Цілуй мене, солодкий, доки
татарське зілля стелить літо.
Не висохли річні потоки
і сіє дощ грибний крізь сито
фіалкових небес безмежжя,
на тім безлюднім побережжі
моїх бажань, як сарну дику -
гнучку, сполохану, підвладну,
до стогону, блаженства крику.
Знайди ту нитку Аріадни,
що виведе з пітьми на волю
із лабіринту на осоння.
Себе приборкати дозволю,
печалі переллю в безсоння,
залоскочу, аж до знемоги,
твої вуста терпкі, полинні,
до забуття перестороги
втоплюсь в очах блакитно-синіх.
Малюй мене, допоки осінь
сусальним золотом ясніє,
на маківках зелених сосен
гойдає стомлену надію.
У ватрі палить лист багряний,
чужі думки в старім конверті.
Ти так жадай мене, коханий,
щоб захотілося померти
в твоїх обіймах пелюсткових
від ніжності та лебединих
слів фантастичної любові,
благословенної щоднини!
27.08.2020р.

Переступи через ґрань протиріч –
і розцвітає вже інша країна,
збочена воля – далеко не Січ,
не Україна це! Неукраїна!

29 квітня 2003 р., Київ

Одне й те саме навкруги
життєве коло, -
чіпкої скрути ланцюги
скували волю.
Нічого кращого не жду
давно від долі,
лиш серцем змірюю біду
і важу болі.
Як щастям зраджений живу -
не розумію,
але вклоняюсь божеству
в час безнадії...
29.08.20

По шибах дощ полоще ніч на сон...
Зі стелі киселиться загусла темінь
і невгамовні мозкові дилеми
поволі гуснуть з нею в унісон...
Годинникові стрілки циферблат
уперто гонить, спершися на осі.
В тих мірних кроках - часу ноги босі,
що часто так зі мною невпопад...
Ось, вкотре вже просіює мене
крізь сито нерозділеної миті,
ґештальтів, що глумливо незакриті,
аж доки сам в мені не промине...
Допоки не зачне початок знов,
допоки годен мною проминати
й дощем уперто стукати до хати,
допоки в серці хлюпає любов...

27/08/20

***
А на горищі завелися миші –
любителі поезії. Однак
із іншого горища
емігрували вищі,
яких не перевищити ніяк.

***
А унизу піїти й піїтеси
нагадують тераріум комах.
Але які колеса
не гне жовтава преса,
у читача поез не їде дах.

***
А на боку приємно полежати
і слухати мелодію п’янку.
Але мерсі боку
за музику, яку
навіюють мені кацапуваті.

***
А на параді у народу свято.
Комедіанти мусіли співати.
У пандемії глухоти
усі роззявили роти,
та все одно не чуємо ґаранта.

***
А у поета право головне
любити і поезію, і мову...
і правило одне –
не чуєте мене,
хоча би поважайте словникову.

***
А у шинку – обідране і голе,
але і там виспівує поет...
і чується як соло
поезія навколо,
бо суржик – поетичний діалект.

Мораліте
Не вистачає лиш меча Арея,
аби не всує був лікнеп оцей.
Та не лікує мовну діарею
у суч- і нео-літі корифей.

08/20

У задумі великий хан Тігак
Сидить у шатрі, ноги підібгавши.
В руці кумису чималенька чаша,
Яку не може він допить ніяк.
Великі думи зморщило чоло,
Тривога серце неупинно крає.
Його хвилює доля його краю,
Який ярмо монгольське облягло.
Степи, в яких ще предки панували,
Належать стали Золотій орді.
Його народ у скруті і біді,
А хану Берке усе мало й мало.
То вимагає у похід іти,
Куди монгольське військо виступає
А то тумен монгольський налітає
Аби рабів собі в степу знайти.
Суцільний стогін полем половецьким.
Живим товаром став його народ.
Нема в степу монголам перешкод,
Ніхто чинити опір не береться.
Нема Котяня, може він би міг
Підняти степ, усі роди кипчацькі
І силою великою промчаться,
Щоб зайд монгольських вигнать за поріг.
А він, Тігак, ще й не старий неначе,
Проте Котятю, звісно, не рівня.
За ним піде хіба його рідня
Та ті «кипчак» для кого щось та значить.
У тім, що сталось, не чиясь вина,
Самі ж кипчацькі хани і повинні.
Він пам’ятає, хоч і був дитина,
Як в степ прийшла зі сходу новина,
Що йде якась невідомая сила
Якісь монголи, що скоряють всіх.
Кипчацькі хани встали проти них
Та в битві зупинити не зуміли.
Він пам’ята, як утікать прийшлось,
Добро схопивши, від монгольських коней.
Вже на ходу стояв і плач і стогін
По тих, кого ховать не довелось.
А потім батько знов у степ подався
І десь на Калці голову поклав.
І він, як старший в роді, ханом став,
Хоч в нього вус заледве пробивався.
Тоді часи нелегкії були,
Хоча тепер ще й гірші набагато.
Доводилося родом керувати.
Коли ж то досвід і знання прийшли?!
Котянь в степах був найсильнішим ханом.
Тігак, як родич, поряд кочував.
І хан старий бува допомогав:
Чи то порадить, чи на захист стане.
Пішли монголи десь в свої степи.
Здавалось, їм повернення не буде.
Але даремно сподівались люди,
Що час спокою врешті наступив.
Готуючись скорити степ кипчацький,
Монголи стали стравлювати їх -
Одних кипчаків супроти других,
Щоб слабкістю їх потім скористати.
Хан Аккубуль на полюванні вбив
Мангуша, сина славного Котяня.
Котянь помстився. Від чужого стану
Нічого майже він не залишив.
Сам Аккубуль із залишками роду
Утік на схід. За поміччю мабуть.
А там і звістка, що монголи йдуть.
Промчалась між кипчацького народу.
Чинити опір було би дарма
Орда монгольська степ заполонила.
Вони ж бо знали: крім Котяня сили
У степу половецькому нема.
Та хан старий не став чинити опір.
Зібравши всіх, кому був ханом він,
В Угорщину степами їх повів
Аби монголам не піти в холопи.
В Угорщині у Бели – короля
Не всі кипчакам виявились раді.
Котяня звинуватили у зраді.
Не сприйняла угорськая земля
Тих, хто країну міг би захистити
Від орд монгольських, що уже ішли.
Уже і Київ руський узяли.
Їх коні вже в Карпатах б’ють копитом.
Від рук злочинних хан Котянь упав
Кипчаки то угорцям не простили.
Як буря по країні пролетіли.
Невинний – винний трупом шлях услав
Тігак був першим серед тої помсти:
Вбивав, палив, лишав кривавий слід,
Щоб пам’ятав угорський підлий рід:
Кипчаки тут господарі – не гості…
А слідом крізь карпатський перевал
В Угорщину ввірвалися монголи
І все, чого кипчаки не збороли,
Скорив монгольський безупинний шал.
Тігак з ордою відступив на південь,
Де у болгар і латинян служив.
Та бачив в снах всю шир своїх степів,
З яких в цім краї не було і сліду.
Хоч служба була наче й не важка
І імператор не скупивсь на плату,
Та не замінять ніякі палати
Степів – де все життя кочовика.
І лише тільки виникла можливість
Він повернувся у степи свої.
Позаду залишилися бої,
Попереду гірка монгольська милість.
Степ наче був таким, як і колись
Ті ж самі трави і широкі ріки,
Кумис той самий – для кипчаків ліки
І воїни ще не перевелись.
Та волі тої вже в степу не було.
Монголи мали за холопів їх
Мурзі якомусь хан схилявсь до ніг,
Про гордість і про велич вже й забули.
Чи можна було витерпіти це
Тігаку – сину цих степів широких,
Що вільний був всі п’ять десятків років
Спокійно смерті дивлячись в лице?
Не всі кипчаки голови схилили.
Уже легендой став емір Бачман
Що не втікав зі степу, як Котянь.
Зібрав з кипчаків невеликі сили
І став грудьми на захист цих степів
Бивсь до останку, доки й не загинув
Але монголам не підставив спину,
А гордо й гідно смерть свою зустрів.
Ні, дух кипчацький гордий ще не вмер,
Тігак готовий степом клич послати
Аби на боротьбу його підняти
І стать на бій із зайдами тепер.
Він знає, що за ним піде багато
Бо скільки сліз і горя принесло
Родам кипчацьким те монгольське зло.
І час йому вже гідний опір дати.
Хоч знає він: багато є й таких,
Що за срібляк готові всіх продати
І цим в монголів ласку звоювати,
Постійно упадаючи до ніг.
І, навіть, дехто з беків його роду
Продать готовий хана свойого.
Ні, він не дасть зробити їм цього,
Він кине клич кипчацькому народу.
Вже краще смерть в жорстокому бою,
Ніж все життя попід ярмом ходити,
Монгольським зайдам, як панам служити,
Навік віддавши землю їм свою.
У задумі великій хан Тігак.
Смерть його, звісно, зовсім не лякає.
Раб зі страху усе життя вмирає.
А він не раб. І він не віда страх!
Там, за шатром його народ чекає.
Що скаже він? Куди їх поведе?
Чи зможе він? Чи ті слова знайде,
Які людей на битву піднімають?
Ні, все – рішив! Геть сумнівів дурман!
Устав Тігак,з шатра на сонце вийшов.
Стоять кипчаки: і кінні, і піші,
Чекають, що їм скаже їхній хан.
Народ навколо. За спиною беки.
Не зрозуміть: хто вірний, а хто ні.
Мурахами тривога по спині
І відчуття близької небезпеки.
Сказав: - Кипчаки, вірний мій народ!
Я поведу вас супроти монголів,
Щоб ми вернули нашу давню волю
І, як колись, не відали турбот.
Я…- і зненацька голос обірвався.
Біль гострий у потилицю уп’явсь,-
- Це зра… - життя скінчилося ураз
І все, що він зробити намагався.
На берегах Чингулу він знайшов
Бажану волю і спочинок вічний.
І крізь століття дивиться нам в вічі,
В бій за свободу закликає знов.

Населення – це ще не є народ,
Отой, що на майданах, повних виру,
Що меншістю іде до всіх свобод,
За землю, мову і за правду миру.

Населення – полова і зерно,
Воно в уста чуже вкладає слово.
Йому потрібен хліб і мед, майно,
Не треба правди, бо нема основи.

Населення – збіговисько зівак,
Яке, набивши пузо, п’є пивасик
І дивиться «квартал». Оцей сіряк
Сміється щиро, жуючи ковбаси.

Населення – це хуртовина мрій:
Поїсти, посміятись, відтворитись.
Без дум про світ і без усіх надій,
Його мета – наповнене корито.

Та в цій полові є таки зерно,
Якому треба прорости у весни,
Щоб стати хлібом, стати за стерно,
І мові й вірі дати скрізь воскреснуть.

Та зберегти всі надбання дідів,
І втілити їх думи про свободу.
Болить душа за сиріт і за вдів,
Бо мир війною пахне у народу.

І що тут скажеш, з тисячі отих
Є чесних і відважних із десяток.
Тому сльозами замінили сміх,
І сивіють від горя мама й тато.

Населення перейде у народ,
Коли вкраїнська запанує влада.
І прагнутиме правди і свобод,
Зламає скрізь усі чужі блокади.

І буде мир! І заживе наш люд,
В садах дозріють яблука і сливи.
Земля народить хліб. З усіх усюд
Народ постане вільний і щасливий!

Населення – це ще не є народ…
25.08.20

У всесвіту безмежний день осінній,
І листопаду жовтий кососік.
В якім шукаю я своє спасіння
Вже цілу вічність, кожну мить і рік.

Між нами простір неба в високості,
І хмар вагітна синя далечінь.
Де падають дощі – щоденні гості,
А з ними часті сльози без причин.

Ми не зустрілись на одній планеті,
Що зветься –доля, і вона на двох.
І в цьому незавершеному злеті
Бажання наші - об стіну горох.

Так і прийшли до фінішу нарізно,
Роки летіли мимо нас немов.
Щось будувати знову вже запізно.
Проїхали ми станцію любов.

26.08.20

День побагатшав на Феба,
на перспективу лугів,
на річку, що впала з неба
вчорашнім дощем нічним,
на мир у душі і тілі,
на золото з-під землі,
якого ми так хотіли
і ключ від якого знайшли.

День побагатшав на сонце,
на райські свічада жнив,
бо са́ме у цій ось точці
я голову в шані вклонив;
конем і життям сумирним
водно́час розбагатів –
і всім, що здається дивним,
і всім, що я так хотів.

Багате моє світило,
любове єдина моя,
колись ти мене опустила
на дно одинокого дня,
колись ти моєю рукою
хрестила надії і сни,
бо знала – я біль заспокою,
і швидко здійсня́ться вони.

То ж маю я сенс під сонцем
і секс неймовірно живий,
хоча й ще у свіжій воронці
з осколком на дні голови,
але це святе роздолля
і те, що ми знову одні –
є вищою дякою долі,
що я ні на мить не збіднів.

30 квітня 1996 р., Київ

Не спить моє гаряче серце,
карбує відлік часоплин
кристалами незримих терцій
в густому мороці хвилин…

У час примарний поторочі,
у пору візій машкари,
не можу я зімкнути очі
цієї ранньої пори…

Воно чекає промінь сонця,
уперто линучи на схід,
немовби схимника-афонця,
аби розтанув туги лід…

Щоб потонути у заграві,
у танці сяйва і яси,
і розчинитися у каві
зі смаком ніжної роси.

Не спить моє гаряче серце,
душі виблискує свіча –
звитягу у шаленім герці
ясить здобути без меча…

Закотилося колесо сонця за хмари,
дощ періщить вночі, поливає бруківки.
Огортаюсь у спомини теплі та марю,
любий, тільки тобою, думок щедрих стільки,
що не знаю куди їх подіти, збираю
в оцинковані відра, мов зливи краплини.
Дріботять, жебонять срібним дощиком в раю,
не вгамуєш потік ілюзорний, не спиниш.
Все пригадую перше побачення щемне -
зорепади в очах, а в долонях тремтливих
білопінний букет польового ромену,
у верейці вербовій: глід, яблука, сливи.
Соковиті, духмяні, а кетяг калини,
ще медово гірчить на губах моїх й досі.
Ти в осінню негоду мені щохвилини
незабудки любові вплітаєш в волосся.
По судинах, блаженство шовкове на дотик,
розтікається трунком п'янким і звабливим.
Хто ж тоді знав, що ти мій, а я твій - наркотик
і позбутись залежності нам неможливо!
25.08.2020р.

Пожовклий сад, вологою набряклий,
Обчухраний облогою вітрів, –
Маліє листям і роняє краплі,
І тішить очі важкістю плодів.
Беру, з відчахнутої гілки, грушу
Солодку і пахучу що нектар, –
Її сочисту і смачну м’якушу
Куштую та нахвалюю, мов дар.
Наповнюю ущерть великий кошик
І хоч нічого не роблю натще,
Я не уперше чую груші пошепт:
Вертай скоріше і ласуй іще…
28.08.20

Грудень палить кальян, і від цього туман
І не видно гірлянд із вікон.
Це фруктовий коктейль, грудень пише роман
На ранковім асфальті снігом.
Грудень палить листи, що в шухляді на дні,
Грудень палить усі секрети
Зостається іще кільканадцять днів
І туманні ці всі сюжети…
Адже січень уже підглядає в замок,
Він не терпить, нудьгує, знає:
Грудень палить кальян, напускає туман
А насправді його чекає.

2019р

Топить грудень мене у нОчі,
Мов в чашці пакетик чаю.
У грудях метелик, чого він хоче?
Росте і болить…світає...

І це не застуда... я мов у риби
В череві, може в серці...
Простягаю в ніч руку, а місяць-скиба
Мені подає люстерце
Байдуже може що далі буде:
Що я у рибах знаю...
Знову пишу ті свої етюди:
З серця луску виймаю...

Топить грудень мене у нОчі,
Мов в чашці пакетик чаю.
Метелик у грудях крильми тріпоче
Росте і болить…світає ...

2019

Кольорові вікна у будинку навпроти-
Усе лиш віконна мозаїка.
Ми у мурашнику, ми у сотах,
Як нарекли прозаїки.
Барвисті вітрини у всі кольори,
В кав ярні, як в рай, ворота
Не сплять кольорові віконні сади
І дорога немов істота:
Мерехтить і шумить, не лягає вночі
Під одіяло спати
Тобі від дверей залишаю ключі-
Я буду тебе чекати

2018

Листопад важкими думками
Листопад, листопад...
І снами, і снами, і знову снами
Йде день на спад
Вже швидше би сніг, чи хоча би іній
Туман, туман …
Це вже не осінь, на смак, алюміній,
Немов капкан.
На плечі упало поволі небо,
Чи просто сірість?
Вірити кажуть нам завжди треба,
Бо як без віри?
Дозоване сонце і погодинно
Й не кожен день,
Швидше би сніг все засипав гримом
З небесних жмень.
Думки як промоклий тонкий папір
Все рвуться, рвуться…
Листопад утомлений аж до дір
Вітри сміються
 
2018

Наздоганяю холодний вітер і вітер мене заносить
Хто - знає куди у цілому світі: в минулорічну осінь.
Туди де сніги замітали сліди, відколи минула вічність,
Туди де і ти, і листи, і мости- все переходить в січень...
Барабанить байдужий дощ з просоння, ліпить листки на щоки,
Клен залишає на склі долоні, краплі звучать як кроки,
Ходить по колу, ходить в такт спогад, немов годинник…
Що було в осені тій не так, хто і у чому винен?

Прозріння раптові у холодів...в осені завжди драми;
Вітер нікого ще не жалів, дерева трусив руками.
Дощ на вікні зіграє мені минулорічну думу,
Тікаю від вітру в обійми снів...від твоїх листів і суму.

2018

Не вистачить ночі прибульцям – думкам.
Ніч в друшляку, витікає крізь пальці…
Байдуже: сни, не завдячую снам,
Записати б думки, що неначе скитальці…
Я ж неможу отак…обігріти би їх,
Частувати холодним настояним чаєм,
Але нічка минає, й заснути, як гріх…
Розіллється світанок нічним небокраєм


2018р

Коли од рабі Нахмана я був далеко.
Набагато далі, ніж Умань од Єрусалиму,
І був наївним, бо гадав, що потім
Побачу, прочитаю, зустрінуся...
Роки громадили слухняно сподівання
І чи не полетіли б зі мною в надсвіти,
Якби на старості, уже в Єрусалимі,
З учителя перетворившись на учня,
Я не підслухав розмову ребе Нахмана:
«Йоселе, а чи дививсь сьогодні ти на небо?»
«Ні, ребе. Ніколи. Якось іншим разом...»
« Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори та їх відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш.
Усе ж минає на цім світі...»
…Не знаю, чи Йоселе дочув оті слова
Чи, може, просто промчав своє життя,
Так і не поглянувши на небо,
А я насмілився та й підійшов до ребе.
І хоч за віком він в сини мені годився,
Ношу відтоді напуття його:
«Живи завжди в гармонії з сьогодні,
Бо кожен день має свої думки, слова і вчинки».

Надходив вечір. Тиша залягла.
Стомився вітер, десь в кущах дрімає.
Рожевих хмар отара чимала
За сонцем подалась до виднокраю.
Повільна, сонно мружилась ріка
В оточенні притихлих очеретів.
Хіба що птиця промайне яка,
Ледь осокори не торкне на злеті.
Та риба, мовби вчилася літать
Вистрибувала й з виляском пірнала.
У вибалку, щоб тишу не злякать,
Мисливців двоє на траві лежали.
Один – дорослий, другий – ще малий,
Ще й вуса пробиватись не почали,
Якісь розмови пошепки вели.
Сухі гілки у вогнищі тріщали.
Тягло димком і смаленим звідтіль,
Вечеря мала скоро буть готова.
М’яка трава – і скатерть, і постіль.
І у мисливців настрій пречудовий.
Малий весь час дорослого питав,
Вивідував щось досі ще не знане .
При тому слину раз по раз ковтав,
Чекав, як м’ясо із вогню дістане.
Поміж другого мову завели
Про звірину, що степ цей заселяла.
Які вони, звідкіль сюди прийшли,
Чом саме так їх люди називали.
Почувши про тарпанів, кабанів,
Лисиць і турів, дрібноту чималу,
Малий розмову раптом перевів
На те, що, мабуть, спати не давало:
- А хто такий чингул? – спитав малий,-
От рід, який живе понад рікою,
То рід вовка. А там он рід, який
Є родом тура. Звірини такої
Багато є навколо у степах.
Як і лисиць, орлів, сайгаків, коней.
Ми – рід чингула. Що то – звір чи птах?
Який прабатько весь наш рід боронить?
Всміхнувся батько, в відблисках тремких
Його усмішка дивно виглядала.
- Розвію трохи сумнівів твоїх,
Хоч і в самого сумнівів чимало.
Чингул – прабатько, що боронить рід,
То звір, якому рівного немає.
На жаль, в степах давно зник його слід.
Але колись ні хижа вовча зграя,
Ні тур, ні лев, ні пардус, ні ведмідь
Із ним змагатись не могли у силі.
Він міг здолати просто мимохідь
Звірину всяку. Тож вона ходила
В обхід, як чула, що чингул іде.
То звір – гора був, кажуть ті, хто бачив.
- Хто ж його бачив, таточку і де?
- Стрічали люди та давно, одначе.
Іще мій батько батька говорив,
Що чув того, хто власними очима
Чингула бачив. Вже пройшло років
З тії пори. Вже в мене за плечима
Шляхів – доріг. Але ніде, ні раз
Чингула стріть мені не довелося.
Пішов від нас. Тепер не все гаразд
У роді в нас. Провіщення збулося.
- Провіщення? Яке? Хто провістив?
- Колись давно, як зими довгі були,
говорять, в роді нашім один жив.
Його ім’я вже й прадіди забули.
Тоді чингул був першим серед всіх.
І рід наш також був не із останніх.
Отут, на цих просторах степових
Тоді ще горді, сильні, а не гнані
Ми простували сміло по степах
Туди, куди нас правили чингули.
Наш войовничий клич наводив страх
На люд і звіра. Ми могутні були.
Списи міцні стискали у руках.
Нам сили кров чингула додавала.
Нас не спиняла ні одна ріка,
Ми її легко, як струмок долали.
І слід у слід з чингулами ішли,
Прабатьку завжди щедрі несли жертви.
Тому завжди зі здобиччю були.
Він не давав із голоду померти.
Нас вчили ті, хто із прабатьком міг
На його мові вільно говорити:
Щоб рід батьків традиції беріг,
Тоді він буде, як належить жити.
І ми тримались звичаїв батьків.
Аж поки той, чиє ім’я забулось,
Міцного лука з дерева зробив.
Тоді лихе провіщення і збулось.
Бо провістив колись один із тих,
Що міг з прабатьком вільно спілкуватись:
Нам спис в руках – найліпший оберіг,
Ми маєм ним лише користуватись.
Бо спис – то зброя воїна, який
Не має страху, йде у бій відкрито.
Він має бути сильний і стрімкий,
Але й повинен маскуватись вміти.
А лук – то зброя хитрих ледарів
І боягузів, що лиш тишком діють,
Які найбільше, може, на корів
Полюють. Більших зачепить не сміють.
А ми, хто на чингулів полював,
Лише списом могли його здолати.
Стріли укус чингул не відчував,
Його стрілою тільки ображати.
Тож поки мали ми списи в руках,
Поки й чингули поряд з нами жили.
А лук – то зброя підла і легка,
В один момент усе б життя змінила.
Адже чингул образиться на те,
Що не відкрито з ним на бій ступають
Та піде геть. Стежина заросте.
А на весь рід голодна смерть чекає.
І, коли той, чиє ім’я німе,
Зробив свій лук і став ним похвалятись,
Гадаючи, що серце всім пройме
І будуть луком всі користуватись,
Старійшини зібралися гуртом
І прийняли: негідника прогнати,
Його творіння знищить, щоб ніхто
Не смів таке у руки, навіть, брати.
І той пішов, ображений на всіх.
Гадали ми, що смерть його чекає
Та підлий він не тільки вижить зміг,
Життя почавши у чужому краї,
Навчив других він луки ті робить.
І смертоносні замигтіли стріли.
А ми нічого не могли змінить.
Вже не могли того, хоч і хотіли.
Ми ще тримались звичаїв батьків
Та все частіше заздро поглядали,
Як поряд роди турів і вовків
Із луками на здобич полювали.
І розбігалась в страху звірина,
І сотнями під стрілами вмирала
Аж поки ( і людей у тім вина),
В степах навколо звірини не стало.
Чингули теж у невідь подались.
Одної днини зникли, десь пропали.
Шукали ми, прабатькові клялись,
Що ми батьків традицій не зламали.
Та марно все. Прабатько кинув нас.
І жити стало важко неймовірно.
Багато хто не пережив той час.
Але ми сподівалися все рівно,
Що він поверне...- А який він був
Чингул насправді? - Я його не бачив,
Але по тому, що від батька чув,
Він був великий, як гора неначе,
Вкривала довга вовна усього
І два ікла стирчали з його рота,
Загнуті вгору, довгі. Я його
Зображення, напевно, бачив в гроті
Святилища. Але чи то був він,
Не знаю. І нема кого спитати.
- А що говорять,- підхопився син,-
Ті, що могли з прабатьком розмовляти?
- А що вони. Чекайте, кажуть нам.
Чингул поверне, час такий настане.
А вже і лік утратили рокам
З часів, як його бачили востаннє.
Коли ж чингул повернеться-таки,
Часи для роду нашого настануть
Щасливі. А оці часи гіркі
Неначе камінь, стрімко в воду кануть...
...Малого дивний тупіт розбудив.
Ще чорне небо зорями рясніло,
Далекий виднокрай ледь рожевів.
Там сонце тільки набирало сили.
І в темряві з тієї сторони
Здалеку кроки долинали глухо.
Зовсім не схоже то на табуни
Коней чи турів. Хлопець довго слухав.
В степу світанок швидко настає.
Уже на небі зорі потьмяніли .
Чіткіше інший берег постає.
Крізь темряву деталі проступили.
І тут над самим урвищем крутим,
Добряче вже підмитим течією,
З’явився звір. Він був саме таким,
Як малював уявою своєю
Малий, коли чув батькові слова.
Не звір – гора. Хутро донизу довге,
Велика довговуха голова
І два ікла стирчать, неначе роги.
Звір зупинивсь на березі, завмер.
Хутро на ньому було зовсім сиве.
Він раптом вгору голову задер
І заревів протяжно і тужливо.
Від крику й батько кинувся зі сну,
Поглянув пильно, ледь продерши очі.
А син до нього руки простягнув,
Немов до чогось запросити хоче.
- Він повернувся, тату! Повернувсь!
Він повернувсь!- повторював уперто.
Та батько тільки гірко усміхнувсь:
- Він повернувся, синку, щоб померти!
І раптом берег чи то від ваги,
Чи сам собою в річку обвалився.
Чингул посунув, наче м’яч тугий
З землею разом в воду покотився.
Лиш заревів востаннє і замовк.
Його земля навіки поховала.
Не встиг зробити свій останній крок,
Ступить на землю, де його чекали.
Забулась ця історія в віках.
Пішла услід за часу течією.
І лиш маленька степова ріка
І досі ще нагадує про неї.

*сюр. андеграунд*

"Сі"... Нота... Ти чула? Альянс протиріч...
У мороці вулиць займалася Ніч.
Займалася аж до світання
Купанням... Моє вам вітання,
О гострі краплини, мов лезо ножа
По тілу неспинно!.. Бо тілу дрижать
Осінні сонати звеліли...
...а тіло до тіла хотіло
У стані пізнАння "метелик - павук",
Альянс неєднання, мовчання і звук,
Притиснутись і відігріти
Себе і обраницю... Літо
Ще грає сонати на струнах дощу,
Де осені статус холодний почу-
то... Звичною річчю є відчай,
Відчутий самотньою ніччю...
Та ранок, мов рана. Ось щерхіт ущух,
Між краплями тиша снує, ніби щур,
І ділом займається День...
І ми, обійнявшись, ідем,
Із Нічкою День промайнулого літа,
По нотному стану (у стані...))) умитись
У змістофінальній росі
Останньою краплею... "Сі".


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120082703901

А попере́ду – лише осінь,
пора прекрасна і сумна…
Вона – це верби рудокосі,
безмежна неба далина,
у багряниці жовте листя,
барвиста музика дощу,
калини чарівне намисто
і павутиння на кущу…

А попере́ду – ціла осінь,
де бронзи й золота війна,
ворон ватаги стоголосі
і келих доброго вина.
Тож попере́ду – ціла вічність!
Там свій, осінній, колорит,
її статечна канонічність,
пора пастельних кольорів…

А бабине літечко
Несло в руках скрипочку
Із срібними струнами
Осені в даруночок.

Щоби диво-звуками
Чарувала музика,
Дощова та сонячна
Осені симфонія.

2016 р.

Блукав у пущі. М'язи ниють ззаду,
Потрібно пошукати ловкий трон.
Присів на пень трухлявий. Глип - це ж влада!
Зелений мох в'їдається в нутро.

В дуплі гадючі голови зубаті,
Плетуть довкола сіті павуки...
Шиплять з діри на мене чорні гади,
Націлилися на задок м'який.

У дупу "кусь!" Із пащ отруйна піна!
Та марно - не відгризти їм м'ясця.
Бо там - броня! Завтовшки як цеглина,
Обвик її носити у штанцях.

Ховаю добру усмішку під вуса,
Піднявся й тричі на гадюччя "гоп"!
Штурпак тріщить, не любить мій огузок,
А він у мене - супер! О--го-го!

Тому уважно слухайте пораду,
Рецепт од бід даю один лиш раз:
Сідайте й ви сідницями на владу,
Інакше влада всядеться на вас.

28.08.2020 р.

Я покажу вам той момент,
яким я був і ким я став.
У кожного із нас є свій секрет,
який Бог дав, а диявол вкрав.

16 грудня 2015 р., Київ

Пес дрімає під парканом,
Кіт на лаві міцно спить, –
Тільки півень спозарана
Кукурікає щомить.
І здіймає гордо крила,
Й розкриває грізно дзьоб, –
Щоб збудити малосилих
Чи лінивих двох нероб.
Та даремні намагання
Припинити сну процес, –
Позіхає кіт старанно,
Мружить очі мрійно пес.
Аж мені вже нудно стало
Терти п’ятками поріг
І дивитися як балом
Править когут у дворі...
27.08.20

У озері любові
плескаємось удвох.
Які місця чудові -
аїр*, чортополох,
і чашечки латаття
гойдають черешки.
Яке блаженне щастя
торкатися руки
в зворушливі хвилини
спливати дивним сном.
Хай птаха в небі квилить
за літом. Любий, чом,
так затишно з тобою
шукати берег мрій?
Пливемо за водою,
а сонечко з-під вій
перлинним ніжить блиском,
голубиться в очах.
Пахтить любов любистком,
бузком у небесах,
а в очереті щука
лякає карасів.
Ти, серденько, не стукай,
купайся у красі,
розбурхуй сині хвилі,
цілуй вуста хмільні,
у душу ніжність вилий
коханому й мені.

Аїр* - лепеха
23.08.2020р.

Їде степом приазовським чумацькая валка,
Веде її чумак сивий, що в чумаках змалку.
Ідуть воли, скриплять мажі, чумаки куняють,
Де сховатися від сонця літнього не знають.
Ні хмаринки в небі синім, ні тобі байрака.
Не один чумацьку долю прокляв неборака.
Лиш ватаг сидить спокійно і чинно на мажі.
Він ніколи слів поганих про цей степ не скаже.
Скільки раз водив він валки за сіллю до Криму,
Скільки вже верстов проїхав він степами цими,
То вже й звик і не звертає на спеку уваги.
А в самого лице й руки чорні від засмаги.
Поряд з ним сидить на мажі хлопченя русяве.
Мабуть, вперше степом їде, привчається справи.
Роззирається навколо, очей не змикає
Та ватага (певно, діда) питає й питає :
Що за річка, що за балка та що за могила,
А як оця трава зветься, що весь степ укрила?
Дід розважно і статечно пояснює внуку,
Опановує хай змалку чумацьку науку.
Шлях Муравський оминає Молочнії Води
Та північніше на Конку широку виходить.
Вже Молочних Вод не видно, ще Конка не грає,
Аж над шляхом серед степу небо підпирає
Чи то пагорб, чи могила у степу висока.
- Що то, діду, за могила із правого боку?
- То Савур-могила, внучку! - Невже ота сама,
Про яку кобзар у думі співав перед нами,
Про Азов, братів, що з нього з полону тікали?!
- Може й так?! Але могилу цю Савур прозвали
Козаки. І було теє у далеку пору,
Як татари ще ходили ордами від моря.
- А чому Савур-могила? Розкажи-но, діду!
Дід пом’явся зовсім трохи та лише для виду
Та й почав розмову довгу, як і ця дорога.
І так складно і цікаво виходило в нього:
- Кажуть люди, в час далекий, як Січ ще стояла
На острові Базавлуку, татари, бувало
Йдуть ордою аж із Криму степами оцими
Грабувати Україну. Аж тут перед ними
Козаки із отаманом. Та й ну зустрічати.
Хто шаблею, хто мушкетом гостей пригощати.
І орда чимдуж втікає з тієї гостини…
Довго думали татари, що то за причина,
Що козаки добре знають ординськії плани.
Чи з шайтаном водять дружбу їхні отамани?
Та дізнались незабаром, що не сили кляті,
А кмітливість помагає козакам стрічати
Орду їхню серед степу. В степу на могилах
Стоять чати козацькії, чимала їх сила.
Повиводили «фігури» з дерева високі,
Щоб було далеко видно на чотири боки.
Вдивляються в степ козаки, орди виглядають.
А, як бачать, то негайно на коней сідають
І летять на Січ, щоб військо мерщій виступало
Та непрошеного гостя як слід зустрічало.
На могилі й цій «фігура» в ті часи стояла,
День і ніч козацька чати татар виглядала.
А могила, бач, висока, з неї добре видно
Чи який лихий татарин по ясир не їде.
Як довідались татари про хитрість козацьку,
Та й надумали до чати тишком підібраться.
Спорядилась орда з Криму по Муравськім шляху,
Сподівається не лише на поміч Аллаха.
Попереду бамбул цілий скрадається тихо,
Щоб козаки не уздріли, а то буде лихо.
По балках, та по байраках близенько підкрались
Та безмісячної ночі якраз дочекались.
Налетіли аж під ранок, коли добре спиться,
Не устигли козаченьки й за шаблі вхопиться..
Порубали їх татари усіх до одного,
Не лишили із козаків живого нікого.
Та і раді на могилі на орду чекають.
Тепер в Січі про набіг цей козаки не взнають…
А ще був козак на Січі, що Савуром звався.
Він нікого і нічого в степу не боявся.
Хоч і звався запорожцем, та тримавсь відлюдно,
Не сидів, як всі, на Січі , бо там йому нудно.
Їздив степом самотою, спав у чистім полі.
Говорив, що йому стіни обмежують волю.
Козаки, як і сміялись з дивини такої,
То тихцем – руки боялись Савура важкої.
Ще й казали, що він, наче, з самим чортом знався
І щоночі сірим вовком в степу обертався.
Чи то правда, чи то, може, вигадки людськії.
Та Савур ( козаки знали) багато що вміє.
От якраз коли татари чату порубали
І високо на могилі всю орду чекали,
Їхав тоді Савур степом, тихцем конем правив
Та й побачив на могилі татарську виправу.
Другий може б розвернувся та й на Січ подався
Та щоб Савур перед лихом коли відступався!
Витяг шаблю та й направив коня на могилу.
Лиш тепер його татари у степу уздріли.
Полякались: звідки взявся? Чи військо не скаче?
Та побачили одного козака одначе.
Засміялись між собою: гарно день почався,
Всіх побили, а один ще і живим попався.
Рано руки потирали – Савур як допався,
Кого шабелька дістала, той не врятувався.
Наче блискавка мигтіла шабелька козача.
Лежить уже півчамбула, мурза ледь не плаче.
Не беруть козака, наче, ні шаблі, ні стріли.
Вся могила устелена вже татарським тілом.
Розбігаються ординці, з могили втікають.
Хто на конях, доганяти піших не встигають.
Але тут орда із ханом із самим наспіла
І могилу, наче море, зусюд оточила.
Стоїть козак на могилі і шаблю стискає.
І тепер і краплі страху у душі не має.
Та одна тривожна думка не дає спокою:
Він не зможе з усією справитись ордою.
Вб’є ще сотню та наляжуть і таки здолають.
А на Січі про орду цю нічого не знають..
Як на Січ подати вістку? Як порятувати
Тих, кого орда ясиром пуститься в’язати?
Він готовий і померти, якщо така плата
Може людей від ясиру й смерті врятувати.
А орда усе стискає і стискає коло.
Сотні, тисячі ординців кубляться навколо.
Іще трохи – і ухоплять, трохи – і здолають.
Очі їх вогнем жадоби і помсти палають.
Але раптом – як і чому так зненацька сталось –
Та козацьке тіло димом і вогнем узялось.
Стоїть козак, рука шаблю-домаху стискає,
А сам вогнем, мов багаття велике палає.
І здіймаються у небо чорні клуби диму.
Налякалися татари, подались до Криму.
Іще довго після того у Криму сиділи
І в набіги за ясиром до нас не ходили.
А козаки, як на Січі, дим в степу уздріли,
Так одразу вістку чорну усі зрозуміли.
Вийшли військом, подалися гостей зустрічати.
Та й знайшли в степу могилу і побиту чату.
А ще знайшли обгоріле Савурове тіло.
І одразу те, що сталось в степу, зрозуміли.
Поховали усю чату тут же на могилі,
А Савура на вершині самій положили.
І насипали кургана, з мушкетів стріляли.
От тоді Савур-могила це місце й назвали.
І з тих пір козацькі чати, що в степу стояли,
Не лише одні «фігури» - й діжки з дьогтем мали.
Як помітить яка чата ординців у полі
Та й підпалить діжки з дьогтем. І усі навколо
На багато верст одразу новину ту знають.
І збираються козаки, орду зустрічають.
Вже і літ, і літ минуло, як усе то сталось.
Вже і сліду від «фігури» тії не зосталось.
А Савура, бач, і досі люди пам’ятають
Тому і Савур-могила курган називають.

На жаль, у мене закороткий вік,
Лишилась дуля, від цукерки фантик.
А чи устигну пережити цирк
На дроті, у державі та у владі?

Напевно, ні. Бо хвиля - вища гір,
Змітає все: і ґлузд, і честь, і совість.
Чума зелена пропонує мир
Орді ворожій. Це - не випадковість.

Вклоняється народ земним божкам,
Чим скінчиться цей фарс - не маю гадки.
Добро -в офшорах (наше!), у мішках,
А ти плати голодним псам податки.

Дивлюсь на площу в дзеркало криве,
А в спину: - Правдорубе, цить! Замовкни!
Без тебе Україна оживе,
Без тебе прийде мир, достаток, спокій.

Тому - під ніж! Не борсайся! Анум!
Ми й не таким обламували роги...
Якби ж то так - то можна й у труну,
Я й сам би ліг. Без злої допомоги...

28.08.2020 р.

Шукачі перлин на східнім бе́резі
зустрічають сонце Полінезії –
і до скону в споконвічній манії
поринають в очі Океанії.

Гребінь хвиль колишній штиль розчісує.
Он, кархарадон той плин обписує,
довго довгий, білий, ніби з мармуру,
осліпля́ючи знімальну камеру.

Сплять на сонці гості – іхтіологи,
мореплавці та палеонтологи.
Ними вже відміряно й обчислено,
як його зубами дно все ввіслано.

Сонна яхта стомлено колишеться.
Білим білий акула́к тим тішиться…
Судиться з судно́м – і враз злягається –
їсть-поїсть і їсти не вагається…

Тихий Океан з нудьгою милою
є мертовно тихою могилою.
Дно різцями точать кості в му́лові.
Саме так минає час акуловий…

У мені кархарадон змагається –
то зникає, то за мить з’являється!
Розтинаю знову не в останнє я
хижо-біле серце Океанії!

Сяє Всесвіт зорями-медузами!
Мчать круїзи з Робіками Крузами!
Шукачі перлин на східнім бе́резі
проводжають сонце Полінезії…

7 липня 2007 р., Богдани́

Турботливо гаряче сонце літнє
ховається в люстерця соняхів.
Лише петрів батіг уперто квітне
здовж павутини польових шляхів.

Серпневий вечір тихо догорає
і медом пахнуть яблука в саду.
Він зустрічає свіжо теплим чаєм,
бо літо вже пришвидшує ходу.

Дощами зорі падають із неба,
ще цвіркуни співають до зорі,
а мухи віддали вже Спасу требу
і засинають ситі комарі…

Доносить легіт запах матіоли
і ти сидиш, закутана у плед…
Все як колись під звуки радіоли –
без цукру чай і твій коханий… Фрейд.

Неначе поле борозною
Чи олівцем шматок листа, –
Навпіл поділені війною
Життя, родини і міста.
Мов неспокійною водою
Привабний погляду моріг, –
Розмило радощі бідою
Й прибило горем на поріг.
Жури розширилося плесо
Й надії звузилась блакить, –
Війни бездумної колеса
Ніяк не можем зупинить…
26.08.20

Я ще з тобою.
Ти у мене є.
Та вже надпито з келиху печалі ...
Так дивно, милий,
літо тугу ллє,
нашіптує дорогу...
Ну а далі
розлука неминуча, як напасть...
І я до неї зовсім не готова.
Ці сльози, цей клубок...
Ну що це дасть?
Дорога...
І душі вселенська втома...
Куди вона й до чого приведе?
Яких тривог іще мені доточить?
А час неспішно й впевнено веде,
Нашіптує щось віще і пророче
Про наші дні, про нас,
де нас нема.
Де ми окремо вперше так затяжно...
Ще літо, а в душі уже зима
І я сама...
І зовсім не відважна...

Не за горами, не за ріками
І лісами дрімучими дикими
А у нашім краю степовім
У часи у далекії славнії
Народилась легенда ця давняя.
Ось послухайте – переповім.

Стояв аул над річкою колись
І жив у нім мурза чи хан, не знаю.
Розкішно жив, господарем. Не кривсь,
Своїм конем степи навколо краяв.
Аул його тут звався головним,
Що по-татарськи «Башаул». Господар
Ходив походом по краям чужим,
Сюди вертався з вдалого походу.
Земля ця чула переможний клич,
Прокляття, зойки, плач. І гіркі сльози
Лилися морем, наче темна ніч
Ясир проходив в хановім обозі.
Хай буде хан. Хоч, може, був мурза
Чи бей. Та це нічого не міняє.
Він був для всіх навколо як гроза,
Яка усе, що бачить, спопеляє.
Якось з походу вдалого привіз
Він молоду і дуже гарну бранку.
В її очах він не побачив сліз,
Дивилась гордо. І від того п’янко
Робилось в хана того на душі,
Щось йому сон спокійний проганяло.
Він ладен був декламувать вірші,
Хоч його пам’ять жодного не знала.
Він ладен був до ніг їй степ стелить,
Зірки дістати, світ увесь скорити.
Усе, що схоче…Та вона мовчить,
Не хоче з ханом навіть говорити.
Лише зневага блиска у очах.
Хан сам не свій, не знає що й робити.
В душі у нього оселився страх,
Бажання сильне – бранку ту убити.
Але не міг. Ні голосу не мав,
Ні сил ніяких, щоб підняти руку.
Лише дивився мовчки і страждав,
Переживав в душі пекельні муки.
Боявся, що не зможе пережить,
Коли її побачити не зможе.
Хотів кохання дівчини купить,
Хотів кохання, а не просто ложе.
Але даремно – золото вона
До рук не брала. Так воно й лежало.
І поміж них ненависті стіна,
Здавалось, іще більшою ставала.
А уночі якось, як хан не спав,
Сторожа лемент чималий підняла.
Неначе хтось на Башаул напав.
Хан у шатро – а дівчина пропала.
Лежать при входу вбиті сторожі,
Одни при смерті. «Троє їх,- шепоче,-
З’явились раптом, кинули ножі,
За бранку й подалися світ за очі».
«Куди?» «Туди,- киває,- до ріки».
Татари миттю скочили на коней.
Хан попереду, кінь його легкий
Неначе коршун лине у погоню.
Не встигли ті далеко утекти.
В степу під ранок їх і наздогнали.
Хан наказав життя їм зберегти.
Тому татари з луків не стріляли,
А оточили, у кільце взяли,
Злетіли вгору їх стрімкі аркани,
А втікачі відбитись не змогли,
Як ті обвились навколо їх стану.
Упали разом на суху траву,
Татари їх миттєво пов’язали.
І хан, зігнавши посмішку криву
До них під’їхав. Аж погано стало,
Бо не побачив бранки серед них,
Лише три хлопці молоді, високі.
«А де вона?»- лише спитати зміг
Та не почув ні слова з того боку.
Стоять, мовчать, лиш зиркають бува,
Що в хана того аж мороз по шкірі.
Не стримавсь знову: «Де вона? Жива?»
А ті мовчать, мов серед зграї звірів.
«Ну що ж, мовчіть!Я сам її знайду!
Цих до коней в’яжіть і до аулу,
А усі інші миттю по сліду,
Знайти негайно, де б вона не була!»
Розбігся по степу татарський стан,
Немов хорти, що здобичі шукають.
У Башаул вертає лютий хан
І хлопці ледь за кіньми устигають.
Спинився хан на гірці над рікой,
Звідкіль аул його вже видно було,
Хотів спускатись та махнув рукой.
Ну що він знайде у пустім аулі?
Сів, задивився в тиху течію,
Заслухався у шелест очерету.
Велів поставить хлопців на краю,
А сам думками: «Де ж ти, люба?Де ти?»
Мовчить ріка і хлопці ті мовчать.
Аж тут вернулась зі степів погоня:
Ніде в степу нікого не видать,
Даремно лише потомили коней.
Нема і сліду, лиш оті сліди,
Що втікачі ці троє залишили.
По них вони й вернулися сюди.
Хан аж зірвався: «Де її поділи?!
Кажіть, а то вас люта смерть чека!
Зізнайтеся то, може, й пожалію!»
А шабля аж виблискує в руках
І сам то зблідне, то почервоніє.
Аж крик нараз: «Коня, коня знайшли!
Неподалік стриножений у балці!
Десь тут вона! В оману нас ввели!»
Хан шаблю стис аж побіліли пальці.
«Десь тут вона?! Ну що ж, тоді її
Ми швидко змусим схованку полишить!»
Відбилась шабля в річки течії,
Один із бранців тихо скрикнув лише
І кров його вниз схилом полилась,
І тіло слідом схилом покотилось.
Земля, трава червоним узялась.
Здавалось, річка навіть зупинилась.
А хан кричить: «Дивись сюди!Дивись!
Виходь, а то другим те ж саме буде!»
Мовчання. Шабля знову тільки «блись»
І розітнула ще одному груди.
Від крові схил ще більш почервонів
І річка тіло прийняла,сховала.
А хана вже аж розпирає гнів.
Нарешті черга третього настала.
Він осміхнувся ханові в лице,
Сказав: «Сестри не матимеш ніколи!»
Немов у серце заліпив свинцем
І впав, розтятий шаблею,додолу.
Скривавив схил,прим’яв траву суху,
Скотився з тихим плюскотом у ріку.
Татари аж завмерли у страху,
Бо знали ханову натуру дику.
А він очима водить навкруги,
Немов шукає ще б кого убити.
Хоча свої навкруг – не вороги,
Але нікому все рівно не жити.
Тут очерет ураз зашелестів
І з річки вийшла утікачка гарна,
Що хан її так повернуть хотів
Та по степу гасав за нею марно.
Козацька дочка, у степу зросла,
Тож знала, як від ворога сховатись.
Очеретину зрізала взяла
І попід воду. Спробуй здогадатись.
Діждалась ночі, може б і втекла
Поки татари по степу гасали.
Коли ж ріка братів її взяла,
Сама від горя не своєю стала,
На берег вийшла, схилом піднялась,
Сказала хану: «Ти мене шукаєш?
Уже не треба. Я сама знайшлась!
Ти мене хочеш? Що ж – мене ти маєш!»
Кинджал раптово зблиснув у руці,
По рукоятку увігнався в груди
І посмішка заграла на лиці,І
І шепіт: «Ні, твоєю я не буду!»
Хан на собі волосся з горя рвав,
Прийшов до тями, як взялось смеркати.
Дістати вбитих з річки наказав
Аби усіх їх разом поховати.
В степу високий вивели курган
В якім дівчина-бранка мала спати
І щоб із башаулу їхній хан
Її могилу міг би споглядати.
А поряд три кургани ізвели,
Її братів загиблих поховали,
Щоб її спокій ревно берегли.
Її притулок вірно захищали.
Так і стоять кургани у степу:
Один великий і три меншу збоку
І про любов і ненависть сліпу
Нам крізь віки нагадують і роки.
Та ще Червона гірка за селом,
Що від крові тоді почервоніла.
Чи то було, чи, може, й не було?
Легенда? Казка? Як би ви хотіли?

Красою серця первозданні,
Мої дарителі снаги,
Мої місця обітованні,
Мої озера дорогі.

За Вами скучив невимовно,
Від радості увесь тремчу.
Приплив сюди мій щастя човен,
І стелить ніжності парчу.

Повітря це благоуханне
Знов пригорнуло мов мене,
І ніжне личенько кохане
Усе розвіяло сумне.

Я вперше тут з тобою, люба,
Лиш ти - в моєму царстві мрій.
Я наяву цілую губи,
Як у раю, ідем до шлюбу,
Мене любов"ю тут зігрій.

Хай піде тиха дрож по венах,
І зацвіте краса життя.
Навіки тут благословенні
Ці невимовні почуття.

24 серпня 7528 р. (Від Трипілля) (2020).

У Києві дощ…
З потоками залишки бруду
стікають у рів,
як піна минулого дня.
Він ревно пере́,
змиває чужинську полуду,
щоб серце Руси
лиши́ла уся чортівня.

А поряд сліди,
вкарбовані кроком героїв,
що схід бережуть
і з ним – Україну усю.
Краплини дощу
їх пестять у тому розвої.
Я Бога молю –
Помилуй, щоб ливень не вщух!

Учора жара,
а нині і стяг під ногами!..
Що далі? Либонь,
на черзі і славень, і герб…
Між голих сідниць
мелькає лукавий з рогами,
дрібний малорос,
що мріє про молот і серп.

Нещадно пече…
Посуха вбиває країну
і ша́баш її
нуртує усе день за днем.
У Києві дощ,
а краще б по всій Україні…
Природа зійшлась
в двобої зі смерті вогнем!

Така жадана всім земля батьків,
Вода кринична, Сейм і рідна мова.
Лелечі гнізда і пташиний спів,
І верб квітучих тиха колискова.

Кульбаби килим у смарагді трав,
Черемхи над рікою білі ґрона.
Усю земну красу мій край ввібрав
І в осінь змінить біле на червоне.

Наповняться плодами всі сади,
В комори ляжуть зібрані врожаї.
Ми ж молимомося, щоби час біди
Ніколи не спинявся в нашім краї.

Бо за віки уся оця земля,
Наповнилася потом і сльозами…
Ми подумки з усіх країн, здаля,
Ідемо по стежині тата й мами.

Де наші Гонти і Залізняки,
І Довбуші, і нинішні Бандери?
Щоб взяти булаву свою з руки,
Що розбрату розпочинає еру.

Де наші ті, для кого ця земля,
Є рідною на всю стару планету?
Для кого зорі древнього кремля
Не спинять куль політ стрімкого лету.

Де наші рідні сонячні боги?
Бо ті, що намальовані, - чужинці!
Тому весь час віддаємо борги
За зраду віри й слова. Українці!

Коли, нарешті, дійде це до вас,
Що ви самі у всьому винуваті?
Чужих саджали під іконостас,
Хазяйнувати дозволяли в хаті.

І брати все – цю землю і жону,
І церкву, і поля, також свободу.
Ви не з’єднались в силоньку одну,
Бо розбрат поміж нашого народу

Віки живе. А вороги не сплять,
Вони надовго хочуть залишити
Своїх богів, свої роди і рать,
Щоб нам не стало місця в цьому світі.

А ми у ступі воду товчемо,
Лиш на словах виборюєм свободу.
Розмножуємось і спимо, їмо,
Бо хата скраю, захист і господа.

Щоб взяти булаву свою з руки,
Що розбрату розпочинає еру.
Потрібні Гонти і Залізняки,
І Довбуші, і нинішні Бандери!

Літечко із ластівками
Відліта у вирій
І ромашки вони взяли
На крихітні крила.

У журавликів сильніші -
Понесли далеко
Літа килими барвисті
Так, як і лелеки.

Чорнобривці та жоржини
Й хризантеми білі
Ще на грядці залшили,
Щоби в душі цвіли.

2020 р.

На Софіївській - пафос… І глум верещить…
А Хрещатиком кров синьо-жовта струмить,
Щоб посилити волею душу країни,
Де червоним і чорним свобода кипить……










© 25.08.2020

На політичній мапі світу – ніби й лад:
ґіґантські є й дрібні держави та кордони;
у різних шри́фтах назв топонімічний ряд
усо́тує всі нації й закони;
країни на виду – столиці, поготів,
чарують назвами уяву мандрівничу;
і Ти вже досі зачаївся між світів,
новий наш Войовничий Будівниче!

Ти но́вший Бонапарт чи, Господи, Адольф?..
А раптом розгадав картату карту світу,
який заб’єш, мов кульку грою в ґольф,
у вічну лунку, кровію залиту?..
Чи до братерства шлях по трупах прокладеш,
як Ленін заповів, а втілив Сталін з Мао?
Ти так чи йнакше – тут, в політиці, а де ж?
Малюєш свіжу мапу, напівмавпо!

24 серпня 2004 р., Богдани́

Рясних краплин у вікна стукіт
Не зупинявся півдоби, –
Серпневий дощ прибив пилюку
Й зволожив ниву для сівби.
Струмки бурхливі і калюжі
Шуміли й ширились чимдуж,
Бо блискавично надолужив
Провину він одну і ту ж.
Адже йому за звичай стало,
На живодайному віку, –
І мати витримку тривалу,
І щедрість плідну та швидку...
25.08.20

Сир знайшла
у мишоловці
Сіра Миша у футболці.

Сто карбованців
ціна,
Визначає сир вона,

А ціни нема
якщо,
В мишоловці - казна що!

Зіпсувати вхід
зумій -
Сир відразу буде твій!

Сир швидесенько
з`їси,
Сіру Мишку пригости!

В небі швендяє
Орел,
Він для сиру - Кавалер!

Сир охоче
споживає,
Мишоловки всі ламає!

В нього велетеньські
крила,
Все його підвладно силі!

Не росте у Алі худоба
Де уже він не пас її,
То пристануть якісь хвороби,
То трави з'їдять не тії.
Не худоба, а шкіра й кості -
Не заріжеш не продаси.
Вже Алі сам не свій від злості
У Аллаха поміч просив.
Та чи той не почув прохання,
Чи Алі чимось завинив.
Якось сів собі на кургані
Та від спеки враз розімлів.
Вітерець ковилу колише,
В небі хмарка якась пливе,
Жайвір часом порушить тишу,
Нагадає, що степ живе.
Розімліла стоїть отара,
Щось не надто скубе траву.
А Алі чи то спить , чи марить:
Перед ним немов наяву
Раптом виник дідок старезний
Із гирлигою у руках.
Вуса білі та довжелезні,
Хитра посмішка у очах:
-Що,- говорить,- сутужно жити?
Ну нічого, не побивайсь.
Я скажу що тобі зробити,
Щоб худоба твоя велась.
Ти на північ жени отару
Де річки степові течуть,
Де іще до цих пір татари
Свої череди не пасуть
Не спиняйся в степу аж доки
Не дійдеш однії ріки,
Що в долині тече широкій
Уже довгі-довгі віки.
Там у небі орли ширяють
Серед вільних отих степів
І високі трави ховають
Звиви й схили її берегів.
А на пагорбі на високім
Хтось чотири кургани звів.
І безкраї степи широкі
Навкруги на багато днів.
Як туди відженеш худобу,
То забудеш про біди враз.
Як не віриш то хоч би спробуй
Доки є ще у тебе час.
Дід на північ махнув рукою
І розтанув мов не було.
Тут Алі струснув головою:
Що це раптом таке найшло?
Кліпнув кілька разів очима,
Кулаками ще їх потер.
Онде вівці і він над ними
На кургані сидить тепер.
Та Алі завжди вірив в диво
Тож зібрався, як міг, мерщій
І отару погнав квапливо
Ген на північ. Був шлях важкий.
То рівнина, то яр, то балка,
То ріка на його шляху.
Сам Алі пастухом був змалку
Тож не знав у степу страху.
І дійшов він, нарешті, місця,
Про яке йому дід казав.
Навкруги Алі подивився:
Он ріка між високих трав
І орли в вишині літають,
І кургани на видноті.
Глядь, вже вівці траву скубають,
Хоч втомилися у путі
Подалися бігом до річки,
Як допались- не відженеш.
І Алі теж попив водички.
Всяку пив за життя, а все ж
Ще такої не пив ізроду.
П'єш і хочеться пить і пить.
Не даремно хвалив дід воду
Вона й мертвого оживить.
Літо ціле Алі тут товкся
Вівці наче з води росли
А коли наступила осінь
І дощі лити почали,
Повернувся Алі додому
І отару таку пригнав,
Що ураз купцеві одному
Без усяких зусиль продав.
«Де ж ти пас їх ? – усі питають.
«Де ж напасти їх можна так?»
А Алі всім відповідає:
- Над рікою Бегім – Чокрак.
Там вода така життєдайна,
Що худоба сама росте.
Хоч дорога тут і дальня,
Але варта того проте.
«Для худоби вода здорова» -
По – татарськи – «Бегім – Чокрак».
Хоч уже й не така чудова,
Тай до нині тече, однак.

В години радості і скрути
Ятрить минулістю наш слід, –
Не дозволяй душі забути
Про український родовід.
Не вір завидам і лукавим,
І манни з неба не чекай, –
Працюй на радість і на славу,
Молись щодня за рідний край.
Забудь пониження і нагніт,
І страх помножений на них, –
Народе мій, шукай і прагни
До щастя сонячних доріг.
Довірся Господа любові,
Як болю власної душі, –
Кріпи державності основи
І предків наміри верши.
24.08.20

Не тичте нам межи очі свої червоні шмати.
Не прапори вони, прострелені в боях,
Що Перемозі прокладали шлях,
Просякнуті дощенту кровію солдата.
Як тихою сапою з поміччю прикрас
Так хочеться вам порізнити нас -
Поставить батька супроти сина,
Аби у вчора повернути сьогоднішню Вкраїну.
Тож замість материнських рушників
Повісьте шмати ці на любого вам ката.
Нащо уже Москва,
Звіддавна скроєна на всякі там дива,
Так схильна до неймовірних мітів та єлею,
Хай знехотя, а все ж поволі забува
Цей колір світу ненависний,
Як забуваються слова
Фальшивої з істоти пісні.
І тільки комуністи,
Заплутавшись у праведнім і грішнім
Та ні на йоту не розкаявшись,
З тавром довічним Каїна
Ще швендяють із ним побіля мавзолею.
Пра-прадідами інші заповідано нам кольори,
Що втілюють мозольно-хліборобську долю нашу,-
Пшениці стиглої і неба лазурового магічні кольори,
Що виведуть Вкраїну
На мудрістю второвану дорогу щастя.

Ох… Ох… Земле моя.
Один, як перст, у тобі я.

Ох… Земле, земле моя,
чорная травиця…
не дихнеш, не сколихнеш
злу дияволицю.

Вона очі витріщає
і досі на тебе
та лапищами-кліщами
гребе і ковтає.

Земле, земле… (отруїли)
чорная травиця,
не дихнеш, не сколихнеш
злу дияволицю,
що вік очі витріщала
на тебе, велику,
що від завидок тріщала
і неслась від крику…
Дияволів наплодила
по усіх усюдах
і на тебе наступила, –
і почавсь Іуда.
Він припав до тебе, мамо,
обома руками,
цілував, ридав, сміявся,
зліпив з того камінь,
посолив його словами
смертного пристріту
і закинув гей за обрій
до білого світу.
Гори виросли відразу,
степи розірвавши.
Матір Божа згорбилася,
калікою ставши.
Та й стерпіла.
А Іуда
відхаркнув та плюнув
у той бік, де цвів полин
під зіркою бруду.
Де води було не треба,
там вона і вийшла.
Нове море впало з неба,
церкви потопивши.
Богоматір знов стерпіла,
аж поки не зникла,
А Іуда із портфеля
десять "правил" виклав:
убивати, красти, пити,
рідного цуратись,
цілувать козлу копита,
у гною купатись,
всіх боятися, брехати,
себе зневажати
і щодня готовим бути
на той світ рушати.
І завчили добрі люди
і дітей навчили
тим правилам людоїдським…
Та й оцей спочили.
Всі до одного.
Немає роду в Україні.
Ходять тільки три іуди
і чотири свині.
Повмирало все на світі.
Земля помарніла,
бо при чортовім копиті
отрута чорніла.
Запеклась у кожнім сліді
у кожній канаві,
а де земля ще дихала,
то ковтнув диявол
її красу, її волю,
її кровних діток
і пустив золу по полю
і темінь по світу.

Земле, земле, отруїли –
чорная травиця.
Не дихнеш, не сколихнеш,
не спіткнеш провидця.

1991 р.

Кохай, та не дуже
Кохай -
Пізнаєш суму
За край.

Перефразовано,
З англійської народної
казки

***

Зневажаю і срібло, і злато,
І Надії вже майже зреклась.
Залицяльників дуже багато,
Тільки Серце воскресне лиш раз!

«Кавалери», ви – звірі в печері,
І шляхетності вогник погас.
Ви завзято ламаєте двері -
Заховала я серце від вас!

Підбирали ключі та відмички,
Не зуміли відкрити замок…
На душі – зцементована звичка -
Давній мій і суворий зарок:

«Для нелюбих – ніщо і нічого,
Тут безсилі і підкуп, і злам…
Манівцями кружляла дорога.
Безнадія і відчай – мій крам…

………………….

Від жаги вже обвуглились губи,
Де обійми твої?
Не барись!
Все для тебе відчинено,
Любий,
Серцем
Серця мого
Доторкнись!

Жило-було собі одне село,
Садками рясно на весні цвіло,
Стрічало радо з вирію лелеки.
Стояли в балці хатки чепурні,
Уквітчані дбайливими руками,
Зміїлася дорога між хатками,
Зникала в полуночній стороні.
Жили в селі тім люди роботящі,
Робили від зорі і до зорі,
То ж мали і у хаті, і в дворі,
А з часом сподівалися й на краще.
У тім селі жив парубок один,
Миколою, здається було звати.
Жив одиноко у старенькій хаті,
Був замкнутий і несміливий він.
Та силою Господь не обділив
І з вродою він також постарався.
Меткий до діла, він, здавалось, грався,
Коли роботу будь-яку робив.
А як дівчата сохли по йому!
Коли ішов очима проводжали
І красномовно так услід зітхали,
Що й дурень здогадається – чому.
Зітхали та побоювались трохи.
Подейкували, наче він відьмак,
Чи, й того більше навіть вовкулак.
Та що й поробиш, коли серце сохне?
Микола з цього приводу мовчав.
Та з нього й так не витягнеш ні слова.
Бувало, буркне стиха: «Будь здоровий»
І далі заклопотано помчав.
А про дівчат немає навіть мови,
Як тільки бачив - зразу червонів.
І лиш Оксану потайки любив –
Сільську красуню, очі василькові.
Але про це в селі ніхто не знав,
Бо почуття жили глибоко у ньому.
Вночі скрадався біля її дому
І ледь помітно їй у слід зітхав.
Якось Микола в полі працював,
А на село татари налетіли
У одну мить всі хати підпалили,
Хто не загинув, у полон попав.
В сльозах і в крові рушилося вмить,
Що потом наживалося роками
І діти розлучалися з батьками,
Які нічого не змогли змінить.
Оксану із дівчатами всіма,
Що для гарему видались придатні,
Взяли в сирицю, щоб у Криму продати
І зиск від того чималенький мать.
Пішла орда, ясир у Крим погнала
Лишила трупи й попіл на сліду
Та ще одну на всіх страшну біду,
Яка життя навіки поламала.
Як тільки дим здійнявся над селом,
Микола в полі зрозумів, що стало
Вхопив голоблю на коня і чвалом
Мчав навпростець, аби лише бігом.
Але не встиг. Лиш куряву побачив,
Що по шляху здіймалась за ордой.
Село зустріло згарищ чередой
І тишею: ні стогону, ні плачу.
І серце хлопця гнівом запекло,
Коли побачив пустку замість хати,
Де під вікном доводилось стояти,
Де його щастя втрачене жило.
Ні, він не дасть любов до рук татарам!
Він її вирве з їхніх пазурів!
В душі кипів, палав пекельний гнів,
Шукаючи на голову їх кари.
І за ордою парубок подавсь
Назирці. Може трапитися нагода
Дівчину вхопить з рук татарських й ходу.
Поки ж тихенько за ордой скрадавсь.
Так день пройшов за ним другий і п’ятий
Орда на південь без упину йшла,
В чужині насторожена була,
Не підступитись і не підібратись.
А в же як вийшли у татарський степ,
Орда себе відчула спокійніше,
Сторожа степом не гасала більше.
Не було, мабуть, в тім уже потреб.
Тож зміг Микола ближче підібратись
Аби ясир розгледіти при дні.
Аж тут мурза якиїсь на коні
Під’їхав та почав розпоряджатись.
І слуги миттю скочили в полон.
Над ним до неба зразу крик піднявся,
Микола здогадатися боявся,
Кого шукають. Та вже тягнуть он
Якусь дівчину. Глянув і завмер.
Таж то його коханая Оксана!
Впирається, а ті все рівно тягнуть.
Ну хто ж Миколу втримав би тепер?
За мить якусь зіскочив на коня
І полетів назустріч своїй долі
Чи то на смерть, чи, може, у неволю.
Без планів, без дороги, навмання.
Татари й голови не повели.
Чи то в степу такого не чекали?
Чи то Миколу за свого прийняли?
Та дуже спантеличені були,
Як він крізь натовп на коні промчався,
Як кошенят, татар тих розметав,
Вхопив дівчину, на коня поклав.
Як налетів так і у степ помчався,
Мурза найпершим зрозумів, що сталось,
Кричить: держіть, мовляв, його ловіть!
І уже військо ціле слідом мчить
На конях, що спочили й застоялись.
Та і Миколин кінь, немов на крилах
Мчав по степу, здавалося, - летів.
Він теж усе, неначе, розумів,
Тож укладав у втечу усі сили.
Ось попереду вигулькнув байрак,
Що втікачів спроможний заховати.
Тоді мурза як закричить: «Стріляйте!»
Догнати вже не сподівавсь ніяк.
За втікачами засвистіли стріли,
Та, видно, Бог їх все- таки беріг,
І влучити ніхто ніяк не міг,
Смертельні жала мимо всі летіли
Летіли всі … Але якась одна
Таки дівчині вп’ялася у спину.
Стріпнулось серце, зойкнула дівчина.
Аж ось, нарешті, і гущавина.
За втікачами скочила й погоня.
Десь мають бути! Не втечуть вони!
Доскочили аж до галявини
Й збентежені спинили своїх коней
Бо перед ними прямо на траві
Їх полонянка мертвою лежала,
Стріла кривава у грудях стирчала,
А зовсім поряд неї, в голові
Сидів і шкіривсь чималий вовчисько.
Але ніде ні хлопця, ні коня
Мурзу неначе аж мороз пройняв,
Мабуть, так само, як і його військо.
Зненацька вовк протяжно загарчав
І до мурзи, немов стріла, метнувся
І той в крові у власній захлинувся,
Немов підтятий із коня упав.
І повернула коней татарва,
Помчала в степ мерщій із переляку
Аби скоріше вирватись з байраку
Доки іще тремтить душа жива.
З тих пір байрак назвали Куркулак.
Що по татарські «вовчий» означало.
Татари його степом обминали,
Страху свого не позбулись ніяк.
Подейкують, що у байраці тім
Необережні смерть свою стрічали,
Їм щось умить горлянки роздирало
Стрімке й нещадне, наче Божий грім.
Казали ще, що о нічній порі,
Як місяць сяяв в небі в повну силу
Великий вовк виходив на могилу.
На північ вив до ранньої зорі.
Чи так було, чи вигадки не-знаю
Та й досі є та балка Куркулак.
І ця сумна історія ніяк
Із пам'яті людської не зникає.

Я прагматик, сестри, а не містик,
Та живу у казці, наче крез.
Поміж мавок і сирен персистих
Власна краля - чудо із чудес.

В неї - діжка, а у мене - крила,
Вийшов шал чуттєвий з берегів.
Обіймає - дрижаки по тілу,
А цілує - млію від жаги.

Фея пестить, гріє, колисає
І підносить до високих зір.
Це вона відкрила браму раю
І навчила ласки і краси.

Дбав про бізнес, а тепер я - вільни-и-ий!
Не псує грошва гарячих дум.
Не марную жодної хвилини
На сторонні справи й суєту.


P.S:

Всміхається грайливо мила пані
(сьогодні в ліжку знов таке утяв...).
Тому для мене казка - це кохання,
Оаза мрій та справжній сенс життя.

23.08.2020 р.