти, немов з ікони знята,
коли ми ще були чужі.

А ще – місцина у долині,
де шелестять очерети...
і досягає висоти
моя душа на павутині,
де ще відлунює донині
у пам’яті – найперше Ти.

10.2020

Згадалося, як то колись було.
Поїхали ми з мамою в село
Провідати у гості до бабусі.
Квитки назад узяти не вдалось,
Затриматися трохи довелось
І мама каже: - Що ж, піду, пройдуся.
Провідаю околиці села,
Згадаю, де я бігала мала…
Мені самому теж цікаво стало.
- А можна, мамо, і мені піти.
Побачить хочу, де ходила ти,
Коли років, як мені нині, мала.
- Ходімо, синку. Чому би і ні?
Я покажу тобі місця чудні.
Якщо вони донині збереглися.
Зібрались швидко та і подались,
По тихій сільській вулиці пройшлись.
Аж раптом мама каже: «Зупинися!
Поглянь уважно на подвір’я те.
Он бачиш – «вушко заяче» росте!
Ти його маєш зразу упізнати.
Вона біолог, в школі виклада
Зна – як яка рослина вигляда,
Та і мене навчила вже багато.
Я ближче до паркану підійшов,
Очима кущик вказаний знайшов.
Його і справді важко не впізнати,
Бо ж, наче вуха заячі стирчать,
Пухнасті, сірі…От-от побіжать…
- Їх ще овечі вушка можуть звати, -
Сказала мама… Ми село пройшли.
А далі уже луками пішли
Над річкою, що тихо жебоніла.
- Он журавлині носики ростуть.
Їх ще в народі грабельки зовуть, -
Над трав’янистим кущиком присіла.
Я нахилився, придивлятись став,
Бо ще такої до цих пір не знав.
Рослина листя по землі стелила.
На пагонах рожеві пелюстки.
Плодів іще не бачив я таких:
Такі собі товстенькі гострі шила,
Що, справді, дуже схожі на дзьоби.
Я, навіть, фото декілька зробив.
Аж чую, мама знову мене кличе:
- Дивись, а ось голівка їжачка!
Я підійшов до берега ставка
Здивований, адже звучить незвично.
Трава, скоріше схожа на рогіз,
Якби на ній той дивний плід не ріс,
Увесь, мов голки їжачка колючі.
Росте в воді або біля води.
Як воно лиш забралося сюди?
Над цим питанням довго я не мучивсь.
Бо мама через луки подалась
До лісу, що стіною піднімавсь
Зовсім близенько. Раптом зупинилась.
- Поглянь-но, синку, бачиш лисохвіст!
Я підійшов. Трава ледь не в мій зріст
Мов лисячі хвости заколосилась.
Та й колір – наче лисячі хвости.
Схотілося торкнутись підійти.
Неначе справжні: і м’які, й пухнаті.
Хотів зірвати кілька та, проте,
Подумав: краще хай собі росте.
Хтось, може, ще прийде помилуватись…
А в лісі, теж, зізнаюся, чудні
Котячі лапки стрілися мені.
Бо, справді, на котячі лапки схожі.
Іще я око вороняче стрів.
Там синій плід, неначе око, зрів.
Чотирилисник з одним плодом кожен.
Коли ще ми зустріли копитняк,
Не стримався, спитав у мами: - Як
З’явилися на світ оці рослини?
Чом така назва – можна зрозуміть.
Та хтось же мав це диво сотворить?
Хтось знати їх походження повинен!
Всміхнулась мама: - Звісно, так і є.
Я на питання відповім твоє,
Бо теж колись бабусі задавала.
Вона мені таке розповіла,
Що я забути й досі не змогла,
Можливо, тому вчителем і стала…
Була тоді ще сива давнина.
У лісі відьма кублилась одна.
Собі хатинку серед хащ зліпила.
Казали люди – навчена була,
Тож на весь люд вона страшенно зла,
Постійно людям капості робила.
То видоїть в якімсь селі корів,
То зробить так, аби хтось захворів,
То відбере у когось собі років.
Старою зовсім вже вона була,
Вже й чародія їй не помогла
Буть молодою. Та жила ще поки.
Ніхто не відав скільки відьмі літ,
Та пам’ятав її найстарший дід,
Який уже ледь дибав по подвір’ю.
Казав: ще мати як була мала,
То відьма та у лісі вже жила.
Хоч дідові тому не всякий вірив.
Так от, та відьма зла на увесь світ,
Жила у лісі вже багато літ,
Ходила уже ледве із клюкою.
Та ледве день до ночі поверта,
Кудись ночами на мітлі літа,
А поверталась іще більше злою.
Хотіла бути вічно молода,
А бабою старою вигляда.
Отож і злиться, аж виходить з себе.
Бо знає – десь до неї смерть спішить,
А їй іще так хочеться пожить,
Ще стільки зла пустити навкруг себе.
Жила у лісі відьма не одна.
Колись дитину викрала вона,
Аби комусь найбільше зло вчинити.
Дитина так у лісі і росла,
До справи прилаштована була,
Бо ж самій відьмі важко вже робити.
Тож хлопчик ріс у відьминій норі,
П’ятнадцять літ йому о тій порі
Було. Він вже багато в чому знався.
Для відьми трави, корені збирав,
Привчався до її таємних справ,
Але від неї злості не набрався.
Хотів втекти, але куди втікать?
А на мітлі не вміє він літать.
Тож мусив тихо поки що терпіти,
Щоб дочекатись слушного часу,
Як, може, відьму в пекло віднесуть.
За нею не збирається жаліти…
Якось під ранок відьма приліта
Зла, як собака. Хлопець не пита,
Бо видно і по ній, як зло хлюпоче.
Мітлу жбурнула, дибає кругом,
Не може зла утримати свого
І щось весь час під ніс собі бурмоче.
Прислухавсь хлопець та і зрозумів,
Що, аби трохи втишити свій гнів,
Рішила відьма воду отруїти.
Тож ходить, хоче гарно пригадать,
Що саме треба до води додать,
Аби весь люд навколишній споїти.
Вони ж усі з джерела воду п’ють,
Отож себе отрутою і вб’ють.
А їй не вперше гріх на душу брати.
А вже ж стара та і зовсім сліпа.
Ще із клюкою по двору ступа,
А далі в ліс - боїться заблукати.
Тож хлопчика покликала вона,
Веліла готувати казана,
Води налити, пічку розтопити.
Самому ж повеліла в ліс іти
Та звідти їй, що треба, принести.
- По-перше, треба кінського копита.
Котячі лапки, лисячі хвости,
Заячі вушка треба принести.
Іще дзьоби потрібні журавлині.
Голівок їжачка мені добудь
Та око вороняче не забудь.
І це усе потрібно мені нині.
Не став нічого він її питать
Та обіцяв усе, що слід дістать,
Узяв свій лук та і у ліс подався.
Тварин, птахів з дитинства ще жалів,
Тож не збирався бовтатися в злі,
А обдурити відьму, як удасться.
Від злої відьми він вже дещо знав,
Багато в старих книгах прочитав,
Які вона у скрині зберігала.
Тож відійшов, аби не чула те.
А навкруги лиш папороть росте,
Бо ж відьма квіти всі повиривала.
Згадав закляття та і проказав.
За мить туман густий понаповзав,
Усе сховав у пелені молочній.
А, коли він, в кінці кінців, зійшов,
То навкруг себе хлопець і знайшов
Те, що від нього злая відьма хоче.
Він миттю у торбину все нарвав
І з нею перед відьмою постав.
- Щось ти занадто швидко обернувся!
- Ти ж попросила , я і поспішив.
Бач, скільки звіра й птаха «порішив»?!
- А дай-но, я поближче роздивлюся.
Хвости щось і голівки замалі.
- Так вивівся вже звір на цій землі.
Все зма́лилося, скільки літ минуло.
А от на вушка заячі дивись.
Такі пухнаті, тільки доторкнись.
Та відьма нетерпляче лиш зітхнула.
- Кидай усе мерщій до казана,-
Веліла гнівно хлопцеві вона,-
Та дай мені копистку дерев’яну.
А сам тепер подалі відійди
Та за моєю річчю не сліди,
Коли закляття я казати стану.
А хлопцеві навіщо вже того?
Він і без того вже досяг свого –
Не буде так, як відьма захотіла…
Хоч «отруїла» відьма джерело,
Але туди ходили всім селом,
Казали, що вода та має силу,
Бо ж і здоров’я людям додає,
Здається, й не нап’єшся, коли п’єш.
Про джерело пішла по світу слава.
Коли почула відьма, затряслась,
Від гніву аж червоним узялась,
А далі впала мертвою на лаву…
Рослини ж ті по світу рознеслись,
Десь зачепились та і прижились.
Теж не прості, велику силу мають.
Людей лікують від хвороб лихих.
Бо ж для добра творив той хлопець їх.
А на що схожі – так і називають.

Ой, осене, осене
Ти рудоволосая,
Вкотре вже примчалася,
З жовтнем повінчалася.

Провела лелеченьків
В дорогу далекую
І "кру" журавлинеє
В небо синє зринуло.

Як бігла долиною,
Зустрілась з калиною
Та вогонь роздмухала,
Пісню вітру слухала

І казки цікавії
Дуба на галявині.
Любим тебе, осене
Ти рудоволосая.

2020 р.

Не ревнуй мене, коханий,
коли приводу нема.
Залікую серця рани,
зрозумієш, що дарма

ти вагався безпідставно
і мені недовіряв.
Я для тебе сонцем стану
серед вистояних трав.

Стежечкою поміж степу,
зливою серед жалю,
чистим аркушем поета,
не за те, що я люблю,

а тому, що ти мій острів
в океані самоти.
Ріжеш тугу лезом гострим,
зводиш зоряні мости.

Ти мій янгол, кров венозна,
пісні, казки - чудеса.
Я без тебе неспроможна
осягнути небеса.

06.10.2020р.

Хай у злиднях я помру –
Ані кроку там, де ru.

Твоїм є все занадто й досить,
елементарно над усе!
А голос просто слова просить –
і не говорить попри се.

Усе – твоє, але без мене.
У сім достатку я дивак.
Я б ліпше плем’я чужоземне
обрав для всіх своїх ознак.

Я б осоромився накраще
сліпим жебрацтвом чи тавром,
отриманим напризволяще,
чи просто б став комусь рабом.

Але звикає плоть до плоті,
а кров без крові не тече,
і дві душі в однім оплоті
до спільних близяться речей.

Бо й далі ти чатуєш серцем
мій кожний погляд, кожний крок,
щоб часом у раптовім герці
гори не взяв презлий пророк.

Щоб сміх (не недолугий стогін)
витав в обрамленнях ікон,
глядиш мої думки убогі –
і підкоряється Дракон!

Щасливий я – усе твоїм є!
Нещасний я – усе моє!
Вертаю в Стародавній Рим я,
щоб знала ти, ким раб твій є.

6 листопада 2002 р., Київ

Не вір, не бійся, не проси,
іще живі Харибда й Сцілла.
Впродовж віків, у всі часи
змінити долю нам не сила…

Говорять, пишуть і кричать
про це і мудреці, і книги,
а жирна талану печать
лишає нас життя інтриги…

Не вір, не бійся, не проси,
хай ти один у цілім полі,
будь воїном у всі часи,
господарем хиткої долі!

Венеція. Розкішні карнавали,
Веселі маскаради чарівні…
Під цим містком гондоли пропливали,
Ліричні в них співалися пісні.

Найбільше – про кохання дивовижне,
Як романтичний вечір надійде.
В «Софіївці» пливуть створіння ніжні –
То – лебеді й качата де-не-де.

Красива арка з каменів гранітних,
Смарагдова із хвильками вода,
Вгорі – міцні пілони ген помітно,
Тінь ворухку місток униз кида.

І ланцюги важкі поміж пілонів,
І кожен з них – із кільцями дуга.
І трохи далі – шлюз, як на долоні,
На Кам`янки вузеньких берегах.

І вабить око ця споруда вічна,
Місцевий прикрашаючи пейзаж,
В який вона вписалась органічно…
А ми продовжуємо наш вояж.

17 липня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)