Він теж був руфером –
Майстрував дах на семи вітрах
Між землею сірою і прозорим повітрям –
Холодним як ніч чужа,
Дивлячись в небо очима сірого птаха –
Коли Білі зорі ховались за хмари,
А кратер Плутарха нагадував око –
Селени-ворожки, володарки чорних псів,
Що зазирає в каламутні глибини
Озера Мічіган
І стає на мить скво із племені віннебаго.
Він теж майстрував:
Чи то плащ, чи то сховок,
Чи то світ у свічаді (там),
Чи може галеру, що пливе
Хвилями моря під назвою Час
Чи то пірогу, що пливе річкою,
Яку назвали Епоха:
З минулого – а куди невідомо,
Чи може ковчег-притулок,
З якого випускають голубку:
Пошукати останній кавалок Сарматії,
Останню жменьку чорної землі Скіфії.
Він теж літав:
На крилах із черепиці рудої
Як кров, в якій отрути жар палить
(І про це забуваючи) –
В небо – там де сузір’я Лева!


Примітка:
Ілюстрація – автопортрет художника Всеволода Максимовича.

Вона любила гуляти в дощ без парасолі.
Тоді на кінчиках її волосся розцвітали квіти, схожі на незабудки.
В іі очах давно купалося небо...Її вуста цілувало сонце...
Вона любила гуляти в дощ без парасолі
І милуватися крапелинами райдуги на долонці...

Йому подобалося ходити в дощ з оберемком соняхів.
І він вірив у те, що соняхом небо малює веселку...
А ще відчував дивні нотки запаху незабудок
І те, як у серці щезає нарешті смуток...

Вони завжди так чекали дощ і блукали без парасолі...

Бог помсти, Бог помсти з’явивсь.
Піднісся Суддя землі.
Віддай належне пихатим...
Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо злочинці.
Народ, Господе, гноблять,
Глумляться над спадком Твоїм.
Вдову й гера вбивають, мордують сиріт
Та ще й кажуть:
«Не побачить Господь,
Недопетра Бог Яакова».
Наберіться глузду зарозумілі!
Порозумнішайте дурні!
Невже Той, хто дав вухо,- не почує?
Хто створив око,- не побачить?
Той, хто карає народи, чи ж і вас не скарає?
Як дає Господь людині знання,
То й думки її знає,
Бо суєта суєт вони.
Блаженний, кого Ти караєш, Боже,
І Тори Своєї навчаєш,
Аби був він спокійний в час лихоліття,
Допоки злочинець не потрапить в яму.
Адже не віддасть напризволяще
Господь Свій народ
І спадок Свій не покине,
Бо до правди повернеться суд
І до всіх, хто не покривив душею.
Хто стане за мене проти беззаконня?
Хто підтрима мене проти злочинців?
Якби не Твоя допомога, Господе,
В могилі була б душа моя.
Коли я сказав: «Заточилась нога моя»,
Милість Твоя мене підтримала.
У роздумах різних насамоті
Твоя підтримка розважа мою душу.
Чи ж стануть другом Тобі
Ті, хто сидить на престолі
І беззаконня робить своїм законом?
Звинувачують праведну душу
І кров безневинну осуджують.
Та став Господь мені за твердиню,
Скелею став моєю.
А тих,хто чинив беззаконня й зло,
Господь Бог винищив, винищив наш Господь.

Розруха плоті собі на дні,
голоси непочулих слів
або вереск листя,
зажовклого відсебе.
Відсебе земля заживає,
тому – це пояснення,
інше – труна.

Е. Зрозуміла.
Як музика?

26 травня 1993 р., Київ

Ми сіяли жито на полі глиняному
Нашого болю, а зійшов мох.
Намелемо з нього зеленого борошна,
Напечемо коржів гірких як дні суховію,
Будемо ними гостити
Злого божиська Сонце.
А тобі в кучері
Я вплітаю фіалки лісів ведмежих –
Лісів варварів-зайд:
Нехай на них глипає
Синє око шамана-травня
Чекаючи на сузір’я Лева,
Щоб воно знову на Небосхил вибігло
Риком захмарним
Нову звитягу віщуючи.
А ми все під Небом ходимо-колобродимо,
Все чогось шукаємо – чи то коней сірих,
Чи то днів минулих та в криниці втоплених,
Чи то журавля, що біду пророчить,
Чи то волі потворами вкраденої,
Замість ліхтарів собі блиском мечів
Дорогу присвічуємо:
Нас праліс ховає,
А ми зі схову вертаємось
До людей, що жнуть мох замість жита,
В ярмо вовків замість волів впрягаючи,
Одягають свиту на Сонце,
А на Місяць солом’яний плащ.

***
Всі ці світлини як довга розповідь про втрати
Про те, що є тільки на фото,
І чого насправді немає.

Розкажи.

Розкажи мені, хто ти:
розкажи, чого у тебе немає.
Радості?
Любові?
Спокою?
Чого?
Можливо у тебе немає тебе?

Всі ці завмерлі зліпки часу в стрічках новин.
І люди хмуряться строго, одягнені модно, і дивляться «модно».
Ще б пак: часи динозаврів минули,
Тож треба у ногу з часом.

Та хіба за часом встигнеш?
Хіба встигнеш за тим, чого більше немає?...


Втрачай більше і отримаєш більше

Твої втрати –
Сліди, які ти залишаєш по собі.
Немов луска риби,
Яка виблискує на жовтому піску,
Ти вичерпуєш втрати, а в тобі прибуває…
З кожним «у мене немає» - тебе все більше і більше

І так – до останньої лусочки,
Що теплим тривожним слідом
Ще довго тріпотітиме не піску

Маленькою рибкою….

Я драгоманом тепер
У війську зеленого лісу:
Перекладаю на мову шпачину
Шелест старих осокорів,
Людям-блукальцям тлумачу
Слова весняного вітру,
Які переказує ясен
Шарудінням своїх зелених рук,
Які записує жук-літописець
Знаками болотяних черепах –
Там – під корою ялин,
На брунатних стовбурах мертвих.
Листя достатньо –
Для сторінок палімпсесту,
Для апокрифу злого єретика –
Травневого вітру гір –
Весняного вітровію-бурлаки,
Що несе сірі хмари журби
В країну, що плаче за цвітом вишень
Тихо,
Без сліз.

А я знов занотовую,
Знову записую
Чорнилом кольору вохри
Все, що вітер шепоче:
Вітер-опришок
Прозорий, шалений –
Гайдамака весни.

Весна для мене,
То святе
Її люблю, її плекаю
Сніги зимові ростають, як довго я цього чекала .
Весна для мене,
То святе
і цвіт її не можна не любити
Лише пишатись тим,
Шо це усе моє...
Весна для мене,
То святе
Любіть усю її!
Я закликаю!
Пишайтесь тим,що маємо ми це
І тим, що це все , в нашій Україні!!!
2021рік

11
далі – долі дулі

12
добути дебати, добити…

13
О слава – і слива, і злива

14
і Лесі, і Люсі у лісі лосі – і лисі, і ласі

15
а сила села – і сало, і Сула

24.05.2021

Вікторія Кольцева, поет, літературний критик, суддя всеукраїнського конкурсу “Поетична доба” 2021, зазначила, що ці вірші – одні з найкращих, вони набрали 29 балів із 30 можливих. Автор – Олександр Харчук.
Отож – читайте і «насолоджуйтеся»!

Оволодіння І

оволодівали мною
вони оволодівали мною по черзі
я не міг поворухнутися
вони
мама не зверталась в поліцію
не хотіла мене травмувати
мама хотіла як краще
у нас такого ніколи не траплялося
казали сусіди, сусіди сусідів, суки
боже боже яка трагедія може
він сам упав і напоровся
на якийсь штир
казала вчителька
а коли мама таки написала заяву
інші теж почали це повторювати
не хотіли мене травмувати,
не хотіли мені вірити
чекали на результати
експертизи
я вдягав той використаний презерватив
який вони надягали по черзі а потім
викинули в тій недобудові і намагався
оволодіти собою
повірити в те, що цього не було
але ніяк не міг як не старався

оволодіння ІІ

Що чи хто. Володіти собою
чи володіти кимось. Чимось. Оволодіти
кимось. Чимось.
Ти оволоділа мною посеред площі.
Я майже не пручався. Заскочений
Зненацька.
Ти оволоділа мною.
Чи кимось іншим.
Чимось.
Це єдине що мене турбувало потім.
Коли я намагався оволодіти собою.
Тобою.
Кимось.
Чимось.
Кажуть тобі мало би сподобатись.
Ти ж таке кажуть любиш.
Мало би тобі сподобатись.
Мало би й мені таке кажуть теж.

оволодіння ІІІ

назва батько це щось середнє між татом
та чужим, чоловіком чи жінкою, обома,
ніким
назва батько має безліч відтінків, слів,
що переливаючись на сонці, пронизують
шкіру й повітря сліпучими відблисками
примруживши очі я біжу
назва батько має безліч пустот, порожнин
наповнених брудною іржавою водою
та нечистотами
назва, яка має в собі стільки
всього різного, стільки всього
сподіваного та пронизливого
уявного та уявлюваного що
аж тіпає, коли щоночі лишаєшся з ним
наодинці.

Матеріали з сайту https://poetryage.com.ua/?p=2009
© Творчі лабораторії

1
плющ – площ плащ

2
сан сонь – синь

3
стріх струх страх

4
сум: сом – сам

5
ТРИ БАЖАННЯ
морс, мерс, Марс

6
як мак? – смак!

7
Світ спить мить

8
Жак – жах жаб

9
ріж руж раж

10
НА КАТКУ
Лід. Люд. Лад.

05.2021

У божевільному морі,
Яке я побачив там –
У глибинах твоїх очей
Плавають навіжені риби,
Що вміють літати на рифами,
Шалені блискучі почвари –
Вони полюбляють циклони,
Тайфуни з очима хижими –
Очима кагана орди.
Їх ловлять вдягнені в сіре
Бородаті старі рибалки,
Кидаючи конопляний невід
В прозору синю глибінь
І майструючи човни гостроносі
На березі Скель Сподівань.
В очах твоїх море
Неспокою вічного,
Де хвилі думок трощать барки,
А я флібуст’єр – шрам на шрамі
І пливу навмання,
Бо жодної зірки
І компас поцупила відьма,
І хронометр показує час
Короля Едуарда Сповідника,
А бом-клівер і фок
Зірвано шквалом істерик.
У морі твоїх очей –
Морі вікінгів, дочок Доріди
і синіх китів
На реї іспанської бригантини
Мене (як корсара) повісили
Якось уранці
Коли Сонце було голодним,
Коли сіль виїдала очі…

Моє життя недоречне –
Це дим легкий, що тане в синяві –
Дим сірий. Дим, що зникає
В синяві неба злого
Над конусом Фудзіями –
Потойбічної мрії айнів.
Моє життя випадкове –
Це сутінки над дірявим човном
Старого рибалки Аластара О’Коннора,
Що слухав щодня шепіт чи гуркіт хвиль,
Але так і не зміг навчитися віршувати
І заглядав в очі рибам шукаючи там Істину
Якої немає – вкрали. І повернути забули.
І тепер він слідкує за димом
Своєї старезної люльки
І шукає від отого диму слід –
Там, над горою Бін Гулбан.
А може моє життя безглузде –
Лише слід від диму вогнища,
Яке запалив дивакуватий Патрік
На зло королю, що боявся моря
І про який шепотіли друїди,
Що той дим лихий та недобрий.
Я зникну, бо кожен слід не вічний,
Особливо слід на воді Ірландського моря,
Чи слід на болоті Банші,
Який лишила чапля
Своєю лапою чалапатою…

У незапам’ятні часи,
Коли птахи і звірі бились
І до пуття не було видно
Перевага на чиєму боці,
Осторонь лише кажан тримався.
Просило птаство: «Допоможи!»
А він одповідав: «Та я ж не птаха!»
Благали звірі: «Йди до нас!»
«Я ж птаха!»- чулося в одвіт.
Та ось нарешті, як і належить,
Битви скінчились миром.
У таборах обох святкують цю подію.
І от кажан летить до птаства,
Щоб радість поділити разом з ним.
«Ти, мабуть, заблудився!»-
Цвірінькають, шиплять йому пернаті.
А звірі й поготів не хочуть знать нейтрала:
Навіть на поріг не дали стати.
То ж довелося кажанові осміяним
Вертатись в свою шпарку,
Ховатися удень, а вилітати вже як смеркне,
Щоб не натрапити на глузи таборів.

P.S.
Хто осторонь стояв під час борні,
Той змушений і жить в самотині.

Я стою біля брами
Розчахнутої, як діжа
В якої відвалилося дно,
Я стою на межі
Між містом і пустелею степу
І бачу очима сірими
Як філософи несуть на продаж
На ринок світу сього
Свої бороди нестрижені, незачесані
Наче думки після сієсти в Мілеті.
Я бачу гетер корінфських,
Що несуть уламки мідного дзеркала,
Граючи веселу мелодію Аркадії
Срібними дзвониками Родосу,
Що причеплені до босих ніг
(Пилюка).
Зрадницький степ,
Якому паротяг заозерний
Будує майбутнє
З цеглинок пари та гуркоту,
Вабить дорогами-зміями
У Ніщо.
А я вірую в ковилу та Сонце
І досі лишаючись коло брами відчиненої:
Брами,
Яку ніхто і ніколи
Не зачинить руками мозолистими,
Не приколотить до воріт щита з драконом
Хвостатим, як все, що минає,
Не замкне їх списом гострим,
І не крикне голосно з мурів
За обрій втікаючим хмарам білим:
«Варвари!»

На скронях старого ідола
Кам’яного, як все минуле,
Гусне оксамит зеленого моху:
У кам’яного діда – сторожа льоху,
Що стоїть на кресах – він теж актор театру –
Театру абсурду, де коні актори,
А трава – декорація, а сліди на піску –
Це лише літери абетки давно забутої –
Абетки тірсенів чи то пеласгів,
А вітер – це лише музика – музика забуття.
Над рівниною сліпого оракула
Авгуром чужим читаю книгу Неба,
Здивовано здоганяючи поглядом
Політ злиденного крука:
Вистежую чужинецьких варварів,
Випробовую гостроту стріли
Пальцями, що звикли до струн ліри,
Сагайдак і руків’я меча – шлях вершника,
Що не згубив торбу залатану
З рукописами пеанів-віршів
Про бабака-провісника:
Насвистів він мені пісеньку –
Пісеньку про майбутнє розстріляне –
Прийдешнє наше зле, неприкаянне,
Але не позичене, не загублене.
А на скронях чи то на кресах
Мох
В того самого дідугана кам’яного,
Що сторожить льох великий,
Що досі таки не розкопаний,
Не розкрадений, не розорений
Зайдами.

Плаче дощ, не по-весняному, гірко –
ховають моїх давніх знайомих,
любих моєму серцю довгожителів,
чарівників Слова, заклинателів вітрів-буревіїв.
Гей, Свароже Великий, відкрий свої луки зелені,
освіти Душам правим, відлетним
шлях до Вічного Світла.
Сьогодні я вичаровую з ледь розкритих бруньок
дивоцвіти любові,
вимальовую райські пейзажі,
озвучую спів пташок на верхів’ях могутніх крон,
добуваю із серця
вогонь пломенистий,
якому назва «НЕЗАБУТТЯ»…

Сьогодні я – заклинателька змій, нашіптую
тексти, народжені там,
у глибинах свідомості
про сутність людського життя.
Ви, мої добрі сивочолі чародії,
що топтали ряст у старезному лісі
і добували із пахучих смол
живицю Слова, натхненницю Духа –
не промине Ваша бутність
із вітром ненаситним, прощальним,
із датами,
викарбуваними на каменях,
із поверненнями Ваших тіл попеліючих
у землю-матінку…

Не проминає бо сила любові,
вінок з яскравої зелені розквітатиме
щоразу,
коли пам’ять світла, немеркнуча
торкатиме Ваших імен…

У весняних дощах
живодайні краплини безсмертя –
на могилах мужів-чародіїв
засіється свіжа трава…

19 квітня 2021

Коли мова заходить про Трійцю,
то спада на думку не догмат Триєдності Бога,
що, як запевняють християнські авторитети,-
недосяжне людському розуму,
а підніжжя сімейного щастя юдейських жінок -
щонайменше трійця діток.
Оте «Пру у рву» ,
заповідане шостого дня Господом Богом,
що так налякало фараона і кинуло в море Червоне,
що не спопелили ні Треблінка, ані Освєнцім,
навіть сталінські концтабори не заморозили.
Трійця – це тільки початок,
що подвоїться чи й почетвериться згодом.
І це найкраще зі свідчень
Вірності Господу Богу.
0 коментарів
Напишіть коментар…

Ще кілька літ тому хвалився він привселюдно:
«Не помічаю старості. Знаю, що їсти й пити.
А головне – не класти на серце зайвий клопіт.
Сказати б, глухою стіною відгородитися од світу.
Знавців, як жить, обходить смерть стороною».
І хоч мудреці й пророки, що перейшли за сотню,
Були далекі од цієї схеми, і далі він вважав, що молодий.
Та ось, як на собаці, рани перестали заживати,
Болячки почали одвідувать частіше..
«Дістала все ж і мене триклята старість»,-
Скаржиться тепер тим, перед ким донедавна хвалився.
Став богомільним. І в молитвах благає Всевишнього
Здоров’ям наділити, а вже потім - віком.

«Якби можна було зупинить сонце,
то це треба було б зробить зараз»
Януш Корчак
(напередодні відправлення в концтабір Треблінка
разом з 200 єврейських сиріт)

Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Кричить у моторошній тиші з високості:
За-віщо
У нас забрали черевички,
Так гарно ми в них бігали й стрибали,
Тепер же босими нас виганяють на мороз?
За-віщо, немов ягнят, нас стригли
І кидали в вагони для худоби?
За-віщо
Повідривали од матусь
І туди зігнали, де просто нічим дихать?
За-віщо? –
Луна безмовно в мерехтливій тиші
Голос, здавалося б, вже відгримілої війни,
Та до сузір’я в Павільйоні дітей
Нові зірки ще й досі додаються...

Невже це й справді
Я тонкосльозим став на старості?
Тільки-но сирена розлуниться протяжним воєм,
Як щось важке й холодне навалиться на серце,
До болю зчавить горло…
Але ж з-поміж 6 мільйонів
Спалених, закопаних живцем в ровах,
Розстріляних, повішених,
Голодом доведених до смерті, –
Нема нікого з мого роду.
І з-поміж тих, хто майже голіруч
Постав на захист права на свій Дім.
Хто боронив той Дім,
Назавше відклавши шкільний підручник,-
Теж нема нікого з мого роду.
І лише серед тих,
Кого безвусі палестинські гицлі
Пошматували в автобусах, в кафе,
Могла буть і моя дружина.
Хвалити Бога, обійшлось – поламано лиш ребра
Та невибутній шум карьожить вуха.
От і сьогодні спиняюсь
На невмолимий клич сирени.
А поруч – памолодь.
І навіть ті, кого годиться називать онуками.
Зажурені. А в декого, як-от і в мене,
На щоки наплива сльоза.
І я подумав тої миті,
Що з кожним роком усе глибше
Вростаю у цей згорьований віддавна край,
Де так переплелися епохи й долі,
Що пізнаю історію не з книжки,
І де не можна буть уже чужинцем.

Я стою серед селища,
Мурованого з кавалків білого неба,
З шматочків жовто-сірої тверді,
Яку придумав бородатий друїд,
Серед селища, яке пахне вересом та картоплею,
Я бачив:
В селищі Дромахар
Засмутилась людина, що продавала яблука –
Оті червоні яблука, які смакував Адам,
Які звисали гронами в саду предковічному,
Що посадив бородатий друїд
Вчора.
Я шукав руїни замку вождів клану О’Рурк,
Шукав, але не знаходив,
Дивився, але бачив лиш тіні –
Тіні, які зникали в синіх очах людини,
Яка продавала яблука,
Які смакував Адам:
Може він теж був ірландцем?
Бо хто може ще так здивуватись,
Так не повірити – очевидному,
Так захотіти заснути
Серед вітряних пагорбів,
Що назавжди поросли вересом,
На яких ніхто і ніколи
Не посадить
Сад.

Не володіть – підвладним буть волію,
Без роздумів сповняти задуми твої,
Бо ти для мене життєдайна нива,
Дарована бозна за віщо Небесами.
Мовчазною любов’ю звіряюся тобі
І не чекаю відгуку словами.
Ну, що слова, як ти в одвіт
Обдарувала аж двома синами.
Та, якщо можна щось іще просити,
Без вибору проситиму Всевишнього
Додати стільки повноцінних літ,
Аби за щастя підвладним буть тобі
Наснаги й сил розплатитись вистачило.

По небу можна надивлять хіба що майбуття.
Отож, крізь морок вдивляюся в калюжі.
Уже зібравсь додризати до сховку,
Та бачу: птаство начебто не поміча дощу
І навіть не збирається до сховку.
Щоправда, кудись поділись горобці
(Ну, що з цих крихіток питати),
А от ворони, горлиці і голуби, й шпаки
Розгулюють, старанно, порпаючись в конюшині.
А, може, це один з дощів, коли, промокнувши,
Варт зрезигнувати і, неквапом далі йти,
Час од часу поглядаючи не на калюжі, а на птаство?
Воно мудріше, бо не відірвалося, як ми, од суті.
Господь же наказав Адамові дать імена усьому,
Чим Він так щедро наділив Природу.
Мабуть, за чварами сімейними наш праотець забув
Нащадкам передать прості її закони.

Ми танцювали
Ногами босими під музику вітру
По землі притрушеній попелом
Під жовтим Сонцем.
Ми говорили
Слова колючі наче плоди нетреби
Мовою темного лісу і порожнього поля
Під жовтим Сонцем.
Ми лічили
Білі каміння серед чорної гальки
На рінні ріки сподівань марних
Під жовтим Сонцем.
Ми ліпили
З липкої глини людей подоби
Чи то богів байдужих краю солом’яного
Під жовтим Сонцем,
Яке слухало крик людини,
Що знала коли впаде дощ
Мідними краплями на душу хліба
Під жовтим Сонцем.
Ми жили на попелищах,
На землі, що втомилась
Дарувати нам зерна кольору Сонця,
Ми жили ніби мріяли,
Ніби на щось сподіваючись
І приносили треби
У печері підземного мороку
Тій, що стала чужою.
Ми пішли, заховавши Істину
Десь там – у глибинах спогадів
Шляхом жовтого Сонця.

Я збираю в діряву торбу метафор
Тіні весни Петрарки –
Цегляної квітки Етрурії,
Хвилинами чужих анемон Тоскани –
Квітів холодного вітру
Босоногої Мнемозини –
Дочки Урану, сестри Океану,
Діви старої, очі якої стали прозорі
У відблисках Місяця – срібного флорина,
Що раптом викотився на стару скатертину Неба:
Він загубив. Хто ж іще. Більше нікому.
Хотів кинути – вічній жебрачці Ночі:
Ver cinereo tectum velamine
Nox rimosas mus. –
А ми це повторюємо,
Шепочемо наче молитву,
Наче закляття весталки,
І своїми очима – старими як світ –
Які вже все бачили –
Поспішаємо поглядом
За тінями березня – замерзлого зайця,
Що тікає назустріч колючому снігу:
Туди, де птахи дзьобами довгими
Пишуть в повітрі сонети
І трохи прози – бо березень, березоль –
Час, коли все тимчасове:
Навіть дерева плачуть,
Навіть квіти – шматочки блакиті,
Навіть срібний флорин Місяця
Не для нас. Для Атіса – царя Меонії,
Батька Тірсена.

А хто сказав, що я жива?
І хто сказав, що я не мертва?
Я впала на тебе.
За вікном засніжило.
Нитка реальності порвалась.
Реальність виявилась несправжньою.
...
Того міста вже не існує
Але вона все ще чує кавуновий запах
На засніжених піском руїнах
Запилені ноги в босоніжках кольору пісочного пилу
Реальність розпадається
...
На вулиці падав сніг
То був пил руїн того міста
Чистота і натхнення
Літній Київ після дощу
Синя сукня всіяна квітками
Можна почувати себе вільною
Йти по автобану
...
Чи всі вікна показують те ж?
Падаючі брили розваленого життя

2021

Останній патрицій осені,
Що мав колись тогу,
Та втратив –
З неї пошили прапор –
Останній прапор вовчиці
Ватаги пройдисвітів Ромула,
Горожанин останній журби
(Urbi et Orbi!),
Бо осінь: час бігти стежиною
За жовтим листочком ільму,
Що поволік вітер –
По землі, по землі, по землі –
По цій – потрісканій –
Бо осінь – час сивочолих
Центуріонів.
Він підіймався сходами:
Думав – ведуть вони в Небо –
Останній аристократ очерету –
Цар сутінок, князь вигадок,
Герцог білого моху:
Зійшовши на башту
Побачив – там осінь –
Там, де холодна синява,
До якої безодня
І годі долинути.
На башту зійшов
Етрусків-расенів-заброд:
Волоцюг, як і всі, хто живе
В цій країні телят,
Хто марить і снить, бо життя то є сон,
Зійшов, а там осінь:
Куди не поглянь – всюди осінь:
В Італії хижій,
У Скитії дикій,
І навіть в Елладі –
Лиш осінь, і листя, і вітер.
І тога – подерта на прапор
Повстанців.

Сни, в яких достигає пшениця,
Жовтогарячі сни колеса Сонця –
Воза огненного, в яке повпрягав
Коней білих нестримних шалених
Час (а ми його бачимо).
Сни солом’яні літа довершеного
Вип’ємо замість меду п’янкого –
Бо Час (а ми йому треби вершили…)
Келих піднімемо снами наповнений –
Таки цими, серпневими, ковиловими:
Піднімемо келих за жорна:
Важкі, кам’яні – які все перемелюють:
Радість, журбу, одкровення, ніч і натхнення:
Навіть оту чорноту Ночі одвічної –
Все перемелюють – сиплеться борошно:
Біле розсипане борошно зір.
Руки які з того пилу зірок тісто замісять?
В печі якій хліб нам спечуть
З тіста отого небесного?
Ми оремо землю – кожного разу
Як кусень щербатий Місяця-коржика
Травам накаже рости.
Оремо, в плуга впрягаючи
Білих коней світанку,
Чорних коней ночі,
Каурих коней вечора,
Чалих коней присмерку.
Оремо землю чорну
В яку колись ляжемо попелом
Наших домівок.
Ми – подорожні вічні
Кидаємо в праматір землю –
Ні, не зерна – зірки.

Виходьте зі свого сидячого будення, пані Шело.
Поминувши невгамовних голубів,
Потьопаєм туди, куди Ви мене якось позвали.
Недавно був я там. Бузок ще не зацвів.
Поведу і я Вас на єрусалимську вулицю Лілах,
Де тільки івритська назва бузку причаїлась в ній насправді.
Так що не гайтесь - збирайтесь якомога швидше.
Може, довідаємось вочевидь, що за рік настала зміна:
Вулиця відповідає своїй назві і вже не київським спогадом,-
Ароматом єрусалимського бузку пройметься серце.

Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Баха далі слухали удвох –
Прелюдію і фугу, і ще хоральних п’ять прелюдій...
Здавалось, Бах переконать хотів,
Що все те пережито не стільки ним, як нами...
Хотів я батькові про це сказати.
Відчинив повіки –
Ні музики, ні батька.
Навстежінь балкон.

Йду я від заходу Сонця
На його горобиний схід –
Туди, де воно прокидається,
Де воно вмивається
І виглядає між пагорбами,
Де воно розтулює вогняні очі,
Щоб споглядати каміння:
Особливо оцей – Камінь Долі,
Я йду від заходу Місяця,
Де він ховається переляканий,
Подивившись на Ночі Зла,
Де Місяць знаходить спокій,
І виймає свої сни з торби,
До наступної тьми банші,
До наступних криків боліт,
До наступних сутінок Пака.
Я йду до сходу Місяця,
Туди, звідки він викочується,
Звідки його чекаємо:
Ми – сліпі у темряві,
Ми – жадаючі світла,
Нехай ось такого – холодного,
Нехай ось такого – підступного.
Я йду від берега моря,
Де хвилі співають реквієм
За старим рибалкою –
Пастухом оселедців.
Я йду до іншого берега
(Бо на острові куди не підеш –
Приходиш берега хвилями битого*),
До берега, де хвилі сині
Такі ж солоні, як сльози,
Де замість риб лускатих
Плавають срібні ножі**.
Я з клану блукальців –
Волоцюг рудочубих,
З клану каменярів вільних,
Що збудують вам башту,
Вам – вбраних в картаті кілти.

Примітки: Назва твору взята з назви казки народу країни, яку в нас в Ірландії називають Лохланн.
* - а не всі в нас в Ірландії знають, що ми живемо на острові. Я знав одного Ронана Мерфі з Кілкенні, який був впевнений, що Ірландія це такий материк.
** - мені розказували колись, що в озері Лох-Дерг замість форелі плавають срібні ножі і відкладають в його прозорі води ікру на Страсну П’ятницю, але це неправда. Срібні ножі водяться і ловляться інколи в сіті рибалкам в морі біля селища Данґарван, що в графстві Вотеорфорд.

Малятко, ти намірилось будь-що
Спіймати голуба... Бодай одного...
Принаймні того, що накульгує на три лапки...
Та дозволь спитати: «Ти ж не кіт, що чуманіє од м’ясця
(І котрому, до речі, теж не вдаються лови)?
Хочеш притулитися до нього, погладити – тай годі?
Але ж про намір твій не знає голуб...
Байдуже йому, людина ти чи кіт. Він оберіга свободу.
Отож, переймись нарешті голубиною тривогою,
Збагни: інстинктом - ти не кіт: є вдома дещо попоїсти.

Серед полум’я
В якому тріскотить ялівець,
Яке розпалили кременем
Змість того, щоб чекати на блискавку,
Серед полум’я,
Яке одвічно горіло в Ірландії
На тій горі, де журилися люди в білому,
Що посадили на серед каменів ясен
І говорили, що то гора поганого диму
Тоді, коли зацвітали вишні –
Дикі,
Як і все на нашому острові смарагдовому,
Як і все – навіть полум’я
Посеред якого танцює Той,
Хто Володіє Світлом.
І в тому світлі полум’я –
Коли світом заволоділи сутінки,
Не весняні, ні, а ті, що одвічні,
Від яких не рятує свічадо,
Сутінки,
Що приходять до нас з того часу,
Як топтали білий цвіт залізними чоботами,
Люди, що припливли на човнах-вітрильниках
Здалеку – з того боку від ірландського моря.
Світиться досі отой вогонь серед темряви,
І танцює у його жовтих променях
Та, Що Приходить у Снах,
Приходить до мене тільки у снах,
У моїх снах кольорових,
Овечих, солоних і вересових,
Тільки у снах…

Важко тримати чужі таємниці.
У мене їх стільки, як тлі на малині.
Поволі отак заповзаю в провидці.
Оскільки мовчу, то всі інші – не винні.

14 серпня 2001 р., Богдани́

Бабине літо оповиває стрічних в січні
А поруч трясогузка (по-тутешньому нахліелі)
Хвостиком навсібіч провіщає прогноз невеселий.
Голуби немовби не помічають горлиць.
На дятлів схожі, удоди пасуться на траві,
Здавалося б, воронам галки мали б підкорятись,
Аж ні - поруч без остраху шукають корму...
Немає поміж птаством ні клутні, ні тим паче бійки.
З подивом, напевне, вслухаються в теревені любителів сваритись.

Якийсь дивак нетутешній
Малював на мої вікнах папороть –
На вікнах, що завжди люблять світло
І дарують промені необачним мешканцям
Дому, що стоїть на піску,
Що висипався з клепсидри Вічності:
Ним рахували епохи – так необачно,
А він висипався.
Добре, хоч ходить вулицями
Попід вікнами, попід тинами і парканами
Художник білих папоротей,
А не той, то зачиняє брами
І краде сірі очі людей тиші –
Щоб не бачили, щоб блукали в темряві:
Там, де потворки шукають тебе –
Необачного, недоречно, непотрібного.
Той, що зачиняє брами
Приходить, коли настає темрява,
Ховає вкрадені очі в скриньку
Зроблену в чорного дерева –
З тису старезного і отруйного,
Що ріс в забутій ущелині,
Проклятій шаманом-калікою
Народу довгих мечів і кудлатих коней
В ущелині сірих каменів і річки холодної,
Куди ніхто не ходить, не бродить,
Не колобродить, ніхто,
Навіть Мара оминає його.

Я питаю ввесь час
Який сенс у твого життя,
Вередую, гупаю ногами,
Аби не чути правдиву відповідь про те,
Що єдиний твій сенс це я.

Я слухаю ночами, як стукотить вода у крані
Я думаю, що в цьому є щось символічне:
Так само безглуздо спливає моє життя.
Але ти якимсь чином чуєш мої думки.
Прокидаєшся. Йдеш на кухню. Закручуєш кран : "Спи!"

Ми ніби з різних планет,
Я земна, а ти також,
З Землі. Тільки ти з тої, де
Горять у вікні вогні і готують вранішню каву.
А я. А що я? Я її п'ю. Така от планета.
Направду, вони різні.

Я кажу тобі, що бачиш, я можу без тебе
Я можу бути сама, а можу не бути
Хочеш вийду у двері, а хочеш - у вікно.
І піду у засвіти. Ну для чого себе берегти?
Ну який, скажи, сенс у мого життя?
Невже, єдиний мій сенс це ти?

Важко тримати чужі таємниці.
У мене їх стільки, як тлі на малині.
Поволі отак заповзаю в провидці.
Оскільки мовчу, то всі інші – не винні.

14 серпня 2001 р., Богдани́

«Йоселе, а чи дививсь сьогодні ти на небо?»-
Питає раббі Нахман учня.
«Ні, ребе. Ніколи. Якось іншим разом...»
« Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори та їх відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш.
Усе ж минає на цім світі...
Треба жити в гармонії з сьогодні.
Кожен день має свої думки, слова і вчинки».

Все бачиш,
Все знаєш

Непідвладне
Часу

Тінь минулого,
Примара майбутнього


Хто стоїть

Перед тобою?


Чи жив?


Чи любив?



Вигнулось дзеркало
Дугою

Хвилею,
Брижами пішло
Мертвотишно
Зблиснуло червоним

Повільно
Попіл осідає

Того
Хто до нього підійшов...





31.07.2016

Напиши мені
Місячним сяйвом
Поговори зі мною
Мовою зірок

Відповім тобі
Сходом cонця
Спалахом червоним
Троянд пелюсток

Скажу ніколи не сказане
Шелестом листя нічного
Теплою хвилею моря
Що ніжно гладить пісок

Проріж чайкою голосно
Синю неба блакить
Я з тобою, навіки
Бо зустрілись ми
Тільки на мить...





07.09.2015

таргани ганяють
перегони
макітри
пустим барабаном

болісний

гримучий той біг

зіниці
що дупла гнилі

руки повисли граблями
скрипучими
старими
над трюхлявими пеньками
волохатих ніг

прихмарений
задуплено-віддалений
навколишній
світ

..намацав пігулки
від жару...

не хворійте
будьте щасливі

всім привіт!



4.09.17

небесна жовта
паляниця
протерлась дощиком
зрання

шумливі
рукасті деревниці
залоскотілися
вбранням

будяками медовИми
зудіє джмолик
коло хати

блохастик капловухий
у тіньочку
зубом клацнув
в стрибунця

дзьобами
жваво-гамірливо
небо
чорносерпики гризуть

під лопухами
нявкунчик бубликом
скрутився

дивитись-марити
сни про сірунця

по-під тинами
пузаниці-чотириніжки
запашную
росяную зеленицю
лагідно скубуть

формасті
дикі молодиці
кудись до обрію
замурзиків
ведуть...

26.05.19

Зима мокра й холодна
Наче арктична риба Каласта,
Наче плющ отруйний в лісі лисиць,
Наче білий мох білого дня Касте Суму
Нашіптує сни вужа.
А Місяць-невдаха нашіптує:
«Сон це не страшно…»
(Він знає. Як не він то ще хто…)
А може Місяць це теж яблуко –
Але не осіннє, а кам’яне,
Що надто довго висіло
На невидимій гілці минулого
І не падало в оцю безодню Ніщо,
А кам’яніло, сіріло, мертвіло –
Бо бачило сон – надто ніякий,
Надто одвічний – про вир круговерті –
Той самий. Отой, що завжди.
Хотілось заснути – заблукати у сни їжака,
Разом з колючим філософом межичасу
Бачити зоряну ніч (над листям торішнім).
Сон – це не страшно. Той безхатько правий.
Той блукач. Той кулястий ліхтар.
Той волоцюга.
У яблучних снах
Буду пити срібним кратером сидр.
А може й кальвадос – іспанський.
У снах.

Сліпий, не в змозі владать ногами і руками,
В хатині напівзогнилій доживав свій вік
Нахум іш-Ґамзо, прозваний так,
Бо щоб там не сталось, завжди одповідав:
«Це теж на краще!»
«Учителю,- кажуть якось учні,- хата от-от рухне.
Дозвольте Вас винести, аби не сталось лиха».
«Ні, любі! Поки я тут, все буде гаразд.
Винесіть поки що речі, а мене - за ними».
Тільки-но зробили так, як хижа завалилась.
«Завіщо Вам, Божому догіднику,такі муки?»
«Я сам у Господа їх попросив…»
…Віз замолоду Нахум дарунки тестю.
І ось перестріча його незграбний чоловік.
«Дай щось попоїсти,- просить бідолаха.-
Ані ріски в роті не було вже кілька днів…»
Замість дістати хутко щось зі своєї торби,
Сказав голодному Нахум: «Зажди!»
І став розв’язувать поволі котрийсь там із мішків.
Не зуздривсь, як, не дочекавшись, бідолаха впав.
Припав до нього Нахум, а той уже не дише.
«Тільки тепер,- продовжив учитель,- збагнув,
Що допоміг йому вмерти...
В розпачі здійняв я вгору руки й заволав:
«Очі мої, що бачили печаль, нехай осліпнуть!
Руки , що не квапились подать,
Хай немічними стануть!
Ноги, на яких стояв, стоять не годні!»
Мовчали учні. А тоді котрийсь наваживсь:
«Горе нам бачити таким Вас, учителю».
«Ні,- одповіда каліка.- Прикро було б мені,
Якби я правду вам не повідав, поки ще живий».

моя маленька пір‘їнко —
ти у останній кімнаті
свого дитинства
тут тепло і світло ллється
крізь вікна мого удивляння на тебе
повітря просотане квітами
карамельками й — супом гречаним
тиха музика голосу наших казок
звучить невпинно
(оцими речами — запам’ятай — сила моя тримається
за поясок твого сміху і дива)

там — за дверима — нечисть та суєта
бал сатани омана мани і влади
там за вікном у маршрутках раби й солдати
їдуть щоранку свої продавати сили
за примарну надію на щастя-волю
биту свободу яка їм не до снаги
їдуть маршрутки маршрутами небуття
і замітає пурга усякі сліди

звільнишся тільки коли голова мов кульбаба
білою стане на всохлім стеблі тіла
діти твої й онученята
крилами розвинуться коли
смак свіжих слив коли зможеш відчути як радість
мудрість прибуде — з нею свобода пліч-о-пліч
чиста як крапля води з джерела мого співу
ти у кімнаті останній дитинства —маленька —
моя пір‘їнко
свято в дитячім садочку яскраве приємне
щастя твоє золотавіє міниться світлом
сяє на кісках скуйовджених танцем важливим

злива тобі — калюжі стрибання регіт
сніг — чудасія магія нез‘яснима
мама і тато всесильні пророки безсмертні

ти у єдиній кімнаті —
маленька пір’їнко —
не відчиняй
ті двері
послідні
пожди

22.12.2020

Ми вмираєм, вмираєм, вмираєм:
Смерть наче квітка цвіте
У садочку кохання.
Ти зозуля чи кат?
Стиглі вишні
Крапками в зошит опівдні
В літопис-рукопис жадань –
Вишні, які в Ірландії вітряній
Не цвіли споконвіку –
Хіба що дикі – як ми.
Цвіт бузини – ніби літо,
А насправді дощисько і вітер.
Насправді.
Ми вмирали на площах –
Біля пошти і просто на вулицях міста
Темної гавані,
А нині пані якась – без прикрас,
Не мальована. Пані бліда
Якось так ненароком:
«Ти не вмреш мальволикою смертю…»
Я знаю.
Що з того.
А може то вишні. Просто вишні.
Раптом достигли в Ірландії.
Просто вишні. Стиглими краплями
На сторінки літописів –
Наших.
Недописаних. Недочитаних. Недолистаних
Навіть. Що з того, що монах…
Що з того, що тоді…
Хто писав, хто стріляв, а хтось мріяв
Про Ірландію – Ерінн –
Про ту, що «го бра».
Про ту, що зелена
І вітряна.

Винахіднику плуга – щиро.

Вік золотий зернами кольору Сонця
У землю чорну масну
Перший орач волів щойно приручених
У перше ярмо дерев’яне.
І перший плуг з рогу оленя і кореня дубу.
Перший орач ліпив глеки
З глини кольору золота
І малював чорним – кольору ночі і мудрості
Знаки закручені – втілення Вічності –
Знаки Галактики – сліди солі розсипаної
На долівці тьми.
Чи то молока розлитого корови одвічної.
Ще залізо не краяло
Перший хліб гарячої печі,
Ще меча ніхто не вигадав
І не тямив ним плоть шматувати,
І не гострив його біля кузні кіптяви:
Кузні лихих чаклунів руди болотяної.
Ще земля була щедрою, а поле неміряне,
Ще вершників степ не знав,
І земля не стогнала
Під копитами номадів довгих мечів,
Ще Сонце вмивалося – наче прокинулось
Водою світанків і рік
Незнаних, неназваних, ненаречених
Ще треби приносили
Тільки Землі-Праматері,
А не Арею – мечу двосічному,
Ще земля була щедрою,
А Місяць рогатий до худоби лагідним,
Ще до епохи сокир бронзових
Було тисячі літ…

Лишь небо утренним стало,
Серебристый иней на траве,
Что не уложили ветра и КАМАЗы
К черной не вспаханной земле.

Зима дышит не зимою,
Тепло обвевает уши,
А я люблю тебя беспредельно,
И сильно хочу на руки.

А в голове роятся мысли,
Мечутся туда-сюда,
Не знать, что будет Завтра,
Но точно ясно, что есть Теперь.

Кобзон поёт мне в уши,
Люблю я этого задорного мужичка,
И пущай, что парик у него приклеенный,
Зато от песен летит душа.

Она летит в такие дали,
Что не поймать, не остановить,
Даже курвиметр не поможет,
Лишь только попутный ветер
И торнадо листьев золотых.

г.Киев, 16.12.2020