І горілка не п'ється, і думи сумні,
Навіть осінь-чаклунка не тішить як завше.
Бо до страти лишилися лічені дні,
Не ординці рубатимуть голову - наші.

Он, катюга з сокирою йде навпрошки
Через рани мої та палаючі руни.
Не уникнути кари, бо гріх мій тяжкий -
Укладав ворогів України у труни.

А суддя - дезертир, прокурор - уклоніст,
Гендлярі-миротворці, пройдохи-бариги.
Під вогнем ув окопі лежав років шість,
От і маю: до пекла доправлять без пільги.

- Хто наступний? - катюга запитує. - Я.
- Ти тут зайвий, чужий. Не з тієї епохи...
Над Печерськом Давидова зірка сія,
У Дніпрі потерчата споліскують ноги...

14.09.2020 р.

Метеликом барвистим
Десь полетіло літо,
Верес блакитним цвітом
Підморгує між листям.

Ромашок пелюстками,
Немов крилом біленьким
Махнуло на прощання
Нам літечко тепленьке.

Відчули прохолоду
Вранці й пору вечірню.
Це вже красуня-осінь
Свою спіає пісню.

2020 р.

Нена́висть і любов боролись на мечах –
і кожна за ім’я́ твоє стояла,
і кожна гинула.
І тисячі тебе́ аплодували!

Я слово честі дав
сказати це ім’я із вуст одних.
Але мені тепер однаково чиїх.
Мій гонор стих!

Любов лежить на золотій арені.
Ненависть – на арені золотій.
Я співчуваю тут і цій, і тій.
О, краще б гралися ви в теніс!

Я – без відношення до тебе,
без чуттів.
Ти – просто ідол, даність, окаянність.
Твоє ім’я́ я визнати хотів!

Але любов дорівнює – ненависть…

29 лютого 1996 р., Київ

Загнали у підпілля вороги,
На сайті спокій, затишок нірванний.
Втомилися без мене від нудьги?
Звиняйте - цілий місяць був у "бані".

А чи буває святість без гріха,
Чи без горнила та ковадла кузня?
Тепер зірвався пес із ланцюга -
Кусне зеленобобіків за ґузна.

Поторсає за вушка сонних мних
І за труси укине їм колючку.
Від глупоти найліпші ліки - сміх,
А від зазнайства - сатирична буча.

А, може, я даремно на приціл
Узяв м'якушку та її обгавкав?
Згуртуються колеги-писунці
І знов попруть скаженого собаку!

Не знаю. Може бути тут усе -
Й зубату щуку згамати карасик.
Але кручу сатири карусель,
Щоб реготало сонце над Парнасом.

14.09.2020 р.

Сонце упало за обрії дня,
небо усіяли зорі...
ніч запрягає блідого коня –
місяць стає на дозорі.
Може, упали і ми із небес,
судячи, що́ ото сниться:
то летимо, то блукаємо десь
іноді з милою, інколи без
неї... журавки... синиці..
Та й наяву ми немов уві сні
чи у полоні ілюзій:
то запалає зоря у вікні,
то силуети її чарівні,
наче калина у лузі.

Небо показує птаху мою…
і не ворона, й не галка
каркають долю услід солов’ю,
а залітають у нішу свою
чайка... синиця... журавка...
………………………………
кращі часи забирає Морфей...
манить феєрій стихія
у вальпургієву казку ночей,
де іще сяють агати очей
і засинає... надія.

09.2020

То було не моєю провиною,
Що, під нападом щирих надій,
Цілувався з чужою дружиною
І радів насолоді гіркій.
Закохався з бентежністю дивною
І без ницості хитрих умов, –
Непорушною і нерозривною
Видавалася зріла любов.
Та розтанули й збігли водицею
Мрій наївних солодкі грудки, –
Осамотнений вкрай молодицею
Воєдино збираю думки.
Божевіллям, коханням чи зрадою?..
Як назвати іще можна це?..
Мов кросворд непосильний розгадую
І ніхто не підкаже слівце.
13.09.20

Ми житимем удвох, на кілька миль
самі, за височенним валом дамби
від континенту, в сутіні довкіл
саморуч перевішеної лампи.
Ми почнемо за картами двобій,
начуємось, як стугонить прибій,
покашлюючи, пестуючи мрію
під рвійну шарпанину вітровію.

Я постарію, дехто – навпаки.
І вийде так, як учать піонери,
що йтиме лік на дні – не на роки –
відведені нам до нової ери.
Як і навспак Голландії народ,
з тобою ми посадимо город,
насмажимо і устриць за порогом,
поживимось і сонця восьминогом.

Нехай над огірками дощ линé,
засмага ескімоські витне штучки,
і на рамені палець твій торкне
обачної незайманої смужки.
Я на ключицю в дзеркало зирну,
і борозну помічу навісну,
і давній гейгер в олов’яній рамці
на вицвілій і запітнілій лямці.

Зима найде, завіє укриття
зі осоки і нам небесна манна.
А щойно світу явимо дитя,
наречемо його Андрій, чи Анна.
І зморщеному личику як слід
прищепиться батьківський алфавіт,
чий перший звук зі видихом супутнім
окріпне і зголоситься в майбутнім.

Ми в карти назмагаємось, і от,
зі козирями якось, норд чи ост
нас віднесе за лінію відливу.
І наш дітвак у хвилю вередливу
задивиться: ба, невтямки, чому
метелики колотяться об лампу,
коли настане час – уже йому
назад перебиратися – за дамбу.




------------------------------------

Музика осіннього дощу
Чується надворі крізь фіранку.
Водяну завісу опущу
На печаль замисленого ранку.

Щось вона шепоче, шелестить,
Сріблом посипає тротуари.
І вив’язує за ниттю — нить,
Філософські пише мемуари.

І “легато”* тягнуть скрипалі
На химерно-хмарних диво-струнах.
Флажолети, паузи малі -
Мов різкі і пристрасні цілунки.

Як ударні, барабанить дах,
Ніби черги строчить з кулемета.
Дощ гойдається на всіх вітрах,
Мов чергуючи падіння й злети.

На “димінуендо”** тихий стук -
Поять краплі темінь асфальтову.
Шумовиння чарівливий звук
Навіває пісню колискову.

*Легато (зв’язний звук) — італ. муз. термін.
**Димінуендо (затихаючи) — італ. муз. термін.

14 вересня 7528 р. (2020)

І
Ущипнути хочеться себе,
а не молодицю за коліно.
Із підпілля вийшло КаҐеБе
на горі воняє нафталіном...
У зелених нині суєта...
вибори!
         І їм не до пожарищ...
буде гоп-компанія ще та:
Наталі, і Леніна «товаріщ»,
і недоморожений Сансанич,
і кота Вітольда
           за хвоста
тягне за собою
            лис Макарич.

ІІ
Маски й шоу –
            в моді віковій.
Маємо усе, чого хотіли!
На очах народу лицедій
має шило і готує мило.
Гепи й допи сіють Лугандон.
Де шакали, там війна і буча.
І героїзує це гадюччя
жовторота лисина, пардон.
І нічого гіршого не буде...
Мов собою стало ся само
Ми, як і заведено, спимо...
Як ся стало?
       Просинайтесь, люди!
Вам лайно показує ґузно,
на арену вилізають юди.

ІІІ
Знову відкривається музей...
Як не скажеш,
            – іронічна доля...
За свободу умирає воля...

Десь комусь
           пора у мавзолей...
Воїна очікує Арей,
а сьогодні
            він
                      один у полі.

09/20

ти її не забудеш...
вона пам"ятає тебе
ваші долі повік
не зійдуться на спільній орбіті
тільки глупої ночі
у сон хтось комусь западе
там торкнетеся струн
що німують у явному світі
ви не бранці любові
розлука до вас не прийде
вас єднає щось більше
ніж пристрасть земного кохання
ваші очі - дзеркала
в яких ви узріли себе -
кожна зустріч між вами
мов перша і мовби остання
не сіамські близнята
розділення ночі і дня -
не прядуться зірки
у серпанок із сонцепроміння
переплутані в часі дороги -
колюча стерня
переспілого жита
в засіянім богом камінні...

Із криком: «Руса, руса упіймали!»
Немов, новин важливіших нема,
Спочатку містом дітвора промчала,
А далі вже посунула юрма.
Із гиком, свистом, мов поганське свято.
А перші замість ідола тягли,
Зв’язавши, хоч і бу́ло їх багато,
Когось одного. Був він чималий,
Могутні груди, як міхи здіймались,
Але в обличчі страху ні сліду,
Немов, його все це не стосувалось,
А люди когось іншого ведуть.
На стусани ніякої уваги,
На дику радість хижої юрби.
В очах, хіба, прихована зневага,
Готовність кожну мить до боротьби.
Його приве́ли до царя булгарів,
Що в ті часи над Ітілем жили
Аби той бранця сам послав на кару,
А всі повеселитися могли.
Цар воссідав на троні попід дубом,
Дивився зверхньо на усе оте,
В ненависті копилив свої губи,
Готовий підхопитися. Проте
Себе в руках тримати намагався.
Але весь вид його, немов, казав:
«Ну, що, нарешті, підлий, ти попався?
Іди, на тебе я давно чекав!»
З десяток воїв, шаблі напохваті,
Царю під очі бранця підвели.
Тримали міцно. Чи ж бо їм не знати
На що ці руси здатнії були.
А уже поряд й толковин крутився,
Видать, з купців, що у Русі бував.
Він запитально на царя дивився.
Та цар, чомусь, нічого не питав.
Нарешті, мабуть, сумніви здолавши,
Промовив: «Ра́бе, як тебе зовуть?»
Та толковин то переклав інакше,
Про «ра́ба» краще русові не чуть.
А той, почувши раптом рідну мову,
Всміхнувся щиро, мов рідню зустрів:
- Звідкіль тобі відомо наше слово?
Бо ж ти не рус!? – Ні, але я там жив!
Так як тебе, могутній воїн, звати?
- Я – Турд із роду Руара! Не знав?
- Чому ж? В Русі доводилось чувати.
Цар слухав мовчки, не перебивав.
А толковин, немовби, похопившись,
Знов на царя поглянув. Той мовчить,
Але, здається, трохи тяжче дише,
Немов, в душі у нього гнів кипить.
Чомусь тоді здалося толковину,
Що цар боїться та ховає страх.
Хоч в нього ціле військо поза спину,
А в руса ще й мотузки на руках.
Та перед русів бігла їхня слава.
Булгари вже пізнали на собі,
Коли дійшла до битви з ними справа –
Немає рівних русам в боротьбі.
Три дні минуло, як вони зустрілись
З булгарським військом на Ітиль-ріці.
Від сходу й до заходу сонця бились,
Мечі і шаблі блискали в руці.
Що їх було? Зо кілька сотень, може?!
Прийшли в булгарські землі від хозар.
Але забрав в бою з собою кожен
По кілька вбитих. Ще й сьогодні цар
Забуть не може виграної битви,
Бо заплатив за те таку ціну,
Що не було з чого йому радіти.
Як знав би – краще б русів обминув.
І от тепер, пізнавши руську силу,
Він від тривоги уночі не спав.
Звідкіль ці руси? Що вони хотіли?
Чи то загін грабіжників напав?
Чи слідом йтиме іще більша сила,
Що легко скорить весь його народ?
Думки лихі так голову обсіли,
Що не до сну було йому. І от
Живого руса в лісі упіймали,
Він на питання відповість усі.
Вже наготові вогнище тримали.
Вони ж там не залізні на Русі.
А зовсім поряд ще страшніше – яма,
Звідкіль виттям і смородом несе,
Голодними наповнена вовками,
Що вмить готові розтерзати все.
- Хто ви і звідки? – цар нарешті мовив,-
Чого прийшли у землі у мої?
Рус подивився, не сказав ні слова,
Немов, в думки поринувши свої.
Цар розізлився: - Підведіть до ями!
Нехай побачить, що його чека!
Ну, що й тепер мовчатимеш так само?
Життя твоє лиш у твоїх руках.
Розкажеш все, то далі будеш жити,
Продам в раби чи в Рум, чи до хозар,
А ні – й сліду не лишиться на світі,
Ну, звісно ж, після найлютіших кар!
Цар удивлявся русові у очі,
Хотів побачить переляк у них.
Але, здається, бранця страх не точить.
Стоїть, спокійно дивиться на всіх.
А далі мовить: - Не лякай даремно.
Я не боюсь ні смерті, а ні мук!
Твої погрози не страшні для мене!
Я – рус! А слово це не просто звук!
Звідкіль і хто ми, хочеш запитати?
Ну, що ж, як хочеш – я скажу тобі,
Але умову виставлю,як плату:
Мене не продавати до рабів.
Як хочеш яму, то хай буде яма
Та розв’яжіть і дайте меч до рук,
Я слово дам не битися із вами,
А покажу, як помирає рус.
Задумавсь цар, а далі «Згода» мовив,
Велів негайно руки розв’язать.
І рус почав неспішну свою мову,
А толковин узявсь перекладать:
- Хакан Олег, що править Руссю нині,
Послав нас злата-срібла пошукать
В краї далекі поза гори сині.
В похід зібралась чималенька рать.
На п’ятсот лодій військо наше сіло
І по Дніпру до моря подалось
І далі морем-морем аж до гирла
Стрімкого Дону. Доном піднялось
Аж до застав хозарських. До кагана
Хозар вожді послали посланців
Просити(ні, то гірше йому стане!),
Щоб він крізь свої землі пропустив.
Кагану з печенігами морока
Якраз була. Тож він дозволив з тим,
Як будем ми вертатись з того боку,
То здобиччю щоб поділились з ним.
Він половину вимагав від того,
Що нам в поході цім перепаде.
Ми дали згоду. Пройдемо дорогу,
А там уже як доля поведе.
Перетягнувши лодії по суші
В Ітиль, спустились ним. І ось воно
Те, що нам довго зігрівало душі –
Хвалисське море, про яке давно
Купці заморські нам розповідали,
Де в златі-сріблі сяють береги.
Спочатку ми на Абескун напали,
Вороже військо стерли до ноги.
Пройшли весь острів з краю і до краю,
Рубали, били, у полон тягли
Туди, де наші лодії чекають.
Усе, що цінне, теж туди несли:
Оружжя, плаття, купи срібла, злата
І все, чого лише душа бажа.
Обносили будинки і палати,
Кривавлячи меча або ножа.
Забравши все, що в око нам упало,
Пройшли ми вздовж гілянських берегів
І тут ми жалю й співчуття не мали,
Лише бажання, ненависть і гнів.
Тих, хто хотів нас, було, зупинити,
Чекала смерть безжальна від мечів.
А в лодіях вже й здобич ніде діти
І кожна ледь не че́рпає з бортів.
Та ми іще й в Албанію гайнули.
Багатий край, чого ж його минать?
Щоб лодії, бува, не потонули,
Нам дещо довелось повикидать.
Та втрати ми сторицею вернули,
Бо то, і справді, край багатий був.
Так непомітно й літо промайнуло,
А слідом осінь,- бранець аж зітхнув,-
Ми бачили, що до весни не встигнем
Вернутись знов до рідних берегів.
Як стане на Дону й Ітилю крига,
То геть погинем посеред степів.
Тож зимували тут же. Серед моря
Знайшли ми непоганий острівець.
Зимою ж там не холодно надворі,
Не замерзає море, накінець.
Там ми спокійно перезимували,
Ніхто нам перешкоди не чинив,
Хоч даниною ми навкруг обклали
Усіх, хто понад узбережжям жив.
А по весні зібралися додому,
Знесли у море лодії свої
І налягли на весла без утоми
Аби у рідні поспішить краї..
Коли, нарешті, досягли Ітиля,
Всю здобич, що в поході здобули,
Як домовлялись, навпіл розділили,
Кагану його частку віддали.
Але ж хозари підлі і підступні!
Хіба про це мені вам говорить!?
Зібралися з каганом своїм вкупі,
Надумались усім заволодіть.
Каган, щоправда, вирішив, що ліпше
У друзях бути в тих і у других.
Тож Хорс за обрій заховався лише,
Як вже од нього посланець прибіг.
Мовляв, знялись хозарські мусульмани,
Хто у кагана в гвардії служив
І попросили дозволу в кагана
Залити кров’ю свій священий гнів
За мусульман-братів, які на сході
Від нас зазнали кривд страшних і лих.
Каган, ну, звісно ж, дав на теє згоду.
Та нас про все те повідомить встиг.
І, ледве ми до бою зготувались,
Вони полізли із усіх боків.
Мабуть, на опір наш не сподівались,
Але наш меч їм шлях перепинив.
Три дні й три ночі битва йшла кривава.
Супроти нас і сила, і обман.
На третій день лягла там руська слава
Під шаблями хозарських мусульман.
Лягли вожді і з ними воїв сила,
Але частині удалось-таки
Пробитись. Звідти ми і відступили
Сюди на північ вздовж Ітиль-ріки…
- І всі лягли під нашими шаблями!
Рус осміхнувся: - Може і не всі!
Доки отут я розмовляю з вами,
Вони на півдорозі до Русі.
Цар, те почувши, підхопивсь на ноги
Та взяв себе у руки й знову сів.
- Ну, рус,тепер молись своєму богу,
Бо смертний час твій,врешті-решт, наспів!
Ти нас потішив. Я, як і дав слово,
Тобі даю померти, як хотів.
Як передумав, може – теж готовий
В раби продати. Хочеш до рабів?
Рус знов всміхнувся: - Ні, не передумав.
Щось промайнуло у його очах,
Якесь зухвальство з відблисками суму:
- Ти ж не забув, що обіцяв меча?
Цар лиш кивнув і меч йому пода́ли.
Той взяв хапливо, зваживши в руці.
Юрба навколо з острахом мовчала,
Немов, загрозу вчула в молодці.
А він щось раптом по-своєму крикнув,
Піднявши сині очі догори
І кинувсь в яму, до страшного рику,
Який давно чекав ції пори.
Там піднялася люта колотнеча,
Рик, скавуління, войовничий крик.
За матерів сховалася малеча,
Жінки лиш позирали у той бік.
Чоловіки ж метнулися до ями
Аби побачить той пекельний бій.
А він стояв, обвішаний вовками,
Піднявши вгору меч кривавий свій.
І крик його здіймався войовничий
Аж до небес, здавалось…Раптом змовк.
Юрба, широко розпахнувши вічі,
Дивилася на той страшний клубок.
Так він помер, як русу і належить,
З мечем в руці, аби душа його
Могла спокійно перетнути межі,
Де предки вже очікують свого.

Бог бачив її і такою,
якою не бачив ніхто.
Як куталась взимку журбою,
бувало в стареньке пальто.

Коли пришивала торочку
і ґудзик в Різдво, як на гріх,
червоний на синю сорочку,
знімала з грудей оберіг.

Плескалася рибою в річці,
закохувалась навесні,
а після в подертій панчішці
щасливою йшла по стерні.

Ретельно ховала пухлину,
(злоякісну рану в собі),
від матінки, донечки, сина
втрачаючи глузд. Далебі,

палила, коли було важко,
боротись зі смерті ножем.
Бува зазирала у пляшку,
щоб хмелем затьмарити щем.

Він знав її думи крилаті,
надії й осінні жалі,
депресії безлад у хаті,
всі схованки в серці-дуплі.

І те, що вона недолуга,
хоробра, слабка водночас.
Що долі її чорна смуга
вела на Голгофу не раз.

А світла - до райдуги в небі,
краси пелехатих беріз.
Тому, що вона білий лебідь
на чорному озері сліз.

Всі родимки, зморшки на тілі
не треба лічити, бо знав,
що весни її посивілі
туманами поміж отав.
08.09.2020р.

В небесних сферах,
десь у вирії,
Барвисті гаснуть
вогники - вогні,
Червоні лінії,
червоні лінії,
Чомусь вигадливо
переплілись вони.

Мереживо заманює
у нетрі,
Вмить розганяє і печаль,
і сум,
Тремтять веселки різнобарвні
петлі,
Вони дарують молодість,
красу.

Нас лінії не бачать
і не чують,
Пересуваються то плазом,
то стрибком...
Які найкраще лінії
пасують -
Прямі, чи переплутані
клубком?

Ой ви, пізні пісні, вас у гніздах ще теплих
Журавлі полишили.
Не сумуйте, пісні, доки випаде сніг,
Випростовуйте крила.
А якщо в синім небі не стачить сил
До людей долетіти,
Упадіть долілиць у зелені вруна пшениць,
Проростайте з ними до літа.
Вийде вдосвіта в степ удова,
Колосок розітре на долоні,
На обрій гляне займистий
І проклюнеться в серці задавнений біль,
Так же схожий на пісню:
«Ой, літа, ви літа…Видко, я вже не та,
Якщо разом і втіха, і туга...»
А над нею журавлик курлика-літа,
Наче спомин про друга.

Ти щасливий, викинувши злобу, -
Вже вона у тобі не пече.
Кожна бризка вивіряє пробу,
Обернувшись жалом чи мечем.
Я ті бризки заховаю в себе,
Переплавлю, як би не було,
Щоб не зблякло від такої треби
Дня оцьόго барвокриле тло.
Світло сіють вічномудрі зводи,
Аби щастям дихала земля.
Я твоє натхнення і свободу
Піднесу на крила журавля.
Хай вони осяють знову душу
Між мелодій люблячих небес -
І озветься безмір (не калюжа)
Живоплином, що у серці скрес.

Ні слова – тобі, ні півслова – мені.
Бентежно напружені жести.
Заточено очі в німій глибині.
Претензій жахливі інцести.

Холоне душа, як за кавою чай.
Дивуюся знову і знову.
Ти ж ніби й не ворог мені, зачекай?
Навіщо ця дивна відмова?

Пора б наздогнати вітри голубі,
як подих цей теплий і м’ятний!
Виходить, що винен я сам у собі.
Мій успіх такий неприйнятний!

8 квітня 2004 р., Київ

- О, слава тих далеких літ,
Солонкуватий присмак крові.
Ми в ті часи були готові
Мечем скорити білий світ.
Чи вам, розніженим, тепер
Із нами давніми зрівнятись.
Вам би за вівцями ганятись
Та слухать байки про Химер.
Ні, розчинилась скіфська кров,
Вже не така густа, як бу́ла.
Та вороги, було, як чули,
Що ми коней сідлаєм знов,
Уже з дарами поспішали,
Щоб не спізнати скіфський гнів,
А нині ворог знахабнів –
Вже у степу і місця мало…
В глибокій балці степовій
Під небом з місяцем-печаттю,
Сиділи скіфи круг багаття,
Готуючи спожинок свій.
Вогонь потріскує, димить,
Від юшки запахи духм’яні.
І скіфи вже у сподіванні,
Що м’ясо скоро докипить,
Ведуть неспішнії розмови
Про те, що в голову збреде.
Вже зовсім сивий скіф веде
Про свою давню юність мову:
- Коли ми в ці степи прийшли,
Жило тут плем’я кіммерійців,
Не захотіло нам скориться.
Царі у битві полягли,
А інші кинулись тікати,
Ми вслід за ними по степах
На південь. Кіммерійців страх
Гнав так, що і не наздогнати.
Ми не виймали вже й мечі,
Лиш канчуки в руках свистіли.
Навіщо витрачати сили,
Тих боягузів женучи?
Позаду ли́шивши Кавказ,
Ми прямо в Мідію попали.
Ви, певно, й назви не чували?
А я там був аж кілька раз.
Мідійці вийшли нам на стрічу
Нас, скіфів, прагнучи спинить!
Та ми здолали їх умить
В жорстокій і кривавій січі.
І найбездарніший вояк
Із наших скальпом обзавівся,
Крові із черепа напився.
Тоді це легко було так.
Віддавши данину мечам,
Ми подались походом далі.
Міста ворота відчиняли,
Відразу покорялись нам.
Та що міста – країни цілі
Схилялися до наших ніг
І цар Мадай без бою зміг
З Єгипту. Чули про такий?
Сам фараон Псамметіх вийшов
Аби дарами гнів наш втишить,
Скорився, не прийнявши бій.
Ви, бач, про ті краї й не чули,
А ми там силою пройшли
І ріки крові пролили.
Здається, то як вчора бу́ло.
Папай нам сили надавав,
Вайю приносив перемогу.
Ми не боялися нікого.
Хто на дорозі нам ставав,
Того разили наші стріли,
Стинали голови мечі.
Ще й досі їхній дзвін звучить
В моєму вже старому тілі.
Ми майже три десятки літ
Далеко від степів привільних
Були безжальні і всесильні,
Втираючи кривавий піт.
І врешті-решт скорили всіх
Куди ступали наші коні.
Вайу ми видались достойні
Аби перемагати їх..
Бо не було у тих краях
Нам досі рівного по силі.
Всі данину нам приноси́ли
Тамуючи безмежний страх.
У піхвах ржавіли мечі,
Що ми роками не виймали
І лише страхом підкоряли
Кудись походом ідучи.
Від того всі ми знудились,
Забувши про жнива криваві.
Уже не тішила нас слава
В боях звойована колись.
Давно вже присмаку крові́
Ми на губах не відчували.
Старі вже скальпи постирали,
А де здобути нам нові,
Якщо немає ворогів?
Всі справно данину приносять
І, навіть, помочі не просять.
Як від того не впасти в гнів,
Нам, хто мечами лише клявся,
Живе війною увесь час?
Вайу розгнівався б на нас –
Жертовна кров йому не ллється.
Для воїна що може буть
Найгірше? – Не в бою померти,
Із ворогів зібравши жертви,
Посмертні крики їхні чуть.
Тож ми застояних коней
Урешті знову осідлали
І проти всіх похід поча́ли,
Хто власних вже боявсь тіне́й.
Аби примусити-таки
Їх знову за мечі узятись
І з нами силою змагатись,
Згадати славнії роки.
І знов заграла наша кров.
І кров ворожа полилася,
Щаслива доля підвелася
І посміхнулась до нас знов.
Якби ж не підлий Кіаксар,
Отой недобиток лідійський.
В бою у чеснім наше військо
Не зміг збороть підступний цар,
Тож хитрістю рішив узяти.
Він посланців до нас прислав:
Бенкет готується, мовляв,
На честь якогось там їх свята.
Тож він запрошує вождів
До нього на бенкет прибути,
Відмови і не хоче чути.
І цар наш їх туди повів.
А там примчала чорна вість:
Вождів мідяни всіх споїли
І всіх безжально перебили
Зганяючи і страх, і злість.
Ми залишились без вождів
І змушені були вертатись
Аби навіки не зостатись
Серед отих чужих країв.
Так, славні то часи були
І воїни були ми славні.
Але пройшли часи ті давні,
На зміну їм другі прийшли.
Та не рівнятись вам до нас,
Бо ви у цих степах засіли,
Крові ворожої не пили.
Як ми у той далекий час.

Коли пелюстя життєвих ролей
Летить до глибу небесних плес,
Душа пригадує всі паролі,
Свої ключі від земних чудес.

Бо річку часу вінчає осінь,
Танцює листя, мов конфетті.
Гойдає вітами жовтокосо
Верба в розлуки передчутті.

Затихнуть співи, намріють квіти
Нові веселки нових вершин.
Залиш у серці своєму літо
На перехрестях своїх стежин.

Цінуй цю зміну, збери набутки
Любові й радості відчуття,
Зірницю мрії, дарунок смутку -
Усе це разом і є життя.

І, як заквітне нове суцвіття,
Обнявши діючі полюси,
Всміхнися щиро, як вміють діти,
І в Неба світлості попроси.

Цвів верес.
Йшли тумани, мов слони.
Їх вуха чиркали тайгу
й високовольтні лінії.
Їм довгі горизонти далини
встелили осінь під ногами синіми.

Висіли над туманом не бусли,
а духи від боліт, мов білі лілії.
І пахло вересом, і килими цвіли
услід слонам, що йшли по цій ідилії.

Я був дитям,
тому й виразно чув,
як з півночі вожак трубив у хобота,
і як розходилися сосни у плачу,
мов бабці, у яких багацько клопоту.

Так вечір падав на сумну тайгу.
В моєму кошику – туман.
Я вже без кошика!..
Сова – гу-гу!
Мов стадо, серце – гуп-п!
Весь світ, що впав, зі мною мчить –
на пошуки!

Гула земля,
боліла голова,
щось рахували очі невщухаючі.
Я поміж ніг, мов слоненя, блукав,
мов хвіст слонихи, хутір свій шукаючи…

Свій сон у вересі
я до сих пір несу
в колиску діткам
і на вухо милій.
Там кожен слоник хоботком росу
спиває, ніби бджілка, з білих лілій.
До кошика, загубленого десь,
злітаються, наповнюють нектаром –
і знов стають у зріст і розмір весь,
піднявши хоботи,
сурмлять блакитним паром…

Прокинувшись,
я бачу хутір свій
та вересу мережива навколо.
А замість кошика,
у запашній траві
загублений слонами хобот грає соло.

8–10 липня 1996 р., Богдани́

Ти плакати душі не дозволяй,
Нехай вона радіє та співає,
Наповнена хай буде через край
Теплом, любов"ю й весняним розмаєм.

Якщо дошкульне слово скаже хтось,
Промов:"Прости його Всевишній"
І втіху принесе тобі Господь
За те, що ти комусь прощати всмієш.

Коли образа душу обпече,
То помолись. одразу легше стане
І та образа швидко утече
Й не з"явиться в твоєму серці рана.

Навчись прощати і мудрішим будь
За тих, хто зло в своїй душі тримає.
Зерно добра посіять не забудь
Й заколоситься воно щедрим урожаєм.

2020 р.

Хоча поспішливо смеркає
І неупинно тихне гам, –
Іще кінця не видно й краю
Нема ніде осіннім дням.
Ще в зелень вдягнуті діброви
Цілують весело вітри,
А сонця бризки показово
Теплом звергаються згори.
Ще не гуртуються лелеки
Край захололої води, –
Іще шляхи мої далекі
Легкі й привабні для ходи…
11.09.20

Промінь сонця натхнен-
ний, мов сповідь на совість пролив.
Що дарує цей день
Тим, хто день до кінця пережив?
Юдосрібне багат-
ство, одвічне ідей сприйняття,
Чи покинутих хат
Хрестотлін, де застигло життя?
Шлях, що вказує зле-
ту гротеск, а насправді "відстій"?
Римувальдокупле-
тів бренчання на струнах пусті?..
Пригадай, є одна
Теорема... Так буде завжди,
Відсилаючи "на..."
День туди, де минулий ходив.
Розраховуєш ти
(ви рівнянню повірите, ні?)
Як без альтернати-
ви прожити у світі брехні,
Залишаючись лиш
Глядачем іреального шоу.
День поринув у віч-
не... Пішов. Фігурально пішов у...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120091104193

Ще буде час – й увійде в моду вірш,
захочуть люде говорити в риму.
Ще більш розчресне череп, глибш і ширш
пересічно́му зорепіліґриму.

Славетні вчинки стануть за звича́й.
А наші – перетворяться на ниці.
Але цвістиме зелий молочай
десь на моїй сторінці…

22 грудня 2006 р., Київ

І
Стою на урвищі над нашою рікою,
в якій у юності купались ти і я
тай думаю, – якби ця тиха течія
хоч іноді була не Россю, а Невою,..
Та доля береже... і нині ми з тобою
на різних берегах одного житія.

ІІ
Околиці села укриті дерезою.
Он липа наша і хатина нічия...
пір'їною пливе за вітром, за водою
упізнана лише ілюзія моя.

Все просто як у всіх – і до того́, і нині,
і після того як пішли у білий світ.
Стояли на краю, були посередині,
а у кінці усе – за пеленою літ.

Нема і не було за синіми морями
веселощів тобі і спокою мені
і броду у воді між нами островами,
бо повені зійшли, лишилися одні.

ІІІ
А більше як було неначе і не треба
ані душі моїй, ані тобі чужій...
та, ніби ні за що, карає й досі небо
на тій лише одній і роковій межі,
де я іще іду... оглянуся на тебе,
а ти стоїш... стаєш частиною душі.

09.2020

Ти знаєш, у тенетах темноти
немога оку зчислити нараз,
відмотуючи горя у версти,
несосвітенні далечі між нас.

І цифри якось сходяться в слова,
і онде здоганяє і тебе
бентега, яка слідує від А,
надія, що повадилась до Б.

Два мандрівці у ніч по ліхтарю
несуть і пропадають у пітьмі,
помноживши розлуку на зорю,
тримаючи незустрічі в умі.


***



Шум зливи притлумляє, далебі,
салют мімози з пилом по кутах.
Як ножицями вісімки – в добі
вечірнє обнуління від "тік-так",
і талією вужча циферблат,
подобою гітари – й поготів.
У тої, що дає гітарі лад,
волосся бант скидається на гриф.
Її долоня пеститиме шаль.
А пасемець торкни її, чи пліч –
і кріпне, і вилунює печаль;
і нікуди втекти осмуті віч.
Ми тут самі. І, окрім віч, щораз
’дне одного напроти, у пітьмі
більш нічому поєднувати нас
у навкісно ґратованій тюрмі.

***
-----------------------------

Тебе люблю, тебе люблю,
І ні про кого більш не мрію.
З невиліковного жалю
Сльоза скотилася з-під вії.

Ізнов не бачити тебе,
Чи є на світі гірша мука?
І блідне небо голубе,
У грудях болем серце стука.

І самота, і німота,
І горло тихо спазми душать.
Моя ти квітко золота,
І золота моя ти душе!

Години тягнуться сумні,
Похмурий вечір в ночі тане.
І світ без тебе почорнів,
Мов день згубив свій і світанок.

І все в житті - не те, не те,
Ридає дощ безперестану...
Коли ж проміння золоте
Очей твоїх загоїть рани?!

30 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Звиваючи в ду́мках мереживо слів
Тепер, стільки років потому,
Про славний похід я повісти хотів,
Вже майже не знаний нікому.
Ми бу́ли гарячі, стрімкі, молоді,
Ми слави і влади хотіли тоді.
Був в Ігоря-князя племінник один,
Якого теж Ігорем звали.
І князем, як дядько, хотів бути він
Та прав було в нього замало.
Лиш синові князя дістався би трон,
Такий на той час на Русі був закон.
Надумався Ігор до князя прийти,
Щоб дозволу в нього спитати:
Чи можна йому в чужі землі піти,
Державу якусь звоювати,
Щоб правити там, будувать городи́.
Князь Ігор подумав і мовив: «Іди!»
Взяв Ігор дружину свою та позвав
Охочих іти за собою
І військо-таки чималеньке зібрав
Із русів, готових до бою,
Які не хотіли вмирать на печі
Та щоб поржавіли геть їхні мечі.
Всі, наче дуби ті, один в одного
І кожен на щось сподівався.
Взяв Ігор з собою і сина свого,
В якого вже вус пробивався.
Хай славу здобуде, подивиться світ,
Утре із чола закривавлений піт.
Принісши пожертви до Хорсових ніг,
Покля́лися руси мечами,
Просили, щоб Хорс у поході поміг,
Свої йому долі вручали.
І, ледве на сході нам Хорс посміхнувсь,
Як парус на кожному судні зметнувсь.
Нелегкі дороги, незнані путі
Дніпром, крізь пороги, до моря,
Крізь землі ворожі, крізь землі пусті
Де з боєм, де волоком. Скоро
Лиш мовиться слово. Півсвіту ж пройти
Нелегко. Не скоро долають світи.
Не буду детально описувать шлях
У землі далекі, незнані,
Де світом усім заправляє Аллах,
Де лише одні мусульмани,
Бо саме туди Ігор військо повів.
Про їхнє багатство багато чув слів.
Дійшовши по морю до гирла Кури,
Нарешті на берег ступили.
Стрибогові внуки – могутні вітри
Нам пісню удачі пропіли.
Ось тут і зібрався наш Ігор почать
Державу для себе й дітей звоювать.
А вище по течії там, на ріці
Багатеє місто стояло
Бердаа. По світу і в нас на Русі
Про його багатства чували.
Туди і направили ми свій похід,
Не знаючи, скільки ще матимем бід.
Назустріч правитель нам військо привів
Іх тисячі стали навпроти.
Нам Ігор до бою ставати велів,
А нам і самим вже в охоту.
Набридло степами-морями блукать,
Нам більше бажання мечами махать.
Ударила сила ворожа на нас,
Зламати, зім’яти хотіла.
Та руси(хіба то для нас перший раз?)
Стіною щитів її стріли.
Зіткнулись дві сили, зійшлись на крові
І мертвим упасти не дали живі.
Та битва кривава – розвага для нас,
Для русів, що в битвах зростали.
Ми вдарили стрімко, попереду князь
І військо вороже зім’яли.
Хто був на коні, той устиг утекти,
А іншим прийшлось від мечів полягти.
До самого міста рубали ми їх,
Ні сил, ні крові не жаліли,
А ворог й воріт зачинити не встиг,
Як ми у Бердаа вступили.
Князь битву криваву спинити велів,
Чим ледве у війську не викликав гнів.
Та ж не грабувати він місто прийшов,
А княжити в ньому збирався.
І руси утерли з мечів своїх кров,
Ніхто з князем не сперечався.
І сказано жителям міста було,
Що не для грабунку їх військо прийшло,
Що їхньої віри не будуть чіпать,
Князь хоче лиш правити містом.
Тож можуть спокійно всі жителі спать,
Молитися, пити і їсти.
Він буде від ворога їх захищать,
Вони ж мають князем його визнавать.
Нелегке життя почалося тоді:
Щодень, майже, битви й походи.
Йшов ворог по суші, ішов по воді,
Кривавлячи землі і води.
Хотіли нас вигнати з міста вони
Та ж ми були ріднії діти війни.
Виходили ми проти всіх ворогів
І трупом їх поле встеляли.
А дехто із тих, хто у Бердаа жив,
Нам камені в спину кидали.
Ми довго терпіли, тамуючи гнів,
Бо ж князь не чіпати нікого велів.
Ми їм говорили, хай вдома сидять
І в справи у наші не лізуть.
Але до цих слів дослухалась лиш знать,
А нерви у нас не з заліза.
Тож князь повелів аби через три дні
У місті лишились лиш руси одні.
Не хочуть коритись – хай геть собі йдуть
Та кращої влади шукають.
На тих, кого руси потому знайдуть,
Жорстокії кари чекають.
Невдячні до слів не дослухались тих,
У місті лишилася більшість із них.
Четвертого дня ми взялись за мечі
І так надто довго терпіли.
Аби за непослух тих підлих провчить,
Ми їхнюю кров не жаліли.
Всі вулиці вкрилися трупом ураз,
Аж доки спинив нашу вольницю князь.
Хто помсти уникнув, лишився живий,
Докупи ми разом зігнали,
Під розпачу крики і плач голосний,
Жінок і дітей відібрали,
Загнали в фортецю, а чоловікам
Веліли: «Хай всяк викупля себе сам!»
Тож той, навіть, хто бідняком прикидавсь,
Скарби свої сховані витяг.
Як ловко додумавсь до цього наш князь,
Тепер ми багаті і ситі.
Жінок – скільки хочеш, то стільки й твоїх,
Рабів і прислуги – не злічено їх.
А ворог, тим часом, все більш насідав,
Не мали ми в місті спокою.
Заледве одного наш князь відганяв,
Як сунули інші юрбою.
А тут ще й хвороби взялись, як на гріх.
Ми вже й не встигали ховати своїх.
Удень червонили від крові мечі,
Кривавий ми піт утирали,
А сонце ховалося, то уночі
Могили померлим копали.
Там місце було і мечу, і жоні,
Бо він же загинув, як рус – на війні.
Ми бились завзято і тисячі тіл
Встеляли все поле навколо,
Залили ми кров’ю ворожою діл,
Бо ж рус не відступить ніколи.
Він ліпше загине, аніж побіжить.
Між нас боягузу ніколи не жить.
Бої і хвороби знесилили нас,
Нас зовсім лишилося мало
Із сумом дивився на все те наш князь,
Душа його з горя палала.
Жадобою стільки він люду згубив,
Вже б ліпше під князем у Києві жив.
І вирішив князь: повертатись пора
І край негостинний покинуть,
Бо з цього походу не буде добра,
Усі до одного загинуть.
Тож краще, ніж згинуть вони тут усі,
Ще користь якусь принесуть на Русі.
І всі, хто лишився, зібрались вночі,
Що можна – на плечі звалили:
Добро, злато –срібло. У руки мечі.
Що взяти не в силах – спалили.
Жінок-полонянок з собою взяли,
До річки Кури швидким кроком пішли.
Там флот на повернення наше чекав,
Загін його охороняє.
Аж на півдорозі син князя Рулав
Побачив – красуні немає.
Він думав – вона разом з ними іде
Та кинувсь – її не знаходить ніде.
Красуня – донька одного із купців
В полон, як і інші попала.
Рулав ледве очі на неї підвів,
Душа його вмить і пропала.
Він так закохався, що сили не мав,
Без неї він жодного дня не бував.
І от її разом із ними нема.
Рулав просить батька вернутись.
А князь біля себе його не трима,
Лиш просить скоріш обернутись.
Він зна сина, наче себе самого
І жоден наказ не зупинить його.
Діставшись до річки, князь довго чекав
Й даремно повернення сина.
І, врешті, піднять паруси наказав,
У безвісті сина покинув.
Останньої миті уздріли гінця,
Червоного з крові, блідого з лиця.
Він князю й повідав, що трапилось там
В покинутім русами місті.
Князь слова не мовив, лиш слухав, а сам
Аж згорбивсь від чорної вісті.
А воїн кривавії сльози втирав
І батькове серце на клаптики рвав.
«Ще Хорс не піднявся, а ми вже прийшли,
Нас пусткою місто зустріло.
Жінок-полонянок в фортеці знайшли,
Красуня із ними сиділа.
І сльози змивали рум’яна із щік,
Гадала: Рулав її кинув навік.
На довгі розмови часу не було,
Забравши красуню й прислугу,
Помчали назад ми. Вже й сонце зійшло.
Тут галас на всю, на округу..
Довідались, мабуть, якось вороги,
Що русів у місті нема вже й ноги.
Ми рушили садом й наткнулись на них.
Їх, наче горохом сипнуло.
Якиїсь начальник, напевно, прибіг,
То ми по командах відчули.
Вони оточили нас ті́сним кільцем
І ми подивилися смерті в лице.
А Рулав, побачивши міць ворогів,
Сказав: «Ось хвилина настала!
Помремо, як руси, щоб дзвоном мечів
Нас в ірію предки стрічали.
Як час нам померти, то гідно помрем,
З собою по кілька життів заберем!»
Ми бились, як леви і ворог встелив
Всю землю навколо нас валом.
Ми знали, що гинемо, та ворогів
Мечі наші грізні стрічали.
Та ворог вмирав, але гинули й ми,
Бо були, на жаль, усього лиш людьми.
Ось нас із Рулавом лиш двоє всього,
Він крикнув: «Ти маєш пробитись
Крізь ворога, мчати до князя бігом
Аби йому тут не баритись.
Скажи, хай на сина свого не чека.
Я чую, як бог вже до себе гука!»
Він ще сміливіше на військо напав,
А я також стрімко пробився
Крізь декількох воїнів й швидко помчав,
Лиш раз зупинивсь, оглядівся.
Рулав вгородив у красуню меча,
На дерево виліз і щось закричав.
А далі, як рус,щоб не бути в рабах,
Кинджалом став бити у груди.
Я бачив, який був для ворога жах,
Ніколи того не забуду.
Так смертю героя загинув Рулав,
Проткнутий кинджалом на землю упав!»
Верталися ми із походу сумні.
Нас мало зовсім уціліло.
Князь горе топив у заморськім вині,
Невдачі його підкосили.
Але він нікого в тому не винив,
Бо ж сина на смерть власноруч відпустив.

Від служіння
чарці
Зовсім став
зварйований:
Прокидаюсь
вранці
В квіти
упакований.

Цвинар вже -
мій палац?
Отакі феномени!
Думаю: "Усе,
абзац,
Поховали
демони!"

Голову підняв,
Як знав,
Зразу стало ясно:
Я у клумбу
Спати впав,
Отже -
Все прекрасно!

Сам себе брешу (брехня маленька)…
На покотті слів тривала лжа
реєструє вдалі побрехеньки
од тупа́ до гострія́ ножа!

Я поет, я маю право в злості,
відгорнувши чресла поколінь –
подивіться: ви – сучасні гості
ваших, саме ваших, предкотлінь!

8 травня 2003 р., Богдани

Тиха музика міст.
Ліхтарів жолудеве намисто...

Не шукаючи зміст,
Що згубила давно серед листя,
Ця пора золота,
Ця червлена розпачлива туга
Пише червню листа
Про свою вересневу наругу.
Нетривкий падолист,
І немає куди притулитись...

Тільки спалений міст.
Тільки пошепки тліюче листя.

Споконвіків, а наче вперше
Спадає листя безшелесно.
Так скелі падають, руйнуючись на камінь,
Нагадуючи горам їх кінцеву мить.
Так люди падають,
Обтяжені турботами, а не роками:
Цей ще схопитися за серце встиг,
Той - лиш змахнув руками...
Кружляє журно лист,
Так за теплом по-журавлиному голосить.
Розчахується серце, прикипа до віття...
А це ж бо Осінь, пані Осінь
Гойднула на три чверті світом...

Р.S.
...Краса так густо замішана на смутку,
Що й радість переростає в роздум.

Уже недалеко. До рідного дому дорога
Веде по Сумщині крізь осінь, дуби і терни.
Зелені озимі, калина, що жде край порога…
Мій спогад про юність, мене в ті часи поверни.

В дитинство яскраве моє і моє голоноге,
Де верби на Спасівці повняться гулом бджоли.
Де співи мої відлітали у небо, до бога,
Вузенькі стежки у незнане майбутнє вели.

А зараз вертаю до Пісок, до Сейму, до хати,
По вікнах якої дощі витікають слізьми.
На ганку не стрінуть зраділі і мама, і тато,
І вже не обіймуть щасливу руками-крильми.

Усе, що я мала, я доні своїй і онуці
Поклала в долоні і в серці лишила навік,
Забрала всі болі, закрила дорогу розпуці…
Вертаю додому, забувши років своїх лік.

Я твій помічник, о, часу далекоглядний,
о, нескінченності лезо філіґранне!
О, сонце, що розплутується вічно,
я ниточки твоєї енергетичний кінчик,
я спалаху твого мікроскопічна часточка,
в якій живе моя чумна галактичка.
Світила обертаються в мені,
докожне з них – мій вірний помічник,
їх не лякає смерть моя можлива:
назад повернуться даровані світила
крізь цю мембрану, за якою – я,
твій помічник з субстанції – Земля,
крізь оболонку тимчасового майданчика –
й Галактикою стане ця галактичка.

28 серпня 1995 р., Київ

А ключ журавлиний
Так високо зринув
Та двері у осінь відкрив.
І хмари кудлаті
Дощами заплачуть,
Увесь небосхил посірів.

Але днів погожих
Усім наворожить
Красунечка-осінь іще.
Пройдемо стежками,
Що мов килимами
Устелені листям.І щем

Крадеться тихенько
Удушу й серденько -
Життєвого літечка жаль,
Що теж десь полине
З ключем журавлиним,
Залишить і сум, і печаль.

Не треба печалі,
Відійде хай далі,
А сум тільки світлий в душі -
Про молодість спомин.
Життєвая осінь
У серце нехай не спішить.

2020 р.

Іде Олег на греків, зібрав багато воїв
Варягів і словенів, і кривичів, і чудь,
Полян, древлян і мерю веде він за собою,
Хорвати, сіверяни, радимичі ідуть.
І тиверці при ньому ідуть, як толковини,
Вони до греків ближче, тож знають що і де:
Куди які дороги і де які там стіни.
Та й мову грецьку знають. Отож, Олег веде
І кінно, і човнами своє пістряве військо.
І берегом, і морем іх, наче, мурахів.
Хоч шлях до Цареграда не надто вже й близький
І весь похід розтягся аж на багато днів.
Тікають звірі, люди, зачувши грізний тупіт,
Углиб пірнають риби від безлічі човнів.
Лишається пустеля де теє військо ступить.
Сам грецький імператор за стінами засів
І греки із околиць сховались теж за мури,
І цеп перетягнули через Золотий Ріг.
Та все зі стін високих дивилися похмуро,
Як варвари під містом господарюють в них.
Блищать мечі ворожі і чорний дим валує,
Ті, хто не встиг сховатись, конають на хрестах.
І морем гонить трупи. Хто місто порятує?
Єдина лиш надія на Бога в небесах.
Все ближче ворог лютий під стіни підступає,
Вже витягли на берег ворожі кораблі
І на колеса ставлять і парус напинають,
Немовби, як по морю, плистимуть по землі.
Комусь то, може, смішно, та не до сміху грекам,
Бо бачать: хитрий варвар таки їх обхитрив.
Від моря до затоки шлях зовсім не далекий,
А звідти вдертись легко у місто з кораблів.
І цеп не порятує, і мури не закриють,
І військо не спроможне спинити ту орду.
До того ж, воювати ці варвари уміють.
Отож, миритись треба, щоб відвести біду.
Схилився імператор перед слов’янським князем,
На всі умови згоден аби лиш він забрав
Свою орду подалі. Затамував образу
І договір, як з рівним, з Олегом підписав.
Верталась Русь додому вдоволена і рада
І паруси шовкові їй вітер напинав.
А на воротах міста, що ли́шилось позаду,
Щит, як тавро, неначе, на сонечку блищав.

У гридниці князя Володимира переполох. Він і так був завжди, наче вовкулака: ні з того, ні з сього міг угатити пудовим кулаком у груди рабині, яка прибирала на столі наїдки та питво після нічної пиятики з близькими гриднями.
Це ж треба! - рідний брат Ярополк охрестився у католицькому храмі! А я ж минулого року привіз із Херсонеса до Києва у спеціальній раці голову четвертого Папи Римського Климента Першого. І тіло його учня Фіва також. Назвав ім’ям цього папи аж чотири села - Климентове, Климентовичі, Клементіївка, Климани. Хотів бути першим!
Гаразд, брате. Буде тобі потеруха! Випер мене з Києва, випер з Новгорода. Ти думаєш, я тобі таке прощу? Ніколи!
973 року Ярополк приїхав до імператора Оттона шукати союзу , оскільки мав напружені стосунки з Візантією. Та й братня міжусобиця висотувала всі сили. 977 року переміг брата Олега, який штурмував стольний град Вручию, душив місцеве повстання. А вже 979 року приймав у Києві послів Папи Римського.
Ну, що ж, є вірні люди, є досвідчені зарізяки. Годі терпіти твоє панування. Планував захоплення влади довго, але скрупульозно. І як тільки Ярополк відійшов з військом від Роденя - заманив його на персональну зустріч.
Мої гридні все зробили гарно. Обидва стануть сотниками. Ну, і воєвода Блуд, який зрадив свого князя, теж в накладі не залишиться. А жінку Ярополка беру в наложниці. Народить мені сина, або й п’ятьох, там побачимо, чи витримає.
Таки витримала! От молодець! Підростає байстрючатко - син Святополк!

Три роки пролетіли як один день. Боровся, купував, бився, труїв, душив, відтинав голови і торгувався. Постійно і з усіма. Це - основна роль влади.
І негайно треба щось робити з вірою. Я хоч і язичник, маю гарем з кількасот молодюсіньких дівчаток, але в міждержавній політиці язичництво - собачий хвіст. Воно нелигітимне. Дивляться як на варварів. Кожна держава має право оголосити війну, повбивати усіх жителів і ніхто не скаже ні слова. Це вважають нормою.
Іслам відпадає. Стосунки зі Сходом хоч і гарні, але занадто витратні: далеко їздити. Чорт з ними.
Юдаїзм майже убив мій батько Святослав, розгромивши Хозарський каганат, отже зі слабаками зв'язуватися не варто.
Польський князь Мєшко нерівно дихає на Червону Русь, яку я захопив 981 року, відгризши шмат Моравського князівства – Холм та Перемишль. Я б ці землі втратив, але польський колега був так зайнятий своїми внутрішніми проблемами, що вирішив плюнути на шмат цієї території, аби тільки втримати владу всередині країни. І цей вилупок має аж занадто гарні стосунки з Тевтонами: якщо покличе їх допомогти - прийдуть і допоможуть. І зроблять з Києва купу гною. Поганий варіант. Та й Рим поставить умовою навернення до християнства - повернення Моравії законним власникав. В дупу Мєшка. Нічого не віддам.
- Агов, брати мої! Потрібна порада! Яку віру прийняти? Га?
Піднявся Олаф Трюггвасон - друг Володимира, зарізяка з дуже сумнівним минулим.
- Княже! Йди до Константинополя, не прогадаєш.
А як іти, якщо впливу мало?
Здійснив похід на Крим, віддяпав Корсунь, поставив там свого тисяцького. А перед цим завоював в'ятичів, ятв'ягів, радимичів, білих хорватів. Рвав зубами поляків, вірменів, булгар та печенігів. І дав шість тисяч війська імператору Василію на війну з Вардою Фокою.
Ну, а потім вже написав листа в Константинополь. І шо ви думаєте? Не відмовили! Хоча спробували спочатку отруїти. Імператор Василій Другий ледь не обпудився, коли дізнався, що спроба вбивства не вдалася, думав, що я піду за цю підлу витівку війною. В союзі з норманами. А імператор нині слабий, бо узурпатор Варда Фока з нього стружку знімає. І невідомо – чи не покотиться завтра голова самого імператора східцями храму Святої Софії.
Я б так і зробив, пішов би спочатку на Болгарію та загамав її з потрохами, хоча там князь Борис уже вводить християнство у ранг державної релігії. І Трансільванією не погребував би. Чом би й ні! Але знову підказав Олаф Трюгвассон:
- Ніякої війни! Це - майбутні союзники. Кажи - давайте за дружину царівну Анну Палеолог.
От голова! Рано чи пізно стане святим! Чесно кажу! (до речі – Олаф Трюггвасон через десятиліття став володарем Норвегії, а згодом християнська церква його оголосила святим).
Правда з християнізацією в Києві якось не дуже добре вийшло. Як скотив у Дніпро бовванів Дажбога та Сварга - піднявся гвалт. Довелося вирізати майже сорок відсотків населення столиці. А волхви прокляли Русь на тисячу років за зраду віри. От дурні! Я ж добро роблю!
Прикро, але гарем довелося розпустити, але не з причини моєї набожності: заразу підхопив. І таку, що прутень став підгнивати, а чоловіча снага зникла, мов ранковий туман. Тож довелося зосередитися на державній політиці. А гарем розібрали гридні. Сотник Микола забрав двісті дівиць, воєвода - ще двісті, ну а решта сама розбрелася - хто куди.
А бастрючатко моє - Святополк, щось занадто грізно на мене блимає, наче вовченя. Ох, чує моє серце - доведеться його колись зарізати. Ну, то таке, справи буденні, родинні. Головне, що рано чи пізно і я стану святим. Наче.

08.09.2020р.

Хтиве небо розгойдує явір
і зриває за обрієм час,
непомітно збираючи хмари.
Щемна туга охоплює нас.

Супроводжує в образну драму
супокійних осінніх гаїв.
Шурхотить лист-сувій під ногами,
не розчути лящання птахів.

День у передчутті смертотліні,
хоч жоржини іще золотить,
опадає листочком осіннім,
зачепившись за простір на мить.

Світ сльози без печалі не зронить
і любові без серцебиття.
Мчать літа, наче змилені коні,
у минуле нема вороття!

07.09.2020р

Давайте розбиратись без гнівби,
Щоб викотити істину на сушу:
Ординською балакають раби,
А рідною - хто має честь і душу.

І хай хоч світ на голову впаде -
Слівцем не осквернюсь босякуватим.
Бо мова материнська - це святе,
А москворотість - вірний шлях до зради.

Вона червива, підла наче тать,
Повзе змією, сіючи отруту.
Не кліпнеш оком - Неньці шах і мат,
Де Київ був - Москва роїтись буде.

"Папаша,здравствуй!" - як у нерв кинджал,
""Привєт, дєдуля!" - мов у серце ножик.
Бебекає отара нечужа,
Хоч рідною назвати теж не можу.

А хочу, щоб було все навпаки -
Прокинеться в нащадків совість куца,
"Поштокають" сонливі земляки,
"Покакають" і, врешті, схаменуться.

08.09.2020 р.

У вітрилах оксамитових пальм,
на тлі зорі, яка так тонко тане,
два профілі: макака й павіан,
у вечері зачуханому встане;
зосередженість закоханих мавп
має відстань таку короткозору,
має пристрасть непродовжених лап, –
простір просто відсутній в цю пору;
лише м’язів заповзятливий пульс
та пар звіриний першого інстинкту, –
так альпініст, побачивши Ельбру́с,
уперше йде не вгору, а на стінку,
так у маєві лахудрових кіс
два хвости, ледь торкаючись китиць,
піднімають банановий ліс
на тріпотне стрічання дивитись,
ледь покинутий левицею лев,
старі слони, политі фіолетом,
та сто папуг – свій відчай, заздрість, рев
уперли в мить сімейного портрету;
це табу і це табун, це труба!
це рветься фото навпіл і наза́вжди!
це дві секунди – і прикушена губа
з’являє кров навколишньої правди!
у вітрилах оксамитових пальм,
на тлі зорі, яка ще трохи – й кане,
ці два звіра: макака й павіан,
пороздираються на все, як є; на рани.

17 червня 1995 р., Київ

Під церквою стою. Пливуть панянки,
А на обличчях - смуток, чорна ніч...
Семітські боги геть забили баки,
Зависнув над товпою Божий бич

І страх перед покарою із неба,
З амвонів люд залякують попи...
Осліплій вірі розуму не треба,
Навколішки ставай, поклони бий.

А сумніватись вам не раджу, браття,-
Наздожене від церкви люта мста:
Анафемою і важким прокляттям
Приб'є, немов Ісуса до хреста.

Плати бабло священнику й молися,
Спокутуй ревно нелегкі гріхи.
А я у циці заховаю писка,
Неначе під важку єпітрахіль.

Летить під стелю із подушки пір'я,
Зітхає мавка стигла у жазі.
Кохання - це єдина справжня віра,
Але любити вміють не усі.

08.09.2020 р.

Поки маю душі оберіг,
не лякають мене ні кацапи,
ні мої дорогі ескулапи,
за яких помолитися міг.

Ще долаю останні етапи,
заглядаю за отчий поріг
і малюю на контурі мапи,
непомічені віхи доріг.

Вмію бачити сонце у небі,
у зеніті – найвищу зорю
і уквітчану землю свою,
а чужого нічого не треба...
Хочу жити і вірити в себе,
поки дихаю, мрію, люблю.

09/20

Дивлюсь у завтра - парадигма мрій,
єднання дивне суєти і тиші.
За видноколом нульових подій
сидить мара на срібному узвишші…
І п’є вино колишніх сподівань.
В кисляк життя перебродила осінь.
Із лігва неприкаяних бажань
вона жагу у спомини відносить.
Сховався світ під маревом-плащем.
Туман дороги виїдає очі.
Зайшов на гостювання жовтий щем
і залишився… родич тамагочі.

09.2019р.

Не вір очам, якщо побачиш,
У люстро втупивши свій зір, –
Виразно риси не дівчачі,
Бо страх зросте в тобі без мір.
Не вір собі, коли відчуєш,
Що далі жить немає сил, –
Бо душу втомлену знервує
Відсутність юної краси.
Не вір душі до суму схильній
Та заклопотаній украй
І раз по раз, як божевільна,
Від болю в серці не вмирай.
Не вір невтомному відчаю
Ані удень, ні – уночі,
Коли журу щемку сховаєш
У безпорадному плачі.
Не вір покірливо нічому
Ніколи більше і ніде, –
І відійде нечутно втома,
І непомітно біль пройде.
07.09.20

Лети, мій коню, по степу широкім,
Я маю звістку чорну донести
До городищ і до поселень, поки
Жорстокий ворог встигне надійти.
Ми – уличі, потомки славних антів,
Віддавна жили у степах оцих.
Від них навчались землю обробляти
І вигравати на конях баских.
Вже скільки літ, як у степу не було
Того, хто нас би викликав на бій.
Хіба які ватаги завернули
Аби на гостей учинить розбій.
Але з такими довго ми не грались.
В степу сторожа наша не дріма
І тих, що не втекли чи не сховались,
Уже давно на світі цім нема.
Орач спокійно працював у полі,
Спокійно гості везли свій товар.
Ніхто й не помічав на видноколі
Іще далеких чорних – чорних хмар.
Хоч гості часом мимохідь казали,
Що десь на берегах Ітиль – ріки
З’явилися невідомі хозари –
Жорстокі степові кочівники.
Та де Ітиль, а де Дніпро – Славута?
Ми були сильні – думалося так.
Якби тоді увагу нам звернути
На загадковий і зловіщий знак.
Сторожа втікача перехопила,
Чи то болгарин, чи якийсь буртас
І в нього зі спини стріла стриміла,
Якась іще невідома для нас.
Він впав з коня на руки нашим воям,
Щось шепотів на мові на чужій.
З останніх сил махнув на схід рукою
І захлинувся у крові своїй.
Вожді тоді не надто схвилювались,
Бо з русами за землі виник спір.
То ж цим вони скоріше переймались.
Лише один поважний Будимир
Із Хвалибудом – меншим своїм братом
Зібрав дві сотні воїв молодих
І вирішив у полі побувати,
Сторожу перевірити, сліди
На бродах і по степу подивитись,
Бо щось у нього на душі шкребло.
Не встиг Ярило ще росою вмитись,
А наше військо уже степом йшло.
Попереду вожді на добрих конях,
Орел ромейський весело блищить,
З усіх боків від нас на кілька гонів
Сторожа серед степу майорить.
Один, другий і третій день проходить,
Ніщо поки не провіща біди.
Ні ворога не видно, ні негоди,
Лиш степової звірині сліди,
Вночі, щоправда, вовче завивання
Коней лякало. Та іще одне
У воїв викликало здивування:
Раніш табун буває промайне
Тарпанів. Чи сайга промчить, як вихор.
А то і турів можна було стріть,
А тут за день нічого, як на лихо,
Лиш орел у висоті кружить.
Та десь на схід вороння пролітає.
Їх каркання тривогу виклика.
Летять туди, куди напевно знають,
Їх трапеза недобрая чека.
Четвертий день уже перед обідом
Уздріли чорні хмари вдалині
І кінського в степу багато сліду,
Як то буває часто на війні.
Ті хмари чорні – воронячі зграї,
Що вказують на бойовищ місця.
В степу вони даремно не літають -
Відома всім прикмета чорна ця,
І справді – попереду бойовище,
Хтось степ навколо трупами услав.
І піднялися з карканням зловіщим
Ворони, глянуть, хто їх налякав.
Ми поле те об’їхали за вітром,
Напружено стискаючи мечі.
Яку загрозу може степ таїти
Удень, а особлива уночі?
Та ночі нам чекать не довелося.
Проїхали ще степом кілька гін,
Аж мчить сторожа в полуденнім боці.
Миттєва насторожився загін.
Примчали швидко: - Там загін ворожий.
Три чи чотири сотні верхових,
Ні на болгар, ні на алан не схожі.
Ми можемо ударити на них!
Заграла кров у молодецьких жилах,
Мечі на сонці зблиснули ураз
І коні, ледве стримані, присіли.
Що скаже вождь у цей важливий час?
І Будимир махнув орлом ромейським
Туди, у степ, де ворог причаївсь.
Зірвались коні. Посвист молодецький
І блиск меча над степом, наче ліс.
Як соколи у воронячу зграю
В загін ворожий врізались вони.
І крик, і стогін, дзвін мечів витає
В просторах степової цілини.
Хоч уличів було удвічі менше,
Та натиск наш зім’яв ворожий стан.
Хоч, видно, їм теж битися не вперше
І помирати від смертельних ран.
Та кожна мить їм дорого дається.
Вже скільки їх скалічених лежать.
Бо кожен улич наче тур той б’ється,
Смерть не встигає урожай збирать.
Ось – ось уже не витримає ворог.
Іще удар слов’янського меча.
І він легку ворожу шабля скорить.
Та чому це так вороги кричать?
Не у страху, а з радості, неначе?
Нова орда по степу мчить до них,
А уличі іще її не бачать.
Під блиск мечів скривавлених своїх
Побачили. І Будимир негайно
Усім до кола стати наказав.
Усіх, хто меч не втримає від рани,
Всередину, під захисток послав.
Ще гарячіша почалося січа,
Від хмари стріл аж сутінки зійшлись.
А смерть ще швидше свою здобич лічить.
Дивись, кістлява, десь не помились!
Кривавий піт аж очі застилає
І руки вже німіють від мечів.
Та ллється кров і битва не вщухає.
Рубаються напружено, без слів.
Ось Будимир упав коню під ноги,
Стріла у грудях пісню допіва.
Хоч Хвалибуд живий ще, слава Богу.
Орла підняв і далі бій трива.
Лише надвечір він затих поволі.
Чи то від втоми, чи з нестачі сил,
Народ незнаний відступив у поле
І уличів в спокої залишив.
У променях червоного Ярила
Ми узялися втрати рахувать.
Услала трупом степ ворожа сила
Своїх же вбито лише двадцять п’ять,
Та восьмеро поранено смертельно,
До ранку, мабуть, не дожити їм.
Найгірше, що у смерті на постелі
Вождь Будимир, два сотники із ним.
У Хвалибуда рани дві у грудях,
Та й іншим теж не солодко прийшлось.
Отож, за повелінням Хвалибуда,
Зібравши вбитих, військо здійнялось
І рушило на захід, до Славути,
Де острів Хортичь і Крарійськийц брід.
Там в городищі щоб передихнути
І поминальний справити обід.
В степу лишилась незначна сторожа,
Щоб ворог був зненацька не напав.
Бо Хвалибуду тепер цінний кожен,
Хто меч в руках упевнено тримав.
Всю ніч за сонцем уличі спішили
І ледь воно за спинами зійшло,
Побачили, нарешті, що хотіли –
То городище на Дніпрі було.
Високий берег і балки навколо,
Похилий схил до самої ріки
І городище в вигляді підкови,
Камінне. Будувалось на віки.
Сторожа валку суму перестріла
І всі за стіни кам’яні зійшли.
А ледве від дороги відпочили,
Багаття готувати почали.
Аби легким був їхній шляху вирій,
Загиблих треба на вогні спалить.
Так вимага від нас священа віра
І так покон прадавній нам велить.
І Будимир, і сотники, і вої,
Їх тридцять три жорстока смерть взяла,
Лягли, як вимагається, при зброї,
Поклали і ромейського орла.
Того, що предки-анти звоювали
Десь в глибині ромейської землі.
І ось тепер його вождю поклали,
Як пам’ять про проведені бої.
Весь день палав вогонь на городищі
І звуки тризни над Дніпром неслись,
А душі вбитих піднімались вище,
Аж поки в небеса не піднялись.
Коли багаття згасло з сонцем разом,
Сторожа з степу звістку принесла,
Та, що вже кілька день з коней не злазить
Орда хазарська по сліду ішла.
Тож часу щоб дарма не витрачати,
Вождь Хвалибуд збиратися велів,
Хоч на коня не в змозі був сідати,
Та було не до сліз і не до слів.
Збирались швидко. Попіл в ями склали
І в темряві спустились до ріки,
Крарійським бродом на той бік помчали,
Орди іще не бачачи поки.
Вождь вирішив хозарів обдурити
І від осель подалі відвести.
Тож мчав загін куди Ярило світлий
Своє червоне лико опустив
Позаду ніч, а далі день в дорозі,
Десь там позаду курява встає.
Вождь Хвалибуд триматися не в змозі,
Йому вже зовсім сили не стає.
Потрісканими до крові губами,
Біля ріки спинитися велів
І між двома крутими берегами
Два рови прокопати. Сам сидів
Поблідлий. І мене позвав до себе,
Сказав: - Немає більше сил моїх,
Мабуть вже час збиратися на небо,
А я іще не все зробив, що міг.
Тож слухай добре. Мчи у наші землі,
Бери мого коня і не жалій.
Скажи: часи чекають невеселі
І, навіть більше того, дуже злі.
Нехай усі готуються до битви,
Хто здатний лише меч в руках тримать.
Для нас уже скінчилась гонитва
І тут ми, мабуть, будем бій приймать,
А ти лети, хай боги помагають
Тобі цю чорну звістку донести.
Із степу чорні хмари насувають
І тільки єдність може всіх спасти.
Єднайтесь всі, згадайте славу антів.
Їм серед степу рівних не було.
Хозарам підлим гідну відсіч дайте,
Щоб військо їх погибель тут знайшло.
Аби не сміли носа свого сунуть,
В оселях наших здобичі шукать,
Збирати наші вевериці й куни
І по степу по нашому блукать.
Сказав він це й закрились його очі.
Я ж миттю скочив на його коня
І він помчав мене до полуночі,
Де простягалась улицька земля.
Лети ж, мій коню, по степу широкім,
Я маю звістку чорну донести
До городищ і до поселень, доки
Жорстокий ворог встигне надійти.

В небеса задивлялася сині,
як без вітру, вітрил і весла
в кругосвітній вояж в теплу днину
чорна хмара по небу пливла.

Їй бажалось незвіданих вражень,
обернутись навколо землі,
подивитись на Рим і на Відень,
як живеться у місті й селі.

Над морями і материками,
розіллятися грізним дощем,
заридати, здійняти цунамі
з океанської хвилі. А ще

їй хотілося випити простір,
небо мжичкою заволокти,
блискавиці відправити постріл
в серцевину пустелі. Туди,

де ніколи не бачили зливи
вогненосні бархани піску.
Лиш тоді вона буде щаслива
і забуде про долю гірку.

Не судилося хмарі по світу
мандрувати, бо сонце ясне
спалахнуло багаттям у вітах.
Дощ грибний не злякає мене.
05.09.2020р.

Без совісті зробив один лиш крок
І стало легко, як в обіймах пані.
...сон розуму, сон честі і думок,
Огрійна блаж без криків та літаній.

Ані вини, ані жури, нірвана...
Упав із неба каменем на дно.
Продати батьківщину? Не питання!
І мову, вкупі з нею, заодно.

Іде війна. А в мене парадиз,
Ловлю грошву й карасиків лускатих.
Замріяні осонцені сади
Квітують за вікном моєї хати.

В альков утіх завжди відкриті двері,
Заходить пані, пишна, молода...
Втішає взор персистої Венери
Божественно пречиста нагота..

І так щодня. Гойдають мрії тиш,
Піднятися - і то буває ліньки.
...цей вірш - не вірш, а гострий правди ніж,
Верцадло для духовного каліки.

07.09.2020 р.

Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.

Піднявши подоли,
Щоб не заросити,
Бігла осінь в поле,
Де стояли скирди.

А стерня висока
Їжаком колючим
Згорнулась в клубочок,
На неї не ступиш,

Щоб не поколоти
Ніжок своїх босих,
Біль вгамують трохи
Срібні перли-роси.

Та вже не зважала
На колючі стерні
І що мокра стала
Байдуже для неї.

2020 р.

На руках одна козирна масть,
Все тіп-топ, м'ясце возив у Рашу.
Честь і совість безпробудно сплять,
Уві сні жують вівсяну кашу.

Бо сусіди нам не вороги,
Платять добрі грошики за зраду.
А синка в окопи чорт лихий
Виштовхнув, щоб дратувати тата.

Ох і дурень! Телепень ще той!
Не схотів ховатися за спини.
За війну з ординцями в АТО
Матиме хреста і домовину.

Скибку хліба умочаю в жир,
Жінка розкошує на перинах.
Ми для сина відтепер - чужі,
Бо йому дорожча Україна.

07.09.2020 р.

Коли відцвітуть калачики
і лист з виноґрадних лоз,
я з’їм довгі "дамські пальчики",
якими кишить Привоз.

Коли Молдаванка зміниться,
й розтане південний сніг,
Одеса у море кинеться
з усього мільйону ніг.

Коли всі ґастролі проваляться,
я в порт, мов бичок, запливу.
Ти ба! після сітки не в баночці –
в акваріумі живу!

Коли я відчалю в Азію,
Одеса сім-сорок разів
розкаже: "Ти чула оказію?
Він вовка морського з’їв!"

17 липня 1995 р., Київ