У холоди всі статуї накриті*...
Але громада каменів оця
Символізує лабіринт на Криті -
Така відкритість — дуже до лиця.

Як у живих, в цих каменів душа є,
Мов гурт відпочиваючих тварин.
Їх сніг і дощ, і лід лиш прикрашають...
Чи збоку глянь, чи знизу, чи згори...

Це — за легендою — застиглі гори.
Між них — покручені, вузькі ходи.
І можна заблукать — собі на горе,
І страшно людям йти було сюди.

На Криті правив Мінос — цар премудрий,
Торгівлею нажив чимало він.
Та горя завдали афінські люди -
У Аттиці його загинув син.

Він іншого спромігся породити,
Обставинам коритися не звик.
Та різними на світ приходять діти...
Цей Мінотавр. Він був людино-бик.

Лякало всіх страховисько погане.
За вбитого, щоб вгамувати гнів,
Приносили у жертву афіняни
Щороку кращих дочок і синів.

Син Посейдона, пасинок Егея**,
Тесей-герой повстав супроти зла.
Помірятися силою своєю
Із Мінотавром доля повела.

Він під землею жив у лабіринті,
І жертви, як заходили туди -
Ніхто назад із них не міг вже вийти -
Такі були заплутані ходи.

В Тесея закохалась Аріадна -
Чарівна й мудра Міноса донька.
Дала меча й клубок ниток доладний,
Щоб з лабіринту шлях він відшукав.

І прив’язав до каменя ті ниті,
Пішов, клубок розмотуючи вниз.
І у двобої злім, несамовитім
Він Мінотавру голову розніс.

Чудовисько завмерло страхітливе.
І залунав у лабіринті сміх.
І нитка Аріадни чарівлива
На світло денне вивела усіх,

Кого дали у жертву Мінотавру...
Стелився шлях із Криту до Афін...
На нім Тесея не чекали лаври,
Зазнав лиш горя у дорозі він.

На острів Наксос прибули одначе.
Про Аріадну вістку хтось приніс -
Бог Зевс в дружини іншому призначив...
Щасливець не Тесей — бог Діоніс!

Вітрила чорні в розпачі змінити
На білі наш герой забув тоді,
Як переможцем вернеться із Криту —
Просив так пасинка Егей, в біді

В зелені хвилі кинувся із горя,
Тесей утратив батька рано так.
Шанують його пам’ять греки. Море
Егейським стало зватися відтак!

*Так оберігають статуї у “Софіївці” від морозу, снігу і дощу.

**Егей — афінський цар.

3 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

я тебе не віддам
ні недузі ні злу
я тебе відібрала у злого...
чорноту пригорну
і любов'ю - в золу...
перетліє від спалаху мого.
я тебе не віддам
я тебе не віддам
хай не шкодить тому
хто пророчив...
бо квітки відцвіли
час доспілим плодам
час дивитися правді ув очі...
їй ім'я - нелюбов
їй ім'я - чорна мла
що стелила шляхи
через страту...
та вона не взяла
та вона не змогла
не дано їй тебе подолати

Мені наснилися на тижні
І залишилися в очах
Минулі дні й події ближні,
І в майбуття туманний шлях.
Мені побачились одразу
Веселі видива й сумні, –
І невисокі перелази,
І перешкоди кам’яні.
Мені почулися розкати
Гучні, як вибухи, громів, –
І безтурботний гомін свята
В теплі та світлі гожих днів.
Мені з’явилися причали,
Які свідомість осягла, –
Де з хлібом-сіллю зустрічали,
А де ховали зі стола.
Мені наснилось прикрі й добрі
Земних доріг перепуття, –
І даленів привабно обрій
Яскравим полум’ям життя.
05.04.21

Квітню-красеню чудовий синьоокий.
Тіш усіх нас й сонечком світи,
Села і міста й поля широкі
Зігрівай теплом постійно ти.

Разом із матусею-весною
Землю-годувальницю засій
І зерном добірним. і травою
Й квітами.Та дощиком полий.

Пшениці й жита щоб дозрівали,
Адже хліб - усьому голва.
Квітоньки життя щоб прикрашали
Та душа хай радісно співа.

2021 р.

А сонце сяє для усіх,
один усім нам вітер віє.
Через десятки дат і віх
усіх веде завітна мрія…

Вона у кожного своя:
мала, велика, заповітна…
Кохання, слава чи сім‘я,
а загалом – п‘янка і світла!

І зоресяйні промінці
милують душу, тішать его,
амбіції у всі кінці
летять, немовби обереги…

А сонце сяє для усіх,
дарує кожному надію
і гори золота до ніг,
але… не всякого зігріє.

чи витреш ти мою гірку сльозу,
чи хай паде коню на гриву вітром?
і золота печаль у дику дерезу,
оту що в мами, дожидає літа,
впаде й не буде зайченям тремтіти.

сама себе отямлю від поразки—
засокорію промінцями казки.

а сокори озвуться сокиркам:
-Ви там?
- Ми тут! Ми там!
люблю…
гостинець горобиний…поніч драм,
де Божа мати приголубила зорю,
де виноградні грона виростали у повір’я,
а я у всім - лиш лебедине пір’я…

о друже, ця весна брунькує лист,
і пан тюльпанний із пелюсток шиє сни.
трипільське сонечко, наче хитрий лис,
усе вкладає хист і виміта двори.

о друже, кінь гнідий копитом б’є
та просить ковилі води,
то ти іди…
а як пір’їнка упаде до ніг—
за-го-во-ри…

Щастя було таким прозорим,
ілюзо́рним, ледь ілюстрованим вами.
У ньому злива́вся художник з актором,
з музикантом поет, з вальтами – дами.

З’являлися ви́твори тобто мистецтва,
на поло́тнах темних маніжився ранок,
бо ви довели́ елементи кокетства
до щастя повного, до сліз на останок.

Ховаєтесь, люба моя царице,
за сирітством своїм, як за власним троном.
Мені не можна бути провидцем,
бо я бачу й бачу вашу корону.

Руки – безсмертні предмети щастя,
бо ви ними виконуєте шедеври.
Я поцілую лише зап’ястя,
бо на кінчиках пальців знаходяться нерви.

Подаруйте мені агатовий перстень,
чорний від вашого чорного мужа.
Хай нещастя мене́ замість вас пестить,
адже впе́рше ця радість – не зрада, мій друже.

От коли я на цім полотні зосереджусь
і накра́паю з пам’яті фарб ностальґію,
і на вашому тілі вже більш не належусь –
буде дата стояти, ім’я і олія.

26 жовтня 1996 р., Київ

Закликаю тебе
Ти мене не минай
Увійди і прибудь,
як вода прибуває
напувай, напувай,
напувай, напувай...
Наливайся любове.
Добром замовляю.

Я постала до бою
і виграю герць
Ти - зі мною
За мною -
незможена сила
Срібні ниті сплітаю
двох наших сердець
І бинтую твої
покалічені крила
Відступися все прийшле
з чужого жалю
я любов'ю молюсь
на життя замовляю
Я люблю, я люблю ,
я люблю я люблю
Небо, чуєш любов?
Я тебе прикликаю!..
Прикликаю тебе
Ти мене не минай
Сило неба прибудь,
як вода прибуває
напувай, напувай,
напувай, напувай...
Наливайся здоров'ям.
Добром замовляю.

Не оминуть і тебе первоцвіти,
будеш ходити по рясту не раз...
жаль, що у цьому ще білому світі
нас розділяють і простір, і час.
Жаль, що і я не з тобою гуляю
тою стежиною біля села,
наче і досі ще юна й мала...
Я у барвінку тепер спочиваю.
Це саме там... по дорозі до раю,
де ще лозиною в лузі росла.

Знову весна одчиняє куліси
світу на сцені в моєму краю:
білі підсніжники квітнуть у лісі,
проліски сині цвітуть у гаю.

Наче Великдень... ось-ось і засяє
чудо-веселкою із-за небес,
ніби світає уже за Дунаєм,
віє луною католицьких мес.

Може, когось і у іншому світі
десь у едемі чекає цей рай...
Не надивитися на первоцвіти,
радує душу квітневий розмай.

І напуває росою-сльозою
очі фіалок у сонячні дні...
та веселіше на серці мені,
наче іду на побачення з тою,
що усміхалась до мене весною
в юній, зеленій, ясній далині.

04/21

Вже кілька днів спекотних орда простує шляхом,
Бреде поміж ордою понурений ясир.
Уже нема надії, уже немає страху,
Лиш відчай та розпука у душах із тих пір,
Як, схоплені ордою, людьми уже не бу́ли,
Уже перетворились в худобу чи товар.
Брели по шляху мовчки, немов слова забули,
Лунали лише крики й веселий сміх татар.
Максим ішов між люди такий, як всі – понурий
І роздуми усякі в душі лишали слід.
Оцей наліт татарський життя козаче збурив
І змусив подивитись по-новому на світ.
«А, може, брат був пра́вий? Надійніше з Москвою?
Юрась дарма, напевно, із ляхом замиривсь?
Привів у поміч ляхів, слідом орда з розбоєм
І знову в Крим з ясиром вертають, як колись.
А він же так повірив, що ляхи допоможуть,
Що встане Україна із ними нарівні.
Та ляхам довірятись, а ні на мить не можна.
Не буде кінця-краю проклятій цій війні.
Ех, щоб, хоча би, брата вдалося врятувати!
Він скільки літ із Хмелем із ляхом воював
За вільну Україну. Кров проливав… і нате…
Коли б то все те знати, що нині він пізнав?!.»
Він, навіть, не помітив, як татарва тривожно
Поча́ла озиратись…І раптом вся знялась,
Кудись метнулась степом, лишивши лиш сторожу.
А звідти стрілянина з мушкетів донеслась.
- Коза́ки!!! - зашуміли ясирники від того.
З’явилася надія на визволення в них…
Сторожа позирала тривожно на дорогу.
Максим іще нічого придумати не встиг,
Як поряд стрілянина зненацька пролунала
І татарва із коней попадала умить.
Ясирники, напевно, цього лише й чекали,
Бо кинулись на тих, що змогли ще уціліть…
Отак і опинився козак Максим на Січі,
Вертатись до Юрася в свій полк не захотів.
Бо ляхам помагати чи ж козакові личить?
Проте, чи не запізно оце він зрозумів?!
Тоді ще Брюховецький на Січі верховодив,
Хоча її душею Сірко, насправді, був.
Проти татар козацтво водив він у походи.
Про нього в Україні хіба глухий не чув.
Сірко не був прихильний ані Москві, ні ляхам
Та вів непримиренну з татарами війну.
Ледь про Сірка зачувши, орда дрижала в страху,
Молилась аби часом до них не завернув.
Він воював з Виговським, що з ляхами єднався,
Покинув Хмельниченка, зачувши про Чуднів.
Але й Сомку з Москвою не надто довірявся,
Чим викликав у того, беззаперечно, гнів.
Вважав Сомка з Юрасем призвідцями розколу,
Зібрати чорну раду й прогнати обіцяв.
Юрась із булавою сам попрощався скоро,
У монастир подався і там монахом став.
На гетьманство Тетерю тоді Павла обрали,
Що з ляхами водився. Сомко ж поки сидів,
Хоча старши́на проти весь час інтригувала,
Найперш Золотаренко «підсидіти» хотів.
Москва ж на тому добре у свою дудку грала,
Їй була до вподоби вся колотнеча ця.
Тож стиха колотила старшину, підбирала,
Хто їй поступок більше із них наобіця.
Сомко не дочекався призначення Москвою,
Так «наказним» й зостався. Позбувся булави,
Якої, зрозуміло, був зовсім не достоїн.
Разом з Золотаренком позбувся й голови…
Все це Максим дізнався, вже будучи на Січі,
Куди із України приходили вістки́.
Від того, що творилось, часом впадав у відчай,
Ніяк не міг зробити свій вибір нелегкий.
В шістдесят третім, врешті, зібралась чорна рада.
Як то було Сомкові Сірко і обіцяв.
До булави Сомкові став першим на заваді,
Тож Брюховецький, врешті, там гетьманом і став.
Та ледве той проноза почав гетьманувати,
Забув , хто йому взяти ту булаву поміг.
Про це Сірку прийшлося вже скоро жалкувати,
Що оцю підлу душу розгледіти не зміг.
Бо той злигавсь з Москвою, дозволив військом стати.
Озлились на те ляхи, король війська зібрав
Й подавсь Лівобережжя для себе воювати.
І сил, йому здавалось, на те достатньо мав.
Знов кров’ю захлиналась нещасна Україна,
Яку геть роздирали сусіди на шматки.
Під прапори вставали і батько проти сина,
І брат супроти брата. Стиналися полки,
Які іще із Хмелем в однім строю ходили.
Тепер же бились, наче, закляті вороги.
То не лише Варшава з Москвою сотворили,
Їм так все закрутити було не до снаги.
То все старшина клята, за булаву, маєтність
Звела в бою кривавім своїх проти своїх.
Засліплена забула, що сила наша – єдність.
Роздерла Україну, як ворог би не зміг.
Рік шістдесят четвертий був зовсім неспокійним,
Максимові без діла сидіти не прийшлось.
Тетеря із Чарнецьким й ордою сили кинув,
Їм аж попід Черкаси дістатися вдалось.
Туди їм навперейми Сірко із військом рушив,
Максим із козаками в поході був тому.
Тяжкі думки про брата іще терзали душу,
Хотілося татарам помститися йому.
Із ворогом зустрілись в долині Капустяній,
Затисли запорожців в вузькому місці враз.
І билися козаки, немов в житті востаннє
Та насідали кляті з усіх боків весь час.
Максим уже втомився і шаблею махати
Та не встигав втирати з лиця кривавий піт.
Але не мало військо куди вже відступати,
Отут в оцій долині тепер увесь їх світ.
Закінчувались сили, зникала і надія…
Аж раптом пронеслося: - Сірка погинув брат!
Розкраяла ворожа йому шаблюка шию
І голову на списа враг настромити рад.
Ледь козаки зачули про ту Сіркову втрату,
Озлилися миттєво аж сили додалось.
І довелося ляхам від козаків тікати,
Полишити свій гонор на полі довелось.
А козаки їх гнали і голови рубали…
І їм, і їх татарам, і козакам отим,
Що під хоругви польські з Тетерею устали,
Не бу́ло порятунку, не бу́ло жалю їм.
По бою тім ще довго долиною бродили,
З Сірком взялися разом всі голову шукать.
Та куди кляті ляхи ту голову поділи?
Без голови коза́ка прийшлося й поховать.
Максим у отамана по тому відпросився,
Під Богуслав поїхав теж брата пошукать.
Але також даремно туди-сюди носився,
Ніхто не зміг нічого Максиму розказать.
Весь рік полки Сіркові метались стрімко краєм.
То супроти Тетері, то з ляхами на бій,
А то орду татарську він за розор карає,
Аби сиділа тихо в берлозі у своїй.
Хоч не хотів, з Москвою мав спільно воювати,
Бо справитись самому забракло б йому сил.
Максим все намагався про брата розпитати
Та де, як колотнеча така стоїть навкіл.
То ляхи усім військом дістались аж під Глухів,
То Брюховецький військо на Чигирин привів.
Блукали поміж люду усе чорніші слухи,
Що не могли наснитись і з найстрашніших снів.
Що Богуна поляки «за зраду» розстріляли,
Про спалені містечка і села навкруги.
Чи москалі, чи ляхи – хто гірший з них – не знали.
Одно лиш розуміли – і то, й то вороги.
Згубивши у походах і гонор свій, і силу,
Під Глуховом поклавши багато вояків,
Задумалися ляхи й, нарешті, відступили,
Бо бачили ненависть лише з усіх боків.
Тим часом і в Тетері погані були справи,
Усе Правобережжя супроти піднялось.
Як він не намагався та діла не поправив,
Тож булави позбутись йому теж довелось.
Став гетьман Дорошенко, розумний і амбітний.
Здавалося, у краї настане, врешті, мир.
Гетьманчиків усяких порозганяв він звідти,
Що розплодились в краї, неначе дикий звір.
Сірко вернувсь в Мерефу, Максим на Січ подався.
Затихли трохи ляхи, принишкла татарва…
Аж на Лівобережжі народний рух піднявся,
Який своїм нахабством прискорила Москва.
Бо ж завести хотіла свої порядки в краї,
Чому і Брюховецький немало посприяв.
Він же за вірну службу вже чин боярський має…
Отож народ, нарешті, не втримався – повстав.
Гуртом на Переяслав повстанці подалися
Та місто захопили…Злякались москалі.
Разом із Брюховецьким гасити узялися
Вогонь, що розгорівся ураз на цій землі.
У поміч Дорошенко послав свої загони
І запорожці також не стали в стороні.
Як міг Максим сидіти, коли така нагода,
А, може, долю брата узна десь на війні.
Поки вони збирались та поки шлях долали,
Вже й битва відбулася біля Гельмязова.
Ні ті, ні другі в битві жорстокій не здолали.
Тож москалі з своїми до Переяслава
По битві відступили, повстанці у Піщане.
Куди і запорожці, нарешті, підійшли.
Максим козацький табір з цікавістю оглянув,
Який повстанці хутко над річкою звели.
Поговорив із тими, хто починав повстання.
Дізнався, як же саме воно розпочалось.
Як жадібний полковник Єрмоленко востаннє
Повів їх на Черкаси. Але не довелось.
Хотіли з Брюховецьким також розрахуватись,
Що забагато влади тут москалям віддав.
Та він устиг у Гадяч від гніву заховатись.
Полковником Хоменко, колишній сотник став.
Пішли на Переяслав, скарати воєводу,
Який розсівся, наче його то отчий стіл.
Хоча міські ворота змогли узяти з ходу.
Та гарнізон великий, тож не достало сил.
Тепер он Брюховецький свої полки збирає
Та й москалі, напевно, підмогу нададуть.
Хоч Дорошенко також їм поміч обіцяє
Та, хто зна, чи даремно вони на неї ждуть.
А вранці надійшли вже і гетьманські загони,
По всьому, мали більше, аніж повсталі сил.
Та билися козаки із ворогом до скону,
Ступити ніде було на полі з мертвих тіл.
Хоч билися завзято та не змогли здолати.
Полки на Переяслав гетьманські відійшли,
Повстанцям довелося теж з поля відступати,
Бо другої атаки відбити б не змогли.
А при Золотоноші знов вороги напали,
Затялися, напевно повстання подолать.
І у бою останнім усе-таки здолали
Та й заходились хутко усіх живих хапать,
Щоб, звісно, покарати, аби другим наука.
Максим з товаришами прорвався крізь кільце.
Поки стискали шаблі потомлені їх руки,
Дивитимуться смерті спокійно у лице.
Вже вирвалися з поля, дісталися до лісу,
Як долетіли крики, знайомий голос чуть:
- Ви, прихвосні москальські, ідіть-но всі до біса!
Над козаком над справжнім ніколи вам не буть!
Максим аж зупинився ураз: - Так то ж Микола!
От бісова личина, та ж він живий-таки!
Я ж не покину брата! Тому не буть ніколи!
І кинувся у поміч, а слідом козаки.
У сутичці короткій нападників прогнали,
Миколу прихопили та і гайда бігом…
Вже, як на правий берег дістались, тоді стали
І розпитать спокійно Максим зумів його.
Як там під Богуславом татари полишили,
Не стали зачіпати, бо ж він був ледь живий.
Як доповзти до хати чиєїсь стало сили
І пролежав в гарячці він майже місяць в ній.
- А потім в Переяслав до полку повернувся.
Вважав, що Україні ще має послужить.
Хоча старих ілюзій поки що не позбувся,
Та зовсім по другому навколо став глядіть.
На ту ж саму старшину, що край свій продавала,
Сомки, Золотаренки… усе нові й нові.
Як москалів у краї все більш і більш ставало
Й вели себе, неначе у себе у Москві.
Той самий Брюховецький за клятий чин боярський
Оті статті Московські зопалу підписав.
З москалькою побрався, обласканий по-царськи,
Хіба він Україну тоді на думці мав?
І так уже дістала нас зверхність та старшинська,
Нахабства воєводські, жорстокість тут і там.
Навіщо годувати нам військо те чужинське?
Як Брюховецький хоче, то хай годує сам.
Єрмоленко – полковник, то та іще падлюка,
Визискувач жорстокий, піди ще пошукай.
Отож і довелося нам шаблі брати в руки,
Від наволочі тої щоб захистити край.
З полковником вдалося розправитися легко,
Жаль, Брюховецький в Гадяч сховатися устиг.
А то б він із тим гадом висів теж недалеко…
Московський воєвода також відбитись зміг…
Куди ж тепер нам, брате? Не хочу з москалями,
Із ляхами, сам знаєш, ніколи й не хотів.
І тут Максим озвався: - Ходімо, брате, з нами.
Мені тепер з тобою, здається, по путі.
Йдемо на Запоріжжя, там поки іще воля,
Там люди почувають себе іще людьми.
Побачимо, як саме розпорядиться доля
Та ще за Україну поборемося ми.

Добрий вечір, проконсуле або щойно прийняв був душ.
Полотенце із мармуру, чим обернулась слава.
Після нас – ні законів, ані калюж.
Я і сам каменію і не маю права
жити. Даруй, який уже етикет.
Час усе-таки – гроші, най і тисячоліття.
І що значить артрит, щойно горить дуплет,
як не потойбічне відчуття ліктя?
Власне, проїздом, в готелі, келійно, одинаком.
В гіршім разі "кого б це..." напередодні.
Ні нагоди набрати – видобути дзвінком
одушевлену річ у надрах каменоломні.
Ні тобі в безрукавці, ні мені у пальтині. Я
знаю, за що кажу, лаштуючи букв когорту,
щоб у каре століть вклинилась їх свиня!
І мармур стискає мою аорту.

----------------------------------

Кохання – Тихий океан,
який нас викинув на сушу.
Я не тебе любити мушу, –
тоді врятуємось від ран.

Ти – сон, що гасне на очах.
Ти – крах замріяного дня.
Мовчиш – і слід од сліз прочах.
Зникаєш ти, зникаєш ти,
зникаєш ти… любов моя…

Між нами ще остання мить,
байдужих поглядів примара.
А далі ночі чорна хмара,
де кожен з нас безжурно спить.

Ти – сон, що гасне на очах.
Ти – крах замріяного дня.
Мовчиш – і слід од сліз прочах.
Зникаєш ти, зникаєш ти,
зникаєш ти… Любов моя…

26 грудня 1992 р., Київ

Вже весна, розквітли верби
І коти марцюють.
Коло тої Марусеньки
Парубки гарцюють.

Бородаті і мордаті,
Мудрі й дурнуваті,
Всіх, направду, неможливо
Перерахувати.

А вона цвіте між ними,
Ніби тая ружа...
Що то значить, коли вдома
Не буває мужа.

1987-2021

Одним словом,
Можна все сказати.
Навіщо доказувати,
Сперечатися, кричати.
Хто хоче, завжди,
Нас пойме.
Якщо ж не хоче,
Чи не зрозуміло,
Є можливість,
Відверто запитати,
Пояснення одержати.
Ми ж всі люди ,
Умієм говорити.
Спілкуватись ввічливо,
Потрібно вчитись.
Щоб не було емоцій ,
Зайвих хвилювань.
Здається , - все,
Настільки просто.
Тихенько і по доброму
Звертатись, розмовляти,
Собою володіти вміти.
9.03.18 13.20

Одним словом ...
Одним словом,
Можно все сказать.
Зачем доказывать,
Спорить, кричать.
Кто хочет , всегда,
нас поймет.
Если же не хочет,
Или не понятно,
Есть возможность,
Откровенно спросить,
Объяснение получить.
Мы же все люди,
умеем говорит.
Общаться вежливо,
Нужно учиться.
Чтобы не было эмоций,
Лишних волнений.
Кажется , - все,
настолько просто.
Тихонько и по доброму
Обращаться, разговаривать,
Собой владеть уметь .
9.03.18 13.20
Мои фото- чудо-природа.

Тепло серця і душі народжує позитив!
Тиха мелодія звучить.
Хто поруч, цей відчуває мотив.
І хоче теж, нам тепло своє віддати.
Тепло душі - результат внутрішньої боротьби і сили.
Бальзам і елексир для навколишнього світу!
Тепло душі - зуміти нам зберегти.
Віддати рідним і близьким,
Наповнити їм свій внутрішній глечик!
6.07.17 (написані в лікарні)

Тепло сердца и души рождает позитив !
Тихая мелодия звучит.
Кто рядом, этот чувствует мотив.
И хочет тоже , нам тепло свое отдать.
Тепло души – результат внутренней борьбы и силы.
Бальзам и элексир для окружающего мира!
Тепло души - суметь нам сохранить.
Отдать родным и близким,
Наполнить им свой внутренний кувшин !
6.07.17(написаны в больнице)
Мои фото- чудо-природа.

У житті, що таке розпорошене,
де дороги горбисті й нерівні,
ти з'явилась невчасно й непрошено,
в день непевний якось поопівдні...
Ким судилося стати - не сталася.
Не тримали тебе заповіти...
Сіяв дощик з небес - не приймалася
серед саду укоханих квітів...
Не навчилась молитися праведно...
Замовляти відьомськи не вміла...
Стала скалкою в окові правильним,
а немудрим - сльозою на віях...
Як родила надії із мріями -
колисалося лихо з бідою...
Та ще сходило густо несіяне -
зела добрі плили за водою...

Що за доля - шукати негублене?..
І сахатися власної тіні
у житті, що таке недолюблене
прісно й нині...

Пил століть на полях єлисейських осів,
Добрі духи в раю тут бродили.
А тепер уманчани вигулюють псів,
І з сімейних радіють ідилій.

Ці місця чарівливі — для праведних душ,
Сам Орфей на кіфарі тут грає,
За Вітчизну загиблий іде гордо муж,
І великі поети в цім гаю

Тут бесідують мирно в лаврових вінках...
Квітів пахощі, свіже повітря,
Пісня птаства чарує усіх гомінка,
Між дерев — подих лагідний вітру.

І в Парижі є теж Єлисейські поля,
І тече біля них річка Сена.
Їх красу оспівала французька земля
Ніжним тембром співця Джо Дассена.

...А гранітний місток звався мостом рослин
Ув оцій екзотичній оселі.
У горшках і діжках кипариси росли
Між лимонів, азалій, камелій.

І згадався мені Олександер Дюма-
Син, з камеліями його дама*.
Ця безпристрасна квітка, байдужість сама,
Гра в кохання породжує драми.

Маргарита Готьє** чи Марі Дюплессі***,
А у Верді вона — Травіата****!
Скільки в жертву, скажіть, цій бездушній красі
Доль принесено — дуже багато.

Чи Софія Потоцька такою була?
З чар її виріс парк цей чудовий...
Приховала від нас двохсотлітня імла
Цю одвічну загадку любові...
_________________________________
*”Дама з камеліями” - найвідоміша книга Олександра Дюма-сина.
** Маргарита Готьє — головна героїня “Дами з камеліями”.
***Марі Дюплессі — чарівна француженка, куртизанка, прототип Маргарити Готьє.
****”Травіата” - знаменита опера італійського композитора Джузеппе Верді, В основу якої ліг сюжет роману А.Дюма-сина “Дама з камеліями”.

22 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У гомін Голосієва, у спомин,
Ставки минувши, висповідь несу.
Іще довкруг оголені дерева,
Травиця назирці іще,
Та вже весни передковічне мрево
Стискає серце в нерозважний щем
І так саднить-розсаджує словами.
Ішов на сповідь, думав
Притулюся до мовчазної злагоди кори
І, може, вчую в дикім сокотворі
Слова, які Поет не встиг договорить.
Буйнує сік, нуртує, мови повен,
Та вухо ловить натяк на слова...
...Вертаю.
А навстріч – мурашка личинку тягне,
Наче хмиз баби.
Даю дорогу.
В скроні лунко гатить:
«На слово треба заробить.
Вилущуй, вигрібай, викопуй
Слова не здумані ніким,
Бо гомін Голосієва – лиш спомин
Про Майстром знайдені рядки».
P.S.
Не кваплюсь вирішить,
Кому скорше завдячувать –
Поету
Чи місцям, де жив Поет?

мій світ - не мій...
і я - не я... і час...
мости зотліли
день - що сивий попіл
маячить в небі
одинокий сокіл
полює жертви...
спить іконостас
святі втомились
нерви - тятива
стріла
ніяк не вистрелить
не вцілить
у мить
яка б умерши відболіла
убравшись
у намолені слова

він не вернеться...
мій дитинний світ...
шляхи Господні
кажуть
не відомі...
та й звідки б їм...
ні пристані
ні дому....
бо вічний шлях
що дробить зимний лід...

03/04/21

Веселим погуком вітрів
І дощику насланням, –
Ізнову кличе в гості Львів
На дружнє погуляння.
Бо між увінчаних митців
І всіх дівчат кумирів, –
Став забуватися мій спів
І жартування щирі.
Ще нещодавно я радів
Тим зустрічам численним,
Адже вони, як і сам Львів,
Породжують натхнення.
Отож, хоча я постарів,
Ти будь напоготові, –
Мені розкрити, любий Львів,
Обійми теплі знову...
03.04.21

***
Отець один, релігій – море,
але нема кому судити:
усі святі – дереворити,
біда – не горе,
дальні гори –
не золоті... поети – діти.

***
Високо літаємо, чи низько,
не рятує небо голубе...
Поки на порозі враже військо,
не дивись у очі Василіска,
що осліпить і уб’є тебе.

***
Будь не бідним серцем і душею
і не будь багатим на гроші...
не лікують ямби і хореї,
та існує інша панацея,
поки муза й ліра не чужі.

***
Доброту не подолає зло...
та,
коли на фініші літа,
боком вилізає доброта
та,
якої й духу не було.

***
Не порятують од біди
ні сильні світу, ні масони...
але надія є завжди –
не обезцінює труди
наближення Армагеддону.

***
Не гидуй дієтою святого...
Віруй у написане від Бога
і тобі те саме, що й усім:
може – все, а може, і нічого, –
MENE MENE TEKEL UPARSIN.

................................
Якщо уміємо любити
усе, що заповів Отець,
нема кінця усьому світу,
хоча усім – один кінець.

04.2021

Коли б змінився час, а не закон,
який до заскорузлості– первісний,
безсовісно нахабний і зловмисний,
життя б не виставлялося на кон!

Знов «Поділи все – і володарюй!»:
той самий принцип між держав стаґнує.
А час – той самий – рабство проґрамує:
«Іди на ринок праці – й не горюй!»

Над нами – влада, сильна і нова.
Шукає свіжий зміст, недалеченька.
Чекає крові! Мало їй Шевченка!
Їй подавай – сучасніші слова!

А чим новіші лю́дські «кров» і «страх»,
якими зло вмивало й утирало,
й рабами, як волами, час орало, –
від свіжого поняття «оліґарх»?

Хто цей один, якого чорна тьма
ордою прихвоснів усі «нички́» посіла?
Невже в грабіжництві й злодійстві справжня сила?
Прийшов, накрав – а сліду вже й нема!

А ми – сьогодні й після смерті – ми
вручаємо «карт-бланші» і «страховки»
і всі права – у чорні лапи вовка,
що втік від політичної тюрми!

Ми голосуємо за «кожен день – назад!»,
за виродків, перевертнів з народу,
за вірну зраду й смерть-винагороду!
Ми винні всі, що оліґарх – наш кат!

А вихід є: лише змінити нас!
А не закон, що Всесвіт реґулює!
Протестувати! Хай не штабелює
нас цей «новий» оліґархічний час!

3 серпня 2003 р., Богдани́

Небо голубое в хорошую погоду,
Когда вокруг все чисто и спокойно.
И тучки плавают на нем.
Прячась, появляясь вновь,
Разной формы и размеров,
Разводы оставляя загадочно свои.
Картина эта завораживает взгляд.
На небосводе облака гуляют!
И манят, манят ввысь и вдаль!
Восхищаться, любоваться
Строить планы и мечтать!
Облака гуляют,
Череда за чередой,
Удивительно красивы!
Творец рисует их для нас ! 19.06.17(написаны в больнице)
Мои фото- чудо-природа.

Для настроения- апельсин!
Завтрак для птенцов!
Сегодня голубка с детишками,
На подоконнике сидит.
Науке их учит,
Как пищу добыть.
Пенье птиц – так мелодично!
Трудно передать!
И уже совсем,
Не хочется нам спать!
Птенчики стараются,
Хлебушек клюют.
Мама помогает,
Дает им крошки в рот.
Значит – все в порядке,
Гармония и мир!
Если за окном,
Такой у птичек пир! 24.05.17 (написаны в больнице)
Мои фото- чудо-природа.

машинами часу роздовбало простори
машини в’їжджають в чорні дірки
брудом радіації обрій захльостує
зоряні зливи лишають цівки
на склі лобовому подряпаному небом
що розкололося на хвилини й секунди
на серпантинах
огорнутих крепом
у порожнечі в щільність корунду
і у часі мандрівники
зчепивши зуби
здираючи зі шкіри тюнінг долі
пригальмовують швидкість розгуби
та анестезують рани вчинків і болі
часотраси що розчиняється в тілі
у зморшках звивинах та нейронах
де сни зорельотні та осиротілі
калюжі лишають на ночі гудронах
у райдужній поволоці мріянь
а рух наповнюється чимсь білим
як сніг що вранці нападав на ріння
химер билинних і химерних билин
на котрих розкинулися роз’язок фрактали
й повільно немов зіркоутворення
розпуття доріг
обертаються на спіралі й помалу
перемелюють крони й корені
деревин на узбіччях слідів-палімпсестів
у пил що в коліях від дитячих візочків і дрог
зліплюється у глину

часотраса змішує різновимірний всесвіт
і в потоці людини
сонць пульсують машини

2021

Із дитячих снів давно вже виріс.
Вмерти попід тином не боюсь.
Для Москви мій скромний дар - це мінус,
Та й для України теж не плюс.

Смертний гріх у сказаному Слові,
Цілий вік морока з ним одна.
Упаде хоча би крапля крові -
Скажуть люди: - Це твоя вина.

А для когось альфа і омега -
Творчість без нагострених ножів.
Ось перо, візьми його, колего,
Хоч на мить зніми тягар з душі.

Кликати рідню до бою - мука
І відповідальність надважка.
Радять: - Про війну -мовчи! Ні звуку!
Все ж - пишу. Хоча тремтить рука.

Йди, онуче, в бій за Україну!
Йди, синочку! Йдіть мої брати!
...я - живий. А кожен з них загинув:
Доживаю вік на самоті.

Тож для мене Слово - це розп'яття,
Одиночна камера, тюрма.
Зможете - пробачте мертві браття.
Але знаю: прощення нема.

02.04.2021 р.

Світлана - значить світла, чиста.
Казали в давнину Фотінья.
То ж нині для усіх Світлан
Віночок щирих побажань.

Здоров"я в першу чергу зичу.
Усмішками цвітуть обличчя
І ніжність горнеться пташам
До серденька кожної з вас.

Удачі вам й добра багато,
Вмійте робити з буднів свято.
Хай усе можеться і вдасться.
А доленька дарує щастя.

2020 р.

Раз ідуть у вічність неозору
З дня у день красиві й молоді, –
Час мені вже привидом прозорим
Мовчки розчинитись у воді.
Зникнути спокійно непрощенним,
Упірнувши в смутку течію, –
Щоб звільнити від страждань щоденних
Душу неприкаяну мою.
02.04.21

Якщо чорним ти будеш –
я чорнішою стану,
якщо млітимеш, любий, –
я з тобою так само.

Розцілую розп’яття,
якщо ти є на ньому,
і впаду на багаття,
мов на тіло знайоме.

Щоб мене не вмолив ти,
щоб мене не вблагав ти,
я посіяла квіти
біля нашої хати.

Хай цвітуть, хай говорять.
що моя це оселя.
А сама з того горя
оселюся в пустелі.

Там, де каторжна праця,
там, де шлях твій проходить,
де від станцій до станцій
жінка сина народить.

І назве його сином
той, хто вийде з етапу
з рідним ликом орлиним,
чорно-білий оракул.

І скажу я пото́му:
– Я чорнішою стала,
відведи нас додому
чи покинь, як бувало.

У кайда́нах – то вирвись.
У недузі – то вирвись.
Я на сильних і дужих
йшла сюди подивитись.

Ти себе переступиш?
Ти мене переступиш?
Оселюсь у пустелі –
якщо чорним ти будеш.

Далі буде, що буде…
згасне дівчина з хлопцем
з поцілунком Іуди
під юро́дивим сонцем.

27 жовтня 1995 р., Київ

У затінку жури братались злість і чтиво…
Простелене рядно… два келиха вина…
Шкварчав єднач - вогонь… світило соромливе
Умовив було я. Відповіла вона…

Пройтись роками вниз і наново устріти
Веселе безтурботне задиристе і
Погодитись нараз і обійняти літо…
Воно одне на двох поривисте в руці…

Ховаймося скоріш, бо прийдуть і знешкодять…
Хіба що як вогонь хіба що як свіча…
Дбайливець поруч нас сошествіє Господнє
Одне начиння доль… Хорунжий і Дівча
01.04.2021.

У козака старого Степана Білонога
Було два гарних сина – Микола і Максим.
Микола літ на двадцять був старший брата свого.
Так склалася вже доля Степана. Справа і тім,
Що, як вони з жоною ще первістка чекали,
Орда прийшла зі степу. Степан в похід пішов.
А там стріла татарська коза́ка і дістала.
Поки він озирався, аби спинити кров,
Аркан його змотузив… Так на галеру втрапив
І двадцять літ, як вічність, з веслом не розлучавсь.
Посивів там до часу, уже й надію втратив…
Та доля посміхнулась, бо «чайки» якось раз
Галеру перестріли одну посеред моря
І браття-козаченьки взяли на абордаж …
Отак і повернувся додому…Хай не скоро.
Вже синові під двадцять. Вже вищий батька аж.
А згодом і Максимко у нього народився.
Хай пізнє та жадане Степанове дитя.
Він з ним іще з малого ледь не щодня возився,
Все приучав до шаблі й козацького буття…
Як захмеліла врешті, повстала Україна,
Пішов Микола з Хмелем пускати ляхам кров.
Лиш зрідка долітали в село вістки́ від сина,
То гарні, то невтішні. Здавалось, Хмель зборов
Ту кляту лядську гідру, аж знову піднялася.
Їй голови рубають та нових нароста.
І татарва «союзна» знов за старе взялася,
Бере, де хоч, ясиру й нікого не пита.
Мабуть, від безнадії, Хмель до Москви звернувся
Аби в борні жорстокій вона допомогла.
Бо ж браття православні… Та ще й не озирнувся,
Як вже московська гідра в країну заповзла.
Хмель думав дати раду…Не вистачило часу.
Помер і залишилась Вкраїна поміж тих
Сусідів, що на неї все позирали ласо.
І не було достойних, щоб зупинити їх.
Бо й самі українці не знали, що робити.
Хмель так заплутав вузол, що на оцій землі
Одні уже з Москвою хотіли ляха бити,
А другі з ляхом разом громити москалів.
А тут ще і старшина із-за своїх амбіцій
Все прагла прислужитись одним чи то другим.
Зіткнулись між собою лобами українці,
Бо де ж би розібратись в тій колотнечі їм,
Як гетьмани метались між Польщею й Москвою…
Мінялись булавою та все кудись вели.
Козаки з ким завгодно готові йти до бою.
Та з ким їм воювати? З ким битися, коли
То ми із москалями, а то вже ляхам служим.
Постійна колотнеча та розберись, піди,
Хто нині тобі ворог, і з ким ми нині дружим.
А при таких порядках недовго й до біди…
У батьковому домі зібралися два сина.
Не часто так бувало, щоб з’їхались разом.
Обидва козарлюги, любили Україну
Та в час такий непевний були не за одно.
Миколу, що із Хмелем пройшов війни горнило,
Був у Сомка на лівім на березі Дніпра,
Від однієї згадки про ляхів аж трусило.
Отож, як Хмель з Москвою єднатися обрав,
Микола свято вірив, що порятунок в тому.
Йому аби з ким-небудь супроти ляха стать…
Максимко ж, коли виріс та вибрався із дому,
До Богуна подався, щоб там козакувать.
Він москалям не вірив ще більше, аніж ляхам,
Бо ж бачив ті порядки, які вони несуть.
Тож сподівавсь, вірив і воював без страху
В надії – Бог і гетьман усе-таки спасуть
Нещасну Україну від заздрісних сусідів.
А вже із ким в союзі – то гетьману видніш.
Виговський з ляхом ладив та й Хмельниченко слідом.
Потрібно виграть часу і станемо сильніш.
Отож вони й зустрілись у батьковій оселі,
Хоч вже багато років стрічатись не прийшлось.
І за столом сиділи від чогось невеселі,
Мовчали досить довго та супились… Аж ось
Не витримав Микола: - То як там твої ляхи?
Юрась їм п’яти лиже й татарам заодно?
Мабуть, під Слободищем наклав в штани від страху?!
Йому ж гетьманувати від Бога не дано!
- Коли б не оті ваші Сомки й Золотаренки,
Іще б Виговський, мабуть, продовжив Хмеля шлях.
За пряники москальські, бач, продались скоренько.
Пора би розібратись тобі в таких речах.
- Москва нам православним у всьому допоможе,
От проженемо разом і ляхів, і татар,
Тоді всю Україну відвоювати зможем.
- Чи не осліп ти, брате, від тих москальських чар?
Москаль про себе дбає, нас прагне прив’язати.
Якщо і допоможе - все потім відбере.
Я хочу Україну свою побудувати,
А не поклони бити перед чужим царем.
- Це твій Юрась будує із ляхом Україну?
Це він із татарвою оберіга її?
Він так скоріш поставить козацтво на коліна…
- Сомко не на колінах перед царем стоїть?..
Якби ото не батько, то,може б, і побились,
Прийшов, нагримав, щоби той припинили спір.
Послухались, замовкли, але не помирились.
Все позирали скоса, неначе дикий звір…
Роз’їхалися скоро і руки не потисли,
Один у Переяслав, а інший у Брацлав…
І знову чорні хмари понад Дніпром нависли,
«Звільняти» лівий берег Юрась якраз почав.
Пішов на Переяслав, узяв його в облогу,
Де наказний козацький Сомко з полком засів.
Зібралося козацтва багато біля нього,
Тож місто він завзято й рішуче боронив.
Та кликав на підмогу полки лівобережні,
А також звав у поміч московськії полки.
Полковники, щоправда, велися незалежно.
Хоча б Золотаренко, діждався аж поки
Прийшли війська московські, тоді аж рушив з ними,
Хоч, начебто, Сомкові який не є – свояк.
Та у скрутну хвилину його, бач, не підтримав.
На його місце мітив, напевно що…Однак,
Сваритися з Москвою йому теж не хотілось,
Тож показав, як вірно він служить і кому.
Московські воєводи, зібравши усі сили,
Пішли на Переяслав у поміч. А, тому,
Дізнавшись цю новину, Юрась облогу кинув
Та поспішив на південь вздовж берега Дніпра.
Сомко ж із москалями вже дихав йому в спину,
Аби не допустити того до переправ.
І їм таке вдалося. Під Каневом навпроти,
Побачивши, що ворог на п’яти насіда,
Велів Юрась козакам узятись до роботи
І табір будувати. Татарськая ж орда,
Уздрівши небезпеку, вмить за Дніпро рвонула,
«Союзників» лишила у битві сам на сам.
А вже полки ворожі і зовсім поряд були.
Юрась велів в атаку летіти козакам,
Аби зірвати наступ ворожої кінноти
І дати час, щоб табір собі добудувать.
Мчать козаки в атаку на ворога…а проти
Такі ж самі коза́ки із криками летять.
Хоч злі були сомківці, звичайно, за облогу,
Але, чим ближче ворог, тим вигуки тихіш.
А раптом брата стрінеш, чи, може, батька свого?
Не ляхи, не татари, а козаки… свої ж!
Зіткнулися дві лави…Чи бились, чи не бились…
Траву потолочили, вдивляючись облич.
Аж тут раптом рейтари московські нагодились,
Ударили щосили під войовничий клич.
І покотилась лава козацькая повз табір,
Рятуючись від шабель, що не жаліли їх.
Хтось, правда, намагався ще захищатись слабо
Та від ворожих щабель попід копита ліг.
У тій гарячці бою Микола мчав по полю,
З рейтарами гнав слідом по луках до Дніпра.
Радів, що із Максимом тут не звела їх доля,
Бо ж він гріха такого на душу би не брав.
Та тільки-но подумав, як бачить раптом брата,
Що на скаку злітає і на землі лежить.
Кінь полетів по полю, Максим збирався встати,
А вже рейтар на нього із шаблею летить.
Микола першим скочив, Максима збив на землю,
Ошкірився рейтару, мовляв, не зачіпай
Мою законну здобич. Той бачить, що даремно,
Помчав по полю далі. -Максиме, не вставай.
Лежи, нехай проскочать подалі ці рейтари.
Хоч ти і зрадник, а́ле, все рівно ж, мені брат.
Отак з своїм Юрасем і дочекались кари!..
- Вам теж за братовбивство Господь воздасть стократ!
- Чи ж я тебе вбиваю? Вже краще сам загину,
Але не дам злетіти тут голові твоїй!
- Мене ти порятуєш, а як же Україна?
- Нічого, живі будем, врятуємо й її!..
Бій скоро закінчився. Хто в полі не загинув,
Той кинувся у річку де скоро й потонув.
До берега дісталась хіба що половина.
Юрась зі старшино́ю до лісу завернув,
А там човни знайшлися, щоб річку переплисти.
У розпачі Хмельницький у Чигирин помчав.
Спочатку від невдачі перелякався, звісно,
Але прийшов до тями і військо знов зібрав.
Тим часом воєвода московський загордився,
Що військо все вороже він до ноги побив.
Тож військом із Приклонським надвоє поділився,
Велів, щоб той на берег на правий переплив
З Золотаренком й вдарив на Чигирин одразу,
Аби добити військо вороже до кінця.
Сам під Лубни подався, де була його база,
Бо, бачте, утомила кампанія оця.
Приклонський перебрався на той бік і подався
На Чигирин. Що бачив, все на шляху палив:
Від Балаклії, й Сміли, і Орловця зостався
Лиш попіл і руїни. Нікого не жалів.
Юрась, однак, на диво, оговтавсь дуже швидко,
Взяв два полки козацькі та ще татар позвав.
І рушив із тим військом за річку Тясмин, звідки
Приходу військ ворожих із дня на день чекав.
Ішло московське військо походом переможним,
Не сподівалось, навіть, ворожих сил зустріть.
Гадали й Чигирин їм узяти з ходу можна
Та добре погуляти. .. І саме у цю мить
Дізнався воєвода, що ворог уже поряд.
Велів ладнати табір рухомий, щоби йти
Так до Дніпра. За нього щоб перебратись скоро
І там підтримку війська великого знайти.
Але не встигли, навіть, той табір укріпити,
Як вдарили козаки, а слідом татарва.
І почали московське те військо молотити.
Здається, і недовго жорстокий бій тривав.
Помчали московити разом із козаками,
Які Москві служили, бігом до переправ.
Покинули гармати та й через воду прямо.
Під Бужином тим літом Дніпро мілкий стояв.
Та втікачів, одначе, то не порятувало –
Топилися від кулі та від татарських стріл.
На той бік перебралось із війська зовсім мало,
Дніпро немов роздувся тоді від мертвих тіл.
Ще багатьох татари собі в ясир забрали.
Кого вхопити встигли, то вже, вважай, пропав.
Та здобичі тієї татарам було мало,
Тож хан свої чамбули навкруг порозпускав.
І почались грабунки не згірш, як і до Хмеля.
Стогнала від розбою сплюндрована земля.
Збезлюдніли містечка, осиротіли села,
Зате орда весела вертала звідтіля…
Максим зі своїм полком також в бою тім бився,
Мчав на московський табір та голови рубав.
Але в гарячці бою усе одно дивився
Аби на брата часом він руку не підняв.
Вже потім після бою від сотника дізнався,
Що тут Золотаренко був із полком своїм,
А брат в полку Сомковім як був, так і зостався.
Тож він на полі бою й не міг зустрітись з ним.
Зрадів, бо ж бачив, скільки козацтва потонуло,
Боявся, щоб в ясир той татарам не попав…
Тут викликав полковник Максима, дав цидулу
Та повелів стрілою летіти в Богуслав.
Максим взяв кілька коней, щоб мчати без зупинок,
Вздовж Тясмина промчався, здолавши тиху Рось,
Віддав у Богуславі цидулу та й у шинок,
Де трохи відпочити з дороги удалось.
Поївши, відпочивши, Максим почав дрімати,
Коли це раптом в шинок юрмою козаки,
Щось весело гигочуть…Максим став дослухатись,
Почувши про сомківців і зрозумів-таки:
Якийсь загін сомківців під Богуслав забрався
Та козаки місцеві, як визнали про те,
Облаву влаштували. Він, врешті, їм попався.
Одних вони побили, для них, мовляв, пусте,
А хто живий лишився, то роздягли до тіла,
Зв’язали та й відвезли над річку в мочарі.
Десь там у очеретах усіх і полишили,
Щоб зрадницької крові попили комарі.
Максим аж похопився, до козаків метнувся
(А що, як там Микола у мочарах вмира?)
Затих весь гурт козацький, на нього обернувся:
Чи часом теж не зрадник штани тут протира?!
Максим, як міг, хапливо, сказав їм про Миколу,
Просив вказати місце, де лишили отих.
Ті, хоч і неохоче, усівшись коло столу,
Розповіли, як краще дістатися до них.
Хоча і пригрозили, якщо когось відпустить,
Окрім свойого брата(коли там справді є),
То його також зловлять і швидко крові пустять.
А гетьман не указ їм. В них старшинство своє.
Максим бігом метнувся до місця над рікою,
Де очерет розрісся і хмари комарів.
Туди-сюди проскочив, бо ж справа нелегкою
Була, знайти нещасних посеред мочарів.
Кричав, щоб відгукнувся Микола, коли є тут,
Аж поки тихий стогін почув з гущавини.
Стрибнув з коня, продерся крізь щільні очерети.
Зрадів й злякався разом із тим – ось де вони!
Розпухлі й посинілі людські тіла лежали
Частково у багнюці у хмарі мошкари.
Такі, що й найрідніші їх, мабуть, не впізнали б.
І лише мертві очі дивились догори.
Один заворушився. Максим метнувсь до нього,
Перевернув на спину: – Миколо, ти живий?
Зрадів: ще не скінчилась Миколина дорога.
Дістав хутенько з торби козацький свій напій,
Дав випити Миколі, розрізав йому пута,
Повідганяв нахабних, розпухлих комарів.
Хутенько зняв сорочку та тіло брата вкутав,
Завдав собі на спину й потяг з тих мочарів…
В гайку, що недалеко розрісся біля річки,
Розвів вогонь. Над братом, як мама, ворожив,
А в того уже й трохи порожевіли щічки,
Вже й усміхався зрідка. Здавалося, ожив.
Возився біля брата, все говорив до нього:
- От, бачиш, ворожнеча до чого привела?
Свої ж брати-козаки дійшли вже до такого,
Що й вражина не кожна такеє би змогла.
Ми маєм бути разом, та чубимось від чогось,
Самі ж свою свободу чужинцям віддаєм.
Нам помочі чекати не треба ні від кого,
Бо, коли всі ми разом – то сила у нас є.
А вороги облудні лиш тим і користають,
Всього наобіцяють, щоб лише нас приспать.
А потім, як худобу звичайну налигають
І будуть в нашім краї, як в себе, панувать.
Нам із тобою,брате, нема чого ділити.
Одна в нас Україна, другої не знайти.
Хіба її не зможем разом ми захистити,
Ворожі всі загрози від неї відвести?!
От відлежися трохи та сили наберися.
Тоді ми сядем разом та й будем мізкувать,
Хто друг нам, а хто ворог – до часу зачаївся,
Аби в своє залізо нас згодом закувать.
Він не змовкав, неначе хотів наговоритись,
Чи братові всі рани хотів тим злікувать…
Незчувся, як татари враз налетіли звідкись,
Відчув аркан на шиї, не встиг і шаблю взять.
Рвонув коня татарин і потягло козака,
В очах зробилось темно, злякатися не встиг.
Не бачив, що зробили із братом-небораком,
І він йому ні в чому допомогти не міг.
Майнула лише думка: « Напевно, брат загинув.
А він тепер в мотузках піде ясиром в Крим.
Хто ж буде рятувати нещасну Україну,
Коли не удалося порятувати їм?»

На роздоріжжі - хрест. Вишу на ньому.
А попід ним - у вічність битий шлях.
Колючкою у п'ятку встрягла кома,
Знак оклику лоскоче підло пах.

Трикрапка примостилася на носі,
У вухо встрягло звомплене тире.
Отак живуть сатирики-барбоси:
Буття - не розвеселе кабаре.

А уночі катують златоусті,
Шепочуть вірші (трохи ще й каюк!),
Навчаючи граматики безглуздя
Агонію продовжують мою.

О, скільки ж вас, розлючених,- когорти!
В руках важкі поезії мечі.
Сатирикам - розп'яття і голготи,
А геніям - парнаська височінь.

01.04.2021р.

Іще на вітах ні листка,
Але вони рожевим цвітом
І край доріг, і по садках
Вже почали палахкотіти.
Хоча здивується з вас хтось,
Однак сказати правомочний,
Що це цвітіння абрикос
Прихід весни віщує. Точно.
01.04.21

Рвонули неофіти у поети
і... нібито нема уже війни...
вітіювато пишуться сонети
про насолоду, пахощі весни.

Та якось не до Музи, і не варто
описувати грішне і смішне,
коли серйозне – це уже не жарти,
а явне заміняє потайне.

Велике не стає сьогодні перше...
зелене вилізає із пітьми
і... де його стосується найменше,
метає блискавиці і громи.

Засокорили півні голосисті...
Ось-ось уже й зозуля закує,
сорока украде чуже намисто,
ворона передивиться своє.

Зоїл і дятел забажає миру,
хоча навколо стогне, і реве...
Коли війна, то якось не до ліри,
та... де-не-де поезія живе.

Адже її не викосиш косою,
аби запам’ятали небеса,
що не буває зайвою краса...
а туга за вечірньою імлою –
це Божа кара і гірка роса,
орошена солоною сльозою.

01.04.2021

Не хапай за бороди святих!
Не тряси Спасителя, мов грушу.
Краще стій тихцем ні в сих, ні в тих,
Бо інакше прийде чорт по душу.

Кум у церкві молиться: - Пробач!
Каюся! Я - грішник превеликий!
А на Пасху святить спотикач
Як свою - чужу кохає жінку

Замість віри - в голові мура,
Кожен вчинок - дике святотатство.
Смажить Ієгову, мов кнура,
На цинізмі фанатична паства.

Та й і я втопаю ув олжі
І чекаю за гріхи амріти...
Бог питає: - От мені скажи -
Нащо тобі рай? І тут смердіти?

P.S:

В парадизі пишно сад цвіте,
Біля брами на сторожі варта.
Тільки той потрапить ув едем,
Хто своє життя віддав за брата.

01.04.2021р.

Ох, как природа хороша!
Как поёт сердце и душа!
Лес, поле, речка, берега!
Вокруг такая тишина!
Богатство это, всем дано!
Не предъявляет счёт оно!
Им можно наслаждаться всласть!
Душой своей как в рай попасть!
Ценить, любить и вдохновляться!,
Чтоб не пришлось потом жалеть,
За той красой, что пропадёт
И никогда уж не придёт.
Природа, тоже ведь жива,
Не любит и не терпит зла,
Сопротивляется она.
И чтобы ею любоваться,
Нам нужно очень постараться,
Сберечь всё то, что прорастает,
Целебной силой нас питает.
Природа –дар бесценный в мире,
Все беречь ее должны мы ! 2009
Мои фото - чудо –природа.
Швец Т.В

Не коханим ти став у моєму промінні,
не яснішим ти був, хоч затьмарював довго,
не навмисне знайшлась я в твоїм розумінні,
а лише починала до тебе дорогу.

Я звикала до тебе, десь музику чула,
під високим торшером напам’ять читала,
я до тебе зайшла, я з тобою заснула –
і, як бачиш, ще більше з тобою проспала…

Ти водив мене в ліс на красиві розмови,
був замкнув у порожній ведмежій барлозі,
ти глумивсь наді мною, мій хлопче хрестовий,
поки я не помститись була вже не в змозі.

Я не вбила тебе, а лише приглушила,
осліпила і руки собі розв’язала.
Я в лісах сиротою тебе залишила,
ха, не вбила тебе, а цю правду сказала.

Сяй, коханий мій звіре, в чужому промінні.
Я яснішою йду з-під твоєї опіки.
Ти великий творець всемогутньої тіні,
де повіки ти й будеш
і будеш повіки.

12 березня 1996 р., Київ

Ця жінка – феєрверк,
Фантастика, та й годі,
Подібне щось, хіба,
На Заході знайдеш.
Добряче довелось
Старатися природі,
Щоб вийшло отаке,
Що й словом не назвеш.

Культурну назву їй
Придумати нелегко,
А непристойних слів
Вживати я не звик.
Від отаких жінок
Існує небезпека
Для сивих дідусів
І хлопчиків малих.

Де ж втриматись мені
Від клятої спокуси,
Коли ще мій багаж
Природний не збіднів.
І обриваю я
В одчаї чуб і вуса
І простирадла рву
На клапті уві сні.

Вона ж, немов коза
Вибрикує ногами,
Масних очей вогонь
Розхлюпує навкруг,
Втрачаю я межу
Між днями і ночами
І душу розрива
Якийсь бентежний рух.

Секс-бомбу отаку
Я б ворогу підкинув,
Щоб він згорів в її
Пекельному вогні.
Та хитрі вороги
Поки-що сплять спокійно,
А муки ці терпіть
Доводиться мені.

1988-2021

Невже ніколи так не буде,
Як донедавна ще було,
Коли грудьми впікався в груди
І жаром дихав на чоло?
Невже тепер лиш буде сниться,
А не стрічатись по кутках, –
Ота красуня білолиця,
З блакиттю ніжною в очах?
Невже в схололому озерці
Скороминущих почуттів
Закрижаніє скоро серце,
А я тим паче, й поготів?
Невже не буде повороту
Туди, де любощів є гра?..
Тебе запитую усоте,
Моя нерадісна пора.
31.03.21

У лабіринті ніч. Стіна, стіна, стіна...
Навпомацки ідеш і мацаєш насліпо.
За стінами - життя, за стінами - війна...
У лабіринті ніч у білий день без вікон.
Тонка така межа, твердий високий мур,
із видимості - нуль, без натяку на світло.
У лабіринті страх - на чорноті каптур...
І твій прогірклий крик, знекровлений до титли.
Тут свище вітровій твоїх стрімких потуг -
до волі, поза мур, до сонця і до неба...
У лабіринті ніч і твій старий лантух
незґрабних молитов про дяки і потреби...

2021

Як не є, але одна дорога
нас веде до вічної ріки,
де не подивуємо нікого,
що і ми усе ще є, таки.
Вірую у це до того часу,
поки не поклали у труну
неживою. Але цього разу
уявляй лише мене одну
юною і милою навіки...
Може і судилось чоловіку
бути і не бути до кінця
зі своєю вірною, одною,
що була повінчана з тобою
у ясній обителі Отця.

Напоїла ти мене, дівчи́но,
тим зелом, що навіває знов
платонічну, і таку невинну,
і не заборонену любов.
Є ще несходимі й досі плаї
і зозуля роки ще кує,
і вендети нібито немає,
і рідня сигнали подає.
Може, краще і не чути того,
що мені віщують із небес...
мовою поетів-поетес, –
є надія на живого Бога...
Та не чуєш ти мене німого
під хори заупокійних мес.

03/21

День останній березневий
Сонечком засяяв,
Прояснилось синє небо,
Десь поділись хмари.

Вітерець легенько пестив
Кучері вербичкам,
Намагався в косу сплести
Та умити личка.

На ставку нема вже криги,
А вода прозора,
Як в люстеречко дивитись
Нині в неї можна.

Лебедиків гордих пара
Сіла відпочити,
А може десь в очереті
Й гніздечко мостити

Будуть ці птахи старанно
Й за потомство дбати.
Зумів радість дарувати
День цей на прощання.

2019 р.

Чому народилось так само
те, що померло так само?
Чому повернулось так само
листя до сонця так само?
Чому пригадалось так само
надійно забуте так само?
Чому саме в цю хвилину.
чому саме в цю хвилину
лише через стільки років
так само, так само, так само?
Це ти, циферблат зламавши,
це ти, повернувши стрілку,
несеш мою пам’ять завжди
назад, де ще буде стільки!

24 червня 1995 р., Київ

(…Один з моіх ранніх віршів)

Пронизана промінням, молода,
Пухнасті коси збивши навесні,
У сокора питалася верба:
- Чи всім ти такий гарний, як мені?

А сокір теж не міг очей віднять,
Тихенько хлюпала про щось вода.
Од вербоньки не міг очей віднять.
- Який там гарний, - ій відповідав.

У сокора питалася верба,
Він од верби не міг очей віднять...

Лились дощі, прозорі, як пісні:
- Чи всім ти такий гарний, як мені?..

Ми познайомилися з ним на фестивалі поезії “Уманьфест — 2010”.
Пам’ятаю уперше побачив його біля Пентагону, як жартома називають уманці гуртожиток Національного університету садівництва України, де нам, учасникам фестивалю поезії, надали місце для проживання.
Він, Олексій, був, здається, із фотоапаратом, чи відеокамерою вже тоді, і активно допомагав Софії Кримовській в організації фестивалю.
Софія нас познайомила. Це було біля кав’ярні, навпроти згаданого університету, де ми потім довго сиділи нашою інтернетспільнотою, яка з’їхалася з різних куточків України, і була серед нас навіть Тамара Шевченко, українка з Італії. Здається, тоді з’їхалося небагато— десь чоловік сім-вісім. З чоловіків були - Олексій Тичко з Городища на Черкащині, Віктор Кучерук з Вишгорода під Києвом, я — з Києва. З жінок — Лариса Омельченко з Підгороднього на Дніпропетровщині, вже згадана Тамара Шевченко (вона взагалі родом з Миколаївщини, згодом емігрувала до Італії), Ірина Жулай з Черкас, подруга Софії Кримовської, І Катя Сенченко з Сумщини, уродженка Київщини, сама Софія Кримовська, уманчанка. Десь у друзів зберігається фото, де ми всімох фотографувалися в різних місцях “Софіївки”, (куди нас водила Софія через дірку у паркані) особливо мені запам’яталося фото, коли плаваємо на двох човнах по верхньому ставу під розкішними плакучими вербами. А також фото біля 400-літнього дуба, де ми вдвох обнялися з Олексієм. Ми подружилися дуже швидко, обидва липневі — раки за Зодіаком, він 6 липня, я — 20-го, майже ровесники, Олексій старший на два роки. Виникла приязнь і розуміння з півслова, обоє поети-романтики. Олексій чудово фотографував уже тоді і знімав.
Отже ми сиділи в кав’ярні біля Пентагону і досить довго. Софія залучила кількох уманців до нашого товариства, пригадую місцевого барда, російськомовного, на жаль, забув прізвище. Гарно грав і співав, дуже приємна людина у спілкуванні. Здається, тоді це товариство робило ще шашлики, але в іншому місці, на природі, де Олексій активно допомагав, але це було без моєї участі, бо я приїхав на день пізніше.
Вдруге ми бачилися через рік, на “Уманьфесті — 2011” року. І я зберігаю на згадку подарований Олексієм романтичний подарунок з “Софіївки” - настільний прилад з краєвидом знаменитого парку, і нижнім ставом на фоні павільйону Флори з лебедями. І рурка для ручки — пера, щоб писати - з дарчим написом від дорогого друга. Пам’ятаю з того фестивалю наше групове фото біля павільйону Флори, нас було значно більше, чоловік 20-25. І окреме фото Олексія з поетесою з Ірпеня Катею Матвійко, де вона ніби кружляє в танці навколо нього, а він, як галантний кавалер, подав їй руку і присів на одне коліно.
Згадуються його поетичні збірки “Нерозгадані сни”, “Міжсезоння”, колективний збірник сайту “Натхнення”, організований ним і перша книжка прози, яка виявилась останньою в його житті “Гості із Стародення”.
Ми читали у юності Гріна,
Міль у скринях не з’їла вітрил.
Романтична хвороба постійна
Шлях відкриє, добавить нам сил.
Подаруємо квіти зимою,
Вірш-присвяту складемо жінкам.
Хтось назве театральною грою,
Хтось позаздрить жіноцтву і нам.
В цих словах і в цьому фото — весь Олексій - замріяний, романтичний поет, який як він пише, (і в мене були такі думки!) народився не в той час, “не сучасний, не модний формат”.
Вже там в Умані Олексій запросив нас усіх до себе в Городище на своє 50-річчя, де все прекрасно організував. Є кілька чудових
відеозаписів, зокрема моїх, де я співаю в нього на ювілеї. Це свято було для мене знаменне ще й тим, що там я уперше виступав на сцені, як естрадний співак. Співав я і з бандурою також.
Пригадую, підказав, як рідновір-язичник, нашим дівчатам таку деталь. Коли святкувалося чоловіче свято язичницьке — Перуна, то дівчата плели чоловікам вінки з дубового листя, і прикрашали голову. Олексій народився 6 липня на християнське святкування Івана Купайла, і тоді йому сплели дівчата дуже гарний вінок із польових квітів, не тільки з дубового листя. І є гарне групове фото, де Олексій увінчаний цим вінком.
Він був дуже радий і щасливий в той день свого 50-річчя. Були шашлики на природі, святкування, і великий концерт на вулиці, концертний майданчик там був таким чином розташований у Городищі. Олексій читав свою поезію і багато знімав на відео. І потім монтував і викладав в інеті.
А після була зустріч в Ірпені під Києвом, у знаменитому будинку творчості письменників, де ми сиділи цілу ніч у найелітнішому першому корпусі, де жили і творили класики, (пам’ятаю Павла Загребельного, голову спілки письменників України ще у 1980-х).
біля розпаленого каміна у широкому коридорі між письменницькими кімнатами. І до ранку святкували, співали, читали поезії, фотографувалися на згадку. Цю зустріч організувала вже згадана Катя Матвійко. А на згадку про це чудове зібрання інтернетспільноти, це ініціатива була чи не Олексія Тичка, принаймні він активно втілював цю ідею в життя, видати колективний збірник поезії нас усіх, учасників цієї зустрічі. І так народився альманах “Ірпінські зустрічі”, виданий у 2012 році, де є добірка і таке чудесне романтичне фото молодого Олексія Тичка.
Ще була чудова задушевна зустріч у Кременчузі на Полтавщині, яку організувала поетеса Тамара Васильєва,
подорож на катері по Дніпру.
крім того — подорож на гору Пивиху, там же на Полтавщині, де є чудові фото.
Ще зустрічалися у Львові на форумі видавців у 2013 році.
А десь у 2017 чи 2018 році з українцем із Канади, Іваном Стецем, який купив землю в селі Будища на Черкащині (В тому селі молодий Тарас Шевченко був козачком у пана Енгельгардта), ми їздили з Олексієм Тичком у Холодний яр на екскурсію, де фотографувалися на згадку.
У 2013 році було вже моє 50-річчя. І я запросив на нього Олексія. Він приїздив тоді до мене додому і подарував прекрасну вишиту сорочку, яку я ношу і досі. Здається, десь у ті часи був ним започаткований у інеті сайт “Натхнення”, де він був головним адміністратором, а я теж був адміністратором сайту на його запрошення. Море цікавих публікацій, пісень і відео було зроблено.
Ще пригадую десь у 2015 чи 2016 році наша Національна заслужена капела бандуристів України ім. Г.Майбороди була з концертом у Городищі, в районному будинку культури. Після концерту, я залишився у Олексія на ніч у Городищі, і ми посиділи чудово біля власноруч ним складеного каміну на квартирі з Ларисою Атаманенко і Світланою Корнієвською... Всього не пригадаєш...
Десь від 2011 року я почав активно працювати над естрадними піснями, які створювалися найбільше з композитором Віктором Охріменком, який писав музику на мої вірші, і на вірші моїх друзів, і я ці пісні виконував. А Олексій робив на них відеосюжети. Скільки ми разом створили таких сюжетів, навіть страшно згадати аж до 2021 року. Бо і в цьому році, в якому Олексій прожив лише до 19 лютого, ми встигли створити одну пісню. А загалом їх було — не помилюсь, якщо скажу — біля сотні за останні 10 років нашої активної співпраці. Заспівав я і 5 пісень на Олексієві слова. Це “Бузкові міражі”, “Пісня під баян”, “Недопите моє глясе”, “Крути” і “Львів”. Усі на музику поклав Віктор Охріменко.
Саме пісня “Недопите моє глясе” надихнула мене на ідею створити пісні у стилі українського шансону, що потім було успішно втілено із Віктором Охріменком ми написали біля 20 творів. Тобто Олексій дав поштовх, творчий імпульс до цього.
Мав я честь рекомендувати Олексія Тичка до лав Національної спілки письменників України, і його прийняли. Організував десь у 2015 чи 2016 році публікацію його поезій у газеті “Літературна Україна”.
З часом рівень відеоробіт Олексія Тичка став настільки високим, що я запропонував представникам національного телебачення, зокрема каналу ДТРК “Культура”в особі режисера Галини Загороднюк використовувати і навіть доручати монтаж сюжетів Олексію Тичку, з чим він успішно справлявся.
Один відеосюжет Олексій Тичко зробив для колективу, де я працюю — славетної Національної заслуженої капели бандуристів України ім.Г.Майбороди — пісню на слова і музику Т. Піскарьової, аранжування В.Марунича “Хоробре серце”, яка є на ю-
туб каналі Олексія Тичка. У нього на цьому ресурсі є свій канал, і там викладено багато робіт наших спільних, які можна переглянути. Він ніколи не відмовляв у проханнях, завжди намагався допомогти, був золотої душі чоловіком. Він і мені порадив завести на ю-тубі свій канал, і викладати свої пісні, що і було зроблено, і велика заслуга у тому, що мене знають люди як поета і співака, естрадного, академічного, співака-бандуриста — саме завдяки зусиллям Олексія Тичка. І таким він був для багатьох його друзів і знайомих. Вічна пам’ять і слава тобі, дорогий незабутній друже. Моє серце у вічній тузі за тобою, що ти так рано полишив цей світ. Єдина радість, що, може ти, як каже мій батько, зараз у кращих світах. Тоді радію за тебе.

Було усе – золочені світання
І почорнілі вбогі вечори, –
Було життя і світле, і туманне,
Та повне віри знизу догори.
Слова плелись і проникали вірші
В кути порожні небайдужих душ, –
Були, мабуть, вагоміші й значніші,
Якщо світами ширились чимдуж.
Лишилось раптом все за пеленою
Поривів добрих і надій без мір, –
Сотає вечір нині наді мною
Прогірклі хмари болів і зневір…
30.03.21

Чим ти мовиш до мене, німий,
коли облачу тебе в розкіш,
в украдений кошт уберу,
коли нагодую уволю
і в дощ на Іллю помолю?

Чим ти мовиш до мене, німий,
коли опущу тебе в ліжко,
розшите мереживом місяця?
в одтінках, матеріях, китицях,
коли весь твій страх утоплю?

Чим ти мовиш до мене, німий?
вустами, якими я снідаю?
очима, якими вечеряю?
чи в марах за кращою ерою
тим, що не мій ти, не мій…

10–11 липня 1995 р., Київ

Щось незвичайне є у річки.
Тече і витекти не може,
І від порання аж до нічки
Бувати біля неї гоже.

Вона мені лоскоче ноги
За що – не може розказати.
І ми нервуємося трохи,
Бо на лататті вуж пузатий.

Притихне плин – і котять хмари
У темені води важкої.
Чекаю нібито покари,
Хоча нічого не накоїв.

Тоді не вдивишся у річку,
На себе з неї не поглянеш,
Але оціниться дрібничка:
На хвилі – мляві сонця плями.

Печаль. Осяння. Таємниця.
Мене ця річка не забуде
Дивлюсь – вона багатолиця,
Із неї – очі звідусюдні.

І нахилила спека глека.
Ті очі дивні – в сонця тіло,
І відійшли. О, так далеко,
Що повернутися не вміли.