ще трохи – і пройде мільйонна похмура вівця
котроїсь там ночі що б’ється мов тиші піала –
на слізки чи дрізки
………………………………не ловиться сон на живця
годинник – це сом що з руки напуває тантала

сухим шарудінням секунд
……………………………тихо двері риплять
міфічні невдахи заходять неквапом по троє –
писати літопис на кружці прогірклих порад
і вчити співати самому знімотненим хором

квартирне лахміття тріпоче як знята вуаль
з оман чи мани…
…………………закусити? – а манни – ні крихти…
і місяць у небі стирчить мов отруєна гла
кощієва смерть
…………………острівець у ріці геракліта

ріка пліснявіє
………………і хліб вимирає
…………………………………і дім
і тільки дими по-циганськи блукають у міфі
про спокій
…………..про спрагу
………………………… про втечу
………………………………………та як не крути –
повернешся в тіні холодним старанним сізіфом

в кімнату-наперсток
……………………… у клітку
…………………………………на шабаш примар
оман і покут
……………до речей що уклякли сичами
… тут протяг у вену цілує безсмертний комар
і вівці рахують людьми зголодніле мовчання

безсоння й байдужість
……………………………а відлік стоїть на нулі…
і краплі каяли поразок дрібочуть із кранів…
і ниже на нитку подряпинки-ранки малі
і ранки самотні – в намисто – царівна морана

і – ніч насуває (котра ж то?...)
……………………………………й на рипи дверей
(яких ти не чуєш) порожні поцвілі піали –
гіркої хліб-солі й безсоння – морана бере
і йде зустрічати – кощія сізіфа тантала

і хто ще в тобі на гостині троїстій жиє
і п’є мертву воду і вівці рахує наосліп
і слухає як темна тиша беззубо жує
солоний сухарик-смертєпис міфопис літопис



2020

Висить у небі зірка пелехата,
А все навкруг закуталось в туман.
Дивлюсь на місце, де стояла хата,
І рветься серце з невигойних ран.

Нема нічого від мого обійстя,
Все розібрали, просто розтягли...
Від батьківської хати тільки місце.
Посеред двору дрібочка золи -

Від щастя, від біди і від любові,
Від наших сліз, і наших сподівань.
Де мали ми в людській своїй основі –
Порядність, гідність. І цвіла герань

На наших вікнах, що не знали фарби,
Де пес Карон із буди споглядав,
Як ми з сестрою ще не мали скарбу,
Який згубився з часом поміж трав.

Тут ми жили. Малесенька родина,
Де мама ,тато, двійко нас, дітей.
Які любити вчили Україну,
І шанувати рід і всіх людей.

У цім дворі писались перші вірші,
Під вікнами тут півники цвіли.
Жили як всі - не краще і не гірше
В часи поневірянь і кабали.

На цеглі тут варилися варення,
В садку пасинкували злий тютюн.
Усе життя моя вмістила жменя,
І час постав, неначе той брехун,

Що обіцяв щасливу світлу долю…
Метеликом я кинулась в огень.
Спалила крила на чужому полі,
Від спадку маю лиш старих пісень.

І все. Стою тепер на попелищі
Свого життя. Чому свого? Й батьків.
За мною вітер збайдужіло свище,
За мною плач, а може, стогін, спів?

За мною на оцім життєвім полі,
Пооране минуле й майбуття…
Я дякую моїй лиш тільки долі,
Й не потребую сліз і співчуття…
30.06.20

Свічка - Богові, свічка - чортові
(ох і ловко!),
Жінці - посмішку, любці - усмішку
(ох і круто!).
Не дізнається правди вінчана.
лиш обмовка
Твань нещирості світлом істини
скаламутить.

Вірність - милиці, зайві клопоти,
сад забутий.
Зрада - звабниця-перелюбниця,
гріх солодкий,
Можна все мені! Королевич я!
Неосудний.
Покажу себе справжнім "лицарем",
без обгортки.

Крав і крастиму сили й молодість
у весталок.
Покохаю, а завтра викину -
справа звична.
Учорашня ж вчепилась намертво,
не відстала,
Ласки просить, чаклує, Богові
ставить свічі.

Шепотіння: - Сьогодні, милий мій,
ляжеш знизу.
Я й не проти. Розплутав хутко
на блузці бантик.
- Йди до мене в обійми лагідні,
не протився...
Ох! Навіщо кілок осиковий?
Що за жарти!?

01.07.2020 р.

"Любить - не любить, любить - не любить" -
Знову ромашка ворожить.
Сонце всміхається й ніжно голубить
Добірне пшеничне колосся.

Сині волошки і маки червоні,
Немов польові вишиванки.
Міцно тримає в чарівнім полоні
Літо від ранку й до ранку.

2015 р.

Лунає мантра: «Жити буде краще…»,
А шлях уже імлою оповитий.
Її спожити має тіло натще,
Бо оминає цю оману ситий.

Існує радо там, де уже краще
Для нього особисто і родини,
Озвучити уміє підходяще
Пояснення кар’єрної драбини.

Але казати має: «Буде краще!!!»,
Його надія розкошує далі.
Моє життя для нього непутяще,
Бо уникає ницої моралі.

І заливає течія омани,
А «істина» панує ефемерна,
Душа ховає обрис у тумани,
Її дорога долею – химерна.

Якщо і далі говорити: «Буде…»,
Утішаться фантазією люди,
Бо покладалися лише на віру…

Ілюзія перемагає всюди,
Нікого її дія не забуде,
Руйнуючи енергію ефіру.
2020

На горі козаки вогонь розкладали.
А в долині круки турок доїдали.

Реготала вся Січ над їхнім султаном,
що призначив сю ніч смерть своїм османам.

Усміхавсь отаман: «Хай ще посилає!
Видно, доля у них нещасна такая».

Засміявсь осавул: «Най нагострять шиї.
Бо макітру тоді ніхто не пришиє».

Сотник теж не мовчав: «Хай везе гареми.
Настругаю йому дарунків від мене!»

Реготала вся Січ над їхнім султаном,
що призначив сю ніч смерть своїм османам.

На горі козаки кварти підіймали,
поминали усіх, кого поховали:

«Хай їм пухом земля та царські полушки…
Ще на шаблях у нас не присохла юшка!

Ми наш рід, наш нарід стережем щоднини,
щоб завжди в Україні була – Україна!

Краще всі як один вмремо по-отецьки,
ніж почнем, як яничари, мовить по-турецьки.

Поки ми ще живі, наш рід не зів’яне!
Вип’єм, браття, -таки за батька Богдана!»

Струсонулась гора, м’ята гопаками,
мов Христос до Дніпра діставав руками.

А за тим на ставах вороних купали.
І ще довго луна грала над степами.

Реготала вся Січ над отим султаном,
що призначив сю ніч смерть своїм османам.

На горі козаки вогонь розкладали.
А в долині круки турок доїдали…

26 листопада 1989 р., Київ

Я вдячна ,Господи ,Тобі за хліб,
Я вдячна ,Господи,Тобі за сіль.
Я дякую ,що бачу білий світ,
За перемогу дивну на хресті.

Приспів:Подяку і хвалу Тобі,Христе,несу завжди.
Подяка і хвала!Зітреш мої всі сльози Ти.
Подяка і хвала!Гріхів темрява щезла вмить.
Подяка і хвала!З Тобою ,Боже,легко жить.

Я дякую,що Ти зійшов з небес,
Страждав,помер і в третій день воскрес.
Мене спасла Твоя пречиста кров,
Свята любов,лише свята любов.

Ти щастя ,Господи,один даєш
І на руках Своїх мене несеш.
Ти -шлях і світло мойого життя,
Мене веди ,бо я ж Твоє дитя.

Вера Кушнир.
.Благодарю Тебя, Господь, за хлеб
Благодарю Тебя, Господь, за соль
Благодарю Тебя, что вижу свет
Благодарю Тебя за подвиг Твой

Благодарение… я приношу Тебе, Христос
Благодарение… Ты обещал: не будет слез
Благодарение… тьма отступила далеко
Благодарение… с Тобою мне всегда легко

2. Благодарю, что Сына в мир послал
Благодарю, что за грехи страдал
Благодарю, что спас в Его крови
Благодарю за дар Святой Любви

3. Благодарю, что счастье мне даешь
Что часто на руках меня несешь
Чтоб не упасть мне на моем пути
Лишь за Собой меня, мой Бог, веди

27.06.2020

Мамі не хочеться жити у місті -
Рідна земля і на старість опора.
Тоне в бузку невеличке обійстя,
Хата, садок і криничка прозора.
Руки спрацьовані, а у домівці -
Затишку, світлу відчинені двері.
Спів солов’їний рве душу сопілці,
Мамі вклоняються горді гербери.

Приспів
Огортає ніжністю мене
Мамине подвір’я зоряне,
Задушевне, лагідне,
Наче серце мамине.

ІІ
Мамі всміхаються айстри, лілеї,
Пишні троянди, малина за плотом.
Пахне подвір’я у мами моєї
М’ятою, ладаном. Як меду соти,
Зорі на куполі синім церковнім.
Гляне у небо – відразу засяє.
Тепло на серці і місяць у повні
Дихає маминим яблучним раєм.

2016 р.

Народився, кажуть, я поетом,

Двадцять віршів - мій щоденний план.

Доля ж намастила губи медом,

Від кохання в голові туман.


Прагнуть мавки хтивих перегонів,

Жодна не сказала: "Руки геть!".

От чуття і рвуться, наче коні

На папір, а також в інтернет.

.

У любові став потроху асом,

Тілом - дід, а духом - суперстар.

Любоньки! Від вас немає спасу!

Кожен день, мов знятий із хреста!


Зранку тішив кралю білолицю,

Вдень - чорняву, а іще ж кума...

Хух, втомився! Відніма правицю!

На кохання більше сил нема.


30.06.2020р.

Сидів у сквері чоловік і плакав.
Не з горя, видно…Але краплі сліз
Котилися з очей щоками вниз.
Хотілося спитати його: «Дядьку,
Що трапилося?» Зупинивсь на мить.
А він, мабуть, побачивши питання
В моїх очах, змахнув сльозу останню,
Кивнув, мовляв – сідайте, посидіть.
Я часу, справді, у запасі мав,
Тож підійшов, на лавку опустився,
На нього запитально подивився,
Хоча, нічого вголос не спитав.
Він прочитав питання у очах:
«Чого я плачу, хочеться вам знати?
Не знаю, справді, що вам і сказати.
Хоч знаюся на багатьох речах.
Іноді доля дістає – хоч вий,
Але я зуби зціплю та не плачу.
А тут батьківський край уперше бачу
І чую голос український свій...»
Я з вимови уже все зрозумів,
Хоч українська чистою звучала,
Але якісь чужі акценти мала,
Мов чоловік не в школі її вчив,
Не з друзями постійно спілкувався,
Не із людьми звичайно говорив.
Не було звичних суржикових слів,
З якими я іще з дитинства знався.
«Я із дитинства мріяв побувать
В краю, де тато й мама народились.
І моя мрія, накінець, здійснилась,
Хоч перепон прийшлося подолать…
Почув, нарешті, пісні солов’я,
Почув наживо українську пісню
І у грудя́х чомусь зробилось тісно,
Тому, напевно, і заплакав я.
Хоча і ріс на маминих піснях
І вчив з батьками українську мову…
Але, яке то відчуття чудове,
Коли луна навколо, наче в снах».
Я тут згадав, як чув від дідуся
Одну легенду, може, й всім відому.
Я не розповідав її нікому
І думав, що вже геть забулася.
А, бач, отак у пам’яті спливла,
Неначе тільки вчора її слухав,
Здавалося тоді, лише в піввуха.
А пам’ять все до коми зберегла.
- А хочете – легенду розповім
Про нашу пісню гарну, солов’їну?
- Та я ж тому й приїхав в Україну,
Щоб із народом злитися своїм.
Для мене все: легенди чи пісні –
Усе нове, усе таке цікаве…
Ви поспішали? Може у вас справи?
- Гадаєте – затримали?! Та ні.
Тож слухайте. Були часи колись,
Як солов’їв не бу́ло в Україні.
І не лунали їх пісні, як нині.
Вони десь, кажуть, в Індії жили
В саду царя індійського одного.
Любив він дуже слухати їх спів,
Тож у саду багато їх розвів,
Вони усі й гніздилися у нього,
Виводили маленьких діточок,
До співу солов’їного привчали.
І для царя пісні свої співали…
Та, якось стали помічати, що
Занудився володар їх від чогось.
Все рідше став виходити у сад,
Уже, неначе, і пісням не рад,
Мабуть, занадто звик до співу того.
Тож вирішили солов’ї тоді
В чужі краї сусідні полетіти
Аби нових пісень прине́сти звідти,
Щоб їх володар, як раніш, радів.
Літаючи по тих чужих краях,
Пташки пісень незнаних переймали,
А потім, повертаючись, співали.
І знову він кохався у їх піснях.
Але недовго. Знов засумував.
Пісні якісь усе одноманітні.
Чи то вже гарні закінчились в світі?
Та цар у сад ходити перестав.
І солов’ї ще далі подались,
В такі краї, де досі не бували,
Вслухалися, як люди там співали,
Можливо би, нові пісні знайшлись,
Які б змогли царя розвеселити.
Один з таких сміливих шукачів,
Якось аж в Україну залетів.
Втомився, сів на вишні відпочити.
Вже сонечко сховалося з очей,
Управились жінки та й заспівали.
Від тих пісень усе мов оживало.
Такого соловей не чув іще.
Затьохкало аж серденько його,
Забув про втому. До самого світу
Він ті пісні старався повторити,
Щоб, не дай Бог, не пропустить чого.
Літав він від села і до села,
Пісні всі слухав, до зорі виводив.
Вже й час летіти, бо ж чека володар…
А того саме знов нудьга взяла.
Сидить в палаці він біля вікна
Й не знає – чим би душу звеселити.
Вже чув пісні, мабуть, з усього світу,
Мелодії усі напам’ять зна…
І раптом чує – соловей співа
Такої, що аж душу вивертає.
Тужливе і веселе навіває.
Душа від того співу ожива.
І солов’ї в саду замовкли всі,
Вслухаючись разом до того співу.
А він лунав безмежний і красивий
І все, немов, тонуло в тій красі.
Володар вибіг із палацу в сад,
Щоб тут зблизька почути пісні нові.
Велів тому співати знову й знову…
І той співав, повторював стократ.
Всі солов’ї зібрались навесні
Та й подались гуртом до України,
З людської мови щоб на солов’їну
Перекладати наші всі пісні.
А потім з ними в Індію летіть,
Володареві ті пісні співати.
А в Україні стали гніздувати
Та діточок з маленького ростить.
Аби вони з народження могли
Оці пісні найкращі в світі чути.
А як воно інакше може бути,
Бо ж вони кращих в світі не знайшли.

Казати щиру правду - це мій дар,
Для істини відкрию в крані вентиль:
Життя без мусі-пусі - юринда!
Так само, як мистецтво без поетів.

Вони ж такі бувають - о-го-го!
Описувати люблять смерть і муки...
Мовчу. Бо скажуть "дядечко...того",
Хоча насправді я хороший вуйко.

Так ми про що...гриби? Ага, згадав!
Про те, як Ерос вдовольня Венеру.
І в мене жінка ловка, молода,
Намотує на лікоть душу й нерви.

Та це пусте. Прощаю їй усе
За поцілунки звабливо-гарячі.
Вона - панянка! Мадемуазель!
А я - жагучий та ласкавий мачо.

Ця ніченька солодка, як ваніль,
Туманить дух і плоть альковна спека.
І хай щороку, ліпше навесні,
Несе в капусту малюків лелека.

30.06.2020р.

у чорне небо кольору вінілу
у загадку сузір’їв обгорілих
стрибає з капсули мій аватар
із пам’яттю огорнутою тілом

довкіл нема води немає кисню
і обрії не вздовж а прямовисні
та груди аміаком бадьорить
бо пахощі від нього барбарисні

ні ні я знаю як ядуче тхне
уся ця атмосфера для людини
та аватар мій навіть і не чхне
коли над хвилями метану лине

смарагдовим прибоєм в береги
аквамаринові та аміачні
двосонцеве світання навкруги
торкається грайливо і не лячно

маренгові кристальні стрімчаки
навпроти сонць пробуджено іскряться
та пам’яті моєї маяки
свою нічну
не припиняють працю

ця пам’ять страхувальна є петля
аби мій розум з краю не зірвався
бо згадую
скелястий берег я
де з дівчиною вперше цілувався

де й досі схід
буяє мов квазар
де вітер дме не з кондиціонеру
а за мільйон орбіт мій аватар
в цей час вдихає мертву атмосферу

і труїться вогнем чужих світил
я не втручаюсь я не маю права
як пружній помах металевих крил
крізь жорна сонць жбурляє аватара

хай серце ледь пришвидшено пульсує
мене він і не бачить і не чує
коли байдужий наче автомат
я дані їм здобуті архівую

тиск
вектор
склад
частинка складу кожна
по іншому в дослідженнях не можна
бо буде по інакшому Земля
на вивчення галактик неспроможна

чому ж у мозку звивини буянять?
чому я болем кожну з них трою?
і спогади просочуються в пам’ять
от тільки в пам’ять зовсім не мою

бо хоч оперативка і багата
на квантування терабайтних злив
мій аватар не може пам’ятати
як дівчину свою я загубив

як гугли телеграми і фейсбуки
найбільш самітної з усіх планет
я прошерстив вже потім і з розпуки
на цифри розпадався інтернет

та аватар
в моїх блукає ранах
і бачимо одне й те саме ми
і замість формул на усіх екранах
вона уходить хряснувши дверми

я вражено
метляю головою
а аватар звиває крила в жмут
і раптом над планетою чужою
він визначений змінює маршрут

куди тебе несе маріонетко?
адже не є це сьомий небокрай!
а він мовчить
і лиш крижин абетка
свій текст під ним складає у припай

і раптом з чистоти цього паперу
прокреслюється начебто рядок
в поезії сумного фантазера
чужих крилатих постатей разок

викручує себе із виднокраю
намацуючи вітру течію
і от уже оточує ця зграя
мою земну біоконструкцію

від жодного з пернатої навали
не відрізнити моє друге «я» –
конструктори
на п’ять розрахували
яким на цій планеті є життя

вони все виконали за контрактом
щоб в віртуалі вставши на шпагат
інструкціями з першого контакту
бомбардував я біоапарат

це я це я із людства буду першим
який зазнався з розумом чужим!
от тільки аватар від мене верне
й команди не виконуються ним

що ж це таке! агов алярм тривога
гей інженери ляльку зупиніть!
а в ляльки траєкторіях спрожогу
якась істота поряд вже чудить

вони зі зграї
випадають вдвох
і зранюють себе промінням вдвох
і в бурштини двосонцевого ранку
вони вгрузають теж лише удвох

галактику оповиває тиша
коли зникає в бурштині сигнал
лиш я у кріслі наче на узвишші
престолу бога свій гамую шал

втім а для чого
щось там гамувати?
провалена уся програма клята
пустіть мене кажу вам відпустіть!
не треба вам невдаху зупиняти

вистрибую у вечір
місто краю
і подумки я помилку шукаю
і вже кудись по вулицях біжу
й нічого круг себе не помічаю

інопланетно тіні фосфоряться
в неон реклам вгрузаю мов у дим
і з жахом усвідомлюю зненацька
що не керую тілом я своїм

це ж аватар мій мною оперує!
мені на спротив боже сили дай!!!
та в скронях лиш настирливо пульсує –
звертай сюди
вперед
не повертай

не зрозуміти хто тепер прибулець
я просто фішка в осоружній грі
де у координатах темних вулиць
завмерли наче ґрати ліхтарі

і раптом в кресленнях нічної зони
розгублена самотня і сумна
назустріч випливає із неону
жіноча постать
це ж вона…
вона!!!

два погляди
руйнують світу ґрати
де хтось когось запитує в імлі –
інопланетний розум як шукати
коли любов не знайдеш на Землі?

два доторки
від тіл слабких відтяті
на зорі розсипають ніч крихку
а угорі дві постаті крилаті
зникають
на Чумацькому Шляху

2020

Ми є тихо щасливими
І завжди потай кохаємо
Любимо, тепло коли є нам
Та в холод
чому?
забуваємо

Що космос
Це козир душі
Вона продається окремо
Часами
За сіру гривню
Частіше
За синє небо
Чарівна
Я тобі брешу
Насправді
Тільки за тебе

2020

Бач, я - глуха стіна,
В мороці ледве дихаю.
Гасне думок луна
Попід моєю стріхою.

Сіра, як хвіст кота,
Кажуть, була і білою..
Шепчеться лобода
В сутінках із жаливою.

Привид жаский - не глюк,
Онде - живий, не вдаваний.
В друзях - сліпий павук,
Вкрив мене сивим саваном.

Гарно тут? Люкс? Отож.
Сиплеться попіл з комина.
Схочеш померти? Що ж -
Ляж біля мене втомлено.

Тут тебе не знайдУть
Теща, жона, колектори...
Ех, обвалився кут
Й холодно вельми деколи.

29.06.2020 р.

Підпадьомкала перепілочка,
Хвилювалася та й за діточок,
Хоч сховала їх вона в житечку
Й у травах густих теплим літечком.

Але все ж вона та й тривожиться,
Не знайшли б бува її схованку.
Як на місці всі пташеняточка -
Перепілоньці буде радісно.

2020 р.

Магнолій чад повис над морем
І стихнув стомлено прибій, –
А ти, говориш і говориш,
Сліпа від спалахів надій.
Уже в пітьмі пустіє пристань
І берег став безлюдним теж, –
А ти, покірна і вогниста,
Мені забутись не даєш.
Анікогісінько навколо,
Анічогісінько ніде, –
Лиш ти, нестримана і гола,
Ніяк від мене не ідеш.
Палають зорі, ніби свічі,
І тане в мороці тепло, –
Не хочу я, щоб сталось двічі
Те, що, немов у сні, було.
Вгортає все ніч у покрови
Так, що і сліду не знайти
Від неповторної любові,
Яку пізнали я і ти.
Мабуть, тому тут ночі темні
І дуже швидко плине час,
Щоби любились потаємно
І розлучались без образ.
29.06.20

А зоря поки ходить по колу
Як і кожен у тому житті
Народився, згодом — і знову
Залишає нам щось по собі

2020

Земля благословенна України,
Поля безмежні, ріки і ліси.
Вам не знайти більш ні в якій країні
Такої неймовірної краси.
Такого степу більш ніде немає,
Таких немає більш ніде морів.
Лиш у моєму українськім краї,
Який сам Бог, мабуть, благословив.
Ходив я степом, краєм неозорим,
Вдивлявся в чисті води річкові
І думав: звідки понад синім морем
Це все постало. У моїй крові,
Не в пам’яті (коротка наша пам'ять)
Далекий спомин випірнув з глибин
Про час, тепер прихований віками.
Такий далекий, що, напевно він
Уже здається надто неймовірним
Аби про нього згадували ми.
Коли не було ще людей і звіра,
Як не було ще літа і зими.
Жили на світі лиш боги й титани
І все ділили поміж себе світ.
Вважали, що тоді лиш мир настане,
Коли навік пощезне вражий рід.
Богів тоді було, щоправда, трохи,
Титанів же по світу розвелось,
Мов хтось розсипав по землі гороху.
І ось усе титанство піднялось
Аби богів здолати вражу силу.
Ідуть і йдуть, що аж земля гуде.
Боги ж від ляку на Олімп засіли,
Чекають, доки ворог надійде.
Але самі не хочуть воювати.
Вони ж боги́ – не личить їм робить.
Отож, аби самим не працювати,
Їм довелось на поміч запросить
З печер підземних велетнів сторуких.
Потвор таких, що годі і знайти.
Вони Олімп обсіли, наче круки,
Священну гору почали трясти
І видирати камені великі
Та у титанів з висоти жбурлять.
Зригнувся світ від гуркоту і крику.
Одні біжать, другі уже лежать.
А Зевс з вершини блискавки метає
Аби живих безжалісно добить.
Чи довго той двобій тривав, не знаю:
Чи довгий вік, чи то коротку мить?
Та перемога за богами бу́ла,
Вони раділи на своїй горі,
Гуляли, пили, певно та й поснули.
Прокинулися вранці на зорі,
Поглянули й здригнулися від того,
Яким постав світ перед очі їх.
Не ли́шилося цілого нічого.
Титанів рід у битві весь поліг.
Земля навкруг сплюндрована лежала,
Усипано каміннями кругом.
Богів робота нелегка чекала –
Прибрати землю. Та вони того
Робити і не вміли, й не хотіли.
Та й велетні сторукі лиш могли
На руйнування витрачати сили.
На себе ту роботу не взяли.
Та слід сказати, що серед титанів
Були й такі, хто добре розумів,
Що для їх роду битва ця остання,
Тому й пристав на сторону богів.
І серед них був Прометей, той самий,
Який вогонь пізніше людям дав.
Хоча він і лишився між богами,
Але, оскільки добру душу мав,
Узнав, що Зевс зібрався землю нашу
Знов заселити, вже тепер людьми,
Надумав трохи їм життя покращить
Аби не довелося їм самим
Оте каміння без кінця тягати.
Спустивсь з Олімпу, підіткнув хітон,
Став від каміння землю прибирати,
А там такенне, що й на сотні тонн.
І день, і ніч працює без спочину:
Збира, несе, на купи уклада
Аби лишилась вільною рівнина
І від безладдя не було й сліда.
Нелегко було йому працювати,
Але роботу видно й до цих пір:
Бо із каміння виросли Карпати
Та ще круті відроги Кримських гір.
А поміж ними вільний степ без краю,
Поля безмежні, ріки і ліси.
І я країни іншої не знаю,
І я не хочу іншої краси.
А Прометей? Ми долю його знаєм.
Він крім землі вогонь ще людям дав,
Бо бачив, як нещасний люд страждає,
За що в немилість Зевсові попав.
Десь на Кавказі (греки так казали)
Але насправді, то було в Криму,
До скелі Прометея прикували
І прилітав орел аби йому
Печінку пазурами видирати,
Довбати дзьобом плоть живу його.
Чи за вогнем Зевс міг так жалкувати?
Мені дається, злився він того,
Що людям край дістався значно кращий,
Аніж Олімп холодний у богів.
І Зевс щоранку, як ту землю бачив,
На Прометея виливав свій гнів.

В тихім небі яснім дивина догоря,
Чарівлива така, величава
Неймовірно зваблива вечірня зоря,
Як вулкану ласкавого лава.

І поволі блідішає вже небокрай,
Тільки барва густа голубіє.
Так прекрасно утомлений день помира,
Ніби смерть – це була його мрія.

Я би смерті хотів у житті найпізніш,
Хай обірветься нить-волоконце.
І найкращий останній напишеться вірш,
Вгорне лава ласкавого сонця.

28 червня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Ворог підлий нічку горобину
Влаштував поміж святих могил.
Крізь прокльони і "Ганьба!" у спину
В парадиз свої несу гріхи.

В світі світла й сонця вию вовком,
Плачу від безсилля і злоби.
Бог просив: "За око - вирви око!
А за вбвство - родича убий!".

Не послухав. Мабуть твердолобий...
Як в полон потрапив отаман -
Не прирізав москаля в окопі:
Приро - змилостивився дарма.

Уночі втікач ножа у спину
Устромив, порвавши ланцюги.
В результаті - маю домовину
І живих-здорових ворогів.

Уночі буває тихо-тихо,
Огортають сни важкі рови...
Я помер. Та це іще не лихо,
Побратими також неживі.

Дух журбою сповнений по вінця,
Піп за душу молиться мою..
Грішникам в раю немає місця,
То скажіть - пощо я у раю?

29.06.2020 р.

Постав багатокрапку –
і замовч…
навіки чи на мить,
для думки чи мовчання,
спочатку чи в кінці,
на правду чи на дощ,
заради них
чи їхнього змирання,..
чи просто так,
чи, може, не спроста,..
для себе чи для всіх,
або вже ні для кого,..
стосовно перших сліз
чи проти всяких сліз,
за сміх
у різних стилях виконання…
Постав без зайвих ком,
чи крапок і тире,
без знаків оклику
чи, пак, питання…
Прояснюючи суть,
багатокра… не вмре,
а утвердивши, –
вимовить останнє…

3 травня 1989 р., Богдани́

Розпашіле, неозоре,
Гомінливе, наче хміль, –
Блискотить манливо море
Гребінцями синіх хвиль.
Тож за мить, собі на втіху,
А не ради сталих мод,
Як прудке хлопча, з розбігу,
Упірну я в товщу вод.
Чи радітиму припливу,
Чи відлив посіє страх,
Наближаючи жадливо
До таких же бідолах?
І плавбі не буде краю,
Попри втому і мандраж, –
Здрастуй, море!.. – Упірнаю
Так далеко, що аж-аж…
28.06.20

Сенс у кожній конституції
сакральний,
Наче серця ритми -
видих, вдих...
Лагодили землі
боги стародавні
Для дітей улюблених
своїх.

Із народом в злагоді
природа,
Хай же не образиться
вона,
Між Землею з Небом
є угода
І повік віків
вона одна!

Між людей нехай
пребуде згода,
До минулого не буде
вороття,
У громаді внутрішня
угода -
Запорука щастя,
майбуття!

В театрі світу й вихорі подій
Кохана – мій вибагливий глядач –
Спостерігає: я у грі своїй
Маскуюсь, як неспокій обсіда.
Коли мені утіху радість дасть,
Весела маска миттю на мені,
Якщо душі торкається біда,
Актор трагічний я й думки журні.
Лише погляне – й погляд посклянів,
Не тішать жарти й розуму дива.
Веселий я – насмішки голосні,
Ридаю – теж, душа її черства.
Її ні плач, ні радість не пройме,
Неначе камінь, серденько німе.

Відпускаю думки у спустошений світ,
Що з неясних причин чимчикує по колу.
Всі ілюзії простору – вже не нові,
Всі вигадливі тіні – тендітні та кволі.

Серед мертвої тиші втрачається голос,
А думки і без нього звучать в голові.
Всі ілюзії розуму – стоптане поле.
Всі хиткі дивовижі – роса на траві.

Роззирається світ поміж прірви й пустелі,
Серце б’ється нестримно, пульсують думки.
І від звички – трагічне здається веселим.

Хто не знає дороги, – іде навпрошки.
А повітря довкола – отруєний келих,
Той, що піднято світом безумно крихким.

2020

Мама на подвір’ї прибирає,
Тут малий синочок прибігає:
- Мамо, глянь - я жабку упіймав!
Мамі, звісно, «радісно» від того,
Каже йому: - Викинь, ради Бога!
Нащо ти в руках її тримав?
Та ж від того, кажуть добрі люди,
В тебе, навіть, бородавки будуть!
Викинь її, синку цюю ж мить!
Син із сумом дивиться на неньку:
Це ж всього лиш жабеня маленьке…
Але мусив жабку відпустить.
Подивився, як вона стрибала
Та в траві десь скоро і пропала,
А тоді у матінки пита:
- Звідки, мамо узялися, жабки?
- Ти , піди-но до бабусі Гапки.
Он вона сорочечку лата.
Про те в неї краще запитати,
Вона зна історій тих багато.
Хай вона тобі і розповість.
І помчав онучок до бабусі,
Що аж вітер засвистів у вусі.
А у неї він – жаданий гість.
Посадила, яблучком вгостила,
Ще й цукерок винести хотіла,
Але ж він прибіг не для того́:
- Звідки,- каже, - узялися жабки?
Що ще треба для бабусі Гапки,
Крім онука просвітить свого?!
- Жили-були чоловік і жінка.
Господарство було в них велике,
Яке жінка порала сама.
Чоловік ледачий їй попався
Й за холодну воду він не брався.
Черево уже кругленьке мав.
Спав та їв, і роздивлявсь навколо,
Від неробства виросло вже воло.
Цілий день проспиться у тіні.
А, коли ідуть з роботи люди,
Він бере у руки свою ду́ду
Й починає вигравать на ній.
І вже грав так гарно і тужливо,
Не спинитись було неможливо.
Людям в радість була гра ота.
Вона, наче, й сили надавала.
І під неї гарно засинали.
Знать, та ду́да була не проста.
Ще умів він комарів ловити
З ліжка не встаючи, й мухи бити.
Хляпавкою влучно дістає.
Ото, мабуть, вся з нього робота…
Але жінка, чомусь і не проти.
Щось таке, напевно, в ньому є.
Якось жінка на базар зібралась.
З вечора іще приготувалась.
Вранці гуси та качки взяла.
Чоловік за нею теж попхався,
Хоч нести нічого і не взявся,
Усе жінка на плеча́х несла.
Поки вона крамом торгувала,
Він пивця у себе влив чимало
Та й в тіні під ве́рбою заснув.
Як вона все спродала, скупилась,
Полотна на одяг надивилась,
Бо старий уже подертий був.
Шкіри ще на чоботи купила,
Горщиків, макітер прихопила
Та й гостинців діточкам своїм.
Чоловіка кинулась будити,
Але спробуй: розіспавсь – куди там.
Стала вона в розпачі над ним
- Уставай, додому час рушати!
А він очі вилупив булькаті,
Встать не може. Каже їй: «Неси!..»
Що робити? Кинути – не гоже.
Він й ногою двинути не може,
Хоч проси його, а хоч тряси.
Жінка вона дужа від роботи,
Чоловіка понести й не проти.
Крам у руку у одну взяла.
Чоловіка ж, наче ту дитину,
Завдала собі хутчій на спину
Та й,зігнувшись у дугу, пішла.
Йшла, аж ось і річка перед нею.
Важко їй із ношею тією,
Бо ж мостів у той час не було.
Треба було бродом перебратись,
З течією трохи позмагатись.
Йде, ступає, щоби не знесло.
Течія ж стрімка із ніг збиває.
Відчуває, що вже сил немає.
Потемніло раптом у очах.
Бачить, що утопить чоловіка
Та і крам весь пропаде навіки.
І в душі піднявся її страх.
Стала вона Мокоші просити,
Щоб прийшла їй трохи пособити.
Та богиня доброю була.
Сиротам, удо́вам помагала,
І вагітних всіх оберігала,
Ще й навчити усьому могла.
- Мокош! Мокош! Мати наша рідна,
Поможи, бо потону я, бідна!..
Справи Мокош кинула свої.
Бачить: жінка тягне чоловіка,
Що наїв з неробства добру пику,
Гнів великий охопив її.
- Ах, - кричить,- неробо ти бульката!
Жінка має тяжко працювати,
Ще й тебе носити на собі!
В гніві його Мокош ухопила
І на жабу вмить перетворила,
Не гадала довго, далебі.
І воно тепер мале, пузате
Лише очі витріща булькаті
Та дудить своєї: «Ку-у-ум!» та «Ку-у-ум!»
Жінка сяде вечором на призьбі,
Слухає дудіння те зі слі́зьми.
Й душу огортає її сум.
Кумкає створіння те булькате,
Людям, кажуть, гарно засинати,
Коли жаби кумкають в ставу.
І тварина добра вона, наче,
Та, що не кажи, таки ледача.
Придивися, як вони живуть.
Сяде собі, було, на лататті
Та і буде цілий день дрімати.
Схоче їсти – цвьохне язиком.
Муха, що десь поряд пролітала,
Миттю на обід її попала.
Й прожива життя все отак о!

Шурхочуть хвилі кришталеві,
А сонце палить аж до сліз, –
Скрадає спеку полудневу
Лише ледь-ледь відчутний бриз.
Ні тісноти, ні колотнечі
Ні поблизу, ні віддалік, –
Лиш порахована малеча
То вплав пускається, то в скік.
То бризу рух, то хвильок бризки
Голублять ніжно плоть мою, –
Уже до раю, певно, близько
Чи, може, я і є в раю?
Бо несподівано, знаскоку,
Межи магнолій і олив, –
Знайшов натхнення я і спокій,
Та часу плин призупинив…
27.06.20

Безліч химер у цім світі мінливому.
Є лише мить і нема вороття…
Є лише мить на шляху норовливому –
саме її називають життям.

Спокій віків щиру душу не радує…
Тиша століть – нам серця холодить,
а у зорі, що по обрію падає,
є лише мить, пломеніюча мить.

Час відліта вдалечінь блискавицею,
та не завжди ця дорога на двох.
Чим дорожим, ризикуєм сторицею?
Миттю лише і суддя – тільки Бог!

Щастя заавжди даленіє на обрії.
Ризик значний, та нема каяття.
Є лише мить між майбутнім і пройденим,
саме вона має ім’я – "Життя"!

Коли в окопі завалило друга,
Продовжувався той страшенний бій.
Він рив руками землю, а напруга
Давала сили… Падав деревій

Із висоти окопу… В ту тісноту
Змішались дошки, плівки, липнув глей.
Він безустанно рив до злого поту,
Щоб врятувати друга від смертей.

Бо там його на глибині в два метри
Опутали і в пекло вже ведуть.
А він кричав і рвав руками нетрі,
Щоб друг чекав, не йшов у вічну путь!

А він кричав крізь вибухи у світі,
Де рвались верби на малі шматки,
Де час ввібрав усе у цьому літі,
І другові вже не даси руки.

Він рив безтямно, розкидав звіряче,
Бо й сам був одержимий, ніби звір.
А хтось у мозок стукав: - Рий, бідаче,
І друга порятуй! Ти тільки вір,

Що зможеш перейти дорогу смерти,
Зібрати сили, хай стікає кров,
А ти все рий і так затято, вперто,
Щоби тебе ніхто не поборов!

Коли розкидав землю і напруга
Спадала, як побачив дві руки,
І з-під землі дістав товариш друга,
То плакав гірко, плутались думки.

Відкопаний одкрив крізь глину очі,
Що засиніли другові навстріч.
Заплакали обоє... Хтось наврочив,
Щоб день оцей перетворити в ніч.

Не вийшло… Вилізали із окопу,
Дивились на поранений цей світ…
Століття двадцять перше… Землекопу
Минуло в день той, мабуть, сотня літ…

Уже пройшла уся ота напруга,
Цих побратимів з’єднує війна.
І до кінця життя упертість друга
Не переможе навіть і вона.
25.06.20

* з раннього*

Лелека в небі! І вірте, люди-
Усе здійсниться. Усе ще буде.
У пір"я вбився уже лелека.
Його не спинить ворожий клекіт.

Не налякає кубло зміїне.
Дивись спокійно! Злітай спокійно!
Польоту радість одвічно знає,
Він, вічно юний, увись злітає,

Бо не повік у гнізді зростати.
Прямуй у небо! Учись літати!
Обрало щастя тебе одного.
Злітай у небо. Єднайся з Богом!

Серго Сокольник, 2014


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св/ №120062802814

По вулиці Правди –
дерева посадять,
по вулиці Правди –
ходитимуть люди,
на вулиці Правди –
відкриють їдальню,
знесуть аварійне –
нове побудують.

На вулиці Правди
не будуть брехати!
Сказали ж: не будуть,
то значить – не будуть!
Зачинять – сказали –
старі аґітха́ти,
знесуть застаріле –
нове побудують…

На вулиці Правди
стоять світлофори,
їх слухають вдячні
старі лімузини…
Слухняні полуплені
автопокори,
коли б вам червоне
навік засвітило!

Ця вулиця Правди
уже ж пішохідна?
Ця вулиця Правди
лише ж всенародна!
Сказали ж уже,
що вона необхідна
і безперехресна,
і безгоризонтна,
і вічнозелена,
і безповоротна…

Так дайте ж народу
пройтися стихійно
по вулиці Правди
до площі Свободи!

7 травня 1989 р., Київ

Пустеля - диво, таїна,
краса,
За мить зникає будь яка
роса,
Під Солнцем, що не знає жалю
і пече,
З глибин очей
зникає вмить сльоза.

***

Знайшов колодязь у пустелі -
не спіши
І поспіхом бездумним
не гріши,
Умийся прохолодною
водою -
Розрадою хай буде
для душі.

***

В колодязь впав - зважай
на силу рук,
Тримайся, зараз допоможе
друг,
Він вірний друг і старший твій
товариш,
І радісно дзвенять
пісні папуг.

Поїхала на південь вся сім’я.
А діти оце вперше море бачать,
На березі розгублені стоять,
Хіба у хвилю, що надбігла, скачуть.
Як трохи звикли, глибше подались,
Пірнути біля берега схотілось.
Та аж сльозами очі налились,
Плювати стали разом і скривились:
- Фу, та ж вода солона… чи гірка.
Її й до рота неможливо взяти!
Хіба така із нашого ставка?!
Чого вода така у морі, тату?
А тато вже скупався й засмага,
Ліг на пісочку і лежить розімлілий:
- Питаєте, чому вода така? – Ага!
- Сідайте в тінь, щоб сонце не спалило,
А я, тим часом, вам і розповім
Історію, що ще дідусь повідав…
Раніше море не було таким,
У ньому солі не було і сліду.
Жили в селі одному два брати.
Один був бідний, а другий – багатий.
Багатий носом увесь час крутив,
Як бідного лишень побачить брата.
Бо в того діток купа чимала
І всі ростуть, постійно хочуть їсти.
Їх годувати зі свого стола,
Багатий брат зовсім не хоче, звісно.
Тож його бачить й очі відверта,
Неначе він його не помічає.
Аж якось той до двору заверта.
Багатий на воротах зустрічає.
- Дай хоч на хліб! Я поверну, клянусь,
Як тільки зможу трохи заробити.
- Іди до біса! – плюнув, відвернувсь
Й до двору брата не схотів пустити.
Заплакав брат та і пішов у ліс,
Бо за сльозами йти куди – не бачив.
А тут йому якиїсь дід зустрівсь:
- Чого,- питає, - чоловіче, плачеш?
Той все йому узяв і розповів:
Про бідність та, що брат послав до біса.
- Так ти оце в сльозах до біса брів?
Я підкажу. Іди отак по лісі.
Ця стежка до болота приведе.
У нім той біс якраз і проживає.
Гукай його, аж доки не прийде
Та розкажи, чого його шукаєш.
Млинок старий у нього попроси,
А, як не схоче він тобі давати,
Оцим от калаталом потряси,
Скажи: не дасть, то будеш тут кричати
І стукати та спати не давать,
Аж доки він не згодиться віддати.
Пішов бідак болото те шукать.
Коли знайшов то біса став гукати.
Гукав-гукав, ледь голос не зірвав
Та калаталом торохтів добряче.
Нарешті біс із мочарів устав:
- Чого від мене хочеш, небораче?
- Віддай мені отой млинок старий,
Який в кутку валяється без діла!..
- Чого це ради? Хто ти є такий?
Тут калатало знов заторохтіло.
- Як не даси, то спати тобі зась.
Отут кричати буду й торохтіти!
Біс пробурчав і в мочарі сховавсь
Та скоро знову появився звідти.
- На твій млинок та і ходи собі,
Ти й так забрав часу мого багато.
Взяв той млинок та і назад побіг.
Що з ним робити геть забув спитати.
Аж знов зустрівся з дідусем старим:
- Дістав? – Дістав… я біса із болота…
Та що робити із млинком оцим,
Коли не маю вдома що змолоти?
- Млинок цей, зовсім не простий, синок.
Ти загадай чого захочеш мати,
Скажи лише одне: «Мели, млинок!»
Він зможе що завгодно тобі дати.
- А як його я зможу зупинить,
Коли достатньо буде мені всього?
Скажи: «Млинок, пора вже відпочить!»
І він одразу спиниться від того.
Вклонився він старому аж до ніг
Та і подався із млинком додому.
Сім’ю нагодувати врешті зміг,
Зажив, хоч ніс не задирав при тому.
І новий дім собі побудував,
Завів худоби у дворі багато.
Землі для себе добрий шмат придбав.
Аж брат почав вже заздро позирати.
Якось прийшов, проситися почав,
Мовляв, давай старе усе забудем.
А той і зла ніколи не тримав:
- Давай і справді, знов братами будем.
Посиділи із братом за столом.
Багатий нишком став його питати:
Звідкіль багатство це йому прийшло
Та чи млинок не можна йому взяти.
- Бери, чому ж? Ми ж браття. Все одно,
Я й так уже доволі всього маю.
Скажи йому лише: «Мели, млинок!»
Він дасть тобі усе, що забажаєш.
Схопив млинок багатий і побіг,
Подякувати, навіть, не спромігся.
Удома, лиш ступив через поріг,
На всю сім’ю звисока подивився
І каже: - Відсьогодні, жінко, ти
Біля плити не будеш працювати.
Оцей млинок у брата не простий,
Він дасть усе, що ми захочем мати.
Поставив він того млинка на стіл:
«Мели, млинок, нам на вечерю каші!»
І каша враз посунула звідтіль.
Уже тарілки повні, повні чаші.
Вже повен стіл, а він все видає.
Вже каша потекла і по підлозі.
Вже всім аж під коліна дістає.
Багач кричить та зупинить не в змозі.
Він той млинок вже витяг і надвір.
А той все меле, вже і двір залитий.
Метається багатий, наче, звір,
Але не знає, що його й робити.
Вхопив тоді млинка він та й попер
Назад до брата: «На, мені не треба!
Не хочу, навіть, знатися тепер!»
Злий неймовірно він подавсь до себе.
А бідний миттю той млинок спинив:
«Не хочеш, брате, то й живи, як знаєш».
Та і безбідно далі сам зажив,
Бо ж все, що хоче, то одразу й має.
Якось по річці човен пропливав,
Купці з товаром із верхів’їв пли́ли.
Він у селі до берега пристав.
Зійшли купці і новий дім уздріли.
Дізнатися схотіли чи нема
Чого купити чи чого продати.
Гостинно всіх господар їх приймав,
Все розповів, коли взялись питати,
Звідкіль багатство в нього узялось.
Млинок їм виніс, показав наочно.
Купцям то вперше бачить довелось,
Питати стали, чи продать не хоче.
- Ні, не продам його! – бідак затявсь.
Вони ж не стали надто насідати.
Але, коли вночі він спати вклавсь,
Вони тихцем пробралися до хати…
Устав той вранці, а млинка нема.
Та і човна під берегом не видно.
Не став він надто плакатись – дарма
І так живе сьогодні він не бідно.
Купці ж, млинок як тільки потягли,
Одразу сіли у човна й пода́лись.
Як встало сонце, в морі вже були.
Поклали весла й снідати зібрались.
Дістали з торб усе, що кожен мав,
Навкруг усілись та зібрались їсти.
Аж тут: «Немає ж солі!» - хтось згадав.
Воно й без солі їсти можна, звісно.
Але, без неї - що то за їда,
Хай, навіть, на столі всього доволі?
«У нас же млин чарівний!»- хтось згадав,-
Мели, млинок, нам якнайшвидше солі!»
Й млинок почав їм солі видавать,
Хоча й гуртом уже кричали: «Годі!»
Став нижче човен у воді сідать,
Вже скоро й зачерпне бортами воду.
Хтось тямовитий ухопив його
Та і пожбурив чимскоріш у море.
Але млинка не зупинив того,
Тож він працює десь і по цю пору.
Тому й солона у морях вода,
Млинок той солі намолов багато…
Тепер усі купатися гайда,
Ми ж їхали сюди не розмовляти!

Але літо прийде, захмеліле від злив і калюж.
Ти зніматимеш плащ, уночі відчинятимеш вікна.
Запізнілі птахи прилетять до ріки перелітні.
І заквітне нарешті троянди кораловий кущ.

Але літо прийде, розпашіле від радісних нив.
Затанцює повітряним змієм у хмарах перистих.
Я для тебе вдягну вишиванку з червоним намистом,
Відшукаю етюди солодких таких відчуттів.
Наше літо прийде…

15.06.2020

Заясніло небо понад темним морем,
Зазвучали тихо перекати хвиль, –
І не стало часу думати про горе,
І до справ немає ні бажань, ні сил.
Терпеливо ніжусь на пісочку теплім,
Під сіянням сонця і прибою спів
Так, що відчуваю поперек отерплий,
Після відпочинку вже найперших днів.
Час настав омитись від краплинок поту
І крупинок пилу в глибині води,
Що блищить манливо, наче позолота,
А за мить здається – відблиском слюди.
Міряю ступнями дно та узбережжя
В непорушнім колі муз нових моїх,
А перед очима стелиться безмежжя
Цілоденних плавань і вечірніх втіх…
26.06.20

Мне б отказаться от тебя хотя б на миг,
сердечный, влюбчивый, но я, не вправе
предать свою любовь, ты сердцем многолик
и каждый полевой цветок по нраву.

Печально затеряться между тех лугов,
что голову вскружили ароматом.
Иван-да-марья, васильки, болиголов,
душица, одуванчик, вереск, мята.

Великолепен, нежностью неповторим:
оранжевый, малиновый и красный.
Он манит взор благоуханием своим -
сопротивляться нежности напрасно.

Сорвешь и выбросишь, когда завянет вдруг.
Но есть цветок, что не забыть вовеки.
Небесная слеза рассыпалась на луг
и заменить ее сиянье некем.

27.06.2020г.

"На все свій час."
Так мовить Той, Хто Вічність.
Але всяк раз
існує Потойбічність.

5 березня 2005 р., Київ

Виглядає вам, ваш віл вола?
Варт вже вам відстати від вола.

2020

- Дідусю, чув, знов приморозки йдуть!
Он у новинах тільки-но сказали.
Вже ж абрикоси майже зав’язались.
Не буде в цьому році їх, мабуть.
Що ж це таке: як травень, так і жди,
Що прийде холод , цвіт весь покалічить,
Картоплю на городі всю понищить.
І хто наслав на нас тії біди?
Дідусь всміхнувся: - Звідки та біда?
То, кажуть люди, березень все чинить.
- А чому так? Яка тому причина?
- Послухай, що мій дід розповідав:
«До Березня у гості Квітень їде.
Зустрілись якось, той і запросив.
Святкове вдяг, у сани гарні сів.
Зелене листя розпускає слідом.
А Березень гостей і не чека.
Він й запросив того лише для виду.
«Нічого,- дума, - братику, не вийде!
Дорога буде зовсім не легка!»
І він дощу на землю напустив.
Кругом багнюка, ріки розлилися
І повені бурхливі почалися…
Так брата в гості і не пропустив.
Зустрілися аж через рік вони.
Отож у того Березень питає:
«Чому у гості ти не завітаєш?
Я ж прочекав на тебе пів весни!»
«Не вийшло, вибач».- Квітень відказав,-
На другий рік прийду обов’язково».
От через рік збирається він знову,
Тепер в дорогу воза приладнав.
Сів та і їде. Березень глядить.
«Е, - дума,- брате, дарма ти зібрався.
Тебе у гості я не сподівався,
Тож знаю, як потрібно тебе стріть!»
І він узявся щоки надимать.
Тут сніговії раптом налетіли,
Хурделиці клубками закрутили,
Дороги стало снігом засипать.
Вже Квітню ні проїхать, ні пройти
І довелось назад йому вертати,
Щоби, бува, в снігу не замерзати.
Не зна, як себе з братом повести.
Якось зустрівся з братом Травнем він.
Про те, про се удвох погомоніли,
На травці в гаї сіли посиділи.
Дійшла уже розмова до гостин.
І Травень Квітню каже: «Приїзди!
Побачиш, скільки в мене гарних квітів!..»
«Е ні, не вийде!- каже йому Квітень.-
Я двічі вже у Березня «гостив».
І двічі повертався з півдороги…»
«Ну,ти й придумав – в Березня гостить.
То в нього дощ іде, то сніг летить.
Як можна в гості їздити до нього?
Та, якщо хочеш, я тебе навчу,
Як обвести́ навколо пальця брата.
Ти маєш воза, сани й човен взяти…»
Всміхнувся Квітень, як таке почув.
І через рік знов в гості вируша.
Як сніг мете – то в сани він сідає,
Як дощ – на воза все перекладає,
Як повінь – то у човен поспіша.
Як не старався Березень, та все ж,
В гостях він Квітня мусив зустрічати,
За стіл садити, смачно пригощати:
Приїхав, що ж – тепер не проженеш.
В розмові ж хитро виясняти став:
«Така погода! Як же ти дістався?»
Наївний Квітень тут же і зізнався:
«Мені пораду гарну Травень дав.
Сказав він - сани, човен, й віз бери.
Тоді уже напевно, що доїдеш…»
Озлився той, хоч не подав і виду
Та мститься Травню із тії пори.
Ледь починає в Травня все цвісти,
Як братик йому холоду підкине,
Мороз не надто, але цвіт весь гине.
А то ще й снігу може напустить».

Я плекаю тебе,
із розсади думок вибираю одну –
найміцнішу,
за короткий сезон
здобуваю фантазії рідкісний сорт,
ці реальні плоди
я до столу подам якнайшвидше,
поки бажаний смак,
той, що сам так і проситься в рот.

Ласуй стиглим добром,
пам’ятай, хто для нього підґрунтя
удобрив безплідне,
спокушайся й куштуй
свіжий фрукт з леонардо-да-вінчевих фарб,
хай ясниться твій ум,
що за ґранню колізій не видний,
що думкам-літакам
подає до приземлення трап.

16, 19–20 вересня 1995 р., Богдани́

Не стачить простору очам –
Стільки ж степів на світі…
Не стачить вітру грудям –
Стільки ж морів і гір…
Не стачить серцю слів –
І я ніде їх не знайду,
Якщо ти не поможеш, Канівщино.
Пастушком я в проваллях шукав
Джерельця, загачував їх глеєм…
…Аби ж то знав, що мову рідну п’ю,
Не так би спрага мучила сьогодні.

Посміхнися, не будь агресивним,
научися терпіти й прощати.
Відшукай в серці зоряні рими,
щиру пісню, крилаті віршата.

Полюби світ, людей недолугих,
бо й невіглас глухий має право
на помилку і сонце у лузі,
срібну зливу й небесну заграву.

Не доводь ти нікому нічого -
не заткнути за пасок гординю.
Помолись за кривого й сліпого
і вернеться сторицею нині.

До слабких прояви милосердя,
хтозна-де кого стрінеш за рогом
свого дому - щенят, чи ведмедя.
Мудрий той, хто в душі зріє  Бога.

Коли летіли списи й стріли
На потом скроплені грядки, –
Не язиками боронили
Масні угіддя козаки.
В міцних руках завжди, як зброя,
Були і коси, і граблі,
Щоби боротися з ордою
Або з пришестям москалів.
Раділи й мучились помалу
Віками мудрі і дурні,
Але був хліб і мали сало
В оті часи не привізні.
А нині – ниви неродючі
Чи не умілі ми такі,
Що землеробству нас вже учать
І кормлять, наче жебраків?
Земля, занедбана ганьбою,
Втрачає свій привабний вид,
Коли по двоє чи по троє
На захід їдуть і на схід.
А там, на фермі чи у полі,
Уже мільйони рук і тіл
Радіють змучено неволі
Принижень вічних та зусиль.
Чи з глузду з’їхали до краю,
Що залишили дітвору,
Напевно, я не розгадаю
І з їхніх слів не розберу.
Болить мені й стає огидно
До найгіркіших сліз в очах,
Коли уже китайців видно
На недоораних ланах.
Моя душа ніяк не звикне
В собі ховати мовчки гнів
За те, що зайда в сад проникнув
І вкоренитися зумів.
І в серці чулому не гине,
А лиш зростає повсякчас, –
Одвічний сум за Україну
І недолугих трохи нас…
25.06.20

Як хто на Рокитнівщині бував,
А особливо на початку літа,
Той міг уранці до околиць вийти
По килиму росою вкритих трав.
Під мідними свічками стовбурів
Величних сосон і берізок ніжних
Побачить можна диво дивовижне,
Як хтось, неначе, золото розлив.
То у цей час азалія цвіте,
Для цього краю квітка досить дивна,
Її далеко звідси батьківщина
Та тут чомусь з’явилася, проте.
Я у місцевих якось запитав,
Коли намилувався отим цвітом:
- А звідки тут з’явилися ці квіти?
І відповідь на те таку дістав:
- Не знаю, чи то так було, чи ні,
Але легенда є у нашім краї,
Що про подію цю розповідає…
І ось про що розповіли мені:
…Набігли якось турки на село.
Доволі дивні турки. Оточили,
Але наруги поки не чинили.
Якесь начальство слідом увійшло.
Якийсь паша чи бей, ніхто не знає.
Всі люди тихо по хатах сидять,
В страху крізь вікна на оте глядять.
Чим закінчиться то усе - не знають.
Паша ж під’їхав до одної з хат,
Де мати із дочко́ю проживали.
Дочка була красуня небувала,
Вже не один її навідав сват,
Але вона відмовила усім.
Ще молода, куди їй поспішати.
А тут чужинець підійшов до хати.
Прийшлося вийти зустрічати їм.
Паша на доньку лише позирнув
І уже очі відвести не в силах.
- Виходь за мене заміж, моя мила.-
Й букет незнаних квітів простягнув.
Вона букет той кинула до ніг,
Поглянула на нього гордовито:
- Ні, не діждешся! - мовила сердито.
А він, хоча й образитися міг,
Сказав: - Я тебе, мила, покохав,
Лиш від купця заїжджого дізнався.
Він тут в селі недавно торгувався,
Тебе побачив й так розмалював...
Виходь за мене. Будеш при мені,
Відмов, повір, не матимеш ні в чому.
Окраса будеш для мойого дому…
Вслухається вона в слова чудні
Та все ногою квіти пригортає.
Боїться – не зів’яли щоб, бува.
І обертом у неї голова.
Як поступати їй тепер – не знає.
Паша ж помітив сумніви її
І каже: - Як не підеш, то узнаєш,
Як я помщуся на усьому краї.
Ще земляки наплачуться твої.
І так дівчи́ні стало себе жаль,
Сльозами вона землю оросила,
Пробаченні у Бога попросила,
Бо ж їхати в таку далеку даль.
Букет також сльозами полила
Та так в землі лежати й залишила.
І на коня з пашею поряд сіла,
Щоб більше не побачити села.
…З пашею вона в розкошах жила.
Йому гарненьких діток народила
І викохала їх, і одружила.
А все села забути не могла.
За ним тужила і вночі, і вдень.
Все мріяла: повернеться додому,
В село таке їй рідне і знайоме…
Одне її тривожило, лишень:
Вже скільки літ вона тут прожила,
Дітей тут своїх рідних народила.
Уже і серцем, наче, прикипіла.
Хоча і не туркенею була,
Але уже й не українка стала.
Як то зустріне там село її?
Чи зможе роки ці забуть свої,
Бо ж своє щастя тут вона пізнала.
Отак весь час і мучилась вона,
Не знаючи, як краще поступити:
Чи їхати, чи тут лишатись жити?
Бо й це вже стала рідна сторона.
В саду паші азалія цвіла,
Вона усе тим цвітом засадила,
Годинами у тім саду сиділа
І, наче, надивитись не могла…
Коли ж помер коханий чоловік,
Вона, нарешті, вибір свій зробила.
І з першими пташками полетіла
У рідний край, щоб доживати вік.
Під’їхала в тривозі до села
І раптом килим золотий уздріла.
Азалія розквітла її стріла,
Немов, з’єднати у одне змогла
Тривожну юність й сивочолу зрілість.
Земля сама благословила знов
Гріховну, як то думала, любов…
Отак отут азалія й з’явилась.

Воду і горе змішати
любить захмарний Жах,
Повінню плачуть Карпати,
тонуть Карпати в сльозах.

Гнівливість стихії і кара
страшніше жахливого сна,
Дещиця - сльози людськії,
та найгіркіша вона.

Низка хвилин швидкоплинних
Небесним карає вогнем,
Кара карає невинних,
Винні живуть без проблем.

Будьте розумні, не плачте,
хибних зрікайтесь ідей,

Любі Карпати, пробачте
своїх нерозумних дітей!

А дощ барабанить по підвіконню,
Рясненький пустився - стіною стоїть.
І сердиться грім невідомо на кого
Та блискавиця із сотнями стріл.

Взялася пускати наліво й направо,
Потраплять куди, то не знає й вона
Ті стріли вогненні яскраві-яскраві,
Далеко лиш котиться грому луна.

А дощ барабанить сильніше й сильніше,
Відскакують краплі м"ячами з вікна
І кутають землю в мереживо срібне,
Щоб дихала на повні груди вона.

2020 р.

А ось і ти, мій непоспішний ранку,
дістав мене з нічної площини,
ще раз покривши ніч, стару циганку,
свою коханку й матір сатани.

Вона позаронила в тебе звізди,
які осліпнуть швидко й пропадуть,
і ти, одурений, мене примусиш злізти
з мого кентавра знов на пішу путь.

Я кинутий крізь тебе, вічний ранку,
на поміч молодих невтішних сліз,
чиї безсилі очі в чорнім за́мку
пекучим злом ялозить білий біс.

Ледь теплим збоченням я зупиню потвору
і мовою його заговорю –
і непомітно донесу знадвору
ранковий вітер і нічну зорю.

«О, юносте, – скажу, – ти з білим бісом
не випадково в парі і в тюрмі.
А ось тепер – на Божий світ дивися.
Тут – твій порок, а там – він між людьми.

Тож, юносте, – скажу, – йди обережно,
щоб удворі собака не вкусив,
щоб на кордоні в тебе пильний вершник
був не поцілив у скрутні́ часи.

Щоб ти досяг вершин своєї слави
спокійним виходом з кількох порочних кіл,
щоб досвід твій людські́ життя пожвавив
і вдосконалив прояви людські́…»

Затим уже я юності не вглежу
і залишуся з білим бісом сам.
О, любий ранку мій, кому належу,
так це в тобі пробудженим думкам.

22 червня 1997 р., Київ

Континенти фейсбук поєднав. Тих людей,
що ворота відкрили у світ інстаграми.
Безліч нових світлин, і яскравих очей,
у мобільних мережах пліч-о-пліч із нами .

Так цікаво знаходити друзів нових
і знайомити світ зі своїм кругозором.
Дехто в чат надсилає цеберця суниць,
інший дзвонить вночі пропонуючи море.

Ні, розбещеність це не моє ремесло.
Видаляю із "друзів" спокусу облуди.
Ви на тих берегах де мене не було
і немає тепер і ніколи не буде...

Я із тими, хто творить мелодій дива
і добро від якого голубкою в ирій.
Навзаєм я дарую яскраві слова,
малинові сердечка і Усмішки щирі.

І троянди в росі - "Теракотові сни",
вірші щемні, зворушливі, м'ятно-медові.
Для людей смолоскипом надій спалахни
на сторінці життя у обіймах любові.
25.06.2020р.

Чи то за бездумними нами,
Або щоб зволожити квіт, –
Розплакалось небо дощами
І сумно знебарвився світ.
І збільшився смуток удвоє,
І зменшився сміх від нуди,
Коли затопило водою
Твої захололі сліди.
Не знаю тепер де шукати,
Якщо заховала вода, –
Шляхи до тієї утрати,
Котрої найбільше шкода.
На сто кілометрів навколо
Не видно містечок і сіл, –
Немов захлинувся від болю
І з погляду зник суходіл…
24.06.20

Не все те золото,що блищить.
Не всі ті вірні,що йдуть до Церкви.
Не головне-служіння,жертви.
Господь зорить на щире серце.
Де є Любов-отам і Бог!
02.2020.